Кортик [Анатолій Наумович Рибаков] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]
  [Оглавление]

Анатолій Рибаков КОРТИК






Малюнки художника О. ВЕРЕЙСЬКОГО

Художнє оформлення Л. СКЛЮТОВСЬКОГО.






ЧАСТИНА ПЕРША РЕВСЬК

Розділ 1 ЗІПСОВАНА КАМЕРА

Мишко тихенько встав-з дивана, одягнувся і вислизнув на ґанок.

Вулиця, широка й пуста, дрімала, зігріта раннім ранковим сонцем. Лише перекликались півні та зрідка з дому доносились кашель і сонне бурмотіння — перші звуки пробудження в прохолоднуватій тиші спокою.

Мишко жмурив очі, щулився. Його тягло назад у теплу постіль, але думка про рогатку, якою хвастався учора рудий Генка, примусила його остаточно, розворушитися. Обережно ступаючи по рипучих дошках підлоги, він пробрався в комірчину.

Вузька смужка світла падала з маленького віконця під стелею на приставлений до стіни велосипед. Це була стара, збірна машина на спущених шинах, з поламаними, іржавими спицями і розірваним ланцюгом. Мишко зняв порвану, з латками різних кольорів камеру, що висіла над велосипедом, вирізав складаним ножиком з неї дві вузенькі смужки і знову повісив так, щоб не видно було вирізу.

Він обережно відчинив двері, збираючись вийти з комірчини, та раптом побачив у коридорі Полевого, босого, в тільняшці, з розкуйовдженим волоссям. Мишко причинив двері і, залишивши, маленьку щілинку, притаївся, спостерігаючи.

Полевой вийшов у двір і, підійшовши до покинутої собачої будки, уважно оглянувся навкруги.

«Чого йому не спиться? — думав Мишко. — І оглядається якось дивно…»

Полевого всі звали «товариш комісар». У минулому матрос, він і досі ходив у широких чорних штанях, і в куртці, пропахлій тютюновим димом. Це була висока, кремезна людина з русявим волоссям і лукавими веселими очима. З-під куртки на ремінці у нього завжди теліпався наган. Всі ревські хлопчаки заздрили Мишкові — адже ж він жив у одному домі з Полевим.

«Чого йому не спиться? — продовжував думати Мишко. — Так я з комірчини й не виберусь!»

Полевой сів на колоду, що лежала біля будки, і ще раз оглянув двір. Допитливий погляд його ковзнув по щілині, в яку підглядав Мишко, по вікнах будинку.

Потім він засунув руку під будку, — довго нишпорив там, очевидно, обмацуючи щось, далі випростався, встав і пішов знову в хату. Заскрипіли двері його кімнати, затріщало під важким тілом ліжко, і все стихло.

Мишкові не терпілося змайструвати рогатку, але… що шукав Полевой під будкою? Мишко тихенько підійшов до неї і зупинився, щось роздумуючи.

Подивитись, чи що? А що як хтось помітить? Він сів на колоду і оглянувся на вікна будинку. «Ні, недобре! Не можна бути таким цікавим», думав Мишко, з запалові колупаючи землю. Він засунув руку під будку. Нічого тут не може бути. Йому просто здалося, ніби Полевой щось шукав… Рука його, шарила під будкою. Звичайно, нічого! Тільки земля і слизьке дерево… Мишкові пальці попали в щілину. Якщо тут і сховано що-небудь, то він навіть не подивиться, він тільки впевниться, чи є тут що, чи немає. Він намацав у щілині щось м’яке, подібне до ганчірки. Виходить, є. Витягнути? Мишко ще раз оглянувся на будинок, потягнув ганчірку до себе і, розгрібаючи землю, витягнув з-під будки згорток.

Він струсив з нього землю і розгорнув. На сонці блиснув сталевий клинок кинджала. Кортик! Такі кортики носять морські офіцери. Він. був баз піхов, з трьома гострими гранями. Навколо побурілої кістяної рукоятки звивалась бронзовим тілом змійка з відкритою пащею і загнутим догори язичком.

Звичайний морський кортик. Чому ж Полевой його ховає? Дивно. Дуже. дивно. Мишко ще раз оглянув кортик, загорнув його в ганчірку, засунув знову під будку і повернувся на ґанок.

З гупанням падали на землю дерев’яні бруси, що ними підпирали ворота. Корови, помахуючи хвостами, повільно і статечно приєднувались до череди, що проходила вулицею. Череду гнав пастушок у довгому, до босих п’ят, порваному сіряку і смушевій шапці. Він кричав на корів і хвацько ляскав батогом, який волочився за ним у поросі, як гадюка.

Сидячи на ґанку, Мишко майстрував рогатку, але думка про кортик не сходила у нього з голови. Нічого в цьому кортику немає, хіба що бронзова змійка… І чому Полевой ховає його?

Рогатка готова. Ця буде краща, ніж у Генки! Мишко вклав у неї камінчик і вистрілив по горобцях, що скакали на дорозі. Мимо! Горобці знялися і сіли на огорожі сусіднього двору. Мишко хотів ще раз вистрілити, але з-хати почулися кроки, стук пічної заслінки, плюскіт води з цеберки. Мишко сховав рогатку за пазуху і ввійшов у кухню.

Бабуся пересувала на лаві великі корзини з вишнями. Вона у своєму засмальцьованому капоті з випнутими від безлічі ключів кишенями. На її заклопотаному обличчі, злегка косячись, щуляться маленькі, підсліпуваті очиці.

— Куди, куди! — закричала вона, коли Мишко запустив руку в корзину. — І придумає ж… брудними лапами!

— Шкода вже! Я їсти хочу, — пробурмотів Мишко.

— Встигнеш! Умийся спочатку.

Мишко підійшов до умивальника, злегка помочив долоні, доторкнувся ними до кінчика носа, подержався за рушник і попрямував у їдальню.

На своєму звичайному місці, за довгим столом, покритим коричньовою квітчастою клейонкою, вже сидить дідусь. Дідусь — старенький, сивенький, з ріденькою борідкою і рудуватими вусами. Великим пальцем він запихає в ніс тютюн і чхає в жовту носову хустку. Його живі, в проміннях добрих смішливих зморщок очі посміхаються, і від його сюртука чути м’який і приємний запах, властивий тільки одному дідусеві.

На столі ще нічого немає. Чекаючи сніданку, Мишко поставив свою тарілку посеред намальованої на клейонці «троянди» і почав обводити її виделкою, щоб замкнути троянду в коло.

На клейонці з’являється глибока подряпина.

— Михайлові Григоровичу поважання! — почувся за Мишком веселий голос Полевого.

Полевой вийшов з своєї кімнати з обв’язаним навкруг пояса рушником.

— Доброго ранку, Сергію Івановичу, — відповів Мишко і лукаво глянув на Полевого: мабуть, не догадується, що Мишко знає про кортик!

Несучи поперед себе самовар, в їдальню ввійшла бабуся. Мишко прикрив ліктями подряпину на клейонці.

— Де Семен? — спитав дід.

— У комірчину пішов, — відповіла бабуся. — Ще й на світ не благословилося, а він задумав велосипед лагодити!

Мишко стрепенувся і, забувши про подряпину, зняв лікті з столу. Велосипед лагодити? От так штука! Ціле літо дядько Семен не приторкався до велосипеда, а сьогодні, як на зло, взявся за нього. Зараз він побачить камеру — і почнеться халепа.

Нудна людина дядько Семен! Бабуся, та просто вилає, а дядько Семен скривить губи і читає нотацію. В цей час він дивиться вбік, знімає і надіває пенсне, перебирає позолочені ґудзики на своїй студентській куртці. А він зовсім не студент! Його давним-давно виключили з університету за «безпорядки». Цікаво, який безпорядок міг вчинити такий завжди акуратний дядько Семен? Обличчя в нього бліде, серйозне, з маленькими вусиками під носом. За обідом він звичайно читає книгу, косячи очима і навмання, не дивлячись, підносить до рота ложку.

Мишко знову здригнувся: з комірчини почувся грюкіт велосипеда.

І коли в дверях появився дядько Семен з порізаною камерою в руках, Мишко скочив і, перекинувши стілець, прожогом кинувся геть. з дому.

Розділ 2 ОГОРОДНІ ТА ОЛЕКСІЇВСЬКІ

Він промчався подвір’ям, перемахнув через паркан і опинився на сусідній, Огородній вулиці. До найближчого провулка, що вів на свою, Олексіївську, вулицю, не більше ста кроків. Але хлопці з Огородньої, закляті вороги олексіївських, помітили Мишка і збігалися звідусіль, галасуючи і тюкаючи, в захопленні від наступної розправи над олексіївським, та ще над москвичем.

Мишко швидко видерся знову на паркан, сів на ньому верхи й закричав:

— А що, взяли? Ех ви, опудала городні!

Це була найобразливіша кличка для огородніх. На Мишка посипався град каменів. Він скотився з паркана в двір, на його лобі набухала гуля, а каміння продовжувало летіти, падаючи біля самого ганку, з якого раптом вийшла бабуся. Вона короткозоро примружила очі і, обернувшись до будинку, когось покликала. Мабуть, дядька Семена…

Мишко притиснувся до паркана і крикнув:

— Хлопці, стій! Слухайте!

— Чого? — відповів хтось за парканом.

— Цур, не кидатися! — Мишко виліз на паркан, з побоюванням подивився на хлопчачі руки і сказав: — Що ж ви всі на одного? Давай по-чесному — один на один.

— Давай! — закричав Петька Півень, здоровенний хлопець років п’ятнадцяти.

Він скинув з себе порвану кацавейку і войовниче засукав рукава сорочки.

— Умова, — попередив Мишко: — двоє б’ються, третій не мішайсь.

— Добре, добре, злазь!

На ґанку поряд з бабусею вже стояв дядько Семен. Мишко зскочив з паркана. Півень зразу підступив до нього. Він майже вдвоє більший за Мишка.

— Це що? — Мишко ткнув пальцем у залізну пряжку Петькового пояса.

За правилами, під час бійки ніяких металевих, предметів-на одежі не повинно бути. Півень зняв пояс. Його широкі, батькові штани трохи не спали. Він підхопив їх рукою, хтось подав йому мотузка. Мишко в цей час розштовхував хлопців: «Давай більше місця!..» — і раптом, відіпхнувши одного з хлопчаків, кинувся тікати.

Хлопчаки з гиком і свистом кинулися за ним, а позаду всіх, мало не плачучи від образи, біг Півень, притримуючи рукою штани, що весь час спадали.

Мишко летів щодуху. Його босі п’яти блискали на сонці. Він чув позад себе тупіт, сопіння і вигуки переслідувачів. Ось поворот. Короткий провулок… І він влетів на свою вулицю. Йому на виручку збіглися олексіївські, але огородні, не приймаючи бою, повернули до себе.

— Ти звідки? — спитав рудий Генка.

Мишко віддихався, оглянув усіх і недбало промовив:

— На Огородній був. Бився з Півнем один на один, а, коли стала моя брать, вони всі на одного.

— Ти з Півнем бився? — недовірливо запитав Генка.

— А хто ж? Ти, чи що? Здоровий він хлопець, дивись якого фонаря мені вчепив? — Мишко помацав гулю на лобі.

Всі з повагою глянули на цей синій знак його доблесті.

— Я йому теж всипав… — вів далі Мишко, — запам’ятає! — І рогатку відібрав. — Він витяг з-за пазухи рогатку з довгими червоними резинками. — Ця куди краща за твою буде.

Потім він заховав рогатку, презирливо глянув на дівчаток, які формочками ліпили з піску фігури, і насмішкувато спитав:

— Ну, а ти що робиш? У хованки граєшся, в квачика? «Раз, два, три, чотири, п’ять, вийшов зайчик погулять…»

— Теж мені! — Генка труснув, рудим чубом, але чомусь почервонів і швидко промовив. — Давай у ножички.

— На п’ять гарячих з припаркою.

— Гаразд.

Вони посідали на дерев’яний тротуар і почали по черзі втикати в землю складаний ножик: просто, з долоні, кидком, через плече, солдатиком…

Мишко перший зробив усі десять фігур. Генка простягнув йому руку. Мишко скорчив страшну фізіономію і підняв уверх два послинених пальці. Для Генки ці секунди видаються годинами, але Мишко не вдарив. Він опустив руку, сказав: «Мастило просохло», і знову почав слинити пальці. Так повторювалося перед кожним ударом, поки Мишко не вліпив Генці всі п’ять гарячих, і Генка, ховаючи сльози, що виступили на очах, дмухав на посинілу і ниючу руку…

Сонце піднімалося все вище й вище. Тіні коротшали і притискувалися до палісадників. Вулиця лежала напівмертва, — ледве дихаючи від непорушної спеки. Душно… Треба скупатися… Хлопці пішли на Десну.

Вузька у затверділих коліях дорога звивалася через поля, що розляглися на всі боки зелено-жовтими квадратами. Квадрати ці спускалися у видолинки, піднімалися на пагорбки, поступово закруглялися, ніби рухаючись вдалині по правильній кривій, несучи на собі гаї, одинокі стодоли, непотрібні тини, задумливі хмаринки.

Пшениця стояла високо і нерухомо. Хлопці зривали колоски і жували зерна, люто спльовуючи лузгу, що прилипала до піднебіння. У пшениці щось шелестіло. Сполохані пташки вилітали з-під хлопчачих ніг.

Ось і річка. Приятелі розляглися на піщаному березі і, кинулись у воду, збиваючи фонтани бризок. Вони плавали, пірнали, боролися, скакали з хиткого дерев’яного містка, потім вилізли на берег і зарилися в гарячий пісок.

— Скажи, Мишко, — спитав Гёнка, — а в Москві є, річка?

— Є. Москва-ріка. Я тобі вже тисячу разів говорив.

— Так по місту і тече?

— Так і тече.

— А як же в ній купаються?

— Дуже просто: в трусиках. Без трусів тебе до Москви-ріки за версту не підпустять. Спеціально кінна міліція за цим дивиться.

Генка недовірливо посміхнувся:

— Чого ти, посміхаєшся? — розсердився Мишко. — Ти, крім свого Ревська, не бачив нічого, а посміхаєшся!

Він помовчав, потім, дивлячись на табун коней, що наближався до річки, запитав:

— Ану скажи: який найменший кінь?

— Лоша, — не задумуючись, відповів Генка.

— От і не знаєш! Найменший кінь — поні. Є англійські поні, вони завбільшки — як собака, а японські поні — зовсім, як кіт.

— Брешеш!

— Я брешу? Якби ти хоч раз був у цирку, то не сперечався б. Адже ж не був? Скажи: не був?.. Ну от, а сперечаєшся!

Генка помовчав, потім сказав:

— Такий кінь ні до чого: його ні в кавалерію, нікуди…

— При чому тут кавалерія? Думаєш, тільки на конях воюють? Якщо хочеш знати, то один матрос трьох кавалеристів покладе.

— Я про матросів нічого не кажу, — промовив Генка, — а без кавалерії ніяк не можна. Ось банда Нікітського — всі на конях.

— Подумаєш, банда Нікітського!.. — Мишко презирливо скривив губи. — Скоро Полевой піймає цього Нікітського.

— Не так-то просто, — заперечив Генка, — його вже рік усі ловлять і ніяк не піймають.

— Піймають! — переконано сказав Мишко.

— Тобі добре говорити, — Генка підняв голову, — а він щодня аварії поїздів робить. Батько вже боїться на паровозі їздити.

— Нічого, піймають.

Мишко позіхнув, зарився глибше в пісок і задрімав. Генка теж дрімає. Їм ліньки сперечатися: душно. Сонце обпалює степ, і, ніби рятуючись від сонця, мовчазний степ ліниво втягується за обрій.

Розділ 3 ДІЛА І МРІЇ

Генка пішов додому обідати, а Мишко довго блукав по багатолюдному і гомінливому українському базару.

На возах зеленіли огірки, червоніли помідори, копичились решета з ягодами. Пронизливо верещали рожеві поросята, лопотіли білими крилами гуси. Флегматичні воли жували свою нескінченну жуйку і пускали до землі довгу липку слину. Мишко ходив по базару і згадував кислий московський хліб та водянисте молоко, виміняне за картопляні лушпайки. І Мишко скучав за Москвою, за її трамваями і вечірніми тьмяними вогнями.

Він зупинився перед інвалідом, що качав на стільчику три кульки: червону, білу й чорну. Інвалід накривав одну з них наперстком. Партнер, що відгадував, якого кольору кулька під наперстком, вигравав. Але ніхто не міг відгадати, і інвалід говорив обдуреним:

— Братці! Якщо я всім буду програвати, то останню ногу програю. Це розуміти треба.

Мишко розглядав кульки, коли раптом чиясь рука опустилася на його плече. Він обернувся. Ззаду стояла бабуся.

— Ти де пропадав цілий день? — суворо запитала вона, не випускаючи Мишкового плеча із своїх цупких пальців.

— Купався, — пробурмотів Мишко.

— «Купався»! — повторила бабуся. — Він купався… Добре, ми з тобою вдома поговоримо.

Вона піддала йому на плечі корзину з покупками, і вони пішли з базару.

Бабуся йшла мовчки. Від неї пахло цибулею, часником, чимсь смаженим, вареним, як пахне на кухні.

«Що вони зі мною зроблять?» думав Мишко, крокуючи поряд з бабусею. Звичайно, становище його поганеньке. Проти нього — бабуся і дядько Семен. За нього — дідусь і Полевой. А якщо Полевого немає вдома? Залишається один дідусь. А що, коли дідусь спить? Виходить, нікого не залишається. І тоді бабуся з дядьком Семеном розійдуться хіба ж так. Будуть вичитувати йому по черзі. Вичитує дядько Семен, бабуся відпочиває. Потім вичитує бабуся, а відпочиває дядько Семен.

І чого тільки не наговорять! Він, мовляв, і невихований, і нічого путнього з нього не вийде. Він позорище сім’ї. Він нещастя матері, яку, коли ще не звів, то в найближчі дні зведе в могилу. (А мама взагалі живе в Москві, і він її вже два місяці не бачив). І дивно, як це його земля носить… і все в такому ж дусі…

Прийшовши додому, Мишко залишив корзину на кухні, а сам пішов у їдальню. Дідусь сидів біля вікна. Дядько Семен лежав на дивані і, попихкуючи цигаркою, говорив про політику. Вони навіть не глянули на Мишка, коли він увійшов. Це навмисне! Мовляв, така він нікчемна людина, що на нього і дивитися не варто… Спеціально, щоб помучить. Ну й будь ласка, тим краще. Поки дядько Семен збереться, там, дивись, і Полевой прийде. Мишко сів на стілець і прислухався до їхньої розмови.

Ну, ясно! Дядько Семен наводить паніку. Махно зайняв кілька міст. Антонов підійшов до Тамбова… Подумаєш! Минулого року дядько Семен теж наводив паніку: поляки зайняли Київ, Врангель прорвався в Донбас… Ну й що ж? Всіх їх Червона Армія розколошматила. До них були Денікін, Колчак, Юденіч та інші білі генерали, їх теж Червона Армія розбила. І цих розіб’є.

З Махна і Антонова дядько Семен вже перейшов на Нікітського.

— Його не можна назвати бандитом, — говорив дядько Семен, розстібаючи комір своєї студентської куртки — До того ж, кажуть, він культурна людина, в минулому офіцер флоту. Це своєрідна партизанська війна, однаково законна для обох сторін…

Нікітський — не бандит?.. Мишко ледве не задихнувся від обурення. Він палить села, вбиває комуністів, комсомольців, робітників. І це не бандит? Бридко слухати, що дядько Семен язиком ляпає!..

Нарешті прийшов Полевой. Тепер все! Раніше як завтра з. Мишком розправлятися не будуть.

Полевой скинув куртку, черевики, вмився, і всі сіли вечеряти. Полевой реготав, називав дідуся папашею, а бабусю — мамашею. Він лукаво підморгував Мишкові, називаючи його не інакше, як Михайлом Григоровичем. Потім вони вийшли надвір і посідали на східцях ґанку.

Прохолодний вечір спускався на. землю. Уривки дівочих пісень доносились здалека. Десь на городах невтомно гавкали собаки.

Димлячи махоркою, Полевой розповідав про далекі плавання і матроські заколоти, про крейсери і підводні човни, про Івана Піддубного та інших знаменитих борців у чорних, червоних і зелених масках силачів, що піднімали по троє коней з возами, по десять чоловік на кожному.

Мишко мовчав, вражений. Чорні ряди дерев’яних будиночків полохливо миготіли червонуватими вогниками та боязко тулилися до мовчазної вулиці.

І ще Полевой розповідав про лінкор «Императрица Мария», на якому він плавав під час світової війни.

Це був величезний корабель, найпотужніший броненосець Чорноморського флоту. Спущений на воду в червні п’ятнадцятого року, він у жовтні шістнадцятого вибухнув на севастопольському рейді, за півмилі від берега.

— Темна історія, — говорив Полевой. — Не на міні підірвався і не від торпеди, а сам по собі. Першим вибухнув пороховий погріб першої башти, а там тисячі три пудів пороху було. Ну, і пішло… За годину корабель вже був під водою… З усієї команди менше половини врятувалося, та й ті обгорілі й покалічені.

— Хто ж його підірвав? — спитав Мишко.

Полевой говорив, знизуючи широкими плечима:

— Розбиралися в цій справі багато, та все безглуздо, а тут революція… З царських адміралів спитати, треба.

— Сергію Івановичу, — зненацька запитав Мишко, — а хто головніший: цар чи король?

Полевой сплюнув буру махоркову слину:

— Гм!.. Один другого вартий.

— А в інших країнах ще є царі?

— Є де-не-де.

«Спитати про кортик? — подумав Мишко. — Ні, не треба. Ще подумає, що я навмисне стежив за ним…»

Потім усі лягли спати. Бабуся обходила дім, закривала віконниці. Застережливо дзвеніли залізні штаби. В їдальні гасили висячу керосинову лампу. Метелики і мошкара, що кружляла навколо неї, зникали в темряві. Мишко довго не міг заснути…

Місяць розмотував свої бліді нитки у прорізах віконниць, і ось у кухні за піччю, починав сюрчати цвіркун.

У Москві в них не було цвіркуна. Та й що б став робити цвіркун у великій, гомінливій квартирі, де ночами ходять люди, грюкають дверима і клацають електричними вимикачами! Тим-то Мишко чув цвіркуна тільки в тихому дідусевому домі, коли він лежав один у темній кімнаті і мріяв.

Добре, коли б Полевой подарував йому кортик! Тоді, б він не був беззбройним, як зараз. А часи ж неспокійні — громадянська війна. По українських селах гуляють банди, в містах часто свищуть кулі. Патрулі місцевої самооборони ходять вночі по вулицях. У них рушниці без патронів, старі рушниці з заіржавілими затворами.

Мишко мріяв про майбутнє, коли він стане високим і сильним, носитиме штани кльош або, ще краще, — обмотки, шикарні солдатські обмотки захисного кольору.

На ньому гвинтівка, гранати, кулеметні стрічки і наган на шкіряній риплячій портупеї.

У нього буде вороний, з чудовим запахом кінь, тонконогий, бистроокий, з могутнім крупом, короткою шиєю і слизькою шерстю.

І він, Мишко, піймає Нікітського і розжене всю його банду.

Потім він і Полевой поїдуть на фронт, будуть разом воювати, і, рятуючи Полевого, він здійснить геройський подвиг. І його уб’ють. Полевой залишиться сам, все життя сумуватиме за Мишком, але іншого такого хлопця він уже не зустріне…

Потім хтось чорний і мовчазний тасував його думки, і, як карти, вони плутались і зникали в темряві…

Мишко спав.

Розділ 4 ПОКАРАННЯ

Цю кару придумав, звичайно, дядько Семен. Хто ж інший! І що найприкріше — з ним заодно й дідусь. За сніданком дідусь подивився на Мишка і сказав:

— Набігався вчора? От і добре. Тепер на тиждень вистачить. Сьогодні доведеться посидіти вдома.

Цілий день просидіти вдома! Сьогодні! В неділю! Хлопці підуть у ліс, можливо човном поїдуть на острів, а він… Мишко скривив губи і уткнувся носом у тарілку.

— Чому надувся, як миша на крупу? — сказала бабуся. — Навчився шкодити…

— Досить, — перебив її дідусь, встаючи з-за столу. — Він своє дістав і вистачить.

Мишко засмучений тинявся по кімнатах. Яка, справді, нудна хата!

Стіни їдальні розмальовані олійною фарбою. Потемнілі і подекуди потріскані ці картини зображали пузате голубе море під величезною білою чайкою; гіллястих оленів між прямими, як палиці, соснами; одноногих чапель; бородатих мисливців у болотних чоботях, з рушницями, патронташами, перами на капелюхах і розумними собаками, що обнюхують землю.

Над диваном — портрети дідуся і бабусі в молоді роки. У дідуся густі вуса, брите його підборіддя впирається в накрохмалений комірець з відігнутими ріжками. Бабуся — в закритому чорному платті з медальйоном на довгому ланцюжку. Її висока зачіска доходить до самої рами.

Мишко вийшов у двір. Два дроворуби пиляли там дрова. Пилка весело дзвеніла: «Дзень-дзень, дзень-дзень», і земля навколо козлів швидко покривалася жовтим шаром тирси. Мишко сів на колоду біля будки і розглядав дроворубів. Старшому на вигляд років сорок. Він середній на зріст, кремезний, чорнявий, з кучерявим волоссям, що прилипло до спітнілого чола. Другий — молодий, білявий парубок з веснянкуватим обличчям і вигорілими бровами, весь якийсь крихкотілий і незграбний.

Намагаючись не привертати уваги дроворубів, Мишко засунув руку під будку і намацав згорток. Витягнути? Він скоса подивився на дроворубів. Вони припинили роботу і сиділи на колодках. Старший скрутив козячу ніжку, вправно обертаючи її навколо пальця, і, насипавши з долоні тютюну, закурив. Молодий задрімав, потім розплющив очі і, позіхаючи, промовив:

— Спати хочеться!

— Спати захочеш, на бороні заснеш, — відповів старший.

Вони замовкли. У дворі стало тихо. Тільки кури, дрібно постукуючи в дерев’яному цебрику, пили воду, смішно закидаючи вгору свої маленькі, з червоними гребенями голівки.

Дроворуби піднялися і почали колоти дрова. Мишко непомітно витягнув згорток, розгорнув його. Розглядаючи клинок, він побачив на одній його грані ледве помітне зображення вовка. Мишко повернув клинок. На другій грані був зображений скорпіон і на третій — лілія.

Вовк, скорпіон і лілія. Що ж це означає?

Біля Мишка раптом упало поліно. Він злякано притиснув кортик до грудей і прикрив його рукою.

— Відійди, малюк, бо вдарить, — сказав чорнявий.

— Малюків тут нема! — відповів Мишко.

— Бач, який спритний! — розсміявся чорнявий. — Ти хто? Комісарів синок?

— Якого комісара?

— Полевого, — сказав чорнявий. І чомусь оглянувся на будинок.

— Ні. Він живе в нас.

— Вдома він? — чорнявий опустив колуна і пильно глянув на Мишка.

— Ні. Він на обід приходить. Він вам потрібний?

— Та ні. Ми так…

Дроворуби закінчили роботу. Бабуся винесла їм на тарілці хліба, сала, і горілки. Вони випили. Білявий мовчки, а чорнявий з словами: «Ну, господи благослови». Потім він довго морщився, нюхав хліб і нарешті крякнув: «Ех, хороша!» — і чомусь підморгнув Мишкові. Вони неквапливо закушували, відрізуючи сало акуратними шматочками, обгризаючи і висмоктуючи шкурку. Потім випили по кружці води й пішли.

Але бабуся не йшла звідси. Вона встановила на триніжку великий мідний таз з довгою дерев’яною ручкою, наклала під нього трісок і затулила од вітру цеглою. Зараз вона варитиме варення і вже не піде з двору. Як його бути з кортиком? Мишко встав і, ховаючи в рукаві кортик, попрямував до будинку.

Коли він проходив мимо бабусі, вона пробурчала:

Не товчись: дідусь спить.

Я тихо, — відповів Мишко.

Він увійшов у світлицю і заховав кортик під валок свого дивана. Як тільки бабуся піде з двору, він покладе його знову під будку. В крайньому разі — увечері, коли смеркне.

В домі тиша. Лише цокає великий стінний годинник та дзижчить муха на вікні. Ну, чим би його зайнятися?

Мишко підійшов до кімнати дядька Семена і прислухався. За дверима чулося покашлювання і шелестіння паперу. Мишко відчинив двері і, увійшовши в кімнату, спитав:

— Дядьку Семене, чому моряки носять кортики?

Дядько Семен лежав, на вузенькій зім’ятій койці й читав. Він подивився поверх пенсне на Мишка і здивовано відповів:

— Які моряки? Які кортики?

— Як це «які»? Адже тільки моряки носять кортики. Чому? — Мишко вмостився на стільці, з рішучим наміром залишитися тут аж до обіду.

— Не знаю, — нетерпляче відповів дядько Семен. — Форма така… В тебе все?

Це питання означало, що Мишкові треба забиратися звідси, і він прохаюче сказав:

— Дозвольте, я трохи посиджу. Я буду тихо-тихо.

— Тільки не заважай мені. — Дядько Семен знову заглибився в книгу.

Мишко сидів, підклавши під себе долоні. Маленька кімната у дядька Семена: ліжко, книжкова шафа, на письмовому столі чорнильниця у вигляді пістолета. Коли натиснути курок, вона відкривається. Добре було б, мати таку чорнильницю! От би хлопці у школі позаздрили.

На стінах кімнати розвішані картини й портрети. Ось Некрасов. На шкільних. вечорах Шурко Великий завжди декламує Некрасова. Вийде на сцену і говорить: «Кому на Русі жити добре». Поема Некрасова». Ніби без нього не знають, що це написав Некрасов. Ох, і задавака ж цей Шурко!

Поряд з портретом Некрасова — картина «Не ждали». Каторжник несподівано повертається додому. Всі приголомшені. Дівчинка, його дочка, здивовано повернула голівку. Вона, мабуть, забула свого батька. От його, Мишків, батько вже не повернеться. Він загинув на царській каторзі, і Мишко його не пам’ятає.

Скільки книг у дядька Семена! В шафі, на шафі, під ліжком, на столі… А почитати нічого не дасть. Ніби Мишко не вміє берегти книг. У нього в Москві своя бібліотека є. Один «Мир приключений» чого вартий!

Дядько Семен продовжував читати, не звертаючи на Мишка жодної уваги. Коли Мишко виходив з кімнати, дядько навіть не глянув на нього.

Яка нудьга! Хоч би обід швидше або варення зварилося! Уже що-що, а пінка напевно йому дістанеться…

Мишко підійшов до вікна. Велика зелена муха з сірими крильцями то затихала, лазячи по шибці, то з гучним дзижчанням билася об неї. Ось що! Треба потренувати свою волю: він буде дивитися на муху і примусить себе не зачіпати її.

Мишко певний час слідкував за мухою. Ото роздзижчалась! Так вона, чого доброго, дідуся розбудить. Ні! Він примусить себе піймати муху, але не вб’є її, а випустить надвір!

Піймати муху на шибці справа простісінька. Раз! — і вона вже у нього в кулаці. Він обережно розтулив кулак і витяг муху за крильце. Вона билась, намагаючись вирватися. Ні, не втечеш!

Мишко відчинив вікно і замислився. Шкода випускати муху. Даремно тільки ловив її. І взагалі мухи розносять заразу… Він роздумував над тим, чи примусити себе випустити муху, чи, навпаки, примусити себе вбити її, як раптом відчув на собі чийсь погляд. Він підвів голову. Проти вікна стояв Генка і посміхався:

— Здоров, Мишко!

— Здрастуй, — насторожено відповів Мишко.

— Багато ти мух сьогодні наловив?

— Скільки треба, стільки й наловив.

— А чому надвір не йдеш?

— Не хочу.

— Брешеш: не пускають.

— Багато ти знаєш! Захочу. — і вийду.

— Ну, то захоч, захоч!

— А я не хочу захотіти.

— Не хочеш! — Генка розсміявся. — Скажи: не можеш.

— Не можу?

— Не можеш!

— Ах, так! — Мишко виліз на підвіконня, зскочив на вулицю і опинився поряд з Генкою. — Що, з’їв?

Але Генка не встиг нічого відповісти. У вікні з’явилася бабуся і крикнула:

— Мишко, зараз же додому!

— Тікаймо! — прошепотів Мишко.

Вони помчали вулицею, шмигнули в прохідний двір, забралися до Ганки в сад і заховалися в курені.

Розділ 5 КУРІНЬ

Генчин курінь зроблений з дощок, гілля і листя між трьома деревами; на висоті півтора-двох сажнів. Знизу він непомітний, але з нього видно весь Ревськ, вокзал, Десну і дорогу, що веде в село Носівку. В ньому прохолодно, пахне сосною, і листя ледве мерехтить під західним промінням липневого сонця.

— Як же ти тепер додому підеш? — запитав Генка. — Адже тобі влетить від бабусі.

— Я додому взагалі не піду, — заявив Мишко.

— Як же це?

— Дуже просто. Для чого мені? Завтра Полевой піде з загоном банду Нікітського ліквідовувати і мене візьме. Треба обов’язково банду ліквідувати.

Генка розреготався:

— Ким же ти будеш у загоні? Відставної кози барабанщиком?

— Смійся, смійся, — незворушно відповів Мишко. — Мене Полевой розвідником бере. На війні всі розвідники — хлопчики. Полевой наказав мені ще підібрати хлопців, але… — він з жалем подивився на Генку, — немає в нас підходящих. — Мишко зітхнув. — Доведеться вже, мабуть, самому…

Генка прохально заглянув йому у вічі.

— Ну, гаразд, — поблажливо промовив Мишко, — принеси мені чого-небудь поїсти, і ми подумаємо. Тільки дивись нікому ні слова, це великий секрет.

— Ура! — закричав Генка. — Дайош розвідку!

— Ну от, — розсердився Мишко, — ти вже горланиш, розголошуєш таємницю! Не візьму я тебе.

— Не буду, не буду! — прошептав Генка, зліз з дерева і зник у саду.

Чекаючи Генку, Мишко простягнувся на дощатому помості куреня, уткнувшись підборіддям в кулаки. Що тепер робити? Не ночувати ж на вулиці… А повертатися соромно. Перед дідусем соромно. Він згадав про кортик… Ще чого доброго, хтось наткнеться на нього. Тоді буде історія!

Мишко крізь листя дивився в сад. У ньому ростуть низькорослі яблуні, гіллясті груші, кущі малини, аґрусу. Чому на різних деревах ростуть різні плоди? Адже все це росте поряд, на одній землі.

На Мишковій руці появилось сонечко, кругленьке, з твердим червоним тільцем і чорною крапкою голови. Мишко обережно зняв його, поклав на долоню і промовив: «Сонечко, сонечко, полети на небо принеси нам хліба», і воно розкрило тоненькі крильця й полетіло.

Дзижчить оса. Вона кружляє над Мишком і, замовкнувши, сідає йому на ногу. Вжалить чи ні? Якщо не ворушитися, то не вжалить. Мишко лежить нерухомо. Оса деякий час лазить по його нозі і, задзижчавши, полетіла.

Непомітний, але величезний живий світ копошиться навколо.

Комашка тягне глицю, а поряд з нею рухається маленька вугласта тінь. Он скаче по траві ковалик на довгих зігнутих, ніби зламаних посередині ніжках. По садовій доріжці якось незграбно, боком скаче горобець. А за ним напівсонними, примруженими, але уважними очима стежить кіт, що дрімає, на східцях альтанки. І вітер, пробігаючи, колише запах трави, аромат квітів, пахощі, яблунь.

Приємна знемога оволодіває Мишком. Він дрімає й забуває про неприємності сьогоднішнього дня…

У курінь, засапавшись, викарабкався Генка. В нього за пазухою великий кусень теплого, ще не довареного. м’яса.

— Ось, дивись, — прошепотів він, — прямо з кастрюлі витяг. Там суп варився.

— Здурів! — жахнувся. Мишко. — Ти ж, усіх без обіду залишив.

— Ну й що ж! — Генка по-молодецькому труснув головою. — Я ж у розвідники йду. Нехай варять інше м’ясо… — Він самовдоволено захихикав.

Мишко жував м’ясо, розриваючи його зубами й руками. Ну й тюхтій Генка! Влетить йому від батька. Батько в нього сердитий — високий, худий машиніст з сивими вусами. І мати в нього не рідна, а мачуха.

— Знаєш новину? — спитав Генка.

— Яку?

— Так я тобі й сказав!

— Справа твоя. Тільки який же з тебе розвідник? Там ти теж будеш зі всім ховатися від мене?

Загроза, прихована в Мишкових словах, вплинула на Генку. Тепер, після викрадення м’яса з кастрюлі, в нього одна дорога — в розвідники., Отже, треба підкорятися. І Генка сказав:

— Щойно в нас був один чоловік з Носівки, і він каже, що банда Нікітського зовсім близько.

— Ну і, що ж? — люто розжовуючи м’ясо, запитав Мишко.

— Як що? Вони можуть напасти на Ревськ.

Мишко розсміявся:.

— І ти повірив? Ех: ти, а ще й розвідник!

— А що? — зніяковів Генка.

— Нікітський тепер біля Чернігова. На нас він ніяк не може напасти, тому що в нас гарнізон. Зрозуміло? Гар-ні-зон…

— А що таке гарнізон?

— Гарнізон не знаєш? Це… як тобі сказати… це…

— Тихше! Чуєш? — прошепотів раптом Генка.

Мишко перестав жувати і прислухався. Десь за будинками пролунали постріли і потонули в синьому куполі неба. На станції завив гудок. Поспішаючи і захлинаючись, зацокотів кулемет.

Хлопці перелякано притаїлися, потім розсунули листя й виглянули з куреня.

Дорога на Носівку була вкрита хмарами куряви, на станції йшла стрілянина, і через кілька хвилин вздовж опустілої вулиці з гиком і свистом нагайок промчали вершники в смушевих шапках з червоним верхом. У місто вдерлися білі.

Розділ 6 НАПАД

Мишко сховався в Генки, а коли стрілянина припинилася, виглянув на вулицю й побіг додому, притискуючись до палісадників. На ґанку він побачив дідуся, розгубленого, блідого. Біля будинку хропли замилені коні під козацькими сідлами.

Мишко вбіг у хату і завмер у дверях.

В їдальні точилася відчайдушна боротьба між Полевим і бандитами. Чоловік шість повисло на ньому. Полевой завзято відбивався, але вони повалили його, і живий клубок тіл качався по підлозі, перекидаючи меблі, тягнучи, за собою скатерки, доріжки, зірвані занавіски.

І ще один білогвардієць, очевидно головний, стояв біля вікна. Стояв він нерухомо, тільки погляд його весь час слідкував за Полевим.

Мишко заліз у купу одежі, що висіла на вішалці. Його серце несамовито калаталось. Зараз станеться те, що він не раз бачив у захоплюючих мріях: Полевой встане, струсне, плечима і один розкидає всіх.

Але Полевой не вставав. Дедалі слабшали його шалені зусилля скинути з себе бандитів. Нарешті його підняли і, продовжуючи викручувати назад руки, підвели до білогвардійця, що стояв біля вікна. Полевой важко дихав. Русяве його волосся запеклося в крові. Він стояв босий, в тільняшці. Його, очевидно, захопили сонного.

Бандити були озброєні короткими гвинтівками, наганами, шаблями, їхні ковані чоботи гриміли по підлозі.

Білогвардієць не зводив з Полевого немигаючого погляду. Чорний чуб звисав у нього з-під заломленої папахи на сірі колючі очі і яскравочервоний шрам на правій щоці. В кімнаті стало тихо, тільки чулося важке дихання людей та байдуже цокання годинника.

— Кортик! — промовив раптом білогвардієць різким, глухим голосом. — Кортик! — повторив він, і очі його, втуплені в Полевого, округлились.

Полевой мовчав. Він важко дихав і повільно поводив плечима. Білогвардієць ступив до нього, підняв нагайку і навідліг ударив Полевого по обличчю. Мишко здригнувся і заплющив очі.

— Забув Нікітського? Я тобі нагадаю! — крикнув білогвардієць.

Так ось він який, Нікітський! Ось від кого ховав кортик Полевой!

— Слухай, Полевой, — несподівано спокійно сказав Нікітський, — нікуди ти не дінешся. Віддай кортик і забирайся на всі чотири сторони. Не віддаси — повішу!

Полевой мовчав.

— Добре, — промовив Нікітський. — Значить, так? — Він кивнув двом бандитам.

Ті ввійшли в кімнату Полевого. Мишко пізнав їх: це були дроворуби, яких він бачив уранці. Вони все перевертали, кидали на підлогу, прикладами розбили дверці шафи, ножами протикали подушки, вигребали попіл з груб, відривали плінтуси. Зараз вони ввійдуть у Мишкову кімнату.

Подолавши заціпеніння, Мишко вибрався з своєї схованки і проскочив у залу.

Уже був вечір. У темноті на потертому плюші дивана, під валком, Мишко нащупав холодну сталь кортика. Він витяг його звідти і заховав у рукав. Кінець рукава разом з рукояткою кортика він затиснув у кулаці…

Обшук тривав. Полевой все стояв, нахилившись уперед, з викрученими назад руками. Раптом з вулиці донісся кінський тупіт. На ґанку почулись чиїсь швидкі кроки. В кімнату ввійшов ще один білогвардієць. Він підійшов до Нікітського і щось тихо сказав йому. Нікітський одну мить стояв нерухомо, потім, махнувши нагайкою, крикнув:

— По конях!

Полевого потягли до сіней. Звідти був вихід і на вулицю і у двір. І ось коли Полевой переступав поріг, Мишко намацав його руку і розтулив кулак.

Рукоятка торкнулася долоні Полевого. Він притягнув кортик до себе і, зробивши вже в сінях крок вперед, раптом замахнувся рукою і вдарив кортиком переднього конвоїра в шию. Мишко кинувся під ноги другому, він упав на Мишка, і Полевой плигнув з сіней у темну ніч двору.

Але Мишко не бачив, утік Полевой чи ні. Страшенний удар рукояткою нагана обрушився на нього, і він мішком упав у куток, під брезентовий дощовик, що висів на вішалці.

Розділ 7 МАМА

Мишко лежав на ліжку забинтований, тихий, прислухаючись до віддалених звуків вулиці, які долинали в кімнату крізь тюльові занавіски, що ледве колихались.

Ідуть люди. Чути їхні кроки по дерев’яному тротуару і дзвінку українську мову…

Скрипить віз…

Хлопчик котить колесо, підганяючи його паличкою. Колесо котиться тихо, постукує тільки на стику…

Все це Мишко чув крізь якийсь туман, і ці звуки змішувалися з короткими снами, що швидко забувалися. Полевой… Білогвардійці… Нічна темрява, що сховала Полевого… Нікітський… Кортик… Кров на обличчі Полевого і на його, Мишковому, обличчі. Тепла, липка кров…

Дідусь розповів йому, як все це сталося. Загін залізничників оточив селище, і не всім бандитам пощастило втекти на своїх прудких конях. Але Нікітський утік. Під час перестрілки Полевого поранено. Він тепер лежить у залізничній лікарні.

Дідусь поплескав Мишка по голові й сказав:

— Ех ти, герой!

А який він герой? От якби він перестріляв бандитів і Нікітського взяв у полон, тоді інша справа.

Цікаво, як зустріне його Полевой. Мабуть, плесне по плечу й скаже: «Ну, Михайле Григоровичу, як справи?»

Можливо, він подарує йому револьвер з портупеєю, і вони вдвох підуть по вулиці, озброєні й забинтовані, як справжні солдати… Нехай хлопці подивляться! Тепер він і Півня не злякається.

У кімнату ввійшла мама. Вона недавно приїхала з Москви, викликана телеграмою. Вона поправила постіль, прибрала з стола тарілку, хліб, змела крихти.

— Мамо, — спитав Мишко, — кіно в нашому будинку працює?

— Працює.

— Яка картина йде?

— Не пам’ятаю. Лежи спокійно.

— Я лежу спокійно. Дзвінок у нас відремонтували?

— Ні. Приїдеш — відремонтуєш.

— Звичайно, відремонтую. Ти кого з хлопців бачила? Славка бачила?

— Бачила.

— А Шурка Великого?

— Бачила, бачила… Мовчи, кажу тобі!

Ех, жаль, що він у Москву поїде без бинтів!

Ото хлопці позаздрили б! А якщо не знімать бинтів? Так забинтованому і їхати. От чудово! І вмиватися не довелося б…

Мама сиділа біля вікна й щось шила.

Мамо, — запитав Мишко, — довго я ще лежатиму?

Доки не видужаєш.

— Я почуваю себе зовсім добре. Пусти мене надвір.

— Ото ще новина! Лежи й не розмовляй.

«Жаль їй, — похмуро думав Мишко. — Лежи тут! Ось візьму й утечу». Він уявляв собі, як мама увійде в кімнату, а його вже немає. Вона буде плакати, побиватися, але ніщо не допоможе, і вона ніколи вже його не побачить. Мишко, скоса глянув на матір. Вона продовжувала шити, схиливши голову, зрідка відкушуючи нитку.

Важко доведеться їй без нього! Вона залишиться зовсім самотньою. Прийде з роботи додому, а вдома нікого немає. В кімнаті пусто, темно. Весь вечір вона сидітиме й думатиме про Мишка. Жаль її все-таки…

Вона така худенька, мовчазна, з сірими променистими очима, така невтомна і працьовита. Вона пізно приходить з фабрики додому. Готує обід. Прибирає в кімнаті. Пере Мишкові сорочки, штопає панчохи, допомагає йому готувати уроки, а він лінується нарубати дров, піти в чергу за хлібом або розігріти обід.

Люба, хороша матусю! Як часто він завдавав їй прикростей, не слухався, погано поводив себе в школі! Маму викликали туди, і вона вмовляла директора, щоб той простив Мишкові. Скільки він зіпсував речей, порвав книжок, одягу! Все це лягало на худенькі мамині плечі. Вона терпляче працювала, штопала, шила, а він соромився ходити з нею по вулиці, «як маленький». Він ніколи не цілував матір, адже ж це «телячі ніжності». От і сьогодні він вигадував, якого б завдати їй горя, а вона все покинула, цілий тиждень бігала по теплушках, тягала на собі потрібні йому речі і тепер не відходить від його постелі…

Мишко заплющив очі. В кімнаті майже зовсім темно. Тільки маленький куточок, там, де сидить мама, освічений золотистим світлом згасаючого дня. Мама, нахиливши голову, шиє і тихо співає:


Як зрадника серце, як совість тирана,
Осінньої ночі пітьма.
За ніч ту чорніше встає із туману
Видінням похмурим тюрма.

І оте протяжне, тужливе, як стогін, «пи-ильн-у-у-й».

Це співає в’язень, молодий, з дуже гарним обличчям. Він тримається руками за грати й дивиться на сяючий і недоступний світ.

Мама все співає й співає. Мишко розплющив очі. Тепер невиразно видно в темноті її бліде обличчя. Пісня змінює пісню, і всі вони тужливі й сумні.. Мишко раптом розплакався. І коли мама нахилилася до нього: «Мишуню, рідний, що з тобою?», він обняв її за шию, притягнув до себе і, уткнувши обличчя в теплу кофту, що мала такий знайомий запах, прошепотів:

— Мамусю, рідна, я так тебе люблю!..

Розділ 8 ВІДВІДУВАЧІ

Мишко швидко видужував. Частину бинтів уже зняли, і лише на голові ще біліла пов’язка. Він ненадовго вставав, сидів на ліжку, і, нарешті, до нього впустили друга-приятеля Генку. Генка ввійшов у кімнату й боязко зупинився в дверях. Мишко не повернув голови, тільки скосив очі й слабким голосом промовив:

— Сідай.

Генка обережно сів на краєчок стільця. Розтуливши, рота, витріщивши очі і марно намагаючись заховати під стілець свої досить-таки брудні ноги, він втупився у Мишка.

Мишко лежав на спині, дивлячись у стелю. На обличчі його було написане страждання. Зрідка він торкався рукою пов’язки на голові — не тому, що голова боліла, а для того, щоб Генка звернув належну увагу на його бинти.

Нарешті Генка набрався хоробрості й спитав:

— Як ти себе почуваєш?

— Добре, — тихо відповів Мишко, але глибоким зітханням показав, що насправді йому дуже недобре, однак він по-геройському зносить ці страшні муки.

Потім Генка спитав:

— Виїжджаєш у Москву?

— Так, — відповів Мишко й знову зітхнув.

— Кажуть, з ешелоном Полевого, — сказав Генка.

— Ну? — Мишко враз піднявся й сів на ліжку. — Звідки ти знаєш?

— Чув.

Вони помовчали, потім Мишко подивився на Генку й спитав:

— Ну, ти як, вирішив?

— Що?

— У Москву поїдеш?

Генка сердито хитнув головою:

— Чого ти питаєш? Адже ж знаєш, що батько не пускає.

— Але ж твоя тітка, Агріппіна Тихонівна, скільки разів тебе кликала. Ось і зараз мамою листа передала. Поїхали, будеш з нами в одному будинку жити.

— Кажу тобі, що батько не пускає. — Генка зітхнув. — І тьотя Нюра також…

— Тьотя Нюра тобі не рідна.

Вона хороша, — хитнув головою Генка.

Агріппіна Тихонівна ще краща.

— Як же я поїду?

— Дуже просто: в ящику під вагоном. Ти туди заховаєшся, а коли од’їдемо від Ревська, вийдеш і поїдеш з нами.

— А якщо батько поведе поїзд?

Вилізеш у Бахмачі, коли паровоз змінять.

А що я в Москві робитиму?

— Що захочеш! Хочеш — учися, хочеш — поступай на завод працювати токарем.

— Як це токарем? Я ж не вмію.

— Токарем не вмієш? Дурниці, навчишся… Ти подумай. Я тобі всерйоз кажу.

— Про розвідників ти теж всерйоз говорив, а мені за м’ясо так влетіло, що я досі пам’ятаю.

— Хіба я винен, що Нікітський напав на Ревськ? Інакше обов’язково пішли б у розвідку. Ми, як приїдемо в Москву, запишемося в добровольці й поїдемо білих бить. Поїдеш?

— Куди? — насторожився Генка.

— Спочатку в Москву, а потім, на фронт — білих бить.

— Якщо білих бить, то, мабуть, можна, — ухиляючись від прямої відповіді, сказав Генка.

Генка пішов. Мишко лежав один і думав про Полевого. Чому він не приходить? Що особливого в цьому кортику? Чомусь на рукоятці бронзова змійки, на клинку значки: вовк, скорпіон і лілія. Що це все означає?

Його роздуми, перервав дядько Семен. Він ввійшов у кімнату, зняв пенсне. Очиці у нього без пенсне маленькі, червоні, ніби злякані. Потім він почепив пенсне на ліс і спитав:

— Як ти себе почуваєш, Михайле?

— Добре. Я вже вставати можу.

— Ні, ні, ти, будь ласка, лежи, — затурбувався дядько Семен, коли Мишко спробував підвестись, — будь ласка; лежи! — Він ніяково постояв, потім пройшовся по кімнаті, знову, зупинився. — Михайле, я хочу. з тобою поговорити, — сказав він.

«Невже про камеру?» подумав Мишко.

— Я сподіваюся, що ти, як досить дорослий чоловік… гм… так би мовити… спроможний мене зрозуміти і зробити з моїх слів корисний висновок.

«Ну, почалось!»

— Так ось, — продовжував дядько Семен, — останній випадок, що мав для тебе такі сумні наслідки, я розглядаю не як вихватку, а як… передчасний вступ у політичну боротьбу.

