Том 4. Усмішки, фейлетони, гуморески 1951–1956 [Остап Вишня] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]
  [Оглавление]

ОТАК І ПИШУ

I
Як ви пишете?

З такими запитаннями частенько звертаються слухачі до всіх письменників мало не на всіх літературних вечорах, де письменники читають прилюдно свої власні твори.

Звертаються з такими запитаннями вони й до мене.

Як я пишу?

Колись, замолоду, на такі запитання відповідалося жартома, так:

— А так пишу: беру папір, беру олівця, сідаю собі та й пишу собі…

Така відповідь, видимо, не зовсім задовольняє або, певніше, зовсім не задовольняє запитувачів, бо запитання не припиняються, а навпаки, їх, отаких запитів, дедалі більшає; отже, зацікавлені хочуть, мабуть, щоб я про свою роботу розповів докладніше.

Давайте спробуємо.

Тільки зарані давайте умовимося, що в моїй оцій розповіді чи бесіді не буде ніякісіньких рецептів про те, як писати фейлетони, гуморески чи взагалі художні твори, бо я дотримуюсь тієї думки, що навряд чи можна когось навчити писати ті чи інші художні твори, а от навчитися такі твори писати можна.

Я розкажу вам, коли і як я почав писати гуморески та фейлетони, і, коли вдасться, — розкажу і як я їх пишу.

II
Працювати в газетах я почав пізненько, тоді, як мені вже стукнуло тридцять з гаком літ. Чому?

Я походжу із селян. Народився на Полтавщині. Батьки мої мали дуже багато дітей і дуже мало грошей. Було це ще за царського часу. Систематичної освіти батьки дати мені не мали змоги. Закінчив я сільську школу. А далі що? Про гімназію чи взагалі про якусь іншу середню освіту і мріяти годі. Що робити? Хазяйнувати вдома — ні на чім і ні над чим. А батьки, проте, силкувалися будьщо, а повиводити дітей «у люди». Десь батько дізнався, що він, як колишній солдат, мав право віддати сина на «казьонний кошт» у військовофельдшерську школу, а таких шкіл на Україні тоді була тільки одна — в Києві.

Чому саме батьків привабила військовофельдшерська школа, а, приміром, не земська фельдшерська, яка була ближче, в Полтаві?

У Полтаві треба було найняти для учня квартиру і т. д., а в Києві все це було «казьонне», хоч за навчання потім треба було відслужити фельдшером у війську.

Закінчив я військово-фельдшерську школу. Працював фельдшером і далі вже вчився самотужки, щоб скласти екстерном іспит за гімназію «на атестат зрілості»…

Для цього мені довелося затратити мало не десять років. Виходить, що середню освіту я дістав уже тоді, коли мені підкочувалося під тридцять літ.

Виступаючи перед нашою радянською молоддю, я завжди говорю, що як їй, мовляв, тепер «дуже трудно»: у неї тепер і семилітки, і десятилітки, і технікуми, і університети, і інститути, і заочні вищі учбові заклади, і академії… Не знаєш, за що вхопитися…

Тепер тобі стукнуло двадцять три, — ти вже або інженер, або лікар, або педагог, або біолог, або геолог, або, або, або та ще раз або…

А нам було «значно легше»: закінчив дві, три, а найбільше чотири зими освіти, хапайся за батіжок і — «цабе, рябе, трpppl». І то не на свої воли, а на куркульські або на поміщицькії

Книжки читати я любив змалку, все думалося та гадалося, що то за люди такі є на світі, що вміють вірша скласти чи книжку написати, але про те, щоб самому щось таке скласти, про це не мріялося…

Фельдшерувати мені пощастило з одним дуже освіченим лікарем, який кохався в літературі, сам писав, чудесно знав українську мову, був знайомий з Лесею Українкою.

Ну, по службі ото іноді напишеш якогось там чи акта, чи щось інше, даєш йому на підпис, він читає…

Якось він мене запитав:

— А ви ніколи не пробували в газети писати?

— Ні, ніколи.

— А ви спробуйте!

Я спробував. Написав невеличкого дописа (не пам'ятаю вже про щоі), поніс до редакції, де мого дописа і викинули в кошик.

Залишив я думку про працю в газеті.

Українською мовою я говорив з дитинства. Вчився в російській школі, бо, як ви знаєте, за царя українських шкіл на Україні не було зовсім.

Як ми, українські селянські діти, говорили й писали, закінчивши двітри зими сільської школи або пройшовши солдатську царську муштру?

Хтось колись про нашу говірку сказав дуже дотепно: «Ни порусски, ни помалорусски, а так — мало порусски!»

Лікар, з яким я працював, розкрив передо мною красу української мови і багато мені допоміг в її вивченні.

Книжки, розуміється, я читав і російські, і українські. І багато читав.

1919 року були спроби виступів моїх у газетах, але постійна праця в газетах почалася 1921 року в Харкові, в редакції газети «Вісті ВУЦВК».

ІІІ
Мову українську, вже й літературну, я, як на той час, знав пристойно.

Прийшов я в Харкові до редакції газети «Вісті ВУЦВК» та й кажу:

— Чи нема у вас якоїсь роботи?

— А що ви вмієте?

— Знаю українську мову!

— ОІ Нам такі люди потрібні!

Треба вам знати, що тоді знавців української мови було обмаль. Декотрі з тих, що знали, перепетлюрилися, молодь іще не попідростала…

За найкращого знавця української мови в редакції «Вістей», крім редактора, вважалася зав. інформвідділом (така була посада) Оксана X.

До неї було мене й направлено.

«Іспита» я склав блискуче і того ж дня ввечері вже працював як перекладач. Почалася моя газетярська робота.

Було це, я ж кажу, 1921 року! У квітні. А тепер уже 1954 рік!

А газетярська моя робота як почалася, так і досі не припиняється.

І, як по секрету вам сказати, і досі я вважаю себе «в общем и целом» за газетяра.

Працюю, значить, я собі в редакції та й працюю. Перекладаю собі та й перекладаю.

Вдачі я змалку був не сказать, щоб дуже сумної, а зовсім навпаки: по мотодості сміялося весело та розложисто.

Одного разу, перекладаючи закордонні телеграми, натрапив я на якийсь курйозний факт із закордонного життя. Забув уже я, який саме. Телеграмку я переклав, а потім сам собі подумав, а чому мені не поглузувати з цього факту. Взяв я та й написав щось таке на кшталт фейлетону, чи усмішки, чи гуморески.

До речі, мені і тоді, і тепер не дуже до вподоби французьке слово «фейлетон». Пишу я це слово через те, що так заведено по газетах та по журналах, а я сам для своїх речей вигадав назву — «усмішки», і це слово я люблю куди більше, ніж слово «фейлетон»…

Хоч «фейлетон» уже й закоюзав у нас повне право на життя, та, на мою думку, слово «усмішка» нашіше від «фейлетону».

…Так написав ото, значить, я усмішку про закордонний факт, приклав до перекладу телеграми і поклав на стіл Оксані X. Сиджу й поглядаю на Оксану. А працювали всі ми, і начальство (заввідділом), і підлеглі, в одній кімнаті. Прочитала Оксана переклад, читає усмішку. Починає реготатися. Схопилася і, регочучи, кудись побігла. Прибігає і показує мені редакторову резолюцію: «Надрукувати в завтрашньому номері газети…»

«Бий тебе нечиста сила!» — думаю собі. А сам, розуміється ж, радий! Ще б пак!

— А як підпишемо фейлетона? — питає Оксана.

Я беру в неї свій «твір» і підписую: «Оксана».

Таким робом, перший мій фейлетон (коли можна його так назвати), надрукований у «Вістях», з'явився за підписом «Оксана».

Чому?

З цього видно, що серйозної ваги цьому фактові я не надавав і бути фейлетоністом чи взагалі письменником не гадав.

Праця в газеті мені полюбилася, кидати її я не збирався, а думав: хіба мало є працівників у газеті,— і не письменників, і не фейлетоністів, а прекрасних журналістів, без яких газета не може існувати?

«Працюватиму, — думав я собі,— а там видно буде, на що воно закандзюбиться…»

Працював я, треба вам сказати, залюбки, працював із захватом.

Зранку в редакцію приходив, вискакував на годинку на обід і перед світом другого дня приходив додому. Життя минало в редакції.

Був я і за перекладача, і за редактора мови, і за зав. відділами, і за секретаря редакції, і за редактора журналу «Червоний перець», і за редактора літдодатків.

Не одночасово, розуміється…

А от одночасово у «Вістях» я був за редактора мови й за фейлетоніста, а в «Селянській правді» за відповідального секретаря.

Попрацювалося, — нема де правди діти!

Разом із «Вістями» видавалася і газета «Селянська правда», яка перші часи шкутильгала, бо часто мінялися редактори.

Я в «Селянській правді» працював за секретаря. Сидиш було в кімнаті, заходить товариш:

— Драстуйте! Я — ваш редактор!

— Дуже приємно!

Дивишся, за місяцьпівтора вже це «дуже приємно» говориш іншому товаришеві.

Редакторами «Селянської правди» довгий час були товариші, які, приїхавши до Харкова, чекали призначення на роботу.

— Попрацюйте в «Селянській правді», доки підберемо вам відповідну роботу!

Часто й густо редакторство в «Селянській правді» — то була робота за сумісництвом.

Газета виходила тричі на тиждень. Отож і було, як правило:

— Ви робіть, а я забіжу перегляну!

— А передова!

— І передову напишіть!

— А про що?

— Пишіть про кооперацію!

— Та минулого разу писали про кооперацію!

— Нічого, нічого! Не пошкодить! Пишіть про кооперацію! Обов'язково було редактор забіжить переглянути передову.

— Добре написано, дуже добре! Тільки кінця нема!

— Як нема?

— У кінці додайте: «А через те давайте хліб і коні для Черзоної Армії!»

Писалася передова про міжнародне становище, про культосвітню на селі роботу, все 'дно кінець додавався обов'язково: «А через те давайте хліб і коні для Червоної Армії».

— Та якось воно тут вроді…

— Нічого, нічого! Добра якась душа прочитає, та, дивись, іще раз вивезе хліба на продпункт! Друковане слово, воно своє робить!

Був і такий редактор.

— Товаришу редактор! Коли буде передова?

— А газета хіба виходить? — запитує редактор.

— Не виходить, бо нема передової!

— А раз не виходить, так навіщо ж передова?

За дванадцять років безперервної технічної роботи в апараті редакційному було всього!

Проте з яким захопленням згадуються ці роки!

Стінних газет тоді в наших редакціях не було.

От я взяв та й написав усмішку «для внутрішнього вжитку» про справи редакційні. Про всілякі такі курйозні, більшменш типові явища в редакційній нашій роботі, про чудернацькі вчинки різних редакційних співробітниківдиваків (а де їх, скажіть, нема?!).

Сміху було, хоч лопатами вигортай!

Але це мене і згубило!

Уже редактори почали:

— Ви вмієте, та не хочете!

— От на таку тему треба фейлетона! Розумієте, треба!

— Та не вийде в мене!

— А ви спробуйте! Про редакційні справи ж вийшло! Напишіть!

Почав писати.

Іноді виходило, іноді не виходило… Згодом почало частіше «виходити», ніж «не виходити». Почалося частіше братися за Гоголя, за Щедріна і за Чехова…

Читав, думав: «Чому смішно? Звідки сміх?»

Діставав словники, збірники приказок… і т. д. і т. ін.

І прислухався. Прислухався і в трамваях, і на базарах, і по ярмарках, і по поїздах, — чому сміються, чого так весело?.. І записував.

Чому я про все це пишу?

Ми ж з вами бесідуємо про те, як я починав свою роботу в українській сатирикогумористичній літературі. Я не можу вам сказати, чи всі так починають і чи взагалі так слід починати.

Я не маю сумніву в тому, що тепер, коли ми маємо інститути літератури, інститути та факультети журналістики, нашій молоді буде значно легше починати, ніж було нам.

Те, до чого доводилося доходити навпомацки, не маючи й отакусінького під собою теоретичного грунту, те для наших молодих товаришів буде висвітлене у вишах.

Буде основа, на якій уже вишиватимуться візерунки.

А ми — самі снували, самі й вишивали.

IV
— Розмови розмовами, а як же все-таки пишуться фейлетони? Як?

А давайте я вас запитаю:

— Чому один письменник пише романи, другий — вірші, третій — драми, комедії і т. д. і т. ін.?

Є, розуміється, письменники, що можуть і те, й те, й те, а втім, один із жанрів у нього виходить краще, ніж інший.

Пише, приміром, чудесні ліричні пісні поет-сатирик наш Сергій Воскрекасенко, але в сатиричних своїх віршах він і сильніший, і плідніший.

Силу-силенну таких прикладів можна навести.

Я не кажу, що людина народжується з якимись там сатиричними чи гумористичними «гвинтиками» в голові, але кожна людина має до чогось певного більший потяг, більше покликання, ніж до іншого.

А коли в людини є потяг чи покликання, приміром, до сатири, до гумору, вона ними — сатирою та гумором — більше й цікавиться, більше вивчає класиків сатири та гумору, народну сатиру та гумор, стежить за новими явищами в сатиричній та гумористичній літературі, тим самим задовольняючи своє до них покликання, а разом з тим виховує, збагачує, розвиває власні зерна сатири та гумору. Кінець кінцем сатира та гумор робляться справою її життя, її фахом, коли мова йде про літературу.

Розуміється, що все це розвивається не само по собі, а в загальному процесі розвитку нашої літератури і взагалі культурного нашого життя.

М. Є. Салтиков-Щедрін писав, як ви знаєте:

«Література знає такі людські дії, які мають у собі певну міру загадковості і щодо яких публіка ще не з'ясувала, порочні вони чи доброчесні." Філософи пишуть з метою пояснити ці дії цілі трактати; романісти беруть їх за основу багатотомних творів; сатирики роблять ту саму справу, закликаючи на допомогу зброю сміху. Ця зброя дуже сильна, бо ніщо так не збентежує порок, як свідомість того, що його вже викрито і що з приводу нього вже залунав сміх»[1].

— Ну, правильно, — ви своєї.— І потяг, і покликання до сатири та до гумору в нас єсть, і познайомилися ми з народною сатирою та з гумором, читали класиків, стежимо за новими явищами в сатиричній та гумористичній літера. турі і навіть, бажаючи працювати в літературі, закликали для цього на допомогу зброю сміху! Все зробили! А все ж таки — як писати фейлетони? Як писати гуморески?

Я можу вам розповісти, як, як мені відомо, пишуть чи писали інші письменники, з трудом можу розказати на окремих роботах-прикладах, як я їх сам писав, але як взагалі писати, не знаю і порадити нічого не можу!

Ви гадаєте, що я не цікавився колись, не допитувався, як писати?^ Допитувався! Але, на жаль, ніхто нічого певного мені не сказав.

— Як ви пишете? — питав я.

— А так: пишу, та й уже!

Один із відомих письменників-сатириконців (був до революції в Петербурзі журнал «Сатирикон») писав, кажуть, так: сідає за стіл, перед ним чотири смуги паперу, на кожній лежить авторучка, він на одну тему пише чотири варіації гуморески і кожну варіацію окремою ручкою. Несе ці чотири варіації до редакції і читає редакторові. Редактор дуже часто запитував, кажуть, письменника:

— А п'ятої варіації у вас нема?

Я не думаю, щоб твір дуже вже залежав од авторучки та від паперу.

Колись до мене завітав був народний художник СРСР Анатолій Галактіонович Петрицький. Сиділи ми, гомоніли, курили. Анатолій Галактіонович одірвав од коробки з-під цигарок кришку, взяв напівспаленого сірничка, вмокнув сірничка в чорнило, сидить і дряпає, так собі — між іншим, сірничком по картону. А вийшов чудесний портрет.

Крім, отже, матеріалу, ще щось, очевидно, для художнього твору треба.

Якось улітку ми жили з одним нашим талановитим поетом в мальовничому селі на Полтавщині, над рікою над Сулою. Поет працював над перекладами з Пушкіна. А я милувався з нашого поета. Як поет працював? Він одразу, що називається, «з маху» з російської мови без єдиної помарочки «переписував» мовою українською цілі сторінки. Один варіант. Потім таким от способом — одразу другий варіант. Читається потім перший варіант, читається другий, з двох робиться один. Переклад готовий. Та який переклад! Можливо, що поет потім іще шліфував переклади, але того вже я не бачив, я розповідаю про те, чого був свідком сам.

Усі ж ви бачили рукописи великого Льва Толстого, читали про те, як він працював! Скільки він правив, скільки і ним самим, і для нього кожний твір було переписувано… А потім іще правка в коректурі, коректура коректури, коректура в гранках.

Від цього хіба твори Л. М. Толстого були менш художніми? Навпаки! І хіба така кропітка над творами робота принижує велич Толстого?

Якось я запитав сина нашого українського видатного новеліста:

— Коли не секрет, розкажіть, прошу вас, як працював ваш батько?

— А чому, — відповідає син, — це секрет? Ніякий це не секрет! Щоранку з батькового кабінету вигортали купи подраного паперу.

Але ж дивувалися письменникові сучасники, дивуємося ми, цілий світ дивується, як можна одним словом передати психологічний стан людини, двома-трьома словами намалювати цілу картину, а на однійдвох сторінках дати соціальний стан цілого вимученого народу!

Кожний робить, в даному разі пише, як уміє!

V
Найважче і найнеприємніше писати про себе.

Я ще раз кажу, що не маю жодного наміру давати якісь певні рецепти, як писати, та їх, тих рецептів, і нема. Я спробую розповісти, приміром, чому і як я написав свою «Зенітку», бо із моїх творів її, мабуть, чи не найбільше знають.

«Зенітку» написано під час Великої Вітчизняної війни.

Мені хотілося в ті тяжкі, грізні часи написати щось дуже веселе, таке, щоб і моя робота спричинилася до того, щоб люди і на фронті, і в тилу таки посправжньому засміялися, та не засміялися, а простотаки зареготалися.

Одночасно щоб моя гумореска відігравала й певну, сказать би, мобілізаційну, підбадьорювальну роль.

Героями «Зенітки» я вибрав двох дідів: діда Свирида та його кума.

Чому я вибрав дідів?

Щоб показати, що з ворогом воював увесь наш народ, що мав силу держати в руках як не гвинтівку, то бодай вила. Я зробив старого діда партизаном (а хіба таких не було!), а в партизанах навіть кволі діди не сиділи без діла, а хоч обіда хлопцям варили та коні пасли.

Чому я навів приклад війни діда Свирида з його бабою Лукеркою? Це — смішно, але в мене була ще й така думка, що, мовляв, не задавайтеся, фашисти, своєю технікою, своєю військовою наукою, — хоч які ви дуже такі муштровані, дуже такі сильні, дуже такі на військовій справі практиковані,— наші діди битимуть вас, маючи в руках не вдосконалені зенітки, а звичайнісінькі вилатрійчата.

Дідів, що попадали з кислиці, я прозвав льотчиками.

Такі контрасти: зенітка й вила, ціла військова муштра з одного боку і баба Лукерка а другого, таран і спідниця і т. д. Та ще коли старі діди посвоєму вживають у розмовах військових термінів (а хіба не поприщеплювалися такі терміни до нашої мови за час війни?!), — от і вийшло, кажуть, дуже смішно.

«Зенітку» свою я вигадав. Живого діда Свирида, того, що діє в «Зенітці», на світі не було. Але я певний, що подібні діди були, бо, якби їх не було, я б погрішив проти художньої правди і читач обов'язково десь, колись, — не тепер, так у четвер, — запротестував би… Читача не обдуриш! За десять років життя «Зенітки» я протесту жодного не чув.

Я розповів про те, чому я написав «Зенітку». Як я її написав?

Це вже справа складніша. Із «Зеніткою» я «мучився» довгенько. Було багато сумнівів, чимало побоювань. А чи не образяться наші солдати, наші офіцери, що я їхню титанічну, героїчну, смертельну на війні боротьбу порівнюю з «війною» діда Свирида та баби Лукерки? Хоч я мав на увазі фашистську армію, а раптом комусь спаде на думку, що я — аж подумати страшно! — недооцінюю труднощів боротьби.

Чи не образяться наші безстрашні соколильотчики, що найсмертельнішу в їхніх руках зброю — таран — я зводжу до тарана дідом бабиної спідниці?

Ще тільки готуючись писати, я радився з деякими товаришами та і першими моїми читачами: чи не може таке трапитися?..

А хто напевно міг сказати, трапиться чи не трапиться?

Вирішив писати!

Сам собі подумав: вся справа в тоні, в підході, в певних межах.

Узяв та й написав.

Технічно як я її написав, питаєте?

Я її не написав, а розказав. Було це в Рязанській області, де моя родина жила в евакуації. Я приїхав до неї. В хаті було холодненько, був лютий. Уночі не спалося, а більше хукалося. Хукав я, хукав, ніякого тепла не нахукав. Хукнеш, а воно пара клубками вихукується. Розбудив я дружину:

— Ти не змерзла?

— Змерзла!

— Слухай, я тобі щось розкажу.

— Перед світом? Може, це тобі з холоду?

— Слухай, може, тепліше буде.

І почав: «Сидить дід Свирид на колодках, сидить і стружить верболозину…» І так до кінця.

Дружина почала сміятися. Потеплішало.

А вранці встав, нагрів біля чайника пальці, попрохав у хазяйчиної донькишколярки чотири аркушики з учнівського зошита паперу «в кліточку», взяв олівця, бо чорнило замерзло, сів та й записав «Зенітку».

Так народилася «Зенітка»…

«Зенітка» — це гумореска, написана не на фактичному матеріалі, це, сказати б, чистісінький авторський витвір, домисел.

Давайте спробуємо поговорити про фейлетон, чи усмішку, як про наслідок певного життєвого явища, факту. Єсть у мене усмішка (чи хай буде фейлетон), що зветься: «У ніч під Новий рік». Матеріалом для цієї усмішки прислужився той життєвий факт, що по багатьох наших колгоспах голови колгоспів, щоб повлаштовувати на легесеньку роботу своїх родичів, кумів, сватів і т. д., — призначають їх сторожами.

В одному колгоспі було виявлено по штату цілих вісімнадцять сторожів. Явище, розуміється, ненормальне, яке межує із злочином. Треба було висміяти це явище, звернути на нього громадську увагу, винести його на людське посміховисько і, таким чином, — припинити.

Як я підійшов до цього матеріалу, до цього факту?.

Я собі уявив, що коли в колгоспі вісімнадцять сторожів і всі вони родичі чи приятелі,— ясно, що не всі вони діди, що це здорові, працездатні люди, які ховаються від роботи і мають за це ще й неабиякі трудодні.

Це була, так би мовити, вихідна точка, та грубка, від якої я почав «танцювати»…

Що може зробити здорова, неспрацьована, молода людина вночі, коли вона сторож, а тому сторожеві тільки й діла, що в калатало калатати?

От я й почав їм роботу знаходити, на папері, звісно: вони в мене і в підкидного грають, і борються, і на фермі симентальського бугая піднімають. Дійшло до того, що комсомолка Оленка на правлінні почала вимагати, щоб сторожам футбольного м'яча купили — хай, мовляв, не гуляють, а тренуються та КубокЄРСР для колгоспу виграють.

А остаточно я скомпрометував сторожів тим, що одного з них в ніч під Новий рік щось украло.

Люди читали, сміялися, а дехто, напевно, й чухався.

А якби я взяв та й написав: «У такімто колгоспі вісімнадцять сторожів. Розженіть їх!»

Це була б не література. Справа літератури — своїми засобами звернути увагу на певне явище, висвітлити його, а для «вжиття заходів» у нас є інші відповідні установи.

Якось, бувши в однім районі, я звернув увагу, що клуби по селах здебільша позамикувано. Висять на клубних дверях величезні колодкизамки.

Я не допитувався, чому позамикали ті клуби, — для мене було ясно, що на культосвітню роботу в тому районі увага невелика.

Написав я фейлетона «Про замки та інші речі».

Району я не Називав, не називав і певного клубу, але вийшло, що. я «попав у точку»: чимало було лнстіводгуків на цей фейлетон, де писалося: от, мовляв, добре, що написали про замки на клубах: у нас уже нема замка, клуб працює і т. д. і т. ін.

Чому я із «смішного» саме боку підходжу до життєвих явищ?

Бо я намагаюся бути сатириком, а сатирики, як говорив М. Є. Салтиков, «закликають на допомогу зброю сміху»…

Коли б я був романістом і цей факт мене б зацікавив, я б поклав його, може, за основу багатотомного роману.

Поет написав би, може, баладу, може, поему, може, пісню…

А моя зброя — сміх! Я глузую, кепкую, а частенько просто собі усміхаюсь.

М. В. Гоголь сказав: «Сміху боїться навіть той, хто вже нічого не боїться».

VI
Де береться матеріал для сатирично-гумористичних творів?

Радянські письменники, сатирики та гумористи, здебільша гуртуються біля сатиричних та гумористичних журналів — «Перця», «Крокодила» та інших, що видаються по братніх радянських республіках. Працюють вони по редакціях газет та журналів. Редакційна пошта завжди дає такого матеріалу скільки завгодно.

Але, розуміється, найкраще бачити життя на власні очі, вивчати його, бути серед народу, отож найкориснішими завжди бувають поїздки в колгоспи, радгоспи, на фабрики, заводи, шахти і т. д. і т. ін. Сатирикам та гумористам це ще потрібніше, ніж комусь іншому.

Письменникова зброя — мова, слово. Веселу гумореску, фейлетона, гостру сатиру не можна написати спокійною, холодною, хай навіть і найлітературнішою мовою.

У сатирика та гумориста мова має бути жива, гостра, дотепна, наближена до мови, якою розмовляє народ.

Отож і доводиться прислухатися, записувати, знайомитися з фольклорними матеріалами і т. д. і т. ін.

Це для нас і необхідне, і обов'язкове, без цього веселої усмішки не напишеш.

Мені довелося повоювати зброєю сміху з ворогами радянського народу, панськими лакузами, продажними українськонімецькими націоналістами.

Вся ця наволоч після війни кублилася по всіляких схронах у західних областях Радянської України. Все це вихованці всіляких гестапо та інших гадючих гнізд із своєю розбійницькою специфікою, жаргоном, побутом, вчинками і т. д.

Розуміється, що, сидівши в Києві, не вивчивши цього всього матеріалу на місці, мені трудно було б щось про них уїдливе написати. Треба, значить, було їздити в західні області, знайомитися з обстановкою каїнової роботи ворогів, говорити з місцевими людьми, що докладніше знали роботу цих запроданців, доводилося говорити і з самими «героями» темної ночі та густої хащі.

Наслідком тільки цього й могла вийти моя книжечка «Самостійна дірка».

Не було б моїх «Ленінград і ленінградці», якби я не побував у Ленінграді, наслідком поїздки в Запоріжжя з'явилися мої «Запорожці»; всі мої «мисливські усмішки» — результат багатолітніх мандрівок з рушницею…

Треба вам сказати, що і в «мисливських усмішках» нічого вигаданого нема: це все власні спостереження, все це було побачено, почуто, пережито.

Розуміється, все оброблено з мого погляду.

В кабінеті наш брат багато не висидить.

VII
Ми, на превеликий жаль, дуже бідні ще на теоретичні роботи в галузі сатирико-гумористичної літератури. Та появиться ж колись і теорія.

Що ж іще вам сказати?

Знайте найголовніше: «Не святі горшки ліплять!» Захочете навчитися писати фейлетони, навчитеся, бо, ще раз підкреслюю, навчитися можна!

А нам, що вже чимало літ працюємо на ниві сатирично-гумористичної літератури, чекаючи молодої, гарячої, дотепної, веселої зміни, залишається тільки одне: учитися, учитися та ще раз учитися!

Чекаємо до наших лав: будемо вчитися разом!

Усмішки, фейлетони, гуморески 1951–1956

ЯК КОВБАСА ТА…

Ні, без чарки… Сама ковбаса…

…Закололи ік Новому року кабана. В Івана Петровича Дрімлюка. Голови колгоспу «Нова путь»…

Кабан годований не для продажу, а для себе, — отже, й сало таке, що хоч ножиком на паляницю намазуй, само в роті тане, і шкірочка аж просвічує! А здір який! Як решетилівська мережка! Смалець із нього біліший од сметани й ніжніший од вершкового масла; вишкварки такі, що з макітеркою можна ковтнути… Ну, й м'ясо там, і на холодець, і кендюх, і кишка… А ковбаса! Та що там говорити! Правильний, одне слово, кабан.

І не думайте собі нічого такого: вигодувано кабана чесно, похазяйському, без ніяких порушень, бо Іван Петрович Дрімлюк був голова чесний, хазяйновитий, добрий господар, добре сам знав, де своє, а де громадське, та й інших цього добре й наполегливо вчив…

Закололи, значить, того кабана ік Новому року. Закололи, обсмалили, пошкребли, хвоста та вуха дітям пооддавали, розчинили, — сало в липівку, м'ясо в діжку, натопили смальцю, наробили ковбас, ковбаси в липівці залили смальцем, з голови та з ніг наробили холодцю, начинили пшоняною кашею кишку, печінку з нирками на пироги, а сальника хазяїнові засмажили, бо Іван Петрович дуже любив сальника… І батько його, й дід теж полюбляли сальника, а прадіда Іван Петрович не пам'ятає.

Упорали, значить, кабана, сіли, відпочивають, і кожний сам собі подумав: «Коб швидше вже той Новий рік наставав!»

* * *
Аж ось зустріч Нового року.

Іван Петрович Дрімлюк— поважаний голова колгоспу та гостинний і привітний господар, — так що ж ви гадаєте, що він сам Новий рік зустрічатиме?! Та де ви таке бачили?! Такого не буває!

Завітало до Івана Петровича гостей чималенько: поприходили й родичі, та й бригадирів кращих він запросив.

Онися Ремез, краща ланкова, чорнобрива комсомолка, з отакенними очима та з найтовщими в районі косами, дуже гарненька — простотаки красива! — дівчина, прийшла… Хоч і довго одтакувалася: «Та мені, Іване Петровичу, ніяково! Та я й на людях не вмію», проте Іван Петрович умовив її прийти, бо дуже він любив Онисю, — талановите дівча було — і в роботі, і в співах, і на виду, — та до того ще й сирота, а як у хату до когось було зайде, — в хаті ніби аж яснішає…

Дідка старенького, городника, з дружиноюбабусею теж запросив Іван Петрович, бо поважав старого як великого майстра викохувати різну городину, а до його дружинибабусі ставився з великою пошаною, завжди перший при зустрічі з нею поштиво шапку скидав, вітався, бо бабагородниця бабувала, як Іван Петрович на світ білий забунтував, а про родильні доми та про акушерські на селах пункти за старого часу й думки в царськопоміщицького уряду не було…

Приїхали до Івана Петровича і з району добрі знайомі.

Та чималенько, одне слово, гостей за стіл посідало.

Зустріли Новий рік, як слід поколгоспному, пишно та врочисто, з тостами, з промовами, з дотепами, з експромтами, — весело та радісно…

І хто б міг подумати, що в такий урочистий, святковий вечір у такого лагідного, привітного та гостинного хазяїна за новорічним столом могла вибухнути така сильна драма. Як у кіно.

А вибухла!

* * *
Ковбаса підвела…

Подала господиня на стіл на двох величезних сковородах смажену, просто з печі, ковбасу… Смалець шкварчить та бульбочками на сковороді лопотить, а ковбаса аж підскакує… Кільцями, кільцями ковбаса підскакує й пашить.

— Пригощайтесь, дорогі гості! Самі начиняли! — припрошує господиня.

Як узялися за ковбасу, зразу ж і почулося:

— Ну й ковбаса! Ох же ж і ковбаса!

— Чи запікали одразу, як начинили, та тоді вже в липівку, чи клали незапечену? — хтось запитав.

— Запікала! — відгукнулася хазяйка. — І мати покійні запікали, та й мене навчили, — запікаю й я!

— Ну й ковбаса!

Та ось хазяїн, Іван Петрович, трішки скривився й зауважив:

— Шкода, що без часнику! От, якби з часником! Без часнику вона якась така вроді не така…

Хазяйка аж засмутилася:

— Звиняйте, дорогі гості! Без часнику! Не дістала часнику!

— Та вона й без часнику добра! — почулося з усіх боків.

— Будьмо!

Старенький дідок-городник, що сидів поруч Івана Петровича, якось так хитрувато, ніби між іншим, промовив:

— Що ви кажете, — без часнику! Та з часником же ковбаса!

А всі як зарегочуться:

— То вам, дідусю, мабуть, торішній часник унюхується!

— Ні, таки, діду, без часнику! Хоч і гірко це мені, а не клала я часнику! Не дістала! — ствердила хазяйка.

— Та що ви мене дурите, коли ковбаса з часником! — дідусь своєї.— Самі ось покуштуйте!

Наколов на виделку дід шматочок ковбаси із своєї тарілки та й подає хазяїнові:

— Покуштуйте й понюхайте!

Іван Петрович узяв у діда виделку з ковбасою, куснув, нюхнув і очі витріщив:

— Дивись! їйбогу, з часником! — Та до жінки — А кажеш, не клала часнику!

Бригадир один, гарячий і на роботі, й за столом, аж підскочив:

— Та що ви, діду, нам голову морочите! Ковбаса без часнику! Нате ось самі пересвідчитесь!

І подає дідові свою тарілку з ковбасою. Дідусь узяв тарілку з ковбасою^ щільненько до носа її підніс, знизав плечима:

— Принюхайся, голубе, сам! Ковбаса й у тебе з часником! На, їж!

Бригадир просто вихопив у діда тарілку (запальний такий був) з ковбасою та до носа й у рот… І отетерів…

Дивиться на всіх, дивиться і так ніби аж із стогоном:

— Їй-богу, часником пахне! Та що воно за лиха година! Дивись!

Примовкли всі, нічого ніби не розуміючи… Раптом тойтаки бригадир як підскочить:

— Та без часнику ж ковбаса! Слово честі, без часнику! То ніби запахтіло часником, а тепер ні духу, ні паху! То мені, мабуть, іздалося! Ось нате, діду! Де там часник?

Дідусь-городник знову взяв тарілку в бригадира, понюхав, повертає:

— З часником!

Бригадир аж засичав. Вихопив у діда тарілку, до носа і… сів. Не сів, а впав на стілець.

— З часником! — закричав.

Отут і пішла драма. Всі до діда біжать, тарілки дідові тикають.

— Де тут часник? — кричать. Дідусь тарілку з ковбасою принюхує:

— З часником! — каже.

І таке за столом вчинилося.

У хазяїна вже піт на чолі й чуб мокрий, а драма не вщухає. Тоді він і каже:

— З часником у нас ковбаса чи без часнику, та я вірю своїй господині, що часнику вона не клала. А чому не клала? А тому вона не клала, що ніде його не дістала. А чому вона його не дістала? А тому, що дідгородник проґавив і часнику не посадив.

Дід як підскочить.

— Я хіба не казав, що часнику треба посадити?! А ви що, Іване Петровичу, відповіли? «Обійдеться й без часнику!» А тепер дід винуватий! Неправильно, Іване Петровичу! У діда часник єсть! Та не для всіх!

При цих словах дідусь витяг із жилетної кишені величезний зубок часнику, надгризеного!

— Так от воно звідки! — всі на діда накинулися. Іван Петрович як трахне ще раз по столу рукою:

— Так от, діду! Наказую! Наступної весни посадити не менш як гектар часнику! Все!

— Гектар?! — усі.— Навіщо гектар? Що з ним робитимемо?

Дід підвівся:

— Єсть, гектар часнику, Іване Петровичу! На цьому таки драма вщухла.

* * *
Наступної весни дідусьгородник посадив цілий гектар часнику.

Дехто ремствував, дехто дивувався, навіщо, мовляв, стільки часнику.

Та ось як уродив часник, та як дізналися про це працівники ковбасної промисловості,— так і дідусь-городник ходив гоголем, і Іван Петрович Дрімлюк ходив гоголем, а бухгалтер колгоспний все посміювався та голові колгоспу доповідав:

— Знову переказ на наш рахунок у банок! За часник!

— Скільки? — питає Іван Петрович.

— Чотири нолики ззаду!

— І то гроші! — каже Іван Петрович.

* * *
— От вам і часник! — сказали ми мудрому колгоспникові.

А мудрий колгоспник:

— А ви що гадали?! Часник, та цибуля, та перець — це ж дуже потрібні речі — спеції у харчовій промисловості! Гав ловлять ті керівники наших колгоспів, що їх не культивують! А що ото драма з часнику вибухла? То нічого, воно ж на користь.

УДАР! ІЩЕ УДАР!

1
Коли над Києвом починають голубіти ночі, на каштанах бубнявіють бруньки, а на київських схилах витикається зелена травиця, — запахло, отже, весною! — кияни, зустрічаючись один з одним, весело посміхаються:

— Чули, коли сезон починається?

— В театрі?

— Та в якому там театрі?! На стадіоні травичка вже зазеленіла, а ви про театр!

— Та яка там травичка? Ще сніг на стадіоні! На схилах, щоправда, вже де-не-де зазеленіло.

— То ви не придивлялись! В середині поля справді ще сніг, а на штрафних площадках уже два кущики травиці виткнулось. Спеціально вчора сам ходив, сніг розгрібав. Осьось уже!

Кияни трохи нервуються, чекаючи відкриття футбольного сезону.

Та не тільки кияни. Чекають нетерпляче,і москвичі, і ленінградці, і тбілісці, і всі, всі, всі, хто болітиме за групу «А», за групу «Б», за першість у Союзі, за першість в кожній радянській республіці, в кожній області, в районі; в колгоспі — яка бригада повоює першість; на заводі — який цех; в інститутах, в університетах, технікумах — який факультет.

А в нашому дворі щодня відбуваються матчі між першим парадним, де за капітана Льоня, і четвертим, де капітанствує сіроокий Юрко.

І коли від пушечного удару летять з брязкотом у мене в квартирі шибки, капітани обох команд авторитетно заявляють:

— В штангу!

На цьому перший «тайм» моментально кінчається, команди розбігаються на перерву, не для перепочинку, а більше для того, щоб уникнути штрафу — одинадцятиударки… материним віником…

Кожної весни мільйони футбольних м'ячів літають над неосяжними просторами нашої чудесної Батьківщини.

— Сезон починається першого квітня! Але в Тбілісі!

— А в нас коли?

— Одинадцятого квітня!

— Ой, як іще довго чекати! Аж одинадцять день!

Кияни заздрять тбілісцям, москвичі — киянам, ленінградці — москвичам, а футбольна команда десь на Новій Землі заздрить усім командам на Великій землі, бо розпочне вона матч десь аж у червні… Але розпочне обов'язково…

2
Перший матч сезону в Києві.

Далеко задовго до матчу болільники вже по кілька раз обговорили поміж себе майбутні склади команд — і основного, і дубля, — і з цього приводу було чимало гострих суперечок, причім жертвами цих суперечок завжди бувають не спорщики, а ні в чім не повинні футболісти, що десь у Сочі чи в Гаграх готуються до майбутніх боїв.

— Центр нападу в основнім складі Н.!

— Хто?!

— Н.!

— Корова!

— Хто корова? Н. — корова?!

— Ну, як не корова, так сундук!

— Хто сундук? Н. — сундук?!

— Хіба ні?

— Самі ви сундук!

— А ви — корова!

До згоди, як бачите, в даному разі не прийшли!

Симпатяга Н., центр нападу, чесно й наполегливо працює на півдні, щоб удосконалити майстерність, а з нього болільники зробили і корову, й сундука, та й самі при тім коровоосундучилися…

Спортивна боротьба…

А як часто ви чуєте, що треба зробити, щоб вийшов ідеальний, непереможний футболіст.

Щодо київської команди майстрів футбола рецепт цей приблизно такий.

Заслужений — та де заслужений — народний! — болільник авторитетно заявляє:

— Ех, якби до сміливості Лермана та додати удар Лемешка, ліву ногу Віньковатова, праву ногу Товта, серце Пономарьова, лоб Годничака, голову Дашкова, очі Гаврилюка, хватку Макарова… От би був центр нападу!

А чорноволоса Інна додає:

— А волосся Юста! Кучеряве! Білоголова Оля вимагає:

— І щоб хоч трішечки Комана!

Тут, розуміється, може бути безліч варіантів в залежності від особистих симпатій.

А чому б, справді, нашому старшому тренеру товаришу Ошенкову не прислухатися до таких оригінальних порад наших заслужених болільників?

Варіанти можуть бути найрізноманітніші, але одне завжди буде незмінним: Інна й Оля в кожному варіанті вимагатимуть:

— Щоб волосся Юста! І щоб хоч трішечки Комана!

3
Любить наш народ футбол, кріпко любить. Любить він і наших футболістів…

Шаленіють від футбола болільники, до болю, до сліз переживаючи гіркоту поразки і буйно радіючи з перемоги!

Складна гра — футбол. І не так технічно, як психологічно.

Грають одинадцять майстрів.

Їх судить один суддя!

А того одного суддю судять п'ятдесят-шістдесят тисяч чоловік.

І коли прислухаєшся до вироків отого шістдесятитисячного судді, виходить, що суддя всесоюзної категорії знає правила гри значно гірше, ніж, приміром, отой тринадцятилітній шкет, що в нього очі на лоба вже вилізли, а він кричить:

— Суддю на мило!

А навіщо йому те мило, коли він, як на нього глянути, умивався ще тоді, як лежав у ночвах і мила його мама. А то раптом одчайдушний тисячоголосий крик:

— З поооля! З погогоголя!

— Кого ви хочете «з поля»? — запитали якось ми одного дядю, що кричав «з поля!», заплющивши очі.

— А мені все дно! У мене голос хороший — прочищаю! Іноді різкий крик «з поооля!» набирає зовсім несподіваного значення.

Гурт молоденьких дівчаток голосно, настирливо й уперто скандував:

— Юста з поля! Юста з поооля! Юста з поооля!

— Ви несправедливі, дівчатка, — Юст прекрасно грає!

— А ми його викликаємо з поля на пляж!

— Ааа!

А проте, правду казавши, несправедливо ставляться до наших майстрів футбола глядачі. Навіть болільники. Матч. Наші виграли.

— Бачили? Ех, молодці! Ні, таки в нас прекрасна команда! Орли! От команда! От грають! Ви бачили, як Віньковатов? А Дашкові А Товт! А Пономарьов! А Макаров! Геній! От команда так команда! Яка бистрота! Які удари!

Наші програли.

— Партачі! Ну, хіба це команда?! Лазять по полю, як сонні мухи! А Макарові Щоб такого м'яча не взять!? А ще називаються група «А»! Та їх і в «Б» не пустять.

Виграли.

— Оце команда! Ще їм виграть у Москві, в Тбілісі, в Куйбишеві… І що ви гадаєте? Можуть бути чемпіоном! От команда!

І т. д. І т. ін.

Нічого не зробите: боліють!

…Ну, товариші футболісти! Наші! Київські!

— Удар! Іще удар!

Тільки, будь ласка, не в штангу! І не в свої ворота!

НЕ СВАРІТЬСЯ! (Жарт)

Іван Косило, бригадир рільничої бригади, та посварився з Іваном Моторенком, механізатором, бригадиром тракторної бригади.

А жили вони завжди між собою в згоді та в злагоді, працювали дружно, — і от нате вам: пробігла між ними чорна кішка!

Та яка! Не кішка, а просто тобі чорна пантера!

Як іде було бригадир Іван Косило повз трактора, так механізатор Іван Моторенко — за трактор, щоб бригадира Івана Косила не бачити, а як проходить було механізатор Іван Моторенко понад пшеницею, так бригадир Іван Косило — у пшеницю, щоб механізатора Івана Моторенка не бачити.

А пшениця така вродила, що й не нахиляючись заховатися можна: ускочив у пшеницю — і нема людини, хоч він навіть і бригадир.

А що сталося?

Подейкують, ніби бригадир Іван Косило хотів покепкувати з механізатора Івана Моторенка:

— Ну, що б оце ти із своїм комбайном робив, якби я тобі отакої пшениці не викохав? Кажи, га?!

Та ще, кажуть, і зареготався. Та ще, кажуть, і прилюдно.

Механізатор був людина поважна, трудно його було розсердити, а вже як розгнівається, тоді держись. Спочатку зблідне, потім почервоніє і як заговорить, аж заїкається…

— Ти це всерйоз? — запитав механізатор у рільника. А той своєї, кепкує:

— Всерйоз! А що я з тобою, в триньки гратимусь?!

— Ну? — насторожився механізатор.

— Живете нашими знаннями, нашою агротехнікою! Нашою… нашою… — не знайшов Косило слова.

— Що «нашою, нашою, нашою»?! — перекривив механізатор. І вже зблід.

— Розумом нашим! А потім: ми механізатори!

— Рррозумом? Вввашим розумом?! Мми вввашим розумом живемо? — аж застогнав механізатор, і вже почервонів, і вже почав заїкатись. — Та плавали б ви своїм голим розумом зверху по стерні, як і досі плавали, якби не ми, механізатори!

Бригадир підскочив:

— Ми?! Без вас?! Та що ви таке робите, скажіть, будь ласка? І без вас пшениця родила! Подумаєш?! Механізатор! Баранка!!!

Аж затупцював механізатор:

— Бааарранка? Що робимо? А глибока оранка, а культивація, а сівба, а комбайни! Та як?! Та в які строки?! Родило?! По скільки родило? По два ковші на десятину родило! А тепер потридцять центнерів з га! Ціпидло ти таке!

— Хто ціпидло?! Я — ціпидло?! — аж закрутився бригадир.

Надійшов комбайнер.

Моторенко з комбайнером як узяли бригадира в стоси, так і слова йому не дадуть сказати. Він тільки:

— Агр… Мич… Знан…

І побіг. Біжить, біжить — озирнеться та кулаком: я тобі, мовляв…

Механізатор махнув рукою… Заїло бригадира Івана Косила:

— Ціпидло?! Я тобі покажу ціпидло!

І почав рільничий бригадир думати, що б його таке механізаторові зробити, щоб йому було кисло.

Якби це було до механізації, він би знав, що зробити: він би йому або одну війїну від війя одчахнув, або занози від ярма у пшеницю позакидав (хай би попошукав ті занози у такій пшениці!), або кілочки з осей повисмикував, щоб йому всі чотири колеса в гарбі поспадали!

А в тракторі війя нема, та й ярма в тракторі не дуже знайдеш, колеса хоч і є, так осі без кілочків…

От морока!

Довго думав рільничий бригадир і таки надумав.

— Я тобі покажу! І тобі, й твоєму комбайнерові!

Як почалися жнива, як почали гуляти комбайни по пшеничному морю, рільничий бригадир узяв та до безтарок таких коней дав, що ледве ногами совають.

Повезуть безтарки від комбайна зерно до зерносховища та й їздять години двітри.

А комбайн стоїть, бо бункер повний! І трактор стоїть.

А рільничий бригадир стоїть на могилі та посміхається:

— Стоїш?! Механізація називається! Стояїзація, а не механізація! Я тобі покажу «ціпидло»!

Підвозити воду до трактора рільничий бригадир призначив бабу Секлету ста одинадцяти років, а підвозити пальне — діда Ярусалима ста дванадцяти років.

Стоїть трактор, бо води нема, бо пального нема! І комбайн стоїть!

— Механізатори! — махає кулаком бригадир. — Простойзатори, а не механізатори! Я тобі покажу «ціпидло»!

Добре, що такого не було, а то пшениця осипалася б!

ЛОВІТЬ ПАЛАШУ!

Один папаша подивився на своїх двох діточок, посміхнувся ласкаво і сказав мамаші:

— Колиши їх, наших любих, наших славних! Колиши, голубко, колиши… Візьми отак за вервечки та й колискової заспівай:

Ой ну, люлі-люлечки, Шовковії вервечки, Мальовані бильця, Пішли до Кирильця…

Поколиши отак, вони, рідненькі наші, й задрімають. А я тим часом піду прогуляюсь. Щось мені трохи ніби млосно… Я тут недалечко буду, в садочку.

Мамаша собі діточок колише, а папаша — в садок, і до берега, до берега, та не стежкою, а навпростець, а потім підняв поли у пальтечку, озирнувся та як улупить!

А тут звідки не візьмися — кум.

— Куди це ви, Іване Карповичу?

— Естафету мчу! Під лозунгом: «Діти наші — квіти наші!»

— А як там хлоп'ята?

— Ростуть! «Ой ну, люлілюлечки!»

І — далі. Зупинився папаша недалечко від залізниці. Зупинився, сів на пеньку, витер піт.

— Ху! Не здихаюсь! Чого тільки заради тих дітей не зробиш…

До залізниці папаша вже не дуже біг. А в поїзді вже відсапнув зовсім.

* * *
А мамаша діточок колише, колискової пісні співає та… палату чекає.

А папаша у садочку вже десять років «прогулюється». Вже «наші любі діточки» попідростали й до школи ходять, хоч і нелегко їм, бо папаша зовсім забув про них.

Папаша весь час «на марші».

Нарешті нагарбала мамаша папашу.

Власне, не мамаша нагарбала, бо їй, мабуть, уже не дуже приємно такого папашу бачити, а нагирбав папашу судовий виконавчий лист.

Виявили папашу, де він приземлився.

Тихо-тихо сидить у куточку папаша і навіть «куку» діточкам не кукукне.

Спочатку районний прокурор одповів мамаші, що папаша справдітаки, мовляв, у нас прищулився, але ніде зараз не роблять… А як, мовляв, улаштуються на роботу, ми їм, душа з них…

Потім райпрокурор повідомляє мамаші, що папаша вже влаштувалися і платитимуть відповідну суму на утримання дітей.

«В додаток, — пише прокурор, — сповіщаю, що мною папаша був викликаний у райпрокуратуру і кріпко попереджений про відповідальність» і т. д. і т. ін. Мамаша, одержавши від прокурора «кріпке попередження» папаші, розіклала те «попередження» на столі та й замислилася: «А чи ж вийдуть із цього «кріпкого попередження» хоч одні штанчата на двох дітей?»

Міряла-міряла, тулила-тулила, не виходять штанчата, сама тільки прорішка виходить…

А папаша щось не дуже гроші надсилає.

* * *
Мабуть, важкувато деяким прокурорам «бігати» за отакими папашами. Добре було б, якби при таких прокурорах «состояла» група наших чудесних радянських спортсменів-бігунів, які, так би мовити, в порядку громадської роботи, допомагали б ловити забудькуватих папаш. Дідька лисого найпрудкіший папаша від них утече!

Але закон покладає ці обов'язки не на спортсменів, а саме на прокурорів. Отже, їм нема чого сподіватись на чиюсь допомогу. З такими типами, як наш папаша, можна розмовляти тільки мовою Карного кодексу.

МРІЙНИКИ

— Ну що, як? Їсть?

— Їсть!

— І здорово їсть?

— Здорово їсть! Просто жере, а не їсть!

— Ти дивись, таке мале, а так здорово їсть!

— Та нічого! Ось прилетять літаки, вони йому покажуть, як їсти!

Така, або приблизно така, розмова точилася в одному райкомі та у виконкомі одної районної Ради депутатів трудящих.

А довгоносик тим часом таки справді не їв, а жер молоді, зелені сходи цукрових буряків.

— Може б, той… Може б, кінні обприскувачі пустити? Літаки літаками, а воно, знаєте, і кінні обприскувачі теж річ не погана. Обприскувачів у нас досить, гексахлорану скільки завгодно! Давайте, товариші, справді за кінні обприскувачі візьмемося.

— Та що ти мелеш?! При такому розвиткові авіації, як у нас, ми будемо вовтузитися з кінними обприскувачами! Може, ще посовітуєш курей випустити?

— А що ви гадаєте? Кури — вони довгоносика здорово нищать! Я пам'ятаю, позаторік вигнали ми на плантацію курей, так вони як чесонули! Їй-право, з довгоносика тільки курява пішла!

— Так то ж позаторік! Ні, вже не тягни мене назад до старої техніки! Не тягни мене до курей!

— Та, їй-богу, курей би оце…

— Курей, курей?! Кури, значить, хай з довгоносиком борються, а літаки, потвоєму, хай яйця несуть?! Так?! Може, ще присовітуєш літака підсипати?.. Голова садова!

— Так їсть же ж! Посіви під загрозою!

— Їсть?! А хіба тільки в нашому районі їсть?! У сусідньому районі хіба не їсть? Ще й як їсть! А ти думаєш, що сусіди панікують? Нічого подібного! Ну, працює в них чотири літаки! А кінні обприскувачі стоять? Стоять! І ніякої паніки! Районне керівництво спокійно собі на це дивиться! І голови колгоспів не метушаться! А ти мені тут: «Ґвалт! Давай кінні обприскувачі! Давай курей!» Прошу без паніки!

Розмова вщухла, бо районне керівництво замислилося. Думало-думало районне керівництво, а потім замріялося:

— Це ж у нас тепер іще прості літаки працюють на боротьбі із шкідниками колгоспних ланів… А зачекайте, незабаром на ланах реактивні літаки запрацюють… Тільки — рррр! Гуркнуло, смикнуло, майнуло, тільки стежка з туману прослалася! Зирк — а замість довгоносика самий тобі тільки мікроорганізм на ріллі. Та й того не видно! Доживемо й до таких часів… Ніхто тоді тобі голови не морочитиме різними відсталими запитаннями: «А чи відремонтовано кінні обприскувачі?», «А хто ремонтував, що вони так погано працюють?», «А чому мало курей вивезли на бурякові плантації?» Тоді тільки сидітимеш та в телефон: «Знищити довгоносика!» — «Єсть, знищити довгоносика!»

…Гррр! І — нема довгоносика!

З теперішніми літаками теж іще не без мороки: бензину треба підготовити, людей для допомоги і т. д. А тоді — сама тобі ракета, й квит! Доживемо! — задоволено посміхнулось керівництво.

* * *
— Ну, як у вас з довгоносиком? — телефоном у колгосп.

— Знищив половину посівів!

— Як ізнищив?

— А так!

— Пересівааай!

* * *
За кілька часу розмова:

— Як боролися з довгоносиком?

— Та ми більше мріяли…

— А наслідки?

— He дуже! Сувора догана з попередженням, та там іще прокуратура щось пише!

КИІВ — ХАРКІВ

Эх, дороги — пыль да туман.

Пісня

І
На трасі Київ — Полтава — Харків ніякої пилюки нема, нема там і туману, а це ж справжнятаки дорога, шлях. Асфальт! Бетон! Гудрон!

Які це чудесні речі, розіслані на колишніх чумацьких і нечумацьких українських шляхах!

Вони так радують подорожнього, що ну просто в ноги їм уклонитися хочеться!

А ще нижчий уклін передати людям, що будують наші шляхи, їхній чудотворній людській праці.

«Швидка» штука — асфальтова дорога.

Це вам не «цоб» і не «цабе».

Коли ви «цобнете» в Києві, «цабекати» вам доведеться деж аж у Полтаві, а в Харкові — трррр!

І вже нема того, та й ніколи вже не буде, — що от вирвалися ви машиною, приміром, з Києва на Харків, коли ще траса тільки до Яготина досягала. Ну, до Яготина ви дорвалися, а воно якраз дощем полоснуло. От вам зразу й тррр! Вертайся додому!

А то було й так: проскочили трасу, вискочили на грейдер, а тут дощ!

Довелося з грейдера вбік — і зразу по ступиці. Ну, сидимо, кукурікаємо.

В таких випадках одразу з'являється хитрувате обличчя місцевого радянського громадянина, по вінця налитого співчуттям до вас:

— Драстуйте! Що, не берьоть Мартин сього, того, іншого?

— Не берьоть!

— Так-так! Не берьоть, значить? От волики, ті б узяли! Так! Закурить нема?

— Закурюйте!

— Так-так! От що я вам пораю: як підсохне, ви тоді спробуйте, воно, може, тоді й той… візьме. Висихайте, хай щастить вам!

А в самого громадянина сміх із очей так і цвіркає. Траплялося — ніде правди діти, — що волики таки справді рятували.

Картина незабутня: попереду пара полових, а позаду «Побєда»: «Гей! Цабе йди, цабе!»

Єдина для вас утіха, що ярмо не до війя причеплене, а до троса: хоч що там собі говоріть, а механізація.

А тепер: ось тобі Київ із Дніпром, а ось уже Лубни з Сулою, Полтава з Ворсклою, а от і Харків з (не при хаті згадуючи) Лопанню!

Швидко, зручно, спокійної

Мчитесь ви вперед, а назустріч вам і «Москвичі», і «Побєди», і автобуси, і різних марок та конструкцій вантажні машини.

Крррасота!

2
Червень. Ясносліпучий гарячий день. Полтавський степ. Обабіч понад трасою красуються жита, пнуться в стрілку озимі пшениці, зеленими й зеленожовтавими килимами стелеться ярина.

Величезні плантації цукрових буряків та соняшнику.

На буряках іде шаровка, проривка, тракторна обробка міжрядь. Буряковища квітнуть, мов білими маками, біленькими хустками дівчат та молодиць. Часто-густо у вікно вашої машини вривається дівоча пісня, з жайворонковим дзвоном переплетена.

Понад шляхом принаймні не помітно забур'янених бурякових та соняшникових плантацій. Садки вже одцвіли.

Буйно цвіте і пахом своїм вас аж задурманює біла акація. Цілі «ліси» понад дорогою цвітом, мов сметаною, облитої бузини.

На луках денеде (на жаль, ще не густо!) «виступають їх не мало — ажаж надцять косарів», цокотять сінокосилки, а то й є вже у валки згребене та й у копиці складене пахуче сіно.

По річечках, річках заводі рясно вкривають жовте латаття та білі водяні лілеї…

А на зелених лугових килимах понад річками, понад ставками табуни гусей з гусятами та качок із каченятами.

Каченята або дрімають на березі, або у воді хлюпочуться, а гусятка зелену травицю смикають: смик! — та на пухнате своє гузенце — ляп!

Багато лошаток пасеться понад шляхом із своїми мамами, — забачить машину, відразу хвоста кандибобером і вбік понад шляхом вітром. А занепокоєна мамаша услід йому голосно:

— Ігогогого!

Вернись, мовляв, дурненьке! Не бійся!

Ягнятка й козенятка вже величенькі, осьось своїх мамів зростом наздоженуть, а по тваринницьких фермах повні пастівники веселих телят: вони і лежать, спочивають, ремиґаючи, і пасуться, і, задравши вгору хвоста, дрочаться.

По селах бачимо повнісінькі колгоспні дитячі садки чудесних наших діточок, а як верталися ми додому в неділю, — і на колодках, і в садках біля хат дуже рясно прикрас кожної колгоспної хати, тих прикрас, про яких Т. Г. Шевченко сказав:

У нашім раї на землі Нічого кращого немає, Як тая мати молодая з своїм дитяточком малим.

Таким чином, ми з радістю можемо констатувати, що і на Київщині, і на Полтавщині, і на Харківщині (та не помилимося ми, мабуть, коли скажемо, що й скрізь, по всенькому Радянському Союзу) — і по хатах, і поза хатами, і по садках, і по ланах у нас, хвалити долю, не без гормонів.

Гормонів тих скільки завгодно!

І знаємо, де їх узяти ще більше!

З
Їдете ви, значить, з Києва до Харкова.

Під'їздивши до мосту через Дніпро, ви, розуміється, цигарки (як вам не сором!) не викинули, а запхнули її в рукав або між коліна (щось горілим тхне!), щоб не помітили вартові, благополучно (на жаль!) переїхали міст і помчали на Бориспіль.

Бориспіль значно чистіший, як був, і будується.

За Борисполем — Іванків. В Іванкові майорить поки що не клуб, а церква. Далі минаєте Борщі, ліворуч у вас лишається Березань. За поворотом на Березань праворуч і ліворуч — чудесні ліси, де ви колись полювали зайців і лисиць. Нічого ви там не заполювали, бо Ридай, прекрасний гончак, захопився дикими козами і кози його завели десь аж під три чорти. Отже, знайте, що винні в тому, що у вас тоді не було ні пера, ні пуху, були не ви, а дикі кози і Ридай. Не вірите? Спитайте в Ридая.

Вискочите за ліски, перетнете шлях на Переяслав-Хмельницький, дивіться ліворуч. Бачите, вдалині щось таке чорне, високе та тонке у небо ніби встромилося. То димар Яготинської цукроварні. До Яготина від Києва сто кілометрів. Траса Яготин минає. Вона горбом з містком на ньому перекидається проти Яготина через залізничну колію і стелеться далі на Пирятин. Біля Яготина ви перескакуєте через річку Супой. Ну, ви ж знаєте, розуміється, що в Яготині Тарас Григорович Шевченко гостював у своєї приятельки Рєпніної.

Од Яготина до Пирятина степ, степ, степ. Рівний, рівний. Аж до Олексіївни, де невеличка улоговина, з містком через річку Оржицю, і знову степ. Пробігаєте Вільний хутір, Олександрівку, Могилівщину… Аж ось і Пирятин. Траса Пирятин минає, а як хочете, можете заїхати, звернете ліворуч — і в Пирятині.

Далі ви проїздите мальовниче село Велику Кручу, де збереглися й досі кам'яні панські конюшні.

Проїздивши через Велику Кручу, зупинилися випити в буфеті — ну, хай буде — лимонаду, Лимонаду в буфеті не було. Випили, значить, ми і вийшли. Стоїть парубійко, так років йому вісімнадцятьдвадцять.

— Ти, хлопче, — питаємо ми, — часом не знаєш, який тут, у Великій Кручі, пан жив, що ото такі кам'яниці побудував? Ти тутешній?

— Тутешній! Пан, питаєте? А дідько (він, положим, сказав не «дідько», та бог із ним!) його знає, який тут пан був? На біса (він, положим, сказав не «біса», та бог із ним!) мені той пан іздався? А кам'яниці? Кам'яниці — колгоспні!

…Виїхали ви з Великої Кручі, їдьте й дивіться ліворуч. Ви побачите млин. Звичайний вроді вітряк. Так, із звичайного погляду вітряк звичайний. А з погляду літературно-історичного він знаменитий, бо влітку року божого 1951го біля цього вітряка снідав Платон Воронько.

…Далі буде Іванівка (а скільки тих Іванівок на Україні?), озера понад трасою, села Вила, Пишне, Кодобець — і забовваніє перед вами славне місто Лубни.

Назустріч вам мчатимуть дівчата на велосипедах, багато дівчат, ціла валка, вони велосипедами на буряки їдуть, і в кожної з них сапачка.

…Засулля. Місток через Сулу. Праворуч на високій над Сулою горі лубенський монастир, де довгенько перебував «сидачий» святий Опанасій, ріс величезний дуб, що його кора й стовбур дуже допомагали від зубів. Опанасія там уже нема, дуба хворі зуби згризли, а на Сулі під монастирем величезна яма, де водяться такі щуки, такі щуки, завбільшки як… ні, не придумаю. Такі великі.

Лубни зелені, кучеряві… І треба правду сказати, асфальтована траса, що проходить через усе місто, сильно їх прикрасила.'

Як правило, траса обминає великі населені пункти. Обминає вона Яготин, Пирятин, Хорол, Решетилівку, Полтаву, Люботин… Коли хочете не заїздити в Харків, можете поїхати поза містом і виїхати чи на трасу Харків — Ростов, чи на магістраль Москва — Сімферополь.

Перетинає траса тільки Бориспіль, Лубни, Чутове та Валки.

4
…Мчить машина під жайворонковими передзвонами. Обдуває її слобожанськими вітрами, обливають її гарячі сонячні промені.

Хорольщина. Праворуч бачите зеленокучеряве Хоролмісто. Під новим містком тече «Хорол — річка не та». Не видно з містка, чи є тепер у Хоролі раки. А доводилося колись ловити раків в Хоролірічці. Скільки ж їх тоді було, матінко моя! А може, тепер ще більше?! Не було часу стрибнути з мосту у воду по раки! А шкода! Дітлахів, щоправда, в річці більше, мабуть, як раків: купаються.

За Хоролом є село Мар'янівка. Над шляхом на горбочку стоїть школа, а біля школи прекрасний садочок. Школа, як лялечка, очі подорожнім радує: така вона біленька, чистенька, як привітне дівча, з гірки вам посміхається. Проїздивши, обов'язково скиньте картуза, поклоніться тій школі та й вигукніть:

— Привіт директорові! Привіт учителям!

Попривітайте також школу в с. Білоцерківці, що над річкою Пслом розляглося (село). Білабіла, чистачиста білоцерківська школа, високими тополями обсаджена. Гукайте:

— Привіт директорові! Привіт учителям!

Потім буде дуже мальовниче, розлогерозлоге село Поділ, з вербами-букетами понад шляхом.

Решетилівка. Колись були решетилівські смушки, тепер решетилівські вишивки та пісні решетилівських вишивальниць. Переїздите біля Решетилівки дві річки, і обидві Говтви. Одна — Говтва грузька. Друга — Говтва вільхова. Яка між ними різниця? У Говтві вільховій вода мокріша, як у Говтві грузькій…

А ось уже й Обазівка. В Обазівці — нова кам'яна чайна і хороший, теж кам'яний, сільмаг. У чайній чистенько, привітна буфетниця. Це вже Полтавський район… Обазівка не винна в тому, що голова Полтавського районного споживчого товариства української мови не знає. Вивіска гласить: «Чайная Полтавского райпотребсоюза». А може, справді обазівці вже забули українську мову? Так ніби ні: прислухалися до балачок — говорять поукраїнському. І сама буфетниця запитувала привітно:

— Чи вам попоїсти, чи вам попопити?

…Далі по шляху перескакуєте річку з чудною назвою Полузер'є, а за Полузер'єм — гора, і хтось, спасибі йому, таку ж чудесну алею із сріблястих тополь обабіч шляху на тій горі насадив! Тополі вже височенькі. Чудова зелена вулиця.

…Полтава. Красуня Полтава. Шлях іде поза Полтавою, але серце у вас завмирає, коли ви подумаєте, скільки ще в Полтаві незалікованих ран, заподіяних їй фашистськими головорізами…

«Ворскла — річка невеличка…»

…А потім районний центр Чутове. Довге воно якесь, Чутове, здається, що одна в ньому вулиця, якою прослалось асфальтоване шосе…

За Чутовим — Явтухівка. Ну, й гусей у Явтухівці!

Коли їхатимете з Харкова до Києва, у вас мимоволі промайне думка: в Явтухівці гусей сила, людей мало, а в Чутові людей сила — гусей мало.

Мальовниче сільце — Ґонтів Яр. Якого Ґонти? Гната? Так Гнат же в Умані на Правобережжі давав панам «жисті»… Це, мабуть, якісь Гнатові родичі, що на Слобожанщину з Києва від панської ласки повтікали.

…Валки з чудесним ставком серед міста. Зелені Валки, кучеряві. Шкода, що шлях не повз Валківську МТС послався. Слід було б перед Валківською МТС картуза скинути й попривітати її. Хай би директор Валківської МТС хоч контору свою до шляху наблизив. Проїздивши, «кричали б женщины «ура» и в воздух чепчики бросали».

…Село Момотівка. Ставок. У ставку «змішались в купу коні, люди»: купаються.

…Люботин, Пісочин… Садки, садки, садки… Річка Уди. А ось і «наш рідний Харків»…

5
«Наш рідний Харкове», привіті

Хороший він, Харків. І харків'яни хороші. Робочий народ, індустріальний, вузівський… Проти Києва він трішки сухуватий, трішки лисуватий. Що поробиш: з Лопані не завогкієш, а київських садів, та парків, та каштанів не перекучерявиш, хоч, як вискочите ви за Харків по Білгородській соші, там і в Харкова, як у Кузьми Крючкова, дуже добре і закучерявилось, і зазеленіло.

Харків — стрижений під бокс, з чубом на Померки, на Сокольники.

Нічого, зате в Харкова серце робоче: воднораз і кріпке, могутнє, сталеве, і ніжне (останнє стосується не тільки харків'янок!)…

Будується Харків, ростуть у ньому багатоповерхові красиві будинки, розпочалися роботи у колишньому Будинку проектів: натомість має бути висотна будівля Харківського державного університету.

Води в Харкові небагато. Лопань Лопанню, а от що харків'яни скаржаться, що обмаль у них улітку прохолодних напоїв, мало морозива… За це треба насваритися пальцем на тих, кому про це турбуватися слід…

Харків'яни — народ ввічливий, чемний, привітний.

— Напишіть, — просили вони нас, — що в торгівлі у нас не зовсім гаразд: в магазинах (не скрізь, розуміється) не дуже ввічливо до покупців ставляться.

Розповідала старенька вчителька:

— Зайдеш у магазин купити, приміром, печива. Подивляться на тебе, що ти бабуся, недодивишся, і дадуть тобі крошива, тільки зверху кілька штук ціленьких покладуть. Купуєш панчохи, пильненько додивляйся, бо дадуть тобі одну більшу, другу меншу або різномасті…

«Одна панчоха ж більша!» — протестуєте ви. «Так зате друга менша! От воно так на так і виходить». А то ще й таке буває. Заходить до магазину колгоспниця.

— А покажіть мені оту хустку! — просить колгоспниця. Хустки вовняні, дорогі.

— Ви такої не купитеї Це дорога хусткаї — продавець одказує.

— А чому ви гадаєте, що не куплю?

— Не купите!

Колгоспниця була не з робких, довелося хустку показати і так, і на світло, і на електрику…

Хустку колгоспниця купила, заплативши кількасот грошей.

— А тепер, — каже, — ще перед дзеркалом приміряю, чи ж вона мені до лиця?

Хустка була до лиця, бо й лице в молодиці було чи не краще від красивої хустки.

Виходячи з магазину, колгоспниця звернулася до продавців:

— Ми — селяни. Але не забувайте, прошу я вас, що ми не ті селяни, що колись були. Ми — колгоспні селяни. І буде так, що ми ось-ось вимагатимемо від вас ще кращих хусток, ще красивіших, хоч хай вони будуть ще дорожчими. Бувайте здорові!

І було в магазині тихо, і було продавцям ніяково. …У вихідний день харків'яни виїздять у приміські дачні селища, багато їх їде в Лозовеньки на озеро купатися. Поїхали в Лозовеньки.

Величеньке озеро. А народу, а народу! Машинами і легковими, і вантажними, і підводами, і велосипедами. В озеро тільки боком протиснутися можна. Співають, танцюють, у м'яча грають.

Вантажна машина військової частини. Хлопці купатися приїхали. Молоді, здорові, красиві. Один з них, викупавшись, сидить на машині з баяном у руках. Грець з нього, видать, аж ніяк не віртуоз, він увесь час тягне отієї, що:

Руса коса до пояса, В косі лента голуба…

Пролітають мотоциклети, автомашини (дуже багато, між іншим, приватних, власних машин!), то там, то там зривається пісня, веселі вигуки та крики на озері, до запаморочення пахне біла акація, — листя на ній не видно, самий цвіт! — а солдат на машині одно вибаяновує:

В косі лента голуба…

Спека… Душно… Посидить, посидить людина на березі під акацією, зривається і з криком — рррря! — шубовсть у воду!

Харррашо!

В косі лента голуба.

…Симпатичний народ харків'яни. І в піджаках, і в платтях вони симпатичні. Дуже вони симпатичні на березі озера і без піджаків, і без платтів, а в самих тільки купальниках і навіть без оних. (Останнє стосується не тільки харків'ян нок!)

6
І в Харкові бути хочеться, і додому треба! Що поробиш: поїхали додому.

— Як із бензином?

— Заправимося по дорозі!

Хороша така перед Полтавою вивіска:

ДО ЗАПРАВОЧНОЇ СТАНЦІЇ 50 КІЛОМЕТРІВ

Під'їжджаємо.

— Можна заправитись?

— Ні, не можна! Нема в нас бензину!

— Чому нема?

— А ви в начальства нашого спитайте: воно радіо слухає.

— А де ж можна заправитись?

— У Лубнах!

Перед Лубнами хороша така вивіска:

ДО ЗАПРАВОЧНОЇ… і т. д.

У Лубнах:

— Можна заправитися?

— У нас нема бензину. А чого ж ви в Полтаві не заправились?

— А щоб вас намочило! …Чудесна, проте, подорож.

…Як їхатимете до Харкова, перед Лубнами не дивіться в одному місці праворуч, а в одному ліворуч: там такі задрипані колгоспні курники та хліви стоять, що сором дивитися. Ми не зупинялися, щоб дізнатися, чиї вони.

Другим разом їхатимемо — намалюємо на страмних курниках портрета й прізвище голови колгоспу — хазяїна того дива. Щоб усі люди знали, який він хазяїн.

…Чудесна, проте, подорож. Бензин беріть із собою!

ВОЛОКУШІ З ГАРБАМИ

— Ну, як у вас з урожаєм? — запитали директора однієї МТС.

— О, в нас росте такий урожай, такий урожай, що ажажаж! — одповів директор однієї МТС.

— А до жнив як готуєтесь? Як збиратимете такий рясний урожай!

— Аякже! Збиратимемо! Щоправда, ми ще постанови про заходи по підготовці не одержали, але з області переказувано, що таку постанову вже ухвалено! Як тільки одержимо, як візьмемося, так аж загуде!

— А хіба завчасно, до одержання постанови, не можна готуватися?

— А чого нам поспішати? Встигнемо!

— А волокуші для соломи у вас є?

— Волокуші, питаєте? — До секретарки — Ганно Павлівно! Волокуші для соломи у нас є?

Секретарка до головного інженера:

— Іване Петровичу! Волокуші для соломи у нас є? Головний інженер до головного механіка:

— Кіндрате Івановичу! Волокуші для соломи у нас є? Головний механік:

— А що таке волокуші?

— Те, чим волочать!

— А що волочать?

— Солому!

— А куди волочать?

— У скирти!

— А навіщо її волочать?

— Щоб на полі не гнила! Щоб була в скиртах! Щоб було чим годувати навесні худобу! Щоб не ревла голодна худоба!

— Ага! Ну, так би й казали! А про які волокуші ви питаєте? Про кінні чи про тракторні?

— Про тракторні!

— Ага! Ну, так би й казали! Нема в нас ні кінних, ні тракторних волокуш!

Головний інженер до секретарки:

— Нема у нас волокуш! Секретарка до директора:

— Нема у нас волокуш! Директор МТС:

— Нема у нас волокуш!

— Як же ви солому скиртуватимете з-під комбайна?

— Сітками!

— А сітки у вас єсть? Директор до секретарки:

— Ганно Павлівно! Сітки для соломи у нас є? Секретарка до головного інженера:

— Іване Петровичу! Сітки для соломи у нас є? Головний інженер до головного механіка:

— Кіндрате Івановичу! Сітки для соломи у нас є? Головний механік:

— А що таке сітки? І т. д. і т. ін. Директор МТС:

— Нема в нас сіток!

— А елеватори, скиртувати солому, є?

— Нема в нас елеваторів!

— А гарби для полови у вас є?

— Нема в нас гарб!

— А токи для механізованої очистки зерна у вас є?

— Для механізованої? Це значить, щоб не з підситка на вітру?

— Агаага! Не з підситка на вітру, а механізовані! Агрегати, щоб не з ручкамиручками кручукручу, покручую і щоб не сто колгоспниць на току собі віялками та трієрами мозолі на руках натирали, а зерно місяцями на току лежало, а щоб двигуном за день сотню тонн очищати! Є?

— Ма'ть, так, що нема!

— А як же ви впораєтесь з урожаєм?

— Встигнемо з козами на торг!

— Та ми не про кози, а про врожай!

— Та якосьто воно буде!

* * *
А восени:

— Ну, як було без волокуш?

— Та солома он на полі вся!

— Без волокуш?

— Та ні: директора в облвиконком «поволокли», а головного інженера у райвиконком!

— Ну й що?

— Краще було б з волокушами!

— Тожбото воно й є!

НА ВЕРБІ ГРУШІ

На нараді з промовою виступив один керівний товариш.

— Товариші,— почав він. — Правильно говорилося на вересневому Пленумі ЦК партії, що навіть деякі керівні працівники до ладу не знають сільського господарства і не хочуть його вивчати, а відбуваються загальними формулюваннями, поверховими вказівками, які дають мало користі. Хіба можна визнати нормальним, коли керівник не може навіть назвати ні одного колгоспу, ні одного передового бригадира. Правильно! Соромно було б мені, товариші, коли б я не знав, що в колгоспі «Перемога» високі врожаї.

— Найнижчі,— почулося з місця.

— Як найнижчі? — спалахнув керівний товариш. — Коли я, проїздивши полями колгоспу «Перемога», отам, над річкою, зайшов в урожай, так із головою в тому врожаї заховався, руку підніс — руки не видно!

— Так то ж очерет!

— А що з того, що очерет… Але ж високий!!! Прошу не перебивати! Я повинен знати, що в нас найпередовіші голови колгоспів Іван Отудихата, Петро Одімкникомора, Кузьма Перехилипляшка, Степан Недохиличарка, Олекса Перекусисало…

— Та їх уже давно нема! — залунало з задніх рядів.

— Як нема?

— А так — нема!

— Чому нема?

— Та якось так вийшло, — відповів завідуючий відділом сільського господарства, — що Іван Отудихата будував не свинарники, а собі хату; Петро Одімкникомора одмикав не свою власну, а колгоспну комору; Кузьма Перехилипляшка хронічно і не вгаваючи виправдував своє прізвище; Степан Недохиличарка насправді більше скидався на Степана Перехиличарку, а Олекса Перекусисало таки кусав, і добре кусав, тільки не своє, а колгоспне сало.

Керівний товариш розгнівався.

— Чому мені про це не доповіли своєчасно? Я мушу поставити питання про те, як завідуючий відділом сільського господарства інформує мене про те, що робиться в його хазяйстві! Безладдя якесь, а не керівництво!

— Та я ж доповідав вам, — боязко промовив завідуючий відділом, — а ви сказали, що…

— Я вам слова не давав! На Пленумі ЦК, — вів далі керівний товариш, — справедливо зауважували: хіба допустимо, щоб керівник не знав, як колгоспи провадять роботу по забезпеченню тваринництва кормами, які культури, наприклад, краще вирощувати на силос… Справедливе, товариші, зауваження. А невже, товариші, це так трудно засвоїти? Та кожний же з нас, за малим, може, винятком, в дитинстві пас корови і знає, чим його мама чи бабуся годували корову! Невже ми не знаємо, що коровам дають пійло? Невже ми не знаємо, що коровам дають дерть? Чому ми не можемо посіяти сотень п'ять гектарів пійла, сотень вісім гектарів дерті? Чому, я вас питаю?

Всі присутні на нараді уважно слухали, важко дихали, і ніхто не наважився сказати: справді,— чому?

А оратор промовляв далі:

— На Пленумі підкреслювали, що неприпустимо, щоб керівник не розбирався конкретно в перевагах передових методів праці у сільському господарстві… Передові методи… І саме, товариші, в тваринництві… Адже домоглися ми мати по два опороси на рік від свиноматки, домоглися по два і більше ділових поросят? Домоглися! А чому ми від корів цього не можемо домогтися? Ну, я не кажу, щоб по двадцять ділових телят од коровоматки, але по четверо-п'ятеро телят можна? Я гадаю, що, коли ви слухатимете моїх порад, не так трудно це буде зробити. Причім слід домагатися телят з ухилом не в бички, а в телички, щоб перекрити наявність відставання корів у нашому тваринництві. Правильно я говорю?

Всі мовчали…

— Потім, товариші, нам слід серйозно подумати про кількість дійок на вимені в корови. Коли ми кількість дійок замість чотирьох доведемо до восьми, молока, безперечно, подвоїться…

Завідуючий відділом сільського господарства підвівся, хотів щось сказати, але знепритомнів і з гуркотом упав під стіл.

Промовець кинувся до зава і… прокинувся.

— Слава богу… сон! Фу! Збожеволіти можна!

— А ти вчись! — сказала дружина, коли він розповів їй про цей страшенний сон.

ДІЛОВ, ДІЛОВ…

Таточка влетіла до батькового кабінету весела, рожевощока, збуджена:

— Таточку! Дорогенький мій таточку, твоя донечка, твоя Таточка, закінчила десятилітку із медаллю!

Таточчин татко незадоволено скривився й сердито пробурчав:

— І вічно ти, Тато, невчасно із своїми радостями! Ти ж знаєш, що я по обіді відпочиваю! Ти повинна знати, що кожна хвилина відпочинку для мене дуже дорога і дуже необхідна, бо працюю я, як ти знаєш, цілими ночами!

— Таточку! Я ж десятилітку закінчила! Та ще й з медаллю, це ж буває один раз у житті! Невже ти не радий?

— Ну, як не радий, я дуже радий, і я тебе вітаю! А медаль яку тобі дали: за відвагу чи за трудову доблесть?

Таточка дивилася на свого татка широко розплющеними очима і не знала, що йому сказати.

— А Жора, — сонним голосом запитав татко, — теж із медаллю закінчив?

— Таточку, — здивувалася Таточка, — та Жора ж іще тільки в сьомий клас переходить! З алгебри в нього двійка. Йому переекзаменовка восени…

Але татко вже кріпко спав і на відповідь тільки губами плямкнув.

Таточка потихеньку вийшла з кабінету.

«Таточко, — думала вона, — очевидно, дуже на роботі стомився і сонний зі мною розмовляв. Усе в нього, бідного, переплуталося! Бідний таточко! Ночами працює. Приїздить о п'ятій, о шостій годині ранку! Відповідальний працівник. Мимоволі все переплутаєш. Бідний таточко!»

* * *
Антон Іванович Рілло керував трестом «Синтетична коломазь» главку «Возосаниголоблячерезсідельниксупоня», а як для телеграм — «Всагочерсуп» — Міністерства місцевої й паливної промисловості. За сумісництвом йому було доручено керувати ще й Держмузпрокатом, який теж підлягав Міністерству місцевої й паливної промисловості, на тій, очевидно, підставі, що і піаніно, і роялі робляться з сухого дерева і добре горять.

Антон Іванович Рілло походив із Полтавщини, з давнього козацького роду. Предки його, діди й прадіди, та й його батько прозивалися просто собі Рило, писалися на «и» і одно «л», і цілий куток на селі прозивався «Рили» — жили вони, як усі козаки, на Рилах.

Антонові Івановичу, а особливо його дружині Пистині Федорівні таке прізвище було просто огидне, отож Антон Іванович пом'якшив «и» на «і», додав ще одно «л» і переніс наголос на «о» і з «рила» вийшло «рілло».

Пистина Федорівна розповідала всім і всюди:

— Хоч ми походимо з французів, та, проте, ми роду простого, бо наш прапращур Поль Рілло був звичайним собі конюхом неаполітанського короля Иоахима, — він же наполеонівський маршал Мюрат, — і 1812 року прапращур Поль, скуштувавши вилтрійчаток од старостихи Василиси, добровільно перейшов на бік російської армії і потім викладав французьку мову у Москві в пансіоні для дітей аристократів маркиза деляВоша. Від Поля Рілло і пішов наш рід.

Родина Рілло дуже пильно оберігала своє французьке прізвище, і коли одного разу до Києва приїхав дід у других Антона Івановича і, подзвонивши в парадному, запитав:

— Чи сюди я потрапив, чи не сюди? Антон Іванович Рило тут живуть? Вони мені вроді як онуком доводяться, — Пистина Федорівна відхилила двері на цепку, тигром подивилася на діда й просичала:

— Ніякого Рила тут нема! Сам ти рило! — І грюкнула дверима.

— Переїхали, чи як? — запитав дід, але відповіді не почув, почухав потилицю і пішов на вокзал. — Видать, переїхали, — сам собі подумав. — Де я їх тепер шукатиму? — Та й поїхав додому.

…В Антона Івановича було двоє діток: старшенька Наталочка (Таточка) і молодший Юрко (Жора).

Старшеньку Наталочку вигляділа покійна бубуня, мати Антона Івановича, дівчатко росло слухняне, ввічливе і добре вчилося, а молодший Юрко ріс уже без бабуні, батькові й матері було не до сина, батько то спить, то на роботі, а матері не вистачало часу на ательє — то замовляти, то приміряти, — Юрко гасав у дворі, на самокаті, бив з рогатки пташок та котів, і коли Наталочка було соромила його й закликала вчити уроки, він показував їй язика, кричав:

— Мені мама нічого не каже, а ти мені неї мама!

І коли, було, Наталочка насвариться: «Я маш скажу!» — Юрко її перекривляв і додавав: «Скажи, скажи! А я тобі таке слово скажу, що краще, ніж Петько на свою Яюдку говорить! Скажи тільки!»

Вчився Юрко погано. «Приїздив» додому або на трійках, або на двійках.

З цього приводу Пистина Федорівна говорила:

— Та він іще у нас маленький! Підросте, нажене. Іноді Наталочка говорила про такі його успіхи батькові.

Антон Іванович, засипаючи після обіду, сонно бурмотів:

— Хай мама з цим розбирається! Чи ж мені є час? У мене і «Синтетична коломазь», і Держмузпрокат! Досить мені й так мороки!

Юрко поціляв з рогатки без промаху.

* * *
Антонові Івановичу таки справді мороки було на роботі чимало. Особливо у вечірньонічні години.

Він ретельно сидів у своєму кабінеті до четвертої, до п'ятої, а іноді й до шостої години ранку, сидів, дивився на стелю, думав, чи скоро вже він буде заступником міністра, і чому й досі таким начальникам, як він, не дають ЗІ Мів?

Іноді він дзвонив і запитував секретарку:

— Пошти нема?

— Кілька листів є, Антоне Івановичу!

— Давайте!

Секретарка подавала пошту, Антон Іванович читав листи, думаючи про ЗІМ. Листи були і по лінії коломазі, і по лінії Держмузпрокату, і іноді якось воно так виходило, що на листі про видачу синтетичної коломазі з'являлася резолюція:

— «Відпустити на 6 місяців Шредера…»

А на прохання дати на прокат піаніно, він писав:

— «Більше, як дві тонни, дати не можемо!» Та воно й не дивно: ділов, ділові

Цілу ніч просидівши, і не таку резолюцію встругнути можна.

Сидів ночами Антон Іванович Рілло, бо сиділи ночами в тресті й у міністерстві («А раптом подзвонять?!»), а сидів Антон Іванович ночами, сиділи ночами і співробітники «Синтетичної коломазі» і співробітники Держмузпрокату («А раптом викличе?!»).

Антонові Івановичу всетаки було легше, як співробітникам: краще забезпечений, вдома все було — і обід, і до обіду, по обіді міг тричотири години добре поспати, із роботи й на роботу машиною, хоч і не ЗІМом, так «Побєдою», а рядовим співробітникам доводилося гірше: декому в перерву і на базар збігати треба, і обіда зварити, — коли вже там за газету візьмешся чи у книжку зазирнеш? А про театр і думати не доводилося.

Та на роботі Антону Івановичу хоч і сумно було, та не так як співробітникам: окремий всетаки кабінет, можна й кросворда в «Огоньке» вгадувати, можна шахові задачі вирішувати…

А набридне це, можна нараду із співробітників скликати, поставити на нараді справу, ну, хоч, приміром, таку: «як правильніше називати установу, чи «Коломазь», чи «Коломасть»… Виступи, дебати, от час і минає.

Співробітники нарад не скликають, та й сидять вони не по окремих кабінетах, хочеш не хочеш, а удавай, що працюєш, та ще не просто собі працюєш, а з ентузіазмом.

Кріпко сумували співробітники, доки не придумали дуже дотепної між собою гри.

Гра та полягала ось у чому: которийсь із співробітників, який витягав жеребок з намальованим на ньому цапом, повинен був сказати якусь фразу, що кінчалася на «ца», — хто перший відповість: «Ламца… муму… ха цацаї», — той вигравав з усіх, крім того, що починав гру, пляшку пива… Тільки на місце отого «муму» треба було сказати слово, яке було у першій фразі.

Приміром. Перший каже:

— Сьогодні дощ без кінця! Відповідь мала бути така:

— Ламца той дощ, ха цаца!

Скільки було реготу! І яких тільки фраз було за довгі часи нічної роботи з ентузіазмом не повигадувано. Час минав швидше.

Так щоночі й розважалися, доки було секретарка не вийде й не оголосить:

— Антон Іванович збирається додому!

Тільки-но «Побєда» Антона Івановича засигналить: «Їду», — співробітники, хто молодший, галопом, хто старший — потихеньку — рушали додому.

А взавтра, як той казав, «після ції та знов ції».

* * *
І от урядове розпорядження: працювати всім установам від дев'ятої до вісімнадцятої години з обов'язковою перервою від чотирнадцятої до п'ятнадцятої на обід.

Скільки радості у службовців!

Не треба тепер вигадувати якоїсь безглуздої гри, щоб чим-небудь заповнити нудні години нічної роботи.

Тепер є час і газету, і книгу почитати, є час у театрі побувати, є коли бути з дітьми, з родиною!

Ах, як чудесно!

Зрадів і Антон Іванович Рілло: є вільний час.

Перший день праці поновому обідав він удома, після вісімнадцятої години.

Пообідавши, прийшов до кабінету і… на диван.

Наталочка запитала його:

— Татку, ти спати? А що ж уночі ти робитимеш? Тепер же тобі не треба на ніч на роботу?

— Так. Не треба… А й справді, що я вночі робитиму? Правильно, Таточко, ти говориш: тепер можна і вночі мені виспатись. Ну, давай, доню, поговоримо!

— Ой, таточку, яка я рада! — підстрибнула Наталочка. — Давно, ой, як давно ми з тобою, таточку, не говорили!

— Все ніколи було, дочко. Все робота: і вдень робота, і вночі робота! Ну, як учишся, Татко! В який клас уже ти перейшла?

— Та схаменися, татку! Я вже на другім курсі університету! Хіба не пам'ятаєш: я ж тобі ще торік говорила, що десятилітку я закінчила з медаллю! Хіба забув?

— Так, так… Пригадую, пригадую… От тільки вже забувся, медаль чи за відвагу, чи за трудову доблесть… Так, так…

— Таточку! Не за відвагу медаль і не за трудову доблесть, а за успіхи в навчанні… Тепер же дають медалі відмінникам навчання! От і мені…

— Хіба? Дивись, якось це все повз мене пройшло… Все діла, все діла… І вдень діла, і вночі діла… Так ти, значить, уже студентка? А скільки тобі років?

— Двадцять перший, тату!

— Дивись ти, як швидко час іде! І незчуєшся… Ну, а Жора як? Ще в дитячому садку?

— Ти жартуєш, тату! — засміялася Наталочка. — Жора залишився на другий рік у сьомому класі. І поведінка у нього «чотири»… На Жору, тату, треба звернути увагу! Нехороший у нас Жора!

— Як на другий рік?! Як поведінка — «чотири»?! У сина Рілла «чотири» поведінка?! Син Рілла і на другий рік?! Та я йому шкуру спущу! Поклич мені Жоркумерзотника!

За кілька хвилин перед розлютованим батьком став Жора. Стрижений під бокс, з цигаркою в роті, він нахабнувато дивився на батька.

— Ти Жора?! Ти мій Жора?! — отетерів батько.

— А що, хіба не схожий? — прогугнявив Жора.

— Кинь цигарку, мерзотнику! Як ти з батьком розмовляєш? — затупотів ногами Антон Іванович. — Геть з моїх очей! Запорю!

— Три хаха! — зухвало посміхнувся Жора. — Ніж кричати та ногами тупотіти, ти, папахен, краще на пиво б підкинув! А щодо запорю, — кинь, старик, свої домострої! Час уже на радянського батька повертати! Адью!

Антон Іванович кинувся до Жори, але назустріч йому випурхнула Пистина Федорівна:

— Отак ти використовуєш вільний час?! Дивись, на дитину звіром накинувся! Краще б уже спав та працював, як і раніше! Як без тебе вдома тихо було… Виросла донька, росте синочок!

— А куди росте синочок, ти бачиш?

— Це моя справа, куди він росте! Антон Іванович махнув рукою і ліг спати.

Снилися йому якісь кошмари: у Жори ніби в роті аж три цигарки, Жора показує йомуязика і цілиться в нього з рогатки! А потім ніби підходить до нього, підморгує й говорить: «Що, папахен, по сто грам не колдирньом?»

Антон Іванович прокинувся мокрий од холодного поту:

— Ху! Який кошмар! Це не те, що кросворди вгадувати! Треба щось робити! Тато! — покликав він дочку. — Ти не знаєш, у нас нема якоїсь книжки про виховання дітей?

— Пошукаю, тату! — відгукнулася Наталочка. Антон Іванович замислився.

З другої кімнати почулося бринькання на піаніно, і Жора фальшивим голосом наспівував:

С этим что-то делать надо,
Надо что-то предпринять!

ДУМАЛО

Один голова колгоспу ходив собі та все думав, усе думав та ще думав.

— Про віщо ж так ото, Олександре, думаєш? — допитувалася дружина.

— Еге! Так я тобі й сказав! Не перебаранчай! Думаю, — значить, треба думати! У мене укрупнений колгосп — є про що думати!

І знову думав.

Дружина почала з другого боку заходити:

— Олександре! В тебе діти малі!

— Ну то й що, що малі?! Не видумали ще такого, щоб діти одразу дорослими народжувалися! Тобі так хотілося б: сьогодні доньку народила, а взавтра вже й весільної:

Викотили, викотили бочку, Виманили, виманили дочку.

Так тобі б хотілося? Вигодувати та виховати спочатку треба, а тоді вже й про заміжжя думати…

— Так я про це ж і кажу! Я ж про дітей і турбуюсь, а ти все думаєш! — гнівалася дружина. — Дірку в лобі продумаєш, а тоді що? Кубанкою затулятимеш?

— Ет, одчепись ти від мене, а то… — гримав голова колгоспу.

І знову думав. Колгоспники хвилювалися.

— Як там Олександр Данилович? — дружину запитували.

— Думає!

— Та про віщо ж він так круто та довго думає?

— Не каже!

— Що ти будеш робити! Тут добрива треба на поле вивозити, а він усе думає, приступу до його нема! Таке буде, як і торік! Не вивезли добрива на буряки, ну й викопали тих буряків, як на десятичні дроби, нуль цілих трясцю десятих! Торік хоч не думав, а все обіцяв вивезти, всетаки якось легше було, а тепер думає… Хоч плач!

Нарешті одна ланкова, дуже бойова комсомолка, наважилася. Рішуче ввійшла до кабінету:

— Здорові були, Олександре Даниловичу!

— Здрастуй!

— Думаєте?

— Думаю!

— А добрива на буряки коли вивозити?

— Отож я й думаю!

— Що ж ви думаєте?

— Думаю, як би воно так видумати, щоб ті добрива на полі опинилися?

— Та що ж тут довго думати? Та занарядити підводи, машини, навантажити добрива, та на поле, та дружно, та з піснями! От і все!

— Е! Чого б дурна й плакала?! Так кожен може добрива на поле вивезти! Це — стара техніка! Треба тепер… за нове братися… От я й думаю, що б його таке ну хоч би з гранульованими добривами зробити, як би їх так чи яровизувати, чи гібридизувати, щоб у них лапки повиростали і вони в один день — дибі дибдиб! — і на буряковище. Кожна гранулка на ріллю прибігла б, в борозну лягла, ніженьки підібгала б, щоб не померзли, та й удобрювала б собі земельку. Оце — винахід! А ти мені — вантажити на підводи, на машини, вивозити… Фантазії у вас нема!

— Та в нас, Олександре Даниловичу, не тільки фантазії нема, у нас і цукру нема! Не удобрили торік буряків, от і п'ємо чай з приймаком!

— Тожбо то і є! — ствердив Данилович. — А виростуть лапки в гранульованого добрива, і чай буде солодший! О!

Ланкова довго дивилася на Олександра Даниловича, а потім і запитала:

— Ну, а далі що?

— А далі от що! То ми все мали справу з макроелементами в добривах, а тепер учені винайшли мікроелементи, такі, як мідь, марганець, цинк, бор, кобальт і т. д. їх для удобрення землі треба значно менше. Отоді заживемо! Треба, приміром, міді додати як добрива, набрав у кишеню мідних копійок, розкидав по копійці на ланку — і гуляй собі! А буряк росте! Чи бору треба піддати: узяв у торбинку борної кислоти і розкидай по чайній ложечці на чверть гектара! Отоді солодко житимемо!

Ланкова ще довше дивилася на Олександра Даниловича. Дивилася, дивилася та й каже:

— А може ж, воно не так буде з мікроелементами, як ви оце кажете?

Олександр Данилович розгнівався:

— Що ти мені торочиш? Що ти в цій справі розумієш? Я вже додумався! Ти гадаєш, що я ото ходжу та так собі думаю, без наслідків? Овва!

Почервоніла ланкова та й сказала з притиском:

— Коли вже вам, Олександре Даниловичу, так до вподоби думати, знаєте, про що я вам раджу думати?

— Ну?

— Думайте про те, як з мінеральними добривами, замість цукру, чай пити! І самі це випробуйте на практиці. У нас така думка, що на склянку чаю треба центнер суперфосфату. Бо ми бачимо, що з вашим думанням ми, як і торік, залишимося без цукру!

Вискочила ланкова з кабінету й дверима грюкнула. Олександр Данилович довго дивився на двері і сказав:

— Іч яка!

Та й почав знову думати.

НЕ ГОРИТЬ

I
Запитали якось голову Малинської райради депутатів трудящих (це на Житомирщині):

— У вас пожежне депо є?

— Розвалилось!

— А як пожежа?

— Де?

— Та ще, хвалити бога, нема! А як загориться?

— Що загориться — депо? Так його ж нема!

— Та не депо загориться, а взагалі щось загориться?

— Об'єкт?

— Ну, хай буде об'єкт!

— А ми будуємо!

— Що будуєте?

— Пожежне депо! За 1953 рік ми вже «освоїли» аж п'ятнадцять процентів асигнованих на будівництво сум!

— А скільки часу ви те депо будуватимете?

— Ми не маємо права поспішати!

— Чому?

— Не можна нам поперед батька в пекло!

— Якого батька?

— А Житомира! Житомир — область, у нього теж пождепо розвалилось, а він «освоїв» щось двадцять дві тисячі карбованців! Коли ми вискочимо вперед, він розгнівається.

— А як загориться?

— Так не горить!

— А спалахне?

— Та не спалахує ж!

ІІ
Між деякими областями проводиться своєрідне «змагання» — хто найгірше дбає про протипожежні засоби.

Кошти, що їх держава асигновує на придбання протипожежного майна, на будівництво водоймищ, пожежних сараїв, депо, вишок і т. д., лежать собі, і нікого ті кошти не турбують.

Хвастається Одеська область:

— Я тільки п'ять процентів зачепила з асигнованих коштів на протипожежні засоби!

Волинська область:

— І я тільки п'ять!

Київщина підсміюється:

— А я тільки один процент!

— А як пожежа?

— Де?

І т. д. і т. ін.

ІІІ
— Товаришу! Товаришу!

— Що таке?

— Підвезіть!

— Куди?

— На пожар!

— А ви хто?

— Пожежник!

— А де ваші машини?

— Акумуляторів нема!

— А коні?

— Фуражу не виділяють!

— А чим пожежу гаситимете?

— Губами!

Отакі картинки спостерігаємо там, де районне керівництво «дуже дбає» про протипожежні засоби.

Одна мудра людина справедливо говорила:

— Краще придбати помпу до пожежі, ніж після пожежі!

ТОВАРИШІ-ДРУЗІ

В одному районі по різних колгоспах та головували собі три товариші-друзі. Один товариш на прізвище був Обіцяйло, другий товариш на прізвище був Заливайло, а третій товариш на прізвище був Окозамилювайло.

Головують вони собі, та й головують, та й догодовувалися вони аж до того часу, коли кінчився старий, 1953 рік і надходив новий, 1954 рік. Минулий, 1953 рік товариші-друзі і розпочали, і закінчили так, щоб на досягнутому не зупинятися. Ну, значить, на досягнутому вони не зупинялися та й надоїли від кожної фуражної корови літрів по 293 молока на рік, від свиноматки одержали по 0,43 (нуль цілих, сорок три сотих) ділових поросят, на кожну курку несучку позичили кожний по півдесятка яєць, щоб насмажити яєчні на зустріч Нового року.

Вівці в них на зиму кудись усі «покотилися», так що вони хотіли були настригти вовни з чабанів, та чабани сказали:

— Стрижіть із гирлиги.

Стригти вовну з гирлиги товаришідрузі не наважилися, бо гирлига, як її стрижуть, поперше, сильно дуже пручається, подруге — вона кріпко замашна. Плану здачі вовни державі вони не виконали, хотіли були замінити на куделю, кинулися до куделі, а воно всі кужелі на полиці, всі дівчата на вулиці.

Товаришідрузі не дуже засмутилися і на засіданнях правлінь колгоспів ухвалили:

ВИТЯГ З ПРОТОКОЛУ

Слухали

Про те, що всі кужелі на полиці, всі дівчата на вулиці.

Ухвалили

Нехай миші кужіль трублять, нехай хлопці дівчат люблять.

Із кобил у них ожеребився тільки жеребець, привів звіздочолу гніденьку кобилку. Звіздочола кобилка, народившись, запитала:

— Де це я?

— У колгоспі «Диво».

— А за голову хто?

— Товариш Окозамилювайло!

Звіздочола кобилка тихенько загігікала, засовала лівою задньою ніжкою й здохла. Зоотехнік сумно похитав головою та й каже:

— Шкода, що здохла! А була б еліта!

Окозамилювайло махнув рукою:

— А навіщо нам дві Улити? Такого первака, як гонить наша Улита, ніде все 'дно не знайдеш! Не сумуй!

Отак вони жили й працювали, товариші-друзі: Обіцяйло, Заливайло та Окозамилювайло!

* * *
Новий, 1954 рік вони вирішили зустріти разом.

Як уже було сказано, на яєчню було на кожну несучку позичено по півдесятка яєць, закололи 1,29 (0,43 х 3) ділових поросят, так що після цієї операції у них вийшло на сто га орної землі по чверть ратиці свинини, наварили холодцю з постанов про зариблення ставків. В Улити капав первак.

«А де ж хрону взяти?» — задумалися. Думалидумали, а потім Обіцяйло та Окозамилювайло і кажуть Заливайлові:

— Запрягайно, друже, жеребця та паняй до Федора Івановича Дубковецького! Як не запозичиш у нього досвіду, то позич хоч хрону!

Так і зробили! Новорічний стіл вийшов на славу!

— Не завадило б запросити на зустріч Нового року і районне керівництво! — вирішили.

Подзвонили до району. Грізний голос із району відповів:

— Побожеволіли? Ніяких особистих знайомств! Тільки за ділові якості вас підтримуємо! Не розумієте, чи що?!

Сиділи за столом Обіцяйло, Заливайло та Окозамилювайло в оточенні найближчих своїх помічників. Сиділи, будькалися, плямкали…

«Чим у новому році артільне господарство порадуємо?» — думали.

Та й надумали. Обіцяйло пообіцяв винайти автопопруги для корів, щоб сама корова без сторонньої допомоги брала себе на попруги і взимку не падала.

Заливайло заливав про те, що він уже закінчив досліди з цукровими лопухами, що їх не треба ні сіяти, ні шарувати, ні проривати, вони самі собі ростуть, а ти тільки коси та на цукрозавод вози! Як казав Заливайло, він має вже проекта самохідних лопухів. Самі ростуть, самі й на цукрозавод своєю ходою транспортуються! Тоді тільки стій та батіжком поцьвохкуй!

Окозамилювайло придумав, що все робитиметься без мила, самим туманом. Дешевше і не так видно.

Всі кричали «уррра!», «слава!» та «будьмо!».

* * *
Зустріли Новий рік…

Надходили звітновиборні збори. У районного керівництва запитували:

— Ну, як там ваші знамениті товаришідрузі Обіцяйло, Заливайло та Окозамилювайло?

— Нічого! Вони у нас думають! — відповідало районне керівництво.

— А ви що думаєте?

— Та й ми думаємо, що б його для них придумати, як на вороних їх на виборах промчать…

…Колгоспники нетерпляче чекали на звітновиборні збори!

ЧОРТІЙЩО

У Сполучених Штатах Америки коїться чортійщо!

І викликане це «чортійщо» не президентовою заявою про те, що робити надалі з атомною енергією, куди давати на схованку уран та інші речовини, що розщеплюються. До того «чортійщо» не спричинилася й та обставина, що державний секретар Даллес гаркнув на французький уряд, а французький народ узяв і не злякався.

Даллес кричить на Ланьєля та на Бідо:

— Ратифікуйте договір про європейську армію, а то я вам, сукини ви міністри, як поспускаю штани та як дам суверенітету, так ви відразу забудете своє французьке походження… Теж мені французи…

Так не ці, кажемо, події наробили страшного тарараму в Сполучених Штатах. Америки. А які?

Сміт і Маккарті побачили на вулиці у Вашінгтоні наш «Барвінок».

Той наш симпатичний журнал «Барвінок», що його ЦК ЛКСМУ видає для наших школярів молодших класів.

Як побачили Маккарті із Смітом наш журнал «Барвінок» на вулиці у Вашінгтоні в одному газетному кіоску, їх спочатку затіпало, а потім зафебеерило.

Вони до Гувера:

— Ґвалт! Пробі! Пропали! «Барвінок»! А Гувер не второпає:

— Гудуюду, — питає,— «Барв'їнєк»? О'кей і гудбай «Барв'їнєк»? Що значить, що?

Маккарті аж пополотнів:

— От стара АРА, Гуверфебеер! Не знає, що таке «Барвінок». А ще начальник охранки! Розтління малолітніх — от що таке «Барвінок»! Жодного в журналі пострілу! Жодного вбивства! Жодної ілюстрації, де б папаша давив мамашу, братик сестриці очі з лоба виколупував, а бабуся розпорола б дідусеві черево та печінкуселезінку в'язальними дротами тільки — штрик! штрик! штрик! Он який це, сер Гувер, журнал!

— А що ж там пишуть у тому, як його, «Барв'їнєку»? — перелякався Гувер.

— Про нові атомні речовини, що розщеплюються.

— О май год! Які?

— Комуніст Воронько, партизанковпаківець, винайшов нові розщеплювальні речовини, що дають зразу і атомну енергію, і водень. Він безсоромно їх перераховує:

У стіжку сховався заєць, В нього хліба є окраєць, Картоплина, горобина, Ще й зелена капустина.

Та не тільки вони, ті речовини, суть, а вже їх розщеплено. Розщепив їх відомий хімік Кроль. Послухайте:

Кроль закінчив капустину, Горобину, Картоплину, Навалився на окраєць…

— О май год! — заревів Гувер. — Конфіскувати! Негайно конфіскувати цей журнал «Барв'їнєк»!

— Та це ще не все! — репетував Маккарті.— Виявляється, що комуністи вирядили на аероплані цілу атомну експедицію у складі відомих атомників: Знайка, Незнайка, Поспішайка, Якосьбудька, Пончика і експериментального песика Бульки. Доведено, що як песика годувати ассошіейтедськими газетними «качками», то песик починає гавкати воднем і розщеплювати на атоми навіть звичайнісінькі штани.

— О май год! Конфіскувати! Журнал «Барвінок» конфісковано.

А що ви гадаєте? Бойовий, войовничий і дуже для США небезпечний журнал. Пропагує, щоб дятли носили окуляри.' Атомноводневик Михайло Стельмах так і пише:

По рецепту на базарі
Дятел вибрав окуляри…
У осінню хмуру пору
Хитрий жук зашивсь під кору.
Дятел глянув, сів на сук,
Носом тук —
І згинув жук.
От які то окуляри
Вибрав дятел на базарі!
А що ви гадаєте: сьогодні носом тук — згинув жук, а взавтра носом тук, а з Даллеса геть дух! Конфіскувать!

І бігають тепер, і метушаться по Вашінгтону, по Нью-Йорку, по всіх небрасках та оклахомах перелякані фебеерівці, хапають дітей та ікспроменями їх просвічують, чи не читали, бува, вони «Барвінка».

…За одним рипом разом із «Барвінком» у СІНА конфісковано твори Гоголя, Щедріна, «Алгебру» Кисельова, журнал «Радянська жінка» і т. д. і т. ін.

Твори Гоголя конфісковано за те, що Микола Васильович писав про свиняче рило на Сорочинському ярмарку, а Щедрін пригвинтив одному правителеві замість голови органчика. Розуміється, у СІЛА сенатори подумали, що то про них написано. От і конфіскували!

Отаке коїться тепер у США…

А так узагалі, як сказав президент, «Сполучені Штати аж ніяк не є нерозумним або невеликодушним партнером». Факт!

СОРНЯК

І
Коли в районному центрі розпитувалися, як ідуть справи в колгоспі «Промінь», районне керівництво кривилося і говорило:

— Не дуже! Ми за нього, за той колгосп «Промінь», осьось візьмемося!

Урожаї, справді, в колгоспі «Промінь» були, як казав гострий на язик дід Книш, не дуже середні.

— Он у «Зорі», — казав дід Книш, — там урожаї таки справді середні, по три кілограми на трудодень, а в нас по сімсотвісімсот грам! Голова колгоспу хоч і говорить, що наш «Промінь» колгосп середній, а я так думаю, що не дуже! Може, й середній, так дуже вже ззаду.

