Голодомор [Євген Пилипович Гуцало] (fb2) читать постранично
- Голодомор (а.с. Історія України) 241 Кб скачать: (fb2) - (исправленную) читать: (полностью) - (постранично) - Євген Пилипович Гуцало
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (34) »
ГОЛОДОМОР
Мене ще й на світі не було тоді, а я навіч бачу дядька Павла Трохимовича Музику. Невисокий, покручений, наче корч, і руки в нього, мов корчі, й голова в нього, мов корч. Запалі, завжди в пелені сльозовиння очі скидаються на двох переляканих павучків, які сновигають і сновигають, ніяк не сховаються в шпарках. Досвіток, золоті зорі вишито на сірому полотні неба. Пахне росою з лопухів, бузини та полину, й зрідка озиваються весняні пташки у свої дзвінкі сопілочки. Але в селі не меншає досвітнього смутку від їхньої гри. Село сонне й тихе, як після маківки. Дядько Павло Музика йде в церкву. Церква стоїть на високому горбі коло ставу, що дрімає темною голубою водою в густих верболозах. Цього погідного недільного дня в церкву не йде ніхто, бо там з минулої осені не правиться служба божа. Не правиться з тих пір, як пропав їхній сільський батюшка. Ось сьогодні був, бачили його сусіди, а па ранок не стало, наче вознісся на небо. І начебто ніяка чорна машина по батюшку не приїжджала, й начебто ніхто нікуди не забирав батюшку. А ще через день опівночі згоріла його хата під ґонтом. Згоріла, як свічка. І начебто ніхто не запалював, а сама спалахнула. й ніхто не кинувся на пожежу, не взявся гасити, мовби село не бачило тієї пожежі, мовби всі посліпли й оглухли. А до ранку й жар прочах, і попіл охолов. Дядько Павло Музика проходить мимо пожарища, на якому стримить чорна піч, і звивистим узвозом простує до церкви. Так, як ходив до церкви завжди, бо незбагненна сила вабить і вабить. А може, сьогодні таки правитиметься? А може, об'явиться інший батюшка в їхньому селі?.. Мене тоді й на світі не було, та я бачу, як Павло Музика узвозом дістається до церкви — й несподівано торопіє: двері відчиненої Двері, що всю осінь і всю зиму простояли на замку… Може, справді об'явився батюшка? Перехрестившись трьома пучками, Павло Музика обачно сходить на паперть, через плече оглядається на село — й поволі просуває корчувату голову в церкву. А потім щось його всмоктує в церкву, й Павло Музика зникає. Село оповите страхом: Павло Музика ходить від хати до хати, від обійстя до обійстя і всім розказує, що якісь злодії вночі пограбували церкву. Повиносили з церкви геть усе, що можна повиносити. — Покрали богів! Але покрали не тільки богів, а й усе церковне начиння. Здавалося б, кому воно все потрібне, а покрали. — І господа на небі не побоялися! А таки не побоялися: крали богів — і кари не ждали на свої голови. — Чужі чи свої? Спробуй вгадай. Можна подумати і на чужих, і на своїх, бо скрізь люди пустилися берега. — Ходімо шукати злодіїв! Скоро коло нього наче клубок сухого перекотиполя збирається — немічні жінки та старі баби, у яких ще є сила злізти з тапчана чи з печі. Рудий Павло Музика в тому клубку — мов жарина вогню, що бризкає словами-іскрами. — А чи не Василь Гнойовий заліз у церкву й покрав? До Гнойового гайда! А він не без компанії. Ген-ген обкрадена церква блакитними стінами сяє над селом: наче голос високого й гнівного неба, що шле їх на помсту й покару. Людське безумне перекотиполе котиться на сільську околицю, де в скособоченій мазанці під очеретом живе Василь Гнойовий — злидар і конокрад, що молився й молиться скляному богу. А назустріч — хлопчина в подертій сорочці та в полатаних штанях, босий, з синіми очима-будяками на рябому лиці, схожому на горобине яєчко. — А що то в тебе за пазухою? Чорними ногами в бородавках приріс до землі, а очі перестрашені, мовби на їхні дикі квіти по сердитому джмелю сіло. — Ану покажи, що за пазухою! І вже схопили за куштраті патли, і вже смикнули за комір, і вже руки-круки сягнули за пазуху відстовбурченої сорочки. — Божа мати з божим сином! Справді, з полотняної пазухи, від грудей-ребер вознеслася на сонце весняного дня божа мати з немовлям на руках. Обоє — в неземному палахкотючому сяйві довкола умиротворених святих ликів, обоє дивляться глибокими очима добра й милосердя. А водночас — і лагідного докору. Мовби не можуть втямити, як опинилися в полотняній пазусі, як вознеслися на світло весняного дня, кого бачать перед собою. Святі праведні очі, які завжди запитують — і водночас відповідають своїм запитанням, які завжди прощають, бо в прощенні — їхня невмирущість. — Де взяв? Хто ти? — Марко… — Злодій! Де взяв ікону? — Знайшов! — дзигонів хлоп'ячий голос. — Отамо знайшов у бур'яні. — Брешеш! — Суща правда. — Перехрестися! И дитяча рука в хресному знаменні злетіла вгору, торкнулася чола. — Злодій — і хреститься! Хвиля людського божевілля закипіла, завирувала, руки простяглися — і вп'ялися в дитину. Хлопець шарпнувся, закричав, укусив зубами чиюсь руку, ікона з божою матір'ю та божим сином полетіла в бур'ян під ноги. — Злодій — зайда! — Безбожник! — Христопродавець! Роїлися люті голоси, руки-круки рвали хлопця, що вже звалився під ноги, на нього насипалися гуртом. Наче- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (34) »
Последние комментарии
39 минут 13 секунд назад
8 часов 2 минут назад
13 часов 46 минут назад
14 часов 53 минут назад
15 часов 51 минут назад
16 часов 5 минут назад