— Що, що? — Мишко здивовано втупився в дядька Семена.

— Не розумієш? Роз’ясню. На твоїх очах відбувається акт політичної боротьби, а ти, чоловік молодий, ще не сформований, взяв участь у цьому акті. І даремно.

— Як це так? — здивувався Мишко. — Бандити будуть вбивати Полевого, а я повинен мовчати? Так, по-вашому?

— Як благородна людина, ти повинен, звичайно, захищати всякого потерпілого, але це в тому випадку, якщо, припустімо, Полевой іде і на нього напали грабіжники. Тоді — інша справа! Але ж в даному випадку цього немає. Відбувається боротьба між червоними і білими, і ти ще занадто малий, щоб втручатися в політику. Тебе це не стосується.

— Як це не стосується? — захвилювався Мишко. — Я ж за червоних.

— Я не агітую ні за червоних, ні за білих. Але вважаю своїм обов’язком, як родич, застерегти тебе від участі в політиці.

— Виходить, по-вашому, нехай царствують буржуї? — Мишко ліг на спину і натягнув ковдру аж до підборіддя. — Ні! Як хочете, дядьку Семене, а я не погоджуюсь.

— Твоєї згоди, ніхто не питає, — розсердився дядько Семен, — ти слухай, що говорять старші!

— От я й слухаю. Адже ж Полевой старший. Мій батько теж був старший. І Ленін старший. Вони всі проти буржуїв. І я теж проти.

— Ні, з тобою неможливо розмовляти! — сказав дядько Семен і, махнувши рукою, вийшов з кімнати.

Розділ 9 ЛІНКОР «ИМПЕРАТРИЦА МАРИЯ»

У Ревську ставало щораз неспокійніше, і мама поспішала з від’їздом.

Мишко вже вставав, але надвір його не пускали. Дозволяли тільки сидіти біля вікна і дивитися на хлопців, що гралися.

Всі ставилися до нього з повагою. Навіть з Огородньої вулиці прийшов до нього Петько Півень. Він подарував Мишкові. паличку з вирізаними на ній спіралями, ромбами, квадратами і на прощання сказав:

— Ти, будь ласка, Мишко, ходи по нашій вулиці скільки завгодно. Ти не бійся, ми тебе не зачепимо.

А Полевой все не приходив. Як добре було раніше сидіти з ним на ґанку і слухати дивовижні історії про моря, океани, безмежний рухливий світ… Може, йому самому сходити в лікарню? Попросити лікаря, і його пропустять…

Але Мишкові не довелося йти в лікарню: Полевой прийшов сам. Ще здалеку, з вулиці, почувся його веселий голос. Мишкове серце завмерло. Полевой увійшов, одягнений у військову форму і чоботи. Він приніс з собою сонячну свіжість вулиці, аромати голубого літа, лукаву безшабашність бувалого солдата. Він сів на стілець поряд з Мишковим ліжком. Стілець під ним жалібно заскрипів, хитнувся, але встояв на місці.

І вони обидва, Полевой і Мишко, дивилися один на одного і посміхалися.

Потім Полевой хлопнув рукою по ковдрі, весело примружив очі і сказав:

— Здоров, Михайле Григоровичу! Як вони, пироги, хороші?

Мишко тільки щасливо посміхався.

— Скоро встанеш? — спитав Полевой.

— Завтра вже надвір.

— От і добре. — Полевой помовчав, потім розсміявся. — Ловко ти другого збив! Здорово! Молодець! Сильно ти мені допоміг. У боргу я перед тобою. Ось прийду з фронту — буду розраховуватися.

— З фронту? — Мишків голос затремтів. — Дядю Серьожо… тільки ви на мене не сердьтеся… Візьміть мене з собою. Я вас дуже прошу, візьміть, будь ласка.

— Ну що ж, — Полевой насупив брови, ніби обдумуючи Мишкове прохання, — можна… поїдете з моїм ешелоном до Бахмача, а з Бахмача я вас у Москву відправлю. Зрозумів? — Він розсміявся.

— Ну от, до Бахмача! — розчаровано протягнув Мишко. — Тільки дражнитесь.

— Ти не ображайся, — Полевой похлопав по ковдрі, — не ображайся. Навоюєшся ще, встигнеш. Краще скажи, як до тебе потрапив кортик?

Мишко почервонів.

— Не бійся, — засміявся Полевой, — не з’їм я тебе.

— Я випадково його побачив, чесне слово, — ніяково пробурмотів Мишко, — зовсім випадково. Витягнув подивитися, а тут бабуся! Я його заховав у диван, а назад покласти не встиг. Я ж ненавмисне.

— Нікому про кортик не розповідав?

— Нікому, їй-богу!

— Вірю, вірю, — заспокоїв його Полевой.

Мишко посмілішав:

— Дядю Серьожо, скажіть, чому Нікітський шукає цей кортик?

Полевой не відповідав. Він сидить, якось дивно зсутулившись і дивлячись на підлогу. Потім, ніби прокинувшись, глибоко зітхнув і запитав:

— Пригадуєш, я тобі про лінкор «Императрица Мария» розповідав?

— Пригадую.

— Так ось. Нікітський служив там же, на лінкорі, мічманом. Негідник був, звичайно, першої статті, але це справи не стосується. Перед тим, як той вибух мав статися… хвилин так за три, Нікітський застрелив одного офіцера. Я один це бачив. Більше ніхто. Офіцер той щойно приїхав до нас, я й прізвища його не знаю… Я був саме біля його каюти. Чого там був, про це довго розповідати — у мене з Нікітським свої рахунки були. Стою, значить, біля каюти, чую — сперечаються. Нікітський того офіцера Володимиром називає… раптом бац — постріл!.. Я в каюту. Офіцер на підлозі лежить, а Нікітський цей самий кортик з чемодана витягає. Побачив мене — вистрелив… Мимо. Він за кортик. Зчепилися ми. Раптом — трах! — вибух, за ним другий, і пішло… Опам’ятався я на палубі. Кругом дим, гуркіт, все валиться, а в руках тримаю кортик. Піхви, виходить, у Нікітського залишились. І сам він зник.

Полевой помовчав, потім продовжував:

— Провалявся я в госпіталі, а тут революція, громадянська війна. Дивлюсь — об’явився Нікітський ватажком банди. Ну, ось і зустрілись ми. Почув, видно, по Ревську моє прізвище і пронюхав, що це я. І налетів — старі рахунки звести. На такий риск пішов. Видно, кортик йому й зараз для чогось потрібний. Тільки не бачить йому його: що ворогові на користь, те нам на збиток. А закінчиться війна, розберемося, що до чого.

Полевой знову помовчав і задумливо, ніби самому собі, промовив:

— Є чоловік один, тутешній, ревський, у Нікітського денщиком служив. Думав, знайду я його тут… Але ні… зник. — Полевой підвівся. — Заговорився я з тобою! Передай мамі, щоб збиралася. Днів через два виступимо. Ну, прощавай!

Він потримав маленьку Мишкову руку в своїй великій, підморгнув йому і пішов.

Розділ 10 ВІД’ЇЗД

Ешелон уже стояв на станції, і Мишко з Генкою бігали дивитися на нього.

Червоноармійці робили в теплушках нари, у вагонах — стійла для коней, а під єдиним класним вагоном хлопці нагледіли великий залізний ящик.

— Дивись, Генко, як зручно, — говорив Мишко, залізаючи в ящик, — тут і спать можна і що хочеш. Чого ти боїшся? Всього одну ніч тобі в ньому лежати. А там, будь ласка, переходь у вагон, а я поїду в ящику.

— Тобі добре говорити, а як я сестричку залишу? — хникав Генка.

— Подумаєш, сестричку! Їй всього три роки, твоїй сестричці. Вона й не помітить. Зате в Москву потрапиш! — Мишко спокусливо прицмокнув губами. — Я тебе з хлопцями познайомлю. Знаєш які в нас хлопці! Славик на піаніно що хочеш грає, навіть у ноти не дивиться. Шурко Огурєєв — артист, бороду приліпить, його і не впізнаєш. В будинку у нас кіно, арбатський «Арс». Шикарне кіно! Всі картини не менше як в трьох серіях… А не хочеш, залишайся. І цирку не побачиш, і взагалі нічого. Будь ласка, залишайся.

— Гаразд, — зважився Генка, — поїду.

— Оце добре! — зрадів Мишко. — З Бахмача напишеш батькові листа. Так, мовляв, і так. Поїхав у Москву, до тьоті Агріппіни Тихонівни. Прошу не турбуватися. І все гаразд.

Вони пішли вздовж ешелону. На одному вагоні крейдою написано: «Штаб». На стінках вагона прибиті плакати. Мишко почав пояснювати Генці, що на них намальовано.

— Оце цар, — говорив він, — бачиш: корона, мантія і ніс червоний. А цей, у білій сорочці, з нагайкою, — урядник. В окулярах і солом’яному капелюсі — меншовик. А ось ця змія з трьома головами — це Денікін, Колчак і Юденіч.

— А це хто? — Генка ткнув пальцем у плакат.

На ньому був зображений буржуй у чорному циліндрі, з відвислим животом і хижим, крючкуватим носом. Буржуй сидів на мішку з золотом. З його товстих пальців з довгими нігтями стікала кров.

— Це буржуй, — відповів Мишко, — не бачиш, чи що? На грошах сидить. Думає, всіх за гроші можна купити.

— А чого написано «Антанта»?

— Це все одно. Антанта — це союз всіх буржуїв світового капіталу проти радянської влади. Зрозумів?

— Зрозумів, — досить непевно промимрив Генка. — А чого тут «Интернационал» написано? — Він показав на прибитий до вагона фанерний щит.

На щиті була намальована земна куля, обплутана ланцюгами, і мускулистий робітник розбивав ці ланцюги важким молотом,

— Це Інтернаціонал — союз усіх робітників світового пролетаріату, — відповів Мишко. — Робітник, — він показав на малюнок, — це і є Інтернаціонал. А ланцюги — Антанта. І коли ланцюги будуть розбиті, то у всьому світі буде влада робітників і ніяких буржуїв більше не буде.

Нарешті настав день від’їзду.

Речі навантажили на віз. Мама прощалася з дідусем і бабусею. Вони стояли на ґанку, маленькі, старенькі. Дідусь — у своєму потертому сюртуці, бабуся — в засмальцьованому капоті. Вона втирала сльози і плаксиво морщила обличчя. Дідусь нюхав тютюн, посміхався вологими очима і весь час бурмотів:

— Все буде гаразд… Все буде гаразд…

Мишко видерся на чемодан. Віз рушив. Він гуркотів по нерівній мостовій, підскакуючи, нахиляючись то в один, то в другий бік.

Коли віз повернув з Олексіївської вулиці на Привокзальну, Мишко оглянувся й востаннє побачив невеликий сільський будиночок з зеленими віконницями й трьома вербами за дерев’яною огорожею палісадника. З-під його облупленої штукатурки стирчали шматки дранок і клоччя, а посередині, між двома вікнами, висіла кругла іржава жерстянка з написом: «Страховое общество «Феникс». 1872 год».

Розділ 11 В ЕШЕЛОНІ

Притиснувшись обличчям до шибки, Мишко дивився в чорну ніч, усіяну блискучими крапками зірок та привокзальних вогнів.

Протяжні гудки та пахкання паровозів, брязкіт причіплюваних вагонів, поспішливі кроки й галас кондукторів та мастильників, що снували вздовж поїзда з ручними фонарями, хвилювали цю ніч і наповнювали її тривогою, невідомою і тужливою.

Мишко, не відриваючись, дивився у вікно, і чим більше притискувався він до шибки, тим ясніше вимальовувалися предмети в темряві.

Поїзд шарпнувся назад, брязкнув буферами й зупинився. Потім знову шарпнувся, на цей раз вперед і, не зупиняючись, пішов, гуркочучи на стрілках і набираючи швидкості. Ось уже залишилися позаду привокзальні вогні. Місяць вийшов з-за розпушеної вати хмар. Сірою стрічкою проносились нерухомі дерева, будки, порожні платформи… Прощай, Ревськ!

Коли наступного дня, рано-вранці, Мишко прокинувся, поїзд не рухався. Мишко вийшов з вагона і підійшов до ящика.

Ешелон стояв на якійсь станції, на запасній колії, без паровоза. Безлюдно. Тільки в тамбурі дрімав вартовий та постукували копитами коні у вагонах. Мишко пошкрябав по ящику і прошепотів:

— Генка, вилазь!

Відповіді не було. Мишко знову постукав. Знову мовчання. Мишко заліз під вагон і побачив, що ящик порожній. Де ж Генка? Невже втік учора додому?

Його роздуми перервав сигнал горніста, що програв зорю.

Ешелон прокинувся і оживив станцію. З теплушок вискакували бійці, вмивалися, забігали чергові з котелками й чайниками. Запахло кашею. Хтось когось кликав, хтось когось лаяв. Потім всі вишикувались вздовж ешелону в два ряди, і почалась перекличка.

Бійці були погано і по-різному обмундировані. В рядах виднілись будьонівки, сірі солдатські шапки, кавалерійські кашкети, матроські безкозирки, козацькі кубанки. В одних на ногах були чоботи, в інших — черевики, валянки, калоші, а дехто і зовсім стояв босим. Тут були солдати, матроси, робітники, селяни. Старі і молоді, літні і зовсім хлопчаки.

Мишко заглянув у штабний вагон і побачив Генку. Він стояв у вагоні і втирав рукавом сльози. Перед ним за столом сидів молоденький хлопчина в полатаній гімнастьорці, оперезаній вздовж і впоперек ремнями, в широченних галіфе з червоним кантом і шкіряними леями. Носик у хлопця маленький, а вуха великі. В роті люлька. Він меланхолійно спльовує через стіл мимо Генки, який здригається при кожному плювку, ніби в нього летить куля.

— Так, — суворо говорить хлопчина, — значить, як твоє прізвище?

— Петров, — схлипує Генка.

— Ага, Петров! А не брешеш?

— Ні-і-і…

— Дивись у мене!

— Їй-богу, правда! — хникає Генка.

Знову пауза, посмоктування люльки, плювки, і допит продовжується, причому питання і відповіді повторюються безліч разів.

Генку арештували! Мишко відсахнувся від вагона і побіг шукати Полевого. Він знайшов його біля площадки з гарматами, які Полевой оглядав разом з іншими командирами.

— Сергію Івановичу, — звернувся до нього Мишко, — там Генку арештували. Відпустіть його, будь ласка. Він з нами в Москву їде.

— Хто арештував твого Генку? — здивувався Полевой.

— Там, у штабі, начальник у синьому галіфе, молоденький такий.

Полевой і решта військових переглянулись і розреготалися.

— От так Стьопа! — крикнув один з них.

— Гаразд, — сказав Полевой, — ходімо в штаб, попросимо того начальника. Може, і відпустить.

Коли всі влізли в штабний вагон, хлопчина підхопився, сховав люльку в кишеню, приклав руку до поламаного козирка і, виструнчившись перед Полевим, баском промовив:

— Дозвольте доповісти, товаришу командир. Так що затриманий підозрілий злочинець. — Він показав на хникаючого Генку. — Згідно з моїм допитом, визнав себе винним, що прізвище має Петров, ім’я Геннадій, втік від батьків у Москву до тітки. Батько машиніст. При ньому була зброя: три гільзи від патронів. Спійманий на місці злочину, в ящику під вагоном, у сплячому вигляді.

Він опустив руку і стояв, як і раніше, виструнчившись, маленький, трошечки вищий від Генки, не звертаючи жодної уваги на регіт присутніх.

Стримуючи сміх, Полевой суворо подивився на Генку:

— Чого під вагон заліз?

Генка ще дужче заплакав:

— Дядечку, чесне слово, я в Москву, до тітки, нехай он він скаже. — Генка показав на Мишка.

— Зараз розберемося, — сказав Полевой. — Ти, Стьопо, — звернувся він до хлопчини, — збігай до старшини, нехай іде сюди.

— Єсть збігать до старшини, нехай іде сюди! — по-молодецькому відповів Стьопа, віддав честь, повернувся кругом і вискочив з вагона.

— А ви, — Полевой обернувся до хлопців, — марш звідціля!

Генка виліз з вагона. Мишко затримався і пошепки спитав у Полевого:

— А хто цей парубчак?

— О, брат! — засміявся Полевой. — Це великий чоловік: Степан Іванович Рєзніков, головний посильний штабу.

Розділ 12 БУДКА ОБХІДНИКА

Другий тиждень стояв ешелон на станції Низківка.

— Бахмач не приймає, не вистачає паровозів, — пояснював Генка.

Він, як син машиніста, вважав себе знавцем залізничних справ. Генка їхав тепер в ешелоні на легальному становищі. Батько розшукав його, нам’яв вуха і хотів відвезти назад у Ревськ, але Полевой і Мишкова мама заступилися за Генку.

Полевой відвів Генчиного батька до себе у вагон. Про що вони там розмовляли, невідомо, але, вийшовши звідти, батько похмуро глянув на Генку і сказав, що сьогодні він його не забере, а повернеться в Ревськ і «як вирішить мати».

Другого дня він знову приїхав з Ревська, привіз Генчині речі і листа тьоті Агріппіні Тихонівні. Він довго розмовляв з Генкою, повчав його і, нарешті, поїхав, узявши з Мішкової мами обіцянку передати Генку тітці «з рук у руки».

А ешелон все стояв на станції Низківка. Червоноармійці розпалювали між коліями багаття, варили в казанках юшку. Вечорами в чорній золі тліли жаринки, у вагонах розтягувалась гармошка, деренчала балалайка, виспівувалися частушки. Дорослі сиділи на розкиданих шпалах, на рельсах або просто на землі. Вони розмовляли про політику, про залізничні порядки, про бога, а найбільше про харчі.

Харчів не вистачало, і ось одного разу Мишко з Генкою пішли в ліс за грибами.

Ліс був далеко, верст за п’ять. Хлопці вийшли раненько, розраховуючи до вечора повернутися, але вийшло інакше.

Іти довелося не п’ять верст, а більше. Дорогу їм пояснили неправильно. Вони промандрували цілий день, і коли нарешті назбирали грибів і вирушили назад, уже смеркало. До того ж пішов дощ і хмари геть затемнили небо.

«Чого так нерівномірно розміщені шпали під рельсами? — думав Мишко, крокуючи поряд з Генкою по залізничній колії. — Ніяк не можна рівно йти: один крок виходить великий, другий маленький. По звичайній дорозі й то краще».

Дорога вела по насипу, безмежними полями. Зрідка далеко-далеко крізь пелену дощу виднілося сільце — немовби чулося мукання корів, гавкіт собак, скрипіння журавля на колодязі — ті віддалені звуки, що чуються в шумі дощу, коли далеко у вечірньому тумані подорожній бачить селище.

Уже в темряві вони добралися до будки обхідника. Звідси до Низківки три версти.

— Давай зайдемо, — запропонував Генка.

— Нічого. Тільки час марнувати.

— Чого мокнути під дощем? Переночуємо, а завтра підемо.

— Ні. Мама турбуватиметься, та й ешелон можуть відправити.

— Фью! — свиснув Генка. — Його ще й через тиждень не відправлять. Крім того, ми ж ідемо з боку Бахмача, так що побачимо. Зайдімо! Хоч води нап’ємося.

Вони постукали. В огорожі зайшовся шаленим гавкотом собака, потім за дверима почувся жіночий голос:

— Чого тра?

— Тітонько, — тоненьким голоском пропищав Генка, — водички попить.

Собака за огорожею заметався на цепу і загавкав ще дужче.

Стукнув засув, і двері відчинилися. Через тісні сіни хлопці ввійшли, в низьку простору хату.

Хтось заворушився на печі, і чоловічий старечий, кашляючий голос запитав:

— Мотре, кого впустила?

— Синочків, — відповіла жінка, позіхаючи і чухаючи бік. — Водички просять. По гриби надісь ходили? — спитала вона хлопців.

— Еге ж.

— А куди йдете?

— У Низківку.

— Далекувато, — промовила жінка. — Куди ж ви це проти ночі?

— Та бачите, тітонько, — вхопився за це зауваження Генка, — я ж і кажу. Може, дозволите заночувати?

— А чого ж не дозволити! Місця не шкода. Куди ж ви вночі під дощем підете? Бачите, як періщить, — говорила жінка, стягуючи з печі і стелячи на підлозі кожух, — та й лихі люди теперечки вештаються, а то ще й під поїзд попадете. Ось, лягайте. До ранку задрімаєте, а там і дійти недовго.

Вона накинула клямку, погасила скалку і, крекчучи, полізла на піч. Хлопці вляглися на кожусі і швидко заснули.

Розділ 13 БАНДИТИ

І приснилася Мишкові якась плутанина. Жеребчик вороний з коротким хвостом, ніби віялом. Він пустотливо грається, закидаючи задні ноги, мчить по полю біля підніжжя стрімкої скелі. Всі сміються: Полевой, дідусь, Славик, Нікітський… Сміються. над ним, над Мишком. А жеребчик то зупиниться, нагне голову, капризно махає нею, то брикне ногами й знову мчить по полю.

Раптом… це не жеребчик, а кінь, величезний вороний кінь. Він з розгону кидається на скелю, на зовсім стрімку скелю, і видирається по ній…

Він видирається по ній, як величезна чорна муха. А Нікітський стукає по дереву рукояткою нагайки: «Тримай коня, тримай коня!»

Кінь піднімається повільніше й повільніше. «Тримай коня, тримай коня!» кричить Нікітський. Раптом кінь відривається від скелі, з страшенним гуркотом летить у прірву…

Гуркіт обірвався біля Мишкових ніг: відро ще раз дзвякнуло і затихло.

— Тримай коня! — знову крикнув хтось з хати надвір і вилаявся: — А, чорти, поставили відро тут!..

Чиркнув сірник. Тьмяна скалка освітила високого чоловіка в бурці. Надворі іржали коні і заливався несамовитим гавканням пес.

— Це хто? — спитав чоловік у бурці, показуючи нагайкою на хлопців, що лежали в кутку.

— Хлопчаки з станції, за грибами ходили, — похмуро відповів господар. Він стояв напівроздягнений, з скалкою в руках; розкуйовджена його борода тінню скакала по стіні. — Та вони сплять, чого ви турбуєтесь!

— Поговори… — крикнув на нього чоловік у бурці. Він підійшов до хлопців і нагнувся, вдивляючись у них.

І в той момент, коли пригадуючись сплячим, Мишко прикрив очі, над ним мелькнув колючий погляд з-під чорного чуба і папаха… Нікітський!

Нікітський підійшов до обхідника:

— Паровоз на Низківку пройшов?

— Пройшов, — похмуро промовив старий.

— Ти що ж, старий чорт, хитрувать? — Нікітський схопив його за сорочку на грудях, скрутив її в кулаці, притягнув до себе, і голова старого відкинулась назад.

— Гріха, — прохрипів старий, — гріха на душу не прийму…

— Не приймеш? — Нікітський, не випускаючи обхідника, вдарив його по обличчю рукояткою нагайки. — Не приймеш? Через годину повинен поїзд пройти, а ти в монахи записався? — Він ще раз ударив його.

Старий упав. Нікітський вибіг надвір.

Деякий час там чулися голоси, тупіт коней, і все затихло. Тільки пес продовжував гавкати і рватися на цепу.

Через годину повинен пройти поїзд! З Низківки! Паровоз туди вже вийшов… Можливо, їхній ешелон? І раптом страшна догадка промайнула в Мишковій голові: вони хотять напасти на ешелон!.. Мишко схопився. Що ж робити? Як попередити? За годину вони не добіжать до Низківки…

На підлозі стогнав обхідник. Біля нього, охаючи і голосячи, поралася жінка.

Мишко розштовхав Генку:

— Вставай! Чуєш, Генко, вставай!

— Чого, чого тобі? — бурмотів спросоння Генка.

Мишко тягнув його. Генка брикався, намагався знову лягти на кожух.

— Вставай, — шепотів Мишко, — вставай! — Він тряс Генку: — Вставай! Тут Нікітський… Вони хочуть на ешелон напасти…

Хлопці тихенько вибралися з сторожки.

Дощ ущух. Від землі тягло вологою. З стріхи рівномірно падали краплі. Повновидий місяць освічував краєчки рідіючих хмар, залізничне полотно, блискучі рейки. Пес у дворі не гавкав і не гримав цепом, а вив моторошно і тужливо.

Хлопці, пройняті жахом, кинулись бігти. Вони бігли стежкою, що вела вздовж насипу, і зупинилися, побачивши на коліях темні постаті людей. Почувся брязкіт заліза — бандити розбирали колію.

Це було найвище місце насипу перед маленьким містком, перекинутим через глибокий яр. До яру спускався гайок. Хлопці почули в ньому іржання коней, шарудіння, хрускіт гілок, приглушені голоси. Тихенько спустилися вони з насипу, обігнули гайок і знов помчали щодуху.

Холодний світанок все ясніше і ясніше окреслював контури предметів, розсовував далі. Ось уже видно на станції вогні. Хлопці бігли на всю силу, не відчуваючи гострого каміння, не чуючи шуму вітру. Раптом почувся віддалений протяжний гудок паровоза. Вони на мить зупинилися і знову помчали вперед. Вони нічого не бачили, крім зігнутих залізних поручнів паровоза, оповитих клубами білої пари. Поручні ці все збільшувались, стали зовсім величезними і заслонили собою паровоз. Мишко хотів ухопитися за них, як раптом чиясь сильна рука зупинила його… Перед хлопцями стояв Полевой.

— Ну, — суворо спитав Полевой, — де шлялися?

— Сергію Івановичу… — Мишко важко дихав, — там Нікітський…

— Де? — швидко спитав Полевой.

— Та… у будці обхідника… вони в яру зараз…

— В яру? — перепитав Полевой.

— Так.

— Он як… — Полевой на мить задумався. — А ми їх тут чекали… Ну добре, розвідники! А тепер марш у вагон! І дивіться: більше з вагона не вилазить, а то під замок посаджу…

Розділ 14 ПРОЩАННЯ

Бій продовжувався недовго. Бандити втекли, залишивши вбитих. Одинокі коні металися по полю. Червоноармійці ловили їх, знімали сідла і по містках заганяли у вагони. Бійці швидко налагодили колію, і поїзд вирушив далі.

У Бахмачі класний вагон відчепили від ешелону для дальшої відправки в Москву. А ешелон сьогодні повинен був іти на фронт.

Перед відходом ешелону Полевой покликав Мишка. Вони сіли в тіні пакгаузу: Мишко — на землі, Полевой — на порожньому ящику. Вони сиділи мовчки. Кожний думав про своє, а можливо, вони думали про одне і те саме. Потім Полевой підвів голову, посміхнувся до Мишка і промовив:

— Ну, Михайле Григоровичу, що скажеш на прощання?

Мишко нічого не відповідав, тільки ховав очі.

— Так, — сказав Полевой, — прийшла пора розставатися нам, Мишко. Не знаю, побачимось ми чи ні, так ось, дивись…

Він витяг кортик і тримав його на лівій долоні. Кортик був все такий самий, з побурілою рукояткою і бронзовою змійкою.

Продовжуючи тримати кортик у лівій руці, Полевой правою повернув рукоятку в той бік, куди дивилася голова змії. Рукоятка поверталася по спіралі зміїного тіла і викрутилася зовсім.

Полевой відділив від рукоятки змійку і витяг стержень. Він являв собою згорнуту в трубку тоненьку металеву пластинку, поцятковану незрозумілими — значками: крапками, рисочками, кружечками.

— Знаєш, що це таке? — запитав Полевой.

— Шифр, — невпевнено промовив Мишко і запитливо подивився на Полевого.

— Правильно, — підтвердив Полевой, — шифр. Тільки ключ від цього шифра в піхвах, а піхви в Нікітського. Зрозумів тепер, для чого йому потрібний кортик?

Мишко стверджуюче кивнув головою. Полевой вставив на місце пластинку, закрутив рукоятку і сказав:

— Людину із-за цього кортика вбили, виходить, і таємниця в ньому якась є. Думав я відкрити цю таємницю, та час не той… — він зітхнув. — І тягати його з собою більше не можна. Ніхто своєї долі не знає, тим більше — війна… Так ось, бери… — Він простягнув Мишкові кортик. — Бери, — повторив Полевой. — Повернуся з фронту, займуся цим кортиком, а не повернусь… — Він підвів голову, лукаво підморгнув Мишкові: — Не вернусь — значить, ось пам’ять про мене залишиться.

Мишко взяв кортик.

— Чого ж ти мовчиш? — запитав Полевой. — Може, боїшся?

— Ні, — відповів Мишко, — чого мені боятися?

— Головне, — сказав Полевой, — не ляпай язиком даремно. Особливо, — він подивився на Мишка, — одного чоловіка стережися.

— Нікітського?

— Нікітський на тебе і не подумає. Та й де ти його побачиш! Є ще один чоловік. Не знайшов я його тут. Але він теж ревський. Можливо, який випадок вас і зіткне… так що його і остерігайся.

— Хто ж це?

Полевой знову подивився на Мишка:

— Ось цієї людини стережися і вигляду не подавай. Прізвище його Філін.

— Філін… — задумливо повторив Мишко. — У нас у дворі також Філін живе.

— Як його ім’я, по батькові?

— Не знаю. Я його сина знаю — Борку. Його хлопці «жилою» називають.

Полевой засміявся:

— Жила… А він з Ревська, цей самий Філін?

— Не знаю.

Полевой замислився:

— Ну, та ж Філіних багато. В Ревську їх майже півміста. А цей навряд чи в Москві. Мусить він поглибше заховатися. А все ж стережися. Адже це народ такий: одним махом у могилівську губернію відправлять. Зрозумів?

— Зрозумів, — тихо відповів Мишко.

— Не бійся, Михайле Григоровичу! — Полевой плеснув його по плечу. — Ти вже дорослий, можна сказати. Знявся з якоря. Тільки пам’ятай…

Він встав, і Мишко теж підвівся.

— Тільки пам’ятай, Мишко, — сказав Полевой, — життя, як море. Для себе захочеш жити — будеш як самітній рибак у поганенькому човнику: до мілини тиснутися, на один і той самий берег дивитися та затикати пробоїни рваними штанами. А будеш для народу жити — на великому кораблі попливеш, на широкий простір вийдеш. Ніякі бурі не страшні, весь світ перед тобою! Ти за товаришів, а товариші за тебе. Зрозумів? От і добре! — Він простягнув Мишкові руку, ще раз посміхнувся і пішов по нерівних шпалах, високий, сильний, в накинутій на плечі сірій солдатській шинелі…

Перед відходом поїзда відбувся мітинг. На вокзалі зібралося багато народу. Прийшли мешканці міста і робітники з депо. Дівчата прогулювалися по платформі, лускали насіння і пересміювалися з бійцями.

Мітинг відкрив Полевой. Він стояв на даху штабного вагона, над щитом з емблемою Інтернаціоналу. Полевой сказав, що над Радянською Росією нависла загроза. Буржуазія всього світу ополчилася на молоду Радянську республіку. Але робітничо-селянська влада переможе всіх ворогів, і прапор Свободи підніметься над усім світом. Коли Полевой закінчив говорити, всі кричали «ура».

Потім виступив один боєць. Він сказав, що в армії багато чого не вистачає, але вона, армія, сильна своїм непереможним духом, своєю вірою у справедливу справу, йому також плескали, кричали «ура». І Мишко з Генкою, сидячи на даху штабного вагона, також шалено плескали в долоні і кричали «ура» голосніше за всіх.

Потім ешелон відійшов від станції.

Біля широко відкритих дверей теплушок зібрались червоноармійці. Деякі з них сиділи, звісивши з вагона ноги в стоптаних черевиках і порваних обмотках, інші стояли за ними, і всі вони співали «Інтернаціонал». Звуки його заповнювали станцію, виривалися в широкий степ і неслися по безмежній землі.

Юрба, що стояла на пероні, підхопила гімн. Мишко виводив його своїм дзвінким голосом. Серце його виривалося з піснею, по спині пробігало незрозуміле тремтіння, до горла підкочувався тугий клубок, пісня захлиналася об цей клубок, і в очах появилися недозволені сльози. Поїзд віддалявся і зрештою зник, мелькнувши довгим закругленим хвостом.

Вечір засвітив на небі мерехтливі вогники, юрба розходилася, і перон опустів. Але Мишко не йшов.

Він все дивився вслід зниклому поїзду, туди, де виблискуюча плутанина рейок зливалася в одну вузеньку сталеву смужку, що прорізувала горбастий туманний обрій. І перед його очима стояли ешелон, червоноармійці, Полевой у сірій солдатській шинелі і мускулистий робітник, що розбиває важким молотом ланцюги, які обплутують земну кулю.



ЧАСТИНА ДРУГА ДВІР НА АРБАТІ

Розділ 15 ЧЕРЕЗ РІК

Шум у коридорі розбудив Мишка. Він розплющив одне око і зразу зажмурив його. Короткий промінь сонця пробрався з-за високих сусідніх будинків і тисячами невгамовних порошинок клубочився між вікном і килимком, що лежав на підлозі. Вишитий на килимку смугастий тигр теж жмурив очі й дрімав, уткнувши голову у витягнуті лапи. Це був дряхлий тигр, потертий і смирний.

Звужуючись, промінь повільно рухався по кімнаті. З килимка він перебрався на край столу, заблищав на нікелі маминого ліжка, освітив швейну машину і раптом зник, як ніби його не було зовсім.

У кімнаті стемніло. Відкрита кватирка, яку колихав прохолодний струмінь повітря, ледь здригалася. Знизу, з Арбату і з двору, чулися застережливі дзвінки трамваїв, гудки автомобілів, веселі дитячі голоси, крики точильників, лахмітників — різноголосі радісні звуки весняної вулиці.

Мишко дрімав. Треба заснути. Не можна ж у перший день канікул вставати в звичайний час. Сьогодні цілий день гуляти. Краса!

У кімнату з утюгом у руках увійшла мама. Вона поклала на стіл. складену вчетверо ковдру, поставила утюг на перевернуту самоварну конфорку. Поряд, на стільці, біліла купа випраної білизни.

— Мишко, вставай, — сказала мама. — Вставай, сину. Мені прасувати треба.

Мишко лежав і не рухався. Чому мама завжди знає, чи спить він, чи ні? Адже ж він лежить з заплющеними очима…

— Вставай, — не прикидайся… — Мама підійшла до ліжка.

Мишко через силу стримував сміх, що його душив. Мама засунула руку під ковдру. Мишко підібгав ноги, але холодна мамина рука вперто переслідувала його п’ятки. Мишко не витримав, розсміявся і скочив з ліжка.

Він швидко одягнувся й пішов умиватися. В сутінках запущеної кухні біліла кахляна підлога, пощерблена від коління дров. На сірих стінах чорніли довгі брудні патьоки — сліди, що лишилися ще з зими, коли лопнула водопровідна труба. Мишко зняв сорочку з рішучим наміром вимитися до пояса. Він давно вирішив: з першого дня канікул розпочати холодні обтирання. Злегка щулячись, він відкрутив кран. Дзвінкий струмінь вдарився об раковину, гострі бризки морозко кольнули Мішкові плечі. Так, холоднувата ще водичка… Звичайно, він твердо вирішив з першого ж дня канікул розпочати холодні обтирання, але… їх же розпустили, на канікули на два тижні раніше. Канікули повинні були розпочатися з першого червня, а зараз тільки п’ятнадцяте травня. Хіба він винен, що школу почали ремонтувати? Вирішено: він буде обтиратися з першого червня. І він знову надів сорочку…

Зачісуючись перед дзеркалом, він почав розглядати своє обличчя. Не хороше у нього підборіддя! Ось якби нижня щелепа видавалася вперед, то він мав би велику силу волі. Це ще в Джека Лондона написано. А йому вкрай необхідно мати сильну волю. Адже факт, що він сьогодні змалодушничав з обтиранням. І так кожного разу. Почав вести щоденник, зошита завів, розмалював його, — а потім кинув — невистачило терпіння. Вирішив робити ранкову гімнастику, навіть гантелі купив, і теж кинув — то в школу треба якнайшвидше, то ще що-небудь, а просто кажучи, ліньки. І взагалі, задумав що-небудь таке і починає відкладати: до понеділка, до першого числа, до нового учбового року… Ні! Це просто слабовілля і безхарактерність. Пора, зрештою, позбавитися цього. Мишко випнув щелепу. Ось таке підборіддя повинно бути в людини з сильною волею. Треба весь час так тримати зуби, і поступово нижня щелепа випнеться вперед.

На столі парувала картопля. Поряд на тарільці лежали два шматочки чорного хліба — сьогоднішній денний пайок. Мишко розділив свого порцію на три частини — сніданок, обід, вечеря — і взяв один шматочок. Він був такий маленький, що Мишко й не помітив, як з’їв його. А чи не взяти другий? Повечерять можна й без хліба… Ні! Не можна! Якщо він з’їсть хліб зараз, то ввечері мама обов’язково віддасть йому свою порцію і сама залишиться без хліба… Мишко поклав хліб знов і рішуче випнув далеко вперед свою нижню щелепу. Але в цей час продовжував жувати гарячу картоплю і, випнувши щелепу, боляче прикусив собі язика.

Розділ 16 КНИЖКОВА ШАФА

Після сніданку Мошко зібрався йти, але мама зупинила його:

— Ти куди?

— Піду пройдуся.

— У двір?

— Та… й у двір зайду.

— А книги? — Вона послинила палець і торкнула ним утюг. — А хто книги прибере?

— Але я, мамо, зараз зовсім не маю часу.

— Виходить, я повинна за тобою прибирати? — Мама поставила утюг на конфорку і запитливо подивилася на Мишка.

— Гаразд, приберу, — пробурмотів Мишко. — Ти завжди так: пристанеш, коли в мене кожна хвилина розрахована!

У шафі Мишкова полиця друга знизу. Взагалі шафа книжкова, але вона використовується і для білизни, і для посуду. Іншої шафи в них немає.

Мишко виклав книги, щіткою для взуття підмів поличку, застелив її газетою «Экономическая жизнь». Потім умостився на підлозі і, розбираючи книги, почав їх в порядку складати.

Першими він поставив два томи енциклопедії «Брокгауз і Ефрон». Це найцінніші книги. Якщо мати всі вісімдесят два томи, то і в школу ходити не треба: виучив весь словник, от і одержав вищу освіту.

За Брокгаузом ідуть: «Мир приключений» у двох томах, зібрання творів М. В. Гоголя в одному томі, «Дитинство, Отроцтво і Юність» Толстого, «Обломов» Гончарова, «Пригоди Тома Сойєра» Марка Твена.

А це що? Гм! Чарська… «Княжна Джаваха»… Мишко нерішуче потримав її в руці. Казна-що! Слізлива дівчача книжка. Тільки палітурка гарна. Треба проміняти її Славикові на іншу. Славик любить книги в красивих палітурках.

З книгою в руці Мишко виліз на підвіконня і відчинив вікно. Гамір і гуркіт з вулиці ввірвалися в кімнату. У всі боки розповзалася громада різноповерхових будинків. Ґратчасті залізні балкони здавалися приліпленими до них, як і тоненькі пожежні драбини. Москва-ріка текла звивистою голубою стрічкою, перетятою чорними кільцями мостів. Золотий купол храму спасителя сяяв тисячами сонць, і за ним Кремль здіймав до неба гострі верхів’я своїх башт.

Мишко висунувся з вікна, повернув голову до другого корпусу й крикнув:

— Славко-о-о!..

У вікні третього поверху з’явився Славик, хворобливий хлопчик з блідим обличчям і тонкими, довгими пальцями, його дражнили «буржуєм». Дражнили за те, що він носив бант, грав на роялі і ніколи не бився, його мати була відомою співачкою, а батько — головним інженером фабрики імені Свердлова, тієї самої фабрики, де працювали Мишкова мама, Генчина тітка й багато інших мешканців цього будинку. Фабрика довго не працювала, а тепер готується до пуску.

— Славко, — гукнув Мишко, — давай мінятися! — Він потряс книжкою. — Шикарна річ! «Княжна Джаваха». Зачитаєшся!

— Ні! — крикнув Славик. — У мене є ця книга.

— Не має значення, дивись, яка обкладинка! Га? Ти мені дай «Овода».

— Ні!

— Ну і не треба! Потім сам попросиш, але вже не получиш…

— Ти коли в двір вийдеш? — запитав Славик.

— Скоро.

— Приходь до Генки, я в нього буду.

— Добре.

Мишко зліз з вікна, поставив книгу на поличку. Нехай постоїть. Восени в школі він її обміняє.

Оце книжечки! «Шкіряний чулок», «Вершник без голови», «Вісімдесят тисяч верст під водою», «В нетрях Африки»… Ковбої, прерії, індійці, скальпи, мустанги…

Так. Тепер підручники: Кисельов, Рибкін, Краєвич, Шапошников і Вальцев, Глезер і Пецольд… У минулому році їх рідко доводилося відкривати. В школі не було дров, у закляклих пальцях не трималася крейда. Діти ходили туди заради пустих, але гарячих дарових щів. Це була сувора і голодна зима тисяча дев’ятсот двадцять першого року.

Мишко склав зошити, альбом з марками, циркуль із зігнутою головкою, трикутник із стертими діленнями, транспортир. Потім, поглянувши скоса на матір, помацав свій таємний згорток, схований за в’язкою старих додатків до журналу «Нива».

Кортик на місці. Мишко відчував крізь ганчірку тверду сталь його клинка. Де тепер Полевой? Він прислав одного листа, і більш нічого від нього не було. Але він приїде, обов’язково приїде. Війна, щоправда, закінчилася, але не зовсім. Тільки весною вигнали білофінів з Карелії. На Далекому Сході наші б’ються з японцями. І взагалі Антанта готує нову війну. По всьому видно.

ОсьНікітський, мабуть, убитий. Або втік за кордон, як і інші білі офіцери. Піхви залишилися в нього, і таємниця кортика ніколи не буде відкритою.

Мишко замислився. Хто все-таки цей Філін, завскладом, Борчин батько? Чи не той Філін, про якого розповідав йому Полевой? Він, здається, з Ревська… здається… Мишко кілька разів питав про це маму, але вона точно не знає, а ось Агріппіна Тихонівна, Генчина тітка, нібито знає. Коли Мишко мов ненароком запитав у неї про Філіна, вона плюнула і сердито загула: «Не знаю і знати не хочу… Паскудна людина… Вся їхня порода така…» Більше нічого Агріппіна Тихонівна не сказала, проте раз вона згадала про «породу» — виходить, вона щось знає… Але хіба в неї щось доб’єшся! Вона найсуворіша жінка в будинку. Така висока, повна. Її всі бояться, навіть кербуд. Він улесливо називає її «наша обширніша Агріппіна Тихонівна». До того ж «делегатка» — найголовніша жінка на фабриці. Один лише Генка не боїться її: тільки що, він починає збиратися до Ревська. Ну, Агріппіна Тихонівна, звичайно, відступається.

… Так, але як дізнатися про Філіна? І як це він тоді не догадався запитати в Полевого його ім’я, по батькові!..

Мишко зітхнув, старанно заховав кортик за журнали, закрив шафу і пішов до Генки.

Розділ 17 ГЕНКА

Генка і Славик грали в шахи. Дошка з фігурами лежала на стільці. Славик стояв. Генка сидів на краю широкого ліжка, покритого стьобаною ковдрою, з високою пірамідою подушок, яка своєю верхівкою доходила до маленької іконки, що висіла під самою стелею.

Агріппіна Тихонівна, Генчина тітка, розкачувала на столі тісто. Вона, мабуть, була чимсь незадоволена і суворо поглядала на Мишка, який ввійшов у кімнату.

— Де це ти пропадав? — крикнув Генка. — Дивись, я зараз дам Славкові мат за три ходи… Зараз його: айн, цвай, драй…

— «Цвай, драй»! — загула раптом Агріппіна Тихонівна. — Злазь з ліжка! Найшов місце!

Генка зробив легкий рух, який показував, що він злазить з ліжка.

— Не совайся, а злазь! Я кому говорю?

Агріппіна Тихонівна почала завзято розкачувати тісто, потім знову загула:

— Стид і сором! Дорослий хлопець, а туди ж — капусту порізав, геть усе листя зіпсував! Відповідай: для чого порізав?

— Відповідаю: качан доставав. Він вам однаково ні до чого.

— То не міг ти, дурна твоя голова, обережно різати? Капусту ж то я на голубці приготувала, а ти всі листи попсував.

— Голубці, тьотю, — ліниво відповів Генка, обдумуючи хід, — голубці, тьотю, це міщанський забобон. Ми не якісь там непмани, щоб голубці їсти. До того ж, що це за голубці з пшоняною кашею? Були б хоча з м’ясом.

— Ти мене ще вчити будеш!

— Чесне слово, тьотю, ви мене дивуєте, — продовжував розглагольствувать Генка, не одриваючи очей від шахів. — Ви, можна сказати, така видна людина — і якимись голубцями захоплюєтесь… Хвилюєтеся із-за якогось там качана, здоров’я своє псуєте.

— Не тобі про моє здоров’я турбуватися, — пробурмотіла Агріппіна Тихонівна, ріжучи тісто на лапшу. — Годі. Мовчи, бо ось цієї качалки покуштуєш.

— Я мовчу. А качалкою не погрожуйте, все одно не вдарите.

— Це чому ж? — Агріппіна Тихонівна загрозливо випрямилася на весь свій могутній зріст.

— Не вдарите.

— Чому ж не вдарю, питаю я тебе?

— Чому? — Генка підняв пішака і задумливо тримав його в руці. — Тому що ви мене любите, тьотю, любите і поважаєте…

— Дурень, ну їй-богу, дурень! — засміялася Агріппіна Тихонівна. — І чого ти такий дурень?

— Мат! — оголосив раптом Славик.

— Де? Де? Де мат? — захвилювався Генка. — Правда… От бачите, тьотю, — додав він плачливим голосом, — через ваші голубці вірну партію програв?

— Невелика біда! — сказала Агріппіна Тихонівна і вийшла в кухню.

— Ти що, Генко, весь час з тіткою сваришся? — сказав Славик. — Як тобі не соромно!

— Я? Сварюсь? Ти що! Хіба це сварка? У неї така манера розмовляти, і все. — Генка знову почав розставляти фігури на дошці: — Давай зіграємо, Мишко.

— Ні, — сказав Мишко, — пішли у двір… Чого дома сидіти!

Генка склав шахи, закрив дошку, і хлопці побігли у двір.

Розділ 18 БОРКА-ЖИЛА

Уже травень, але сніг на задньому дворі ще не розтав. Навалені за зиму кучугури снігу осіли, почорніли, зляглися, але, захищені восьмиповерховими будинками, що тісно стояли один біля одного, не піддавалися сонцю, яке зрідка виповзало у двір і дрімало на вузькій смужці асфальту, на білих квадратах «класів», де стрибали дівчатка.

Потім сонце піднімалося, ліниво дерлося по стіні все вище й вище, аж доки не ховалося за будинками, і тільки одутлі щілини асфальту ще довго видихали з землі теплий хвилюючий запах.

Хлопці гралися царськими мідяками в пристіночок. Генка зі всієї сили розчепірював пальці, щоб дотягнутися від свого мідяка до Мишкового.

— Ні, не дістанеш, — говорив Мишко, — не дістанеш… Бий, Жила, твоя черга.

— Ми вдаримо, — бурмотів Борка, націлюючись на Славиків п’ятак, — ми вдаримо… Єсть! — Його широкий сплюснутий п’ятак накрив Славикового. — Гони копійку, буржуй!

Славик почервонів:

— Я вже все програв. За мною буде!

— Чого ж ти в гру лізеш? — закричав Борка. — Тут у борг не грають! Давай гроші!

— Я ж тобі сказав — немає. Відіграю і віддам.

— Ах, так! — Борка схопив Славиків п’ятак. — Віддаси борг, тоді одержиш назад.

— Яке ти маєш право? — Славиків голос тремтів від хвилювання, на блідих щоках виступив рум’янець. — Яке ти маєш право це робити?

— Значить, маю, — бурмотів Борка, ховаючи п’ятак у кишеню. — Будеш знати іншим разом.

Мишко протягнув Борці копійку:

— На, віддай йому биту… А ти, Славко, не маєш грошей — то не грай.

— Не візьму, — крутнув головою Борка, — чужих не візьму. Нехай він сам віддає.

Зажилити хочеш?

Може, хочу…

— Не вийде. Віддай Славкові биту!

— А тобі що? — вищирився Борка. — Ти тут що за господар?

— Не віддаси? — Мишко впритул присунувся до Борки.

— Дай йому, Мишко! — крикнув Генка і теж підступив до Борки. Але Мишко відсторонив його:

— Стривай, Генко, я сам… Ну, останній раз питаю: віддаси?

Борка відступив на крок, одвів очі. Кинутий ним п’ятак задзвенів на каменях.

— На, хай вдавиться! Подумаєш, який заступник знайшовся…

Він відійшов убік, кидаючи на Мишка злісні погляди… Гра розладилася. Хлопці сиділи біля стіни на теплому асфальті і грілися на сонці.

У верхів’ях чахлих дерев плуталися звуки дзвонів, що Линули з церкви Николи на Плотниках. На протягнутих від дерева до дерева вірьовках тріпотіла розвішана для сушіння білизна; дерев’яні прищіпки здригалися, нахиляючись то в один, то в другий бік. Якась безстрашна жінка стояла на підвіконні на п’ятому поверсі і, тримаючись рукою за раму, мила вікно.

Мишко сидів на складених у дворі іржавих батареях парового опалення і насмішкувато поглядав на Борку. Зірвалось! Не вдалося прикарманити чужі гроші. Недарма його «жилою» звуть! Торгує на Смоленському цигарками вроздріб та ірисками, які облизує язиком, щоб блищали. І батько його, Філін, завскладом, такий же спекулянт…

А Борка наче нічого й не було розповідав хлопцям про стрибунців.

— Закутається такий стрибунець у простирадло, — шморгаючи носом, говорив Борка, — в роті електрична лампочка, на ногах пружини. Стрибне з вулиці прямо на п’ятий поверх і грабує всіх підряд. І через будинки стрибає. Тільки міліція до нього, він скік — і вже на іншій вулиці.

— А ну тебе! — Мишко зневажливо махнув рукою.

— Базіка ти, і більш нічого. «Стрибунці»… — перекривив він Борку. — Ти ще про підвал розкажи, про мерців своїх.

— А що, — сказав Борка, — у підвалі мерці живуть. Там раніше кладовище було. Вони кричать і стогнуть вночі, аж страшно.

— Нічого в твоєму підвалі немає, — заперечив Мишко. — Ти все це своїй бабусі розкажи. А то «кладовище», «мерці»…

— Ні, є кладовище, — настоював Борка. — Там і підземний хід є під усю Москву. Його Іван Грозний побудував.

Всі розсміялися. Мишко сказав:

— Іван Грозний жив чотириста років тому, а наш будинок всього десять років як збудований. Брехав би вже, та не забріхувався.

— Я брешу? — Борка єхидно посміхнувся. — Ходімо зі мною в підвал. Я тобі і мерців, і підземний хід — все покажу.

— Не йди Мишко, — сказав Генка, — він тебе заведе, а потім буде дурити.

Це була звичайна Борчина витівка. Він один з усіх хлопців знав уздовж і впоперек підвал — величезне темне приміщення під будинком. Він заводив туди кого-небудь з хлопців і раптом замовкав. У темряві, не маючи ніякого орієнтування, супутник марно волав до нього. Борка не відзивався. І, тільки помучивши свою жертву та виговоривши собі який-небудь хабар, Борка виводив його з підвалу.