І тваринництво у «Промені», як на дідову Книшеву термінологію, теж було не дуже середнє: до тисячі літрів на фуражну корову за рік не витягали. І з кормами завжди було завізно, і приміщення для скоту «ребрами світилися», та й порідність корів така була, що звалася безпорідністю.

Щоправда, півтора року тому колгосп придбав у сусідньому радгоспі восьмимісячного бугайцясиментала Сарданапала, який виріс у чудесного могутнього красуня бугая. Сарданапала було сопричислено до класу «еліта» і записано у відповідні племінні книги.

Смирний і лагідновеселий Сарданапал радував хазяйське око всіх колгоспників із «Променя», але він ще не встиг облагородити колгоспну череду і стояв у корівнику, як прет красний принц серед зачуханих золушок.

Справді світлим променем у «Промені» була доярка Харитина Тарасівна Тернова, чорноброва, волоока молодицяудова, що жила з дванадцятилітньою донькою Галочкою, бо її чоловік загинув смертю хоробрих у Вітчизняній війні.

Харитина Тарасівна надоювала від закріплених за нею корів найбільше в колгоспі молока, її корови виділялися серед інших і вгодованістю, і чистотою, та не могла вона сама піднести тваринництво до такого рівня, щоб не сором, як вона казала, було людям ув очі дивитися.

Перепадало від Харитини Тарасівни за такий стан тваринництва і голові колгоспу, і завові молочнотоварної ферми, і зоотехнікові,— та справа не дуже поступалася вперед.

Завідував молочнотоварною фермою Кузьма Кирилович Сорняк, така собі заваляща, хоч і з великим гонором людинка, що потрапила на такий пост тільки через те, що доводилася голові правління племінником у других.

Кузьма Кирилович Сорняк попервах вирішив був позалицятися до Харитини Тарасівни, хоч мав жінку й троє дітей, але, скуштувавши разів зо три дійницею по попереку, активне залицяння облишив.

Кузьма Кирилович полюбляв говорити повченому: і про період лактації, і про сухостійний період, і про кормові одиниці, і про те, що молоко в корови на язиці.

Харитина Тарасівна їдко на це відповідала, що, мовляв, наші корови здебільша перебувають не в періоді лактації, а в періоді сухостійному і що корови замість кормів їдять самі кормові одиниціцурупалки і що таки правда, молоко в корови на язиці, але дуже кепсько, що у «Промені» молоко на язиці не в корови, а в зава молочнотоварної ферми. Та й у правління теж!

У колгоспі «Промінь» кожного дивувало те, що, незважаючи на благенькі корівники, в них, проте, були для корів автопоїлки, підвісна дорога для кормів і механізована вивозка зпід корів гною.

Кузьма Кирилович Сорняк вихвалявся:

— От я! Якби не я! У мене автопоїлки, у мене механізація! У мене!

Колгоспники посміхалися, а в Харитини Тарасівни очі палахкотіли гнівом.

Бригадир тракторної бригади, що обслуговувала «Промінь», мовчазний, з задумливими сірими очима Карпо Іванович Малюта, частенько навідувався до корівника, оглядав автопоїлки й механізацію і щоразу запитував Харитину Тарасівну, вдивляючись в її очі сумовитим зачарованим поглядом:

— Ну, як, Харитино Тарасівно? Крутиться? Харитина Тарасівна червоніла, очі в неї ласкавішали,

і голос їй ніжнішав, коли вона відповідала Карпові Івановичу:

— Крутиться, Карпе Івановичу! Велике вам спасибі! Тягали б ми й досі воду відрами, солому та сіно вилами, а гній тачками, якби не ви!

Карпо Іванович посміхався, ще раз дивився Харитині Тарасівні в очі і йшов до своїх трактористів…

Ішов і думав: «Якби не ви, Карпе Івановичу…» — сказала Харитина Тарасівна»,

Він ніби аж зупинявся при цій згадці і сам собі говорив у думці: «А якби не ви, Харитино Тарасівно!..»

На серці в нього теплішало, і йому, такому мовчазному, спокійному, дуже хотілося співати…

II
Харитина Тарасівна не давала молочнотоварній фермі остаточно розвалитися, а навпаки, її енергія не тільки рятувала ферму, ба навіть справи з тваринництвом ішли, хоч і дуже поволі, на краще.

Кузьма Сорняк нічого не робив, тільки вихвалявся:

— Якби не я!

Робити Сорнякові не хотілося. Почав він частенько до чарки прикладатися.

І раніше він од чарки не відмовлявся, але останнім часом темпи дуже збільшив, пив уже по відомому графіку — «від понеділка до понеділка» — і перебував весь час у стані щонайменше вищесереднього підпитку.

— Наш Кузьма батькович і сьогодні у періоді ковтанії перебувають, — глузливо говорила доярка Харитина Тарасівна. — Треба буде сказати жінці, хай би спробувала його запустити на сухостійний період. А то доп'ється…

Доярки сумно хитали головами, а наймолодша, реготушка Одарочка, захлинаючись, розповідала, як позавчора

Кузьма Кирилович зайшов у закусочну і причепився до офіціантки:

— Де ваша механізація?! Що ти мені горілку в склянці подаєш? Де ваші автопоїлки для горілки?! Де ваша підвісна дорога для закусі? Доки ми питимемо й закусюватимемо вручну?

Викликали дружину, вона йому давала «механізації» по дорозі, а вдома «автопоїлкою» набила губи так, що скидалися вони на сині вареники.

Але й після цього на сухостійний період Кузьма Сорняк не став, — пив і далі.

І таки допився.

Якось його, п'яного як чіп, лиха година занесла на ожеред соломи, звідки солому подавали підвісною дорогою до корівника. Дорога якраз працювала.

Не встигли робітники озирнутися, як його чортяка внесла в кошик, куди накладали солому.

«Поїхав» Кузьма Кирилович у кошику до корівника.

«Приїхав», зателесувався в кошику і випав у ясла до Сарданапала.

Сарданапал, тихий, спокійний бугай, перелякався. Він одпрянув од ясел, аж цеп затріщав, та грізноперелякано:

— Веее! Векнув.

Сорняк підвівся з ясел:

— Сардааанапале! Це ж я, Кузьма Кирилович! Не впізнав? — І поліз до Сарданапала цілуватися.

Чи Сарданапал його справді не впізнав, чи роздратував бугая горілчаний дух, тільки бугай — вввеее! — ще раз люто векнув і стукнув Кузьму Кириловича лобом. Кузьма вгруз у ясла. А Сарданапал придавив його лобом до ясел і не пускає.

Упіймав, мовляв!

Чують доярки, що Сарданапал чогось люто реве, а хтось в його деннику кричить не «рятуйте», а тільки:

— Рят! Рят! Рят!

Прибігли, заспокоїли Сарданапала, витягли Кузьму Кириловича з ясел, поклали на вагонетку з гноєм і вивезли з корівника.

Коли Кузьму Кириловича відправили додому, реготушка Одарочка проголосила:

— Наш зав у періоді ковтації в'їхав у корівник на підвісній дорозі, а виїхав на механізованій вагонетці! Хай живе механізація!

ІІІ
Серйозної травми в Кузьми Кириловича не було: його Сарданапал тільки трохи пом'яв, більше було переляку.

Довелося Кузьмі Кириловичу запуститися на сухостійний період.

— Чи ж надовго? — посміхалася Харитина Тарасівна. Та не повернувся вже Кузьма Кирилович Сорняк на пост зава молочнотоварної ферми: дізналися в районі про пригоди племінника у других голови колгоспу «Промінь» і наказали зняти його з поста.

На зава ферми призначили Харитину Тарасівну Тернову.

Одарочка реготалася:

— Якби не підвісна дорога та не Сарданапал, і досі б командував нами родич голови правління колгоспу! Хай живе механізація! Хай живе Сарданапал!

НЕЩАСНЕ КОХАННЯ

Іван Федорович Мороз і Віра Іванівна Сніжко разом закінчили сільськогосподарський інститут, і тепер Іван Федорович Мороз — агроном, а Віра Іванівна — зоотехнік.

Отут якраз добре було б написати, які у Віри Іванівни ксси, які очі, яка в неї чудесна душа, а в Івана Федоровича — густе та красиве волосся, — воно кучерявиться! — і який він, Іван Федорович, стрункий, широкоплечий, та сильний, та мужній, і як вони вдвох співають, і як, одне слово, Ваня любить Віру, а Віра — Ваню, — таку можна було б симфонію написати, та не можна їх затримувати, їм треба до МТС їхати, бо колгоспи чекають на спеціалістів.

Хай про симфонію іншим разом, а тепер обмежимося тільки тим, що вони, одержавши дипломи, поїхали зразу до загсу, записалися, кріпко поцілувалися (вони, між іншим, і до цього цілувалися) і почали пакувати чемодани…

Спакувалися, ще раз поцілувалися й поїхали на вокзал.

На другий день опівдні вони вже були на станції, звідки до МТС — п'ятнадцять кілометрів.

На станції до них підійшов дідок у сіряку, з батіжком (не сіряк з батіжком, а дідок), та й запитав:

— Ви часом не до МТС? Драстуйте!

— Драстуйте, діду! — відповів Іван Федорович і Віра Іванівна. — Так, ми до МТС!

— Так швидше сідайте> бо вона не стоїть!

— Хто не стоїть, діду?

— Кобила! Вона в нас норовиста.

Іван Федорович і Віра Іванівна швиденько підхопили чемодани і до воза.

Посідали на воза, дід цьвохнув батіжком:

— Но!

Поїхали.

— Так хто ж ви такі будете? — питає дід.

— Я — агроном, — одповів Іван Федорович.

— А я — зоотехнік, — додала Віра Іванівна.

— Так мені й казано! Поїдеш, казано, та забереш на станції спеціалістів: агронома й зоотехніка. Значить, угадав. Но, ти, мадама! — цьвохнув батіжком дід. — Да… Завертілось у нас тепер! Ох і закрутилось! У кожному колгоспі, казано, буде і агроном, і зоотехнік, і ветеринар… Культурно, казано, хазяйнуватимемо! По науці… Тільки я вам скажу: не знаю, як вам, агрономові, в нас буде, а от вам — зоотехнікові — труднувато в нас буде… Да…

— А чому труднувато, діду? — спалахнула Віра Іванівна.

— А тому труднувато, що ви вроді як женшина, а бугай у нас дуже строгий. Диявол, а не бугай!

Віра Іванівна голосно засміялася.

— А ви не смійтеся! Він, ірод, як зірвався ото в неділю з цепу, а я якраз ішов до Пилипа до Канупера, — кумом він мені доводиться, він у суботу кабана заколов, — так бугай, ірод, як вискочив із корівника, як зареве, а потім мене вздрів — і на мене. Біжить, хвіст бубликом, реве. Ну, думаю, ні печалі мені, ні воздиханія… Гульк, а біля Олениної хати драбина стоїть, — Олена в суботу бовдура мазала, — я по драбині на хату… Він прискочив та по драбині лобом — хрясь! А я вже за бовдура держусь… Перебив, ірод, драбину, стоїть біля хати, передніми ногами землю гребе й реве… Годин зо три чорногузом на хаті я сидів, а Ілько, що до бугаїв приставлений, кудись аж на той куток до дочки пішов… Отак і сидів я, за бовдура вчепившись, аж поки Ілько не прийшов та не загнав його, ірода, в корівник. Та ще доки без драбини з хати зліз, сміху було. А все через тих дітлахів. Позбігалися й командують: «Ви, діду, надміть штани та вроді як на парашуті…» Капосна дітвора, все вона тепер знає, де вам ті парашути, де вам ті ракети, де ті атоми… Нічого від них не заховаєш… Да…

Прийшов до Пилипа до Канупера, до кума, а там кендюха вже поїли, літру випили, кума спить, а кум сидить та «Ах, не вейтеся, чернме кудри» співає… От вам і бугай! А ви смієтесь! Народ у нас, у колгоспі, хороший народ, з людьми ви зразу потоваришуєте, а от з бугаєм справа сурйозна…

— Нічого, діду, я й з бугаєм якнебудь договорюсь, — засміялася Віра Іванівна.

— Договоришся з ним, з дияволом, коли він реве, як… у нас колись диякон отак ревів. Як ревоне було апостола, так спідниці в молодиць лопотять, мов од вітру… Так диякон хоч ногами не гріб, а цей реве й ногами гребе… Чорт, прости господи! Одне слово, як той казав, животноводство! Но, ти, замечталась! — гукнув дід на кобилку. — А знаєте, як нашу кобилку звуть?

— Як, діду?

— Новела! Був тут у нас один іще: сказати, не зоотехнік, а вроді практикант, усе стишки писав… Новелою лошичку прозвав. А що воно таке, я вже вам і не докажу…

— Це з літератури, діду! — пояснив Іван Федорович.

— Могло бути! Сильно норовиста й дороги не держиться… Могло бути… Ну, от і наша МТС… Сказать, і доїхали…

Удалині розляглося широке подвір'я МТС.

* * *
Директор МТС дуже привітно зустрів Івана Федоровича й Віру Іванівну:

— От і добре, що приїхали! Заповняйте анкети та й паняйте до колгоспу «Зоря». Там ви й працюватимете разом. Щоб не розлучати вас — молоде подружжя, — ми вас обох у «Зорю» й призначили.

Тут же він звернувся й до діда:

— А ви, діду, не тікайте! Повезете спеціалістів до себе в «Зорю». Вони у вас працюватимуть…

— Та мені вже про це казано! — відповів дід. До «Зорі» від МТС — дванадцять кілометрів.

Голова колгоспу вже чекав на молодих спеціалістів, бо директор МТС подзвонив йому, що вони виїхали з МТС до колгоспу.

Колгосп теж дуже гостинно привітав Івана Федоровича й Віру Іванівну. Був уже приготовлений окремий для них будиночок з двох кімнат.

— Вітаю вас у вашій хаті,— сказав їм голова колгоспу. — Улаштовуйтесь… Будемо працювати. Час добрий… Тільки от що, дорогі товариші. Ви ще до нас не приїхали, а вже є телефонограми — одна з МТС від головного зоотехніка, а друга з райради. Взавтра о десятій годині агрономові треба бути на нараді в райвиконкомі, а зоотехнікові — в МТС. Зранку й виїздіть.

— Та ми ж іще з хазяйством не познайомилися…

— Наказ, товариші, є наказ… Очевидно, там, у районі та в МТС, вам дадуть директиви, як вам слід тут у нас хазяйнувати…

Другого дня Іван Федорович раненько виїхав до району, а Віра Іванівна до МТС.

У районі відбувалася нарада колгоспних агрономів. На порядку денному було питання: «Підготовка до весняної посівної кампанії».

Перше слово голова дав агрономові колгоспу «Зоря» Іванові Федоровичу Морозу.

— Тільки ви, товаришу Мороз, доповідайте докладніше, передайте досвід іншим!

Іван Федорович підвівся й сказав:

— Тількино вчора ввечері я прибув до колгоспу «Зоря», ще не встиг і по колгоспу пройтися, — оце весь мій досвід»

— Так… Ну, тоді послухайте, інших, набирайтеся досвіду.

Чотири дні засідав Іван Федорович у районі. А Віра Іванівна в цей час працювала в МТС.

— От добре, що приїхали, — зустрів її головний зоотехнік МТС. — Ну, як там у вас у «Зорі» з коровами? Чи забезпечені ви плідникамибугаямн?

— Я тільки вчора приїхала до колгоспу, ще не встигла ознайомитись з господарством, але чула, що в колгоспі єсть якийсь дуже строгий бугай. Дід їздовий розповідав… Оце й усе, що я знаю про плідників «Зорі», — відповіла Віра Іванівна.

— Ну, гаразд! Директив тут та циркулярів різних зібралася ціла гора. Сідайте та під копірку переписуйте, треба по колгоспах порозсилати…

П'ять день Віра Іванівна перетісувала в МТС папери.

Коли вона поверталася додому, по дорозі зустрілася з Іваном Федоровичем, якого викликав в МТС головний агроном.

Зустрілися в дорозі, привіталися.

— Ти додому? — запитав Іван Федорович.

— Додому! — відповіла Віра Іванівна. — А ти?

— А я з дому! До МТС — викликає чогось головний агроном!

— Надовго?

— Не знаю!

— Ну, не затримуйся! Повертайся швидше! А як там у нас — на новому місці? — поцікавилася Віра Іванівна.

— Ну, що я тобі можу сказати? Учора пізно ввечері я повернувся з району, а сьогодні вранці оце вже їду в МТС… Спалося нічого.

Коли Іван Федорович повернувся за кілька день із МТС, він не застав Віри Іванівни вдома, в колгоспі «Зоря», — п викликали на нараду в район.

А як поверталася Віра Іванівна з району, вона по дорозі зустріла Івана Федоровича: він їхав у район на чергову нараду…

А як повернувся Іван Федорович у «Зорю», Віра Іванівна виїхала до МТС: знову всі колгоспні зоотехніки переписували чергову зливу директив та циркулярів…

Приїхала Віра Іванівна в «Зорю», а Іван Федорович виїхав до МТС, — по дорозі вони розминулися.

Увечері Віра Іванівна прийшла до правління й подзвонила по телефону, викликала Івана Федоровича.

— Я слухаю! — підійшов до телефону Іван Федорович.

— Це я говорю — Віра!

— Що трапилося, Вірочко?

— Ваню! Ти мене любиш? Скажи хоч по телефону, бо, очевидно, зустрітися нам не пощастить… Любиш, Ваню?

— Люблю, Вірусю, дуже люблю! Ще, мабуть, на тиждень директив переписувати! їйбогу, люблю!

Віра Іванівна прийшла смутна додому, сіла на ґанку та і. й заспівала:

Така її доля… О боже мій милий, За що ти караєш її, молоду?

— Чого такої сумної? — зупинився біля воріт дід їздо. вий. — Доброго вам вечора! Голова прохав переказати, що вас узавтра до району викликають! Я вас Новелою й одвезу… Сумуєте? А ви не журіться. Було й зі мною таке, замолоду. Побралися ми, а я в гулі кинувся… То на хутір, то на той куток… Дивилася моя Оришка, дивилася та за макогона: «Та й доки ж ото я на самоті зорюватиму?» Бить, сказать, не била, а разів тричі межи плечі добре штурхонула… Така потім любов пішла…

— Тоді, діду, циркулярів не було!

— Це правда — не було! Що не було, то не було! Циркулярами не замахувалась! Макогоном було, а циркулярами — ні! Що ні, то ні!

На ранок Віра Іванівна виїхала Новелою до району… А ввечері приїхав Іван Федорович. Сів на ґанку та й заспівав:

Ой я нещасний, Що ж маю діяти? Полюбив дівчину…

Чи зійдуться колись разом наші молодятка — Іван Федорович та Віра Іванівна? Поживемо, побачимо…

НАША МОСКВА

В енциклопедії пишеться:

«Клімат Москви помірноконтинентальний. Середня температура плюс 4°…» Як для кого?

Для нас, українців, — і це підтверджується за останній час багатьма прикладами, — клімат Москви теплий, лагідний, а температура в Москві для українців не плюс чотири градуси, а чи не в десять разів більша.

Під час Декади української літератури й мистецтва в Москві 1951 року температура так розпікалася, що декотрі не витримували.

1812 року, коли навіть Москва палала від наполеонівських сірничків, наполеонівському військові було не дуже тепло, було йому, навпаки, дуже холодно, і багато наполеонівських і маршалів, і генералів не могли одігрітися навіть від гарячого дихання народних месників.

І навпаки, гітлерівським посіпакам, коли вони були сунулися до Москви 1941 року, невважаючи на холодну осінь, — було їм дуже гаряче, не жарко, а шпарко…

Та це й зрозуміло: температура, вона змінюється в залежності від усяких там атмосферних і інших явищ… Одне слово — синоптика…

Автор цих рядків виріс на Україні, між соняшниками з одного боку і картоплею з другого, ріс він у той час, коли

Україна була ще Росією, а Росія була царською, і потрапив він уперше в Москву тоді, коли Росія була РРФСР, а Україна — УРСР. Було це року 1923-го.

Що найбільше вразило автора цих рядків, коли він уперше ступив на московську землю, вдихнув уперше московського повітря в свої полтавські груди?

Ну, розуміється, простори могутнього города, вир московського життя, старовинний Кремль — все це так…

А що всетаки найбільше здивувало й підкорило, простотаки зачарувало його?

Мова! Московська говірка!

Вигодуваний полтавськими галушками, пампушками, варениками, товчениками та січениками, автор учився в російській, звісно, сільській школі, бо українських шкіл за царату не було, але мова російська дуже тоді була йому трудна й незрозуміла, як і тому Васильченковому школяреві оті гемонські «перепеленята, бодай би вони були йому повиздихали»…

Російська мова для нього була тільки в книзі, та ще нею говорили солдати, що поверталися додому з війська, але з тої мови дуже кепкували дівчата, коли такий от кавалер починав на колодках закидати «поруському»:

— Дєвушки, я вас, канєшно, не знаю!

Ніколи, отже, авторові не доводилося чути справжньої російської мови в буденному житті, так би мовити, в обіході. Він читав книжки, слухав лекції, прекрасною літературною російською мовою виголошені, але ніколи йому не випадало почути звичайної розмови хорошою, справжньою російською мовою. Та ще московською!

І от автор на Ленінських, тоді ще Воробйових горах.

Автор туди поїхав просто подивитися на Москву згори.

Тоді, наскільки пригадується, ще не було там висотного будинку Московського університету ім. М. В. Ломоносова, а були там такі собі простенькі одноповерхові будиночки з палісадниками, з квітами, з геранню на вікнах і з лавочками біля воріт.

Автор сів на одній із таких лавочок, а біля воріт бавилася ціла зграйка маленьких московитів, дошкільнят.

Було тепло, світило сонце над Москвою, над городом, сонце нап'яло легенький, прозорий серпанок, і звідтам, із Москви, докочувався безнастанний гук, як то буває у бджоляному вулику, як прикласти до нього вухо.

Дітки бігали, гралися в «класи», перестрибували через стрибалочки, порпалися в пісочку, ліпили з пісочку «пасочки», хати, фортеці…

І говорили, говорили, говорили, цвірінькаючи, мов ті гороб'ятка.

Автор прислухався і… отетерів.

Дітки говорять поросійськи! Та які Чисточистої Та з такою вимовою! Мов пісеньки якоїсь швидкомовної співають!

А треба вам знати, що авторові досі доводилося бачити й чути дітей, які говорили тільки поукраїнському, а як і вважалося, що діти говорять російською мовою, то такою, де одне слово російське, три слова українських, два шулявських, а одне напівросійське-напівкуренівське.

А тут чиста-чистісінька російська — та ще й московська! — мова!

Автор так і прикипів до лавочки, прислухаючись.

Потім він устряв в ігру, у розмову з дітьми, йому так хотілося наслухатися.

Іноді, почувши з дитячих уст якесь слово, автор довго думав, що ж воно таке значить! Зразу не второпаєш…

От вискочила з двору білявенька кирпатенька дівчинка з криком:

— Їчкії їчкії їчкі!

Що ж воно таке, сам собі думає автор, за «їчкі»? А в дівчинки в руках різнокольорові дерев'яні яєчка, що вона їх винесла з хати. Виявляється, отже:

— Яїчкі! Яїчкії Яїчкі!

А дівчатко так швидкошвидкошвидко:

— Їчкі! їчкі! їчкі!

Автор сидів довго, все слухав, усе милувався з маленьких московитів, думаючи; «Дивись! Отакі маленькі, а як поросійськи говорять! А тут уже дожив до далеко післяпризовного віку, а й досі ніяк себе не нахилиш, щоб сказати, чисто поросійськи вимовляючи, приміром: «Я же вам г/к/аварил!»

Хоч убийся, а в тебе виходить: «Я же вам г/х/оворив!» І в Москві тобі відразу співбесідник говорить:

— Ви з Києва!

— А хіба в мене на лобі написано?

— На язиці! Каліграфічно виведено!

А в Москві, бачите, навіть маленькі дітки чудесно, — та як красивої — поросійськи говорять!

* * *
Матушка Москва.

Так, матушка… Для багатьох народів усіма сторонами Москва — матушка.

Навіть для Києва вона матушка, хоч Київ і сам, як відомо, мати городів руських.

Єдиний у світі, всіма сприйнятий випадок, коли мужчина, в даному разі Київ, вважається за матір.

І нікого це не здивує. Такгбо воно є! Історії не зміниш!

Ми, українці, любимо Москву, і любов наша дедалі гарячішає, бо ми переконалися, що з Москвою разом ми ніколи не будемо тією чайкою, «що вивела чаєняток та при битій дорозі…»

Але ми пересвідчилися, що Москва любить нас, українців.

Під час Декади української літератури й мистецтва в Москві наші жінки, оглядаючи визначні московські пам'ятки, не минули, розуміється, й гуму, і, нема де правди діти, гум їм таки дуже припав до серця…

Москвички теж полюбляють гум, і в деяких особливо інтересних місцях утворюються там навіть черги, щоб познайомитися з тим чи іншим гумівським експонатом.

Москвички, як ми пересвідчилися, дуже ретельно оберігають законність черги.

Наші жінки, стаючи в чергу, щоб і собі познайомитися з дуже популярним експонатом, говорили поукраїнському.

І можете уявити їхнє здивування: москвички, що стояли перед ними, повернулися до них, запитуючи:

— Українці?

— Так, українці! Москвички миттю поступалися:

— Просимо вас! Ви спереду, ми за вами!

І опинилися наші жінки прямо перед експонатами першими! …….

А коли вони повернулися до готелю, вимахуючи перед здивованими чоловіками гумівськими експонатами, чоловіки просто не повірили:

— Невже? Як?

Жінки, захлинаючись, одна поперед одною розповідали про таку люб'язність і любов до них чарівних москвичок.

— Так! Це таки справжня любов! Із самопожертвами! — погодилися чоловіки.

Москвичі люблять українську мову.

Коли автор цих рядків разом із поетом Платоном Вороньком виступав з читанням своїх творів в одному з московських парків культури й відпочинку, вони запитали слухачів, чи зрозуміло їм, чи не треба перекласти на російську мову?

— Що ви?! Що ви?! — залунало звідусіль. — Ми прекрасно розуміємо вашу чудесну мову! \^

Колись ми, українці, побоювалися так званої русифікації на Україні.

Тепер ми повинні констатувати, що русифікація нам і за вухом не свербить, а от українізація в Москві дедалі на очах поширюється.

Судіть самі.

Московські «дєвушки», та не тільки московські, а всі російські «дєвушки» вже, мабуть, приблизно процентів на сімдесят п'ять прибрали назви «дівчат».

Ім'я Остап було тільки в Гоголя в «Тарасі Бульбі» та в Остапа Бендера, а тепер часто воно почало появлятися і в прозових, і в драматичних творах російських белетристів та драматургів.

Російське ім'я «Николай» дедалі змінюється на українського «Миколу», поки що залишився «Николай Матвеевич Грибачев», та й той під загрозою. «Ксенія» переходить на «Оксану», «Петр» на «Петро», «Павел» на «Павло», а чудесноніжну:

Во поле березонька стояла, Во поле кудрявая стояла…—
дедалі владно й немилосердно витісняє розлога, як український степ:

Розпряааагайте, хлооопці, коні…
…Шкода руської культури! Старовинна всетаки, хороша, глибока культура великого нашого брата! Хай живе!

Нашій Москві, нашій матушці Москві низький, сердечний уклін од 300літнього щирого друга й брата!

ЦІЛА ЙДУТЬ

Прочитавши про те, що треба менше проводити часу в канцеляріях та кабінетах, більше працювати з людьми, всебічно зміцнювати первинні партійні організації колгоспів, МТС і радгоспів, допомагати їм вирішувати практичні справи і провадити політичну роботу в масах, секретар райкому по зоні МТС Іван Васильович замислився…

«Менше, значить, сидіти по канцеляріях та по кабінетах…» — думав він.

Думав, думав і рішуче промовив:

— Правильно!

Іван Васильович у той же день швиденько залишив свій кабінет у райкомі партії і всі папери, всі документи, що стосувалися його МТС, переніс до себе на квартиру.

«Це не канцелярія?» — сам собі подумав Іван Васильович.

«Ні!»

«І не кабінет?» «І не кабінет!»

Виходить, директиву виконано, проводитимемо час і не в канцелярії, і не в кабінеті!

На другий день на квартиру Івана Васильовича з його кабінету було перенесено телефона.

«Ну от і добре!» — сам собі подумав Іван Васильович.

* * *
Перший день минув у клопотах по обладнанню робочого місця секретаря по зоні МТС Івана Васильовича.

— А коли ти взавтра на роботу? — запитала дружина Івана Васильовича. — Щоб я встигла тобі сніданок вчасно приготувати.

— Як і завжди — о дев'ятійгодині вранці. Тільки ти не дуже поспішай, моя дорога, я тепер можу снідати й пізніше, так би мовити, без одриву від виробництва.

— Це ж як?

— А так: я керуватиму з дому. Це тепер і єсть моє робоче місце!

— Яка краса! — аж підскочила дружина. — Тепер, поки я з Пашею на базар, — ти ж з Ігорком зможеш побавитися!

— Ну, розуміється, зможу! Ідіть зранку куди там вам треба, чи на базар, чи по магазинах, чи там по кравчинях, а я вже, як секретар райкому по зоні МТС, по хазяйству буду!

— От здорово! — ще раз підскочила дружина. — Як прекрасно придумано — і круте піднесення сільського господарства, і зміцнення сім'ї! Одночасно! Так ми, Ванечко, так, значить, розподілимо тепер обов'язки: зранку ми з Пашею на базар, а ти бавишся з Ігорком. Ігорка об одинадцятій ти кладеш спати, а сам у цей час виведеш погуляти Бобика, тільки ж дивись, щоб він за сусідськими індиками не ганяв, індиків він дуже не любить і позавчора старому індикові хвоста вирвав, — сусідка нахвалялася до суду поскаржитися! Приведеш Бобика, нагодуєш Мурку! Отам на полиці трохи молочка для неї зоставлено. Та дивись, щоб вона не шкодила, бо вона в нас ангорська!

— Добре, зроблю!

— Паша сьогодні заспала й курей не перегляділа, котора з яйцем. От що, Ванечко, як нагодуєш Мурку, візьми отам у комірчині трохи проса, вийди, одчини сарай і поклич отак: «Тютечки, тютютю!» — і посип проса, тільки не біля сарая, а в сараї, всередині, як тільки кури туди забіжать, ти сарай причини, і лови тоді, і гляди, чи з яйцем…

— Хіба ж я впіймаю? Вони ж, кури, літають! Де там я за ними гасатиму?

— А чого тобі гасати? Кури в нас не наполохані, сумирні кури, ти тільки отак руку простягни та: «Сіла! сіла! сіла» — прокажи! Вона й сяде! А ти тоді бери і, як ви, вчені, кажете, — констатуй, чи на сьогоднішній день вона позитивна (з яйцем!), чи, навпаки, негативна (без яйця!). Тих, котрі позитивні, з сарая не випускай, а негативних — одчини двері і отак на них» «А киша!» Оце й усе! Пойнятно?

— Та пойнятно воно, пойнятно, та якось…

— Що «якось»? Треба звикати! Щоб керувати, треба самому знати! Так, значить, не забудь: Ігорьок, Бобик, Мурка, кури… Ну, ми побігли!

* * *
Іван Васильович побавився з Ігорком, поклав його спати і тільки-но зібрався виконувати наступну справу порядку денного — виводити Бобика, — раптом задзвонив телефон.

— Алло! Я слухаю! «Зоря»? Хто говорить? Секретар парторганізації? Гній вивезли? Куди вивезли? Ага! А навіщо? Ага… Тактак! Загальні збори перед сівбою? Ага… Ну, проведіть! Мені приїхати? Я — зайнятий! Накреслюю план… Ви в мене не самі! По всій МТС! І от що: в цей час не дзвоніть! Дзвоніть од третьої до четвертої. Від четвертої до п'ятої я по колгоспах директиви дзвонитиму! Від другої до третьої — перерва. Тактак! Перерва! Після шостої? Що ви, не знаєте, що робота тільки до шостої? Ну, отож! Як там люди? З людьми треба працювати! Все!

Поговоривши по телефону, Іван Васильович вивів Бобика, нагодував Мурку, переглядів курей…

— Ну, все, здається, — зітхнув Іван Васильович. — А сільське господарство не жарти! Дивись, аж упрів ніби трохи, — посміхнувся він. — Щото значить незвичка! Тренінгу нема! Нічого — звикнемо! Ну що ж, полежати, перепочити трохи…

Іван Васильович ліг на канапу та й задрімав.

…А так взагалі по МТС діла йшли. Не сказати, щоб дуже круто, проте йшли. Орали, сіяли, культивували, пололи, обробляли… Дзвонили телефони. Сходило сонце, і заходило сонце…

НЕ В МАШИНІ СПРАВА

І
— Ну й підкидає! От гуцикає! Навіть цигарки в губи не встромиш! Тррр! Спини коні, я закурю! Ну й дороги! От повибивало! Ну що ти зробиш? Тррр! Та спини, а то я не закурю! Тррр! Узяв тебе за кучера, а ти на вибоях коні не вмієш зупинити! Який же ти в чорта кучер?! Ну коли вже я тебе навчу?! Бачиш — яма, спиняй! Спиняй, бо язика прикусю! От несознательний народ!

Отак їхав своїми шляхами і так нервувався й непокоївся голова колгоспу на Сумщині Довбиш.

— І як отакими дорогами їздити? — бідкався Довбиш.

— А ви б, товаришу голова, з весни б їх заволочили та катками б пригладили, от воно б і не гуцикалося, і язиків би не одкусювало.

— Патякаєш?! Мені он культивація, мені он меліорація, мені он… той, як пак його… а ти про дороги… Несознательний ти…

— Та їздити ж не можна!

— Придумаємо!

Не довго думав Довбиш, щоб йому було зручніше їздити, щоб його на дорогах не дуже гуцикало, — він узяв та й купив собі за колгоспні гроші «Побєду», витративши на це двадцять одну тисячу колгоспних грошей.

Про це він думав не довго.

А от подумати про те, як господарювати, щоб люди в колгоспі не по вісімсот грамів хліба на трудодень одержували і не по карбованцю на трудодень, про це Довбиш не подумав.

Тисяча п'ятсот гектарів, що має колгосп, не дуже потребує «Побєди», можна й бідаркою їх об'їхати, та й пішечком обійти можна.

Та куди там?

Тільки «Побєдою»!

Воно, розуміється, на «Побєді» спокійніше, — мотор рокоче, не чути, як реве голодна, не забезпечена на зиму худоба, не чути, як зітхають не забезпечені своїми заробітками колгоспники…

Голова «Побєдою» літає.

А куди він долетить?

2
Григорій Іванович, голова колгоспу на Полтавщині,— він не зразу на машину сів.

Він — людина обережна, він — поволеньки.

Спочатку їздив звичайним возом… Муляє… Ну, коли муляє, то воно муляє, нічого не зробиш.

Купив Григорій Іванович лінійку на ресорах. Заплатив колгоспних грошей тисячу вісімсот сімдесят карбованців. Нічого, не так уже муляє. Та тільки ж збруя не виїзна, не цяцькована. Хіба ж пани в такій збруї їздили?

Придбав Григорій Іванович цяцьковану збрую. Та яку?! Найциганіший циган у таких наритниках не їздив: так і вилискує, так і вилискує. І бряжчить, аж видзвонює…

І на це диво викинув дві тисячі колгоспних грошей.

Літав, бряжчав, аж курява курилася.

І от раптом — муляє!..

І де муляє?

На серці!

Здавалося б, що сидиш на лінійці чи на фаетоні не серцем, а муляє — на серці! Серце болить: інші на машинах, а він кіньми.

А потім — візьміть до уваги! — як їдеш: курява, курява, курява! Ну, де ти від тої куряви заховаєшся? Просто біда!

Терпів, терпів бідолашний Григорій Іванович та й купив собі «Москвича». За колгоспні гроші, розуміється.

І гордо тепер їздить Григорій Іванович по своїх колгоспних володіннях.

Тепер уже йому з машини не так видно, що в його нема в першій і в другій бригаді зерносховища, що приміщення для тварин потребують капітального ремонту, і не так чути, що корови в нього ревуть, що коні іржуть, що голодні свині хрюкають…

З «Москвича» він не помітить, що колгосп не забезпечений возами, що свиноферма не має водопостачання, що колгосп не розрахувався з колгоспниками за минулі роки, не видав ні копійки авансом за 1954 рік.

І йому на душі спокійніше.

Та не витримали колгоспники, зібралися й ухвалили продати машину. І продали.

Не допоможуть ні «Побєди», ні «Москвичі», коли господарювати, «як мокре горить».

А як господарство кріпке, як колгосп процвітатиме, як колгоспники житимуть добре, вони самі своєму голові не «Москвича», а «Побєду» куплять.

Їзди собі на здоров'я! Заробив!

ЯК ЖЕ ВАМ НЕ СОРОМ?

1
Що іноді на селі може трапитися, як у тому селі цілих п'ять років клуб будують?

Будують, будують, будують і ніяк не збудують.

Так от послухайте, що трапилося в такому селі.

А село це знаходиться у Джулинському районі на Вінниччині.

Куди молоді подітися, коли на селі нема клубу, а церква є, а біля церкви — цвинтар, деревця, травичка?

Не в котловані і не на цеглі ж біля клубу молодь сидітиме, співатиме, розважатиметься, а там, де затишно, де дерева, де зелена травиця.

Так було й у тому селі, про яке оце мова мовиться.

Збиралися хлопці й дівчатка на цвинтарі коло церкви. Ну, розуміється, не без того, щоб іноді не заспівали:

А до мене Яків приходив, Коробочку раків приносив…

А в церкві якраз правиться, і дяк не про раків виводить, а про те, що «увесь живот наш Христу богу предадим»…

Ну, й обов'язково зразу вам вискочить на паперть якась така, хоч і не зовсім уже свята, а тільки ще преподобна бабуся з сичанням:

— Якої завели?! Страмнючі! Біля церкви? Нема того, щоб про херувимівсерафимів, а про раків?

І пішла-пішла-пішла…

І про бога, і про боженят, і про гріхопадіння… Та ви й не молитеся, та ви й не хреститеся, та ви й не говієте…

І тут же вам про тортури і про пекельні муки у пеклі для невірних.

І в смолі кипітимете, і розпечені пательні язиками лизатимете, і муки ваші будуть страшні й вічні…

А от, мовляв, як до церкви ходитимете, та' сповідатиметеся, та запричащатиметеся, тоді вас на тім світі чекатиме рай небесний. Всі дівчатка ходитимуть у білих крепжоржетових платтях та в капронових панчішках із чорною п'яткою, пахтітимуть духами «Сирень», а вечорами ангелиархангели на срібних трубах «полькипольки та й кадрелі» гратимуть, а дівчатка з хлопцями щовечора танцюватимуть. І безплатно. А хлопці всі в хромових чоботях, халявки одвернуті, штани в напуск, а на всіх кишенях і скрізьскрізьскрізь замість ґудзиків «мольнії, мольнії, мольнії»… І всі на танці на нових гоночних велосипедах приїздитимуть… І хлопці, й дівчата…

Так хіба ж утримаєшся?

От і почали дехто з молоді про рай та про пекло замислюватися, до церкви почали вчащати, говіти, вінчатися і т. д. і т. п.

А один із комсомольців вирішив не тільки сам собі добути «душі спасіння», а інших спасати: вирішив піти у священики.

Прийшов до райкому комсомолу та й каже:

— Виключіть мене з комсомолу!

Секретар райкому не встиг навіть запитати його про причину такого прохання, а він:

— Я вступив ув Одеську духовну семінарію!

Було це два роки тому, а тепер той колишній комсомолець у себе ж на селі проходить «практику», кадилом вимахує.

А один пастух, так той і без духовної освіти чудес натворив.

Біля села є там невелика балка. Пастух там пас худобу. Пас, пас та й заснув. Виспався, прокинувся, пригнав додому худобу та й почав розповідати:

— Заснув я, як худобу пас отам у балці. І от приходить уві сні до мене з неба сам Сус Христос та й каже: «Бач, вода у балці є, а хреста й досі не поставили!»

За кілька часу у тій балці виріс цілий ліс із хрестів, несли «православні» й становили.

Потім дізналися «віруючі», що то навчив пастуха місцевий священик про такий сон розповідати.

Кому-кому, а батюшці було взимку тепло, чимало дров у балку понаносили «віруючі».

Отакі чудеса на світі бувають.

Це ж іще тільки п'ять років будується клуб.

А як він будуватиметься ще двадцять, і колгоспники не матимуть змоги ні лекції проти релігійного дурману послухати, ні кіно подивитися, ні весело й культурно провести в клубі свій одпочинок, організувати виставу, хоровий гурток і т. д., — ще не такі чудеса будуть…

Так можна й до шаманства дійти: надіти на себе козинячу чи цапину голову, вхопити в руки бубна й завертітись-завихритись у дико божевільному танці, аж поки піна з рота клаптями не закапає.

Знічев'я та з суму чого не натвориш?

2
Або ще такі факти.

У селі Осадьківці Куп'янського району на Харківщині, у клубі сокотять курочки з півниками. У клубі тім було розміщено три тисячі курчат. Курчатка, спасибі їм, уже повиростали, вже несуться, півники кукурікають.

Культурні кури получилися, — у клубі ж повиростали!

Може, дивись, хтось за старою звичкою їм і лекцію прочитас чи про атомну енергію, чи про походження світу…

У колгоспі ім. Калініна Корнинського району на Житомирщині завклубом, він же й секретар сільської комсомольської організації, т. Джунь на різдвяні свята замкнув клуб і записав у щоденнику, який ведеться в клубі: «Клуб замкнено з наказу голови сільської Ради по причині релігійного празника».

У селі Сушанка того ж таки Корнинського району на Маковія посеред села біля сільської Ради і правління колгоспу було поставлено «маковія», і біля нього цілий день гуляли, танцювали, співали. Хто керував цим «святом»? Ну, ясно хто: церковники.

На хуторі Довгі Поля Чаповецького району на Житомирщині у клубі складено хміль.

Скажіть, будь ласка, що має робити молодь, коли в клубі або кури, або хміль, або, як це частогусто буває, в клуб зсипають зерно, картоплю і т. ін.?

Молодь собі шукає розваги поза клубом. А там на неї чигають і церковники, і баптисти, і євангелісти, і штундисти» і всякі такі «істи».

Вони їх залучають до чистеньких хат, де пахне чебрецем та ладаном, говорять їм солоденько-сентиментальні речі про душі спасіння, співають душевщіпливих пісень про те, як:

Птиця воздух напольняла,
Безпрестанно все літала
І крилами трепетала…
Ну, й ловляться дівчатка й хлопці на ці солодкоєлейні гачки.

Запаморочені незрозумілими речами та текстами із святого письма, молоді дівчатка й хлопці погоджуються з усім.

Тоді надягають на них білі довгі сорочки, ведуть у супроводі печально-слізливих пісень до річки чи до ставка і там їх погружають у воду. Хрестять.

І булькає у воді така собі дівиця, що для неї на саму білу сорочку треба цілий сувій полотна, булькає, як маленька.

А буває, що й така «дамочка» у ставку пірнає, що вода через греблю перехлюпується.

Вилізе, чмихне — і готова кандидатка на богородицю.

А потім уже сама хисткі серця ловить.

І вони ловляться.

А куди підеш, коли в клубі хміль? Хіба що прийдеш та заспіваєш:

Де ти, хмелю, зиму зимував. Що й не розвивався?

На жаль, хміль не вміє правильно відповісти, щоб присоромити всіх тих, хто за клубну роботу відповідає:

Ночував я в клубі, У клубі, на сцені.

А наприкінці щоб узяв та й вивів:

Як же вааам не сором?

РРРА3!

У селі Пирогові є колгосп.

Старі люди у тому колгоспі вже не пригадують, коли саме там розпочали були будувати свинарника.

— Було це, — кажуть старі люди, — як пам'ять не дасть збрехати, ще тоді, як народилася Орися, моя онука, а то, може й раніше. Орися, моя онука, ось і семилітку вже закінчила, збирається заміж іти, а свинарник… Та хай краще дід Павло розкажуть, вони старшенькі, їм видніше, бо вони ближче до свинарника живуть… Розкажіть, діду Павле, коли в нас заходилися того свинарника будувати…

Дід Павло замислюється, пихкає люлькою, пригадує…

— Свинарника коли почали будувати? Та не так і давно! За революції вже… Так, так, за революції… Уже, як ото колгоспи пішли, так почалися серед колгоспників розмови, що, мовляв, непогано було б свинарника для колгоспних свиней збудувати… Хто тоді в нас за голову колгоспу був, я вже не пригадую… Пригадую тільки, що на загальних зборах той голова вдарив по столу кулаком і промовив гостро: «Та я вам того свинарника — разраз! — і свинарник!» Після того голови ще були голови, і всі вони на зборах говорили ще гостріше: «Та я вам того свинарника!! Та про що там говорити?!»

— Ну, а далі ж, діду Павле, як було діло?

— Та як? Так і було. Настав уже 1952 рік, за голову колгоспу тоді в нас був Олекса Григорович. Дуже сурйозний голова був! Як ударив кулаком по столу та як крикнув: «Та я, товариші колгоспники, вам того свинарника — та в одну мить! Ррраз — і свинарник!»

— Ну, і що, діду?

— Ну, настав, значить, 1953 рік. За голову колгоспу тоді в нас був Іван Дмитрович. Ох і сурйозна ж людина Іван Дмитрович! Як ударив він кулаком по столу та як крикнув: «Свинарник?! Та мені трудніше, може, півтораста грамів ковтнути, ніж той свинарник побудувати! Та я як візьмусь, як візьмусь…»

— Ну й як: узявся чи не взявся?

— Та він був і взявся, уже навіть біля свинарника був походив трохи, та, бачите, настав уже 1954 рік, і за голову у нас у колгоспі обрано було Івана Євдокимовича…

— Ну, а Іван Євдокимович як?

— Іван Євдокимович дуже сурйозний голова! Він як ударив кулаком по столу та як загримить: «Свинарник? Та той мені свинарник, може, як насіння! Ррраз!»

— І що ж — вийшло? Є свинарник?

— Нема!

— А чому нема?

— Та, бачите, воно кожний голова, що ото бив по столу кулаком та кричав — «ррраз!» — кожний би міг побудувати, так треба ж для будови цегли, треба лісу…

— А хіба цегли нема?

— Та й цегельня поруч, туттаки в Пирогові, і наряди на цеглу єсть, і ділянку лісову для будівництва відведено, так треба ж, щоб хтось ту цеглу привіз, щоб хтось заготовив! Язиком ррразкать кожний може, а треба не язиком ррразкати, а діло треба робити!

— Так буде свинарник чи не буде?

— Поживемо — побачимо! Може ж, таки знайдеться голова, що не ррразкатиме, а робитиме!

— Ну, а свині ж як?

— Свині? Свині не ррразкають, а мерзнуть. Мерзнуть та хрюкають! Сердито хрюкають.

ГІПЕРБОЛІЗАТОРИ

От уже я вам і не докажу, де це саме трапилося, чи на Волині, чи біля Волині, чи на захід од Волині… Так всетаки, здається, на Волині.

Підіймали там в одному районі сільське господарство.

Підіймали круто. Комплексно підіймали.

Що таке комплексно?

Ну, це, розуміється, значить, підіймали так, щоб воно все так ото й пішло-пішло-пішло вгору, всеньке, усіма своїми галузями…

Не так ото, як говориться: «Сам у нору, тпруті вгору», а щоб усе вгору, щоб нічого в нору.

А як конкретно, то це, значить, приміром, не так, що зерно — вгору, а городництво — в нору… Молочарство — вгору, а свинарство — в нору… Кури з яйцями, а бджоли без меду і т. д. і т. ін.

Щоб скрізь був достаток і, не червоніючи, можна було заспівати: «Щоб через вінця лилося…»

У переважної більшості колгоспів у тому районі господарство таки кращало, міцнішало, твердо ставало на ноги, радуючи і колгоспників, і керівництво.

А є і такі, що… Та краще послухайте.

Підіймають вони те сільське господарство та й підіймають дружно, вигукуючи: «Раз, два — взяли!», «Раз, два — взяли!» Піт із них капле, але вони не здаються, і обличчя в них, сказать, не дуже сумні.

Ну, гадають, досягли вже досягнутого.

— Стій, хлопці! Перекурка з дрімотою!

Перекурили.

Той із них, котрий за старшого, й питає:

— Досягнуте схопленої Зупинимось?

— Де ви, товаришу, бачили, щоб ми на досягнутому та зупинялися? Та ніколи в світії

Пішли далі…

В залежності від обставин, вони і рухали вперед, і підвищували, і забезпечували, і освоювали, і спиралися на досягнення, і запроваджували досвід.

Невважаючи на винятково несприятливі умови погоди, а саме: навесні — сонце й холодок, улітку — спека, восени — падало з дерев листя та мжичило, а взимку — йшов сніг, а то ще, бува, що й злива поллє, громом торохне, блискавка блисне, морозом придавить, — особливо на водохреще, — невважаючи на все це, вони мобілізували всі внутрішні ресурси і, викриваючи всі хиби й недоліки, попрацювали як слід, добре, сказать, попрацювали…

Ну, здається, вони передосягли передосягнене.

Сиділи, перекурювали. Без дрімоти.

Настрій у всіх піднесений, прекрасний, в грудях щось розпирало, глибоко дихалось, і хотілося співати.

Поспівавши, хотіли було йти додому, але радість не пускала, хотілося гратися, борюкатися, перекидатися.

Хтось і запропонував:

— Давайте, хлопці, пограємося! Таку роботу рухнули вперед! їйбо, не гріх! На радощах чого не заманеться?! Та й усі ж ми свої…

— Давайте! — всі погодилися.

А один, котрий найхитріший, прикинувши, як «круто вони піднесли хазяйство», запропонував:

— Колись, за молодих часів, ми гралися в таку ось гру: «Хто краще збреше?» Для розвитку фантазії! Інтересно було! Чого тільки було не понавигадуємо! Давайте пограємося, може, вибрешемося.

Всі погодилися.

— Тільки ж не за так, не задарма щоб, а хто програє, той купує… та небагато… ми ж не на банкеті тут зібралися… ну, по півлітра, не більше…

— Що, що! Що ти сказав?!

— Та ні, товариші, не думайте, що отого… За кого ви мене вважаєте?! По півлітра… Та… дивись, із голови вилетіло.

— Не часто, мабуть, уживаєш?

— Та ні… Ага… По півлітра… кефіру! О!

— Кефіру? Кефіру можна!

— Так… Ну, хто перший? Починай ти, директоре!

— А чому я?

— Ти ж МТС! А механізація перед веде! Бреши!

— Як мені, то й мені. Так от, товариші! Відремонтував я достроково всі трактори, всі комбайни, весь інвентар… Та це ще не все! Запчастини всі в мене є! І це не все! Механізував усі ферми, покопав ставки…

— Ой годі! Ой помремо!

— Та дайте ж договорити!

— Годі! Ясно! Говори, Іване Івановичу, ти!

— У мене "пересічний надій на фуражну корову 11 849 літрів…

— З бугаями чи без бугаїв? Гогого! Хахаха!

Скільки того реготу було після кожного виступу! Захлиналися, хапалися за груди й за черева, аж сльози градом по обличчях котилися, — так реготалися.

Розповідь Петра Петровича про те, що він увесь гній вивіз на поле, так розсмішила, що мало не полускалися всі з реготу, бо всі знали, що він, щоб на гнойовищі в нього не було гною, наказав увесь гній повкидати назад до корів у станки та в загони…

А Сидір Сидорович підвівся та тільки всього й промовив:

— А в мене на фуражну корову надоєно по двісті п'ятнадцять літрів на рік!

— І все?

— Все!

— Так це ж правда!

— Ні, брехня! Та ще й яка брехня! Грандіозна!

— Яка ж це брехня?

— А от угадайте! Ніхто не вгадав…

— От яка це брехня! — переможно подивився на всіх Сидір Сидорович. — Я вам сказав, що в мене фуражні корови! А які вони фуражні, коли в мене для них ані сінинки, ані зернинки, ані бурячинки, ані силосинки, сама соломинка, та й та не січена.

— Нуну?! А як же вони на світі живуть?

— Я й сам дивуюся! Кріпка тваринка! Призвичаїлася, втяглася і живе. Та ще й доїться!

…Першу премію за понадгіперболізовану брехню голосуванням присуджено було Сидорові Сидоровичу.

— Ну, з нас тобі, Сидоре Сидоровичу, по півлітра кефіру. Візьми грошима! — кинули йому по полтинику друзі.— Пий на здоров'я! Перегіперболізував нас усіх!

— А ви ж куди?

— Куди? Додому!

Директор МТС моргнув Іванові Івановичу:

— Заскочиш до мене! Холодець у мене! З хроном! Без кефіру! Тільки не барись!

Іван Іванович зайшов на холодець до директора МТС. Сиділи, закусювали.

Закусювали, будькалися та ще й підсміювалися: он, мовляв, які ми! Як уміємо замилювати очі!

І здавалося, що червонів за них холодець та сердитішав хрін, думаючи: «А коли вас, брехунів, візьмуть за хвіст та на сонце?»

…Ми за думку холодцю з хроном!

СУСІДИ ЛИХІЇ, ВОРОГИ ТЯЖКІЇ

1
На дверях, на парадних дверях, котрі ведуть із сходів у комунальну квартиру, на окремих табличках понаписувано:

1. т. Передерієві — стукати 1 раз, тільки кріпко.

2. т. Недодерієві — стукати 2 рази, не дуже кріпко.

3. т. Перехилипляшці — стукати 2 рази: один раз — кріпко, другий — потихеньку.

4. т. Ластівочці (балерині) — стукати 3 рази ніжно.

5. т. Горобцеві — стукати 4 рази. Стукайте дуже, бо не почую.

6. т. Поведиоко — стукати 5 раз.

7. т. Довбні — стукати 6 раз.

8. т. Канделябровій — стукати 7 раз. Тільки точно.

Як бачите, в комунальній квартирі було вісім квартирантів. На всіх були одні вхідні двері, одна кухня, у кухні — сім газових плит, бо т. Канделяброва заявила:

— Я взагалі не годуюсь, і мені ваш газ не газ, а нерви!

Була одна ванна і таке інше теж одно.

У прихожій було п'ять окремих електричних щотчиків.

Чому?

Тому, що т. Передерій заявив, що світло йому шкодить, од світла набігають на очі сльози, і йому світло не потрібне.

Ластівочка пояснила, що вона приходить із театру дуже пізно, вже розвидняється, і зразу лягає спати.

— Навіщо ж мені світло? — сказала вона. Канделяброва заявила рішуче й грізно:

— Свічу очима!

— Як це? — запитали сусіди.

— А так: свічу, і вже! Мені видно!

— А лампочка у вас навіщо?

— Лампочка? — перепитала Канделяброва. Трохи подумавши, мов вистрілила: — Від такої чую! — та й грюкнула дверима.

Пробачте, забув сказати: на дверях у цю комунальну квартиру було повирізувано ножем різні написи. Серед них:

Проти прізвища Ластівочки викарбувано: «Стукутукустукушечки!»

Проти прізвища Горобця написано: «Глухий цвірінь!» Проти Довбні запитання: «А чим стукати, Довбнею?» А біля Канделябрової красувалося: «Я б тебе, гада, стукнув!»

Були ще різні на дверях написи, але всі вони були загального і не зовсім літературного змісту, тільки праворуч чорнильним олівцем дуже товсто хтось вивів:

«Хто кого? Чи Недодерій Передерія недодере, чи Передерій Недодерія передере? Дуже інтересуюсь!»

Під дверима була куча сміття, бо кожний із жильців говорив:

— Я ж учора прибирала! Чому все я та й я?!

2
Мені треба було завітати в особистій справі до товариша Довбні.

Я й постукала роздільно шість разів: стук, стук, стук, стук, стук, стук! Чекаю.

Чую: раптом рипнуло в квартирі двоє дверей і почувся сердитий жіночий голос:

— Стукнуло сім разів! Куди ви претесь?

— Стукнуло шість, а не сім разів! Куди ви претесь, а не я!

— А я кажу — сім!

— А я кажу — шість!

— Сім!

— Шість!

Суворий чоловічий голос погрозливо промовив:

— Я тебе як стукну оце, так будетаки сім! Але ти вже більше і сама не стукатимеш, і на стук не виходитимеш!

На відповідь жіночий гістеричний зойк:

— Сім! Сім! Сім! Сімсот тобі болячок у печінку! Сім!

Тоді вже я ризикнула й закричала зза дверей:

— Шість! Я стукнула шість разів! До товариша Довбні!

— Ага! — агакнув чоловічий голос.

— Не агакай мені межи очі, не агакай! Ходять до тебе такі ж паразити, як і ти! Стукають, не розбереш, чи сім, чи шість! Геббельс!

— Хто Геббельс?! Я — Геббельс?! Та я тебе, су…

Але я так затарахкотіла в двері, що крик ущух, грюкнули двері в квартирі так, що забряжчали шибки, а передо мною, відчинивши насхідні двері, стояв Довбня.

— Драстуйте!

— А, це ви? Заходьте, прошу вас, — запросив мене Довбня. — Давненько щось вас не було!

— Виїздила з Києва… Що це тут у вас за баталія така? — запитала я.

— Та знаєте, іноді виникає з сусідкою дискусія, скільки разів стукнуло, чи сім, чи шість. До неї стукати сім разів, а до мене — шість. А стуки іноді зливаються, бо сусідка глуха на праве вухо, а я — на ліве… От і дискутуємо…

— І часто це у вас трапляється? — поцікавилась я.

— Не дуже! Вісімдесять раз на день, коли не рахувати боїв місцевого значення, з іншими сусідами…

— Сердита, видимо, у вас сусідка?

— Та як вам сказати? Характер правильний — гібрид кобри з ящіркою! Енергійна дамочка: позавчора дев'ятий її чоловік у вікно вистрибнув!

— Ну, а далі як гадаєте?

— Як? Я знаю як? Тримаюсь, щоб сьомий або восьмий раз не стукнуть. Не в двері, розуміється…

— Ні! Це ви облиште! Через таку особу йти в далекі табори! Що ви?

— А ви гадаєте, там буде гірше? Там люди працюють, їм нема коли з сусідами скандалити!

— А ваша сусідка що робить?

— Спец по швейних машинках! Вона стільки тих швейних машинок за ці роки придбала, що можна заставити ними швейний комбінат «од Кавказу до Алтаю, од Амуру до Дніпра»… Ну, і все таке інше, котре дефіцитне… Живе, як Клеопатра, тільки що останній Антоній у вікно стрибнув…

Та вона не журиться: ще якийся місцевий або Кай Юлій Цезар, або Жора Плюньвглаза з'явиться…

— Так, так! — татакнула я.

…Раптом знову стук у насхідні двері. Стук, стук, стук, стук, стук! П'ять разів.

Люто рипнули двері, і Клеопатрин голос різонув:

— Сім?

Із других дверей інший голос промовив:

— П'ять!

Клеопатра висловила резолюцію:

— Стукають! У голові б їм стукало!

Я сиділа й думала: ні, комунальні квартири треба будувати так, щоб для кожного жильця був окремий вхід.

З
Я завітала до Довбні так приблизно годині о дванадцятій удень.

Поки ми розмовляли, в комунальній квартирі на єдиній, хоч і просторій, кухні почалося готування обідів. Почувся легенький запах газу, бряжчали тарілки, каструлі, стукали ножі…

Рипнули чиїсь двері, і почулося:

— Сусідко, у вас молоко збігло!

— Як збігло, коли я вогонь прикрутила, аби тільки блимав! Не могло збігти!

— Але ж збігло!

— Це ти, паразитко, навмисне вогонь одкрутила!

— Тю на вас! Що ви верзете?

— Не тюкай на мене, не тюкай! На батька на свого тюкай!

— Та при чім тут батько?

— А при тім, що твій Петько в коридорі мочиться! А ще інтелігентка! Діти в коридорі мочаться, а вона книжки передплачує! За дітьми дивитися треба, а не за книжками!

— Я б прохала вас, Катерино Михайлівно, не вчити мене виховувати дітей, бо ще «вопрос», хто мочиться!

— Хто мочиться?! Я — мочусь?!

— Я не сказала, що іменно ви мочитесь, я тільки говорю, що єсть люди, которі мочаться!..

— Подумаєш, у неї муж головний бюстгалтер, так я вже мочусь!

— Прошу вас мене в кухонні справи не мішати, я бухгалтер — це факт, і головний — це два, але це ще не значить, що жінка всякого шофера може говорити, що моя мочиться…

— …Ааа! Так я жінка всякого шофера?! Та я з тебе дебет-кредит ізроблю!

— Граждани! Та будьте ж сознательні! Граждани!

— Хай вона буде сознательна! Як у мене чоловік шофер, так я повинна бути сознательна, а як у неї — бюстгалтер, так вона — ні!

…Я сиділа й думала: в комунальній квартирі треба будувати для кожного жильця окрему кухню…

4
Сидимо, говоримо… Аж ось крик:

— Хто це води у ванну напустив?

— Я напустила! Купатись буду!

— Ви напустили?

— Я напустила!

— Вона води напустила! Бачили?!

— Я напустила!

— Хіба ви не знали, що сьогодні купаюсь я?

— Чому ви?

— А чому ви?

— Ні, ви скажіть, чому ви, а не я?!

— Купатимусь я!

— Ви?

— Я!

— Ну, так купайся ж, купайся, купайся!

— Граждани! Рятуйте! Топлять!

А я собі думала: в комунальній квартирі для кожного жильця повинна бути окрема ванна!

— Ірроди! Хто в мій борщ мишеня вкинув?

— Божже мій! Хто у раковині моє кошеня втопив?!

Я не витримала, вискочила з комунальної квартири й подалася додому…

Ішла й думала: окремі двері, окремі кухні, окремі ванни… Окреме і таке інше…

Господи! Як це трудно все попереробляти!

Може, легше попереробляти характери наших жильців?

Як ви гадаєте? Давайте спробуємо!

ЩОБ НІ В КОГО НЕ БУЛО ТАКОГО.

1
Готувалися в одному колгоспі садити кукурудзу.

Взимку правління колгоспу разом із партійною організацією та з колгоспним активом ретельно вивчили й проробили постанови партії і уряду про кукурудзу.

Відбулися загальні збори колгоспників, де детально обговорили справи про збільшення земельної площі під кукурудзу й ухвалили, замість колишніх, що сіяли, 70 га кукурудзи, посадити цього року 600 гектарів.

Голова колгоспу з бригадирами відвідали Марка Остаповича Озерного, проконсультувалися в нього, як вирощувати кукурудзу.

В колгоспі організовано було семінари по кукурудзі, куди запросили знатну кукурудзоводку Євгенію Долинюк, яка поділилася з колгоспниками своїм досвідом викохувати кукурудзу.

Одне слово, в колгоспі підготувалися до посіву кукурудзи якнайсерйозніше й найкраще.

Доярки, підкидаючи в кормушки січку, заспокоювали своїх корівок.

— Не журись, — говорили, — Трояндо! Наступної зими веселіше позиратимеш! Знаєш, як пахне силос із кукурудзи? Як вино «Перлина степу»! Силосовані качани молочновоскової зрілості? Не куштувала? Маринований виноград їла? Ще смачніше! Та не дивись на мене так печально! Їж поки що січку! Не довго вже тобі страждати! 600 гектарів кукурудзи! Розумієш?! Як жалько, що ти, Трояндо, не розумієш! Покуштуєш, зрозумієш! Ремиґай!

Дід-бугаєзнавець ремствував:

— Його, диявола, і на житній соломі не здержиш!.. А що з ним буде, як йому молочновоскової кукурудзи даси?! Рішить він мене, хамлет, істинне слово, рішить! Не бугай, а гаспид! Тигра! Пррриймись!

Свинарка Катя прибігла До правління колгоспу з радісним криком:

— Волга опоросилась! Аж сімнадцятеро! 11 свинок, 6 кабанчиків! Це вона почула, що в нас 600 га кукурудзи!.. На кукурудзяну дерть — піддала! Уррра!

Настрій у колгоспників повеселішав. Птахарка баба Вустя, глядячи курей, котора з яйцем, раптом заспівала:

Сватай мене, серденьку, вийду я…

Дід-бугаєзнавець підслухав і єхидно запитав:

— А на який цвинтар сватів засилати? Дивись — заспівала?! Не буде баба дівкою, — не рипи деркачем! Деркач — не соловейко!

Баба зніяковіла, впустила курку, вхопила півня і, скрикнувши: «Дивись, і цей з яйцем!», — сплюнула й перехрестилась.

2
Садили кукурудзу квадратногніздовим способом. По зябі. Вчасно вологу закрили, провели як слід культивацію, старанно на квадрати розмаркирували. Квадрати вийшли все'дно, як у підручнику з геометрії. Садили кукурудзосаджалками.

Посадили. Легенько зітхнули. На другий день дощ. Майський, обкладний, тихий. Під такий дощ у маю спиться навіть головам колгоспів, навіть агрономам. А секретарі райкомів починають усміхатися до своїх дружин, помічають, що їхні дружини ще нічого собі.

Один секретар райкому під такий майський дощ подивився на дружину та й каже:

— Дивись! Та ти в мене вроді блондинка!

— Отакої. Я в тебе дванадцять літ блондинка!

— Хіба? А торік я ж сам помічав, як кукурудза в районі погоріла, — ти вроді була чорна, брюнетка!

— Та то тобі здалося!

— Могло бути! А дітки як наші вчаться? Чи здорові вони в нас? Скільки це Андрійкові? Ага… пригадав! Він тоді народився, як мене за буряки пісочили! Того літа зовсім дощів не було…

…Велике діло дощ у маю… Кукурудза посходила.

З
Тепер, як ви знаєте, папери не в пошані. Паперовий бюрократизм виживаємо. Тепер телефони. А телефонний бюрократизм це ж не паперовий, а це телефонний. Це — не вмер, а це — задавило.

Ну, от, значить, так.

Із області — в район:

— Як із кукурудзою? Негайно під вашу особисту відповідальність, терміново, молнією, виконання в ноль-ноль — скільки посадили, як зійшла, який процент не зійшло.

Із района в МТС:

— Як із кукурудзою? Негайно і т. д…

Із МТС голові колгоспу:

— Як із кукурудзою? І т. д. …

Голова колгоспу до бригадира:

— Як із кукурудзою? І т. д.

Бригадир до Петька:

— ПетькоІ Катай до тітки Параски на поле, спитай, як там воно, скільки процентів не зійшло? Та одним духом.

— Дайте коня, дядю! Я — верхи!

— Коня йому? А верхи на дубця, та галопом мені! Канахвета куплю!

— Е, купите! Той раз, як аж за могилу бігав, казали, що канахветів дасте, а дали?

— За всі рази цей раз одержиш! Катай! Пішло знизу.

Петько бригадирові:

— Тітка Параска казали, що зійшла!

— Скільки процентів зійшло, казала?

— Казала!

— Як казала?

— Тітка Параска нагримали: «А трясця його знає, скільки там тих процентів? Усе зійшло! Повилазило тобі: усе, бач он, зеленіє!»

Бригадир голові колгоспу:

— Усе зійшло! Сто процентів!

Голова до МТС:

— Схожість сто процентів!

МТС до району:

— Схожість сто процентів!

Район до області:

— Схожість сто процентів! Доложіть Петрові Петровичу, що цього року район не підкачає!

Область у центр. І т. д. …

За кілька часу телефон зверху вниз:

— Прорвали? Знизу вверх:

— Прорвали! Залишили по дві рослини в гнізді!

Зверху вниз:

— Розпушили? Вздовж і впоперек?

Знизу вверх:

— Розпушили! І вздовж і впоперек!

Щоправда, тітка Параска гримнула Петькові: «Скажи, що не тільки вздовж і впоперек, а ще й навскоси розпушили! І доки ти мене, харцизе, мучитимеш?»

— Та це хіба я? Це — дядько бригадир требують! Але цього в телефонограму не вставили.

4
Восени, коли зібрали кукурудзу, вийшло… по вісім центнерів з гектара…

Тоді зверху вниз грім:

— Що? Як? Яким чином?! Чому?

До Параски:

— Та ти ж казала, що сто процентів?!

— А я знаю, скільки тих процентів?! Зеленіло!

— Та по ямках же ж видно, що мінімум тридцять процентів порожні. Не сходила в них кукурудза!

— А я знаю?! Зеленіло ніби добре!

Восени доярка говорила корові Троянді:

— І цю зиму, Трояндочко, щодо кукурудзи тугувато! Ну, може, на той рік! Не сумуй, голубочко! Мені теж не легше…

Свинарка Катя схлипувала в кулак:

— Продали, Волго, твоїх поросяток! Що поробиш — кормів обмаль!

І тільки дідбугаєзнавець не дуже сумував.

— Переймись, дияволе! — гримав він на бугая. — Поживу ще я біля тебе! Не задавиш, бо й цю зиму на житній січці…

А один секретар райкому говорив дружині:

— Чорна ти якась! Ти ж блондинка ніби в мене?!

Дружина махнула рукою:

— А вже яка є, така й є. Он уже й Вася в школу пішов.

— Хіба? — здивувався секретар.

ЗАГИБЕЛЬ КАР'ЄРИ

От уже я вам не скажу, де саме трапилася ця страшна подія: чи на Кіровоградщині, чи на Вінниччині…

Дехто доводить, що це було на Київщині, дехто — що на Черкащині, а один газетний кореспондент упевнено заявив:

— Та що ви говорите? Я добре знаю, що це було на Херсонщині, я ще сам хотів писати про це…

Та це не так уже й важливо, де саме це трапилось, — погано те, що така незвичайна подія могла трапитися. Яка пригода?

Довгоносик поїв чотири чи п'ять кар'єр.

Не к а р' є р і в (кар'єр) — відкритих розробок корисних копалин, а к а р' є р (кар'єра) — успішного поступу вперед у галузі, в даному разі, службової діяльності.

І така лиха личина ті кар'єри понищила, що навіть ріжок та ніжок від них не залишилось, а зосталися від двох тільки чепчики, від одної — голубий бант, від якоїсь — пудрениця та губна помада…

Одне слово, пожер довгоносик ті кар'єри до цурки!

Кар'єра — це робота людини, її громадське сумління. Ця робота, це сумління перевіряється зараз, — коли мова йде про людей сільськогосподарської, агрономічної праці,— участю в боротьбі за урожай.

Кар'єри, про які ми розповідаємо, такого іспиту не витримали.

Посіявши цукрові буряки й кукурудзу, шефи тих кар'єр полягали трохи перепочити, а кар'єри свої погуляти відпустили.

— Підіть, — кажуть, — пройдіться трохи, провітріться, на ставку покупайтесь!..

От лежать собі кар'єри під вербою над ставком, у самих купальних костюмах…

Уже вони покупалися, поплавали, водичкою похлюпалися, лежать, на сонці вигріваються, сохнуть…

А довгоносик, знищивши в одному колгоспі буряки, перелазив до другого колгоспу та й побачиз біля ставка кар'єри…

За дорогу зголоднілий, взагалі ненажерливий, лютим тигром накинувся він на кар'єри…

Та кар'єра, що лежала перша від шляху, тільки й скрикнула:

— Мамочко! Мамунечко! — впала непритомна. Летять з неї резинки, ґудзики, банти, теліпаються бретельки, — і тільки шелест іде.

Одну кар'єру доїдають, а іншу за руки та за ноги держать.

Тільки одна й вирвалася, залишивши в щелепах у довгоносика модельні босоніжки.

Ця кар'єра вміла плавати, кинулася в ставок, пірнула і стилем «батерфляй» махонула на той бік…

— Оточити ставок! — скомандував найстарший із довгоносиків. — Вилізе з води, ніде не дінеться…

Ми не будемо описувати тяжких страждань останньої кар'єри в ставку: вона і мерзла — ніжна шкіра її скидалася не на гусячу, а на гусакову, — вона захлиналася, посиніла і цокотіла зубами, як цокотить друкаркастенографістка під час розшифровки й передруку промови відомого ентомолога на конференції по боротьбі з шкідниками сільськогосподарських рослин.

За час перебування у воді вона пригадала все життя і своє, і своїх подруг.

Вона згадала, як народилася. Ніжнаніжна, як пролісок, з якимись ще не зовсім ясними мріями, бажаннями… Потім почала рости, рельєфнішати, набирати певних форм. Прояснилися в неї вже й шляхи зростання. Зародившись у молодого колгоспного агронома, вона останнім часом перебувала вже в особі головного агронома відомої МТС… Ввижалася постать начальника обласного сільськогосподарського управління…

А далі, далі…

Моторошно було думати… Кабінет міністерства… Аж скрикнула: «Ох, не ррраздражайте грудь мою больную…»

Моторошно, але як солодкоприємно мріяти!

Вона обурювалася з того, що її шеф махнув рукою на боротьбу з довгоносиком, пустив справу на самоплив…

І от наслідки!

Загинули буряки, загинули її подруги, чия доля така подібна до її власної…

І от тегер вона теж мусить загинути…

Порятунку нема, довгоносик стіною оточив ставок, чекаючи, коли вона вийде з води.

— Так не буде ж потвоєму, довгоносе! — скрикнула кар'єра.

Пірнула і не виринула… Втопилася…

Витягли тіло кар'єрнне із ставка тільки через три дні.

Поховали утоплену кар'єру разом з останками її вірних подруг: з двома чепчиками, голубим бантом, пудреницею та губною помадою.

Похорон був дуже скромний. Музики не було.

Тільки пригравав на гребінці зав худ місцевого клубу, бо голова колгоспу ще перед весняною посівною заявив:

— Як почую під час весняної сівби баян, я з тебе самого гармонію зроблю. Ще й клапани поставлю! Так і знай!

Однуоднісіньку промову виголосила кар'єра головного агронома з сусідньої МТС. Та це була не промова, а похоронне голосіння:

— Ой подружечки любенькі! Та ви ж мої дорогенькі! Та ви ж мої дорогенькі, та ви ж мої ще й миленькі! Та на кого ж ви мене, сирітку, зоставляєте?! Та на кого ж ви мене та ще й покидаєте?! Та чого ж я вам та не присовітувала, як сама робила… Та ховалися б ви, як і я, від того довгоносика по ловчих ямках та по напрямних канавах. Та перескакували б ви так, як я, з ручного обприскувача та на кінний, а з кінного та на тракторний! Та все б, подружечки мої, з гексахлораааном! Та оточили б ви себе школярами й школярками з пляшками та з банками… Та збирали б того довгоносика по карбованцю за кілограм! А потім по курниках виїзних би переховувалися… І були б ви тепер живенькі та ще й здоровенькі! Прощавайте, мої рідненькі, прощавайте, мої дорогенькі! Земля вам пу…

Не могла, бідолашна, вимовити всього слова «пухом», — розридалася…

Так і пішли загиблі кар'єри в могилу з чудернацьким побажанням:

— Земля вам пу…!

Нічого не зробиш: «пу», так і «пу», — так і буде! Позалишалися їхні шефи сиротами. Є, проте, надія, що скоро їм дадуть по строгачу, — все-таки в парі якось веселіше.

* * *
Закінчуючи це печальне оповідання, автор його не може з глибоким сумом не промовити:

Нема сумнішого нічого в світі,

Як довгоносик поїсть цукрові буряки!

Хоч немає рими, та зате є правда!

ДЗВОНАРІ

І
Дррр! (Пауза). Дрррр! (Пауза)… Дрррр! Це дзвонить телефон.

— О господи! Знову! — це або говорить сама до себе, або думає заклопотана людина і бере телефонну трубку: — Ну?!

Потім заклопотана людина стріпує головою і поспішає сказати у ту саму трубку:

— Пробачте, не «ну?!», ая вас слухаю!

Хтось про щось говорить телефоном заклопотаній людині. Заклопотана людина слухає. Послухавши, сердито кидає:

— Ну?!

Заклопотана людина ще кілька часу слухає, потім нервово кладе трубку на телефон.

— Показилися! — бурмоче заклопотана людина.

— …Дррр!

— Ну?! — взявши трубку, запитує знову та сама людина. — Пробачте, я вас слухаю!

— … Ні, не перебили! Я сам перебив!

— …Дррр! Дррр! Дррр!

II
Відповідальна людина, що працює в одній керівній установі, приходить щодня на роботу, як їй і належиться, о дев'ятій годині вранці.

Людина ця виконує відповідальну роботу, розробляє й вирішує справи, над якими слід подумати, слід про ці справи прочитати чимало матеріалів, продивитися книжки, прикинути, порівняти, зважити, а потім уже вирішити.

Це людина розумової праці…

Ну, от, значить, рівно о дев'ятій годині ранку людина сіла за стіл… Раптом:

Дрррр! — телефон.

Відповівши на перший дзвінок, людина розгортає справи, читає.

— Дрррр!

— Я вас слухаю!

Після п'ятнадцятого «дррр!» людина, беручи телефонну трубку, вже говорить не «я вас слухаю», а «ну?!», потім, схаменувшись, поправляється: «Пробачте, не «ну?!», а я вас слухаю!»

Після сімдесят п'ятого «дррр!» людина довго-довго дивиться на телефон, потім, ніби щось пригадавши, говорить «ага!», бере телефонну трубку і каже:

— Ви мене слухаєте?

Після сто одинадцятого «дррр» відповідальна людина хватає в руки не трубку, а телефонний апарат, прикладає його до вуха й дивується:

— Дивись, поважчала як трубка! І незручно її якось до вуха прикладати!

Потім думає, думає, думає і раптом несамовито кричить:

— Галло! Та галло ж твоїй матері! І падає в крісло.

Потім підводиться з крісла, підходить до вікна, надворі весна, на зеленокучерявій під вікном липі стрибають, весело цвірінькаючи, горобці.

Людина дивиться на горобців і ніяк не може пригадати, що воно таке, які то такі веселі пташки стрибають…

Потім таки пригадує, що то горобці, ніяковіє з того, як вона. могла забути горобців, це її сердить, і вона сердито говорить:

— Телефона б вам на липу повісити! Ви б так не стрибали, не цвірінькали!

III
А які такі справи, які питання розв'язувала відповідальна людина, не випускаючи з рук телефонної трубки цілісінький білий робочий день?

Перші дзвоники, з дев'ятої приблизно до десятої години ранку, сильно дуже інтересувалися, як себе почуває відповідальна людина, як їй спалося, що їй снилося і т. ін.

Ранкові дзвонарі намагалися всілякими такими «наводящими» фразами довести людині, що вони вже на роботі, що, мовляв, аж ніяк вони на роботу не запізнюються, а приходять вчасно, а деякі кидали, так, між іншим, що для них прийти на роботу за п'ятнадцять-двадцять хвилин до початку робочого дня — це не тільки звичка, а доконечність, яка їм дає не радість, а простотаки дисциплінарний восторг!

— Я й дітей так виховую! — запевнив відповідальну людину один із ранкових дзвонарів і при цьому схвильовано запитував: — А ваші дітки як? Подейкують, що скарлатина ходить! Берегти треба! Я своїх у дитячий садок аніні! Діти — вони діти! А ми батьки, так ми повинні бути таки батьками!

Кинувши ще кілька таких афоризмів, дзвонар вивершав розмову:

— На все! Подзвонюйте!

…Частенько просять розв'язати такі складні й принципові питання:

— У нас поруч дикторської кімнати живе родина з дітьми. Діти шумлять, заважають дикторам. Чи можна ту родину переселити до іншої кімнати?

— А вільна кімната є?

— Є! Звільнилася оце!

— Так навіщо ж ви запитуєте?

— Та знаєте, воно, якто кажуть… Хехехе! На рибалці не були?

— А я рибалкою не захоплююсь!

— І я не захоплююсь! А дехто вудить! Хехехе! На все!

…— Турбує вас кандидат філологічних наук Іван Іванович Крапказкомою!

— Уже захистили? ВНаюІ

— Захистив, захистив! Тяжкувато було! Підняв же тему! Бєлінський за таку не брався!

— А цікаво, яку саме тему ви підняли?

— «Вплив дубових полиць на палітурки «Кобзаря» Т. Г. Шевченка видання 1871 року».

— Інтересна тема! Так що вас турбує?

— Як ви гадаєте, чи не краще нам слово «вйо» писати не просто «вйо», а після літери «ви» ставити апостола?

— Якого апостола?

— Та оту кому, що хвостом угору!

— Ага! Це не в моїй компетенції… Апостоли — це тема богословська!

— Пробачте!

— Привіт! Привіт!

— Хто це?

— Не впізнав? А на війні, пам'ятаєш, ти на Ельбі, а я на Дунаї!

— Пам'ятаю! Є така Ельба, і Дунай є! Так що вас цікавить?

— В інструкції сказано, що культивувати міжряддя кукурудзи слід вздовж і впоперек. А колгосп «Зоря» спочатку прокультивував упоперек, а потім того вздовж! Чи ставити на бюро, чи ні?

— Став! Став! Став на бюро! — закричала відповідальна людина. — А потім і сам на бюро ставай! Все!

IV
Телефон, кажуть, винайшов німецький учитель Пилип Рейс, а вдосконалив американець Белл. Вони — не винуваті.

Якби вони знали, що появляться отакі «дзвонарі», вони б утримались.

НЕ ЗАБУВАЙМО

I
В одному колгоспі бригадирова жінка щовесни на вгороді в себе садила кукурудзу.

І дуже пильно її доглядала, — бувало, і прорве, і прополе, і землю підпушить, і попасинкує — і така родить щороку кукурудза, що коли було бригадир прийде додому після трудів праведних (ну, й роботи! ну, й роботи!) дуже втомленим, таким, що в нього не тільки ноги, а й язик заплітається, і жінка бралася або за рогача, або за качалку, — так бригадир ховався в кукурудзі.

Увійде було він у кукурудзу, — і картуза на голові не видно, така була кукурудза висока, та лапата, та густа.

Жінка, було, стоїть біля кукурудзи, качалкою розмахує та кричить тільки:

— Ось потолочи тільки, іроде, мені пшінку, потолочи, я тебе, бабський празнику, потолочу!

Отака щороку виростала на бригадировім присадибнім городі кукурудза.

Небагато її й садили, — всього там кілька соток, — а було й дітям частенько повнісінькі баняки молодих качанів варили (хай дітки поласують!), було й на мамалиґу, і на кукурудзяну крупу для каші, і на дерть…

І корівчина взимку не голодувала, і двох кабанів, таких, «як світ», щороку відгодовували.

І як визріє було восени кукурудза, пообламують качани, бригадир ніколи не забував нагадати жінці:

— Ти ж мені, дивись, не накидай насипом вогкої кукурудзи в кіш, розклади на ґанку, на блясі, хай підсохне, провітриться, а тоді вже в кіш.

— Та що ти мене вчиш? Без тебе знаю!

— А на насіння повідбирай найкращі качани, хвостів не обривай, пов'яжи в пучечки та повісь на жердині під стріхою, хай на вітрі підсушуються, а на зиму на горищі порозвішуємо… Насіння — це все!

— Бабі своїй розкажи! — гнівалася бригадирова жінка. — Дивись, який хазяїн знайшовся! Професор! А хто щороку так робить, ти чи я? Взяв би та й зробив, а то тільки язиком плескати вмієш!

— У мене й без твоєї кукурудзи ділов хапає! Мені он за всю бригаду відповідай, а ти хочеш, щоб я ще й удома сам усе робив? А ти навіщо? Бариня яка!

Гиркалися вони, гиркалися, це так, а проте по хазяйству завжди було все справно і кукурудза на насіння зберігалася до весни качан у качан, зернина в зернину, без єдиної плямочки, суха, дзвінка, добірна…

Ну, й сходила як слід! Не було того, щоб посаджене зеоно навесні не зійшло!

ІІ
Бригада цієї весни посіяла квадратногніздовим способом сто двадцять гектарів кукурудзи. Посіяли, чекають, як зійде.

На схожість перевірити чи забули, чи не встигли, чи просто:

— А чого там її перевіряти? Зійде й так!

А воно «так» і не зійшло. То там витягнулося, то там… Не кукурудзяне поле, а чорноряба корова: гетьчисто чорні плями.

І почалося:

— Підсівай! Підсаджуй!

— Я ж казав, що в торфогнойових горщечках для підсадки слід було посадити кукурудзу!

— Казав, та не зав'язав! Бригадир руками розмахував:

— Не простежили з осені, які качани на насіння залишили!

— А хто повинен був простежити?

— А хіба я?

— А хіба я?

— А чому саме я?

— А чому саме я? Хіба мені найбільше треба? І пішло, і пішло, і пішло…

Якби з тієї балаканини сходила кукурудза — ой, яка б вона була висока та качаниста! Заметушилися:

— Паняй, позич насіння у «Зорі»!

— Питав, у «Зорі» нема!

— Паняй у «Перемогу»!

— їздив, уже нема!

Доки шукали насіння, минув час, підсадили пізно… Ну, а наслідки?

Що ж, чухали потилиці! До того чухали, що рівчаки на потилицях попрочухували. І все один до одного:

— Я ж казав!

— Я так і знав!

— А чому не ти, а я?

— …?!

III
Бачите, як воно виходить: як удома, так не забуваємо:

— А чи в пучки пов'язала?

— А чи на жердині розвішала?

— А чи не вогкою в кіш поскладала? А як у бригаді, так:

— Я ж казав!

— Чому я? Хіба мені найбільше треба?

Як вчасно не приготуємо сапеток для зберігання кукурудзи, одним словом, якщо кукурудзу не просушити і зберігати вологою, то вона втратить схожість, зіпсується…

Заздалегідь треба про все це думати…

І про сапетки для зберігання, і про сушарки, і про силосні траншеї, і про все…

Щоб потім рівчаків на потилицях не вичухувати!

ОХОРОНЯЙМО ПРИРОДУ

І
Дедалі більшає й дужчає голос народу нашого радянського за охорону нашої природи від знищення, від розору, від плюндрування, від забруднювання…

Грізний і владний голос народу радянського і просить, і вимагає, і попереджає:

— Не нищіть дерева! Не обламуйте вітік на деревах!

— Не винищуйте недозволеними способами птахів і звірів!

— Не браконьєрствуйте!

— Не винищуйте рибу! Не глушіть рибу!

— Не забруднюйте річок стічними водами з фабрик та заводів!

— Не засмічуйте садів і парків!

— Не витоптуйте, не витолочуйте трави!

— Охороняйте природу!

І от, невважаючи на просьби, на попередження, на законні вчинки й заборони, трапляються, і, на жаль, частенько трапляються, людці, до яких всі такі вимоги й прохання мов горохом об стінкуі

І до чого тільки не додумаються такі люди.

Деякі керівникихіміки, наприклад, доводять, що вода в річці чи в ставку псується від листя, що падає в неї з прибережних дерев, що така вода шкідливо впливає на паровозні чи інші якісь котли. І що роблять? Вирубують «вікові гіганти», дерева, що ростуть на берегах річок, ставків. І ніхто не вхопить їх за руки, не крикне:

— Що ви робите? Чи ви подумали про те, що, винищивши дерево, ви губите річку, вона висохне і зовсім не даватиме води і для паровиків, і взагалі для людей! Невже не можна винайти інший спосіб знешкодити ту кринську воду? Та локомотиви осьось атомною енергією рухатимуться, а такі от «специ» ладні всі дерева й квіти винищити, щоб їм зайвий раз не довелося почистити казана в паровику!

А скільки зіпсовано річок стічними брудними заводськими та фабричними водами!

Лунають заклики про те, що треба закликати до порядку всіх, хто завдає лиха нашій прекрасній природі!

Давно пора!

ІІ
Є ще інша категорія людей. Назвати їх ворогами природи не можна, але вони якось по-своєму розцінюють, ну, хоча б, приміром, красу в природі…

Ми не зачіпатимемо хворих людей, що говорять про себе:

— Я — нервиной! Або:

— Я — нервиная!

Така людина може жбурнути в солов'я калошею:

— Розтьохкався мені тут! Тьохкає, ніби тебе за ішіас смикає!

Таких людей можна зрозуміти! Що з ними поробиш: вони нервинії…

А от як зрозуміти цілком здорову людину, що, дивлячись на розквітлий кущ бузку, уквітчаний розкішними махровими пахучоп'янючими квітамигронами, скривившись, мимрить:

— Понасаджували! Хіба не можна замість бузку терном засадити: і на пироги було б, і на тернівку!

У Харкові біля пам'ятника Т. Г. Шевченку є чудесний розаріум. Які ж там троянди викохали харків'яни! Така краса, такий аромат, що дивишся, нюхаєш і думаєш, що в Харкові не Лопань, а мінімум — Десна тече. Той розаріум свідчить про те, що харків'яни красу люблять і що взагалі без троянд Харків би здавався старішим літ на кільканадцять.

А от і серед харків'ян є монстри. Гуляючи в розаріумі, почули ми:

— Квіти! І такий клапоть землі! От якби картопля!

І що ви гадаєте: земля не розверзлася й не поглинула отакого картоплемрійника!

Ми вирішили, що то ізрік не харків'янин. То якийся приїжджий із тих, що, одружившись, на другий день узяв ножиці й порізав усі ленти в своєї дружини на січку.

Є ще, на жаль, і такі.

ІІІ
Бувають і такі монстри.

Державний млин. На тому млині плодиться й живе чимало голубів.

Жили симпатичні птахи, живилися розсипаним зерном, а то, дивись, якийся любитель од щедрот своїх кине їм жменюдругу одвійок, і живуть собі пташки, літають, воркують, очі радують.

І принесло на той млин нового головбуха.

Що принесло?

Таких людей приносять не відділи кадрів, а здебільша нечиста сила.

Головбух перестріляв з рушниці голубів, та ще хитро перестріляв, захищаючи, мовляв, од шулік та від рябців. Ви гадаєте, що головбух узагалі проти птахів? Нічого подібного!

Замість голубів він курей завів на держмлині. Побудував курника і підгодовує власних курей державним зерном!

Що йому до того, що голуб — емблема миру, що голубів наш народ любить, як символ чистоти, вірності, краси?

Таким людям, як той казав, хоч пір'я та вовна, аби кишка повна.

Голуби, як ми знаємо, окраса багатьох великих радянських і європейських городів і взагалі населених пунктів.

Київ колись теж мав чимало цих чудесних пташок.

Війна знищила голубів, але тепер кияни дбають про те, щоб їх розплодити в своєму місті. Та не тільки кияни!

А от декому голуби не до вподоби!

Їм рідніші кури, але не звичайні кури, а ті кури, що вигодовуються державним зерном.

На державному млині є, розуміється, комсомольці, є, очевидно, й стінна газета. От узяли б і намалювали демонстрацію робітників за мир. Усі йдуть з голубами в руках, а головбух їхній — з куркою! Та ще й з смаженою!

Хай би помилувався!

Ми — за голубів! Ми — і за курей!

Ми — за охорону і за розквіт чудесної нашої природи!

«ТА БУЛИ В КУМА БДЖОЛИ…»

Прийшов одного разу пасічник до голови колгоспу та й каже:

— Товаришу голово! Якось воно мені вроді ніяково біля одного вулика пасічникувати! Один тільки вулик у нас після зими й залишився!

— А таки залишився, кажеш? — сердито перепитав голова.

— Та один тільки й зостався! — сумно підтвердив пасічник.

— Із отих кусючих? — буркнув голова.

— Та де там їм уже кусатися? Ледве гудуть! — махнув рукою пасічник. — Може б, чи купити де бджілок?! Для них же в нас розкіш яка: навкруги ліс, лук тих, скільки око гляне, та й гречки ж цього року посіяли сорок п'ять гектарів! На самій тільки гречці дев'яносто вуликів можна випасти! А в нас один вулик! Сусіди сміються! Ви б таки приїхали та подивилися: я й місце добре для пасіки приготував вуликів на півтораста: і ліс, і луки, і до гречки недалечко!

— Добре, приїду! — кивнув голова.

* * *
Хоч і не дуже хотілося, а таки приїхав голова на пасіку.

— Показуй, де вони, оті твої бджоли? — запитав він у пасічника.

Під молодою черешнею сумував один-однісінький даданівський вулик.

— Оце бачите? Оце й уся наша пасіка! Страм людям показувати!

Чи то воно духом од голови колгоспу якимось таким дуже інтересним після сніданку одгонило, чи то, може, з іншої якоїсь причини, а тільки ж бджоли дуже близько біля головиної голови почали літати і якось сердитіше дзижчати:

— ДзззІ

Голова нервово махнув рукою:

— Іч яка скажена комахаї

— Дззз! Дззз! Пасічник у крик:

— Не махайте! Ось не махайте на пасіці руками! Я вас прошу, не махайте! Спокійненько стійте!

— Дззз!

— Я не руками, я портфелем! Та киш ти, будь ти…

А старі пасічники вже давно помітили, що бджоли дуже портфелів не люблять! Та ще, не дай бог, як тим портфелем замахати в пасіці!

Ех, як узялися ж бджілки за голову, так той тільки ойкати почав.

— Ой! Ой-ой-ой! — та все махає портфелем.

— Киньте портфеля! — крикнув пасічник.

Голова кинув портфеля, нап'яв на голову піджака й уткнувся головою в бузину.

Стоїть голова, уткнувшись в бузину головою, та вихає попереком, як молодий стригун. Вихає та кричить:

— Давай машину! Машину давай!

Під'їхала «Побєда», ускочив голова в машину й помчав додому.

Дома прикладав до носа, до очей, до потилиці холодну глину. І все лаявся.

* * *
Увечері відбувалася в районі нарада голів колгоспів у справах поширення бджільництва.

Покусаний бджолами толова виступав з промовою, що бджільництво в його колгоспі нерентабельне.

Не всі з ним погоджувалися, але районне керівництво, дивлячись на пухлого голову, не дуже наполягало на бджільництві, а провело нараду, так би мовити, про людське око.

Одне слово, справу з бджільництвом у районі було пущено на самоплив.

А в сусідньому районі на колгоспних пасіках було більш як дві тисячі вуликів, і кожний вулик дав у середньому по вісімнадцять кілограмів меду.

Кілограм меду коштує…

Та підраховуйте вже самі або хай вам підрахують колгоспні бухгалтери: ох і солодкі ж числа получаються! Такіто діла!

* * *
Нам «сорока на хвості принесла», що в колгоспі ім. Шевченка в с. Лебедівці Вищедубечанського району Київської області минулого року було три бджолосім'ї, та їх не зберегли, і після зимівлі залишилася одна бджолосім'я і біля неї пасічник. У колгоспі прекрасні умови для розвитку бджільництва: ліс, багато луків, самої гречки сорок п'ять гектарів. На самій тільки гречці можна випасти дев'яносто вуликів бджіл. А бджоли — не тільки мед, а й додаткові центнери гречки. Але голова колгоспу ні кує, ні меле…

У Вищедубичанському районі пасік по колгоспах усього тільки 250 вуликів, а гречки в районі цього року було посіяно 874 гектари.

Такіто діла!

Чи кусали вищедубечанців бджоли, чи не кусали, нам не відомо, — ми писали про інший район.

МОЛОКОЛОГИ…

1
Що таке молоколог, інтересуєтесь? Як що?

Зоолог, як ви знаєте, — людина, що розуміється на зоології.

Біолог — на біології.

Молоколог — людина, що дуже сильно інтересується молоком.

В одному районі корови не дуже щедрі на молоко: по нуль цілих, півглечика десятих на фуражну корову.

Дійшло в деяких колгоспах до того, що доярки фуражну корову за дійку — смик! — а корова — муу!

Старі колгоспники, которі вже бувалі, та й чесні зоотехніки кажуть:

— Фуражна корова голодна, вона молока не дасть! Навіть півглечика десятих не дасть!

Секретар нагримав на зоотехніків:

— Із ситої корови й моя бабуся молока надоювала! Так то ж коли було! За царя Панька! А тепер ми вже до автоматики дійшли, до телемеханіки, а ви все старої співаєте! Доїть корови день і ніч, а щоб мені молоко було!

Спробували.

Почепили на Маньку перпетууммобільні автодоїльники. Так би мовити, на віки вічні… Стоять, чекають… Стоїть і Манька… Стоїть, реве… Молока — нема.

Уночі, коли біля Маньки залишилася вартова доярка, старенька Марфа Карпівна, а на фермі — сторож дід Карпо Петрович, дивилися вони на Маньку, дивилися, а потім дід і каже:

— Шкода корови! Поглянь, Марфо, тут за порядком, а я збігаю додому, є в мене оберемок сіна, принесу, може, щось капне.

Приніс Карпо Петрович оберемок сіна.

— Ставай, Марфо, з сіном спереду, а я з вилами ззаду. Подивимось, чи не буде наслідків.

Наслідки з'явилися одразу спереду і ззаду. Замовкла Манька, хапаючи сіно, стало дужче чути, як гуде в вакуумі, а молока не було.

Карпо Петрович глибокодумно заявив:

— Так воно одразу не закапає! З рота до хвоста ближче, ніж до дійки, та й путь пряміша, а до дійки попоцвіркаєш по тих залозах. Не буде, Марфо, діла!

— Та хай коровка хоч попоїсть, спасибі тобі, Карпе!

Одно слово, теоретична настанова секретаря практикою не підтвердилася.

2
— Ну як? — грізно запитав секретар.

— Нема молока! Корови треба годувати!

— Ат! — махнув рукою секретар, а проте вирішив з'їздити на Всесоюзну сільськогосподарську виставку подивитися, як воно з цією справою у передовиків.

Поїхали.

Для набуття досвіду в сільському господарстві із району до Москви на Виставку поїхали секретар райкому, голова райради і — що особливо цінно для розвитку сільського господарства! — заврайторгом, завскладом чайної, голова райспоживспілки і керівник контори «Заготживсировина».

«Заготживсировину» захоплено було з собою найголовніше для того, щоб повчитися, як зберігати шкури в масовому масштабі.

Їздилося весело.

Повертаючись додому, районні керівники наказували завторгові й завчайної та голові райспоживспілки:

— Ви, хлопці, дивіться! Як не буде в нашій чайній таких ескалопів, як у «Метрополій, душа з вас вон! Ви гадаєте, що ми вас так собі, прогулятися до Москви возили?!

З
Приїхавши додому, районні керівники скликали зоотехніків:

— Дояться корови? — запитали.

— Дояться! — відповіли зоотехніки.

— Часто?

— Як треба телята годувати!

А директор МТС авторитетно зауважив:

— Навіщо ті телята годувати? Молоко тільки розтринькуємо! Тепер же, кажуть, корови без телят дояться!

…А в районі ревли корови і гребли передніми ногами бугаї. Свистів вітер, колючий, пронизливий, мокрий… І не тільки в степу, а в декого з керівників під картузами.

МЕТИКОВАНИЙ ГОЛОВА КОЛГОСПУ (Новорічна фантазія профілактична)

1
В одному колгоспі править дуже метикований голова правління.

Господарює той голова, сказать, не дуже добре, а на всілякі вигадки та витівки він дуже великий майстер. Коли тому голові говорять:

— Товаришу голово! А вам не соромно, що в сусідній артілі урожай зернових в середньому по двадцять центнерів з гектара, а у нас і на десять не витягнемо?

Голова на це весело відповідав:

— Викрутимося!

— А чого ми, товаришу голово, — говорили йому тваринники, — силосу для скоту не заготовляємо? Он у сусідів уже раннього силосу двісті тонн заготовили, а ми ще й не бралися!

І на це голова весело одказував:

— Викрутимося!

І що ви гадаєте, таки викручувався голова: і врожай у нього в середньому у сводках був більше, як по чотирнадцять центнерів, і силосу в нього, знову ж таки у сводках, було заготовлено сотні тонн.

Як викрутився?

Дуже просто.

Озима пшениця в нього вродила центнерів по п'ятнадцять, а овес — по чотири центнери. Що він зробив. Він дав розпорядження видавати овес коням. На папері, розуміється… А в сводці показував, що зібрано вівса по чотирнадцять центнерів з гектара. От і вийшов у нього пересічний урожай зернових (без кукурудзи) більш ніж по чотирнадцять центнерів з гектара.

А нашому голові що: аби цифра була справна!

— Чому нема вівса в засіках? — запитували голову.

— Коні поїли! — відповідав голова.

Кількадесят гектарів кукурудзи колгосп викосив на зелені корма.

А в сводках?

А в сводках він узяв та й показав, що всю ту зелену масу він засилосував.

І цифра заготовленого силосу вийшла дуже справна.

— Чому нема силосу в траншеях? — запитували голову.

— Корови поїли! — відповідав голова.

Колгоспні корови дали молока по тисяча двісті літрів на фуражну корову.

По сводках було показано, що з кожної фуражної корови надоєно по дві тисячі літрів.

— А чому ж так мало молока державі продано? — запитували голову.

— Телята випили! — відповідав голова.

Коли в районі поставала справа про нашого метикованого голову, в райкомі говорили:

— Не подобається нам цей голова!

Представники райвиконкому заперечували:

— А чому не подобається? У нього не гірш, як і в інших! А головне, він у нас метикований! Викрутиться!

І голова викручувався.

2
Над колгоспом, де головує наш метикований голова, шефствує колектив лісгоспу.

Дружний колектив лісгоспу на чолі з своїм молодим енергійним директором до своїх шефських обов'язків ставиться дуже сумлінно і багато допомагає підшефному колгоспові і матеріалами, і робочою силою.

За допомогою шефів колгосп побудував непогані корівники, свинарник, пташину ферму.

Шеф допоміг колгосп електрифікувати і радіофікувати.

А коли в колгоспі чи сівба, чи жнива, чи молотьба, — голова колгоспу завжди дзвонив до шефів:

— Дорогі шефи! Біда! Допоможіть! Зашиваємось!

І вже на другий день летить у колгосп машина з робітниками лісгоспу рятувати своїх підшефних.

І якось так завжди виходить, що шефи працюють, ну, ламають, приміром, на полі кукурудзу чи копають картоплю — нема біля них колгоспників.

— А де ж ваші люди? — запитують шефи.

Голова колгоспу, приємно посміхаючись, одповідає:

— Наші люди на іншій роботі! В тімто й допомога ваша, дорогі наші шефи, що ви своєю роботою дали нам змогу перекинути наших людей на інший вузький участок роботи! Ви картоплю копаєте, а в цей час наші люди готують насіння для озимої сівби. Ми з озимою сівбою запізнилися і кинули тепер туди всю робочу силу! Велике вам, дорогі шефи, спасибі за вашу допомогу, без вас ми ніяк би з роботою не справились.

Шефи раді, що їхня робота таки справді корисна, що вони шефствують не на папері, а таки так, як і треба, посправжньому, поділовому.

Хіба ж їм спаде на думку, що голова з бригадиром уже давно порозумілися, що, мовляв, як приїдуть шефи, свої люди хай на своїх присадибних ділянках пораються, в кого ще на власних огородах роботу не закінчено, а хто з огородами вже впорався, — хай у город поїдуть, побазарюють, — побайдикують хай, одне слово.

— А чого нам?! Шефи пороблять! Шефи в нас — золотий народ! — вихвалявся голова.

І про свого голову колгоспники завжди доброї думки:

— От у нас голова, так голова! Колгосп, щоправда, хоч і не дуже у нас передовий, та> проте, жити можна! Хоч трудодень у нас, сказать, і не дуже вже такий рясний та важкий, так ми ж і не дуже й наполягаємо на колгоспну роботу, — завжди є час у себе на вгороді і посадити, і прополоти, і прибрати, і на базарі в городі продати… Живемо, одне слово, непогано!

З
Колгосп має неабиякі грошові прибутки.

Звідки?

З базару!

Щодо базарних справ наш метикований голова великий-таки комбінатор.

Про таких колись старі люди говорили: «О! Це такий, що й рідного батька продасть!»

Ми говоримо не про нормальні торговельні операції, в яких кожний колгосп, виконавши державні поставки, вільний робити, як він уважає для себе за краще, — ні, ми говоримо про комерційні всілякі комбінації нашого голови, від яких (комбінацій) тхне неприкритою спекуляцією.

Він має агентуру по базарах, має своїх «кореспондентів», і, дістаючи інформації про становище на певному базарі, він «ловить момент».

Він не від того, щоб продати перед весняною сівбою насіння ярових культур, аби тільки добре заробити.

— А чим сіятимете? — запитують голову.

— Викрутимося!

І він викручується.

Він має багато скрізь друзів-приятелів: у того позичить, у того прикупить, — дивись, і викрутився — посіяв. Як посіяв, яким насінням? А ви його запитайте! Дістанете відповідь:

— Як яким насінням? Кондиційним!! Аякже ж!!!

Він навіть образиться на вас, що ви могли подумати, що він посіяв абияким насінням!

Комерційні операції дають колгоспові чималі грошові прибутки.

Він іще й вихваляється!

Він може присоромити чесного голову передового колгоспу, що той видав грошей на трудодень менше, ніж він, голова колгоспу непередового, а такого собі, ну, середнього…

— Як же це ви так, товаришу! Передовий колгосп, і так мало грошей на трудодень! У нас — більше! А нам кажуть, щоб ми на вас рівнялись!

4
Перед Новим роком голова ходив заклопотаний: де зустрічати Новий рік?

Вирішив зустрічати вдома і запросити на зустріч шефів. А тут якраз прийшов зав тваринницькими фермами:

— Пора силос одкривати! Нема чим годувати корови!

— Мороки з тим силосом: то його заготовляй, тепер його одкривай! Ну, заготовити, спасибі їм, шефи нам допомогли! Ага! Ось що! Взавтра шефи приїдуть Новий рік зустрічати, ми їх і попросимо силосну траншею відкрити! Урочисто! Ви, мовляв, заготовляли, ви й відкриєте! Ще й промову виголосимо про значення шефської роботи! О!

Зав тваринницькими фермами дивився^ на голову з захопленням:

— От голова! От голова! Якби мені замість моєї голови та отаку голову! Метикована!

5
Чи було це все насправді? Не було!

А для чого це все пишеться?

А для того, щоб цього не було! У наступнім році! З Новим роком вас, товариші!

ОЙ ТИ, ЗИМУШКА, ЗИМА…

1
Прапрадід мій чумакував: у Крим по сіль їздив. Як і належить чумакові — волами. То про мого прапрадіда пісні співаються:

Занедужав чумаченько,
Упав та й лежить,
Ніхто його не спитає,
Гей, гей, що в його болить…
Так мій отой самий прапрадід, ще до того, як він занедужав, та розповідав своїй сестрі в других, а та ще переказувала ятрівці моєї баби, а ятрівка — бабі, а баба моїй тітці, а тітка вже мені отаку «сторію», причому баба божилася й заприсягалася, що це все чистісінька правда.

Коли аллах сотворив світ і закінчив свою роботу, на землі наступила весна і на всіх деревах у земному раю почали розпукуватися бруньки.

І потяглося до бруньок геть-чисто все живе і на землі суще: той те хапає, той інше. Одне слово, ніякого порядку. Аллах бачить, що треба навести лад, покликав він усіх до себе й звелів кожному вибрати одне якенебудь дерево або квітку, щоб потім тільки з того й користуватися. Мої предки отоді вибрали вишню…

Прийшов і чорт.

— Ну, що ж ти, чорте, вибрав? — питає аллах. Чорт відповідає:

— Кизил.

— Гаразд. Бери собі кизил, — посміхнувся аллах. Зрадів чорт. Усіх, мовляв, обдурив: кизил першим од всіх дерев зацвітає, значить, і дозріє раніш од всіх. А перша ягода — дорога ягода: повезе свій кизил на базар, добре продасть, дорожче від усіх.

Настало літо. Почали дозрівати плоди: черешні, вишні, абрикоси, персики, яблука, а кизил усе зелений. Твердий і зелений.

Не зріє кизил. Згодом червоний зробився, але як і раніше, — твердий і кислий.

— Ну, як твій кизил? — глузують люди.

— Гидота, а не ягода. Не повезу на базар! Збирайте самі!

І от пізно восени, коли по садах позбирали всі плоди, пішли люди в ліс і побачили почорнілу ягоду, але дуже солодку і смачну. Позбирали й ласують, глузуючи:

— Проґавив!

Чорт дуже розлютувався і помстився на людях.

Другої осені він зробив так, що кизилу вродило вдвоє, а може, і втроє більше, ніж минулої, і сонцеві, щоб він дозрів, довелося послати на землю значно більше тепла.

Зраділи люди, що такий великий врожай кизилу, не зрозуміли каверзи. А сонце виснажилося за літо, і настала на землі така зима, що повимерзали в людей садки.

Від того часу така ознака: коли врожай на кизил — буде холодна зима.

2
Праправнуки мого прапрадіда тепер їздять у Крим не волами.

Вони їздять туди «Побєдами», прекрасними автобусами по асфальтовій трасі, в цільнометалічних вагонах залізницею або летять срібнокрилими самольотами…

Їздять вони в Крим не по сіль, а відпочивати у чудесних санаторіях та будинках відпочинку, набиратися сил під цілющим промінням життєдайного кримського сонця на березі ласкавого синього моря…

Та й Крим тепер не той, який був за тих часів, коли долею людською керував аллах з чортами. І люди вже не ті, і порядки не ті. Кращі, одним словом, порядки введено. Незрівнянно кращі. На розширення садів та виноградників лінію взято. На картоплю і овочі. На кукурудзу. На розвиток громадського поголів'я худоби. Багато голів колгоспів працюють з перспективою, уперед тобто дивляться. Корми, наприклад, уже не на один рік, а на цілих два роки заготовляють. Кращі колгоспи з польовими роботами до свят ще справились, до весни готуватися почали.

