Злочинна цивілізація [Роберт Шеклі] (fb2) читать постранично
- Злочинна цивілізація (пер. Олександр Коваленко) 446 Кб скачать: (fb2) - (исправленную) читать: (полностью) - (постранично) - Роберт Шеклі
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (49) »
Роберт Шеклі Злочинна цивілізація
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
До пам’яті повертався довго й болюче. Здавалося, він мандрує крізь час. Він спав. Продирався крізь тяжкі покривала сну, почавши з імовірного зародку всього сутнього. Витягнув з первинного багна псевдоподію і сам нею й був. Тоді став амебою, що несла його єство; далі обернувся на рибу, обдаровану його вдачею; потім на мавпу, не схожу на інших мавп. І врешті перетворився на людину. Але яку людину? Немов крізь туман він побачив себе: безликий, з міцно затиснутим у руці променевим пістолетом і трупом біля ніг. Ось таку людину. Він прокинувся й протер очі, сподіваючись пригадати що-небудь іще. Та нічого не згадувалося. Навіть власне ім’я. Він рвучко сів і напружив пам’ять. Проте марно, і він роззирнувся, гадаючи, що довколишнє допоможе йому встановити його «я». Він сидів на ліжку в маленькій сірій кімнаті. З одного боку видніли зачинені двері. З другого — закрита шторами крихітна вбиральня. Світло сіялося з якогось невидимого джерела, може, навіть зі стелі. З меблів у кімнаті були тільки ліжко й стілець. Він зіперся підборіддям на руку й заплющив очі. Спробував пригадати все, що знав, і скористатися тим знанням. Він знав, що є людиною, Homo sapiens, мешканцем планети Земля. Знав, що говорить англійською мовою (чи не означає це, що існують ще й інші мови?). Пам’ятав назви найпростіших речей: кімната, ліжко, стілець. Окрім того, ще мав кілька загальних уявлень і усвідомлював, що не знає багатьох важливих речей, які знав колись. Певне, зі мною щось сталося. Це щось могло бути й гіршим. Ще трохи — і він став би створінням без розуму й мови, яке б не тямило, що воно — людина, чоловік, і його батьківщина — Земля. Та, намагаючись сягнути думкою за межі відомих йому найпростіших знань, він немов підступав до чогось темного і страшного. Вхід заборонено. Дослідження власної свідомості було таке ж небезпечне, як і подорож… куди? Він не міг знайти порівняння, хоча й відчував, що їх може бути кілька. Певне, я хворів. Це єдине прийнятне пояснення. Він був людиною, і, певне, була в нього пам’ять. Тепер він тільки здогадувався, що колись володів таким неоціненним скарбом — пам’яттю. Колись він добре знав птахів і дерева, друзів, сім’ю, своє соціальне становище і, мабуть, ще й дружину. Тепер йому залишалося тільки гадати про них. Колись він міг сказати: «це таке, як» або «воно нагадує мені»… Тепер ніщо не нагадувало йому хоч про щось, і кожна річ була тільки собою. Він утратив здатність порівнювати й протиставляти. Годі було збагнути довколишнє, бо ж увесь попередній досвід для нього не існував. Певне, це лікарня. Авжеж. Тут ним піклуються. Добросерді лікарі прагнуть повернути йому пам’ять, надати йому знову особистість, прояснити розум, сказати, хто він такий і що робив. Які ж вони добрі: сльози вдячності забриніли в нього в очах. Він підвівся й повільно обійшов свою маленьку кімнату. Поторгав двері: замкнені. Від цього його на мить пойняло жахом, хоч він і намагався не розкиснути. Може, він псих скажений. Ну, далі він казитись не буде. Вони побачать. Його винагородять за це всіма можливими для хворого привілеями. Треба поговорити про це з лікарем. Він чекав. Збігло чимало часу, перш ніж у коридорі почулися кроки. Чоловік присів на край ліжка й прислухався, намагаючись угамувати хвилювання. Кроки стихли перед його дверима. Панель відійшла вбік, і в отвір просунулось обличчя. — Як ти себе почуваєш? — спитав незнайомець. Він підійшов до дверей і побачив, що незнайомець носив коричневу уніформу. На поясі в нього висів якийсь предмет, і, на хвилину замислившись, він здогадався, що то зброя. Це, безперечно, охоронець. В нього тупе, невиразне обличчя. — Ви не скажете, як мене звати? — спитав він охоронця. — Називай себе чотириста другим, — мовив той. — Це номер твоєї камери. Відповідь йому не сподобалась. Але 402 краще, ніж узагалі нічого, й він спитав далі: — Я довго хворів? Мені вже краще? — Так, — непевно відповів охоронець. — Головне — сиди тихо. Виконуй розпорядок. Так буде найкраще. — Звісно, — погодився чотириста другий. — Але чому я нічого не пам’ятаю? — Так завжди буває, — відповів охоронець, збираючись іти. Але чотириста другий гукнув: — Стривайте! Невже ви лишите мене так, скажіть хоч що-небудь. Що зі мною сталося? Чому я в цій лікарні? — Лікарня? — здивувався охоронець і, обернувшись до чотириста другого, посміхнувся. – Чому ти гадаєш, ніби це лікарня? — Мені так здалося. — А насправді не так. Це в’язниця. Чотириста другий згадав свій сон про забитого чоловіка. Чи те йому наснилось, чи згадалось? У відчаї він вигукнув: — У чому мене звинувачують? Що я накоїв? — Довідаєшся потім. — Коли? — Коли сядемо, — мовив охоронець. — А тепер приготуйся до зборів. І подався геть. Чотириста другий сів на ліжко, силкуючись зосередитись. Дещо з’ясувалося. Він у тюрмі,- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (49) »
Последние комментарии
2 минут 31 секунд назад
9 часов 12 минут назад
9 часов 14 минут назад
15 часов 56 минут назад
16 часов 4 минут назад
22 часов 17 минут назад