— Дурнів немає, — продовжував Генка, який уже попадався на цей гачок. — Лазь сам по своєму підвалу.

— Як хочете, — з удаваною байдужістю промовив Борка. — Злякались — то й не треба.

Мишко скипів:

— Це ти про кого?

— Про того, хто в підвал боїться йти.

— Ах, так… — Мишко встав. — Пішли!

Вони вийшли у перший двір, спустилися в підвал і обережно пішли по ньому, тримаючись руками за слизькі стіни. Борка — попереду, Мишко — за ним. Під їхніми ногами обсипалася земля і часом бряжчали обрізки жерсті або кусочки скла.

Мишко добре розумів, що Борка хоче його обдурити. Добре, подивимося, хто кого обдурить…

Вони просувалися в цілковитій темряві, і ось, коли вони вже зайшли далеко в глиб підвалу, Борка раптом затих.

«Так, починається», подумав Мишко і, намагаючись говорити якомога спокійніше, спитав:

— Ну, скоро твої мерці з’являться?

Голос його глухо віддався в підземеллі і, дроблячись, затихав десь у дальніх, невидимих кутках.

Борка не відповідав, хоч його присутність відчувалася десь зовсім близько. Мишко також більше не кликав його.

Так минуло кілька нестерпних хвилин. Обидва хлопці затамували подих. Кожний чекав, хто перший одізветься. Потім Мишко тихенько повернувся і пішов назад, намацуючи руками повороти. Нічого, він сам знайде дорогу, а коли вибереться звідси, закриє двері і протримає Борку тут з півгодини. Буде йому наука…

Мишко тихенько йшов. Позад себе він чув шарудіння: Борка обережно крався за ним. Ага, не витримав! Не захотів залишатися один. Мишко продовжував просуватися вперед. Ні! Він не туди йде! Прохід повинен розширюватися, а він, навпаки, звужується. Але Мишко продовжував іти. Як Борка бачить у такій темряві? А що як Борка залишить його тут одного, і він не знайде дороги? Моторошнувато все ж.

Прохід став зовсім вузенький. Мишкове плече торкнулося протилежної стіни. Він зупинився. Покликати Борку? Ні, нізащо… Він підняв руку і намацав холодну залізну трубу. Десь дзюрчала вода. Раптом сильне шарудіння почулося над його головою, йому здалося, що якась величезна жаба кинулася на нього. Він метнувся вперед, ноги його провалилися в пустоту, і він полетів кудись униз…

Коли минув перший переляк, він піднявся. Падіння не завдало йому шкоди. Тут видніше. Невиразно видно сірі нерівні стіни. Це вузенький прохід, розташований перпендикулярно до того, по якому йшов Мишко, приблизно на піваршина нижче від нього.

— Мишко-о! — почувся голос. У верхньому коридорі затемніла Борчина постать. — Мишко! Ти де?

Мишко не озивався. Ага! Заговорив! Нехай пошукає.

Мишко притиснувся до стіни й мовчав.

— Мишко, Мишко, де ти? — стурбовано бурмотів Борка, висунувши голову й оглядаючи прохід. — Чого ж ти мовчиш! Мишко…

— Де твій підземний хід? — насмішкувато запитав Мишко. — Де мерці? Показуй!

— Оце і є підземний хід, — зашепотів Борка, — тільки туди ходити не можна. Там самі труни з мерцями стоять.

— Боюсь я твоїх мерців! — Мишко рушив уперед до проходу.

Але Борка схопив його за плече.

— Дивись, Мишко, — хвилюючись, зашепотів він, — кажу тобі, ходімо назад, бо гірше буде.

— Чого ти мене лякаєш?

— А ти не йди. Ми без ліхтаря все одно нічого не знайдемо. Я завтра дістану ліхтаря, тоді підемо.

— Не обдуриш? Знаю я тебе!

— Їй-богу! Щоб мені провалиться на цьому місці! А не підеш назад, дивись: вийду і не повернусь. Пропадай тут.

— Я злякався дуже! — презирливо відповів Мишко, але поліз слідом за Боркою назад.

Вони вийшли з підвалу. Яскраве сонце засліпило їм очі.

— Так дивися ж, — сказав Мишко, — завтра вранці.

— Все, — відповів Борка, — домовилися.

Розділ 19 ШУРКО ВЕЛИКИЙ

На задньому дворі з’явився Шура Огурєєв, або, як його називали хлопці, Шурко Великий, найвищий у дворі хлопець. Він вважався великим артистом і був членом драмгуртка клубу. Цей клуб містився у підвальному приміщенні першого корпусу і належав будкому. Хлопців туди не пускали, крім Щурка Великого, який з цього приводу дуже задавався.

— А, здоров, Стовпе Верстовичу! — привітав його Мишко.

Шура кинув на нього повний достоїнства погляд:

— Що це в тебе за дитячі вихватки! Я думав, що ти вже виріс з дитячого віку.

— Ти, бач, який серйозний! — сказав Генка. — Де це тебе так вивчили! Чи не в клубі?

— А хоч би і в клубі. — Шура зробив багатозначну паузу. — Вам же добре відомо, що в клуб пускають тільки дорослих.

— Подумаєш, який дорослий знайшовся! — сказав Мишко. — Вигнався довгий, як верста, от тебе й пускають у клуб.

— Я клубний актив, — важно відповів Шура, — а коли тобі завидно, так і скажи.

— Нас у клуб не пускають тому, що ми неорганізовані, — сказав Славик, — а он на Красній Прєсні, кажуть, є загін юних комуністів, і вони мають свій клуб.

— Так, є, — авторитетно підтвердив Шура, — тільки вони звуться якось по-іншому, не пригадую як. Але то для маленьких, а дорослі вступають у комсомол.

Шура натякував на те, що він відвідує комсомольський осередок на фабриці й збирається вступити в комсомол.

— Здорово… — задумливо промовив Мишко. — У дітей є свій загін!

— Це, мабуть, скаути, — сказав Генка. — Ти, Славко, щось тут плутаєш.

— Ні, я не плутаю. Скаути носять сині галстуки, а ці — червоні.

— Червоні? — перепитав Мишко. — Ну, коли червоні, значить, вони за радянську владу. І потім, адже на Красній Прєсні — які там можуть бути скаути! Це ж найбільш пролетарський район.

— Так, — підтвердив Шура, — вони за радянську владу.

— І в них є свій клуб?

— Аякже, — сказав Шура і непевно додав — В них у кожного є членський квиток.

— Здорово!.. — знову протягнув Мишко. — Як же я про це нічого не чув? Ти це, Славко, звідки все знаєш?

— Один хлопець у музикальній школі розповідав.

— Чому ж ти докладно про все не дізнався? Як вони називаються, де їхній клуб, кого приймають…

— «Приймають»! — засміявся Шура. — Думаєте, так просто: взяв і поступив. Так тебе й прийняли!

— А чому ж не приймуть?

— Не так воно вже й просто! — Шура багатозначно похитав головою. — Спочатку треба проявити себе.

— Як це — проявити?

— Ну… взагалі, — Шура зробив непевний жест, — показать себе… Ну ось, як дехто: працює в клубі, ходить на комсомольські збори…

— Гаразд, Шурко, — перебив його Мишко, — не треба вже занадто задаватися! Ти багато задаєшся, а користі від тебе жодної.

— Тобто як?

— Дуже просто. Адже ти збираєшся в комсомол поступити. Ну от. Комсомольці на фронті воювали. Тепер на заводах і фабриках працюють. А ти що? Стоїш за кулісами, юрбу зображуєш… Ти ось що скажи: хочеш бути режисером?

— Як це режисером? У нас режисер товариш Митя Сахаров.

— Він режисер дорослого драмгуртка, а ми організуємо дитячий, тоді всіх хлопців будуть пускати в клуб. Поставимо п’єсу. Збір — на користь голодаючих Поволжя. Ось так і проявимо себе.

— Правильно! — сказав Славик. — А можна ще й музичний гурток організувати, потім хоровий, малювання.

— Не дозволять… — Шура з сумнівом похитав головою, але по його очах було видно, що йому хочеться бути режисером.

— Дозволять, — наполягав Мишко. — Підемо до товариша Миті Сахарова. Так, мовляв, і так: хочемо організувати свій драмгурток. Хіба він може нам заборонити?

— А він вас у шию! — крикнув Борка, що збирав на смітнику пляшки.

— Не твоя справа! — Генка погрозив йому кулаком. — Торгуй своїми ірисками.

— Звичайно, — продовжував міркувати Шура, — це непогано… Але за характером свого обдарування я виконавець, а не режисер…

— Ну й чудово, — сказав Мишко, — раз ти виконавець, то й будеш виконувати роль режисера. Чого тут думати!

— Добре, — погодився нарешті Шура. — Тільки умова: слухати мене у всьому. В мистецтві найголовніше — дисципліна. Ти, Генко, будеш простаком. Ти, Славко, — героєм, ну і, звичайно, музичне оформлення. Мишка пропоную адміністратором. — Шура поблажливо подивився на решту хлопців. — Інженю й інші амплуа я розподілю потім, після іспитів.

Розділ 20 КЛУБ

Клуб складався з однієї лише зали для глядачів і сцени. Коли не було спектаклю чи зборів мешканців, стільці зсувалися під один бік і в різних кутках клубу працювали гуртки.

Домашні господарки і домробітниці навчалися в лікнепі. На сцені відбувалися репетиції драмгуртка. Посередині залу більярдисти качали шари, зачіпаючи киями музикантів струнного оркестру. Над усім цим панував завідуючий клубом і режисер товариш Митя Сахаров. Це була вічно заклопотана молода людина в довгій поруділій бархатній толстовці з лискучим чорним бантом і у вузьких штанях «дудочкою». У нього довгий, тонкий ніс і гострий кадик, готовий ось-ось розрізати з середини Митине горло. Розчепіреною долонею Митя щохвилини відкидав назад спадаюче на обличчя довге, пряме, невизначеного кольору волосся.

Коли хлопці ввійшли в клуб, Шура підштовхнув уперед Мишка.

— Говори. Адже ти адміністратор, — а сам відійшов убік з таким виглядом, ніби він тут зовсім ні при чому і сам сміється над цією дитячою витівкою.

— М-да… — процідив Митя Сахаров, вислухавши Мишкове прохання.

— М-да… У мене не театральне училище, а культурна установа. М-да… Культурна установа в лабетах будкому… — І він пішов на сцену, звідки скоро почувся його плачливий голос: — Товаришко Парашина, вникайте в образ, в образ вникайте…

Мишко підійшов до хлопців…

— Нічого не вийшло. Відмовив. У нього не театральне училище, а культурна установа в лабетах будкому.

— От бачите, — сказав Шура, — я так і знав!

— Ти завжди «так і знав»! — розсердився Мишко.

Хлопці стояли замислившись. Лунко стукали шари на більярді. Струнний оркестр розучував «Турецький марш» Моцарта. А з стіни, з плаката, виснажений дідусь протягував кістляву руку: «Допоможи голодаючим Поволжя!». Очі його горіли гарячковим вогнем, і з якого боку не підійдеш до плаката, очі невідступно переслідували тебе, ніби дід повертав голову.

— Є ще вихід, — сказав Мишко.

— Який?

— Піти до товариша Журбіна.

— Ну-у, — махнув рукою Шура, — стане він займатися нашим гуртком, член Московської Ради… Я не піду до нього… Ще на відьму наскочиш.

— А я піду, — сказав Мишко. — Зрештою, це не власний клуб Миті Сахарова… Пішли, Генко!

Широкими сходами вони піднялися на четвертий поверх, де жив Журбін. Мишко подзвонив. Генка в цей час стояв на сходах. Він здорово боявся і, коли почувся за дверима шурхіт, кинувся бігти, скакаючи через три сходинки. Двері відчинила сусідка Журбіна, висока худа жінка з сердитим обличчям і довгими зубами, що випиналися наперед. За злу вдачу хлопці прозвали її відьмою.

— Тобі чого? — спитала вона.

— Мені потрібний товариш Журбін.

— Для чого?

— У справі.

— Яка там ще справа! Вештаються тут… — пробурмотіла вона і захлопнула двері, трохи не прищемивши Мишкові носа.

— Відьма! — закричав Мишко і кинувся вниз по сходах.

Він майже скотився по них і раптом наштовхнувся на когось. Мишко підвів голову. Перед ним стояв товариш Журбін.

— Що таке? Ти чого бешкетуєш? — суворо запитав Журбін.

Мишко стояв, опустивши голову.

— Ну? — допитував його Журбін. — Ти що, глухий?

— Н-ні…

— Чого ж ти не відповідаєш? Дивись, більше не бешкетуй. — Важко ступаючи, Журбін повільно пішов сходами вгору.

Мишко побрів униз. Як недобре вийшло! Він чув над собою важкі кроки Журбіна. Потім кроки стихли, почувся скрегіт ключа в замку, гуркіт дверей, що відчинялися. Мишко зупинився, обернувся назад і, крикнувши: «Товаришу Журбін, одну хвилинку!», побіг нагору.

Журбін стояв біля відчинених дверей. Він запитливо подивився на Мишка:

— Що скажеш?

— Товаришу Журбін, — захекавшись, промовив Мишко, — ми хочемо драмгурток організувати…. — Він перевів подих і продовжував — Ми хочемо, а товариш Митя Сахаров нам не дозволяє.

— Хто це «ми»?

— Ми всі, хлопці з двору.

Журбін продовжував суворо дивитися на Мишка. Потім легка посмішка торкнула його вуса, і в очах з’явився усміх. Він нічого не відповідав. Він стояв і посміхався, дивлячись на голубі Мишкові очі, чорне скуйовджене волосся, гострі подряпані лікті. І чого посміхався, і про що думав цей літній поважний чоловік з орденом Червоного Прапора на грудях, Мишко не знав.

— Ну що ж, зайдімо, поговоримо, — промовив нарешті Журбін, входячи в квартиру. Мишко ввійшов слідом за ним. Сусідка сердито глянула на Мишка, але нічого не сказала.

Розділ 21 АКРОБАТИ

Через півгодини Мишко вийшов від Журбіна і побіг у двір. Велика юрба народу дивилася виставу мандрівних артистів. Нагнувшись і протискуючись крізь юрбу глядачів, Мишко пробрався наперед.

Виступали акробати, хлопчик і дівчинка, одягнені в сині трико з червоними поясами. Вони робили вправи на килимі, і бритий чоловік, теж у синьому трико, кричав їм: «Алле!»

Здорово вони перегинаються! Особливо дівчинка, тоненька, струнка, з синіми очима під загнутими догори віями. Вона граціозно розкланювалася і потім, недбало труснувши довгим льняним волоссям, і, ніби струсивши з обличчя звичну посмішку, розганялася і робила сальто.

Збоку. стояв маленький ослик, запряжений у візочок на двох велосипедних колесах. На візочку було прибито два фанерних щити, і на них яскравими літерами було написано:


2 БУШ 2.

АКРОБАТИЧНИЙ АТРАКЦІОН

2 БУШ 2.


Ослик стояв спокійно, лише великими очима скоса поглядав на людей і смішно ворушив довгими вухами.

Вистава закінчилась. Бритий чоловік оголосив, що вони не жебраки, а артисти. Тільки «обставини часу» примушують їх ходити по дворах. Він просив шановну, публіку віддячити за одержану втіху, хто скільки може.

Дівчинка й хлопчик з алюмінійовими тарілками обходили публіку.

З вікон їм кидали монети, загорнуті в папірці. Хлопці підбирали їх і передавали акробатам. Мишко також підібрав папірець з монетою і чекав, поки до нього підійде дівчинка.

Вона підійшла і зупинилася перед ним, посміхаючись і дивлячись широко відкритими синіми очима. Мишко розгубився і стояв не рухаючись.

— Ну? — Дівчинка легенько торкнула його тарілкою в груди.

Мишко схаменувся і кинув папірець у тарілку. Дівчинка пішла далі і, оглянувшись на Мишка, засміялася. Потім, коли оточені юрбою акробати пішли з двору, дівчинка у воротях знову оглянулась і знову розсміялася.

Хтось ударив Мишка по спині. Він обернувся. Біля нього стояли Шура, Генка і Славик.

— Що тобі сказав Журбін? — спитав Шура.

— Ось читайте! — Мишко розтулив кулак і розгорнув листок.

Що таке? У зім’ятому папірці з косими лінійками й у масних плямах лежав гривеник. Так і є! Він помилково віддав дівчинці записку Журбіна.

— Він тобі всього-на-всього гривеник дав, — насмішкувато протягнув Шура.

Мишко вискочив за ворота і помчав у сусідній двір.

Акробати вже закінчували виставу. Коли дівчинка почала обходити публіку. Мишко підійшов до неї, поклав у тарілку гривеник і засоромлено пробурмотів:

— Дівчинко, я помилково дав тобі не той папірець. Поверни мені його, будь ласка. Це дуже важлива записка.

Дівчинка розсміялася:

— Яка записка? Який ти смішний… А чому в тебе на лобі шрам?

— Це тебе не стосується, — сухо відповів Мишко. — Це мені білогвардійці зробили. Поверни мені записку.

Дівчинка посварилася пальцем:

— Ти, мабуть, забіяка. Не люблю забіяк.

— Мене це не стосується, — похмуро промовив Мишко. — Віддай мені записку.

— От смішний! — Дівчинка знизала плечима. — Не бачила я твоєї записки. Можливо, вона в Буша… Почекай трохи.

Вона закінчила обходити глядачів і, передаючи гроші бритому, щось сказала йому. Він роздратовано відмахнувся, але дівчинка наполягала, навіть топнула ногою в атласній туфельці. Тоді бритий опустив руку в парусиновий мішечок, насупившись і бурмочучи, довго копошився там і нарешті витяг складений учетверо листик, той самий, що дав Мишкові Журбін. Мишко схопив його і побіг до себе в двір. Дівчинка дивилася. йому вслід і сміялася. І Мишкові здалося, що ослик також махнув головою і насмішкувато вишкірив довгі жовті зуби…

Розділ 22 КІНО «АРС»

Стукаючись головами, хлопці читали записку Журбіна. На білому бланку олівцем було написано:

«Товариш Сахаров! Ініціативу дітей треба підтримати. Робота з дітьми — справа важлива, для клубу особливо. Прошу вас обов’язково допомогти дітям нашого будинку в організації драмгуртка.

Журбін»

— Все в порядку, — сказав Шура. — Я так і знав, що Журбін допоможе. Завтра зберемо організаційні збори, а поки що всього найкращого… — Він багатозначно подивився на хлопців. — Я поспішаю на важливу нараду…

— Ох, і корчить же він із себе! — сказав Генка, коли Шура пішов. — Так уже його й чекають на важливій нараді. Відлупцювати б його як слід, щоб не задавався!

Мишко, Генка і Славик сиділи на кам’яних східцях парадного під’їзду кіно «Арс». Вечір утопив всі предмети в сірій імлі, тільки посеред двору чорніла чавунна кришка пожежного колодязя. Бренькала гітара. Чувся голосний жіночий сміх. Арбат шумів останніми вечірніми звуками, поспішливими і затихаючими.

— Знаєте що, хлопці, — сказав Генка, — в кіно можна безкоштовно ходити.

— Це ми знаємо, — відповів Мишко, — цілий день рекламу таскати… Дуже цікаво!

— От якби мати такий візочок, як у акробатів! — Генка прицмокнув губами. — От на ньому б рекламу возити… Оце да!

— Вірно, — підхопив Мишко, — а тебе замість ослика….

— Його не можна замість ослика, — серйозно сказав Славик, — ослики рудими не бувають…

— Смійтесь, смійтесь, — сказав Генка, — а он Борка найметься рекламу таскати й буде безкоштовно в кіно ходити.

— Борка не найметься, — сказав Мишко. — Борка тепер марками спекулює. Цікаво, де він марки дістає?

— Я знаю де, — сказав Генка, — на Остроженці, у діда-філателіста.

— Справді? — здивувався Мишко. — Я там кілька разів був, але жодного разу його не бачив.

— І не побачиш. Він до нього з двору ходить, з чорного ходу.

— Дивно! — продовжував дивуватися Мишко. — Що ж, він краде марки, чи що? Адже ж він їх майже даром продає…

— Цього вже я не знаю, — сказав Генка, — тільки ходить він туди. Я сам бачив…

— Ну, добре, — сказав Мишко. — Тепер от що: знаєте, про що мені розповів Журбін?

— Звідкіля ми знаємо, — знизав плечима Славик.

— Тоді слухайте. Він мені розповів про цих самих дітей з Красної Прєсні. Вони називаються «юні піонери». Ось як вони називаються.

— А що вони роблять? — спитав Генка.

— Як що? Це ж дитяча комуністична організація. Розумієш? Коммуністична… Отже, вони комуністи… тільки… ну, діти… У них знаєш як? У них все по-військовому.

— І гвинтівки є? — спитав Генка.

— Аякже! Це знаєш які діти? Будь здоров!

Трохи помовчавши, Мишко продовжував:

— Журбін так сказав: «Займайтесь своїм гуртком, відвідуйте клуб, а там і піонерами станете».

— Так і сказав?

— Так і сказав.

— А де міститься цей загін? — спитав Славик.

— При друкарні, в Краснопрєсненському районі. Бачиш, я все точно взнав. Не те що ти.

— Добре було б піти подивитися! — сказав Славик, пропускаючи мимо вух Мишкове зауваження.

— Так, не завадить сходити, — погодився Мишко. — Тільки треба адресу взнати, де ця сама друкарня міститься.

Хлопці замовкли. Через відчинені для провітрювання вихідні двері кінотеатру було видно чорні ряди глядачів, над якими клубочився світлий промінь кіноапарата.

Повз хлопців пройшла Алла Сергіївна, Славикова мати, красива, нарядна жінка. Побачивши її, Славик підвівся.

— Славику, — сказала вона, натягуючи на руки тоненькі чорні рукавички, — пора вже додому.

— Я скоро піду.

— Не затримуйся. Даша дасть тобі повечерять, і лягай спати.

Вона пішла, залишивши після себе топкий запах духів.

— Мама на концерт пішла, — сказав Славик. — Знаєте що, хлопці? Ходімо в кіно! Адже ж сьогодні «Червоні дияволята», друга серія.

— А гроші?

Славик зам’явся:

— Мені мама дала два карбованці. Я хотів купити ноти…

Генка схопився:

— Що ж ти мовчиш! Пішли в кіно! Де ти зараз ноти купиш? Всі крамниці вже зачинені.

— Але я можу завтра купити, — резонно відповів Славик.

— Завтра? Завтра буде видно. Раз можна сьогодні йти в кіно — значить, треба йти.

Хлопці купили квитки і ввійшли в кіно.

Від входу вузький коридор вів у тісне фойє. На стінах вперемішку з старезними афішами і портретами знаменитих кіноакторів висіли старі плакати. Червоноармієць у будьонівці показував на кожного вказівним пальцем: «А ти не дезертир?» У «Вікні РОСТА» під квадратами малюнків червоніли рядки віршів Маяковського. Над буфетом з засохлими тістечками і ландріном висів плакат: «Всі на боротьбу з дитячою безпритульністю!»

Тут була найрізноманітніша публіка: демобілізовані в кепках і військових шинелях, робітниці в хустинках, парубки в косоворотках, у піджаках і штанах на випуск.

Почувся дзвоник. Публіка заквапилася до залу для глядачів, поспішаючи захопити кращі місця. Погасло світло. Кіноапарат почав несамовито тріщати. Залунав монотонний акомпанемент розбитого рояля. Глядачі тиснулися на вузьких лавках, шепталися, лузали насіння, курили цигарки в рукав…

Картина закінчилася. Хлопці вийшли на вулицю, але думками вони були там, з «червоними дияволятами», з їхніми дивовижними пригодами. Оце справжні комсомольці! Як жаль, що він, Мишко, був у Ревську ще малим! Отепер він знав би, як розправитися з Нікітським.

Ось і закінчився перший день канікул. Час додому. На вулиці зовсім темно. Лише освітлений вхід «Арсу» великим світляком тремтів на тротуарі. За залізними сітками темніли фотографії, обірвані полотнища афіш билися об двері.

Розділ 23 ДРАМГУРТОК

Коли наступного дня Мишко прийшов у двір, він помітив двірника, дядька Василя, що виходив з під’їзду чорного ходу з молотком і гвіздками в руках.

Мишко зайшов у під’їзд і побачив, що вхід у підвал забитий товстими дошками. Оце так штука!..

Він вибіг з під’їзду. Дядько Василь поливав двір з товстої брезентової кишки.

— Дядьку Василю, дайте я поллю! — попросив Мишко.

— Нічого, нічого! — Двірник, очевидно, був не в настрої. — Багато вас тут, поливальників! Пустощі одні.

Мишко допитливо подивився на двірника і обережно запитав:

— Що це ви, дядьку Василю, теслярувати задумали?

Дядько Василь спересердя труснув кишкою і облив струменем води вікна другого поверху.

— Філін, — бач, за свій склад турбується, а ти забивай. Пристав, як реп’ях. З підвалу до нього можуть шахраї залізти, а ти забивай. Хоч у складі, крім заліза, нічого й немає, а ти все ж таки забивай. Пустощі одні!

Он воно що! Філін наказав забити хід у підвал. Тут щось є. Недарма Борка не пускав його вчора в підземний хід… Все це недарма!

Біля під’їзду Борка торгував цигарками. Мишко підійшов до нього:

— Ну, підемо в підвал?

Борка посміхнувся:

— Держи кишеню ширше! Адже хід забили!

— Хто наказав?

Борка шморгнув носом:

— Хто? Відомо хто: кербуд наказав.

— Чому він наказав? — допитувався Мишко.

— «Чому»… «Для чого»… — перекривив його Борка. — Щоб мерці не втекли, он для чого… — І, відбігши вбік, крикнув: — І щоб такі, як ти, не вешталися по підвалу!..

Мишко побіг за ним, але Борка шмигнув у склад. Мишко погрозив йому кулаком і подався в клуб…

Записка Журбіна вплинула. Митя Сахаров виділив хлопцям місце, але попередив, що не дасть їм жодної копійки.

— Основний принцип театрального мистецтва, — сказав він, — це самоокупність. Звикайте працювати без дотацій. — І він наговорив ще багато інших незрозумілих слів.

Шурко Великий призначив іспити для вступаючих у драмгурток. Він примушував їх декламувати вірш Пушкіна «Пророк». Всі декламували не так як слід, і Шурко сам показував, як це треба робити. Промовляючи слова: «И вырвал грешный мой язык», він робив звірячу фізіономію і одчайдушним жестом ніби виривав свій язик і викидав його на східці. В нього це здорово виходило! Маленький Вовка Баранов, прозваний Овечкою, потім весь час заглядав йому в рот, приглядаючись, чи є там язик, чи вже немає.

Після іспитів почали вибирати п’єсу.

— «Иванов Павел», — запропонував Славик.

— Набридло, набридло! — відмахнувся Шура. — Заяложена, міщанська п’єса. — І він кривлячись, продекламував:


Царь персидский — грозный Кир
В бегстве свой порвал мундир…

— Знаємо ми цього Кіра!.. Ні, не піде, — додав він тоном, що не припускав заперечень.

Після довгих суперечок зупинилися на п’єсі у віршах під назвою «Куркуль і наймит»: про хлопчика Ваню — наймита куркуля Пахома.

Шура буде грати куркуля, Генка — хлопчика Ваню, Ванину бабусю — Зіна Круглова, товста сміхотлива дівчинка з першого під’їзду.

Мишко не брав участі в іспитах. Підперши кулаком підборіддя, він сидів за шаховим столиком і весь час думав про підвал.

Борка обдурив його, навмисне обдурив. Він розповів батькові, і Філін наказав забити вхід у підвал. Виходить, є якийсь зв’язок між підвалом і складом, хоч склад розташований у сусідньому дворі.

Що ж загрожує складові, де зберігаються старі, непридатні верстати і деталі до них! Ці деталі валяються в дворі без всякої охорони. Кому вони потрібні? Хто полізе туди, особливо через підвал, де треба лізти рачки?..

І потім, адже Філін — можливо, це той самий Філін, про якого казав йому Полевой. Мишко пригадав вузьке, ніби сплюснуте з боків, обличчя Філіна і маленькі пронизливі очі. Якось одного разу, взимку, він приходив до них. Він дав мамі крихітний мішечок сірої муки і взяв за нього батьків костюм, темносиній костюм з жилеткою, майже не ношений. Він все придивлявся, що б йому ще виміняти, його маленькі очі нишпорили по кімнаті. Коли мама сказала, що їй жаль віддавати костюм, тому що це остання пам’ять про батька, Філін їй відповів: «Ви що ж, цю пам’ять з маслом збираєтесь їсти? Ну й їжте на здоров’я».

Мама тоді зітхнула і нічого йому не відповіла…

Ні! Треба обов’язково вияснити, в чому тут справа. Нехай Борка не думає, що так легко обдурити його.

Мишко встав, уважним поглядом обвів клуб. А чи не можна потрапити в підвал звідси? Адже клуб також розташований у підвалі, щоправда під другим корпусом, але це байдуже: якось же він мусить з’єднуватися з іншою частиною будинку.

Мишко обійшов клуб, пильно оглянув його стіни. Він відхиляв плакати, діаграми, залазив за шафи, але нічого не знаходив. Він зайшов за лаштунки. Підлога була завалена всяким мотлохом. У напівтемряві виднілися приставлені до стіни декорації: фанерні берізки з чорно-білими стовбурами, хати з різьбленими вікнами, кімнати з годинниками і видом на річку.

Мишко розсував ці декорації, пробираючись до стіни, коли раптом із-за лаштунків з’явився товариш Митя Сахаров:

— Поляков! Що ти тут робиш?

— Гривеник загубився, Дмитре Івановичу, ніяк знайти не можу.

— Що за гривеник?

— Гривеник, розумієте, такий круглий гривеник, — бурмотів Мишко, але очі його невідступно дивилися в одну точку. За щитом з поміщицьким у білих колонах палацом видно було залізні двері. Мишко дивився на них і бурмотів — Розумієте, такий срібний двогривеник…

— М-да… Що за дурниці! То гривеник, то двогривеник… Ти що, з глузду з’їхав?

— Та ні, — Мишко продовжував дивитися на двері, — був у мене гривеник, а загубився двогривеник. Що тут не зрозуміло?

— Дуже не зрозуміло, — знизав плечима Митя Сахаров, — м-да, дуже не зрозуміло. В усякому випадку, шукай швидше свій гривеник-двогривеник і забирайся звідси.

Розчепіреною долонею Митя Сахаров відкинув назад волосся і відійшов.

Розділ 24 ПІДВАЛ

Мишко, Генка і Славик сиділи на березі Москви-ріки, біля недавно збудованої коло Дорогомилівського мосту водної станції.

Славик лежав горілиць і задумливо дивився в небо. Генка кидав по водяній поверхні камінчики і рахував, скільки разів вони підскакують. Мишко переконував друзів піти з ним розшукувати підземний хід.

Вечоріло. Клапті сірого рідкого туману, ніби погано надуті сірі м’ячі, ковзали по річці, майже торкаючись води і тихенько відскакуючи від неї. На мосту гуркотіли трамваї, спішили прохожі, пробігали маленькі автомобілі.

— Ви подумайте, — говорив Мишко, — мерці, труни — це ж байки. Стане Філін турбуватися про мерців! Все це вигадано для того, щоб відстрашити нас від підвалу. Навмисне вигадано. Там або підземний хід, або вони щось ховають.

— Не кажи, Мишко, — зітхнув Генка, — є такі мерці, що ніяк не заспокояться. Залізеш у підвал, а вони на тебе яа-ак наваляться…

— Мерців там, звичайно, немає, — сказав Славик, — але… для чого все це нам потрібно? Ну, ховає там що-небудь Філін, він же відомий спекулянт. А нам яке діло?

— А якщо це й дійсно підземний хід під усією Москвою, тоді що?

— Ми його однаково не знайдемо, — заперечив Славик, — плану ж у нас немає.

— Добре! — Мишко встав. — Ви просто боїтеся. А ще в піонери хочете! Даремно я вам усе розповів. Нічого. Без вас обійдусь.

— Я не відмовляюсь, — закрутив головою Генка. — Хіба я відмовляюся? Я тільки сказав про мерців. Вже й слова сказати не можна… Це Славка відмовляється, а я, будь ласка, в любий час…

— Коли я відмовлявся? — Славик почервонів. — Я тільки сказав, що з планом було б краще. Хіба це не так?


На найближчу репетицію друзі з’явилися в клуб раніше за всіх.

Репетиції дитячого гуртка відбувалися від двох до чотирьох годин дня. Потім тітка Єлизавета, прибиральниця, зачиняла клуб до п’ятої, коли вже збиралися дорослі. Саме в цей проміжок часу, від четвертої до п’ятої години, треба було пробратися в підвал.

Мишко і Славик сховалися за лаштунки. Генка став чекати решту акторів. Швидко вони з’явилися і почали репетицію. Сидячи за лаштунками, Мишко і Славик чули їхні голоси. Шура-куркуль умовляв Генку-Ваню: «Ваню, я тебе хрестив», на що Генка-Ваня зарозуміло відповідав: «Я вас не просив хрестити мене» і вони сперечалися про те, як у цей час Генка повинен стояти: обличчям до публіки і спиною до Шури, чи, навпаки, обличчям до Шури, а спиною до публіки. Взагалі вони більше сперечалися, аніж репетирували. Шура кричав на всіх і погрожував кинути «всю цю тяганину». Генка сперечався з ним. Зіна Круглова весь час сміялася — така вже вона сміхотлива дівчинка.

Нарешті репетиція закінчилась. Генка непомітно приєднався до Мишка і Славика, решта хлопців пішли; тітка Єлизавета закрила клуб. Хлопці залишились одні перед масивними залізними дверима, що вели в підвал.

Приготовленими заздалегідь обценьками вони вирвали цвяха і потягнули двері. Заскрипівши на іржавих завісах, вони повільно відчинилися.

З підвалу хлопців обдало сирим, затхлим повітрям. Мишко засвітив маленький електричний ліхтарик, і вони вступили в підземелля.

Ліхтарик світив ледве-ледве. Треба було впритул наблизити його до стіни, щоб побачити її сіру нерівну поверхню,

Підвал являв собою ряд прямокутних приміщень, утворених фундаментом будинку. Приміщення були порожні, тільки в одному з них хлопці побачили два великих котли. Це була закинута котельня. На долівці валялися обрізки труб, шматки затверділого вапна, цегла, кам’яне вугілля, ящики з засохлим цементним розчином.

Ліхтарик швидко слабішав і нарешті погас. Хлопці просувалися в темряві, намацуючи руками повороти. Іноді їм здавалося, що вони кружляють на одному місці, але Мишко вперто йшов уперед, і Генка з Славиком не відставали від нього.

Блиснула смужка світла. Ось і забитий вхід. Світло пробивалося крізь щілини між дошками. За ними видно було вузенькі східці з високими приступками і залізними поручнями.

Хлопці пішли далі, тримаючись, як і раніше, правого боку. Прохід дедалі звужувався. Мишко обмацав стелю. Ось і залізна труба. Він прислухався: над ним тихо дзюркотіла вода.

Мишко присів навпочіпки, засвітив сірника. Внизу тягнувся вузький прохід, той самий, у який він упав, злякавшися раптового шарудіння. Хлопці полізли по цьому проходу. Коли він закінчився, Мишко підвівся і пошарив рукою над собою. Високо! Він засвітив сірника.

Вони побачили велике квадратне приміщення з низькою стелею.

— Хлопці! — прошепотів раптом Генка, — труни…

Вздовж протилежної стіни чорніли контури великих трун.

Хлопці завмерли. Сірник погас. У темноті їм почулися якісь звуки, шарудіння, глухі замогильні голоси. Хлопці стояли, ніби заціпенівши. Раптом над ними щось заскрипіло, блиснула, розширюючись, смуга світла, почулися кроки. Хлопці кинулися в прохід і сховалися там, затамувавши подих.

На стелі відкрився люк. З нього висунулась драбина. По ній у підвал обережно спустилося двоє людей. Зверху їм подавали ящики. Вони становили їх поряд з уже покладеними в підвалі ящиками, які хлопці з переляку прийняли за труни.

Потім у підвал спустився третій чоловік. Злазячи з драбини, він оступився і вилаявся. Мишко здригнувся. Голос цей видався йому знайомим.

Цей чоловік був високий на зріст. Він обійшов приміщення, оглянув ящики, потім втягнув носом повітря й спитає:

— Хто тут сірники палив?

Хлопці завмерли.

— Це вам здалося, Сергію Івановичу, — відповів йому один з чоловіків.

Хлопці пізнали голос Філіна.

— Мені ніколи нічого не здається, запам’ятайте це, Філін. — Високий підійшов до проходу і стояв тепер зовсім поряд з хлопцями. Але він стояв спиною до них, і обличчя його не видно було. — Завалили прохід? — спитаввін.

— Так точно, — квапливо відповів Філін, — двері забили, а прохід завалили.

І збрехав: прохід зовсім не був завалений.

Потім всі троє піднялися наверх і витягли за собою драбину. Люк закрився, в приміщенні зробилося темно. Хлопці швидко полізли назад, вибралися з підвалу в клуб. Клуб уже був відкритий. Вони перебігли через нього й вискочили на вулицю.

Розділ 25 ПІДОЗРІЛІ ЛЮДИ

Щойно пройшов короткий літній дощ. Блищало каміння мостової, шибки вітрин, сірі верхи прольоток, чорний шовк парасольок. Вздовж тротуарів, стікаючи в колодязі, текли каламутні струмки. Дівчата з туфлями в руках, голосно сміючись, шльопали по калюжах. Пройшли сезонники з мішками на зразок капюшонів на голові. З відірваної ринви лилася вода. Вона ударялася в стіну і рикошетом падала на прохожих, які з переляку відскакували вбік. І над всім цим веселе сонце, граючи, розганяло волохаті, незграбні хмари.

— Що ж ти, Геннастий, страху напустив? — сказав Мишко. — Всюди йому труни ввижаються!

— А ви не злякались? — виправдувався Генка. — Самі злякались хтозна-як, а на мене звалюють!

Він помовчав, потім сказав:

— А я знаю, що в ящиках.

— Що?

— Нитки. Ось що!

— Звідкіля ти знаєш?

— Знаю. Тепер всі спекулянти нитками торгують. Найвигідніший товар.

А Мишкові все чувся цей різкий, так дивно знайомий голос. Хто це міг бути? Його звуть Сергієм Івановичем… Полевого теж так звали, але ж це не Полевой… Просто збіг імен.

Хлопці стояли біля кіно «Арс». Мишко слідкував за ворітьми складу. Генка і Славик розглядали кадри картини «Голод… голод… голод…», що висіли за сіткою. Це був фільм про голод у Поволжі,

Повз них пройшов Юра Стоцький, син лікаря «Ухо, горло і ніс». Раніше Юра був скаутом. Тепер скаутських загонів не було, Юра форму не носив, але його, як і раніше, прозивали «Юрко-скаут». Він ішов з двома товаришами і тримав у руці скаутську палицю.

Генка почав їх зачіпати:

— Ей ви, скаутенята! — він схопив Юрину палицю. — Віддай палицю!

Генка тягнув палицю до себе, Юра з товаришами — до себе. Генка був один проти трьох. Він оглянувся на друзів: чого це вони його не виручають! Але Славик не втручався, а Мишко коротко сказав йому:

— Кинь, — і весь час продовжував дивитися в бік філінського складу.

Як це «кинь»? Поступитися скаутам? Цим буржуйським прихвостням? Вони стоять за якогось англійського генерала. Зараз він їм покаже англійського генерала! Відпихаючи хлопців ногами, Генка з усієї сили потягнув палицю до себе.

— Кинь, я тобі говорю! — знову сказав Мишко.

Генка відпустив палицю і, важко дихаючи від напруження, сказав:

— Добре, я вам ще покажу.

— Покажи! — гордовито посміхнувся Юра. — Злякалися тебе дуже…

Юра з своїми товаришами пішов. Генка із здивуванням дивився на Мишка, але Мишко не звертав уваги ні на Генку, ні на Юру. З воріт складу вийшов високий, худорлявий чоловік у чоботях і білій кавказькій сорочці, підперезаній чорним пояском з срібним набором. У воротях він зупинився і закурив. Він підніс до цигарки сірника, прикриваючи його від вітру долонями. Долоні закрили його обличчя; крізь них уважний погляд ковзнув по вулиці. Чоловік кинув сірника на тротуар і пішов у напрямку до Арбатської площі. Мишко пішов слідом за ним, але високий, переходячи вулицю, несподівано скочив на ходу в трамвай і поїхав…

Охоплений неясною тривогою, бродив Мишко по вечірніх московських вулицях.

Полум’яніючий захід сонця запалив золоті багаття на купоах церков. Літній вечір пекуче дихав розтопленим асфальтом тротуарів і пилюкою бруківок.

Безтурботні діти гралися на зелених бульварах. Старі жінки сиділи на лавочках.

«Чому голос цієї людини видався йому таким дивно знайомим, — думав Мишко. — Де він його чув? Що ховає Філін у підвалі? А можливо, тут нічого й немає. Просто склад у підвалі. І що цей голос знайомий, тільки так, здалося… А раптом… Ні, не може бути! Невже це Нікітський? Ні! Він не схожий на нього. Де шрам, чуб? Ні, це не Нікітський. І звуть його Сергієм Івановичем… Хіба став би Нікітський так вільно розгулювати по Москві?»

Мишко проминув Воздвиженку і вийшов на Мохову.

Вздовж університетської загорожі розташували свої лотки букіністи. Відкриті книги лежали на кам’яному цоколі. Літери чорніли на пожовтілих аркушах, золотилися на тиснених оправах. Літні чоловіки, худі, сутулуваті, в окулярах і в зім’ятих капелюхах, стояли на тротуарі, уткнувши носи в сторінки. З університетських воріт виходили студенти, робфаківці в косоворотках, шкіряних куртках, з обшарпаними портфелями під пахвою.

На розі Великої Нікітської дорогу Мишкові перегородили колони демонстрантів. Ішли робітники Красної Прєсні.

Над колонами рухалися довгі, на всю ширину вулиці, полотнища: «Смерть найманцям Антанти!», «Смерть агентам міжнародного імперіалізму!» Демонстранти йшли до Будинку спілок, де в Колонному залі відбувався суд над правими есерами.

З Луб’янської і Красної площ ішли нові колони. Ішли робітники Сокольників, Замоскворіччя, робітники «Гужона», «Бромлея», «Міхельсона»… Гомоніли комсомольці. З імпровізованих трибун виступали промовці. Вони говорили, що капіталісти Англії і Америки руками зрадників-есерів хотіли задушити Радянську республіку. Їм не вдалося цього зробити у відкритому бою, інтервенція провалилася, і тепер вони організовують змови, засилають до нас шпигунів і диверсантів…

«А можливо, Нікітський зовсім і не тікав за кордон, — думав Мишко. — Можливо, він ховається де-небудь і організовує змову так само, як і ці, яких судять… Адже він білогвардієць, заклятий ворог радянської влади… А що як Філін — той самий Філін, а високий — Нікітський? Він переховується у Філіна, загримувався, прізвище змінив… Можливо, в цьому складі вони ховають зброю для своєї білогвардійської шайки… Адже все це дуже й дуже підозріло.

Звичайно, Полевой попереджував, щоб він був обережним, — продовжував розмірковувати Мишко. — Але це коли було… Тоді він був маленький… А тепер він уже, в усякому. разі, у всьому розбирається. Хіба він має право чекати, доки приїде Полевой? А якщо там дійсно змова і зброя? Ні, більше чекати не можна…»

Мишко опинився біля самісінького входу в Будинок спілок. Два червоноармійці перевіряли перепустки в тих, що входили. Мишко спробував прошмигнути в двері, але міцна рука вхопила його за плече:

— Куди? Перепустка!

Мишко відійшов убік. Подумаєш, охорона! Стоять тут і не знають, яку страшну змову, можливо, він сам незабаром розкриє.

Розділ 26 ПОВІТРЯНА ДОРОГА

Склад Філіна був у сусідньому дворі. Його низькі цегляні приміщення з широкими ворітьми і забитими віконними прорізами тягнулися вздовж усього двору, де валялися частини машин, шматки заліза.

Часто бродив тепер Мишко біля складу. Одного разу він навіть зайшов туди, але Філін вигнав його. Мишко став спостерігати за ворітьми складу здаля. Цілими днями стояв він у під’їзді кінотеатру, в закусочній з зелено-жовтою вивіскою, перед булочною, але той високий чоловік у білій кавказькій сорочці більше не з’являвся. Одного разу Мишко знову заліз у підвал, але до складу Філіна він уже пробратися не зміг — прохід був завалений.

Між тим репетиції закінчувались, наближався день спектаклю, і Шура настирливо вимагав «реквізиту».

— Раз ти адміністратор, — говорив він Мишкові, — то повинен турбуватися. Декорації ми самі зробимо, а чим наводити грим? Далі: парики, кадило… Все це ти мусиш дістати. Я завантажений творчою роботою і не можу одриватися на господарчі справи.

Митя Сахаров грошей не давав. Тоді Мишко вирішив організувати лотерею. Для виграшу він пожертвував своє «Зібрання творів М. В. Гоголя в одному томі». Жаль було розставатися з Гоголем, але що робити! Не зривати ж спектакль. І, як говорив Шурко Великий, «мистецтво вимагає жертв».

Сто лотерейних квитків, по тридцять копійок кожний, були швидко розпродані. Тільки Борка не купив квитка. Він всякими способами намагався зірвати лотерею. Він кричав, що виграш обов’язково впаде на Мишків квиток і Мишко гроші замахорить.

Йому за декілька разів добре перепадало і від Мишка, і від Генки, але він ніяк не заспокоювався.

Борка дружив тепер з Юрком-скаутом, який також почав з’являтися в дворі. І ось, для того щоб відвернути увагу дітей від драмгуртка, Юрко з Боркою влаштували повітряну дорогу.

Повітряна дорога складалася з металевого троса; він був протягнутий над заднім двором з одного кутка в другий. Один кінець троса був прив’язаний до пожежної драбини на висоті другого поверху, а другий — до дерева на висоті першого. По тросу на ролику рухалась мотузяна петля. «Пасажир» сідав у цю петлю, відштовхувався від драбини і вихором пролітав над заднім двором. Довгою вірьовкою петля відтягувалася назад до драбини. Першим прокатався Борка, за ним Юрко, потім ще деякі хлопчики.

Ця витівка привернула загальну увагу. Прийшли діти з сусідніх будинків. З вікон дивилися зацікавлені мешканці. Двірник Василь довго стояв, спершися на мітлу, і, пробурмотівши: «Пустощі одні!», пішов геть.

Раптом Борка зупинив дорогу і, пошепотівшись з Юрком, оголосив, що безкоштовне катання закінчилося. Тепер за кожний раз треба платити п’ять копійок.

— А в кого немає, — додав він, — здавай Мишкові квитки і одержуй назад гроші. На біса вам ця лотерея? Однаково нічого не виграєте.

Першим до Мишка підійшов Єгорка-голуб’ятник, за ним — Васько-губан. Вони простягнули Мишкові квитки і вимагали назад гроші. Але тут втрутився Генка. Він заступив собою Мишка і, передражнюючи продавця з булочної, солоденьким голосом промовив:

— Громадяне, вибачаюсь. Проданий товар назад не приймається. Гроші перевіряйте, не відходячи від каси.

Зчинився страшенний гамір. Борка кричав, що все це грабіж і здирство. Єгорка і Васько вимагали повернути їм гроші. Юрко стояв збоку і єхидно посміхався.

Мишко відсторонив Генку, спокійно оглянув хлопців, що кричали, і вийняв лотерейні гроші. І коли він їх вийняв, усі замовкли.

Мишко перерахував гроші, рівно тридцять карбованців, поклав на східці чорного ходу, приклав камінцем, щоб вітер не розвіяв, і, повернувшись до хлопців, сказав:

— Мені ці гроші не потрібні. Можете взяти їх назад. Тільки перед цим ви подумайте: чому Юрко і Борка хочуть зірвати наш спектакль! Адже Юрко ходив у скаутський клуб, а скаути стоять за буржуїв, і вони не хочуть, щоб ми мали свій клуб. Про Борку і говорити нічого. О… Тепер же, у кого немає совісті, нехай сам візьме свої гроші і поряд покладе свій квиток.

Мишко змовк, сів на батарею і відвернувся.

Але ніхто не підійшов за грішми. Хлопці сконфужено переступали з ноги на ногу. Кожний робив вигляд, що він і не думав повертати свій квиток.

Тим часом Генка виліз на пожежну драбину і поспішно відв’язав повітряну дорогу.

— Злазь, — закричав Борка, — не смій зачіпать! Але трос разом з петлею вже упав на землю. Генка скочив з драбини і підійшов до Борки:

— Ти чого бешкетуєш? Думаєш, ми нічого не знаємо? Все знаємо: і про підвал, і про ящики!… Ну, забирайся звідси!

Борка спідлоба оглянув усіх, підняв з землі трос, згорнув його і мовчки пішов з двору.


Розділ 27 ТАЄМНИЦЯ


— Що? Розбовкав? — лаяв Мишко Генку. — Ех ти, базікало!

— А я йому мовчати повинен? — виправдувався Генка. — Він буде спектакль зривати, а я йому повинен мовчати.

Хлопці сиділи в Славика. Квартира в нього валика, світла. На підлозі — килими. Над столом — красивий абажур. На дивані — маленькі строкаті подушки.

Генка сидів на круглому обертовому стільці перед піаніно і розглядав обкладинки нотних зошитів. Він почував себе винним і, щоб приховати це, був неприродно збуджений і кевгаваючи ляпав язиком.

— «Паганіні»… — прочитав він. — Що це за Паганіні такий?

— Це знаменитий скрипач, — пояснив Славик. — Йому вороги перед концертом порвали на скрипці струни, але він зіграв на одній струні, і ніхто цього не помітив.

— Подумаєш! — сказав Генка. — У батька на паровозі їздив кочегар Панфілов. Так він на пляшках грає що хочеш. Спробував би твій Паганіні на пляшці зіграти.

— Що з тобою говорити! — розсердився Славик. — Ти нічого в музиці не розумієш…

— Хіба мені розмовляти заборонено? — Генка, відштовхнувшись від піаніно, зробив кілька обертів на стільці.

— Знаєш, Генко, — похмуро промовив Мишко, — треба думати, що говориш. Якби ти думав, то не розбовкав би Борці про ящики.

— Тим більше, що в тих ящиках нічого немає, — вставив Славик.

— Ні, є, — заперечив Генка, — там нитки.

— Чому ти так упевнений, що там нитки? — спитав Славик.

— Упевнений і все! — труснув чубом Генка.

— Ти завжди цвенькаєш, чого не знаєш! — сказав Мишко. — Там зовсім інше.

— Що?

— Ага, так я тобі й сказав! Щоб ти знов роздзвонив?

— Їй-богу! — Генка приклав руки до грудей. — Щоб мені не встати з цього місця! Щоб…

— Хоч до ранку божись, — перебив його Мишко, — все одно нічого не скажу. Тому що ти завжди дзвонарем був, дзвонарем і залишився.

— Але ж я не розбовкав, — сказав Славик, — виходить, мені ти можеш розповісти.

— Нічого я вам не скажу! — сердито відповів Мишко, — Я бачу, що вам не можна серйозну справу довірити.

Деякий час хлопці сиділи мовчки, дуючись один на одного, потім Славик сказав:

— Все-таки нечесно критися. Ми всі втрьох лазили в підвал — отже, між нами не повинно бути секретів.

— Я хіба знав? — заговорив Генка, звертаючись до Славика. — Я думав, ящики, ну і ящики… Адже мене ніхто не попередив. Сам з чимось криється, а інші винні.