Однак переказують нам, що ніби ще й тепер тряпляються серед голів кримських колгоспів люди, які ще й досі не втратили віри у велику силу кримського чорта.

Такому голові кажуть:

— Товаришу! Зима от-от-от… А у вас ще на полі кукурудза, а у вас ще приміщення для худоби не відремонтовані, не утеплені, корми не підвезені, про силос ви не подбали… Як же ви зимуватимете?

А такий голова відповідає:

— Зима тепла буде. Хіба не помітили, що цього року кизилу зовсім не вродило? Перезимуємо!

А того й не знає, що трапилося з одним таким забобонним головою.

Голова цей, побачивши, що врожай на кизил нікчемний, вирішив, що зима буде «сирітська», і до зими як слід не підготувався.

Перезимуємо, мовляв.

Одного разу зайшов голова у закусочну, щоб на дозвіллі помріяти про перспективи розвитку господарства свого колгоспу, — а такі голови, як ми знаємо, дуже полюбляють мріяти здебільше в закусочній. Ну, зайшов, значить, він у закусочну, попрохав пива, — от уже вам не докажу, чи просто пива, чи вже те пиво було як причіп, — випив кухоль, випив два, і замріявся, й задрімав, поклавши на стіл голову. Ну, після трудів… Задрімав, і привиділося йому, що вся колгоспна худоба дивиться на нього й реве… І так сумно, так печально реве… Реве кріпко, але на середніх нотах. А потім бугай, — не знаю вже чого, чи щось згадав, чи чогось злякався, — як ревоне, мов з гармати стрельнув. Голова як підскоче… Підскочив і не може голови від стола підвести: волосся до столу примерзло, хотів одмочити пивом, — пиво в кухлі замерзло. Насилу офіціантка відхукала.

Довелося бігти в перукарню голову поголити, — так закуйовдилося волосся. А які були кучері!

І досі, як згадає, тремтить увесь, сам себе картає: — І надала мені сатана повірити у той гемонський урожай кизилу.

Бо справа не закінчилася потерею кучерів: невдовзі були звітновиборні збори в колгоспі, і його на голову вже не обрали.

Таке на світі буває…

До зими слід готуватися вчасно.

ПРИВІТ! ПРИВІТ!

Польовий стан тракторної бригади однієї МТС розташувався під невеличким переліском, де стояв сякийтакий вагон, по правді сказати, обшарпаний вагон, з вузькими у вагоні лавами, на яких валялися довгасті тонкуваті перепічки.

Про ті перепічки голова правління колгоспу, пишаючись, самозадоволено говорив:

— Колгосп не поскупився і придбав для трактористів матраци! О! А ви говорите!! У нас механізатори, як нігде, заосмотрені! О!

Ви цікавитеся, в якім це колгоспі і в якій МТС?

Подумайте самі! А найкраще поїдьте в польовий стан тракторної бригади та й подивіться: може, якраз саме це у вашому колгоспі і у вашій МТС.

Зима, кажете, тепер? Польових станів нема вже на полі?

Так тоді подивіться, де ті перепічки на зиму поскладено, от і пересвідчитеся, чи це у вас, чи не у вас!

У тому вагоні стояв похмурий і завжди мовчазний радіоприймач — хоч і стирчала над вагоном антена, бо батареї біля того радіоприймача давно вже повисихали, сіра мишка там кубелечко намостила, і в нічній тиші часто-густо чулися звідти мишачі позивні — пі-пi! пі-пі!

Голова правління колгоспу, пишаючись, самозадоволено говорив:

— У нас польовий стан тракторної бригади радіофікований! А ви говорите! Щоб я та поскупився для культурного обслуговування наших механізаторів?! О! У них є й шахи, у них є й доміно! Вони в мене культурно відпочивають! О! І газети! І журнали! О!

Шахову дошку шашелі поточили, шахові фігури миші погризли, а з доміно залишився самий «генерал» (дубль шість).

Газети надходять на польовий стан.

От і вчора, і третього дня, і на тому тижні:

— А де наші газети, товариші?

— А я плиту чим розпалюватиму? — кричить Одарка-куховарка. — Дрова вогкі, не горять, без обіду будете?

Механізатори культурний свій відпочинок щодня проводять так:

— Карті місце!

— Ти куди шістку кидаєш?! Сімка ж іде!

Одарка-куховарка щодня кепкує:

— Дайте, я з ваших карт юшки наварю: до того вони засмальцьовані.

Механізатори описуваної тракторної бригади працюють сумлінно, і врожаї в колгоспі непогані.

— Та поговори ти з головою, доки ми будемо отак тут поневірятися?! — бралися за бригадира трактористи й комбайнери.

— Та в мене від балачок уже язик опух! — одмахувався бригадир. — Хіба ви не знаєте голови нашої артілі?!

А голова артілі тим часом скрізь вихвалявся:

— От у мене механізатори! Вони в мене живуть, як… Та куди там мені так жити!

Бригадир тракторної бригади і трактористи з комбайнерами думали:

«Ну, приїде хтось чи з райкому, чи з обкому, ми вже йому все розкажемо, ми йому все покажемо, щоб вони знали, як дбає про механізаторів наш самовпевнений голова».

От одного разу завітав до польового стану тракторної бригади секретар по зоні МТС.

— От добре, що приїхали! — кинулися до його механізатори. — От добре!

— Ну, як поживаєте? — запитав їх, сидячи в машині, секретар по зоні МТС.

— А от зайдіть подивіться!

— Працюєте ви, товариші, непогано! Молодці!

— Та зайдіть же до нас!

— Спішу на засідання в райком! Іншим разом якось! Привіт! Привіт!

Та й поїхав.

* * *
От другого разу завітав до польового стану тракторної бригади секретар райкому партії.

— Здорові були, товариші механізатори! — привітно вигукнув з машини секретар. — Як ся маєте?

— От добре, товаришу секретар, що приїхали! Живемо ми, по правді сказати, не дуже! Та зайдіть самі, подивіться!

— А працюєте ви непогано, товариші! Молодці!

— Та працюємо! А могли б і краще працювати, так умови в нас, товаришу…

— А які такі умови? Голова мені доповідав, що всім забезпечені!

— Та ви зайдіть подивіться самі…

— Правильно, товариші, слідтаки мені з вами поговорити, так, розумієте, бюро через півгодини! Іншим разом обов'язково поговоримо! А темпів не здавайте! Ні! Ні! Рівняйтесь на кращих! Ангеліну випередити слід! Гіталова! О! Ну, привіт, привіт!

Та й поїхав.

* * *
От третього разу їхав повз польовий стан тракторної бригади начальник обласного управління сільського господарства.

— Здорові були, товариші механізатори! — привітався з машини начальник.

— Здрастуйте, товаришу начальник!

— Якої МТС будете?

— Енської.

— Яка бригада?

— Надцята!

— Хто бригадиром?

— НепитайлоІ

— А, чув-чув! Непогано, товариші, працюєте! Молодці!

— Та воно так, товаришу начальник, та ми могли б і краще працювати, якби умови в нас…

— А які такі умови! Секретар райкому говорив мені, що ваш колгосп усім вас, товариші, забезпечує!

— Та ви зайдіть подивіться самі…

— Та слід би було, товариші, та на сьогодні якраз я скликав головних агрономів МТС області. Поспішаю, щоб не запізнитись! Незручно, знаєте! Темпів, товариші, не здавайте! Мені дуже приємно буде вручити вам перехідний Червоний прапор обкому і обласної Ради як найкращій тракторній бригаді в області. Натискуйте, дорогі товариші! Привіт! Привіт!

Та й поїхав.

* * *
Довелося оце й мені перед Новим роком проїздити повз Енську МТС. Зустрів мене бригадир тракторної бригади товариш Непитайло.

— Ну, як живете? — питаю.

— Та нічого, — відповідає т. Непитайло. — А можна б жити далеко краще, якби наші керівники більше нам, механізаторам, уваги приділяли! Та ви зайдіть, ми вам розкажемо, а ви їх у «Перці»! От матеріальчик! Зайдіть, поговоримо!

— Та воно б і слід справді зайти, так сьогодні ж переддень Нового року, онуки чекають Новий рік зустрічати, не можу, ніяк не можу! Хай іншим разом! А трактори ви ремонтуйте як слід! І темпів не збавляйте! Привіт! Привіт!

Та й поїхав.


Лист до редакції

В «Известиях» було надруковано фейлетона пре те, що я ніби не заїхав до тракторної бригади Енської МТС, незважаючи на запрошення бригадира познайомитися з їхнім життям і допомогти ліквідувати неполадки в їхньому побуті. Факти підтвердились. Оголошую собі сувору догану з останнім попередженням. На випадок повторення такого, буде вжито якнайрішучіших заходів аж до привселюдного занурення власної совісті у макітру з тертим червоним перцем.

О. В.

НОВІ ЧАСИ — НОВІ ПІСНІ

П'ять років тому я мав нагоду розповісти про трагічну новорічну пригоду в одному колгоспі, який мав по штату вісімнадцять сторожів і в якому тоді в ніч під Новий рік щось украло сторожа.

Та трагічна пригода, очевидно, дуже сильно вразила керівника одного колгоспу Дніпропетровської області: і для того, щоб у них сторожів не крали, вони мають у колгоспі не вісімнадцять, а 86 (вісімдесят шість!) сторожів.

Що робили сторожі, щоб не сумувати, поки їх було всього тільки вісімнадцять чоловік?

Вони грали в підкидного, боролися навхрест і підсилки, піднімали на тваринницькій фермі бугая.

Подейкували, щоб придбати їм футбольного мяча, — хай би, мовляв, потренувалися та Кубок СРСР для колгоспу виграли!

Взагалі розважалися, як могли, бо самі ж подумайте — сумно байдики бити цілісіньку ніч, та ще взимку, коли ночі довгі, довгі та нудні, як нудна буває доповідь про культосвітню на селі роботу.

А тут вже маєте не вісімнадцять, а вісімдесят шість сторожів!

Масштаб який!

Так тут такого можна наробити, що не життя буде, а малина!

Насамперед слід набрати певних організаційних форм. Організувати із сторожів самостійний колектив. Колектив сторожів. Колстор.

Обрати правління колстору.

Господарських справ колстор, розуміється, не має ніяких — його артіль годує, зодягає і обуває,— отже, йому слід поширити художню самодіяльність, організувавши відповідні гуртки: драматичний, хоровий і фізкультурний.

І «пайшла рвать»…

І яка буде сенсація, коли на республіканському огляді художньої самодіяльності конферансьє оголошує:

— Виступає самодіяльний хоровий гурток сторожів артілі з Дніпропетровщини. «Кучерява Катерина». Слова й музика народнії Соло — один із сторожівкорифеїв Гордій Панасович Триндикало!

Треба вам знати, що ні в Статуті сільськогосподарської артілі, ні у всіляких інстанціях і розпорядженнях немає такого артикула, щоб забороняти жінкам бути в колгоспі за сторожа.

Отже, ми певні, що в колективі сторожів є й жінки.

Який, значить, хореографічний гурток можна організувати в колективі сторожів!

І от вам на республіканському огляді художньої самодіяльності:

— Виступає хореографічний гурток колективу сторожів артілі з Дніпропетровщини! СенСанс, «Умираючий лебідь». Виконує сторожиха Сторожка НаталочкаВесняночка!

Потім того, «Метелиця». Виконує весь гурток. І т. д. і т. ін.

А футбольна команда ізсторожів колгоспу! Сенсація! Кубок СРСР виграла футбольна команда колективу сторожів колгоспу з Дніпропетровщини! А буде ще й так:

— Чемпіон світу у важкій вазі по штанзі Сидір Петрович Гиря із колективу сторожів колгоспу з Дніпропетровщини.

Само собою розуміється, що приклад колгоспу підхватять всі колгоспи Радянської України, отже, в Міністерстві сільського господарства потрібна буде посада заступника міністра по колгоспних сторожах.

І як апофеоз: щороку по закінченні господарського року в столиці Радянської України — Києві — всеукраїнский зліт колгоспних сторожів-передовиків!

* * *
Вітаючи колектив сторожів артілі з Дніпропетровщини з Новим роком, бажаємо йому доброго здоров'я і всіляких успіхів у ділах рук і ніг його в наступному новому, 1956 році.

Особливо пильно, дорогі товариші сторожі, бережіть голову артілі, щоб, не дай господь, щось його у вас не вкрало!

Тоді благо вам буде і довголітні будете на землі!

Амінь!

А ЧИ…

Голова колгоспу пізньої осені зустрів колгоспного агронома та й каже:

— Драстуйте, Андрію Даниловичу!

— Драстуйте, Іване Михайловичу! — одповідає агроном.

— А чи не поїхати б нам оце на поле та подивитися, де ми будемо наступної весни кукурудзу сіяти? — ніби спитав і ніби сказав голова колгоспу.

— А чому не поїхати? — відповів агроном. — Треба було б поїхати, та ще, мабуть, устигнемо!

— Ну, встигнемо, то й встигнемо! — погодився голова колгоспу. — Час у нас іще є! Бувайте здорові, Андрію Даниловичу!

— Ходіть здорові, Іване Михайловичу! Час у нас іще таки справді є!

Так і не поїхали голова колгоспу з агрономом на поле подивитися, де вони наступної весни мають сіяти кукурудзу.

Потім іще якось зустрілися голова колгоспу з колгоспним агрономом.

— Драстуйте, Андрію Даниловичу! — поздоровкався голова.

— Драстуйте, Іване Михайловичу! — відповів агроном.

— Як повашому, Андрію Даниловичу, — запитав голова, — а чи не слід нам узятися за снігозатримання на дільниці, де ми маємо наступної весни сіяти кукурудзу?

Колгоспний агроном авторитетно заявив:

— Снігозатримання, Іване Михайловичу, як показали досліди на Святий-боже-святий-кріпківській сільсько-господарській дослідній станції, збільшує врожай кукурудзи в зерні щонайменше центнерів на п'ять на кожному гектарі, отже, нам обов'язково слід узятися за снігозатримання.

— А як краще, Андрію Даниловичу, затримувати сніг на полях: щитами чи кулісами? А може, снігорозпашниками?

— Найкраще, Іване Михайловичу, розуміється, щитами! А можна й кулісами! Та непогано й снігорозпашниками! — авторитетно відповів колгоспний агроном.

— Так коли ж ми дамо команду розставляти щити на полі? — запитав голова колгоспу.

— А хіба вже сніг іде? — здивувався агроном.

— Ні, ще снігу немає,— відказав голова.

— Так навіщо ж щити, як нема снігу? — здивувався агроном.

— А як піде сніг? — запитав голова.

— Тоді й щити поставимо! — сказав агроном. — Чого нам спішити?

— А чи не подбати нам, Андрію Даниловичу, про те, щоб угноїти та удобрити наше поле, де ми наступної весни будемо сіяти кукурудзу? — запитав голова колгоспу у колгоспного агронома.

— Угноєння поля — авторитетно заявив колгоспний агроном, — та удобрення його мінеральними добривами, як показав досвід, різко збільшує, та не тільки збільшує, а, власне кажучи, вирішує справу врожаю кукурудзи! Це доведено і дослідами, і колгоспною практикою.

— Так, а чи не пора вже нам вивозити гній на поле? — запитав голова.

— А чого нам поспішати? — здивувався колгоспний агроном. — Час іще в нас єсть! Ще встигнемо!

— Ну, встигнемо, то й устигнемо! — погодився голова.

— Коли голова колгоспу було зійдеться в правлінні колгоспу з колгоспним агрономом та почнуть говорити про те, яку користь дає для колгоспу кукурудза, так слухав би та й не переслухав.

— Кукурудза, — починав агроном, — це дуже корисна рослина. Вона і для тварин, і для свиней, і для птиці! Вона і на зелені корма, і на силос, і на зерно! Вона і до молочновоскової стиглості, і в молочновосковій стиглості, і після молочновоскової стиглості… А як її сіяти квадратногніздовим способом, та до того ще й гібридним насінням, та до того ще штучне запилення, — так і господи ти боже наші Молока того, молока! А сала того, сала! А птиці! А в Америці! А в штаті Айова! А в Небрасці! А в Міннесотії А в Техасі!

Голова очі заплющить та слухає, слухає, слухає… Слухає і в голові прикидає: на гектарі п'ятдесят центнерів у зерні, шістсот центнерів у зеленій масі! Це вам:

Молока на фуражну корову — по три тисячі літрів! Мінімум!

М'яса й сала в живій вазі на сто гектарів с.г. угідь — сорок центнерів! Мінімум!

Свинини в живій вазі на сто гектарів ріллі — двадцять п'ять центнерів! Мінімум!

Яєць на курку-несучку — триста шістдесят п'ять штук! Яка шкода, що рік має всього тільки триста шістдесят п'ять днів, а не чотириста! Було б по чотириста яєць на курку-несучку.

Агроном співає, а голова слухає та мріє, аж поки ланкова Ганна Пшенична не прийде та не скаже:

— А чи не пора, товариші, вже щити на полі становити та гній вивозити? А то буде нам, як і минулого року, що сором було людям ув очі глянути! Знову ж кукурудзу по озимині будемо сіяти!

— Встигнемо! Самі знаємо, що й до чого!

* * *
Сидів оце писав, писав, та й замислився. Коли ось сорока в одчинену кватирку.

— Чого тобі, скрекотухо? — питаю.

А вона мені і наскрекотіла, як минулого року вродила кукурудза у двох сусідніх колгоспах Гребінківського району на Київщині.

"У колгоспі с. Лосятин урожай був у зерні 38,8 центнера з гектара, а в качанах 51,9 центнера.

У колгоспі с. Вінницькі Стави зібрали кукурудзи в зерні 11,2 центнера, а в качанах 16,6 центнера з гектара.

Чому?

Лосятинці сіяли по бурячищі, землю як слід угноїли й удобрили, в зріджених місцях кукурудзу підсівали, як слід обробили.

Вінницькоставищани говорили, мріяли і все один одного запитували:

— А чи не час?

— А чи не пора?

— А чи…

«ОД БУЗИНИ ДО КОЛОДЯЗЯ»

1
— На межі розлогокучерявої Полтавщини з замріяною Слобожанщиною, над старовинним шляхом, в неглибокій улоговині між двома пагорбками притулився невеличкий хуторець. Хаток так на тридцятеро. Хатки там були убогі, обшарпані, з невеличкими подвір'ями, а за хатками ні тобі огороду, ні тобі садувинограду. Так ото, як улітку, то стирчать біля хатини з півдесятка соняшників, та ще попідвіконню — одиндва рожеві кущі, а там, де треба було бути садочкові — там бовваніла або вишня, або дика грушка, або кислиия…

Не дуже ревли в тому хуторі корови, не іржали коні, та й свиней небагато калюжилося по ковбанях на неширокій хутірській вуличці, не куріла там вечорами, ідучи з паші, овеча отара, — а так мекне десь під повіткою однаоднісінька овечка, та й по тому.

Не густо було там і курей…

Убогенькі хазяї жили на тому хуторі, і як він, той хутір, називався у волосних реєстрах, не знати, а так серед колишнього люду мав він не дуже, сказати, пишну назву: Злидні.

«Де живете?» — «На Злиднях!» «Куди йдете?» — «На Злидні».

Понад самим шляхом біля того хутора верба росла, стара-стара верба, розлога та кучерява, до стовбура тієї верби, під невеличким залізним дашком, було прибито ікону Охтирської божої матері, біля верби вкопано в землю невеличку лаву. І завжди влітку на тій лаві під вербою сидів товстий патлатий монах у рясі, підперезаний чорним лакованим череском. На голові в монаха стирчала гостроверха скуфейка, а в руці він держав якийсь такий святий пристрій: паличка, на паличці із засмальцьованої парчі калитка, а біля калитки невеличкий дзвоник.

І чи йде, чи їде хто тим шляхом повз вербу, монах підводився з лави і простягав руку з тим пристроєм:

— Дзеленьдзеленьдзелень! Пожертвуйте, православнії, на ліпоту храму божого монастирського!

І православнії іноді жертвували. Кидали в засмальцьовану парчеву калитку горьовані шаги, копійки та сьомаки, осіняючи себе широким хрестом з низьким поклоном Охтирській божій матері.

Товстий патлатий монах кивав головою й гугнявим тенорком виголошував:

— Да спасеть вас пресвята богородиця!

А потім приспівував:

— Тоообі, гооспоооди!

Недалеко, верстов за десять від того хутірця, на мальовничій горі, над чудесною річкою був монастир чоловічий. Ото від того монастиря під вербою біля хутора і сидів монах.

2
Дивним було, що в невеличкому тому хуторі було дуже багато дітей.

Як їхав хтось через хутір, щоб навпростець швидше вискочити на шлях, — дивувався, що на вулиці проти кожного двору у куряві бавилися цілі купи дітей, або голих, або в довгих, аж по п'яти сорочечках. Бавилися вони в бакшу, з глини ліпили церкву, пасочки — це меншенькі, а більшенькі грали в цурки, в покотьола, у піжмурки, у наввипередки…

І де ті діти бралися?

Чоловіків ні на вулиці, ні по дворах не видно було, самі жінки та ще, може, інколи жовтосивий дід, дивись, на призьбі проти сонця лисину грів, — а дітей тих, дітей, як макового цвіту.

Чоловіки на заробітках десь, бо землі тої в кожного аж по курячому упругу. Ну, а воно ж недалеко монастир, та й ченці в самому хуторі кубелечко звили, — було кому господові милосердному молитися, — господь і посилав дітей.

І яких тільки їх улітку на вулиці не кублилося: і білявих, і чорнявих, і русявих, і в ластовинні, і з «вогником» на підборідді, і з заїдами, і чубатих, і щербатих…

А як бузина було вистигне — тоді всі чорносині! Від волосся до п'ят, — і спереду, і ззаду! — чорносині. Особливо біля пупа й на мордашках!

Та бистрі які!

Як їде хтось через хутір, — усі скопом за возом біжать. Старшенькі, ті, випереджаючи коні, в крик:

— Дядьку! Дайте закурить!

А меншенькі:

— Киньте, дядьку, копійку!

Від сердитих подорожніх старшим батога за «покурить» перепадало, а меншеньким, як хтось їде з города, дивись, бублика й кине… Тоді — бій! З того бублика тільки крихти летять!

А як пан було проскакує фаетоном через хутір, тоді обов'язково всі хором:

— Пани заспані! Пани заспані!

Тільки всі вони, з хутора діти, ніяк не могли вимовити «пи» в слові «заспані», а завжди, та ще й з притиском, вимовляли — «ри».

Не любили панів на тому хуторі. Та де, положим, їх любили? Але у Злиднях та нелюбов лилася через вінця.

3
В одній хатинці на тому хуторі якраз того року, як ударила Жовтнева революція, народилася дівчинка Мотря, а через рік знайшовся в Мотриної мами її братик Кузьма.

Сестричка з братиком росли на хуторі так, як і всі діти там виростали, та тільки тепер уже, як ударила Жовтнева революція, було їм легше: уже вони і в школу пішли, грамотними поробилися, і в комсомол пописалися, та тільки Мотря, ще їй і сімнадцята весна не минула, заміж вийшла за сусіднього парубка і залишилася на хуторі,— добрими вони з чоловіком колгоспниками поробилися, — а Кузьму комсомол послав учитися, він закінчив робфак, потім інститут і виріс науковим робітником, доктором наук і професором…

Батьки їхні повмирали, а брат із сестрою жили дружно, і Кузьма хоч був і професором, і доктором, та сестри своєї не цурався, улітку до неї приїздив, жив ціле літо з дружиною, хоч це й не дуже подобалося його дружині, що виросла в місті, села не знала і недолюблювала, бо сильно їй допікав отой санвузол, що за погрібником.

Та Кузьма на те не вважав і завжди, як муж учений, обґрунтовував свою незгоду з дружиною реплікою покійної бабусі:

— Нічого. Все в морі буде!

У Мотрі був синодинак Андрій, який народився перед Великою Вітчизняною війною.

Андріїв батько, а Мотрин чоловік, у Велику Вітчизняну війну поліг смертю хоробрих на полі бою десь за Харковом.

Залишилася Мотря з Андрієм.

І хоч панів уже тепер не було, хоч уже Злидні звалися не Злиднями, а хутором Вільним, і школа вже на хуторі є, і дитячі ясла, і дитячий садок, — а проте й тепер улітку чимало дітей порпалося в піску на вулиці: меншенькі грали у бакшу та ліпили уже не пасочки й церкву, а виліплювали із глини клуб або театр, а старшенькі ганяли футбольного з ганчірок м'яча, брали одне одного на бокса, ставили рекорди, хто скоріше пробіжить «від поштової скриньки до дідового Маркового свининця», або гралися у війну.

А як бігти далі, так то вже буде: «від Омелькової бузини до бригадирового колодязя».

А бузина й після революції, гемонська, не почервоніла, а така ж у ягодах темносиня, як і за поміщиків була, і такі ж чорносині від неї і тепер пупи та мордашки в дітей.

Кублився в піску на вулиці й Андрійко: і в бакшу бавився, і ліпив із глини школу, грався у війну, бився на бокса і бігав від поштової скриньки до свининця і від бузини до колодязя…

Та от що: не було ще з Андрієвих одноліток такого, хто збив би його на бокса або випередив, як бігли на скільки завгодно метрів.

Андрійко був бистрий хлопчак, кріпкий, чорнявий, з великими карими очима.

В школі Андрійко не був одмінником, не пас він і задніх, але кращого фізкультурника за його в школі того часу не було.

4
Дядько Кузьма, професор і доктор наук, після війни працював у Києві.

До сестри своєї Мотрі, Андрійкової матері, після загибелі її чоловіка він ставився ще тепліше і щоліта обов'язково приїздив до неї на хутір не так одпочивати, як розважити сестру свою рідну.

Дядько Кузьма мав завидне здоров'я, курортів не потрібував та й не любив, а для Мотрі та для Андрійка дядькові одвідини були справжнім святом. Дружина його теж примирилася з хутором і вже не скиглила за курортом, хоч Кузьма їй їхати на курорти не забороняв:

— Їдь, коли хочеш, у Сочі! А я до Мотрі на хутір!

Дружина дивилася в дзеркало на себе, потім дивилася на Кузьму і щоразу говорила:

— Поїду я з тобою до Мотрі! Ти, мабуть, без мене не зможеш!

— От і гаразд! Поїдемо до Мотрі, бо воно й справді, може, я без тебе не зможу! — говорив Кузьма і навіть не посміхався.

Дітей у Кузьми не було, а дітей він любив дуже. Приїзд його на хутір не тільки Андрійко, а вся хутірська дітвора зустрічала з великою радістю. Гетьчисто вся дитяча хутірська громада в день його приїзду виходила далеко на шлях і чекала дядька Кузьму.

Професор приїздив «Побєдою», яку вів сам. Наближення машини зустрічалося відчайдушним криком «уррра!».

Кузьма зупиняв машину, виходив на шлях, вітався з дітворою й обдаровував кожного гостинцем. Меншеньких забирав, скільки могло влізти, в машину, Андрійка саджав поруч себе, і під крики: «Затутукайте, дядьку!» — рушали до хутора.

— Таж зааатутукайте, дядьку! Затутукайте! — кричала дітвора.

— Тутукай уже ти, Андрійку! — дозволяв професор. Під дитячі крики й безнастанне «тутукання» клаксона машина в'їздила у хутір.

Всі хуторяни теж приходили до Мотриного подвір'я зустрічати свого вченого земляка, бо всі його любили й поважали. Кузьма був простий, сердечний чолов'яга, носа не копилив, а був таким, як і належиться бути розумній, справжній людині.

Відпочивав на хуторі професор оригінально: він увесь час бавився з дітьми.

Чого тільки він не вигадував для дітей. Він поорганізовував з них різні спортивні «команди»: і футбольну, і волейбольну, і легкоатлетичну. Був у нього і хор із дітей, і танцюристи, і декламатори. Він ходив з дітворою по лісах, по лугах, по ланах і все їм розповідав, що сам знав, і про ліс, і про поле, і про річку, і про луг… Він знав безліч казок і розповідав їх дітям… Він розказував дітям і про історію рідного хутора, області, краю, і про все-все…

І коли б кому сказати, що своїм фахом Кузьма був професором політехнічного інституту, де читав лекції про доменні печі,— ніхто б не повірив.

Трапляється таке на світі білому: закінчить людина педінститут, виходить спеціалістом дошкільного виховання, виховує дітей, а як побачить дитину, так його вивертає всього зсередини, і в руках у нього ніби не дитяча іграшка, а гострий кинджал.

А тут вам спеціаліст-доменщик — і дитячі казки, пісні, танці, забавки, і безмежна, ніжна любов до дітей… Буває…

Кожного ранку, як тільки професор виходив з хати, на воротях, під ворітьми, на тину й під тином його вже чекала дітвора.

— Доброго ранку! — кричали вони хором.

— Здорові були, орлята! — відповідав Кузьма.

У професора був старий, тихий характером собака, покруч пуделя с сетером. Звали його Карай. Дітвора дуже любила гратися з собакою, але до того йому набридала, що він тікав од дітей і ховався або в хаті, або залазив далеко під ґанок.

Тоді починалося:

— Дядьку! Нацькуйте Карая! Ну, нацькуйте, хіба вам жалько?!

Професор спочатку одмахувався від дітвори, а потім таки здавався і кликав пса:

— Ану, Карай, візьми їх! — командував Кузьма.

Пес слухав хазяїна. Він нехотя гавкав і кидався на дітей. Дітвора з криком урозтіч. Професор «цькував»:

— Візьми їх, Карай, візьми!

Карай доганяв котрогось у довгій сорочечці, хапав зубами за сорочку і тяг до хати.

Дітвора верталася визволяти товариша від Карая, і починалася «мала купа»: собака тяг до себе, діти з криком до себе… Галасу, реготу повнісінький двір.

Кінчалося це все тим, що в зубах у Карая лишався поділ од сорочки, і професор потім брав у сестри шматок полотна, односив матері потерпілого і попереджав тим самим чергову екзекуцію деркачем:

— Де я на вас тих сорочок нашиюся, кажи, га?!

Але улюбленішої гри для дітей не було, і щоранку лунало біля Мотриних воріт благальне:

— Нацькуйте, дядечку! Хіба вам жалько?!

5
Дядько Кузьма захоплювався спортом. Він свого часу був неабияким центром нападу в інститутській студентській футбольній команді, любив він і легку атлетику: добре бігав, стрибав і в стрибках угору, бувши на п'ятому курсі інституту, мав перший розряд.

Він придивлявся до свого небожа Андрійка і бачив, що, коли хлопцеві допомогти, коли його направити на правильну путь, з нього «можуть бути люди».

Справді-таки, Андрійка ніхто із ровесників не міг випередити.

Чи біжать хлопчаки від «поштової скриньки до свининця», чи «від бузини до колодязя», Андрійка ніхто випередить не може, завжди він прибігав першим.

Професор узявся за хлопця.

Бузина, колодязь і свининець з поштовою скринькою були ліквідовані, а натомість дядько Кузьма наміряв правильно сто і двохсотметрівки, одібрав прудкіших хлопців і почав систематично їх тренувати.

Ну, розуміється, що ті метрівки брали не тільки одібрані Кузьмою хлопчаки, а брала їх уся дитяча хутірська громада. Брала з галасом, улюлюканням, лементом, а проте брала.

Найретельніше бігали дітки, коли в цих «змаганнях» брав участь і Карай. Матері тоді й обідати не могли загнати бігунів.

Пропрацювавши з хлоп'ятами літо, професор одвідав директора семилітки, поговорив з ним про здібних школярівфізкультурників і порадив не припиняти тренування з ними й узимку.

— Здібні, дуже здібні хлопчаки! — говорив Кузьма директорові школи. — Особливо Андрійко] Гріх не розвинути в них цих здібностей! Можуть вирости добрими легкоатлетамибігунами. А з Андрійка може чемпіон вирости!

Директор обіцяв поговорити із шкільним фізоргом і простежити за роботою із здібними школярами.

Тренувалися хлопці під наглядом Кузьми ціле літо.

…Минало літо, виїздив до Києва професор з дружиною, а другого дня вже діти починали вираховувати, чи швидко вже настане нове літо, коли дядько Кузьма знов приїде на хутір.

6
Якось восени під час спортивних змагань на столичному стадіоні після забігу на сто метрів залунали гучні оплески: студент фізкультурного інституту Андрій N поставив новий республіканський рекорд і виконав норму майстра спорту.

Багато хто знав, що студент Андрій N — племінник професора; знали, що професор дуже стежив за його розвитком, і всі вітали професора з такими блискучими успіхами його небожа.

Професор усміхався:

— Не мене ви, товариші, вітайте! Не в мені сила! Пошліть привітальну телеграму на хутір Вільний дідовому Марковому свининцю, Омельковій бузині та бригадировому колодязеві. Від них усе почалося!

Від Омелькової бузини до бригадирового колодязя!

НЕ ДИХНЕ, ЯК НЕ ЗБРЕХНЕ

1
Коли в колгоспі одержали відомості про те, що до них їде відповідальний робітник з області, керівництво колгоспу не дуже схвилювалося.

Головував у тому колгоспі метикований голова, який одразу упевнено і категорично заявив:

— Викрутимось! Ви тільки, — звернувся голова до членів правління, — не рвіться поперед батька! На всі запитання відповідатиму я сам!

— Інтересно знати, чого він їде? — бідкався завгосп.

— Чого? Чого? Що ти, не знаєш, чого до нас з області чи з центру їздять?! Перед весною — чи готові ми до весняної сівби? Влітку — їх збиральна непокоїть! Восени — корма для худоби! Знаємо чого!

— А як культосвітньою роботою поцікавиться? — перелякано запитав секретар парторганізації.

— Та де ти бачив, щоб культосвітньою роботою цікавилися?! — заспокоїв його голова правління.

— А пам'ятаєте, три роки тому начальник обласного управління сільського господарства клубом поцікавився, а в нас якраз у клубі телята були ізольовані?! Такого рейваху наробив…

— Так його тоді хотіли головним агрономом нашої МТС призначити, він примірявся, чи підходящий клуб під його квартиру.

— Та воно береженого й бог береже!

— Це — правильно! От що! Ти на всяк випадок заховайся: ми скажемо, що виїхав у сусідній колгосп договір на соцзмагання перевіряти!

— Ну, та чого ж таки він їде? — не вгавав завгосп.

— Чого їде? Чого їде? Чого треба, того й їде! Не скигли! По місцях! І — мовчок! Викрутимось! — скомандував голова.

2
Представник із області насамперед поцікавився насінними фондами.

— Скільки, — запитав він, — кукурудзи ви сіяли минулого року?

— Триста! — буркнув голова.

— Скільки, скільки?! — перепитав представник.

— Двісті! — випалив голова.

— Так чи триста, чи двісті? — не відставав представник.

— Двісті тридцять! — не моргнувши оком, рубонув голова.

— Та що таке? — почав уже сердитися представник. — Що, ви не знаєте, скільки ви сіяли минулого року кукурудзи?!

— Як не знаємо?! Та в нас усе по плану розписано! І по сівозмінах! Ми взяли зобов'язання план виконати й перевиконати! Бригада викликала на соцзмагання бригаду, ланка — ланку. Були ланки, що давали по двісті процентів з ентузіазмом! План ми перевиконали з честю! Запланували посіяти триста гектарів в ущільнені строки на високому агротехнічному рівні! Посіяли двісті тридцять квадратногніздовим способом, різниця тридцять гектарів, але на досягнутому не зупиняємось! — тараторив голова.

— Стривай! Стривай! Значить, ви торік посіяли кукурудзи… — почав був представник із області.

Голова його перебив:

— Кукурудза — це сало, м'ясо, молоко! Молочновоскової стиглості!

— Ну, й трудно з вами! — кинув представник.

— Але ми перед труднощами не пасуємо! — перебив його голова. — Ми добре знаємо, що тільки комплекс передових агротехнічних заходів, передовий досвід з останніми досягненнями агрономічної науки дадуть нам як на сто гектарів орної землі, так і на сто гектарів усіх угідь! Зяб!

Представник махнув рукою.

— Де ваше насіння? — запитав він.

— Насіння? Яке насіння? — наїжачився голова.

— Ну, хоча б кукурудзяне! — сказав представник.

— Кукурудзяне? Насіння — основа всякого врожаю, — почав голова. — Насіння слід зберігати у відповідних умовах, перед сівбою протруювати, заздалегідь перевіривши його на схожість! Кукурудзу найкраще сіяти гібридним насінням! Гібридне насіння — це гібридне насіння, а не гібридне насіння, так воно таки не гібридне насіння… — забивав баки голова.

— У вас яке насіння? — запитав представник.

— У нас? — перепитав голова.

— Ну да, у вас! — підтвердив представник.

— У нас? У нас… Кукурудзяне в нас насіння!

— Гібридне чи не гібридне? — поцікавився представник.

— У нас? — перепитав голова.

— Ну да, у вас! — підтвердив представник.

— Гібридне насіння дає прекрасні врожаї! Посіяне квадратногніздовим способом, з подальшим розпушуванням уздовж і впоперек, так воно… — катав голова.

— А можна подивитись? — перебив представник.

— Що? — перепитав голова.

— Насіння! — відповів представник.

— А ви яким насінням цікавитесь? — запитав голова.

— Кукурудзяним! — одповів представник.

— Гібридним чи не гібридним? — запитав голова.

— Яке єсть! — одповів представник.

— Нема… — сказав і зразу осікся голова.

— Як нема! Ви ж казали… — здивувався представник.

— Я кажу, що тут нема! Близько нема! Воно в нас зберігається у четвертій бригаді, а бригада далеко, кілометрів… — заспішив голова.

— Нічого, поїдемо! — підвівся представник.

— Не поїдемо! — замотав головою голова. — Місток там через річечку розібрали. Лагодимо якраз! Не пройде машина!

— То запряжіть коні! — наказав представник.

— Не ковані! А воно, бачите, ожеледиця! Коб не розчахнулися. Коні гарячі! Кукурудзяні коні! Молочновоскової стиглості…

Довго дивився представник на метикованого голову колгоспу, а потім ще довше записував щось собі у блокнот…

З
Але найбільше і мороки, і страху зазнав голова, коли справа торкнулася відгодівлі свиней на м'ясо.

— Як у вас із поголів'ям свиней? — запитав представник.

Голова колгоспу почав весело і без зупинки:

— План поголів'я свиней у нас виконано й перевиконано. Свиноматок ми маємо сімдесят, кнурів — п'ять, усі свині миргородської породи і дають тільки ділові поросята…

— Скільки? — перебив представник.

— Чого? — перепитав голова.

— Поросят! — пояснив представник.

— Якими ви цікавитесь: свинками чи кабанчиками? — запитав голова.

— Діловими! — пояснив представник.

— Поросята в нас миргородської породи, рябенькі! Свинки рябенькі і кабанчики рябенькі! Свинка йде на свиноматку, а кабанчик, як не виложити, так він іде на кнура… Кнури в нас ділові, дуже ділові…

— А про разові свиноматки чули? — перебив представник. — Скільки в цьому році матимете разових свиноматок?

— Разових? — отетерів голова.

— Ну да, разових! — підтвердив представник.

Голова такого не чув, розгубився, і в нього мимоволі вирвалось:

— Ех, раз! Іще раз! Іще много, много раз!

— Ні, це не те! — посміхнувся представник. — Разові свиноматки — це коли молодих маток спаровують один раз, одержують приплід, а потім їх ставлять на відгодівлю. Цим самим ви, витрачаючись значно менше, ніж на постійних свиноматок, збільшуєте вихід отих самих ділових поросят. Чули про таке?

— Чув, чув, розуміється! — бовкнув голова, хоч він і поняття про разові свиноматки не мав. — Але ми вважаємо, що всетаки многоверстатні свиноматки вигідніші…

— Які, які свиноматки? Многоверстатні? Що це за штука, такого не чув! — засміявся представник.

Але голова, побачивши, що засипався вже по самісінькі вуха, замовк…

4
Голова наш, як бачите, не викрутився.

Але багато ще викручуються! Викручуються вони там, де контролери або самі не дуже дужі у сільському господарстві, або не докопуються при перевірці до корінців діла, і метиковані брехуни забивають їм баки.

HISTORIA MENNINGITICA

Отак собі живеш, живеш і не знаєш, де ти в житті знайдеш, а де потеряєш…

Живемо ми собі отут на Радянській Україні, народжуємося, ростемо, вчимося, працюємо, всеньким народом творимо історію своєї Батьківщини, вченіісторики досліджують ту історію, пишуть її, наші нащадки вивчають її і т. д. і т. ін.

І от ми собі думаємо, що ми. знаємо свою історію, а виходить, що воно зовсім не так, що наша історія не справжня історія, що її, нашу історію, далеко краще знають десь аж у Колумбії…

Де та Колумбія?

Кажуть, що не близько десь. Ото як кінчається Закарпатська Україна, так іще далі… За горами, за Карпатами, кажуть, пішли вже чужі землі, закордонні різні держави, так іще треба іти чи їхати через ті чужі землі, а потім дійти до протоки з дуже трудною назвою чи Гилрабтар, чи Гирбалтар, так треба попливти тією протокою, випливти в море-окиян, що зветься так само, як і пакт, — Атлантичний вроді окиян, і тим окияном, окияном, окияном аж до тої землі, де стоїть статуя сліпої свободи, а за тією сліпою свободою стоїть Білий дім… Далі вуличкою, поза Білим домом, повернути ліворуч — і вийдеш ніби в степ, і вже тоді все степом, усе степом, усе степом дійти до річки, що має вроді нашу назву Мусійсіпав. На цій річці гукайте порома: «Подай перевозу!» Перепливли річку Мусійсіпав, беріть «цабе», тільки не круто «цабе», а колинеколи цобкайте, дійдете до могили, з могили вже, кажуть, видать і Колумбію, — ще, може, гін із дев'ять за тою могилою вона, та Колумбія, і є.

А якщо там її нема, то, значить, треба її шукати в іншому місці, але у тих-таки краях. Та там можна розпитати.

Так у Колумбії є університет, а в університеті працює професор, на ім'я Кларенс, а на прізвище Меннінг, так оцей саме професор Кларенс Меннінг найкраще знає історію України.

Він і книжку про Україну написав. І зветься та книжка «Україна XX століття».

От ми з вами живемо на Україні, будували ми з вами свого часу Дніпрельстан, потім його гітлерівці зруйнували, після війни ми Дніпрельстан усеньким народом Радянського Союзу відбудували, а, бачите, й не знали, що вся електроенергія спеціальними проводами йде на Москву.

Ми, українці, навіть і не помітили, коли росіяни ті проводи протягли. Уночі, мабуть… Ну, ото ж ми, як завжди, по трудах повечеряємо, та й спать. А росіяни в цей час — за лопати, та за стовпи, та за дріт, ми вранці прокидаємося — і не туди, що вже кілометрів за сотню електропроводу з Дніпрельстану на Москву проведено. Та хитро як! Ми собі гадаємо, що то звичайнісінький собі телефон чи телеграф, а воно, бач, електроенергію забрано!

Дивуєтесь, звідки у колумбійського професора така обізнаність про події на Радянській Україні? Від його прізвища!

Його предки і він сам гетьчисто хворіють на менінгіт, — з того ото вони Меннінгами й звуться.

А відомо, що може нагородити людина, коли вона перехворіє на менінгіт!

От вам і наслідки!

Нема чого дивуватися, — ми ще з вами і не таке почуємо.

Ми, проте, дуже вдячні професорові Меннінгу за таку увагу до нашої історії.

На його честь наші жінки прозвали наймодніші свої капелюшки — менінгітками!

Ура! Ура! Ура!

МРАКОБІССЯ

Всесвітня Рада Миру, як відомо, ухвалила святкувати в цілому світі сто років з дня народження великого сина українського народу, поета Каменяра Івана Франка.

Цілий культурний світ, усеньке прогресивне людство віддаватиме шану пам'яті одного з найвидатніших письменників і громадських діячів нашого народу, що все своє життя, свій поетичний геній, всю снагу свого титанічного розуму і гарячого серця віддав для щастя трудящого людства…

То ж з його палких уст почула зневірена трудяща, пригноблена людина полум'яний клич: Люди! ДітиІ

До мене! Я люблю вас, всіх люблю! І все зроблю, що будете хотіти! Чи крові треба — кров за вас проллю, Чи діл — я сильний, — віковічні скали Розтрощу, на землю повалю!..

Великий Каменяр великими ділами всього свого життя довів, що він справді сильний, — за це йому вселюдська пошана й подяка…

Батьківщина великого Каменяра — Радянська Україна — протягом цілого ювілейного року святкуватиме знаменну дату.

Само собою розуміється, що святкуватимуть цей величний ювілей і земляки великого поета, з різних причин поза Україною сущі…

Святкуватимуть у Канаді, в Сполучених Штатах Америки, в далекій Австралії, в Аргентіні, в Бразілії — скрізь і повсюди, куди позакидала краян поетових примхлива доля.

У найдальших, найглухіших кутках земної кулі, де не зовсім завмерло, де хоч мов у сні чути бриніння отого слова, що його «на сторожі коло них» другий національний геній поставив, — по всіх кутках і куточках до прикрашених вишиваними рушниками образів Франкових будуть звернені повні пошани вдячні земляцькі очі…

Скрізь… Скрізь…

…І, нате вам, — раптом чуємо:

— А от і не скрізь! А от ми й не святкуватимемо!

— Хто це — «ми»? Хто це говорить? — дивуємося ми з вами.

— Ми — високопреосвященний Кир Константин Богачевський. От хто такі — ми!

Виявляється, що десь у Сполучених Штатах Америки плаває католицький місячник «Ковчег».

Плаває той «Ковчег» в Америці українською мовою під дієцезальним проводом і під верховним покровительством їх екселенції високопреосвященного Кира Константина Богачевського…

Так у тому «Ковчезі» їх екселенція високопреосвященний Кир Константин Богачевський наплавала «спомини» про «Останні дні життєвої подорожі Івана Франка».

До тих «споминів» редакція «Ковчега» додала свій виступ, спрямований проти святкування столітнього ювілею Івана Франка, бо, мовляв, Франко мав «панросійську орієнтацію, опісля під впливом Драгоманова проводив соціалістичну діяльність, редагував польський радикальний щоденник «Кур'єр львовський», мав конфлікт з громадянством за його негативний погляд на релігію…»

Особливо «Ковчег» підкреслює Франкове «атеїстичне та матеріалістичносоціалістичне наставлення до релігії».

«Не дивно, — пише «Ковчег», — що комуністи уважають І. Франка за свого «предтечу»… Його кличі не визволили народ із неволі, а радше ослабили національний організм в боротьбі з комунізмом…»

«Ви хочете, — обурюються всі чисті й нечисті з «Ковчега», — щоб ми його ювілей святкували?! Та нізащо в світі».

А ми, радянські люди, і все прогресивне людство разом із нами якраз за це: за Франків інтернаціоналізм, за велику його працю на ниві освітній і просвітній, за боротьбу з релігійними забобонами та попівським клерикалізмом, за труди його велетенські в боротьбі за світле майбутнє всього людства — за це все ми й шануємо великого Івана Франка, за це ми й святкуємо його славний ювілей — сто років з дня народження!

…А що за «спогади» про Івана Франка «накирила» у «Ковчезі» їх екселенція високопреосвященний Кир Константан Богачевський?

Ясно, що у «високопреосвященства» і спогади мають бути «священні»… Звуться вони, як уже вище сказано, «Останні дні життєвої подорожі Івана Франка».

Їх екселенція згадує, як він та інші грекокатолицькі попипарохи не хотіли хоронити великого поета. Він пише:

«За кілька днів Франко помер. Зараз виринуло питання похорону. Покійний мешкав у дільниці «Софіївка», яка лежала на терені Успенської парохії. О. Давидович не хотів брати відповідальність і просив о. офіціала (Андрія Біленького) про рішення в справі похорону. В міжчасі відвідали о. офіціала о. крилошанин Туркевич з інспектором дром І. Копачем. Настоювали, щоб дати християнський похорон, бо гімназійна молодь чи сяк, чи так візьме участь у похороні, а влада розв'яже гімназію, якщо молодь візьме участь у похороні без священика. Та й тоді військова управа покличе учнів до воєнної служби».

Іван Франко помер 28 травня 1916 p., під час першої світової війни.

В такій ситуації, як пише єпископ Богачевський, він, о. Дикий і ще один священик пішли до о. офіціала в справі похорону.

«Ми, — каже єпископ, — прийшли до о. офіціала добре підготовлені і з літературою в руках. Наші тези були: відмовити похорону, бо покійний не раз писав в атеїстичнім, матеріалістичнім дусі. Ніколи не відкликав тих писань. Не хотів розкаятись. Відкидав усі намагання примирення з церквою. Його остання відповідь, яку він дав о. Галушинському, була цинічним потвердженням атеїзму. Беручи це до уваги, ми просили о. офіціала про відповідне рішення».

Відповідь о. офіціала була коротка: «Поступити за приписами канонів».

«А о. Давидович, — пише єпископ Богачевський, — порадив собі так: дістав свідоцтво, що покійний Франко блудив умом. Витягнув з того висновок, що покійний не був відповідальний за свої вчинки перед смертю. На тій основі Успенська парохія згодилась на поєдинчий похорон».

Отак поставилися до великого Каменяра грекокатолицька, уніатська церква.

І що ви гадаєте: вони, попипарохи, були не від того, щоб поглумитися з мертвого поета, та поперелякувалися, бо, бачте, молодь «чи сяк, чи так», а візьме участь у похороні. Чи з попами, чи без попа, народ піде за труною, щоб оддати останню пошану великому своєму сину.

Довелося ховати, хоч і тут попиєзуїти не могли не облити помиями поетову пам'ять: «блудив умом».

Отакий Кир та його святі сотрудовники…

Хитрі, лживі, мстиві…

Це Кир не з тої наївної народної пісні, що ото: «Тиркин за той сир, що баба давала». Це — отруйний тиркир!

Не трудіться, святі отці, поминати великого Каменяра Івана Франка, — спокійніше йому лежатиметься на львівському цвинтарі, оточеному всенародною любов'ю визволеного народу українського.

Пишемо ми це зовсім не для того, щоб усі чисті й нечисті в американському «Ковчезі» на честь славетного ювіляра «Вічного революціонера» співали. Ми якось уже і без них обійдемося, — ми це робимо для того, щоб наш народ знав, що ще, як бачите, плавають по американських морях різні «Ковчеги», понапихувані тварями, що взивають себе українцями і намагаються якось притулитися до величної ясної постаті великого сина українського народу Івана Франка.

Марні намагання!

Забули, як їм писав великий ювіляр:

Як я ненавиджу вас, добрі, щирі,
Що служите неправді, підлоті,—
Чи служите у злій, чи в добрій вірі!..
Ні, ті, що в добрій вірі служать, ті
Ненависні мені в найбільшій мірі,
Як на рабі тім пута золоті.

ПОГАНА ХВОРОБА

І людина і тварина — хворіють іноді.

Для того щоб запобігти і лікувати різні хвороби в людей, існує на світі медицина.

Для лікування і попередження хвороб у тварин існує на світі ветеринарія.

Коли якась хвороба сильно поширюється серед людей — то це буде епідемія.

А як хвороба поширюється серед тварин — то це зветься епізоотією.

У нас нема ні епідемій, ні епізоотій.

Поодинокі випадки різних недуг бувають у нас і серед людей, і серед тварин.

Повченому це зветься, — спорадичні випадки.

Ну, а лікарі самі хворіють колинебудь чи не хворіють?

Хворіють і лікарі!

Лікарі — люди, і ніщо людське їх не минає.

Буває, що й у ветеринарного лікаря курка здихає…

І коли, приміром, ветеринарний лікар захворіє на якусь людську хворобу, нікого це не дивує, і кожний співчуває хворому ветеринарному лікареві і при побаченні з ним бажає йому здоров'я.

— Видужуйте! — зичать хворому лікареві. Або:

— Видужали? Ну, от і добре! А ви бережіть себе, не застуджуйтесь!

Це коли ветеринар захворіє на грип, на запалення легенів, на катар шлунку, одне слово, на всіляку благородну хворобу.

Але, на жаль, існують іще серед лікарів хвороби, яких ніяк не можна залучити до медицини і проти яких не допомагають ні масті, ні краплі.

Це — коли у лікаря долоня свербить.

Подивитесь на ту долоню, так нема на ній ні пухирів, ні сипу, ні пухлини, ні почервоніння, а вона свербить.

Потріть таку руку оцтом або одеколоном, помастіть вазеліном чи навіть кремом «Сніжинкою», — свербить!

Сказати — «вогник», так «вогник» здебільшого прикидається на підборідді і береться струпом.

І не золотуха, бо ж золотуха переважно у дітей поза вухами або на шиї.

Бешиха? Ні, й не бешиха, бо при бешисі долоня пухне, червоніє, сильно болить і дуже її смикає, й у жар при бешисі хворого кидає…

Дехто муркнув, що в лікаря «золотник не на місці», — так де той «золотник», а де долоня, та «золотник» тільки в жінок буває, а долоня свербить найчастіше всетаки у чоловіків.

Що ж воно ото таке, коли свербить долоня, яка така це хвороба, як вона зветься?

Довго думали, аж поки одна стара бабуся, що шептала від бешихи, від зглазу й від пристріту, хитро примруживши око, сказала:

— А я знаю, чого в нього долоня свербить!

— А звідки ви, бабо, знаєте? — здивувалися всі.

— Бо в мене самої частенько свербить долоня…

— Ну, скажіть і нам!

— От що, людоньки добрі,— порадила баба, — а спробуйте тому ветеринарному лікареві на долоню десятку покласти.

— Та й що буде? — запитали людоньки добрі.

— А ви спробуйте, самі побачите! — посміхнулась баба…

І от іще одна дивна ознака: у ветеринарного лікаря починає свербіти долоня саме тоді, коли у когось захворіє чи корова, чи свиня і як його кличуть подивитися на хвору товаряку.

— Дохторе дорогий! Моя Манька ось уже другий день не їсть, не ремиґає, очі якісь у неї сумні, і слина з рота тече! Подивіться, прошу я вас!

І в цей момент раптово як засвербить у лікаря права долоня, так аж сльози з очей капотять. Починає він, бідолаха, і холодною її водою, і гарячою, і літеплом! Свербить! Він і за масті, він і за краплі — свербить!

А хазяїн хворої корови чув ту розмову з бабою-шептухою.

Він — тиць лікареві у праву долоню (у ту, що свербіла) десятку!

Дивиться — очі у лікаря веселішають, веселішають, веселішають, уже він не бігає, праву долоню у воду не тикає, тільки погладив її легесенько та й каже:

— Одійшло! Перестало! Ну, ходімте, подивимося на вашу корову! Так, кажете, коли це з нею трапилося, коли вона перестала їсти? І т. д. і т. ін.

Почав, почав лікар розпитувати, пішов, оглянув корову, призначив ліки, корова видужала, і всі задоволені. Он як!

Так отака хвороба, коли в лікаря свербить права долоня і нічим, крім десятки, тої сверблячки не спинити, зветься хапендицит!

Щоб її ніколи не було, треба колинеколи заглядати у Карний кодекс нашої Радянської республіки! І все!

* * *
Сорока на хвості принесла, що на таку хворобу захворів ветеринарний лікар Вашківецького району Чернівецької області Дмитро Ількович Касьянчук. І так у нього та хвороба поширилася і в'їлася, що як починає права долоня свербіти, то вже десяткою її не вгамуєш, а треба не менше як півста карбованців, — це як засвербить долоня, коли треба йти до хворої корови.

Це вже хвороба запущена сильно, тут, може, вже не самому хворому Карний кодекс читати, а щоб його прилюдно прочитали…

Треба рятувати людину!

* * *
Добре, що такі хвороби у нас трапляються дуже й дуже рідко! А проте, на жаль, трапляються.

ПАН ДИРЕКТОР

Приїздить людина і обіймає дуже відповідальну посаду, після чого та людина зветься дуже іменитою назвою — директор.

Ну от, значить, приїхав директор…

Само собою розуміється, що для директора є відповідна квартира і т. д. і т. ін.

І починаєтой директор директорствувати. Як?

А отак:

— А хто мені воду додому возитиме?

— Та колодязь же, товаришу директоре, недалеко від вашої квартири, — можна піти та й принести собі води.

— Як це — принести? Щоб я, директор, та сам собі воду носив?!

— Ну, як не ви самі, як вам справді нема коли сходити по воду, бо ви сильно дуже зайняті своєю директорською роботою, то хай ваша дружина води принесе! Воно, знаєте, моціон, фізкультура!

— Щоб моя дружина, директорша, та сама воду носила?!

— Ну, тоді…

— А їздовий навіщо? От їздовий і хай мені воду носить!

— А як він не буде носить?

— Тоді він не буде їздовим! А щоб він працював їздовим, хай він не тільки воду возить, він іще мусить чистити мій свининець, курник, прибирати двір і рубати дрова! Отак!

— А як він не робитиме цього?

— Тоді він подасть мені заяву, що він більше не хоче працювати в моїй установі!

Їздовий тов. Якимець не подав заяви про звільнення: він і воду носить, і в дворі прибирає, і свининець чистить, і курник чистить!

— Звідки він за все це гроші дістає?

— З установи! А що ви хотіли, щоб директор сам із своєї кишені за це гроші платив? Він не з таких!

В установі є прибиральниця.

Так ота сама прибиральниця миє в директорській квартирі підлогу, пере директорову білизну, копає й поливає його город, збирає городину і т. д.

Хто їй за це платить?

Установа платить.

А як вона не схоче цього робити?

Тоді її звільнять з роботи!

Легкова машина обслуговує здебільша директора та його родину.

У базарні дні тою машиною роз'їжджає по базарах директорова дружина, і як у ці дні треба кудись поїхати директорові,— він. бере бортову машину.

Коли автомашина багато їздить, то амортизуються, на жаль, всілякі її частини, і найчастіше стираються, зношуються скати.

Скати для нашого директора — не проблема.

В його установі є чимало всіляких машин, що теж мають гумові скати: є самохідні комбайни, є картоплекомбайни… Можна зняти добрі скати з комбайна і надіти на легкову машину… І все!

Комбайни залишаються «босі», — говорите ви…

Ну, так що ж?! Директорша ж на самохідному комбайні на базар не їздить, вона на машині на базар їздить…

Спробуйте попрохати у директора машину, коли хтось захворіє у робітника чи в спеціаліста, — директор вам одразу одріже:

— У мене не «швидка допомога»!

А як захворіє у директора курка чи собака, — машина зразу мчить за 40 кілометрів по лікаря…

Так то ж директорова курка і директорова собака, а робітник чи спеціаліст, він же не директорів, він — народний, радянський робітник, хай йому й машину народ дає…

Директор наш може і таке зробити: робітком виклопотав у райспоживспілки перед святами борошно й цукор для робітників і службовців…

Склали списки…

Директор повикреслював невгодних йому людей із списка, от і вийшло: директорові «припало» 20 кілограмів цукру, а робітники та службовці одержали по півкілограма та по кілограму…

Профвнески директор не вносить з грудня 1954 року, а дуже люб'язний голова робіткому т. Павлик виплатив йому по больничному листу 2180 карбованців…

— Ти мені, а я тобі! Де це таке робиться?

Робиться це, хоч як воно дивно, у Вижницькій МТС Чернівецької області, де директором працює т. Зорін.

Таке вражіння, що Вижницькою МТС керує не радянська людина, а лихої пам'яті пан директор, і що Вижницька МТС не радянська установа, а власне підприємство пана директора…

Отак запоморочиться, закрутиться в людини голова, і не знайдеться нікого, щоб розкрутить йому ту запаморочену голову та й сказати:

— Де ти, чоловіче, працюєш? І що ти робиш? І чим ти думаєш, коли отаке робиш?

БРЕХОЛОПЯ

І
От, приміром, ідете ви зеленою київською вулицею. Вулицю якраз полили водою, нема куряви, дихається легко. Сонце вже на захід повернуло, не пече, у вас прекрасний настрій, ви ще молодий, все у вас у майбутньому, і так вам хороше, що співати хочеться…

І раптом:

— Драстуйте! — це до вас.

— Драстуйте! — це ви.

— Ну, як? На смерть?! — це до вас.

Ви дивитесь на знайомого, у вас холоне отам, де душа, а очі ваші з лоба вилазять, вилазять, вилазять…

— Хто на смерть?! На яку смерть?! — перепитуєте ви знайомого.

— Як хто? — знизує плечима знайомий. — Жінка!

— Яка жінка? — хватаєте ви за руку знайомого.

— Що ви задавили!

— Я?! Задавив жінку?! Як?! — зовсім уже божеволієте ви.

— Машиною!

— Якою машиною?

— «Побєдою»!

Ви наближаєтесь до свого знайомого, вирячивши на нього очі, а він од вас задки, задки, задки і белькоче:

— А хіба не задавили?

— Де?

— На двадцять третьому кілометрі!

— Коли?

— Позавчора!

— Та!!! — з притиском такаєте ви, ще ближче присовуючись до знайомого, але він, ваш знайомий, буркнувши: «Та всі ж говорять!», — галопом перескакує на протилежний бік вулиці і на здивовані погляди перехожих крутить пальцем біля лоба, показуючи очима у ваш бік.

— Та хто ж говорить?! Хто це «всі»? — кричите ви вслід вашому знайомому, але він уже зник, а всі перехожі з острахом обходять вас довкола.

Настрій у вас зіпсовано. Вам уже немилий білий світ.

«Хто це вигадує? — думаєте ви. — І кому це потрібно псувати вам настрій?»

Ви поспішаєте додому, щоб заспокоїтись, аж раптом телефонний дзвінок.

— Слухаю вас!

Радіснограйливий незнайомий голос заспокоює вас:

— Чого похнюпився, старик? Більше як п'ятнадцять років не дадуть! «Побєду» продаєте?

Ви кидаєте трубку, падаєте в крісло і важко дихаєте.

2
Воротар київської, команди класу «А», молодий, скромний, симпатичний Олег Макаров, що талановито захищає ворота своєї команди, а разом із ворітьми і футбольну честь української столиці, останніми часами трохи прихворів і кілька матчів не грав: у нього травми — не одна, а дві, які вже загоюються, і Олег Макаров у наступній грі вже участь братиме.

Тов. Макаров не тільки майстер спорту по футболу, він захоплюється ще й автомобільним спортом, має власну машину, яку водить сам.

Так от, значить, прихворів наш чудесний воротар.

— Що з Макаровим? — запитав я на стадіоні одного з болільників, що все на світі знає.— Чому він сьогодні не грає?

Болільник, що все на світі знає, махнув рукою.

— Прооопав Макаров!

— Як пропав? Чому пропав? — аж захитався я.

— Посадили! — прорік болільник, ще й головою ствердив.

— Куди посадили?

— В тюрму!

— О господи! За віщо? — починаєте тремтіти ви.

— Переїхав жінку на дев'ятому місяці!

— Ну й що?

— Жінка померла, а троє близнят живі, та лікарі мало мають надії, що вони виживуть!

— А сам що?

— Осліп!

— Що ви кажете?

— Засудили на десять років!

— Божже мій! — кричите ви і біжите до Олега Макарова.

Олег Макаров зустрів мене живий і вже майже здоровий, плече тільки трохи поболює.

— Ну, що його робити? — бідкається Олег Олександрович. — Чого тільки не навигадують! Та то дідько з ними, а в мене ж батько є, мати є. Ну, долізуть до них отакіо чутки, приємно їм буде слухати, що в них такий синочок виріс, що людей машиною давить?

— А ви не звертайте уваги, товаришу Макаров! Єсть таке російське прислів'я: «На чужой роток не накинешь платок»!

— Та неприємно, коли кожний тебе запитує, скільки ти людей машиною задавив.

— От що, Олег Олександрович! Коли хтось мене запитає, що з Макаровим, я відповідатиму так: «Летів «Побєдою», задавив тринадцять мужчин і дев'ять женщин, збив карету «швидкої допомоги», перекинув орудівську будку, тікаючи, вискочив на телевізійну вишку, став там і кричить: «Штука!» Вони і замовкнуть, бо дурнішої нісенітниці не вигадаєш!..

ОЙ, ГАДЮКА!

Тьотя Мотя влетіла до моєї кімнати вихором, навіть собачка моя не встигла гавкнути, а на тьотю Мотю вона, собачка моя, завжди гавкає.

Я якраз повернувся з пляжу (в неділю це було). Сидів собі підсмажений сонцем і думав:

«Ну, чому в нас не продають на вулицях улітку окрошки на доброму квасі, з огірочками, таранькою, раковими шийками, і щоб в окрошці шматочки льоду плавали?»

— Чули? — прохрипіла тьотя Мотя, плюхнувшись у крісло й витираючи рясний піт з обличчя, ШИЇ Й НИЖЧЄ;

— Про що? — спокійно запитав я, бо я ніколи не хвилююсь, коли до мене влітає тьотя Мотя з сенсаційними чутками.

— Про гадюк, — запінила тьотя Мотя.

— Де? — питаю.

— На пляжі!!

— Багато? — питаю.

— Мільйон! Дніпром припливли звідти, з Пінських боліт.

— Кусаються? — питаю.

— Жах!

— Голі гадюки чи в купальниках? — питаю.

— Ви жартуєте, а вже й у газетах було! — підскочила тьотя Мотя.

— В яких газетах? — питаю.

— У «Вечірньому Києві»! — підскочила тьотя Мотя. — Сама читала! За п'яте червня!

— Так то ж не про гадюк, а про крокодилів!

— Не все одно?!

— І не на київському пляжі, а в Бразілії,— спокійно відповів я, — і не про їхнє кусання, а про те, як на крокодилів полюють.

— І в Бразілії пляжі єсть! — запінила тьотя Мотя.

— Єсть, — погодився я. — І в Бразілії пляжі єсть! Ну, та й що далі? — питаю.

— «Швидка допомога» не справляється! — знову запінила тьотя Мотя.

Я беру телефонну трубку й запитую Наталію Андріївну Ленгауер, шановного нашого головного лікаря Київської «швидкої допомоги». Наталія Андріївна почала вже трохи сердитись.

— І ви про гадюк? — здивувалась вона.

— Та сипить, — кажу, — ось переді мною і захлинається, аж піна з рота бризкає!

— Гадюка? — засміялася Наталія Андріївна.

— Якби гадюка, так я б її просто ломакою по голові, а то мушу вислухувати всілякі нісенітниці.

— І мені спокою нема! — говорить Наталія Андріївна. — Вигадали якихось гадюк і дзвонять, дзвонять, дзвонять… Як маленькі!

— Ну, пробачте! — перепросив я Наталію Андріївну. — Це я не для себе, а для тьоті Моті вас запитав.

— …А ви на пляжі були? — запитав я тьотю Мотю.

— Не пускають туди! Міліція під кожним кущем сидить, гадюк ловить! — авторитетно заявила тьотя Мотя.

— Шкода! — зітхнув я.

— Чого «шкода»? А чого я на той пляж поткнусь?!

— От тоді,— я кажу, — там би таки справді з'явилася одна гадюка, і дуже добре було б, якби її міліція злапала!

Тьотя Мотя фиркнула, дверима грюкнула й зникла.

І це ж, майте на увазі, дорогі наші читачі, вигадують люди, у яких, як кажуть голуб'ятники, суцільний («сплошной») язик. А якби оті тьоті Моті мали подвійний язик, як у гадюки?

Зони б тоді вдвічі більше брехали!

…Давайте не слухати різних «тьотів Мотів», дамо спокій Наталії Андріївні і взагалі всій нашій «швидкій допомозі», бо у них і без гадюк чимало серйозної роботи, та використаємо як слід воду, сонце, повітря для нашого здоров'я, користуючись нашим прекрасним київским пляжем.

ТИХШЕ, РАДИ БОГА!

1
Познайомились вони на республіканській спартакіаді. Вона приїхала із Харківської області, а він із Черкаської.

Обоє вони легкоатлети, спринтери, і він, і вона виконали на спартакіаді норми, майстра спорту.

Крім того, що вона спринтер, крім того, що їй незабаром буде присвоєно звання майстра спорту, — у неї отакіо голубі очі, отакенні вії, густі та довгі, такі довгі, що вони аж кучерявилися по краях, і очі в неї ніби голубі озера серед густих вербовоочеретяних берегів…

…Так як ви гадаєте, міг він не задивитися на такі очі?

І він задивився… Він дивився довго-довго в її чудесні очі за темними довгими кучерявими віями. Він дивився, а погляд його м'якшав, ласкавішав, і проміння з його очей осяйним теплом обгортало і її голубі очі, і її миле обличчя, і всю її постать, струнку, мов молода яворина.

Він сам був високий, ставний, широкоплечий, з високо піднесеною гордовитою головою, що її хвилями вкривало густе русяве волосся…

Очі які були в нього?

Сірі… Великі… Променисті…

Так що ви гадаєте, — вона від нього одвернулась? Ні, вона подивилася на нього ніжним поглядом і привітно усміхнулася…

Вони не були знайомі, але знали одне одного. Він підійшов до неї, поклонився:

— Будьмо знайомі! Сергій!

Вона простягла йому руку:

— РоксанаІ

Що було далі, я докладно не писатиму! Чому? Та просто із заздрощів!

Мушу вам сказати, що не так легко лисуватому авторові писати про кучерявого героя!

Одне слово, наші молодята всім довели, що не помилявся поет, коли писав:

Только утро любви хорошо,
Хороши только первие, робкие встречи.
Перше побачення було призначено в Першотравневому саду, над мальовничими схилами сивого Дніпра, там, звідки така чарівна синь Дніпра, такий неозорий шир задніпровський…

Саме тут він мав їй сказати:

— Я вас кохаю! І запитати:

— А ви мене?

А вона саме тут мала йому відповісти:

— І я вас!

І от коли вони стали на високій кручі, стали близенько одне до одного, так, що його плече злегенька притулилося до її плеча (вона, майте на увазі, не одсовувалась!), і він крутив у руці червону троянду, а вона кусала своїми жемчугами-зубами стеблину пишного гладіолуса, він не зовсім певним, а трохи ніби тремоловим голосом почав:

— Я вас…

І нате вам…

Над головою наших закоханих зашуміло, захрипіло, і з радіорепродуктора вирвалося й залило і Першотравневий сад, і схили над Дніпром, і дніпрову синь чарівну, і задніпровський шир неозорий громоподібне: «…Гній слід зберігати у гноєсховищах, бо, розкиданий купками по двору, він, поперше, губить корисні свої властивості, а подруге, допомагає поширенню різних хвороб у тварин, особливо захворювання на глистюки…»

…Першу стометрівку наші закохані пробігли в саду за 11,8 секунди, він міг би пробігти й швидше, але він біг, рівняючись на неї.

Само собою розуміється, що він їй не сказав останнього слова «кохаю», не запитав: «А ви мене?», вона йому не відповіла: «І я васі»

А вночі вони вже роз'їжджалися по домівках, давши слово писати одне одному.

Але переписка — це не живе, гаряче, трепетне слово у зеленому саду над синім Дніпром!

Поживемо — побачимо, що вийде з переписки, можливо, що й буде все добре та гаразд, бо таки сильно молодята одне одному припали до серця.

От якої драми може наробити загалом дуже корисна радіопередача про сільське господарство, коли таку' передачу подано невчасно і громоподібно.

2
Взагалі мусимо констатувати, що чудесний витвір людського генія — радіо — останніми часами почало лякати киян своїм могутнім голосом, так що один персональний пенсіонер якось заявив своїм онукам і правнукам після чергового «пострілу» з одного репродуктора, встановленого на території Будинку відпочинку:

— Якби я був Олександром Степановичем Поповим, я б теж винайшов радіо, але керувати ним доручив би розважливим людям, які б усе-таки зважали на те, що людині, крім радіо, потрібний ще й спокій, і відпочинок…

Ми цілком погоджуємося з поважним персональним пенсіонером, і насамперед я б зупинив динамік, що кричить з шостої години ранку до другої ночі на території лісопильного заводу матеріального постачання Київського міськвиконкому у Святошино. У жителів навколишніх вулиць уже барабани в ухах на ниточки вистрьопалися від того радіокрику.

А директор заводу неприступний.

— Динамік, — він каже, — мій! Територія — моя! Гроші плачу я! Слухають мої робітники! Хай кричить усі три зміни.

Може б, товариш директор поставив того динаміка у себе в спальні? Хай би він уже був до кінця його!

На Центральному пляжі радіомузика гримить з десятої ранку до дев'ятої вечора, і все «Осіннє листя», «Фраскіта», «Доміно»… А потім — «Доміно», «Фраскіта», «Осіннє листя»… Залити їх водою не можна — високо. І задрімати теж не можна — гримить! Просто хоч пірнай! Пірнути назавжди невигідно, виринеш, а воно тобі: «Доооміно! Доміііно!» Доміно на його голову!

Треба всі ці шуми припинити, треба людям дати спокій!

Невже це не ясно?

Невже… О! Почав працювати сусідній гучномовець! Треба кінчати! Чорта лисого напишеш, коли поруч тебе хтось ґвалтує «Доміно»…

«Дооміно! Дооміноо!» Хай би йому хоч легенька трясця!

ЛИСТ ДО ЧОРТА В ПЕКЛО

Вельзевуле Люциперовичу!

Пробачте, що я турбую вас цим листом у справі, яка аж ніяк не належить до потойбічних справ; навпаки, справа ця дуже земна, проте, може, якраз ви і зарадите їй своїм чортячим авторитетом.

У нас ще є люди, які ніяких земних законів не бояться: постанови й розпорядження відповідних органів для них — порожній звук; навіть кари, що на них іноді.накладають за їхні антинародні та антидержавні вчинки, на них не впливають; на виступи преси, на обурення громадськості вони махнули рукою, — воно їм і за вухом не свербить… Вони вже до цинізму дійшли: на них за їхні злочини накладаються штрафи, а вони, складаючи свої кошториси, на плату тих штрафів у кошторисах спеціальні суми передбачають… Дійшли, одне слово, до ручки…

Так я вирішив удатися до вас, до нечистої сили, — може, вони хоч вас ізлякаються.

Я, розуміється, знаю, що ви тепер не в дуже великій пошані, бо всі знають, що ви суть забобони; та бачите, люди, що винищують варварськими способами живі істоти, — такі люди здебільше жорстокі, а жорстокі люди, як правило, боягузи.

Не в перший раз ми виступаємо проти винищення лісів, проти отруєння річок заводськими Стічними водами, що призводить до масової загибелі риби, проти мочіння конопель у рибних річках та водоймищах, од чого риба також вигибає, проти браконьєрів, проти людей, які не щадять народного багатства.

Але совість у таких людей теж, очевидно, стічними водами отруєна, закони вони ігнорують, на людський осуд їм наплювати. Отож я й удаюся до вас, Вельзевуле Люциперовичу, вас вони напевно побоюються; бо хоч вони й зухвалі, хоч вони й жорстоко розправляються з живою природою, — насправді вони, ще раз це кажу, — боягузи, і, залишаючись на самоті, за зачиненими віконницями, вони, напевно, дивлячись у куток, де були колись ікони, тяжко зітхають, говорять пошепки: «Прости мене, господи, грішного», бо дуже бояться страшного суду, а значить, і пекла!

Що вони, питаєте, роблять? Ось що!

1. Ріка Уди від передмістя Харкова аж до ріки Дінця, куди вона впливає біля села Бсхар Чугуївського району, була споконвічним нерестилищем коропів. Тепер у районах сіл Жихара, Безлюдівки, Васищевого, Борової, Червоної Поляни і Тернової ріка Уди мертва. З 1947 року Харківський коксохімічний завод (Основа біля Харкова), хутрова фабрика та шерстемийка (Нова Баварія) систематично отруюють її промисловими відходами… Адміністрацію коксохімічного заводу за це вже було оштрафовано, — так вона «передбачила» у своєму кошторисі витрати на штрафи за отруєння річки.

2. Куп'янський цукрозавод (Харківщина) отруйні свої води спускає в ріку Оскіл біля мосту Куп'янськЗаоскілля. Нижче Куп'янська в Осколі риба гине.

3. Слов'янський та Рубіжанський заводи «Донсода» ось уже десять років отруюють ріку Донець у Донбасі. Особливої шкоди завдає спуск у Донець так званого «Білого моря» — величезного резервуара отруйних вод цих заводів. Спускають це «море» щовесни, якраз тоді, коли риба починає іти проти води на нерест. Частина риби гине в отруєній воді, а частина повертає назад, тікаючи від видимої загибелі, і хтозна, чи нереститься вона взагалі.

Ми навели приклади (та й то частково), як нищать рибу на Харківщині та в Донбасі.

А хіба це робиться тільки там?

Ми вже писали про Чернігівщину…

А хіба ми не бачили, їдучи автотрасою Київ — Полтава, як мочать коноплі в річці Хорол, якраз біля мосту через чудесну річку, що кишіла колись і рибою, і раками. Особливо раками. А тепер ви побачите там рака?

* * *
На Україні дуже багато будується нових фабрик та заводів. Запроектовано на найближчі дватри роки збудувати три цукрозаводи на Харківщині. Один з водяною базою на річці Дінці, другий — на річці Орілька, третій — з базою на річці Бурлук, що тече в Дінець.

Так ви гадаєте, що проектувальники з Головцукру перед бачили у своїх проектах водяне господарство — ставки — для кожного заводу? Де там? І Спускатимуть відходи в річки! Держись, рибко!

А rope-проектувальники, дивись, іще й премію за проекти дістануть, замість того щоб за такі проекти принаймні дискваліфікувати їх на кілька років!

* * *
Не каються, не припиняють іродові душі браконьєри своєї шкідницької роботи!

13 червня 1956 року зайшло з російських лісів на територію Недригайлівського району Сумської області три лосі. Першим їх побачив голова колгоспу ім. Петровського Зіненко Іван Семенович, що проїздив на мотоциклі.

— Звірі! Аряря! — скомандував Зіненко.

Четверо колгоспників він посадив верхи на коней, восьмеро ще до них приєдналося, — і почалося:

— Галалала! Аряряря! Лови! Бий!

Усі три лосі були загнані й задушені. Ну, поштрафували браконьєрів, та хіба в цім справа?!

Під охороною закону лосі в РРФСР дуже за останні часи розплодилися і почали вже переходити на територію УРСР.

Так замість того, щоб привітати таких рідкісних і дорогих гостей, сумчани — за кілки та «аряряря!».

І хто? Голова колгоспу, що повинен бути прикладом для інших і в справі охорони природи!

Дуже вже розперезалися браконьєри, винищувачі природи. Вони вже до того знахабніли, що не бояться ні законів, ні громадського суду.

«Побалакай, попе, з медом! — думають собі.— А ми будемо своєї!»

Такіто діла, Вельзевуле Люциперовичу! Скандальні, як бачите, діла! Я вас дуже прошу, налякайте ви наших браконьєрів та винищувачів природи! Мобілізуйте всю нечисту силу: водяників, лісовиків, відьом, русалок; браконьєри — боягузи, нечистої сили вони злякаються.

АЛЕ НЕ В ТЕЩІ СПРАВА…

У голови колгоспу імені 30річчя Жовтня товариша Свистуна теща живе в місті Горькому.

Від Сокальського району Львівської області, де під голубим під карпатським небом живе собі та поживає колгосп імені 30річчя Жовтня, до міста Горького, що розташувався на берегах многоводної матушки Волги та повноводної красуні Оки, всього тільки якихось там дві тисячі кілометрів з гаком. Це — як туди тільки! А як і туди і сюди, — то кілометрів тих набіжить уже чотири тисячі з гаком.

Так ота сама головина Свистунова теща, що проживає у місті Горькому, взяла та й учинила одного разу пироги.

Трапилася ця кулінарна подія у грудні 1955 року.

Учинила, значить, теща пироги, вони зійшли та так запахли, що аж у Сокальському районі аромат од них пішов.

Дружина голови колгоспу товариша Свистуна потягла носом і аж руками об поли вдарила:

— Ой! Мамині пироги пахнуть! їй же богу, мамині! Принюхайся, чоловіче! — звернулася вона до свого законного мужа.

— Пах приємний! — погодився товариш Свистун.

— Ні в кого у світі так пироги не пахнуть, як у моєї мами, — вихвалялася головина дружина.

— Нічого не скажеш: аромат! — погодився товариш Свистун.

— А ти ж іще їх і не куштував! — почала спокушати Свистуна дружина. — У моєї мами такі пироги, такі пироги, що як візьмеш їх у рот, вони так і тануть!

Товариш Свистун проковтнув слину і промовив:

— Бувають такі пироги, що так і тануть в роті! Рідко, а таки бувають!

— У моєї мами завжди такі пироги! От би поїхати! — спокушала головиха.

— Не близький світ! — зітхнув голова.

— «Побєдою»?! — загорілася головиха. — Хоч воно й негода, та дорога ж скрізь добра! Ото тільки шість кілометрів до соші грязюка — так тут трактор допоможе! А воно інтересно: «Побєдою» й трактором одночасно! А вискочимо на сошу, так уже покотимося: Львів, Київ, Москва, Горький! Незчуємося, як і доїдемо.

— Та воно… — завагався голова.

— Голубчику! — припала головиха до голови. — Та ти ж маминих пирогів ніколи не куштував! Так у роті й тануть! Так і тануть!

Одне слово, поїхали голова з головихою «Побєдою» з Сокальського району в місто Горький до мами на пироги…

До соші тягли «Побєду» трактором, а через десять днів, коли повернулися, від соші до колгоспу тягли «Побєду» кіньми.

Пироги були дуже смачні,— в роті так і танули, так і танули…

Разом із пирогами танули колгоспні трудодні для двох шоферів… танули колгоспні гроші на пальне для машини, на амортизацію і т. д. і т. ін.

Коли про це натякнули голові Свистунові, він авторитетно заявив:

— Не ваше діло! Я — господар!

* * *
Що й казати, не дешево коштували колгоспові імені 30річчя Жовтня тещині пироги, та, щоб хоч трішки заспокоїти колгоспників, мусимо констатувати, що буває ще значно гірше з отими тещами, хай би вони здорові були і не кашляли.

У голови одного колгоспу теща проживала на острові Целебесі.

Колгосп був на Полтавщині, а теща на Целебесі! А острів Целебес знаєте де?

В Індонезії! Як проїдете острів Яву, потім острів Борнео, візьмете трохи «цабе», там уже недалечко й до Целебесу. Це, як уже потрапити в Індонезію, а ще ж і до Індонезії не близький світ. Як через Одесу їхати, так Чорним морем через Дарданелли, потім уже всілякими протоками — Бебельмандебською, Суецьким каналом, потім Індійським океаном аж у самісіньку Індонезію.

І от закортіло головисі до тещі на Целебес. І тільки «Побєдою»!

Що поробиш?! Закортіло головисі — хоч лусни, а закортить і голові.

У районі — одговорювали: мовляв, далеко і небезпечно, та й бензину на таку путь не запасешся, — не взяло:

— Поїдемо — й край!

Лякали тайфуном, пасатами, мусонами, крокодилами, удавами, — ні, поїдемо!

Взявся одговорити районний ентомолог.

— Там, — почав ентомолог умовляти, — кобри! Очкові гадюки! Гримучі змії!

Головиха розбила ентомолога вщент.

— Мама писали, — пояснила головиха, — що справді, попервах, як вони тільки оселилися, було там чимало різного гадюччя, — і кобри були, і гримучі та очкові гадюки були, — а як мама пройшлися по джунглях, — гадюччя десь ізникло! Тепер, — пишуть мама, — і подивитись нема! Мама держить півдесятка кенгурих. Кенгурих мама доять, а молоко продають, додавши води, за козяче. Мама, ще як жили під Києвом, на цьому руку набили: вони тоді з козячого молока таке добре коров'яче «парне» молоко робили, що й досі деякі дамочки київські згадують!

— Поїдемо! Не умовляйте! — наполягав голова. І поїхали!

Ми не будемо детально описувати подорож, була вона дуже трудна; «Побєду» довелося везти і на пароплавах, і на пірогах[2], а вже як доїздили до тещі, пішли тропічні дощі, шлях розвезло, довелося запрягти в «Побєду» під руку жирафа, а в борозну носорога, — і так дотяглися до тещі.

А проте не шкодували, що приїхали «Побєдою», — хай знає, мовляв, теща, що її зять не волами їздить…

Що в тещі найбільше подобалося зятеві,— так це первак з бананів… Ароматний і беручкий. Голова після нього свіжа, мов і краплини в роті не було. І закуска була підходяща: солоні ананаси і шатковані трепанги з пальмовою олією…

Погостювали добре, та скінчилася гостина трауром. Шофер перебрав бананового первака, і голова — теж після доброго сніданку! — сам повіз прокатати тещу на «Побєді». Їхали над целебеським морем, на крутому повороті відчинилися в машині дверці, і теща вилетіла з машини прямо в море. Поблизу пливла акула, і тещі не стало.

Поплакали, погорювали і повернулися додому на Полтавщину, а в колгоспі вже новий голова, бо наш знайомий сильно задержався в тещі…

Народ у нас, як ви знаєте, дуже лагідний і милостивий: узяв усі видатки по подорожі на Целебес на артільні кошти, а голові ще й вихідні гроші заплатив.

Добре, що так! А то довелося б голові довгенько відробляти тещину гостину…

От до чого тещі іноді доводять.

…Тещу, розуміється, треба поважати, а робити все, проте, слід так, як того вимагає Статут сільськогосподарської артілі.

НЕ В ТІМ СИЛА, ЩО КОБИЛА СИВА…

У колгоспі імені Калініна Дубнівського району Ровенської області (село Погорільці), де головує в правлінні артілі тов. Стеценко, здорово розмахнулися щодо керівництва колгоспом.

Ну, що таке один-однісінький голова в колгоспі? Скучно йому самому! Навіть у підкидного нема з ким перекинутись: не грати ж голові в підкидного з підлеглими, авторитет захитається!

Статут сільськогосподарської артілі не допускає, щоб в одній артілі було два голови правління! Навіть телята, і ті дуже рідко родяться з двома головами!

А здорово було б, якби два голови в колгоспі було! Один, приміром, до обіду, а другий після обіду! Або один у понеділок, а другий у вівторок, один у середу, а другий у четвер і т. д. — на цілий би тиждень розписали, і кожний би знав, коли він головує, а коли під грушею на рядні газетою од мух одганяється! Чудова річ — газета од мух! Шелестить — і мухи не так у носа лізуть! Не дає Статут, щоб два голови було.

В погорільському колгоспі імені Калініна все-таки придумали, щоб тов. Стеценко, голова, не сумував: йому дали аж двох заступників — одного по рільництву, а другого — по тваринництву! От уже й веселіше!

Веселіше то воно веселіше, та, проте, не зовсім! Розмахувати», так уже як слід розмахуватись.

Чому, приміром, не призначити заступника по птахівництву, по бджільництву, по рибальству, коли є ставки?

Щоб уже повний комплект заступників був!

Навіщо, кажете, заступник по птахівництву, коли є завптахівництвом?

Чи — по бджільництву, коли є пасічник?

Чи — по рибальству, коли є рибовод?

А от же ж у колгоспі імені Калініна агроном є, а проте, призначили заступника по рільництву!

І завтваринництвом є, і ветеринари, і зоотехніки є, а як же ж можна без заступника по тваринництву?

Що йому робити, тому заступникові по тваринництву?

Та хоча б волам хвости крутити — і то робота!

Закрутив хвоста — от і трудодень!

Закрутив пару хвостів — план перевиконано!

Ще, дивись, і додаткової оплати якась сотняга перепаде!

У колективі, та ще при такому керівництві,— коли керівників більше, ніж працездатних, — стукгряк — от і п'ятак!

У погорільському колгоспі звикли жити на широку ногу: при кожному заступникові їздовий, при кожному заступникові — коні!

Ми б совітували зробити так, щоб голова та його заступники їздили не кіньми, а кобилами, і щоб кожний їздовий їздив не парою кобил, а тройкою, і щоб кобили були з лошатами!

От — виїзд!

Їдуть керівники, біжать дев'ять кобил, а за ними дев'ятеро лошат!

Цілий тобі кавалерійський ескадрон!

У нашому селі (за царського ще «прижиму») колись піп наш отак їздив: три кобили, за кобилами троє лошат, за возом троє собак, а на возі піп, попадя і шестеро попенят.

— Це у вас, батюшко, аж три кобили? — питають було його.

— Та ще й попадя, — відповідає піп, ляскає батогом і котить далі…

Ну, так як же вони, погорільські господарі, хазяйнують при такому многолюдному керівництві?

А от як: фуражирам за підвезення кормів колгоспній худобі трудодні писалися не в залежності від кількості привезеного фуражу, а помісячно — 60 трудоднів.

Чи привіз, чи не привіз, і скільки привіз — нікого це не обходить, — маєш два трудодні!

Колгоспницям, що доглядали телят, писали по шість трудоднів за вивезення гною, хоч вони того гною і пальцем не ворушили.

Як ви гадаєте, чи гладка була худоба при такій годівлі і чи дуже вибрикували у калінінців телята?

Заступником голови по тваринництву працював (а може, й досі ще працює?) товариш Горбачук Каленкк… 1955 року він так хазяйнував, що телята довелося з випасу восени на хурах додому привозити…

Кури в нього знесли аж по 20 яєць на рік! У путнього хазяїна півень більше яєць несе.

«Мудрував» Горбачук і з купівлею корів — для колгоспу купував їх по 3–4 тисячі карбованців, а продавав на базарі по 700–800. З «баришем»!

З рільництвом теж хазяйнували «як бог приказав»: зпід комбайна зерно приймали без ваги і т. д., і т. д.

От і вийшло, що в сусідніх колгоспах видали на трудодень по 2–3 кілограми зерна та по 4–5 карбованців грішми, а в колгоспі імені Калініна на трудодень припало по 1,2 кілограма зерна і по 1,6 карбованця.

Сказано воно вже давно: «Не в тім сила, що кобила сива, а в тім, що не біжить!»

Не в тому справа, що багато керівників, а в тім справа, що до хазяйства, та ще колгоспного, треба хазяїна дбайливого, розсудливого, який би керував, спираючись на допомогу колективного досвіду й розуму колгоспниківтрударів…

Тоді й телята вибрикуватимуть, і кури нестимуться, і веселих пісень дівчата в колгоспі співатимуть…

Багато заступників — це не порятунок для колгоспу, а зовсім навпаки, бо коли в дитини сім няньок, дитина може бути й з очима, та дуже вже вона буде закаляна. Факт!

ТИ ДОБИЧ ДАЙ!

1
На Донбасі говорять не «видобуток» вугілля, не «добича», а кажуть «добич», наголос на «о».

— Теревені правити кожне може! Ні, ти добич дай! Отоді ти шахтар!

І кажуть у Донбасі також, що видавати вугілля із шахти слід не на гору, а нагора, наголос на «а».

Це, так би мовити, преамбула. А далі вже буде «амбула»!

Остаточна задача кожного шахтаря, кожного робітника, техніка, інженера і службовця у Донбасі полягає в тому, щоб ота сама «добич» ішла «нагора» і щоб отої самої «добичі» було щонайбільше.

Для цього й трудяться в Донбасі робіт никивугільники: вибійники, кріпильники, машиністи, механіки, комбайнери, електрики, техніки, інженери, начальники шахт, керівники трестів та главків і навіть міністри.

Кожний робить своє діло для того, щоб було «нагора» більше «добичі».

Навіть письменники і поети — і вони трудяться в Донбасі того, щоб була «добич».

І коли, приміром, вибійники працюють відбійним молотком, поети допомагають їм пером.

Вибійник рубає вугілля, а поет — пісню.

У вибійника — тонни, а в поета — строфи.

Про Донбас я знаю з дитячих років.

Ще за мого дитинства мій дядько, материн брат, пішов із села на заробітки у Донбас.

Мати моя казали було:

— О, Йван тепер заробляє гроші! Карбованців, мабуть, із двадцять на місяць гребе!

Дядько Іван щороку приходив з Донбасу влітку додому допомагати на жнивах.

Ми, дітлахи, знали з його оповідань, що на Донбасі все чорне і що там глибокі ями, шахти, як упадеш, так тебе не видно, глибина, може, як у десять колодязів! Під землею коні живуть, що тягають вагонетки, а вагонетки забурюються, і як її, вагонетку, піднімаєш, так на людину нападає «гризь». На шахті є гудок! От як загуде, аж в ухах лящить! А під землею всі шахтарі з лампочками, і всі вони чорні, тільки зуби білі! І що всі вони роблять в упряжці! О!

— А горобці на шахтах є? — поцікавився сусідів Пилипко.

— Є! І теж чорні! — відповів дядько Іван. — І не дуже від людей тікають! Так біля тебе й стрибають!

— Так чого ж ви не б'єте? Грудкою!

І дуже нам тоді забажалося побувати на шахті, де горобці від людей не дуже тікають. Ми й побігли на шахту вдвох з Пилипком. Впіймано нас було за цвинтарем аж увечері. Моя мати були з деркачем у руках, а Пилипкова — з віжками. Ми того вечора добре відчули, що нелегке було шахтарське життя! Аж смутами воно в нас пішло на тому місці, де в штанчатах у хлопчаків прорішка.

Горілку дядько Іван пив правильно. Щодня і не помалу. І як прийде до нас на доброму підпитку, співає, було, шахтарської пісні:

А ми встали, покурили,
По продольній розійшлись,
По продольній розійшлись,
За роботу прийнялись.
По продольній розійшлись,
За роботу прийнялись,
Хто за кирку, хто за лом,
Хто береться за вагон.
Ех, шахтьор пашеньки не пашеть,
Коси в руки не берьоть,
Шахтьор курить, шахтьор пйоть,
Шахтьор з музикою йдьоть.
Закінчувалася така пісня вигуками:

Ех, забойщикнойщикищикиикикні
Або:

Ой, коногониогонигониониниі Ех!
Тоді вже мати казали:

— Іди ти, руда сатано, під повітку спать!

— Ех, сеструню! — обнімав матір дядько Іван. — Не поважаєш ти шахтьора рознещасного!

Ех, да розпроклятая жисть шахтьорськая,
Хто не знає, той ідьоть,
Хто не знає, той ідьоть,
За собой народ ведьоть.
Мати одводили «рознещасного шахтьора» під повітку й укладали на прикритій рядном соломі спати. Проспавшись, дядько Іван гукав до нас:

— Ей! Хлопчонки! Сирівцю!

Ми приносили дядькові сирівцю з погреба й питали:

— А сирівець на шахті є?

— Є! Тільки не такий, а чорний!

…Донбас, як бачите, я знав з дитячих років…

2
Тепер, розуміється, Донбас не такий, горобці й сирівець у ньому не чорні, коней, мабуть, уже під землею зовсім нема, тепер уже замість коногонів «електрогони» вагончики гонять, хоч вагончики і тепер іноді забурюються. Та на людей, як вони ті вагончики піднімають, «гризь» уже не нападає.

Від старого Донбасу залишилося ще й досі — і житиме вічно, аж поки житиме Донбас — «Ти добич дай!» «Добич» і тепер для Донбасу — все!

А от якраз тепер саме «добич» у Донбасі і шкутильгає.

Малувато видається тепер «добичі нагора». І доводиться через те чорнявому Донбасові червоніти.

А що ж робити, щоб у Донбасі побільшало «добичі»?

Живе й працює у Донбасі начальник дільниці № 1 шахти № 5–6 імені Димитрова Герой Соціалістичної Праці Іван Іванович Бридько.

За останні десять років І. І. Бридько і його колектив, працюючи в найрізноманітніших геологічних умовах, завжди перевиконує план отої самої «добичі».

В чому ж секрет успіху колективу, яким керує І. І. Бридько?

І. І. Бридько знає таке слово. Скаже він це слово, — зветься воно «чириримбиририм», — і норматив циклічності на його дільниці обов'язково перевиконується. Вугілля на його дільниці робиться м'якем'яке, колупнеш його пальцем, а воно як посиплеться — тільки вагончики підставляй! Стояки для кріплення самі в лаву біжать, самі на місце становляться, канавки, по яких стікає вода, очищаються, штрек самоприбирається, самопідмітається, скрізь чистота і порядок…

І. І. Бридько обов'язково щодня буває в лаві, прийде і непомітно ворожить-чаклує. Потихеньку скаже своє «чириримбиририм» — і «лап» за стойку, чи кріпко вона стоїть, «лап» за забутовку, чи так забучено.

Ану спробуйте у забутовці залишити «конюшню», тобто незабучене місце. І. І. Бридько не встигне промовити свого слова, як «конюшня» йому й одкривається тоненьким голоском:

— А я є! А мене не забучено!

Бутчик, що залишив «конюшню», довго пам'ятатиме про неї, бо плакатиме його премія, плакатиме його і заробіток.

Дехто говорить, що І. І. Бридько вимагає виробничої дисципліни і ніколи не пробачить нехлюйства, бракоробства, окозамилювання.

Інші подейкують, що І. І. Бридько турбується за робітників свого колективу, — він і про квартиру подбає, і про спецодяг, і про все інше…

Все це так!

Але основне полягає в отому магічному слові, що його знає 1.1. Бридько і яке йому допомагає зразково виконувати всі роботи на дорученій йому дільниці.

«Чириримбиририм» це слово.

От спробуйте організувати такий дружний колектив, як у І. І. Бридька, налагодьте виробничу дисципліну, подбайте про житлові й побутові умови для колективу, будьте завжди прикладом для робітників — і ви переконаєтесь самі, що коли ви прийдете в лаву і прокажете: «Чириримбиририм!» — ваш циклічний графік виконається, як з пушки!

Тоді ви видаєте «нагора» «добич» і про вас поети пісень хороших напишуть.

Не таких, як мій дядько колись співав, а таких, як Сергій Воскрекасенко про шахтарочку написав:

Я шахтарочка сама, Звуть мене Маруся, В мене чорних брів нема, Та я не журюся…

ЧОМУ БУГАЙ ПОПОЛОТНІВ

В одному селі одного району, де є колгосп і де за голову правління колгоспу править Бугай, перед Новим роком таке скоїлося, що сам голова правління колгоспу Бугай пополотнів.

У тому селі будується новий клуб. Довгенько він, той клуб, уже будується, та нема ще там підлоги, не готова ще стеля, — одне слово, клуб іще будівництвом не закінчено.

Добрі люди в таких випадках що роблять?

Добудовують клуб, добре його обладновують, урочисто потім його відкривають, і починається на селі культурномасова робота: лекції, гуртки художньої самодіяльності, кіно, вистави…

Люди ходять по селу веселі, культурні і одне одному говорять:

— От як тепер у нас на селі культурно! От дай бог здоров'я і нашому голові колгоспу, і нашому голові сільради! От які вони в нас хороші, та милі, та любі!

Це коли клуб добудовують.

А коли робиться так, як у тому селі, тоді трапляються тільки дивні пригоди, від яких сам голова правління колгоспу полотніє.

Почалося з того, що голова правління колгоспу Бугай вирішив, що в нього повинні бути культурними вівці, і обернув клуб на кошару: загнав овець у клуб.

Ну, загнав, то й загнав, — йому видніше.

Отінившись у клубі, вівці радісно замекекали і дехто з них пустився в танці.

Ставний баран сердито мекекнув:

— Тихо, овечки й баранчики! Тихо! Це вам не в хліві, а це вам у клубі, в культосвітній установі! Прошу поводити себе культурно!

Отара замовкла.

— Ось що, дорогі овечки та баранчики! Поскільки ми в клубі, не будемо гаяти дорогого часу, а візьмемося за овечу самодіяльність. Я пропоную почати з діяльності драматичної і виготувати виставу «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці!». Грицька гратиму я, Хому — мій старий дядько, що з одним рогом, а Марусю — ти, — звернувся Баран до молоденької Ярочки, у якої на кінчику хвоста бантиком біліло пасмо біленької вовни, хоч сама вона була прикро чорна. — Ти в нас найчепурніша, тобі й гримируватися не треба!

З цього й почалося…

Ми не будемо описувати, як проходили репетиції.

І от одного разу, якраз перед Новим роком, у селі опинився заввідділом культосвітньої роботи товариш Цап. Цап заночував у селі і проходив увечері повз клубкошару.

Раптом чує, що в клубі хтось так жалісножалісно вимекекуе:

Ой не ходи, Грицю,
Та й на вечорниці…
Волосся в Цапа подралося дубом, він рвонув до голови колгоспу Бугая з одчайдушним криком:

— Що в тебе в клубі робиться? Рррятуйте!

Вискочив од голови і помчав галопом аж у райцентр. Бугай прибіг до клубу і отетерів: з клубу чулося мелодійне мекекання:

Ой мамо, мамо, Нехай же ж він зназ. Нехай же двох разом Нас він не кохає—

Бугай прискочив додому, сів, затремтів і пополотнів.

Овеча вистава не відбулася, бо розпорядженням, кажуть, райвиконкому овець з клубу ніби вивели, але добудовувати його не збираються, бо Бугай і досі ніяк не відполотніє.

САДІТЬ ЛІСИ!

Мабуть, немає всвіті жодної людини, котра б лишилася байдужою до лісу. В скарбниці світової художньої думки важко знайти митця — письменника, художника чи композитора, який не присвятив би лісу найнатхненніші сторінки своєї творчості.

Коли ми говоримо про ліс, в пам'яті мимоволі зринають і безконечно чисті та прозорі рядки пушкінської поезії, і неперевершені в своїй простоті та чарівності картини Шишкіна, Левітана, і музика геніального Чайковського, оте його натхненне «Благословляю вас, ліси…» А скільки захоплюючих сторінок, присвячених лісу, у творах Льва Толстого, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Ольги Кобилянської, Михайла Пришвіна, Степана Васильченка, Костянтина Паустовського, Леоніда ЛеоноваІ І це цілком природно, бо ліс — то краса нашої землі, то невичерпне її багатство.

Про перше — красу лісу — тут говорити не будемо. Хто бодай раз у житті — чи взимку з рушницею за плечем — ходив перелісками по заячому сліду, чи влітку збирав у козубку гриби або ягоди, того назавжди заполонили і задумливий шепіт крислатих дубів, і прохолода лісових озер, незаймана чистота залитих сонцем галявин. І тому тут би нам хотілося говорити головним чином про багатство, яке несе людині ліс.

Зараз у селі розгортається велике будівництво. В колгоспах споруджуються різні господарські приміщення, люди будують нові хати, ставлять паркани і тому подібне. На все це потрібен лісоматеріал. І як часто доводиться чути скарги на нестачу йогої

Нерідко село відчуває також гостру потребу в паливі.

І будівельні матеріали, і паливо — все це дає нам ліс.

На Україні багато державних лісів, якими володіють лісництва та лісгоспи. Там ведеться велика планова робота по систематичному збільшенню лісових масивів.

Проте є у нас одна велика і часто простотаки забута можливість збільшення наших лісових багатств. Мова йде про власні колгоспні ліси.

Якщо поглянути господарським оком на нашу колгоспну землю — скільки є ярів, пустирів, вигонів, пісків та інших малородючих ділянок та невгідь! Здебільшого вони пустують, не приносять людині ніякої користі. А коли б на тих землях посадити діброви, коли б у кожному колгоспі, де тільки може рости дерево, був свій ліс — кілька десятків чи кількасот гектарів! Яке це багатство, яка це підмога в господарстві! Та не було б гріхом засадити лісом якусь сотню гектарів і хорошої родючої землі, бо ліс відплатить за те сторицею.

Отож ми й хотіли звернутися до сільських трудівників — садіть, закладайте свої колгоспні ліси. Хай у наших полях, залитих щедрим сяйвом сонця, повіє прохолодою діброва. Тоді і ріки стануть повноводішими, звірів і птаства буде більше, тоді й земля наша рідна стане не тільки красивішою, а й щедрішою на врожай.

Тож садімо ліси!

Максим Рильський, Остап Вишня


P. S. Мені б іще хотілося додати своє «вишневе» запитання: як не буде в нас лісів, де ми дубця знайдемо на тих людей, що нищать ліси, що не бажають їх садити й берегти? Дубця, щоб хоч намахати на них, насваритися!

Остап Вишня

Велікі ростіть

СОЛОВ'ЯЧА ЯЄЧНЯ

Славко і Людочка жили поруч: отут була Славкової мами хата, а як трохи далі пройти — жила Людочка з своєю мамою.

А за хатою Славкової мами був великий колгоспний садок.

В тому садку росли яблуні, груші, сливи, малина, смородина і навіть абрикоси.

Завідував тим садком старенький дідусь-садівник, який дуже любив і Славка, й Людочку і дозволяв їм гуляти в садку.

Вони були діти слухняні і не псували ні дерев, ні кущів, ні квітів.

От настала весна.

Зацвіли вишні, сливи, яблуні.

Побігли Славко і Людочка в садок.

Ой, як же ж хороше в садку навесні!

Усе цвіте, пташки співають, бджілки гудуть, мед носять, сонечко припікає.

Славко і Людочка побігли в малинник.

Прибігають до одного куща, а звідти якась сіренька пташка тільки — пурх! — і полетіла.

Славко і Людочка — до куща.

Розгорнули кущ, дивляться — а там, під кущем, на землі, невеличке гніздечко, в листячку вимощене, і в гніздечку четверо маленьких яєчок, тільки не біленьких, а темненьких, такого кольору, як шоколад.

— Цур, моє! — скрикнув Славко.

— Ну і хай буде твоє,— погодилась Людочка. — А як ще десь гніздечко знайдемо, то те вже буде моє! Добре?

— Добре! — каже Славко. — А якої ж це пташки гніздечко, що такі, як шоколад, яєчка?

— Не знаю, — каже Людочка. — Давай спитаємось у дідуся — він, мабуть, знає!

Побігли Славко й Людочка до дідуся-садівника.

— Дідусю! — кричать. — А ми гніздечко назнали під малиновим кущем! А в гніздечку четверо малесеньких яєчок, тільки не біленьких, а таких, як шоколад!

А дідусь і каже:

— То соловейкове гніздечко! Чуєте, як у нас соловейки співають! Тьохтьохтьох! Тут їх не один! Я вже їх штук із п'ять по голосу знаю. Бо всі вони порізному тьохкають! Тут іще десь їхні гніздечка єсть! Ну, назнали, дітки, — так ви ж не видирайте яєчок і гніздечка не руйнуйте. Соловейко — корисна птичка, вона черв'ячки та кузьки всякі їсть, а кузьки та черв'ячки — дуже шкідливі для садка! Пташки — наші друзі, вони нам допомагають, щоб у нас у колгоспі було багацько яблук, груш, ягід різних.

Славко і Людочка побігли до смородини. А зпід смородинового куща теж вилетіла така сама пташка.

Вони — туди; і там кубелечко, а яєчок, таких самих шоколадних, не четверо, а п'ятеро аж!

— Цур, моє! — крикнула Люда.

Славко погодився, хоч трішки й заздрив, що в Людоччиному кубельці не четверо, а п'ятеро яєчок.

Славко і Люда умовились, що вони не будуть руйнувати соловейкових гніздечок.

Побігали Славко і Люда, побавились та й пішли додому обідати.

Вдома розказали всім, що вони назнали в садку аж двоє соловейкових гніздечок.

І Славкова, і Людина мати теж їм говорили, щоб вони не видирали яєчок і не ходили до кубелець, бо пташки можуть наполохатись і покинути свої гніздечка, а тоді яєчка захолонуть, попсуються і вже солов'ята маленькі з них не вилупляться.

Славко, як лягав увечері спати, все думав про шоколадні яєчка — дуже вже йому хотілося, щоб вони в його в хаті були, щоб можна було ними гратися.

«Соловейкові яєчка! Хіба ж є у кого така іграшка! Ні в кого нема! А в мене буде!» — думав він, засинаючи.

А на другий день устав Славко раненько, — Людочка ще спала, — та й вийшов з хати.

— Куди це ти так рано? — питає його мама.

— Піду трошки побігаю! Я виспався, — каже мамі Славко.

Побіг Славко на город, а звідти через перелаз у колгоспний садок.

Дідусь-садівник якраз вулики на пасіці перевіряв і не бачив, як Славко в садок прибіг.

А Славко зразу до малинового куща, зігнав з гнізда соловейка, за яєчка — і додому.

Біжить, а яєчка в руках держить: у правій руці двоє і в лівій двоє.

Як ліз він через перелаз, зачепився за сучок і впав. Падаючи, закрив, щоб не подряпати, лице руками. А в руках — яєчка. Яєчка побились, вимастили Славкові і лице, і носа, і вуха, і сорочку.

Ніс — жовтий, вуха — жовті, сорочка жовта. І тече все, і капає. І сльози в нього течуть та з жовтком перемішуються.

Прийшов він додому, а вже й Людочка до нього прибігла.

Мама як побачила:

— Що з тобою, Славку? Де це ти в яєчню лицем уткнувсь?