Мишко мовчав. Він усвідомлював, що не зовсім правий. Треба було попередити Генку. І взагалі він поступив не по-товариському. Він повинен був поділитися з хлопцями своїми підозрами. Але… як же тоді кортик? І про кортик розповісти? Звичайно, вони хлопці надійні, не видадуть, і Генка не розляпає; коли буде все знати. Але розповісти про кортик?.. А якщо так: про Філіна і про Нікітського розповісти, а про кортик поки що не говорити, а там видно буде… А може, і про кортик розповісти… адже він один нічого не зробить, один в полі не воїн. Однак він пробурчав:

— Коли в людини є голова на плечах, то вона повинна сама мозком ворушити… А то «не попередили» його!

Генка відчув у його словах примирення і почав енергійно виправдуватися:

— Але ж ти зрозумій, Мишко, звідки я міг знати? Хіба я думав, що ти від нас з чимсь криєшся! Адже я від тебе нічого не приховую…

— І взагалі, — образився Славик, — оскільки в тебе є від нас секрети, то нема про що й говорити…

— Ну, гаразд, — сказав Мишко, — я вам розповім, але майте на увазі, що це велика таємниця. Цю таємницю мені довірив не хто-небудь. Мені її довірив… — він подивився на напружені від цікавості обличчя хлопців і повільно промовив — Мені її довірив Полевой. Ось хто мені її довірив!

Зіниці в Генки розширилися, погляд його завмер на Мишкові. Славик також дивився на Мишка дуже уважно — він з розповідей Мишка і Генки знав і про Полевого і про Нікітського.

— Так от, — продовжував Мишко, — насамперед дайте чесне слово, що ніколи, нікому, нізащо ви цієї справи не розляпаєте.

— Даю чесне слово благородної людини! — урочисто проголосив Генка і вдарив себе в груди кулаком.

— Клянуся своєю честю! — сказав Славик.

Мишко встав, навшпиньках підійшов до дверей, тихенько відчинив їх, оглянув коридор, потім щільно причинив двері, уважним поглядом обвів кімнату, заглянув під диван і, показавши пальцем на двері, що вели в спальню, пошепки запитав:

— Там нікого немає?

— Нікого, — так само пошепки відповів Славик.

— Так от знайте, — прошепотів Мишко і таємниче оглянувся на всі боки, — знайте: у Нікітського є найближчий помічник у його шайці, і прізвище його… — Він зробив паузу, потім багатозначно промовив: — Філін. О!

Ефект вийшов приголомшуючий.

Генка сидів, міцно вчепившися в стілець, нахилившися вперед, з відкритим ротом і округленими очима. Навіть його волосся якось по-особливому піднялося і стирчало в усі боки, ніби здивоване щойно почутою новиною. Славик часто моргав, ніби йому насипали в очі піску.

Налюбувавшись справленим враженням і щоб ще посилити його, Мишко продовжував:

— І от… У мене є підозра, що той високий, який був у підвалі, а потім вийшов… Пригадуєте, в кавказькій сорочці?.. То і був… Нікітський!

Генка трохи не впав з стільця. Славик підвівся з дивана і розгублено дивився на Мишка.

— Що… це серйозно? — ледве зміг він вимовити.

— Ну, от іще, — знизав плечима Мишко, — стану я жартувати такими речами! Тут, брате, не до жартів. Я його по голосу впізнав… Щоправда, обличчя я його не бачив, але ж факт, що він затримувався…

— Оце так! — зміг нарешті промовити Генка.

— Оце тобі й так, а ти ляпаєш де попало!

— Раз така справа, — сказав Славик, — треба негайно повідомити в міліцію.

— Не можна, — відповів Мишко і надав своєму обличчю загадкового виразу.

— Чому?

— Не можна, — знову повторив Мишко.

— Але чому? — здивувався Славик.

— Треба все як слід з’ясувати, — ухильно відповів Мишко.

— Не розумію, що тут з’ясовувати, — знизав плечима Славик. — Нехай навіть ти не зовсім упевнений, що це Нікітський, але ж Філін той…

Мишко встав і рішуче сказав:

— Я вам ще не все розповів. Ходім до мене.

Хлопці відправилися до Мишка. Коли вони проходили через двір, Генка підозріло оглядався на всі боки. Йому вже здавалося, що ось зараз тут з’явиться Нікітський…

Розділ 28 ШИФР

Прийшовши до Мишка, хлопці мовчки посідали навколо столу.

Вже настав вечір, але Мишко світла не світив.

Генка і Славик сиділи за столом і, затамувавши подих, спостерігали за Мишком. Він тихо, намагаючись не стукати, закрив двері на защіпку, потім зсунув занавіски — в кімнаті стало майже темно. Вживши всіх цих застережливих заходів, він витяг із шафи згорток і поклав його на стіл.

— Тепер дивіться, — таємниче прошепотів він і розгорнув згорток.

Генка і Славик подалися вперед і зовсім лягли на стіл. У Мишкових руках з’явився кортик.

— Кортик… — прошепотів Генка.

Але Мишко загрозливо підняв палець:

— Тихо! Дивіться, — він показав клеймо на клинку, — вовк, скорпіон, лілія… Бачите? Так. А тепер найголовніше… — І артистичним жестом він викрутив рукоятку, вийняв пластинку і розтягнув її на столі.

— Шифр, — прошепотів Славик і запитливо подивився на Мишка.

— Так, — підтвердив Мишко, — шифр, а ключ до цього шифру в піхвах, зрозуміло? А піхви ці… у Нікітського… От… А тепер слухайте…

І Мишко, зовсім притишивши голос, — поводячи очима й жестикулюючи, розповів друзям про лінкор «Императрица Мария», про його загибель, про вбивство офіцера, на ім’я Володимир…

Хлопці сидять мовчки, приголомшені цією загадковою історією. У кімнаті вже зовсім темно. В квартирі тиша, ніби вимерли всі. Тільки іноді глухо задзюрчить вода у водопроводі або почується на сходах протяжний, тужливий крик бездомної кішки. В навколишньому мороці хлопцям ввижалися невідомі кораблі, далекі безлюдні землі. Вони відчували холод морських пучин і дотик морських страхіть…

Мишко встав і повернув вимикач. Маленька лампочка спалахнула під абажуром і освітила схвильовані обличчя хлопців і стіл, покритий, білою скатертю, на якій блищав сталевий клинок кортика і золотилася бронзова змійка, що звивалася навкруги побурілої рукоятки…

— Що ж це може бути? — першим перервав мовчанку Славик.

— Важко сказати. — Мишко знизав плечима. — Полевой теж не знав, у чому справа, та й Нікітський навряд чи знає. Адже він шукав кортик, щоб розшифрувати цю пластинку. Виходить, для нього це також таємниця, інакше нащо б він ганявся за кортиком?

— Все ясно, як шоколад, — вмішався Генка. — Нікітський шукає скарб. От що він шукає. А в кортику написано, де цей скарб знаходиться. Ох, і грошви там, мабуть!..

— Скарби тільки в романах бувають, — сказав Мишко, — спеціально для нероб. Сидить такий ледар, працювати йому не хочеться, от він і мріє знайти скарб і розбагатіти.

— Звичайно, ніякого скарбу тут не може бути, — сказав Славик, — адже через цей кортик Нікітський убив людину. Хіба ти, наприклад, Генко, убив би за гроші людину?

— Ну-у… — протягнув Генка, — зрівняв! То я, а то Нікітський. Я б, звичайно, не вбив, а для Нікітського це раз плюнути. Адже Нікітський буржуй. А буржуй за гроші рідного батька заріже.

— Може, тут якась військова таємниця, — сказав Славик. — Адже все це сталося під час війни, на військовому кораблі…

— Я вже про це думав, — сказав Мишко. — Припустімо, — що Нікітський німецький шпигун, але для чого він у двадцять першому році шукав кортик? Адже війна вже закінчилася.

— Взагалі будь-який шифр можна розшифрувати без ключа, — продовжував Славик. — У Едгара По…

— Знаємо, знаємо! — перебив його Мишко. — «Золотого жука» читали. Тут зовсім інша справа. Дивіться… — Всі нахилилися до пластинки. — Бачите? Тут тільки три види знаків: крапки, рисочки, кружечки. Якщо знак — це літера, то виходить, що тут всього три літери. Бачите? Ці значки написані стовпчиками.

— Може, кожний стовпчик — це літера, — сказав Славик.

— Я про це думав, — відповів Мишко, — але тут більшість стовпчиків з п’ятьма знаками. Порахуйте! Рівно сімдесят стовпчиків, з, них сорок з п’ятьма значками. Не може ж одна літера повторюватися сорок разів з сімдесяти.

— Нічого філософію розводити, — сказав Генка, — треба піхви шукати. Тим більше — Нікітський тут.

— Ну, — заперечив Славик, — це невідомо, Нікітський це, чи не Нікітський. Адже це, Мишко, тільки твоє припущення, правда?

— Все одно, — упирався Генка, — це Нікітський. Адже Філін тут, а він з Нікітським в одній зграї… Правда, Мишко?

Мишко трохи зніяковів, потім рішуче махнув головою і сказав:

— Раз уже я вам все розповів, так треба по-чесному. Справа в тому, що я ще не знаю, той це Філін, чи не той…

— Як не знаєш? — остовпіли хлопці.

— Так… Мені Полевой назвав тільки прізвище — Філін, а той це Філін чи ні, ще треба встановити. Хіба мало Філіних! Але я чомусь думаю, що це той.

— Так, — протягнув Славик, — виходить рівняння з двома невідомими.

— Ну от, — розсердився Генка, — розвів математику! Це той Філін, напевно, його по морді видно, що бандит.

— Морда — це ще не доказ, — заперечив Славик.

— Добре, — сказав Мишко, — я погоджусь, що в нас немає доказів. Але будемо міркувати по порядку. Так, стривайте… По-перше, Філін. Прізвище вже сходиться. Далі. Підозріла він людина чи ні? Підозріла. Напевно. Спекулянт і взагалі… Так. Тепер, по-друге: темними справами вони займаються? Займаються. Склад у підвалі, ящики, двері забили, завалили прохід… Тепер, по-третє: той високий — підозріла людина чи ні? Підозріла. Бачили, як він вулицю оглядав, обличчя закривав? І голос мені його знайомий… Припустімо навіть, що це не Нікітський. Але ж факт, що там діє якась зграя. Може, там білогвардійці. Може, шпигуни. Хіба ми маємо право сидіти склавши руки? Га? Маємо? Ні! Наш обов’язок викрити цю зграю.

— Точно, — підтвердив Генка. — Зграю накрити, піхви відібрати, скарб розділити на трьох порівну.

— Почекай ти зі своїм скарбом, — розсердився Мишко, — не перебивай! Тепер так. Ми, звичайно, можемо заявити в міліцію, але… раптом там нічого немає? Раптом? Що тоді? Нас просто засміють. Ні! Спочатку треба все як слід з’ясувати… Треба точно встановити, той це Філін чи не той, що вони ховають у підвалі, а головне, вислідити того, високого, в білій сорочці, і дізнатися, хто він такий.

— Важка справа, — промовив Славик і, помітивши насмішкуватий погляд Генки, поспішно додав: — Банду ми повинні, звичайно, розкрити, але все це слід гарненько обдумати.

— Звичайно, обдумати, — погодився Мишко. — Все треба робити обдумано. Ми зробимо так. Будемо слідкувати по черзі, щоб не викликати підозри у Філіна і в Борки. А коли ми всю цю зграю вислідимо, все встановимо, тоді повідомимо в Чека.

— Оце буде здорово! — сказав Генка. — Цілу зграю розкриємо!

— А що ти думаєш, — сказав Мишко, — так зграї і розкриваються. От тоді ми себе справді проявимо, — це, знаєте, не за кулісами горланити.



ЧАСТИНА ТРЕТЯ НОВІ ЗНАЙОМСТВА

Розділ 29 ЕЛЛЕН БУШ

Через кілька днів Мишко і Шурко Великий пішли на Смоленський ринок купувати фарби для гриму. На вулиці їм трапився Генка. Він походжав біля воріт складу Філіна.

— Ти чого тут стовбичиш? — запитав його Шура. — Ходім з нами реквізит купляти.

— Ніколи, — важно відповів Генка й обмінявся з Мишком багатозначним поглядом.

Мишко і Шура прийшли на ринок. Вздовж рядів рухався густий натовп. Шмигляли безпритульники, хрипіли грамофони, скандалили покупці годинників. Похмурі бабусі в старомодних капелюшках продавали поламані замки і мідні свічники. Спітнілий сільський парубок, мабуть, з самого ранку торгував гармошку. Оточений любителями музики, він розтягував на ній все одне і те саме «Страждання». Папуга витягував конвертики з пророцтвом майбутнього і повним описом минулого. Вешталися циганки в широких спідницях і яскравих хустках. І тандита здавалася нескінченною. Вона тягнулася далеко, на встелені насінним лушпинням доріжки Новинського бульвару, де працівники міського господарства встановлювали перші урни для сміття і обгороджували миршаву травичку блискучим дротом.

Хлопці стояли біля дідуся, що торгував «усім для театру», аж раптом хтось узяв Мишка ззаду за плече. Він оглянувся і побачив дівчинку-акробатку. Вона була в звичайному платті і зовсім не схожа на артистку. Дівчинка простягнула Мишкові руку й сказала:

— Здрастуй, забіяко!

Мишкові не сподобався її поблажливий тон, і він холодно відповів:

— Здрастуйте.

— Чого ти такий сердитий?

Зовсім не сердитий. Звичайний.

Як тебе звати?

— Мишко.

— А мене Еллен.

Мишко підвів брови:

— Що це за ім’я «Еллен»?

— Мій псевдонім Еллен Буш. Всі артисти мають псевдоніми. А. по-справжньому мене звати Олена Фролова.

А хто той хлопчик, що виступав з тобою?

Мій брат, Ігор.

— А бритий?

— Який бритий?

— Ваш оцей, старший. Хазяїн, чи що?

Оленка розсміялася:

— Хазяїн? Це мій тато.

— Чому ж ти його Бушем називаєш?

— Я ж тобі пояснила: це наш псевдонім.

— Ви все по дворах ходите?

— Ні. Батько склав умову, і коли розпочнеться сезон, ми виступатимемо в цирку. Ти бував у цирку?

— Звичайно, бував. Але в нас у будинку тепер є свій драмгурток. Ось наш режисер. — Мишко показав на Шуру.

Шура випрямився і з гідністю нахилив голову.

— У неділю буде наш перший спектакль, — продовжував Мишко. — П’єса чудова! Приходь з братом. Після спектаклю ви виступите.

— Добре, — сказала Оленка, — я передам Бушу. — І, трохи подумавши, спитала — А скільки за вихід?

— Що? — не зрозумів Мишко.

— Скільки за вихід? Скільки ви нам заплатите за виступ?

Мишко обурився:

— Заплатимо? Ти що, здуріла? Це спектакль на користь голодаючих дітей Поволжя. Всі наші артисти виступають безкоштовно.

— Н-не знаю. — Оленка з сумнівом похитала головою. — Буш, мабуть, не погодиться.

— Ну і не треба! Без вас обійдемось! Інші жертвують, щоб допомогти голодаючим, а ви хочете собі від них урвати. І не соромно?

— Не сердься, не сердься! — Оленка засміялася. — Який ти сердитий! Ми зробимо так: відпросимося з Ігорем погулять і прийдемо до вас. Добре?..

— Добре.

— Ну, до побачення. — Оленка простягнула йому й Шурі руку. — Тільки ти, будь ласка, не сердься.

— Я і не серджусь, — відповів Мишко.

Коли Оленка пішла, він сказав Шурі:

— Ох, і морока з цими дівчатами!

Розділ 30 КУПІВЛЯ РЕКВІЗИТУ

Вони почали вибирати фарби.

— Оце найбільш підходящі. — Шура крутив у руках коробку з олівцями. — Цей колір зветься «бордо». Бери, Мишко.

Мишко опустив руку в кишеню і в ту ж мить з жахом відчув, що гаманця в кишені немає. Все закрутилося перед ним. В юрбі мелькнула постать безпритульника. Мишко відчайдушно крикнув і кинувся навздогін.

Безпритульник вискочив з рядів, завернув у провулок і біг по ньому, плутаючись у довгому драному пальті. З дірок пальта стирчала брудна вата, рукава тяглися по землі. Він шмигнув у прохідний двір, але Мишко не відставав од нього і, зрештою, наздогнав на якомусь пустирі. Він схопив його за пальто і, важко дихаючи, сказав:

— Віддай!

— Не зачіпай мене, я психічний! — дико закричав безпритульник і вирячив білки очей, страшні на його чорному, вимазаному сажею обличчі.

Вони зчепилися. Безпритульник верещав і кусався. Мишко звалив його і, притискуючи до землі, нишпорив у брудному лахмітті, шукаючи гаманець. Безпритульник крутився, кусав Мишкову руку. Мишко рвонув його за рукав. Рукав одірвався від пальта і гаманець упав на землю. Мишко схопив його, і страшенна злість оволоділа ним. Скільки він трудився над створенням драмгуртка, ходив, канючив, умовляв, віддав свого Гоголя! І ось цей злодюжка трохи не зіпсував усе! І хлопці могли подумати, що він сам привласнив гроші… Ні! Треба йому ще всипати пам’ятного!

Безпритульник лежав на землі ниць. Його брудна худа шия здавалася зовсім тоненькою в широкому комірі чоловічого пальта. З відірваного рукава неприродно стирчала гола рука, брудна й подряпана.

Добре. Лежачого не б’ють… Мишко для порядку злегка штовхнув безпритульника погою й сказав:

— Знатимеш, як красти…

Безпритульник продовжував лежати на землі. Мишко відійшов на кілька кроків, потім повернувся й похмуро промовив:

— Ну, вставай, годі прикидатися!

Безпритульник підвівся й сів. Схлипуючи і витираючи кулаками обличчя, він бурмотів:

— Справився?.. Да?..

— А ти нащо гаманець взяв? Я ж тебе не зачіпав.

— Іди ти під три чорти!

— Лайся, лайся! — сказав Мишко, — ось я тобі ще добавлю!..

Але злість пройшла, і він знав, що не добавить.

Продовжуючи хлипати, безпритульник підняв відірваного рукава. Пальто його розхристалося, оголивши худеньке з випнутими ребрами тіло. Під пальтом у безпритульника не було навіть сорочки.

— Як же ти його пришиєш? — запитав Мишко, присівши навпочіпки і розглядаючи рукав.

Безпритульник крутив рукав і похмуро мовчав.

— Знаєш що? — сказав Мишко. — Ходімо до нас, моя мати пришиє.

Безпритульник з недовір’ям подивився на нього:

— Застукати хочеш…

— От чесне слово!.. Тебе як звати?

— Михайлом.

— От здорово! — Мишко розсміявся. — Мене теж Михайлом звати. Ходім до нас у клуб.

— Не бачив я вашого клубу!

— Ти кинь, ходімо. Там тобі дівчата в одну мить рукава пришиють.

— Не бачив я ваших дівчисьок!

— Не хочеш у клуб, ходімо до мене додому, пообідаєш у нас.

— Не бачив я вашого обіду!

— От який впертий! — розсердився Мишко. — Ходімо, тобі кажуть! — Він підвівся й потягнув безпритульника за цілий рукав: — Ну, вставай!

— Пусти! — закричав безпритульник, але було вже пізно: затріщали нитки — і другий рукав опинився у Мишка в руках.

— Ну от, — збентежено пробурмотів Мишко, — казав тобі, ідемо зразу.

— А ти набрався сили? Еге ж, набрався?

Тепер, на пальті у безпритульника зовсім не було рукавів, тільки стирчали голі руки.

— Добре, — рішуче сказав Мишко, — пішли до мене! — Він узяв обидва рукави. — А не підеш — не віддам, ходи без рукавів.

Розділ 31 БЕЗПРИТУЛЬНИК КОРОВІН

«Як зустріне нас мама? — думав Мишко, крокуючи поряд з безпритульником. — Ще, чого доброго, вижене. Гаразд. Що зроблено, те зроблено».

Ось і Генка на своїм посту. Він із здивуванням подивився на Мишка і його обірваного супутника. Хлопці в дворі також витріщилися на них. Мишко порахував гроші і віддав їх Славику:

— На! Коли прийде Шурко, віддай йому. Нехай сам купує, мені ніколи.

Вони прийшли додому. Мишко впхнув безпритульника в кімнату і рішуче промовив:

— Мамо, цей хлопчина з нами пообідає…

Мама мовчала, і Мишко додав:

— Я йому випадково рукави одірвав, його також Мишком звати;

— А прізвище? — спитала мама.

Мишко подивився на безпритульника. Той засопів і поважно промовив:

— Прізвище наше Коровін.

— Ну що ж, — зітхнула мама, — ідіть хоч умийтеся, товаришу Коровін.

Мишко пішов з ним на кухню, але особливого бажання вмиватися Коровін не виявив, та й відмити його не було ніякої можливості. Вони постояли перед краном, повернулися в кімнату і сіли за стіл.

Коровін їв поважно і після кожного ковтка клав ложку на стіл. На скатерті, там, де лежали його лікті, утворилися дві темні плями.

Мишко їв мовчки, скоса поглядаючи на матір. Вона повісила на спинку стільця пальто Коровіна і пришивала до нього рукави. По похмурому виразу її обличчя Мишко зрозумів, що після того, як Коровін піде, його чекає неприємна розмова. Він опустив голову і продовжував мовчки їсти.

Після супу мама подала їм сковорідку з смаженою картоплею.

Мишко відсунув свою тарілку:

— Спасибі, мамо, я вже наївся.

— Їж, — сказала мама, — усім вистачить.

Вона вже пришила до пальта рукави і тепер пришивала розірвану підкладку.

Коровін закінчив їсти й поклав ложку на стіл.

— Ну ось, — сказала мама, розправляючи на руках пальто, — ось і шуба готова. — Вона простягнула її Коровіну: — Не душно тобі в ній?

Коровін відповів не зразу. Він устав, натягнув на себе пальто, потім пробурмотів:

— Нічого, ми звичні…

— А рідні в тебе є?

Коровін мовчав.

— Мати, батько, є хто-небудь?

Коровін стояв уже біля самих дверей. Він засопів, але все ж таки знову нічого не сказав.

«Куди ж він піде? — думав Мишко. — Знову на вулицю?»

Не дивлячись на маму, він спитав:

— Куди ж ти тепер підеш?

Безпритульник здивовано подивився на нього. Потім загорнувся в пальто і, пробурмотівши «До свиданьица», вийшов з кімнати.

Мишко вийшов слідом за ним.

— Почекай, тут темно. — Він одчинив вхідні двері і, випустив Коровіна. — Так заходь, — сказав він на прощання. — Я завжди дома або в дворі.

Безпритульник нічого не відповів і пішов униз по східцях.

Розділ 32 РОЗМОВА З МАМОЮ

Мишко повернувся в кімнату. Мама сиділа за швейною машиною і, нахилившись до неї, просиляла нитку в голку. Машина стояла біля вікна. Відблиски сонця грали на її металевих частинах, на стальному колесі та золотих фірмових емблемах.

Мишко мовчки читав. У кімнаті було тихо. Тільки дзижчала з перервами машина. Наступна розмова була, звичайно, неприємна, але мама все одно заговорить, і краще вже швидше…

— Де ж ти з ним познайомився? — не обертаючись, спитала нарешті мама.

— На ринку. Він у мене гроші вкрав.

Мама зупинила машину і обернулась до Мишка:

— Які гроші?

— Лотерейні. Я ж тобі розповідав… Ми з Шурком фарби купляли.

— Ну, і повернув він тобі гроші?

Мишко посміхнувся:

— Ще б пак! Я його догнав. Ну, звичайно, побилися…

— Так і познайомилися?

— Так і познайомились.

Мама похитала головою і відвернулась до машини:

— Нічого сказать, красива картина: на вулиці б’єшся з безпритульниками.

— Ніхто, мамо, не бачив: це на пустирі. Та ми й не билися, я його так, притиснув трохи.

— Так… — Мама знову похитала головою. — А для чого ти його сюди привів? Щоб він і тут що-небудь украв?

— Він не вкраде.

— Чого ти так думаєш?

— Так думаю.

Знову мовчанка, рівномірний гуркіт машини.

— Ти невдоволена? — сказав Мишко. Замість відповіді вона спитала:

— Що все-таки спонукало тебе привести його сюди?

— Так…

— Жаль стало? — Мама обернулась і подивилась на Мишка.

— Чому жаль? — Мишко знизав плечима. — Так просто… Я йому рукави повідривав, треба ж їх пришити.

— Так, звичайно… — Вона знову закрутила машину.

Біле полотнище сповзало вниз і хвилями лягало на підлогу біля ніжок стільця,

— Все ж таки, — сказав Мишко, — ти невдоволена тим, що я привів його.

— Я цього не кажу, але… все ж таки мало приємне знайомство. Це, по-перше. По-друге, ти готовий був запропонувати йому залишитися в нас. Власне кажучи, можна було б спочатку зі мною порадитися. Я ж теж маю якесь відношення до цього дому.

— Це вірно, — признався. Мишко, — але жаль його, адже він знову піде на вулицю… красти.

— Так, звичайно, жаль, — сказала мама, — жаль… тепер багато хто бере на виховання цих дітей, але… ти сам знаєш, що я не маю такої можливості.

— От побачиш, що скоро безпритульність ліквідують! — палко сказав Мишко. — Знаєш, скільки дитбудинків організували!

— Так, я знаю, — сказала мама, — але все ж таки перевиховати цих дітей дуже важко… Вони зіпсовані вулицею.

— Знаєш що, мамо, — сказав Мишко, — в Москві є такий загін — він називається загоном юних піонерів, — і ось там діти все одно, знаєш, як комсомольці, займаються з безпритульними і взагалі, — він зробив невиразний жест, — проводять усяку роботу. Ось ми з Генкою і Славиком вирішили туди вступити. Ми вже і адресу взнали, Це на Пантелеївці. В неділю ми туди підемо.

— На Пантелеївці? — перепитала мама. — Але ж це дуже далеко.

— Ну й що ж. Тепер же літо, часу багато, будемо ходити… туди. А коли нам сповниться по чотирнадцять років, ми в комсомол вступимо.

Мама обернулася і посміхаючись глянула на Мишка:

— Ти вже в комсомол збираєшся?

— Не зараз, звичайно, зараз не приймуть, а потім…

— Ну от, — зітхнула мати і посміхнулася, — поступиш у комсомол, з’являться у тебе справи, а мене, мабуть, зовсім забудеш.

— Ну що ти, мамо! — Мишко теж усміхнувся. — Хіба я тебе забуду? — Він почервонів і уткнувся в книгу.

— Ну-ну… — Мама замовкла і знову закрутила машину.

Мишко одірвався від книги і дивився на матір. Вона схилилася над машиною. Туго закручений вузол її каштанового волосся торкався зеленої кофточки; кофточка була хвиляста, блискуча, ретельно випрасувана, з гладеньким комірчиком.

Мишко встав, тихенько підійшов до матері, обняв її ззаду за плечі і притиснувся щокою до її волосся.

— Ну що? — спитала мама, опустивши руки з шитвом на коліна.

— Знаєш, мамо, що мені здається?

— Що?

— Тільки ти чесно відповіси: так чи ні?

— Добре, відповім.

— Мені здається… що ти зовсім на мене не гніваєшся за безпритульника… Правда? Ну, скажи, скажи — правда?

Мама тихенько засміялася і хитнула головою, силкуючись звільнитися від Мишкових обіймів.

— Ні, скажи, мамо, — весело крикнув Мишко, — скажи!.. І знаєш, що мені ще здається, знаєш?

— Ну що?

— Мені здається… — Мишко зробив паузу, — що ти на моєму місці, зробила б точнісінько так само. Га? Ну скажи, так?

— Так, так! — вона зняла з своїх плечей його руки і поправила зачіску. — Але все ж таки не води сюди надто багато безпритульних.

Розділ 33 ЧОРНЕ ВІЯЛО

— Мишко-о! — почувся в дворі голос Генки. Мишко виглянув у вікно. Генка стояв унизу, задерши голову догори.

— Чого?

— Іди швидше, діло є! — Генка багатозначно скосив очі в бік філінського складу.

— Що там ще? — нетерпляче крикнув Мишко. Йому дуже не хотілося йти зараз з дому.

— Та йди швидше! — Генка зробив страждальницьке обличчя. — Розумієш? — Різними знаками він показував, що справу ніяк не можна відкладати.

Мишко вийшов з квартири і побіг униз по східцях. Коли він спустився в двір, Генка зразу ж підійшов до нього:

— Знаєш, де той, високий?

— Де?

— У закусочній.

Хлопці вискочили на вулицю і підійшли до закусочної.

Крізь широку тьмяну шибку було видно людей, що сиділи навкруги мармурових столиків. Ліпні фігури на стелі плавали в голубих хвилях тютюнового диму. В проходах балансував з підносом у руках маленький офіціант. Біла піна падала з кухлів на його халат.

За одним з столиків сидів Філін. Але він був один.

— А де ж високий? — запитав Мишко.

— Тільки що тут був, — дивувався Генка, — сидів разом з Філіним… Де ж він дівся?..

— Добре, — швидко промовив Мишко, — далеко він не міг відійти. Ти йди вліво, до Смоленської, а я вправо — до Арбатської.

Мишко швидко пішов у напрямку до Арбатської площі, уважно оглядаючи вулицю. Коли він пересікав Нікольський провулок, у глибині провулка майнула постать людини в білій сорочці, що завернула за ріг церкви Успіння на Могильцях. Мишко щодуху помчався вперед, добіг до церкви, зупинився, оглянувся на всі боки. Високий швидко йшов по Мертвому провулку, наближаючись до Пречистенки, — Мишко побіг за ним. Високий пересік Пречистенку і пішов по Всеволожському провулку. Мишко наздогнав його аж біля Остроженки, але трамвай, що проходив, відділив його від Мишка. Коли трамвай пройшов, високого на вулиці вже не було.

Куди він подівся? Мишко розгублено оглядав вулицю і побачив на протилежному її боці філателістичний магазин. Мишко знав цей магазин. Він іноді купував у ньому марки для своєї колекції. І сюди, за словами Генки, чомусь ходить Борка Філін… Мишко ввійшов у магазин. Дзвіночок коротко дзеленькнув над дверима. У магазині нікого не було. На прилавку під склом лежали марки, на полиці стояли коробки й альбоми.

На дзвінок з внутрішньої кімнати магазина вийшов хазяїн, лисий, червононосий дідок. Він щільно причинив двері і спитав у Мишка, що йому потрібно.

— Можна марки подивитися? — сказав Мишко.

Дідок кинув на прилавок кілька конвертів з марками, а сам повернувся в сусідню кімнату, залишивши двері трохи прочиненими, щоб бачити магазин.

Крутячи в руках марку Боснії й Герцеговини, Мишко скоса поглядав у кімнату, куди пішов дідок. Вікон у ній не було, вона була зовсім темна, тільки на столі стояла електрична лампа. В кімнаті був ще хтось, він напівголосно розмовляв з дідком. Мишко не бачив тієї людини: прилавок заважав йому заглянути в кімнату, але він був переконаний, що там саме той високий чоловік у білій сорочці. Про що вони говорили, він також розібрати не міг.

Почувся гуркіт стільця, що його хтось відсунув. Зараз вони вийдуть! Мишко нахилив голову до марок і напружився в чеканні. Зараз він побачить цього чоловіка… В глибині задньої кімнати скрипнули двері, і через кілька хвилин у магазин увійшов дідок. Оце так штука! Той, високий, пішов через чорний хід…

— Вибрав? — похмуроспитав дідок, повернувшись за прилавок.

— Зараз, — відповів Мишко, роблячи вигляд, що уважно розглядає марки.

— Швидше, — сказав продавець, — магазин пора зачиняти.

Він знову вийшов у темну кімнату, але двері на цей раз зовсім не зачинив.

Лампа освітлювала край столу. В її світлі Мишко побачив кістляві руки продавця. Вони збирали з столу папери й складали їх у висунуту шухляду. Потім у руках з’явилося віяло, чорне віяло. Руки потримали його деякий час відкритим, потім повільно згорнули. Віяло перетворилося в продовгуватий предмет…

Потім у руках дідка заблищали якісь металеві предмети. Наче каблучка й кулька. Разом із згорнутим віялом дідок поклав їх в ящик столу.

Розділ 34 АГРІППІНА ТИХОНІВНА

Повільно повертався Мишко додому. Отже, він не побачив цього таємничого незнайомця. Однак все це дуже підозріло. І вийшов той чоловік через чорний хід. І продавець вів себе якось насторожено. І Борка-жила сюди ходить…

Уже підійшовши до свого будинку, Мишко подумав про віяло, і дивна догадка промайнула раптом в його мозку. Коли дідок згорнув віяло, воно стало подібне до піхов… І кільце, як ободок. Невже це піхви?

Схвильований цією догадкою, він побіг розшукувати друзів. Він знайшов їх на квартирі у Генки.

Хлопці сиділи за столом. Славик лініював папір, а Генка щось писав. Він з ногами вибрався на стілець і майже зовсім ліг на стіл. Проти них сиділа Агріппіна Тихонівна. На кінчику її носа трималися окуляри в залізній оправі. Вона глянула поверх них на Мишка, що ввійшов у кімнату. Потім знову почала диктувати, відсовуючи від себе листок, який вона тримала високо над столом, на рівні очей:

— «… Рубцова Ганна Григорівна», — повільно диктувала Агріппіна Тихонівна. — Написав? Акуратніше, акуратніше пиши, не спіши. Так… «Семенова Євдокія Гаврилівна».

— Дивись, Мишко, — крикнув Генка, — у мене нова посада — секретар жінвідділу! — він весело захихикав.

— Не крутись, — гримнула Агріппіна Тихонівна, — весь листок замажеш!

Мишко заглянув через плече Генки: «Список робітниць снувального цеху, що закінчили школу ліквідації неписьменності». Проти кожного прізвища стояв рік народження. Молодше сорока років не було нікого.

— Крутишся! — продовжувала бурчати Агріппіна Тихонівна. — Он Славик як акуратно малює, а ти все крутишся… Ну? Написав Євдокію Гаврилівну?

— Написав, написав… Давайте далі. І чого ви надумали старих жінок учити?

Агріппіна Тихонівна пильно подивилася на Генку:

— Як чому? Це ти що, всерйоз?

Генка ніби засоромився, але задирикувато продовжував:

— Звичайно, всерйоз. Ось, — він показав пером у список, — п’ятдесят чотири роки. Ну для чого їй грамота?

— Он ти який, виявляється! — повільно промовила Агріппіна Тихонівна і зняла окуляри. — Он який!.. А я й не знала.

— А чого, чого ви? — зовсім зніяковів Генка.

— Он воно що… — знову промовила Агріппіна Тихонівна, продовжуючи уважно дивитися на Генку. — Тобі, виходить, одному грамота потрібна?

— Я не…

— Мовчи, не перебивай! Так, значить, тобі одному грамота потрібна? Для тебе одного все це здобуто? Так, по-твоєму? А Семенова сорок років на фабриці горб гнула, то їй, виходить, так темною бабою і помирати? І я, отже, теж даремно вчилася? Двох синів у громадянську похоронила, щоб, значить, Генка вчився, а я, як була, так щоб і залишилась? А он Асаф’єву з підвалу в квартиру переселили теж, виходить, даремно. Могла б і в підвалі померти — адже шістдесят років у ньому прожила… Так, виходить, по-твоєму? Га? Скажи.

— Тьотю, — плачучим голосом закричав Генка, — ви мене не зрозуміли! Я жартома.

— Прекрасно зрозуміла, — відрізала Агріппіна Тихонівна, — прекрасно, добродію, мій, зрозуміла. Т не думала, не гадала, Геннадію, що ти такий. Не думала, що ти таке уявлення маєш про трудящу людину.

— Тьотю, — упалим голосом прошепотів Генка, не піднімаючи очей від столу, — тьотю! Я не подумавши сказав…. Ну… не подумав і сказав дурницю…

— Отож-то, — повчально промовила Агріппіна Тихонівна, — а треба думати. Слово — не горобець: вилетить — не спіймаєш… — Вона важко піднялась з стільця. — Ну гаразд, повинну голову і меч не січе, а іншого разу думай…

Розділ 35 ФІЛІН

Агріппіна Тихонівна вийшла на кухню. Генка сидів, повісивши голову.

— Що, — насмішкувато спитав його Мишко, — влетіло? Ще мало вона тобі всипала. Тобі за твій язик ще не так треба.

— Ну, Мишко, — примирливо сказав Славик, — адже він признався, що був неправий.

— Добре, — сказав Мишко. — Ну що, Генко, бачив ти того високого?

— Нікого я не бачив, — сумно відповів Генка, не підводячи голови.

— Так от… — Мишко сперся об край комода і байдужим голосом промовив: — Доки ви тут сиділи… я… бачив піхви.

— Які піхви? — не зрозумів Славик.

— Звичайні, від кортика.

Генка підвів голову і недовірливо дивився на Мишка.

— Ні, правда? — спитав Славик.

— Правда. Тільки що своїми очима бачив.

— Де? — Генка підвівся з стільця.

— У дідка-філателіста, на Остроженці.

— Брешеш!

— А от і не брешу.

— Здорово! — протягнув Генка. — А де вони там у нього?

Мишко квапливо, доки не ввійшла Агріппіна Тихонівна, розповів про філателіста, високого незнайомця і чорне віяло.

— Ну, — розчаровано протягнув Генка, — я думав ти піхви бачив, а то якесь віяло.

— Виходить, — сказав Славик, — було рівняння з двома невідомими, а тепер з трьома: перше — Філін, друге — Нікітський, третє — віяло. Ти зрозумій, Мишко, якщо це не той Філін, то все інше теж фантазія.

Генка підтримав Славика:

— Правильно, Мишко. Можливо, все це тобі здалося?

Мишко не відповідав. Він сперся на край комода, покритого білою салфеткою, обшитою мереживом, що звисало по боках.

На комоді стояло квадратне дзеркало з круглими гранями і зеленим листком у верхньому лівому кутку. Лежав клубок ниток, із встромленою в нього довгою голкою. Стояли старовинні фотографії в овальних рамках, з витисненими золотом прізвищами фотографів. Прізвища були різні, але фон на всіх фотографіях однаковий — поміж сірими фіранками ставок з далекою, оповитою туманом альтанкою.

«Звичайно, Славко правий, — думав Мишко. — А все ж таки тут щось є»…. Він подивився на Генку й сказав:

— Якби ти не сварився з тіткою, то ми б дещо дізналися про Філіна.

— Як так?

— А так. Адже вона знає Філіна. Хоч би сказала: з Ревська він чи ні.

— А чому ж вона не скаже? Скаже.

— Еге ж, вона з тобою і розмовляти тепер не захоче.

— Вона не захоче? Зі мною? Погано ти її знаєш. Вона все давним-давно забула, тим більше я вибачився. До неї тільки особливий підхід потрібний. От зараз побачиш…

У кімнату повернулася Агріппіна Тихонівна. Вона увалено подивилася на хлопців, що принишкли, і почала прибирати з столу.

Генка зробив вигляд, що продовжує перервану розповідь:

— Я йому кажу: «Твій батько спекулянт, і весь ваш рід. спекулянтський. Вас, кажуть, увесь Ревськ знає…»

— Це ти про кого? — спитала Агріппіна Тихонівна.

— Про Борку Філіна. — Генка підвів на Агріппіну Тихонівну невинні, простодушні очі. — Я йому кажу: «Ваше прізвище весь Ревськ знає». А він мені: «Ми, каже, в цьому Ревську ніколи й не були і знать нічого не знаємо»…

Хлопці запитливо втупилися очима в Агріппіну Тихонівну. Вона сердито тріпнула скатертю і сказала:

— І які у тебе з ним справи? Адже скільки разів говорила: не водися з цим Боркою Філіним, не доведе він тебе до пуття.

— А чого він бреше? Раз із Ревська, то й скажи з Ревська. Для чого брехати?

— Ну, він сам, можливо, і не був у Ревську, — сказала Агріппіна Тихонівна.

— Я й не кажу, що був, але ж його батько з Ревська. Для чого ж брехать?

— А він, може, і не знає про свого батька.

— Але ж сам Філін тут же сидів. Сміється і говорить: «Ми, каже, корінні москвичі, пролетарі…»

— Це що, вони — пролетарі? — не витримала нарешті Агріппіна Тихонівна. — Та його ж, Філіна, батько стражником, жандармом у Ревську служив, а він, бачиш, тепер як під робітника підробляється! Пролетарі…

— Це хто ж, сам Філін жандармом був? — спитав Мишко.

— Не сам він, а його батько. Ну, та яблуко від яблуні недалеко падає. А ви тримайтесь подалі від них.

Агріппіна Тихонівна згорнула скатерть і вийшла з кімнати.

— Бачили? — Генка підморгнув їй вслід. — А ви говорили. Все сказала! Я свою тітку знаю. Тепер все ясно. Це той самий Філін. Виходить, і Нікітський тут, і піхви. Відчуваю, відчуваю, що скарб близько! — Від задоволення він потирав руки.

— Не зовсім усе ясно, — заперечив Славик. — Адже ти сам казав, що в Ревську Філіних повно. Можливо, це інший Філін.

— Еге ж! — махнув головою Генка. — Жандармський виродок. Факт, що той самий…

— Гаразд, — весело сказав Мишко, — можливо, не той, а можливо, що й той. У всякому випадку, він з Ревська. А тепер дізнаємося, чи служив він на лінкорі «Императрица Мария», чи не служив.

— А як ми це взнаємо? — спитав Генка.

— Це простіше простого. Невже у Борки-жили не вивідаємо?

Розділ 36 НА КРАСНІЙ ПРЄСНІ

Як і було вирішено, в неділю друзі пішли на Пантелеївку, в друкарню, подивитися загін юних піонерів. Електроенергії невистачало, і в неділю трамваї не ходили. Хлопці вийшли з дому рано-вранці і швидко покрокували вздовж Арбату. Оповита сірим туманом простяглася попереду вулиця. Був той ранній час, коли на вулиці нікого немає. Навіть двірники ще не вийшли зі своїми мітлами.

Охоплені радісною свіжістю ранку, хлопці бадьоро крокували по Арбату. Каблуки постукували по холодному дзвінкому асфальту. Кроки гучно відлунювались на безлюдній вулиці. Маленькі постаті хлопців, відбиваючись, миготіли в численних шибках вітрин.

«Як дивно бачити Арбат безлюдним», думав Мишко. Він зовсім маленький, вузький і тихий. Тільки тепер по-справжньому видно його будинки. Мишко оглянувся. Он кіно «Карнавал». За ним будинок Військового трибуналу. А ось будинок, де жив Олександр Сергійович Пушкін. Звичайний двоповерховий будинок, нічим не примітний. Навіть дивно, що в ньому жив Пушкін. Пушкін, звичайно, ходив по Арбату, як і всі люди, і ніхто з цього не дивувався. А якби з’явився тепер Пушкін на Арбаті — ото метушня зчинилася б! Вся б Москва збіглася!

— Подивимось, що це за піонери такі, — базікав Генка, — подивимося. Можливо, там нічого особливого і немає: сидять собі і квіточки вишивають, як дівчатка з дитбудинку.

— Авжеж! — відповів. Мишко. — Це ж комуністична організація, зрозумів? Значить, вони чим-небудь серйозним займаються.

— Все-таки якось незручно йти туди, — сказав Славик.

— Чому це незручно?

— Ну, так. — Славик знизав плечима. — Спитають, хто такі, чого прийшли. Незручно якось.

— Дуже зручно! — рішуче відповів Мишко. — Що тут такого! Можливо, ми теж хочемо бути піонерами. Хіба ми не маємо права?

Хлопці замовкли. Невидиме, піднімалося за будинками чудове вранішнє сонце, його косі промені відкидали величезні прямокутні тіні будинків. Тіні ці рухалися, скорочуючись і наближаючись до одного боку вулиці, в той час як другий заливався яскравим, сліпучим світлом.

Вулиця оживала. З поштового відділення виходили листоноші з товстими шкіряними сумками, туго набитими газетами. Брязкаючи бідонами, пройшли молочниці. Проїхав обоз ломових коней.

Ось і Кудринська площа.

— Дивись, Генко! — Мишко показав на будинок, що стояв на розі весь порешечений кулями і осколками снарядів. — Знаєш, що це?

— Що?

— Тут у Жовтневу революцію найбільші бої були. Наші по кадетах з гармат лупили. Ми з Славком бачили… Пам’ятаєш, Славко?

— Я тут не був тоді, — признався Славик, — і, по-моєму, ти теж не був.

— Я? Скільки разів! Ми сюди з Шурком бігали. Одного разу повну шапку гільз набрали. Щоправда, це було дуже давно — мені тоді було вісім років. А ти, звичайно, не бачив. Ти дома сидів. Тебе мама не пускала…

Хлопці прийшли на Пантелеївку.

Крізь широкі вікна друкарні було видно великі зали, уставлені машинами. В цехах було порожньо. Над ворітьми висіла вивіска: «Друкарня Мосполіграфтресту». Хлопці ввійшли в прохідну.

У тісному дощаному приміщенні, за низьким бар’єром, сидів чоловік, очевидно сторож, і сьорбав з великої миски суп.

Тут же крутилася дівчинка років десяти з маленькими кісками, зав’язаними червоною стрічкою.

Коли хлопці ввійшли, сторож підвів голову, тильним боком долоні витер вуса і запитливо подивився на хлопців.

— Скажіть, будь ласка, — звернувся до нього Мишко, — де тут міститься загін юних піонерів?

— Піонерів? — Сторож знову взявся за ложку. — А ви відкіль — з райкому чи як?

— Та… ми… тут… — зам’явся Мишко, — ми в справі.

Дівчинка з цікавістю дивилася на хлопців. Сторож доїв суп, відсунув миску і сказав:

— Є у нас такі — піонери. Тільки в клубі вони, мабуть, у себе…

— Ви не скажете, де цей клуб?

Дівчинка здивовано глянула. Сторож хмикнув і запитав:

— Ви що ж, клубу нашого не знаєте?

— Та, — зам’явся Мишко, — ми з другого району. Ми з Хамовників.

— А-а… — протягнув сторож. — Ну-ну… На Садовій клуб їхній, тут недалеко.

— На якій Садовій!

— От смішні! — захихикала раптом дівчинка. — Клубу не знають! Татусю, вони клубу не знають!

— Ти занадто багато знаєш! — гримнув сторож на дівчинку. — Проведи ось їх та покажи клуб. Може й справді треба, — додав він, з сумнівом глянувши на хлопців.

— Зараз покажу.

Дівчинка сполоснула під бачком миску і ложку, зав’язала їх у салфетку і вийшла з хлопцями на вулицю.

— Я цих піонерів добре знаю, — говорила дівчинка. — Наш Васько там найголовніший — він на барабані грає.

Мишко насмішкувато подивився на неї, але промовчав. Що сваритися з такою малечею!

— У них і труба є, — продовжувала торохтіти дівчинка. — У них знаєте як суворо! Лаятися не можна, на буферах кататися не можна, руки в кишенях тримати не можна, дівчаток бити теж не можна. О… А битися можна тільки з буржуями. Тільки, якщо битися, то галстуки треба скидати. В галстуку теж не можна.

— Не крутись під ногами! — суворо сказав Мишко.

— І дівчаток туди приймають, — знову заторохтіла дівчинка, — тільки не всіх, тільки цих… ну… що досягли віку.

— А вашому Васі багато років? — спитав Славик.

— У… він великий… йому чотирнадцять років, а може, й п’ятнадцять. Він знаєте який серйозний! Він приходить прямо в квартиру і все забирає.

Хлопці здивовано подивилися на неї.

— Як це — забирає? — спитав Генка.

— Дуже просто, — поважно відповіла дівчинка, — для цих… для безпритульних дитбудинків… Піонери ходять і речі збирають. У мене кофточку відібрали! — з гордістю повідомила вона.

— Кофточку відібрали?

— Угу.

— Це, мабуть, неправда, — сказав Генка, — ніхто не має права відбирати.

Дівчинка зніяковіла.

— Вони не самі, їм мамуся дала.

— А тобі жаль стало? — засміявся Славик.

— І зовсім не жаль. Я їм ще хотіла торішню шапочку віддати, а Васько каже: «Не треба, а то, — каже, — тобі наступного разу давати нічого буде… Ти, — каже, — не турбуйся, ми скоро знову збиратимемо». І правда: вранці кофточку взяли, а ввечері за шапочкою прийшли. — Вона зітхнула: — Адже безпритульників багато, коли їх всіх обуєш, одягнеш…

Вони підійшли до будинку на Садовій.

— Ось тут, на третьому поверсі, — показала дівчинка. Вона заспішила: — Я піду, а то Васько побачить….

Розділ 37 МАЛЕНЬКЕ НЕПОРОЗУМІННЯ

Дівчинка пішла. Хлопці стояли біля під’їзду. Їх чомусь узяв страх. З воріт виглянув якийсь хлопчина, подивився на них, сховався знову, потім висунулася ще одна білобриса голова і теж зникла…

Хлопці стояли в нерішучості. Мишкові раптом захотілося повернутися додому. Хто його знає, ще, чого доброго, виженуть… Але поряд були Генка і Славик. Не міг же він проявити перед ними таку малодушність! Мишко рішуче рушив угору по сходах. Хлопці пішли за ним.

Вони піднялися на третій поверх, обережно відчинили масивні різьблені дубові двері і побачили велику квадратну кімнату. Біля задньої стіни на підставці стояв згорнутий прапор з золотими китицями і бронзовим овальним вістрям. Над прапором на всю довжину стіни — червоне полотнище: «Організація дітей — кращий шлях виховання комунарів. Ленін» Поряд з прапором на тумбочці лежали барабан і горн.

У кожному з кутків кімнати стояло по одному маленькому прапорцю з якимись зображеннями. На стінах висіли малюнки і плакати.

В кімнаті не було нікого. На сходах теж було порожньо. Щоправда, з верхнього поверху залунав якийсь тупіт, але він почувся тільки на секунду, і знову все стихло.

Хлопці ввійшли у кімнату і почали оглядати піонерський клуб. На кожному маленькому прапорці був зображений звір. Усього було чотири зображення: сова, лисиця, ведмідь і пантера. Поряд на стіні висіли малюнки, вирізки з газет, великий лист з правилами сигналізації прапорцями, азбука Морзе.

На вірьовочках висіли зошити з заголовками: «Ланковий журнал».

Друзі роздивлялися один такий журнал, коли раптом почули позаду шарудіння. Вони оглянулися і побачили хлопчиків у червоних галстуках, що підкрадалися до них. Їхній вигляд не залишав жодних сумнівів щодо їхніх намірів, і наші друзі негайно стали в позицію «до оборони». Піонери, побачивши, що їх помітили, з криком кинулися в атаку, але вона була швидко відбита хлопцями.

Зайнявши неприступну з тилу позицію в кутку кімнати, тісно зімкнувши ряд з Мишком у центрі, Генкою і Славиком на флангах, друзі відчайдушно одбивалися руками й ногами, намагаючись не дати противникові прорватися і роз’єднати ряд.

Піонери дружно кинулися в другу атаку. Ними командував худенький і білобрисий хлопчик з якоюсь нашивкою на рукаві. Він був страшенно збуджений, кидався з одного боку в другий і кричав:

— Вперед! Спокійно… так… спокійно… не давай їм утекти!.. Спокійно… розтягуй їх… Спокійно!

Друга атака виявилася успішнішою. Піонерам вдалося відтягти Славика. Мишко кинувся його виручати. Ряд розірвався, і хлопці билися поодинці.