А Людочка побачила шоколадну шкаралупку від яєчка та як закричить:

— Та це ж він соловейкові яєчка видер! Як тобі не сором, Славку! Яєчня ти солов'яча!

Розсердилась Людочка і побігла додому.

— Не буду я з тобою дружити! — у воротях крикнула. Довго мама вмивала Славка, доки змила яєчню. І відтоді так і прозвали Славка: «Солов'яча яєчня».

На другий рік уже не прилітав у той куток садка соловейко, що його гніздечко Славко зруйнував.

А в Людоччиному кубельці вилупилось п'ятеро солов'яток, вони виросли й полетіли на зиму аж в Африку, бо там тепло, коли в нас зима.

А навесні знову прилетіли в колгоспний садок. Старий соловейко полагодив гніздечко під смородиновим кущем — і знову там було п'ятеро яєчок.

А молоді нові кубельця собі поробили.

Та як забіжить було Людочка в садок, так вони тьохкають уже, тьохкають, ніби навмисне для Людочки співають за те, що вона не руйнує пташиних гніздечок…

А Славко і в сад перестав ходити, бо йому було соромно.

ФЕДЬКО ЗОШИТ (Сумний жарт)

Федько Луговий учився не дуже.

Дуже йому нелегко було дійти до сьомого класу, а проте дійшов…

Так він із класу в клас переходив, ніби на Ельбрус видирався: «візьме» наступний клас, аж упріє, бідолаха, аж голова йому ніби обертом іде. Так ото йому було трудно брати цей крутий підйом.

Як переходив у перший раз Федько Луговий з четвертого класу в п'ятий, він так, сердега, заморився, що довелося сісти та аж цілий рік у четвертому класі перепочивати, ніби на туристській базі.

В сьомому класі вже ясно виявилося, що Федько Луговий — шатен і що вуса й баки в нього чорняві.

Вуса, хоч вони й чорняві, Федько рішуче голив, баки, таки хоч отакусінькі, а попускав — і коли в нього парикмахер ввічливо запитував: «Вам як — просто, чи як?» — Федько, не дивлячись на парикмахера, тихо відповідав:

— Косо, тільки трішечки.

Чуба Федько зачісував на лівий бік, а на лоба напускав — чубу нього був густий і кучерявий, це спереду, а на потилиці голо — «бокс»!

У сьомому класі Федько не так зрадів новим підручникам, як новим хромовим чобіткам з м'якими халявками на білій підклейці.

Як же вій прохав у мами, як він благав:

— Мамо, чоботи! Тільки чоботи!

— А чому ти не хочеш черевиків? Вони дешевші, та й добрі тепер роблять у нас черевики. Куплю я тобі черевики! — говорила мама.

— Мааамо, чоботи! — аж плакав Федько.

— Чого тобі ті чоботи? Он і Оленці ж треба, вона теж почала в школу ходити! Чоботи дорогі, за ті гроші я й тобі, й Оленці черевики куплю.

— Маамо, чоботи! — ридав Федько.

Оленка, сестричка Федькова, дуже любила свого брата, вона обняла маму:

— Мамуню! Купи Федькові чоботи, а я в стареньких черевичках походжу, вони ще в мене добрі!

Купила мама Федькові чоботи.

Цілий вечір Федько сидів й одвертав халявки, щоб було видно підклейку, та штани випрасовував, щоб з напуском.

— І навіщо б ото я чоботи псував? — дивувалась мама. — Та некрасиво ж!

А Оленка:

— Мамуню! Всі так тепер хлопці ходять… От і Федя так хоче.

— А чи всі оті, що з вивернутими халявами, трійки, а іноді й двійки додому приносять, чи не всі? — хитала головою мама.

— Він виправиться, мамуню, — захищала Оленка Федька.

— Ти все, Оленко, його захищаєш! — говорила мама.

— Бо він мій братик!

Сама Оленка була відмінниця і частенько глузувала з Феді:

— Сьогодні на парі чи на трійці приїхав?

Федько не дуже й сердився на Оленку. Один тільки раз він дуже розгнівався, коли Оленка сказала мамі:

— А в нашого Федька палітурки в книжках так позадиралися, як халяви в чоботях! А із зоології вчитель таку якусь йому двійку вивів, ніби з напуском, як штани в халявах.

Федько крикнув: «Замовч!» — підбіг і замахнувся на Оленку кулаком.

Оленка завмерла й зблідла…

Губи в неї засмикались, а не заплакала — стрималась. Тільки промовила:

— Отакий ти! Із зоології двійка, а замахуєшся! А мама йому:

— Стидайся! Парубок уже: на голові «бокс», халяви одгорнуті, штани з напуском, а маленьку сестричку хотів ударити. А вона тебе так любить…

— А чого вона двійкою очі коле? Хай спробує сама зоологію…

— А що ж там такого, в зоології? Що тебе спитали в зоології?

— Про корову!

— Що ж ти, корови не бачив? — підскочила Оленка.

— Про коров'ячий шлунок спитали! А він — трудний! — прогув Федько.

— Чим трудний?

— Складний дуже! Аж чотири частини в ньому… Я три пригадав, а четверту забув… Переплутав…

— Як? — зацікавилась мама.

— Та як? Сказав про рубець, про сітк>, про сичуг, а про книжку забув… А Петька Чорний хотів підказати та й показав мені книжку, а я думав, що зошит, і бовкнув: «Зошит!» Ну, й двійка!

Мама сумно похитала головою:

— Частіше б у книжку зазирав, як на чоботи.

— A! — махнув рукою Федько.

А Оленка пирснула й у подушку встромилася:

— Федько Зошит!

Федько дуже гнівався, коли його Оленка Зошитом називала.

ГВОЗДИКА

Оля і Толя жили в Києві.

Оля жила з татком та мамою на вулиці Леніна, аж там, де вулицю Леніна перехрещує вулиця Чкалова, — там якраз дуже хороший оце садочок посадили, з квітковими клумбами, з молодими деревцями — липами та кленами, з рівненькими, піском посиланими доріжками.

Серед садочка на клумбах цвітуть різнірізні квіти: і братки, і гвоздики, і флокси, і резеда, і різні ще різні.

А понад доріжками кущі ясмину розрослися, і як зацвіте той ясмин навесні — то так уже пахне, так пахне…

Оля там у тому садочку щодня гуляє, з іншими дітьми бавиться, але ні квіточок, ні ясмину не рве й не ламає, бо вона знає, як хороше, коли скрізь дерева та квіти, скрізь трава зелена, нема тоді куряви, повітря свіже та чисте, і немає кашлю, і не сверблять очі, і ніхто з дітей не робить отак: «ачхи!» — бо не лоскоче курява в носі…

А Толя, Олин друг і товариш, жив на Печерську, біля «Арсеналу», дідусь Толин був робітник «Арсеналу», тепер дідусь уже старенький і на пенсії, він старий більшовик і разом з іншими робітниками 1917 року перший з рушницею в руках повстав проти панів за Радянську владу.

Ой, як він інтересно розповідає, як билися за Радянську владу перші київські червоногвардійці…

— І ти, дідусю, бився? — запитував його Толя.

— Бився! Ще й як бився! Хіба можна було не битися з такими злими людьми, що знущалися з робочого народу та з бідняків! — говорив дідусь.

А Толя сидить у нього на колінах та й посміхається:

— Ой дідусю, хоч у тебе й вуса отакенні, та ти ж ніколи навіть не сваришся на нас із Олею, як ми пустуємо, а ти кажеш — бився! Ти не вмієш, дідусю, битися!

— То я з вами не вмію, — гладив по голівці Толю дідусь, — а з панами вмію!

Олина й Толина мами були подругами, частенько приходили одна до одної і брали с собою Толю чи Олю, бо Толі і Олі було по чотири роки…

Толина мама любила Олину маму, Олина мама любила Толину маму, Толя любив Олю, а Оля любила Толю.

Татки їхні товаришували, а дідусь Толин усіх їх любив: і їхніх татків, і Толю, і Олю, і Толину маму, і Олину маму.

У серпні щороку святкували дідусів день народження.

Толя й Оля дуже любили це свято, бо щоразу дідусь їм у цей день розповідав щось нове і дуже інтересне: і про звірів, і про пташок, і про дерева, й про квіти, і завжди їм показував у своєму садочку якусь дивовижну квітку, якої ні в кого не було, бо дідусь дуже кохався в квітах, і в його невеличкому садочку щороку виростала якась дивна квітка: або величезна багатоколірна жоржина, або ромашки такі завбільшки, як блюдце, або ще щось…

Толя й Оля вирішили цього року зробити дідусеві подарунки, але так, щоб Толя не знав, що подарує дідусеві Оля, а Оля щоб не знала, що даруватиме Толя.

Толя, знаючи, що дідусь дуже любить квіти, вирішив подарувати йому букет червоних гвоздик, і ці гвоздики він вирішив виростити сам. Тільки щоб не знала Оля і не знав дідусь.

«Дідусеві,— думав Толя, — буде дуже приємно, що я вмію вже сам викохувати квіти».

Він розповів про це мамі, мама похвалила Толю за такий намір, допомогла йому купити кущів гвоздики, Толя сам скопав у таємному місці грядочку, посадив гвоздики, ходив за ними, поливав, і на липень у нього розквітли чудові червоні махрові гвоздики.

Оля думала, думала, що подарувати дідусеві, і вирішила:

— Дідусь дуже любить квіти! Посаджу я гвоздики, викохаю їх та й подарую дідусеві! Йому буде дуже приємно, що я сама вже вмію вирощувати квіти! Правда, мамо! Тільки щоб не знали ні дідусь, ні Толя…

Оля зробила те ж саме, що й Толя. І в Олі до дня дідусевого народження розквітли прекрасні, запашні червоні гвоздики.

Дідусів день народження. Посходилися гості. Вітають дідуся. У Толі в руках щось загорнуте в папір, і в Олі — так само.

Толя підходить до дідуся:

— Вітаю вас, дорогий дідусю, з днем народження. Бажаю вам здоров'я на многі літа! Прийміть од мене цей подарунок! Це я сам викохав!

А за ним Оля:

— І я вас, дорогий дідусю, вітаю, бажаю здоров'я й дарую вам оцей подарунок. Це я сама викохала!

Дідусь подякував, поцілував Толю, поцілував Олю, розгорнув Толин подарунок — червоні гвоздики!

Розгорнув Олин подарунок — червоні гвоздики! А Толя:

— Ой! Я й не знав, що й в Олі гвоздики! А Оля:

— Ой! Я й не знала, що й у Толі гвоздики! А дідусь сміється, а дідусь сміється.

— Я дуже, — каже дідусь, — дякую за ваші хороші подарунки! І радий я дуже, що ви самі їх викохали! Значить, і ви так само любитимете квіти, як і я! А гвоздики мені дуже любі та милі квіти, вони мені нагадують колишні часи, коли ми, робітники, працюючи в підпіллі, пізнавали один одного по червоній гвоздиці в петлиці на піджаку. Червона гвоздика — квітка революції.

І розповів дідусь Толі й Олі про те/, як кохався в квітах великий пролетарський письменник Максим Горький, і особливо любив він гвоздики.

Коли гостював у нього на острові Капрі наш український письменник Михайло Коцюбинський, якого дуже любив і поважав Максим Горький, Олексій Максимович подарував Михайлу Михайловичу чудесну, пишнупишну. гарячочервону квітку гвоздики.

— На знак нашої дружби, — сказав Максим Горький. Михайло Михайлович Коцюбинський привіз дорогий для

нього подарунок Максима Горького з далекого італійського острова Капрі до себе в Чернігів і висадив її в своєму квітникові.

Михайло Михайлович теж дуже любив квіти, сам за ними ходив, викохував, вирощував, — а найулюбленішою його квіткою була горьківська гвоздика.

Пишна та рясна росла вона в садочку М. М. Коцюбинського, і він дарував її своїм друзям.

І по сі пори зветься вона «гвоздика Коцюбинського».

— Ось вона! Дивіться!

Дідусь підвів Толю й Олю до грядочки в кутку свого садочка, де серед інших квітів червонів, аж горів, кущ гарячочервоної гвоздики.

Дідусь замислився і тихо промовив:

— Був і я колись у гостях у М. М. Коцюбинського, в Чернігові.

ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ

І
— А я ось і прийшов! Драстуйте!

— Драстуй, Василько! Сам прийшов?

— Сам!

— І не побоявся?

— А чого мені боятися?

— А вовки ж у кукурудзі єсть! Хіба ти не чув?

— А я вовків не боюсы Я читав у книжці, що вовки бояться людини і тоді тільки можуть напасти, як голодні. А голодні вони тільки взимку! А тепер літо!

Перед нами стояв білявенький, з синіми, синіми очима хлопчик у голубій майці і в чорних трусиках.

Ми з лікарем, Іваном Кириловичем, ходили на високім березі річки Осколу, за Турецькою могилою, розшукували кущі шипшини.

Іван Кирилович дуже любить квіти. І не тільки любить, а глибоко на них знається — у нього біля сільської лікарні чудесний квітник: там і гладіолуси, і братки, і айстри, і жоржини, і левкої, і гвоздики, і кручені паничі, і канни, і нагідки…

А які в нього троянди! І білі, і рожеві, і чорні, і густочервоні, бордо… Великі, великі та пишні. А знаєте, як він викохує троянди?

Восени він іде в ліс, викопує шипшинові куші, садовить їх у своєму квітнику біля лікарні й прищеплює на них кузьтурні троянди…

От і сьогодні ми з ним пішли в ліс, що розлігся над Ос колом, шукати шипшину…

Як же там хороше, над Осколом!

Поміж густими очеретами блищить срібноголуба річка, що поділилась тут аж на три рукави, вдалині — голубіють озера, і скрізь, скрізь, куди дістає око, по широкому зеленому річищу — стоги зеленої отави…

Ген там, на протилежнім березі,— село, а за селом, аж до самісінького виднокраю, зеленіє озима пшениця…

Ліворуч — далекодалеко, де небо з землею сходиться, — кукурудзяний ліс, і по ній, по кукурудзі, білі пелюстки порозкидано — колгоспниці в біленьких хустках кукурудзу ламають…

Праворуч за селом, на горі, вітряк крилами махає, а поруч комбайн соняшники «косить-молотить».

З того боку понад річкою залізниця.

Із-за соснового лісу вискочив паровик, весело закричав і помчав далі, тягнучи за собою величезний состав порожняка: по вугілля побіг на Донбас.

Іван Кирилович, прищеплюючи до шипшини трояндову гілочку, посміхався:

— Прищеплю оце та й залишу тут, на зиму прийду й прикопаю в землю. От дивуватимуться люди навесні, коли на простій шипшині зацвітуть чудесні троянди! — І, помовчавши, додав: — Був би в мене час, я б на всіх кущах шипшини в лісі троянди поприщеплював! Яка краса!

Великий квітолюбець і великий мрійник сивоголовий Іван Кирилович.

В цей час і з'явився перед нами голубоокий Васько.

— А я по качку до вас, Іване Кириловичу! — мовив Васько.

— Гаразд! — одповів Іван Кирилович. — Підемо додому, забереш свою качку.

Іван Кирилович, бувши в дитячому будинку, де жив Васько, подарував Васькові глинясту качку. Васько оце по неї й прийшов.

II
— Так тебе Васьком звуть? — заговорив я з хлопчиком, коли ми поверталися з лісу.

— Так, Василь Іванович Шумейко.

— А літ тобі скільки?

— Дев'ять.

— А тато та мама твої де?

Васько з сумом одповів:

— А я ні татка, ні мами не пам'ятаю. Татко з війни не повернувся, а маму бомбою вбило… Рік мені тоді був.

— Як же ти ріс?

— Мене бабуся взяла, я в неї й виріс. Бабуся Наталка… Бабусі колгосп допомагав, бо вона вже дуже старенька. А потім, як я підріс, до дитячого будинку мене взяли…

— А бабуся де?

— А бабуся вдома! А дитячий будинок не в тому селі, де бабуся живе. Бабуся живе в своїй хаті, я до неї щонеділі ходжу. Вона ще й тепер, як я приходжу до неї, казки мені розказує! Ой, скільки я казок знаю.

— А як у дитячому будинку живеться?

— Дуже хороше! До школи вже ходжу, у другий клас.

— А вчишся як?

— А я відмінник! Усі «п'ять»! А в мене в дитячому будинку кролики єсть! Аж дві пари, і маленьких — дванадцятеро! Голубі кролики! Я для них сам і кролятник збудував. І курочка з півником живуть! І галка!

— Яка галка?

— А справжня галка! Птиця! Така ручнаручна! Як покличу її: «Галю, Галю!» — вона летить і сідає мені на плече або на голову! Дуже цукор любить! Сяде на плече і зразу: «Кррра! Дай цукру».

— Де ж ти її взяв?

— Випала з гнізда! Я її знайшов і вигодував! І ні до кого до рук не йде, тільки до мене. А я в дитячому будинку й музики вчусь. На піаніно. Вчителька каже, що я, як учитимусь, добре гратиму.

— А тобі хочеться навчитись добре грати на піаніно?

— Хочеться. Я й на баяні вмію! Я граю, а Галя моя ходить і підстрибує. Танцює! Мені дуже хочеться вивчити танцювати свою галку і курочку з півнем. Приїздив до нас ото якось цирк у клуб, я там бачив, як собачки танцюють під музику. Дресировані. А чи можна вивчити танцювати галку або півника?

— Ти ж кажеш, що твоя Галя танцює.

— Хлопці сміються, кажуть, що зовсім вона не танцює, а просто собі підстрибує, як звичайно. А мені здається, що вона ніби до музики прислухається й танцює…

— А ти сам умієш танцювати? — запитав я Васька.

— А я ж у танцювальному гуртку! Я багато танців знаю: і польку, і краков'яка, і козачка, і гопака, і лезгинку. За лезгинку я навіть приза маю! В районі на вечорі самодіяльності танцював. Мене книжкою преміювали: «Казки Пушкіна». А ви бачили дресированих птиць?

— Бачив, — кажу. — Є дресировані папуги, сороки, галки, журавлі…

— І танцюють?

— Бачив тільки журавля, як він танцював. Один дідусь його вивчив. Дідусь грає на сопілку, а він танцює. Чудно дуже… Ноги в журавля довгі, і він ними перебирає, а потім ще й присяде, навприсядки танцює…

— А галки не бачили, щоб танцювала?

— Галки не бачив!

— От мені хочеться галку танцювати вивчити. І півня з куркою. І качку. Оце візьму в Івана Кириловича качку і теж учитиму її. Я дуже люблю тварин дресирувати! У мене й кролики вчені: через руки мені стрибають! Я гадаю, що я й птиць навчу!

— Спробуй! Терпіння, Васю, треба багато! Може, й вивчиш! Що, може, ти хочеш цирковим артистом бути, дресировщиком?

Васько якось так загадково посміхнувся.

— А хіба це погано? — запитав.

— Чому, — кажу, — погано! Навпаки, дуже добре: вивчати характер тварини, її особливості, її можливості… Учити її різних штук… Тільки мучити тварину не слід. Читав про дідуся Володимира Дурова, в нього цілий театр із різних тварин був?

— Читав! Я все про Дурова прочитав! От якби бути таким, як Дуров…

— А ти помітив, що Дуров ніколи не бив тварин, він тільки ласкою їх учив! Ласкою та нагородою — шматочком чогось смачного.

— І я свою Галю, як вона до мене прилітає або щось таке зробить, завжди цукром частую! Ні, я і галку, і півника з курочкою дресируватиму, і качку. Я — терплячий…

Коли ми прийшли додому, Іван Кирилович запросив Васька обідати. Він одмовився:

— Е, ні, побіжу! Я одпросився взяти качку, а всі пішли допомагати колгоспові збирати кукурудзу. Я повинен їх наздогнати й перегнати на збиранні кукурудзи. Я найбільше свинкидовгоносика на буряках назбирав, найбільше від усіх кукурудзи навесні прополов, найбільше колосків назбирав. Я й на збиранні кукурудзи хочу бути першим! До побачення!

— До побачення, Василю Івановичу! Не впусти качки!

— Не впущу! — вигукнув Васько й підстрибом подався з гірки на дорогу.

ІІІ
Якось надійшов до мене лист од голови колгоспу з того села, де в дитячому будинку живе голубоокий мій товариш Василь Іванович Шумейко.

Голова пише:

«Дуже вас прошу купити й Києві черевики з ковзанами, такий і такий номер. Лижі й костюм для лиж. Правління колгоспу ухвалило преміювати Васька Шумейка за найкращі показники в роботі по збору довгоносика на буряках і за збирання колосків і кукурудзи. Інші подарунки для дітей ми знайшли й тут, у себе в районі, а ковзанів, лиж і лижних костюмів нема. На Жовтневі свята улаштовуємо урочисті збори колгоспників разом з нашими чудесними малими друзями, вихованцями дитячого будинку, де ми їх преміюватимемо за допомогу нам». Я купив і послав.

А після Нового року одержав листа від лікаря Івана Кириловича:

«Вітаю з Новим рокомі Був у мене на Новий рік, — пише Іван Кирилович, — Василь Іванович Шумейко. Прибіг на лижах, в новенькому червоному лижному костюмі. Біжить, розчервонівся, а на плечі в нього сидить галка. Каже, що галка таки танцює під музику, а глиняста качка ніяк не хоче. «Але я її,— каже, — все одно навчу!» Ой, буде з нашого Василя Івановича другий Дуров. Ой, буде!»

А що ви гадаєте?

Може, колись нам доведеться побачити велику афішу, на якій буде намальовано портрета Василя Івановича Шумеика, з галкою на плечі, і написано:

«ВІДОМИЙ ОРИГІНАЛЬНИЙ ДРЕСИРОВЩИК ТВАРИН І ПТИЦЬ ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ ШУМЕЙКО».

БІЛЯ РІЧКИ

Текла собі річка, річка невеличка, а хоч і невеличка була та річка, та, проте, — глибоченька.

Над річкою село, а в селі жив білявенький Микола із своєю мамою, і хата їхня стояла над річкою, — Миколина бабуня, як іще жива була, казала було:

— Наш огород у річці полощеться.

Справді, город їхній спускався аж до самісінької річки, понад річкою щороку садовили капусту, і як треба було Миколці збігати до кооперації чи по гас, чи по сірнички, мати казала Миколці:

— Ти, Миколко, біжи капустами — так ближче!

А ще ближче було до кооперації, як перепливти річку, а потім пробігти навпростець лутом, там перебрести через річку, бо там був брід, — там річку і перебродили, і возами переїздили.

Миколці було там води попід руки, не більше, іноді хіба, як трохи вбік ступнеш, ну тоді булькнеш з головою.

— Я, мамо, не капустами побіжу, а перепливу, а потім лугом, а там перебреду, так ближче, — каже, було, матері Миколка.

— А я тобі кажу — біжи капустами, бо ще втопишся, — сердиться мати.

— Щоб я та втопився?! Я плавати вмію!

— А як ти з бляшанкою та з сірниками пливтимеш? Ось не вигадуй мені, біжи, кажу, капустами!

— Вертатимусь з сірниками капустами, а туди перепливу! — сперечався Миколка.

Мати знала, що Миколка плавати вмів, річку перепливе вільно…

— Та біжи вже, — махала мати рукою, — хіба тебе переспориш?

Миколка підстрибцем у берег, труси на голову, як картуз, бляшанку чіпляв на шию, — в річку, ляпляп — і на березі.

А з крамнички вже вертався або вулицею, або капустами, пливти не можна, сірники замочиш.

Річки Миколка не боявся аж ніяк: улітку цілими днями купався, печерував раки з хлопцями, а взимку, як річка замерзне, скільки було для Миколки та його товаришів радощів, скільки веселощів: і на ковзанах по льоду бігати, і на сковзанках: як розженешся з берега, так аж до того берега перелітаєш — і на двох ногах, і на одній, і навприсідки.

А як парубки з дівчатами крутілку було зроблять!

Серед річки в кригу вбивається кілок, на кілок надягається старе колесо, між спицями встромлюються довгі дрючки, а до них на кінцях прив'язуються санчата.

Хлопці кілками крутять колесо, а санчата по колу вихором літають.

Держись тільки!

Сприснули руки, не вдержався — грудкою вилітаєш із санчат і летиш перекидом по кризі та об берег тільки — грюк!

І нічого, не болить! Тільки ж весело які

А то ще пізньої осені, коли тількино річка починає кригою братися, лід іще тоненький, і як на нього ступнеш, він тільки — рип! — і виляски з того рипу так по всій річці і покотяться.

Тоді бійся далі на лід ступати — так 1 шугнеш під лід з головою!

От як лід дужче вже замерзне і хоч рипить-тріщить, так не провалюється, а тільки вгинається, крижана перина на річці робиться, тоді можна, розігнавшись, по тій перині посковзнутися… І страшно, і радісно: ти летиш, а крига перед тобою хвилями.

Тільки так, щоб мати не бачила, бо за такі крижані перини перепадало від матері віником, а то ще було мати й у хаті замкнуть, доки з роботи прийдуть.

— Я тобі дам крижаної перини! Шугнеш під лід, де я тебе тоді шукатиму?! Сиди вдома!

Тоді дуже сумно в хаті сидіти і плакати хочеться…

Хоч і сумно в хаті замкнутому сидіти, хоч і невдоволений Миколка із своєї матері, та, проте, краще всетаки матері слухатися.

Одного разу треба було Миколці збігати до кооперації по сірники.

Діло було пізньої осені, річка замерзала і вже вдяглася тоненькою кригою.

— Біжи ж вулицею, не здумай через" річку пересковзуватися, — наказувала Миколці мати. — Крига ще тонка, не витримає, провалишся.

— Та… — такнув у відповідь Миколка.

Вибіг Миколка з хати, озирнувся, чи не дивиться мати, — та не на вулицю вибіг, а подався у берег.

Річка вже стала. Лід на ній молоденький та блискучийблискучий.

«Перескочу! Пересковзнусь!» — подумав Миколка, розігнався і на лід.

Лід затріщав, угнувся, і на всі боки пішли виляски й тріщини.

І до середини ще не досковзнувся Микола, раптом — трісь! — лід уламався, і Миколка пірнув з головою у крижану воду.

Він виринув, не розгубився та, замість того щоб пливти назад до свого берега, вирішив вилізти на кригу, щоб перебігти на той бік.

Що візьметься за лід рукою, — він — трісь! — і вламався. Трісь! — і вламався.

Сусіда, дядько Мусій, якраз витягав на берег човна на зиму.

Він побачив, як Микола провалився, й крикнув:

— Пливи назад! Сюди ближче!

А Миколка своє: пнеться туди, до того берега, і пірнає.

Бачить дядько Мусій, що хлопець із сил уже вибивається, вхопив багра, підбіг, багор був довгенький, і дядько Мусій зачепив гаком Миколу за штанчата й витяг на берег.

— Ну чого тебе туди понесло? Не бачиш хіба, що лід іще тонкий? Біжи швидше додому та на піч, а то застудишся!

Було Миколі від матері..Було й на печі, було й тоді, як із печі вже зліз.

Хоч і горілкою мати витерли, і чаєм з липовим цвітом напоїли, та, проте, довелося і віника скуштувати, і в кутку постояти.

А найболючіше було те, що, мабуть, із тиждень замикали мати Миколу в хаті, як ішли на роботу.

Чи боявся після того випадку Микола річки?

Не дуже! Щоправда, з крижаними перинами він був обережніший, а як добре вже замерзала річка, увесь час він на річці — і на сковзанках, і на ковзанах, і на крутілках.

А влітку — і раки печерував, як і завжди, і вже плавав, плавав, без кінця купався та плавав.

А як, було, хтось нагадає:

— Ану розкажи, Миколо, як ти під кригою восени плавав?

— Ну, то й що? — сердився Микола. — Ну й виплив! Не втопився ж!

— Та тож не ти сам виплив, — сміялися хлопці,— то тебе дядьків Мусіїв гак за штани «виплив»!

Микола махав рукою:

— Побачимо, як з вами таке трапиться!

Коли Микола підріс і ходив уже до школи, він так плавав, що ніхто з товаришів його випередити не міг і ніхто довше, як він, не міг пробути під водою.

Як призвали Миколу до Радянської Армії, призначили його до Чорноморського військового флоту.

Там він пройшов школу плавби, і тепер Микола майстер спорту і чемпіон Радянського Союзу з плавби.

Тепер він тільки весело посміхається, як приїздить додому, а йому дядько Мусій гака показує:

— Оце, Миколо, той гак, що допоміг тобі чемпіоном бути!

Коли розпитують Миколу, де він так добре навчився плавати, він замислюється і мрійно говорить:

— Добре жити над річкою!

— А як річки нема, тоді як?

— Ставки треба копати, — говорить Микола. — Нема такого колгоспу, де б не можна запрудити чи викопати ставок. А в ставку так само можна навчитись плавати, як і в річці… Та ще до того й коропи розплоджувати… Он що треба робити!

ПЕРШИЙ ДИКТАНТ

І
Давно-давно це було.

Було це за тих часів, про які старі наші люди, жартувавши, казали: «Було це за царя Опенька, як була земля тоненька!»

А тоді таки справді був цар, хоч і звався він не Опеньком, а Миколою, і були на нашій землі пани — поміщики та капіталісти.

А жили ми на хуторі, і від хутора до села було тоді верстов зо три, а тепер, значить, кілометрів…

На хуторі було з десяток хатів, а навкруги — ліс, де росли високі ялинки, розложисті клени і могутні, у тричотири обхвати, дуби…

А ліщини тої, ліщини! Як пішла густими зеленими кущами ліщина понад хутором по узліссю, то аж до Охтирського шляху прослалася, а потім повернула на Рубани, з Рубанів на Шаповалівку, і аж до самісінького Рибальського хутора все ліщина та й ліщина…

А як уродить було горіхів! Щодня ми тих горіхів повнісінькі пазухи було приносили, а мати їх посушать, і взимку такі були ласощі в неділю: і соняхи, і гарбузці, і горіхи…

Ласуємо було, ласуємо ті соняхи з гарбузами та з горіхами, аж язики подубіють, мати дивляться та тільки покрикують:

— Заїди, заїди повитирайте!

Того часу було нас у батька з матір'ю п'ятірко: найстаршенька сестриця Парася, а під нею був я, а після мене знайшовся в капусті братик Івасик, а після Івасика лелека приніс сестричку Пистинку — потім іще, не пам'ятаю вже де, знайшлися дві сеструні.

Це нас було на той час, що про нього оце розповідаємо.

А пізніше приносили нам братиків і сестричок і лелеки, і в капусті їх знаходили, і з колодязя витягали.

Дванадцятко всього в батька з матір'ю було нас братиків та сестричок.

Найменшеньку сестричку Орисю баба Секлета на вгороді під калиновим кущем ізнайшла.

Ох і плаксива була сестричка Орися, і перед тим, як заголосити, скривиться було, скривиться, ніби калинову ягоду розкусила.

Мати, гойдаючи її, все було приказували:

— Недарма тебе, таку плаксиву, баба Секлета під калиновим кущем ізнайшла! Усе тобі кисло!

А тепер сестричка Орися — лікар, завідує в районі родильним домом, діточок вона не з колодязя витягає, а допомагає їм у роддомі народжуватися.

ІІ
На хуторі школи не було, не було на хуторі й церкви з церковноприходським «вчилищем», і зростали хуторяни здебільше неписьменними, бо навіть і до вбогого дякового «письменства» годі було прилучитися, — дяка на хуторі не було.

А як нашим батькам кортіло — до болю! — щоб ми, їхні діти, вивчилися читати й писати, бо як залетить у хутір якийсь лист із далекої солдатчини, то й того не було кому вичитати, — загорталося того листа в біленьку хустинку і чимчикувалося з ним аж до села, до вчительки, або дяка, чи до «сидєльця» в марнопольці:

— Прочитайте, прошу я вас! Я вам ось і крашанок принесла!

Учителька в селі була дуже старенька й кволенька, — їй з листами соромилися надокучати, отже, вичитували листи дяк із «сидєльцем» — і складали за це до своїх комірчин хуторські крашанки.

Вчити дітей! То нічого, що школа далеко, що дітям і в осінні дощі, і в зимові хуртовини доводилося ходити десятки кілометрів (туди й сюди!) пішки — це півлиха, найбільше лихо, не переборне для більшості батьків, — чоботи!

— От уже на ту зиму Парасі й до школи час, а де ж тих чобіт узяти?

Парасі чоботи таки справили. Померла навесні бабуся, з їхніх старих шкарбанів перетягли на Парасю. Хоч і непоказні, а проте чобітки, а як дьогтем вишмарували, ще й блистять.

Почала Парася до школи ходити, а вечорами стоїть було біля каганця та все: «ааа», «бибиби».

І ми, меншенькі, обсядемо її та й собі за нею: «ааа», «бибиби»… Аж доки, було, мати:

— Ану, грамотії, спати!

Наступної зими і мені теж випадало йти до школи..

— А чоботи?1 Де ж тих чобіт насправлятися?! — бідкалася мати, бо батька ми вдома бачили колинеколи, — він наймитував у панській економії, був біля панських коней за конюха.

Якось у неділю прийшов з економії додому батько, довго вони з матір'ю міркували, де взяти для мене чоботи до школи ходити. Тактаки вони чобіт для мене і не вигадали, а вирішили, що ми з Парасею ходитимемо до школи по черзі — один день вона, а один день я.

Почав, отже, ходити і я до школи.

Вчила нас доброї душі старенька вчителька Марія Андріївна, маленька, роками вже згорблена бабуся, що весь час закутувалася в теплу хустку і все — кахиі кахиі Усе кахикала.

А добра, добра була, ласкава та лагідна.

Як закрутить було взимку хуртовина, ніколи вона нас, хутірських школярів, не пустить було додому на хутір, залишить у школі на ніч, дасть кулешику чи яєчні насмажить, чайком напоїть, та ще й з цукерками, біля груби на підлозі рядно простелять, на рядно кожушину, подушку покладе, подивиться, як пороззуваємося і чи не мокрі в нас ноженята, — як вогкі, накаже насухо повитирати, онучки на лежанці порозгортати, чобітки під грубку постановити, тоді чимось теплим повкриває нас:

— Спіть, дітки!

А сама сидить біля столу та все читає, все читає та кахикає…

І вранці побудить нас і поснідати дасть.

А коли вона, старенька, спала, хто й зна!

Любили ми стареньку нашу вчительку Марію Андріївну — дуже! І любили, і слухалися її, бо мати було і Парасі, й мені завжди наказували:

— Слухайтеся Марії Андріївни і не дратуйте її! Такій учительці, як наша, низенько вклонятися треба!

Ой, як давно це було, а й досі в нас старі люди згадують чудесної душі людину, вчительку Марію Андріївну, і її могила влітку завжди квітами уквітчана: колишні учні її пам'ятають про неї.

Училися ми…

ІІІ
Вже третю зиму ходив я до школи. Парася походила до школи тільки дві зими і на тому закінчила свою освіту, бо в нас іще добавилося троє братиків та сестричок, і матері самій годі було з такою оравою впоратися.

Чобітьми ми чергувалися вже з братиком Івасиком. І от одного дня після різдвяних канікул увіходить до класу Марія Андріївна та і звертається до нас, що ходили до школи третю зиму, були, значить, уже в третій групі:

— От що, діти! Почнемо ми з вами тепер щотижня диктовку писати. Я проказуватиму, диктуватиму, а ви пильненько вслухайтеся і пишіть у своїх зошитах те, що я вам диктуватиму! Вийміть зошити!

— І в книжечку не дивитися? — залунало з усіх парт.

— Не дивитися! На те й диктант! От і дізнаємося, як ви вивчилися писати! Ви ж із книжок списували? Пригадуйте, як у книзі слова напечатані, бо траплятиметься багацько таких слів, що ви їх із книг списували… Не спішіть, думайте… Ну, починаю… Майте на увазі, що навесні будуть для вас випускні іспити (як ми тоді попервах називали — «здаменти»), а на іспитах обов'язково буде диктовка, диктант.

Почала Марія Андріївна диктувати.

Всього першого диктанта я вже не пригадую, але пам'ятаю одну з його фраз дуже добре.

Диктувалося російською мовою, бо шкіл на рідній українській мові за царя на Україні не було.

Ось проказала Марія Андріївна:

— «По полю ехала з господами коляска, запряженная четвериком великолепньгх лошадей. За коляской бежала и лаяла собачка испанской породи».

Прочитала Марія Андріївна це саме і вдруге… Ми зашелестіли зошитами, зашаруділи перами.

На другий день Марія Андріївна принесла перевірені наші зошити з диктантом.

Почала вона говорити про те, що написали ми перший диктант не дуже, сказать, удало, помилок багатенько, а коли згадала про ту коляску з господами та з собачкою «испанской» породи, не витримала, залилася веселим сміхом, сміх перейшов у кашель, з очей полилися сльози, вона вже просто впала в крісло, витирала сльози, реготалася й кашляла…

— Ну що ви понаписували?! О господи! І де ви таке чули? Ми понаїжачувалися…

— Вас шістнадцять учнів, і п'ятнадцять із вас понаписувало: «…За коляской бежала и лаялася собачка из панской породм…» Де ви чули, що є на світі собаки панської чи не панської породи і щоб вони лаялися? Порода «испанская», єсть таке государство — Іспанія, а собаки не лаються, а «лают», по-нашому «гавкають». Зрозумів? — запитала вона мене.

— Та не дуже, Маріє Андріївно! Я собі думав, пани їдуть, то й собака в них панської породи, а батько часто говорять, що їх пан та бариня лають, я й думав, що коли пани лаються, то й собаки їхні не кращі за них і теж лаються…

— А воно, бач, і не так! — засміялася Марія Андріївна. — Та в тебе ще й без того багато помилок. Поставила я тобі двійку! Підтягтись треба! Сідай!

Я сів і ледве не заплакав:

— Здохла б вона йому, та собачка, разом із панами!..

ГЕОМЕТРІЯ

1
Піфагорові штани — назва, поперше, вульгарна, а подруге, вона не відповідає дійсному станові речей.

Ну, хто-таки, скажіть, може пошити штани з катета або з гіпотенузи?

Ми знаємо, що матерії — сукна чи шевйоту — на штани треба приблизно один метр.

Ну, а скільки треба на штани катетів, а скільки гіпотенуз?

Ніхто цього не скаже.

Отже, Піфагорові штани зовсім не штани, а геометрична теорема, що її винайшов і довів великий грецький математик Піфагор, що народився на острові Самосі, потім переселився в південну Грецію, де й жив у V столітті до нашої ери.

Піфагорова теорема, як ви знаєте, полягає ось у чім:

«Сума площ квадратів, побудованих на катетах прямокутного трикутника, дорівнює площі квадрата, побудованого на гіпотенузі цього трикутника».

Цією теоремою найбільше уславився Піфагор перед математикою, перед усім людством.

І ніколи за це людствоПіфагора не забуде.

2
Васька Перепелицю Піфагор цікавив постільки, поскільки треба було знати і вміти довести його теорему перед учителькою геометрії Вірою Іванівною.

І все!

Більше Піфагор аж ніяк Васька Перепелицю не цікавив, а — навпаки — непокоїв його.

Та й справді: десь там аж на острові Самосі народився якийсь там Піфагор, вигадав аж у V столітті теорему, а ти тут страждай!

Та ще й Віра Іванівна:

— Ти, Перепелице, продивись Піфагорову теорему, та не один раз продивись, бо осьось екзамени! А ти не дуже, Васю, її знаєш!

Добре говорити Вірі Іванівні — «продивись»: що вона, Віра Іванівна, центр нападу чи воротар?

Що, їй, Вірі Іванівні, болить, що вчора футбольна команда з вулиці Чкалова забила команді, де грає Васько, три голи, а Васькова команда їм — нуль?

3:0!!

Жарти вам!

Добрі мені жарти, коли капітан Васькової команди Вано Недоберидзе плакав!

Чесне піонерське, отакими сльозами плакав.

А потім одібрав у Рубена Амудар'яна, воротаря, бутси й крикнув:

— Біжи додому в шкарпетках! Партач!

— Холодно, Вано! Як я побіжу? Та й мама…

— Що «холодно»?! Що «мама»?! А пропускати м'ячі не холодно?! А три — нуль — теж «мама»?!

А Васькові Вано підніс під самісінький ніс кулака:

— У штангу? Я тобі дам у штангу!

Так коли Васькові, скажіть будь ласка, робити оте саме «продивись»?

Несправедлива Віра Іванівна!

З
Екзамени.

Екзамени — річ серйозна. Кому хочеться дістати переекзаменовку на осінь, — ціле ж літо тоді нанівець піде!

А як іще, крий доле, на другий рік залишишся?!

А футбол хіба річ не серйозна? Кому хочеться діставати 3:0 на користь супротивника?!

От і крутись! От і страждай!

Дехто каже, що спочатку приготуй уроки, продивись вивчене, а потім і в футбол можна.

Але це так говорять, мабуть, не футболісти.

Хоч візьміть, приміром, Вано Недоберидзе, капітана футбольної команди: він і в футбол грає, і вчиться непогано. Якось він так уміє…

А у Васька так не виходить. Чому — він і сам не знає!

Однаково ж він із Вано ніби й уроки готує… Тільки Вано спочатку вивчить уроки, а потім у футбола тренірується, а Васько спочатку тренірується у футбола, а потім учить уроки.

А хіба це не все 'дно?

Сама ж Віра Іванівна каже, що від зміни місця доданків сума не змінюється.

Перед екзаменами Васько кріпко засумував.

«Доведеться, мабуть, кинути футбол!» — подумав Васько.

— Чого ти, Васю, такий сумний? — запитав його Рубен Амудар'ян.

— Екзамени! Доведеться, мабуть, припинити футбол! За геометрію треба братися! Погано в мене, Рубене, з геометрією!

— «Пифагоровн штаны на все сторони равны», — заспівав Рубен Амудар'ян.

— Ти не смійся, Рубене, тут не до сміху. Віра Іванівна сказала, що, як не візьмусь за геометрію, може бути погано!

— «Погано»! «Погано»! — перекривив Васька Рубен. — Що ти, не знаєш, що робити? Ту ж саму Піфагорову теорему не можна хіба накреслити на долоні або на пальцях? Та й основні теореми теж сяктак понамальовуємо. Я тобі перед екзаменами допоможу!

Днів, мабуть, із сім сидів перед екзаменами Васько Перепелиця і все записував чорнильним олівцем на долонях і на обшлагах у сорочці теореми та аксіоми.

Мало не всю геометрію за допомогою Рубена посписував та понакреслював. «Викручусь!» — думав собі Васько Перепелиця.

Іде Васько Перепелиця на екзамен з геометрії.

Боязко Васькові…

Боязко, та, проте, він сам себе підбадьорює: «Та невже ж провалюсь? Все ж у мене списано».

Треба ж було Рубенові взяти до школи футбольного м'яча, щоб після екзаменів зразу на майданчик — і в футбола!

Раненько прийшли наші учні до школи, — екзамени ще за годину.

— А давай ударимо, Васю, — крикнув Рубен і вдарив по м'ячу.

Васько одбив. Підбігає ще кілька учнів. Літає м'яч по шкільному двору.

От Рубен як ударить! Гарматний удар!

Васько хотів перехопити м'яча, а він його по руках яаак шарахне! Васько впав і руками в калюжу, підхопився, як глянув на руку, так і вмер…

Руки — сині-сині, бо чорнильний олівець розлізся, ну, такі руки, хоч поодрубуй.

А головне, м'ячем поперебивало усі перпендикуляри, поперемішувало катети з гіпотенузами, а з Піфагорової теореми наробило кваші.

…Як увійшов Васько до класу, як подивилася Віра Іванівна на руки, покивала головою та й опустила в журналі проти прізвища Васі Перепелиці коротенький перпендикуляр… Одиницю!

Навіть не екзаменувала.

За те поставила, що хотів обдурити вчительку і цілу екзаменаційну комісію.

Прооопало у Васька Перепелиці літо!

ПАРАЛЕЛЕПІПЕД

Олег Трійченко, учень 6-го класу, чорнявий, хвацький хлопчина, що курив уже не тільки «Труд», а навіть «Катюшу», а іноді й «Казбека», зустрівся з приятелем своїм, учнем 6го класу, тільки з другої школи, Ігорем П'ятьорським.

Ігор П'ятьорський запитав Олега Трійченка:

— Ну, як діла з іспитами! Осьось уже!

— На большой! — відповів Олег.

— Готовий?

— Як з пушки! Ти знаєш — уже два тижні я ворожу, чи попадеться мені з геометрії перший білет, кручу палець круг пальця і щоразу пальцем у палець попадаю. І вже встиг піддивитися, як білети лежатимуть! Де перші номери, а де останні… Перший номер — і «п'ять». А в тебе як? — запитав Олег у Ігоря.

— Працюю. Хоч у мене з геометрії «п'ять», проте все повторюю, щоб як слід бути готовим.

— Пхе! Повторюю… А я так мало не щодня в Пущі-Водиці. Ох і красота!

— Та я знаю, що красота, та хай уже після іспитів.

— Чудно! Іспити в нас «на ять» будуть. Аж ось і іспит з геометрії.

Олег Трійченко ще раз покрутив пальцем круг пальця, розвів широко руками, хоробро ті руки звів знову — палець об палець тільки — стук.

— Єсть! Складу! — аж підскочив Олег.

Упевнено підійшов він до столу, хоробро взяв білет, глянув — і зблід… Щось у його всередині похололо і посунулось аж тудитуди, а там тільки: теньтеньтень — затенькало.

— Двадцять три!

«Що ж воно там таке?» — затрусився Олег. Глянув у білет: паралелепіпед.

«Що воно таке?» — думає з жахом Олег.

— Ну, Трійченко, який у тебе білет? — запитує Олена Василівна, вчителька геометрії.

А тут круг стола члени комісії, і всі вони на Олега дивляться, чекають.

— Двадцять третій, Олено Василівно.

— Що там у двадцять третім?

— Палелопопопід.

— Якяк? Що ти сказав?

— Паралелеопіпі…

— Нуну?..

— Пі… пі… пі…

Уже й члени комісії почали усміхатися, а Олена Василівна вся почервоніла, а Олег стоїть та все:

— Пі… пі… пі…

Розгнівалася Олена Василівна, похитала головою:

— Не «пікай» ти краще, мов те курча! Іди собі, не страмись сам і не страми мене. Восени складатимеш, а літо попрацюй як слід.

Повернувся од столу Олег, глянув на товаришів, а вони губи кусають, щоб уголос не розреготатися. Проходить на своє місце, а вже хтось збоку:

— Піпіпі.

З того часу Олег так і звався в школі: Парелелепіпед. А Ігор П'ятьорський склав іспит на «п'ять». Після іспитів Олег геометрію вчив, а Ігор у ПущіВодиці в ставку купався та рибу вудив.

ФАЗАНИ

— Дідусю, а коли ти мене на охоту візьмеш? Я теж хочу зайчика встрелити!

Отак завжди маленький Павлик прохав свого дідуся=мисливця, як тільки дідусь брався за рушницю.

Дідусь гладив Павлика по голівці:

— Візьму, візьму, Павлику, ти ще маленький, підростеш, тоді й візьму…

Дідусь дуже любив маленького Павлика і завжди йому розповідав про зайців, про вовків, про лисичок, про всіх звірів, що він їх полював.

А одного разу прийшов із лісу та й каже:

— Павлику, а я фазана бачив.

— Де ти, діду, фазана бачив?

— У нашому лісі!

— Якого фазана?

— Такого, як ото ми з тобою бачили в зоологічному парку.

— Із отаким червоним хвостом? З отаким великим, що отак аж дугою загинається?

— З таким самим! Фазанів, Павлику, привезли у наш ліс аж із далекого Казахстану! Привезли й пустили в нас! Тепер вони у нас плодитимуться.

— Дідусю, візьми мене, будь ласка, в ліс фазанів полювати!

Дідусь якось так загадково посміхнувся та й каже:

— Добре, Павлику! Взавтра підемо в ліс до фазанів.

Маленькому Павликові так хотілося піти з дідом на фазанів, що він і вночі прокидався та все питав маму:

— Мамо! Чи скоро вже ранок?

— Спи, Павлику! Спи! Дідусь без тебе в ліс не піде! Раз уже він сказав, що тебе візьме, то, значить, візьме.

Дуже рано прокинувся Павлик. Бачить, а дід уже ходить по кімнаті, одягнений у повстяки, у ватяні штани і кожушок… Дідусю, крикнув Павлик, — а мене хіба не візьмеш?

— Візьму, Павлику, візьму! Одягайся! Тільки добре одягайся, бо бачиш, скільки за ніч снігу нападало!

Павлик тешіо одягся: і светр, і теплі рейтузи надів, і валянки, і шапкуутанку…

— Ну, я вже готовий, дідусю! Бери рушницю, та й підемо! — каже до дідуся Павлик.

А дід йому:

— Ні, Павлику, ми сьогодні рушниці не братимемо! Ми щось інше сьогодні ддя фазанів візьмемо. Ходімо!

Вийшли дідусь з Павликом з хати та й пішли під повітку.

А під повіткою дідусь зарані заготував кілька снопів з ячменю. Невимолочених, із зерном.

Та серед великих снопів і кілька маленьких було — для Павлика.

— От з якими «рушницями» полюватимемо фазанів ми з тобою, Пав лику!

Та й розповів дідусь Павликові про те, як треба оберігати взимку птицю, і не тільки фазанів, що оце тільки їх привезли до нашого лісу, а й всіляку птицю: і куріпок, і синичок, і щигликів, що взимку, як випаде сніг, не мають змоги знайти собі їжу…

Дідусь із Павликом пішли до лісу, розгорнули на галявині сніг і поклали снопики ячменю…

— Давай, Павлику, заховаємося отут за ліщиною! Подивишся, який червоний красунь фазан зараз до ячменю прибіжить.

І справді,— тількино вони присіли за кущем ліщини, збоку щось заквоктало, залопотіло крильми, і чудесний, червоний красунь фазан із хвостом дугою підбіг до снопа і почав клювати зерно.

Дідусь обняв Павлика та й каже:

— Отак, Павлику, завжди роби! Взимку, коли багато снігу, підгодовуй пташку в лісі! Добре?

— Добре, — відповів Павлик.

У НОВОМУ РОЦІ—ВСЕ НОВЕ, ХОРОШЕ!

Хто більше чекав на прихід Нового року — чи Славко Бублик, чи його мама, — ми вже так достовірно про це й не скажемо. І Славко його чекав нетерпляче, і мама його, мама Люба. Хоч і заклопотана була, а проте подивиться на Славка, коли він уже солодко спить після пережитого дня, то обов'язково й подумає:

«А от уже й Новий рік!»

Славкові Бубликові минуло вже дев'ять років. Хоч мама часто ховала його самоката, бо дуже вже той самокат дзеленчав по асфальту, намагаючись обов'язково вискочити з тротуара на вулицю й збити «Москвича», лякаючи при цьому подорожніх, Славко свою маму любив.

Щоправда, коли було мама заховає самоката, Славко дуже за це на маму сердився, плакав, тупав ногами, кричав: «Дай!» А як колись у школі на перерві засперечалися, чия мама найкраща, Славко заявив категорично:

— Такої мами, як у мене, ні в кого нема! Моя мама найкраща від усіх!

Павка Крендель, той, що в нього вдома є живий єгипетський голуб, теж не менш рішуче обстоював:

— Попробуй «заімєть» таку маму, як у менеї От попробуй! — наступав він на Славка.

— Ти думаєш, що твоя ліпша? — одбивався Славко. — Ліпша?!

— А єгипетський голуб у тебе єсть?! Кажи, єсть!? А ти кажеш, що твоя мама краща! Ага! — сказав Павка й переможно подивився на присутніх.

Єгипетського голуба у Славка не було, та проте він не хотів здаватись, примружив очі й промовив з притиском:

— Подумаєш, голуб?! Ми про мам, а не про голубів! Хіба голуб — мама?! Моя мама мені дві морські свинки купить!

У суперечку між Славком і Павкою встряв Юрко. Юрко перекричав і Славка, і Павку:

— Я з мамою влітку до колгоспу їздив! У мене дядя Стьопа, мамин брат, тракторист. Я з ним на тракторі їздив і сам стерном керував! І мама дозволила! Такої мами, як моя, ні в кого нема!

Тут уже всі присутні не втрималися, кожний почав доводити, що його мама найкраща, зчинився галас, на який підійшла вчителька Людмила Павлівна.

Хлопці притихли.

Людмила Павлівна, дізнавшись, про що спалахнула суперечка, помирила всіх.

— У кожного з вас, — сказала Людмила Павлівна, — таки справді мама найкраща в світі! Такої хорошої мами, як у Славка, як у Павки, як у Юрка і як у кожного з вас, ні в кого нема! І в мене є мама, — посміхнулася Людмила Павлівна, — вона вже старенька, але вона так само найкраща мама в світі!

Так от найкраща в світі Славкова мама перед самим Новим роком, коли Славко, прибігши з школи, бігав із санчатами по леваді й спускався з пагорків та кучугур (Славко жив у передмісті), — мама Люба, в цей час прибираючи в хаті, щось збирала й складала на маленькому столику.

Збирала й посміхалася.

Виростала на столику ціла купа якихось дивовижних речей.

Були в тій купі пошматовані книжки, бите якесь скло, брудні зошити, самокат, драні штани, розпороті черевики, розірвані покришки й камери від футбольних і волейбольних м'ячів…

Поскладавши все це на стіл, мама Люба взяла картон, вирізала з нього багатобагато кружечків, взяла потім чорнило і пофарбувала ті кружечки чорнилом.

Зробила з того ж картону чотири носи і два ока. Носи пофарбувала червоною фарбою, а очі — синьою.

Вирізала з картону дві великі одиниці, три двійки і три трійки…

Все це вона теж поклала на столик, на ту купу дивовижних речей.

Потім мама причепурила хату, сіла, подивилась на ту купу і похитала головою.

Аж ось убігає в хату Славко. Роздягся.

— Мамочко! От нагулявся! Дай мені чогось попоїсти… Та я буду одягатися, бо сьогодні ж у нас у школі ялинка, будемо старий рік проводжати! Що це таке, мамочко? — став Славко перед столиком з купою дивовижних речей.

— А ти подивись! — посміхнулася мама. Славко почав перебирати дивовижні речі…

— Книжка… Читанка… Це ж та, що я, як бився з Павкою, розірвав… Це — мої драні штани… А це що за чорні кружечки, мамо?

— Це ті клякси, що ти їх по книжках та по зошитах поналяпував!

— А це що?

— Це чотири носи, що ти їх за рік розбив: два твої і два Павчиних!

— А це?

— Це два ока, що ти їх Люді підбив!

— Одиниці… двійки… трійки, — почав перебирати Славко.

— Ну да, — одиниці, двійки, трійки… Бач, скільки ти їх за рік поприносив…

— А навіщо це все, мамочко?

— А от як виряджатимеш старий рік, оддай йому це все! Хай забирає з собою! А проси Новий рік, щоб він тобі дав все нове, чисте, хороше. Цілі носи, непідбиті очі! І тільки четвірки, і тільки п'ятірки! Добре, Славку?

Славкові було ніяково. Він пригорнувся до мами й тихо промовив:

— Добре, мамо!

Мама поцілувала Славка, бо у Славка мама найкраща в світі!

ЗИМОВИЙ ДЕНЬ

І
Ох і хороше взимку на санях з гори спускатися Ох і весело ж!

Сідає Оля в саночки, а Толя її ззаду тільки — штовх! — і полетіла Оля з гори, аж у вухах засвистіло.

А потім, коли Оля привозить санки на гору, сідає Толя… Оля його — штовх! «Бережись, бережись!» Покотив Толя, тільки вітер по Толиних щічках лопотить!

— Правуй, Толю, правуй! — кричить Оля.

Не вправував Толя: санки вбік! Толя тільки — беркиць у намет!

Вилазить Толя з намету чудернацьким білим ведмедиком, обтрушується, пирскає… А Оля стоїть на горі і заливається:

— Ахахаха! Охохохо! Ага, перекинувся! Ага! А я не перекинулася! Я вправувала! Ага!

Толин дідусь потихеньку, спираючись на ціпок, сходить з гірки і підходить до Толі.

— Здорово забився? — питає дідусь.

— Та ні, дідусю, зовсім не забився! Сніг же, дідусю, не твердий, хіба об нього заб'єшся?

І побіг Толя, підстрибуючи, саночки наздоганяти.

Отак щонеділі, як добра година, ідуть Толя та Оля, а з ними і Толин дідусь, спускатися на саночках, туди, ажде Аскольдова могила в Києві, над Дніпром…

Ми ж знаємо, що Толя з дідусем живуть у Києві на Печорську, а Оля, подружка Толина, частенько приїздить до Толі в гості з вулиці Леніна, де вона живе.

Як уже добре набігаються та наспускаються Толя з Олею, личка в них розчервоніються, оченята блищать, і кожушки, і рейтузи, і шапочки на їх білі-білі од снігу, тоді йдуть вони з дідусем на Аскольдову могилу, сідають на лавочку й відпочивають.

Але перед тим, як сісти, дідусь обов'язково стане перед могилами славетних радянських воїнів, які віддали свої життя за свободу і незалежність нашої Батьківщини, скине шапку й уклониться могилам героїв.

І дідусь, і Толя, і Оля, шануючи пам'ять воїнів, сидять тихо.

Толя з Олею нічого дідуся не розпитують, бо були вони тут не один раз і дідусь розповідав уже їм і про київського князя старовинного Аскольда, і про його походи на Царград, і про його оцю могилу, де його давно колись поховано…

І вже коли вони, одпочивши, ішли додому, Оля запитала:

— Дідусю! А влітку ми ходитимемо сюди прикрашати квітами могили воїнів?

— Аякже! — відповів дідусь. — Як і минулого літа ходили, так і наступного ходитимемо. Нехороша, діти, та людина, яка забуває про наших воїнів, які віддали своє життя за наше вільне життя, за наше щастя!

ІІ
Наступної неділі Оля знову приїхала до Толі, і пішли вони з дідусем спускатися на саночках.

— На Аскольдову могилу, дідусю? — запитав Толя.

— Ні, діти, сьогодні ми з вами підемо в інші місця! Наближаються сумні роковини з того дня, коли ми залишилися без Володимира Ілліча Леніна… Хочу, діти, я показати вам сьогодні ті місця у нашому Києві, що нагадують про нашого Леніна…

— А хіба, дідусю, Ленін був у Києві?

— Ні, на жаль, Володимиру Іллічу не випало побувати у Києві, але є в нас місця, про які Ленін, перебуваючи в еміграції за кордоном, частенько думав, і не тільки думав, а й перебував в них своїм великим серцем…

З Печерського базару дідусь, Толя й Оля повернули туди, де колись іще імператор Петро Великий збудував київську фортецю, де понасипувано великі земляні вали, побудовано широчезні кам'яні та темні капоніри.

— А що таке капонір, дідусю?

— Капонір — це мурована будова між кріпосними валами з товстими кам'яними стінами. Будувалася вона для того, щоб, сидячи за товстими стінами, відбивати ворожі напади стрільбою з рушниць та гармат, а пізніше цар із капонірів в'язниці поробив, де мучилися революціонери, борці за народну кращу долю. Тепер, діти, у колишній фортеці військовий госпіталь, де лікують воїнів Радянської Армії.

Вийшли Толя і Оля з дідусем на високий вал біля госпіталю, звідки відкривається чудовий краєвид на Київ.

Погода була чудесна: сонячно, тихо… Віти на деревах аж позгиналися від снігу, що осів на них… І як сяде на таку гілочку щиглик або чижик, так і посиплеться з дерева сніговий дощ…

І пішли вони поза госпіталем в напрямку до Червоноармійської вулиці.

— А це що будується? — поцікавилася Оля.

— Праворуч, унизу, величезний стадіон.

— А ми були на стадіоні! — підскочили Толя з Олею. — На футболі! З мамами!

— Я знаю, що ви були, — посміхнувся дідусь, — тільки ви заходили з того боку, а тепер ми позаду стадіону. Будується тут готель для спортсменів, різні інші будівлі для спорту… От будете старшенькими, і ви будете тренуватися в цих будинках! Будете спортсменами чи ні?

— Я буду бігуном! — рішуче заявив Толя.

— А я волейболісткою! — сказала Оля.

— Ну, от і добре! Щоб бути сильним, здоровим, спритним, вправним, обов'язково треба бути спортсменом. Ну, ходімте далі…

Наближалися вони до колишньої Лабораторної вулиці.

— От і підходимо ми з вами, — говорить дідусь, — до тих місць, що були дорогі Володимиру Іллічу Леніну, а тепер дорогі кожній радянській людині… Ленін, дітки, завжди пам'ятав про Київ, ніколи він його не забував, як не забував він жодного куточка на землі, де страждали бідні люди, де пани, поміщики та фабриканти знущалися з робітників, приневолювали їх, голодних та вимучених, працювати на себе, щоб самим їм жити в розкошах, їсти, пити та гуляти, нічого не робивши.

Але були часи, коли Київ був для Леніна найріднішим місцем у світі, бо жила тут його мама, Марія Олександрівна, з його братом Дмитром Іллічем та сестрами Анною й Марією Ілліпічними. Було це, дітки, дуже давно, в 1903–1904 роках. Я ще тоді був молодим хлопцем. Родина Леніна брала участь в революційній роботі в Києві, за що царський уряд заарештував був сестер і брата Володимира Ілліча і замкнув у Лук'янівську в'язницю в Києві… Мама, Марія Олександрівна, живши на цій вулиці, допомагала своїм ув'язненим дітям, носила їм у тюрму їжу і підтримувала їхній бойовий дух, їхній бадьорий настрій, бо великої внутрішньої сили, великого серця людина була мама Володимира Ілліча Марія Олександрівна! І я гордий, що мав щастя бачити Марію Олександрівну, як приносив до Анни Іллінічни листа від революційного комітету «Арсеналу»… А ось і цей будинок! Тепер ця вулиця зветься: імені Ульянових, бо справжнє прізвище Володимира Ілліча Леніна було — Ульянов.

Толя з Олею зупинилися перед будинком № 12, де на стіні побачили мармурову дошку, і на ній написано:

У цьому будинку року 1904 мешкала родина В. І. Леніна, А. І., Д. І., та М. І. Ульянови, що брали активну участь у керівництві роботою РСДРП(б) та тримали зв'язки з закордонним більшовицьким центром.

Дідусь стояв, глибоко замислившись.

— Ну, дітки, потомилися, мабуть? Ми з вами сьогодні чималенько пройшлися! Нічого! Додому на таксі поїдемо!

— На таксі! На таксі! — застрибали Толя з Олею. — А саночки як?

— І саночки на таксі поїдуть.

Дідусь покликав таксі, і помчали вони по Червоноармійській, Хрещатиком, повз стадіон «Динамо», понад Дніпром на Печерськ.

— О дідусю! Аскольдова могила! Давайте ще поспускаємося!

— Хай на ту вже, дітки, неділю! Обідати час уже!

ЧУДЕСНІ ПТАШКИ

Петрик жив із своїми батьками на околиці великого міста.

Петриків батько працював ковалем на машинобудівельному заводі, а жили вони всі — Петрик, тато, мама і сестричка Леся — в чотириповерховому кам'яному домі.

Петрику вже йшов восьмий рік, і він ходив у перший клас, а сестричці Лесі минуло тільки п'ять років.

Перед будинком, де жили Петрик і Леся, ріс великий каштан. Щовесни каштан розцвітав ніжнорожевими квітами, і тоді він був схожий на ялинку, яку Петрик і Леся бачили на Новий рік.

Коли навесні розцвітав каштан, Петриків батько говорив:

— Бачили? Вже загорівся наш каштан рожевими свічками. От краса!

Якраз навпроти їхнього будинку стояла стара хатиночка. У тій хатиночці жила старенька бабуся. Нікого з рідних у бабусі не було, а жила вона з того, що одержувала від держави пенсію.

Була в старенької бабусі кізочка Лялька та чорненький песик Якваско.

Кізочку стара бабуся, тільки з'являлася весняна травичка, виводила пасти, а Якваско лежав серед двору, стеріг хату…

Коли бабуся виходила з своєї хатинки козу пасти, дітки завжди привітно віталися з нею:

— Доброго ранку, бабусю!

— Здрастуйте, мої голуб'ятка! — відповідала бабуся. Біля бабусиної хатки був невеличкий город, де росли картопля, цибуля, морква, петрушка, з десяток соняшників, а серед городини цвіли голубі кручені паничі та червоногарячі айстри. І ще росли там дві яблуні, одна антонівка, а друга путивка… Яблуні ті щовесни рясно цвіли ніжним білим цвітом, та яблук на них родило дуже мало, бо листя об'їдала гусінь, а як і достигне якийсь там десяток, — всі вони були червиві… ' Чому?

Та тому, що різні шкідники — плодожерка та золотогузка — звивали собі на яблунях кубельця з яєчками. Навесні з цих яєчок виплоджувалася ненажерлива гусінь, що поїдала яблука. А старенька бабуся не мала сил пооббирати кубельця.

Якось Петрик приніс у хату кілька дощечок та почав ці дощечки стругати.

— Та й що ото ти майструєш? — запитав татко.

— Я, татку, хочу зробити шпаківню! Повісимо шпаківню на каштані, прилетять навесні птахи, оселяться у нас і виведуть діточок… А як шпак, тату, співає, якби ти знав!

Татко посміхнувся.

— Я, Петрику, знаю, як співають шпаки! Вони не лише хороше співають. Шпаки садки наші, наші ліси й поля від шкідників бережуть, від гусені, від сарани, совки… Хочеш, я допоможу тобі шпаківню змайструвати?

Шпаківню було зроблено й повішено на каштані. А на тому каштані, у стовбурі, височенько над землею було невеличке дупло.

Виявила це Леся.

Якось вона дивилася у вікно і побачила, що із каштана вискочила якась невеличка пташка.

— Петрику! Петрику! — закричала Леся. — Дивись, пташка з каштана вистрибнула!

Прибіг Петрик.

— Де?

— Он, бачиш, якась дірочка в капітані! Он там, під нижньою гілкою! Звідти й вистрибнула пташка.

Петрик почав спостерігати.

Справді, через деякий час на гілочку сіла пташка, підстрибнула й пурхнула в дірочку.

— Синичка! — вигукнув Петрик. — Це вона собі кубельце мостить. Треба стерегти, щоб часом собака її не налякала! Тепер у нас на каштані будуть і шпаки, і синички! От здорово!

І таки справді, у дуплі на каштані звили собі гніздечко пара синичок.

Настала весна. Прилетіли шпаки й оселилися у Петриковій шпаківні. Зацвіли садки…

Дуже рясно цвіли яблуні біля бабусиної хатинки… Якось бабуся вивела свою кізочку пастися, побачила Петрика та й каже:

— Ти не знаєш, хлопчику, де взялися пташки, шпаки і синички, — вони гетьчисто всі кубельця гусені на моїх яблуньках поклювали.

— То наші шпаки і наші синички, вони на нашім каштані живуть.

Восени на бабусиних яблунях ряснорясно вродило яблук — і антонівки, і путивки.

— А йдино сюди, славний хлопчику! — покликала якось Петрика бабуся.

— Що, бабусю, скажете?

Бабуся винесла Петрикові цілу тарілку прекрасних великих яблук, і серед них — жодного червивого.

— Це тобі й твоїй сестричці за те, що пташок принадили… Вони мої яблуні від шкідників урятували!

— Дякую, бабусю! — поклонився Петрик.

А як розповів про це Петрик учительці в школі, вона йому сказала:

— Це ти дуже добре зробив, що принадив пташок… Ти знаєш, що одна синичка за добу з'їдає стільки комах, скільки сама важить! А своїх діток вона годує на добу більше як триста тридцять разів, шпак — більше як двісті разів. Вчені спостерегли, що шпак за сімнадцять годин прилітав до гнізда з кормом для дітей сто дев'яносто вісім разів, а велика синиця триста тридцять два рази за вісімнадцять з половиною годин!

От скільки шкідників нищать ці чудесні пташки!

ВЕСЕЛІ АРТИСТИ

І. ШАРИК ПІДШИПНИКІВ
Маленька Надійка аж заплющилася й притиснулася до мами, коли вона побачила на арені в цирку, як веселий і дуже-дуже смішний артист-клоун Едуард Йосипович посадив собі на голову невеличку біленьку, з рудими плямами собачку, собачка та сіла в його на голові на задні лапки, піднесла вгору передні, а Едуард Йосипович поліз-поліз-поліз щаблями на високу подвійну драбину, виліз аж на самісінький її вершечок, а потім другою половиною драбини зійшов на арену.

Собачка весь час нерухомо сиділа в артиста на голові.

— Ой, упаде! Ой мамо, собачка впаде! — шепотіла Надійка, притискуючись до мами.

Але собачка не впала.

Коли артист зняв її з голови, вона весело підстрибнула, Едуард Йосипович простяг руку догори долонею, собачка стрибнула на долоню, стала на передні лапки головою вниз, а задніми ніжками вгору, — зробила на долоні прекрасну стойку, як справжній висококваліфікований гімнаст.

Едуард Йосипович, весело посміхаючись, познайомив глядачів цирку, — а глядачі здебільше були діти, і було їх у цирку більш як тисяча:

— А зовуть, дітки, цього артиста, цього мого чотириногого друга — Шарик Підшипників!

Громом оплесків та веселих вигуків вітали глядачі — і діти, і дорослі,— роботу Шарика Підшипникова і веселого артистаклоуна Едуарда Йосиповича.

Шарик Підшипників, закінчивши роботу, стрілою помчав з арени за лаштунки.

А чого він так швидко полетів за лаштунки?

Бо він прекрасно знав, що за його хорошу роботу він обов'язково одержить чогось смачного: може, цукерок, може, грудочку цукру, може, ще щось…

Собачка побігла, а Надійка сумно мамі сказала:

— Яка хороша собачка! Шкода, що так швидко вона залишила арену.

Так, на цей раз собачка показала тільки два свої «номери», а взагалі Шарик Підшипників знає чимало різних гімнастичних циркових вправ, серед яких єсть такі, що їх не робить жодна дресирована в цирку тварина.

Насправді Шарика Підшипникова звуть не Шарик Підшипників, — це його жартівливе ім'я, — а звуть собачку Ляля.

Народилася Ляля далеко на півночі, аж на острові Нова Земля, в Північному Льодовитому океані, де її мама зимувала з своїми хазяями на полярній станції.

Породою вона — лайка.

Лайки — це мисливські собаки, що допомагають мисливцям полювати в північних лісах, у тайзі,— білку. Коли лайка нападе на слід білки чи почує або побачить білку на дереві,— вона «облаює» її і голосом кличе хазяїнамисливця, показує йому, де сидить білка.

Лайки дуже розумні собачки і дуже цінні, без них полювання білки в тайзі просто неможливе.

Але хто б міг подумати, що з мисливської собачки може вийти такий чудесний цирковий артистакробат.

І в цій роботі, як бачите, виявився природний розум лайки.

Едуард Йосипович розповідає, що придбав він Ляльку в місті Калініні: до цирку, де він тоді працював, принесла Ляльку жінка, що приїхала з Нової Землі до родичів у Калінін.

Лялька була тоді маленьким шестимісячним цуценятком.

Цирку, розуміється, вона зроду не бачила і попервах дуже боялася музики, циркового галасу, шуму, сліпучого світла.

І коли Едуард Йосипович перший раз просто так собі виніс її на арену, щоб познайомити її з цирком, Лялька затіпалась і заховалася в його на грудях під піджаком, а як він приніс і пустив її в убиральню, Лялька залізла в темний куточок під диваном і тихенько скавучала.

Так ото вона перелякалася!

Але поволеньки звикла до всього: і до музики, і до світла, і до шуму, і до того, що після кожної вправи — і на репетиції, і на виставі — ласий шматочок цукру. Лялька почала охоче працювати, і вже через місяць Едуард Йосипович виходив з нею на арену, де вона чітко проробляла свій «номер».

Лялька хоч і невеличка собачка, але з характером і дуже самолюбива.

Одного разу Едуардові Йосиповичу уперше з Лялькою довелося працювати в цирку шапіто.

Шапіто — літній цирк, у нього замість даху — величезне, напнуте з брезенту шатро.

Увечері знявся великий вітер.

Вийшов Едуард Йосипович з Лялькою на арену, подув вітер, залопотів люто угорі напнутий брезент.

Ніколи такого в цирку не траплялося, і Лялька злякалася. Вирвалася і стрілою за лаштунки.

Один із артистів, бажаючи її завернути на арену, хльоснув її батіжком — шамбер'єр у цирку такий батіг зветься.

Лялька на арену не вернулася. Заховалася так, що насилу її Едуард Йосипович одшукав, і коли він узяв її на руки, на очах у Ляльки бриніли сльози.

Так ото вона образилася, що їй зробили боляче, бо ніколи Едуард Йосипович її не бив, — тільки ласкою та чимось смачним він домагався від Ляльки виконувати всі її номери.

І довго після того довелося Едуардові Йосиповичу переконувати Ляльку, що ніколи такого більше не трапиться, що ніхто на арені більше не зробить їй боляче, — не хотіла йти вона на арену.

Потім вони помирилися, і Лялька почала працювати ще краще.

Едуард Йосипович ще раз пересвідчився, що з тварини ласкою та нагородами завжди можна виховати собі справжнього друга і помічника в роботі.

Тепер Лялька улюблениця циркових глядачів і неперевершена циркова артисткаакробат.

У неї є знаменитий номер, коли вона стоїть на передніх лапках, задні — вгору, на лобі в Едуарда Йосиповича.

Вивчає Лялька ще й кульбіти, і сальтомортале. З цими «номерами» Едуард Йосипович незабаром має познайомити глядачів.

Діти страх як люблять Ляльку і завжди проводжають ЇЇ громом оплесків…

Отака Лялька — Шарик Підшипників.

У неї єсть друзі: манісінька-манісінька, чорненька, куцохвоста, з гострими вушками Чіта, теж циркова артистка, і великий чорнорябий собака Крошка, чудесний математик, який уміє говорити «мама».

Але про них розкажемо далі.

II. ЙОГО ДРУЗІ
— Кукуріку!

Таким веселим вигуком зустрічає циркового артиста-коміка Едуарда Середу його учень і товариш по роботі — Петька.

Почувши голос Едуарда Йосиповича, Петька б'є крильми, кукурікає і біжить-летить до свого хазяїна. Хазяїн ласкаво вітається з Петькою:

— Здрастуй, Петю!

— Кокококо! — сокорить Петька і дивиться артистові в руки, бо знає, що йому зараз дадуть чогось смачного: крихту булки, грудочку цукру або жменьку добірної пшениці.

Петька, дзьобаючи зерно, кличе своїх подруг, білявеньку й сіреньку курочок:

— Кококо!

Курочки підбігають, Петька і їх частує.

Едуард Середа дуже весела людина. Він розмовляє з Петькою, мов із людиною. Лоскоче його, смикає за червону борідку, а Петька удає, що він дуже сердиться, і намагається клюнути хазяїна в руку.

— Не гнівайся, Петю! — говорить Едуард Йосипович. — Давай краще попрацюємо!

— Кокококо! — відповідає Петька.

Середа бере звичайнісінькі граблі, а Петька стрибає на них і зручно влющується.

— Кокококо! Готовий!

Едуард Йосипович ставить граблі на долоню, на голову, на підборіддя і балансує ними. А на граблях сидить, ніби справжній артист, Петька. Сидить і навіть не ворухнеться.

Тільки на непомітний знак Едуарда Йосиповича він б'є крильми й вітає глядачів:

— Кукуріку!

Так щодня репетирує з Петькою артист цирку Едуард Середа.

А ввечері Петька виступає на цирковій арені…

І ні весела музика, ні сліпуче світло, ні оплески захоплених глядачів не лякають Петьку. Він своє діло добре знає!

Петьку Едуард Середа придбав у місті Куйбишеві на Волзі, там, де тепер будується велика Куйбишевська гідроелектростанція.

Петька тоді тількино вилупився з яєчка в інкубаторі і був зовсім манісіньким пухнатим курчатком.

І от почав Едуард Йосипович вчити Петьку.

Молодий півник виявився дуже здібним і вже через два тижні виступав з хазяїном на арені цирку.

З того часу Петька та Едуард Йосипович разом працюють і кріпко один одного люблять.

А їх обох люблять циркові глядачі — і великі і маленькі…

ВАСЯ
— Васю, Васю, Васю!! — гукає, ляскаючи в долоні, Едуард Йосипович.

З криком — гегегеге! — розмахуючи крилами, летить до хазяїна гусак Васько.

— Це мій рисак! — усміхаючись, рекомендує гусака Васька артист Середа.

— Як так рисак? — дивуються глядачі.

Тоді Едуард Йосипович бере «екіпаж», невеличкий ящик на колесах, запрягає в нього свого рисакагусака, і — «но»!

Рисак везе хазяїна на циркову арену…

Веселим галасом та оплесками зустрічають глядачі виїзд артиста.

Але Васько не звертає ніякісінької уваги на оплески. Він везе свого хазяїна по цирковій арені, а хазяїн урочисто їде на своєму рисакові-гусакові…

Об'їхавши циркову арену, гусак-рисак везе свій «екіпаж» за лаштунки, а хазяїн на всі боки кланяється.

Здається, все так просто…

А спробуйте взяти звичайного гусака й запрягти у возик, — що він вам наробить!

Багато треба і вміння, й терпіння, щоб привчити птицю чи звіра до роботи в цирку.

Артист Едуард Середа має вміння і терпіння!

* * *
— Крошка! Алле!

На арені — цирковий артист — собака Крошка.

Крошка народився на Кавказі. Батько його — мисливський собака, а мати походить з породи кавказьких вівчарів, вірних друзів гірських чабанів. Вівчарі — прекрасні сторожі овечих отар, вони не підпускають до овець ні чужої людини, ні звіра…

Не судилося, як бачите, Крошці ні полювати, як батькові, ні стерегти овець, як матері,— вийшов із нього прекрасний цирковий артист.

— Крошка, алле!

Крошка підбігає до артиста.

— Скажи — «мама»!

Крошка дивиться на хазяїна.

— Ну, ну, швидше! Кажи — «мама»!

Крошка зовсім виразно вимовляє: «Мама!»

За це він одержує цукор від хазяїна і гучні оплески від глядачів.

Крошка дуже багато вміє: він грає з Едуардом Йосиповичем у м'яча, підбігає до телефону, бере телефонну трубку і викликає хазяїна по телефону:

— ГавІ ГавІ Гав! Дзвонять! Просять до телефону!

А ще Крошка талановитий математик: він лічить, складає, віднімає, множить і ділить до десяти.

— Крошка! Скільки буде чотири та два?

Крошка відповідає:

— Гав! Гав! Гав! Гав! Гав! Гав! Шість!

А як хтось із глядачів дає задачу на числа більші, як десять, тоді Крошка стає на задні лапи і щось ніби говорить на вухо хазяїнові.

— Що Крошка говорить? — цікавляться глядачі.

— Крошка цікавиться, чи той, хто запитує, сам знає, скільки буде тринадцять та дванадцять?

А як чудесно Крошка удає, ніби він школяр і йому не хочеться йти до школи, а хочеться повалятися в ліжку. А як він сердиться, коли мама його будить:

— Вставай! Пора до школи!

Крошка перевертається на килимі, стогне і сердито гавкає: не хочу, мовляв, уставати, іти до школи! Хочу поспати!

Крошка дуже веселий пес і, між іншим, хороший товариш. Він чудесно грається з Лялькою і маленькою чорненькою Чітою.

Чіта теж циркова артистка: вона вміє стояти на двох і на одній передній лапці вниз головою на долоні в Едуарда Йосиповича.

* * *
Едуард Йосипович Середа іде із своїми друзями Лялькою, Крошкою та Чітою по вулиці. З кишені артиста виглядає маніпусінький Ральф — песик з колючою борідкою.

Ральф іще дуже маленький: поки що він не працює, приглядається.

— Куди це ви, Едуарде Йосиповичу?

— Іду для своїх друзів ялинку купувати. Я їм за їхню хорошу роботу ялинку влаштую і кожному подарунки подарую.

— Які подарунки?

— Приходьте на ялинку, побачите!

— А Петька й Васько?

— І Петька, і Васько також будуть на ялинці! І їм будуть подарунки! Приходьте!

ВДЯЧНИЙ ШПАК

1
Мар'янці вже восьмий рік. Вона ходить у школу, в перший клас. Учиться Мар'яночка на «відмінно», в неї самі п'ятірки, дома вона старанно вчить уроки і вже тоді, як усі уроки вивчить, бавиться з своєю лялькою Тетянкою.

Лялька Тетянка теж відмінниця, слухається своєї мами Мар'янки, їсть на ніч манну кашу і вчасно лягає спати.

Мар'янка дуже любить свою ляльку Тетянку, вона скучає за нею в школі і одного разу навіть наважилася попрохати свою вчительку Надію Володимирівну, щоб вона дозволила брати Тетянку до школи.

— Дозвольте, Надіє Володимирівно, хоч раз у тиждень, щоб Тетянка моя зо мною до школи приходила, — прохала Мар'янка вчительку.

— Не можна, Мар'яночко, вона тобі заважатиме! — відмовила вчителька.

— Вона дуже сумує вдома сама! — прохала Мар'янка.

— Нічого, хай посумує — радісніше тебе зустрічатиме, як ти додому приходиш! — посміхнулася Надія Володимирівна.

Одного дня в школі Надія Володимирівна розповідала учням про те, яку користь приносять людям птахи, скільки вони винищують різних черв'яків та комах, які дуже шкодять і деревам у садках та в лісах, і різним рослинам на полях та на лугах.

— Ви знаєте, дітки, — розповідала вчителька, — що робить така невеличка пташка, як шпак? Рожевий шпак, наприклад, за одну добу згодовує своїм пташеняткам трохи не цілий фунт, триста шістдесят грамів, такого страшного шкідника, як сарана.

Надія Володимирівна розповіла дітям, що коли 1925 року на ланах біля Києва з'явився страшний шкідник прус, налетіли тисячні зграї наших шпаків і знищили пруса.

У ті роки в одному радгоспі на Полтавщині на плантацію цукрових буряків напав дуже зажерливий шкідник озима совка, або, як його ще називають, під'їдень, — здавалося, не було ніякого порятунку, пропадуть буряки. Та ось одного ранку налетіла велика зграя чубатих красунів чибісів — і давай розправлятися з шкідником… Чибіси з тиждень паслися на плантації, доки гетьчисто всенького під'їдня не знищили.

Синички, щиглики та інші наші співочі птахи рятують од черви наші садки.

У тім садку, де живе багато пташок, завжди рясно яблук, груш, слив, і ніколи вони не бувають червиві.

— От через те кожної весни, — говорила Надія Володимирівна, — ми влаштовуємо цілою школою День птахів. В цей день по садках, по лісах та по парках ми всією школою розвішуємо на деревах шпаківні, щоб там гніздилися перелітні птахи і виводили пташеняток. Цього року й ви братимете участь у Дні птахів. Попросіть своїх батьків, щоб вони вам допомогли зробити шпаківні. Вони знають, як це робити…

Багато розповідала Надія Володимирівна про пташок, про те, як народ їх любить.

Про пташок народ поскладав багато байок, оповідань, пісень, приказок, загадок…

— Ану, відгадайте! — загадала вчителька. — «На дереві хатка стоїть, а хазяїн на ґаночку сидить». Що це таке? Не знаєте? Та це ж і буде шпаківня, — засміялася Надія Володимирівна.

— Ану, ще одгадайте: «У воді купався, а сухим зостався!» Хто це такий?

— Качур! — одповіла Мар'яночка.

— Правильно! Молодець, Мар'яночко! — похвалила вчителька. — Качур. Селезень. Правильно буде і гусак… Одне слово, водоплавна птиця… А які ви пісні про пташок знаєте? — запитала вчителька.

— Перепілочка. «Десь була, десь була перепілочка!» — вигукнула Зося.

— Соловей! — крикнув Петрик.

— Жайворонок! — піднесла руку Рая.

— От бачите, скільки хороших пісень складено про наших хороших друзів, про пташок.

Закінчуючи урок, Надія Володимирівна ще раз нагадала, щоб діти попросили батьків поробити шпаківні для птиць.

2
Мар'яночка прийшла із школи додому, пообідала, поробила уроки, а тут і татко прийшов з роботи.

— Татку, ану, відгадай: «У воді купався, а сухим зостався!» Що таке? — підбігла Мар'яночка до татка.

— Гусак! — одповів татко.

— А… «На дереві хатка стоїть, а хазяїн на ґанку сидить». Що?

— Шпаківня!

— Еее! — защебетала Мар'яночка. — Я так не граюсь, ти це раніше знав!

— А тепер ти відгадай! — почав татко. — «Шпори носить, а верхи не їздить!» Хто такий?

Мар'яночка задумалася.

— Ну, у якої птиці є шпори? Хіба ти не знаєш? — допитувався татко.

— У півника! — підскочила Мар'яночка.

— А верхи півник їздить?

— Ні! Знаю! Знаю! Одгадала: півник!

— Правильно! — ствердив тато.

Мар'яночка попрохала татка, щоб він зробив шпаківню. Татко погодився.

З
Настав День птиці.

Мар'яноччин татко зробив чудесну шпаківню і дав її Мар'яночці.

Мар'яночка уважно оглянула шпаківню.

— Таточку, ти ж не все зробив! — звернулася вона до татка.

— Як не все? Все! — відповів татко. — І ґаночок є, де пташки сідатимуть, як до гнізда прилітатимуть! І дах є, щоб дощ не мочив! Все, все є, Мар'яночко!

— А на чому ж маленькі шпаченята спатимуть? —запитала Мар'яночка.

— Як на чому? — дивувався татко. — Намостять їм мама й татко гніздечко з травички та з пуху, там вони й спатимуть.

— Е, я так не хочу, татусю! Я хочу, щоб вони на ліжку спали! Ти зроби маленьке ліжко, а я пошию подушечки, та й поставимо у шпаківню. От їм буде м'якенько спати! Я й ковдру маленьку пошию! Зроби, татусю! Я дуже тебе прошу!

Татко подивився на Мар'яночку, на її благальні оченятка і подумав: «Маленька ще наша Мар'яночка, хоч і школярка! Що з нею поробиш?»

— Зроблю, Мар'яночко! Добре!

Зробив татко маленьке ліжко, Мар'яночка пошила подушечки і поклала все це в шпаківню.

Так з ліжком та з подушечками, і повісили шпаківню на дереві у міському парку.

Коли Першого травня Мар'яночка з татком і з мамою гуляли в парку, вони підійшли до того дерева, де висіла їхня шпаківня. Із неї вилетів чорний шпак. Він сів на гілку біля шпаківні і весело защебетав.

— Не злякалися ліжка й подушечок! — здивувався татко.

А Мар'яночка подумала, що то шпак їй дякує за ліжко та за подушечки. Вона уклонилася шпакові й цілком серйозно промовила:

— Немає за що!

КАПІТАН І ГАРПУННИК

І
Наталочка, біленька дівчинка, дуже така непосидюща, рухлива та прудка, зібралася з мамою їхати в Крим, в Євпаторію.

Наталочка дуже була весела, дуже з цього раділа, через скакалку підстрибувала й приспівувала:

— В Євпаторію! В Євпаторію! Море, море, пляж! Море, море, пляж!

Грай, собачка, дужедуже розумний собачка, із породи спанієлів, і собі підскакував за Наталочкою, хапав її за платтячко й гавкав.

Наталочка дуже любила Грая, їй шкода було залишати його в Києві і їхати без нього в Євпаторію, і вона просила маму:

— Мамочко! Давай візьмемо Грая з собою в Євпаторію! Він там буде в морі купатися, на пляжі лежати!

Мама відмовлялася брати Грая.

— Грая ми не візьмемо, бо йому там буде дуже жарко! А потім, Грай має їхати з татком на полювання, бо він собачка мисливський і має виносити з озера дику качку, як татко її заполює!

Наталочка засмутилася:

— Ой, шкода, що Грай з нами не поїде! Я за ним сумуватиму. А як би він там на сонці засмалився, загорів! Він у нас біленький, тільки мордочка та довжелезні вуха в нього чорні, і на боці чорна пляма, а увесь білий-білий!

Мама засміялася:

— Наталочко! Собачка не може засмалитися на сонці, не може загоріти, бо вовна на сонці не загорає. Загорає й чорніє тіло, а не вовна.

— А ми його пострижемо!

— Ну, ти в мене видумщиця! — махнула рукою мама. — Грай зостанеться з татком удома, полюватиме качок, а ми без Грая в Євпаторію поїдемо, бо тобі треба добре влітку відпочити, здоровенькою, кріпкою бути, ти ж знаєш уже, що восени до школи йдеш!

Наталочка застрибала ще дужче:

— До школи! До школи! До школи!

Наталочка з нетерпінням чекала, коли вже вона піде до школи, і все розпитувала старшого брата Алика, чи хороша в неї буде вчителька, не сердита.

Алик уже перейшов у четвертий клас, учився на «відмінно», був дуже серйозний, слухняний, грав у дворі в футбольній команді крайнього лівого і запевняв і маму, і татка, що, якби він грав у змаганні київського «Динамо» з московським, — він би забив не менше як два голи.

На Наталоччине запитання, яка в них буде вчителька, він одповів так:

— Як будеш учительки слухатися, як будеш на «відмінно» вчитися, твоя вчителька ніколи не буде сердитою!

— Ніколи? — перепитала Наталочка.

— Ніколи! — відповів Алик.

— Так знаєш що? — сказала Наталочка.

— Що?

— Моя вчителька ніколи не буде сердитого. Ось що! — проказала Наталочка і ще веселіше застрибала через скакалку.

— Наталочко! — гукнула мама. — Ти б уже складала свої речі, іграшки, всевсе, що ти маєш брати в Євпаторію! Алик уже зібрався.

Наталочка побігла сходами до квартири, а за нею наввипередки помчав Грай, що так само любив Наталочку, як і вона його.

ІІ
У Наталочки була подружка Шура. Наталочка і Шура були однолітки, ходили разом у дитячий садок і товаришували одна з одною.

Прибігає Шура до Наталочки весела, грайлива:

— Наталочко! А ми з мамою кудись їдемо!

— І ми з мамою теж кудись їдемо! — відповіла Наталочка.

— Куди?

— А ви куди?

— От і не вгадаєш, куди ми.

— А ти думаєш, що ти вгадаєш, куди ми?

— Ну, скажи, куди ви!

— Ні, ти перша скажи, куди ви!

— Ми з мамою їдемо… — Шура зупинилася. — Їдемо… От угадай!

— Ну, куди? Ти ж уже почала говорити!

— Ми з мамою їдемо… Їдемо… У місто-герой!

— Знаю! — підскочила Наталочка. — В Сталінград![3]

— От і не вгадала!

— В Ленінград!

— От і не вгадала!

— В Севастополь!

— І не в Севастополь! Хоч і недалечко від Севастополя, а не в Севастополь!

— У місто-герой ви їдете?

— У місто-герой.

— Недалечко від Севастополя?

— Недалечко від Севастополя.

— На морі?

— На морі.

— На Чорнім?

— На Чорнім.

— Уже знаю! Уже знаю! Уже знаю! — застрибала Наталочка.

— Ну куди?

— В Одесу!

— А ви куди? — і собі запитала Шура.

— Ми з мамою їдемо в Євпаторію! Ось куди ми їдемо!

— Так Євпаторія не герой! — скривилася Шура.

— Ну, так що ж, що не герой, так там пляж, такий там пляж, що такого пляжу в Одесі нема!

— Так Одеса — місто-герой!

— А в Одесі море глибоке. А в Євпаторії, мама казала, ідеш, та й ідеш, та й ідеш у морі далеко, далеко йдеш — і все мілко-мілко… Уже так зайдеш, що тебе й не видно, а воно тільки по коліна! Он яке там хороше море! Не страшне! А в Одесі глибоке море!

— А я хоч і за маму держатимусь, — казала Шура, — так зате Одеса — місто-герой! А повернемося з Одеси, — я в школу ходитиму.

— І я ходитиму! А ми попросимо, щоб нам в одну школу ходити. Добре?

— Мама сказала, що вона в ту школу мене запише, куди й тебе.

— От здорово буде! Я тобі тоді розкажу, що треба робити, щоб учителька ніколи на нас не сердилася. Мені Алик розказав!

— А що?

— Хай потім. Тепер мені треба до Євпаторії збиратися.

III
Наталочка з мамою й Аликом поїхали в Євпаторію.

Наталочка купалася, заходила в море далеко-далеко, а як приплив до Євпаторії пароплав, розпитувала в мами, звідки той корабель пливе, куди. Наталочка дуже полюбила море…

На пляжі мама познайомилася з жінкою-інженером, що приїхала відпочивати після будівництва Волго-Донського судноплавного каналу імені В. І. Леніна.

Жінка та, — її звали Віра Павлівна, — розповідала про будівництво каналу, про те, як радянський народ здійснив давню-прадавню мрію народу нашого — з'єднати дві великі російські річки — Волгу й Дон.

Віра Павлівна розповіла, що Волго-Донський канал тепер об'єднав аж п'ять морів. Починаючи з Крайньої Півночі, з Білого моря, можна пливти в Балтійське море, звідтам річками й каналами до Волги, потім Волгою у Каспійське море, а як повернути у Волго-Донський канал — до річки Дону, і вже Доном у Азовське море, а з Азовського моря у Чорне море.

Віра Павлівна погладила Наталочку по голівці:

— Бачиш, Наталочко! Значить, звідси, з Євпаторії, з Чорного моря, ми з тобою можемо попливти пароплавом аж до Білого моря! Он як!

— А хто водить пароплави й кораблі? — запитала Наталочка.

— Капітани! Морські капітани! — відповіла Віра Павлівна.

— Мамочко! Тьотю Віро! — твердо заявила Наталочка. — Я буду морським капітаном. Я водитиму пароплави й кораблі!

IV
Повернулися до Києва Наталочка з Євпаторії, а Шура — з Одеси. Наталочка розповідала Шурі про Євпаторію і про те, як проїхати з Євпаторії ВолгоДонським каналом аж через п'ять морів.

А Шура розказувала Наталочці про місто-герой Одесу, про те, як вона бачила в Одесі китобійну флотилію «Слава», познайомилася на морі з донькою гарпунника із «Слави», Людою, і вона тепер знає, як Людин татко гарпуном з гармати стріляє в Антарктиці величезних голубих китів. І як вони там ловили птиць пінгвінів і подарували їх дресировщикові Дурову, і тепер пінгвіни виступають у цирку як артисти.

— Я буду гарпунником! — заявила Шура.

— А я морським капітаном! — одповіла Наталочка.

V
Коли мами привели Наталочку й Шуру першого вересня до школи, Наталочка принесла до шкільного природничого кабінету багато камінців і черепашок, що їх вона поназбирала на березі моря в Євпаторії, а Шура привезла з Одеси морську черепаху.

Обидві вони піднесли вчительці, Ганні Петрівні, букети квітів.

Ганна Петрівна, ласкаво посміхаючись, запитала:

— Ким же ви, дітки, хочете бути, вивчившись?

— Морським капітаном! — сказала Наталочка.

— Гарпунником! — заявила Шура.

— А ти не боїшся китів? Вони ж величезні?! — засміялася Ганна Петрівна.

— А я пінгвінів ловитиму! — одповіла Шура. — Вони менші!

— Щоб бути капітаном або гарпунником, треба вчитися на «відмінно»! — сказала Ганна Петрівна.

— Єсть, учитися на «відмінно»! — відповіли Наталочка й Шура. Ніби справжні моряки.

ПЕТРИК, РЕЗЕДА ТА БАРИНЯ

Петрик жив з татком та з мамою в панській економії. Петриків татко був ув економії за корівника, а мама за доярку.

Була в Петрика старшенька сестричка Палазя, їй минув хоча десятий рік, а вона вже ходила в економію на поденщину — влітку садила та полола панські огороди, за що їй пан платив по злоту[4] за день, а працювала Палазя з досвіту аж до смерку.

Взимку Палазя пряла на пана — по гривенику в день. Та Петрик дуже любив Палазю, бо меншенького вона його гляділа і дуже хороші пасочки з піску йому робила.

А як підросла Палазя — пішла на поденщину, не було коли їй із Петриком бавитися.

Батько й мати день у день в роботі та в клопотах, Палазя на поденщині, і Петрик ріс сам і доріс аж до того часу, коли йому вже стукнуло сім років, пішов восьмий.

З телятками Петрик бавився, піде до теляток у пастівник, підійде до котрогось із них, чухає йому лоба, шию, черевце… А як телятко, задравши хвоста, піде вистрибом по пастівнику, Петрик і собі за ним, наввипередки — хто кого. Телятка любили Петрика, не полохалися його, а навпаки, тількино Петрик у пастівник — телятка всі до нього, щоб чухав…

Татко й мама побачать було Петрика між телятами та й кажуть:

— Дивись, щоб бариня тебе серед телят не застукала, а то гриматиме.

— А я втечу! — одказував Петрик.

— Тяжко від панів утекти! — зітхав батько.

Не було з ким Петрикові в економії бавитися, бо, крім Петрикового батька, що великим майстром за коровами доглядати був, пан не дозволяв нікому з наймитів жити в економії з родиною.

Із дітей були тільки паненята, а до паненят Петрикові було зась — і пан, і особливо бариня не дозволяли своїм дітям гуляти з Петриком, а Петрика до панських горниць і до ґанку не підпускали.

Бариня говорила паненятам:

— Він — мужик! Він — вам не рівня!

А як Петрик було скаже батькові: «І чого ото мені в панський садок не можна? І до паничів не підпускають? Чого? Хіба я який?» — батько посміхався:

— Ти, Петрику, отакий, а вони, паничі, отакі! І що ти в них путнього знайшов? Щоб ото тебе там штурляли? Краще з телятками грайся, телятка веселіші…

Грався Петрик з телятками, та дуже вже йому хотілося в панському садку погуляти.

А садок, ой же ж і садок у пана був! Великий-великий, увесь височенними липами обсаджений. Петрик гадав, що за день навряд чи той садок обійти можна, — такий він був великий… Та й справді, хіба близенький світ, як од самісінького бугра та аж униз, отуди, аж до ставка, садок перетинала довжелезна яворова алея, доріжки піском посилані… По один бік алеї — яблуні, по другий — груші, трохи ніби нагору, ліворуч — вишник, ближче до ставка — сливник… А за ставком — ягідники: там і порічки, і чорна смородина, і малина, і аґрус, і полуниці… Праворуч понад садом текла невеличка річечка, а понад річкою панські городи… Там Палазя цілими днями свою молоденьку спину гнула.

А в ставку риби тої, риби! І коропи, і карасі, і лини…

Та не дозволяв пан нікому навіть з маленькою вудочкою над ставом посидіти…

Купатися навіть нікому в тому ставку не дозволялося.

Ото хіба в річечці там, де вона з саду на леваду вибігає,— там можна було літньої пори у річечці похлюпатися, води там було дуже мілко, по коліна, та й уже… Ні тобі поплавати, ні тобі як слід у воді поборюкатися…

Сердитий пан був, а бариня ще сердитіша…

Як прийде було в корівник, все на батька Петрикового та на матір гримає: і те їй не так, і те не так…

Влітку бариня ходила з червоною парасолькою — од сонця. І як тільки, було, входить у корівник, зразу до Петрикового батька:

— Михайле! Резеда прив'язана?

— Прив'язана, пані!

— Не одірветься?

— Не одірветься, пані: кріпко прив'язана.

Резеда — так звали одну корову. Дуже вона чогось барині не любила. Особливо коли на барині було щось червоне. Як побачить було Резеда бариню без червоного, зразу сердито реве й гребе землю передньою ногою, а як на барині щось червоне, рветься, аж ясла тріщать, щоб бариню на роги вхопити.

Бариня Резеди дуже боялася.

* * *
Одного разу, ясного літнього дня, Петрик пішов на панські городи до Палазі. Він знав, що через садову хвіртку біля колодязя його туди не впустять, — там завжди сидів старий дід, сторож, який слідкував за тими, хто пішов на вгороди. Всіх робітників городніх дід знав і чужих нікого не впускав.

Петрик перехитрив діда: він пішов понад річечкою, і там, де огорожа спускалася до річки, він перейшов на вгород по воді. Пригнувся і бережком понад капустами прибіг до Палазі.

— Звідки ти тут узявся? — перелякалася Палазя. — Тікай звідси, бо, як побачить бариня, перепаде і тобі, й мені.

— Нікого вдома нема, я засумував, от і прибіг! Не боюся я барині! — відповів Петрик.

— Іди, іди додому! Мама прийдуть, тебе нема, хвилюватимуться, шукатимуть… Біжи додомуі

А Петрикові дуже кортіло по садку побігати, на ставок подивитися… Удаючи, ніби він пішов додому, Петрик понад річкою побіг, низенько прихиляючись, до ставка.

Добіг він до ставка, звернув ліворуч і вискочив на доріжку. Тількино він хотів у малинник шугнути, щоб малинником до купальні продертися, аж ось:

— Ти куди?! Ти куди, я тебе питаю?

— Я до Палазі! Та от заблукав…

— До якої Палазі? Ти до малини, а не до Палазі,— хапаючи Петрика за руку, заверещав Едик, паничик, панський синок, за Петрика старший: йому вже було десять років.

— Не бачив я вашої малини?! — рвонувся од Едика Петрик. — Пустіть!

— Ось я тебе пущу! До мами! Вона тобі дасть малини! — тягне Едик Петрика за руку. А другою рукою ще й за вухо його вхопив.

— Пустіть! — крикнув Петрик. — А то…

— Що «а то»? До мами, я тобі кажу, а то за вухо поволочу!

Петрик рвонувся, — не пускає панич.

Тоді Петрик кинувся вперед, підставив паничеві ногу і вдарив його* головою в груди.

Панич так і покотився в малинник! Та як закричить, та як зареве! На весь садок!

Петрик ускочив у малину, малинником до річки, понад річкою і додому, в корівник.

На паничів крик і плач прибіг пан, прибігла бариня, позбігалися гетьчисто всі пани та паненята.

Ревів панич тонко, верещала бариня люто, і розмахував кулаками і підскакував пан високо.

Ой буде Петрикові! Ой буде!

* * *
Надвечір пригнав Петриків батько панську череду додому, Петрикова мати мила дійниці, готувалася доїти корови.

Але ось летить до корівника розгнівана бариня.

— Де ваш шибеник?! Я йому… — аж засапалася бариня, що навіть не в силах була вимовити, що саме «я йому…»

Та Петрикові батьки вже знали, що трапилося в садку, і чекали, чим усе скінчиться…

А Петрик заховався. Він знав, що бариня прибіжить, що лаятиме батька, нахвалятиметься на матір, а його, як він не сховається, — люто покарає.

Лементувала бариня, лютувала, ногами тупотіла, аж корови ремиґати перестали.

Ущухнувши трохи, бариня сердито запитала (про це вона навіть у гніві не забула):

— Резеда прив'язана?

— Так! — похмуро відповів батько.

У цей час як зареве Резеда, як крутонеться в своєму стійлі і до барині. Бариня в крик та тікати. Спотикнулася, впала. Петриків батько схопив Резеду за роги і затримав, не дав їй підняти бариню на роги.

— Прив'язана? — кинула лютий взгляд на Петрикового батька.

— Сам прив'язував, — сказав батько. — Вона в серці налигача перервала.

Побігла люта бариня додому.

А батько таки справді прив'язав Резеду, а то Петрик навмисне заховався в яслах і одв'язав Резеду. Сидів собі в яслах та посміхався: от я тобі, мовляв, покажу шибеника!..

Давно це було, ще перед революцією.

Зустрів я Петрика в 1929 році… Чорновусий, високий і ставний, він організовував па місці колишньої панської економії колгосп.

Отоді він мені й розповів, як Резеда барині не любила.

— Нема вже Резеди, — додав Петро Іванович. — А онучка її є, теж Резеда, тільки не панська, а колгоспна.

— А бариню любить?

— Не перевіряв! Нема на кому перевірити: барині тепер нема! Колгоспників любить — корова, лагідна!

ПАНСЬКА ЯЛИНКА

1
Ой, тої зими йшов такий лапатий-лапатий та густий сніг і так того снігу було багато, що довелося прокладати лопатами стежки і до комори, і до свининця, і до клуні.

Як вискочимо ми було із саней на стежку снігову, — а ми тоді ще й до школи не ходили, малі були, — та й бігаємо тими стежками, ніби між білими сніговими мурами, — аж мало не по вуха нам, — так багато нападало снігу.

Біжимо, біжимо, а тоді в сніг, — беркиць! — і пірнаємо у сніг з головами.

Весело!

І мати з батьком не сумні, не похмурі, бо баба наша говорили:

— То добре, як снігу багато! То — на врожай!

Ми, діти, і на санчатах із гори спускалися, і прив'язували до правого чобота дерев'яну колодочку, і гасали по шляху, підстрибуючи, мов на справжньому ковзані, ліпили снігову бабу, билися сніжками.

А як парубчаки було нас, дітей, на крутілці покрутять! Ой, скільки того галасу та сміху!

А ви знаєте, що таке крутілка?

Крутілка — дуже цікава штука. Як замерзне річка чи ставок, що вже по льоду можна сміливо ходити, тоді в кригу забивають кілка, на кілок одягають колесо з воза, до колеса прив'язують довжелезного дрюка з прип'ятими на кінці санчатами. Межи спицями в колесі встромлюються палки, тими палками крутять колесо, прив'язані до дрюка санчата літають круг кола по льоду вихором. Так ото старші хлопці як понасадовлять нас, малих, на санчата, як почнуть крутити, та розкрутять було так, що годі на санках усидіти, — і ми грудками було вилітаємо з санок і по льоду летимо, та в сніг!

Снігова зима — велика була для дітей радість…

2
Жили ми у панській економії на хуторі, бо батько працював у поміщика.

От одного разу перед різдвяними святами батько прийшов додому та й каже:

— Пан наказав у суботу привезти дітей до нього на ялинку.

Мати занепокоїлася:

— Отакого ще панові заманулося! Навіщо їм та ялинка? Та й малі вони ще по панах їздити!

Батько, поміркувавши, відповів:

— Та воно так! Та що зробиш: пан розгнівається, як не зробимо!

Мати своєї:

— До пана десять верстов! Зима, холодно! Як вони туди поїдуть? Поморозимо дітей!

— Та якось довеземо! На санки халабуду, намостимо більше сіна, повкутуємо дітей у кожухи та й поїдемо!

Ми, діти, слухавши розмову батька й матері, і не дихали та все думали: «Що ж ото воно за ялинка?»

Ніякої ніколи ялинки у нас удома не було. Різдвяних свят ми теж чекали, але не для ялинки, — ми ходили до дядька й до дядини колядувати та щедрувати, носили бабусі вечерю. За це нам давано цукерок та по «золотій» копійці — для цього дядько та бабуся приберігали новіновісінькі копійки, «золоті», як ми їх узивали.

А найбільша для нас радість була перед святами, коли в дядька кабана кололи.

Заколовши кабана, дядько його смалив, потім обгортав соломою, а ми всі разом із дядьком і з дядиною «душили» кабана — повилазимо на кабана і гуцикаємося на ньому. Щоб сало м'якеньке було!

За це нам дядько давав по шматочку смаленого кабанячого хвоста й вуха.

Така була радість, що й не говоріть!

І раптом вам — ялинка! Та ще в пана!

З
У суботу ще зранку ми почали збиратися.

Мати всіх нас повмивала з милом. На хлопцях новенькі сорочечки й штанчата, на Парасі — червоне у смужечку платтячко, та ще й разок доброго намиста із срібним посередині коповиком на шию Парасі наділа.

А які сани батько приладнав, не сани, а ґринджоли! На них він поклав кучу — оту штукенцію, що горшки з макітрами в ній гончарі по ярмарках возять або полову з поля транспортують, повну кучу наклав сіна, нап'яв зверху халабуду, — такий вийшов, як понинішньому — лімузин, що куди вам! В оглоблі запріг Жолудя, — здоровенний бурий кінь такий був у маєтку, а на пристяжку — білокопиту Кислицю. А за Кислицею біг стригун Вітер.

Повкутували нас у кожуха та в свитки, і поїхали ми.

Повіз нас батько, а мати з меншими залишилися вдома, бо малих іще не можна було «у світ» вивозити — братик іще тільки на ноги спинався, а сестричку тільки місяць тому як баба під калиною знайшла.

Приїхали ми до панського палацу без ніяких пригод — тільки в одному ярку саникуча забігли, дуже на бік нахилилися, хотіли перекинутися, та батько встиг вискочити й плечем підважити сани, — ми тільки лобами стукнулися.

Приїхали зарані. Пан наказав прибути на сьому годину вечора, — так ми ще у батькового кума, в дядька Мехтодія, панського кучера, до початку пересиділи, від сіна пообтрушувалися.

От і вечір. Пішли ми у панські горниці.

Ідемо, тремтимо, бо пан сердитий був і ми його боялися. Поприходили в горниці. Там посеред великої кімнати стоїть велика ялинка, на ній багато свічечок горить, круг неї паненята з паннами стрибають. Стара пані на роялі грає.

Старий пан сидить у кріслі і «стріляє» хлопавками.

Вистрелить та до нас:

— Страшно чи ні? — питає.

А ми купкою тулимося біля дверей, не спускаючи очей з ялинки.

Ось пан як закричить: — Андрію! Люльку!

Біжить Андрійко, «козачок», несе панові люльку з довжелезним цибухом, дає її панові, а сам стає навколішки, щоб запалити люльку.

Андрійко чи підсковзнувся, чи що там таке трапилося, тільки він якось упав і вибив панові з рук люльку. Пан його як штурхоне.

А наша Парася як закричить — злякалася!

Старий пан заткнув уха, ми кинулися до Парасі, я зачепив гілку на ялинці, впала з ялинки свічка на якусь панянку. Та в крик! Всі забігали, заметушилися! Я кинувся гасити свічку та збив з ніг панянку. Але нічого такого страшного не скоїлося, тільки метушня. Панянка підвелася, скривила губи й кудись подалася.

Батько нас усіх «вигорнув» з кімнати в коридор, та й пішли ми до кучера, а на другий день вранці поїхали додому.

Батькові пан виговоряв тоді, що ми, діти, дуже в нього дикі!

Більше нас пан на ялинку ніколи не кликав.

Тепер, коли панів нема, ніхто не взиває наших дітей дикими, а ялинка для радянських дітей щороку горить огнями по всій нашій Батьківщині, починаючи з древнього московського Кремля.

Літературно мистецькі усмішки

«НАЩО МЕНІ ЧОРНІ БРОВИ»

Сиджу оце якось надвечір на Володимировій горі, дивлюсь на широкі задніпровські простори, на голубі ліси та на чудесний обрій…

Сиджу собі та й думаю, як би це так зробити, щоб прожити ще принаймні хоч років із півсотні…

У цей момент хтось до мене підходить і хтось мені говорить:

— Доброго вам вечора!

— І вам, — кажу, — доброго вечора!

Дивлюсь — знайома дівчина. Молода й гарна. Чорноока і струнка.

— Сідайте, — кажу, — та милуйтеся з красоти цієї сліпучої.

— Дякую, — каже. І сіла.

Подивився я на молоду, гарну дівчину і так я їй позаздрив.

«Яка, — думаю собі,— щаслива! Жити їй, жити та ще раз жити. Якого ж ще вона чарівного та прекрасного побачить».

Сидимо, з краєвидів милуємося, розмовляємо…

А як признатися вам по правді, дівчина ця працює в одному з київських театрів і пречудесно співає.

Я й кажу їй:

— Голубочко моя молоденька! Такий чудесний вечір. Заспівайте чогось такого потихеньку. Пробачте, — кажу, — за таке прохання: воно, звісно, співати приємніше для молодого, та вже даруйте старому: лірика, — кажу, — дуже на мене напала. Будьте такі добрі!

— З охотою, — каже, — заспіваю, бо й у мене, — каже, — настрій сумовитий.

І заспівала:

Нащо мені чорні брови, Нащо карі очі. Нащо літа молодії, Веселі дівочі?..

Співала вона чудесно. Стільки було в голосі суму, жалю, болю, що аж серце в мене зайшлося.

Та проте в цю мить якраз не такої мені пісні хотілося — думав я весь час про іншу і навіть, коли цю дівчину побачив, позаздрив, — кажу ж, — на її літа молодії.

Сердечно я їй подякував за спів та й ще прошу:

— Голубочко моя молоденька! Чого ж ви сумної такої заспівали? Ви б, може, якоїсь іншої, веселішої, коли ласка ваша.

Сидить вона, задумалась, сиджу і я, замріявшись… Аж ось дівчина починає, і я знову чую:

Нащо мені чорні брови, Нащо карі очі?..

А в голосі ще більше жалю, ще більше суму, одчай аж ніби проривається…

Проспівала, тяжко зітхнула й замовкла… «Що таке?» — сам я собі подумав.

Подивився на чарівну молоду дівчину, а в неї на очах сльозинки бринять. Сидимо, мовчимо…

Я вже не прошу її співати, бо бачу, що в дівчини якесь горе.

А вона за кілька хвилин знову:

Нащо мені чорні брови?..

Я не витримав.

— Голубочко! — аж крикнув. — Що ви, справді: «Нащо та нащо мені чорні брови?» Та бога побійтеся! Найкраще, наймиліше в людини — її молодість. Та ще коли при молодості чорні брови, карі очі та отакий голос… Та цілий світ повоювати можна!

А вона мені печально:

— А я щохвилини молюся, щоб посивіли мої брови, потьмарилися мої очі і щоб літа мої молодії, веселі дівочі скакнули вперед літ хоча б на сорок.

— Божевільна! Навіщо це вам?

— Я б тоді головні ролі та прем'єри в опері співала. А то ж мені доведеться, як і тій артистці, що в «Синій птиці» сорок років Насморка грає…

— Невже, — питаю, — так трудно молодь висувається? Я чув щось зовсім інше!

— А в нашого театрального керівництва думка інша. Помовчали.

А потім дівчина говорить:

— Знаєте, я, мабуть, уже на неврастенію захворіла.

— Чому ви так думаєте?

— Та сьогодні,— каже, — вночі таке привиділося, що й досі заспокоїтися не можу. Ганна, Шевченкова Наймичка, до мене приходила. Підійшла до ліжка, нахилилася та й каже: «Дівчинко моя молоденька! А чому ж ти мене в театрі не заспіваєш? Була, — каже, — я сьогодні в опері, подивилася та аж затремтіла" вся, як побачила себе на сцені. Слава тобі,— подумала я, — господи, що я сина Марка за молодих літ народила, а то в таких літах дуже б мені вже трудно було. Заспівай, — просить, — та заграй мені, дитино моя, — так хочеться знову молодою себе побачити!»

Прокинулась я, скрикнула: «Ганно?» Дивлюсь — нікого нема, тільки тремтять у мене руки та волосся до лоба прилипло.

— Та заспокойтеся, — кажу, — буде добре та гаразд!

— Навряд чи буде!

— Невже ви така вже, — питаю, — безталанна? А вона мені:

— А ви думаєте, що «Безталанній» краще? Третьої ночі «Безталанна» до мене приходила. Прийшла та й каже: «Хіба ж я в свої літа так обнімала Гната, як обнімає його тепер Софія на сцені… Я ж молода тоді була, та прудка, та весела, та гаряча. Спробувала б така вже собі в літах Варка одбити тоді в мене Гната… Чорта лисого! А тепер зрозуміло, чому одбила, — бо Гнатові ж тепер однаково, до кого йому, — чи до Софії, чи до Варки, бо й тій з гаком, і тій з перегаком.

— Ото, — кажу, — яка вам суєта!

— Е, — каже, — «Суєті» краще. В «Суєті» ж усі дійові особи — одна сім'я — Барильченки. Сім'я дружна, багата, їм не важко сестру в гімназії до сорока літ учити. Що їм! А мені працювати треба.

— Невже, — кажу, — старшим краще?

— Старші в нас тільки те й роблять, що молодіють.

Тоді я підкахикнув і кажу:

— Так, значить, я, в моїх літах, вроді як герой?..

— Та ще й який! — каже. — Просто «душка». Та якби, — каже, — вас у театр, так ви Ахілл, Орльонок і Назар Стодоля!

Я ще раз підкахикнув і заспівав:

По дорозі жук, жук,
По дорозі чорний,
Подивися, дівчино,
Який я моторний!
Так ми й додому пішли.

Вона, їй двадцять три роки, співала:

Нащо мені чорні брови,
Нащо карі очі?..
А я, мені не двадцять три роки, співав:

Подивися, дівчино,
Який я моторний!..

«І ЖИВІ ЩЕ, І ЗДОРОВІ ВСІ РОДИЧІ ГАРБУЗОВІ»

Ну чого мене, скажіть на милость, понесло знов на київський пляж?

Чого я там не бачив?

Ще торік сам собі слово дав, що не поїду я на київський пляж, бо сильно здорово в човні придавили, а до того ж вхопив мене хтось у воді за труси.

Я вирвався й кажу:

— Та я ще не топлюсь! Чого ви мене хапаєте?

— Я вас не хапаю, — каже, — я тільки прошу порадити, як мені квартиру повернути?

А цього року і до води не доїхав, — в фунікулері розпочалися квартирні справи. Приїхав на пляж.

Іду собі берегом, шукаю місця, зачепився ногою за чийсь бюстгальтер, упав на якесь ожиреніє серця, оперіщив хтось мене розкритим зонтиком, я з спицею в трусах розчавив чиїсь модельні черевики.

Тільки-но зірвавсь на ноги, а мене знову зонтиком.

— Оддай спицю! — кричить.

Вискочив-таки сяк-так на галявину. Дивлюсь, — чудернацька якась купка народу лежить на сонці, вигрівається.

Не подібна до киян, а ніби щось знайоме. Я став, дивлюсь.

А якийсь такий огрядненький чоловічина питає:

— Чого ви дивитесь?

— Та ніби, — кажу, — щось знайоме. А не вгадаю.

— А от угадайтеї

— Та як же голого вгадаєш? Голі — вони всі однакові. Ніяк не відрізниш… Коли б в одежі,— може б, і розібрав. А хто ж ви такий?

— Та я ж Шельменко! Денщик! Хіба не впізнали?

— Ааа! А біля вас оце хто?

— Та всі ж старі ваші знайомі! Ото Гриць із «Ой не* ходи…», а це Непокритий Іван з «Дай серцю волю…». Пам'ятаєте?

— Аякже! А ото з батіжком?

— То ж Сурма Терешко. З «Суєти»!

— А Матюша ж де?

— Та пішов шукати «предлинну хворостину» для гусей.

— А ото хто?

— То Мартин Боруля з Омельком!

— А хропе ото хто так?

— Грицю, штовхни його, чого він так ото на всі завертки? — звернувся Шельменко до Гриця.

Гриць штовхнув легенько хропуна під бік.

Той підскочив, чмихнув, пригладив волосся під покришку, подув на вуса, щоб у рота не лізли, і, не розплющуючи очей, почав:

Дід рудий, баба руда, Батько рудий, мати руда.

— Ааа! Здорові були, дядьку Макогоненку! Як ся маєте?

— Загоряю!

— Ну і як?

— Без сіряка пече.

— А ви б сіряка взяли!

— Не дає зав костюмерного цеху. А воно мені в трусах вроді як і без нічого. Соромлюсь! Я, як бачите, ще поверх трусів і лопухом. От призвели!

— А жінки ото за вами ваші?

— Та наші ж!

— Хто ж то?

— Циганка Аза, Богуславка Маруся, Безталанна, Лимерівна…

— Що ж ви тут робите?

— Та, розумієте, театри ж ото у відпустку пішли, а ми й собі відпочиваємо, бо ж так нас заїздили за цей час, що з ніг падаємо. Думали кудинебудь на курорт — путівок не дають, керівництво театрів путівки порозбирало. Так ми оце на пісочку.

— І нічого?

— Та воно нічого. Та тільки ж сумно. Сидиш все та й думаєш, коли ж уже «положеніє» буде, все «сватання та й сватання», — каже Шельменко.

Терешко Сурма підсунувся, цьвохнув батіжком.

— Доведеться, — каже, — мабуть, і майбутній сезон лаперить та ламерить! Цього сезону чотири батоги побив, а амортизацію затримують. Матюша вже виріс, ремствує: «Не «кататиму», — кричить, — я більше «гуси». Та воно й не дивно — парубок уже, женить пора, а за його ніхто заміж не хоче. Дівчата кажуть: «Боїмось! Кинь «предлинну хворостину», а то ще оперіщиш!»

Мартин Боруля довго на мене дивився, а потім обережненько так:

— Скажіть, будь ласка, шановний пане, чи не можна мені вже на пенсію подавати? Я так собі прикидаю: як буду я вже на пенсії, так я тоді сам собі хазяїном буду, схочу — граю, схочу — не граю. Не без того, звичайно, щоб колинебудь не заграти, та не рік же ж у рік, не день у день, як тепер. Та ще й провідішм у театрі! Дуже важко. І як я маю писати в прошенії: чи Беруля, чи Боруля?

— Пишіть, як знаєте. В Комітеті мистецтв навряд чи знають, як правильно!

— А мені як, — устряв до розмови Омелько, — чи й далі крутити собі голову, чого панові треба: чи коня, чи кобили? Доки ж воно…

Боруля скипів:

— Чого пан накажуть, того й запрягатимеш!

— Та воно, пане, так… Але ж казали, що вже скоро буде сучасний репертуар, так тоді ж уже машинами їздитимуть, тоді вже чи кінь, чи кобила, так воно вже й не той… Уже ж кажуть давно оте, як пак його, антер… онтер… Ні, не вимовлю!

— Ех, ти, мужва! Ентер… Онтер… І не ентер, і не онтер, а унтерв'ю! — Боруля до його. — За панські слова берешся!

— Ну, а як ти, Іване? — звернувся я до Непокритого з «Дай серцю волю, заведе в неволю».

— Граю потроху. Мені що? Я людина сумирна, я всіх люблю! Мені нічого! От тільки кукса моя, дерев'янка, трохи вже схилилася. Не витримує. Істерлася, й муляє… Чи не можна мені протеза якнебудь зробити? Кажуть, тепер алюмінієві роблять, легенькі! З таким би протезом я б навприсядки танцював би! Хай мене бог уб'є, танцював би!

— Напишіть, — кажу, — заяву.

— Куди?

— Таж у Комітет в справах мистецтв.

— Що ото унтерв'ю про сучасний репертуар дає?

— Еге.

— А буде?

— Що? Протез?

— Ні! Сучасний репертуар!

— Мабуть, буде. Інтерв'ю є, значить, і репертуар буде.

— Ну, спасибі вам! — уклонився мені Іван Непокритий, скорботно схилив голову і пошкандибав. А з очей у нього сльози тільки — кап! кап! кап!

— А чого ж ото ваші дівчатка: Аза, Богуславка, безталанна, Лимерівна, — чого вони аж під кущі поховались?

— Та, бачите, в їх купальних костюмів нема. І незручно! Так ото вони хто корсеткою, хто очіпком поприкривалися й одпочивають.

— А можна до них?

— Чому не можна? Можна! Тільки ж вони дуже потомлені, увесь час сплять. Та й тепер, бачите, жодна ані поворухнеться!

— Ну, хай, — кажу, — колись іншим разом!

Раптом зривається Гриць з «Ой не ходи…». Хвацько так підходить:

— Що я вас хочу запитати, панетоваришу!

— А що таке?

— Чи не буде нам уже колинебудь демобілізація? Не встиг я відповісти, як із репродуктора:

Ой не ходи, Грицю, Та на вечорниці, Бо на вечорницях Дівки чарівниці..

— Ой. не можу! — скрикнув Гриць і кинувся до Дніпра. — Вирину, як скінчить! — та шубовсть у воду!

КОСТЬ КОШЕВСЬКИЙ

Помер Кость Кошевський.

Тепер от вдивляєшся в лави наших робітників на неосяжному полі нашої культури і бачиш: порідшали ті лави, не видно густої Костевої постаті, порожнеча в перших рядах на тім місці, де ще недавнечко стояв Кошевський, і порожнеча чималенька, так ніби те місце заступала не одна людина, а кілька їх…

І шкода, і жаль бере, і сум охоплює…

Особисто я давненько знав Костя Петровича Кошевського.

Був він тоді стрункий і молодий, високий і гнучкий, з буйною шевелюрою і великими, веселими, гарячими голубими очима…

Було це 1914 року.

Тоді й у таких, як я, ще не було таких лисин і їм хотілося співати щовечора якоїсь веселої.

Приїхав Кость Кошевський з Донбасу. Здається, чи з Алмазної, чи з Алчевської.

Працював він там на шахті, бунтував у шахтарському драмгуртку, драмгурток для його натури здався завузьким, — покинув він усе: батьків, шахту, роботу, драмгурток і полетів воювати Київ.

Прибув він у фраку й у лискучому циліндрі, випрасуваних штанях і в лакових черевиках.

На нас, що тоді фельдшерували й екстерничали, щоб до університету вибитись, подивився згори вниз і кинув:

— Городські називаєтесь! Столичні! А подивітьсяно на себе! Спите!

Дивилися ми на цього красуня парубчака й думали:

«І де воно таке взялося? Хто їх таких родить?»

Потоваришували!

І скільки ж тих бесід було! Та яких бесід! З уст не слова летіли, а вогонь, з очей — іскри, серця палали, душі груди розпирали, думки мозок рвали на клапті!

Чого тільки не бажалося, чого тільки не хотілося!

А найбільше, — це вже по секрету, — хотілося їсти, бо якраз оцієї їжі,— не духовної, а просто сала! — було дуже й дуже обмаль.

Циліндр — воно непогано, добре, що й фрак, — а чай без цукру не дуже смачний, хоч і при піднесеному настрої.

І от метаморфоза з Костем на очах: продається циліндр, і фрак, і лакові черевики, утихомирюється зовнішній бунт, стихає самовпевненість («Я, мовляв, вас усіх повоюю, бо я все знаю!»), і починається вчення.

Не розпач, що не признали за «генія», не розчарування, а розуміння свого справжнього становища і вчення.

Робота, щоб дійти того, про що мріялось, щоб добитися того, про що думалось, що вже готовий!

Книжки, бібліотека, театри, лекції…

І робота, робота, робота!

Коли кинеш оком назад, передивишся всю путь, яку пройшов Кость Кошевський, — аж ізігнешся, згадавши скільки труда перевернула ця людина, щоб дійти того, про що мріялось в ті часи, коли на голові хвацько стирчав циліндр і молоді груди облягав «хорошо сшитьш фрак»…

І таки Кость свого дійшов!

З шахтаря до верховин мистецтва!

Не так це, дорогі товариші, легко!

З щабля, на щабель, все вгору, вгору, вгору…

Певна річ, що не бігом, не галопом, поволеньки, з трудом, оступаючись, не легко дихаючи, та проте все вгору, вгору, вгору…

Як по-справжньому кохався Кость Кошевський у книжках, у картинах, у скульптурі!

Ну, і, само собою розуміється, в театрі! Як він багато читав!

І як же ж боляче, що, дійшовши того стану, коли б уже можна дати для театру й для культури своє, вистраждане, витрудоване, — зупинилось серце…

Багато Кость Кошевський зробив.

Про це напишуть фахівці.

Мені тільки хотілося згадати прекрасну людину, доброго друга, великого трудяку, густу постать нашого культурного фронту, що так і невчасно і передчасно нас покинула.

Земля Радянської України не буде для Костя Кошевського важкою.

П'ЯТДЕСЯТИЛІТНЯ ЮНІСТЬ

Анатолій Галактіонович Петрицький 20 червня 1945 року одсвяткував 50ліття свого життя й 30ліття творчої роботи.

П'ятдесят літ життя — це не старість, хоч Анатолій Галактіонович уже білий, а от тридцять літ роботи — це вже взагалі багатенько. А коли кинути погляд на творчий доробок художника Петрицького, то сам собою з'являється висновок, що це таки дуже багато. І недаром в Анатолія Петрицького на грудях два ордени. І недаром він має високе звання народного художника СРСР.

Двадцятилітнім юнаком (1915 року) художник Анатолій Петрицький оформленням благодійного «Українського яр* марку» в Києві, своїм «Козаком Мамаєм», «Брутом з бандурою» та «Царем Китоврасом» голосно заявив:

— Ось який я!

І мав право так заявити, бо зразу приніс і в фарбах, і в темпераменті, і в манері оформлення театрального видовиська своє, йому тільки належне.

Оце «своє», йому одному притаманне, Петрицький проніс протягом тридцятилітньої творчої путі, дедалі все його поширюючи, поглиблюючи й удосконалюючи, щоб вітали його на його ювілеї, як справжнього майстра, талановитого й плідного, гарячого й трепетнонеспокійного…

А яка путь! Творча путь! «Ярмарок», театр гротеску й інтермедій, «Вій», «Пухкий пиріг», «Ой не ходи, Грицю», «Тарас Бульба», «Червоний мак», «Корсар», «Золотий обруч», «Князь Ігор», «Сорочинський ярмарок», «Цар Едіп», «Дон Карлос», «Богдан Хмельницький», «Кам'яний гість», «Черевички», казахський «Жальбир», «Місія містера Перкінса», «Лілея»…

Дуже багато зробив він — і хай над цим працюють мистецтвознавці, а для нас радісно й приємно, що він іще багато дасіть, що йому тільки п'ятдесят літ, що він хоч і білий, та юнак — юнак і душею, і руками, і прагненнями.

Анатолій Галактіонович не тільки театральний художник. Він і блискучий станковіст. Його картини («Інваліди» та ін.), його портрети захоплювали одвідувачів і наших радянських виставок, і виставок Парижа, Женеви, Балтимора НьюЙорка та інших великих міст.

А. Г. Петрицький — художник, громадський працівник, полум'яний патріот, — він саме в розквіті сил, у розквіті свого чарівного таланту. А це значить, що він нас іще й чаруватиме, й милуватиме, й чимало ще зробить для радянського мистецтва і, головне, для народу. На те він і народний…

ПРО СТЕПАНА ОЛІЙНИКА

Вийшла з друку книжка — збірка гуморесок Степана Олійника «Наші знайомі».

— Напишіть, — кажуть мені,— про книжку «Наші знайомі» рецензію!

А я й кажу:

— Не наганну я нро книжку «Наші знайомі» ніякої рецензії, бо взагалі писати рецензії не вмію, та до того ще й не дуже я люблю рецензії, навіть позитивні, а що вже до негативних, то вони мені простотаки якісь неприємнуваті!

Хай рецензії про книжки пишуть літературні критики, бо вони для того обучаються, а от поговорити з приводу книжки «Наші знайомі», давайте, коли хочете, поговоримо, бо говорити є про що.

Книжка «Наші знайомі» Степана Олійника — хороша книжка..

Хороша вона і тематикою своєю, і мовою своєю, і тоном, і справжнім, глибоким своїм гумором, гумором оригінальним.

Степан Олійник уміє люто покепкувати з ворогів, уміє лагідно зогріти теплою своєю усмішкою радянську людину.

Хто хоче в цьому пересвідчитися, хай візьме й прочитає книжку.

Є в книжці речі сильніші, є слабші… але це вже рецензія! Не вмію!

О. Є. Корнійчук, голова Спілки радянських письменників України, на Другому Всеукраїнському з'їзді письменників дуже правильно сказав про Степана Олійника як про вельми обдарованого гумориста.

На нашому радянському сатиричногумористичному фронті ми спостерігаємо дуже інтересне явище, якого не знала дореволюційна сатира, якого не знає й сатира буржуазнокапіталістичних країн.

В нашій радянській гумористичній літературі народився позитивний герой.

Такий гумор є у всіх майже радянських гумористів (Воскрекасенко, Білоус), але чи не найтоншим майстром такого гумору є якраз Степан Олійник.

Прочитайте у «Наших знайомих» його «Імператора», «Василя Хомича» та інші речі, і ви побачите, що… але це вже рецензія! Не вмію!

Позитивний гумор у гумористичній літературі — дуже цікаве явище, нове, своєрідне, воно розширює горизонти жанру сатири й гумору, дає йому нові шляхи, нові властивості.

Багато ще потрібно нам боротися сатирою з ворогами зовнішніми. Чимало також доведеться нам вкласти енергії в боротьбу з рештками дрібновласницьких пережитків у побуті і в свідомості людей, та прийде ж час, ще весь бур'ян викорчується наземлі.

Тоді як: гумору не буде, сміху? Ого, ще й який буде!

Але це буде сміх стверджуючий, радісний, ясний, теплий…

Радянські гумористи його й починають. І серед них — Степан Олійник.

Степан Олійник давненько вже працює в радянській літературі, але якось воно сталося так, що книжки його з'явилися оце тільки останніми роками.

В чім річ?

Не знаю, в чім річ, а проте хочеться звернутися до тих товаришів, кому потрапляють твори наших молодих авторів, початківців:

— Не затримуйте талантів! Хай ростуть!

Один мікробіолог мені говорив, що, коли найбуйнішу лірику покласти в шухляду років на п'ять, вона всихає й перетворюється на сіно, якого навіть кози не їдять.

А коли зашухлядити на такий час збірку найгумористичніших гуморесок, на гуморесках починають бриніти сльози, автор тих гуморесок лисіє, починає ставити своїх онуків навколішки і може навіть до того рознервуватись, що вставить собі вранці жінчині зубні протези, а потім кричить на всіх:

— Чого я рота затулити не можу? Який же з нього гуморист? Затримали, виходить, у зрості!

Із Степаном Олійником цього, хвалити долю, не трапилось, та забувати про це не слід.

Це не значить, що коли до редактора з'явиться молода кучерява людина, подасть зошита з віршами і рішуче заявить: «Я — геній! Ось вірші!» — то обов'язково треба відразу дзвонити до директора видавництва «Радянський письменник», щоб опоряджував літака везти вірші до друку.

Навіть коли та молода людина подасть довідку від кербуда, що, мовляв, мешканець будинку № 40 по вулиці Зеленій Іван Красунь справді геній, що підписом і печаткою свідчиться, і тоді навіть не треба хапатись.

Треба сказати такому «генієві»:

— Сідайте, будь ласка! Покажіть язика! Скажіть: «А!» — І так ладиком до нього, ладиком: — Генія, мовляв, ще не видать, а так вроді «щось кудись лізе».

Література, в тому числі і гумористична, делікатна штука: недобереш — погано, перебереш — ще гірше…

Треба, щоб було «саме враз!» І треба, щоб усе було вчасно!

В резолюції Другого з'їзду радянських письменників України відмічено, що «із значними досягненнями прийшли до з'їзду письменники, які працюють в галузі гумору й сатири…».

Я гадаю, що така висока оцінка з'їздом роботи українських радянських сатириків і гумористів не позбиває їм їхніх шапок набакир і надалі вони носитимуть свої шапки скромненько, дужче наполягаючи на тому, щоб більше було таких книжок, як «Наші знайомі».

Я також гадаю, що всі талановиті українські сатирики й гумористи знають визначення ШоломАлейхема, що таке талант.

«Талант, — казав ШоломАлейхем, — це така штука, що коли вона є, так вона таки є, а коли її нема, так її нема…»

Знають вони також і інше визначення таланту — Максима Горького:

«Талант — це робота!»

Наслідком сполучення двох вищепойменованих визначень — «коли він є» плюс «робота» — і бувають такі книжки, як «Наші знайомі».

Дехто з письменників-гумористів замислюється:

— Чому, — мовляв, — сатиру й гумор ставлять на останнє місце? От і в доповіді т. Корнійчука спочатку — поезія, потім — проза, потім — драматургія, далі — дитяча література і аж останніми — гумор і сатира? Та й завжди так: і в статтях, і в оглядах… Чому?

Гумор і сатира не на останньому місці, а на лівому фланзі літературного фронту! І це зрозуміло: справжній полководець завжди на флангах становить найхоробріших, найбойовіших солдатів!

От чому сатирики й гумористи на фланзі!

Лівофлангові літературні солдати!

І серед них один з найбойовіших — Степан Олійник!

ПРО СЕРГІЯ ВОСКРЕКАСЕНКА

Є на світі такі якісь таємничі слова, — ні, не слова, а, певніше, вислови: «інші» та «тощо».

Коли ми говоримо або пишемо про когось чи про щось, то, закругляючи свою думку, ми її дуже часто закінчуємо отими таємничими висловами: «інші» або «тощо».

Приміром:

«В нашій поезії дуже плідно працюють Машенька, Пашенька, Дашенька, Парашенька та інші». Або:

«Сьогодні на літературному вечорі виступали письменники Гренко, Тренко, Мренко, Кренко та інші». Хто вони, оті таємничі «інші»?

Чому про Сашеньку, Дашеньку і т. д. пишуть, що він Сашенька, а вона Дашенька, або про Гренка й Кренка, що вони — таки найсправжнісінькі Гренко й Кренко, а решту письменників чомусь гамузом запихають в оте гемонське «інші»?

В чому річ?

Або, розглядаючи творчість якогось письменника, наша критика, говорячи про позитивне і негативне у письменника, про його плюси й мінуси, дуже й дуже полюбляє другий таємничий вислів: «тощо».

«У поета Пашеньки, мовляв, є ритм, є рима, але слабенькі в нього образи тощо».

Особливо коли йдеться про творчість молодого письменника.

А воно, на наш погляд, коли критика береться аналізувати творчість саме молодого письменника, і слід відкинути к бісу оте «тощо», а розібрати до корінчиків, до дрібничок, бо це буде на користь і письменникові, і читачеві того письменника, та й самому критикові,— не одмахуватиметься він загальниками, а привчатиме до глибокого, детального аналізу.

Як анатом із скальпелем.

Сергій Ларіонович Воскрекасенко — наш поет, сатирик і гуморист — не молодий поет і не початківець.

Не думайте, що він уже й дідуган з отакенною білою бородою, — ні, він, що називається, тепер оце «саме враз», так би мовити, «у формі».

Пише він уже давненько, але чогось поетична фортуна ніяк не хотіла ставати до нього лицем.

Не можна сказати, щоб вона була до нього й спиною, ні…

Все якось так — бочком, бочком…

З музою Сергій Воскрекасенко весь час був у добрих стосунках, з самого початку своєї літературної роботи, а от фортуна його не голубила.

І довго (надто вже довго) затискували Сергія Ларіоновича в оті «інші».

Кінець кінцем Сергій Воскрекасенко розколов шкаралупу «інших», рішуче й сміливо «вилупився» з неї на білий світ і радісно заспівав:

Будь здорова, Україно, І чолом тобі, й привіті Будь щаслива, Україно, Славна й дужа на весь світ!

Правда, здорово?

Дзвінким, повним, синівськовірним голосом вітає поет свою Батьківщину.

Син, коли він справжній син свого народу, має право одверто, на повний голос привітати свою матір Батьківщину, ніжно її приголубивши в своїх поетичних обіймах…

Дуже й дуже обережною ходою підходив Сергій Воскрекасенко до літератури, трохи немовби озираючись, оглядаючись…

Ви гадаєте, що він за себе боявся?

Ні, він за літературу болів, щоб її, бува, якось не образити, не принизити, не завдати їй якоїсь прикрості.

Звеличити, тільки звеличити, збагатити літературу — не себе на літературі, а збагатити саме літературу, — мета Сергія Воскрекасенка.

Я, ви ж знаєте, не рецензію на твори Сергія Воскрекасенка пишу, я говорю про нього як про талановитого сатирика й гумориста, як товариша по роботі в літературі, і мені хочеться, щоб знали його читачі, щоб знала про нього наша чудесна молодь.

Я не знаю, чи були вже рецензії або критичні розвідки про творчість Сергія Воскрекасенка, — коли не було, то, певне, будуть, і, напевне, в його творчості знайдуть критики його власне «тощо».

Служіння народові — мета поетова.

Служить він народові вірно й нелицемірно.

Про друзів, про хороших наших роботящих людей у Сергія Воскрекасенка і слова хороші, теплі, лагідні… Про наших, про радянських людей він говорить:

Бо дівчата гарні, вмілі В нашій зновтаки артілі.

Але треба вам знати, що Сергій Воскрекасенко в своїй сатиричній поезії (він більше сатирик, ніж гуморист) дуже колючий і дуже зубатий, я б сказав — навіть лютуватий.

З ворогом у нього ніяких «цирліхівманірліхів» нема, — він бере ворога за грудки і б'є просто в лоб. Словами, розуміється…

І знаходить для ворога слова пекучі, жалючі й гострі…

Лексика у нього народна, і він уміє вибрати для ворога з тої лексики слова безжалісні, такі, якими обзивав наш народ панів, попів, ледарів і всяке казнащо.

Про панів ми у нього читаємо:

І стрибуче, мов блоха, Вийшло куце, з піваршина, Закричало щось, завило, А вона — як мотовило, Довга, довга та суха І така ж, як він, — лиха.

Звернув на рецензію… Стоп!

Воскрекасенко дуже дотепний і пекучий у своїх епіграмах і пародіях.

Радісно, товариші, жити в радянському світі, коли з «інших» приходять у літературу талановиті письменники, що вони саме приносять радість і народові, і літературі.

От і Сергій Ларіонович Воскрекасенко прийшов з «інших» — майстер вдумливий, серйозний, дотепний, талановитий тощо!

«КАЛИНОВИЙ ГАЙ»

І
Стоїть собі повоєнне українське село. Колгоспне село.

А в тому селі вже нові хати побудовано, хати під черепицею, з великими вікнами, з просторими ганкамиверандами.

Під великими вікнами на клумбах та на грядках цвітуть троянди і цвітуть рожі, горять бузковим полум'ям зелені кущі, пахтить резеда, під легеньким вітерцем тихо погойдуються жоржини, а пишні кущі калинові ніби гарячою кров'ю покроплено.

Цвітуть сади…

Білорожева грушоябдуневишнева метелиця водить буйний танок у селі й понад селом. Село — садок!

«Попід селом тече річка, як скло, вода блищить», а над річкою густі очерети, і запашна осока по заводях, і ряска, і латаття, і білі водяні лілеї…

А у воді риба: і сомки, і щучки, і линки, і краснопер…

На острові серед річки — курінь, під столітньою дуплястою вербою, на вербі сіті рибальські порозвішувано, і жаки, і ятери, а перед куренем огнище, а над ним казанок, а в казанку юшка вариться…

А гусей скільки! І лебеді восени сідають. За єриками, на озерах, гуси збираються, Тисячі їх, і лебеді, а качок — як мошви!

Поза селом гаї, дубові, кленові гаї, а поза гаями і перед гаями безкрайні лани золотої пшениці, поля і кукурудзи, і соняшнику, і проса, і бавовнику…

Українське колгоспне село.

ІІ
В селі в тому, в колгоспному, живуть чудесні люди.

Люди ті, разом із своїми друзями, врятували своє село від фашистських головорізів, відбудували його і працюють там, будуючи нове життя.

Вони люблять своє село, свій колгосп, бо вони там народилися, виросли, вивчилися жити й працювати, — отже, живуть і працюють!

Приїжджі до них гості кажуть про них:

— Які люди у вас гарні! А дівчата — одна в одну, — стрункі, смаглолиці, таких дівчат я ще не бачив!

І таки справді — хороші дівчатка, і самі вони — єсть, що називається, на що подивитися, а до того ще й у багатьох із них на дівчачих грудях виблискують урядові нагороди.

А як вони співають!

Молоді їхні голоси, вириваючись з орденоносних грудей, лунають понад садами, гаями, очеретами — то сумовито, бо «нельзя рябине к дубу перебраться», то гордовитовесело, бо «честь заслужила з подругами я, ланка — то сила і слава моя».

Перекочуються дівчачі пісні через молоді яблуневі колгоспні сади, стелються зеленими пшеницями, гойдаються на ніжномолодих віточках юних кленів, дубів, акацій, смерек, берізок.

Радянську владу в тому селі представляє чудесна жінка Наталка Микитівна Ковшик, сувора охоронниця радянських законів, дисциплінований і полум'яний член Комуністичної партії, розсудливий, розумний і енергійний представник народної влади і водночас весела, дотеааа, жартівлива жінка й ласкава та ніжна мати…

Ще нема в селі доброго клубу, нема оркестру, а в колгоспі приміщення для худоби не всі добрі, але те все буде, бо про це дбає енергійна Наталка Ковшик, голова сільради. Обов'язково буде й оркестр, бо Іван Петрович Романюк сказав:

— Куплю. Даю слово!

Іван Петрович Романюк — голова колгоспу в тому селі.

Розумний голова, чорновусий, огрядний, колишній сапер Радянської Армії, з орденами за бойові заслуги на війні і з орденом «Знак пошани» за колгоспну роботу.

Двадцять літ головує вже в колгоспі Іван Петрович Романюк.

Як головує?

— Після війни людей із землянок в нові хати вивів, усе господарство на ноги поставив і аж до середнього рівня довів!

І в той же час:

— Що ви мені все Дубковецького та Посмітного під ніс тичете? У мене від них уже нежить хронічний! Хіба я не хочу таким бути, як Дубковецький, і по всіх центральних президіях сидіти, і з членами уряду на портретах зніматись? Не можу я кожному колгоспнику вкласти в голову свій мозок! Не доросли наші! У мене нема часу на екскурсії їздити… Я роблю, день і ніч роблю! А їм усе мало й мало…

А голові на відповідь:

— Нам завжди буде мало, бо ми комуністи… Колгоспне життя…

Радянський письменник, лауреат, що прижав до того села пожити й попрацювати, попервах сказав був:

— Невимовна тиша у вас… Спокій, величний спокій…

А воно, виходить, зовсім ніякий там не спокій, а навпаки, велика боротьба, боротьба нового із старим, боротьба за ще краще життя, за поступ, за культуру, за комунізм.

І які чудесні паростки нового вже повиростали в нашому житті на колгоспних наших селах.

І не тільки в роботі, не тільки в агрокультурі, в обробітку землі, а як перемінилися самі люди, які прекрасні нові риси й ознаки з'явилися в їхніх характерах, у ставленні одного до одного…

Поняття обов'язку, дружби, кохання, поняття громадського й власного — як вони за цей час змінилися, зробилися вишуканими, тонкими, благородними.

Як наші радянські люди розуміють мистецтво: і книгу, і театр, і картину…

І робота, і культура, і почуття — все:

— Уперьод! Только уперьоді

ІІІ
О. Є. Корнійчук виїхав з Києва, приїхав до села, подивився, село йому сподобалось.

— Як зветься село? — запитав Олександр Євдокимович.

— Калиновий Гай!

— Назва підходяща! Збирайтесь, громадяни! З усім, що у вас єсть, і з хорошим, і з тим, що має покращати! Збирайтесь! Швидко!

— Куди? — перелякано запитав Іван Петрович Романюк, голова колгоспу.

— У комедію! Театри чекають!

— Я так і знав! Рррят!.. — крикнув І. П. Романюк. — Я ж двадцять літ чесно… і голова болить! Дайте хоч пираминдону прийняти!

— Та ви не бійтесь! Я похорошому! Беріть пираминдон, беріть глечик з квасом, усе беріть!

— А голову сільради, Наталку Микитівну, брати?

— Яз радістю й сама поїду! — підбігла Н. М. Ковшик.

— Та до нас і гості якраз приїхали: письменник Батура, художник Верба! Як же нам бути?

— А люди підходящі?

— Хороші людиі Лауріяти!

— Беріть і їх! Все забирайте, і їдьмо…

— А рибалок, а бригадира Вітрового?

— Я ж кажу — всіх! До цурки!

— Та вони ж без річки, без куреня, без човнів не можуть!

— За вашими хатами, за річкою, за садками, за всією вашою красою природною талановитий народний художник А. Г. Петрицький уже поїхав! Усе забере! Та ще й підкрасить, — ще кращі будуть!

Тонкий і спостережливий художник О. Є. Корнійчук приніс до театру цілі брили нашого прекрасного колгоспного життя та каже:

— Ось воно яке! Розташовуйте його по мізансценах та показуйте!

Сидиш у театрі і п'єш, буквально упиваєшся всім тим, що бачиш, що чуєш, що переживаєш разом із героями «Калинового Гаю».

Простими, запашними словами про складні й серйозні речі говорить автор, а тому, що просто, полюдському сказано, тому воно таке глибоке й переконливе.

А як оригінально, просто й мудро показано й розв'язано почуття дружби між матросом Вітровим і письменником Батурою в дуже складній ситуації кохання до дівчини…

А ставлення матері, Н. М. Ковшик, до кохання доньки Василини з художником Вербою?1

Все це нове, свіже, правдиве.

Одне слово:

— Отак би й мені хотілося! А як…

Та що — я вам найнявся про «Калиновий Гай» розказувати?!

Підіть самі та й подивіться!

IV
Акторська гра? Правильна гра! Та й уже!

Оцінка глядачів така (я, пробачте, підслухував):

— Ю. В. Шумський? Орелартист!

— Орел, кажеш? Не орел, а звірартист! Ти подивись, як Ю. В. Шумський своїм Романюком Кіндрата Галушку з'їв!

Я сам собі й подумав: «Велика була небезпека в Ю. В. Шумського із Романюка Галушку зробити! Блискуче вийшов переможцем! Дав Романюка вірно, кріпко, правдиво, з тонкими штрихами й нюансами».

Н. М. Ужвій?

Один глядач каже другому:

— От урізала Наталія Михайлівна, спасибі їй!

Я не знаю з теорії сценічного мистецтва, що значить термін «урізала», але, судячи з виразу облич у розмовців, з блиску їхніх очей, з усього їхнього захоплення, гадаю, що термін «урізала» — позитивний.

А П. М. Нятко?! Це ж треба «зобразить» таку Агу, що вже її трудно переагакнути!

А В. Добровольський? А Є. Пономаренко? А Яковченко? А Кусенко? А Братерський?! А… А… А…

Я тут залишу місце, а ви вже всіх акторів (за абеткою) пропишіть самі.

Талановита робота Гната Петровича Юри єсть великим кроком уперед театру імені І. Франка.

Оформлення? Дивився б отак, та й дивився на А. Г. Петрицького, та й дивився! Чудодій! Хоч би хоч раз Петрицький щось погано оформив. Для штуки! Не вміє!

Для глядачів «Калиновий Гай» — велика радість.

Єдина в п'єсі небезпека: дехто, як його посилатимуть на село, може замість села піти на «Калиновий Гай», а потім доклад напише. І всі повірять, що він на селі був, ще й командировочні дадуть.

Чого від п'єси хочеться?

Хочеться, щоб таких п'єс було багато!

Чого в п'єсі нема?

Того, чого їй і не потрібно!

Спасибі авторові і театрові за хвилини справжньої насолоди.

МНОГАЯ ЛІТА ПОЕТОВІ!

І
Шістдесят літ Павлові Григоровичу Тичині. І зразу всі:

— Кому?! Павлові Григоровичу?! Тичині?! Не може бути!

— Метрика!

— А, що ви там про метрику?! Яка може бути метрика для «молодого, молодого, молодистого»?!

Велика й славна путь поетова.

Багато часу минуло відтоді, «як упав же він з коня» «на майдані коло церкви», та й досі співає поет на радість нашу повним голосом.

Арфами, арфами — золотими, голосними — обзиваються поетові гаї, самодзвонними, і весна йому була й єсть запашна, квітамиперлами закосичена, і був бій вогневий, і як твердо стояв, мов криця, в тому бою вогневому поет, от через що і ровесники, і молоде покоління, віншуючи юне його шістдесятиліття, многоголосим хором, як один, щасливо проказують:

Славим день, Ми співаєм, Дзвоном зустрічаєм День! День.

Славим день шістдесятиріччя нашого поета. Приходять поетові друзі, приходить народ, а найрадісніше, що

Ідуть, ідуть робітники веселою ходою…

Ідуть, щоб привітати поета.

2
На світанку життя свого поетичного запитував поет:

Що місяцю зіроньки кажуть ясненькі? Що шепчуть квітки уночі над рікою? Про що зітха вітер? Що чують тумани?

Поет хотів знати про все: і про що гомонить струмочок, і про що шепоче листячко, про що очерет дзвонить сумну пісню…

Ой, як багато хотів поет знати…

Про що реве вітер, ридають дерева, плаче травиця, і чиї сльозироси?..

І все пізнав поет…

А яку ж велику, яку довгу й славну путь пройшов поет, щоб на весь зріст стати, щоб отако розплющеними гостро ніжними очима глянути довкола й сказати:

Адже це уже не дивно, що ми твердо, супротивно, владно устаєм…

Бо нас партія веде, і ми сміливо, упевнено, непохитно

Оживляєм гори, води, відбудовуєм заводи, ростемо ж ми, гей!

Ростемо…

В тімто й сила поетова, в тімто й слава поетова, що, збагнувши, чого скриплять і ридають дерева під вітром, кому усміхаються рожі червоні, та не тільки сам збагнувши, а й читачам про все це пісенним словом розповівши, він, поет, пішов далі, далі, далі — у громадську путь, у буряну путь, — щоб грізно, громово сказати:

За всіх скажу, за всіх переболію…

3
Щасливий поет, що в дні його юності передалася йому радість за нього в очах Михайла Михайловича Коцюбинського…

З яким захопленням згадує поет про своє знайомство з великим письменникомдемократом, другом Максима Горького:

Розіллята

в очах його за мене радість — враз передалася і мені. Багата душа його озвалась…

Через оту за поета радість в очах М. М. Коцюбинського так трепетно і ніжно заграли «Сонячні кларнети».

Багата душа Коцюбинського перелилася в юну поетову душу, що розцвіла «Плугом», зашуміла «Вітром з України», налилася по вінця любов'ю до народу, до землі…

Ах,

нікого так я не люблю, як вітра вітровіння, його шляхи, його боління і землю, землю свою.

Цілком природно й закономірно, що любов до народу, любов до своєї, до радянської землі привела поета до лав славної більшовицької партії, народної партії:

Збільшовиченої ери піонери, піонери — партія веде, партія веде.

І вже разом із Комуністичною партією, під її проводом народилися «Чуття єдиної родини» і «Сталь і ніжність» для того, щоб «Перемагать і жить».

4
Шістдесят літ поетові.

Ой, не кажіть про це нікому, бо ніхто не повірить! Так було:

— Трояндний!

— Молодий!

А хіба це не молодо:

Я одержав нагороду. Що скажу свойму народу? Тільки те, що я із ним Буду жить життям одним. Буду піснею дзвеніти, І му жатись, і мужніти — через довгії мости переходить і рости.

І живе поет одним життям із народом, дзвенить молодо піснею і росте…

З любовію до народу, до партії, з піснями про народ, про партію живе й росте наш поет.

Для того він живе й росте, щоб на повний на могутній голос заявити:

Я єсть народ, якого правди сила Ніким звойована ще не була. Яка біда мене, яка чума косила! — а сила знову розцвіла.

Щоб жить — ні в кого права не питаюсь. Щоб жить — я всі кайдани розірву. Я стверджуюсь, я утверждаюсь, бо я живу.

Живіть, поете! На радість народові, на славу радянської літератури!

Довгого вам віку та журавлиного вам крику!

P. S. А тепер, дорогий Павле Григоровичу, дозвольте мені вас обняти й кріпко потиснути вашу руку.

Ви не дуже гордіться, що вам уже шістдесят, бо декому вже й шістдесят другий…

І не старайтеся того декого наздоганяти!

Хай вам буде краще рівно двадцять літ. Тоді й декому піде двадцять другий! А це значно, між іншим, веселіше, як шістдесят другий.

Сердечно вас вітаю!

ВСЕ ЖИТТЯ З ГОГОЛЕМ

1
Коли я вперше почув про Гоголя? Ой, давно, давно, давно!

Ще й до ніколи я не ходив, як уперше дізнався, що в містечку Сорочинцях народився письменник Микола Васильович Гоголь, що писав книжки і написав «Сорочинський ярмарок».

Чому саме найбільше вразило мене, що Гоголь написав «Сорочинський ярмарок»? Не «Ревізора», не «Тараса Бульбу», а іменно «Сорочинський ярмарок»?

Ярмарок у нашому містечку був для нас, дітей, великим святом, бо батько давав нам на ярмарок по цілому п'ятаку, і — боже мій, боже мій! — скільки ж можна було на того п'ятака поласувати: і «Фіалки» під яткою випити, і «брусиків» купити, і канахветів барбарисових аж п'ять на копійку, і отого великоговеликого канахвета, довгого, круглого, що золотом обкручений, та ще й з обох кінців у його золоті китиці. А коникипряники, рожеві з золотом, аж два на копійку! А цигани й коні! А каруселії Ах, ярмарок — дитяча мрія!

І от у Сорочинцях народився письменник, що про ярмарок написав! Значить, і про «Фіалку», і про коні, і про циган, і про «брусики», і про канахвети, і про каруселі?

Який же це, мабуть, хороший письменникі

От би почитати! Хоч би скоріше до школи!

Батьки мої жили на невеличкому хуторі, біля великого містечка колишнього Зіньківського повіту на Полтавщині.

До Сорочинців од нас сорок п'ять кілометрів, до Полтави — сімдесят п'ять, до Диканьки — шістдесят.

Батько, — ми, діти, про це знали, — їздив і в Сорочинці, і в Полтаву.

У Сорочинцях жили якісь наші родичі, у Полтаву батька в різних справах посилала бариня, а про те, що на світі є Диканька, ми дізналися з етикетки на пивній пляшці, де по складах удвох із старшим братом з трудом прочитали: «Пиво Диканського заводу князя Кочубея, м. Диканька».

І тоді до матері:

— Мамо, що таке князь?

— Мало мені з вами клопоту, щоб я ще князями собі голову сушила! Побіжи подивись, чи гуси не в шкоді. Та носа втри, князю ти мій замурзаний!

Може, мені тоді було п'ять років, може, шість, а тільки пам'ятаю, одного літнього дня в хаті в нас почалася якась незвичайна тривога, батько щось потихеньку говорив матері, мати охкала, ахкала, хапалася за віника підмітати хату і запитувала батька:

— Та що ж вони хоч їдять? Чим ми їх пригощатимемо?

А батько спокійно відповідав:

— Те їстимуть, що й ми їмо!

Аж увечері вияснилася причина такої в нашій хаті тривоги.

За вечерею, коли вся сім'я була в зборі, батько сказав нам, дітям, а нас, батькових та материних дітей, сиділо за столом чималенько, вечеряли не з одної миски, а з цілих трьох:

— От що, дітки! Приїздять до нас у гості сорочинські дядько й дядина. їдуть вони на богомілля ув Охтирський монастир, а по дорозі заїдуть до нас. Забажалося їм подивитися, як ми живемо. Хоч вони нам і не дуже близькі родичі, якісь там троюрідні, та, проте, родичі. І вам вони дядько й дядина. Вони багаті, у них у Сорочинцях цілі хороми, а дітей у них нема. Так от, дітки, як вони приїдуть, так ви в очі їм не лізьте, а як вітатимуться, поцілуйте ручки, відповідайте тільки тоді, як про щось вас питатимуть, а краще більше в садку та на вгороді гуляйте — тепер літо.

— А де вони спатимуть, тату?

— А спатимуть у хаті! А ви, дітки, в клуні, на сіні, тепер тепло!

Це вже добре — спати в клуні, на сіні, бо мати боялася нас, малих, самих залишати в клуні на ніч:

— Ще клуню підпалите!

Спали ми в клуні тільки тоді, коли мати або батько з нами залишалися, а це траплялося не часто.

«От якби довше дядько з дядиною гостювали в нас, щоб у клуні ночувати!» — мріялося нам, маленьким.

Мати причепурила хату, вимастила долівку, посипала її травою, — запашно в хаті та зелено.

…От приїхали й родичі. Приїхали не возом, а тарантасом, парою гладких, з великими черевами вороних коней, а на козлах сивий дід з довгими вниз вусами, а в зубах у діда люлька-зіньківка.

Батько з матір'ю вийшли до тарантаса, уклонилися низенько родичам, і батько урочисто проказав:

— Милості просимо!

А ми, діти, з'юрмилися біля сіней, витріщивши на родичів здивовані оченята.

Підійшли родичі до нас:

— Драстуйте, дітки! Та скільки ж тут вас! Ми їм хором, хоч і не дуже влад, одповіли:

— Драстуйте!

Уперше ми побачили своїх багатих (а ми були бідні) родичів.

Чудними вони нам здалися.

Дядько — маленький, худенький, з руденькою цапиною борідкою й колючими підстриженими вусиками. Оченята в його десь глибоко в очних ямках сидять і звідти швидко сюдитуди бігають. На голові в дядька картуз із лискучим козирком. Одягнений в якесь дивне вбрання: довгийдовгий піджак. Потім уже я дізнався, що то сюртук зветься. На ногах чоботи «бутилками», лискучілискучі — лаковані. А на жилетці — срібний ланцюжок, і на ньому великий срібний годинник.

А дядина! Із дядини можна було б викроїти не менш як штук три отаких її дядьків. Така вадовисока, така вона огрядна, така вона пишна. А лице біле біле густі чорні великі брови ластівкою, і на щоках, як вона посміхнеться, великі ямки робляться. Як скинулавона з себе сірий від пороху балахон, — на ній ми побачили шовкову блакитну сукню, довгу аж до п'ят, підперезану золотим, із якоюсь чудернацькою бляхою, поясом. А круг шиї мереживо спускається на плечі й на груди.

Увійшовши в хату, гості перехрестилися, посідали, і дядина дала матері якийсь пакунок:

— Це вам, сестрице!

А тоді підозвала нас, дітей, і кожному дала аж по три цукерки.

— Кажіть же «спасибі», — наказала мати.

— Спасибі! Спасибі! — ми гуртом та за цукерки і в садок.

* * *
За кілька часу вийшов у садок дядько. Він побачив мене, підійшов та й питає:

— У школу вже ходиш?

— Ні, я ще малий!

— А читати вже вмієш?

— Ні, ще не вмію! Літери вже розбираю, а ще сказати не вмію! От із Федьком, із старшим братом, потроху ми складаємо слова. Так Федько восени оце вже в школу піде, а я, може, аж на ген ту осінь!

— Ну, нічого, встигнеш іще навчитися читати! — каже дядько.

Дядько на перший погляд мені не сподобався, якийсь він здався мені колючий, неприємний, а виявилося потім, що до дітей він ставився прихильно і навіть ласкаво, хоч своїх дітей у них не було.

А може, саме через те він до чужих прихилявся, що не було своїх…

Отоді ж таки в садку дядько, гладивши мене по голові, й каже:

— А ти про Сорочинці чув?

— Чув! Та ви ж там живете!

— А про Гоголя чув?

— Про якого, дядю, Гоголя? Ні, не чув!

— От коли ти підеш у школу, навчишся читати, тоді узнаєш, що в Сорочинцях, де ми живемо, народився письменник Микола Васильович Гоголь, що написав «Сорочинський ярмарок». І народився він на нашій вулиці.

Я вже не пригадую, чи говорив він іще про щось, що написав М. В. Гоголь, але про «Сорочинський ярмарок» пам'ятаю добре.

Я вже говорив, чому саме.

І мені тоді здалося, що дядько гордий не з того, що був на світі великий Гоголь, а з того, що він народився «у нас, у Сорочинцях», і не на якійсь іншій, а на «нашій вулиці»! От які ми!

А мені тоді, після дядькових слів, аж усередині запекло — так до школи захотілося, щоб навчитися читати, щоб скоріше про «Сорочинський ярмарок» прочитати.

Ой, давно, давно, давно це було!

А тепер, коли я дивлюсь на шість томів повної збірки творів Миколи Васильовича Гоголя, що стоять он у книжковій шафі у глинястій обгортці,— випливають дитячі роки, хутір на Полтавщині, сорочинські дядько з дядиною, ярмарок з ятками, циганами, кіньми, «Фіалкою», канахветами, батьківським п'ятаком, перша чутка про сорочинського письменника Гоголя, що «Сорочинський ярмарок» написав, і болюче бажання скоріше навчитися читати.

І дитяче:

— Написав про Сорочинський ярмарок! Ой, який же це, мабуть, хороший письменник!

Як бачите, іноді діти навіть в оцінці письменника не помиляються.

Батьки в мене були грамотні. Тобто вони вміли читати й писати. Бібліотеки вдома ніякої не було. Із книжок, що були в нас у хаті, пригадую тільки дві: євангелію у червоних палітурках і переплетений за якийсь прапраминулий рік журнал «Русский паломник». Де він узявся, той «Паломник», бог його відає. Не пригадую, щоб батько коли читав євангелію, він тільки ретельно записував на останньому чистому аркушикові, коли хто з нас, дітей, народився:

«Павел род. 188… году, генваря…»

Коли він записав геть увесь той аркушик, довелося приклеїти ще один, не вміщалися новонароджені. Мати, пригадую, дуже часто вдавалася до «Русского паломника». Суботами, ввечері, обов'язково читався «Паломник».

Іншої якоїсь книжки, що її б читала мати, не пригадую.

Двадцять п'ять літ я пам'ятаю свою матір, і двадцять п'ять літ вона читала той самий «Русский паломник».

Очевидно, інтересна книжка.

Коли ми вже пішли в школу, навчилися читати, книжки ми брали в бібліотеці, що була в містечку при волосному правлінні.

Бібліотека, щоправда, була невеличка і на всю величезну волость одна; книжки були зачитані, підклеєні, поклеєні, переклеєні, та, проте, читати їх було можна.

Твори Гоголя в бібліотеці були.

І здійснилася моя мрія.

Я прочитав «Сорочинський ярмарок».

Це була, мабуть, чи не найперша книжка, що я її самостійно прочитав.

Розуміється, я взяв збірку «Вечори на хуторі біля Диканьки», і як же я зрадів, коли одразу після передмови пасічника Рудого Панька першим я побачив «Сорочинський ярмарок».

Трохи не так, як я собі уявляв, хоч там усе було те, що й на нашому ярмарку.

Тільки що в нас на ярмарку не було «червоної свитки».

А Солопіїв Черевиків, і Цибуль, і Хіврь, і Парась, і Грицьків — повнісінький ярмарок.

І такі були, що й Солопію із Цибулею перепили б, і Хіврю б перелаяли…

Прочитано було й перечитано і «Вечір під Івана Купала», і «Майську ніч», і «Страшну помсту» і т. ін., і т. ін.

Із захопленням і з трепетом перечитано.

А вечорами ми, діти, бавилися в «червоної свитки», лякали всіх, бігали, хрюкали, аж поки було мати віником не намахає.

Коли ми, старші, попідростали, бабуся наша вже меншеньким казки розказувала, як свого часу й нам: про відьом, про лісовиків, про водяників, про домових.

Одного такого вечора я взяв книжку:

— Давайте, бабусю, я вам почитаю!

— Почитай!

Я почав читати «Зачароване місце».

Бабуся в страшних місцях хрестилася й проказувала:

— Свят, свят, свят!

— Бабусю, чого ви хреститесь? Такого не було! Це письменник вигадав!

— Якби не було, у книжках би не писали! — відповіла бабуся.

Бабуся ясно визначила Гоголя як великого реаліста: якби не було, не писав би!

Всім життям своїм і всією своєю творчістю Гоголь довів: якби не було, не писав би!

ІІІ
Так от з дитинства і до старості з Гоголем. Чи мав вплив Гоголь на мою творчість? Ну, а як ви гадаєте?

Хіба може письменник, кожний письменник, а тим паче такого жанру, як я, пройти повз творчість мого великого земляка, Миколи Васильовича Гоголя?

І читав, і вивчав, і кожного разу дивувався:

— Звідки бралося, з яких криниць, з яких джерел водограєм било чарівне гоголівське слово?

І Сорочинці на місці,— та ще які тепер Сорочинці! — і Диканька процвітає,— та ще яка тепер Диканька! — і в Миргороді вже давно калюжа висохла, і вже він не гоголівський Миргород, а чудесний радянський курорт, — а другого Гоголя нема!

Невже Микола Васильович увібрав у свій талантище увесь сміх, всі чари, всю красу, всі барви життя? Ні! Ні! Ні!

Миколи Гоголі не щороку народжуються, зачекайте, настане день, коли з'являться чарівні радянські «Вечори».

Може, вони будуть не біля Диканьки, а біля Каховки, а як не біля Каховки, то біля Шевченківської МТС, а будуть!

Неодмінно будуть!

Слово великого Гоголя не тільки не вмре, а дасть чудесні паростки!

Дасть! Дасть! Дасть!

IV
До ювілейних торжеств з приводу століття з дня смерті Гоголя мені припала велика честь працювати над перекладами драматичних творів великого мого земляка на українську мову.

Я переклав «Ревизора», «Женитьбу», «Игроков», «Приложения к «Ревизору» та «Театральний разьезд»…

І «Ревизор», і «Женитьба», і «Игроки» в перекладі на українську мову були, але літературознавці вважають, що переклади ті не зовсім задовільні, перекладачі ніби одійшли від автора, не зберегли в перекладах аромату гоголівського слова.

Першим переклав «Ревизора» і першим поставив його в українському театрі корифей українського театру Микола Карпович Садовський (Тобілевич), один із славнозвісних трьох братів Тобілевичів (Карпенко-Карий, Садовський, Саксаганський).

Сам Садовський грав городничого.

Грав він його знаменито.

Мені доводилося бачити «Ревізора» у театрі М. К. Садовського.

Хлестакова тоді грав (теж чудесно!) нині народний артист СРСР Іван Олександрович Мар'яненко.

Переказували, що знаменитий Давидов, тоді артист петербурзького імператорського Александрінського театру, один із найкращих городничих, приїздив до Києва дивитися, як грає городничого Садовський, і захоплювався його виконанням ролі А. А. Сквозник-Дмухановського.

Переклад Миколи Карповича Садовського справдітаки, як на теперішній час, подекуди застарів і потребує поновлення.

Інших перекладів мені не довелося читати.

Судити, розуміється, про свою роботу я не буду, скажу тільки, що ніколи я так не хвилювався, працюючи в літературі, як хвилювався я, перекладаючи твори Гоголя/

Зберегти красу, чарівність, аромат гоголівського слова — трудна це задача. Трудна й відповідальна…

Я сердечно вдячний поетовіакадеміку/ Максимові: Тадейовичу Рильському заи велику йоло допомогу, мені в цій роботі…

Українській радянській літературі потрібні досконалі переклади творів М. В. Гоголя, і коли мені припала ця честь, то це не значить, що роботу виконано як слід і що до неї не слід ще і ще повернутися, щоб таки справді мати переклад, достойний, незрівнянного оригіналу..

Отак а дитинства і до похилих літ з великим земляком своїм, з Гоголем, у серці.

Хай буде йому довічно земля пухом!

М. В… ГОГОЛЬ (До століття' 3' дня1 смерті)'

1
У передмові до; «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки» пасічник. Рудий Панька говорить:.

«…Як доживу, дасть бог, до нового року та випущу другу книжку, то можна буде полякати дивами, які творилися в старовину в православній стороні нашій. Між ними, може статися, знайдете побрехеньки самого пасічника, що їх він оповідав своїм онукам. Аби тільки' слухали та читали, а в мене, мабуть, ліньки кляті' тільки порпатися, набереться в на десять таких книжок…»

Устами пасічника; Рудого Панька говорив великий російський письменник Микола Васильович Гоголь. І говорив він. — правду:.

У М. В. Гоголя набралося більше ніж десять книжок його чарівних творів, що їх із захопленням: читали, читають, і. читатимуть і. онуки і правнуки, і праправнукиї пасічникові, а потім онуки онуків і праправнуки праправнуків…

І ніколи, доки житимуть люди; не померкне гоголеве слово…

«Аби тільки слухали та читали…»

А для того, щоб уважно за розумінням слухали; таї читали, не треба брати прикладу, а того, школяра..

«..лцр вчився у якогось дяка грамоти, приїхав до батька і зробився таким латиншиком, що забув мавіть свою мову рідну… До слона повертав на ух. Лопата в нього — лопатус, баба — бабус. От, трапилося одного разу, пішли вони разом із батьком на поле. Латинщик побачив граблі та й лигає в батька: «Як це, батьку, по-вашому зветься?» Тай наступив, роззявивши рота, на зубки. Батько ще й не встиг одповісти, як граблище, розмахнувшись, лідскочило і — лясь його по лобі. «Прокляті граблі! — закричав школяр, вхопившись рукою за лоба і відстрибнувши на аршин. — Як же вони, чорт би зіпхнув із мосту їхнього батька, боляче б'ються!» Так он як! Пригадав і назву, голубнику!»

Кожний твір великого майстра слова, геніального тгасі5ментшка з захопленням і з великим інтересом читався ї читається і дітьми, що тільки-но починають водити по книзішальчиком, і людьми дорослими, людьми вченими.

2
4 березня 1952 року минає сто літ з дня смерті Ти. В. Тоголя.

«Давно вже не було на світі письменника, який був би такий важливий для свого народу, як Тоголь для Росії», — писав про Гоголя великий революціонер-демократ М. Г. Чернишевський.

Був Гоголь великим за тих, минулих часів, таким він великим і залишився на віки вічні для всіх народів Радянського Союзу.

Гоголь — наш земляк, українець.

Батьки його, невеликі українські поміщики, Марія Іванівна та Василь Панасович, жили в м. Великих Сорочинцях Миргородського повіту;на Полтавщині. Там і народився Микола Васильович 1 квітня 1809 року.

Дитинство своє прожив у с. Василівці біля Миргорода.

Дев'ятилітнім хлопчиком (1818 р.) його віддали вчитися до повітової школи в Полтаві, де він пробув два роки, азі 821 року перейшов учитися у м. Ніжин на "Чернігівщині, до Ніжинської гімназії вищих наук, яку він і, закінчив 1828 року.

Почав писати, ще бувши учнем у гімназії, де він випустив гімназіальний журнал. В Ніжині він написав вірш

«Непогода», трагедію «Розбійники», повість «Брати Твердиславичі», поему «Росія під татарським ярмом», сатиру «Дещо про Ніжин, або Дурням закон неписаний». Останнього року життя в Ніжині він написав поему «Ганс Кюхельгартен».

Гоголь, учившись у Ніжині, дуже цікавився народною творчістю, часто бував на околицях міста на народних святах, гулянках, там записував народні обряди, пісні, приказки, звичаї,— ці записи склали «Книгу всякої всячини», з якої він потім брав матеріали для своїх творів: «Вечори на хуторі поблизу Диканьки», «Миргород», «Мертві душі» — і драматичних творів: «Ревізор», «Одруження» і т. д.

Життя в дитинстві в мальовничому українському селі, вивчення юнакомучнем народного життя, спостережливість, природний талант — це все спричинилося до того, що Гоголь дав незрівнянні своєю чарівною красою й правдивістю картини української природи, людських характерів, правдивої історії народу…

Хто не знає незрівнянних, чарівних гоголівських описів Дніпра, української ночі, українського степу і т. д. і т. ін.?

За це так шанує і так любить народ свого великого народного письменника Миколу Васильовича Гоголя!

М. В. Гоголь — письменникгуморист.

Дуже багато смішних речей написав він, але він сміявся не для того, щоб тільки сміятися.

Сміхом своїм письменник боровся із тим злом, із тією несправедливістю, що панувала на світі в його часи.

Він сказав:

«Насмішки боїться. навіть той, що вже нічого не боїться на світі».

П'ЯВКИ В КРЕПЖОРЖЕТАХ (На виставі комедії «Не називаючи прізвищ» В. Минка)

Хоч комедія В. П. Минка і зветься «Не називаючи прізвищ», та дозвольте вже нам називати прізвища, бо прізвища ті ми і любимо, і поважаємо.

«П'явки в крепжоржетах…»

Що ж воно за такі за п'явки, що з болота у крепжоржети позалазили?

Справді, вони таки п'явки і таки в крепжоржетах, але вони з болота не повилазили: вони водночас і в крепжоржетах, і в болоті. У міщанському болоті.

У селі Захлюпанці, недалечко від Дніпра, від тої місцевості, де радянський народ тепер величні будови будує, жила та була собі чудесна людина, муляр Карпо Сидорович Бучма.

У Карпа Сидоровича Бучми є син Карпо Карпович Мілютенко і дочка ївга Карпівна Бжеська.

Карпо Карпович, колишній комісар Червоної Армії, демобілізувавшись, одружився із славгородською вертихвісткою Домахою.

Народилися в них діти: Поема Кропивницька і Ванько Досенко.

А як Карпо Карпович Мілютенко згодом зробився заступником міністра, то воднораз він уже зробився не Карпом, а Піком Мілютенком, Домаха — Діаною Михайлівною Нятко, Поема — так і лишилася Поемою, а Ванько Досенко — із Ванька перевернувся на Жанека.

У ївги Карпівни Бжеської є дочка Галя Кусенко і синок Сашко Олексієнко.

Поема, Жанек, Галя і Сашко — онуки старого муляра Карпа Сидоровича Бучми.

Поема вже — лікар, Жанек — вчиться в десятирічці, Галя закінчила десятилітку, а Сашко теж учиться.

Оточення в цього посімейства таке: Белла — подруга Поеми — В. Півторадні, молодий інженер Максим Кочубей — Жуковський, представник міністерства Жора Поцілуйко — Гашинський, агроном Нетудихата — В. Цимбаліст, бригадир мулярів Колосов — Пасєка і цілий вінок чудесних дівчат, робітниць на будівішцтві: тут і О. Смоляр (Пріся), і Н. Новацька (Поля), тут і веселі хлопціробітники, і студентська молодь.

А вивершує всі ці дійові особи домашня робітниця у Карпа Карповича — Поля Шульга, дуже прудка дівчина, проте з характером.

От автор В. Минко взяв оцих усіх людей, та й увів їх у гостру, справжню сатиричну комедію, і поставив їх у таке становище, що аж деяким самим соромно.

Сміється, аж розлягається, з них глядач, а вони метушаться по сцені, накидаються один на одного, говорять одне одному здебільше не дуже приємні речі, а в глядача таке враження, що отот стане заступникміністра біля рампи та й закричить:

— Люди добрі! Я більше не буду! Бачите, до чого дійти можна, коли Домаха Діаною робиться, а Ванько Жанеком, а Поема не хоче їхати на село лікарювати, перебирає наречених, бо вони не в Києві працюють, оточують тебе жевжики на кшталт Жори Поцілуйка, тоді вже і ти не Карпо, а Пік, рідна сестра називає тебе товстошкурим, а рідний батько, старий чесний працівник, каже про тебе, що ти не боржом забув, а сором забув! Простіть, люди добрі! Хай я буду не заступником міністра, а директором цегельні, і не в Києві, а в Полтаві, та я ж син муляра, сам колишній муляр і комісар Червоної Армії! Невже пропав? Дайте завісу! Я виправлюсь!

…Глядач сміється…

* * *
В. Минко, ще раз кажемо, написав гостру, дотепну комедію.

Прекрасний текст пісень написали до п'єси поети Андрій Малишко та Терень Масенко, а композитор Платон Майборода прикрасив комедію чудесною, як і завжди, музикою.

Уже кияни наспівують на вулицях Малишко-Майбородової пісні про «Білі каштани»:

Київські ночі,
Зустрічі в саду,
В серці,
Куди не піду.
Ми зустрічались
Там, де дуби,
В київськім небі
Два голуби
Ну, як не позаздрити нашій теперішній молоді? Як ми колись парубкували (теж у Києві), таких пісень не було…

І сади були, і зустрічі в садах були. Ну, зустрінемося (а воно якраз тоді солдатувалося) та раптом: «Соловей, соловей, пташечка, канареюшка жалобно пойоть!»

Ну, «голубка» зразу ж у кущі!

А тепер:

Білії ночі,
Синь дніпрова,
Юнь комсомольська,
Вічно жива!
Це вам не «канареюшка жалобно пойоть», а два голуби… Зразу вам і відповідь:

Кружать, здіймають
Крилонька свої,
Наче ми з парі,
В сім'ї…
От вам і загсі Хороша пісня!

* * *
…П'єса В. Минка «Не називаючи прізвищ» — життєва п'єса. Типи всі в ній такі, що ви їх бачили і вчора, бачите, на жаль, їх і сьогодні.

Чимало в нас іще таких «сановників», як Карпо Карпович, що не люблять, як їх, не дай бог, на дачі тстось телефоном потурбує, що їх «нема вдома», що вони крізь пальці дивляться на різні викаблучування їхніх «домашніх міністрів» Діан, тими Діанами вихованих пустоцвіток Поем, що мріють жити тільки в Києві, що плюють на те, що на їхню освіту держава витрачає великі кошти, — вони, мавши вищу медичну освіту, будуть працювати секретарками, діловодами, аби тільки в Києві! Скільки щоліта ми маємо мороки з такими Беллами та Поемами, які оббивають пороги в міністерствах, в редакціях і просто у впливових осіб, щоб залишитися в Києві, в Харкові, в Одесі. Щоб тільки не на село! І, нема де правди діти, скільки разів самому доводилося бути «Піком» — ходити прохати за котрусь із таких Поем! Більше ні за кого не прохатиму! (Самокритика!)

Карпи Карповичі та Діани виховують нам отаких Поем та Белл, і тільки здорове робітниче оточення, піонерія, комсомол рятують їхніх Жанеків (Ваньків) від Поеминої долі, невважаючи на «вату», на градусники, на манні каші, на шоколад їхніх мамів Діан.

Та, на наше щастя, в нашому радянському суспільстві більше Карпів Сидоровичів, ївг Карпівних, Максимів Кочубеїв, Галь, Прісь, Колосових, Нетудихат, Сашків, чудесної нашої молоді, яких з такою любов'ю вивів у своїй комедії В. Минко.

Вони — наша надія і наше майбутнє! Вони збудують комунізм!

«Не називаючи прізвищ» — п'єса кусюча. Ви послухайте, як реагують місцеві Діани та Поеми на комедію: лаються, плюються і, обурені, залишають театр:

— Нема в нашому суспільстві таких Діан! Нема таких Поем! Автор зводить наклеп на радянських жінок!

Ага! Значить, допекло!

А сидить собі поруч вас солідна людина, очевидно, керівний товариш, і з сумом говорить:

— Та що там говорити?! І я вроді такий, як Карпо Карпович! Ну, не зовсім, а ви знаєте, деякі риси і в мене є! Автор у точку поцілив!

* * *
Поставив п'єсу режисер В. Оглоблін. У В. Оглобліна багато дотепних режисерських вигадок, особливо в сценах з хлопцями Жанеком і Сашком, дівчатробітниць, чудесна сцена із шматком хліба і т. д. і т. ін. Хороший, справжній комедійний темп вистави. В особі В. Оглобліна маємо досвідченого талановитого режисера, багатого на хороші режисерські вигадки.

Дуже приємне оформлення художника Шабліовського. Київський краєвид викликає захоплення всього залу.

Акторське виконання.

Ну, хіба може А. М. Бучма не блискуче грати Карпа Сидоровича? Кожний рух, кожна інтонація, проходка по сцені — перед вами справжній муляр, що і одеський театр будував, і харківський банк, а тепер йому за сімдесят, а він по три норми дає і сина свого, заступника міністра, бореть. І фізично, і морально зборює. Коли Бучма любить онуку Галю, чи Максима Кочубея, чи Сашка, чи ївгу — він любить їх посправжньому, а коли ненавидить Діану та Поему чи засуджує сина Карпа, — то теж і засуджує, і ненавидить не поакторському, а полюдському, посправжньому. Хай живе Бучма! Хай радує!

І П. Нятко, і Д. Мілютенко, і М. Кропивницька, і В. Бжеська — всі вони хороші, добре грають… Так би й нам хотілося!

А молодь, так та таки здорово порадувала в цій виставі!

Ми зовсім не хочемо протиставляти молодь франківському старшому акторському поколінню.

Ми тільки хочемо підкреслити, що, на нашу радість, молоді франківці ростуть, «виграються» і душі, й серця наші радують!

Ну, як же можна не милуватися з М. Досенка (Жанек), — як у цій ролі розквітло його комедійне обдаровання! А з С. Олексієнка (Сашко)?! Хлопці, ну, хлопці, й квит!

На бакшу їх тільки пускати не дуже слід: усі кавуни покрадуть!

Чудесна Галя — О. Кусенко! Скільки в неї теплоти, ніжності до діда, до матері, до подруг, до нареченого! І скільки чарівності!

Дуже хороше грає Галю і т. Яблонська!

Хто з них краща?

Одна з них краща, а друга ще краща!

Хто саме? Дозвольте мені сказати перефразованими словами Л. М. Толстого: ляжу в труну, підніму віко, скажу, захлопну віко і вмру.

Прекрасний Л. Жуковський — Максим Кочубей. Отаким і повинен бути радянський інженер: щоб не держався за столицю, щоб перебудовував наші Захлюпанки — на Ясні Зорі, щоб учив дурноверхих Поем і любив наших чудесних Галь.

Жора Поцілуйко — Гашинський. Таку підлоту в «блискавках» треба вміти зробити. Гашинський уміє. І знаєте чому? Він ненавидить Жору! І правильно робить!

Обидві Белли (В. Півторадні, В. Івашова) дуже противні. Значить, хорошо і правильно обидві артистки їх грають.

Дівчатка: Пріся — особливо (О. Смоляр), Н. Швацька, Т. Калениченко — приємні, життєрадісні, веселі.

А їхній бригадир П. Пасєка — їм до лиця.

Хороший В. Цимбаліст — Нетудихата.

Не можна не згадати теплим словом гри домробітниці Полі — М. Шульга. Як же вона, бідолашна, бігає на грубі оклики своїх «панів» — Діан, Поем і т. д. З неї, кінець кінцем, вийде рекордсменспринтер.

А молодець Поля — правильно кваліфікувала своїх Діан* із Поемами: «П'явки в крепжоржетах»!

* * *
Хороша вистава. Кусюча вистава. Корисна вистава.

…От що. Я на місці художника В. Шабліовського дачу побудував би ближче до «Кукушки». Тоді глядачі, замість «Кукушки», ходили б у театр Франка, сиділи б і співали разом із акторами:

Постой…

Выпьем, ейбогу, еще…

…Бездельник, кто с нами не пьет.

За кого вип'єм?

За театр ім. Франка, за п'єсу, за автора, за режисера, за художника, за акторів, за театральних робітників!

Та й за глядачів разом!
…Налей, налей бокали!

Р. S. У другому складі Карпа-Сидоровича грає І. Маркевич, Карпа Карповича — Г. Тесля, Діану — Ф. Барвінська, Ївгу — Чайка. Хороше грають!

ПРО АНАТОЛІЯ КОСМАТЕНКА

Цього літа, року, значить, нашого 1953го, бригада радянських письменників подорожувала по західних областях України.

Письменники побували в Ровні, у Львові, Дрогобичі, Бориславі, Станіславі, у Чернівцях.

Заїздили письменники в райони, знайомилися з життям трудящого люду: робітників, колгоспників, інтелігенції.

Виступали, знайомили трудящих з розвитком радянської літератури, читали свої твори і т. д. і т. ін.

Наші доповідачі, знайомлячи аудиторію з письменниками, що були в складі бригади, говорили приблизно так (за точність доповідей я не ручусь, а зовсім навпаки!):

— Перед вами виступлять:

Дуже відомий і дуже популярний письменник… Відомий і популярний… Популярний і відомий…

Письменник, що понаписував і ще й понаписує.І т. д.

І вже аж наприкінці говорилося:

— І молодий, дуже ще молодий (це голосно!), талановитий (це трішки тихше!) байкар Анатолій Косматенко! Ще він і не член Спілки радянських письменників, та вже на те закандзюбилося, ще вроді він і не письменник, а проте байкар. Взагалі, мовляв, послухайте, а там видно буде.

Анатолій Косматенко виходив на трибуну.

В залі тихішало.

Всі, видать, цікавилися:

— Що ж воно за такий за дуже молодий?

Ну, дівчатка, ті по своїй лінії: дивляться, таки справді молодий, і не лисий, а чубатий, і знову ж таки блондин, і на зріст поставний, одне слово, — прикидали самі собі дівчата, — .безперечно, талановитий.

Старіші й солідніші глядачі думали: «Дивись, молодий, і не член, а байкар, і талановитий байкар! Поослухаемо!» І всі уважно слухали.

Анатолій Косматенко читав «Кіт і Киця».. Коли він доходив до того місця, де

…молоденька Киця

Як глянула — і закохалася умить,—

дівчатка схилялися голівками одна до одної і якось таємниче посміхалися.

А як доходило до того:

Та згодом Кіт не став держатись хати Поїсть, поп'Єг накрутить вус і.' йде гуляти,

очі у декотрих дівчат сумнішали, у деяких сердитішали, і дехто з них стискав кулачки.

Не на Анатолія Косматенка, а на Кота.

Батьки й матері уважно слухали і думали, мабуть: а чи не накручує вуса часом їхній' зятьок, що оце привела його до їхньої хати укохана донечка Людочка? Ох, треба придивитися! Щось він дуже вже тещу почав поважати!

Киця з Котом" розяучилисяг. Кіт дітей покинув.

Анатолій Косматенко кінчив байку з притиском:

«Чого, ж, — питаю, — не. вжилися?»

І завели:

«Характерами, бачте, не зійшлися!»

Було коли!

Він ішов з трибуни, а в залі лунали рясні оплески.

Потім Анатолій Косматенко читав «В'юна», підлизу й підлабузника, що проліз на посаду наглядача за дном у ставку, замість дзеркального коропа. В'юн, розуміється, і забруднив, і замутив дно. Мораль:

Таких. В'юнів, таку слизьку породу Одразу слід виводиш на чисту воду,—

дуже слухачам була до вподоби, і летіли на подяку байкареві знову гучні оплески.

Читав Анатолій Косматенко «Лисичку й Вовка», як побралися Лисичка з Вовком та поїхали автомашиною у весільну подорож, як зіпсувався в дорозі мотор і довелося Вовкові самому тягти машину. Вовк, тягнув, тягнув, доки

Зітхнув,

Упав і витяг ноги.

А Лисичка тим часом, в машині сидівши, М'ясця поїла, в дзеркальце гляділа

(Не постаріла?), А там схилилася — й рожеві бачить сни.

Жінки й дівчата, слухаючи байку, хмурнішали: «Що ж це, мовляв, байкар, такий молодий і такий симпатичний, і проти нас? Що ж ми всі — Лисички?»

Анатолій Косматенко — байкар справедливий. Він знає, що не всі жінки Лисички.

Хай не кивають тут Вовки: Мовляв, такі вони, Лисиці! Бо як уважно придивиться, Буває, тягне Вовк, буває й навпаки.

Під ці слова жінки, бачимо, штовхають своїх чоловіків і кивають головами: «Ага!»

І такими вже оплесками нагороджують байкаря, що ажажаж!

Читав іще Анатолій Косматенко… Та багато він щоразу читав, бо того вимагали слухачі.

Молодий, ще дуже, дуже молодий, не член, а байкар Анатолій Косматенко повоював аудиторію.

А ми, старики, раділи!

Не вірите?

Щоб я з оцього місця не встав — раділи!

* * *
Зібрав Анатолій Косматенко двадцять сім своїх байок, а видало їх видавництво «Молодь» з чудесними малюнками Віктора Григор'єва.

Я ніякий не спеціаліст розглядати роботи художників, зокрема малюнки Віктора Григор'єва, але коли я дивлюсь на його малюнки, чи то ілюстрації, чи то розв'язання окремих тем, приміром, у «Перці», я не можу відірвати очей — вони дуже смішні, і мені весело… Ну, подивіться хоча б ілюстрацію до байки «В'юн», як на дні в ставку лежить догори ногами непритомна черепаха і її карасі водою одливають.

Ну, як тут не засміятися і не порадуватися за художника?!

Так от, видало, значить, байки Анатолія Косматенка видавництво «Молодь». І добре зробило, що видало.

Байки Косматенка грамотні, актуальні, написані доброю мовою.

Я мав приємну нагоду «перевірити» байки, їхній вплив і відгуки на них численних аудиторій, а це, між іншим, найкрапшй брус! Косматенкові байки сприймаються дуже прихильно і дуже тепло.

Я не маю наміру розбирати кожну байку окремо, — хай самі читачі і розбирають.

Я прочитав байки з приємністю і ще не раз читатиму.

Анатолій Косматенко, може, ще й не Крилов, але його прізвище теж на «ки» починається!

Так держать, Толю! А то й ще кріпше! На «кріпше» дані єсть!

P. S. Я ще ж формально не розібрав жодної байки. Ну, гаразд: розберемо. Візьмімо байку «Ліки». В цій байці рим — десять. Строф — дві. Знаків оклику — три. Знаків запитання — один. Літер «Зи» — дві, літер — «ки»… Ану його! Рахуйте самі…

І ВЕСЕЛО, І ДОТЕПНО[5]

Тарапунька та Штепсель вознеслися під хмари…. Ми гадаємо, що чудесним артистам Ю. Тимошенкові та Ю. Березіну не тісно і на землі, не сумно їм на землі живеться. Та чому їм, справді, і під хмарами не побувати?

Хай під хмарами лунає тарапуньчастоштепсельний чи штепселевотарапуньчастий веселий сміх!

Може, таки справді артистамсатирикам з підхмарної висоти видніше, що на землі коїться?

Хоч треба сказати, що Ю. Тимошенко та Ю. Березін і на землі прекрасно бачать. Очі в них добре видющі, язик у них гострий, і слово їхнє дошкульне.

А що таке побачили артисти, видряпавшись на телевізійну вежу?

Побачили вони чимало такого, на що слід було звернути увагу, проти чого треба було спрямувати сатиричне жало.

Будують наші архітектори такі квартири, куди аж ніяким родом не втаскаєш рояль? Будують!

Бігають наші студенти медики з аудиторії в аудиторію, бо ніяк не можуть добудувати їм у нас медінститут? Бігають!

Утворюється у нас на чудесних дніпровських берегах стовпотворіння вавілонське при переїзді на київський пляж чи з пляжу додому? Та й «а самому лляжі у нас утворюється такий гармидер, така буча, що людина не зверху загорає, а шкварчить усередині від того гармидеру?

Утворюється!

А що робиться у нас у так звані «великі футбольні дні»?

Робиться те, що правдиво показали у своєму кінофейлетоні Тимошенко й Березін: в такі дні багатьох і відповідальних, і яевідповідальних працівників можна знайти тільки на стадіоні.

Ми, мабуть, не помилимося, коли скажемо, що Тарапунька із Штепселем побачили зза хмар і ще багато дечого цікавого, та… Ну, одне слово, почин дорожчий за гроші!

Важливо не тільки те, що вони побачили, а й те, як вони його побачили і як вони його показали нам.

А показали вони його нам весело!

Весело, гостро, дотепно і поновому, так, як іще до них ніхто у кіно не показував.

Одна мудра людина сказала приблизно так: «Люблю всіляке мистецтво, крім нудного!»

Мистецтво Тарапуньки й Штепселя — не сумне, воно викликає вибух веселого сміху, через те ми його й любимо.

Але їхній сміх — не безпредметний, не сміх для сміху, він і розважає, і користь приносить.

І, напевно, після їхнього сміху ми швидше будуватимемо наші інститути, щоб студентство наше не захекувалося, бігаючи по аудиторіях; наші архітектори проектуватимуть такі квартири, що не треба буде перепилювати роялів, щоб вони в ті квартири не зачіпаючись улазили; наші відповідальні і невідповідальні працівники підписуватимуть довідки не на стадіонах, а в установах, додержуючи прийомних годин—

І невже ж таки не зачепить нікого із наших відповідальних за становище столичного футболу ота похороннофутбоявна процесія після програшу футбольного матчу? Коли наших майстрів футбольного м'яча не дуже підбадьорює бравурний футбольний марш, то, може, їх розгойдає похоронний марш Шопена, і вони краще битимуть по воротах?

Ми з радістю вітаємо талановитих артистів і кіномистецтво а народженням' нового жанру — кїнофейлетону. Хай росте!..

ВЕТЕРАН ЦИРКОВОГО МИСТЕЦТВА

Сьогодні Київський державний цирк відзначає шістдесятиріччя з дня народження і сорок п'ять років роботи на цирковій арені видатного циркового артиста, дресировщика хижих звірів, народного артиста РРФСР Бориса Опанасовича Едера.

Б. О. Едер п'ятнадцятирічним юнаком почав працювати в цирку. Був впг і гімнастом, і акробатом, і еквілібристом, і літуном, створивши дуже цікаві радянські циркові атракціони «Ейфелеву башту», «Еквілібристи на шарах» і ряд інших спортивних номерів.

З 1932 року Б… О. Едер переходить на жанр дресировщика хижих звірів і в цьому жанрі добивається видатних успіхів.

Едер — зачинатель радянської дресури хижаків, розробленої ним на основі павловського вчення про умовні рефлекси.

Як колись — та за кордоном ще й тепер! — дресирували хижаків?

Били смертним боєм! Били бичами, залізними палками, кололи залізним тризубом, пекли бідолашного звіра розпеченим залізом.

Кінець кінцем звір підкорявся людиніГ

Ще б пак? Коли тебе жигануть розпеченим залізом, тарарахнуть по голові залізною ломакою*— мимоволі артистом будеш. І через обруч стрибатимеш, ї під купол цирку полізеш.

Недаром говориться: «Як зайця бити, так і заєць сірнички запалюватиме!» Луплятьлугглять нещасну тигрицю, що з неї м'ясо шматтям, а потім: «Співай!»

І співає. Так виє жалісно так печально на мотив: «Не брани меня, родная», що в слухачів сльози горохом.

Б. О. Едер відкинув жорстокості, біль, муки. Все це він замінив ласкою, любов'ю, смаковими всілякими заохочуваннями.

Приблизно так.

— Алі,— звертається Борис Опанасович до лева. — Давай попрацюємо! Покатайся на оцьому шарі. Не хочеш? А оцього хочеш? — і показує левові шматочок м'яса. — Смачно, Алі, їйбо, смачно!

Серйозний цар звірячий дивиться, думає, думає, а потім і вирішує: «А що мені, важко на той шар вилізти?! Подумаєш, робота?! А за це м'яса дадуть».

І вилазить Алі на шар, і катається.

Привезли оце недавно в цирк допіру спійману в уссурійській тайзі молоду тигрицю Найду. Ох і страховище! Вона не виносила присутності людини біля клітки. Вона дико ревла, люто клацала зубами і скажено кидалася на клітку.

За два тижні ви б уже не пізнали Найди. Сидить біля клітки молода дресировщиця Маргарита Назарова, учениця Б. О. Едера, і ласкаво «розмовляє» з Найдою. Найда лежить на спині, вуркоче, мов кіт, а Маргарита Петрівна гладить її, правда, палкою, по шиї, по голові, по череву… Найда вже знає свою виховательку і не кидається на неї тигром.

М. П. Назарова виступає в цирку з групою дресированих тигрів, яких Б. О. Едер навчає і передає учениці.

Ці тигри брали участь разом з Едером і Назаровою в кінофільмах «Небезпечні стежки» і «Приборкувачка тигрів».

Уперше Б. О. Едер брав участь в кінофільмі «Цирк» з групою левів.

Б. О. Едер дресирував левів, бурих і білих ведмедів, а тепер працює з тиграми.

І скільки для цього потрібно витримки, сміливості, знання звірів і терпіння, терпіння, терпіння…

Що далі? Кровожерніших звірів уже нема… Хіба що Маккарті? Та й на Маккарті способи знайдуться!

Іноді, нема де правди діти, умовні рефлекси у звірів притихають, і беруть у них гору тайгові чи джунглеві «рефлекси»; в таких випадках було непереливки й Б. О. Едерові,— він знає, що таке і зуби, і кігті лютого хижака. Та сміливість і майстерність перемагають!

Багато зробив для розвитку радянського цирку Борис Опанасович Едер.

Уряд високо оцінив його роботу, нагородивши його орденом Леніна і званням народного артиста республіки.

Б. О. Едер ще в повному розквіті сил і таланту.

Він ще багато і сам зробить, і інших навчить…

Доброго йому здоров'я!

«У КУРСІ ДЄЛА…» (Пам'яті Юрія Васильовича Шумського)

І
Було це, мабуть, року 1923-го. А може — 1924-го. Зайшов до мене в Харкові в редакцію «Селянської правди» співробітник, як він себе назвав, Херсонського Українбанку.

— Драстуйте, — каже.

— Драстуйте, — кажу.

— Зайшов, — каже херсонець, — я до вас просто, щоб з вами познайомитися.

— Ну що ж, — кажу, — давайте познайомимося, — не така вже це важка справа.

Познайомилися. Сидимо, розмовляємо.

Новий знайомий розповідає мені про Херсон, а я слухаю та угукаю собі, щоб не мовчати, а розмову сяк-так підтримувати. Говорили, говорили, і раптом херсонець мене запитує:

— А чого ви до нас, до Херсона, ніколи не приїдете?

— Та нема, — кажу, — справ у Херсоні в мене ніяких, і родичів у Херсоні я не маю, а в редакції я працюю не роз'їзним кореспондентом, отже, нема причини, щоб до вас у Херсон поїхати.

— А ви, — наполягає херсонець, — знайдіть причину та й приїдьте! Послухаєте, як співробітник нашого банку ваші твори читає! Не пожалієте!

— Який співробітник?

— Шумський[6]! Юрій Васильович Шумський! Він так вас читає на наших вечорах самодіяльності, що ми помираємо зо сміху!

Отак я вперше почув про Юрія Васильовича Шумського.

До Херсона мені тоді поїхати не довелося.

ІІ
1925 року в Одесі заснувався Державний драматичний театр імені Жовтневої революції.

Відтоді частенько вже ім'я Шумського почало з'являтись і в пресі, і в розмовах про роботу Одеського театру.

Шумський… Ужвій… Нятко… Оемяловська…

Кріпке ядро молодих, українських акторі» очолювало колектив молодого Одеського театру.

Уже тоді одесити, приїздивши до Харкова, тодішньої столиці Радянської України, пікірувалися з харків'янами:

— Хіба у вас «Полум'ярі»71 Побачили б ви у нас, v Одесі, «Полум^ярів»!

— І це називається «Республіка на колесах»?! Коли це «Республіка на колесах»,' то в Одесі не одна, а три «Республіки на колесах»!

Тоді і в Харкові, і в Одесі йшли п'єси «Полум'ярі» Луначарсвкого і «Республіка на колесах» Мамонтова.

Ішли ці п'єси непогано і в Харкові, і харків'яни не здавалися, гаряче доводили, що в Харкові п'єси йдуть краще.

Тоді одесити йшли з козирного туза:

— А «Собор Паризької богоматері» ви бачили? Шумського — Клода ви бачили?! А Оємяловську — Есмераяьду?!

Не знаю, чи бачив тоді хтось із харків'ян «Собор Паризької богоматері» в постановці Одеського театру Революції, чи не бачив, — ця п'єса в Харкові не йшла, — і харкзн.'яна змовкали.

Розповіді про виконання Юрієм Шумським ролі архідиякона Клода переростали, в1 легенду.

Так із сина малописьменнога чорнороба і неписьменної батрачки виріс першорядний, блискучий артист, згодом народний артист Радянського Союзу Юрій Васильович Шумський.

III
Тільки ї 927 року мені пощастило вперше побачити і по>чути Юрія Васильовича Шумського.

Я не пригадаю, в якій саме ролі я вперше побачив, вразило мене насамперед те, що на сцені ходила людина, яка не грала, а жила отак, як це в житті буває. І говорила так, як у житті говорять, і руками так розмахувала, і ногами так ступала…

Дивно якось було те, що от чималенько іноді буває людей на сцені, а дивитися хотілося тільки на Шумського, слухати хотілося тільки Шумського.

Виходив Шумський із сцени, було шкода, що він пішов, з'являвся він на сцені знову — було радісно.

Причаровував Шумський глядача вже самою своєю появою на сцені.

Великого сценічного, лоросійськи казавши, «обаяния» був актор.

Дивишся і дивуєшся:.і не найбільший він од усіх, і не найтовщий, і голосом нормальним говорить, а дивишся — на нього, і слухаєш — його, Шумського.

Отакий був іще світлої лам'яті Панас Карпович Саксаганський.

Панас Карпович у «По ревізії» грав п'яничку — свідка Гараська. Така собі нікчемна ніби ролька, верзе щось п'янимп'янюща людинка на сцені нечленороздільне, а очей од неї відірвати не можеш. А бачив я Панаса Карповича у «По ревізії» в такому ансамблі, що кожний із учасників міг прикувати погляд і затамувати подих тисячі глядачів.

Отоді ж таки, 1927 року, я й познайомився з Юрієм Васильовичем в Одесі.

І тоді ж таки я запитав його:

— Так оце ви той самий Шумський, що з Херсона?

— Отой, — каже, — самий!

— Ну, тоді,— кажу, — все зрозуміло.

— А що саме, — литає Юрій Васильович, — зрозуміло?

— А те, — кажу, — зрозуміло, що попервах буває незрозумілим.

— А що саме?

— А те, — кажу, — саме, що не завжди слід не вірити людям, ніби співробітники Українбанку можуть чарувати людей майстерним читанням творів. Особливо коли ці співробітники такі, як Шумський.

Я розповів Юрію Васильовичу про те, коли і при яких обставинах я про нього почув, і додав:

— Отепер я шкодую, що не поїхав до Херсона і не почув, як читає мої твори співробітник Українбанку.

Юрій Васильович засміявся:

— Це діло можна поправити. Шумський і тепер читає ваші твори. І він таки їх вам прочитає. Одного тільки не буде: тепер їх читатиме не співробітник Українбанку, а артист Державного українського драматичного театру.

Читав мої твори Юрій Васильович, спасибі йому, так, що після його читання хотілося ще писати.

А от разом виступати з Шумським зовсім не хотілося, бо читати свої речі самому чи до Шумського, чи тгісля Шумського просто було і боязко, і соромно…

Читаєш і думаєш: «Такого чорт батька зна чого понаписував! Язик за зуби зачіпається!»

А як читає Шумський, слухаєш і носа вгору: «Дивись! Ні… Нічого… Слухати можна!»

Великим майстром художнього слова був Юрій Васильович Шумський.

Особливого якогось, притаманного тільки Шумському, забарвлення набирали в його виконанні твори Шевченка, Коцюбинського, Тичини, Рильського, Сосюри, Малишка, Воронька та інших наших письменників і поетів.

Як ніхто, умів він читати сатиричні та гумористичні речі.

Читав Шумський дуже просто, без притисків, без натисків, а от в отій саме «простоті» була і глибина, і широчінь, і опуклість, і найтонші барви виголошуваного ним слова.

Читав Юрій Васильович по-різному: і в образах дійових осіб оповідання, чи вірша, чи байки, і у виявленні свого ставлення до виголошуваної ним події або ситуації.

Коли він читав, приміром, «Зенітку», ви бачили перед собою діда Свирида, хоч ніякого гриму на Шумському не було: і голос в артиста був старечий, дідівський, хитруватолагідний голос мудрого діда, і постать у його була дідівська, а як декламував він Тичинине «Я стверджуюсь, я утверждаюсь», голос Шумського гримів силою, металом, артист на очах виростав, більшав, ширшав!

«Бо я — народ!»

Чудесно читав Шумський!

А чому чудесно? А тому, що художньо!

І любили ж Шумського і глядачі, і слухачі!

Я не знаю «аматорського» періоду акторської роботи Ю. В. Шумського в Херсоні, хоч і тоді він уже, як бачите, захоплював слухачів читанням творів, а Одесу Юрій Васильович завоював одразу.

Шумський знайомив мене 1927 року з Одесою. Де тільки ми з ним не ходили! І в порту, і на Молдаванці, і на Пересипу, і були в якихось катакомбах, купували свіжу скумбрію на базарі, і скрізь-скрізь-скрізь, де появлявся Шумський, скрізь і всюди лунало:

— А, Юрій Васильович!

— Привіт товаришеві Шумському! А то просто:

— Юра! Юрко! Юрочко!

На базарі, на вулицях чулося:

— Шумський пройшов! Наш Шумський іде!

Це був 1927 рік. Шумський працював в Одесі всього тільки другий рік, і таке визнання, така любов!

А Одеса за свій вік чимало кого бачила й чула у своїх театрахі

Потім Шумського полюбив Харків, потім — Київ, потім — Україна і, нарешті, весь Радянський Союз!

IV
Я не збираюся писати біографії Юрія Васильовича Шумського, не входить у моє завдання розбирати його творчий шлях та роботу над сценічним образом…

Мені хочеться теплим словом згадати чудесного артиста, душевну людину, вірного товариша і прекраснодушевного, веселого, дотепного сотрудовника, людинудруга, з якою доводилося частенько зустрічатися, бо життьові шляхи наші, спасибі долі, так чи інакше перепліталися в роботі і в часи відпочинку — чи то на полюванні, чи на рибальстві…

Шумського як артиста й майстра художнього слова знали й любили багато людей: може, сотні тисяч, може, мільйони…

Бачили його на театральних виставах, дивилися на нього в кіно й по телевізору, слухали в численних радіопередачах.

Од нього пішли гетьчисто по всенькому Радянському Союзу Галушине «у курсі дєла!» й Романюкове «категоричеським путьом».

Його бачили Городничим і Жадовим, Богданом Хмельницьким і Платоном Кречетом, маршалом Василевським і генералом Ватутіним, Борисом Годуновим і Єгором Буличовим, професором Буйком і професором Світловидовим («Дніпрові зорі» Я. Баша), Кармелюком і Швандею, Галушкою і Романюком…

Я не знаю, скільки ролей за своє життя грав Ю. В. Шумський, але лічаться вони, розуміється, сотнями.

В цих ролях, в цих образах бачила його силасиленна людей…

Але був іще й інший Юрій Васильович Шумський.

Шумський без гриму і без вірша чи оповідання на устах, Шумський в колі друзів у шатрі на березі Дніпра, або схилившись з вудочкою над Дніпром чи над ставком, або з рушницею в лісі чи під величезним ожередом соломи серед степу…

Побачили б ви тоді його променисті великі сірі очі з веселолукавими чоловічками, його чарівну посмішку, почули б його теплий, ласкавий, оксамитовий голос.

Там би, на природі,— а природу Шумський любив ніжною любов'ю! — ви дізналися, що отак само, як він у

Галушці, так самісіньке говорив «у курсі дєла» такий чи такий селянин, і з якого той селянин села, і з якого він району, і з якої області

Ви б там почули, що «категоричеським путьом», отак точнісінько, як Романюк у «Калиновім Гаю», промовляв голова комнезаму (ім'ярек) Херсонської губернії. І про село б ви взнали, де він головував, і скільки в того голови було дітей, і коли саме він наказував: «Категоричеським путьом! І точка!»

Юрій Васильович читав на концертах уривок іа «Fata morgana» Коцюбинського. І він би вам розказав, де, в якій саме пивній він пив пиво з Андрієм Воликом.

Ви б падали зо сміху, коли Юрій Васильович, повертаючись з вами з полювання, сказав, що в оцій пивній йому пива не дадуть, устав з машини і на ваших очах зробився раптом п'яніший від чопа.

І коли він зайшов у пивну і «потребував» пива, переляканий продавець (не знаючи, розуміється, хто перед ним) не тільки не дав йому пива, а почав виштовхувати з пивної.

Ми помирали зо сміху.

Так, що називається, моментом він умів перевтілюватися. Останні роки Юрій Васильович хворів на серце. Але й хворий він завжди просив нас:

— Як їхатимете на полювання, візьміть і мене: я хоч постою в лісі.

І він з нами іноді виїздив.

Одного разу приїхали ми на поле, повиходили з машини і пішли ріллею витоптувати зайців.

Юрій Васильович пройшов метрів двісті, став і промовив сумно:

— Ні, не бігати вже мені за зайцями!

Повернули ми з ним до ожереду соломи (зайці, між нами кажучи, і від мене вже значно бистріші) та й посідали: під соломою.

Молодші товариші порозбрідалися по ріллі.

До нас понаходили шофери, поприбивалося кілька місцевих мисливців. Юрій Васильович розповідав нам різні «історії» із свого многотрудного життя…

Мисливці й про полювання позабували…

Скільки він бачив у своєму житті! Скільки пережив!

І все бачене він вбирав, як губка.

І все те бачене в народі він, як художник, перетворюючи, віддавав народові в неповторних художніх сценічних образах.

А щодо художнього перетворення він таки справді був «у курсі дєла»…

Істинно народний художник, народний артист! «Категоричеським путьом» — народний!

ДЛЯ ДІТЕЙ

Коли мені іноді доводиться братися писати щось для дітей, завжди пригадується таке.

Моєму синові було щось чотири роки. Дитинча узяло з етажерки книжку, прибігло до мене й просить:

— Почитай, татку!

Я взяв книжку, дивлюсь: «М. В. Гоголь. Миргород. Повість про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем».

Почав читати.

Хлоп'я уважно слухало, все ніби йому було зрозуміло. Прочитав я кінець другої глави, оте місце:

— «Ось вам за те, Іване Никифоровичу, — одказав Іван Іванович, скрутивши йому дулю та грюкнувши за собою дверима…»

І зразу мій слухач:

— Дулю? Що таке дуля? Як її крутять?

Дуль в нашій родині не сукалося, хлопець не знав, що воно таке за «фрукт» — дуля, ну й зацікавився.

Педагог з мене був не дуже великий, я розгубився, не знав, що мені робити, хлоп'я напосідало, і я йому розказав, що воно таке дуля, і показав, як їх крутять.

Баба в хлопця була строгувата, держала його в руках. Це хлоп'яті не дуже було до вподоби, і того ж вечора за чаєм, коли бабуся щось йому не дозволила, онук скрутив їй найсправжнісіньку дулю.

Мало дитя халепу. Та не так дитя, як я, бо я ж розповів, як це трапилося, і взяв провину на себе.

М. В. Гоголь, розуміється, ні в чім не винуватий, бо він писав не для дітей, а для батьків.

Винуватий був у всьому я, бо, пояснюючи, не зумів викликати у дитини огиди до дулі і до тих, що їх крутять, а, навпаки, своїми розмовами зробив ще одного прихильника дулесукання.

Коли я берусь писати щось для дітей, я ніколи не забуваю цього випадку.

Для дітей я, за порадою О. М. Горького, намагаюсь писати ще серйозніше, ніж для дорослих.

Чи виходить воно в мене? Не мені про це судити.

Скажу тільки, що дуже хочеться писати для дітей, і, признаюсь, що пишучи для них, я весь час чогось боюсь.

1951 року у видавництві «Молодь» вийшла моя книжка для юнацтва «Молоді будьмо». Тепер оце виходить для молодших читачів «Великі ростіть».

І дуже мені кортить написати книжечку для школярів молодших класів.

Одно оповіданнячко «Перший диктант» я написав. Намітилося ще кілька, на мій погляд, дуже цікавих тем. Думаю я над ними і перо в чорнильницю вмочаю, а потім покладу перо та ще думаю… Чорнило тим часом висихає, перо не пише…

А хочеться…

ПРО БАЙКАРЯ ПАВЛА КЛЮЧИНУ

Павло Ключина (Ключник) — учитель з Сумщини. І вже двадцять п'ять років.

Це вже добре, що він учитель, а він до того ще й байки почав писати.

І не те добре, що Павло Ключина почав писати байки, а добре те, що він понаписував хороші байки, талановиті.

Ми не знаємо, чи давно Павло Ключин <» почав байкарювати, ми лише знаємо те, що вже років, мабуть, із вісім, як його байки друкуються в «Перці».

А оце недавнечко «Перець» узяв та й видав у своїй бібліотеці збірочку байок Павла Ключини, яка (збірочка) так і зветься: «Павло Ключина. Байки».

…Байка… Що воно таке за штука байка і чому «сіє» важливе?

Не будемо ми нічого про байку вигадувати свого, а нагадаємо, що про неї говорять досвідчені у цій справі люди.

Славнозвісний наш байкар Леонід Глібов про байку говорить так:

Здається — байка тіросто бреше, А справді — ясну правду чеше.

В. Г. Бєлінський, геніальний російський критик, дуже серйозно ставився до байки як до літературного жанру і називав байку «прекрасним родом поезії»:

«Байка, як і сатира, була і завжди буде прекрасним родом поезії, доки будуть з'являтися на цьому поприщі люди з талантом і розумом». У чому, за Бєлінським, суть байки? Що слід знати байкарям (та й не тільки байкарям)?

«Сучасну нам дійсність, — говорить В. Г. Бєлінський, — неможливо малювати в дусі і формі шекспірівської драми. Те ж саме можна сказати і про байку. Езоп не годиться для нашого часу. Вигадати сюжет для байки дуже легко («ничего не стоит»), та й вигадувати не треба: беріть готове і вмійте розповісти і застосувати (курсив В. Г. Бєлінського. — Авт.). Розповідь і мета — ось у чім суть байки; сатира та іронія — ось її головні властивості».

Одного часу було загуло про те, що байка як літературний жанр уже віджила, що для нашого, мовляв, часу байка непотрібна і т. д. і т. ін.

Нам здається, що гудіння це виникло тому, що не з'являлися, мабуть, «на цьому поприщі люди з талантом і розумом».

Появилися люди «з талантом і розумом», які вміють розповідати, вміють застосовувати, і в радянській літературі заблищав «прекрасний рід поезії — байка».

Чи відповідає вищезазначеним вимогам, як байкар, Павло Ключина?

Давайте поміркуємо…

Чи вміє наш молодий байкар вибрати інтересний сюжет для своїх байок, чи є в нього уміння цікаво розповідати в своїх байках про певні політичні та громадські явища в нашому житті і чи досягає він своїми байками корисної мети?

У збірочці, що її оце ми з вами розглядаємо, надруковано тридцять байок Павла Ключини.

Що це за байки? З ким або з чим воюється байкар, за що він бореться?

Тематикою своєю збірку можна поділити на три розділи: а) недруги зовнішні, б) внутрішній накип і в) бур'ян на літературно-мистецькій ниві.

Підступні наміри всіляких імперіалістичних лакуз і акул, наклепницька брехня чужоземних ворогів дотепно й нищівно висміюються в байках першого розділу. Сюди належать байки «Пень та Дерево», «Свиня в морі», «Місяць та Злодій», «Вовки» й інші.

Непереможність Радянської країни, сила нашої правди показується з цих байках.

Ми скажемо заморським брехунам:
Ніщо не допоможе вам.
Брехню з брехнею можна зшити,
Та нашу правду не закрити,—
говориться в байці «Місяць та Злодій».