— Так… спокійно! — кричав білобрисий, вчепившися в Славика. — Спокійно… застосовуй бокс! Спокійно… Серьожко, загальну тривогу!

Один піонер вискочив з бійки і почав несамовито лупити в барабан.

Мишкові вдалося нарешті відбити Славика, і хлопці, відступаючи назад і відпихаючись ногами, знову зайняли свою позицію в кутку.

Обидві сторони були здорово пошарпані. Всі важко дихали. У піонерів галстуки з’їхали набік. У Славика був розірваний комір. Генка однією рукою обмацував своє руде волосся, запідозрюючи, що кількість його значно зменшилася.

— Чого ви? — важко дихаючи, почав Мишко.

— Полонені, мовчати! — закричав білобрисий. — Зараз ми вас… подвійним морським.

Барабан продовжував відбивати шалений дріб. У кімнату вбігли кілька піонерів, за ними ще і ще…

— Спокійно! — кричав білобрисий, продовжуючи кидатися з одного боку в другий. — Не підходити! Це полонені нашої ланки, більше нічиї… Ведмеді, лисиці… не втручайтесь. Це не ваші полонені, це наші… ми їх спіймали…

У кімнату швидко ввійшов широкоплечий, коренастий юнак у майці, довгих чорних штанях, теж з галстуком.

Білобрисий віддав йому салют, і швидко, хвилюючись, заговорив:

— Наша ланка спіймала трьох скаутських розвідників. Вони хотіли вкрасти прапор загону. Ми їх помітили ще на вулиці. Вони радилися біля під’їзду. Довго радилися і все оглядалися…

— Стривай, — зупинив його вожатий. — Випустіть їх…

Юрба піонерів, що тісно оточувала хлопців, розступилася, і хлопці вийшли з свого кутка.

— Так, — сказав вожатий, оглядаючи хлопців. — Продовжуй, Вася.

— Вони все оглядалися, — знову швидко заговорив білобрисий, — потім пішли по сходах. Ми — з чорного ходу, нагору, на четвертий поверх. Вони заглянули сюди, побачили, що нікого немає, зраділи і увійшли, а ми їх хап — і всіх у полон взяли. — Він помовчав, потім діловито спитав: — Тепер ми їх як? Самі судитимемо чи здамо кудись?

— Ну, — звернувся вожатий до хлопців, — ви хто такі?

— Ми ніхто, — похмуро відповів Мишко. — Просто зайшли подивитися, що це за піонери такі.

Всі розсміялися. Білобрисий закричав:

— Не признаються! Це скаути. Я ось цього знаю. — Він показав на Славика. — Він у них патрульний.

Славик почервонів:

— Неправда! Я скаутом ніколи не був!

— Еге!.. Не був!.. Розказуй! Я тебе знаю. Ми тебе скільки разів бачили… Правда, Серьожко?

— Правда, — не моргнувши оком, підтвердив хлопчик, що бив на барабані тривогу.

— Бачили? — закричав білобрисий. — А ще відмовляється. Я їх добре знаю. Вони на Бронній живуть.

— Неправда, — сказав Мишко, — ми живемо на Арбаті.

— На Арбаті? — здивувався вожатий. — Як же ви сюди потрапили?

— Прийшли… Адже тільки тут загін є.

— Ні, — сказав вожатий, — не тільки тут. У вас в Хамовниках також є загін, на Держзнаку. І Будинок піонерів організований там. Чому ви туди не пішли?

— Хіба? — зніяковів Мишко. — Ми не знали. Нам сказали, що в Москві тільки один загін — ваш.

— Хто сказав?

— Товариш Журбін.

— Товариш Журбін? Звідки ви його знаєте?

— Він у нашому будинку живе.

— А-а… — Вожатий дружньо посміхнувся. — Я знаю товариша Журбіна. То це він вам сказав… Тільки наш загін уже не єдиний. Є в Сокольниках у залізничних майстернях і у вас на Держзнаку. А ваші батьки де працюють?

— На фабриці Свердлова, — втрутився Генка. — У нашому будинку теж є клуб і свій драмгурток.

— Так, — підтвердив Мишко, — у нас є свій гурток, але ми… ми теж хочемо бути піонерами.

— Добре, — засміявся вожатий. — Тепер все зрозуміло. Трапилася маленька помилка. Мої хлопці, за давньою звичкою, все з скаутами воюють, ось і вам перепало. Нічого, зараз ми цю справу владнаємо.

Він засвистів у плоский фізкультурний свисток, і через кілька секунд весь загін вишикувався вздовж стін, утворивши таким чином квадрат, у центрі якого стояв вожатий і поряд з ним Мишко, Генка і Славик.

Хлопці з захопленням дивилися на піонерів. Це була вже не юрба дітей, а загін. Вони стояли стрункими рядами, по ланках, з ланковим прапорцем на правому фланзі. Косе проміння сонця падало з високих вікон, освітлюючи рівний ряд червоних галстуків. Хлопці були в трусиках, дівчатка — в шароварах. Всі засмаглі, підтягнуті.

— Горніст, привітання! — скомандував вожатий.

Горн протрубив короткий, переливчастий мотив.

— Піонери! — сказав вожатий. — До нас прийшли гості з Хамовницького району. Вони прийшли познайомитися з нашим життям і роботою. Вони хочуть наслідувати наш приклад. Вони хочуть бути піонерами. Попросимо їх передати дітям Хамовницького району наш полум’яний піонерський привіт.

І піонери Красної Прєсні привітали майбутніх піонерів з Хамовників трикратним «ура».

Розділ 38 ВРАЖЕННЯ

Тільки наприкінці дня хлопці залишили гостинний піонерський клуб: Захоплені всім баченим, вони йшли по бульварах Садової до себе додому.

— «Піонер здоровий і витривалий» — ось найправильніший закон, — просторікав Генка, розмахуючи руками, — найправильніший! Тепер треба більше займатися фізкультурою і розвивати мускули.

— Є закони важливіші, — зауважив Славик.

— Які ж це важливіші? — задирикувато спитав Генка.

— Які? Наприклад: «Піонер прагне до знань. Знання і уміння — сила в боротьбі за справу робітників».

— Оце важливіше? Нічого ти не розумієш! Якщо будеш слабосилим, то тебе буржуї в одну мить розіб’ють, ніякі знання не допоможуть. Правильно, Мишко?

— Найважливіші два закони, — повчально промовив Мишко. — По-перше: «Піонер вірний справі робітничого класу», і, по-друге: «Піонер сміливий, настирливий і ніколи не занепадає духом». Але найголовніше — це те, що сказав Ленін. Чули, їхній вожатий читав? «Діти, підростаючі пролетарі, повинні допомагати революції!» Ось це найголовніше.

— А ви помітили, як про них сторож у друкарні говорив? — сказав Славик. — З повагою.

— Ще б пак, — сказав Мишко, — їх увесь район знає, а в своїй друкарні тим більше.

— Тільки чому в них ніякої зброї немає? — дивувався Генка. — Хоч би гвинтівочка якась для порядку. Ми для свого загону обов’язково гвинтівки дістанемо.

— Ми як загін організуємо, — сказав Мишко, — то загони по-іншому назвемо. Для чого всі ці звірі? Це по-дитячому виходить. Краще яку-небудь революційну назву. Наприклад, імені Карла Лібкнехта чи Спартака.

— Ну, це не ти придумав, — зауважив Генка, — вони в себе теж хочуть переробити. Чув, вожатий казав?

— Чув. Тільки я про це ще перед тим подумав, як побачив звірів. А чули, вожатий сказав: «До Міжнародного юнацького дня передамо кращих піонерів у комсомол». Бачили? Цей білобрисий уже комсомольцем буде, а ми ще навіть не піонери.

— Цьому білобрисому треба надавати як слід, — пробурмотів Генка.

— За що? — заперечив Мишко. — Вони захищали свій прапор. Адже вони не знали, хто ми такі. А цей білобрисий, видно, бойовий хлопець.

— Тепер треба на Держзнак піти, — сказав Славик. — Може, нас туди в загін приймуть, або дізнатися, де це організується Будинок піонерів.

— Для чого нам кудись ходити, коли у нас своя фабрика є! — заперечив Мишко. — Чув, їхній вожатий говорив — загони будуть організовані при всіх заводах і фабриках. Є постанова комсомолу.

— Ф’ю! — свиснув Генка. — Жди від нашого директора або ось від його батечка. — Він кивнув на Славика. — Тітка каже, що вони ні на що грошей не дають, такі скупердяги.

Славик образився:

— Нічого ти не знаєш, а говориш! Фабрика тепер на цьому… як його… на комерційному розрахунку. Ще не всі цехи працюють, а фабрика повинна обходитися своїми коштами. Думаєш, так просто фабрикою керувати?

— Треба піти в осередок і в райком, — сказав Мишко, — і до Журбіна заразом. Він ще тоді про піонерів говорив.

Хлопці підійшли до свого будинку. У воротях вони почули шум і крики, що долинали з заднього двору. Вони побігли туди і побачили юрбу дітей, які щільним кільцем оточили безпритульника Коровіна.

Коровін стояв, притиснувшись спиною до стіни, оглядаючись навкруги, ніби зацьковане вовченя. На нього наскакував Борка Філін.

— Ти чого? — кричав Борка. — Красти сюди прийшов? Га? Кажи! Красти? Бий його, хлопці!..

Мишко розштовхав дітей і став поруч з безпритульником:

— Ви чого до нього присікались? Ви чого всі на одного? Ти що, Борко, здурів?

— Кинь, Мишко, — крикнув Генка, — адже це він у тебе гроші вкрав! Нічого його захищати. Я знаю цих безпритульників… Малолітні злочинці! — додав він презирливо.

Коровін раптом засопів і пробурмотів:

— Сам ти малолітній… рудий злочинець.

Всі розсміялися.

— Гайда в клуб, — сказав Мишко. — Ходімо з нами. — Він потягнув безпритульника за рукав, але тут же відпустив його, згадавши, що рукава у Коровіна погано тримаються.

— Не піду я, — понуро відповів Коровін, спідлоба поглядаючи на Генку.

— Правильно, — втрутився раптом Борка, — не йди з ними, пацан. Давай краще в стукалочки пограємось.

— Ходімо, ходім, — Мишко знову потягнув безпритульника, — не бузи, ходімо…

Розділ 39 ХУДОЖНИКИ

У клубі драмгуртківці на чолі з Шурком Великим малювали декорації. На сцені лежали довгі смуги білого паперу. Маленький Вовка Баранов, на прізвисько Овечка, марно намагався намалювати багату селянську хату, мешкання куркуля Пахома.

— Ех, ти, Овечка нещасна! — лаявся Шура. — Не можеш звичайну хату намалювати, а ще син художника!

— При чому тут «син художника»? — виправдувався маленький Овечка. — Мій батько малює тільки мініатюри, і взагалі спадковість передається тільки в третьому поколінні.

Несподівано для всіх Коровін поглянув на ескіз, узяв вугілля і почав малювати. На білих аркушах швидко з’явилися контури печі, віконець, довгих лавок…

— Бачив? — Мишко штовхнув Генку ліктем.

— Подумаєш! — Генка презирливо труснув волоссям. — Що з того, що він малювати вміє?.. Охота тобі з ним возитися!

— Кинь ти! — заперечив Мишко. — Якщо кожний з нас загітує хоч одного безпритульника, то і безпритульних не залишиться.

Коровін закінчив ескіз і, ні на кого не дивлячись, сказав:

— Пензель не годиться.

Шура приніс йому ще кілька пензлів, але Коровін їх всі забракував.

— Інші треба, — твердив він.

Мишко витяг залишки лотерейних грошей і простягнув їх Коровіну:

— На, піди купи, які треба.

Коровін не брав грошей і мовчки дивився на Мишка.

— Ну, іди, — сказав Мишко. — Чого ти на мене очі вирячив?

Коровін нерішуче взяв гроші, мовчки оглянув усіх дітей і вийшов з клубу.

— Ф’ю! — свиснув Генка. — Ухнули наші грошики!

— Якщо ти так будеш розпоряджатися фінансами, — об’явив Шура, — то я з себе знімаю всяку відповідальність за спектакль.

— Нічого передчасно хвилюватися, — спокійно відповів Мишко, — почекаємо…

Настало нудне чекання. Вже зібралися дорослі. Коровіна все не було.

«Невже обдурить? — думав Мишко. Він пригадав, як Коровін подивився на нього, коли брав гроші. — Ні. Він прийде».

Але Коровіна все не було.

— Нічого більше чекати, — сказав Щура. — Давай, Овечко, малюй.

Вовка почав розводити фарби, коли раптом двері клубу відчинилися і з’явився Коровін. Він був не один, його міцно тримала за плече висока смуглява дівчина, з чорним, коротко обстриженим волоссям. Вона була одягнена в синю спідницю і захисного кольору гімнастьорку, підперезану в тонкій талії командирським поясом. І що найцікавіше: на ній був червоний галстук, справжній піонерський галстук. Однією рукою дівчина міцно тримала Коровіна за плече, у другій у неї була пачка пензлів.

Вигляд у дівчини був дуже рішучий.

Вона підійшла до хлопців і, продовжуючи тримати Коровіна за плече, суворо спитала:

— Хто з вас посилав його за пензлями?

— Я, — відповів переляканий Мишко. — А в чому справа?

— Для чого вам пензлі?

— Декорації малюємо.

Дівчина відпустила Коровіна, підійшла до сцени і, розглядаючи декорації, запитала:

— Яку ж п’єсу ви ставите?

Наперед виступив Шурко Великий.

— «Куркуль і наймит», — поважно промовив він. — До речі, дозвольте представитися: Олександр Огурєєв. Художній керівник і режисер. — Він простягнув дівчині руку.

Дівчина розсміялася, церемонно потиснула Шурину руку і сказала:

— Валя Іванова. З районного Будинку юних піонерів.

— Дозвольте дізнатися, в чому суть інциденту? — не змінюючи своєї серйозної міни, спитав Шура.

— А в тому, — суворо сказала дівчина, — ми цих хлопчаків відучуємо красти, а ви їх привчаєте. Він прийшов і вкрав у нас пензлі.

— Я не крав, — пробурмотів Коровін, — я взяв, щоб потім повернути…

Мишко із здивуванням дивився на дівчину. Їй було на вигляд років сімнадцять, не більше, а вона вже вожата і працює в Будинку юних піонерів.

— Де ж міститься ваш будинок? — недовірливо запитав він.

— На Дівочому полі… — Дівчина засміялася. — Власне кажучи, він ще тільки організовується… А от що це у вас за дикий гурток? Хто вами керує? До якої організації ви належите?

— Ми при будкомі! — крикнув Генка.

— Он як! — засміялася дівчина, потім оглянула хлопців і запитала: — А знаєте ви, хто такі юні піонери?

Мишко, Генка. і Славик закричали: «Знаємо», але їхні голоси потонули в загальному галасі інших дітей: «Ні, не знаємо!»

— Тихіше, діти! — крикнула дівчина і підняла руку. Коли всі замовкли, вона сказала:

— Піонери, діти, — це зміна комсомолу. Тепер усі діти об’єднуються в піонерські загони, і в цих загонах вони готуються стати комсомольцями, справжніми більшовиками. — Вона подивилася на дітей і засміялася: — Ви думаєте, що я до вас з-за пензлів прийшла? Ні. Помиляєтесь. Пензлі я могла просто відібрати в нього. Але він сказав, що несе їх до якихось дітей у драмгурток. От я й захотіла подивитися на вас…

— На нас варто подивитися! — крикнув Генка. Всі засміялися.

— Ми скоро теж піонерами будемо! — знову крикнув Генка.

— Звичайно, будете, — сказала дівчина. — Я з’ясую, що це у вас за клуб і як вам допомогти. — А поки що приходьте до нас у Будинок піонерів. У нас будуть різні майстерні, гуртки. Приходьте. Тоді й пензлі принесете… Хто у вас тут головний?

Генка підштовхнув наперед Мишка:

— Ось наш голова.

— Добре. — Дівчина схвально подивилася на Мишка. — Пензлі залишаю на твою відповідальність. А ти збери своїх хлопців і дівчаток і приходь до нас. Обов’язково приходьте.

— Гаразд, — сказав Мишко, — а ви приходьте у неділю на наш спектакль…

Коли дівчина пішла, Коровін повернув Мишкові гроші і почав малювати.

— Чому ж ти в магазині не купив? — спитав його Мишко.

— А для чого дарма платити! — Коровін подивився на Генку. — Я ж не для себе.

— Він платити не звик, — єхидно зауважив Генка і примирливо додав — Добре, малюй… Ех ти, Корова…

Розділ 40 ДОСВІДЧЕНІ СИЩИКИ

— Іде! — прошепотів Генка і штовхнув Славика. — Пішли…

З воріт вийшов Філін, звернув у Нікольський провулок і направився до Пречистенки. Генка і Славик, що підстерігали його, рушили, за ним, уважно приглядаючись до його ходи.

— Перевальцем іде, — шепотів. Генка. — Безперечно колишній матрос. Бачиш, як ноги розставляє, ніби на палубі.

— Звичайнісінька хода, — заперечив Славик, — нічого особливого. Потім, він у чоботях, а справдешні матроси обов’язково штани кльош носять.

— При чому тут кльош! Ось як він оглянеться, ти на обличчя подивись. Побачиш: червоне, як морква. Ясно — обвітрене на кораблі.

— Обличчя у нього дійсно червоне, — погодився Славик, — але не забувай, що Філін — алкоголік. Від горілки обличчя також стає червоним.

— І зовсім не червоним! — розкип’ятився Генка. — Від горілки тільки ніс червоний, а обличчя фіолетове…

— Потім, дивись, — продовжував Славик, — руки тримає в кишенях. Хіба справжній матрос тримає руки в кишенях? Ніколи. Він ними завжди розмахує, тому що звик балансувати під час качки.

— Ну; знаєш, Славко, — остаточно розсердився Генка, — кинь, будь ласка! «Руки в кишенях»… Якщо хочеш знати, то у моряків найбільшим шиком вважається під час бурі тримати руки в кишенях і люльку з рота не випускати. От. І взагалі, раз ти не віриш, що це той Філін, то сидів би дома.

Вони більше не перемовлялися і мовчки йшли за Філіним. Він пересік Пречистенку, дійшов до магазина філателіста і, оглянувшись, увійшов у магазин.

— Ну, все, — сказав Славик, — пішли назад.

Генка хвилину вагався, потім сказав:

— Зайдемо в магазин.

— Як тобі, Генко, не соромно! — докоряв йому Славик. — Адже домовились. І Мишко сказав: у магазин не заходити… Мишка дідок уже раз прогнав і нас прожене…

— Нічого він нас не прожене. Хіба ми не маємо права марки купувати? Ходім.

Славик хотів його зупинити, але було вже пізно. Генка рішуче відчинив двері в магазин, і Славику довелося ввійти слідом за ним.

Дідок стояв за прилавком і розмовляв з Філіним. Коли хлопці ввійшли, вони замовкли.

— Вам що? — спитав дідок і підозріло подивився на них.

— Нам марки подивитися, — сказав Генка.

— Нічого дивитися! — роздратовано крикнув дідок. — Кожного дня дивитесь — нічого не купуєте… Ну, які марки вам потрібні?

— Гватемали, — прошепотів розгублений Генка.

Дідок зняв з полички коробку, вийняв звідти конверт і кинув на прилавок:

— Ну, вибирайте…

Генка почав невпевнено вибирати марки. Всі мовчки дивилися на нього. Генка зовсім зніяковів і тицьнув в одну марку:

— Ось цю.

Дідок забрав конверт, залишивши на прилавку вибрану Генкою марку, і сказав:

— Двадцять копійок.

Генка безпорадно подивився на Славика. Славик зрозумів його погляд: у Генки не було грошей. Але і в Славика теж не було ні копійки.

Дідок і Філін очікувально дивилися на хлопців.

— Ну, — повторив дідок, — двадцять копійок.

Замість відповіді Генка повернувся і прожогом кинувся з магазина. Славик вискочив за ним.

Вони перебігли вулицю і швидко пішли в напрямку до свого будинку.

— Говорив тобі, не треба заходити… — почав Славик.

— А що таке? — безтурботно відповів Генка.

— Як — що? Тепер вони нас помітили і зрозуміли, що ми за ними стежимо.

— Так уже й зрозуміли! Мало до нього дітей без грошей ходить..

— Добре, добре, — сказав Славик, — перепаде тобі від Мишка.

— А що мені Мишко за начальник! — з незалежним виглядом відповів Генка. — Подумаєш!

— Він, звичайно, не начальник, але кортик його, а ти своїми дурними штуками всю справу зіпсуєш.

— Я сам знаю, що треба робити! — відрізав Генка. — У мене своя голова на плечах є.

Вони підійшли до будинку і побачили Мишка, що спускався від Журбіна.

— Мишко, — наче й не було нічого, крикнув Генка, — новини.

— Ну що?

— Все в порядку, — зашепотів Генка. — Вислідили Філіна. Він до дідка ходив. Ходу провірили. Моряк, безперечно моряк. Встановлено остаточно.

— Ну, от бачите! — сказав Мишко. — Я ж вам казав. І в мене все в порядку. Був у Журбіна, і в Будинку піонерів, і у секретаря комсомольського осередку.

— Ну і що?

— У неділю побачите, — загадково відповів Мишко.

— Що?

— Побачите. Взагалі все в порядку. Добре. Тепер треба тільки встановити, служив Філін на лінкорі чи не служив. А потім візьмемося за дідка. Тільки доведеться вам: мене він уже в магазин не пускає.

— Не турбуйся, Мишко, — втрутився Славик, що весь час мовчав, — нам теж не доведеться. — І він багатозначно подивився на Генку.

— Чому?

— Тому що нас у магазин також більше не пустять.

— У чому справа? — Мишко переводив розгублений погляд з Генки на Славика і з Славика на Генку. — Чому не пустять?

— Нехай він сам скаже, — Славик кивнув на Генку. Генка почервонів і поспішливо заговорив:

— Розумієш, Мишко, ми йдемо за Філіним. Адже треба з’ясувати, куди він іде. Він у провулок — ми за ним. Він на Остроженку — ми за ним. Він у магазин — ми за ним. А в магазині у нас не виявилося грошей, щоб марки купити. Ну, ми спокійно повернулися і пішли. От і все.

— Зрозуміло… — протягнув Мишко і похитав головою. — Загалом, попалися… Адже говорив, говорив: не треба заходити в магазин. Ну, ясно: тепер нікому з нас і не підійти до дідка. Ні, ти вже вдруге всю справу зриваєш! То Борці про ящики розпатякав, тепер у магазині всю справу провалив. Годі. Доведеться без тебе діло робити. Досить.

Генка на цей раз не став сперечатися. Він знав, що Мишко посердиться і заспокоїться, а вже без нього «діло робити» не будуть.

Розділ 41 СПЕКТАКЛЬ

Вже кілька днів на дверях клубу висіла афіша про те, що в неділю має відбутися спектакль для дітей. Ставитимуть п’єсу в трьох діях «Куркуль і наймит». Керівник студії Олександр Огурєєв. Режисер Олександр Огурєєв. В головній ролі Олександр Огурєєв. І в самому низу, маленькими літерами: «Художник Михайло Коровін, під керівництвом Олександра Огурєєва».

Коровін дуже пишався тим, що його ім’я згадано в афіші, подивитися на яку приходили цілі юрби безпритульних.

Квитки були розпродані задовго до спектаклю. Хлопці весь збір віднесли в редакцію газети «Известия» і здали в фонд допомоги голодаючим Поволжя.

У неділю клуб зранку заповнився дітьми. Вони галасували, лазили через стільці, сперечались. Прийшли діти з сусідніх будинків, а також велика юрба безпритульних з Рукавишниківського приймального пункту на чолі з Коровіним; з’явилися акробати Буш, Ігор і Оленка. Мишко посадив їх у першому ряду і залишив під опікування Славика.

Коли все було готове, Мишко побіг запрошувати Журбіна. Він застав у нього Валю Іванову і ще одного комсомольця в кепці і шкіряній куртці, з кишені якої стирчала пачка газет. З-під розстебнутої куртки виглядала синя косоворотка з комсомольським значком на грудях.

— Ось він самий ініціатор, — сказав Журбін, показуючи на Мишка.

— Ми з ним уже знайомі, — сказала Валя і привітно посміхнулася до Мишка.

Комсомолець простягнув Мишкові руку:

— Будьмо знайомі. Севостьянов Микола, або просто Коля.

Він говорив, пильно розглядаючи Мишка, ледь нахиляючись вперед. Він був високий і ніби трохи сутулуватий. З-під кепки на блідий лоб звисало косе пасмо м’якого білявого волосся. І він дивився на Мишка дуже уважним, вивчаючим поглядом, немов бачив Мишка наскрізь. Очі в нього були сірі, стомлені і дуже розумні.

— Товариш Севостьянов подивиться ваш спектакль, — сказав Журбін, — а потім вам дещо розповість.

Перед підняттям завіси виступив завідуючий клубом Митя Сахаров. Відкинувши волосся назад і звертаючись більше до Журбіна, він сказав:

— Товариші! Зараз вам буде показаний спектакль, поставлений силами дитячого драмгуртка нашого клубу.

Він знову відкинув волосся назад і продовжував:

— Адміністрація клубу, товариші, не шкодувала коштів для постановки спектаклю, тому що робота з дітьми — справа важлива, для клубу особливо. Адміністрація сподівається, що її витрати повністю будуть компенсовані. А тепер, товариші, попросімо… — Він заплескав у долоні, і весь зал відповів гучними оплесками.

Спектакль пройшов з великим успіхом.

Зіна Круглова по ходу дії так потягла Шуру кочергою, що в нього спина затріщала. Ефект вийшов незвичайний; юні глядачі в захопленні кричали: «Бий його, Зіно, лупцюй!» Але Шура, як справжній артист, навіть не дав і взнаки, що йому боляче.

В епілозі всі дійові особи співали і танцювали. На заключення виступили Оленка й Ігор Буш. Славик грав на роялі, супроводжуючи їхній виступ.

Потім на сцену піднявся Коля Севостьянов. Він обвів залу уваленим поглядом і спитав:

— Сподобалось?

— Сподобалось! — хором відповіли глядачі.

— От бачите, — сказав Коля. — Діти цього будинку допомогли нашим маленьким товаришам з Поволжя. Як, по-вашому: добре вони зробили?

— Добре! — знову хором відповіли діти.

— Так, — продовжував Коля, — тепер я задам вам одне запитання.

Він замовк. Всі чекали запитання. Після маленької паузи Коля запитав:

— Чи знаєте ви, хто такі юні піонери?

— Знаємо! — закричав з усієї сили Генка.

Мишко штовхнув його в бік кулаком:

— Не горлань! Ти знаєш, а інші — не знають.

В залі піднявся страшенний галас. «Знаємо!» кричали одні. «Не знаємо!» кричали інші. Всі намагалися перекричати один одного, і в кількох місцях уже розпочалася бійка.

Коля підняв руку і, коли всі стихли, сказав:

— Юні піонери, діти, — цезміна комсомолу. Піонери повинні довести до кінця ту справу, яку розпочали їхні батьки і старші брати, — справу комунізму. «В нашому районі уже є три таких загони: на «Каучуку», «Ліверсі» і Держзнаку…

— А чому в нас немає? — спитав Мишко.

— Про це я і хотів вам сказати. Цей клуб, діти, переходить у відання нашої фабрики. І ось при фабриці організовується піонерський загін…

— Ура! — закричав Генка. — Дайош загін!

Він хотів ще щось крикнути, але Мишко знову штовхнув його в бік, і він замовк.

— Так ось, діти, — закінчив Коля, — хто з вас хоче стати юним піонером, може зараз у мене записатися. І сьогодні після спектаклю ми проведемо наш перший збір.

— Зараз я йому задам одне питаннячко, — тихо промовив Генка.

— Що за питаннячко? — насторожився Мишко.

— А чи мають право піонери скаутів лупцювати?

— Що за дурні питання!.. — розсердився Мишко. — І взагалі, що це в тебе за звичка: лупцювати та лупцюваи… Лупцювати також треба з розумом.



ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА ЗАГІН № 17

Розділ 42 КУТОЧОК ЛАНКИ

— «Піонер свою справу робить швидко і акуратно», — розмахуючи молотком, розглагольствував Генка.

Він стояв на верхній перекладинці дерев’яної драбини, під самою стелею клубу і прибивав до стіни плакат.

— Так-так: «швидко і акуратно», а ти вже цілу годину возишся, — зауважив Славик.

Однією рукою Славик підтримував драбину, в другій тримав кінець звисаючого плаката.

Клуб готувався до свята в зв’язку з пуском фабрики на повну потужність. З стелі звисали гірлянди ялинових гілок з розсипаними по них різноколірними лампочками. Піонери закінчили влаштовувати ланкові куточки. Пахло свіжою ялинкою, столярним клеєм, фарбою.

Всі піонери були в новенькій формі захисного кольору. Костюми їм видала дирекція фабрики, коли піонери давали урочисту обіцянку. Загонові тоді вручили прапор, барабан і горн.

— Ось, діти, — сказав директор фабрики, підписуючи наряд на матерію, — наша країна розбута, роздягнена, тільки з розрухи вилазить, а для вас нічого не шкодує. Пам’ятайте це…

Мишко стояв, закинувши голову догори, і слідкував за Генчиною роботою. Коли Генка прибив другий кінець плаката, Мишко крикнув:

— Злазь, досить базікати!

Генка зліз і став поряд з Мишком і Славиком. Хлопці з задоволенням оглядали свою роботу.

В центрі ланкового куточка стояв опуклий фанерний щит: «Ланка № 1 імені Червоного Флоту». Літери були вирізані з фанери і заклеєні червоним папером. Всередині щита була припасована електрична лампочка. Літери горіли яскравочервоним полум’ям. Вийшло дуже гарно.

— Га? Здорово? — хвалькувато промовив Генка. — Ніхто так не придумав! — Він показав на інші ланки.

Дійсно, ні в кого не було такого світлового щита. Куточки були скромні, прикрашені малюнками, вирізками з газет, лозунгами.

З банкою фарби в руках мимо них пробіг маленький Вовка Баранов. Він мало не зачепив Генку. Генка відскочив убік і з переляком подивився на рукав своєї новенької гімнастьорки — чи не вимастив її часом Овечка. Але все було в порядку.

— От Овечка нещасна! — розсердився Генка. — Бігає, як очманілий! Трохи гімнастьорку не вимастив! — Він із задоволенням помацав гімнастьорку. — Матерійка перший сорт! — Він прицмокнув губами. — Ось тобі і текстильна промисловість. А то хлопці з «Каучука» хвастаються: ми, мовляв, хіміки, резинники… Дадуть їм гумові комбінезони, будуть знать «резинники»…

До них підійшов вожатий загону Коля Севостьянов.

— Коля, — звернувся до нього Генка, — дивись, як ми здорово придумали. Краще, ніж у всіх.

— Непогано, — досить байдуже відповів Коля, — а хвалитися цим нічого. Ваша ланка старша, у вас і мусить бути краще, ніж в інших… Поляков! — звернувся він до Мишка.

— Так? — відізвався Мишко.

— Швидко, з ланкою на майданчик. Там Коровін зі своїми прийшов.

— Єсть! — відповів Мишко.

— Дивись, — продовжував Коля, — перша зустріч найвідповідальніша. Зумієте подружитися — будуть хлопці приходити. Не зумієте — вони більше не прийдуть. Тримайтеся просто. На перший раз постарайтеся втягнути їх у гру. Зрозумів? Ну, відправляйтесь!

— Ланка Червоного Флоту, — крикнув Мишко, — стройся!

Розділ 43 МАЙДАНЧИК

Ланка вистроїлась. Тут були найстарші хлопці і дівчатка загону: Мишко — ланковий, Славик, Генка, Шура, Зіна Круглова і ще кілька хлопчиків та дівчаток з інших будинків.

Вони вискочили з клубу і строєм побігли на майданчик — так тепер звався задній двір. Нічого там, проте, не змінилося, тільки висіла сітка для волейбола.

Біля корпусу, на асфальті, тісною купкою сиділи чоловік десять безпритульників. Деякі з них курили. Всі вони були в лахмітті, брудні, з нестриженим волоссям. Тільки один хлопчина був у новенькій сірій кепці, мабуть тільки сьогодні десь роздобутій. Вони сиділи тихо, іноді перекидаючись між собою словами, не звертаючи жодної уваги на оточуючих їх малих дітлахів, що з цікавістю розглядали дивних гостей.

Як було заздалегідь умовлено, піонери зразу розбилися на дві групи і зайняли місця на волейбольній площадці..

— Ще шість чоловік! — крикнув Мишко, запрошуючи цим безпритульників взяти участь у грі.

Ніхто з них не ворухнувся. І весь час, доки піонери грали, вони сиділи в тих самих позах, байдужі до гри і до всього оточуючого.

— Не піддаються! — прошепотів Генка Мишкові.

Замість відповіді, подаючи м’яч, Мишко сильно вдарив його і спрямував у групу безпритульників. І це не справило на них жодного враження. Тільки Коровін ліниво відштовхнув м’яч ногою.

Піонери грали з азартом. Щохвилини чулися вигуки: «пасок», «бий», «удар», «ріж», «свічка», «туши», «мазило», але це не підохочувало безпритульників. Деякі з них, спершися на стіну, навіть дрімали, мружачись від сонця.

«Звичайно, вони приглядаються, зразу їх не втягнеш, — думав Мишко, — але хоч би вони не пішли».

Мишко подав сигнал свистком. Гра припинилася. Дівчатка залишилися на площадці, хлопці підсіли до безпритульників.

— Здрастуй, Коровін! — сказав Мишко. — Як справи, тезко?

— Нічого, — нехотя відповів Коровін, — помаленьку.

— Що це у вас за палка? — спитав раптом безпритульник з густим ластовинням на обличчі, якого не міг приховати навіть товстий шар бруду, і показав на влаштований між двома деревами саморобний турнік з водопровідної труби.

— Турнік, — охоче пояснив Мишко.

— Для чого?

— А ось для чого. — Мишко підійшов до турніка, підтягнувся, зробив преднос — і зіскочив. — Зумієш так?

— Не знаю, не пробував, — відповів безпритульник.

— А ти спробуй, — запропонував Мишко.

— Ай правда… спробувати, чи що…

Безпритульник ліниво встав, перевальцем підійшов до турніка, поглянув на нього знизу, покрутив з сумнівом головою, підскочив, ухопився за турнік, підтягнувся і вижав стойку. Пальто опустилося йому на голову, в повітрі стирчали його босі брудні ноги, але все ж таки це була стойка…

Потім він зіскочив, так само перевальцем відійшов від турніка і сів на своє місце. Безпритульники осміхалися і насмішкувато поглядали на піонерів.

— Здорово! — сказав Мишко. — Ми — так не вміємо. Ану, Генко, спробуй…

— Де вже мені! — Генка махнув рукою.

— А ти все ж спробуй, — умовляв його Мишко.

Генка став під турніком, задер голову, витягнувся, присів, підскочив і ухопився за турнік. Потім, не згинаючи колін, викинув ноги вперед і почав розгойдуватися.

Він розгойдувався все швидше, швидше, швидше — і раптом… раз! Він зробив стойку. Два! — друга стойка. Три! — третя стойка. Він описував швидкі круги, і червоний галстук летів слідом за ним. Потім знову розхитування, все повільніше й повільніше, і Генка зіскочив на землю.

— Підходяще, — сказав Коровін.

— Це зветься «крутити сонце», — пояснив Мишко. — Цього можна навчитися легко.

— Нам це ні до чого, — сказав безпритульник у кепці.

— Нічого не буває «ні до чого», — втрутився раптом Шурко Великий. — Все треба вміти і все треба знати, — повчально додав він.

— А, «куркуль»?! — чмихнув маленький безпритульник. — Здорово тебе кочергою одлупцювали…

— Ну що ж, — сказав Шура, — справжній артист повинен до всього звикати. Мистецтво вимагає жертв.

— Правильно, — підтвердив безпритульник у кепці. — Назаренко, так і дивись, шию зламає, а все скаче.

— У цирку і зовсім під дахом перекидаються і то не дрейфлять, — підхопив веснянкуватий безпритульник.

Розмова зав’язалася. Нею оволодів Шурко Великий. Він уже збирався розказати зміст нової кінокартини «Комбриг Іванов», коли раптом несподівана обставина порушила так вдало розпочату розмову.

Розділ 44 ЮРКІВ ВЕЛОСИПЕД

У дворі з’явилися Юрко-скаут і Борка. Вони не просто з’явилися — вони в’їхали на велосипеді. Велосипед був жіночий, але справжній, двоколісний, новий, з яскравою шовковою сіткою на задньому колесі.

Юрко навстоячки крутив педалі, а Борка сидів на сідлі, розставивши ноги і торжествуюче посміхався на весь свій щербатий рот.

Вони об’їхали задній двір. Потім Борка зліз з велосипеда, і Юрко почав кататися один, виробляючи різні фігури.

Він їхав «без рук», ставав колінами на сідло, робив «ластівку», їхав на одній педалі, хвацько зіскакував назад… У цей час Борка, намагаючись привернути до цього видовища загальну увагу, горланив щосили: «Оце здорово!», «От дає!», «Ану ще, Юрко!» — із надмірним захопленням ляпав себе руками по штанях і кидав угору шапку.

Всі дивилися на Юрка. Розмова піонерів з безпритульниками припинилася.

«Це вони навмисне, — думав Мишко, — навмисне заважають, щоб роботу зірвати».

— Давай їх зараз звідси витуримо, — пошепки запропонував йому Генка.

Але Мишко відмахнувся: не заводити ж тут бійку. Тільки справу зіпсуєш.

Він напружено думав, що ж робити, коли раптом побачив у воротях Юркового батька, лікаря Стоцького. Мишко поглянув на Юрка. Юрко не бачив батька. Він стояв за рогом корпусу і разом з Боркою поправляв ланцюг на велосипеді.

— Юрко-о-о, — крикнув раптом Мишко, — іди сюди! — і підморгнув Генці, скосивши очі в бік Юркового батька. Юрко оглянувся і здивовано подивився на Мишка.

— Та йди! — крикнув Мишко знову. — Чого боїшся?

Юрко, притримуючи рукою велосипед, нерішуче підійшов.

— Це яка марка? — Мишко кивнув на велосипед.

— Ейнфільд.

— А, Ейнфільд! — Мишко помацав велосипед. — Нічого машина.

Коровін і безпритульник в кепці теж почали обмацувати велосипед. Раптом Генка заклав пальці в рот і сильно свиснув. Лікар, що стояв у воротях, обернувся і, побачивши Юрка, швидко підійшов до хлопців. Це був красивий чоловік з випещеним обличчям і повними білими руками. Від нього пахло не то одеколоном, не то аптекою.

Юрко стояв біля свого велосипеда і розгублено дивився на батька.

— Юрій, — суворо промовив лікар, — додому!

— Я зовсім… — почав був Юрко.

— Додому! — льодяним голосом повторив лікар, подивився на безпритульників, бридливо зморщився, круто повернувся і пішов з двору.

Притримуючи рукою велосипед і супроводжуваний оглушливим реготом усіх дітей, Юрко побрів за ним.

— Здорово купив! — сказав Коровін.

— Не задавайся, — повчально додав безпритульник у ластовинні.

Розділ 45 СТРІЧКА

Розмова знову наладилася, і хлопці говорили ще цілу годину. Виходячи, безпритульники обіцяли знову прийти завтра.

Задоволені першим успіхом, піонери жваво обговорювали поведінку безпритульних. Недалеко, на асфальтовій доріжці, сидів Борка й сам з собою грався в камінчики.

— Ей, жило, — крикнув Генка, — чого ж ти на велосипеді не катаєшся?

Борка промовчав.

— Май на увазі… — продовжував Генка. — Сам май на увазі і скаутові своєму нещасному скажи: будете зривати нам роботу, дивіться — таких кренделів вам навішаємо, що ви їх і за рік не позбираєте.

Борка знову промовчав.

— Чого ти, Генко, до нього чіпляєшся? — примирливо сказав раптом Мишко. — Чого чіпляєшся? Борка — хлопець нічого, тільки даремно він з цим скаутом водиться.

Борка насторожився, побоюючись каверзи.

— І чого він з ним водиться? — продовжував Мишко. — Юрко його й за людину не вважає. Бачили, як його батечко на нас подивився?

Борка мовчав, не розуміючи, куди хилить Мишко.

— Бачили? — повторив Мишко і, звертаючись до Борки, сказав: — Вірно, Борко, я говорю?

— Ти чого мене агітуєш? — відповів Борка. — В піонери, чи що, хочеш записати? Не потрібні мені ваші піонери. Даремно стараєшся.

— Тебе ніхто і не прийме! — крикнув Генка.

— Почекай, — зупинив його Мишко і продовжував, знову звертаючись до Борки: — Я тебе не агітую, я просто так говорю. А з тобою я хотів одну справу зробити. Серйозна справа. Ось тільки вчора з Славком розмовляли… Правда, Славко?

Славик нічого не розумів, але на всяк випадок підтвердив, що вірно, тільки вчора говорили.

— Яка така справа? — недовірливо спитав Борка.

— Бачиш, — сказав Мишко, — ми нову п’єсу ставимо, з матроського життя, і нам потрібна матроська форма. Розумієш? Справжня тельняшка, штани, безкозирка. Стару чи нову, все одно. Головне, щоб справдешня назва корабля була. Стрічку б, наприклад. От я й хотів з тобою поговорити. Адже ти всі ходи-виходи знаєш… Може, — дістанеш?

Борка посміхнувся:

— З якої це радості я буду для вас діставати? На дурнячка хочете? Дурнів усе шукаєте!

— Нічого, подібного, ми заплатимо.

— Гм! — Борка задумався. — А скільки заплатите?

— Подивитися спочатку треба. Зумієш дістати?

— Я що хочеш з-під землі дістану. — Він поглянув на Мишка: — Даси ножика? Зараз стрічку принесу.

— Справжню?

— Справжню.

— Добре. Неси.

Борка підвівся з землі:

— Без обману?

— Точно тобі кажу. Неси. Одержиш ножик.

Борка побіг додому.

— В чому справа, Мишко? — обурився Шурко Великий. — Що за п’єсу ти збираєшся ставити? Чому я про це нічого не знаю?

— Я тобі потім розповім. Це… для іншої справи.

— Як це «потім»? Я ж все-таки керівник драмгуртка загону. Ти не маєш права мене обходити.

— От іще, розкип’ятився! — сказав Генка. — Мишко знає, що він робить, на те він і ланковий.

— А я режисер, я відповідаю за всю художню частину.

— Ну і відповідай, — знизав плечима Генка, — ніхто тобі не заважає…

— Цитьте, — зупинив їх Мишко, — он Борка йде.

Борка підбіг до них; в кулаці він щось тримав:

— Ну, давай ножик!

— Спочатку покажи.

Борка трошечки розкрив і показав кінчик зім’ятої чорної стрічки.

Мишко простягнув руку:

— Дай подивлюся. Може, вона не справжня.

Борка швидко стиснув кулак:

— Так я тобі й дав… Спочатку ножик давай. Не турбуйся, справжня. Головою відповідаю.

— Ех, що буде, те й буде! — Мишко простягнув Борці ножик.

Той схопив його і передав Мишкові стрічку. Мишко розгорнув її. Ззаду на нього навалилися Генка і Славик.

І на потертій стрічці хлопці побачили виразні сліди срібних літер: «Императрица Мария».

Розділ 46 ПРОЕКТИ

З цього дня безпритульники щоденно приходили на майданчик. Вони приводили з собою товаришів, грали з піонерами в гилки, у волейбол, слухали Шурині розповіді, але примусити їх зняти своє лахміття було неможливо, хоч і стояли жаркі червневі дні.

Повітря було насичене терпким запахом гарячого асфальту. Асфальт варився у великих казанах, парував на обгороджених вірьовкою тротуарах.

Трамваї, свіжопофарбовані, з рекламними вивісками на дахах, повільно повзли по вулицях, відчайдушно дзвонячи мулярам, що перекладали мостову. Двори були завалені паровими котлами, батареями, трубами, цеглою, діжками з цементом і вапном. Господарство Москви відбудовувалось…

— «Циндель» пустили, — об’явив всезнаючий Генка, показуючи на далекий димок, що піднімався з невидимої за будинками, фабричної труби. — Вчора пустили, а завтра «Трёхгорка» стане до ладу.

— Ти все знаєш, — насмішкувато відповів Мишко, — навіть з чиєї труби дим іде. А ось це що? — Він показав на монтерів, які працювали на стовпах.

— Як що? Сам бачиш: монтери. Електрику лагодять.

— «Електрику лагодять»! — передражнив Мишко. — Багато ти знаєш! А чому лагодять?

— Зіпсувалась, напевно.

— Ех, ти! Каширську електростанцію пустили, ось чому. Вона на вугіллі працює. Тепер ліхтарі всю ніч світитимуть, і не по одному, а по обох боках вулиці. Зрозумів? І Шатурську станцію почали будувати… та на торфі… А ось на Волхові першу гідроелектростанцію будують, її буде вода крутити…

— Все це я сам, без тебе знаю, — сказав Генка. — Думаєш, ти один тільки газети читаєш?

У Генки дома дійсно лежала ціла купа газет: все це були номери «Известий» за одне й те саме число. В цьому номері, в графі «У фонд допомоги голодаючим Поволжя», було написано: «Від дітей будинкоуправління № 267 — 87 карбованців». Всі діти цим дуже пишалися, а Генка завжди таскав газету з собою і всім показував.

Дні минали, а хлопці ніяк не могли придумати, як же їм добути піхви. Тепер, коли було твердо встановлено, що Філін — це той самий Філін, треба було остаточно з’ясувати, чи бачив Мишко у філателіста піхви, чи то було просто віяло. Але як це зробити?

— Залізти до дідка, і все, — говорив Генка. — Раз вони бандити, то і нічого з ними церемонитися.

— Як же ти збираєшся до нього залізти?

— Дуже просто: через кватирку. А ще краще — Коровіну доручити. Він знає, як такі справи робляться.

— Ти краще тримай язик за зубами, — сказав Мишко, — через тебе тепер не можна дідкові і на очі показатися. Адже пробували вчора, а він навіть у магазин не пустив. Факт, що запідозрює. А Коровіна нічого сюди приплітати. Нове діло: будемо його підбивати в кватирку лазити! Що він про піонерів подумає! Адже він нічого не знає про кортик. Тут щось інше треба придумати.

І Мишко справді придумав. Тільки це йому спало на думку через кілька днів — під час поїздки загону в дводенний табір на озеро Сенеж.

Розділ 47 ЗБИРАННЯ В ТАБІР

У день від’їзду в табір Мишко прокинувся рано-вранці.

У кімнаті вже було видно, за вікном у передранковому тумані виднілись сірі стіни сусіднього корпусу. Де-не-де у вікнах горіли вранішні вогні, тьмяні і тривожні.

Мишко скочив з ліжка:

— Мамо, котра година?

— П’ять. Поспи ще, встигнеш.

Мати ходила по кімнаті, готуючи сніданок.

— Ні, треба вставати. — Мишко швидко одягався. — Треба ще за хлопцями зайти. Мабуть, сплять.

— Тільки поїж спочатку, — сказала мама.

— Зараз.

Мишко наспіх умився і тепер збирав свій рюкзак.

— Мамо, — одчайдушно закричав він, — де ж ложка?

— Там, де ти її поклав.

— Та нема її! — Мишко поспішно рився в рюкзаку… — Ага, ось вона.

— Ніхто не чіпав твого рюкзака. — Мама позіхнула і мерзлякувато знизала плечима. — І не порпайся там, ти все перевернеш. Пий чай, я сама ковдру загорну.

— Ні, ні, ти не знаєш як. — Мишко згорнув ковдру і прив’язав її до рюкзака, на якому вже теліпались кварта і казанок. — Ось як треба!

— Гаразд… Роби сам. Тільки не загуби там нічого і, будь ласка, далеко не плавай.

— Сам знаю, — Мишко, обпікаючись, сьорбав чай на краю стола з відкинутою скатертю. — Ти все вважаєш, що я маленький, і даремно… Ось повернуся з табору, обов’язково. цю річ поламаю. — Він показав на грубку, що стояла в кутку. — Скоро парове опалення пустять. Знаєш, як тепло буде!

— Коли пустять, тоді й поламаємо, — відповіла мама.

З рюкзаком за плечима Мишко вибіг з квартири. У дверях він зіткнувся з Генкою, що йшов до нього. Генка також був у повній похідній формі. Мишко послав його у двір зібрати решту хлопців і дівчат, а сам піднявся до Славика.

Як і слід було чекати, Славик ще не проснувся.

— Так і знав! — розсердився Мишко. — Скільки можна спати?

— Адже ми домовилися, що ти за мною зайдеш, — виправдувався Славик, потягаючись і протираючи заспані очі.

— Треба на себе надіятися. Одягайся швидше!

Мишко підійшов до піаніно і почав роздратовано перегортати ноти.

З спальні вийшов Костянтин Олексійович, Славиків батько. Його великий живіт опускався на поясок, що підтримував штани. Низенький комір вишитої сорочки відкривав могутні груди, зарослі рудим волоссям. І без того маленькі очиці тепер, зі сну, здавалися зовсім вузенькими щілинками на повному, добродушному обличчі.

— Ну, піонери, — позіхаючи, промовив Костянтин Олексійович, — у похід? — Він простягнув Мишкові руку — Добрий день, товаришу командир. Зранку підлеглих пробираєте? Муштруйте їх, муштруйте!

— Добрий день, — відповів Мишко. — Ми просто так розмовляли.

Він завжди чомусь ніяковів, зустрічаючись з Костянтином Олексійовичем. Мишкові здавалося, що той у душі насміхається з нього і взагалі з хлопців. До того ж технічний директор фабрики — «спец», як говорила Агріппіна Тихонівна.

— Ну-ну, розмовляйте.

Човгаючи туфлями, Костянтин Олексійович вийшов у кухню. Скоро звідти почулося шипіння примуса.

«Ну от, — тужливо подумав Мишко, — чай затівають!. Запізнимося ми через цього Славка!»

— Костю! — почувся з спальні голос Алли Сергіївни. — Костю!

— Батько на кухні, — голосно відповів Славик.

— Славо! Славо!

— Чого?

— Скажи батькові, щоб котлети загорнув у навоскований папір.

— Добре, — відповів Славик, продовжуючи зашнуровувати черевики.

— Не «добре», а йди зараз і скажи йому!

Славик промовчав.

— Хто до тебе прийшов? — знову почувся голос Алли Сергіївни.

— Мишко.

— Мишко? Здрастуйте, Мишко!

— Добрий день! — голосно відповів Мишко.

— Мишенько, голубчику, — заговорила Алла Сергіївна, не, встаючи з ліжка, — я вас дуже прошу, не дозволяйте Славі купатися, йому лікарі це категорично заборонили.

Славик почервонів і завзято почав смикати шнурки черевиків.

— Добре, — посміхнувся Мишко.

— І взагалі, — продовжувала Алла Сергіївна, — наглядайте за ним. Без вас я б не пустила його. Ви розсудливий хлопець, і він вас послухає.

— Добре, я доглядатиму його, — відповів Мишко і скривився до Славика.

У кімнату з чайником і дротяною підставкою в руках увійшов Костянтин Олексійович.

— Ну, мандрівники, — сказав він, ставлячи чайник на стіл, — пийте чай.

— Дякую, — відповів Мишко, — я вже поснідав.

— Костю, — знову почувся з спальні голос Алли Сергіївни, — чого ти там возишся? Розбуди Дашу!