Байки другого розділу бичують порушників радянських законів, різних хапуг, підлабузників, окозамилювачів, ледарів, чваньків і т. д.

До них належать: «Соняшник», «Ювілей», «Осел та Лисиця», «Лобода» і т. д.

Не милує автор безпринципності, хвастощів, приятелізму і т. ін., що подекуди ще засмічують наше літературномистецьке життя.

До таких належать: «Жаба на п'єдесталі», «Сорокакритик», «Жайворонок і Тетерук» і т. ін.

Виходить, отже, що Павло Ключина сюжети вибирати вміє.

А як він розповідає? Цікаво чи нї? Уміє він розповідати чи не вміє? Умієї

Може, повірите на слово, чи треба доводити? От Хоми невірні!

Ключина розповідає свої байки простою, народною, сучасною мовою. Нема в нього ніяких мовних фіглівміглів, штучних дотепів. Мова в його байках гостра, дотепна, колюча. Така, якою саме й слід писати байки. І до того ще й сатирична, бо для байок сатира обов'язкова. «Сатира — поезія байки», — говорить В. Г… Бєлінський.

Що б, приміром, сказали читачі, якби байкар узяв та й написав байку отакою сучасною мовою:

На даному відрізкові часу Спожив наш кореш Кіт Де сто якихось грам, А цілу ковбасу…

Таку мову незабаром «зживуть» (теж сучасне українське слово!) навіть із циркулярів, і залишиться вона тільки у декого з членів-кореспондентів, а байки повинні писатися такою мовою, як у Павла Ключини.

Наприклад:

Індик зробив перестановку кадрів:
Він Селезня направив до курчат,
А Півня — до качат.
(віндик-адміністратарі).

Зразу вам і сатира, і хороша мова. Або:

— А де ти там засів? Іди розказуй про вовків. Я гусака прогнала.

(«Хлопчик та Гусак»)

Іще приклад:

Маленький Горобець зайняв гніздо орлине
(Орел кудись переселився з гір).
І загордився Горобець з тих пір,
Немов Орел, він поглядав з вершини.
(Юрел»)

Горобець в орлиному гнізді… Сатира!

Деякі байкарі, на здоров'я їм, дуже люблять поговорити. І байки у них як байки, і моралі в байках як моралі, та іноді забагато і в байках, і в моралях слів…

Ключина, спасибі йому, не з таких. У нього коротесеньке: «Сказав, мов п'ятака дав».

Дивіться, які в його байках моралі:

Похожі дуже справи вовчі
На справи паліїв війни.
(«Вовки»)

Додати слід: таке і з тим буває,
Хто ворогу допомагає
Ростити пазурі.
("Шуліка й Півень")

Коли зустрінете зазнайку,
Згадайте цю коротку байку.
(«Соняшник»)

Живеться, справді, добре Мишам,
Де Лев такі накази пише.
(«Випадок у діброві»)

Що ж, хитро зроблено. Буває й так. ("Байка про тхора і критику")

Бачите: дватри рядочки (а то й один!) — і мораль. Виходить, отже, що розповідати Павло Ключина вміє. Про мету Ключининих байок ми вже зазначали, говоривши про те, з ким воюється байкар і за що він бореться.

28а

От і маємо ми з вами в радянській українській літературі ще одного талановитого байкаряі Велика це, товариші, радість!

* * *
Щоб не забути. Це спеціально для трго, щоб рецензія наша була класичною, тобто мала й отой розділ, що починається: «Але попри всілякі досягнення, є ще й недоліки».

Є в Ключини байка «Оселдипломат». Не осляча це «спеціальність» — дипломатія.

І потім у байці «Козелфутболіст» є такі рядки:

Він Зайцю ногу перебив, Рогами бік обдер Лисиці, Двом Баранам набив лоби І зіпсував хутро Куниці.

Не хутро (наголос на о), а хутро (наголос на у). Але попри всілякі і т. д. і т. ін.

ДОБРОЇ ПУТІ!

От іще й Микола Білкун є! А ви кажете… Воно таки справді ще нас малувато, та, проте ж, ростемої Числом збільшуємося, властивостями дужчаємо, поліпшуємося (та й довге яке слово!). Коротше кажучи, кращаємо, і не однакові ми, а, так би мовити, асорті! Різного тобто характеру.

Хто такі суть — ми?

Ми — це письменники гумористи та сатирики.

Ну, розуміється, ми ще далеко не Гоголі і не Щедріни, та, дивись, поволенькиповоленьки, та й загоголиться і защедріниться.

Колись і М. В. Гоголя, і М. Є. Щедріна не було, а потім і появилися… Та і в нас буде…

Хотілося, щоб швидше, — та для Гоголя й для Щедріна можна й почекати.

Одне слово, у бібліотеці «Перця» вийшла книжечка Миколи Білкуна «Старий друг».

Це перша книжечка Білкунова, а зветься вона «Старий друг», по першому у книжечці оповіданню.

Отже, і письменник молодий, і книжечка молода, та, проте, таку книжечку можна назвати «другом». Не старим, а новим, а таки другом, бо книжечка весела, толкова і — ми не боїмося цього слова! — талановита.

Хто такий Микола Білкун?

Микола Білкун — студент Вінницького медінституту.

І це добре, що він студент, і не страшно, що медінституту, бо, як ми знаємо, був колись студент медик Антоша Чехонте, який потім зробився гордістю не тільки великої російської літератури, а літератури світової… ВодночасА. П. Чехов був прекрасним лікарем…

Отже, і ми, старші Білкунові колеги, категорично вимагаємо від Миколи Білкуна бути талановитим лікарем.

Перший приїду до Білкуна і скажу:

— Став діагноза! Який у мене в серці шум, систолічний чи на аорті?

І як не вгадає… забракую оповідання в «Перці»!

* * *
Десяток оповідань у книжечці М. Білкуна «Старий друг». Про що пише молодий автор?

«Старий друг». Зустрічаються давні друзі. Після привітань і т. ін. один із них раптом:

— Від тебе, Федю, в мене секретів нема. Розумієш, Федю, розлучаюся я з Галиною…

Виявляється, що нова любов — молода, з тридцять другого року. І почалося:

— Тактак. Молодааа, двадцять три роки. У тридцять другому ми з тобою інститут закінчили.

І, наводячи різні життєві приклади, старий друг доводить свого дружка до розпачу:

«— Хай би, — сопе дружок, — він мене краще лаяв, умовляв не розлучатися з Галиною, а то ні, крає серце по кусочку і сіллю присипає…»

Оповідання «Голова за ґратами» і «Слухали — ухвалили» про невдах колгоспних керівників.

«Мусій Петрович», «Докопався», «Ревізори» — бичують підлабузників, наклепників, брехунів, нехлюїв.

«Стультус» — висміює молодого дурня, що з великого розуму розписав себе татуїровкою.

«Вогні під зорями» — дотепна пародія на наших горе-драматургів.

Всі Білкунові оповідання сюжетні, написані хорошою мозок) і посправжньому смішні.

Білкун добере знає дитячу психологію, — чудесні в нього речі для дітей («Страшна помеха», «Дорогі гасла»).

Білкун — спостережливий письменник, він уміє, дивитися навкруги себе і вміє побачити смішні явища.

* * *
Дуже приємно і дуже радісно відзначити, що «нашого полку прибуло».

Ну що ж? Доброї вам путі, дорогий товаришу Миколо!

Вище голову! — це для того, щоб ширший виднокруг був — життя спостерігати.

І… нижче носа! — це для того, щоб лісне задирася. Коли ніс угору — він, гемонський, обрій застує…

ВАСИЛЬ ЯРЕМЕНКО (До шістдесятиліття з дня народження)

І
Коли хлопчаком Васько Яременко пас Лузиреву (а може, не Пузиреву, а Калитчину.) телицю за три карбованці на літо, він тоді ще не був народним артистом СРСР, він навіть і не мріяв ним бути.

Наскрізна, його дія (за, системою К. С. Станіславського) полягала тоді в тому, щоб та телиця, подрочившись, у шкоду не вскочила, бо як — бодай би, вона йому була здохла! — вскоче, а панський наглядач, не дай бог, як побачить та телицю займе — тітка Лузириха то нічого, що битимуть, а ще й з отих трьох карбованців, з отого «жалування», ще й карбованця вивернуть.

Вони, тітка Пузириха, дуже сердиті, вони і лаються, й б'ються, а як ткнуть миску кандьору на вечерю та кусень хліба, обов'язково прокажуть:

— І куди воно, отаке мале, їсть? Як за себе, дивись, кидає!

А як у Васька на оченята набіжать сльози, Дузириха заразу:

— Дивись, які, в трясці, тонкосльозі?! Сьорбай!

За тих часів Васько Яременко лицедійствував не дуже часто: хіба коли Пузириху перекривить та покаже товаришам пастушкам, як дядько Пузир черева чухають та богу моляться.»

Воно потім, значно пізніше, пригодилося на театрі, бо ніхто, з артистів так не показував, як куркуль Чирва богу на сцені молиться, як робив, це один із провідних артистів театру ім. Заньковецької В. С. Яременко.

Пас куркульську телицю Васько Яременко в селі Рогинцях Роменського повіту на Полтавщині, де 1895 року він і народився в сім'ї селянина-бідаряі.

Вправи, з телицями, а інколи й з бичками тривали, аж доки Васькові стукнуло п'ятнадцять років.

Потім того вже пас кубанські корови в станиці Брюховецькій на Кубані.

На Кубані Васько бережися, й за книжку і складає іспити за шість класів середньої школи.

Перша імперіалістична війна. Солдат. Фронт. 19.Ш року демобілізувався, повернувсяі в Рогинщ на Роменщину. Аматорський гурток. Про молодого аматора вже чути у Ромнах, де в українській, трупі грає, славетна українська артистка Ганна Петрівна Затиркевич-Карпинська.

Того ж таки 1918 року запрошують Яременка у Ромни, де він знайомиться з Ганною. Петрівною.

Молодий, ставний Василь Яременко грає любовників.

Та хіба, ж. колинебудь, хтюнебудк так грав; Назара Стодолю, як у ті часи його, грав Василь. Яременко?

Та НІКОЛИ; в. СВІТІі

Та він було як стане, як тріпоне чубом (тоді було чим тріпонути!) та на сотника Хому як гляне, — так ув очах огонь, полум'я, блискавка; повні очі; і) шіву й презирства:

…(До. Хоми), Нехай; тебе, бог побїє, хр-р-ристопродаівець!!

А тоді до Гали… Ј вже. ачі повні< невимовного кохання} пекучого страждання;, варячого, благання:

…(До Гам). Галю! Серце моє! Промов мені хоч: одне слово! Ти не знала за кого? Скажи — не знала?

Так серед глядачів тільки. — шшш<шшІ:

А як в «Ой не ходи, Грицю…»!

Грицько (схопившись). Не мажу!. Марусе! Що; ти наробила?. Я і любив тебе…. ми. б. щаслив» були, а тепер а— смерть! (Падає й умирає)…

Умер L шчинирк! І не дихає!(Тоді ніжноніжш» починає в оркестрі перша скрипка. Марусин голос; у невимовній тузі тихо починає, колисаючи Гриця:

У неділю рано матуся тужила:

«Ой нащо ж ти, доню, Гриця отруїла?»

«Ой мамо, мамо, жаль ваги не має,

Та нехай же Гриць той нас двох не кохає…»

Серед глядачів така тиша, така тиша… І раптом шморгання носами і прикладання хусточок до очей. Глядач плаче…

— Ага! За живе вхопило! — хочеться підскочити й кинути в розчулену залу.

Яке щастя радісні муки творчості!

Ну, вже ж ота Ганна Петрівна Затиркевич-Карпинська! І навіщо б ото я так:

— І чого ти, хлопче, їх на один копил шиєш?! І Назара, й Гриця?

Ну, як з ушата на тебе холодною водою! А як заграв Хлопова в «Ревізорі», Ганна Петрівна похвалила:

— З тебе, бачу, хлопче, таки люди будуть! Працюй! Велика українська артистка Г. П. Затиркевич-Карпинська вгадала: «з хлопця люди вийшли».

2
З 1922 року починається многотрудна, многоплідна й безперервна аж до цього часу робота в Українськім державнім драматичнім театрі ім. М. К. Заньковецької.

З самісінького дня заснування театру.

В. С. Яременко — один з основоположників заньківчан.

Скільки попоїжджено й попоходжено, скільки переграно ролей (і яких!) за мало не сорокалітню роботу в театрі.

Городничий, Голота, Пархоменко, Шельменко, Гонта, Богдан, Стрижень, Михайло Гурман, Камо, Самрось, Петрушенко, Халява, Тарас Бульба, Овлур, ще, ще й ще! Хіба всіх ізгадаєш?

А робота в кінофільмах?!

І ніколи нічим не скомпрометовано порад славетних учителів своїх!

А які були вчителі!

Г. П. Затиркевич-Карпинська, М. К. Заньковецька, П. К. Саксаганський, М. К. Садовський!

І ніколи, за мало не сорок років, ні разу не спізнювалося не те що на виставу, а й на репетицію!

Завжди — вчасно, завжди — приклад!

І хоч які б бурі, хоч які б шторми та грози не налітали на театр, — Романицький, Яременко, Дударєв, Любарт, біля них молодші,— розбиваються об це кріпке ядро бурі, шторми, грози, і театр ім. Заньковецької пливе по мистецькому морю певний, спокійний, серйозний, завжди на доброму мистецькому рівні, оточений любов'ю й повагою радянського глядача.

Звання: і заслуженого, і народного республіки, і народного Радянського Союзу.

Все у свій час. За видатні заслуги в галузі театрального мистецтва.

І завжди відповідальна партійна й громадська робота.

Ну, розуміється, чуб уже не русявий, голова вже біла, та ще як гукне прив'язаний до стовпа Тарас Бульба у Львові: «Хлопці!» — то чути Тарасів голос не тільки у Львові, аж на Дніпрі понад Хортицею луна йде!

Є ще порох у порохівницях!

Тьху, тьху! Щоб не наврочити!

…Довгого віку та журавлиного крику вам, дорогий Василю Сергійовичу!

МОЇ «ДРУЗІ», БУДЬ ВОНИ ТРИЖДИ ПРОКЛЯТІ!

Бюрократи

Вельможі

Перестраховщики

Окозамилювачі

Хапуги

Зажимщики критики

Підлабузники

Хабарники

Спекулянти

Круглодобові патякали

Дрімучі дурні

Чваньки

Замасковані паразити

Одверті мерзотники

Сутяги й склочники

Халтурщики

Пошляки

Хами

Здирщики

Ханжі

Браконьєри

Грубіяни

Задаваки

Аліментщикилітуни

та інші сукини сини й прохвости ПРО ЩО Я, НЕЩАСНИЙ, МУШУ ДУМАТИ Й ПИСАТИ:

Про хуліганство, грубість і невихованість

Про виховання лоботрясів і шалопаїв

Про легковажне ставлення до кохання, до шлюбу, до сім'ї

Про широкі натури за державний кошт Про начотчиків і талмудистів у науці Про консерваторів у сільському господарстві й промисловості

Про винищувачів природи Про всяке, одне слово, дермо! Господи, боже мій! Поможи мені!

ГАННА ПЕТРІВНА ЗАТИРКЕВИЧ-КАРПИНСЬКА (Сто літ з дня народження)

Тисяча дев'ятсоті роки…

Перше десятиліття двадцятого століття…

Спогади… Он воно як!

А колись, — я вам говорю це цілком серйозно, — і ми були молоді!

І було це саме тоді, як минало перше десятиліття двадцятого століття.

Я придивляюсь пильніше тепер до нашої радянської молоді та й іноді думаю собі:

— Що наша молодь робить, як їй їсти хочеться?

— Як що? — говорять мені.— Візьме та й попоїсть! І все!

— А ми, як були молоді, що робили, як нам їсти хотілося? — сам себе запитую.

І відповідаю:

— Ішли до театру!

— Голодні?

— Голодні!

— Ну, це вже ви, пробачте… — говорять мені. А я їм на це кажу:

— Повірте мені, що у нас, у мене і в моїх тодішніх товаришів, частенько траплялося так, що нам увечері не було чого їсти. І от коли нам потрапляло до рук двадцять копійок, одразу дилема: чи ковбаси купити, чи квиток у театр Садовського? Перевагу завжди мав театр. У театрі завжди голод ущухав, так зате після театру, ідучи Хрещатиком, дивився на лихачі під сіткою і думав: «Із'їв би?» — «Із'їв!» — «З сіткою?» — «Так би з сіткою й ковтнув!»

Що ж ми робили, прийшовши голодні додому? Нас п'ятеро двадцятилітніх жило в одній великій кімнаті, і ми, прийшовши додому з театру, декламували вірші, грали сцени, а то й цілі п'єси ті, що того вечора бачили в театрі. Коли ми приходили з цирку, ми до ранку боролися (у цирку, значить, був чемпіон французької боротьби). Так і жили. А головне, вижили!

Боролися ми не дуже класно, а репертуар театрів Садовського і Саксаганського ми знали, мабуть, чи не напам'ять увесь! І чоловічі й жіночі ролі! Ми бували і в російському театрі, але не так часто, бо там квитки були дорожчі. Ми навіть квіти артистам носили: Заньковецькій, ЗатиркевичКарпинській, Борисоглєбській, Діброві, ЛитвиненкоВольгемут, Юреневій, Пасхаловій, Яновій, Полевицькій, Токаревій…

Прибіжиш до куліс, ткнеш букета і тікать.

Де ми квіти брали?

Ви хочете точну адресу? Будь ласка: у квітникарстві Мейєра! Як? Своїм онукам я тепер не рекомендую так діставати квіти!

Але все це було від чистого юнацького серця!

Ми собі одбивали долоні, зривали голоси, стоячи біля рампи. І, заплющивши очі, надривалися:

— Зааанькооовецька!

— ЗатиркееевичКаарпинська!

— Саадовський! Сааксаганський! Мар'яааненкооо!

Ми любили всіх артистів, але серед них були найбільші наші улюбленці. І коли хтось, не дай бог, не так щось скаже про твого кумира, — ми билися! Посправжньому!

Ми колись з вірним другом три дні билися, доводячи, хто краще грає Мартина Борулю — Садовський чи Саксаганський!

Отакенні синяки позакривали нам очі, у мене з носа цебеніла кров, дружок сидів на мені верхи й давив мене за горло, а я хрипів:

— Саксаганський! Саксаганський! Саксаганський!

— Садовський! — хряснув мене кулаком по тім'ю приятель, і я знепритомнів.

Але коли я отямився, першим моїм словом було:

— Саксаганський! Дайте води!

…Ми любили театр посправжньому! Ми любили, ні, ми боготворили його акторів!

* * *

У ті часи я вперше побачив на сцені літнього театру Купецького зібрання в Києві Ганну Петрівну ЗатиркевичКарпинську.

Грала тоді в тому театрі українська трупа Панаса Карповича Саксаганського.

Ішло «По ревізії» Кропивницького.

Описати, як грала Г. П. ЗатиркевичКарпинська роль Риндички, не можна. Не можна, мабуть, знайти такі слова, щоб визначити ними ті найтонші фарби, — та де фарби? — невеличкі риски, рухи, натяки й напівнатяки, тони й напівтони, барви і барвенята, якими пронизувала, якими мережила й вишивала Затиркевичка (так ми її, люблячи, прозивали) роль баби Риндички.

Вона, кажуть, для Риндички не гримувалася, вона тільки одягала сіру свитину, очіпка, пов'язувала хусткою підборіддя, зав'язувала ту хустку великим хвостатим вузлом на голові й примружувала ліве око. І все!

Боже мій! Як Затиркевич — Риндичка наливала з пляшки горілку в чарку! Вона брала чарку й держала її у простягнутій лівій руці. Пляшку держала у правій руці, і, схиливши трохи набік голову (ліве око сліпе), вона вдивлялась, — ні, не вдивлялась, а прицілювалася! — в чарку і, потихеньку підносячи пляшку до чарки, наливала. Не наливала, а накапувала, тремтячи, щоб, не дай бог, не пролити ані краплиночки.

— Призволяйтеся!

Глядач буквально вибухав оплесками і криком, коли Затиркевичка — Риндичка вступала до співу в пісні «Во саду лі, в огороді…». Починав писар, підхоплювала Пріськамосковка, гудів старшина, завивав, виводячи, Гарасько:

Во саду лі, в огороді Пташечки поють…

І от коли повторювалася друга фраза «Пташечки поють», Затиркевичка повним голосом не вступала, а врізалася в хор на словах «Ой там наші родителі, ой там наші приятелі горілочку п'ють».

Різке, однотонне бабське «меццо» своїм металом і розрізало, і якось перекривало пісню… Пісня кінчалася, а Затиркевиччине меццо ще лунало в театрі, носилося за лаштунками, виривалося в садок і гуляло деякий час між деревами…

Яка шкода, що тоді не було змоги зафільмувати гру Ганни Петрівни чи хоч записати на плівку! Та хіба тільки її самої?!

Неперевершена була Г. П. Затиркевич-Карпинська в ролях бабів та молодиць.

Секлета в «За двома зайцями», Лимериха, Ганна в «Безталанній», Одарка в «Сватанні на Гончарівці», Гапка в «Зайдиголові» та ін. — це були коронні ролі великої артистки.

Хто б міг подумати, що з тендітної поміщицької панночки, вихованки Київського інституту благородних дівиць, виросте така незрівнянна Риндичка?

Ганна Петрівна народилася в січні 1856 року в родині поміщика з Полтавщини Петра Ковтуненка. Батьки й на гадці не мали, що їхня «благородна» донька зганьбить себе званням артистки, та ще й українського театру.

Але любов до театру, любов до народу перемогла.

Не злякав молодої жінки ні розрив з батьками, ні сварки з чоловіком.

Перевіривши себе в аматорській виставі в Ромнах в ролі Одарки у «Сватанні на Гончарівці», яка відбулася 9 грудня 1882 року, де Ганна Петрівна мала величезний успіх, вона 20 травня 1883 року дебютувала в Полтаві в трупі М. Л. Кропивницького у водевілі М. Старицького «Як ковбаса та чарка…» під прибраним ім'ям Прилуцької.

Зимовий сезон 1883 року Ганна Петрівна грає в Одесі як професіоналка-артистка, відразу завоювавши симпатії глядача.

Трохи не повні сорок літ свого життя й праці віддала Ганна Петрівна українському театрові.

Померла вона 12 вересня 1921 року в Ромнах на 66му році свого чудесного життя, незадовго перед тим, ніби жартуючи, сказавши:

— Тут, у Ромнах, я почала своє театральне життя, тут я й помру!

Український народ, відзначаючи сто літ з дня народження великої артистки Ганни Петрівни ЗатиркевичКарпинської, низько схиляє голову перед її могилою, перед її світлою пам'яттю!

СЕРГІЙ ЄСЕНІН (Вечір артиста Бориса Чернова)

Велика концертна зала, повнісінька слухачів. І тихо в залі, тихо… Ні скрипу крісла, ні притриманого навіть кашлю… Тільки колинеколи підноситься у глядача біла носова хустка до очей… Тихо…

Слухають вірші Сергія Єсеніна…

Читає артист Російського драматичного театру ім. Лесі Українки Борис Чернов.

Одягнений у фрак і циліндр, у білих рукавичках, артист так нагадав мені постать поета, коли він, повернувшись ізза кордону 1923 року, виступив в оточенні групи поетівімажиністів (Рюрик Івнєв, Шершеневич та інші), як тоді влаштували Сергієві Єсеніну урочисту «королівську» зустріч у Москві в залі Політехнічного музею. Відчувалося, що вся ця імажиністська урочистість, інсценізоване «королівство» дратували поета: сумовиті були поетові чудесні великі очі і нерадісне прекрасне його обличчя, снопом кучерявого золотого волосся увінчане. З великою щирістю хриплуватим, тихим голосом читав Сергій Єсенін свої душевні ліричні вірші.

Літературний монтаж із творів Сергія Єсеніна, який (монтаж) виконує артист Борис Чернов, зроблений, на наш погляд, дуже вдало. Додержуючись хронологічного порядку творів, переплетених з біографічними відомостями про поета та з літературними спогадами і висловлюваннями про нього (М. Горького та інших), Борис Чернов (він і автор монтажу) включив до монтажу єсенінську лірику, і переважно про любов до батьківщини. Це — правильно. Ніщо так не характерне для Сергія Єсеніна, як глибока любов до рідного краю. Всі оті «кабацькі» та «хуліганські» вірші — всі вони наслідок «мятущейся» поетової душі, і не вони характеризують його творчість.

От у чім Сергій Єсенін:

Я буду воспевать
Всем существом в позте
Шестую часть земли
С названьем кратким Русь.
Щоб висловити свою безмежну й ніжну любов до батьківщини, поет знайшов чудесні, самому тільки йому притаманні слова, сповнені якнайглибшого почуття і найтоншого, неповторного аромату. Єсенінські слова!

Щоб так читати твори поета, як це робить Борис Чернов, мало їх розуміти, їх треба посправжньому глибоко любити і відчувати!

Борис Чернов розуміє, відчуває, любить, глибоко любить твори Сергія Єсеніна і вміє донести всю їхню красу і ніжність до слухача. Він серцем читає Єсеніна.

Народ любить вірші Сергія Єсеніна!

Полюбить він і того, хто зуміє донести до нього всю красу єсенінських віршів. Прекрасний вечір!

А КОМУ, СПРАВДІ, СОРОМ?

У Кіровограді працює український музичнодраматичний театр імені Кропивницького. Давненько він там уже отаборився, той театр, і потроху грає…

Справи в нього, як і в кожного театру, нерівні: іноді добрі, іноді гірші, одне слово, як той казав: «Часом з квасом, порою з водою»…

Акторський колектив у театрі імені Кропивницького згуртований міцно, складається він з кваліфікованих акторів і старшого, і молодшого покоління. Найвизначніші з акторів тт. М. Білецький, 3. Німенко, Г. Рябова, Параконєв, Тимош та інші.

Серед тих, що звуться «та інші», єсть так само талановиті люди. Ми це знаємо, але всіх їх тут називати незручно, бо пишемо не афішу, а для газети.

Серед акторів чимало добрих співаків і танцюристів.

Колектив очолює заслужений артист УРСР М. Донець, завмузчастиною С. Чумаченко.

Колектив як колектив.

В репертуарі театру — українська класика і сучасна радянська п'єса, переважно музична комедія: «Наталка Полтавка», «Катерина», «Безталанна», «Не ходите, Григорий Иваиович, на танцевальные вечера» (як називають деякі наші перекладачі п'єсу «Ой не ходи, Грицю…»), «В неділю рано зілля копала…», «Сватання на Гончарівці», «Пошились у дурні», а також «Червона калина», «Шумить Дніпро», «Біла акація», «Людина шукає щастя» і т. д.

Репертуар як репертуар.

Театр охоче відвідують любителі музики, співу, танців…

Грає театр в історичному театральному будинку, збудованому 1867 року і прикрашеному двома меморіальними дошками про знаменні події, що тут відбувалися, і видатних театральних діячів, які тут працювали.

Перша меморіальна дошка:

Цей театр збудовано в 1867 році для аматорського гуртка сценічного мистецтва, створеного і керованого І. К. Тобілевичем (Карпенком-Карим) та М. Л. Кропивницьким. Під їх режисерством та керівництвом в м. Єлисаветграді в другій половині XIX століття з аматорського гуртка сформувався новий народнопобутовий реалістичний театр.

Друга меморіальна дошка:

В цьому театрі в другій половині XIX та на початку XX століття працювали корифеї українського театру:

Іван Карпович ТОБІЛЕВИЧ (КарпенкоКарий)

Марко Лукич КРОПИВНИЦЬКИЙ

Микола САДОВСЬКИЙ <М. К. Тобілевич)

Марія Костянтинівна ЗАНЬКОВЕЦЬКА

Михайло Петрович СТАРИЦЬКИЙ

Панас САКСАГАНСЬКИЙ <П. К. Тобілевич)

Як бачите, Кіровоградський театр імені Кропивницького є спадкоємцем великих історичних театральних традицій.

Ми не маємо ніякого сумніву, що наші онуки, які займатимуться театрами та іншими видовищними підприємствами, оточать Кіровоградський театр особливою увагою, подбають про те, щоб тут виставляли п'єси наших класиків так, як вони їх понаписували, і так, як вони їх грали, а також вважатимуть за свій культурний обов'язок хоч раз у житті відвідати цей театр — початок початків українського народного реалістичного театру.

Онуки, вони будуть спритніші за нас, дідів, і обов'язково зроблять це…

Не можна сказати, що й ми, діди, спали і нічого не робили для увічнення пам'яті наших славнозвісних корифеїв українського театру. Промайнула недавно у газетах звістка, що Міністерство культури УРСР вже ухвалило вистругати довгого дрючка, щоб повиганяти кози з хутора «Надії», де довго жив, працював, помер і похований Іван Карпович КарпенкоКарий, і взяти той хутір під свою охорону.

Отже, зроблено з цього боку немало. Простотаки багато зроблено. Міністерство може пишатися: вже є дрючок… Поки що є й кози, що нівечать хутір «Надію», та вже коли придбано дрючка, не мине й кількох років, — повиганяють і кози! Товариші з міністерства вже як візьмуться, так тільки держись!

А поки що театр імені Кропивницького переживає ту пору, коли йому доводиться мати справу здебільшого з водою, ніж з квасом.

Найнещаснішим для театру був рік 1954й. Колишнє керівництво театру, якто кажуть, наламало дров, привело театр до великих збитків. За що його Міністерство культури і покарало. Але кари зазнав і сам театр, його було віднесено до тієї категорії, чи до «пояса», про які кажуть, що це така «худа» категорія, що ніякий «пояс» не держиться.

Скасовано хор. Тепер у хорі співають всі актори — із голосом, і без голосу…

Уявляєте собі, що воно виходить?..

Оркестр тепер у театрі складається із шести одиниць.

Чому з шести? Очевидно, щоб не заглушав хору, бо хор без хору і оркестр із шести чоловік може заглушити.

Так і живе театр імені Кропивницького в тому будинку, на якому красуються знамениті меморіальні дошки.

Проте, невважаючи на такі умови, театр за 1955 рік дав сто дев'яносто дев'ять виїзних вистав і план виконав.

Ну, ясно, що після такого напруження «пояси» на колективі сильно покоротшали, і члени колективу примушені шукати роботу там, де не така «худа» категорія.

До цього можна додати, що за три роки ніхто з відповідальних працівників Міністерства культури УРСР не відвідав Кіровограда, хоч там працюють два театри і філармонія.

А може, це й краще! А то, буває, приїде сердитий дядя з міністерства, подивиться і грізно накаже:

— Оркестр аж з шести чоловік?! Скоротить! Досить одного барабана! Хай гримить!

Справи з Кіровоградським українським театром, як ви бачите, не дуже музичні, але сильно драматичні! А хто в цьому винен? Ви гадаєте, колектив театру?

Ні! Винні наші керівні театральні онуки, що так довго ростуть!

ДУМКИ ПРО СМІХ

Переказували нам, що в редакції німецького сатиричного журналу «Ойленшпігель» поруч редакторського кабінету — кімната, де збираються співробітники «робити» черговий номер свого журналу.

Збираються, отже, письменники і художники — сатирики та гумористи, тобто народ веселий, дотепний, радісний.

А знаєте, як та кімната в редакції називається?

Зветься вона «камера тортурів», «кімната муки».

В редакції нашого «Перця» такої кімнати нема, але перчанським кращим художникам тт. БеШа, Арутюнянцу, В. Гливенку, О. Козюренку в редакції журналу «Перець» дуже весело, як і талановитим їхнім товаришам

В. Литвиненку, В. Григор'єву, Л. Каплану, Ю. Зелінському, бо художника ті дуже смішні та веселі…

А коли весело художникам, значить, не сумно і письменникамперчанам, а про редактора Ф. Ю. Маківчука вже й говорити нема чого — йому за сміхом і дихати нема коли. Він і тоді регочеться, коли в його щось заболить.

— Чого це ви так заливаєтесь? — запитуєш, бува, Федора Юровича.

— У серце штрикнуло! Смійтесь за мене далі ви, бо мені болить!

І всі перчани зразу:

— Хахаха!

А поет зразу частівку:

Редакторові штрикнуло В самісіньке серце, Сійте, друзі, кукурудзу, Бо будете в «Перці».

Сміх у «Перці» — колективний сміх. Перчани прекрасно розуміють вагу сміху, його дію, його вплив, бо вони твердо запам'ятали вислів М. В. Гоголя: «…насмішки боїться навіть той, хто вже нічого не боїться на світі…»

Вони знають також і гоголівське: «…він добрий, він чесний, цей сміх. Його дано саме для того, щоб уміти посміятися з себе, а не з інших. І в кому вже немає духу посміятися з власних хиб своїх, краще тому вік не сміятися. Інакше сміх стане наклепом, і, як за злочин, дасть він за нього одвіт».

Коли б хтось із сторонніх зайшов у кабінет редактора «Перця» в той час, коли там збираються художники, письменники, співробітники журналу для обговорення чергового номера, він би здивувався, як може витерпіти людина всі «дружні зауваження» присутніх з приводу запропонованої якоїсь невдалої теми.

Нічого, терпить… Бо він знає, що «в кому вже немає духу посміятися з власних хиб своїх, краще тому вік не сміятися».

Ми сміємося і будемо сміятися, бо ми живемо повнокровним життям, разом із своїм веселим, дотепним, талановитим народом.

Ми сміємося і будемо сміятися, бо ми знаємо, що сміхом своїм ми допомагаємо нашій партії, нашому народові боротися з недобрими явищами в нашому житті.

Ми сміємося і будемо сміятися, бо ми добре пам'ятаємо ще й такі слова нашого безсмертного патрона Миколи Васильовича Гоголя, що «засміятися лагідним, світлим сміхом може тільки сама глибоколагідна душа».

Поза збірками

ЖЕНИШОК

1
Начальник відділу пропаганди та агітації політвідділу Дніпровського пароплавства О. А. В. сидів у себе вдома за письмовим столом і тер собі лоба, кріпко задумавшись.

О. А. В. писав тези для своєї публічної доповіді на тему: «Моральні риси радянської людини».

Коли О. А. В. дійшов до того розділу тез, де говориться про радянську сім'ю, про обопільну поведінку подружжя, чоловіка й жінки, задум на його чолі ще поглибшав, а тертя лоба ще поенергійнішало.

І от якраз у цей самий момент потихеньку увійшла до кімнати О. А. В. його маленька онучка, постояла трохи, подивилася на свого діда та раптом і запитала:

— Дідусю!

— Ну, чого тобі? — нервово здригнувся О. А. В.

— Розкажи мені, дідусю, як ти заміж виходив?

Дід був глибоко замислений, він одразу не второпав, про що саме його запитує онучка, і щоб спекатися настирливо цікавої дівчинки, між іншим кинув:

— Що таке ти, дитинко, мелеш? Хіба діди заміж виходять, діди женяться! Це — поперше, а подруге — про який саме заміж ти запитуєш: про перший, чи про другий, чи про…

Потім раптом, зрозумівши, що він чогось такого з передум'я наторочив, люто закричав:

— Заберіть дитину! Куди ви там, баби з матерями, дивитеся, щоб вам очі повилазили! Не вмієте, ідоли триклятущі, дитини доглядати, так зацементуйте їй рота, щоб воно мені тут різних дурниць не верзло! Що, ви не знаєте, що я тези про радянську сім'ю пишу, про ставлення до жінки, до дітей! А воно мені, бісеня, заважає! Геть звідси!

Дитинка в плач, бабуся — дружина О. А. В. — за дитину та з кімнати.

— Що ти такого, дитинко, там дідусеві наговорила? Чого він так розлютувався? — втихомирюючи онучку, запитувала бабуся.

Онучка, витираючи ревні сльозенята, схлипувала:

— Я… хотіла, щоб… дідусь… мені розказав… як він…. заміж… виходив.

— Ох, яка ти, дитинко, необережна! Дідусь дуже гніваються, коли їх про це запитують! Та ще тоді, коли вони пишуть про «моральні риси радянської людини».

2
Після доповіді про «моральні риси» О. А. В. раптом зник з квартири, де він проживав з дружиною, двома доньками й онучкою.

Нема день, нема другий, нема третій.

Спочатку сім'я його не дуже турбувалася, бо знала свого главу, як людину жваву, енергійну, таку, що не без того, щоб чимось там і захопитися.

— Ну, — думали собі В. рідні,— пішов, може, десь нові моральні риси розшукувати, а може, надивившись Тарзана, чкурнув у ліс, виліз на осику та котові, замість мавпи, хвоста крутить і кричить: «Увававаааа!»

Мало чого з людиною не буває, та ще коли ік весні йдеться. Людина ж іще не стара, їй усього ще тільки під п'ятдесят! Ще порох порошиться!

Хіба ми навесні не спостерігаємо такого, що йде вже зовсім ніби літненька людина, йде, ціпком підпирається, суне собі поволеньки, покахикує, проходить під каштаном, а на каштані брунька тільки: «пук!», а людина тільки: стриб!..

Без ціпка підстрибує! Як молода!

Весна, хоч що ви собі там говоріть і думайте, — а вонатаки — весна!

Отже, В. рідні свою главу спочатку не розшукували. «Повернеться!» — думали собі. А воно нема та й нема!

— Ну, — почали хвилюватися рідні,— скільки ж можна ті риси розшукувати!? За такий час не тільки на доповідь, на цілу книжку можна їх поназбирувати! А скільки можна на осиці Тарзаном сидіти? Ні, тут щось не те, — вирішили рідні.— Тут не рисами і не осикою пахне!

Метнулися на розшуки. Знайшли свого дідуся-татуся!

Тобто як вам сказати: отак, як подивитися, вони його знайшли, а як подивитися отак, так вони його зовсім не знайшли.

Притулилися таточко до іншої мамочки.

Ролю тої іншої мамочки почала виконувати заступник голови Дніпровського басейнового комітету профспілки річників К. О. А., вона ж водночас і заступник голови виконкому Подільської райради депутатів трудящих по роботі серед жінок.

От що значить неправильно зрозуміти свою власну лекцію: «Моральні риси радянської людини».

Зрозуміти, так сказать, діаметрально навпаки.

Хоч, положим, О. А. В. до цього не звикати!

Перед нами лежить документ про те, що В. ще 1941 року, під час Вітчизняної війни, бувши комісаром госпіталю, у Воронезькому ЗАГСІ розвівся й наново одружився.

Так і написано:

Зверху: «Зареєстрований у розлуці ЗО грудня 1941 р.»

Знизу: «Зареєстрований у шлюбі ЗО грудня 1941 р.»

А сім'я, з якою він побрався 1925 року, жила десь там, у тилу, благаючи долю, щоб зберегла їм їхнього батька й чоловіка.

Де та воронезька сім'я — невідомо, бо після демобілізації В. повернувся до своєї старої родини, з якою й жив до останнього часу, коли його потягло на новину.

…А що гадає нова наречена, К. О. А.?

Який вона дає приклад для жінок, що ними вона іменем райради керує?

Нововипеченому женишкові та його нареченій — гоорькоо!

Ф'Ю! Ф'Ю!

Одружилися молодята. В Єнакієві, Сталінської області[7] Єнакієве — велике промислове місто. Донбас. Народ там любить одружуватися. Виростуть, вивчаться, почнуть працювати, покохають одне одного і до ЗАГСу. Молодому подружжю дають сімейну квартиру.

Так от: одружилися, значить. Та й кажуть:

— Гроші в нас єсть! Квартира — єсть. Купимо ми, значить, собі: двоспальне ліжко, стола, стільців, шифоньєра, шафу для книжок. І таке інше теж купимо! Ходімо!

І пішли. Ішли, йшли по Єнакієву:

— Де ж той мебльовий магазин?

— Ага, ось! Мебльовий магазин (так на фанері написано) відділу робітничого постачання металзаводу!

Зайшли. Сидить дядя, а перед дядею один незграбний великий стіл, на якому крейдою написано: «Проданий». Пішли далі.

— Ага, ось! Мебльовий магазин № 8 «Змішторгу». Сидить дядя. Вони до дяді:

— Ми хочемо купити ліжко, м'який диван і т. д., і т. д.

— Ф'ю! Ф'ю! — свиснув дядя. — Чого захотіли?!

— Не буває?

— Буває, та дуже рідко! Дістати, — питаєте, — де? Можливо, що на базарі дістанете. А то в Сталіно, чи в Горлівці, чи в Києві, чи в Харкові, чи в Москві! Мало де можна дістати! Тільки не в Єнакієві.

…Хороше місто Єнакієве. А от щоб полежати після обіду на дивані, треба їхати в Сталіно.

…Єнакієвські торгорганізації! Ф'ю! Ф'ю!

«ОТАК РОБІТЬ, ЯК Я РОБЛЮ…»

Директор школи С. Г. П. прибіг до фізкерівника К. з криком:

— До нас їде…

— Ревізор? — перебив К.

— Гірше! — підстрибнув С. — Інспектор Вінницької облнаросвіти Л. до нас їде! Он хто до нас їде!

— А чого вона до нас їде?

— А того вона до нас їде, щоб перевірити, як. ми малописьменність та неписьменність зліквідували!

— Ой! Ойойой! — тоді вже й собі підстрибнув К. Що ж робити?

Трапилося це наприкінці лютого 1952 року в селі Великій Бушинці Немирівського району Вінницької області. І трапилося це з такого приводу.

Переписом на 1 вересня 1951 року в селі Великій Бушинці виявлено, що там затаїлося кілька десятків неписьменних і малописьменних.

Педагогічна рада школи доручила навчити їх грамоти К. та його дружині Р. О. В.

їм було доручено уточнити, скільки є в селі неписьменних і малописьменних, утворити групи й організувати навчання.

Було це восени 1951 року.

Ухвалили, потім не створили умов, потім забули, потім К. взагалі махнув на це рукою, потім ото й трапилося:

— Ой! До нас їде інспектор Л.! Що робити? Ой! Ви гадаєте, не придумали, що робити? Придумали!

…— Ти пиши протоколи засідань, де ми, мовляв, обговорювали динаміку ліквідації.

…— Ти заповнюй журнали відвідувань… … — Ти проставляй оцінки!

…— Ти біжи клич учнів 3–4 класів, хай швиденько диктанти пишуть! Тільки не кращих, а гірших учнів; щоб більше помилок було!

…— Ну, миттю!

— А як забажає інспектор побачити когось із «ліквідованих»?

— Скажи тещі, хай під неписьменну підмалюється, сидить і чекає!

— Та в мене така теща, що мене ліквідує! Хай краще ваша!

— Добре, моя підмалюється! Приїхала Л…

Все їй було показано, розказано…

— Ой молодці! Ой молодці! — заойкала Л. — Оце робота! Зразкова робота! А можна побачити когонебудь із навчених?

— Аякже! Така була темна, така темна, що ніколи й книжки не бачила, а тепер самі побачите!

Увійшла теща, низенько вклонилася.

— Навчилися, бабусю, читати?

— Аякже! І зразу:

— Ми не раби! Раби не ми! Ми були рабами! К. підказує:

— Ви, бабусю, пальчиком, пальчиком водіть!

Теща зиркнула на К., а палець у неї аж засмикало, щоб у дулю зсукатися, проте повела по книжці пальчиком:

— Ми не раби! Раби не ми!

Задоволена й радісна, повернулася Л. до Вінниці.

Потім уже було підписано протоколи іспитів, одержано за роботу гроші і т. д., і т. ін.

…Вінницький обласний відділ народної освіти після інформації Л. виніс спеціальну постанову, де роботу по ліквідації неписьменності і малописьменності в с. Великій Бушинці рекомендував, як зразковий приклад для всієї області.

Постанову цю розіслано по всіх райвно:

— Ліквідуйте так, як ліквідують у селі Великій Бушинці! Наслідуйте їх!

ЗДОРОВЕНЬКІ БУЛИ!

Директорові

Костянтинівського цегельного заводу «Червоний будівельник» Г. С. С.

Дозвольте зайти, Григорію Семеновичу! Можна? Я — на хвилиночку!.. Тихо, тихо, тихо! Не лайтесь! Дуже вас прошу, не лайтеся! А коли вже ви без лайки не можете, то хоч не так уже брутально, не з такими поверхами, інкрустаціями й викрутасами, як «криєте» ви, Григорію Семеновичу, своїх підлеглих, невважаючи ні на звання, ні на вік, ні на стать!

Давайте хоч на сьогодні пристойно поговоримо!

Як ся маєте, Григорію Семеновичу?

Екскаватором здобуваєте плину чи вручну?

Вручну, кажете? «Дутик», кажете, не дає?

Ото гемонський той «дутик»?!

На ВолгоДоні, у Сталінграді, в Каховці, в Куйбишеві, на далекій Амудар'ї екскаватори перемогли всіх «дутиків», а вас «дутик» переміг… Сильний дуже він у вас.

Як план? Скільки браку?

Та киньте, прошу я вас, перо…

Одірвіться хоч на хвилиночку від чергового наказу про «сувору з попередженням»…

Ви ж за короткий час своїми наказами відпустили 536 покараньстягнень і довели вже до 2,5 (двох з половиною!) стягнення на кожного робітника й службовця, що мають щастя працювати під вашим «матовоповерховим» керівництвом!

Хочете довести середнє число стягнень до трьох, до п'яти, до десяти на штатну одиницю?

Я прекрасно розумію, що це робота дуже важка і дуже марудна, коли до неї ставитися з таким, можна сказати, ентузіазмом, як це робите ви!

І з такою, як би це сказати, скрупульозністю.

Догана… Сувора догана… Сувора догана з попередженням… Сувора догана з останнім попередженням.

Та й щедрі ж ви, нівроку, Григорію Семеновичу, на догани!

Головного механіка заводу т. Т. за цей тільки рік ви «нагородили»: двома доганами, одною доганою з попередженням, трьома суворими доганами, двома суворими доганами з попередженням і трьома суворими доганами з останнім попередженням…

Це — не математика, а вже ніби якась містика, Григорію Семеновичу!

Самі подумайте: тричі останнє попередження!

Це щодо доган…

Ну, а там іще: «утримати із зарплати», «позбавити прогресивної оплати» і, накінець, — «до суду!».

І до того ви вже «досудикались», що народний суддя т. Е. заволав:

— Рррятуйте!

А ви на суддю і в прокуратуру, і в Міністерство юстиції:

— Судити не хоче!

Григорію Семеновичу! Коли ви своїх людей не жалієте, хоч народного суддю пожалійте!

Так же можна загнати людину!

А як у вас, Григорію Семеновичу, із спеціалістами?

Всіх уже порозгонили чи, може, хоч «на насіння» когось залишили?

Мені не хочеться нагадувати вам тут, скількох чоловіка спеціалістів ви звільнили (повашому, «вигнали») за короткий час, — ви це й самі добре знаєте!

Нагадаю тільки про комсомолку т. Р. Пам'ятаєте?

Тов. Р. каже:

— Брак!

А ви кажете:

— Перший сорт!

Де тепер т. P.? Аж на Артемівському цегельному заводі.

І вам тепер спокійно: тепер уся продукція може йти без перепон першим сортом…

Здорово ж ви, Григорію Семеновичу, адмініструєте…

…Тихо, тихо, тихо, Григорію Семеновичу! Не лайтеся! Я зараз піду… Тихо, тихо, тихо… Я вийду, а ви вже тоді будуйте свої словесні поверхи аж до піднебесної канцелярії.

Мені ваша лайка не до серця.

Від вашого Перця

ЗДОРОВЕНЬКІ БУЛИ!

Лист до директора Народицької МТС (Житомирської області) А. М. П.

Здоровенькі були, Микито Павловичу! Ви знаєте, з чим я, Перець, маю (щоправда, не за дуже велику честь) вас, Микито Павловичу, привітати? Із силовим вашим рекордом. Я ніколи не думав, що ви такий силач! А ви взяли та самого В. перевернули… Якого В.?

Матвія Івановича, знатного майстра комбайнового збирання льону, того самого Матвія Івановича В., що торік зібрав льонокомбайном 127 гектарів льону, виконавши своє сезонне завдання майже на 300 процентів.

Цього року, як ви знаєте, Матвій Іванович зобов'язався зібрати 150 гектарів.

Він собі зобов'язався, а ви собі подумали:

«Дідька лисого збереш! Дивись ти, який ізнайшовся: рекорди дає, в газетах про нього пишуть, слава про нього по всьому Радянському Союзу лунає… А я що? Мені ніякої слави!»

І ви таки не дали М. І. В. виконати своє зобов'язання. Ви наказали в перший же день виключити в'язальну секцію, а потім зовсім зняли з роботи по збиранню льону комбайн В., коли він зібрав льон тільки з 72 гектарів.

От М. І. В. і не зміг виконати свого зобов'язання. Ваша, Микито Павловичу, зверху!

Далі. Матвій Іванович, відремонтувавши як слід льонообробну машину ТЛ40, зобов'язався обробити 400 центнерів високоякісного волокна. Обласне керівництво вирішило біля його агрегату провести семінар машиністів льонообробних машин.

Він собі зобов'язався, а ви собі подумали:

«Дідька лисого обробиш! Я тобі дам рекордів, я тобі дам слави!»

Тількино пороз'їздилися учасники семінару, ви наказали забрати на інші роботи трактора від агрегату М. І. В. І робота припинилася на шість днів. Після втручання в цю справу райкому партії ви трактора повернули, та, проте, і в уса собі не дмухнули, щоб допомогти т. В. укомплектувати бригади для круглодобової роботи. Ви йому довго не давали динамо, не давали електролампочок, і агрегат ночами простоював.

Ваша — зверху!

Так, значить, Микито Павловичу, слави закортіло?

Ну, от я вас і прославляю: хай усі знають, як ви допомагаєте своїм знатним комбайнерам.

Хай усім відомо буде, як ви розвиваєте творчу ініціативу своїх працівників, як ви вставляєте їм палки в колеса. Хай усі довідаються, як ви дбаєте про підвищення продуктивності праці, як підтримуєте передове, прогресивне…

Поділіться нею, цією славою недоброю, з своїми обласними покровителями та опікунами — начальником управління сільського господарства т. П. і начальником управління МТС т. Т., які, засліпившись вашим підлабузницьким хлібосольством, не помічають ваших антидержавних витівок.

Та й т. Б. (того, що сільськогосподарським відділом у районі керує) — свого приятеля найщирішого — при цьому не забудьте.

Утішайте, зігрівайте цією славою серце!

Від вашого Перця

ЗДОРОВЕНЬКІ БУЛИ!

Лист Менделеві Ноєвичу Л., Мордкові Ароновичу В. та дванадцятьом іншим, которі і т. д. і т. ін.

Здоровенькі були, Менделю Ноєвичу, Мордку Ароновичу та дванадцятеро інших, которі, як і ви, трудяться на ниві нашої мотоциклетної промисловості на Київському мотоциклетному заводі, ніяк не зупиняючися на досягнутому.

З мотоциклетним вас привітом!

Як живеться, як працюється?

Скажіть, прошу я вас, дуже трудно, закінчивши сільськогосподарський інститут чи технікум, працювати в мотоциклетній промисловості?

Я питаю не про те, як після закінчення сільськогосподарського вузу влаштовуватися чи на мотоциклетному заводі, чи навіть акушеркою, це, я знаю, не трудно: там дядя, там тьотя, там дідуся, там бабуся, там братишка, там блатишка, там завкадрами, а на Київському мотоциклетному заводі ще й секретар парторганізації О. М. — чи поодинці, чи гуртом, — дивись, і влаштують, і держать, та так держать, що ні райкоми, ні обкоми вирвати не можуть…

Кріпко оберігають вас усіх, як незамінних спеціалістів у мотоциклетному виробництві.

Молотовський райком партії[8] (Київ) ризикнув був направити вас працювати там, де вам належало працювати (в сільському господарстві), — куди там?! Він запропонував вам з'явитися до сільськогосподарського відділу обкому партії, щоб там оформитися… З вас 10 чоловіка — члени партії, а з'явилося тільки троє…Та й ці троє, на пропозицію обкому, не пішли до обласного управління сільського господарства! Ні! Ні!

Зразу всі похворіли!

Та так кріпко похворіли, що ви, Менделю Ноєвичу, чкурнули в командировку аж в Ірбіт (Свердловська область) аж до 29 січня 1953 року, а ви, Мордку Ароновичу, так захворіли, що 24 грудня і до райкому партії не в силах були з'явитися, і тільки аж через два дні (26.ХІІ—52) теж махонули в Ірбіт мало не на цілий місяць…

Що воно за Ірбіт такий, що ви туди тікаєте, щоб з Києва на роботу по своїй спеціальності не їхати? Не Ірбіт, а просто всіх скорбящих радість…

Одне слово, викрутилися…

Ну, ще раз кажу, що це я, більш-менш, розумію.

А от мені дивно, як, приміром, закінчивши сільсько-господарський інститут, можна бути старшим інженером-технологом (Л., Г.), начальником цеху (В.), старшим інженером-конструктором (В.) і т. д. на мотоциклетному заводі?

Дозвольте вас трішки проекзаменувати.

Скажіть, будь ласка:

— Який вегетаційний період у переднього колеса в мотоциклі?

Або:

— На яку глибину треба орати під карбюратори і чи можна комбайнами косити урожай коробки швидкостей?

Я гадаю, що ви, як мотоагрономи, всі ці питання — раздва! — і на «відмінно»!

Бажаю вам у житті третьої швидкості і інших всіляких радіаторів та карбюраторів в ущільнені строки і на високому агротехнічному рівні.

Ходіть здорові (із заводу)!

Од усього серця.

Від Перця

И ХОРОШАЯ, И ПОЛЕЗНАЯ КНИГА

Какое замечательное, полезное дело делает редакция журнала «Крокодил», вьшуская свою «Библиотеку «Крокодила»…

Скоро мы будем иметь удовольствие приветствовать крокодильцев с випуском книги их библиотекой под № 100.

Большое зто и полезное дело.

Мн, перчане, на Украине подхватили пример «Крокодила», издаем «Библиотеку «Перця», и вотвот выйдет первый десяток перчанской библиотеки.

93 книга «Библиотеки «Крокодила» — шестнадцать фельетонов Е. Весенина под названием «Будем знакомы».

Е. Весенин познакомил читателей с целым «букетом» тех типов, о которнх в партийной прессе и на партийных сьездах и конференциях говорят:

«Зла в нашей жизни немало и фальшивих людей немало. Для их разоблачения нам нужна острая, беспощадная сатира».

Вот с такими фальшивыми, вредными людьми и познакомил нас Е. Весенин в своей книге.

Правду говоря, знакомство с такими людьми нам, читателям, не особенно приятно, — но автор в зтом никак не виноват, — он сделал полезное дело, показав их широкой советской общественности, и никакого нет сомнения, что после выхода книги Е. Весенина таких людей будет меньше.

Книга написана просто, ясно, хорошим литературным языком, иллюстрирована хорошими рисунками художника Б. Фридкина и фотографиями «героев».

Нужны ли зти фотографии, уже печатавшиеся в журналах и газетах?

Безусловно, нужны.

Некоторые «шляпы», возможно, уже исправились и перестали быть разинями и шляпами, но все прекрасно понимают, что автор борется не с Петром Петровичем или Сергей Сергеичем, а борется он с известным общественньгм явлением, носителем которого были Петры Петровичи и Сергей Сергеичи… Исправились — хорошо! И другим наука будет.

Читаєм книгу Е. Весенина: и смешно, и горько! Хорошо: смех не для смеха! Зто и єсть сатира!

А как не засмеяться, читая, например, такой акт из фельетона «Проделки морфея»:

«Сего числа в 3 часа ночи по Сергеевскому переулку д. № 7, кв. 13, упал из окна из своей комнаты со 2го зтажа грн Й. Петр Николаевич. Причина падения, со слов Н., за естественной надобностью. Прнгнул из окна впросонках при сновидении, как будто бы на даче, ще и проживал лето, где окна низкие и часто в шутках прыгали из окна. Упал грн Н. гольш, в одних трусах. Запаха алкогольньгх напитков нами замечено не было, последний нами и был отправлен со «скорой помощью» в больницу».

Не смешивай дачи с городом! Не прьггай из окна!

Хорошая книга!

ВИТРІШКИ

Деякі наші кооператори по деяких наших крамницях, деяких наших сільських (та й не тільки сільських) споживчих товариствах скидаються на того класичного кооператора, що був дуже чемним, дуже ввічливим і обслуговував своїх покупців дуже делікатно.

— У вас є гвіздки? — запитували того кооператора.

— Що, прошу? — дуже ввічливо перепитував кооператор.

— Гвіздків мені треба!

— Яких вам треба гвіздків? — ще чемніше перепитував кооператор.

— Та таких гвіздків, щоб можна було прибити дошку чи там обаполка.

— Значить, вам треба великих гвіздків?

— Ні, не сказав би, щоб дуже великих.

— Так тоді, може, вам потрібні маленькі гвіздки?

— Та ні, й не маленькі…

— Ага, розумію! Вам, значить, треба середніх гвіздків?

— От, от, вроді як середніх!

— Розумію! На жаль, дорогий товаришу, у нас нема ні великих, ні середніх, ні маленьких гвіздків! А от, може, вам вухналю треба?

— Та не завадило б y вухналю!

— Вухналю, на жаль, у нас нема, а ви візьміть пудри! Поголитесь, потім попудритесь, і тоді і не щемить, і не свербить…

От зайдіть ви, приміром, у крамницю в селі Бужанці, або в селі Кам'яний Брід, або в Хиженцях (всі ці села Лисянського району) та й запитайте:

— А чи не можна у вас купити хустку?

— Нема.

— А картуза?

— Нема.

— А лопату?

— Нема!

— А зубну пасту, а заварний чайник, а зубний порошок, а гасову лампу, а радіоантену, а учнівський пенал, а гуталін, а чорнил, а соску для немовляти, а ґноту для лампи?

— Нема, нема і нема!

У Кучківській філії Яблунівського ССТ нема скла і для вікон, і для ламп.

У Боярській крамниці під час перевірки не було цигарок. У селі Вотилівка нема в продажу чаю, оцту.

— Так дайте ж хоч горілки! Вип'ю з горя сто грам!

— Нема!

По багатьох крамницях Лисянського району нема в продажу гасу.

А тим часом на 1 серпня на складах Лисянської райспоживспілки із цього краму, крім голови райспоживспілки тов. Шульги, було скла для вікон 300 ящиків, лампового скла № 7 і № 10—1.900 штук, оцту — 600 пляшок, вина різного — 612 пляшок, цигарок різних більш як 300 тисяч штук, лопат різних 500 штук, зубного порошку 1000 коробок, пасти зубної 40 десятків, чайників заварних 500 штук, гуталіну 5 тисяч коробок, сосок — 800 штук, ґнотів для ламп 4 тисячі і т. д.

Оперативність, як бачите, у Лисянської райспоживспілки точнісінько така сама, як у Омелька з «Мартина Борулі»:

— Якби ж чоловік крила мав? А то поки встанеш, поки дійдеш…

…А чого, власне, посміхається голова Маньківської райспоживспілки тов. В.?

В перевірених 18 торговельних підприємствах не було фасованої солі, а в крамниці № 4 Соколівського ССТ взагалі не було ніякої солі…

По багатьох сільських крамницях нема кави, нема чаю, зубного порошку, цигарок, махорки, вина, горілки.

Голова Бабанської райспоживспілки тов. П. махає рукою.

— Та що там говорити: та я й виділеного мені гасу не вибираю, хоч у Бабанській, Доброводській, Вишнепільській, Оксанинській, Сушківській, Легедзинській та по інших крамницях гасу нема! Нема, та й уже!

— А чим же вечорами народ світить?

— Очима! Гарячі в його очі! Особливо в парубків та дівчат! А старі хай спати лягають!

Голова Шполянського радгоспробкоопу тов. С. зрадів:

— А я гадав, що тільки по моїх крамницях нема гасу та солі. А воно я неодинокий, слава тобі господи!

— А чим же ви торгуєте? — запитали ми працівників прилавка по цих крамницях.

— Витрішками!

«Не так, як в Одесі,— подумали ми. — В Одесі, там справа інша».

— Дайте мені склянку води!

— Вам із сиропом чи без сиропа?

— Ні, мені без сиропа!

— А без якого вам сиропа?

Оце обслуга! Це вам не витрішки!

ВОВК ЧИ СОБАКА

Група мисливців с. Октябрського Добропільського району Сталінської області — Дан, Барвинський, Бодрий, Соболь та Калашник — 20 жовтня 1953 року облавою вбили двох вовчиць. Не вовків, а вовчиць. Шкури надіслали у Добропільську контору райзаготживсировини. Завскладом Роберт понюхав вовчі шкури.

— Собаки! — каже.

— Як собаки, коли це вовки, та ще й вовчиці? — запротестували мисливці.

— Собаки! Отакий і в мене колись собака був, — каже Роберт. — Сірий! Гавкав! Ви мене не піддурите: я на собаках собаку з'їв!

Послали шкури в Харків, на базу, — Польова вулиця, № 87.

З Харкова надійшов акт:

— Вовки! Два! Кавказькі!

Та то дідько з ними, що вони кавказькі, а от, чи самці вони, чи самиці, ніяк мисливці цього не доб'ються, а від цього залежить винагорода: за самицю належить більша премія.

Ну що порадити товаришам мисливцям?

Понашому, слід скласти такого акта:

— Я націлився, а вона в цей момент пудрилась!

Може, тоді харківські спеціалісти повірять, що таки справді була вовчиця.

А Роберта треба навчити, як одрізняти вовка від собаки.

Скажіть йому, що собака гавкає і що його звуть Шарик, а вовк виє і звуть його навпаки — Вовчикбратик.

ВСУЄ ЗАКОНИ ПИСАТИ…

У Вільховатці на Харківщині будують школусемилітку за типовим проектом.

Школа мала бути збудована до 25 серпня 1953 року.

10 грудня 1953 року обласна інспекція Державного архітектурнобудівельного контролю відмовилася скликати державну комісію для приймання школи в експлуатацію, бо багато було ще недоробок.

Місцеві районні організації екнули:

— Е! Що нам державний контроль! Займай школу! Учись, хлопці!

І вчаться хлопці в недоробленому вогкому, з несправним опаленням будинку.

Актом від 10 грудня 1953 року констатовано багато відхилень од проекту, а саме: у квартирі директора замість санвузла збудовано кладовку; при кімнаті техперсоналу не збудовано тамбура й кладовки; у кімнаті техперсоналу нема кухні; у самій школі замість санвузла збудували класну кімнату…

І т. д. … І т. ін. …

Взагалі, коли прочитаєш того акта, виходить, що школу будували не за типовим проектом, а за типовим відхиленням від проекту.

І дивно робиться: навіщо ж тоді проекти?

Може, спеціально для того, щоб їх ігнорувати?

Так тоді взагалі краще будувати на «шалайбалай», а воно, може, візьме та й «получиться», як у проекті.

Школу будував Харківський обласний трест № 2 Міністерства житловоцивільного будівництва УРСР, з чим ми його й вітаємо.

КОНТОРА ПИШЕ…

На підставі постанови Ради Міністрів УРСР і ЦК КП України від 20 серпня 1953 року «Про заходи для поліпшення постачання молока дітям раннього віку по містах та промислових центрах України» Міністерства сільського господарства, охорони здоров'я та легкої й харчової промисловості в жовтні 1953 року затвердили тимчасову інструкцію по відбору молочних ферм у колгоспах та в радгоспах для цієї справи і санітарні правила по одержанню молока на таких фермах.

Керуючись цією інструкцією, обласні управління сільського господарства в Києві, Харкові і т. д. обслідували й одібрали ферми для постачання молочним кухням молока.

Ясно?

Ясно!

Але як же, щоб при такій нагоді «контора» та не записала…

Ну, і з'явився так званий «санітарний паспорт молочної ферми» аж на 63 артикули та ще й з двома підартикулами, заступником міністра охорони здоров'я УРСР т. Б. затверджений.

Чого тільки нема в тому «санітарному паспорті»!..

…11. Як часто вивозиться гній…

…13. Відстань гноєсховища від ферми…

…17. Убиральня є, нема; двері в ній є, нема (підкреслити).

…31. Чи є рукомийник…

…32. Чи миє доярка руки перед доїнням…

…37. Чи миються дійниці…

Майте на увазі, що це паспорт для ферми, що п вже комісія одібрала для постачання дітям молока.

Невжетаки автори паспорта припускають, що в нас є молочні ферми, де не миються дійниці, де доярки не миють руки?

А найсерйозніше в тому паспорті запитання… …29. Чи підв'язується корові хвоста: так, ні (підкреслити).

А що робити в таких випадках: хвоста корові прив'язали, а вона, гемонська, взяла та й висмикнула?

Прооопало молоко! Та ще коли на фермі електродоїння!

…Люблять у деяких наших «конторах» пописати, ой же ж і люблять!

АЖ ПАЛЬЦІ ЗНАТИ!

Як їхати з Чигирина (це Черкащина) на Олександрію (це вже Кіровоградщина), так зразу за Чигирином буде хороше село Галаганівка, а за Галаганівкою буде теж хороше село Стецівка. Галаганівку ви проїдете, а до Стецівки на цей раз не доїздіть, а біля містечка повертайте ліворуч на дорогу, що веде в село Бітове.

Доріжка там благенька, проте проїхати можна.

Так ви будете їхати, їхати та й доїдете до річки Тясмина.

Власне, як по совісті сказати, то там Тясмин уже не річка, а широченький рівчак, шлюзом перетятий.

А чого воно, запитаєте ви, з хорошої річки Тясмина зроблено рівчак?

Пояснити це ми не можемо, бо не знаємо. Подейкують, що з річки значно легше зробити рівчак, ніж з рівчака річку.

А шлюз, запитаєте ви, навіщо? Та й не один, кажуть, шлюз, а цілих три, чи що?

Теж достеменно нам не відомо. Дехто каже, щоб вода з Тясмина тим рівчаком зовсім не витекла у білий світ, а дехто, которі сердитіші, ті пояснюють:

— То вони риби з Дніпра в Тясмин не пускають! Ну, одне слово, гідромеліорація…

Гідромеліорація, звичайно, річ дуже корисна. Головне в тому — як вона здійснюється.

Спробуйте, наприклад, подивитися на роботу, — коли це можна назвати роботою, — Кіровоградського обласного меліоводбуду, де начальником т. С, а головним інженером т. М.

Ще як під'їздите ви до того, — ну вже, хай буде! — Тясмина, вас вражає величенька, так гектарів на шістдесят, ділянка землі, де стирчить убоге бадилля рідкуватої махорки, щось таке ніби виприндилося на капусту, похнюпилися сухопечальні кущі помідорів, а на величенькому шматі землі повипиналися із землі щурячі хвостики…

— Що воно таке? — дивуєтеся ви.

— То, звиняйте, наша цибуля! — скажуть вам.

А потім із тремтінням, сердитим тремтінням у голосі скажуть вам, що то і є ділянка поливної землі колгоспу імені Жданова (село Стецівка Чигиринського району Черкаської області), і розкажуть вам історію цієї поливної землі.

Печальну вам розкажуть історію!

Ні, вірніше, не печальну, а обурливу!

Ще в 1951 році Кіровоградський (тоді Чигирин належав до Кіровоградської області) меліоводбуд зобов'язався побудувати на Тясмині помпу, провести труби і т. п., щоб обводнювати оту саму земельну ділянку.

А колгосп імені Жданова зобов'язався заплатити Кіровоградському меліоводбуду 74.002 карбованці і, крім того, виконати, за договором, на 28.935 карбованців земляних робіт.

Колгосп імені Жданова свої зобов'язання виконав чесно: гроші заплатив, роботу зробив та ще й 12 кубометрів дощок позичив меліоводбудові.

Дошки, між іншим, у степу значно дорожчі, ніж меліоводбудове «їйбо, віддам!».

Що зробив Кіровоградський меліоводбуд?

Помпу сякутаку він поставив і труби сякітакі попрокладав…

— Ну! Раздва! Помпонули!

Воно води сьорбнуло, біля помпи бризнуло, обводнило виконробові робу і засюрчало не по трубах, а куди йому забажалося — на всі боки!

Пастушки були дуже задоволені: «хвонтан» у степу!

Четвертий рік плачуть сто з гаком тисяч колгоспних грошей, щороку колгоспники готують землю для обводнювання, сіють, садять, бо щороку Кіровоградський меліоводбуд обіцяє:

— Готуйтеся! На цей раз уже як поллється, як поллється, так тільки холоші підкочуйте та спідниці підтикайте!

Правда, кіровоградські меліоводбудівці приїздять, молотком по помпці цокають, труби ніби пригвинчують, цементом навкруги ляпають:

— Давай!

Воно тільки біля помпи: чвирк!

А тоді ще до керівництва колгоспу:

— Готове! Приймай! Підписуй акт! Та ще й з криком!

І так четвертий рік!

Сміються люди…

А воно зовсім не смішно!

Коли підрахувати, скільки це все колгоспові коштує, ой, як це не смішно!

Не кажучи вже про сто тисяч колгоспної готівки, скільки щороку вкладається праці, насіння і т. д.

Хто за це все відшкодує колгоспові імені Жданова?

Ми гадаємо, що все це підрахувати можна, і хто відшкодуватиме, прокуратура теж має змогу встановити…

А от хто відновить престиж обводнювального землеробства, вщерть скомпрометований у Чигирині такою «роботою» Кіровоградського меліоводбуду? Хто?

УДАЙБУДИ

Ви, мабуть, були на будівництві Каховської гідроелектростанції? Не були?

Коли не були, то в журналах та в газетах фото бачили? Правда, грандіозне будівництво?

Перемички, котловани, електрика, бетон, гудрон, веселий народ і веселі пісні… Каховка — на Дніпрі.

У сивий Дніпро вливається сивувата річка Сула, а вже Сула приймає в себе чудесну, тихомрійну, казковоколискову річку Удай, з очеретяноосоковими берегами, із задумливими над водою вербами…

А які були в Удаї щуки! А язі! А соми!

Як гнався, кажуть, віщий Олег за печенігами, підскочив до Удаю, а печеніги бігли лісом, і дуже, кажуть, прудко, так він, Олег, щоб перерізати їм шлях, кинувся на човнах по Удаю. Не наздожене. Закинули неводи, наловили сомів, язів та щук… І що придумали? Сома у човнах у корінь, дві щуки на пристяжку, а язі — на винос: наздогнали — і на капусту печенігів порубали. Із сомів, та із щук, та з язів наварили юшки і добре після січі пополуднували.

Отака була риба в Удаї…

Ну, гаразд…

А причім тут Дніпро, Каховка, будівництво Каховської гідроелектростанції?

Де — Удай, а де — Каховка? «Где Днепр, — где имение?»

Так повинні ви знати, що на тихомрійному Удаї тепер теж провадиться велике будівництво.

І коли Каховське будівництво має на меті добробут народу, то Удайбуди мають зовсім протилежну ціль — вони похижацькому нищать народне добро.

Чому ми говоримо Удайбуди, а не Удайбуд?

Бо коли на Дніпрі в районі Каховки народ споруджує одну дамбу, то на Удаї споруджено загатдамб проти кожного села по п'ять, а то й більше…

Мета цих Удайбудів — виловити, винищити дощенту, позвірячому «зничтожити» нащадків отих самих сомів, щук та язів, що ними колись віщий Олег печенігів був випередив.

У Прилуцькому районі, по Удаю, від села Переволочної до села Рибці (відстань не велика!) перегачено річку в шести, а то й більше місцях.

Загати пороблено капітальні. Щоправда, без арматури, без бетону, проте всі загати («язи» — іи> так вони звуться) побудовано з добірного будівельного лісу: з дубини, з сосни, вільхи і т. ін., скріплено добрими залізними скобамигаками, над якими кріпко потрудилися ковалі.

Це тільки між селами Переволочною й Рибцями.

А в інших місцях! Та таке ж саме коїться і в інших місцях на Удаю.

Бідолашній рибі нікуди поткнутися.

Взимку, особливо під час придухи, рибу ту виловлюється сотнями центнерів, велику і малу, живу й неживу. Великою й живою спекулюється, а малою та неживою годують свиней, птицю і т. ін.

Хто ж ці хижаки?

Це — безсовісні рибалки й нерибалки із сіл Рибці, Леляки, Красляни, Варва, Подище.

Рибу — глушать. Хто? 18 серпня 1954 року глушив рибу мешканець села Федот Г. Та хіба тільки він сам?

В районі урочища Сокільня, між селами Ладаном та Полонки, від основного річища Удаю вбік попрокопувані канави. Для чого? Під час придухи риба кидається в ці канави дихнути свіжим повітрям, бо там є джерела… Там їй і кінець. Із тих канав хижаки вигрібають заморену рибу…

Канави оберігаються, щоб, не дай бог, хтось «чужий» не зазіхнув на «їхнє» добро…

А спробуйте зауважити, присоромити…

— Іди, йди! Що — кілка забажав? Хазяїн знайшовся!

Не знайдете ви вже в цих місцях на Удаї ні сомів, ні щук, ні язів, що їх можна було б у човен запрягти… Винищили!

…Удай, ліси й луки над Удаєм кишать браконьєрами.

В недозволений час, недозволеними способами винищують браконьєри і птицю, і звіра.

Полювання 1954 року дозволено, як ми знаємо, з 21 листопада.

31 жовтня бачили мешканця села Подище Михайла Б. з убитим зайцем.

Того ж таки 31 жовтня бачили у мешканця Банківського хутора Данила Б. три свіжі лисичачі шкірки.

Таке враження, що на Прилуччині хижакам і браконьєрам нема ніякого спину.

…А про це все, між іншим, писано і районному прокуророві, і голові районної Ради товариства мисливців та рибалок.

А що ж вони?

Очевидно, так: «Писала, мовляв, писака…»

0,5…

Ноль цілих і п'ять десятих… Чого?

Ви гадаєте: цукру, меду, мила, тоннокілометра чи ділового поросяти? Не вгадали!

Ноль цілих і п'ять десятих заступника директора по господарській частині Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії Академії наук УРСР.

Отак, значить, постановила Президія АН: скоротити заступника директора по господарській частині.

А як усетаки інститут багатогалузевий, майна має багато, треба ж комусь і майном відати, і кредитами розпоряджатись, і майно постачати, і за майно відповідати, бо інститут має дорогу звуко і кіноапаратуру, виряджає експедиції, провадить сесії, конференції,— без господарника аж ніяк не перебутися, — знайшли мудре рішення: дати півлюдини.

Дано інститутові замість цілого бухгалтера — півбухгалтера.

Так поволеньки-поволеньки можна дійти й до 0,5 цілого інституту етнографії.

А й справді: навіщо ціла пісня, коли можна проспівати півпісні, хоч би й так, наприклад:

Скину кужіль на майора, Ой, ще трішки, трішки, трішки, Надокууучили!

Народ, очевидно, передбачив таке ставлення Президії АН до етнографії й фольклору і вже почав творити скорочені прикази, на кшталт: «Ори, мели, їж!»

Економія — економією, та не так же, як той казав: «Наше діло півняче: проспівав, а там хоч не розвидняйсь!»

ХВОСТОВА МЕХАНІЗАЦІЯ

У колгоспі ім. Першого травня НовоОдеського району Миколаївської області на тваринницьких фермах нема ніякої механізації, нема підвісної дороги, нема автопоїлок. Ферми не мають запасу подрібнених кормів. Частогусто подрібнювач кормів ламається, не працює. Надої молока в цьому колгоспі найменші в районі.

І от на колгоспну ферму прибув директор Новоодеської МТС Н. І. М. разом із головним зоотехніком К. І. К.

— Ну, тепер справи в нас підуть! — зраділи колгоспники. — Почнеться механізація!

— Чому такі довгі хвости в корів? — суворо запитав директор МТС.

— Та… знаєте… влітку мухи, ґедзі… Вони обмахуються! — пояснив зніяковілий завфермою.

— Пообрізати хвости! Негайно! Махають хвостами, молоко тільки вимахують! — наказав М. і, вхопивши ножа, почав одтинати переляканим коровам хвости.

89 корів залишилися з обрізаними хвостами. Після такої операції молока в корів поки що не побільшало.

Товариш директор, очевидно, переплутав прислів'я, що молоко в корови на язиці, і вирішив, що молоко в неї у хвості. Не буде хвоста — молоко залишиться у вимені.

Отакий механізаторноватор!

Не треба казати т. М. й про те, що молоко в корови на язиці, а то ще почне язики коровам прикорочувати!

ІДІОСИНКРАЗІЯ

І
Ідіосинкразія — слово грецьке, але воно вже і в нашій мові набрало громадських, так би мовити, прав.

Ідіосинкразія — це своєрідний патологічний стан людського організму, коли той організм має збільшену, хоробливу вразливість на деякі речі.

На харчові, приміром, продукти…

Попоїсть людина, приміром, раків, а в неї тіло береться сверблячими пухирями, на людину нападає кропив'янка.

Є люди, що не переносять, наприклад, меду, груш, малини і т. д.

Хороблива вразливість буває на ліки. Усі люди вживають, приміром, хіни, або йодних препаратів, а є хворі, що покуштує крихту хіни і відразу глухне, в голові йому ніби кузня, руки дрижать…

У декотрих хворих від йоду висипають прищі на тілі, отікає горло і т. д.

Оце і є ідіосинкразія…

А от ви скажіть голові артілі ім. Леніна Сарненського району Ровенської області, що у нього ідіосинкразія на кури та іншу хатню птицю, він образиться:

— Таке казнащо й вигадають! Зродувіку не чув про ту ідіосинкразію! — сердито заперечуватиме С.

— А чого ж у вашому колгоспі птиці нема? Ви маєте в артілі 992 га зернових посівів, отже, вам за нормами слід узяти з інкубаторної станції 3000 курчат, 400 каченят і 100 гусят. А ви відмовилися взяти молодняк, гордо заявивши: «Ми виконаємо м'ясопоставки гов'ядиною!»

Ну, що на таке запитання має відповісти тов. С?

Людина він здорова, на ідіосинкразію не слабує, а чим тоді пояснити таке його ставлення до птахівництва, що він може розбазарити на м'ясопоставки корів, волів, свиней, ризикуючи залишитися без молока і не виконати плану розвитку тваринництва.

Єдина, видать, причина:

— Співають кляті півні вранці, спати не дають! Або:

— Гусаків боюсь! Пам'ятаю, в дитинстві здоровенний гусак як засичить та як скубоне, проклятий, за сідало, так і досі щемить! Я кби покійна бабуся були віником не одігнали, він би мене з'їв! А ви кажете, щоб я гусей розводив! Хай вони вам подохнуть!

І нема тепер у колгоспі, яким керує голова, ані курочки, ані півника!

— Аз чого ж ви яєшню смажите? З поросячих хвостів?

2
Голова колгоспу ім. Ілліча Корецького району Ровенської області тов. X. перевершив С. Він подав заявку на 1000 курчат.

Інкубаторна станція 18 квітня попередила колгосп, що привезе курчата.

Станція зробила, як їй і належиться: за 10 день попередила про те, що курчата будуть.

28 квітня курчат привезли.

Завфермою артілі ім. Ілліча курчата прийняв.

29 квітня курчат побачив голова X.

— Курчата? — суворо запитав X.

— Курчата!

— Назад! Щоб мої очі їх не бачили!

І поїхали курчатка назад до інкубаторної станції.

А курчатка, коли їм тільки кілька днів як із яйця, — вони дуже тендітні, кволенькі, ніжні…

Попікалипопікали, поціпалипоціпали, голівками докірливо покивали і почали потихеньку дохнути.

Ми не знаємо, чи всі вони, бідолашні, поздихали, чи не всі, але частини їх уже нема. Це — факт.

Ну, що на це скажете, тов. X.?

А чимось же треба все це пояснити? Без причини й болячка не сяде.

Давайте порадимо тов. голові, як йому виправдуватися. Говоріть, товаришу X., так:

— Ідіосинкразія в мене! їйбо, правда! Куряча ідіосинкразія! Як почую" оте курчаче «піпіпі», так у мене в серці теж отак — «піпіпі»! І колотиться серце, колотиться! Очі так і шукають де ті курчата! Думаю, як побачу — подавлю! І тількино курча попадеться мені на очі, під груди мені підпирає, і під ложечкою ніби квочка квокче: «квоквокво»!! Я вже не можу сам подавити курчат! Хватає сили тільки на те, щоб сказати: «Назад! Вези назад ув інкубатор, щоб очі мої їх не бачили!»

— Та ви б, товаришу X., скільки б рогатої худоби врятували, якби у вас була птиця!

— Буду я з тими курчатами порпатися, коли я одним бугаєм тисячу курей переважу!

З
У нас є багато колгоспів, що мають од птахоферм великі прибутки, вони виконують м'ясопоставки птицею, отже, птиця їм зберігає велику рогату худобу, свині…

Бо вони справжні хазяї, вони дбають про птицю, і птиця їм відплачує добром за добрий догляд.

А на таких, звиняйте, хазяїв, про яких оце ми згадали, ні курка, ні качка, ні гуска, ні індик надиматися не будуть, щоб їм яйце знести.

— Хай самі несуться! — кажуть кури…

…Як дбаєш, так і маєш!

ПЕРОМ ПО ПЕРАХ

Прочитало я у № 9 «Барвінку» за 1955 рік вірш тьотіпоетеси М. Познанської «Веселий літній день» та й засмутилося. А чого я засмутилося?

А того я засмутилося, що тьотя-поетеса пишуть:

У небі ні хмарини: Веселий літній день. Вгорі якась пташина Співає нам пісень.

А мені цікаво знати, яка саме пташка співає… Якась… Такої пташки, що звалося б «Якась», нема… Угорі? Де? На дереві чи в повітрі? Як у повітрі, то, може, то жайворонок? А на дереві — може, щиглик, може, чижик, може, синичка? Попрохайте тьотюпоетесу, щоб вона написала, яка саме пташка співала, і ще попрохайте, щоб надалі вона нас, дітей, не дратувала отакими віршамизагадками… А коли це справді загадка, чому редакція «Барвінка» не написала: «Відгадайте, діти!»

Далі тьотяпоетеса пише:

От бачиш, бір зелений: Над ним ясна блакить, Де берести і клени, Там табір наш стоїть…

Тьотяботанік нам розказувала, що бір — це ліс, де росте сосна, ялинка та інші хвойні дерева, а тьотя Познанська пише, що там берести й клени ростуть…

Кому ж нам вірити?

«ОНОПРІЙ МІНІМУМ» ВІКТОРА БЕЗОРУДЬКА

Оповідання Віктора Безорудька, зібрані в окремому рукопису «Онопрій Мінімум», майже всі були друковані по різних газетах і журналах українських і російських, якот: «Україна», «Зміна», «Колгоспник України», «Крокодил», «Молодий колгоспник» і т. ін.

Віктора Безорудька, як автора оповідань з сатиричним та гумористичним забарвленням, читачі наші знають уже давненько і читають його залюбки, бо всі вони писані доброю українською мовою, талановито і на актуальні теми.

Видання окремої збірки його оповідань назріло, і появу її читач, безумовно, тільки привітає.

Ну, хто щиро не посміється з Онопрія Мінімума, якого так прозвала гостра на язик бригадир Одарка Верба за те, що він щороку виробляє тільки мінімум трудоднів.

І так би, може, й залишився до могили Онопрій Мінімумом, якби не довелося йому возити цілих чотири дні трудоднів одній сім'ї Махтея Дмитрюка. А потім свої трудодні довелося везти Онопрієві в кількох невеличких клуночках на величезній гарбі.

Автор пише:

«А люди, звісно, які в нас гостроязикі. Хто зустріне, той і гукне:

— Чи не підсобити?

— Бережи, Мінімум, волів, — надірвуться!» Звідки у нас отакі Мінімуми?

Автор дуже дотепно, засобом справжнього художника показує, де Мінімуми беруться.

«…два місяці лежав Онопрій на печі. Піч в його хаті простора, широка, з двома віконницями під стелею. Будував її ще дід. У ті давні часи заміняла піч і клуб, і хатучитальню, і кіно… Багато, мабуть, мудрих рішень приймалося на гарячому черені цієї монументальної споруди…»

Дідівська піч… Старе, зашкарубле — воно дає Мінімумів…

В кожному із зібраних десяти оповідань читач знайде щось оригінальне, своє, безорудьківське…

Віктор Безорудько знає життя, знає село, уміє бачити і вміє написати про побачене.

Цікаві оповідання.

Хороша буде книжка.

З неопублікованого 1934–1943

Чибью

1934

30. VI1 34 року. Сьогодні прибула з Москви якась комісія, із НКВД (бувшого ОГПУ) на чолі з т. Бєлєнькім.

Яка мета комісії,— ніхто нічого не знає…

Але скільки чуток, скільки розмов серед лагерників…

І що достроково звільнятимуть, і що лагеря Ухто-Печорські ліквідуються, і що всі ми переводимося в область Комі — всі підприємства Ухтпечлага, а ув'язнені переводяться далі на будівництво залізниці Воркута — Югорський Шар…

Ах, цей лагер!

Скільки тут найдивовижніших, найфантастичніших, найхимерніших чуток!

Всі вони зв'язані з «волею».

Як хочеться всім на «волю»!

Як манить усіх ця недосяжна «воля»!

І все це переказується з такою певністю, і одна чутка авторитетніша другої!

А потім… все поволі заспокоюється. Чутки притихають, фантазія засипає, до другого аналогічного випадку!

Розповідали мені старі лагерники, що на 15річчя Жовтневої революції такі тут забуяли чутки, що всі, буквально всі почали готуватися «додому».

Щодо «битовиків» (не контреволюціонерна стаття) — так ті були настільки певні в тім, що їх позвільняють, що спродувалися і, пос кільки мало бути масове звільнення з лагеря, а транспортні засоби могли затримати, робили санчата, щоб пішки, з санчатами на мотузочці довезти якнебудь своє «барахлишко» до залізниці!

А до залізниці «всього тільки» 600 кілометрів!

Контрреволюціонери (58 стаття) — ті теж чекали, — ну, коли не звільнення, то принаймні зменшення терміну на третину, а то й наполовину…

«Блажен, хто вірує!..»

Як людство повинно боготворити надію за те, що вона дає йому в найтяжчі часи його життя хвилини радості!!

Комісія обходить лагері, підприємства, знайомиться з усіма боками життя і виробничого, і побутового. Але з якою метою —, загадка!

Я гадаю, що в зв'язку з п'ятиріччям Ухтинської експедиції,— мусить же центр знати й на власні очі пересвідчитися, що тут зроблено і що далі треба робити.

І все!

Це так нормально, і нічого дивного в тому, що приїхала комісія, — нема!

Погода тиха.

Після дощів пожежі лісові ніби вщухли, бо обрій чистий і не пахне з усіх боків горілим.

31. VI1.34. Сьогодні подав рапорта і проекта романа т. Морозові. Особисто його побачити ніяк не втнеш, бо він то з московською комісією, то на II промислі.

Подав через секретаріат.

Що буде — невідомо.

Чекаю.

I.VIII. Антивоєнний день.

Уранці був мітинг на стадіоні «Динамо», а потім різні спортивні змагання: стрільба, біганина, футбол і т. д.

Непогані футбольні команди вже витренірувались: збірна м. Чиб'ю і збірна II промисла.

Футболісти — і «кадровики», і вільнонаймані, і лагерники.

Грають непогано.

Сьогодні збірна Чиб'ю виграла у II промисла з рахунком 5:3.

Після обіду я, Варя і І. Г. Добринін ходили вниз по Ухті, за лагер, у ліс по ягоди. Ягід цього року мало.

Із ягід тут особливо багато: черники, голубики, морошки, чорної смородини, порічок, клюкви.

Вже вони поспіли, крім клюкви, але урожай їх, принаймні в районі Чиб'ю, невеликий. Кажуть, що вимерзли на цвіту.

Знаходили й суниці. Суниць тут теж немало.

Ходили ми недалеко, біля «шляху» — отже, тут усе вже повизбирувано. А далі в тайгу — там, звичайно, більше.

Лагерники носять чернику повними казанками й міняють на хліб, на махорку і т. д. Пізніше, кажуть, носитимуть багато ягід.

Увечері були на концерті в клубі городському. Звичайні естрадні №№, більше агітаційного характеру. Добра — арт. Капустіна. А решта — слабенькі все.

Нема путніх естрадників, нема співців, музик і т. д. Готується зараз хор.

Керує український композитор Боцюк (з Полтави). Набрав, — казав він мені,— чоловіка з 20. Є чоловіки й жінки. Здебільше українці.

А хто ж? Хто ж співає, крім українців?

Скрізь тепер їхні пісні лунають — по тайгах, по тундрах…

Аби не плакали — хай співають!!

2. VIII. З книгою нашою щось зовсім невиразне. «Редактори» її держать, ніхто, очевидно, не читає і читати чи то не хоче, чи то боїться.

Рамзі подав рапорта Начальникові про те, що книга готова, що її можна друкувати і що для остаточного її ухвалення слід скласти редакційну комісію з авторитетних осіб з тим, щоб у ту комісію ввійшли Рамзі й я.

Я. М. Мороз сказав погодити це все з Кузьміним.

Був Рамзі у Кузьміна. На редкомісію він погодився, але сказав, що все це треба погодити з тов. Морозом. Наш проект про залишення спецбюро надалі у вигляді комісії по історії підприємств Ухтпечлага одкинув і сказав, що нічого не треба і спецбюро буде ліквідовано.

Дивно, їйбогу. Так якось усе робиться «кампанійськи». Провели кампанію, і кришка. А нема того, щоб систематично працювати, ну от хоч би над збиранням матеріалів по історії Ухтпечлага.

А потім знову пройде 10 літ — починай бити гарячку…

І так завжди.

Недооцінюють все-таки друкованого слова.

Помруть усі, і не залишиться інтересних подробиць про те, як жили, й працювали тут люди на первих порах заснування ухтинської промисловості.

Архівний матеріал не збирається, люди роз'їздяться, губляться.

А все це можна було б збирати, систематизувати, а так й написати цікаві книжки про Ухту в період її «становлення».

Настрій сумнуватий і в мене, і в Варі, бо наближається час розлуки. 5.VIII Варя мусить виїздити. Прохати продовжити побачення далі нема рації. Будеш обридати всякими проханнями, а потім, коли треба буде піти з основним, — щоб Варя назовсім сюди приїхала, — дивитимуться на тебе, як на людину, що тільки й дбає про особисте.

Ах, як я не люблю прохати про себе, для себе, на себе!

Все своє життя бігав, розпинався за інших, а за мене ніхто не побіжить…

3. VIII. Складаємо з Рамзі брошуру до 20.VIII — до ювілею. Книга, ясно, не вийде до того числа. І ясно для нас усіх, з книжкою взагалі не поспішають.

Ми робимо брошуру з уривків основних статей з книги: може, хоч це пощастить випустити до 20.VIH.

Є чутка, навіть не чутка, а, як кажуть, певне рішення книгу нашу послати в Гулаг, і там її і благословлять, і в Москві друкуватимуть.

Це — краще.

Принаймні тоді, коли вже там книгу буде санкціоновано, ми будем позбавлені всяких несподіванок щодо її оцінки і т. д.

Варя готується до од'їзду. Латає, бідна, мене, облатує.

Настрій у неї бадьорий, і вона глибоко вірить, що ми будемо вкупі жити. Який вона молодець!

Ніколи, між іншим, не чекав я, що така вона буде.

Нема де гріха подіти, ми частенько з нею сварилися, живши вкупі, і як усі на неї нападали, що вона живе зо мною тільки з причин матеріальних.

Я цього ніколи не думав, але я ж так само мав сумнів, що вона так буде битися і клопотати за мене, так зв'яже своє життя з моїм.

І от нещастя показало, яка це цільна, прекрасна, самовіддана натура.

Яке щастя мати такого справжнього друга…

І як помилилися всі ми в оцінці Варі як людини і як жінки!

І всі ті, що нападали на неї, всі «доброчинниці» виявилися в такому нещасті, що зовсім вони не такі вже «доброчинниці»…

4. VIII. Зняли Бєлькова, що виконував обов'язки начальника КВО лагеря — на загальні роботи.

Бєльков прибув в Ухтпечлаг в той саме час, як і я.

Історія його, з його слів, така. Він був начальником КВО БАМа (БайкальськоАмурського лагеря — лагеря, що будує там залізницю), приїхав до Москви з докладом, десь у ресторані випив і поскандалив, з стріляниною і т. п. «художествами». Звідтам він уже поїхав не на БАМ, а в Ухтпечлаг на 5 років.

Тут він зразу почав працювати в КВО. Начальни к КВО Димов поїхав у відпустку, і його було призначено виконуючим обов'язки начальника. Це — типова «апаратна» людина, енергійна, знающа і т. д. А особливо по часті всіляких циркулярів, докладів і іншої писанини й балаканини.

Кар'єра його була тут непогана, і ріс він, як на дріжджах. І раптом — трах! бах! — на загальні роботи. Кажуть, що це наказ з Москви.

Очевидно, значить, справа не в пияцтві і не в стрілянині: мабуть, наробив він чогось «веселішого», що Москва не спускає з нього ока.

Зняли з посади й Купче, діловода КВП. Ах, який це противний тип! Це з тих, що йдуть на всілякі злочини, щоб тільки себе задовольнити. З яким цинізмом він розповідає, як він, працюючи десь на залізниці діловодом, брав од друкарщиць «натуру», щоб не звільняти їх з роботи, як він різними мошенствами обдурював начальство, і т. д. І тут, у лагері, розказують про нього, як про типа, що гендлює талонами з різних їдалень, що пасеться по різних «каптьорках», ларках і т. д. коштом всяких махінацій. І така людина керує «Культурно-воспитательным отделом» лагеря. Власне, не керує, а «діломудрствує», але ж ми знаємо, що значить діловод у таких справах.

Керувати КВО призначено начальника санвідділу доктора Соколова. Він і зняв Купче. І добре зробив: не місце такому типові на культурній роботі.

Бєлькова призначено на П промисел, в експлуатаційний відділ помічником] н[ачальни]ка експлуатаційного куща.

Приїхав із Котласа Назарчук. Він сам із Уманя. Ув'язнений. Працював на Котлаському пересильному пункті за бухгалтера. Дуже прихильно і сердечно зустрів був мене, коли я прибув до Котласа. Допомагав і Варі, як вона їхала до мене. Приїхав він звільнятися, бо одбуз уже свої три роки. Звільнився. Я сердечно його привітав з «волею».

Але він всетаки хоче залишитися ще на 1/2 року, як вільнонайманий, щоб пройти в профспілку, здобути пашпорт і взагалі «затвердитися» в правах громадських.

Всі так роблять, бо на волі не зовсім це щастить зробити.

От Біляч Михайло. Звільнили його з Білом [9] Балт [10] лагеря, як кращого ударника, дали почесну грамоту, дотерміново звільнили. Приїхав він у Харків, пожив щось місяців із шість, а потім покликали, одібрали пашпорт і дали «путьовку» в Котлас на 3 роки.

Варя зустріла його в Котласі.

В Котласі його не залишили, поїхав він кудись на село. А тепер жити в північному селі — не знати як!

Так що краще вже затвердитися тут, на місці, після звільнення, а потім вибрати собі місце й виїхати.

5. VIII. Нбвина. Мене призначають в редакцію «Северного горняка». «Зав. производственным отделом». Воно, звичайно, нічого, але працювати з Барятинським, як технічним редактором, не дуже приємно. Отвратний тип. Теж із таких, що не гребує ніякими засобами для того, щоб «триматися» зверху.

Невже не можна серед лагерників знайти людину, достойну редакторської роботи центральної лагерної газети?

Невже на газеті повинні сидіти люди, якот Абрамович, Барятинський etc?

Який би прекрасний редактор був хоч би й Рамзі! Розумний, освічений, витриманий… І справжній марксист. Не вважаючи на все, що він переніс і перетерпів, він як стіна в своїх партійних переконаннях! Отакого редактора треба для лагерної газети!

А отакі Барятинські, Абрамовичі — хіба їх не видно, чого вони прагнуть і для чого вони труться тут? У всякому разі, буду працювати!

Тільки ж я знаю, що всякі типи на кшталт Барятинських, боячись за посаду, за шкуру, — яких вони тільки гидот й помий литимуть на мою голову, щоб очернити мене в очах керівництва, щоб скомпрометувати мене!

Призначають мене в редакцію з санкції Я. М. Мороза.

А як же ж із проектом мого романа?

Так я відповіді й не маю.

Праця в редакції, звичайно, не позбавляє мене можливості працювати над романом, але квартирні умови навряд чи дадуть мені змогу для такої роботи.

Як звільниться Мороз од комісії, піду до нього говорити, що ж буде…

Завтра Варі їхати! Вже вона зібралася, вже про все поговорено, обговорено.

Сум мене обгортає, бо мимоволі в думках прорізається: «А може ж, востаннє ми бачимось?! Може, наші мрії про те, що через три місяці вона приїде сюди і ми будемо вкупі, залишаться тільки мріями?..»

Як згадаєш про це — так тяжко робиться, що місця собі не знаходиш…

Погода весь цей час була «середня». І не тепло, і не холодно. Поїде Варя, буде холодно і всередині, буде скоро холодно й надворі…

Чим грітися, як і працювати над романом не можна буде?

Брошура наша готова, але й з переглядом і її справа затягується…

Взагалі, чи не даремна була наша така напружена праця над книгою?

А як і не вийде книга, то у всякому разі матеріали зібрано, систематизовано й спрацьовано.

Колись вони пригодяться — як не для нашої роботи, так для інших, а так не пропадуть!

І то користь!

6. VIII.34. Сьогодні у 4'/ггод. вдень виїхала Варя автобусом на УстьВим. 26 день проминули, як 26 хвилин. Знову я залишився сам. Вона поїхала бадьора й певна того, що через 3 місяці приїде сюди зовсім. А сльози бриніли на її очах. Були вони й у мене, ті гемонські сльози.

Теперзалишається рахувати дні і чекати, чекати, чекати. Хоча би хоч доїхала щасливо!

Останніми днями пішли на Воркуту два великі етапи.

Із сангородка відправлено на Воркуту трьох із групи засуджених за мошенство агентів по розповсюдженню літератури (Островського, Шаця, Гершенгорна). Розенфельд Я. Б. залишився в сангородку.

Неспокійний і «бузотеристий» вони народ і «добузотерились».

А з Котласа такі відомості: коменданта Хазанова з посади коменданта знято й призначено на експедитора, а Корольов щось завинив на роботі експедитора і йде ніби етапом в штрафізолятор.

7. VIII. Дістав листівку од Варі — до УстьВима вона доїхала добре. З УстьВима зразу не виїхала на Котлас, а залишилась там, щоб спорудити мені посилку. Турбується про мене, моя хороша.

Кепська справа з приміщенням у мене: натякають, що треба звідси, з гортехнікума, вибиратися… А куди?

8. VIII. Треба їхати на II промисел, дописати літпортрети інженерів Бутеніна, Расстреліна, Седойкіна, Бочарова.

Взяв я перепустку в комендатурі, чекав, чекав на машину, а потім плюнув і пішов пішки.

Пішки до II промисла мені вже не звикати — пішов.

По дорозі зайшов до сангородка, побачив Петросевича, Розенфельда. Петросевич — це професор Московського горного інституту, математик, б[11] військовий, офіцер генерального штабу старої армії, а потім довгий час працював в Червоній Армії. Останні роки викладав' математику в вузах. Симпатична людина, що ніколи не розлучається з математичними книжками. Він працює за нормировщика на роботах, в останній час гортехнікум клопоче, щоб узяли його викладачем математики в гортехнікум.

Розенфельд працює на загальних роботах.

З дому я вийшов о 4'/г Г°Д вечора і вирішив у сангородку заночувати.

Увечері пішли до І відділу сангородка [12] — це відділ для психічних хворих. Мені хотілося зазнайомитися з д[13]ром Зінов'євим, про якого говорили мені, як про оригінальну людину, сектанта якогось релігійного толку.

Справді дивно: лікарпсихіатр і… сектант.

Розказували мені, що коли він прибув у 1930 році до лагеря, то носив довгу чорну бороду, якусь не то рясу, не т «пальто і на грудях — великого хреста. Що тепер він ці «чудодійства» залишив, і з нього непоганий лікар.

І що взагалі людина він оригінальна.

Пішли ми до нього.

Зустрів він мене дуже гостинно. Він останні роки перед арештом працював у Київській психіатричній лікарні («Кирилівці») і знає мене як письменника. Він взагалі знається на українській] літературі, був знайомий з т[ак] з [ваними] представниками дореволюц [ійної] укр [аїнської] інтелігенції (Черняхівські і т. д.). Говорить і пише українською] мовою, хоч походженням сам із Литви.

Це низенький, чорний, років під 40 чоловічина, верткий, бистрий, з нервовими рухами і з якимись дивними сірими очима. Весь в русі…

Він великий прихильник із руських літераторів Максиміліана Волошина (містика і символіста). Одвертим він зо мною не був, але видко, що в нього справді сполучається лікарська освіта з релігійним намулом.

А так, видно, роботяща, енергійна, непосидюща людина. Порядок у нього в установі зразковий. Чистота… Він і огороди позаводив, і дерева понасаджував.

Колонізований, живе з дружиною, милосердною сестрою.

Яких тільки людей тут, у лагері, не зустрінеш?

Переночував я не в Зінов'єва, а в. Розенфельда і на ранок пішов далі.

9. VIII. Вийшов я з сангородка о 7 год. вранці і о 10 був уже на II промислі. Погода добра була. Йшлося прекрасно. Ідеш собі берегом Ухти, не почуваєш, що ти в'язень, що ходиш десь чи то понад Пслом, чи над Сулою… Забуваєш хоч на мить, де ти й хто ти тепер…

На II промислі зайшов до інженера Торопова переговорити відносно мого романа. Він цілком погоджується з моєю думкою про те, що бувший бандит, потім хімік одкриває новий елемент в ухтинській радіоактивній воді, що ця фантазія межує з реальністю, що в ухтинській воді справді є щось таке, що призводить до думки — чи нема тут елемента 85 чи 87, які ще й досі не знайдені… Отже, він цілком підтримує мою ідею такого романа і з охотою мені допоможе.

У Торопова я зазнайомився з молодим інженеромкомуністом Бочаровим, з якого я маю написати літпортрет. Це — інженер з робітників, молодий, симпатичний і, кажуть, талановитий. Як хімік. Працює він пом [14] н [15] ка хімлабораторії, крім роботи в самій лабораторії як хімік.

Переговорив з старим інженеромнафтовиком Расстрепіним. Він має 27літній стаж інженера, працював на нафтових промислах у Баку, Майкопі, Грозному. Засуджено його 1929 року на 10 літ по 58, але з 1931 року він вільний (прикріплений до Північн[16] краю).

Говорив із Бутеніним. Це теж інженер — військовий хімік, пом [17] н [18] ка промисла. Колонізований. Засуджений на 10 літ у 1930 р.

Треба було мені ще говорити з Седорикіним, інженером із бакинських робітників, але я його не застав — він виїхав у Чиб'ю.

З оцих 4х: Бочарова, Расстреліна, Бутеніна й Седорикіна мені треба написати літ [19] портрет.

Власне, за день я все зробив і міг би вертати на Чиб'ю, але дуже стомився й вирішив переночувати на II промислі…

До Ле… (Далі — нерозбірливо. — М. Є.) й до Тищенка (інженера) приїхали жінки.

Молоді вони всі, просто діти, а чоловіки молоді — по ЗО років…

Має дозвіл на побачення із дружиною й Шенгер. Взагалі в Ухтпечлазі з побаченнями справа стоїть не так зле: дозволяють, не чекаючи 6 місяців перебування в лагері…

Хтось дзвонив із Чиб'ю й переказував мені, що приїхав ще якийсь письменник український. Прізвища не розібрали, і я довго ламав голову: кого ж іще доля затаскала на Ухту…

10. VII1. Пообідавши на II промислі, я пішов на Чиб'ю. В Чиб'ю я прибув о 10 год[20] вечора і дізнався, прибув до Чиб'ю Володимир Гжицький.

P. S. щоб не забути: на II промислі зустрів Романишина — науков[21] співробітника Укр. інст[22] радянського будівництва. Він прибув сюди в березні 1933 (виїхав з Харкова 19.11.33). Працює в плановому відділі промисла — економістом. Має 10 років.

В Чиб'ю застав Волошина. Він повернувся з кіноекспедиції з Воркути, Печори і т. д.

11. VIII. Зустріч з Гжицьким. Коли мені сказали, що прибув Гжицький, я ніяк не міг зрозуміти — в чім річ? Знаю, що Гжицький в Дмитлазі, працює в редакції, і нате вам — Чиб'ю.

Виявилось. Гжицький в Дмитлазі подав докладну записку про те, щоб видавати там газету українською мовою, обстоював це, агітував і т. д. Ну, й зрозуміло — Ухтпечлаг!

А Ухтпечлаг вважається для всіх лагерів за пугало, за лагер штрафний і т. д… Ах, який наївний Гжицький!

Розповідав про Дмитлаг: там Дацків, Бобинський, Авдієнко і багато ще, багато інших. Українців там 40 тисяч, чи що. Є окремі українські загони, трудколони і т. д. Дисципліна там суворіша: щодня перевірка, ходять на роботу бригадами, приходять так само і з роботи. Але матеріальні умови там ліпші. Та й зносини з «світом» значно кращі: пошта, газети і т. д. А найголовніше, що там приваблює, це те, що канал мають закінчити на початку 1936 року, — отже, є надія, що в зв'язку з закінченням робіт будуть великі пільги, як і при закінченні Біл[23]Балтійського] канала…

А тут, на Ухті, ніяких пільг, бо ніякого кінця не видко…

Зустрівся Гжицький в УстьВимі з Варею. Розповідав, що, коли вгледів її, не вірив і думав, що збожеволів, — почав себе щипати, чи не спить… Та воно й справді: десь за 300 кілометрів од залізниці, на березі якоїсь Вичегди побачити жінку, що звик її бачити в умовах зовсім інших, — справді, можна отетеріти!

Варя передала мені через якусь жінку посилку. Жінка та їхала в автобусі разом із Гжицьким, але де вона, як її прізвище — ніхто не знає… Треба шукати, бо Варя обіцяла купити в УстьВимі цукру, а цукор для мене все…

Про долю Досвітнього, Пилипенка, Ялового й інших Гжицький нічого не чув. З дружиною він бачився якраз перед відправкою його в Чиб'ю.

Де ж вони? Чи сидять іще в. спецкорпусі, чи вже пороз'їздилися по лагерях?

Справа з 5літнім ювілеєм Ухтпечлага й досі не ясна. Але з усього видко, що нічого такого не буде, бо нічого не робиться в зв'язку з п'ятиріччям. Є чутки, що ювілей одкладається. Кажуть, що на вересень, а інші кажуть, що на роковини Жовтневої революції.

Отже, всі сподіванки на ювілейні пільги — липа, і старі лагерники повісили носа. Та воно таки боляче: в інших лагерях така сила люду звільняється дотерміново, а Ухтпечлаг з цього боку дуже суворий, — тут ніяких «розгрузок», нічого… Та яка комісія сюди заїде?

Комісія Біленького виїхала до Москви. Які наслідки її одвідин — ніхто нічого не знає.

12. VIH. Дістав телеграму от Варі з Котласа: доїхала благополучно. Телеграму датовано 11.VIII. Значить, з Котласа вона виїде 12, а 14 буде в Москві. Слава богу, що ця подорож пройшла добре для неї…

Посилка знайшлась. Ах, моя Варька! Як вона дбає про мене! А чи буде колинебудь такий час, щоб я зміг віддячити їй за всі турботи про мене?!

Гжицький працює на загальних роботах: місить глину, носить землю і т. д. Живе в шальмані. Прохав, щоб його хоч помістили в краще приміщення, — та не виходить: доки не дістане призначення, — нічого не можна зробити. А з призначенням теж нічого не відомо. Він — агрономлісовод. Прохав я зав [24] с [25] г [26] сектора — може, його до себе візьме на роботу, — обіцяв. Гжицький і сам хоче працювати по сільському господарству. Та це ж коли ще виясниться: а тепер пиряй глину.

Повний лагер чуток: і взагалі про ліквідацію лагеря, і про зменшення люду, про залишення з підприємств тільки І пр [27], II пром [28] і Воркути. Печору ніби було законсервовано і т. д. і т. п.

Уже готуються ніби переводити в'язнів до інших лагерів…

Це так звані лагерні «радіопараші».

А от що напевно — так це те, що мене «пруть» із гуртожитку гіртехнікума. Та й кажуть, що викладачі взагалі не будуть там жити, — приміщення буде виключно для студентів. Студентів збільшується — набирають 1й курс — щось 100 чоловік, чи що.

Куди підеш?

І. Г. Добринін поїхав в геол [29] експедицію. Я прохав комендатуру дозволити тимчасово перебратися на його місце. Так ніби дозволили, та боязко, бо дозвіл цей виходить з дуже малого начальства: дізнається «велике» й викине, а тоді вже не знатимеш, куди ткнуться…

От біда мені!