— Не треба, — відповів Костянтин Олексійович, нарізуючи хліб, — уже все готово.

— Скажи Даші… — продовжувала Алла Сергіївна, — скажи Даші: коли прийде молочниця, нехай візьме тільки одну кварту.

— Добре, скажу. Ти спи, спи…

— Хіба я можу заснути! — капризним голосом відповіла Алла Сергіївна. — Ну для чого ти дозволив йому їхати! Я тепер два дні повинна турбуватися. А в мене сьогодні концерт.

— Нічого, нехай з’їздить. — Костянтин Олексійович хитро поглянув на хлопців. — Як же йому не дозволиш? Він тепер майже дорослий…

— Ні, ні… це безумство, просто безумство! Відпускати дитину на дві доби, одну, невідомо куди, невідомо для чого… Славо! Ти ж там не бігай босоніж!

— Добре, — пробурмотів Славик, допиваючи чай.

— Ну-с, — продовжуючи посміхатися, спитав Мишка Костянтин Олексійович, — куди ви закинули лещата, які я вам дав?

— Ми їх не закинули, — відповів Мишко. — Вони в Будинку піонерів у слюсарній майстерні.

— Що ж, на наших лещатах весь будинок працює?

— Що ви! — Мишко розсміявся. — Там зібрано обладнання з усього району.

— Так уже й з усього району?

— Ага-a… Адже там, крім слюсарної майстерні, є ще столярна, швейна, шевська, палітурна…

— Скажіть, цілий комбінат!.

— Тільки ти поскупився, — сказав Славик, одягаючи на плечі мішок, — а он директор «Напильника» цілий токарний верстат дав.

— Ти бачиш! Та ж у мене токарних верстатів немає. — Костянтин Олексійович з робленою прикрістю розвів руками. — Будь ласка, беріть ткацький. Я вам великий дам, ось як ця кімната… Не хочете? Нічого не можу зробити… Чим багаті, тим і раді.

— Ти завжди смієшся! — сказав Славик. — Пішли, Мишко.

Костянтин Олексійович провів хлопців до дверей. Прощаючись, він засміявся і сказав:

— Все-таки хоч ви люди і самостійні, але постарайтеся повернутися додому з цілими руками і ногами, а якщо зумієте, то й з цілою головою.

Розділ 48 В ТАБОРІ

Хлопці Мишкової ланки щойно закінчили спорудження великого плоту, викупалися і тепер відпочивали на березі.

Безбережне розіслалося перед ними озеро. Хмари лежали на його невидимому краї, мов кудлаті снігові гори. Гострокрилі чайки розрізували випуклу синяву води. Тисячі мальків шугали по мілководдю. Білі лілії дрімали на заколисуючій зибі. Їх довгі зелені стебла плуталися в прибережному комиші, де кумкали жаби та чувся іноді шумливий плюскіт великої риби.

— Головне, треба як слід загоріти, — стурбовано говорив Генка, натираючи груди і плечі якоюсь маззю. — Загар — перша ознака здоров’я. Ану, Мишко, натри мені спину, потім я тобі.

Мишко взяв у Генки баночку, понюхав, бридливо зморщився:

— Ну і погань! Фу!

— Багато ти розумієш! Це горіхове масло. Перший сорт. А пахне банка. Вона з-під гуталіну.

Мишко продовжував бридливо розглядати мазь.

— І крихти тут якісь, яєчна шкаралупа…

— Це нічого, — хитнув головою Генка. — У мене, розумієш, у мішку все перемішалося. Нічого, давай масти!

— Ні! — Мишко повернув Генці банку. — Сам собі масти. Я до неї і торкатися не хочу.

— Ну й не треба. От побачиш: до вечора буду, як бронза.

— Пішли, хлопці, — сказав Славик, — он Коля йде.

Хлопці пішли до табору, до розкинутих на узліссі сірих гострокутних палаток.

Посередині табору вже стояла мачта. Завтра вранці буде урочисте підняття прапора. Свіжоскопана і утоптана дитячими ногами земля навколо мачти сірим горбочком виділялася на узліссі. Кругом земля була коричньова, прикрита опалою сосновою корою, жовтими голками і сухим гіллям, що потріскувало під ногами.

Із-за крайньої палатки чулися. крики дівчаток, що поралися коло багаття. Над багаттям, на укріпленій на двох рогатках поперечці, висіли казанки. Запах підгорілої каші швидко рознісся по табору.

— Чого вони горланять? — сказав Генка. — Дівчиська нічого не можуть робити спокійно. Обов’язково крик піднімуть. Проста справа — кашу зварити, а вони галасують, мов бугая смажать.

З лісу вийшов Коля, оточений безпритульниками. Їх було десятеро — ті, що вже регулярно ходили на майданчик загону. Всі вони були в своєму лахмітті, тільки один Коровін був голий до пояса.

«Цікаво, куди їх Коля водив? — думав Мишко. — Звичайно, він одвів їх навмисне, доки табір влаштовували. До роботи вони не звикли. Доки влаштовувався табір, вони б скучили, а можливо, і взагалі розбіглися б. Але куди ж він їх все-таки водив?»

— Ви куди ходили? — спитав Мишко у Коровіна. Коровін скоса подивився на хлопців, що стояли осторонь і тихо відповів:

— У село.

— Чого?

— Лани дивилися, молотьбу… — Він зітхнув. — Ми раніше теж… І корова в нас була…

Мишко з захопленням поглянув на Колю. Він стояв коло багаття оточений дівчатами і куштував кашу, сміючись і дмухаючи на ложку.

«Який він все-таки розумний, — думав Мишко. — Повів цих хлопців у село. Навмисне повів. Адже вони всі сільські. І він повів їх туди, щоб хлопці згадали свої хати, свою сім’ю…»

— Ще, — продовжував Коровін, — на станцію ходили.

— Для чого?

— Дитбудинок там… Дивилися, як діти живуть. Там колишні… — Він зніяковів. — Ну, як ми зараз.

— Ну, і як у них, добре?

— Нічого живуть, непогано… Свій город мають…

«І в дитбудинок їх навмисне повів», подумав Мишко. Коля продовжував стояти біля кухні. Мишко теж підійшов туди.

— Ну, як я буду все ділити? — плачучим голосом говорила Зіна Круглова. — Тут сто всяких продуктів! Ніхто не приніс однакових. Ось, — вона показала на розкладену коло багаття провізію, — ось… котлет п’ять штук, оселедців — вісім, яєць — дванадцять, м’яса дев’ять шматків, вобли — чотири, крупи всі різні. — Вона ображено замовкла і раптом розреготалася — А друга ланка риби наловила — шістнадцять пічкурів… — І її червоне від спеки обличчя з маленьким кирпатим носиком стало зовсім круглим.

— Таке, — розсміявся. Коля, — дрібнувата рибчина. Але нічого, пообідаємо так, що тільки пальчики пооблизуєте…

Розділ 49 ГЕНЕРАЛ-КВАРТИРМЕЙСТЕР

І справді, пообідали.

Каша чудово пахла димом, вареною воблою, а в чаю плавали ялинові глиці, крапельки жиру і яєчна шкаралупа.

Їли зробленими з бересту ложками, розсівшися навколо багаття. Вгорі шуміли сосни, стурбовано каркали ворони. Коля вирівняв шматок дроту, нанизав на нього шматочки м’яса і тут же засмажив шашлик. Всім припало по маленькому шматочку, та зате шашлик був справжній…

По обіді Коля вишикував загін і сказав:

— Завтра ми. з дитячим будинком проведемо велику військову гру «Здобуття Перекопу». Щоб не осоромитися, сьогодні трохи потренуємося. Он там буде штаб білих. — Він показав на гайок на правому березі озера. — Завдання: пробратися в штаб білих і захопити їхній прапор. Білих будуть грати друга і четверта ланки, а керівниками дамо їм когось із старших. Врангелем призначається Шура Огурєєв, а Генка Петров — його начальником штабу.

— А чому це ми будемо білими? — запротестував Генка. — Раз наша ланка червона — виходить, і ми повинні бути червоні.

— Справді, — сказав Шура. — Це несправедливо. До того ж, у білих не було начальника штабу. Він звався генерал-квартирмейстером.

— Добре, — посміхнувся Коля, — значить, Генка буде генерал-квартирмейстером. А наказ виконуйте! Як тільки почуєте сигнал труби — гру закінчити і всім зібратися в таборі.

Шура і Генка страшенно образилися цим призначенням, і коли Перекоп був узятий, а штаб білих розгромлений, Врангель і його генерал-квартирмейстер зникли.

Їх довго шукали, кілька разів трубили в горн, але вони не з’являлися.

— Нічого, — сказав Коля, — самі прийдуть… Пийте чай, а потім у ліс — за хмизом для великого вогнища.

І справді, надвечір Шура і Генка з’явилися.

Попереду йшов Шура, а за ним з похиленою головою, охаючи й зітхаючи, ніби його щойно відлупцювали, плентався Генка.

Вони підійшли і мовчки зупинилися за кілька кроків від Колі.

— Чого прийшли? — сухо спитав Коля.

— Ми здаємося, — з поваленим виглядом оголосив Шура.

— А чому ви не з’явилися по сигналу?

Шура почав явно заготовлену наперед промову.

— Ми вирішили, — сказав він, — що треба дотримуватися історичної правди. Треба наслідувати дійсність історичних подій. Адже Врангель утік з Криму. Ось ми й зникли. — Він помовчав, а потім додав: — А якщо, по-вашому, це неправильне трактування ролі, то прошу в майбутньому мене Врангелем не призначати.

Коля одвернувся, щоб заховати посмішку, і спитав:

— Чому ж ви все-таки прийшли?

Шура показав на Генку:

— Мій генерал-квартирмейстер небезпечно захворів.

«Генерал-квартирмейстер» дійсно мав жалюгідний вигляд. Він тремтів, обличчя його пашіло, як у пропасниці, очі були червоні. Він хворобливо пересмикувався всім тілом, ніби його безперервно кололи голками.

— Що з тобою, Генко? — спитав Коля. Генка мовчав.

— Тяжке пошкодження шкіряних покривів, — відповів за нього Шура.

Коля підняв Генчину сорочку, і всі побачили, що спина в нього вкрита великими пухирями.

— Мастився чим-небудь? — спитав Коля.

— Мас… мастився, — пробелькотів Генка.

— Чим?

— Горі… горіховим маслом.

— Покажи.

Хворобливо зморщуючись, Генка витяг з кишені баночку і простягнув її Колі.

Коля довго розглядав її, нюхав, потім спитав:

— Де ти її взяв?

— Сам… сам зробив… по рецепту.

— По якому рецепту?

— Борка дав.

— Так, — сказав Коля, — це суміш цинкової мазі з кремом для взуття. Ех ти, провізор…

Нещасного Генку змастили вазеліном і поклали в палатку.

Розділ 50 ВОГНИЩЕ

Увечері весь загін розташувався навколо запаленого на березі вогнища.

Місяць проклав по озеру блискучу срібну доріжку. Під чорною громадою сплячого лісу біліли маленькі палатки. І тільки зірки, переморгуючись, посилаючи одна другій сигнали, сторожували заснулий світ.

Коля розповідав про далекі, чужі країни, про маленьких, дітей, що працюють на чайних плантаціях Цейлону, про жебраків, що вмирають на вулицях Бомбея, про змучених гірників Сілезії і безправних негрів Сполучених Штатів Америки.

Спалахуюче полум’я вихоплювало з темряви напружені обличчя дітей, галстуки, худорляве Колине обличчя з косим пасмом м’якого волосся, що падало на блідий лоб. Хмиз тріщав у вогні і розпадався на дрібненькі червоні жаринки, що горіли коротким фіолетовим полум’ям. Іноді жаринка вискакувала з вогнища, і тоді хто-небудь з дітей обережно підштовхував її знову в вогонь, до жарких, палаючих полін.

І ще Коля розповідав про комуністів і комсомольців капіталістичних країн, відважних солдатів світової революції.

Мишко лежав на животі, підперши кулаками підборіддя, його обличчя пашіло від. вогню, по ногах і спині пробігав холодок, що тягнув з озера. Він слухав Колю, і з темряви, що нависла навколо вогнища, перед ним поставали суворі образи безстрашних людей, які ламали старий світ. Він уявляв собі, як вони йдуть на страту, мужньо переносять муки в тюрмах і катівнях, піднімають народ на повстання проти буржуазії, його охоплювала жадоба подвигу, і він мріяв про життя, таке, як те, до останнього подиху віддане революції…

Коля закінчив бесіду і наказав дати відбій. Протяжні звуки горна сколихнули повітря і далекою луною відгукнулися за верхів’ями дерев. Всі розійшлися по палатках, і табір заснув.

Мишко не спав. Він лежав скраю в палатці і через відкриту запону дивився на. зірки.

Поряд з Мишком, витягнувшись на весь свій довгий зріст і з головою вкрившись ковдрою, спав Шурко Великий. За ним, зіщулившись і ледь чутно сопучи, — Славик. А он крутиться і стогне Генка… Хлопці спали на м’яких ялинових гілках, уткнувши голови в саморобні, набиті травою подушки.

Мишко думав про Колю: «Звідки він все знає? Мабуть, читає багато… І як він встигає? Працює на виробництві, вчиться на робфаці, вожатий загону, член бюро осередку… Так, це справжній комсомолець!»

Тріснула гілка. Мишко прислухався. Це вартові. З палатки дівчаток почувся тихий, приглушений сміх. Мабуть, Зіна Круглова. Все їй смішно…

Він чомусь згадав Оленку й Ігоря Буш. Де вони зараз, ці бродячі акробати? Давно хлопці їх не бачили, майже ціле літо. Де їхній ослик, візок? Генка все мріяв про цей візок, хотів рекламу на ньому по місту возити, щоб у кіно безплатно пускали… Дивак Генка!

Мишко уявив собі Генку, як він тягне візок по московських вулицях, і раптом несподівана думка майнула в його голові.

Візок… візок… як це він раніше не додумався! Мишко навіть підвівся від хвилювання, потім знову ліг. Оце ідея! Оце буде здорово! Він яскраво уявив собі всю картину. Хай йому чорт, оце здорово!

Йому захотілося зараз же розбудити Генку і Славика й поділитися з ними своїм планом… але нічого, він завтра їм розповість. Тепер найголовніше — знайти Бушів, а там… Мишко ще довго не міг заснути, обмірковуючи такий вірний, чудовий план, що спав йому на думку…

Потім він заснув. Кроки вартових віддалялися, сміх у палатці дівчаток припинився, і все стихло.

Погасле вогнище круглою плямою чорніло на високому, залитому місячним сяйвом березі. В його попелі ще довго спалахували і гасли маленькі вогники. Спалахували і гасли, ніби граючи в піжмурки між обгорілими і обвугленими полінцями.

Розділ 51 ТАЄМНИЧІ ГОТУВАННЯ

Закінчився серпень. Змерзлі бульвари щільніше загорталися в яскраві килими опалого листя. Невидимі нитки пливли у повітрі, просякнутому м’яким ароматом минаючого літа.

Після одного збору загону Мишко, Генка і Славик вийшли з клубу і попрямували до Новодівочого монастиря.

У розколинах високої монастирської стіни гніздилися галки. Їх голосний крик наповнював безлюдне кладовище. Сумовита травичка на могильних горбках висохла і пожовкла. Металеві грати здригалися від різких подувів вітру.

— Доведеться почекати, — сказав Мишко.

Друзі посідали на низенькій лавочці, що спиралася на два хиткі стовпчики і зовсім припадала до землі.

— Половину покійників ховають живими, — об’явив Генка, поглядаючи на могили.

— Чому? — спитав Славик.

— Здається, що чоловік умер, а насправді, він заснув летаргічним сном. У могилі він прокидається. Піди тоді доводь, що ти живий.

— Це буває, але рідко, — сказав Мишко.

— Навпаки, дуже часто, — заперечив Генка. — Треба в покійника електричний струм пропустити, тоді не помилишся.

— Нова теорія доктора медицини Геннадія Петрова! — оголосив Мишко.

— Прийом від. двох до чотирьох, — додав Славик.

— Смійтесь, смійтесь, — сказав Генка. — Поховають вас живими, тоді взнаєте. Смійтесь! — Він ображено замовк, потім нетерпляче запитав: — Коли вони прийдуть?

— Прийдуть, — відповів Мишко. — Раз обіцяли — значить, прийдуть.

— Може, краще все-таки не затівати всієї цієї справи? — сказав Славик, глянувши на хлопців.

— А що ж? — спитав Мишко.

— Можна піти в міліцію і все розповісти.

— Здурів! — розсердився Генка. — Щоб міліції весь скарб дістався, а ми з носом?

— У міліцію ми встигнемо заявити, — сказав Мишко. — Раніше треба все як слід з’ясувати, а то засміють нас, і більш нічого… Взагалі, як вирішили, так і зробимо.

Ледве Мишко вимовив ці слова, з-за монастирської стіни з’явилися Оленка й Ігор Буш. Вони привіталися з хлопцями і сіли поряд на лавку.

Оленка була в осінньому пальті і красивій яскравій косинці. Ігор у костюмі з галстуком і в модній кепці мав, як завжди, серйозний вигляд. Добре вмостившись на лаві, він вийняв великий кишеньковий годинник, подивився на нього і пробасив:

— Здається, не запізнилися.

Оленка, посміхаючись, оглянула хлопців:

— Ну, як поживаєте?

— Нічого, — за всіх відповів Мишко. — А ви як?

— Ми теж нічого. Тільки недавно повернулися з подорожі.

— Де ви були?

— В різних місцях. У Курську були, в Орлі, на Кавказі…

— Хороше на Кавказі! — сказав Генка. — Там урюк росте.

— Припустімо, урюк там не росте, — зауважив Славик.

— Як з нашим проханням? — спитав Мишко.

— Ми все влаштували, — пробасив Ігор.

— Так, — підтвердила Оленка, — ми домовилися. Можете його взяти. Але для чого він вам потрібний? Він весь поламаний.

— Резина зовсім непридатна, — сказав Ігор.

— Це пусте, — сказав Мишко, — ми його відремонтуємо.

— Але навіщо вам потрібний цей візок? — допитувалася Оленка.

— Так… Для однієї справи, — ухильно відповів Мишко.

— Знаєте, хлопці, — сказала раптом Оленка, — я впевнена, що ви шукаєте скарб.

Хлопці розгублено витріщили очі.

— Чому ти так думаєш? — Мишко почервонів.

Вона розсміялася:

— Дивлячись на вас, це дуже легко відгадати.

— Чому?

— Ви хочете знати чому?

— Так, хочемо знати чому.

— Тому що в людей, які шукають скарб, буває страшенно безглуздий вигляд.

— А ось і не вгадала, — сказав Генка, — ніякого скарбу ми не шукаємо. Сама розумієш: уже хто-хто, а я такими дурницями не займався б.

— Ну добре, — сказав Мишко, — годі жартувати. Коли ми можемо взяти візок і скільки ми повинні за нього заплатити?

— Можете взяти його, коли захочете, — сказала Оленка, — а платити нічого не треба. Він циркові більше не потрібний.

— У бухгалтерії списаний по акту, — солідно додав Ігор. Він встав, подивився на годинник: — Оленко, нам пора.

Хлопці провели Бушів до трамваю. Біля зупинки тупцював, потираючи закляклі руки, лоточник. Його кашкет з золотим написом «Моссельпром» був насунутий на самі вуха, і закрутка від останньої літери зігнулася пополам. Хлопці купили «прозорих», почастували ними Бушів. Потім Оленка й Ігор поїхали. Друзі по Великій Царицинській, через Дівоче поле, попрямували додому.

Розділ 52 РЕКЛАМНИЙ ВІЗОК

У безлюдному сквері осінній вітер грався опалим листям. Він збирав його в купу, кружляв навколо голих дерев, змітав на сірий граніт церковних сходів, шарудів ним на одиноких лавках, кидав під ноги прохожим і брудними, розтоптаними, шматками тягнув угору по Остроженці, де забивав під колеса яскравого рекламного візка, що стояв на розі Всеволжського провулка.

На візку були прикріплені під кутом два фанерних щити з розвішаними на них афішами нової кінокартини «Комбриг Іванов». Вгорі, там, де щити стикалися, погойдувалися вирізані з фанери літери «Кіно арбатський Арс».

Постійні прохожі Остроженки звикли до візка, що вже кілька днів незмінно стовбичив на розі. Тільки ввечері за ним приходив хлопчик і забирав його. Лисий дідок, хазяїн філателістичної крамниці, завжди лаяв хлопчика за те, що він ставить візок проти крамниці. Хлопчик нічого йому не відповідав, підкладав камінці під колеса і спокійно йшов геть.

Одного разу ввечері хлопчик прийшов, вийняв з-під коліс візка камінці, вкотив його у двір і пішов у двірницьку.

Двірник, худий рудий татарин, сидів на широкому ліжку, звісивши босі ноги на підлогу.

— Дядечку, — сказав хлопчик, — мій візок поламався. Можна йому постояти у дворі?

— Знову поламавси, — двірник ліниво поглянув у вікно, — знову поламавси. — Він позіхнув, поплескав долонею по губах. — Нехай стоїть, нам хіба жалка…

Хлопчик вийшов, уважно, оглянув візок, помацав верхню планку, тихенько стукнув по щиту і пішов геть.

Двір, пустішав. У вікнах гасли вогні. Коли зовсім стемніло, з під’їзду вийшли старий філателіст і Філін. Вони зупинилися біля самого візка, і філателіст напівголосом спитав:

— Отже, вирішено?

— Авжеж, — роздратованим шепотом відповів Філін, — чого йому чекати? Рік, як ви його за ніс водите.

— Складний шифр, — пробурмотів дідок, — за всіма даними — літорея, а от бач ти, без ключа не можу прочитати.

— Якби ви знали, що там є, — зашепотів Філін, нахиляючись до старого, — то прочитали б.

— Розумію, розумію, тащо робити! — Дідок розвів руками. — Вище голови не стрибнеш. Може, почекає ще Валерій Сігізмундович. Їй-богу, краще почекати.

— Не хоче він більше чекати. Зрозуміло? Не хоче. Отож до неділі все приготуйте. І інше все. Я сам не прийду: хлопчину пришлю.

Філін пішов. Дідок довго дивився йому вслід, шамкаючи беззубим ротом, потім побрів у під’їзд. В освітленому вікні з’явилася його згорблена постать. Дідок повільно пересувався по кухні. Нахилившись, він підкачав примус. Довгі червоні язики полум’я висовувалися з-під чайника, облизуючи його круті боки.

Потім дідок почав чистити картоплю. Чистив він її повільно, акуратно. Лушпайка довгою, ламаною стрічкою звисала все нижче й нижче, аж доки не падала в відро.

З кухні дідок перейшов у кімнату і схилився над столом. Певний час він стояв зовсім нерухомо, потім підвів голову, подивився у вікно, перед яким стояв візок, і почав завішувати вікно. Завішував він його однією рукою. В другій він тримав піхви. Їх було тепер виразно видно. Чорні, — шкіряні, з металевим обідком наверху і кулькою на кінці…

Вийшов двірник, почухався, дивлячись на місяць, позіхнув і пішов до воріт. Тільки хотів він їх зачинити, як раптом з’явилися Генка і Славик.

— Бери своя візок, — сказав двірник, — в порядку візок. Бери.

Хлопці вийняли камінці з-під коліс візка і викотили його на вулицю. Двірник замкнув ворота…

Хлопці викотили візок у безлюдний провулок, оглянулися навкруги, відсунули верхню планку й розсунули щити. З візка вискочив Мишко…

Додому Мишко повернувся пізно вночі. Мами не було вдома: вона працювала на нічній зміні.

Мишко роздягнувся і ліг спати. Він лежав з відкритими очима і думав.

«Здорово вони придумали з візком! Цілий тиждень день у день слідкували вони з нього за крамницею дідка. Проводжаючи відвідувачів, дідок розмовляв з ними біля візка і не догадувався, що там хтось сидить. Вночі вони ставили візок у дворі і таким чином дізналися про весь розпорядок життя дідка. І піхви кілька разів бачили. Якщо зняти обідок і відкрутити кульку, вони розгортаються віялом. На віялі щось написано. Не зрозуміло тільки одне: дідок сказав Філіну, що без ключа він не може розшифрувати, але ж ключ у нього в піхвах. Що ж він розшифровує?

Добре. Треба добути піхви, тоді видно буде. Того високого звуть Валерій Сігізмундович. Ясно, що це Нікітський. Вони його, правда, більше не бачили, але важливо заволодіти піхвами, а Нікітський тоді ніде не дінеться. Тепер справа буде простішою. Борку вони зуміють обдурити. Борка давно на візок зазіхає.

З візком, звичайно, доведеться розстатися. Щоправда, за те, що вони його возять, їх безплатно пускають у кіно, але все одно — з понеділка в школу, ніколи буде. І не до лиця піонерам займатися такою комерцією.

Думки Мишка перенеслися на справи загону. Попереду дитячий комуністичний тиждень. Треба написати листа піонерам міста Хемніца, в Німеччині. Соціал-зрадники, всякі там Шейдемани і Носке, зовсім знахабніли.

І чого це іноземні робітники терплять досі капіталістів? Робітників багато, а капіталістів мало. Невже вони не можуть справитися?

Потім треба серйозно поговорити з Зіною Кругловою. Дівчата затримують шиття білизни для дитбудинків. Щоправда, на зборі ухвалили, що шитимуть і хлопці і дівчата. Між чоловічою і жіночою працею не повинно бути різниці — це, звичайно, буржуазний пережиток, але… все ж таки нехай краще шиють дівчата…

Розділ 53 ПІХВИ

Насвистуючи «Яблучко», Борка йшов по Нікольському провулку. В руках він тримав пакет, старанно обгорнутий газетою і обв’язаний шпагатом. Борка йшов не зупиняючись. Батько наказав йому по дорозі від філателіста додому ніде не затримуватися і принести пакет в повній цілості.

Цей наказ був би виконаний точно, якби не рекламний візок кіно «Арс», що привернув увагу Борки. Він стояв на церковному дворі. Навколо нього зібралися Мишко, Генка, Славик і безпритульник Коровін. Вони розглядали візок і про щось гаряче сперечалися.

Борка підійшов до них, з зацікавленням оглянув усю компанію.

— Ти на резину подивись, на резину, — говорив Мишко, тикаючи ногою в колеса, — одні покришки чого варті.

Коровін засопів:

— Ціна остаточна.

— Ну, це ти вже кинь! — сказав Генка. — П’ять карбованців за такий візок!

— Ви що, візок продаєте? — Борка підступив ближче до хлопців.

Мишко обернувся до нього:

— Продаємо. А тобі що?

— Просто так. Спитати не можна?

— Ну і нічого даремно питати.

— А я, може, куплю!

— Купуй.

— Скільки просите?

— Десять карбованців.

Борка присів навшпиньки і почав розглядати візок. Обмацуючи колеса, він поклав пакет поряд з собою на землю.

— Чого ти мацаєш? — сказав Мишко і взявся за ручки. — Колеса ж на підшипниках. Дивися, хід який. — Він штовхнув візок уперед: — Чуєш хід?

Борка посувався разом з візком, прислухаючись до шуму коліс з виглядом великого знавця. Мишко зупинився:

— Сама йде. Спробуй.

Борка взявся за ручки і штовхнув візок. Він справді котився дуже легко.

Генка і Славик також посувалися слідом за візком, загороджуючи собою Коровіна, що сидів біля пакета.

— А найголовніше, дивися. — Мишко відсунув планку, розсунув щити. — Бачиш? Можеш хоч спати. Поставив візок і лягай.

— Еге, — сказав Борка, — ти вже розхвалиш, а резина ж уся стерлася.

— Резина стерлася? Та ти дивись, що написано: «Треугольник, первый сорт».

— Мало що написано. І фарба вся облізла. Ні, ви давайте вже дешевше…

— Гаразд, Мишко, — почувся раптом голос Коровіна, що сидів на тому самому місці, поряд з Борчиним пакетом, — я забираю візок.

Мишків азарт раптом зник:

— От і добре. Бери… Проґавив ти візок, Жила! — звернувся він до Борки.

— А я, може, дорожче дам.

— Ні, тепер уже не даси.

— Чому? — Борка підійшов до свого пакета, підняв його.

— Тому! — Мишко посміхнувся.

Борка здивовано оглянув хлопців. Вони глузливо посміхалися, тільки Коровін, як і завжди, дивився похмуро.

— Не хочеш, як хочеш! — сказав Борка. — Потім сам будеш набиватися, але вже більше двогривеного не одержиш.

Насвистуючи «Яблучко», Борка пішов геть.

Коли він зник за поворотом, хлопці забігли за боковий олтар і Коровін витяг з кишені піхви.

Мишко нетерпляче вихопив їх у нього, покрутив у руках, потім обережно зняв зверху обідок і викрутив кульку.

Піхви розгорнулися віялом. Хлопці вп’ялися очима в них, потім здивовано переглянулися…

На внутрішній стороні піхов стовпчиками були нанесені знаки: крапки, рисочки, кружечки. Точнісінько так, як і на пластинці кортика.

Більше нічого в піхвах не було.



ЧАСТИНА П’ЯТА СЬОМА ГРУПА «Б»

Розділ 54 ТЬОТЯ БРОША

На уроці математики не виявилося крейди.

Учителька Олександра Сергіївна суворо подивилася на Мишка і запитала:

— Старосто, чому немає крейди?

— Хіба немає? — Мишко схопився з свого місця і з робленим здивуванням витріщив очі. — Перед початком уроку була.

— Он як! — насмішкувато сказала Олександра Сергіївна. — Отже, вона втекла? Заверніть її назад.

Мишко вискочив з класу і побіг у роздягалку за крейдою. Він прибіг туди і побачив, що тьотя Броша, гардеробниця, плаче.

— Ви що, тьотю Брошо? — спитав Мишко, заглядаючи їй в очі. — Ви чому плачете? Хто вас образив?

Ніхто точно не знав, чому гардеробницю назвали тьотею Брошею. Можливо, це було її ім’я, можливо, через те, що вона носила велику жовту брошку, приколоту на смугастій кофті біля самого підборіддя, а можливо, і тому, що вона сама була схожа на брошку — така маленька, товстенька бабуся. Вона завжди сиділа біля роздягалки, в’язала панчоху і здавалася маленьким клубочком, що притулився на дні глибокого колодязя з металевої сітки, якою був обтягнутий сходовий проріз. Тьотя Броша нібито уміла замовляти ячмені. І справді: подивиться на око, пошепче щось — і через два дні ячмінь проходить.

І ось тепер вона сиділа біля роздягалки і плакала.

— Скажіть, хто вас образив? — допитувався Мишко. Тьотя Броша витерла хусточкою очі і, зітхнувши, сказала:

— Тридцять років прослужила, слова поганого, не чула, а тепер старою дурою назвали. І на тому спасибі.

— Хто? Хто назвав?

— Бог з ним, — тьотя Броша махнула рукою, — бог з ним!

— При чому тут бог! — розсердився Мишко. — Ніхто не має права ображати. Хто вас облаяв?

— Стоцький облаяв, Юрко. Запізнився він, а мені не дозволено впускати. Іди, кажу, до директора, не з’їсть він тебе. А він мені — «стара дура»! А ще ж хороших батьків синок. І матінка його тут навчалась, коли гімназія була. Тільки ти, Мишенько, — злякано забурмотіла вона, — нікому, дитино, не розповідай!

Але Мишко вже її не слухав. Він схопив крейду і, перестрибуючи через три сходинки, помчався в клас.

Біля дошки стояв і м’явся Філя Китов, якого прозвали «Кит». Олександра Сергіївна зловісно мовчала. Кит, доводячи рівність кутів у рівнобедреному трикутнику, помножив квадрат гіпотенузи на суму квадратів катетів і втупився очима в дошку, спантеличений наслідком. Кит залишився в сьомій групі на другий рік і, мабуть, залишиться на третій. На уроках він завжди дрімав або вирізував ножиком на парті, а на перервах клянчив у хлопців сніданки. Клянчив не тому, що був голодний, а тому, що був страшенним ненажерою.

— Далі! — Олександра Сергіївна промовила це тоном, який говорив про те, що далі нічого хорошого не буде.

Кит благально подивився на клас.

— На дошку дивись, — сказала Олександра Сергіївна.

Кит знову повернувся до класу своєю товстою, безпомічною спиною і зчудованим чубчиком на білобрисій маківці.

Олександра Сергіївна походжала між партами, пильно поглядаючи на клас. Маленька, худенька, з високою зачіскою і довгим напудреним носом, вона все помічала і не дарувала жодної дрібниці. Коли вона одверталася, Зіна Круглова швидко піднімала руку з розчепіреними пальцями, показуючи всьому класові, скільки хвилин залишилося до дзвоника.

Юрко Стоцький сидів на крайній парті і байдуже поглядав у вікно.

Мишко з обуренням подивився на Юрка. «Задавака нещасний! Все ходить з відкритими колінами, хоче показати, який він загартований. Корчить із себе Печоріна. Так і написав у анкеті: «Хочу бути схожим на Печоріна». Зараз, після уроку, я тобі покажу Печоріна!»

Мишко непомітно вирвав з блокнота аркушик паперу і, прикриваючи його долонею, написав: «Стоцький облаяв Брошу дурою. Броша плаче, треба обговорити на зборах». У цей час він дивився на дошку, і літери роз’їхалися криво й косо.

Потім він підсунув записку Славикові. Славик прочитав її і в знак згоди кивнув головою. Мишко склав аркушик учетверо, написав: «Шурі Огурєєву і Генці Петрову» — і перекинув його на сусідню парту..

Шурко Великий прочитав записку, подумав і написав на ній: «Краще влаштувати показовий суд. Згоден бути прокурором». Потім згорнув і перекинув записку сестрам Некрасовим, але Олександра Сергіївна, відчувши позад себе якийсь рух, швидко обернулася. Всі сиділи тихо, лише Зіна Круглова ледве встигла опустити руку з розчепіреними пальцями.

— Круглова, до дошки, — сказала Олександра Сергіївна.

Кит поплентався на своє місце.

Від сестер Некрасових записка через Льолю Підволоцьку добралася до Генки. Він прочитав її і внизу написав: «Треба його провчити як слід, щоб пам’ятав».

Тим же шляхом записка повернулася до Мишка. Він прочитав Шурину і Генчину відповіді і показав Славикові. Славик заперечливо похитав головою. Мишко присунув записку до себе і почав на ній щось писати, як раптом Славик штовхнув його під партою ногою. Мишко не звернув уваги. Славик штовхнув його вдруге, але було вже пізно. Поряд стояла Олександра Сергіївна і простягала руку до записки:

— Що ти пишеш?

Мишко зім’яв записку в кулаці і мовчки підвівся:

— Покажи, що в тебе в руці!

Мишко мовчав і не відриваючись дивився на прибиті до стін планки для діаграм.

— Я тебе питаю, — зовсім тихо сказала Олександра Сергіївна, — що ти писав на уроці? — Вона помітила книгу, що лежала під зошитом і взяла її. — А це ще що таке? — Вона голосно, на весь клас прочитала: — «Посібник до історії, опису та зображення ручної зброї від стародавніх часів до початку дев’ятнадцятого століття». Чому в тебе сторонні книги на парті під час уроку?

— Вона просто так лежала, я не читав її, — спробував виправдатися Мишко.

— Записку ти теж не читав?.. Соромився б! Староста класу, піонер, член учкому… Цю книгу ти одержиш у директора, а тим часом залиш клас.

Ні на кого не дивлячись, Мишко вийшов з класу.

Розділ 55 КЛАСНІ ЗБОРИ

Він вийшов з класу і сів на підвіконня. У вікно видно було протилежний бік Кривоарбатського провулка, два ліхтарі, уже засвічені, незважаючи на ранній час, і шкільний майданчик, занесений снігом.

У коридорі тихо. Тільки чути, як падають у відро краплі з бачка з перевареною водою та згори, з гімнастичного залу доносилися звуки рояля: трам-там, тара-тара, трам-та-та, трам-та-та, трам-та-та, і на стелі глухо віддається рівномірний тупіт марширування: трам-та-та, трам-та-та…

Недобре вийшло! Іди тепер до директора. Олексій Іванович, звичайно, запитає про книгу… Навіщо та чому…

І нічого не втаїш від нього. Як втупиться в тебе очима, всю правду викладеш.

І все через цього задаваку Юрка-скаута! Він все фасонить. Безумовно буржуазний тип.

Почувся дзвоник. Тиша розірвалася грюканням численних дверей, тупотом, криком і галасом.

З класу вийшов Юрко Стоцький.

— Ти нащо тьотю Брошу облаяв? — зупинив його Мишко.

— Яке твоє діло? — Юрко презирливо подивився на нього.

— Ти на мене так не дивись, — сказав Мишко, — а то швидко заробиш!

Їх оточили хлопці.

— Яку звичку взяв, — продовжував Мишко, — ображати технічний персонал! Це тобі не дома — на прислугу горланити.

— Чого ти з ним, Мишко, розмовляєш! — Генка проштовхався крізь юрбу дітей і став проти Юрка. — З ним ось як треба!

Він поліз битися, але Мишко спинив його:

— Почекай… Ось що, Стоцький, — звернувся він до Юрка, — ти мусиш вибачитися перед Брошею.

— Що? — Юрко здивовано звів тонкі брови. — Я буду вибачатися перед прибиральницею?

— Обов’язково.

— Сумніваюсь! — посміхнувся Юрко.

— Примусимо, — рішуче сказав Мишко. — А якщо не вибачишся, поставлю питання на класних зборах.

— Мені плювать на ваші збори!

— Не доплюнеш!

— Подивимося.

— Подивимося.

Перед останнім уроком, німецької мови, Генка вбіг у клас і закричав:

— Ура! Альма не прийшла, збирай книжечки!

— Зажди, — зупинив його Мишко і, звернувшися до класу, крикнув: — Тихіше, хлопці! Зараз будуть класні збори.

— Ну от іще!.. — незадоволено протягнув Генка. — Пішли б додому на дві години раніше!

— Ніби не можна іншим разом збори влаштувати, обов’язково сьогодні! — сказала Льоля Підволоцька, висока красива дівчинка з білявим волоссям.

— Мишко все винаходить, — сказав Шурко Великий.

— Не залишуся я на зборах, — об’явив Кит, — я їсти хочу.

— Залишишся. Ти завжди хочеш їсти. Будуть збори, і все. — Мишко зачинив двері.

Коли всі сіли на місця, він сказав:

— Обговорюється питання про Юрка Стоцького. Слово для інформації має Генка Петров.

Генка встав і, розмахуючи руками, почав говорити:

— Юрко Стоцький зганьбив наш клас. Він назвав тьотю Брошу старою дурою. Це неподобство! Тепер не царський режим. Либонь, Олексія Івановича він так не назве, побоїться, а тьотя Броша — звичайна прибиральниця, так її можна ображати? Пора припинити ці панські замашки. Взагалі скаути за буржуїв. Пропоную виключити Стоцького із школи.

Потім підвівся Славик. Після деякого роздумування він сказав:

— Стоцькому пора подумати про свій світогляд. Він індивідуаліст і відмежовується від колективу. Наслідувати Печоріна нічого. Печорін — наслідок розкладу дворянського суспільства. Це всі знають. Юрко повинен вибачитися перед тьотею Брошею, а виключити з школи — це занадто суворе покарання.

Слово попросила Льоля Підволоцька.

— Я не розумію, за що піонери нападають на Юрка, — сказала вона. — Генка в тисячу разів більше хуліганить, а ще піонер. Це несправедливо. Треба насамперед вислухати Юрка. Може, нічого і не було.

Стоцький, не підводячись з місця, дивлячись у вікно, сказав:

— По-перше, я в скаутах більше не перебуваю. Якщо Генка не знає, нехай не говорить. Крім того, він ще не директор, щоб виключати з школи. Нічого так багато на себе брати. По-друге, я принципово не погоджуюся з тим, що закривають вішалку, — це обмежує нашу свободу. По-третє, я взагалі ні перед ким звітуватися не бажаю. Вибачатися я не буду, оскільки не маю наміру запобігати перед кожною прибиральницею. Ви можете ухвалювати, що вам завгодно, мені все це абсолютно байдуже.

Потім виступив Шура Огурєєв. Він вийшов до учительського столика, обернувся до класу і виголосив таку промову:

— Товариші! Інцидент з тьотею Брошею слід розглядати значно глибше. Що ми маємо, товариші? Ми маємо два факти. Перший — образа жінки, що недопустимо. Другий — вживання слова «дура». Такі слова засмічують нашу мову, нашу велику, могутню, прекрасну мову, як сказав Некрасов…

— Не Некрасов, а Тургенєв, — поправив його Мишко.

— Ні, — авторитетно промовив Шура, — спочатку сказав Некрасов, а потім уже повторив Тургенєв. Треба читати першоджерела, тоді знатимеш… Я пропоную заборонити вживання таких і подібних слів.

Цілком задоволений своєю промовою, Шура попрямував до парти і з поважним виглядом сів на своє місце.

— Хто ще хоче висловитися? — спитав Мишко і, побачивши, що Зіна Круглова хоче, але не наважується виступити, сказав їй: — Говори, Зіно, чого боїшся?

Зіна підвелася і швидко заторохтіла:

— Дівчатка, це жахливо! Я сама бачила, як тьотя Броша плаче. І нічого Юрка захищати. А якщо він подобається Льолі, нехай вона так і скаже. Потім Шура. Він дуже красиво говорив про жінок, а сам на уроках пише листи дівчатам. Це теж неправильно… Потім, — продовжувала Зіна, — я хотіла сказати про Генку Петрова. Він на уроках завжди мене розрегочує. — Тут Зіна розсміялася і сіла на своє місце.

Після всіх виступив Мишко і сказав:

— Стоцький облаяв тьотю Брошу тому, що вважає себе вищим за неї. А чим він вище від тьоті Броші? Я думаю, нічим. Вона тридцять років працює в школі, приносить користь суспільству, а Юрко сидить на шиї свого батечка, в житті ще палець об палець не вдарив, а вже ображає трудящу людину. Я пропоную: Юрко Стоцький мусить вибачитися перед тьотею Брошею, а якщо не захоче, передати питання на учком. Нехай вся школа обговорює його вчинок.

Класні збори ухвалили: зобов’язати Стоцького вибачитися перед тьотею Брошею.

Розділ 56 Л1ТОРЕЯ

Після зборів Мишко прийшов до директора школи.

Олексій Іванович сидів у своєму кабінеті за столом і перегортав книгу, ту саму, що відібрала у Мишка Олександра Сергіївна. Коли Мишко ввійшов, Олексій Іванович очима показав йому на диван і промовив:

— Сідай.

Мишко сів.

— Що ви обговорювали на зборах? — спитав ректор.

Мишко розповів.

— Так, — сказав Олексій Іванович. — Ухвалити ще половина справи. Треба домогтися, щоб Стоцький справді вибачився і усвідомив усю підлість свого вчинку.

Олексій Іванович помовчав, потім спитав:

— А твою поведінку обговорювали?

— Яку поведінку? — Мишко почервонів.

— Сторонні книги читаєш на уроці, записки пишеш.

— Книгу я не читав, — сказав Мишко, — вона просто так лежала. Записку дійсно писав…

— Скажи, Поляков, — Олексій Іванович уважно подивився на Мишка, — чому тебе цікавить холодна зброя?

— Просто так, — відповів Мишко, дивлячись на підлогу.

— Крім того, — продовжував Олексій Іванович, ніби не чуючи Мишкової відповіді, — ти і твої приятелі цікавитеся шифрами. Все це дуже добре, але скажи мені: навіщо вам все це потрібно?

Мишко мовчав, і, ніби не помічаючи його мовчання, Олексій Іванович знову продовжував:

— Можливо, ваші заняття дуже цікаві, але чи дають вони бажаний результат? Коли все йде успішно, то продовжуйте, а якщо ні, скажи — можливо, я допоможу.

Мишко напружено думав. Може, показати пластинку? Ось уже два місяці, як вони б’ються і не можуть прочитати напис. На обох пластинках зовсім однакові значки, а ключа до них немає. Виходить, Полевой думав, що ключ до шифру в піхвах, а Нікітський розраховував, що він у кортику. Насправді ж, ні там, ні тут ключа немає… А, мабуть-таки треба показати… Якщо вже Олексій Іванович не прочитає — значить, ніхто не розбере.

Мишко зітхнув, вийняв із кишені пластинку від рукоятки кортика і простягнув її Олексію Івановичу:

— Ось, Олексію Івановичу, ми ніяк не можемо розшифрувати оцей напис. Я чув, що це літорея, але ми не знаємо, що таке літорея.

— Так, — сказав Олексій Іванович, розглядаючи пластинку, — це схоже на літорею, а що таке літорея, я тобі поясню. Літорея, — продовжував він, — це тайнопис, що вживався в староруській літературі. Літорея була двох типів: проста і мудра. Проста називалася також тарабарською грамотою, звідси і «тарабарщина». Це досить простий шифр. Літери алфавіту пишуться в два ряди: верхні літери вживають замість нижніх, ніжні — замість верхніх. Мудра літорея — більш складний шифр. Весь алфавіт розбивався на три групи, по десять літер у кожній. Перший десяток літер позначався крапками. Наприклад, «а» — одна крапка, «б» — дві крапки і так далі. Другий десяток позначався рисочками. Наприклад: «л» — одна рисочка, «м» — дві рисочки і так далі. І нарешті, третій десяток позначався кружечками. Наприклад, «х» — один кружечок, «ц» — два кружечки… Значки ці писалися стовпчиками. Зрозумів тепер?

— Це ж дуже просто! — здивувався Мишко. — Тепер я розумію, як прочитати пластинку!

— Це було б просто в тому випадку, — заперечив Олексій Іванович, — коли б на цій пластинці в кожному стовпчику було від одного до десяти значків, а тут найбільше п’ять.

Олексій Іванович сидів замислившись, потім повільно промовив:

— Якщо це літорея, то тут лише половина тексту. Десь повинна бути, і друга.

Розділ 57 ДИВНИЙ НАПИС

Ось воно в чому справа! Мишко помацав у кишені піхви. Тепер зрозуміло, чому дідок не міг розшифрувати текст.

— Десь мусить бути друга половина тексту, — повторив Олексій Іванович і запитливо поглянув на Мишка.

Ех, будь що буде! Мишко вийняв піхви, зняв обідок, розгорнув їх віялом і мовчки поклав на стіл.

— Ну от, — засміявся Олексій Іванович, — обережність не заважає.

Він з’єднав обидві пластинки. Мишко тільки тепер побачив, що на одній з них є випуклість, а на другій заглибина, яка показує, де їх треба з’єднувати. Як це він раніше не помітив?

З’єднавши обидві пластинки, Олексій Іванович поклав їх плиском і придавив прес-пап’є.

— Бачиш, — сказав він Мишкові, — вийшла десятизначна літорея. Тепер спробуємо читати.

Він встав, підійшов до шафи, зняв з полички якусь книгу, поклав її перед собою і уважно перегорнув.

— Так, — сказав Олексій Іванович, заклавши сторінки двома пальцями, — озбройся олівцем, папером і пиши.

Мишко взяв олівець, поклав перед собою аркуш паперу і приготувався.

— Пиши, — сказав Олексій Іванович, — «с». Написав? «И», «м». Що вийшло?

— «Сим», — прочитав Мишко,

— Добре, — сказав Олексій Іванович. — «Г», «а», «д», «о», «м». Що написав?

— «Гадом», — сказав Мишко.

І так слово за словом Мишко написав ось що:


«Сим гадом завести часы, понеже проследует стрелка полудень, башне самой повернутой быть».


— Дивний напис, — задумливо промовив Олексій Іванович, — дивний. — Він мовчки розглядав піхви, потім подивився на Мишка і спитав — Що ти скажеш з цього приводу?

Мишко мовчки знизав плечима.

— У всякому разі, ти більше за мене знаєш, — сказав Олексій Іванович. — Наприклад: де кинджал?

Мишко мовчки дивився на підлогу.

— Обізвався грибом — лізь у кіш, — розсміявся Олексій Іванович. — Оскільки є піхви, то повинен бути й кинджал.

Мишко вийняв кортик і показав, як закладається туди стержень.

— Дотепно, — сказав Олексій Іванович, — це подоба кортика.

— Це і є кортик, — сказав Мишко. Олексій Іванович підвів брови:

— Ти впевнений в цьому?

— Звичайно.

— Це добре, якщо ти впевнений, — говорив Олексій Іванович, розглядаючи кортик. — Рукоятка з секретом — річ досить поширена в середньовіччі. У рукоятки мечів вкладалися мощі святих, і рицарі перед боєм «прикладувалися до мощів». Звідси і пішов звичай цілування зброї. Так… — Олексій Іванович продовжував розглядати кортик. — Так… Бронзова змійка, очевидно, і є шуканий гад… Отже, невистачає тільки годинника, якого потрібно завести. Ну, Поляков, тепер розповідай усе, що ти знаєш про цей кортик…

Вислухавши Мишкову розповідь, Олексій Іванович деякий час замислено барабанив пальцями по столі, потім сказав:

— Все це дуже цікаво. Я чудово пам’ятаю історію загибелі лінкора «Императрица Мария». Було багато галасу в газетах, але на тому, здається, справа й закінчилася. Це дуже цікаво. Нікітський не міг безкарно вбити офіцера. Він розраховував, що все поховає вибух. Очевидно, він знав про підготовку вибуху на кораблі…

Мишко здивовано подивився на Олексія Івановича. Справді! Як це він раніше не додумався? Виходить, Нікітський брав участь у підготовці вибуху корабля.

— Що ти тепер збираєшся робити? — спитав Олексій Іванович.

— Їй-право, не знаю, — сказав Мишко. — Ми думали, що після розшифровки все буде ясно; виявляється — ні. — Він запитливо подивився на Олексія Івановича — Треба дізнатися, хто цей убитий офіцер…

— Правильно, — сказав Олексій Іванович. — Адже тобі Полевой назвав його ім’я.

— Так, — відповів Мишко, — тільки ім’я: Володимир. Але прізвища його він сам не знав. Щоправда… — Мишко зам’явся.

— Що ти хотів сказати? — спитав Олексій Іванович.

— Ми з хлопцями дещо вияснили про кортик…

— Дослідили?

— Так.

— Добре. — Олексій Іванович встав. — Цими днями я вас викличу, і ви мені розповісте про свої дослідження.

Розділ 58 СТІННА ГАЗЕТА

Про випадок з Юрком Стоцьким хлопці розповіли Колі Севостьянову. Він похвалив їхню поведінку і сказав, що скоро в кожній школі буде створений форпост, який об’єднає всіх піонерів школи. Між іншим, він порадив хлопцям випускати в класі стінну газету.

Через кілька днів у коридорі, біля сьомого класу, висів перший номер стінгазети «Бойовий листок». Газета починалася Мишковою статею «Нездорове захоплення».


НЕЗДОРОВЕ ЗАХОПЛЕННЯ

У нашому сьомому класі «Б» спостерігається нездорове захоплення деякими особами, як наприклад, Печоріним і Мері Пікфорд.

Почнемо з Мері Пікфорд. Кожна її картина закінчується тим, що вона одружується з мільйонером. Для чого ж її наслідувати, коли всім відомо, що в нашій країні мільйонерів немає і взагалі їх скоро ніде не буде?

Тепер про Печоріна.

По-перше, він дворянин і білий офіцер.

По-друге, він стопроцентний егоїст. Через свій егоїзм він причиняє всім страждання: занапащає Белу, обдурює Мері (щоправда, вона княжна, але й Печорін сам дворянин), гордовито ставиться до Максима Максимовича.