13. VHI. Розказують, що комісія винайшла в УРО неприємні речі — такий там кавардак, що ні чорта не розбереш. Люди пересиджують свої строки і т. д.

Чистка, кажуть, в УРО буде велика.

А уровці — це «начальство». Там працюють в'язні, але з «битовиків», і такі «пурици», що підступити не можна.

А як же ж? Вони ж розпоряджаються долею людей, од них залежить призначення на ту чи на ту роботу…

I4.VIII. Сум. Такий сум і такий кепський настрій, що й не говори!

В зв'язку з помешканням та взагалі з невиясненим станом моїм щодо літературної роботи, не знаю, чи братися мені за роман, чи ні…

А Мороз мовчить і на мій рапорт — ні згука.

Варя, очевидно, вже в Москві. Так, за моїми розрахунками. Вона, очевидно, 12 виїхала з Котласа, а сьогодні в Москві…

А що з того?

Нічого та Москва не дасть ні їй, ні мені… І в мене підупадає віра в те, що вона сюди цього року приїде…

Цілу, значить, зиму доведеться самому, самому, самому…

I5.VIII. Увечері раптом зайнявся міський клуб (театр). Був кіносеанс і годині так о 10 повалив густий дим і запалахкотіло полум'я з лівого боку, зпід даху. Швидко замітили, збіглись, приїхала пожежна, і швидко загасили.

Але як горять соснові будинки…

Аж реве! Іще перед вечором був дощик, і дах вогкуватий був — і то горіло, як папір.

Причина — електрична проводка. З'єднання десь, і від того зайнялося.

Прогоріло небагато. Але тепер для мене зрозуміло, чому так усетаки суворо тут з антипожежною охороною. Справді, за чверть години може згоріти цілий будинок великий! Сосна!

Між іншим, лісні пожежі припинилися. Нема навкруги диму, нема смороду.

Погода не «липнева». Часами невеличкі дощі, вітер, і взагалі не тепло.

I6.VIII. По лагерю неймовірні чутки про реорганізацію У хто Печорськ [30] лагеря. Кажуть, що консервується Печорський відділ, що залишиться тільки Ухта (нафта й вода) і ВоркуТа (вугілля). Лагерників ніби зменшується на 10 000 чоловіка, і всіх зайвих буде розподілено по інших таборах: БАМ, Дмитлаг і т. д.

Ах, лагері! Яких тільки фантастичних чуток тут не вигадають!

А життя йде своїм порядком.

І сидітимемо ми на Ухті тут «до другого пришествія».

17. VIII. Сьогодні на І промислі відбувався промисловий зльот жінокударниць. Сіро й сумно. Жінки — специфічні. Перш за все вражає зовнішній вигляд. Обличчя — страдницькі, пожовклі. Все це бувші повії, і не лагер, очевидно, залишив сліди на обличчях їхніх — це знак всього падлючного й одчайдушного життя.

Виступи? Та, власне, з боку жінок ніяких виступів не було. Так — репліки більше про побутові всілякі недостатки.

Здебільша говорила Валя Новикова (вона вела з'їзд), пом [31] зав [32] Гужтранспорту І пром [33]. Це — розбитна дівчина (жінка) років 23. Сидить за «нальоти» по 35 ст[34]. Говорить, що «спуталась» молодою з хлопцем, вийшла за нього заміж, а він, виявилось, злодій, нальотчик. Втяг і її. Його розстріляно, а вона в таборах.

Єсть іще дві чи три жінки (рецидивістки) в механічн [35] заводі. Працюють добре і мають уже кваліфікацію майстрів.

А решта і в лагері — те ж, що й на волі. Заробляють тілом.

Оригінальна Меркулова з Гужтранспорту. Мужеподібна здорова жінка, ходить в чоловічому убранні (штани, толстовка, картуз, чоботи). Вона — краща на Гужтранспорті ударниця — бригадир. Некультурна. Скрізь на зборах виступає, але у виступах нічого «жіночого» нема. Говорить заяложеними, шаблонними фразами.

Жінки взагалі в нашому лагері не відіграють великої ролі. Розповідають, що Мороз раніше взагалі був проти жінок і в цей лагер їх не приймав. Тільки в 1932 году вже погодився на жінок.

Але їх тут щось чоловіка з 800 на весь лагер, і видатних чимось серед них нема.

19. VIII. Дістав сьогодні телеграму від Варі з Москви. Доїхала вона туди благополучно і все зробила.

Телеграму послала 15.VIII. Очевидно, вона вже в Харкові. Ну, добре, що доїхала!

Барятинський сказав мені, що д[36]р Соколов (він тим [37] нач[38] КВО) написав до УРО листа, щоб мене перевели до редакції «Северного горняка» на постійну роботу.

Тепер говорить, що УРО мене на роботу в редакцію не дає, що взагалі 58 ст [39] в редакції не може працювати.

Одне слово, він мені, як тут кажуть, «тухту» (фальш) загнув. Яка сволоч!.. Мерзеннішого типа, як цей, у житті не бачив.

Боїться, мерзотник, за свою шкуру й крутить мені голову, пише фальшиві папери, показує мені, потім вони десь з «резолюцією Мороза» пропадають, бігає, ластиться, а за спиною — гадить.

У цій «комедії» зі мною йому допомагає коректорша КорвинКруковська. Бувша засуджена, вона вийшла заміж за юрисконсульта лагерного Доманського, що втерся в довір'я до т. Мороза. Корчить із себе grandдаму, а насправді — інтриганка, сплетниця, противний тип дегенеративної інтелігентки, якраз під пару Барятинському.

І крутять мені голову.

Та чи я рвусь на їхні «посади», а чи на їхню голову?!

А от знято колотнечу біля мене, щоб якнебудь мене скомпрометувати, щоб не пустить мене в газету, боячись за свої «теплі» місця!

Тьху! Підлота!

А я проситись не піду нікуди. Призначать — працюватиму. Ні — ні!

19. VIII. Нарешті вияснилось остаточно з 5річним ювілеєм. Одкладається на 20 грудня.

Єсть лист т. Бермана і телеграма заступника Наркомвнусправ т. Агранова про це.

Пільги й нагороди в зв'язку з 5річчям будуть у грудні, коли буде виконано річний план по лагерю.

Опубліковано наказа Я. М. Мороза про нагороду буровиків, що виконали червневий і липневий план.

І все!

20. VIII. Сьогодні на І промислі був промисловий зльот ударників.

До цього дня пристосовано і відкриття робітничого городка та нового там клуба.

Робітничий городок вийшов непоганий. Він — на другому (правому) березі Ухти, ніби на півострові, на низині. Збудовано там щось до 40 окремих будинків невеличких. Кожний будинок має 4 кімнати. В кімнаті по 10 чоловіка робітників, на вагонної системи нарах. Просторіше, звичайно, ніж у старих брудних бараках, чистіше, приємніше.

І взагалі пристойно.

Єсть тут такі ж самі будиночки для спеціалістів (інженерів і т. д.). Інженери по 4 чол[40] в кімнаті. Ще нема в будинках грубок, холоднувато й вогкувато, як узагалі в нових будівлях, але всетаки житлові умови покращали набагато.

Там же збудували й новий клуб, з просторою сценою, з кімнатами для клубних різних гуртків. Клуб — чоловіка на 600. Хороший клуб. Чиб'ю, значить, має тепер аж два пристойних клуби, театри — в «городі» й на промислі.

Зльот ударників був урочистий. Хоч про 5річчя не дуже говорили, проте всетаки почувалася урочистість моменту і дата роль свою відогравала.

Говорилося, звичайно, про зроблене, але більше говорилося про те, що ще треба зробити до 20 грудня, щоб завоювати права на пільги й нагороди. А оці пільги, кажуть, мають бути такі ж, які були свого часу на Білом [41] Балт [42] каналі. Всі старі лагерники сподівалися 20 серпня мати їх, тепер чекатимуть на 20.ХІІ. А проте надії не загублено.

Зльот тривав 2 дні. Наприкінці кращі бригади і трудколони було нагороджено прапорами, грамотами і цінними подарунками.

Перед веде на промислі № 1 колона буровиків. Вона дістала Червоний прапор. Буровики Чиб'ю, між іншим, держать рекорд всесоюзний по проходці на станкодень. Побили і бакинців, і грозненців, і всіх.

Зінченко, бурмайстер, молодий 28літній хлопець, українець (сидить за грабунок кооператива), дав недавно проходки 49,5 метрів у день при важкому ударноканатному свердлінні. Це — нечуваний рекорд. Отакі землячки!

Дістала Червоний прапор трудколона Гужтранспорту і колектив «Путь к перековке».

Останній колектив дуже цікавий. Весь із рецидивістів, на чолі з відомим вором і нальотчиком Родде (Смирновим), він працює здорово, дає колосальні відсотки виробу, дисциплінований і т. п.

Родде сам, — літ йому під ЗО, — невеличкий, шатен, «писануватого» вигляду, але організатор і керівник з нього, кажуть, неабиякий.

Має цей колектив і свою агітбригаду, що декламує гуртом вірші агітаційного змісту. Слабо. Та й вірші погані — Лідіна (Барятинського).

З Гжицьким не виходить нічого.

Ходить на загальні роботи (місить глину, дере дранку і т. д.). Виробляє 150–200 %. По спеціальності його працювати не пускають. Не пускають його і в сільхоз, куди його, як агронома, хотіли взяти.

Єсть якийсь спеціальний наказ щодо нього з Москви.

Був він у н [43] ка лагеря, але той зустрів його неприхильно.

Гжицький в розпуці, але нічим йому допомогти ніхто не може… Живе він, бідолаха, в «шалмані», але й звідтам його витягти не можна, бо він не має ще постійної роботи. Боюсь я, щоб не пішов він кудись далі: на Воркуту!..

21. VIII.34. Був у КВО діловод Купче. Мерзенний тип. Його зняли і призначили завхозом нового клубу в робітничому городку. І там він проштрафився: переполовинив буфет, призначений для зльоту ударників. Мороз його на З місяці в ізолятор, разом із жінкою. У таких, як Купче, завжди єсть жінка. Його жінка теж із рецидивісток. Але таким «хлюстам» і в ізоляторі добре. Купче вже й там командує. Уже він бригадир і т. д. Живучі — аспиди!

Скандал з редактором газети «Вишка» Топорковим. «Вишка» — газета І промисла. Виявляється, що цей тип (редактор!) приставав до жінок з вимогами «натури» — «а то пропишу!». Яка гидота!

Посадили!

Взагалі щось із робітниками КВО (вихователі!) скандали…

То прокрадеться, то так, як Топорков, газету «редагує»…

22. VIII. Полетіла з лагеря одна паскудна пара — Доманських. Він — Доманський, вона — КорвинКруковська.

Він офіціально був юрисконсультом управління, а вона — відповідальний випусковий і коректор «Северного горняка».

Він — бувший в'язень (10 літ) по 586. Противний, слизький тип лакузи. Вона з відомої родини, але інтриганка, сплетниця, сволочбаба. Поженилися вони тут. Обидва в останній час були вже вільнонаймані — прикріплені до Північного краю. Сам він був і юрисконсультом, і співроб [44] для доручень при н [45] ку управління. Мали велику вагу. Такий у них був вигляд, що без них не може жити ні н [46] к Мороз, ні лагері, ні взагалі світ. І раптом — по сраці обох! Звільнено й направлено в Сиктивкар добувати строк прикріплення.

«Ничего не вечно под луной».

Ясно, що для них це «грім з ясного неба». Людям було так тут тепло, так затишно й твердо — і нате вам.

Єсть, між іншим, ціла тут категорія люду, так званих (я їх так прозвав) вічних лагерників, для яких лагер — друга батьківщина. Вони не здатні працювати на" волі, а тут, паразитуючи, плазуючи, тримаються й благоденствують. Доманські — з таких. Вихід з лагеря — для них трагедія.

Які життьові парадокси!

І чимало таких єсть.

Дивишся — молоді, здорові, відбули кару і просяться залишити їх на дальшу роботу в лагері.

Іноді рота роззявляєш від здивовання. Говорив якось із жінкоюлікарем. Вона дуже тяжко переживає лагері. Тут вона вже 4 роки. Ненавидить обстановку і своє становище. Заговорили про звільнення в зв'язку з 5літтям лагеря. І можете собі уявити:

— Куди я піду? — каже.

Я отетерів.

І вона думає залишатися вільнонайманою. Що таке?

Лагер ото так впливає на людину, паралізує її волю, дерзання і т. д. Це ж жах!

Невже й мене засмокче це болото, що й я залишусь «вічним лагерником».

А що ж? 10 років! Хіба це жарти?! Який жах!!

23. IX. Перебрався жити в кімн[47] № 15, буд[48] колонізованих № 2, на місце І. Г. Добриніна. Тимчасово, на час командировки Добриніна в геолог [49] експедицію.

Живу. Тут принаймні тепло. В кімнаті нас 6 чоловіка.

Бухг [50] Межеренко Юхим Іович — з Олександрії (Херсонщина), Олексій Гаврилович Голубєв — донський козак, Мик [51] Серг [52] Гудковський — білорус, з Мозиря, бувший сільськ [53] учитель, Вас [54] Волод [55] Брюханенков — картографрисувальник і Ларивон Мйх[56] Вергазов — бухг [57] І пром[58].

Вергазов і Гудковський — вільнонаймані, решта — колонізовані.

Всі старі лагерники.

Зараз типові чиновники. Робота й сон.

Найживіший із них Голубєв. Він і книжку іноді читає, і взагалі цікавиться всім…

Решта — мертві.

Голубєв, між іншим, малоосвічена людина (він із багатих хазяїв донських), сам вивчився рисувати й тепер рисувальником в геолсекторі.

Найбільше дивує мене білорусучитель. Йому, мабуть, років 26–27. Молодим зовсім він попав у лагер, одбув, поїхав був додому, а потім знову попросився на роботу в лагер. Нічим абсолютно не цікавиться — ні газетою, ні книжкою. Вовтузиться з ножичком, щось там його шліфує, колодочку до нього робить і т. ін.

Скучний взагалі народ.

Хата нічого. Тепло. Але така сила крис, що буквально не можна нічого залишати. Як тільки чи в торбі, чи в ящику є щось їстивного — прогризуть і з'їдять.

Ну, ясно, що блощиці, прусаки і т. ін. — це обов'язково. Ну, та жити тут все ж таки ліпше, ніж десь у бараку. Тут хоч не обікрадуть. Та й тепліше!

24. VIII. Звільнилося [59] зав. книгозбірнею в технікумі.

Майнула думка, чи не піти мені за книгаря до книгозбірні…

Але тільки «майнула». Це ж така «архівна» справа, так далеко я буду від життя, хоч і лагерного, а проте життя, що я вирішив не йти туди.

Все ж таки в мене думка працювати в літературі і написати велику річ… А в книгозбірні засяду — і все мине. Роботи там багато — треба бути і вранці, і ввечері, студенти — народ, як абоненти, неспокійний — от і сидітиму й день, і ніч у книгозбірні, і ніколи мені буде писати.

А коли взятися за роботу біля романа — треба буде мені їздити на II промисел, а книгозбірня мені цього не дасть змоги робити. Так і вирішив я: не йти в книгозбірню.

Справа з моєю роботою над романом «темна і непонятна».

Обіцянка н [60] ка «дати мені всі умови для роботи» так і залишилась обіцянкою. Подав ото я «рапорта» з планом романа і … ніякої відповіді. Щоправда, я не знаю, чи читав т. Мороз мого плана, чи бачив він його, бо передав я йому це все через секретаря Передерея, — так що, власне, я залишаюсь щодо цього в «неведении».

А не піду я виясняти з тої простої причини, що не хочу ніякими проханнями набридати, щоб бути «чистим», як прохатиму про Варю.

В цих умовах, що я зараз перебуваю, ніяк над романом працювати не можна, бо навіть сісти нема де. Оцю книжечку написати не маю змоги, а не те, щоб працювати серйозно. Треба кімнату!

А. Ф. Морозова — (пом [61] нач [62] І пром [63]) — призначено на пом [64] нач [65] III промисла. Що це за знак? Чому це? Він же ж мав такий тут авторитет, такий «блат», як по лагерному кажуть, поїхав на III промисел.

Tempora mutantur!..

25. VIII. Прибула делегація воркутянських шахтьорів на вселагерний зльот ударників.

Хоч вселагерний зльот і одкладено, та вони все ж приїхали, бо завертатися їм з дороги не було рації.

На чолі делегації Федоров, пом [66] нач [67] КВО, що останній час був на Воркуті, як інспектор КВЧ. Кажуть, що Федоров буде нач [68] КВО.

Телеграма од Варі з Харкова і листівка з Котласа.

Доїхала Варя до Харкова благополучно. Ну, слава богу!

Телеграма датована 22.VIII. Невже вона аж тепер до Харкова приїхала? 16 день з Чиб'ю до Харкова! Очевидно, затрималась у Москві.

Листівка з Котласа до Чиб'ю йшла 16 день! От «зносини» нашої «столиці» з світом?!

Сиджу я й працюю в редакції «Сев[69] гор[70]». Переписую лагкорівські замітки — готую їх до друку. («Лагкор» — лагерний кореспондент).

Колись, давнодавно, ще на «зорі» моєї газетярської роботи робив я те саме!

Скільки з самої «Селянської правди» вийшло вже з отаких «лагкорів» письменників, що тепер «керують» літжиттям, скільки я їх вивчив був свого часу, а я знову сиджу і знову «правлю» дописи про «ларьки», про «каптьорку», про те, що крис і блощиць багато. «Літературна» робота! А відбирає вона в мене часучасу! З 9ої ранку до 2ої і з 5 до 10. 10 годин! Що, як би я ці десять годин сидів і писав щодня?! Н і з з я!

Єсть в ред [71] «Сев [72] горн [73]» секретар — дівчина Леля Слебик. Тй 26 років. Вона — рецидивістка, повія, злодійка. Працювала в агітбригаді, а по її розформуванню взяли її в редакцію. Вона — грамотненька. Каже, що з безпризорних і т. д.

У неї якраз драма. Просить вона, щоб їй н[74]во дозволило жити вкупі (як чоловік і жінка) з одним хлопцем, теж рецидивістом.

їй не дозволяють.

Вона плаче, лютує і каже:

— Хочу быть честной! Хочу жить, как порядочные! Не позволяют — опять буду проституткой, воровкой, хулиганкой.

— А хто ж ваш чоловік?

— Петюшка! Урка! Пижон — его кличка. У меня здесь был другой муж, мы с ним прожили 8 м[75]цев і разошлись!

Не знаю, чому вже їй не дозволяють жити вкупі. Це, між іншим, в лагері практикується, але потрібний дозвіл начальства.

Випущено з ізолятора з наказу Бєлєнького щось чоловіка з 150 уголовниківрецидивістів. Щодня в лагері крадіжки!

І вдень, і вночі! В робітничому городку буквально всі приміщення обікрадено.

Випущено штрафників за те, що вони «исправились».

Прибула комісія прокурорська, яка приймає різні заяви від лагерників. Пишуть. Усі пишуть.

Я, звичайно, нічого не пишу і не писатиму, бо, певен, ніяка комісія мене «не торкається».

Гірняк прибув! Йосип Йосипович. Яка радість! Власне, не радий же я, розуміється, що йому, бідному, теж довелося пробувати всього лагерного і що він потрапив в оці «места не столь отдаленные», а радий я, що буду з ним укупі, бо люблю я Гірняка. Розцілувались ми з ним. Його, бідного, в дорозі десь обікрали, і прибув він у якімся залізничному бушлаті, що по дорозі купив десь. Ой боже мій, боже мій. Прибув він в складі етапа з 16 чоловіка — з них харківці: Жмурко — кооператор, Гаско Мечислав — поет, Музиченко — прокурор, Шаран — з ВУАН, Кринський — парт[76] видавництво, Теодор (поляк) з ЦК… Здається, всі… Всі вони з Харкова в кінці травня були направлені в Кем, а звідтам чогось їх перекинули в благословенний град Чиб'ю.

Треба подбати, щоб Гірняк працював у театрі. Розповідав Й [77] Й [78], що Курбас і Ірчан на Сечежі (Біл [79] Балт [80] канал). З місяці вони працювали ніби на загальних роботах (рубали дрова), а тепер Курбас десь працює в канцелярії пункта в УРО, чи що, там десь і Мирославі От як використовуються культурні сили.

26. VIII. Вчора ввечері в клубі І промисла, в робітничому городку, був так званий «вечір нацмен».

За «нацменів» в лагерях вважають національності монгольського типу: узбеки, таджики, казахи, туркмени… Чомусь, приміром, грузини, вірмени, тюрки за нацменів «не йдуть». Ну, ясно, що українці, білоруси і взагалі слав'янські нації ні в якій мірі не йдуть на окрему від руської нації. До нацменів якесь ставлення зверхнє («верховне»). їх «збивають» в окремі трудколони, вони окремо живуть і т. д.

Так от, значить, був їхній художній вечір. Співи, декламації, танки. Примітив, розуміється. Винні в цьому самі нацмени, бо ніяк вони самі не можуть і досі позбутися «екзотики». Всі вони обов'язково виходять в східних халатах. Ніби халат і є найголовніша ознака притаманної їм культури. Серед них є культурні, освічені люди (Рамзі, Ахамбеков і т. п.), а й вони «халатяться». В чім річ? Я дивився на Рамзі (б[81] наркомос Узбекистану) і ніяк не міг зрозуміти: чому він натяг халата і стоїть у хорі. Мене зворушило, що він, наркомос, не стидається виступати в хорі з усіма своїми, але для мене незрозуміла його «екзотика».

Оцими «халатами» вони самі принижують їхню прекрасну пісню, їхнє слово, їхній танок… Ну, ясно, з боку панівної нації: «гогогої»

Так жалько було дивитися на страдницьке обличчя Рамзі, коли він стояв у хорі і слухав «гогокання» братів своїх — європейців…

Невдало пройшов вечір. Зіпсували халати і обов'язкові «екзотичні» танки, хоч серед номерів було виконано і арію з оригінальної узбецької опери…

Розгромили УРО («учетнораспред [82] отдел») лагеря. Цей відділ керує всіма лагерниками — призначенням, переводами, звільненнями і взагалі «життям і смертю» ув'язненого.

При ревізії виявилося, що багато лагерників пересиділи термін, і т. д. Про те, що всілякі там зменшення строків, що надходять і від органів ДПУ, і від Наркомюстів чи судів, — все це звалювалось в одну купу «співробітничками» і лежало собі спокійно, а в'язень сидів і нічого про це не знав.

Розгромлено при цьому й ЦАК (центральну атестац[83] комісію). Від цієї комісії залежить так званий «зачет рабочих днів». Це ось яка штука.

В лагері хорошим робітникамударникам за квартал (3 місяці) зараховується 45 днів (15 днів за місяць). Це — найбільше зараховання. Для цього треба бути примірним ударником і до арешту мати право голосу. Оце «право голосу» — камінь «преткновения». Обов'язково треба мати про це посвідку. Те, що ти при арешті був навіть на військовій службі — нічого не значить, — дай посвідку! Посвідку цю лагерникові дістати, звичайно, тяжко, — хто йому дасть при нашім бюрократизмі на службі скрізь… А коли іноді родині й пощастить дістати, то із листів вони «ізимаються», передаються в УРО, а там їх в одну «купу». І лагерникударник дістає без цієї посвідки вже не 15, а 10 день на місяць, а то й 7.

Мені Варя привезла таку посвідку. Знаю, що й житлкооп вислав, але ясно, що ця пропала.

Так от в ЦАК так були заплутані ці зачети, що наказом н [84] ка секретаря ЦАК знято з роботи й віддано до суду.

Три кити, що на них «держаться» лагері: «стук», «блат» і «мат».

«Стук» — намова, «донос». «Стукнуть», «стукач» — слова дуже популярні в лагері. «Стукачів» — сила. «Стук» — засіб для всіляких способів робити «кар'єру» в лагері.

«Блат» — це те ж, що, приблизно, й протекція.

— О, він «блатной»! — це значить, що людина має особливе з боку начальства «благоволение».

«Блатная работа» — легка, вигідна робота.

Крім того, «блатними» ще звуть «урок», «карних», 35ників, але в лагері «блат» набрав якраз першого значення — «благоволения».

«Мат» — ну, це зрозуміло. Лаються тут усі і лаються істерично. Тут уже «мать» не в моді, тут лайка вже дійшла до чогось страшного. Тут в лайці вже найчастіше такі слова почуєте: «глотка», «горло», «рот» і т. д. Лаються і чоловіки, і жінки, і діти!

27. VIII. Гжицький увесь час на загальних роботах. Ніяким способом його звідтам не можна вирвати. Сьогодні він пішов сам до Мороза, щоб, нарешті, вияснити справу.

Мороз зустрів його ввічливо, але неприхильно. Вислухав і доручив пом [85] своєму Кузьміну переглянути папери Гжицького й сказати Гжицькому, в чім справа.

Це значить — що нічого не вийде.

Вивірено вже, що коли Мороз не розв'язує сам справи зразу й посилає до когось із помічників, — справа не вийде.

Так.і з Гжицьким. Нічого, розуміється, йому Кузьмін не сказав, крім «чекати далі»…

Нічого Гжицькому доброго не ждати!

Йосип Йосипович Гірняк працюватиме в клубітеатрі — городському.

В Чиб'ю два клубитеатри: один звати «городской им. Косолапкина», а другий — в робгородку (1го промисла). Так у городському працюватиме Й. Й. Гірняк.

Сидіти йому тут три роки! Йому все ж «пощастило» — не десять, як мені!

Ну, це добре, що він у театрі. І на своєму місці, і, головне, вже не загрожує йому пертись кудись на Воркуту…

Як тільки він буде з руською мовою?

Та це, зрештою, неважно: майстерство актора — інтернаціональне… І доброго артиста залюбки дивитимуться й слухатимуть, хоч якою завгодно мовою він гратиме…

Чи снилося колинебудь отим похмурим лісам, що обступили суворою стіною Чиб'ю, і чи снилося оцим дерев'яним стінам Чиб'ювського театру, що в них гратиме кращий актор українського театру Йосип Гірняк?!

Ніколи не снилося, звичайно!

Кесмет! Доля!

Да… Тепер по тайгах й по тундрах можна зустріти знаменитих людей!

28. VIH. Знову зміна в КВО. То вже зовсім було налагодилось, що керуватиме КВО Федоров, що приїхав з Воркути, аж тут не воно: знову Федоров повертається на Воркуту, а КВО буде керувати Димов.

Димов був у відпустці 2 м1іся]ці і повернувся для всіх несподівано — всі гадали, що він вирвавсь і не поверне!

Ну, значить, працювати з Димовим!

Ну, що? Він — робітник з Донбасу, молодий і, здається, непоганий хлопець…

«Аби тихо…», як кажуть!

29. VIII. Після приїзду в лагер комісії Бєлєнького — щось тут таке твориться. Різні чутки, різні ще комісії — прокурори і т. д. Взагалі, видно, що Ухтпечлагом зацікавились після 5 років його існування. Я гадаю, що зацікавилися, звичайно, не долею наших особ, лагерників, а зацікавились ним з боку його економічної доцільності, і тепер його й «щупають».

Багато всетаки кричали про ухтинську нафту, треба, зрештою ж, підбити підсумки — чи рентабельна вона, чи ні. Розкинувся Ухтпечлаг на тисячі кілометрів. Почав з нафти. Нафта, очевидно, не рентабельна і має вагу суто місцевого характеру. Але «попутно» — радіоактивна вода II пром [86], вугіль на Усі (Воркута), на Печорі, золото (чутки) десь там на півночі — все це ясно робить Ухтпечлаг підприємством не таким уже й збитковим (коли він дає збитки!), а коли до цього додати його специфічне призначення (ми — злодії й к [87] р [88]), то факт освоєння Півночі — моя думка така, що «город городити варто було».

Але разом з тим почувається, що кидати гроші «на так собі» не хотять. Бюджет, очевидно, врізують. Це видно хоч би й з того, що звільнено оце чоловіка з 40, чи що, вільнонайманих і роботу перекладається на ув'язнених. Ясно, що це дешевше. Платити 35 крб. на місяць фахівцеві чи 750—1000?!

Мене це питання цікавить зовсім з іншого боку. Скорочення «штатів» — це значить, що зараз говорити про приїзд сюди Варі на роботу аж ніяк не час…

Доведеться говорити про мою колонізацію.

Невже не дозволять? Жах!

30. VIII. Приїхав з II пром[89] інж[90] І. В. Шенгер з дружиною. Дружина його ходила до Мороза говорити відносно приїзду сюди до чоловіка.

Мороз одповів, що тепер не час, що одкладено на весну і що справа залежатиме від того, як працюватиме її чоловік.

Ой, коли б і мені такого не було, щоб на весну, а там ще на весну і т. д. …

Проф. П. Н. Петрусевич приїхав із сангородка в Чиб'ю: призначено його на лектора в гірничий технікум. Рад він дуже.

А тут якраз і дружина його приїхала! Так от людині в ці часи горя й розпуки й блисне якийсь промінь радості!

Погода весь час добра. Ночами невеличкі,— але невеличкі! — похолодіння, іноді з морозцями.

Листів од Варі нема! Що значить? Помойому, вже пора б одержати листа.

31. VIII. Працюю в редакції. Гнусно. Гнусна не робота, а гнусно працювати з таким «типиком», як Барятинський.

Але що поробиш? Весь час напружений стан і стеження за кожним рядком у газеті, щоб не підвів. Ух, не бачив такої сволоти.

Він з князів. Дегенерат. Крисине шолудиве обличчя з рідкими гнилими зубами, низькорослий і весь час смикається! Йому, він каже, 28 років. І в той же час — «15 років в Черв[91] Армії». «Арихметика» не в пошані, як бачите. Коли я йому про це зазначив, засміявся:

— Меня мальчиком в гр [92] войну полк подобрал и воспитывал.

Він був уже в лагерях — раніше на Біл [93] Балт[94] каналі — і архітектором, і інженером… Скрізь — «тухта».

Чому я пишу про таке гівно?

Та тому, щоб показати, що з князів виходить, коли зідрати з них корону, коли поскидати з них князівські мантії. Мразь, підлота й стерво!

Надійшли і надходять газети про 1й Всесоюзний з'їзд письменників.

Крику й галасу багато! Ну, ясно, що нічого «матеріального», крім «Брусків», «Піднятої цілини» і т. п. (набило вже оскому), нічого письменники до з'їзду не принесли.

Доповідь Горького. Як і завжди, і повсякчас, Горький — раб знання. Цілі купи знання про розвиток культури в його доповіді. Конкретно про літературу небагато. Єдине, що цінного в доповіді, це визначення соціалістичного] реалізму (нарешті) і різниця між соціалістичним] реалізмом і колишнім реалізмом.

Соціалістичний] — «утверждающий».

Колишній — «критический».

Чітко принаймні. Можна погодитися чи ні — це справа інша, але нарешті сказано: «що ж воно за їден — той соцреалізм».

І то добре.

Жалюгідна доповідь Кулика про укр [95] літературу. Як і завжди: перестав предмет обговорення — можна те саме сказати про свинарство, про хлібоздачі і про все, що хочете. Шаблон, аж дохлятиною воняє.

Значно кращі промови (доповіді) виголосили представники всіх інших літератур. Особливо — кавказці! Молодці! [96]

Більшого чекав від Радека про міжнар [97] літературу. Бліда доповідь. Чи навмисно він її «зблід», щоб хоч трохи проти неї виграла наша — рідна.

Блискуча доповідь Бухаріна про поезію. Особливо в теоретичній частині. Що ж до кваліфікації його поетів — то він був, на мій погляд, дуже «великодушний».

А який скандал знявся! Проти шерсті погладив Бухарін Бєдного, Безименського і т. д. Кричать, бідні: «Ми хороші, ми — генії! Ми — революціонери!..»

Ой горенько! Та революціонери, може, ви й хороші (хоч і це під сумнівом), та поети ви «гавьонні»! А річ же йде не про революцію, а про поезію!

Горький підрахував, що має бути 5 геніїв і 45 талантів серед письменників (Sic!).

Не сказав тільки, хто ж буде це звання роздавати: з постанови фракції, чи як?

І чи припаде один геній на нац [98] республіку? Чи, може, на три республіки одного видадуть?

Ну, ладно!

А може ж, хоч після з'їзду література буде! Дай боже!

Тільки що ж може написати літературного Кулик, Микитенко? Красти ж нема в кого, бо Хвильового нема. Куліш і т. ін. в «нетях». Туго доведеться бідолашним «талантам». (Що М. з К. схватять із 45 талантів по одному для себе в порядку «разверстки», в цьому я більше ніж певен).

Ну, щасти їм, доле, дати твори!

А ми тут сидітимемо як «бесследно исчезнувшие».

1.ІХ.34. Післав Гірняк першу телеграму Ліпі Добровольській (дружині) в Харків. Чекає відповіді.

А. Ф. Морозов уже не на III промислі, а призначено його аж на Воркуту за н [99] ка шахти.

Їде на Воркуту й Олексій Миколайович Іванов (бувш [100] н[101] КВЖД). Їде він н [102] ком Воркутської залізниці, що має 67 кілом. довжини вузької колії, 2 паровики і 4 вагони.

Ой доле, як ти насміхаєшся з людей!

А проте, Воркутська залізничка, хоч яка там вона, але ж це перша залізниця в Заполяр'ї, збудована в смузі вічної мерзлоти, в тундрі, в страшній тундрі!

З.ІХ. Приїзд Іванова. Підготовка. Телеграма од Варі в ящику. Телеграма Ліпоч [103]. 4.ІХ. Виклик увечері Матвєєвим — переляк!

«Палац» (два слова нерозбірливо. — М. Є.). 5.ІХ. Кисілю наварили. Холодно ночами — і вдень погода хмуриться. Заморозки —5. Димом рятують огороди. Парнички полярні.

6. IX. Про гриби. Про провокацію Барятинського. Оповідання Приставкіна про втечу. 7.IX.Холода… «бурьє» (нерозбірливо написане слово. — М. €.) в театрі. Гірняк. 10 чоловік урок біля Чиб'ю. «Невдача» агітаційного] номера. 8.[ІХ] Приїзд Камова (вчора ввечері). Зустріч. Штат в редакції. Лист од Вячка (руська школа). Посилка Гжицькому. 9.[IX] Од'їзд Іванова. Рамзі.

Штат редакції. 10.[104] Гжицький на Воркуту!

Музиченко — юрисконсульт. 11.[105] Масла 1 кіло [106]. Листів нема.

Скорочення вільнонайманих.

Друкарня. Люди. 12.[107] Виступ Гірняка в «Безприданниці».

Чи виженуть мене з б[108] колонізованих.

18 приїздить Берман? 14.[109] Гжицький, … (прізвище нерозбірливе. — М. Є.).

Жмурко, Кринський.

Нема листів. Посилки Гірнякові, Гжицькому. 15.[110] Рамзі на совхоз. 16.[111] Лист і телегр [112] од Варі. 17.[113] Чекають Бермана. 18.[114] Життя з Гірняком.

Варимо, смажимо. Погода — хороша. 19.[115] Увечері приїхав Берман. Скандал з газетою.

Перехвалили. 20.[116] Берман — ніч в клубі. 10 днів на бурових. 21.[117] Концерт в клубі роб [118] гор[119].

Гірняк і вільнонаймані. 22.[120] Невдача з номерами «Северный горняк».

Конфіскація — перехвалили.

Боягу [121] тво Барятинського. 23.[122] Три телеграми од Варі.

Лист мій до Мороза, він прийняв.

Берман — і лагері [123] 24.[124] У Бермана з приводу газети (КВО).

Викриття Берманом Барятинського і т. д. 25.[125] Сходити до Мороза з приводу Варі. 26.[126] Посилка од Варі. Рамзі у Бермана. 27.[127] Біганина з заявою Морозу. Настрій.

28.[128] Заява через Соколова. У Суліна балачка. Лист од Варі.

29.[129] Балачка з Суліним — «преждевременно».

* І гр [130]. Жураделі (двоє слів нерозбірливо. — М. Є.). Новикова і т. д. Сніг! ЗО.[131] Біганина за обідом «вільнонаємним».

Од'їзд Бермана. «Тухта» — Барятинськ [132], що його викликав Берзін. IX. Одмовлено до Мороза (Соколов) в вільнонайманім] обіді.

Приїхав Добринін — з експед [133].

Кімната — страхи! 2.[134] У Мороза. Крах надій. Одмовлено. Розпач. Робота над романом. Кімната і т. д. 3.[135] Лист і телеграма од Варі, що робити. Котлас? УстьВим?

4.[136] Посилка од Варі. Життя в колонізованих. 5.[137] Телеграма од Варі про 2 посилки від I. X. Живіт болить. Склав план романа. Бочаров — відп [ові дальний] ред [актор] і нач [альник] III відд [ілу].

Зачети на Воркуті. Лист од Варі. 6.[138] Лист од Варі. Погано з животом. Снігу випало ніччю на 1/4.

7.[139] Телеграма од Варі. «Убита горем». Скандал з Родде. 8.[140] Умію пекти коржі. 9.[141] Лист од Варі. У Мороза з планом. 10.[142] Криси в хаті вночі.

10.[143] Приїхав Алексєев — художник. Курбас в Соловках (?). Ірчан (?). Голодовка Єнукідзе, Челідзе, Зенькова. Мороз у Єнукідзе. 11.[144] Скандал з Жураделі — не звільняється. 12.[145] Погода сира. Подав рапорта Морозові…

До Бермана на затвердження. 13.[146] Життя з Гірняком. Комуна. 14.[147] Прибув Ромашо… (прізвище написано нечітко.—

М. Є.) з Свирслага. З ДимитЛага всіх 58. Дацків. 15.[148] Зачети на Воркуті 2 дня за один. 17.[149] Сніг мокрий, і холодно.

18.[150] Повісився Горняковський у (одне слово нерозбірливо. — М. Є.) горі.

19.[151] Зарізали в трудколективі Ремза[152] хлопця. Телеграма од Варі.

20.[153] Родде — скандал. Дівчата в типографії. Посилка 5. Яблука.

21.[154] Робота над текстом з Арончиком із кол[155] Ремза[156]. Чистка Ремза[157] колектива.

22.[158] Одлига. Мокр[159], дощ. Про дозвіл з Гулага нічого не чуть.

23.[160] Зачети роб [161] днів прилюдні. Характеристика Димкова на мене. Скандал на зборах! Зачети

Гірнякові як ударникові. 24.[162] 2 посилки од Варі. Звільнено Рум'янцева. Рум'янцев і Матвєєв. Ніч — Бергазов. 25.[163] Вночі екстрено виїхав Рамзі до Москви. В чім річ? 26.[164] Чутки про Ізраїлева й Мороза. 27.[165] Розпачливий лист Варі.

Йосип Йосипович у нас живе. Вкупі!

Ввечері суд у клубі (колект[166]). 28.[167] Приїхала жінка Жежеренка і живе в наш[168] кімнаті. Приїхав Ізраїлев, Захар'ян. Чутки про призначення н [169] ком УРО з Димитлага.

Лист од Варі — ліпший. 29.[170] Призначення Ізраїлева, Захар'яна.

Послав Варі лист. Сніг з дощем.

Мокро, холодно.

Кузьмін в командировку на інспектування. 30.[171] Свята. Вечір нацмен.

13. [XIJ «Часовщик и курица». Гірняк, Карфункель.

3.7/ХІ — зима. 10.11 — одлига. 13. Справжня зима… Ухта ще не стала. Листи од Варі…

15. ХІ.34. Умови мого життя й роботи склалися так, що цілих 2'/ 2 місяця я не записував нічого в цю книжечку. Щоправда, я робив невеличкі одміточки на окремих клаптиках паперу — про найважливіші події за цей час, але думки свої, почуття і т. д. — не занотовані.

Тепер оце думаю хоч окремими словами, коротко занотувати день за днем," що було за цей час, — може ж, колись, дивлячись на них, пригадаю обстановку і деталі, за яких вони, ці події, траплялись. Отже.

20. XI. Барятинський в Колтово, і я сам.

27ЛІ. Балачка з Закар'яном про дозвіл писати роман.

1. ХІІ. Зима. Убивство т. Кірова в Ленінграді. Нема трьох посилок.

5JCII. Посилка.

ОСНОВНІ ПОДІЇ
1) Приїзд т. т. Ізраїлева і Закар'яна.

2) Редагування «Сев [172] горняка».

3) Убивство т. Кірова в Ленінграді (1.ХІІ.35).

4) Режим після ленінградського пострілу.

5) Вселагерний зльот ударників 5.6.7 — І — 1935 р.

6) Призначення Гірняка голови [173] реж [174] театру в Чиб'ю.

Лайкан — дрюк для люльки. Путак — люлька.

ЛЮТИЙ 1935
Розпорядженням Гулагу я переведений в «Печорское отделение» для робіт на руднику «ЕджидКирта». 1.II. 1935 виїхав на Печору.

СЕЛА, ЩО МИ ЇХ ПРОЇЗДИЛИ

1.

Чиб'ю.

22.

Праскаль.


2.

Ухта.

23.

ЩельяБож.


3.

Аким.

24.

Іпат.


4.

Порожск.

25.

Новик.


5.

Вильна.

26.

Ошкурья.


6.

Промисль.

27.

УстьУса.


7.

Кедва.

28.

Акись.


8.

Картаиоль.

29.

Межа.


9.

Мошьюга.

ЗО.

Ульяшево.


10.

Іжма.

31.

Соколово.


11.

Деюр.

32.

Кожва.


12.

Щелья Юр.

33.

Красний Яг.


13.

НятаБоже.

34.

Бузовая.


14.

Кичкар.

35.

Медвежка.


15.

Кепиєво.

36.

Конецгорск.


16.

ЧаркаБож.

37.

Паранець.


17.

ЧаркаВом.

38.

Борисдикость.


18.

Мутний Материк.

39.

Даниловка.


19.

Звіринець.

40.

Корольки.


20.

Денисовка.

41.

Воя.


21.

Захарвань.

Материалы к истории Ухтинской экспедиции 1934-й год

ВОРКУТА

I
Небольшая заполярная речушка Воркута, берущая свое начало в отрогах северной части Уральского хребта, доселе неизвестная и никого не интересовавшая, мирно несшая свою воду в Усу, вдруг привлекает внимание всей Страны Советов, делается популярной и начинает играть немаловажную роль не только в индустриализации Севера, но и вообще в социалистическом строительстве Советского Союза.

В чем дело?

Дело в том, что в 1930 году разведывательная партия Геолкома под руководством геолога Юрия Александровича Чернова открыла на Воркуте богатые залежи каменного угля.

С той поры на Воркуту было обращено внимание, и правительство в 1930 году поручило Ухто-Печорскому лагерю продолжать не только разведывательные работы в бассейне р. Уса, но и начать разработку и эксплуатацию открытых там месторождений каменного угля.

К тому времени разведывательными партиями Геолкома были открыты уголь, кроме Воркуты, еще в районе притоков Усы: Адзьвы, Заостренной.

Производились разведки и в районе речушки Кожым, притока речки Кос-ю, впадающей в Усу.

В июне месяце первая группа упитлаговцев (так тогда назывался Ухтпечлаг) была отправлена в Усть-Усу. Начальником группы был назначен горный инженер Лямин.

Прибыв в Усть-Усу, группа начала освоение всего Ухтинского бассейна.

II
Со времени гражданской войны пароходы по Усе не ходили.

Советскую эру усинского пароходства, таким образом, начал Упитлаг.

По прибытии усинской группы в Усть-Усу немедленно из нее была выделена партия под руководством старшего специалиста, горняка, донбассовца инженера Волошанов-ского на Воркуту.

Воркута пугала.

Боялись незнакомого, загадочного и потому страшного Заполярья, бесконечной тундры, метелей, пурги, свирепых холодов. Инженер Волошановский, старик 56 лет, не испугался Заполярья. Он сам попросил, чтобы его туда назначили.

— Говорят, что на Воркуте открыты хорошие угли?

— Да! Хорошие! Настоящие! — ответили ему.

— Я еду обязательно! Привык, знаете, работать на хороших углях!

И поехал.

И во главе первой партии отбыл на неведомую заполярную Воркуту.

Между прочим, усинская группа имела более полные и более привлекательные сведения о каменноугольных месторождениях на Адзьве (Поомбей) и сюда было обращено большее внимание.

О Воркуте и ее углях сведения были очень скудные.

Знали, что в 65 километрах от устья реки Воркута открыто три мощных пласта каменного угля, но где именно, какие именно пласты, — не знали. Ехали и не знали, найдут или не найдут они эти месторождения.

Пароход стоял уже у пристани. Партия Волошановского погрузила продовольствие и самое необходимое оборудование.

Поднялся большой ветер. Пароход задержался на три часа.

В это время прибывает пароход с верхней Печоры и привозит на помощь усинской группе партию вольнонаемных геологов, среди которых оказался и геолог Ю. А. Чернов, тот самый, который в прошлом году открыл Воркутские месторождения угля.

Через 2 часа Чернов уже был снабжен всем необходимым для разведывательной экспедиции, — рабочими, продовольствием, деньгами, оборудованием.

Чернов недоумевал.

— В Москве, — говорил он, — для того, чтобы выехать, например, в Архангельск, я обыкновенно трачу не меньше двух-трех недель, а здесь все это делается за 2 часа.

25 июня партия отчалила из Усть-Усы и по полой воде благополучно прибыла к устью Воркуты 1 июля 1931 года.

По дороге в помощь экспедиции Волошановский нанял 30 человек зырян, и пароход с двумя баржами был разгружен в течение суток.

Рабочие партии Волошановского вызвали зырян на соревнование, кто лучше и скорее розгрузит баржу.

Соревновались на совесть.

Победили упитлаговцы, хотя и зыряне работали вовсю!

Никто в устье Воркуты не встретил пионеров освоения Заполярного края — ухтинцев. Пустынны и дики были берега, переходящие в безграничную тундру.

Только свежие волчьи следы на береговом песке свидетельствовали о присутствии живых существ.

Волки, полноправные до сих пор хозяева воркутской тундры, уступили свое место новому хозяину — рабочему…

Вверх по Воркуте двинулись на лодках. Воркута не судоходна.

Она не только не судоходна, она, как потом оказалось, не совсем проходима и для обыкновенных лодок.

На протяжении 97 (до будущих рудников — 97 километров по реке, а не 65, как говорили раньше, 65 километров — это по прямой от устья Воркуты до каменноугольных месторождений) километров Воркута имеет 100 порогов, которые очень затрудняют движение на ней лодками.

Ю. А. Чернов ушел с двумя рабочими на небольшой лодке вперед. У него была задача, миновав уже открытые месторождения, начать разведку дальше, в верховьях Воркуты…

Что значит идти вверх по Воркуте на груженых, тяжелых лодках?

Это значит — тянуть эти лодки на себе, лямками, но на порогах и лямка не берет — рвется бичева, стоят лодки на месте, упершись в каменистое дно реки.

Надо лезть в воду, надо проталкивать лодки, стоя по горло в холодной воде. Иначе ни с места.

Волошановский, подавая пример, подбадривая партию, целый день не выходил из воды.

Неудобно было молодым, видя мокнущего старика-инженера, сидеть на берегу…

Шли в воду и тащили лодки…

Одним настроением, одним желанием была проникнута вся партия — во что бы то ни стало дойти до угля! И когда один из рабочих запротестовал:

— Не хочу я лезть в воду! Не хочу! — партия набросилась на него с кулаками. Волошановский едва успел защитить его…

— Взялись дойти, значит, надо дойти!

Тут уже не было ни старшего, ни младшего, ни начальника, ни подчиненного, был коллектив, объединенный желанием:

— Добиться до угля!

Три недели добивалась партия до угля.

Половину лодок пришлось бросить на дороге, но все-таки добились.

Не рассчитывая столько времени потратить на 65 километров пути, — не взяли и необходимого количества продовольствия. Не удержался поэтому Волошановский на «занятых позициях» — пришлось «отступить».

Оставив оборудование, партия вниз по реке спустилась вновь до устья и числа 26 июля прибыла в Воркуту-Вом, где должна была ждать подкрепления.

ІІІ
Тем временем И. М. Лямин с группой приехал из Усть-Усы в Адзьва-Вом — отсюда удобнее было руководить всеми разведывательными партиями, раскинувшимися по притокам Усы.

22 июня 1931 года на Воркуту выехала вторая партия усинской группы, во главе уже с самим начальником группы И. М. Ляминым. Везли лес, продовольствие, топографическое и геологическое оборудование.

Отправились они, в составе 40 человек, на пароходе «Отмель».

«Отмель» оправдал свое имя — в 70 километрах от Адзьва-Вом сразу на перекате «Ларьки» сел на отмели. До Воркуты 250 километров. Что делать?

Тянут лошадьми девять груженых лодок 250 километров — когда же их дотянешь?

Волошановский ждет продовольствие, да и задание есть — в августе уже дать добычу угля.

«Отмель» сидит на отмели крепко и надежды на него никакой нет.

Положение — бамбуковое.

Вдруг на горизонте — дымок.

Через несколько времени к «Отмели» подходит пароходик «Батманов». Собственно, не пароход, а скорее — катер, который расставлял на Усе всякие навигационные значки и сигналы.

— Хорошо, если бы «Батманов» взял лодки на буксир! Начали дипломатические переговоры с капитаном «Бат-

манова». Ни в какую.

— У меня ответственное задание, — говорит капитан, — и никаких буксиров я не возьму, и никакой помощи я никому оказывать не должен и не намерен.

Уламывали его и Лямин, и Прасолов, и Гавриляченко, помощник уполномоченного III отдела усинской группы. Напустили на него и капитана «Отмели». Уломали наконец.

Взял «Батманов» на буксир девять лодок, взял людей.

Лошадей выгрузили и погнали берегом…

Откуда-то узнало об этом пароходное начальство, и полетели в адрес ухтинцев радиограммы:

«Немедленно верните захваченный вами на Усе пароход «Батманов»…»

Чуть ли не в пиратстве обвинили ухтинцев.

«Батманов», хотя и не вполне, но таки помог — сто пятьдесят километров он пробуксировал лодки, — а дальше — стоп!

Вода стала, пришлось с «Батмановым» проститься и идти дальше на лошадях…

Идти на лошадях…

А где бичевы взять? Бичевы нет. А уже стало известно, что и Волошановский попал в тяжелое положение на Воркуте из-за отсутствия у него бичевы.

По дороге узнали, что недалеко, в селе Петруни, в олене-совхозе есть бичева.

И. М. Лямин и Гавриляченко отправляются в Петрунь, находят председателя сельсовета:

— Так и так! Помоги!

— Рад бы, — говорит председатель, — но ведь совхоз не мой, а из администрации совхоза никого сейчас нет: они только зимой сюда приезжают.

— Как же быть?! Не стоять же нам тут до зимы, когда появится совхозная администрация.

— ??

— Вот что, — предлагает Гавриляченко. — Собери ты пленум сельсовета, решим на пленуме — он полноправная Советская власть!

Часа через полтора собирается пленум сельсовета. Доклад… Прения… Резолюция пленума:

«Разрешить ухтинцам брать бичеву. Для этого образовать комиссию в составе: секретаря партгруппы, секретаря комсомольской ячейки, представителей Упитлага Лямина и Гавриляченко во главе с председателем сельсовета».

Акт: бичева есть!

Потянули лодки лошадьми.

Берега реки каменистые, крутые, обрывистые.

У лошадей моментально сбиваются подковы. Некованная лошадь идти не может, а подков нет.

Казалась бы — чепуха: подкова! — а вот эта подкова самая ходу не дает…

Пришлось из рельс делать для лошадей подковы и таким образом двигаться дальше.

Как все это характерно для безлюдных, для пустынных мест какая-нибудь мелочь, на которую внимания никогда не обратил бы — здесь вырастает в препятствие подчас непреодолимое.

Хлеб пекли в зырянских по дороге селах, — а сел-то тех там очень и очень не густо! Приходят в село — все русские печи завалены ухтимским хлебом.

А то из-за хлеба целая «война» вспыхнула между двумя «племенами»: упитлагами и укомпреками.

Укомпрек — сокращенное название речной организации, которая занимается исследованием условий судоходства на реках.

Как раз эти самые «укомпреки» и встретились на дороге упитлаговцам.

Недалеко от Воркуты-Вом (устье Воркуты) есть две «деревни» — одна из них называется «Тит», а другая — «Никит».

Деревня Тит имеет аж… один двор, а деревня Никит аж… три двора.

Из сказанного выше можно не ошибиться, если сказать, что деревня Никит в три раза больше, чем деревня Тит.

Но дело, видите ли, в том, что деревня Тит в одном дворе имеет три русские печи, а деревня Никит имеет в трех дворах тоже три русские печи.

Так что с точки зрения хлебопечения и Тит и Никит — равноценны.

Упитлаги заняли для хлебопечения деревню Тит, а уком-преки — деревню Никит.

Упитлаги, оставив в Тите муку, попросили хозяина печь хлеб и пошли дальше, а укомпреки расположились в Никите.

Когда упитлаги ушли, укомпреки («племя злое — не боится наших сил») объяснили народонаселению деревни Тит, что по существу они с упитлагами организация единая и «их хлеб — наш хлеб, и их мука — наша мука».

И захватили вероломно хлеб упитлагов.

Упитлаги, узнав о предательском поступке укомпреков, послали своего представителя:

— Отдайте, ребята, хлеб!

Не дают.

Тогда послали более решительного. Хлеба он к упитлагам не доставил, но завхоза укомпрековского доставил, как живого.

Завхоз сдался немедленно.

Хлеб был возвращен, и в деревне Тит и в деревне Никит пошло тихое и мирное житие…

Вспоминают теперь участники первого похода на Воркуту об этом обо всем и, вспоминая, улыбаются.

А тогда было не совсем весело… Надо было напечь хлеба на 100 человек на целый месяц.

Не так-то легко это было сделать в русской небольшой печи, — все это отнимало много дорогого времени, все это задерживало, нервировало…

И не мудрено, конечно, что в первую очередь на место будущего рудника вместе со специалистами-горняками были посланы два человека с приказанием найти глину и немедленно взяться за возделку кирпича.

Не везти же в самом деле за тысячи километров кирпич на лодках, когда каждое в лодке место было на учете…

Таким образом, то на пароходе, то лодками, то лямками, то пешком, натыкаясь на пути на всякие препятствия.

30 июля вторая группа Упитлага прибыла в Воркуту-Вом, где и соединилась с ожидавшей ее партией Волошановского.

Предстояло самое трудное — пробиться к углю по порожистой Воркуте.

Для большей в этом уверенности привлекли к делу все «народонаселение» деревни Тит — охотника-зырянина Виктора, который долгое время промышлял в этих местах и иногда заходил в верховья Воркуты. Это был единственный человек, который знал местность.

Виктор согласился быть проводником, но, осмотрев лодки и груз на них, категорически заявил:

— Лодки по Воркуте не пройдут!

Не особенно смутило такое категорическое заявление местного авторитетных упитлаговцев.

Т. Гавриляченко не менее категорически ответил:

— Пройдут!

— Не пройдут!

— Пройдут!

— Собаку отдам, свою единственную собаку, если пройдете! — говорит Виктор.

— Ружье отдам, свое единственное ружье, — если не пройдем, — говорит Гавриляченко.

Заключили пари.

Лодок было шестнадцать. Везли на них сруб бани, купленный в Петрунях, лес для построек, лес для крепления шахт, продовольствия на 1 /2 месяца для 100 человек, техническое оборудование для шахт и для разведывательного бурения.

Решено было разделиться на три отряда.

Первыми — верхом на лошадях с вьюками выйдут пять человек, взяв с собой продовольствие, чтобы к приходу рабочих уже наметить, как и где начинать работу.

Через несколько часов за ними идет с 10 людьми Волошановский. Груз у него — только продовольствие на 2 недели для 15 человек…

В третью очередь двигается вся партия со всем грузом во главе с Г. Гавриляченко.

Первыми на вьючных лошадях выехали И. М. Лямин, геолог Инкин, топограф Победов и два старых ухтинца: горняки Андреев и Правилов.

Через два дня первая партия была уже возле каменноугольных пластов.

Волошановскому с его десятью людьми и двумя лодками дан был срок в 4 дня.

К вечеру четвертого дня снизу уже долетело:

— Раз-два! Взяли! Идет Волошановский.

В это время сверху по реке раздается ружейная пальба. Что такое? Откуда?

Оказывается, с верховьев Воркуты возвращается геолог Ю. А. Чернов и гонит перед собой большое стадо диких гусей-линьков. И постреливает…

Волошановский прибыл вовремя и попал на великолепный ужин из диких гусей.

Через девять дней привел все лодки и весь груз т. Гаври-ляченко!

Гавриляченко пари выиграл.

Охотник — промышленник Виктор готов был уже со слезами на глазах прощаться со своим помощником, но Гавриляченко великодушно возвратил ему пса, поучая старика:

— Никогда, отец, не спорь с большевиками. И запомни во избежание дальнейшей потери собаки: «Нет таких крепостей, которых не взяли бы большевики…»

В первых числах августа 1931 года упитлаговцы «взяли» Заполярную Воркуту и закрепились на ней.

Началась лихорадочная работа по разведке воркут-ских каменноугольных месторождений и добычи заполярного воркутского каменного угля.

IV
Первая партия работников Ухтпечлага свою задачу выполнила: она в назначенный срок прибыла на Воркуту и к 10 августа дала первую добычу угля.

В 1931 году продолжались разведочные работы, была забурена первая буровая скважина и устроена первая промышленная коксовая печь для исследования новых углей на коксование.

Опыты дали блестящие результаты: воркутские угли прекрасно сменяющиеся в кокс и по качеству не уступают лучшим сортам донбассовских коксующихся углей.

Одновременно надо было готовиться к первой зимовке в Заполярье.

Предстояло очень серьезное испытание, — опыта не было, люди в таких условиях находились впервые, — надо было позаботиться и о жилище, и о продовольствии, и об условиях для работы в такой исключительной обстановке.

Народу не мало — 200 человек, зима полярная, затяжная. Транспорт был чересчур «узким» местом, и все необходимые строительные материалы для жилья доставить не удалось.

Были выстроены: один дом для жилья, деревянный, рубленый, небольшой склад для материалов, баня и пекарня.

На буровой вышке построили только каркас, а чтобы можно было там работать, обтянули ее оленьими шкурами.

Первая зима была проведена в землянках. В землю ушли, спасаясь от лютой заполярной пурговой зимы.

— Замечательно, — рассказывает И. М. Лямин, — как человек инстинктивно начинает спешно приготовляться к борьбе с холодом. При появлении первого снега — немедленно все начали зарываться в землю, в логовища. Даже те, кому, казалось бы, и не надо было особенно волноваться за зимовку — и те начали копать землянки. На всякий случай! И никаких для этого не надо было ни приказов, ни распоряжений. Сами, после работы, в свободное время врывались в землю… Зима не застала никого врасплох — все были в землянках. Часть разместилась в деревянном доме. В земле были и канцелярия, и радиостанция.

Первая зимовка вообще была очень трудной. Воркута стала 11–12 октября, скованная льдом, и приковала в 25 километрах от рудника лодки с продовольствием. Санный путь установился только к концу ноября месяца. Полтора месяца, до установления санного пути, приходилось снаряжать двадцатипятикилометровые экспедиции к замерзшим лодкам за продовольствием, в метель, в пургу. Причем продовольствие это доставлялось на плечах.

Во всяком случае, несмотря на трудности и лишения, перезимовали благополучно и работы не бросали.

К весне 1932 года расширились работы по проходке шахт. Не было крепежного леса. На Воркуте есть небольшой лесок — последний лес перед необозримой дальше тундрой. Этот лес и решили использовать для крепежного материала. Лес, правда, тундровый — збежистый, морковистый. Но все-таки его для крепления приспособить можно.

Надо было 100 человек для заготовки леса. Людей решено было взять из Адзьва-Вом, из центра усинской группы.

Но где взять для них продовольствие?

Решили обратиться за помощью к обдорским организациям.

До Обдорска от Воркуты 150 километров, через Северный Урал.

Для переговоров с Обдорском командировали двух человек: помощника уполномоченного III отдела Горшунского и бурмастера Лазарева. Пешком отправились Горшунский и Лазарев в Обдорск. Добрались благополучно.

Обдорцы живо откликнулись на просьбу ухтопечлаговцев и снарядили 50 оленьих упряжек, которые благополучно и доставили на Воркуту продовольствие, Горшунского и Лазарева.

Олений транспорт очень много помог ухтопечлаговцам при переброске на рудник крепежного леса.

В апреле месяце 1932 года, когда уже в Заполярье появляются первые признаки весенней распутицы, надо было из Адзьева-Вом на Воркуту перебросить 100 человек рабочих для лесозаготовительных работ.

В это время начальником Усинского отделения уже был т. Матвеев.

Тяжелое это предприятие. Пешком, по бездорожью надо было пройти 320 километров. Приказами и распоряжениями тут много не сделаешь.

В Адзьеве-Вом была объявлена запись добровольцев на Воркуту. Кампания набора желающих была проведена под лозунгом помощи Воркуте. Устраивались митинги, совещания, слеты. Желающих записалось более чем достаточно. Многих из записавшихся пришлось, к их большому огорчению, оставить. Все были охвачены желанием помочь Воркуте, и желание это горело подлинным энтузиазмом.

Организовали уходящим торжественные проводы, и 18 апреля партия двинулась в путь.

Второго мая партия была уже на Воркуте, пройдя 320 километров за 14 дней.

Это неслыханный рекорд, — по заполярному бездорожью люди делали переходы по 30–36 километров в день, неся на себе продовольствие.

Второго мая во время торжественного обеда в честь Первомайских праздников в Адзьва-Вом была получена из Воркуты рация, что партия находится в 1 1 /2 километрах от рудника.

Обед превратился в митинг в честь подлинных героев, заполярных ударников…

Только такими способами, способами подлинного социалистического соревнования и ударничества, можно было с успехом работать в заполярных тяжелых условиях.

Энтузиастам не страшны ни свирепые холода Заполярья, ни раскаленный зной среднеазиатских пустынь…

И здесь, и там они неизменные победители.

Еще в 1931 году было решено соединить Воркуту-Вом с рудником узкоколейной железной дорогой, потому что продвижение грузов по Воркуте было просто невозможным.

Узкоколейка даст возможность быстро транспортировать и уголь на Усу, откуда уже он легко будет сплавленный на Печору и дальше, и доставлено туда все необходимое.

В 1932 году интенсивно начались работы по изысканию трассы для этой узкоколейки.

На самом руднике форсировались работы по расширению самого рудника и по прокладке капитальных шахт.

Первая воркутская капитальная шахта была заложена 1 мая, а вторая — 20 октября 1932 года.

В этом же году была отстроена деревянная рубленая радиостанция.

Ранее поставленный дом был разобран, добавлено было строительного материала и было построено четыре жилых помещения для рабочих и инженерно-технического персонала.

Все буровые были снабжены утеплениями, вышками и бараками.

На руднике и по изысканию железнодорожной трассы в это время работало уже около 1500 человек, снабженные всем необходимым как в смысле продовольствия, жилищно-бытовых условий и медико-санитарного обслуживания.

7 ноября 1932 года в далеком Заполярье, на Воркут-ских рудниках была впервые зажжена лампочка Ильича. Начала работать первая небольшая электростанция.

К этому времени были уже преодолены затруднения по проходке шахт в полосе вечной мерзлоты.

Особенно много в этом отношении сделал инженер Дмуховский…

А работать надо было в таких условиях, что специалисты, горные инженеры, частенько говаривали:

— Ни в каких учебниках горного дела не найдете, что колеса для вагонеток можно делать из деревянных досок, а шахты освещать керосиновыми лампами…

Расширение работ на рудниках, изыскание железнодорожной трассы и начавшиеся по постройке узкоколейки Рудник — Воркута-Вом — все это требовало дополнительной рабочей силы.

Рабочих надо было добавить немало — 3 000 человек. Каким путем это сделать зимой?

Решили через Обдорск…

Из Обдорска полтораста километров пешком. Пробьются ли?

Ведь дороги никакой — только тропа. Много было скептиков и скептицизма по этому поводу.

Вспомним, что еще при Иване Грозном этим путем государевы стрельцы Сибирь завоевывать пробирались. И пробрались.

— Ну, если государевы стрельцы пробрались, то большевикам и задумываться над этим нечего.

Приготовили по дороге продовольствие, и три тысячи человек благополучно прошли до Воркуты.

Путь Обдорск — Воркута, путь не длинный, но совершенно не исследованный, а краткость расстояния привлекала многих.

Появилась мысль о тракте Воркута — Обдорск.

Решено было сделать изыскания для этого тракта. Зимой 1932–1933 года выделили для этого изыскательную партию в 30 человек под руководством старшего топографа Виноградова.

Двинулся Виноградов со своей партией в горы.

Условились, что продовольствие они берут с собой только для того, чтобы пройти половину пути, а к этому времени ему подвезут продовольствие.

К концу ноября прошел Виноградов 70 километров, разбил в горах палатку и стал ждать продовольствие.

Распутица не дала возможности в срок доставить ему продовольствие.

Положение становилось тяжелым.

Виноградов 10 человек отправил назад, на Воркуту, с тем, чтобы они, пробившись туда, подогнали продовольствие, а сам с 20 людьми остался в горах, продолжая изыскания.

Ждать-пождать — не видно продовольствия.

Тогда Виноградов, оставив для людей конфет (только немного конфет и было из продовольствия), а сам, захватив одного из рабочих и в карман конфет, двинулся на Обдорск…

В метель и стужу, голодные, они добрались до Обдорска, снарядили на оленях продовольствие и немедленно возвратились к брошенной в палатке партии.

В это время и из Воркуты подъехало продовольствие на собаках.

Люди были спасены. Работу продолжали дальше, и за З'/г месяца закончили изыскательные работы трассы для тракта Воркута — Обдорск.

О самом Виноградове рассказывают как о замечательном организаторе, смелом и бесстрашном человеке.

Удивительная забота о людях, о мелочах их жизни: у него, например, никогда рабочие не выходили на работу в непросушенной одежде, он реконструктировал и одежду, и палатку…

В палатке всегда было тепло. Люди после работы обязательно раздевались и ложились спать раздетыми, дневальные, поддерживая огонь в печке, просушивали одежду. И за все время работы, в течение 3 /2 месяцев, никто из людей его партии не заболел.

Замечательных людей родит наша замечательная эпоха…

В 1933 году центр усинской группы переехал из Адзьва-Вом в Воркуту-Вом.

Этот год был годом сомнений в успехе добычи воркутских углей.

В это время на Воркуте работало уже восемь буровых станков, и это бурение сначала не дало ясных результатов, что и породило недоверие среди геологов. Геологи говорили:

— Дело раздуто! Направление в работе взято неправильное. Надо было сначала как следует разведать и потом уже вкладывать капитал…

Эксплуатационники, наоборот, были уверены в успехе всего дела, ибо пласты угля здесь очень могучие (1 — 11/2 метра). Весь вопрос во времени и в тщательных разведывательных работах. Не забывать в то же время и об эксплуатации.

Август месяц решил спор в пользу эксплуатационников.

Результаты разведок были блестящие, и запасы угля были обнаружены громадные…

В 1933 году велась работа по проходке шахт.

Построены: механическая мастерская, паровой водоотлив, паровые лебедки.

В 1934 году закончены проходкой и готовы к эксплуатации обе капитальные шахты.

К 1 августа закончена постройкой узкоколейная железная дорога…

V
Далекая заполярная Воркута превращена в индустриальный каменноугольный, освоенный район.

Три года для этого потрачено работниками Ухтпечлага.

В скором времени воркутский уголь наполнит пароходы Великого морского северного пути.

Заводы будут работать на воркутском угле, и обогревать дома северных жителей Советского Союза будет воркутский уголь.

Запроектированная железная дорога, самая северная в мире, первая в мире заполярная железная магистраль Воркута — Югорский Шар даст этот уголь всему миру.

Сотни миллионов лет дремал в вечной мерзлоте воркутский каменный уголь, — разбудили его от этого сна работники Ухто-Печорского треста.

ФЕДОР АЛЕКСАНДРОВИЧ ТОРОПОВ

Краса и гордость Ухтопечлага — так назвал в своем докладе от 20 декабря 1933 года Я. М. Мороз химическую лабораторию.

И еще сказал т. Мороз: «…Они (химики) в текущем году настолько хорошо справились с отдельными возложенными на них задачами, что им, так же, как и их руководителю, товарищу Торопову, остается пожелать продолжать работу с таким же успехом».

Федор Александрович Торопов руководит «красой и гордостью Ухто-Печорского лагеря» — химической лабораторией.

Эти заслуженные эпитеты, данные химлаборатории, Федор Александрович не принимает всецело на себя, — они результат работы тесно сплоченного квалифицированного коллектива работников, — но во всяком случае очень и очень не малая доля постановки работы в химической лаборатории и в части ее «красы» и в части «гордости» падает лично на Федора Александровича Торопова.

* * *
Удивительными иногда «стезями» идет жизнь человеческая…

Работает Ф. А. Торопов на Ухте, на далеком Севере и попал он сюда в результате «деяний», как говорится, «известными пунктами известной статьи (58, 6,7,11) предусмотренными», т. е. очутился он здесь как враг пролетарского государства, как вредитель на фронте социалистического строительства…

А ведь Федор Александрович Торопов еще тогда, когда был юношей с едва пробивающимся пушком на том месте, где теперь бреются усы, — еще в 1902 году, — был арестован за принадлежность к социал-демократической партии большевиков…

Гимназистом тогда был Ф. А. Торопов, и было ему 18 лет!

«Лопнула», конечно, гимназия, к ужасу отца-священника, но это не испугало молодого Торопова, революционера и агитатора…

За первым арестом пошел второй, третий, четвертый, и, наконец, в 1906 году ссылка в Сибирь…

Из ссылки Федор Александрович бежал и шесть месяцев работал как революционер-подпольщик, но щупальцы царской охранки не давали покоя, и пришлось ему в 1907 году бежать за границу, в Берн, в Швейцарию.

В Берне Ф. А. Торопов поступил на химический факультет Бернского университета и в 1912 г. закончил его.

Все это время он не порывал связей с партийными товарищами большевиками, находившимися в эмиграции.

В 1912 году химик Торопов переезжает из Швейцарии в Германию, в город Киль, где работает ассистентом по химии при Кильском университете.

А уйдя, как говорит Ф. А. Торопов, с головой в «науку», он теряет связи с партией, партийными товарищами и механически выбывает из партии. Ясно, что не «наука» оторвала Ф. А. Торопова от партийной жизни. Никогда научная работа не была препятствием для партийной работы. Доказано это и большой научной работой большевиков в подполье и в эмиграции, на каждом шагу мы видим это и теперь, когда партия дает блестящих представителей научной мысли, активнейших в то же время партийных работников.

Конечно, разрыв Ф. А. Торопова с партией был результатом «торжества» мелкобуржуазной идеологии, которой была принесена в жертву случайная, очевидно, работа в партии большевиков.

Это подтверждается еще и тем, что Октябрьская революция не возвратила Ф. А. Торопова в партию, работа его потом была враждебной и партии и революции.

Когда вспыхнула империалистическая война, ему пришлось, как русскому подданному, покинуть Германию, и в 1914 году он через Финляндию возвратился в Россию, с оригинальным удостоверением немецких властей о том, что «доктор Торопов так много занимался химией, что ему некогда было заниматься шпионажем в пользу России».

Удостоверение это избавило, во-первых, его от интернирования, а во-вторых, — дало возможность возвратиться на родину.

В Россию Федор Александрович Торопов прибыл с ученой степенью доктора химии, а это свидетельствует о том, что еще в молодые годы он уже имел в области химии солидные познания, научные труды, печатные работы и т. д.

Прибыв в Россию, Ф. А. Торопов работает ассистентом на кафедре химии в Университете Шалявского и в Центральной химической лаборатории треста Русско-Краска.

В 1916 году едет в Донбасс, где заведует заводом о-ва «Русско-Краска» в Рубежной.

Там застает его революция.

При Советской власти он — сначала выборный директор завода, потом директор от треста, главный инженер завода. И так до 1924 года.

В 1924 году он переходит в трест Химуголь, в Харьков, где на руководящей работе работает по день ареста в 1929 году.

За принадлежность к контрреволюционной вредительской организации инженер-химик Торопов направлен в исправительно-трудовые лагеря АГПУ, сначала в Кемь, откуда в октябре месяце 1934 года прибыл в состав Ухтинской экспедиции и начал работать в химической лаборатории как специалист химик…

* * *
Характеристика работы химической лаборатории, данная начальником управления Ухтпечлага Я. М. Морозом, и характеристика работы Ф. А. Торопова, как заведующего лабораторией, говорит сама за себя.

Может ли иметь такую характеристику враг советского строя и социалистического строительства?

Конечно же, не может.

Может ли так работать вредитель?

Конечно же, не может.

Ну, и само собою разумеется, что Федор Александрович с 1932 года уже состоит не во врагах и вредителях, а состоит он в числе добросовестнейших специалистов Ухтпечлага, который принес и приносит порученному ему делу и всему социалистическому строительству большую пользу.

Работая в области совершенно новой для советского строительства отрасли промышленности, Ф. А. Торопов идет в своей работе совершенно новыми, своими, оригинальными путями и очень много в этой области он дал нового, нового очень ценного, которое саму эту промышленность повело новыми путями.

Три патента имеет в этой промышленности Ф. А. Торопов (один в соавторстве с химиком Судариновым), и патенты эти выросли в Ухтинской таежной лаборатории.

Кроме того, Федором Александровичем на основании анализов ухтинской радиоактивной воды написано немало научных трудов, сделано специальных докладов и т. п. Какие же могут быть разговоры теперь о каком-то вредительстве?

Вредитель умер — теперь есть ударник социалистического строительства инженер-химик Ф. А. Торопов, премированный много раз, и притом очень ценными подарками, ударник.

А наивысшая награда для него, как он сам говорит, — это осознание своей полезности и большое удовлетворение от работы.

* * *
Ухтинская таежная химическая лаборатория дает своим работникам неограниченные возможности для практической и научной работы.

Она всегда пользовалась большой поддержкой и заботой со стороны Я. М. Мороза.

Тов. Мороз прекрасно знает, что наука — «штука» нежная, и в суровых условиях Далекого Севера требует к себе большого внимания и попечения, — и берег Яков Моисеевич это нежное существо, как очень любящая и заботливая нянька…

И выпестовал…

На Далеком Севере наука дала такие ростки, что ей могут позавидовать и восток, и запад, и юг…

Про эту заботливость со стороны руководства особенно тепло вспоминает Ф. А. Торопов…

— Ну, как же не умиляться, — говорит Федор Александрович. — Заболел у нас химик. Надо было молоко, а откуда его тут достанешь? Были коровы в Чибью, а у нас на II промысле еще не было. До Чибью — 25 километров — не навозишься молока. Вы знаете, что сделал Яков Моисеевич?

Корову прислал! Честное слово! Ну, что вы на это скажете? Ведь надо же было не забыть, позаботиться, побеспокоиться… В то время —корова это целое состояние было, — не пожалел для нашего товарища! Разве можно не ценить такого отношения к нам? Я уже не говорю о безграничном доверии к нам и предоставлении нам полной инициативы в работе и т. д. и т. п. Мы не можем иначе на это реагировать, как только честной, добросовестной и продуктивной работой! Приезд к нам в химлабораторию Я. М. Мороза — для нас большой праздник. Мы видим в нем заботливого начальника и большого друга и товарища науки, — прибавляет Торопов.

* * *
Ф. А. Торопов много работает, кроме основной своей работы, еще и по подготовке химических кадров из бывших уголовных преступников.

И что вы скажете: очень и очень неплохие химики получаются из бывших бандитов и рецидивистов. Некоторые из них сейчас ведут ответственную в химлаборатории работу, и работой этой лаборатория вполне удовлетворена.

Это граничит почти с чудом: вчерашний бандит, у которого в руках винтовка гнулась, теперь преспокойно орудует хрупкими пробирками, и они у него не ломаются.

А главное в этом то, что мысли у него направлены не в сторону большой дороги и темного леса, а вот в ту самую стеклянную пробирку и в замечательные явления, которые там происходят и которые так заинтересовали и полонили взбаламошную когда-то, буйную его голову…

Это не перевоспитание уже, а перерождение человека…

* * *
Химическая лаборатория имеет среди своих работников выдающихся специалистов химиков — Сударинова, Соболева, Страхова, Каширина; физика Карельского, открывшего в ухтинской воде актиний.

Все они являются достойными помощниками и сотрудниками Ф. А. Торопова, заведующего лабораторией.

Вот почему эта лаборатория и краса! Вот почему она и гордость!

Д-р Я. П. СОКОЛОВ

Двадцатитрехлетний врач — руководитель ответственнейшего отдела, врачебно-санитарного, — на огромных предприятиях Ухто-Печорского лагеря, лагеря, осваивающего колоссальную территорию Советского Севера.

Как-то даже не верится: двадцать три года — и такая ответственная работа…

Но в Советском Союзе к этому уже начали привыкать…

Молодые люди в Советском Союзе руководят такими предприятиями, такими участками работ, что некоторым старикам и не снилось.

На таких «должностях» в царское время сидели убеленные сединами, украшенные орденами и «отягощенные» большими чинами действительные статские и действительные тайные советники, которые грудь держали пышным, всю в орденах, колесом, а остальное у них выглядело довольно-таки прозаически «ящичком», из которого не прекращаясь и довольно исправно сыпался песок…

Молодая республика рабочего класса не боится поручать своей молодежи, воспитанной и выученной ею, ответственной работы…

А пролетарская молодежь умеет сочетать порывы молодости с опытом старших, зная, что перенять необходимое для ее класса у старших, пусть даже и буржуазных.

Вот и получаются в Советском Союзе д-ра Соколовы, получаются всемирные герои летчики, завоеватели стратосферы Прокофьевы, Усыскины и т. д. и т. п.

Они девяти-десятилетними детьми встретили Пролетарскую Революцию, их воспитала, их выучила Пролетарская Революция, и им она поручила очень важную и очень ответственную работу на всех участках, всех фронтах Социалистического Строительства.

И Революция не ошиблась: они с честью носят имя ее сыновей, ее дочерей, показывая и доказывая всему миру, на какую работу и на какие подвиги способна пролетарская молодежь.

* * *
Доктору Якову Петровичу Соколову, начальнику санитарного отдела Ухто-Печорского треста, теперь 26 лет, но и три года тому назад он был уже начальником этого же отдела.

Сирота с раннего детства, он воспитывался в детском доме. Оканчивая воспитание, он уже сам работал в том же доме воспитателем, а закончив воспитание, он уже сам заведывал тем же самым детским домом.

Очень рано сказались его недюжинные способности.

Пятнадцати лет (в 1923 году) он член Ленинского Комсомола, который с течением времени командирует его в вуз — в 1-й Московский Государственный университет на медицинский факультет.

Он учится и в то же самое время работает в ОГПУ. Последний год пребывания его в университете ОГПУ дает ему отпуск с сохранением содержания, дав ему возможность, не отрываясь от учебы для работы, успешно закончить курс медицинского факультета.

Окончив в 1931 году университет, д-р Соколов получает назначение в Ухто-Печорский лагерь начальником санотде-ла, где и работает по настоящее время…

Работа огромная, работа ответственная.

Работа в тех местностях Советского Союза, где врачебная и санитарная помощь населению была в зародыше, где еще донедавна (да и теперь еще) царствовали знахари, бабки, колдуньи, загоняя на тот свет доверчивых, истерзанных всяческими болезнями жителей Крайнего Севера.

Здесь, на Севере, еще и теперь эпидемии таких болезней, как тиф, как натуральная оспа, являются обыденными — надо было уберечь работников Ухто-Печорского треста от таких опасных соседей, надо было помогать и коренному населению избавиться от них.

Врачебно-санитарная служба с честью справляется с этим делом. На предприятиях Ухто-Печорского лагеря не было случаев эпидемий инфекционных болезней.

Когда Я. П. Соколов прибыл в Чибью, врачебно-санитар-ное обслуживание предприятий было еще в начальной стадии, и то, что имеется здесь теперь, — есть уже работа его и работа им руководимого врачебно-санитарного персонала.

В 1931 году Ухто-Печорский трест имел всего три небольших (очень небольших) лазаретика да десять саноко-лодков…

А в 1934 году Ухто-Печорский трест имеет три больничных городка, более десяти больших лазаретов и несколько десятков мелких лазаретов и приемных покоев…

Есть санаторий, Дома отдыха, есть Дом отдыха для детей.

Строится новый санитарный городок на Ыджиде с общим объемом строительства в 13.000 кубометров. Открываются новые санатории и Дома отдыха. Есть детские ясли.

Ухто-Печорский лагерь имеет электросветолечебницу, рентгеновский кабинет, бальнеологическую лечебницу.

У него имеется 4 зубоврачебных кабинета, 2 зуботехни-ческие лаборатории, офтальмологическая лаборатория.

Он гордится своей хирургической лечебницей, во главе с опытным и талантливым хирургом д-ром Чудновским, бывшим заключенным, теперь вольнонаемным врачом, который за три года произвел более 600 операций, из них очень много сложных, целостных операций, и в подавляющем большинстве с благополучным исходом.

Теперь работникам Ухто-Печорского лагеря не нужно ездить за хирургической помощью никуда, — далекий Север имеет и хирургическую лечебницу и хирурга, которым может позавидовать, ну, если не столица (а может быть, и столица), то во всяком случае любой большой город Советского Союза…

Врачебно-санитарный отдел провел очень интересные и очень показательные опыты лечения ухтинскими радиоактивными водами.

Опыты дали блестящие результаты.

Около 250 человек подверглось лечению этими водами.

Очень благотворное влияние они оказали на такие болезни, как ревматизм, ишиас (воспаление седалищного нерва), различного рода невриты, невралгии, хронические заболевания женской половой сферы.

В последнее время получены благоприятные сведения о влиянии этих вод на хронические кожные болезни…

Стоит вопрос о специальном курорте, и отнюдь не местного значения, и, быть может (и очень даже быть может!), даже и не только всесоюзного значения, а значения мирового.

Вот такие проблемы ставит врачебно-санитарный отдел Ухто-Печорского лагеря.

Дело не ограничивается, как видите, санобработкой прибывающих и убывающих партий рабочих (постричь, побрить, выкупать, дезинфицировать, дезинсецировать) — это уже дело налажено, — средняя посещаемость бани по всему тресту 3,3 раза в месяц, — дело, как видите, куда шире и куда глубже.

* * *
Все это требует напряженнейшей оперативной работы, частых выездов, инспектирования и руководства непосредственно на местах.

Отдаленные командировки, личные указания, проверка исполнения на местах — вот методы, которых придерживается д-р Соколов в своей работе.

Он, например, уже объездил, и на лошадках и на лодках, более, чем 3000 километров, проверяя врачебно-санитарное обслуживание работников Ухтпечлага и исполняя ответственные поручения и специальные задания руководства лагеря.

Еще одна очень большая задача в области охраны народного здоровья решается на Севере, и в решении этой задачи почетная роль принадлежит д-ру Я. П. Соколову и всему санотделу, им руководимому.

Задача эта — борьба с свирепым бичом северных окраин Советского Союза — цингой (скорбутом).

Работая на Севере, в условиях тайги и тундры, само собою разумеется, санотдел и весь медико-санитарный персонал находится под постоянной угрозой вспышек этой тяжелой болезни.

Те опыты, которые имеют в борьбе со скорбутом государственные Институты общественного питания, проверяются медико-санитарной службой Ухто-Печорского треста, к ним добавляются собственные наблюдения, собственный опыт, и дело борьбы с цингой в Ухто-Печорском тресте значительно улучшилось и дает хорошие результаты.

Как одно из мероприятий против цинги на всех предприятиях треста введен обязательный прием всеми без исключения работниками отвара из еловых игл.

Делается это и с профилактической и с лечебной целью.

Д-р Я. П. Соколов, в соавторстве с д-рами М. М. Чехови-чем, Н. А. Викторовым, имея в виду незнакомство прибывающего для работы в тресте медицинского персонала со специфическими заболеваниями Севера, выпустил брошюру: «Цинга. Истощение. Отечная болезнь», рассчитанную на грамотный, квалифицированный средний медицинский персонал, пополнив таким образом пробел в местной литературе по этому вопросу.

Вопросы цинги и других северных болезней в последние годы, в связи с большими работами в Советском Союзе по освоению Севера, по завоеванию Арктики, приобрели большое значение.

Санотдел Ухто-Печорского лагеря вложил немалую долю и своих трудов в разрешение этой задачи.

* * *
Под руководством Я. П. Соколова работает много врачей, много среднего медицинского персонала и санитаров.

Среди этого персонала немало таких, которые попали на Север за антиобщественные проступки, за контрреволюционные преступления.

Среди них авторитет д-ра Соколова стоит очень высоко, и люди, переделывающиеся под влиянием трудовой обстановки, не могут без уважения относиться к его молодой энергии, энтузиазму, преданности делу и к его знаниям как специалиста.

Его отношение к возложенным на него обязанностям очень и очень часто заставляет задумываться его подчас не особенно ретиво настроенных к работе подчиненных, исправляющихся в трудовом окружении.

Кроме своей основной работы, тов. Я. П. Соколов состоит руководителем партийной организации Ухтпечлага.

Д-р Соколов — один из активнейших общественников лагеря. Он много работает в лагерной печати, часто заменяя ответственного редактора общелагерной газеты «Северный горняк». Во всех общественно-политических кампаниях д-р Соколов играет руководящую роль, как истинный член партии, марксистски образованный, талантливый оратор и пропагандист.

Д-р Я. П. Соколов, воспитанный и выученный Пролетарской Революцией, достойный питомец своей воспитательницы.

Работает он много, обязанности у него большие, сложные и ответственные, но он за работой не забывает и дальше совершенствоваться, давая в свою очередь много ценного и для науки.

В Советском Союзе это уже входит в норму.

Молодые ученые, молодые специалисты, по существу юноши, сильно двинули науку вперед.

И если когда-то поэт писал:

«Науки юношей питают»,—

то теперь наши поэты никак не ошибутся, если напишут: «Науку юноши питают».

ИВАН ИЛЬИЧ КОСОЛАПКИН

Конечно же, Иван Ильич Косолапкин — потомственный, почетный пролетарий нефтяного города Грозного, краснознаменец и блестящий многоопытный мастер искусства бурения, — по воздуху не летает.

Ивану Ильичу Косолапкину шестьдесят лет, он седой уже, но он еще крепкий, и голубые его глаза смотрят молодо и остро, ноги его в высоких больших сапогах ступают на ухтинскую тундровую землю уверенно и твердо, но крыльев у Ивана Ильича нет: у него есть издерганные и много раз изрезанные буровыми стальными канатами цепкие руки, — но он без крыльев, — он человек, не птица.

И все-таки вы очень часто услышите и над Ухтой, и над Печорой, и над далекой заполярной Воркутой:

— Летит! Летит! Иван Ильич Косолапкин летит.

И представьте себе, вы услышите правду: действительно летит «Иван Ильич Косолапкин». И потом Вам объяснят: именем Ивана Ильича Косолапкина, члена Коммунистической партии, орденоносца ордена Трудового Красного Знамени, инструктора и учителя бурения в Ухтинском нефтеносном районе, еще пять лет тому назад единственного, кто знал здесь искусство бурения, и из «школы» которого вышли теперь десятки прекрасных бурмастеров, ключников р/вышкостроителей, — его пользующимся большою любовью и авторитетным именем назван один из гидропланов Ухто-Печорского треста.

Вот и рассекает теперь Иван Ильич Косолапкин стальным мотором и приполярные, и полярные, и заполярные воздушные пространства, и блестят его белые крылья над тайгой и тундрой неизведанных, неизученных просторов автономной области Коми, малоземелье кой и болыне-земельской необъятных тундр…

Иван Ильич Косолапкин большой человек. Он большой мастер, он большой знаток своего дела, у него большой производственный стаж, он имеет большие заслуги перед революцией и перед социалистическим строительством…

И физически Иван Ильич большей — у него большой рост, у него большая фигура, и вообще природа не поскупилась на материалы, выпуская Ивана Ильича в свет.

Но все-таки Иван Ильич Косолапкин не таких размеров, чтобы вместить в себе целый театральный зал с шестьюстами кресел, с ложами, со сценой, с фойе и целый клуб с многочисленными кабинетами для клубной работы.

А вот в Чибью вы часто услышите:

— Вчера были у Ивана Ильича Косолапкина. Как в нем хорошо: большой зал, чистота, народу полно!

И представьте себе, вы услышите правду: действительно у Ивана Ильича хорошо: в нем и залы, и кабинеты, и много народу в нем помещается — целых шестьсот человек.

Все это потом для вас станет ясным: именем всеми уважаемого заслуженного грозненского пролетария, пионера ухтинской нефти Ивана Ильича Косолапкина назван в городе Чибью большой театр и клуб.

И служит теперь «Иван Ильич Косолапкин» рассадником коммунистического воспитания многочисленных своих учеников и последователей, их жен, детей и внуков.

Так ценят, так любят и так чествуют в Советском Союзе Ивана Ильича за его трудовую жизнь, за пользу, которую он принес для пролетарской революции, для социалистического строительства.

* * *
В свое время (это было полстолетия тому назад) Иван Ильич Косолапкин был белоголовым Ваней, жил в бедной избенке своего отца — полукрестьянина, полубондаря, — в глуши Пензенской губернии, на небольшом клочочке пензенской земли, приютившемся возле огромных латифундий помещика Обухова.

А еще раньше у того же помещика Обухова отец и мать белоголового Вани Косолапкина были в крепостной кабале, поливая потом и кровью обуховские и поля, и огороды, и скотные дворы, и барские покои…

Помнит Ваня, что когда мимо ихней избы проносилась помещичья коляска, запряженная бешеной тройкой, и Ваня, ежась от страха у окна, говорил матери:

— Барыня! Барыня, едет!

У Ваниной матери зажигались искры в глазах и срывалось с языка злобное:

— Сука!

— Почему сука? — спрашивал Ваня.

— Она, Ваня, меня била! Сука она!

Тогда было очень больно Ване Косолапкину, восьмилетнему белоголовому мальчику.

И теперь, когда Иван Ильич вспоминает это, больно делается ухтинскому инструктору и учителю, краснознаменцу, шестидесятилетнему седому Ивану Ильичу Косолапкину;

А дальше жизнь известная: пас коровы, пас овцы у того же помещика Обухова…

На четырнадцатом году потерял отца и мать, надо было сироте самому думать, как устроить свою, с такими незаманчивыми перспективами, неулыбчивую жизнь.

Поманила местная писчебумажная фабрикантам и начал пролетарское крещение крестьянский сирота Иван Косолапкин.

Не забывал этого Иван Ильич Косолапкин ив 1918 году, когда вел грозненские пролетарские батальоны на белогвардейские банды полковника Бичерахова,

Дальше захотелось больше простору, больше света, — Иван Ильич в Москве…

Дворником, конечно, сначала, как очень часто начинали свою жизнь в больших городах будущие и слесаря, и котельщики, и токаря, и бурмастера, будущие пролетарии и хозяева первого и единственного в мире пролетарского отечества…

Недолго дворничал Иван Ильич — не по нутру была ему эта работа, и вот он из Москвы едет в Грозный, на нефтяные промыслы.

Здесь, в Грозном, и нашел Иван Ильич свою вторую родину, здесь вырос, окреп, закалился, вооружился классовым сознанием настоящего пролетария и добыл те знания и умение, которые потом поставили его в первые ряды борцов за социалистическое строительство.

Грозненская нефть, долгая, трудная и упорная работа сделали из Ивана Ильича великолепного бурового мастера, тонкого знатока своего дела, а общение с политическими крупными, с более политически образованными и сознательными товарищами привело товарища Косолапкина в первые дни Октябрьской революции в ряды грозненских пролетарских батальонов, где он, как командир взвода, дрался с белогвардейскими сворами.

В ожесточенной классовой борьбе грозненские пролетарии, как и весь пролетариат Советской страны, вышли победителями. Но в борьбе этой были трагические, мо-. менты.

Один из таких моментов пережил и Иван Ильич Косолапкин, вместе со своими грозненскими товарищами, организованными в пролетарские батальоны.

Пролетарские батальоны города Грозного в 1919 году влились в 11 Красную Армию.

Кубанская белая конная армия, вооруженная и снабженная англичанами, напала на изголодавшуюся, уставшую в кровавых боях, изъеденную вшами и тифом 11 армию и разбила ее. Часть 11 армии отступила на Астрахань, а часть, вместе с нею и грозненские батальоны, остались и две недели дрались, как львы, против в несколько раз сильнейшего противника в районе станиц Ермоловской, Саламатинской и Михайловской…

Иван Ильич попал вместе с частью своих товарищей в плен к белым. Белогвардейцы гнали раздетых пленных в феврале месяце 60 километров босыми, в одном нижнем белье.

Долгим и мучительным был белогвардейский плен под угрозой постоянного расстрела.

Красная Армия, оправившись, выручила героев…

Белогвардейцев разгромили, территорию от врага очистили, и началась созидательная, творческая работа по восстановлению разрушенной промышленности, по восстановлению всего народного хозяйства.

Иван Ильич снова в передовых рядах лучших производственников, в рядах славной Коммунистической партии.

Правительство Советского Союза отмечает выдающиеся заслуги Ивана Ильича на трудовом фронте высокой наградой, орденом Трудового Красного Знамени. Иван Ильич Косолапкин, герой и орденоносец, дерется на хозяйственном фронте за советскую нефть…

Иван Ильич лучший из лучших буровых мастеров Грозненского нефтяного района… Мастерство не падает с неба. Быть буровым мастером, хорошим буровым мастером — не так легко; надо много работать, надо любить это дело, надо иметь опыт многих и многих лет упорного труда.

И Ивану Ильичу его мастерство и умение с неба не свалилось…

Три года простым рабочим на буровых, два года тормоз-чиком, многие годы бурильщиком (ключником), а потом уже мастер, а еще потом блестящий мастер.

Тридцать лет упорного, тяжелого труда нужно было для того, чтобы носить славное звание тонкого знатока искусства бурения, действительного, в полном значении слова, мастера своего дела.

Иван Ильич ругается иногда:

— Как они так хотят: хап и хап — и уже мастер. Учиться надо, опыт накапливать надо, а не хап-хап!

Это он своих не в меру прытких учеников так пожуривает.

1929 год…

Советское правительство берется за разработку ухтинской нефти, а ОГПУ, по инициативе Г. Г. Ягоды, снаряжает на Ухту экспедицию.

Нужны специалисты, нужны технические руководители…

Едут в Грозный, ищут Ивана Ильича Косолапкина. Очень колоритно рассказывает о своей ухтинской эпопее Иван Ильич…

— Приехал автомобиль. Шофер спрашивает: «Где тут мастер Косолапкин?» Ему показали, он подъехал: «Вы Косолапкин?» — «Да, — говорю, — я!» — «За вами автомобиль прислали, в РК партии ехать». Я сел и поехал…

Сел Иван Ильич Косолапкин и поехал… Очень интересно и захватывающе он рассказывает, как он поехал, как ехал и как, наконец, на далекую Ухту приехал…

В Грозном он сел на автомобиль, потом на поезд, потом на пароход, потом на подводу, потом пешком, потом на шнягу, потом уже шняга на него лямкой села…

Так и добрались до Ухты…

Вместе с Я. М. Морозом, теперешним начальником Ухто-Печорского лагеря, ехал Иван Ильич Косолапкин на Ухту и в компании с двадцатью специалистами…

Сколько труда, усилий, мучительных усилий стоило Я. М. Морозу и И. И. Косолапкину доставить на далекую Ухту тяжелое буровое и эксплуатационное снаряжение, чего только они в дороге не претерпели.

Дело было глубокой осенью, а что такое осень в северной тундре, это надо «видеть, чтобы верить».

Победили и здесь большевики Мороз и Косолапкин.

Победили, борясь, с одной стороны, с природой, а с другой, с косностью местных властей и организаций, косностью, граничащей с преступлением…

Прибыли на Ухту, забурили и затартали…

Мастерство грозненского бурмастера Косолапкина победило и таежный грунт, долото, им направляемое и управляемое, добралось и до ухтинских нефтеносных пластов, и неприступная когда-то таежная нефть освещает электрическими лампами дикий север и вертит советские моторы…

— Тяжело было на первых порах, — рассказывает Иван Ильич. — Сам, один. Никто не знает, как вышку построить, никто не знает, как паровое хозяйство наладить, а о бурении так понятия не имели. Бессменно, днями и ночами, сам и за мастера, и за бурильщика, и за ключника… Где какая загвоздка, где авария — меня. Поеду, налажу и дальше… Ничего, вывез. Теперь уже есть помощники, есть мастера… Получились. Есть уже настоящие, прекрасные мастера… Из тех, которые сперва не знали, как за канат взяться… В нашем деле большой навык нужен… Особенно «ловля» большого мастерства требует. Это когда оборвется инструмент, и надо его из скважины выловить. Понемногу и этому научил. Есть славные ребята, можно сказать, просто самородки. А знаете, из каких они? Из больших, казалось бы, совсем неисправимых преступников. А вот трудовая обстановка, культурно-воспитательная работа, умелый к ним подход — из этих преступников полезных и хороших людей делает…

«Я с ними не ругаюсь… Ну, не без того, чтобы когда-нибудь за дело не пожурил. Я с ними по-хорошему… Слушают и учатся… Хорошие ребята… Работают как черти! Особенно когда соревнуются: прямо грызутся, кто сколько метров за смену прошел… Хорошие работники».

Говорит Иван Ильич о своих «чертях» и улыбается ласково в седую бороду-Иван Ильич на Ухте встретился со своим старым «знакомым», бывшим управляющим грозненской нефтью, белогвардейцем, активным помощником в период гражданской войны — белогвардейским генералом — инженером Ивановым.

Иванов, как спец из заключенных, был техническим руководителем Ухтинской экспедиции. Злой контрреволюционер все свое влияние употреблял на то, чтобы разложить рабочих и инженерно-технический персонал, вселить в них неверие в успех экспедиции.

— Ничего не выйдет, ничего не будет, — каркал Иванов. — Работать я не буду, дайте мне такие привилегии, какие мне давали капиталисты.

Много раз Ивану Ильичу приходилось спорить со своим противником, доказывать его неправоту и ложь. Ничего не помогало.

— Работать я не буду1 Мне терять нечего, семья моя за границей обеспечена! И ничего у вас не выйдет.

Бурмастер Косолапкин доказал высококвалифицированному инженеру, что выйдет, выйдет и без него, контрреволюционера и врага, выйдет, потому что за дело взялись большевики, взялись рабочие и лучшая часть технической интеллигенции. И вышло так, как говорил Иван Ильич Косолапкин.

* * *
Когда Иван Ильич Косолапкин появляется на буровых, его приветливо встречает:

— Дайте дорогу. Хозяин идет!

Ходит Иван Ильич между буровыми, ходит, как настоящий хозяин, смотрит своим многоопытным взглядом на вышки, на станки.

Он — великий мастер ловли сорвавшихся в скважины буровых инструментов, — вместе с тем с большим умением «ловит» в измотанных шальной преступной жизнью тридцатипятниках то, что осталось у них лучшего, творческого, человеческого, и с большим тактом знатока души людской культивирует, растит это лучшее, приобщая тем самым этих людей к творческой жизни, к полезной для социалистического строительства работе.

Так живет и работает Иван Ильич Косолапкин — пролетарий, мастер и человек.

З ЛИСТУВАННЯ

1. ДО В. О. І М. М. МАСЛЮЧЕНКО
17 вересня 1935 р. 17.ІХ.935

Пароплав «Шахтер» — Печора.

Дорогі мої, любі мої, милі мої! Варюша моя! Мура любенька!

Їду я на рудник. Довгодовго я дивився на те місце на баржі в Кедровому, де я вас, моїх рідних, залишив. Уже вас і не видно, — тільки баржа бовваніє,— а я все дивлюсь. Так і розтанули ви, мої любі, в далечині… Яка жорстока дійсність… Та поїхав я і їду — з кріпкою надією, що ми ще побачимось і що побачення те не буде таким нервовим, важким, як оце теперішнє, що його нам зіпсували злі люди…

В Конецборі ми брали дрова. І довго-довго ми там стоя ли — годин, мабуть, з чотири чи п'ять. Усе я дивився в бік Кедрового, та вже не видко було нічого…

Їду я добре. В каюті, внизу, — тепло й просторо, бо ми тільки вдвох — я та мій «проводир», що спав рівно 24 години. Зараз під'їздимо до Бичевника. Пароплав сунеться куди гірш, ніж черепаха — 4 кілом. на годину. На Бичевнику залишаємо баржі і далі підемо швидше, так що, думаю, що будемо на руднику завтра (18) ввечері.

Біля Данилівки (кілом [175] 40 од Кедрового) о 12 год[176] вночі зустріли «Соціалізм» — він там ночував.

Як мені хотілося закричати вам, щоб ви там не спізнилися, бо буде він в Кедровому год [177] о 7 ранку 17/ІХ, тобто сьогодні. Чи встигли ж ви, мої діти, сісти! Оце мене страшенно непокоїть. Та невже ж там не було звісток, що «Соціалізм» таки йде (це вже напевне). Коли сіли (а я всетаки гадаю, що сіли!) — то тоді спокійний і бажаю вам щасливої подорожі!

Так, їду я добре. Навіть постіль розв'язав, та послався, та так добре виспався, що куди вам! Не знаю, як я її завтра складу. Я так пильно дивився, що за чим складено, щоб і в мене вийшло так, як і в тебе. Тільки навряд?!

Сьогодні розхрабрився і варив собі кампота. П'ю чай, їм сало, і на кампот потягло. А що ви там їсте, в далекій цій важкій дорозі… Хоч би ж доїхали як слід. Ждатиму телеграми, як сонця.

Про роботу, про життя на руднику не думаю нічого: як буде, так і буде. Знаю, що ти, Варю, зо мною, я не сам, — це головне.

Листа пишу на пароплаві,— тут дали мені все — і каюту, і чорнила. А ніде мені нема спокою — і тут просять, щоб випустить стінгазету. Ніяк я не втечу від КВЧ, а мене за це ще й б'ють, — ніби я сам цього хочу?! О господи!

Так багато хотілося тобі, Варю моя, на прощання сказати — і подяки слів гарячої за те, що приїхала втішити мене, загнаного, і любові, і пошани, і надії, та кім'ями всі слова в горлі стали од горя і туги, що розлучають нас. Ваші ясні постаті, твоя й Мурина, що стояли сумні на баржі, назавжди залишаться в мене в серці… Вони мене підтримуватимуть у важкому моєму житті. Здорові б Ви тільки були, щоб я міг ще раз побачити Вас. Не забувайте Вячка, пишіть йому, любіть його — сироту. Він — хороший хлопець і не забуде ніколи Вашої любові.

Привітай сердечно від мене всіх «архангельців». Скажи їм, що я безмірно дякую їм усім за те, що тебе підтримали.

Цього листа гадаю одіслати цим же пароплавом до Уси, там його кинуть. Адресую на Архангельск «до востребования».

Щасти ж вам доля! З мукою чекаю телеграми, чи доїхали. За мене не турбуйтесь — буду жити, щоб Вас побачити й обняти.

Писатиму — дай тільки адресу. Писатиму часто. Обнімаю рідних моїх, дорогих! Цілую кріпко, кріпко.

Ваш Павл[178]

Еджнд Кырта,

Троицко-Печерск [179] р [180], Коми область.

2. ДО В. О. І М. М. МАСЛЮЧЕНКО
14 листопада 1935 p. 14.ХІ.35

Рудник Еджнд Кырта

Не знаю, моя рідна, моя любима й дорога Варю, моя маленька Мурочко, — чи дійде цей лист до Вас, бо зараз розпуття — це одно, а друге — зліквідували в нас на руднику пошту, і листи та телеграми десь лежать (це ті, що до мене, а ті, що від мене, — ніяк передати).

Телеграму про те, що доїхала ти до Архангельського, я дістав аж 5 листопада! На телеграмі не було дати, коли ти її післала — отже, коли ти доїхала до Арх [181] — я не знаю. На Арх [182] — послав я 2 листи й телеграму «до востр[183]» — чи дістала ти їх, чи ні?

До Вол [184] — проскочила телеграма од М[185] Ів[186] з Мацести. Оце й усе. Од тебе, значить, і досі я не маю ні одного листа. Я страшенно хвилювався — чи доїхала ти. Коли одержав телеграму — заспокоївся. Листів чекаю, але знаю, що доки не ляже санна путь, нічого не буде.

Що в мене? Чорні дні. Сидимо вдвох із В іолодею] в підконвойній команді, де зібрано відповідні пункти нашої статті. Що сіє значить — не знаю. Що буде — невідомо. Чуток, чуток різних, «як чорного того пір'я» (як казав Гурович). Держать строговато. На роботу без штика, а то весь час під «оним». Працюю я в управлінні рудника, в планчасті. Єрунда, розуміється. В [олодя] — на загальних. Хвороба моя й стан здоровля (III к [атегорія]) — не дозволяє на фізичн [у] роботу. Догляд — ретельний і пильний — щоб хто, боронь боже, не вкрав. Настрій у мене спокійний, рівний і «положительный» (од слова «положить»). Вол[одя] — нервує. Спимо разом на нарах (ваг[онної] системи). В бараці тепло. Здоровля — постарому. Живіт як живіт, як завжди.

Отакіто діла. Ясно, звичайно, чому ото й тебе «виїхало», і все таке інше. Все це було передбачено раніше, що мене ввергнуть в «узилище». Балачки про книжки, про медроботу — це все були «теревені». Бажалося, очевидно, на тяжку фізичну — ну — нідзя. А може, ще й того спробуємо. Та не гнітить мене це і не печалить. Співаю я: «Положил єсі на главах их вєнци». І все.

Про тебе думаю, про тебе турбуюся. Що Ви, як Ви, де Ви, куди Ви? Біля мене хоть гвинтовка й багнет, — а хто ж вас там боронить? Бог? Скасували ж його? Я все молюсь Северному Сиянию, щоб «продлило» віку Євг [187] Фед [188], Мик[189] Фед [190] та Павл[191] Оник [192],— вони ж, мабуть, спасибі їм, не покинули Вас обох, бідних моїх, серед дороги? Хай їм весело буде так, як буде мені весело, як я, коли не «загнусь», буду їм тиснути руки на волі.

За мене не турбуйся. У мене все так, як народна мудрість рекомендує: «брюхо в голоде» (ой, і пища ж!!!), голова в холоді, а ноги в теплі (у валянках). Значить, усе гаразд, Звичайно, коли в тебе буде змога чогось підослати — підошли. Тільки — звідки. ж?

Листи пиши на ТроицкоПечорск, Коми обл., рудник Едж (ьщ)Кьгрта. Та й телеграми краще туди, так [193] адресу: «ТроицкоПечорск, рудник ЕджмдКырта» — так буде краще, бо Щугор щось затримує сильно.

Я знаю, голубко моя люба, що ти зо мною, що Мура зо мною, що Вячко зо мною, — і тому живу. Чи Вячулька живий? Зв'язалася із Харковом?

А взагалі, як там воно «вопче»? У нас ні газет, ні радіо! Чули тільки, що абіссінці італійців чи навпаки. І все. А ти пиши більше про любов, бог з нею, з Італією…

Цілую тебе, радість моя.

Цілую Муру.

Всі [194] «архангельцям» мій сердечний привіт і щира дяка.

Твій Паївло)

Облігацію візьми — може, виграєш. Вітаю народженням. Бажаю щастя, успіху, здоровля. Люблю тебе й мрію бути вкупі. Чому й досі нема листів? Жах, як скучаю. У нас справжня зима. Чи є чутки з Москви? Писала родичам туди чи ні?

3. ДО В. О. І М. М. МАСЛЮЧЕНКІВ
12 грудня 1935 р. I2.xn.35

Дорогі мої й рідні!

Я в кожному листі, Варюшко, вітаю тебе з твоїм народженням, бо не знаю, чи дістаєш ти мої ті листи, чи ні. Я — не певен в цьому. Отже, ще й ще раз! Господи, чого б тільки я не побажав тобі — щоб хоч трохи легше тобі там жилося. Цілую тебе — всю. І очі твої хороші — хай ніколи не смутніють вони.

У нас щодо кореспонденції пішли «строгостя». Щоб післати телеграму — треба тих дозволів та ще дозволів. З листами теж. Думка цього послати поза «строгостями», а одного в «строгостях» завтра.

Що ж у мене нового?

Щось таке 7го числа (грудня) звідкільсь «блиснуло». Одержана з Кедрового рація такого змісту: «Установите, намерен ли П. М. Г [195] писать книгу. Сколько для зтого требуется времени».

Я відповів, що, мовляв, коли книгу писати за планом, затвердженим Гулагом, то треба рік з перебуванням на II промислі. Коли ж про Печору — треба 4 м [196] ці.

Відповідь радирували. Оце чекаю, що воно буде.

Що це значить?

Мені здається, що це «дзвінок» з Москви, бо настрій у мого начальства ти ж сама знаєш який щодо мене. Чого я чекаю з цього?