Печорін навіть не приховує свого егоїзму, він говорить: «Яке мені діло до страждань і радощів людських». Виходить, він не поважає людей, його цікавить тільки власна персона. Звідси висновок: людина, яка не приносить суспільству користі, завдає йому шкоди, тому що вона не хоче рахуватися з іншими людьми. (Це ми бачимо на одному прикладі, який нещодавно обговорювався в нашому класі). Із всього цього ясно, що коли всі будуть наслідувати Печоріна і думати тільки про себе, то всі люди переб’ються між собою і буде чистісінький капіталізм.

Поляков.


Слідом за цією статтею йшли замітки:


ПРО ПСУВАННЯ МЕБЛІВ

Деякі учні люблять вирізувати на партах ножиком. Цим посилено займається Китов, уявляючи, мабуть, що перед ним лежить ковбаса. Пора припинити це неприпустиме псування шкільних меблів. Той, хто ріже парти, збільшує розруху.

Шило.


ДЕ Ж СПРАВЕДЛИВІСТЬ?

Як відомо, в нашій школі існує гурток по вивченню театру і кіно. Головою гуртка є видатний актор нашого часу Шура Огурєєв. Гурток існує півроку, але жодного разу не збирався. Зате сам Шура має мандат і безплатно ходить у кіно і театр. Сам ходить, а іншим контрамарок не видає. Де ж справедливість?

Глядач.


ПРО ВЕЛИКУ ПЕРЕРВУ

Деякі учні під час великої перерви намагаються залишитися в класі (ми не будемо вказувати на особи, але всі знають, що цим займається Г. Петров). Цим вони заважають провітрювати клас і злочинно витрачають і без того обмежений запас кисню. Пора це припинити. А кому треба списувати, нехай списує в коридорі.

Пильний.


ПРО ПРІЗВИСЬКА

Учні нашого класу люблять наділяти один одного, а також учителів прізвиськами. Пора облишити цей пережиток старої школи. Прізвисько принижує гідність людини і зводить її до рівня тварини.

Ельдаров.


Вся школа читала «Бойовий листок». Всі сміялия і говорили, що в замітці про Печоріна і Мері Пікфорд написано про Юрка Стоцького і Льолю Підволоцьку.

Прочитавши листок, Юрко презирливо посміхнувся, а через кілька днів поряд з стінгазетою з’явився ще один листок такого змісту:


ХТО ЕГОЇСТ?

(Послання з того світу)

Панове!

Я — Григорій Олександрович Печорін. Учень сьомого класу «Б» Михайло Поляков потурбував мій мирний сон. Я встав з могили, і два тижні мій дух незримо був присутнім у сьомому класі «Б». Ось моя відповідь.

Поляков твердить, що я егоїст. Припустімо. А як же сам Поляков? Він по цілих ночах зубрить, щоб бути першим учнем. Для чого?

Для того щоб показати, що він кращий і розумніший за всіх. З цією ж метою він нахапав собі різних навантажень: він і вожатий ланки, і староста, і член учкому, і член редколегії.

Питається, хто ж з нас егоїст?

Печорін.


Ця замітка обурила Мишка. Все в ній неправда! Хіба він зубрить і хіба це егоїзм, якщо він добре вчиться? Адже ясно, що треба добре вчитися. Юрко теж непогано вчиться, але йому батько за добрі оцінки завжди що-небудь купує. А потім, хіба він, Мишко, винуватий, що його обрали старостою групи і членом учкому?

— От бачиш, — говорив йому Генка, — бачиш, що Стоцький витворяє! Я тобі давно казав: треба його провчити, буде знати…

— Кулаками нічого не доведеш, — сказав Славик, — треба в наступному номері «Бойового листка» відповісти на це замогильне послання.

— Справа не в тому, що він про мене написав, — сказав Мишко, — справа в принципі: що таке егоїзм. Юрко хоче заплутати це питання. А ми повинні його розплутати.

І хлопці почали готувати наступний номер стінної газети, присвячений питанню: «Що таке егоїзм».

Розділ 59 ПОЛКОВИЙ ЗБРОЙОВИЙ МАЙСТЕР

Через кілька днів Мишко, Генка І Славик увійшли в кабінет Олексія Івановича.

Біля Олексія Івановича сидів чоловік у шинелі і військовому кашкеті. Він читав газету. Коли хлопці ввійшли, він обернувся до них і оглянув кожного з ніг до голови.

— Сідайте, хлопці, — сказав Олексій Іванович. — Ну, — він з усмішкою поглянув на них, — здорово вам Печорін відповів?

Це все неправда, — сказав Мишко.

Що неправда?

— По-перше, я не зубрю, а, по-друге, егоїзм зовсім не в цьому полягає.

— А в чому ж?

— Не в цьому.

— Так, — сказав Олексій Іванович, — ти правий. Егоїзм полягає в тому, що людина свої інтереси ставить вище за інтереси суспільства. Хіба можна називати людину егоїстом за те, що вона добре вчиться? Звичайно, ні. Адже вона діє в інтересах суспільства. А той, хто погано вчиться, завдає суспільству шкоди. Саме він і є егоїст. Так ти хотів сказати?

— Так.

— От і добре. — Олексій Іванович — помовчав, потім спитав: — Кортик приніс?

Мишко нерішуче подивився на військового.

— У присутності цього товариша можеш все розповідати, — додав Олексій Іванович.

Військовий довго і уважно розглядав пластинки, і коли він поклав кортик на стіл, Олексій Іванович сказав хлопцям:

— Ну, ми вас слухаємо, — і підбадьорливо посміхнувся до них.

Мишко оглянувся на друзів. І, відкашлявшись, промовив:

— Ми встановили, що цей кортик належав полковому збройовому майстрові, що жив за часів царювання Анни Іоанівни, тобто в середині вісімнадцятого століття.

Олексій Іванович здивовано підняв брови, військовий уважно подивився на Мишка.

— Анни Іоанівни? — перепитав Олексій Іванович.

— Так, Анни Іоанівни, — сказав Мишко.

— Це та, що льодяний дім побудувала, — вставив Генка.

Він хотів ще щось сказати, але Славик штовхнув його ногою, щоб не заважав.

— Як ви це встановили?

— Дуже просто. — Мишко підвівся, взяв у руки кортик, витягнув з піхов клинок. — Насамперед клейма, їх три: вовк, скорпіон і лілія. Бачите?

— Бачимо, бачимо, — сказав Олексій Іванович. — Ти розповідай.

Мишко продовжував:

— Вовк — це клеймо золінгенських майстрів у Німеччині. Такі клинки називалися «вовчата». Вони виготовлялися до середини шістнадцятого століття.

— Правильно, — Олексій Іванович усміхнувся, — є така марка зброї, дуже знаменита.

— Зображенням вовка або собаки, — продовжував сміливіше Мишко, — помічав свої клинки толедський майстер Юліан дель-Рей, Іспанія.

— Хрещений мавр, — вставив Генка.

— Він жив наприкінці п’ятнадцятого століття, — продовжував Мишко. — Тепер скорпіон. Це — клеймо італійських майстрів з міста Мілана. Нарешті, лілія. Клеймо флорентійського майстра…

— Параджіні, — підказав Генка.

— Так, Параджіні. — Він також жив на початку шістнадцятого століття. Ось що означають ці клейма. — Мишко торжествуюче подивився на Олексія Івановича і військового.

— Хто ж з них зробив кортик? — спитав Олексій Іванович.

— Ніхто, — рішуче відповів Мишко.

— Чому?

— Тому що у всіх книгах, які ми прочитали, написано, що кортики з’явилися тільки на початку сімнадцятого століття, а всі ці клейма відносяться до шістнадцятого століття.

Олексій Іванович і військовий переглянулись і засміялися.

— Логічно, — сказав Олексій Іванович. — Але для чого ж, у такому разі, клейма?

Мишко знизав плечима:

— Цього ми не знаємо.

— Хлопці праві, — сказав раптом військовий, взяв у Мишка клинок і підніс його до світла. Вздовж усього клинка тягнулися ледве помітні хвилеподібні малюнки у вигляді сплетених троянд. — Знаєш, що це таке? — спитав він Мишка.

— Ні.

— Це дамаська сталь, — сказав військовий. — Вона виготовлялася тільки на Сході. Виходить, клейма європейських майстрів до цього клинка не мають ніякого відношення. Очевидно, майстер, що зробив цей кинджал, хотів показати, що його клинок кращий від найзнаменитіших. Можливо, з цією метою він і поставив всі ці три клейма. Тепер продовжуй.

Мишко зам’явся, засоромлений тим, що військовий з одного погляду визначив те, над чим хлопці билися стільки часу.

— Продовжуй, продовжуй! — підбадьорив його військовий.

— Ну ось, — знову почав Мишко, — тоді ми вирішили познайомитися із зразками кортиків, що вживалися в Росії, їх було три типи. По-перше, морський, але він чотиригранний, а цей тригранний. Отже, не підходить. По-друге, єгерський кортик, але довжина його тринадцять вершків, а нашого тільки вісім. Отже, також не підходить. Нарешті, третій — це кортик полкових збройових майстрів часів імператриці Анни Іоанівни. Він мав довжину вісім вершків, наш — теж. Він був тригранний, наш — теж. І інші прикмети сходяться, тому ми й вирішили, що цей кортик належав якомусь збройовому майстрові часів Анни Іоанівни.

Мишко закінчив говорити, постояв трохи і сів на диван поряд з Генкою і Славиком, з хвилюванням чекаючи, що скажуть Олексій Іванович та військовий.

— Як ви знаходите цю гіпотезу? — спитав Олексій Іванович у військового..

— Розумно, — відповів той, — дуже розумно. Ну що ж, спробуємо шукати власника кортика.

Олексій Іванович узяв з стола велику квадратну книгу. На її цупкій обкладинці Мишко прочитав заголовок: «Морський збірник. 1916 рік».

— Так ось, — сказав Олексій Іванович, — під час вибуху лінійного корабля «Императрица Мария» загинуло три офіцери, що мали ім’я «Володимир». Іванов — мічман, Терентьєв — капітан другого рангу, Неустроєв — лейтенант. Постає питання: хто з них власник кортика? Зараз подивимося некрологи. — Олексій Іванович перегорнув і пробіг очима кілька сторінок. — Іванов… молодий і таке інше. Неустроєв… ретельний… — Олексій Іванович замовк, видно читаючи про себе, потім повільно проговорив: — А ось цікаво, прошу послухайте: «Трагічна смерть забрала В. В. Терентьєва, видатного інженера Російського флоту, його надзвичайні здібності і глибокі знання, набуті під керівництвом незабутнього П. Н. Підволоцького; давали йому всі підстави стати для озброєння флоту тим, чим був для озброєння сухопутних військ його знаменитий предок П. І. Терентьєв».

— Здається, попали в точку, — сказав військовий. — У вас воєнна енциклопедія є, Олексію Івановичу?

— Петров, — сказав Олексій Іванович, — збігай до Софії Павлівни і візьми для мене воєнну енциклопедію Гранат на букву «Т».

Коли Генка приніс книгу, Олексій Іванович перегорнув її і сказав:

— Є. Прошу слухати: «Терентьєв Полікарп Іванович. Народився в 1701 році. Помер у 1784 році. Видатний збройовий майстер часів Анни Іоанівни. та Єлизавети Петрівни. Служив при фельдмаршалі Мініху. Учасник битв під Очаковом, Ставучанами та Хотином. Творець першої конструкції водолазного приладу. Відомий як автор фантастичного для свого часу проекту підйому фрегата «Трапезунд».

— Бачите, — сказав військовий, звертаючись до хлопців, — от і згодився ваш збройовий майстер. — Потім він задумливо додав: — Між іншим, я пригадую, що був ще якийсь Терентьєв, теж проектував підйом судна, тільки не «Трапезунда», а «Чорного принца», але це, звичайно, інший. «Чорний принц» потонув на вісімдесят років пізніше від «Трапезунда».

— Цікавий збіг, — зауважив Олексій Іванович, — згадуваний у некролозі професор Військово-морської академії Підволоцький — дідусь однієї з наших учениць.

Хлопці переглянулись. Льолька! Оце здорово!

— Ну, хлопці, — сказав військовий, — попрацювали ви на славу. — Він підвівся. — Кортик, Мишко, я поки що у тебе візьму. Не турбуйся, прийде час — поверну. Бачу, що і в тебе якась таємниця є. Може, скажеш нам?

— Ніякої таємниці у мене немає, — відповів Мишко. — Ми просто хочемо відкрити секрет кортика.

— Правильно! — військовий поклав йому руку на плече, — я вам у цій справі допоможу. Тільки справи свої, — він засміявся, — обмежте бібліотекою. Більше ні в що не встрявайте. Ви свою справу зробили. Прізвище моє Свиридов, товариш Свиридов. Ну, по руках, чи що? — Він простягнув Мишкові руку, велику і широку, як у Полевого, і Мишко потиснув її.

Розділ 60 УРОК МАЛЮВАННЯ

— Нове діло! — обурювався Генка, спускаючись по сходах. — Ми дістали піхви, провели серйозні дослідження, з Рум’янцевської бібліотеки не вилазили, все з’ясували, а тепер, коли залишається тільки скарб узяти, він у нас піхви забрав!

— Він правий, — сказав Славик, — ми можемо всю справу зіпсувати.

— Досі не псували, — пробурмотів Генка.

— Заважати ми йому, звичайно, не повинні, — сказав Мишко, — але чому нам не дізнатися про Терентьєва? Цим ми нікому не перешкодимо.

Хлопці прийшли в клас малювання, де повинен був відбутися перший урок. Замість парт тут табуретки і мольберти. На стінах висять роботи кращих художників школи — здебільшого ескізи декорацій шкільних постановок. Під картинами, на полицях, — «мертва натура»: статуетки грецьких богів, тварин, фрукти з пап’є-маше. Сьогодні малюють статую «класичного коня».

На уроці малювання весело. Можна сидіти в любій позі, вставати, розмовляти. Викладач малювання Борис Федорович Романенко — хлопці прозивають його «Барфед», — середній на зріст, кремезний, добродушний літній українець з довгими козацькими вусами, походжав між мольбертами і поправляв роботи.

Мишко підсів до Льолі Підволоцької.

— Льолю, — сказав він — у мене до тебе є питання.

— Яке? — спитала Льоля, водячи очима від малюнка до натури.

— Скажи мені, Підволоцький, адмірал, професор Морської академії, — це твій дідусь?

— Так. А що? — Льоля відірвала очі від малюнка і здивовано подивилася на Мишка.

Мишко зам’явся:

— Бачиш, у нього в академії вчився один мій далекий родич, потім він пропав безвісти. Так от, чи не знає твій дідусь про його долю?

— Але ж дідусь давним-давно помер, — відповіла Льоля.

— Ах так, — спохватився Мишко, — я й забув зовсім. А хто живий з його сім’ї?

— Бабуся і тьотя Соня.

— А як ти думаєш, вони не знали дідусевих учнів?

— Не думаю. Він, мабуть, сам читав лекції, без бабусиної допомоги.

— Це я сам розумію, — з досадою відповів Мишко. — Можливо, що деяких учнів вони все-таки знали.

— Не думаю…

— Секретничаєте? — почувся за ними глузливий голос Юрка Стоцького.

Льоля почервоніла і розгублено пробурмотіла:

— Розумієш, Юрко, Мишко цікавиться моїм дідусем.

— Он як! — Юра посміхнувся і, круто повернувшись, одійшов від них.

Мишко пересів до Славика і сказав:

— Після цього дідуся залишилися бабуся і тьотя Соня. Що як вони знали Терентьєва?

— Попроси Льолю — вона тебе познайомить із бабусею.

Мишко махнув рукою:

— Я вже говорив. Та зв’яжися з дівчиськом! Юрко Стоцький підійшов, так вона йому все роздзвонила…

Мишко хотів повідомити про це Генку, але побачив, що Генка зайнятий важливою справою: він дражнив Кита.

— Кит, а Кит!

— Чого?

— Ти з якого океану?

Кит звик до цього жарту і мовчав. Тоді Генка почав його обстрілювати з скляної трубочки жованими папірцями. Він попадав йому в потилицю, і Кит, не розуміючи в чому справа, проводив по шиї долонею, ніби змахуючи муху, чим дуже смішив Зіну Круглову. Мишкові як старості слід було, звичайно, зупинити Генку, але Кит так смішнопроганяв неіснуючу муху, що Мишко сам давився від сміху.

Між тим Кит, однією рукою проводячи по потилиці, другою марно намагався намалювати коня. Нічого в нього не виходило.

Борис Федорович постояв біля нього, докірливо похитав головою, потім підійшов до дошки і почав показувати, що таке пропорції.

— Вам, Китов, — говорив Борис Федорович, малюючи крейдою коня, — треба більше цікавитися живописом, розвивати художній смак. А ви нічим не цікавитесь. Ану, назвіть мені великих художників, яких ви знаєте.

Кит не знав ніяких художників і тільки сопів, витріщивши очі на Бориса Федоровича.

— Чого ви мовчите? — спитав Борис Федорович. — Адже ви були з нами в Третьяковській галерії. Пригадайте, картини яких художників ви там бачили. Пригадайте, пригадайте…

— Рєпін, — тихенько прошепотів Генка позаду Китова.

— Рєпін, — голосно повторив Кит.

— Правильно, — сказав Борис Федорович, заштриховуючи гриву коня на своєму малюнку. — Які картини Рєпіна ви пам’ятаєте?

— «Іван Грозний вбиває свого сина», — підказав Генка.

— «Іван Грозний вбиває свого сина», — сумно повторив Кит.

— Добре, — сказав Борис Федорович, ділячи коня на квадрати. — Пригадуйте, пригадуйте.

— Романенко намалював коня, — давлячись від сміху, прошепотів Генка,

— Романенко намалював коня, — проголосив Кит, і весь клас вибухнув реготом.

— Що? Що ви сказали? — рука Бориса Федоровича повисла в повітрі.

— Він намалював коня, — повторив нещасний Кит.

— Хто він?

І всі знову зареготали.

— Ну… цей… як його… Романенко, — сказав Кит.

Цього разу ніхто не розсміявся. Обличчя Бориса Федоровича почервоніло, вуса якось дивно відстовбурчилися. Потім він кинув крейду на стіл і вийшов з класу…

Розділ 61 БОРИС ФЕДОРОВИЧ

— Я не знав, що він Романенко, — пробурмотів Кит, — я думав Барфед, ну і Барфед.

— Ти думав! — перекривив його Генка. — Я про себе сказав, а ти повторюєш, як папуга! Звик на підказках виїжджати. Тепер не видавай. Попався, то і викручуйся.

— Знаєш, Генко, — голосно, на весь клас сказав Мишко, — це просто підлість.

— Що ти, Мишко? — Генка почервонів. — При чому тут я?

Мишко не встиг йому відповісти. Двері відчинилися, всі кинулися на свої місця. В клас увійшов Олексій Іванович.

Високий, худий, гладко вибритий, він став біля. учительського столика і окинув принишклий клас відчуженим, неприязним поглядом.

— Я не маю наміру обговорювати тут ваш обурливий вчинок, — повільно, карбуючи кожне слово, почав Олексій Іванович. — Не маю наміру. Як і не збираюся говорити про ваше ставлення до Бориса Федоровича, який віддав стільки років свого життя вам, дітям.

Олексій Іванович зробив паузу. Всі сиділи, затамувавши подих.

— Я хочу поговорити з вами про інше, — значуще про мовив Олексій Іванович. — Зовсім про інше, — повторив він і оглянув клас. — Повинен признатися, — він звів брови, — я не помічав у Китова нахилу до жартів. Мені здавалося, що його інтереси і здібності спрямовані дещо в інший бік…

В класі відчувся легкий рух. Всі добре зрозуміли, про які здібності говорить Олексій Іванович, і насмішкувато подивилися на Кита.

— Очевидно, — продовжував Олексій Іванович, — сидіння по два роки в кожному класі розвиває в Китова дотепність, але повинен сказати, що ця дотепність дуже низької якості. Китову, бачите, здається дуже смішним порівняння великого художника з скромним учителем малювання, а от я нічого смішного в цьому не бачу. І ось чому не бачу.

Олексій Іванович помовчав, подивився у вікно і продовжував:

— Очевидно, Китов вважає, що Борис Федорович. не став великим художником через своє безталання. Можу запевнити його, що це не так. Борис Федорович — людина дуже талановита; закінчив у свій час художню Академію, і перед ним була відкрита широка дорога до слави, до популярності, до того, що, на думку Китова, тільки й заслуговує на повагу. А Борис Федорович пішов іншим шляхом. Він став скромним учителем малювання, тобто тим, що, на думку Китова, неварте поваги і може бути тільки об’єктом його нерозумних жартів.

Китов сидів, не відриваючи очей від парти.

— Після закінчення академії, — продовжував Олексій Іванович, — Борис Федорович разом з деякими іншими товаришами, такими ж вихідцями з народу, як і він сам, створив безплатну художню школу для дітей робітників. Навіть не одну, а кілька таких шкіл. Вони шукали здібних дітей, брали їх до школи, прилучали до великого мистецтва. Що примусило його піти по цьому шляху? Його примусив це зробити приклад власного життя, життя людини з народу, яка зазнала багато страждань, щоб добитися права займатися мистецтвом. Тому що мистецтво тоді належало тільки багатим і забезпеченим людям. Це було благородне рішення. Все життя домагатися однієї мети, подолати тисячі перешкод, голодувати, терпіти від холоду, відмовляти собі у всьому і, коли мета досягнута, відмовитися від усіх благ, які могло принести досягнення цієї мети, в ім’я іншого, важкого, але благородного завдання!.. Борис Федорович вирішив стати учителем. Він вирішив присвятити своє життя тим маленьким народним талантам, багато тисяч яких гинуть, задавлені всією мерзенною системою капіталістичного суспільства. Ось на що пішло життя Бориса Федоровича! Ми з вами, звичайно, розуміємо, що він багато в чому помилявся. Потрібно було змінити весь лад, створити суспільство, яке б забезпечувало кожній людині розвиток її здібностей. Це й зробила Жовтнева революція. Все ж, оцінюючи його життя, ми кажемо, що таким життям можна пишатися. Ним можна пишатися тому, що цим життям керувала чиста і благородна мета…

В коридорі почулися кроки. Відчинилися двері, і в клас увійшов Борис Федорович.

Після паузи, викликаної приходом Бориса Федоровича, Олексій Іванович продовжував:

— Розповідаю я вам про це ось для чого. Великий художник, великий вчений, великий письменник — це звучить дуже гордо. Але є в культурі і непомітна, буденна, але головна робота, і багато в чому її виконує вчитель. Він несе культуру в саму гущу народу. Він сіє перше зерно на ниву таланту, щоб потім на ній зросли чудові, прекрасні квіти. І якщо хто-небудь з вас стане великою і знаменитою людиною, нехай він, побачивши скромного сільського вчителя, з пошаною зніме перед ним шапку, пам’ятаючи, що цей маленький і непомітний трудівник виховує й формує найкращий, найпрекрасніший витвір природи — людину.

Олексій Іванович замовк. У класі панувала все та сама напружена тиша.

— Ось про що я хотів з вами поговорити… — сказав Олексій Іванович. — А тепер, — він повернувся до Бориса Федоровича, — прошу продовжувати урок.

Він вийшов з класу.

Генка стояв біля свого мольберта і дивився на Бориса Федоровича.

— Ти чого встав? — спитав його Борис Федорович, підвівши голову.

— Борисе Федоровичу, — сказав Генка, — вибачте мені, я вас дуже прошу.

— За що?

— Це я підказав Китові, вибачте мені.

Борис Федорович підійшов до Генки, поклав руку на його плече і пильно подивився в очі.

— Добре, — просто сказав Борис Федорович, — малюй. — Потім він лукаво подивився на Китова і сказав: — Виходить, і кити на гачок потрапляють.

І, посміхаючись у вуса, Борис Федорович пішов по класу, розглядаючи приколені до мольбертів малюнки «класичного коня».

Розділ 62 БАБУСЯ І ТЬОТЯ СОНЯ

Льоля все ж таки дала Мишкові бабусину адресу, і на другий день увечері Мишко, Генка і Славик, ідучи до Льолиної бабусі, сковзалися по льодяних доріжках, що простягалися вздовж тротуарів Борисоглібського провулка.

Тиха пелена сніжинок леліла в мутному світлі поодиноких ліхтарів. Голубі зірки висіли в темному небі. Над будинком Моссельпрому, пофарбованому білими і синіми смугами, спалахувала і гасла, пробігаючи по літерах, електрична реклама: «Нигде кроме, как в Моссельпроме».

Генка, як і завжди останнім часом, був на ковзанах, прив’язаних до валянок мотузками, закрученими дерев’яними паличками. Його стареньке пальто було розстебнуте, вуха будьонівки теліпалися на плечах.

— Що за неподобство! — обурювався Генка. — Раніше тільки вулиці піском посипали, а тепер уже й до провулків добралися! Жаль їм, якщо людина посковзається. Видно, тільки на катку доведеться сковзатися. Ех, жаль — немає в мене «норвежок», а то б я показав Юркові Стоцькому, який він чемпіон…

Вони підійшли до невеликого дерев’яного будиночка.

— Всім іти незручно, — сказав Мишко. — Я піду один, а ви почекайте мене тут.

По темних, скрипучих сходах з хиткими поручнями Мишко навпомацки добрався до другого поверху і засвітив сірника.

В глибині площадки, заваленої всяким мотлохом, було видно двері з обірваною клейонкою і з одвислою тасьмою. Мишко обережно постукав у двері.

— Ногами стукайте, — почувся з темряви голос чоловіка, що піднімався по сходах. — Адже баби глухі, ногами стукайте.

Мишко загрюкав у двері ногами. За дверима почулися кроки, і жіночий голос спитав:

— Хто там?

— До Підволоцьких! — крикнув Мишко.

— Хто такі?

— Від Льолі Підволоцької.

— Зачекайте, ключ знайду.

Кроки віддалилися, і пройшло хвилин п’ять, доки вони знову почулися за дверима. В замку заскреготів ключ. Він скреготів дуже довго, і нарешті двері відчинилися.

Наштовхуючись на якісь речі, Мишко йшов слідом за жінкою. Він її не бачив, тільки чув човгаючі кроки і голос, який бурмотів: «Обережно, не спіткніться, обережно», ніби він міг що-небудь бачити в зовсім темному коридорі.

Жінка відчинила двері і впустила Мишка у кімнату. Тьмяна лампочка освітлювала столик і розкладені на ньому карти. За пасьянсом сиділа бабуся Підволоцька, а тьотя Соня увійшла слідом за Мишком. Це вона відчиняла йому двері.

Мишко оглянув кімнату. Вона була схожа на мебльову крамницю. У повному безладді стояли тут шафи, столи, тумбочки, крісла, сундуки. В кутку було видно округлі контури рояля. Через всю кімнату від залізної грубки тягнулися до вікна труби, підвішені на дроті до стелі. На підлозі валялися картопляні лушпайки. В кутку облізла щітка прикривала купу сміття, того сміття, яке все збираються, але ніяк не зберуться винести. Біля дверей стояв умивальник, а під ним — переповнене відро.

— Проходьте, молодий чоловіче, — сказала бабуся і відвернулася до карт. Поли її потертого оксамитового салопа лежали на підлозі. — Проходьте. За безладдя вибачте — тіснота. — Вона задумалася над картами. — Від холоду рятуємося. (Пауза і шелестіння карт). Через те й перебралися в одну кімнату: дрівця тепер кусаються…

— Мамо, — перебила її тьотя Соня, взявшися за дужку відра з явним наміром винести його, — не встигла людина ввійти, а ви вже про дрова!

— Соню, не переч, — відповіла бабуся, не одриваючи очей від карт. — Ти поклала на місце ключ?

— Поклала. Тільки ви, ради бога, не зачіпайте його. — Тьотя Соня опустила відро, мабуть, прикидуючи, чи можна ще його наповнити.

— Куди ж ти його поклала?

— В буфет, — нетерпляче відповіла тьотя Соня і випросталася. — Дайте мені спокій!

— Бачиш, і слова сказати не можна! — Бабуся змішала карти і почала знову розкидати їх. — Соромилася б — чужа людина в хаті.

Потім бабуся звернулася до Мишка:

— Сідайте, — вона показала на стілець, — тільки обережніше сідайте. Біда з стільцями. Столяр гроші взяв, а як слід не зробив. Кругом, знаєте, шахраї. Ось хоч би вчора. Приходить чоловік, пристойно одягнений — хоче купити трюмо. Я прошу десять мільйонів, а він дає п’ятнадцять карбованців. І сміється. Каже, мільйони відмінені. Як вам це? — Бабуся переклала карти. — Як вам це? Я йому кажу: «Знаєте, шановний добродію, коли мільйони ввели, я цілий рік не вірила і по твердому карбованцю речі продавала, а тепер уже вибачте: мільйони так мільйони…»

— Мамо, — знову, перервала її тьотя Соня, яка все ще в нерішучості стояла біля відра, — кому цікаво слухати ваші байки? Спитали б, чого чоловік прийшов.

— Соню, не переч, — нетерпляче відповіла бабуся. — Ви, мабуть, від Абросімових? — звернулася вона до Мишка!

— Ні, я…

— Тоді від Повздорових?

— Ні, я…

— Від Захлопових?

— Я від вашої внучки Льолі. Ви знали Володимира… Володимира Терентьєва? — одним духом випалив Мишко.

Розділ 63 ЛИСТИ

— Як ви сказали? — перепитала бабуся. Мишко повільно й чітко повторив:

— Чи не знали ви Володимира Володимировича Терентьєва, офіцера флоту? Він учився в академії у вашого чоловіка, адмірала Підволоцького.

— Терентьєв, Володимир Володимирович? — Бабуся задумалася. — Ні, не знавала такого.

— Як же ви, мамо, не пам’ятаєте! — сказала тьотя Соня. Вона вже підняла відро і тепер, втрутившись у розмову, поставила його знову. Від цього помиї ще більше розхлюпалися. — Це нещасний Вольдемар, чоловік Ксені.

— Ах! — Бабуся сплеснула руками, і Мишко кинувся піднімати карти, що впали на підлогу. — Ах! Вольдемар! Боже мій! Ксеня! — Вона підняла очі до стелі і говорила співучим голосом: — Вольдемар! Ксеня! Боже, яка трагедія! Нещасний Вольдемар… — вона повернулася до Мишка. — Так, але він загинув.

— Я знаю, — сказав Мишко, — Мене цікавить доля його сім’ї.

— Що ж, — зітхнула бабуся, — знавала я Вольдемара. І дружину його, Ксеню Сігізмундівну, теж знавала. Тільки давно все це було.

— Пробачте, — Мишко встав, — як ви назвали його дружину?

— Ксеня Сігізмундівна.

— Сігізмундівна?

— Так, Ксеня Сігізмундівна. Красуня-жінка, — заторохтіла бабуся, — красуня, картина!..

— А її брата ви не знали? — обережно запитав Мишко.

— Як же, — з пафосом відповіла бабуся, — Валерій Нікітський! Блискучий офіцер. Красень. Він також загинув на війні. — Вона зітхнула. — Всіх знавала, та минув той час. Матінку Володимира Володимировича, цю саму Терентьєву… Як пак її… Марію Гаврилівну, правду кажучи, я недолюблювала. Неприємна жінка, з простих… Втім, — вона з гідністю стиснула губи, — я не знаю ваших поглядів, тепер прості в моді…

— А ви не знаєте, де вони тепер? — спитав Мишко.

— Не знаю, не знаю. — Бабуся заперечливо похитала головою. — Чого вже не знаю, того не знаю. Вся їхня сім’я дивна, загадкова. Якісь таємниці, легенди, кошмари…

— Може, ви знаєте їхню стару адресу?

— І цього не знаю. В Петербурзі жили, а адреси не пам’ятаю.

— Адресу можна взнати, — сказала раптом тьотя Соня. Вона стояла біля самих дверей з відром у руках. Мишко обернувся до неї.

— На його листах до батька є зворотна адреса, — продовжувала тьотя Соня. — Але хіба в такому хаосі що-небудь знайдеш!

— Я вас дуже прошу, — сказав Мишко, переводячи благальний погляд з бабусі на тьотю Соню і з тьоті Соні на бабусю, — я вас дуже прошу. Знаєте, родич пропав безвісти… — він схопився з стільця: — Я вам допоможу, ви не турбуйтеся, тільки скажіть, що треба зробити. Я вас дуже прошу!

— Знайди йому, Соню, знайди, — ласкаво промовила бабуся, знову беручися за карти.

Тьотя Соня вагалася, але можливість відкласти виливання помиїв взяла, видимо, верх. Вона поставила відро назад у калюжу і почала показувати Мишкові, що треба робити.

Він пересунув шафу, комод, заліз на рояль, витягнув ящик, а за ним корзину. Все це було дуже важке, але він упорався.

Тьотя Соня нагнулася над корзиною і витягла з купи паперів пакет, на якому побляклими від часу літерами було написано:

«Від В. В. Терентьєва»

— Велике спасибі, — сказав Мишко, засовуючи назад корзину і надягаючи шапку, — велике спасибі!

— Будь ласка, молодий чоловіче, будь ласка, — сказала бабуся, не відриваючи очей від карт. — Заходьте до нас. До побачення.

Стискуючи в кишені пакет з листами, Мишко вискочив на вулицю до хлопців, що його чекали, і всі вони швидко покрокували додому.








ЧАСТИНА ШОСТА БУДИНОЧОК У ПУШКІНО

Розділ 64 СЛАВИК

Всі листи були в однакових конвертах. Акуратним почерком на них була виведена адреса: «Його Превосходительству Петрові Миколайовичу Підволоцькому. Москва, Ружейний провулок, власний дім. Від В. В. Терентьєва, С. — Петербург, Мойка, дім С. С. Васильєвої».

Зміст листів також був однаковий: поздоровлення з днем ангела, з Новим роком і тому подібне. Тільки одна листівка, датована 12 грудня 1915 року, була дещо довшою.

«Шановний Петро Миколайовичу, — писав у ній Терентьєв, — пишу Вам з вокзалу. До поїзда тридцять хвилин, і я, на жаль, позбавлений можливості особисто засвідчити Вам свою повагу. Затримався в Пушкіно, а до місця призначення повинен з’явитися не пізніше 15-го цього місяця. Якою б не була моя доля, залишаюся щиро відданий Вам В. Терентьєв».

— Все гаразд, — сказав Генка, — треба їхати в Пітер.

— В листівці згадується ще Пушкіно, — зауважив Мишко.

— Чого тут думати, коли у нас точна адреса є, — заперечив Генка. — Треба їхати.

— Листи написані вісім років тому, — сказав Славик. — Може там ніхто з Терентьєвих і не живе.

— Запитаємо спочатку в адресному столі, — вирішив Мишко.

Хлопці тут же написали листа, вклали його в конверт, але марки в них не було, і вони вирішили послати листа завтра вранці.

Хлопці сиділи у Славика. Вони були самі. Алла Сергіївна, як і завжди, була в театрі, а Костянтин Олексійович ще не прийшов з роботи.

— Так, — мрійно промовив Генка, поглядаючи на зелений конверт, що лежав на столі, — так… Тепер уже скарб від нас не втече.

— Ти все про скарб мрієш, — засміявся Славик.

— А що? — Генка уперто труснув головою. — Я все точно взнав. У ті часи всі боялися Бірона і ховали від нього золото. Це я точно взнав.

— А що ти ще взнав? — глузливо запитав Мишко.

— І ще я взнав, — спокійно продовжував Генка, — що тому, хто знайде скарб, належить двадцять п’ять процентів. Отже, треба свою частину зразу забрати, а то будеш за нею цілий рік ходити, — додав він діловито.

Хлопці засміялися, потім Славик поглянув на друзів і сказав:

— Звичайно, я ні в який скарб не вірю. Але припустімо, там справді золото. Нам дістанеться якась частина його. Що ми будемо з ним робити?

— Що? — вигукнув Генка. — Я вже давно вирішив. Пожертвуємо на дитбудинок. Щоб цілий дитбудинок збудували. І в газеті нехай напишуть, що це від нас.

— Для чого ж в газеті, — сказав Мишко, — прямо над дверима: «Дитячий будинок імені Геннадія Петрова».

— Якщо там справді скарб, — сказав Славик, — то я б віддав його на санаторій для дітей. Великий, красивий санаторій десь на березі Чорного моря…

— Оце вже ні, будь ласка, — замотав головою Генка, — свою частину можеш на цю справу віддавати, а моєю я сам розпоряджуся. Якісь курорти, санаторії, ніжності всякі. Коли по-серйозному говорити, то треба, щоб на ці гроші в Москві, в самому центрі, побудували величезний стадіон з катком, футбольним полем і тенісною площадкою. Ось… Для дітей вхід безплатний, а всяких контролерів і білетерів і за версту не підпускати.

— Ну, — насмішкувато спитав Мишко, — все розподілили, нічого не забули?

— Бачиш, Мишко, — посміхаючись, сказав Славик, — це, звичайно, не всерйоз, але скажи: якщо. там дійсно скарб, то на яку справу ти його віддаси?

— Не знаю, — сказав Мишко, — я про це не думав. І ні в який скарб я не вірю.

— А я вірю, — сказав Генка. — Обов’язково стадіон побудуємо. А курорти, санаторії… це все Славикові фантазії. Ти ще придумай яку-небудь музичну школу побудувати.

— А що в цьому такого? — образився Славик. — Думаєш, стадіони потрібніші, ніж музичні школи?

— Порівняв! Музичні школи! Ех, ти… — Потім несподівано серйозно Генка сказав: — А взагалі, Славику, тобі варто як слід подумати про своє майбутнє.

— Тобто?

— Що «тобто»? Якщо ти хочеш, щоб тебе прийняли в комсомол, то треба серйозно подумати про своє майбутнє.

— Чому?

— Ніби й не знаєш… Адже ти музикантом збираєшся стати?

— Припустімо. Що ж із цього?

— Як що? Адже ти на зборі був? Бесіду про завдання комсомолу слухав? Що Коля говорив? Він говорив, що завдання комсомольців — будувати комунізм. Так?

— Так. Але при чому тут музика?

— Як при чому? Всі будуть будувати, а ти будеш на роялі тринькати. Цей номер не пройде.

— Ти багато набудуєш! Теж мені будівник знайшовся! — образився Славик.

— Звичайно, — Генка розвеселився, — звичайно. Закінчу семирічку, поступлю в фабзавуч. Буду, металістом, справжнім робітником. Мене в комсомол і без кандидатського стажу приймуть. Ми з Мишком це давно вирішили. Правда, Мишко?

Мишко зволікав відповідь.

На останньому зборі загону Коля читав промову Леніна на Третьому з’їзді комсомолу. І одне місце в цій промові вразило Мишка: «Покоління, якому зараз п’ятнадцять років… побачить комуністичне суспільство і саме будуватиме це суспільство. І воно повинно знати, що все завдання його життя є будівництво цього суспільства».

Мишко багато думав над цими словами. Вони стосувалися безпосередньо його, Генки, Славика. Завдання всього їхнього життя — будувати комунізм. Те ж саме говорив йому Полевой: «Будеш для народу жити — на великому кораблі попливеш». Це і означає будувати комунізм — жити для народу, а не для себе. А як же Славик? Хіба він для себе буде творити музику? Хіба пісня не потрібна народові? А «Інтернаціонал»?.. Мишко поглянув на Славика і сказав:

— Не турбуйся, Славику, я думаю, що тебе приймуть у комсомол.

Розділ 65 КОСТЯНТИН ОЛЕКСІЙОВИЧ

Почувся шум дверей, що відчинялися. Хтось роздягався в коридорі, скидав калоші, сякався. Славик прислухався:

— Тато прийшов..

Продовжуючи сякатися у велику носову хустку, Костянтин Олексійович ввійшов у кімнату. Завжди червоні, його щоки були тепер пунцовими від морозу. З-під погано зав’язаного галстука видно було велику мідну запонку на зім’ятому комірці, його маленькі очі дивилися, як завжди, насмішкувато і добродушно.

— Ага, піонери! — привітав він хлопців. — Добрий день. — Він поздоровався за руку з коленим, у тому числі із Славиком — Адже ми з тобою сьогодні ще не бачилися.

Слідом за Костянтином Олексійовичем увійшла домробітниця Даша і почала накривати стіл.

Костянтин Олексійович помив руки, повісив рушника на спинку стільця і сів за стіл. Славик перевісив рушника в спальню і повернувся в їдальню.

— Ну, піонери, про що розмовляли? — Костянтин Олексійович помітив конверт, що лежав на столі, взяв його в руки, почав розглядати. — «Петроград, адресний стіл…». Кого це ви розшукуєте?

— Так, одного чоловіка. — Славик забрав у батька лист і заховав його в кишеню.

— Ну-ну, справи секретні! — засміявся Костянтин Олексійович, відщіпуючи і жуючи хліб. — Так про що була у вас бесіда? Про що розмовляли?

— Ми, тату, про різні спеціальності говорили. Хто ким буде, — відповів Славик.

— Гм! Ну і що ж, хто куди?

— Ми так… непевно… просто розмовляли…

— А все ж таки… — Костянтин Олексійович посипав суп перцем, сьорбнув. — Все ж таки?

— Я музикантом буду, а вони… — Славик показав на хлопців, — хай самі скажуть. Он Генка каже, що комсомолець не може бути музикантом.

— Я цього не говорив, — запротестував Генка.

— Як не говорив? Он Мишко чув.

— Виходить, ви мене не зрозуміли. Що я сказав? — Генка подивився на Костянтина Олексійовича. — Я сказав, що крім музики, потрібно мати ще яку-небудь спеціальність, щоб бути корисним… — Генка злукавив цілком обдумано, тому що добре знав головну причину розходжень між Костянтином Олексійовичем і Славиком.

— Ну й Генка, — сказав Костянтин Олексійович, — молодець! Ось про це й ми з Славиком часто розмовляємо. Спеціальність обов’язково треба мати. В житті треба на ногах стояти твердо. А там — будь ласка, хоч канарейкою співай.

— А все ж таки я буду музикантом, — сказав Славик.

— Будь ласка, хто тобі заважає! Бородін також був нібито непоганим композитором, але ж хімік… Га? Хімік…

— Це, тату, питання індивідуальне.

— Так, звичайно, — Костянтин Олексійович відсунув тарілку, витер салфеткою губи. — Не обов’язково бути саме хіміком. Можна й іншу спеціальність вибрати, але щоб ремесло було, справжнє.

— Хіба музика, театр, живопис, взагалі мистецтво — це не ремесло? — заперечив Славик.

— Так, звичайно, тільки ремесло це таке, ефірне. — Костянтин Олексійович поворушив у повітрі пальцями.

— Чому ж ефірне? — не здавався Славик. — Хіба мало людей мистецтва прославили Росію: Чайковський, Глінка, Рєпін, Толстой…

— Ну, брат, — протягнув Костянтин Олексійович, — то ж гіганти, титани, не всякому це дано. — Він помовчав, подивився на Мишка, посміхнувся. — Ну, а що Мишко скаже з цього приводу?

— Я погоджуюся з Славиком, — сказав Мишко. — Якщо він хоче бути музикантом, то і повинен вчитися на музиканта. Ось ви кажете: він повинен одержати спеціальність. Виходить, він піде у вуз, стане інженером, а потім цю справу закине, буде музикантом. Для чого ж він тоді вчився, для чого держава на нього гроші витрачала? На його місці міг би вчитися хто-небудь інший. У нас же не так багато вузів.

— М-да… — Костянтин Олексійович замислено кришив хліб. — Так… Не порозумітися, видно, мені з вами… Я ж людина старого гарту…

Він встав і почав ходити по кімнаті, продовжуючи говорити:

— Я ж і сам не вовк, розумію. Замолоду в спектаклях брав участь, трохи актором не став… Ось і дружина моя артистка. Я розумію, молодість — вона завжди життя за горлянку бере… — Він зітхнув. — Але тут справа зовсім в іншому.

Він мовчки пройшовся по кімнаті, присунув до стола стілець, поправив скатерть, знову пройшовся і продовжував:

— Адже й мені колись було чотирнадцять років. Був у мене свій хлопчачий світ, свої інтереси, були товариші, рідні, книги, мрії були, а кругом життя було, життя, — повторив він і підняв палець, — дрімучий ліс. І цікаво і страшно: як же я там один буду? Один! Без рідних, без товаришів, без своєї хати. Пам’ятаю, і мати моя все мене жаліла: як, мовляв, ти один пробиватися будеш… «Пробиватися!» Слово ж яке! — Він розсік могутнім кулаком повітря. — Пробиватися!!! Битися!!! От як… А ось він, — Костянтин Олексійович показав на Мишка, — він уже державні гроші рахує. Для чого, каже, держава буде марно гроші витрачати… Я молодий був, думав: «Ага, ось хороше місце є, прибуткове, як би мені його захопити», а він, Мишко, каже: «Ти, Славику, дарма у вузі місця не займай, на цьому місці інший може вчитися…» Інший. А хто цей інший? Іванов? Петров? Сидоров? Хто він? Родич його, приятель? Та ні! Він його і в очі не бачив, він його не знає і знати не хоче… Йому важливо, щоб держава ще одного інженера мала. Ось він про що піклується.

— Хіба це погано? — посміхнувся Славик.

— Я не кажу, що погано. — Костянтин Олексійович мовчки пройшовся, потім зупинився напроти Генки. — Ну, Генко, розбили вони нас… Га?

— А чому це «нас»? — заперечив Генка. — «Вас», а не «нас».

— Як це так? — щиро здивувався Костянтин Олексійович. — Адже ти щойно ніби підтримував мою точку зору?

— О, — протягнув Генка, — це коли було!.. — І відійшов убік.

— Єдиного спільника мав, і того втратив… — розвів руками Костянтин Олексійович. — Ну, а ти сам ким збираєшся бути?

— Я піду у флот служити, — об’явив Генка.

— У нього сім п’ятниць на тиждень, — засміявся Славик, — півгодини тому він збирався в фабзавуч, а тепер у флот.

— Спочатку в фабзавуч, а потім у флот, — холоднокровно відповів Генка.

— Так, так. Ну, а ти, Мишко?

— Не знаю. Я ще не вирішив.

— Він теж у фабзавуч збирається, — крикнув Генка, — я знаю, а потім поступить у Комуністичний університет!

— Кинь ти, Генко! — перебив його Мишко.

— Так, — похитав головою Костянтин Олексійович, — далеко ви прицілюєтеся… А я думав, Мишко, ти дев’ятирічку кінчатимеш.

— Не знаю, — нехотя відповів Мишко, — мамі важко…

— Його не відпустять, — сказав Славик, — він перший учень.

— Учитися буду, — сказав Мишко, — вечорами… Дуже багато є комсомольців, які вдень працюють, а ввечері вчаться. А взагалі, там видно буде.

Він поглянув на годинник, облямований бронзовими фігурами. Його погляд піймав миттьовий рух великої стрілки, що сіпнулася і зупинилася на цифрі «дев’ять». Без чверті дванадцять. Хлопці почали збиратися додому.

— Ну-ну, — весело сказав Костянтин Олексійович, потискуючи їм на прощання руки, — а на мене ви не гнівайтесь. Вже хто-хто, а я у всьому бажаю вам справжньої вдачі.

Розділ 66 ЛИСТУВАННЯ

Через тиждень хлопці одержали відповідь адресного стола. «На ваше запитання повідомляємо, — говорилося в ньому, — що для одержання справки про адресу необхідно вказати рік і місце народження особи, яку розшукуєте».

— Піди знай, де і коли народилася ця сама Марія Гаврилівна! — сказав Генка. — Ні, треба їхати в Пітер.

— Встигнемо в Пітер, — сказав Мишко, — а ця відповідь — справжнісінький бюрократизм і формалізм. Напишемо секретареві комсомольського осередку.

Вони склали такого листа:


«Петроград, адресний стіл, секретареві осередку РКСМ. Дорогий товаришу секретар! Пробачте за турботи. Справа дуже важлива. До війни 1914 року в Петрограді, на вулиці Мойці, будинок С. С. Васильєвої, мешкали громадянин Володимир Володимирович Терентьєв, його дружина Ксенія Сігізмундівна і мати Марія Гаврилівна. Будь ласка, повідомте, живуть вони там чи куди переїхали. Не всі, звичайно, тому що Володимир Володимирович загинув на лінкорі, а мати і дружина, напевно, живі. Ми вже запитували, але від нас вимагають рік і місце народження, що є справжнісіньким бюрократизмом. Вам, як секретареві РКСМ, треба звернути на це найсерйознішу увагу і випалити розпеченим залізом. З піонерським привітом Поляков, Пстров, Ельдаров».


Хлопці послали листа і почали чекати відповіді. Наближався кінець першого півріччя. Хлопці з усіх предметів мали хороші оцінки, тільки Генка відставав з німецької мови.

— І для чого нам потрібна ця «дойче шпрахе»! — обурювався Генка.

— Як для чого? — відповідав Мишко. — А якщо в Німеччину поїдемо?

— Як же ми туди поїдемо?

— Дуже просто: як тільки буде там революція, то і поїдемо.

Хлопці особливо багато вчилися в ці дні, та і в загоні вистачало роботи. Не було майже, жодного вільного вечора. Робота в підшефному дитячому будинку, заняття в майстернях Будинку піонерів, збір ланки, засідання учкому, комсомольський день (хлопці уже не пропускали жодних відкритих зборів осередку), гуртки займали весь тиждень. А в неділю зранку відбувався загальний збір загону. Крім того, Мишкова ланка листувалася з піонерами міста Хемніца в Німеччині, піонерами Орехово-Зуєвського району і з червонофлотцями. А ще ж треба було разів два-три на тиждень побувати на катку. Хлопці приходили на каток увечері, наспіх переодягалися на тісних лавках і, ставши на коньки, несли свої речі в гардероб. Коньки дерев’яно стукали по підлозі, цей дрібний стукіт речитативом виділявся в загальному шумі роздягалки, оповитої клубами білого морозного повітря, що вривалося з катка через двері, які щохвилини відкривалися.

Дорослі конькобіжці роздягалися в окремій кімнаті. Вони виходили звідти затянуті в чорні трико. Хлопці з шанобливим захопленням шепотіли: «Мельников… Іпполітов… Кушин…»

Плями ліхтарів освітлювали снігові смуги на льоду. По кругу рухалися конькобіжці, дивні в безцільності свого руху. Вони рухалися юрбою, але кожний їхав сам по собі, поодинці, парами, переганяючи один одного. Новачки їхали обережно, високо піднімаючи ноги, незграбно відштовхуючись і рухаючись по інерції.

Всі хлопці й дівчата їздили на «снігурочках», «нурмисах», і тільки один Юрко Стоцький — на «норвежках».

Одягнений в чорний в’язаний костюм, він катався тільки на біговій доріжці, нагнувшися вперед, заклавши руки за спину, ефектно видовжуючи «черезніжку» на поворотах. Всім своїм виглядом він показував повну зневагу до інших.

Мишко і Славик не звертали уваги на Юрка, але Генка ніяк не міг спокійно терпіти Юркової зарозумілості і одного разу, виїхавши на круг, спробував ганятися за Юрком. Генка їздив на коньках дуже добре, краще за всіх у школі, але хіба міг він на «снігурочках» угнатися за «норвежками»! Він ганебно відстав від Юрка на цілих півкруга.

Після цього випадку всі почали дражнити Генку. В нього питали, коли буде його наступне змагання з Юрком Стоцьким. Радили відрізати у «снігурок» їхні закруглені кінці і заточити терпугом. На катку за ним їздили і кричали:

— Ей, валянки, дайош рекорд!

Юра Стоцький торжествував.

Генка з досади перестав відвідувати каток, по вулицях на коньках також не бігав. Він ходив похмурий і одного разу об’явив Мишкові і Славикові, що запрошує їх прийти до нього в суботу на день народження. Хлопці здивувалися:

— З власним частуванням?

— Частування моє, подарунки ваші.

— Прийдемо, — відповіли хлопці, — побачимо твою гостинність.

Розділ 67 ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ ГЕНКИ

У суботу ввечері друзі прийшли до Генки і здивовано витріщили очі, побачивши святковий стіл. На його краю свистів струмками пари самовар з розмальованим чайником наверху. Посередині були розставлені тарілки з різним угощенням: шматочки сала, вареники в сметані, пиріжки й монпансьє. По боках стояло шість приборів. Біля столу поралася Агріппіна Тихонівна.

— Оце здорово, — протягнув Мишко. — От так Генка!..

— Нічого особливого, — недбало промовив Генка. — Прошу… — Він театральним жестом запросив їх до столу.

— Що ж ти, Геннадію, зразу до столу запрошуєш, — сказала Агріппіна Тихонівна, — ще ж гості повинні прийти.

— Хто? — спитали хлопці. Генка почервонів:

— Мишко Коровін, а більше ніхто, їй-богу, ніхто.

— А це для кого? — Мишко показав на шостий прибор.

— Це? Ах, це… Це на всякий випадок, мало що… а раптом хто-небудь прийде…

— На які капітали ти все це влаштував? — спитав Мишко.

Генка посміхнувся:

— Це вже справа хазяйська… — Він повернувся до Агріппіни Тихонівни, але не встиг зупинити її.

— Батько прислав, — сказала Агріппіна Тихонівна. — Я кажу: тобі, Геннадію, цих харчів на місяць вистачить, а він і слухати не хоче, давай на стіл та й край. Весь у батька! — додала вона не то з осудженням, не то з захопленням.

— Навіть цукерки прислав, — сказав Мишко.

— Ні, — сказала Агріппіна Тихонівна, — монпансьє Геннадій сам купив: коньки ж він продав…

— Тьотю, — закричав Генка, — адже я вас просив!

— Чого вже там… — відмахнулася Агріппіна Тихонівна. — Воно й краще: валянок не настачиш.

— Якби я знав, що ти заради фасону продав коньки, — сказав Мишко, — то я б до тебе в гості не прийшов.

— Я і без коньків проживу, — махнув головою Генка… — Подумаєш, «снігурочки»! Поступлю в фабзавуч, «норвежки» куплю. Адже ти також свою колекцію марок продав. Га? Навіщо?

— Треба було, — ухильно відповів Мишко.

— Я знаю, — сказав Генка, — ти на шкіряну куртку збираєш. Хочеш на справжнього комсомольця схожим бути.

— Можливо, — непевно відповів Мишко. — Славик свої шахи також продав.

— Хіба? — здивувався Генка. — Кістяні шахи? Навіщо?

— Треба було, — теж ухильно відповів Славик.

Тричі задзвонив дзвоник.

— До нас, — сказала Агріппіна Тихонівна і пішла відчиняти.

У кімнату ввійшов Мишко Коровін, одягнений у формене пальто і кашкет трудколоніста… Він привітався з хлопцями, роздягнувся, витягнув з кишені пачку цигарок «Бокс» і закурив.

— Як справи? — спитав його Мишко.

— Посуваються помаленьку. Вчора на четвертий розряд здав.

— Скільки ти тепер одержуватимеш?

— Карбованців дев’яносто, — недбало відповів Коровін, витягаючи з кишені годинник завбільшки з добрий будильник. Він приклав його до вуха і сказав: — Ніяк до майстра не зберусь. Почистити треба.

— Покажи! — Генка взяв у руки годинник і теж приклав до вуха. — Хід на ять.

— Нічого хід, — сказав Коровін, — п’ятнадцять каменів. — Він заховав годинник у кишеню куртки і сказав — Осередок у нас організували, комсомолу. Я вже заяву подав.

Дев’яносто карбованців на місяць і годинник хлопці через силу, але витримали, а це вже було над їхні сили. Вони ще піонери, тільки мріють про комсомол, а Коровін уже заяву подав.

— Нас також скоро в комсомол передають, — сказав Мишко, — прямо з загону. — При цьому він скоса подивився на Генку і Славика.

Вони повалено мовчали, ніби Мишко дійсно сказав правду.

— Знаєте, кого до нас в колонію прислали? — спитав Коровін.

— Кого?

— Борку-жилу.

— Ну?

— Ага. За піхви його батько ледь не вбив. Тоді він і втік. Тепер у нас.

— Ну, і як він?

— Нічого, виправляється.

Знову тричі задзвонив дзвоник. Агріппіна Тихонівна пішла відчиняти двері. Генка стояв посеред кімнати, зніяковілий і мовчазний. Відчинилися двері. В кімнату ввійшла Зіна Круглова… Он воно що! Мишко і Славик багатозначно переглянулись. Генка стояв, не рухаючись з місця, потім, простягнувши руку до столу, пролепетав:

— Прошу…

Зіна пирснула, всі розсміялися. Тоді Генка посмілішав, став в урочисту позу і оголосив:

— Дорогі гості, приймаю поздоровлення і подарунки! Прошу не товпитися і додержуватися черги.

Зіна сміялася невгаваючи. Така вже вона сміхотлива!

Вона подарувала Генці клоуна, схожого своїм патлатим волоссям на іменинника.

— Чудесно! — сказав Генка. — Дівчата, як і завжди, відзначаються акуратністю. Чим же порадують мене хлопці?

— Ах, дійсно, — спохватився Мишко, — мало не забув!

Він відкрив свою сумку і витягнув звідти пакет. Він з таким серйозним виглядом розгортав його, що всі мовчали й напружено слідкували за його руками. Мишко розгортав пакет повільно, не поспішаючи, і схвильоване мовчання присутніх, здавалося, не доходило до нього.

Коли залишився один, останній аркуш і вже ясно вималювалися контури якогось довгого предмета, Мишко зупинився і оглянув усіх. Генка подався вперед від нетерпіння. Мишко розгорнув аркуш… і в його руках блиснуло стальне лезо конька… «Норвежка»!..

Генка обережно взяв у руки коньок. Спочатку він мовчки оглядав його, потім почав обмацувати, провів нігтем по лезу, приклав до вуха, цокнув його нігтем і нарешті промовив:

— Здорово… а де ж другий?

Мишко розвів руками:

— Тільки один… другого не дістав.

У Генки витягнулося обличчя.

— Нічого, — зітхнув Мишко, — поїздиш поки що на одному, а там видно буде.

У Генки був такий жалюгідний вираз обличчя, що навіть Зіна й та не розсміялася. А вже як смішно було уявити собі Генку, що бігає по ковзанці на одному коньку!

Генка поклав коньок на табуретку, глибоко зітхнув і слабким голосом промовив:

— Ну що ж, прошу до столу.

— Стривай, — зупинив його Славик, — адже в мене також подарунок є. — Він засунув руку в портфель, довго там шарив і… витягнув другий коньок.

— Обдурили! — заверещав Генка, потім замовк, уважно подивився на друзів і повільно промовив: — Виходить… колекція, шахи, шкіряна куртка…

— Добре, — перебив його Мишко, — обійдемо для ясності.

Розділ 68 ПУШКІНО

Нарешті прийшла відповідь, з Петрограда.


«Здрастуйте, хлопці! Ваш лист потрапив до мене. По карточках Терентьєвих багато, але все не ті. Колишня домовласниця Васильєва, яку я спеціально відвідала, сказала, що Терентьєв з дружиною справді мешкали в неї до війни, а матуся жила десь під Москвою. Ось все, що я могла взнати. Відносно бюрократизму — обережніше. В Петрограді живе кілька тисяч Терентьєвих, і без точних даних адресу дати неможливо. З комсомольським привітом Купріянова».


— Ось, — сказав Мишко. — Учіться, як користуватися досягненнями науки і техніки.

— Яка ж тут техніка? — спитав Генка.

— Як яка? Поштовий зв’язок хіба не техніка? Ось так діють розсудливі люди, а безрозсудні летять невідомо куди…

Генка у відповідь в’їдливо сказав:

— Тебе вона також здорово підсіла з бюрократизмом. Здорово підсіла…

— Нічого не здорово, — сказав Мишко, — але не в цьому справа. В неділю поїдемо в Пушкіно і візьмемо з собою лижі.

— Для чого лижі? — здивувався Слава.

— Для конспірації.

… В найближчу неділю друзі зійшли на станції Пушкіно. В руках у кожного були лижі і палиці.

Вздовж високої дерев’яної платформи з перекошеним павільйоном тягнулися занесені снігом ларки. За ларками у всі боки розходилися широкі вулиці з чорним обрамленням палісадників. Вони замикали квадрати дачних дільниць, де протоптані в снігу доріжки вели до дерев’яних будиночків із заскленими верандами. Тільки голубі димки над димарями оживляли безлюдне селище.

— По одному боці туди, по другому — назад, — сказав Мишко. — Головне — не пропустити жодної таблички.

— Цілий рік будемо шукати, — сказав Славик. — Краще в сільраді запитати.

— Не можна, — заперечив Мишко, — селище невелике, це викличе підозру.

— Кого нам боятися! — сказав Генка. — Бабуся сама зрадіє, коли ми знайдемо скарб.

— Ти її в очі не бачив, а патякаєш, — сказав Мишко. — Поїхали.

Вони прошукали цілий день, але нікому будинок Терентьєвої не попадався.

— Так нічого не вийде, — сказав Славик, коли хлопці знову зібралися на станції, — половина будинків без табличок. Треба в сільраді запитати.

— Я ж тобі вже раз сказав, що не можна! — розсердився Мишко. — Забули, що Свиридов говорив? Справа дуже тонка. В наступну неділю знову приїдемо і будемо шукати.

Хлопці зняли лижі. Коли вони підійшли до каси, їх гукнули: «Здрастуйте, хлопці!» Вони обернулися і побачили Оленку й Ігоря Буш, акробатів.

Оленка привітно посміхнулася. Її біляві локони падали з-під хутряної шапочки на комір пальта. Ігор, як завжди, дивився серйозно і, потискуючи хлопцям руки, пробасив:

— Скільки літ, скільки зим!

— На лижах каталися? — спитала Оленка. — Чому до нас не заїхали?

— А ми не знали, що ви тут живете, — сказав Мишко.

— Так, ми тут живемо, у нас свій будинок. Ходімо до нас.

— Пізно, — сказав Мишко, — ми приїдемо в наступну неділю.

— Обов’язково приїдемо, — підтвердив Генка і таємниче додав: — У нас тут справа є.

— Яка справа? — спитала Оленка.

— Так, дурниці… —Мишко люто, подивився на Генку.

— Ні, скажіть, — наполягала Оленка.

— Я тітку свою розшукую, — сказав раптом Генка. Оленка здивувалася:

— Але ж вона в Москві, твоя тітка?

— То одна тітка, а це друга. Хіба мені заборонено мати двох тіток?

— І ви її не знайшли?

— Ні, адресу загубили.

— А як її прізвище?

Хлопці мовчали.

Як її прізвище? Чи ви прізвище також загубили?

Її прізвище Терентьєва, а звуть Марія Гаврилівна, — несподівано сказав Мишко. — Ви не знаєте її?

— Терентьєва Марія Гаврилівна? Знаю, — сказала Оленка, — вона живе поряд з нами. Ходімо, ми вам покажемо…

Розділ 69 НІКІТСЬКИЙ

— Майте на увазі, — говорив по дорозі Мишко, — тітці не треба говорити, що Генка її шукає.

— Чому?

— Це довга історія, — сказав Мишко. — Вона думає, що Генка помер, і її треба спочатку підготувати. Якщо їй так прямо і бухнути, то в неї від радощів може розрив серця трапитися. Здоров’я в неї дуже благеньке, тим більше такий «племінничок», самі бачите…

— Ми з нею майже не знайомі, — сказала Оленка. — Вона живе дуже замкнуто.

— І взагалі, — продовжував Мишко, — абсолютно нікому не кажіть. І батькові своєму не кажіть…

— Татусь помер, — сказала Оленка.

Мишко зніяковів:

— Вибач, я не знав. — І, помовчавши, спитав: — Як же ви тепер?

— Самі живемо. Працюємо з Ігорем «2 БУШ 2, повітряний атракціон».

Вони підійшли до будиночка Бушів.

— Ось тут вона живе. — Оленка показала на сусідній будинок.

Через високу загорожу було видно тільки дах, покритий на краях ніздруватою кіркою снігу.

— Як ця вулиця називається? — спитав Мишко.

— Ямська слобода, — сказав Ігор. — Наш номер вісімнадцять, а Терентьєвих — двадцять.

— Добре ти шукав! — Мишко з докором подивився на Генку.

— Не розумію, — бурмотів Генка, відводячи очі, — як це я пропустив…

— На цьому боці навіть немає слідів від лиж, — зауважив Славик.

— Як немає? — бурмотів Генка, розглядаючи доріжку. — Куди ж вони поділися?.. Стерлися! Ну звичайно, стерлися. Бачите, рух який! — Він показав на безлюдну вулицю.

— Зайдімо до нас, — запропонувала Оленка… — Ми, правда, три дні дома не були, але зараз затопимо, і буде тепло-тепло.

Будиночок був маленький і тихий. Пухнастий іній лежав на. вікнах. Рівномірно цокав на стіні годинник. Під ногами ледь рипіли дошки підлоги. Строкаті доріжки лежали на чисто вимитій підлозі. Велика гасова лампа висіла над столом, вкритим квітчастою клейонкою. На стіні в рамках висіли великі портрети чоловіка і жінки. У чоловіка були густі нафабрені вуса, акуратний проділ на голові, брите підборіддя упиралося в накрохмалений комірець з відігнутими кінчиками. «Точнісінько так само, — раптом подумав Мишко, — як на дідусевому портреті там, у Ревську».

Оленка переодяглася в старе пальтечко, взула валянки і пов’язала голову хусткою. Вона була тепер схожа на сільську дівчинку з великими синіми очима і прямим носиком.

— Пішли по дрова, — сказала вона Ігорю.

— Ми принесемо! — закричали хлопці. — Покажіть де.

Всі гуртом вийшли у двір. Оленка відімкнула сарай. Мишко і Генка почали колоти дрова. Славик і Ігор носили їх у хату. Оленка, побрязкуючи відрами, пішла по воду.

Генка ввійшов в азарт.

— Ми їх всі переколимо, — бурмотів він, замахуючись колуном. — Для чого вам кожного разу возитися…

Поліно ніяк не піддавалося.

— Кинь ти його, — сказав Мишко, — візьми інше.

— Ні, — Генка розчервонівся, його будьонівка зсунулася аж на потилицю, — поліно уперте, але і я теж…

Скоро обидві груби в будинку запалали яскравим полум’ям. Друзі посідали біля печі в маленькій кухні.

Оленка і Славик на стільцях, а інші — на підлозі.

— Ось так і живемо, як бачите, — сказала Оленка, беручи в руки в’язання. — Приїжджаємо сюди тільки у вільні дні, коли не виступаємо.

— Треба переїхати в Москву, — пробасив Ігор.

— А мені жаль, — сказала Оленка, — тут тато і мама жили…

Полум’я в димарі протяжно завило, вогняні плями затанцювали на підлозі.

— Ми тут цілий тиждень будемо, — сказала Оленка. — Приїжджайте до нас у гості.

— Не знаю, — сказав Мишко, — на цьому тижні ми будемо дуже зайняті. Завтра на зборі загону вирішується питання про передачу в комсомол. Якщо нас передадуть, то треба ще пройти бюро осередку, осередок, райком.

— Ви вже комсомольцями будете? — здивувалася Оленка.

— Так, — Мишко помовчав, потім спитав: — Скажи, у вас є горище?

— Є.

— З нього видно двір Терентьєвих?

— Видно. А для чого тобі?

— Хочу подивитися.

— Ходімо покажу.

Мишко і Оленка вийшли в холодні сіни й по крутих сходах піднялися на горище.

— Дай руку, — сказала Оленка, — а то впадеш.

Вони перелізли через крокви і підійшли до слухового віконця. Селище лежало великими квадратами кварталів; за ним темнів ліс, розрізаний надвоє далекою залізничною колією.

Від будинків, сараїв, тинів усюди чорніли на снігу довгі тіні. Телеграфні проводи струменіли від стовпа до стовпа, фарфорові чашечки клубочками тулилися на перекладках. Було видно майже як удень.

Оленка стояла поряд з Мишком. Її обличчя, освітлене місяцем, здавалося зовсім прозорим, тільки чорніли на ньому тонкі брови і довгі, загнуті догори вії. Вона тримала Мишка за руку, і обоє вони мовчали… Мишко подивився на сусідній, терентьєвський двір. Він був великий і пустий. Вздовж огорожі тягнулися будівлі і лежали звалені колоди.

Завив десь паровозний гудок і враз обірвався.

Мишко дивився на терентьєвський двір і раптом побачив, що в будинку відчинилися двері. На задній ґанок вийшов високий чоловік у накинутому на плечі кожушку. Він стояв спиною до Мишка і курив. Потім кинув недокурок у сніг і повільно повернувся. Мишко з усієї сили стиснув Оленчину руку.

Це був Нікітськнй…

Розділ 70 БАТЬКО

Пізно ввечері повернулися хлопці в Москву. Коли Мишко добрався додому, була вже північ.

Мама сиділа за столом і читала книгу. Коли Мишко ввійшов у кімнату, вона обернулася до нього і мовчки докірливо похитала головою.

— Розумієш, мамо, — швидко заговорив Мишко, — зустріли в Пушкіно знайомих і затрималися. Я там і повечеряв, так що ти не турбуйся. — Він заглянув через її плече в книгу. — Ти що читаєш? А? «Анна Кареніна»…

Вона відчула в його голосі байдужість і спитала:

— Тобі не подобається?

— Не дуже. Я більше «Війну і мир» люблю. — Мишко сів на ліжко і почав роздягатися.

— Чому?

— Чому? — Мишко подумав, потім сказав: — У «Війні і мирі» герої всі серйозні: Волконський, Безухов, Ростов… А тут не зрозумієш, що це за люди. Стіва цей — нероба якийсь. Йому сорок років, а він все з себе дитиночку вдає.

— Не всі герої легковажні, — заперечила мама. — Наприклад, Левін.

— Так, Левін, звичайно, серйозніший. Та й то його нічого, крім свого господарства, не цікавить.

— Бачиш, — мама повільно підбирала слова, — це були люди свого часу, свого товариства…

— Я все це розумію. — Мишко лежав уже під ковдрою, заклавши руки під голову. — Це великосвітське товариство. Але і у «Війні і мирі» також змальовується великосвітське товариство. А подивися, яка різниця. Там люди мають якусь мету, прагнення, усвідомлюють свій обов’язок перед суспільством, а тут не зрозумієш, для чого живуть ці люди — наприклад, Вронський, Стіва. От скажи: адже людина повинна мати якусь мету в житті?

— Звичайно, повинна, — сказала мама, — але, по-моєму, кожний з героїв «Анни Кареніної» має мету. Щоправда, ця мета сугубо особиста: наприклад, особисте щастя, життя з коханою людиною. Маленька мета, але все ж таки мета.

Мишко підвівся на лікоть:

— Яка ж це мета, мамо! Якщо так мислити, то кожна людина має мету. Виходить у п’яниці також є мета: кожний день пиячити. І в непмана: гроші складати. Я зовсім не про таку мету говорю.

— А про яку ж?

— Ну, як би тобі сказати… Мета повинна бути високою, розумієш? Благородною.

— А все-таки?

— Ну, наприклад, ми ось днями розмовляли з Костянтином Олексійовичем. Він сам розповів. Раніше він служив тільки заради грошей. Де більше платять, там і служить. Виходить, у нього мета невисока. А коли він зараз працює цілу добу і хоче відбудувати фабрику, щоб у нас в країні було багато товарів, — виходить, у нього мета благородна. Може, я навів невдалий приклад, але я так розумію.

— Чим же він винен? Адже раніше він не міг ставити собі такої мети. Він працював у капіталіста і, звичайно, ніщо, крім жалування, його не цікавило,

— Значить, він не повинен був працювати, — рішуче відповів Мишко. — Адже батько не працював на капіталістів.

— Не зовсім так. — Мама крутнула головою. — Батькові доводилося працювати і в капіталістів.

— Це зовсім інша справа. Він працював, щоб заробити на існування. Але ж не це було головним у його житті. Адже він був революціонером. Він віддав життя за революцію. Виходить, у нього була в житті найвища, найблагородніша мета.

Вони помовчали.

— Знаєш, мамо, — сказав Мишко, — я собі дуже добре уявляю батька. Мені ось здається, що він ніколи нічого не боявся.

— Так, — сказала мама, — він був дуже сміливий чоловік.

— І потім, — продовжував Мишко, — мені здається, що він ніколи не думав про себе, про своє благополуччя, і найвищим для нього були інтереси партії.

Вони замовкли. Мишко знав, що мамі важко згадувати про батька, і він більше не питав у мами нічого.

Потім мама закрила книгу, погасила світло і також лягла в постіль, а Мишко ще довго лежав з відкритими очима, дивлячись у місячні бліки, що пливли по кімнаті.

Розмова з матір’ю розхвилювала його. Може тільки зараз, коли вони говорили про мету в житті, він уперше виразно відчув, що дитинство кінчається і він вступає в життя.

І, думаючи про своє майбутнє, він не хотів ніякого іншого життя, крім такого, яке прожив батько і такі люди, як батько, — люди, що віддали все своє життя великій справі революції…

Розділ 71 ГЕНЧИНА ПОМИЛКА

Про те, що він бачив Нікітського, Мишко розповів товаришу Свиридову на другий день після поїздки в Пушкіно. Свиридов порадив хлопцям чекати і в Пушкіно більше не їздити.

Втім, інші турботи заволоділи тепер нашими друзями. Рада загону ухвалила передати в комсомол групу піонерів, у тому числі Мишка, Генку, Славика, Шуру Огурєєва і Зіну Круглову. Осередок РКСМ уже прийняв їх, і вони готувалися до приймальної комісії райкому.

Мишко дуже хвилювався, йому ніяк не вірилося, що він стане комсомольцем. Невже здійсниться його найзаповітніша мрія? Він з прихованою заздрістю поглядав на комсомольців, що заповнювали коридори й кімнати райкому. Які вони всі веселі, прості хлопці й дівчата! Цікаво, що вони відчували, коли проходили приймальну комісію? Також, мабуть, хвилювалися. Але для них все це позаду, а він, Мишко, боязко стоїть перед великими, увішаними об’явами дверима. За цими дверима засідає комісія, і там скоро вирішиться його доля.

Першим викликали Генку.

— Ну, що? — кинулися до нього хлопці, коли він вийшов з кімнати.

— Все в порядку! — Генка хвацько зсунув свою будьонівку набакир. — Відповів на всі питання.

Він перерахував поставлені йому запитання, у тому числі: який кандидатський стаж для учнів.

— Я відповів, що шість місяців, — сказав Генка.

— От і неправильно, — сказав Мишко, — рік.

— Ні, шість місяців! — настоював Генка. — Я так відповів, і головуючий сказав, що правильно.

— Як же так, — дивувався Мишко, — я сам читав статут.

Викликали Мишка. Він увійшов у велику кімнату. За одним із столів засідала комісія. Збоку стола сидів Коля Севостьянов. Мишко боязко сів на стілець і з хвилюванням чекав запитань.

Головуючий, молодий білявий парубок у косоворотці і шкіряній куртці, поспішно прочитав Мишкову анкету, вставляючи кожної хвилини слово «так»: «Поляков — так, Михайло Григорович — так, учень — так».

— Це наш актив, — посміхнувся Коля Севостьянов, — вожатий ланки і член учкому.

— Ти своїх не хвали, — одрізав головуючий, — самі розберемося.

Мишко відповів на всі запитання. Останнім було запитання про кандидатський стаж. Мишко знав, що рік, але Генка… І він нерішуче сказав:





— Шість місяців…

— Неправильно, — сказав головуючий, — рік. Ну добре, іди…

З райкому хлопці поспішили до Свиридова, який викликав їх на десять годин ранку, і всю дорогу Мишко і Славик лаяли Генку. Славик також неправильно відповів.

— Тепер починай все спочатку, — говорив Мишко, — всіх приймуть, а нас ні. Ганьба на всю школу!

— Зате у нього великі успіхи по коньках! — сказав Славик. — Цілі дні на катку пропадає, навіть газети в руки не бере.

Пригнічений всім, що трапилося, Генка мовчав і тільки шалено дмухав на замерзле скло трамваю. Однак мовчання йому не допомогло. Друзі продовжували його лаяти і, що найприкріше, говорили про нього в третій особі, навіть не зверталися до нього.

— У нас все в порядку, — перекривив Мишко Генку. — Знайте нас: ми кислиці — з нас то квас! Ми самі з вусами. Роздайся море — жаба лізе!

— Шапками закидаємо, — додав Славик.

— Він все про скарб мріє, — не заспокоювався Мишко, — все скарб і скарб… Який скарбник знайшовся!..

— Він у мільйонери пнеться, — додав Славик, але трохи м’якше, йому, видно, стало жаль пригніченого Генки. Вони доїхали до великого будинку, де внизу чекала їх перепустка в кімнату № 203, до товариша Свиридова.

— Що ж ви, друзі, запізнюєтеся? — суворо запитав Свиридов, коли вони з’явилися до нього.

— У райкомі затрималися, в приймальній комісії, — відповів Мишко.

— Ого! — Свиридов підняв брови. — Поздоровляю молодих комсомольців.

Хлопці зажурено зітхнули.

— Чого ви? — спитав Свиридов і уважно подивився на них. — Що трапилося?

— Провалилися, — дивлячись убік, сказав Мишко.

— Провалились? — здивувався Свиридов. — На чому?

— На питанні про кандидатський стаж.

— Це я винний, — понуро промовив Генка.

— А на інші питання як ви відповіли?

— Нібито правильно.

— То чого ж ви журитесь? — розсміявся Свиридов. — Через одну невірну відповідь вам не відмовлять. Хто хоче і достоїн бути комсомольцем, той ним буде. Отже, не журіться… А тепер, хлопці, приступімо до справи. Слухайте мене уважно. Нікітський уперто називає себе Сергієм Івановичем Нікольським. При цьому він посилається на ряд свідків, у тому числі і на Філіна. — Свиридов посміхнувся. — Щоправда, після того як зникли піхви, вони всі пересварилися: Філін звалює на філателіста, філателіст — на Філіна. Між іншим, — він уважно поглянув на хлопців, — свій склад вони завчасно ліквідували: очевидно, їх хтось налякав.

Хлопці почервоніли і мовчки дивилися на підлогу.

— Так, — ледь помітно посміхнувшись, повторив Свиридов, — хтось їх налякав. А зараз буде очна ставка між кожним з вас і Нікітським. Ви повинні розповісти все, що знаєте. На всі питання відповідайте чесно, так як воно є насправді, нічого не видумуючи. Тепер ідіть у сусідню кімнату і чекайте. Коли потрібно буде, вас викличуть. До речі… — Свиридов витягнув з шухляди кортик і простягнув його Мишкові:— Коли я спитаю, за що Нікітський убив Терентьєва, то ти, Поляков, покажеш кортик.

Розділ 72 ОЧНА СТАВКА

Спочатку викликали Славика, за ним Генку і, нарешті, Мишка.

Коли Мишко ввійшов у кімнату, за столом, крім Свиридова, сидів ще один літній чоловік, у флотській формі, з люлькою в роті. Генка і Славик статечно сиділи біля стіни, тримаючи на колінах свої шапки.

Біля дверей, з гвинтівкою у руках, стояв вартовий. Посеред кімнати, напроти стола Свиридова, сидів на стільці Нікітський.

Одягнений у захисного кольору френч, сині галіфе і чоботи, він сидів у недбалій позі, заклавши ногу на ногу, його чорне волосся було ретельно зачесане назад.

Блискучі сонячні бліки рухалися по кімнаті.

Коли Мишко ввійшов, Нікітський кинув на нього швидкий колючий погляд. Але тут був не Ревськ і не будка обхідника. Мишко дивився прямо на Нікітського. Він дивився на Нікітського і бачив Полевого, побитого і закривавленого, розкидані рейки і зелене поле, по якому бігали коні, що загубили своїх вершників.

— Ви знаєте цього чоловіка? — спитав Свиридов і покаав на Нікітського.

— Знаю.

— Хто він такий?

— Нікітський Валерій Сігізмундович, — впевнено відповів Мишко, продовжуючи дивитися на Нікітського.

Нікітський сидів нерухомо.

— Розкажіть докладно, звідкіля ви його знаєте, — сказав Свиридов.

Мишко розповів про наліт на Ревськ, про напад на ешелон, про склад Філіна.

— Що ви на це скажете, громадянине Нікітський? — спитав Свиридов.

— Я вже сказав, — спокійно відповів Нікітський, — у вас є авторитетніші свідчення, аніж вигадки цієї дитини.

— Ви продовжуєте твердити, що ви Сергій Іванович Нікольський?

— Так.

— І ви мешкали в будинку Марії Гаврилівни Терентьєвої як колишній підлеглий її сина, Володимира Володимировича Терентьєва?

— Так. Вона може це підтвердити,

— Ви продовжуєте твердити, що Володимир Володимирович Терентьєв загинув під час вибуху лінкора?

— Так. Це всім відомо. Я намагався його врятувати, але марно. Мене самого підібрав катер.

— Отже, ви намагалися його врятувати?

— Так.

— Добре… Тепер ви, Поляков, скажіть… — Свиридов повагався і, не відриваючи пильного погляду від Нікітського, спитав: — Чи не знаєте ви, хто застрелив Терентьєва?

— Він! — рішуче відповів Мишко і показав на Нікітського.

Нікітський сидів, як і раніше, нерухомо.

— Мені Полевой розповідав, він сам бачив.

— Що ви на це скажете? — звернувся Свиридов до Нікітського.

Нікітський криво посміхнувся:

— Це така нісенітниця… І після цього живу в домі його матері! Якщо ви схильні вірити таким дурницям, то… справа ваша.

— Поляков! Які у вас є докази?

Мишко витягнув кортик і поклав його перед Свиридовим. Нікітський не відриваючись дивився на кортик. Свиридов витягнув з піхов клинок, висмикнув рукоятку і витягнув пластинку. Потім, не поспішаючи, знову зібрав кортик. Нікітський невідступно слідкував за його руками.

— Ну-с, громадянине Нікітський, знайомий вам цей предмет?

Нікітський важко відкинувся на спинку стільця:

— Я вперше його бачу.

— Продовжуєте заперечувати, — спокійно сказав Свиридов і поклав кортик під папери. — Підемо далі… Покличте свідка Марію Гаврилівну Терентьєву, — наказав він вартовому.

У кімнату повільно ввійшла висока літня жінка в чорному пальті і чорній хустці, з-під якої вибивалося сиве волосся.

— Будь ласка, сідайте. — Свиридов показав на стілець.

Вона сіла на стілець і стомлено заплющила очі.

— Громадянко Терентьєва, назвіть ім’я цього чоловіка, — сказав Свиридов.

— Сергій Іванович Нікольський, — не підводячи очей, тихо промовила Терентьєва.

— Де, коли і при яких обставинах ви з ним познайомились?

— Під час війни він приїжджав до мене з листом від сина.

— Як звали вашого сина?

— Володимир Володимирович.

— Де він?

— Загинув.

— Коли?

— Сьомого жовтня тисяча дев’ятсот шістнадцятого року під час вибуху лінкора «Императрица Мария».

— Ви впевнені, що він загинув саме від вибуху?

— Звичайно, — вона підвела очі і здивовано поглянула на Свиридова, — звичайно. Я одержала повідомлення.

— Вам прислали його речі?

— Ні. Хіба могли прислати їх? Хто міг врятувати його речі?

— Виходить, всі речі вашого сина загинули?

— Я думаю.

— Підійдіть до столу.

Терентьєва важко підвелася і повільно підійшла до столу.

Свиридов витягнув з-під паперів кортик і простягнув його Терентьєвій.

— Ви пізнаєте кортик вашого сина? — твердо спитав він.

— Так… — промовила Терентьєва, розглядаючи кортик. — Так… — Вона розгублено подивилася на Нікітського, він сидів нерухомо. — Так… це наш… це його кортик… Володимира…

— Вас не дивує, що всі речі вашого сина, загинули, а кортик залишився цілим?

Терентьєва нічого не відповіла. Пальці її тремтіли на краю столу.

— Ви мовчите, — сказав Свиридов. — Тоді скажіть мені… Я вас питаю востаннє: хто цей чоловік? — Він показав на Нікітського.

— Нікольський, — ледве чутно промовила Терентьєва.

Свиридов підвівся.

— Так ось, — сказав він, — знайте: він, — Свиридов простягнув руку в напрямку до Нікітського і слідом за нею тягнувся розгублений погляд Терентьєвої, — він убивця вашого сина!

Терентьєва похитнулася, її тремтячі пальці, вп’ялися в край столу.

— Що… — задихаючись, прошепотіла вона, — що ви сказали?

Не дивлячись на неї, Свиридов сухим офіційним голосом прочитав:

— «Сьомого жовтня тисяча дев’ятсот шістнадцятого року лейтенант Нікітський пострілом з пістолета убив капітана другого рангу Терентьєва Володимира Володимировича… Метою вбивства було викрадення кортика».

У кімнаті стало зовсім тихо. Вартовий переступив з ноги на ногу, приклад гвинтівки ледве чутно стукнув об килим. Нікітський сидів, нерухомо, втупивши погляд у носок свого чобота. Терентьєва стояла нерухомо. Вона дивилася на Нікітського і її довгі сухі пальці стискували краєчок столу.

— Валерій… — прошепотіла вона, — Валерій…

Її помертвіле обличчя білою плямою розрізало синяву кімнати. Свиридов і моряк кинулись її піднімати.

Розділ 73 СІМ’Я ТЕРЕНТЬЄВИХ

По Ярославському шосе мчала велика легкова машина. В ній сиділи Свиридов, моряк, Терентьєва і хлопці. За широкими обочинами шосе мелькали маленькі будиночки московських передмість, стовпи високовольтної передачі, сталевий закрут Окружної залізниці. Потім потягнулися соснові ліси, кювети з сірим, пухким снігом, підмосковні села.

— Цей кортик, — розповідала Марія Гаврилівна, — належав Полікарпу Терентьєву, відомому зброяреві, що жив сто п’ятдесят років тому. За переказами, він вивіз його зі Сходу під час одного з своїх походів.

Мишко штовхнув хлопців і багатозначно підняв палець.

— При Єлизаветі Петрівні, — продовжувала Марія Гаврилівна, — Полікарп Терентьєв потрапив у немилість, зазнав ряд неприємностей і виїхав у свій маєток, де влаштував у домі тайник. Мабуть, примусили його до цього обставини того неспокійного часу, а можливо, пристрасть до механіки, якою відзначався старий. У домі до цього часу збереглися зроблені ним речі: шкатулка з секретами, особливі блоки, підйомники, навіть годинник власної конструкції. Найбільше захоплювала його водолазна справа. Але всі його проекти водолазного приладу і підйому якогось затонулого корабля були для його часу, звичайно, фантастичними. Між іншим, водолазна і судопідйомна справа стала традиційною в нашому роду. Цим займалися син і внук Полікарпа Терентьєва і мій син Володимир. Багато хто з них брав участь у експедиціях. Дід Володимира кілька років пробув навіть на острові Цейлоні, все якийсь корабель піднімали, але так і не підняли. А батько Володимира збирав матеріал про «Чорного принца». Але всі ці роботи були оточені таємницею, яка також стала в сім’ї традиційною.

— Цікаво! — сказав Свиридов.

— Особливість тайника, — продовжувала Марія Гаврилівна, — полягала в тому, що про нього знала тільки одна людина в домі — голова сім’ї. Шифр, який вказував місце розташування тайника, старий заправив у кортик. Мій син Володимир був останнім представником роду Терентьєвих. Він одержав кортик від мого чоловіка в грудні п’ятнадцятого року. Володимир спеціально приїжджав у Пушкіно. Ось тоді і відбулася сварка його з дружиною Ксенею. Вона вимагала, щоб він залишив їй кортик і показав тайник. Велику роль у цій сварці відіграв Ксенин брат, Валерій Нікітський. Можливо, він був упевнений, що в тайнику зберігалися цінності. Він, звичайно, помилявся. Якби це було так, то Володимир, їдучи на війну, безумовно залишив би мені кортик.

Мишко і Славик єхидно подивилися на Генку.

— У минулому році, — продовжувала свою розповідь Марія Гаврилівна, — приїхав Валерій. Він запевнив мене, що в тайнику зберігаються компрометуючі Володимира документи. Він говорив, що Володимир помер у нього на руках і перед смертю нібито просив його знищити ці документи і тим самим врятувати його честь. З цією метою Валерій нібито залишився в Росії і змушений переховуватися…

Машина в’їхала в Пушкіно і зупинилася біля будинку Терентьєвої.

Будинок був кам’яний, старовинний, з колонами на фасаді. Багаточисленні дворові будівлі були занедбані, частково зруйновані, але будинок зберігся. Не займаний сніг на правому боці ділянки і замерзлі вікна свідчили, що під житло використовується тільки ліва його половина.

В їдальні, куди всі ввійшли, стояв довгий кухонний стіл на круглих різьблених ніжках. Один край скатерті був відкинутий. На клейонці лежали три купки гречаної крупи: її, очевидно, перебирали.

— Годинників у будинку багато, — сказала Марія Гаврилівна, — але який з них, я не знаю.

— Найімовірніше той, про який ви згадували, — сказав Свиридов.

— Тоді ходімо в кабінет.

У кабінеті, в глибокій ніші, стояв високий годинник у дерев’яному футлярі. За склом жовтів циферблат. У ньому поряд з отвором для заводу годинника виднілася ледь помітна, вузенька щілина. Свиридов відчинив дверці годинника. Маятник криво гойднувся і дзвякнув.

Свиридов поставив стрілки на дванадцять годин без одної хвилини, вставив у щілину змійку кортика і, обережно повертаючи її вправо, завів годинник.

Всі присутні напружено чекали. Генка стояв, широко відкривши рота.

Велика стрілка ворухнулася, посунулася — відчинилися дверці над циферблатом, звідти вискочила зозуля. Вона дванадцять разів прокукала, потім годинник захрипів, зозуля шарпнулася вперед, слідом за нею шарпнулася вся башня годинника, відкриваючи верхню частину футляра. Футляр був з подвійними стінами. Хитромудрість тайника полягала в тому, що зовні башня годинника і футляр здавалися нероздільними, зробленими з суцільного шматка дерева. Тільки після того, як завести годинник змійкою, внутрішня пружина піднімала башню і відкривала тайник, який являв собою глибокий квадратний ящик, наповнений паперами.

Тут лежали згорнуті трубкою і обв’язані ниткою креслення з пом’ятими, обтріпаними краями, папки, туго набиті пожовтілими від часу паперами, зошити, великий блокнот у сап’яновій оправі.

Свиридов і моряк обережно вийняли всі ці документи, розклали на столі і почали їх уважно розглядати, зрідка перекидаючись короткими фразами. Хлопці тулилися до столу, намагаючись також що-небудь побачити.

— Все розкладене по морях, — говорив моряк. — Ось навіть Індійський океан. — Він прочитав на обкладинці однієї папки: — «Англійський корабель «Гросвенор». Затонув у 1782 році біля острова Цейлону. Вантаж: золото і дорогоцінне каміння». «Бриг «Бетсі»…

— Ану давайте краще свої моря подивимося, — перебив його Свиридов.

— Так. — Моряк перебрав папки і розв’язав одну з них. — Чорне море. Ось зміст: «Трапезунд», корабель кримського хана Девлет-Гірея… «Чорний принц» — затонув двадцять четвертого листопада 1854 року в Балаклавській бухті, розбившися під час шторму об прибережні скелі, вантаж — п’ять мільйонів карбованців золотом…» Та тут цілий список! — Він перегорнув папери, похитав головою. — Які відомості! Точні координати місця загибелі, свідчення очевидців, величезний довідковий матеріал…

— Сильно! — весело сказав Свиридов. — Для нашої нової організації «Судопідйом» все це згодиться.

— Так, — підтвердив моряк, — матеріал неоціненний.

Розділ 74 ВСТУП

Машина мчала по Ярославському шосе в напрямку Москви. На задньому сидінні розкинулися Мишко, Генка і Славик. Свиридов і моряк залишилися у Терентьєвої, а хлопців відправили, тому що вони поспішали в школу на урочисте засідання, присвячене п’ятиріччю Червоної Армії.

Генка важко відкинувся на м’яку спинку і сказав:

— Люблю на легкових машинах їздити!

— Звичка, — зауважив Мишко.

— А все ж таки він вредний дідуган, — знову сказав Генка.

— Хто?

— Полікарп Терентьєв.

— Чому?

— Не міг у тайник хоч трохи готівкою підкинути…

— Ось-ось, — засміявся Мишко, — ти ще про нитки поговори…

— При чому тут нитки! Думаєш, я тоді не знав, що у них на складі зброя? Прекрасно знав. Тільки я навмисне про нитки говорив… для конспірації. Чесне слово, для конспірації. А про Нікітського я одразу зрозумів, що це шпигун. От побачите: кінець кінцем він зізнається, що підірвав «Императрицу Марию»…

— А здорово, — сказав Мишко, — Нікітський ще в Пушкіно ховався, а Свиридов уже все знав, так що однаково він на кордоні попався б.

— Мишко, — сказав Славик, — а лист?

— Ах дійсно! — спохватився Мишко.

Він витяг з кишені листа, якого щойно з таємничим виглядом вручив їм Свиридов. На конверті крупним чітким почерком було написано: «Михайлу Полякову і Геннадію Петрову. Особисто».

— Бачив? — Генка єхидно подивився на Славика. — Твого тут і сліду немає…

— Не поспішай, — перебив його Мишко, — треба прочитати спочатку.

Він розпечатав листа і вголос прочитав:


— «Здрастуйте, дорогі друзі Мишко і Генка!

Ану вгадайте, від кого цей лист. Угадали? Ну, звичайно, вгадали. Правильно! Це я, він самий, Полевой Сергій Іванович. Ну, які ж вони, пироги, Михайле Григоровичу? Хороші? Га?

Товариш Свиридов написав мені про ваші справи. Молодці! От вже ніколи не думав, що ви з Нікітським справитеся! Так що мені навіть трохи соромно, що він тоді, в Ревську, боки мені нам’яв.

Кортик дарую вам на пам’ять. Чув я, що у вас ще третій дружок є, так ось усім трьом дарую. Виростете великі, зберетеся разом, подивитеся на кортик і згадаєте свою молодість.

Про себе можу вам повідомити, що знову служу у флоті. Тільки працюю зараз на новій справі. Піднімаємо з дна кораблі, ремонтуємо їх і пускаємо плавати по морях-океанах…

На цьому кінчаю.

Бажаю вам рости справжніми більшовиками, вірними синами нашої великої революції. З комуністичним привітом

Полевой».


… Машина в’їхала в місто. Крізь вітрове скло виднілася Сухарева башта.

— Запізнилися ми на збори, — сказав Мишко.

— А може, зовсім не йти? — запропонував Славик. — Дуже цікаво дивитися, як іншим будуть комсомольські квитки вручати.

— Саме через це ми й повинні прийти на збори, — сказав Мишко, — а то ще більше засміють..

— Приїхали, — об’явив шофер.

Хлопці вилізли з машини і увійшли в школу. Збори вже розпочалися. На сходах було тихо і порожньо, тільки тьотя Броша сиділа біля роздягалки і в’язала панчоху.

— Не дозволено впускати, — сказала вона, — щоб не запізнювалися.

— Ну, Брошечко, — попросив Мишко, — ради свята.

— Хіба що ради свята, — сказала тьотя Броша і прийняла їхній одяг.

Хлопці піднялися по сходах, тихо ввійшли в переповнену дітьми залу і стали біля дверей.

У глибині зали виднівся стіл президії, що був покритий червоною матерією і стояв на підвищенні.

На стіні, над широкими вікнами, висіло червоне полотнище з лозунгом: «Нехай пануючі класи дрижать перед комуністичною революцією. Пролетарям нічого в ній втрачати, крім своїх кайданів, а здобудуть вони весь світ». Мишко ледве розібрав ці слова. Безбарвний диск лютневого сонця блищав у вікнах нестерпним блиском, його яскраві промені кололи очі.

Коля Севостьянов закінчував доповідь. Він закрив блокнот і сказав:

— Товариші! Цей день для нас тим більше урочистий, що сьогодні рішенням бюро Хамовницького районного комітету РКСМ прийнята в комсомол перша група кращих піонерів нашого загону, а саме…

Друзі почервоніли. Генка і Славик стояли, похнюпившись, а, Мишко не відриваючись, до болю в очах, дивився крізь вікно на сонце, і весь обрій здавався йому вкритим тисячами маленьких блискучих дисків.

— … а саме, — продовжував Коля і знову відкрив блокнот: — Вороніна Маргарита, Круглова Зінаїда, Огурєєв Олександр, Ельдаров Святослав, Поляков Михайло, Петров Геннадій…

Що таке? Чи не помилилися вони? Друзі поглянули один на одного, і… Генка в пориві захоплення стукнув Славика по спині. Славик хотів дати йому здачі, але Олександра Сергіївна, що недалеко сиділа, погрозливо підняла палець, і Славик обмежився тим, що штовхнув Генку ногою.

Потім усі встали і заспівали «Інтернаціонал». Мишко виводив його дзвінким, несподівано затремтілим голосом.

Блискучий диск за вікном розгорявся все яскравіше і яскравіше. Його сяйво ширшало і охоплювало весь обрій з контурами будинків, дахів, дзвіниць, кремлівських башт.

Мишко все дивився на цей диск. І перед його очима поставав ешелон, червоноармійці, Полевой у сірій солдатській шинелі і мускулистий робітник, який розбиває важким молотом ланцюги, що обплутують земну кулю.



У 1956 РОЦІ В СЕРІЇ «БІБЛІОТЕКА ПРИГОД ТА НАУКОВОЇ ФАНТАСТИКИ» ВИХОДЯТЬ ТАКІ ТВОРИ:

Бережний В. — В зоряні світи.

Верн Ж. — 20000 льє під водою.

Владко В. — Аргонавти всесвіту.

Дашкієв М. — Зуби дракона.

Загребельний Я. — Марево.

Смолич Ю. — Прекрасні катастрофи (Господарство доктора Гальваиеску. Що було потім. Ще одна прекрасна катастрофа).

Томан М. — В погоні за привидом.

Трублаїні М. — Глибинний шлях.


Оглавление

  • Анатолій Рибаков КОРТИК
  • ЧАСТИНА ПЕРША РЕВСЬК
  •   Розділ 1 ЗІПСОВАНА КАМЕРА
  •   Розділ 2 ОГОРОДНІ ТА ОЛЕКСІЇВСЬКІ
  •   Розділ 3 ДІЛА І МРІЇ
  •   Розділ 4 ПОКАРАННЯ
  •   Розділ 5 КУРІНЬ
  •   Розділ 6 НАПАД
  •   Розділ 7 МАМА
  •   Розділ 8 ВІДВІДУВАЧІ
  •   Розділ 9 ЛІНКОР «ИМПЕРАТРИЦА МАРИЯ»
  •   Розділ 10 ВІД’ЇЗД
  •   Розділ 11 В ЕШЕЛОНІ
  •   Розділ 12 БУДКА ОБХІДНИКА
  •   Розділ 13 БАНДИТИ
  •   Розділ 14 ПРОЩАННЯ
  • ЧАСТИНА ДРУГА ДВІР НА АРБАТІ
  •   Розділ 15 ЧЕРЕЗ РІК
  •   Розділ 16 КНИЖКОВА ШАФА
  •   Розділ 17 ГЕНКА
  •   Розділ 18 БОРКА-ЖИЛА
  •   Розділ 19 ШУРКО ВЕЛИКИЙ
  •   Розділ 20 КЛУБ
  •   Розділ 21 АКРОБАТИ
  •   Розділ 22 КІНО «АРС»
  •   Розділ 23 ДРАМГУРТОК
  •   Розділ 24 ПІДВАЛ
  •   Розділ 25 ПІДОЗРІЛІ ЛЮДИ
  •   Розділ 26 ПОВІТРЯНА ДОРОГА
  •   Розділ 27 ТАЄМНИЦЯ
  •   Розділ 28 ШИФР
  • ЧАСТИНА ТРЕТЯ НОВІ ЗНАЙОМСТВА
  •   Розділ 29 ЕЛЛЕН БУШ
  •   Розділ 30 КУПІВЛЯ РЕКВІЗИТУ
  •   Розділ 31 БЕЗПРИТУЛЬНИК КОРОВІН
  •   Розділ 32 РОЗМОВА З МАМОЮ
  •   Розділ 33 ЧОРНЕ ВІЯЛО
  •   Розділ 34 АГРІППІНА ТИХОНІВНА
  •   Розділ 35 ФІЛІН
  •   Розділ 36 НА КРАСНІЙ ПРЄСНІ
  •   Розділ 37 МАЛЕНЬКЕ НЕПОРОЗУМІННЯ
  •   Розділ 38 ВРАЖЕННЯ
  •   Розділ 39 ХУДОЖНИКИ
  •   Розділ 40 ДОСВІДЧЕНІ СИЩИКИ
  •   Розділ 41 СПЕКТАКЛЬ
  • ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА ЗАГІН № 17
  •   Розділ 42 КУТОЧОК ЛАНКИ
  •   Розділ 43 МАЙДАНЧИК
  •   Розділ 44 ЮРКІВ ВЕЛОСИПЕД
  •   Розділ 45 СТРІЧКА
  •   Розділ 46 ПРОЕКТИ
  •   Розділ 47 ЗБИРАННЯ В ТАБІР
  •   Розділ 48 В ТАБОРІ
  •   Розділ 49 ГЕНЕРАЛ-КВАРТИРМЕЙСТЕР
  •   Розділ 50 ВОГНИЩЕ
  •   Розділ 51 ТАЄМНИЧІ ГОТУВАННЯ
  •   Розділ 52 РЕКЛАМНИЙ ВІЗОК
  •   Розділ 53 ПІХВИ
  • ЧАСТИНА П’ЯТА СЬОМА ГРУПА «Б»
  •   Розділ 54 ТЬОТЯ БРОША
  •   Розділ 55 КЛАСНІ ЗБОРИ
  •   Розділ 56 Л1ТОРЕЯ
  •   Розділ 57 ДИВНИЙ НАПИС
  •   Розділ 58 СТІННА ГАЗЕТА
  •   Розділ 59 ПОЛКОВИЙ ЗБРОЙОВИЙ МАЙСТЕР
  •   Розділ 60 УРОК МАЛЮВАННЯ
  •   Розділ 61 БОРИС ФЕДОРОВИЧ
  •   Розділ 62 БАБУСЯ І ТЬОТЯ СОНЯ
  •   Розділ 63 ЛИСТИ
  • ЧАСТИНА ШОСТА БУДИНОЧОК У ПУШКІНО
  •   Розділ 64 СЛАВИК
  •   Розділ 65 КОСТЯНТИН ОЛЕКСІЙОВИЧ
  •   Розділ 66 ЛИСТУВАННЯ
  •   Розділ 67 ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ ГЕНКИ
  •   Розділ 68 ПУШКІНО
  •   Розділ 69 НІКІТСЬКИЙ
  •   Розділ 70 БАТЬКО
  •   Розділ 71 ГЕНЧИНА ПОМИЛКА
  •   Розділ 72 ОЧНА СТАВКА
  •   Розділ 73 СІМ’Я ТЕРЕНТЬЄВИХ
  •   Розділ 74 ВСТУП