Я вже так зневірився в усьому, що нічого не чекаю. Ото так запитають, одповідять — і на тому кінець.

Коли ж це справді щось серйозне — то тоді, можливо, дадуть змогу й умови працювати тут над книжкою. Це було б непогано, коли б у мене був хоч настрій відповідний, а то ж леле…

Найкращим би було, якби мене перекинули на II промисел] чи в Чиб'ю і щоб я там працював над книжкою. Але це… мрії.

Отакі-то діла. У всякім разі, на моїм стоячім болоті щось ворухнулось і мене трішки стрепенуло.

Листів од тебе не маю. Ото як дістав № 1 від 5/ X (тобто більш, як два місяці тому писаний), і після того ні гугу, крім телеграми.

Що з листами? Знаю, що пишеш, — а їх нема. Може, вони тут десь залежуються? Це можливо, бо «строгостя». Це ти май на увазі, пишучи мені.

Живемо під багнетами, як і раніше. І не видно «просвітленій». Та вже позвикали. Працюю в планчасті управління. З Кедровим не маю ніяких зносин.

Оце сьогодні прийшла Вол [197] посилка з Арх [198] торгсину — довго йшла, як бачиш. Він «на общих» і досі.

Скучаю я, Варю, за Вами. Хоч би листи! Яка це мука, коли й слова від вас не дочекаєшся.

Я в кожному листі щось прошу тебе прислати — пришли мені наконечників для олівців, і гумки, і олівців, бо вже посписував на роботі, і копір [199] паперу. Ой господи! І цукру, і соди! Живемо взагалі скрутновато.

Посилаю тобі мою любов — і любов, і любов, і повагу, і пошану, і все, що є кращого в мене. І Муретку цілую кріпко. Вітай Федоровичів і всіх, усіх. Як же тобі в театрі? Важко чи ні?

Цілую кріпко й ніжно.

Не забувай.

Твій П[200]

4. ДО В. О. МАСЛЮЧЕНКО
27 грудня 1935 р. 27.ХН.[201]

Е [202] Кырта, рудник

Дорога моя, люба моя, сонце ти моє єдине!

Листа я від тебе одержав од 11.XI. Це — другий. Перший був від 4.Х. Бачиш, які інтервали між листами. Ти пишеш, що писала, а де ж ті листи — чи лежать десь по поштових скриньках та торбах, чи в шухлядах «бдительности»? Як важко не мати звісток від джерела, яким тільки й живеш, яким тільки й живишся. Дуже я радий, що хоч знаю, де ти й що з тобою. Чекаю нетерпляче, — як пройшла на театрі, як тобі там ідеться. Знаю, що не мед, мабуть, та що ж поробиш.

Про себе. Я вже тобі писав, що була раціязапитання, чи «намерен» я писати книгу. Я дав відповідь, що «намерен», і у відповіді додав, що коли справа йде про книгу, яку затвердив Гулаг, то треба мені бути на II промислі. Додав там і про те, що коли книгу треба про Печору, то треба 4 місяці відповідних, звичайно, умов і прожиття на руднику. Що ж ти гадає [203]? Яку відповідь дістав я на це все?

«Обьявите (такомуто), что он должен находиться там, где он єсть».

І все. Ніби я прохав кудись мене перекинути. Самі запитали — і самі ото так «дипломатично»… заборонили писати. Я гадаю, що запитання було наслідком твоїх листів. Ну, от вони заворушились, «одбули чергу», і… замовкло все на довгі роки. Я вже не знаю, чи варт [204] про оці такі «блискучі» наслідки написати тобі в Москву, щоб там знали, як реагують на все тут, на місці. Порадься з кимось там з земляків, як вони на це? Чи не буде з того всього, коли я буду порпатися, що закинуть кудись у такі місця, звідки вже й «воздихания» не почуєш.

А так усе постарому. Працюю в рудоуправлінні — роботи прірва, сиджу цілими днями над усякими таблицями. На «обчие» не займають і не говорять. Думаю, що, може, зверху сказали, бо зразу були сильно заходились, щоб обов'язково на «тяжелые».

Погано з животом. Останній місяць просто вже не дає спокою — так болить, і ніяка «ліка» не бере. Умовився з лікарем, що як тільки скінчу годовий відчит — ляжу в лазарет. Може, полежу, та вгамується, а так біда.

Живу там же «під конвоєм», як «опасной» і т. д. Набридло.

Вол [205] — теж. Дістав він листа від М [206] Ів [207] — вона в Хості, влаштувалася там медсестрою в санаторії. Володя тебе вітає.

Я не знаю, що його далі робити — живу як у тумані. Гнітить мене, що не маю надії тебе побачити цього літа. Я в такому стані, що клопотатися про твоє чи прожиття тут, чи побачення з тобою — не маю ніякісінької змоги, — просто це викличе в кращім разі усмішку у тутешніх моїх «богів». Такі ми тут уже упосліджені в тій «команді підконвойній», що й боже мене борони. Смішно це все, коли так глибше подумаєш, а проте всі тут на це все дуже серйозно дивляться. Ну, ти ж розумієш… Так що — тільки на тебе й надія. Коли тобі вдасться добитися дозволу чи на побачення, чи що — то це, очевидно, єдина путь… Бийся, голубко, може, пощастить. Що далі буде — невідомо. Поки що на всі мої запитання, чи довго мене держатимуть у такім стані «строгої ізоляції» — відповідають: «Невідомо. Не від нас залежить — зверху!»

Та чорт з ним! Скучаю я за тобою, Варюшко, дуже скучаю, скучаю коричнево, аж чорно. Така мені тут нудьга та печаль, густа, як хмара, й пекуча, як полум'я. І які ви там, і де ви там — ось прямо стоїте всі перед очима й не одходите. А я все старію, старію — точить мене цей гробак самотності, болю, образи й зневіри.

Хоч би хоч вам там було непогано. Як там Мурапет з руською школою? Що вона? Тяжко їй дається чи ні? З Харкова маєш що? Про малого чути щось чи ні? Господи, як болить серце за всіх вас!

Ти ж дякуй, і вітай, і цілуй усіх земляків, що допомагають тобі в скруті. Вітай Над [208] Віт [209] — і дякуй. І Федоровичів, і Степаненка. Який Степаненко? Аркадій? чи Олександр?

Тебе я цілую, і вітаю, і голублю. Муркетку теж. Чекаю вістей, як… як… як…

Чи одержуєш мої листи? Чи дістала телеграму з вітанням тебе з народженням?

Ну, будь, голубко моя, здорова, не забувай мене.

Твій Па[вло]

Ти знаєш — листа навіть нема де й нема коли як слід написати. Все похапцем. Пошту знову у нас закрили. їздять по кореспонденцію в сусіднє село — 20 кілом [210].

5. ДО В. О. МАСЛЮЧЕНКО
31 грудня 1935 р. 3l.xil.35

Рудник

Здрастуй, люба моя, моя хороша, радість і надія моя!

[211]Дуже мене турбує те, що я не маю зараз в лагері постійної роботи, «не маю місця», а це призводть до того, що кидатимуть мене в усяку дірку, яку треба так чи інакше заткнути. Та вже й дотикали потроху. Як тільки треба

3 управління на якийсь «ударник» — і я там. Користі з мене там, як з цапа молока, а проте — наказа виконано, «ударника дали!». Не вдалося мені й з медроботою. Я, проте, не кидаю не те що надії, а думки про те, що треба все ж домагатися роботи лікпомом. Думаю написати листа на

4 [212] санвідділу в Чиб'ю. Надії на «да» — не маю, а напишу. Тебе я прошу ось про віщо. Домагайся через Москву про призначення мене лікпомом. Я писав тобі, чим скінчилося запитання про те, чи «намерен» я писати книгу. Не знаю, чи дістала ти того листа. Я ще тобі опишу раз. Запитали, чи «намерен» я писати книгу. Я дав одповідь, що «намерен» і для цього треба рік часу з перебуванням на II промислі, на матеріалі якого написано плана, затвердженого Гулагом. У відповідь рація: «Обьявите П. М. Г [213], что он должен находиться там, где он єсть». Отже, це «дипломатична» заборона писати. Ти про це напиши в Москву, чим, мовляв, скінчилось твоє клопотання, зазнач у листі, що це є не тільки допомога чи дозвіл літ[214] роботи, а заборона і що ти просиш, щоб дозволили працювати лікпомом, бо інша, фізична, праця при такому стані мого здоровля згубна для мене. Коли мені дозволять це — тоді я вже хоч «берега» якогось матиму, а не крутитимусь по лагерю, як гівно в ополонці. Потурбуйся, голубочко, дуже тебе прошу.

Ну, що ж іще? Лежу. Відпочиваю. На животі грілка. Я всетаки гадаю, що, коли мені пощастить пролежати на дієті хоч місяць, — я «подчинюсь» трохи. А там видно буде.

Промайнула в нас чутка, що з 1.1.36 лагеря переходять на якийсь, як тут кажуть, «хозрасчет». Це ніби буде так. Кожен лагерник матиме утримання і на це утримання житиме. Матиме право жити з родиною і т. д. Одне слово, на правах «трудпоселенців». Говорила про це комісія, що приїздила тут нас усіх дактилоскопувати (пальці одтискали на папері всім, як ворюгам). Божилися й клялися, що це правда, а наші всі, «начальство», кажуть, що це чергова «радіопараша». Так і не знаємо, як думати і чого чекати. Я схиляюсь до того, що це «таки да» — «радіопараша».

Я все жду, жду, жду вісток од тебе. А їх нема, нема й нема. А в мене сум, сум і сум. Ну, як же ж ти в театрі? Чи заграла вже чогось, чи ще? І як заграла? Чи живеш там на Кегострові, чи вже переїхала до міста? І що воно за Кегостров?Що таке «Кег»? Кеглі, чи що? І що Ви там з Мурою їсте, і на чому спите, і в чому ходите, і чи не холодно Вам там? Я так і не знаю, чи добилась ти свого багажу, чи загинув він? І чи хоч пальто тепле в тебе єсть? І чи тепло тобі в ноги? Ти хоч з моїх «вошивих» поший собі теплі тобіки.

Я тут бєдной уже. Харчишки всі вже викакано. Частину (я тобі писав чи ні?) — вкрадено. Обікрали урочки. Рис украло, карт[215] муку вкрало (ось чого жалкої), сало вкрало. Речі на базі були, а харчі звідти я забрав — так воно, спасибі, й облегчило. Якщо можеш, підійшли для «поддержки желудка». Тільки ж не знаю я, де я буду, доки ти цього листа одержиш. У всякім разі, про всяку адресову переміну буду телеграфувати.

Ой, і скучаю ж по тобі, люба моя! Цілую, голублю, люблю! Муркетона цілую. Всіх вітаю. Федоровичів особливо. Що чути про Вячка? Бувай здорова. Цілую, і люблю, і жду.

Твій Павл[216]

1936

6. ДО В. О. МАСЛЮЧЕНКО 1 січня 1936 p. 1.1.1936 р.
От і новий рікі Високосний! Що ж він нам принесе? Поки що мені він приніс «тупую боль под ложечкой и отсутствие стула». Подарунок, як бачиш, не дуже. А яка велика сила традиції! Ми все ж таки встали і привітали один одного «з Новим роком». А Нюра (сестра милосердна) додала: «З новим щастям!» Яка іронія!

Франц Францевич Мазур-Мазов — професор математики Одеського університету, чистопородний німець, у величезних окулярах, сам манісінький, з великим, розумним лобом лежить поруч мене. У його астраханська малярія (до цього він був в Астрах[217] лагері). Він широко освічена людина і знає все. Сьогодні він мені розповідав цілий ранок, що і як кожний народ їсть. Говорив, як снідають німці, американці, англійці, французи і т. д. Я признав, що найбільші «недураки» англійці. У них на сніданок от що: білабілабіла булка, ріжеться тоненькими шматками, а між тими шматками кладеться дужедужедуже багато прекрасного масла. Потім це кладеться на сковородку і підсмажується. Потім наливається кава, а в неї дужедужедуже багато цукру, а зверху дужедужедуже багато збитих сливок, і потім снідається. Так оту булку (а її теж дуже багато) треба сильно в роті держати: така вона розпливається і така вона сама в живіт пливе. А потім беф їдять англійці. Французи теж непогано снідають. І німці теж. Найгірше в усьому світі снідає народ, що зветься лагерниками. У них не подається ніякої булки і ніякого масла. І все це не кладеться на сковорідку і не ставиться в піч. А снідає лагерник манну на воді кашу без ніякого масла. І це в кращому разі, коли він у стаціонарі і коли ним опікаються. Отакіто діла. Я бажаю тобі, щоб ти в новому році снідала щодня, як англійці.

Скука в стаціонарі — семимильна. Читати нема чого. Писати нема охоти. Лежиш і слухаєш, як репетує «новонароджений» «стахановець» — учора о 10 год. вечора він уперше побачив світ — на Печорі, в лагері. А мати його — українка, з Полтавщини, і зветься Маруся. Батько в його поляк. Що з його буде — невідомо. Кричить він сильно, бо бутуз здоровий.

Муретці бажаю, щоб була весела і щоб завжди їй снився «соколадний слон»… Та щоб добре вчилася, бо життя буде цікаве, але складне, — треба буде мати розумненьку голову.

У мене на новий рік дике бажання — бути лікпомом. Щоб потім, на манір Пушкіна, сказати нащадкам:

«Я тем полезен был печорскому народу, Что клизмы нежные ударно водружал…»

Так пиши ж, Варюшенько. Пиши — не забувай мене. Все ж надія на краще, на спільне життя з тобою, на корисну роботу і на відновлення в «образе человеческом» не покидає мене.

Кріпко цілую, люблю й мрію про тебе. Всім привіт. Федоровичам, Над[218] Віт [219], Сур[220], Степаненкам і пр. пр.

Цілую Пав[221]

7. ДО В. О. МАСЛЮЧЕНКО
З березня 1936 p. З.ІН.36

Рудник Е [222]Кырта.

Варю, моя голубко дорога!

Дістав я твого листа від 12.1. Прийшов він до мене числа 20.11. Але от з того ще часу був у мене написаний лист, який оце недавнечко тільки спромігся піти, і я задержався писати, доки той лист піде. Лист той я написав ще до одержання твого. Тепер я, слава тобі господи, вже знаю, хоч приблизно, як тобі живеться і як тобі «грається». Дуже радий, що ти задоволена з роботи над «Талантами». І коли ти почуваєш, що непогано, значить — таки непогано, бо я знаю, що ти себе не дуже любиш хвалити. Не трапляється в нас «Правды Севера», а як яка й попадеться, то все я дивлюсь, чи нема де твого прізвища. Нема! Дуже мені цікаво, як то там тебе зустріли старі, «матерые» актьори руські, бо роля в «Талантах» уже грана й переграна і на їй пробувались і її творили великі руські актриси. Мене все непокоїть твій «руський язик». Багатенько в тебе я помічав огріхів щодо вимови в балачках поруському. Я ж теж не дуже в цій справі — а й я помічав. Як же то вже великі знатоки мови? Та ще Островський! Він же такий специфічний «москвич» купецького складу! Звичайно, в сучасній п'єсі було б тобі легше. Ну, коли справилась, та ще й непогано, то я сердечно тебе вітаю й цілую кріпко. Ти в мене розумненька й актриса хороша. Щасти тобі, долеї

Що ж у мене? ПостаромуІ Вийшов з лікарні, як я вже тобі був писав, та й знов мене до планчасті, але я не сиджу в канцелярії, а в механічній майстерні, де «нормирую» роботу. Різні тобі хронометражі і таке інше. Не бере воно мене. Нова для мене робота, робота вона й цікава, і ціла наука є з цього приводу, але засоби тут нікчемні — нема навіть годинника, не кажучи вже про секундомір: Так і кручусь. І таке гаспидське становище, що ходиш, ніби робиш, а насправді — пшик. Животи мої постарому, соду їм, і полегшення нема. Відпочив тільки. Ввесь час б'юсь, щоб на медроботу. Пишу, пишу в Чиб'ю в санвідділ, та толком і не знаю, чи доходять туди мої заяви, чи ні. Відповіді, в усякім разі, нема ніякої, але я не теряю надії.

Правне моє становище не змінилось. Там же, в тійтаки «підштиковій» команді, під «усиленным» доглядом.

Житуха неважнецька. Дуже скрутно з харчами на руднику. Деремо овес, деремо ячмінь — це каша. Вже пшоно вважається за крупу дуже благородну. Я на больничному.

Трішечки ліпше, маю хоч 20 грам сала (масла вже не дають) та'сахару 35 грам на день. Решта — сяктак, пісне та утле, дуже утле. Посилка твоя підтримала кріпко, бо старі запаси вже чухнули (багатенькотаки в мене ж украдено, як я тобі писав). Писав я тобі про газети. Так рідко доводиться держати їх у руках, що жду не діждусь, коли вже від тебе будуть надходить.

Тепер іще отака неприємна новина. Є приказ, щоб усю кореспонденцію адресувати на Кедровий, а звідти уже будуть надсилати по відділах. Так ти адресуй листи й посилки так: УстьУсинский район, Коми области, почта Кедровий, Печорск [223] отд [224] Ухтпечлага, Рудник ЕджьщКырта — мені. Це значить, що листи неймовірно задержуватимуться, але що ж поробиш. Так хотяты

Я продав піджака свого за 50 крб. Причина? «Вопервьгх строках» — нема за що купити й махорки, а «вовторьгх строках» — все одно вкрадуть. Думаю взагалі розпродуватись, що зосталось, не хочу тільки продавати сорочки шкіряної та пім. Пім я і не одягав, бо одібрали б! Лежать у мене на базі в чемодані. Сорочка захована — ходжу в усьому казьонному. А валянці мені дав земляк харківський, робітник ХПЗ Степан Петрович Лутченко, хороший чолов'яга, — він завідує. мехмайстернею. З ним я тепер і коротаю час — у його їм і все таке інше. Як уранці виходжу с свого «прядильника» — так у його цілісінький день.

Од Володі маю записку. Завідує банею. Скиглить Мар [225] Ів[226] з Кавказу (він пише), бідну, нагнали, як дізнались, де чоловік.

Як там Муркеточка моя рідна? Цілую я її кріпко, хорошу мою. Як Вячко? Чи маєш що від нього. Ти ж пиши йому про мене, щоб не забував.

По радіо маємо чутки. Але радіо на другій командировці (на моїй нема) — навушники мої там слухають, а мені за це розказують іноді. Хмариться… Що буде?

Не забувай мене, рідна моя, єдина моя втіхо! Хай тобі добре йдеться. Люблю я тебе і дякую, щосекунди з тобою

твій Павло

Всім привіт.

8. ДО В. О. МАСЛЮЧЕНКО
24 квітня 1936 p. 24.IV.36.

Матінко ти моя рідна! Варю моя! Сьогодні вихідний день. Я приплентався з 3ї трудколонії, де рудоуправління, «додому», в підконвойну свою команду, відпочив трохи, бо ходити мені сюди й туди на роботу 7 кілометрів щодня — туди З'/г та назад З'/г —1 С1В оц. е писати тобі листа. Не знаю, коли він піде до тебе, як він піде до тебе, бо весна цього року «рання», вже Печора воду поверх снігу пустила і вже з трудом їздять підводи: коні провалюються в сніг. Мокрить, і сонце повесняному визирає. Та все ж пишу. Пишу, бо маю вільну годину. Хлопці пішли на виставу (тут за стінкою «клуб» ми собі влаштували, виставляють якусь «Москвичку»), і мені ніхто не заважає, коли не рахувати, що проти мене сидить земляк з Вінниччини, інженерлісовик, з молодих, лагодить комусь годинника (він єдиний тут, що розуміється на цьому) і тре иіклом об шкло — робить самотужки шкло для годинника. Шкло об шкло шкребе шкребом — так ніби тебе ио душі. Довга ця робота й марудна — тільки серед тайги можна таку роботу побачити. Це все одно, що дерево ©б дерево терти — вогню добувати! «Первобытная жисть»…

Ой «нервобытвая»! Стояв я сьогодні над Печорою й думав — чи привезе вона мені тебе цього літа, чи не привезе?

Чи буде вона цього року «милостивою», чи мачухою злою? І так мені гірко зробилося на жисть мою «таежнопервобытную». Ах, яка ж вона цього року люта для мене була. Як покинув я Вас із Мурою на непривітному березі Кедрового, як приїхав на рудник — взяла вона мене в суворі лабети та й досі цупко держить. Зазнав я спочатку безглуздого «ізолятору» з урками, потім «підконвойної», де й досі (6 місяців уже!) пребуваю. Перерва була 11/2 місяця, коли лежав у лікарні. Потім знову підконвойна. Непривітно. А головне, глупо й безглуздо. Робота «ні уму Ні серцю», холод, часом голод і т. ін. І отак усю зиму! А весна що? Та й весна, та й літо те ж самісіньке. Якась праця якогось нормировщика, якої я не розумію, яка мене не розуміє. Навіщо вона мені, куди вона мені, до чого вона мені? Ніби хтось навмисне десь там держить лантуха і сипить з нього на мене всі горя і всі лиха, які є в світі. Одна в мене втіха — це твої листи. Якби не вони — сідай і реви. Листівки я твої дістаю потроху. З одної я дуже сміявся. Це — з 8! Ти її писала 20 березня. І питаєш мене: що мені вислати, бо скоро розпуття настане. Я її дістав 20.IV — квітня. Якби я тобі написав, що мені «до розпуття» прислати, — ти б відповідь дістала 20 травня. Вислала б посилку — вона б надійшла якраз на розпуття — тільки вже на осіннє. Ах ти ж, хороша ти моя! Уже б посилка, вислана 20 березня, навряд чи проскочила б до мене до пароплава. А тепер, кажуть, уже не приймають посилок. Поганувато вийшло, бо я залишився на найтяжчий час (весна!) без жирів і без цукру. Цього року, між іншим, без цинги не обійшлось — косить кріпко. Торік було благополучно, а цей рік щось валить. Я побоююсь трохи, бо пища більше св [227] Антонія, — так Антоній жив на півдні — там не дуже цинги було. А що воно, справді, за знак — на півночі, тут, у тайзі, святих зовсім не було? Тяжкувато тут спасатись. Більше в Києві спасались. В Києві й дурний святим може бути — ти тут спробуй!

Що ж я роблю, Варюшко, «в свободноє від ниття время»? А нічого! Трохи читаю, як дістану де книжку (газети я дістав, що ти послала). Очевидно, це перша бандероль. Остання газета за 25.111. Останніми часами почав грати в шахи. Тут у нас турніри цілі шахові. Ну, я слабенько граю — а проте соваю фігурами по дошці. (Коли їхатимеш — захопи шахи — невеличкі, дешевенькі. Добре?) А так більше — ходжу на роботу, приходжу, одсапугось та никаю. Нікого нема, з ким би поділитися, погорювати, поговорити. Думок різних багато. Читаєш газети… Читав про наших у Москві, про нагороди, про все… Зрозуміло все «аж до ниточки». Ну, що ж, — так завжди буває: всякі рани треба гоїти. Почали, значить, гоїти. Мобілізували «дедушку» Карася, бабушку Наталку, гопака, всі, одним словом, нові досягнення нової радянської театральної культури. А воно навіть інтересно: Карась з Труд[228] Прапором на чумарці, та й Наталці на корсетці воно до лиця. Часи міняються. Якто кажуть: «З труни — під вінець!»

2. V. 936. От бачиш, Варю, яка перерва з листом цим. З Маєм тебе. Учора ми тут «маювали». Дощик «северный» покрапував, мерзли ноги, мерзли кістки. Непривітний дуже вийшов май. А сьогодні день непоганий. Учора вночі підморозило, сьогодні сонце. Веселіше. Ми два дні одпочиваємо. Так, чого ж така перерва з листом? Зміна в моєму становищі. Випустили мене з підконвойної команди. Щоправда, це явище тимчасове, викликане роботою. Тут є така «поведенція»: через те, що рудоуправління далеко від підконвойної, то під розписку відповідальних робітників декого випускають на «общее положение». Ну, от і мене випущено. Живу я тепер на 3й трудколонії, над самісінькою Печорою. Живемо втрьох у кімнаті. Люди хороші, інтелігентні. Один (грузин) з великих б [229] людей — професор воєнної академії. Ну, тут, ясно, краще. Та чи надовго? Так от оці самі пертурбації (переїзд, влаштування і т. ін.) і не дали змоги раніше закінчити листа. Чекаємо, що Печора осьосьось піде. Вже не їздять кіньми зовсім. Торік вона рушила 14.V. Думаю, що десь так буде й тепер. Відповіді на всі мої заяви ніякісінької. Ні про медроботу, ні про побачення з тобою, ні про що. Чекаємо начальство (Закар'яна) — воно застряло в Кедровому до пароплава, — може, тоді пощастить щось уже вирішити тут на місці. Я [230] М [231] — дістав орден Червоного Прапора. Поздоров його та напиши, щоб дозволив побачення. Як у тебе з відпусткою? Коли? Тільки ти, Варюшко, зважуй все до дрібниць: чи варто їхати, щоб, бува, не попсувати тобі твого становища з роботою. Хай уже я терпітиму.

Ну, тепер оце й не знаю вже, коли чекати від тебе звістки. Маєш ти чи не маєш од мене листи? Я писав тобі дуже справно й часто. Оце тільки останні 2 тижні мовчав, бо все 'дно до пароплава цей лист десь лежатиме, як узагалі мені пощастить його передати до пошти.

Ще до тебе прохання велике: пришли мені підручник шахматної гри. їх є багато різних. Може, трапиться Капабланка, а то який там знайдеш. Бандероллю. Старенький. Мабуть же, там є крамниці з старими книжками, щоб не переплачувати. Добре?

Починаю третє літо на півночі. Охохохо! Як ізгадаю про літо там, — серце так ото закипить і стане: то, мабуть, сльози з кров'ю перемішуються. Я визнав, що серце вміє плакати. Само. Ото, як я сплю, воно само собі плаче потихеньку та клапанами сльози витирає…

Пиши ж мені, не забувай. Хай би й Муреточка писала. Як вона вчиться, як їй живеться. Чому ж це Вячко мовчить? Невже ото вирішили громадою забувати батька? Ти йому напиши, що я його не забуваю ніколи.

Кепки не присилай. Я перелицював стару — і вона ще на людей похожа. Гроші, як є, вишли. І так у посилці, в конверті поклади готівки, бо тут не дістанеш. І конверти! Конверти! Та якусь сорочку верхню, під поясок, дешевеньку. А голівне: не забувай.

Цілую кріпко всю! І люблю, і жду, і надіюсь. Муреточку цілуй. Всіх вітаю.

Твій П[232]

9. ДО В. О. МАСЛЮЧЕНКО
11 травня 1936 р. 11 травня 1936 року

Рудник Е [233] Кмрта

Моя дорога Варю! Я не знаю, чи маю я на тебе право сердитись? Коли маю, то я «таки да» серджусь, бо ось уже травень, а я не одержав обіцяної тобою посилки, через це саме я в настрою мінорному. Я не знаю, чи посилала ти її, чи не посилала, а факт той, що на найскрутніший для мене час весни й роздоріжжя, коли взагалі скорочується всіляке «дання», — я в становищі «плачевному». Отакіто діла! Ну, та вже почало веселішати: вже пароплави зверху вчора прийшли, вже й баржі притягли для погрузки вугілля (це — сумніше, бо скажений час у нас починається — погрузка вугілля), вже, значить, і пошта осьось буде, значить, і від тебе щось дістану — звістка буде, бо дуже вже занудився, — з березня не маючи нічого. І такі думки в мене погані — думаю собі: листівки пише, а потім зовсім перестане писати… Так чи не так? Ні, ти вже хоч листівки пиши, не вбивай зовсім, бо як і ти вже одсахнешся, то жити мені нема чого. Я з надією дивлюсь на Печору, що вже котить свою сувору й непривітну воду туди, у море в Полярне, ближче до тебе. І я не лаю печорської води тільки через те, що кидаю я в неї дивовижні вінки з думок моїх, кидаю, щоб пливли вони до далекого Полярного моря, з надією, що, може, хоч уламочок маленький з вінка думок моїх холодною хвилею полярною приб'є до Архангельського і ти там чи побачиш, чи відчуєш, дивлячись у воду, що принесла та вода крихту мене самого до тебе, до любої моєї. Рано цього року Печора рушила. 2го травня вперше посунувся лід, а пішла вона 5го вже зовсім. Торік тільки-но 15 травня двинулась вона. Майже на 2 тижні цього року раніше. Це, кажуть, тут дуже рідко буває. Ми так думаємо, що числа 20 вже можна буде чекати пароплавів з Уси чи з Цильми, Нар'янМара. У нас тут говорили, що ніби море цього року зовсім не замерзало, чи що? Чи ніби в квітні вже воно було вільне від криги? Правда цьому чи це наша чергова «радіопараша»? А все ж як приємно, коли річка попливла, — так, ніби у тебе кайдани впали. Почуваєш, що не такі вже ми одрізані од світу білого, що вже і до нас, і від нас дістатися можна. А то як глянеш, було, зимою — на тисячі кілометрів мільйони кубометрів снігу… Перечвалай його!!

Я нещодавно написав тобі листа. Не знаю, коли він до тебе дійде. Чи до цього, чи після цього? Я там писав тобі, що я вже не в підконвойній команді, що вже «вільний», правда, під розписку свого начальства випущений. Живу з двома товаришами в окремій кімнаті, прямо над Печорою. Трохи веселіше. Щоправда, це тимчасове явище, і кожної хвилини можна чекати «бути ввергнутим» знову — ну, а все ж… А так постарому: сум, сум, сум. Газети читав останні за 29 березня. Одержав тільки один пакунок твій з газетами. Радіо слухаємо. Книжок нема. Дістаю тут іноді у одного в'язня. Він засланий з дружиною, з Москви, і регулярно дістає з дому книжки. Спасибі йому, дає й мені читати. У його ж таки я дістав ленінградський журнал: «Литературньш современник» (непоганий журнал!), де прочитав рецензію на книжку Юр [234] Я [235] «Верхівці», — чи «Вершники» — «Всадники», одне слово, поруському. Із рецензій я дізнався, що то значить. Дуже радий за Юру. Я завжди вважав його за дуже талановитого письменника, і мені страшно приємно, що він переборов той холодок, що його завжди, як письменника, оточував. Я пригадую, що він мені читав уривочки, демонструючи новий для нього стиль і питаючись, чи подобається він мені. Я схвалював, хоч до деякої міри він нагадує Пасоса (амер[236] письменника). Микола (хай царствує!) був проти. А я за, бо цей стиль (не знаю, чи знаменував він щось у Пасоса), а в Юри я особисто в ньому вбачаю хаос і «столоверчение революции» в роки громадянської війни, коли події чіплялись одна за одну в неймовірному порядку (чи без ніякого порядку), тобто в такому «стилі», яким написав свою книжку Юра. Помойому, він цілком виправданий, той стиль. Ну, а Юра, звичайно, майстер, і він зробив його, такий, здавалося, «безпорядочний», дуже й дуже «порядочним». Як би хотілося мені потиснути йому руку. Коли ти знайдеш це можливим — напиши Ользі Георг[237] і перешли їй виписку з цього листа. /Дуже шкодую, що не маю змоги прочитати «Верхівців». Така уйма в мене суму, розпачу, журби, що я безмірно вдячний Юрі за ту радість, що він дав мені своєю перемогою!

В тому ж таки журналі я прочитав хорошу повість: «Декрет II» — про бігового рисака. Всю його кар'єру. Почав він перед революцією. В революцію потрапив в обоз гужтранспорту, де трохи не загинув, а потім знов його впізнали в обозі, вернули на біга, він там вернув свою «славу», а через чотири роки його син «Декрет III» виграв вступний приз для трьохліток. Не тільки тому, що я взагалі «шамашедшій» щодо коней, — я з захопленням читав «Декрет II». Я чомусь у «Декреті» тому себе бачив. Як після літературного «іподрому» я потрапив на «острів коростяних коней» (так принаймні офіціально нас уважають) і як я тут гину… А чи… і т. д. і т. п. Чи побіжу ще?

Отакусінькі-то ділишечки!

Нема ще мені відповіді на мою заяву про побачення. Не знаю, чи й буде. Чи подавала ти? І як твої діла на роботі? Чи буде тобі відпуск і коли? Все це дуже мене турбує, бо живе в мені надія, що побачу я тебе й цього року. Тим я живу. Холодна ще й досі весна. Хоч і річка вже попливла, а сонце рідко на небі, часом зривається сніг, вода синя, холодна, сувора. Берегами ще лід і сніг. І води мало. Чи, може, ще не рушили води з Уралу… А як так буде й далі, то малувато води матимемо влітку, чи й пароплави соватимуться.

Приболюю потроху я, моя голубочко, грипую. У нас косив грип здорово. Зачепив і мене. Легенький, а все трусить. От і позавчора ввечері трусонув. Сьогодні і вчора не вилажу, працюю вдома. І цинга косить. От іще як учепиться — хай їй трясця! Я лежу й думаю, щоб я оце їв. І надумав, торті (Чи чула отаке?) Тільки великий-великий торт. Товстий. Бісквітний. І щоб зверху було на вершок масла. І щоб у тому маслі було повтикано фруктів — так кілограмів зо п'ять! І щоб усередині в торті було запечено, — ну, хоч із півдесятка свинячих одбивних! От, брат, торт!

Цілую тебе всю, кріпко і много. Люблю. Жду. Муру цілуй. Хай пише. Картуза не присилай — перелицював старий. Грошей пришли, як можеш. Продай щось моє. Тепер з навігацією у нас, здається, можна буде дещо купувати. Ти мені крб. 50 телеграфом. Зубного порошку і їсти! Будь здорова й щаслива. Хай тебе доля береже! Вячко як? Цілую. Твій П[238]

Конвертів!

Паперу!

10. ДО В. О. МАСЛЮЧЕНКО
11 травня 1936 р. 11 травня 1936 року

[239] Гуси до нас прилетіли, качки, лебеді… Вони ж через Україну летіли, і на крилах у них, напевно ж, іще залишилися шматочки сонця українського! Ну, й скинуло б котре, щоб хоч подивитися, щоб хоч очі свої погріти, а я вже не кажу — душу. Ні, летять далі. Летять, промінням українським облиті,— і хоч би тобі «ха»! А що їм? Кожне з них летить «додому», де знайде собі пару, збудує гніздечко, вилупить діти… Що йому до мене? Що в мене гнізда нема? Пари нема, дітей нема? Так у його ж це все є! І що йому до мене? А потім кожне ж із них знає, що на люту зиму воно до вирію поверне — там буде тепло, там буде затишно… А тут гнись сам, клацай зубами, болій душею за рідних, за справу, за роботу… Які ж ми товариші з птицями крилатими? Ми тепер — плазуни, що в норах… Про нас тепер можна сказати, перефразувавши Горького:

Загнаними ползать — летать не может.

Та ще «загнаними» не з приборканими, а вирваними крилами.

Останніми часами, Варюшо, в мене прокидається турбота про долю літератури, про долю взагалі культурногромадського життя і т. д. Що це значить? Раніше якось усе було байдуже, ніщо не цікавило, ні про віщо не думалося. А тепер от книжка Юр [240] Я [241], гастролі в Москві, ще дещо, що іноді пробивається в нашу безодню з газетами, — все це якось непокоїть, хвилює, нервує… Здавалося б, що коли сидить людина в безодні, в багні, в слизу, в задусі, і видно ж тій людині десь далекодалеко — тільки миготить! — щілиночку вузеньку, куди світло продирається, і — здавалося б, що людина та побачити може? Нічого! Сліпитиме її проміння, що б'є в щілинку, та й уже! А воно, виходить, ні! Бачить! Бачить так, ніби стоїть вона на горі високій і все життя в неї, як на долоні… Що ж турбує? Заздрість? Ні! Побоювання? Ні, хай про це ми колись при зустрічі поговоримо, бо «нікто не ведаєть ні дня, ні часа, в онь же приїдет сьш человеческий»… Навіть пошта не знає, куди і т. д. Я хотів тільки факт констатувати. Що воно — на краще це чи на гірше? Що воно таке: чи в мене життя прокидається, чи в мене конання починається. Одне слово:

«Сама собі дивуюся — Що всім інтересуюся!»

А от якби мені сказали: «Сідай, пиши. Ось тобі умови!» Я б сказав: «Ні! Я якнебудь! Чи то нормировщиком, чи то асенізатором!»

Я як ізгадаю тепер про літературну роботу, мене кидає в жар і в холод, мені чомусь страшно! Я певен, що це не тому, що зазнав я тяжкої катастрофи. Не в літературі ж річ! Не літератори ж самі… Ні, я гадаю, що великих вона мені страждань коштувала, великих мук, не вважаючи на таку зверхню «легкость моего литературного поведения». Дуже вона для мене вистраждана, література моя. І тепер мені, оддалік дивлячись, страшно! І тепер, коли мене просять щось написати тут для «местной пресы», — я з таким страдом за це берусь, що уявити ти собі не можеш. Мені тяжче, ніж я возив би вугілля чи пиляв дрова. І от коли в мене прокидається цікавість до культурних справ, то, може, це одужання? Будемо чекати далі…

…А приїдеш? Чи ні? Я ж виглядаю, виходжу на Печору й виглядаю!

П[242]

11. ДО В. О. МАСЛЮЧЕНКО
19 липня 1936 p. 19.VII.36

Рудник

Дорога моя, люба моя! Я дістав сьогодні посилку. Безмірно дякую тобі і цілую, цілую, цілую.

Але… грабонули по дорозі. Опис речей є, але нема в посильці: а) бритви (невже твоєї «золотої»?), б) ножів до бритви, в) сорочки, г) окулярів, д) рису, е) гречки, ж) пояса, з) мила, и) чаю, к) двох банок консервованого] молока, л) 4х пар носків (є тільки одна пара), м) коробки карамелі.

Обидно і гірко. Взагалі, посилки дуже часто грабують у дорозі тут. Запаковувати треба, як «броню». Нема з посилкою купона од переказа.

Мені так боляче, що останні твої копійки й муки, труди й любов до мене розграбовують по дорозі. Подав заяву по начальству. Та що з того…

Маю твої листи від 6 й 12/VI. Я про це тобі писав. Чи дістала ти телеграми про дозвіл на побачення? Я дві послав.

Зараз у мене Гаско. Він звільнився, працює в редакції газети Печорського пароплавства. їздить по Печорі. Завтра їде в Усу. З Уси дасть тобі телеграму од мене й од себе про побачення і кине цього листа, але я не певен, що цей лист тебе застане в Архангельську. Я тебе так чекаю… Але й боюсь, бо Печора обміліла сильно цього літа, і чи доїдеш ти благополучно. Коли б де не сіла… А як з Мурою? Так би мені хотілося її побачити, але ж важущий же шлях, перемучиться кріпко… А де ж її залишити? О господні Так мене, бідолагу, запроторили, що ні проїхати, ні пройти…

А жду я тебе, жду… Невже не приїдеш? Що ж я тоді робитиму…

В Усі обов'язково шукай в редакції пароплавської газети (В Пурп'ї) Гаска. Він допоможе тобі сісти на щось таке, що плаває до мене.

Коли ж ти будеш? Колиии?

Цілую тебе, мою голубку вірну. Безконечно хочу тебе обняти, поговорити, подивитись на тебе. Хай буде тобі легко! Муркетона цілую кріпко.

Всіх вітаю.

Цілую. Твій Пав[243]

12. ДО М. М. МАСЛЮЧЕНКО
31 серпня 193.6 р. 31 серпня 1936 року

Рудник ЕджыдКырта, Комиобласти.

Дорога моя Муреточко!

Я одержав од тебе листа. Спасибі, що не забуваєш, що згадуєш мене, що пишеш мені. Дуже я вдоволений, що вчишся ти гарно. Знаю, що нелегко тобі було після української школи — переходити на руську мову, та ти все ж перемогла, осилила, — а це значить, що й далі серйозніші речі ти так само перемагатимеш. Одного не забувай — не забувай рідної мови, читай українські книжки, пиши вправи поукраїнському, перекладай з руської мови на українську, — а мама хай продивляється, перевіряє, виправляє. Треба, Мурочко, бути добре грамотною людиною, а свою мову, культуру, історію знати досконало. Трудно, звичайно, живши в Архангельському та вчившись у руській школі, не відставати од українського, та проте треба працювати, не покладати рук, добиватися свого. Горе з книжками. А ти б нав'язала листування з Маком, з Ігорем — вони б тобі хай би присилали книжечки українські. Добре, Муреточко? Я говорю, звісно, не про підручники, а про художню літературу, про наукові книжки для школярів. Мама мені писала, що ти багато читаєш. Цілую тебе за це кріпко. Читай якомога більше. Читай уважно, запам'ятовуй прочитане, трудні, незрозумілі місця перечитуй по двічі, по тричі, щоб усе прочитане було тобі ясне й зрозуміле.

Ти, голубочко, не подумай, що я хочу, щоб ти тільки те й робила, що сиділа біля книжок та за книжками. Ні! Ти й гуляй, і веселись, ніколи не сумуй, не журись, будь бадьора, весела, знайомся з спортом, полюби його, — щоб бути фізично добре розвиненою й здоровою. Журитися нема чого, — хай наші вороги журяться! — весело й бадьоро дивись на світ, гартуйся, щоб у життя прийти озброєною морально, науково і фізично кріпкою.

Я з нетерпінням чекаю на маму. Завтра 1 вересня. Вона має, помоєму, завтра виїхати до мене. Як би мені хотілося, щоб і тебе побачити, — та так я далеко від вас живу, така тяжка до мене путь, що не можна про це тепер і думати. Ти не сумуй! Ми ще побачимось, я ще житиму з Вами вкупі, і я буду радуватись, дивлячись на тебе.

От іще за Вячком я сумую. Не пише він мені. Що значить — не знаю. А ти йому пишеш? Ти напиши йому, скажи, щоб не забував мене і щоб тобі так само писав, як він там живе, як учиться.

Без мами ти, мабуть, дістанеш цього листа. Я так навмисне й пишу, щоб він тебе трохи розважив, як ти будеш сама. Бережи себе. Будь розумненькою. І пиши мені частіше. Напиши зразу, як одержиш цього листа.

Цілую тебе кріпко, пам'ятаю тебе, завжди думаю про тебе і люблю тебе кріпко.

Твій дядя Павлуша

13. ДО В. О. МАСЛЮЧЕНКО
ІЗ листопада 1936 р. із. хі.36 р.

Дорога ти моя й хороша! Славна ти моя дівчинко!

47 весна мені сьогодні! Я вже дорослий! Дорослий, а жити без твого опікування не можу. І я тисячу разів благословляю тебе в цей «радісний і святий» для мене день. Вітаю воднораз і тебе з твоєю «весною», що стукне за місяць од сьогодня. Бажаю я тобі сили, мудрості, здоровля, радості й любові. Любові краще за все… до мене. А тебе щоб усі любили! Тільки щоб моя любов була дужча за всіх, щоб гріла вона тебе так, як я хочу тебе теплити, обгортати та ласкавити, дорога ти моя і дружино, і матір, і друг, і оборонець найдорожчий мій!

Де ти тепер? Як дістав із Нар'ян-Мара телеграму, та й по сі пори! Чи в Архангельську ти «аргангилишся», чи в Устюзі ти «ус. тюжишся» (ну й назва!). Де ж ти тепер? Я голову ламаю, де ти, а голова мені моя підказує: «Чи в Арх [244], чи в Устюзі — а вона з тобою!» І я гладжу себе по голові, що вона мені так приказує.

У мене зараз оце Вол[245] Г[246]. Він прийшов у командировку ще 5.ХІ, а погода не пускає його додому. Він у валянцях, а в нас і досі весна, Печора і не гадає замерзати, води багато, всі дні дощі — навіть біля берегів крига порозтавала, — весна, та й годі! Сьогодні легенький морозець — завтра В [247] хоче йти. Ну, й … не знаю, куди адресувати. Заадресований лист буде по дорозі, бо маю надію, що завтра принесуть од тебе звістку (пішли в Подчерье), по дорозі ту звістку зустрінуть і знатимуть, чи в Устюг, чи в Арх [248]. Як звістки не буде — тоді в Арх [249].

Новини? Я — «начальство». Зняли Кр [250] й призначили мене на планчасть. Чи бачила, чи чула? Зродузвіку не думав, що ще й «економістом» буду?

О господи! І роблю! І виходить! Отакий талант! Противно до тошноти, бо ніколи в житті і не любив, і не визнавав отої «економічнопланової мури» — і ось на тобі — на 47 весні самостійний «плановикекономіст». І чудно, і дико, і дивно, і противно! Де не посій — там і вродюсь! Тьху!

Кроч [251] — переводять в Усу. Він, бідолага, хворіє,— лежить в лазареті з апендицитом.

Зал [252] —позавчора маленьким човником, один поплив у Кедровий, в командировку. Це в листопаді! Отака зима. То було засніжило, а тепер «завесніло». Я залишився жити там же — «начальство!». З [253] перевели од нас, а нам вселили агронома. Кицька драстує й вітає тебе. Петрр Андр [254] теж! І всі — і Вол [255] Ів [256], і Є [257] І [258] — і всі, всі, всі!

У нас біда з куривом. Махорки нема на руднику! Такий стоїть стогін! Прямо трагедія! Хлопці божеволіють. Підішли, будь ласка. У мене поки що є, але на брязку! Я після тебе купив у Пурпі 20 пачок. Але не можна поткнутися з цигаркою — виривають — і в хату, як до Христового гробу — пілігрими.

А так усе благополучно. Тільки тебе нема близько — і так тебе хочеться, і так тебе хочеться, що й господи!

Гнітять іспанські події. Хотілось би бути на Україні… А як мені не можна, то ти б при першій нагоді повинна бути там.

Чому ж од тебе нема звісток? Чому?

Як Мурапетон? Чи дістала мої листи? Чи писала мені?

Цілуй її кріпко.

Всіх вітай. А я вже тебе обціловую, а я тебе обціловую… Будь здорова, моя дівчинко!

Твій Па [259]

1937

14. ДО В. О. МАСЛЮЧЕНКО
10 січня 1937 р. і0.1.37 року.

Моя дорога! Люба моя! Хороша моя! Листів од тебе я не маю: не дають… Знаю, що листи єсть, але — чи то вони лежать, чи то їх кудись одсилають для перевірки (певніше, що лежать), але їх нема в мене. Випадково мав № 4, звідки дізнався про те, де ти була, але той лист був продовженням перших, через те я мало (скоріше нічого) не знаю, як ти жила й живеш, де працюєш і т. д. Болюче мені це страшенно, але єсть тут у нас одна сволочь, уповнов [260] III часті,— який творить оцю всю звірячу штуку. Я прошу тебе писати мені листівки, а листи пиши Є [261] І [262]. Чи дістаєш ти мої? Просто хоч головою в стінку бийся, — таке твориться з листами. Посилки видають. Але коли б ти схотіла щось післати «мокрого й веселого», посилай на Є[263] Цванівну]. Добре? Напиши, будь ласка, прокуророві СССР (а ще краще в Комісію Советского Контроля, в Москву) про те, що я не дістаю твоїх листів. Може, що вийде…

Я — здоровий. Сумую за тобою кріпко й безнадійно. У нас тут надійшла хвиля «колонізації». Я думаю подавати заяву. Які до того причини? 1)Ти матимеш змогу жити зо мною тут. 2) Я все ж таки не буду для тебе такою обузою з матер [264] боку. 3) Я буду позбавлений всяких «случайностей» етапного поневіряння. Зачотів я все 'дно не дістаю, а хоч і дістаю, то 18 день в квартал, чи 72 дні на рік. Для мого «строкарока-перестрока» — це сльози. Коли б трапилась якась нагода досрочно звільнитися, то це так само торкатиметься мене й колонізованого. Я, звичайно, не уявляю собі того, що ти обов'язково до мене приїдеш, коли я колонізуюсь. Перш за все Мура, а її сюди везти — злочин. Так зате не треба буде прохати ніяких дозволів на побачення, зможеш — приїдеш на час. Добре?

Все це речі дуже серйозні — і неможливість з тобою порадитися мене вбиває.

Решта ніби все гаразд. їсти є що. Я одягнений, обутий. Дістав нові ватні штани, нову тілогрійку, дістав нову білизну — так що й з сорочками улаштувався. Дуже багато роботи. Я вже тобі писав, що тепер я за «начальство» (не знаю, чи надовго?) — і «втикаю» по совісті…

За листи думаю скандалити кріпко з тутешніми самодурами — вибираю слушний момент.

Чи надіслала ти мою заяву прокурору? Чи писала куди? Все це ти напиши Є [265] Ів[266].

Як Мурочка? Чи не мерзне? Як учиться? Чи є що од Вячка, чи він уже зовсім мене забув?

У нас зима нехолодна, гнила… Ще й досі Печора місцями не замерзла. Тільки два дні було придушило 40, але зразу ж і пустило.

Взагалі для мене ця зима фізично й матеріально значно легша. Одно тільки — листи… Та тебе нема біля мене. Ой, які це муки!!!

Пиши, моя голубко! Пиши. Мені листівки, а Є[267] І [268] — докладніше. Тільки таким способом я знатиму про тебе.

Вітають тебе всі… Зубов Федя жде книжки, що ти йому обіцяла прислати.

Газети дістав 2 пачки, адресовані Мурою, ще за вересень і трохи жовтня. Після того нічого. Коли ти прибула в Архангельськ? По моїм підрахункам десь в двадцятих числах грудня? Так? Обнімаю тебе, мою дорогу. І Муру. І цілую вже, цілую, ой, як я тебе цілую, мою голубку. Муркетона теж. Чого вона не пише мені? Може, фото Мури вишлеш? Удвох щоб з тобою. Які Ви тепер… Здорові будьте і мене не забувайте.

Ваш Пав[269]

15. ДО В. О. МАСЛЮЧЕНКО
27 січня 1937 p. 27J37.

Моя дорогенька! Радість ти моя хороша!

Сьогодні побалакав з Є [270] І [271] — і мені стало легше. Мені тепер дещо зрозуміло. Я не діставав од тебе листів (і не дістаю), через те нічого й не знав. Я був певний, що в Підосиновському ти з Трамом. І що ти повертаєш (лист з КіроваВятки) додому з Трамом. А виходить он що! Значить, ти приїхала, і Трама вже чи не було (він виїхав), чи просто тебе за запізнення?.. Я ж цього нічого не знав. Ну, добре, що так! Ти питаєш, чи зрозумів я що про Є [272] й М [273]! Догадуюсь, бо того листа я не дістав. Зрозумів уже після Є [274].Між іншим, ти їй пиши! їй пиши! Вона так любить діставати від тебе листи. Дуже мене непокоїть твій ревматизм… Дуже мене непокоять твої «бесіди». І що я, бідний, можу робити? І що я, бідний, маю робити?

Сьогодні я подав заяву про колонізацію… З великим сумом у душі це я зробив, але розум говорить, що виходу іншого нема. Подав… Не знаю, чи колонізують. Коли ні, тоді, значить, перспективи ще туманніші…

Будемо чекати.

Цілком «одобряю» твій лист до Йосипа Йосиповича про роботу в тім театрі. Це теж було б непогано для мене. Для тебе це не «дуже», бо забиратися в дебрі лісні — радість мала. Та хай уже благословлять тебе усі боги з усіма ангеламиархангелами за те, що мені ти несеш і радість, і втіху, і себе…

Подейкують, що має організовуватись театр в Усі. Уса має стати якимось округовим центром. Це теж непогано, бо в Усу мені, мабуть, легше було б вибратися, коли б ти була там. Цікаво, що відповість Й [275] Й [276].

Я не зовсім уявляю своє власне становище в зв'язку з новою кваліфікацією «економіста». Ти ж розумієш… Зроду я не те що не робив на цім «поприщі», а навіть не цікавився ніколи тою економічноплановою справою. Тепер доводиться самостійно вести це діло. І воно, знаєш, нелегке. Воно має, звісно, свої закони і все т. ін. Ціла ж це серйозна наука, навіть ціла купа наук: тут тобі і економіка, і статистика, і планування, і нормировка, і чорт його знає що. Ніколи я навіть жодної книжки не прочитав (крім теоретичних, звичайно, «економік» всяких) в цих дисциплінах. А тепер на тобі! Керуй! І воно собі якось крутиться. Мені самому смішно. А не знаю, як на це діло дивляться зверху. Сміються, мабуть. І чи довго це буде? І чи серйозно це все? Ні чорта не розумію! Думка шибає поїхати в Усу хоч поговорити, як вони на це все дивляться. Чи справді вже мене «завели» в списки спеціалістів, чи це жартома все?!

Щоб це діло мені подобалось, так ні. Мертве, цифри без кінця і т. д. Але в лагері така кваліфікація ціниться, та коли це серйозно, то не смикатимуть сюди й туди, як того Микиту.

Такі-то ділишки.

У всякім разі, я б волів би вже залишитися, ніж іти в КВЧ! Безумовно. Але тут же так — кваліфікації офіціально не маю, значить, можливі всілякі несподіванки. Пришлють якогось спеца, і я знову на «бобах».

Так і не знаю, чи ти вже в Трамі, чи виїхала в Устюг, чи ні? Було б, звичайно, краще, якби ти не мучилась по тих клятих дорогах та сиділа в теплі.

Я ще раз і ще раз прошу тебе, щоб ти писала їй, а не мені, а то вона сердитиметься.

Тобі я пишу частенько. Живу нічого. Не мерзну, не голодний. Все в порядку. Я там тебе прохав вислати ліків, пришли, будь ласка. Таких: 1) цинков [277] капель (для очей) з піпеткою, 2) аспірину, 3) од голови пірамідону з кофеїном (обов'язково з кофеїном) чи самого кофеїну, чи якої іншої холери, і доверових порошків (од кашлю). Потім обов'язково дріжджів пивних у таблетках побільше. (А може, тепер є дріжджі й такі сухі — то теж пришли).

Обов'язково. І цвітних олівців — червоних чи якихось інших з пару.

Я так безмірно скучив по тобі, Варюшко. Мене кидає в піт, як згадаю, що ти можеш не приїхати цього року. А може, тебе командирують сюди на олімпіаду? В Усу? Га?

Що з Вячком? Муриних листів не дістав жодного.

Є [278] І [279] просить вислати їй фото твоє й Мурине… Добре? І щоб їй посилку ти прислала з чимось теплим та гарячим. Вона б уже тебе поминала, поминала та ще поминала.

Хоч би ти не хворіла. Хоч би там була хоч спокійна. Я не уявляю життя без тебе.

У нас уже починає холодати. А в мене якась роззява кашне вкрала (те, що Й [280] Й [281] подарував) і гребінець з футляром Муриним. Трохи не плакав з досади. Кашне не так шкода, як без гребінця як без рук — волосся збивається, не «продереш». Пришли, голубко, гребінця з футлярчиком. Воно не так, положим, для волосся, а щоб почухатись чим було. Лисина вже на три пальці нижче поперека пішла.

Будьте здорові, мої дорогі, мої найкращі й наймиліші, Мура та Варя! Не забувайте мене ніколи, бо я з Вами завжди, нині, повсякчас і на віки вічні.

Радіо слухаємо. Що газет нема — плохувато. Може, хоч врядигоди пришлеш. Може, журналів старих, щоб перечитувати. Чи якихось старовиних романів. Може, хтось там продає на базарі дешевенькі старі романи? Ти б їх таких бандероллю прислала. Щоб з «приключениями, убийствами і красивими дєвушками, зза которих і любов, і пальба, і с виходом конця ножа в спину». Добре?

Цілую кріпко, люблю, жду, надіюсь.

Т[282] Па[283] Да не смущается сердце твоє, видя адрес…

16. ДО В. О. МАСЛЮЧЕНКО
8 березня 1937 p. 8.ІН.37 року

Рідна моя, голубко моя, люба моя! 8 березня. Трохи вже кріпче почало сонце ніби пригрівати, хоч учора було 36° морозу, а сьогодні 37°. Отакий березень у нас! А проте сонце ясніше й тепліше, і вже залишилось 2 місяця до того часу, коли Печора посунеться. Тоді знову ніби ми вже од світу не одрізані, тоді все дивишся на річку й чекаєш, коли й кого вона привезе. «Кого» — для нас звісно, бо єдина залишилась людина в усьому світі, кого може Печора для мене привезти. Єдина людина в усьому світі, що не забула про мене, що пам'ятає, держить на світі й сполучає мене з минулим, майбутнім. Так оцю людину я й чекаю, я тільки її й виглядаю. Але ж «коли»? І чи вдасться їй цього літа припливти далекою, тяжкою, горьованою путтю до мене, бідолашного? Як ти гадаєш?

Приплинь, приплинь, лебідонько…

Вчора тут пояснювано нам про колонізацію. Так воно виходить, що мене, як навсі признаки, колонізувати можуть. Може, тут, як і скрізь, вплететься моє ім'я, — і чи поможе воно мені, чи, навпаки, «спортить» — це невідомо. А так — усе за те, що колонізувати можуть, бо «несмотря на срок, на статью и т. д.»… Переїзд родини коштом лагеря. Дружині повинні дати роботу. Все це так. Річ тільки в тому, чи знайдеться, приміром, тут у нас робота підходяща для тебе. Ну, та це видно буде. Яка ж мені буде платня? Не знаю. Кажуть, що карбованців 300–400. Я не вірю, щоб це було так. Залежить це від начальства зверху.

Ну, уявім собі, що я колонізувався. Так. Далі що? Одне те, що ти завжди можеш приїхати до мене — вже буде мені великою втіхою. Друге — це те, що я вже тоді перейду на свої хліба і зможу допомогти й тобі, бо поки Мура вчитиметься там десь, у центрі, ти не зможеш назавжди переїхати до мене. А везти Муру сюди, припинити навчання — ні в якім разі. Все — для Мури. Спочатку вона — потім ми. Як з Мурою, — тобі видніше. Зможеш її десь улаштувати, щоб бути зі мною й їздити до неї,— добре. Не зможемо цього зробити — будемо бачитись раз у рік, доки, може, вдасться переїхати в Чиб'ю. Тепер ось що. В травні звільняється Олександр Костянтинович] Заліношвілі. Він їхатиме через Арх [ангельськ]. Коли я ввесь час бідкаюсь за тебе, за Муру, він (це прекрасна людина!) настоює на тому, щоб Мура жила в його, а ти щоб їхала сюди. У його в Москві З дочки. Старшій 13 літ. Це, звичайно, люб'язність ідеальної людини. Вірю, звичайно, що в таких людей Мурі було б непогано з усіх боків, і змогла б вона вчитись як слід. Але це мрії… Про те, що одержиш цього листа, обов'язково повідом мене без прізвищ. Ти дістанеш у травні, приблизно, телеграму з Уси за підписом О[лександра] Костянтиновича], тоді напишеш у Москву17, Новокузнецкая, 20, кв. 21, Марии Иосифовне 3 [аліношвілі] про те, що ти її чекаєш у себе, — вона має виїхати на зустріч з О [284] Костянтиновичем]. Все там обговорите, що й як… Може, справді ти зможеш Муру залишити там. Подивишся, зважиш… А самі тим часом будемо клопотатись про Чиб'ю. Світ не без добрих людей. Може, чужі люди зарадять краще, як свої нечисленні родичі. Друге прохання: не пиши тьоті Лізі так. Мене нема. Є тільки тьотя Ліза. І тільки їй. А то переляку та страху — хоч умирай. Ще покійний Руданський сказав про таких:

Одно творити язиком,—

А друге — перти плуга.

Ф. І. Зубов жде твоїх книжок. Ти б йому написала без мене, звичайно. І щоб адресу Мура — це приємно.

Такіто ділишки. Ох, і сумно ж уже без тебе. І яка ти? Чи вища, чи нижча, чи товща, чи тонша?

Бувай здорова. Пиши, не забувай. Як їхатимеш зовсім до мене, подбай для себе мисливський квиток, і, може, рушниця якась там валяється десь. Я вже тобі писав, чи не оддарував би Ів[285] Пан[286] рушницю. І кому б його туди ти написала, щоб роздобули дешевеньку десь. Може, Іванові Кириловичу в Куп'янське? Га? От біда.

Все меня оставили, скоро я умру. Цілую кріпко і всю, і скрізь. Муретку голублю.

П[287]

17. ДО В. О. МАСЛЮЧЕНКО
19 червня 1937 p. 19.VI37

Моя люба! Дорога моя! Я в розпачі — одмовили побачення, одмовили колонізацію. Все… Я дав тобі телеграму — хочу, щоб ти дала телеграму в Чиб'ю до Я [288] М [289] — може, щось вийде. Але… навряд… Всім одмовляють у побаченні. Я місця собі не находжу і не можу погодитись, що я тебе цього року не побачу. Всі мої надії, все, чим я цілий рік живу, — все пропало. Я тільки прошу долю, щоб вона дала мені сили пережити це, та щоб і ти, моя найдорожча й моя надія, — не падала духом. Улаштовуйся на роботу. Будемо чекати кращого, спокійнішого часу. Я не кидаю надії на колонізацію і надіюсь, що ми будемо жити разом, ми мусимо і повинні бутц вкупі. От про що мрію, чого хочу, чого сподіваюсь. Будемо!

Сьогодні дістав посилку від 23.111. Копчушки поцвіли й перетліли. Решта все в порядку. Спасибі, люба моя. Дістав 17 листівку.

Волод [290] Ів [291] уже в Усі — працює там. Єл[292] Ів[293] днями виїздить туди ж (спочатку в відпустку). Попрошу її дати знати тобі, як їхатиме в Арх [294]. Ол[295] К [296] 3[297] ще тут. «Зам'ялось». Та тепер такі діла, що йому, може, тут і краще. їхатиме — заїде… Уже йому час і їхати, а все щось надержують. Остаточно ще не відомо, коли виїде. У всякім разі, маємо надію, що в червнілипні. Зараз у мене Вол [298] Гж [299]. Приїхав зовсім був до нас, та знову повернули назад. Маруся була в X [300], без місця, бідує. Бабця, — пише вона, — жде Леся. Василь наш, — переїхали його, — в Києві. Звідти поїде невідомо куди, але кудись далеко. Новини по радіо маємо. Скучаю страх які Що буде, як не побачу тебе? Для чого животіти?

Роботи силасиленна. Нервова робота, відповідальна. Що таке з Вячулькою? Може, його вже зовсім нема? Муру вітаю з переходом у 6 клас і цілую кріпко, що хорошо вчиться. Я їй тут кошика замовив — ждав, що приїде. Ах, як це все важко. Цілую кріпко. Люблю, жду й вірю, що ніякі лиха нас не розлучать. Пиши мені просто. Хай будете Ви здорові обидві, мої голуб'ята.

Пав[301]

18. ДО В. О. МАСЛЮЧЕНКО
22—24 липня 1937 р. 22.vn.37

Моя єдина! Найдорожча й найлюбіша моя! Починаю цього листа сьогодні (22.VII), а закінчу не знаю коли, бо хочу тобі докладно розказать, як я живу, з усіма моїми життьовими дрібницями, з болями, мріями, надіями. Цілий рік жив я сподіванкою, що літом ми побачимось і тоді знову все буде ясно, все буде як на долоні. Писалось усе похапцем, наспіх, бо з листами цілий цей час було зле, листів ке давали, затримували, звідси теж більш двох листів писати не можна… А останній час за те, що хотів листа тобі передати «поза», — мене позбавлено права листуватися на 3 місяці, аж до І.Х. Такий цей год важкий і в наших навіть стосунках, в листуванні, в зв'язкові… Все це нервувало, карьожило, вибивало з колії,— а вже літом вдарило громом і зовсім приголомшило. Я розумію — недозвіл нам побачитись… А до того всього ще й виїхали з рудника В [302] І [303] і Є [304] І Іванівна] — тобто ті, що з ними я вже зжився, від яких мав підтримку і моральну, та, правду казавши, й матеріяльну, — хоч перша підтримка була для мене, звісно, і дорожча і потрібніша. Рік і час взагалі нервовий. Рік всяких несподіванок «на волі», а в зв'язку з цим хмари різних чуток тут, у нас, чуток неймовірних, страшних і химерних, чорних і світлих, лякливих і надійних, — всі ці чутки в нашому стані, стані завжди й повсякчас з напруженими нервами, нервами шматованими, — чутки ці застилали й застилають усякі перспективи, давлять, обгортають якимось чорнолипучим туманом, що аж дихати важко. І от саме в такий час, коли твій приїзд особливо потрібний, як повітря, як життя, — нам заборонено побачитись. Тут хочнехоч — закрутишся…

Ну, тепер про життьові мої подробиці.

Перш за все про посилки. Останню, що про неї я мав відомості, одержав я 15.VII. Це та, що з варенням, сухарями й гречкою. Перші всі дійшли. Та, що з копіркою, і та, що [305] капчушками (капчушки зацвіли й перетліли зовсім). Значить, десь ходить ще та, що з піпетками й іншим добром. Я не знаю, яку ти з них першу вислала — чи з сухарями, чи з піпетками? Та я гадаю, що дійдуть… Спасибі тобі велике за підтримку.

Працюю там же, живу в тій самій кімнаті, па тому самому місці, що й ти знаєш. З місяць тому купив собі черевики за 28 крб. шкіряні на резині, бо ті вже зносились. Чоботи підлатав, протерлась підошва на одному, і тепер я так жалкую, що торік оддав підошви К. … Тепер думаю на зиму шити теплий на хутрі бушлат (кожушок). Я писав тобі, що купив я за 25 крб. цілий «тулуп», — а тепер дав грошей на верх. Тут є в селах така матерія — «вроді як» замша з одного боку, по 8 крб. 80 коп. метр. Воно, кажуть, дуже міцне й цупке. Так отакого обіцяли мені набрати 41/2 метри. А тут кравцеві за роботу віддам той бушлат, що ти мені торік привезла (бо грошей не хватить заплатити, та й 2 бушлати, на випадок «движения», тягати буде ні до чого). Отакий я «хазяйственник». Виправ ватяне одіяло, бо дуже воно вже забруднилося. Нічого — од прання не попсувалось. Воно вже й протерлося, так я дав кравцеві, дав йому сіру стару подерту сорочку — він мені його позалатував. На виставку його навряд чи прийняли б, естетичного восторгу воно своїм виглядом не викликає (латуни во какі!), проте за ноги не чіпляється і вата з його шматтями не стирчить. І чисте. У матрац нового свіжого сіна напхав (земляк, Степан Федорович з Писарівки, накосили), ліжко попарив… А клопа ж того, клопа! Як вилізе на стіну — так «северного сияния» не видать! У стінках клоп живе й плодиться, і ніякими «культурновоспитательньгми методами» його не візьмеш. Коли на зиму залишимося, перше — тут, а друге — в цій кімнаті — думаємо помазати, побілити, грубку перекласти, щоб зиму якось кучерявіше перезимувати.

«Обратно же», криси! Знову з'явилися в числах астрономічних, в характері пренахабнішому, сміливості лицарської — і їдять все «пропитание». Сало вкрали, хліб їдять і взагалі трощать напропалу все. Балсерона перебувають в «сучасний момент» з кошенятами маленькими і на крис аж ніякісінької уваги. Вони, Балсерона наша, 15 липня пригирили нам аж восьмеро кошенят, двох самі задавили, двох ми викинули, а четверо пищать у ящику, задрапірованому лантухом. Це вони нам уже вдруге народили дитяток. Але перший раз (в квітні) було п'ятеро, і вони всіх їх подавили (перше материнство!), а вдруге оце все в порядку. Коти масті «неопределенной» — руде, сіре й біле з чорним. Один тільки є якийсь такий голубий. Годуємо. Взагалі вона в нас у фаворі, як мамаша, і єдиная «живтягсила» нашої кімнати. Проте, коли й далі не звертатиме уваги на крис і не захищатиме хазяйське добро, доведеться, як у нас говориться, «принимать суровые меры адмвзыскания».

23. VII. Така наша «роскошная жизнь». На зиму, значить, з боку екіпіровки буду забезпечений. Подбаю тільки про повстяки (валянки), бо старі мої вже розлізлись і навряд чи їх полагодити можна. Піми в мене є, але піми не завжди можна тягати, та й шкода. То в дорогу, то в люті морози, а так, наповсякдень, краще повстяки. Та, може, привезуть — тоді якось улаштуюсь.

З культурних розваг — радіо та газети (газети дають мені перечитувати сусіди, що регулярно їх одержують). Новини і союзні і закордонні відомі… Промайнув крах Афіногенова, Кіршона, Яссенського та інших. Sic transit gloria mundi! Прошуміло в етері недавнечко й ім'я Кулика «нашого», в зв'язку з радіоцентром укр [306], «Обсіктранзилася» й його «gloria mundi»!

Ну, що ж, — «коемуждо по ділом його». А, та що говорити: краще слухати.

Трапляються книжки. Прочитав оце «Пушкин в Михайловском» Новикова. Заслання в батьківському маєткові… Скільки трагедії, болю! Книжка хороша. Прекрасно розумію стан поета, скрученого царськими цепами… Але ж… Та що говорити: краще читати…

Тепер оце впіймав твори Бєлінського. Старе видання — повне, тільки трохи з початку й з кінця скурене. Читаю не одриваючись. Читаю й перечитую. Щасливі письменники, що мали такого критика. А в нас — о, горе наше! — що не критик, то й Щупак, а то ще краще — Клоччя! У нас і Полторадурацький критик, і Коваленко «Боба» — критик. Уявляю собі, як на тім світі Саваоф збере всіх критиків докупи: стоятимуть Віссаріон Бєлінський, Георг Брандес і поруч них Щупак, Клоччя та «протчие Динамовы…».

— І це критики? — спитає Саваоф, показуючи на Щупаків, на Клоччя й на прочих Динамових…

Делікатні Бєлінський і Брандес скажуть:

— Господи! Хай уже краще ми будемо не критики, а вони критики… Аби тихо, аби без скандалу…

І ти гадаєш, що почервоніють з сорому Щупаки, Клоччя й Динамови?

Їй-богу, ні! Повипинають рахітичні груди, напиндючать губи й стоятимуть важно…

Сатана — і той почервоніє од рогів до ріпиці з ганьби за них, а вони так і стоятимуть з випнутими курячими грудьми.

Велика сила — нахабство. А що ти гадаєш: кожен Щупак може насмердіти вонючіше, ніж Бєлінський і Брандес разом укупі, а потім скрізь репетуватимуть:

— Брандеса переплюнув! О!

* * *
Ну, що ж, голубко моя, далі? Як нам бути, як нам жити, як нам горю пособити? У мене одно бажання: щоб не впала ти в розпач, щоб не кинула тебе енергія, щоб і далі ти стоїчно боролася за життя, за краще для нас з тобою й для дітей наших майбутнє. Щоб не забувала мене, щоб вивела Муру в люди, щоб діждалася того часу, коли ми будемо знову разом, і щоб я мав змогу, мав сили допомогти тобі одпочити після всіх тортурів, що ти їх зазнала в ці чорнії для нас роки. Щоб не згубили ми дітей своїх, щоб мали ми з них на старості літ утіху.

І хоч не буду вже, може, я здатний до любови, то знадоблюся ж хоч для любої розмови.

24. VII. Взагалі—

Кренись, славная подружка
Лютой горести моей!
Выпей с горя! Где там кружка?
Сердцу будет веселей!
Це вже я тобі, як Пушкін няні своїй.

Невже ж таки після такої чорнющої ночі та не буде для нас ясного дня? Буде!!!

Валентину Дмитрівну ти приголуб. Вона все тобі розповість: і яке горе її спіткало, і як ми тут живемо, і що в нас робиться, і куди воно йдеться…

До 1 жовтня я, виходить, ні тобі листів не маю права писати, ні твоїх листів мені не даватимуть. Але ти все ж таки пиши обов'язково. Може, «всевидяще око» допоможе мені побачити те, що ти напишеш. Пиши краще листівки. І обов'язково присилай перекази грошові в невеличких сумах. Із їжі підішли жирів, коли, звичайно, маєш змогу. Голівне ж, повсякчас повідомляй, де ти і що з тобою. Я старатимусь робити те ж саме.

Я сфотографувався з Федею. Не знаю, чи вдасться тобі переслати фото. Скверний я там. Як насправді, я — кращий. То я сердитий сиджу на весь Печорський край, то він мене тут держить.

Подумай, люба моя, може, тобі з Арх [307] виїхати кудись південніше… Чи вже будеш тут — хай Мура кінчає. Під голубе небо, думаю, не варт, бо такий тепер клімат пішов: що південніше приїдеш, північніше житимеш…

Об штанах тепер… Вони, звісно, потрібні, штани. Але як у тебе там тяжко, то, може, я тут чогось наберу — кажуть, що привезуть сюди мануфактуру, — ти тільки мені грошей трохи на зиму підішли.

Вже в нас ягоди з'явилися — черніка і протчєє. Сила грибів… Але по гриби не дуже ходимо, бо тепер строгіше…

Ну, будь здоровенька. Не падай духом. Муру цілуй. Фото обов'язково разом з Мурою, тільки вже після 1.Х, щоб дали.

Я живу тільки тобою й Мурою. Так і знай. Розшукай Вячеслава. Невже баба його зовсім одбила від нас? Вітай Мар[308] Іллінічну і всіх, всіх. Цілую кріпко.

Твій Пав[309]

P. S. В листах, звичайно, повідомляй, чи пише тобі Паша. Пришли обов'язково кілька катушок чорних ниток, бо нема нігде аніні… і якби поскоріше, бо нічим пошити, якщо трапляться, штани і т. ін.

Цілую. П[авло]

Варю! З ватним одіялом, мабуть, треба ось що зробити. Низ у його зовсім уже поліз. Набери й пошли, б[310] ласка, підодіяльник. Тільки не білий, а кольоровий, дешевенький. І пришли і ґудзиків, щоб я міг тут його пристьогувати. Це врятує одіяло ще на кілька часу.

П[311]

19. ДО В. О. МАСЛЮЧЕНКО
2—10 серпня 1937 р. io.viii.37

[312] Здоров'я моє нічого, в порядку. Працювати доводиться чимало, — для себе часу лишається небагато: так, тільки в шахи граємо, та й усе. Книжки трапляються у сусідів, газети так саме.

А так найбільше — думки! Ой, скільки думок! Вони рояться в голові і линуть, линуть, линуть — і по одній, і пасмами, — і все туди, до тебе, та під небо під голубе! І не вгамовується й досі гострий біль за розлуку з тобою! А врешті: «та й не жалько мені та й ні на кого»… Ні стану мого колишнього не жалько, ні популярності мені колишньої не жалько, нічого мені не жалько… Роботи шкода, може б, таки чогось іще зробилось… Блискавками іноді пронизують мозок і такі думки: чи побачу коли ще яблоню в цвіту? Чи стоятиму ще колинебудь на могилі й дивитимусь на море пшеничне? А могила чебрецем пахне, бовваніє в височині шуліка, а далекодалеко — верби, і щоб зза верб тих пісня тиха лилася… І не про волю пісня, і не про недолю, а щоб колиха < ла там мати дитину й співала над нею про «цвіт маків, рожевий», про качку з каченятами, про зайчикапобігайчика…

І щоб стати навколішки на тій могилі, припасти лицем до чебрецю, всмоктати в себе весьусенький пах чебрецевий, щоб у всіх альвеолах усіх легенів чебрецем пахло і… заснути… І щоб прийшла ти й покрила голову — ой, хоть би навіть і не червоною китайкою, а носовою хусткою, аби це була ти…

Учора по обіді я лежав на ліжкові… І, як завжди, линули думки. Мені пригадались озера на Дінці. Коли просуваєшся човном між комишами й випливаєш на озерце — там лілеї, лілеї, лілеї… Білі лілеї… Єкотилася мені сльоза по щоці і впала на сіру арештантську ковдру… Ех, та чи виростуть із сліз наших лілеї гордощів, спокою й духу незламного? Чи на кремені лілеї такі ростуть?! Тоді хай сльози наші на кремінь падають…

Не знаю, голубко, чи дістала ти довгі слова мої і фото. Повинна б — та не знаю. Треба кінчати. Може, читатимеш хоч це. Пиши обов'язково. Гроші 40 — дістав. За все, за все дякую. Не забувай мене. Кріпко обох цілую й чекаю зустрічі. Живу тільки Вами. Натискуй на тітку, щоб про Вячка дізналась.

Чекаю слів твоїх теплих.

Твій П[313]

Ще «хазяйські» діла. Може, там на базарі в Арх [314] продаються старі підошви — ще добрячі які. Ми тепер тут навчилися підметки з шматочків підбивати. Халяви шукаємо, щоб перед з них зробити і т. д. Взагалі «голь на видумку хитра».

Цілую кріпкокріпко. Обнімаю всю, обгортаю і голублю

П[315]

20. ДО в. О. МАСЛЮЧЕНКО
25 серпня 1937 р. 25.viii.37

Дорогенька ти моя! Спасибі тобі, голубко, за солодку — все дійшло, і я тепер солодко живу. Дійшло й те, що блукало. Та все це в один день. Так що все, що ти послала, вже тут. Ще раз велике тобі спасибі.

Муркетона вітаю з днем народження. Бажаю їй хорошого, красивого життя. Й розумного. Хай не гнівається на нас з тобою, що потьмарилися її роки дитинства, що їй, дівчинці нашій хорошій, доводиться зазнавати горя, — не ми в тому винні. Мені хотілося завжди, щоб жилося їй тепло й радісно, бо любив і люблю я її, як найріднішу й найдорожчу для мене дитину, що ніколи в мене не було й думки відрізняти її в моєму до неї ставленні, в моїй до неї любові од Вячка. І не мислю я життя без того, щоб не було в мене піклування про її долю, її життя. І коли є денебудь яканебудь на земній планеті справедливість, — яка хочеш — чи то класова, чи то вселюдська, — та справедливість мусить винагородити як не нас, то хоч дітей наших за незаслужені страждання. Хай буде бадьорою, веселою. Хай учиться, хай загартовується фізично, хай озброюється знанням, щоб одчинені їй були вікна й двері життьові. Цілуй її кріпко!

Тебе, голубку мою, вітаю з 14літньою донькою. Вітай од мене Вячка! Я, батько, навіть не маю права привітати рідну дитинуї

…У нас уже холодає потроху.

Сьогодні дме кріпко з півночі і дюдя. Але я зими не боюсь. Кожух уже висить у мене в кімнаті. Колір у його «хакі», хутро добре. Обійшовся він мені так: 4,5 м матерії по 9 крб. — 40 крб., кожух — 25 крб. та за роботу старий торішній бушлат. Скільки його цінити — не знаю, але потрьопаний він кріпко — (матерія не дуже цупка). От тільки воротника мені причеплено білого (овече хутро). Поганий комір. Ти мені казала, що єсть у тебе комір з мого кожушка. Пришли, голубко, — він якраз підійде. Чи, може, він теж уже витерся? То, може, там можна найти якихось шкуратків, щоб залатати його лисини. Тоді в мене кожух буде «мировой».

А так усе ніби гаразд. Перезимуємо. А кожух такий, що буде він мене гріти всю мою арештантську жисть. (Як не вкрадуть!)

Тяжко мені, шо не побачив тебе цього літа. Нічого не вдієш — скрізь «строгостя пайшли».

Одержав 10 карб. — твої подарунки на махорку. Це вже тричі ти мене обдарувала? Так? 40 крб. так саме прийшли — я вже тебе повідомляв про це.

А все ж, знаєш, наступає оце зима, і печаль сковує душу мою. Довга ж вона тут, довга, і кінця її й краю не видать. Якось моторошно, як згадаєш. А як уже прикидає тебе снігом, то так ніби й треба, тоді вже все «нормально». Згадувати страшнувато.

Як то ви, мої дорогі, зимуватимете? Чи буде в тебе хоч якийнебудь заробіток? Чи не будете ви голодні, холодні? А я, замість помогти, ще й сам тягну! Ех!

Не забувайте мене, пишіть… Серед темної ночі життя мого арештантського єдині світлі цяточки — це листи твої.

Цілую кріпко тебе й Муру!

Хай будете Ви здорові.

П[316]

21. ДО В. О. МАСЛЮЧЕНКО
1 жовтня 1937 p. 1.Х.37

Дорогая моя!

Наконец после долгого молчания я пишу тебе. Молчание было визвано обстоятельствами для меня не особенно приятными, — но все прошло, и я теперь могу писать тебе регулярно два раза в месяц. Конечно, буду делать зто с радостью. У меня так все как будто благополучно. Здоровье постарому — «ни шатко, ни валко». Работаю там же.

Вчера радость у меня была большущая: получил сразу три посылки. Й все очень вкуснн, хорошие. Спасибо тебе, родная, за заботу. С радостью получаю я посилки, но всегда в зтой радости слеза блестит — слеза благодарности и вместе с тем печали о том, что — как тебе трудно и тяжело добивать на поддержку меня. С каким би восторгом я вскрыл зти посилки вместе с тобой и с Мурой. (Не в таких, конечно, только условиях).

Знаю ведь прекрасно, что тито зтих вещей не имеешь. Потому мне и горько, потому мне и грустно.

Не знаю, как зима пройдет зта. Одет я тепло (шарф получил — спасибо), пока нет никаких данньгх о какомлибо переезде в другое место. А зто на зиму очень важно. Если буду тут и дольше, то беспокоиться пока не о чем.

Как у тебя дела? Какие перспективи? Что подумнваешь делать? Как с работой? Все зто меня очень волнует. Физически всегда сидеть на месте легче, а вот как морально?

Пиши, голубка. Думаю, что письма твои будут регулярны и я их буду получать.

Целую крепко тебя и Муру. Люблю Вас крепко и жду писем.

Обнимаю.

Твой Павло

22. ДО В. О. МАСЛЮЧЕНКО
28 грудня 1937 p. 28.ХІІ.37. с. Данилівка

Моя найдорожча, голубко моя!

Вертаюсь з Уси. Повторюється колишня моя подоріж з Чиб'ю: дві підводи, нас троє — і від села до села, з хати до хати. Безкінечна Печора, сніг, вітри й морози. Одягнений я тепло, не мерзну. В Усу я поїхав з головним планом, затримався і от аж тепер вертаюсь. В Усі зустріли мене Єл[317] Ів[318] і Вол[319] Ів[320] дуже тепло. Перший час днів з 10 жив у них, а потім перейшов у «техобщежитие». Взагалі ставлення до мене в отделенії непогане.

Хотів був клопотати про побачення — одсовітували, — кажуть, не час тепер, треба виждать.

Послав тобі телеграму з Соколово, чи дістала?

Гроші в Усі дістав.

Дуже тебе дякую за турботи.

Вол[321] Ів[322] і Єл[323] Ів[324] дуже тебе вітають і навіть І7/ХІІ поздоровляли мене з іменинницею й випили за твоє здоровля.

Іду на рудник, як додому, — так остогидло тинятися. Увесь час як на кілку. Головне — ні тобі білизни, ні тобі бані вчасної. Ну, й воші…

Да… купив на підодіяльники матерії, що тебе прохав. Не присилай тепер. Пришли мені ножичок перочинний та ножиці — середні — не дуже маленькі.

Пишу — темно, блимає каганець, 6 год. ранку. Зараз рушаємо до Вої. Ще 2 ночівлі до рудника — у Вої й у Щугорі.

Цілую кріпко тебе й Муру.

Вітаю з Новим роком. Хай він тобі легким буде. Обнімаю кріпко мою любу й люблю.

Твій Пав[325]

1943

23. ДО В. О. І М. М. МАСЛЮЧЕНКО
21 березня 1943 p. 21.111.43

Раб[326] пос[327] ящ[ик] 226/7

Здравствуйте, дорогие мои!

Растерялся я окончательно, получивши Вашу телеграмму. Я так уже свыкся с мыслью о том, что остался «один у світі», что никого у меня нет, — что я просто «остовпів» от неожиданности. Повалилась ко всем чертям вся моя пятилетняя «конструкция» о собственном своем положений. Пять лет круглого одиночества создали определенную стойкую ситуацию, с которой я сжился, казалось, окончательно и бесповоротно.

Мне было очень тяжело думать о Вас плохо. Плохо иногда думалось не потому, что Вн отошли от меня: зто естественно. И не в зтом дело. Мне бнло больно потому, что Вн, значит, меня не знали, не понимали, не предупредив меня об отходе, чтобн удар зтот не бнл таким ошеломляющим и тяжелнм.

И все же, несмотря ни на что, я не питал к Вам ничего, кроме чувства глубокого уважения за отношение ко мне в первые 5 лет. Это [го [времени и всего за эти 5 лет пережитого было более чем достаточно, чтобн оставить во мне на всю жизнь зто чувство и уважения и глубокой признательности. И никакие обстоятельства не поколебали во мне зтого чувства. И все равно: вспомнили ли би Вн обо мне или нет, — моим единственннм желанием все время било повидать Вас, чтобн пожать Вам руки с чувством теплой благодарности. И только одно иногда омрачало: «Почему не сказали? Значит, не верили! Значит, думали обо мне плохо».

За 5 лет я не написал никому ни одной строчки и не по лучил ни от кого тоже ни слова. Забил, как пишутся письма.

Пережил очень много. Но еще жив. О здоровье хорошего не скажешь. Оно у меня никогда блестящим не било, а за зто время, конечно, слало. Тяну понемножку. И хожу и лежу. «Лежачи, хожу». Фельдшерую. Осталось 8 месяцев. Не знаю, дотяну ли. Хотелось би дотянуть, чтобн повидать Вас.

С волнением жду вестей от Вас.

Какие Вы теперь? Мурапет уже взрослая и уже не снится ей «соколадний слон»…

Здоровы ли Вы? Слышно ли что о Вячеславе? И вообще обо всем и всех… У меня, конечно, однообразие.

Одно скажу: по от ношенню к вам я ни капельки не изменился: такой же, как и бьш. И живете Вы во мне так же и такими же, как и были.

Обнимаю Вас крепко и целую

Ваш Павло

P.S. Лишите подробнее обо всем.

Я так соскучился и за Вами и за всем на свете.

П[328]

24. ДО М. М. МАСЛЮЧЕНКО
20, червень 1943 p. 20.VI.43

Пос[елок] Ухта, Коми АССР

Моя дорогая, самая лучшая девочка! Мой хороший Мурапетон!

Как обрадовала тн меня своим письмом! Я его читал и перечитьшал, и еще читал и читал бес конечно раз. Читал и не верил, что зто пишешь ты, маленькая девочка, какой я тебя до сих nop представляю и другой, иной нарисовать себе не могу.

Вижу тебя маленьким Мурапетоном, а говорит со мной письменно взросльш человек, у которого єсть уже и свои взгляды, и свои мнсли, и своя собственная взрослая жизнь.

Я радуюсь, что тн выросла серьезной девушкой, что у тебя умная головка, что рассуждаешь тн правильно, что поступаешь тн так, как и следует поступать серьезному человеку, дочери своей страны. И я уже люблю твоего Анатолия, как своего сьша, и люби тн его, люби его еще крепче за доблесть, за отвагу, за пролитую за Родину кровь. И жди его, и прими его, как друга самого лучшего, самого любимого, самого дорогого, ибо нет благороднее и святее жертвн, как жертва собственной жизнью, собственной кровью за Родину свою.

А среди всех наград за подвиг совершенннй, самой яркой и дорогой, самой близкой сердцу для него будет твоя любовь, любовь любимой.

Знай, моя девочка славная, что есть раны и раны… Есть раны, обезображивающие, уродующие человека, и есть раны, которые украшают… Раны, за счастье Родини, за счастье народа полученные, — зто красивше раны, они горбуна делают стройньгм, слепого — зорким, безногого — быстрьгм. Анатолий твой будет гордиться своей раной, а ты будешь горда своим раненьгм Анатолием.

И если мне когданибудь улыбнется счастье повидать тебя и твоего Анатолия, самой, может быть, счастливой минутой моей жизни будет зтот момент, когда я смогу обнять Вас обоих и прижать Вас к своєму, переполненному гордостью за Вас, отцовскому сердцу.

Что же о себе? Здоровье? Ну, мне, как тн знаешь, Но самим скромним подсчетам уже 54й год. Думаю, что меня уже вряд ли выберут «левнм краєм» в сборную СССР, потому — могу сетку прорвать. В беге я больше мастер на короткие дистанции — от стола на кровать. Одним словом «спринтер».

До конца 1938 года бнл на Печоре, в тех местах, где и ты бьша в 1935 году. А в декабре 1938 года приехал в Ухту и с той поры в Ухте. Искал я Вас целый год письмами. Куда только я не писал?! И ниоткуда ни слова. Примирился с мыслью, что я «одинодин, бедняжечка», и вдруг, — через 5 лет, — такая радость: нашлись Вн!

Как хочется Вас повидать!!

Я очень рад, что ты работаешь на хорошей, полезной, культурной общественной работе.

Но ты все-таки не бросай мысли о дальнейшей учебе. Читай, учись сама, повторяй пройденное. Время еще есть. Тебе только 19 лет. Кончится война, пойдешь в вуз, окончишь, и все будет хорошо. Может бить, все же ми будем вместе, — для кого же я буду жить, как не для тебя?І

Ти мне шшга, пожалуйста!

Напиши, где ты встретилась с Анатолием, кто он, откуда и т. д. Мне както непонятно, — Вн с мамой все путешествовали, беднне, все ездили, — то в Архангельске, то в Рязанской области («баби рязанские»), то в Кировске, а из письма вижу, что ти с ним дружишь «давно хорошей, крепкой дружбой»… Хотя 5 лет же от Вас ни слуху ни духу не било, а зто действительно «давно»… В общем, напиши… И Анатолию от меня привет передай, и пожелание скорее внздороветь…

Крепко-крепко тебя, моя славная, целую. Желаю тебе счастья, желаю хорошей, дружной жизни с Анатолием.


Твой Павл[329]

Дорогая моя Варю, родная ты моя!

Я уже писал тебе, что телеграмму получил от тебя 19 марта. 22/ІИ отправил телеграмму и сразу же написал письмо. Получила или нет? Я так бесконечно рад, что Вн нашлись, что и передать тебе не могу.

Живу надеждой, что повидаю Вас.

Мурочке я пишу, что с 38 года (с декабря) я в Ухте. Работаю все время фельдшером. 10 лет, конечно, не могли не отразиться на здоровье, но особенного такого ничего не прибавилось. Помучивает старая приятельница — язва моя «12верстной» кишки, та «не влучу нитку в голку». Голова на месте. И «не всихає і не пухне».

Голову б мою еще можна б использовать, помоему, и не только «на холодець». «Так якби ж вона кому розумнішому попалась».

Крепко-крепко тебя обнимаю и целую.

Дочка у тебе молодчина. Умненькая! Молодец мама! Давай обьявление: «Принимаю заказы на дочерей! С ручательством!»

Будь здорова! Пиши. Только постарайся чаще, чем в 5 лет раз!

Твой Павло

25. ДО В. О. І М. М. МАСЛЮЧЕНКО
15 вересня 1943 p. 15.IX.43

Дорогие мои Варя и Мура!

Я — здоров. Все благополучно и идет к лучшему — я уверен, что в недолгом будущем мы увидимся.

Переехал я на новое место, но тоже временно, — отсюда, очевидно, придется уезжать, почему я и не сообщаю адреса. Как только ус троюсь более или менее основательно уже на новом месте, сообщу адрес, и мн возобновим регулярную переписку. Во всяком случае — никаких оснований для беспокойства за меня нет, а наоборот, — еще раз повторяю, — скоро увидимся.

Соскучился я очень за Вами и жду с нетерпением момента, когда увижу Вас.

Крепко Вас обнимаю и целую.

Ваш Павло

P.S. Муру сердечно поздравляю с 20летием! Желаю счастья!

П. Г.

г. Раненбург, Рязанской обл. Первомайская ул. № 9. Варваре Алексеевне МАСЛЮЧЕНКО

26. ДО В. О. І М. М. МАСЛЮЧЕНКО
8 жовтня 1943 p. 8.Х.43

Дорогие мои, роднне Варя и Мура!

Со мной все хорошо. С Ухтижмллагом я окончательно распрощался, но все еще путешествую и окончательно еще не «сів» на определенном месте. Все ближе и ближе к Вам продвигаюсь. Думаю, что не дальше, как через месяц уже сообщу Вам окончательньгй свой адрес… А впрочем, не исключена возможность (и очень даже!!!), что так через месяц или немного более будем все вместе! Не хочу заранее предупреждать собнтия, но сам лично крепко верю и надеюсь. Вот будет радость!! Настроение у меня хорошее, и я уже аж дрожу весь — твердо надеюсь в ноябре увидеть Вас…

Во всяком случае, очень прошу Вас никуда из Раненбурга до определенных моих извещений о моей судьбе не двигаться, т. к. я ориентируюсь на Раненбург, чтобы искать Вас там.

По моим соображениям — моя кочевая жизнь закончится (должна закончиться!) не далее, как числа 10–15 ноября.

Крепко Вас обнимаю, целую. Всегда с Вами и ни на минуту без Вас!

Ваш Павло

г. Раненбург, Рязанской обл. Первомайская, 9. Варваре Алексеевне Маслюченко

27. ДО В. О. І М. М. МАСЛЮЧЕНКО
19 жовтня 1943 p. 19.Х.43

Мои дорогие Варя и МураІ Во-первых — здравствуйте.

Во-вторых — со мной все хорошо, и даже лучше чем я мог ожидать.

Теперь уже наверняка мы скоро увидимся. Договоренность єсть, осталась формальность, и я свободен.

Освобожусь я раньше срока, но когда попаду к Вам, — точно сказать не могу.

Дело в том, что в последнее время у меня обострилась моя язва и крепко она меня беспокоит. Появились боли почти ежедневнне и довольно мучительнне. Я хлопочу о лечении. Хочу лечь в приличную больницу и провести курс лечения, чтобн избавиться от болей и немного подкрепиться. Мне зто обещают. Значит, приеду к Вам после лечения. Считаю, что в больнице я пробуду месяц и вийду к концу ноября, т. к. думаю, что числа 25/X — буду уже свободен.

Во всяком случае, меня уже Ви можете поздравить со свободой.

Относительно моей болезни не беспокойтесь. Все то же, что и било раньше, — только в обостренном сейчас виде. Последнее время и с питанием било неважно, да и нервничал крепко, т. к. все случилось довольно неожиданно и т. д. и т. п.

Как мне хочется видеть Вас, если би Ви знали! Но не хочется упускать случая с больницей, т. к. теперь с зтими делами не так легко, а ехать к Вам, держась за живот, не хочется.

Перспективи? Работать, очевидно, придется постарому (такие, по крайней мере, предварительние разговорн).

Сколько пробуду у Вас? Зависит зто от многих обстоятельств, — прежде всего от ресурсов, какими буду располагать (надеюсь на Максима Р [330] — он теперь председатель Союза), и от того, как будете «шанувать»… Не стесню я Вас? Я под кроватью буду жить, только чтобн с Вами…

Адреса не даю — его еще нет.

Целую крепко, крепко. И жду, жду, жду момента встречи… Будьте, родные мои, здоровм.

Ваш Павло

28. ДО В. О. І М. М. МАСЛЮЧЕНКО
21 жовтня 1943 р. 25.Х.43.

Москва

Дорогенькі мої, Варя і Мура!

Можете поздравить: положение моє изменилось. Я уже в другом «виде». В настоящее время нахожусь в Москве, в клинике лечебного питання проф. Певзнера, где ремонтирую свою язву. Здесь замечательно. Единственное в Союзе учрелздение, где все делается по последнему слову «техники» и науки. Лечение — соответствующей диетой и, разумеется, всякими другими способами. Врачи обещают «наладить» здоровье. Самочувствие прекрасное. «Терзает душу» одно: проклятая язва отодвинула на несколько времени встречу с Вами. Но иначе сделать было нельзя: приехать на несколько дней к Вам, повидаться, а потом возвращаться и т. д. — теперь зто невозможно; да и получить место в клинике проф. Певзнера не так легко. Зто просто счастье, что я сюда попал.

Жду с нетерпением весточку о Вас.

Приеду к Вам, очевидно, в конце ноября.

Напишите мне, что привезти из Москвы…

Вот что: есть ли у Вас там бритва какаянибудь. Если нет — я тут постараюсь достать.

Вообще напишите, что из самого такого необходимого надо в связи с моим приездом, может быть, удастся тут какнибудь раздобьггь.

Как попал я в Москву и т. п. — все зто расскажу, когда приеду. Зто тема не для писем.

Скучаю я за Вами «бешено».

Жду письма.

Лишите по адресу: Москва, Большой Воробьинский пер., д. № 7, Клиника лечебного питання. П. М. Крохаль, для П. Г.

Обнимаю, целую крепко и жду, жду, жду встречи.

Павло

29. ДО В. О. МАСЛЮЧЕНКО
2 листопада 1943 p. 2.ХІ.43.

Москва

Дорогая моя, люба моя Варю! Вчора була в мене Мура.

Я задрімав после обеда (она приехала часа в 4 дня), — слышу сквозь сон, кто-то спрашивает. Смотрю и ничего не соображаю. Ей дали халат (как зто полагается в клинике), — я думал, что зто сестра спрашивает по какому-нибудь делу…

— Не узнаєте? — спрашивает.

— Нет!

— Мура!

Ахнул я. Во-первых, я глубоко был уверен, что Мура должна бьггь белявой, и так ее все время представлял… А она темнее тебя…

Ну, и вообще…

8 же лет прошло, как в Кедровом Шоре и т. д. … Какая же она хорошая!

Я, конечно, крепился, пока она была у меня. А как ушла, почав ковтати сльози…

Теперь, значит в Москве я не одинокий…

Тн дала хорошую телеграмму, и она меня хорошо разыскала…

Именно надо спрашивать только Крохаля и никого больше, т. к. прочих других знакомьгх тут нет и о них никто ничего не знает и не слыхал.

Как мои дела? Лучше. Я поправляюсь. Уже прибавился в весе на 3 клгр. Язва єсть (рентген подтвердил), но она хорошо и довольно бнстро начала заживать, но к язве в качестве гарнира обнаружено воспаление желчного пузиря и печени. Зто тоже не страшная штука, но немного дольше задержать может в б[331]це (на неделю или дней на 10), — а может, и не задержит, т. к. в зтой же клинике крепко научились лечить и печенку, болезни которой очень часто сопровождают язву 12перстной кишки.

Ничего, в общем, нового…

Я очень рад, что Мура учится, и, конечно, бесконечно рад, что она здесь и я, я с ней могу видеться.

Ти, значит, бедная «одинодин, бедняжечка»… Скучаешь?! Ничего, не грусти, скоро я приеду, а там и Мура к рождєству заглянет.

Сюда тебе, помоєму, нет смысла приезжать. Хлопотно зто теперь очень.

Почему от тебя нет до сих nop писем? Уже пора. Я, не ожидая ответа, — пишу…

Ну, будь здоровенька. Кріпко обнимаю и целую тебя. Мура тоже…

Твой Павло

Адрес тот же.

А то на МУРУ. Она мне принесет.

Тебе могут быть письма для меня. Ты их придержи до моего приезда.

Как твоє здоровье?..

«ДУМИ МОЇ, ДУМИ МОЇ…» ЩОДЕННИКОВІ ЗАПИСИ

26 грудня, 48. Отак сидиш і думаєш… Гумор… Сатира… Наш замічательний народ. Од його ми народ дотепний. Веселий. Мудрий. Я бачу свій народ, як він, ухмиляючись в уса, дивиться на тебе лукавими своїми очима і «зничтожає» тебе.

…Як я люблю цей народ,' коли він мене «зничтожає» своєю мудрістю, своїм дотепом, своїм неперевершеним «своїм»…

І я його розумію, і він мене розуміє, і він знає, що люблю ж я його, як сонце, як повітря, а він, народ, стоїть, підморгує, усміхається…

Та будь же ти тричі щасливий!

Яке щастя дивитись одкрито в очі свого народу!

Тільки він, тільки народ!..

Згадайте всю трагедію нашого (а може, хоч трішки — й мого!) народу, — тільки правда, тільки правда, тільки правда! — на чолі нашого народу.

І він, великомилостивий, завжди творив свою історію тільки по правді.

Хмельницький?

Ай, мамо моя! Та народ же привів Богдана до того, що він булавою вказав на Москву! Тільки — народ!

Слава Богданові, що він зрозумів волю народу… А скільки єсть дурників, що цього не розуміють. Думаєш і думаєш…

Спідниці, безрукавки, киреї, сині штани (не сині, а взагалі широкі!) — хіба я їх не люблю? Люблю і любитиму!

Хоча б за те, що вони, оті широооокі штани, викликали в мене широооокий сміх!

Ой широкі штани!

Діти мої! Та зрозумійте, що зняти ті штани ніжно, хороше, не ображаючи хазяїна тих штанів, — це мистецтво.

Заставте його самого посміхнутися з тих штанів, — не здирайте грубо їх, як це роблять декотрі із тих, которі «знають» український народ.

Народ уже вискочив із широких штанів, сам вискочив, сів на трактора, на комбайна, сів біля домен, мартенів і т. ін.

А NN страшно здивовані! Ах! Ах! І описують те, що народ уже усвоїв, що для нього це будні… Як жнива, як косовиця, як молотьба!

А ми — ах! ах!

Ах! Ах! — це для нас, а не для народу.

І стріха, і «ставок, і млинок, і вишневенький садок» — все це відійшло, все це — колись, та — трясця його матері! — не тикайте цим народові у вічі, він сам знає, куди йому цей садок, цю стріху притулити!

Коли різні NN будуть командувати народними стріхами, сама стріха повстане й скаже: «Одійди, — не було б стріхи, не було б тебе! Ти з мене, із стріхи, мене заперечуючи, гроші заробляєш…»

Народ знає партію… А партія знає, коли стріху замінити на щось інше… Але партія ніколи із стріхи не кепкувала…

27 грудня. А дехто ходить у славі, вскочив у ту славу, як сірко в дерть, — вона вже сама з його осипається, а він хапає її й тулить до себе, проріхи затуляє… Обсиплеться… Нічого не зробиш!

Нічого!

Був у Полтаві. Святкували 150ліття «Енеїди». Як полтавчани люблять Котляревського, як пишаються з того, що він їхній, полтавський!

Дивна річ — безсмертя! Не знаю, чим пояснити молодість творчості Котляревського! Яка ясність! Така вже прозорість, що аж ахаєш! Було багато «Енеїд» — і в руській, і в німецькій, і у французькій літературі. І всі померли! А «Енеїда» Котляревського живе, квітне і 150 літ дає свіжий аромат! В чім річ?

І як приємно, коли полтавський «лордмер» квітне. Розпочинає мітинг, і я бачу, як він радіє, що йому припало це щастя — одкрити мітинг 150ліття «Енеїди». Я не знаю, хто він, робітник чи селянин, — я бачу в його очах радість. А він же ж, він же ж народ! Цього ви від нього не одберете!

Ні! Він хоче, щоб усі радувались, як радується він! Котляревський — наш, полтавчанин! А я — голова міста Полтави! Все було в Полтаві: і Петро І, і Котляревський, і Короленко, — і от він, він наслідник, спадкоємець всієї слави полтавської, всієї історії (аж страшно!) — і він бере це все «как должноє», бо він — народ! Він — молодий, веселий, «искрящийся», бо він — народ! Слава народові, що так уміє оберігати славу, традиції, все! Яке благородство!

Дивився я, стара вже людина, і думав: та хіба ж можна вмерти? Ніколи!

Я не знаю, чи в нас, у письменників, обраних, вибраних, інженерів людських душ, — невже серед нас можуть бути люди, байдужі до таких явищ?

Заприсягаюсь, що вони не письменники! Вони можуть писати книги, видавати романи, але… це не те!

Треба любити, треба підтримувати їх, треба знаходити їх.

І любити!

Любити, між іншим, — це дуже тяжка робота! Дай боже, щоб ніколи не вгасала в мені любов до них, до народу!

Буде любов — буду я! Не буде любові — на смітник! Одсвяткували «Енеїду». І залишилась вона, як і була, молода, весела, хороша…

І житиме вона ще віки і віки…

Судилось бути мені спадкоємцемКотляревського. Остап Вишня… Одного хочу: щоб, не дай бог, не принизити своєю роботою Котляревського. Не можу, ясна річ, аналізувати свою роботу! Це хтось ізробить. Скажу тільки — працював чесно!

Полтаву зруйновано страшенно!

Одбудують, розуміється, та, на жаль, уже такої Полтави не буде.

Новий народ — нова Полтава.

А народ — новий!

І слава новому народові!

Т. Г. Шевченко! Досить було однієї людини, щоб урятувати цілий народ, цілу націю. Що це — бідність?! Ні, це якраз велике багатство нашого народу, коли одна людина підставляє свої.могутні плечі за цілий народ! Який же ж він могутній — народ наш! Умирав уже, царі його додавлювали, а він узяв та й дав Шевченка! І ожив народ, і розцвів народ! Бо він — народ!

І став народ поруч свого великого брата, народу руського. Як рівний!

Коли входиш у літературу, чисть черевики! Не забувай, що там був Пушкін, був Гоголь, був Шевченко!

Обітри черевики!

Одного хочеться — не принизити Шевченка, не принизити Пушкіна, не принизити Котляревського, і Горького, і Коцюбинського, і Грабовського, і всіх… всіх…

Полтава. «Наталка Полтавка» в Полтавському театрі. За своє життя я багато бачив «Наталок». Я бачив Заньковецьку, Садовського, Саксаганського, Затиркевичку, Борисоглібську, Ліницьку, Загорського, Мар'яненка, Чичорського, Юру, Романицького, Крушельницького, Гірняка, Бучму… Я, мабуть, усіх бачив.

А от такого Возного, як у Полтаві Золотаренко, я не бачив. Скільки благородства, скільки любові до Возного.

Я ж бачив Саксаганського!

В чім річ?

Такий великий (а який же ж він великий!), як Саксаганський, він (ой, як це сказати?!), він «снисходил» до Возного! Може, він на це мав право? Його страшний талант, може, й дозволяв йому робити це! Але це була, помоєму, його помилка!

А от такий собі,— може, великий, може, невеликий, — артист, як Золотаренко, він грав з пошаною до великого твору Котляревського. І виграв! І переміг Саксаганського! Переміг, може, не талантом, а любов'ю! Не свідомо, думаєте! Ні, свідомо! Я дивився в очі Возному — Золотаренкові, і я бачив, що він розуміє те, що робить. І я радів. Я радів тому, що я вбачав у Золотаренкові велику душу нашого народу! Скільки ж їх іще єсть, отаких Золотаренків, у нашого народу! Які ж ми багаті!

Була Наталка (Онипко), був Петро (Осадченко), Виборний (Моровщик), Терпилиха (Хмельницька), Микола (Онипко С. І.).

Спасибі їм! За віщо, спитаєте? За майстерство? Ні! Поки що нема, на жаль, Заньковецької, Садовського, Саксаганського! Спасибі їм, полтавчанам, за любов до «Наталки», за молодість спасибі їм! А раз є молодість, тоді єсть усе!

Російська література.

Пушкін, Гоголь, Лєрмонтов, Толстой, Достоєвський, Чехов, Островський, Горький. Преклоняюсь…

А преклоняючись, хочу щоб їх — усіх!!! — знав народ руський.

Може, я помиляюсь, але чогось думається, що маса народу руського не знає їх, своїх дивних письменників! Не знають їх, на жаль, так, як знають нашого Шевченка! А їх же треба знати!

Можна, звичайно, сидіти й пишатися, маючи Пушкіна, Гоголя і інших (у шафах!), великий труд берегти їх, їхні традиції,— та треба ж уже вперед! Інакше вони облазяться!

Люблю я Твардовського, люблю ленінградського Сашу Прокоф'єва.

Що зробив, помоєму, Твардовський?

Він узяв свого Васю Тьоркіна за руку і пішов із ним вихилясом по всій Росії! Нате! Ось який він! А це ж ви — народ! Отакий хороший народ! А ви цього й не знаєте! Читайте!

Може, якраз Вася Тьоркін примусить любити літературу!

У мене навіть завіральнострашні думки з цього приводу.

Ви припускаєте таку картину: Вася Тьоркін бере за руку Олександра Сергійовича Пушкіна, веде його до селянської хати, ніжно штовхає в хату і хитромудро говорить:

— Познайомтесь! Олександр Сергійович Пушкін! Прошу любить і жалувать!

От хто, помоєму, Твардовський!

Іще одно: а Саша Прокоф'єв сидить у Ленінграді і карбує поетичні червінці.

— На! На! На!

Добре йому, маючи Пушкіна, Гоголя і всіх за спиною, робити це!

А хай би сам спробував! А я його, Сашу Прокоф'єва, ладозького мужика, люблю за талант, за чесність… Те, що він сидить і карбує, хай карбує! Народ позбирає його червінці.

Дорогий Олександре Андрійовичу Прокоф'єв! Не думайте, що я допускаю, ніби Ви не любите Пушкіна. Не було б Пушкіна, не було б Вас. І Ви це знаєте, і я це знаю. Але люблю я Вас за те, що, карбуючи Ваші червінці поетичні, Ви, благословляючи Пушкіна, ніні, та й підморгнете своєю ладозькою, безкінечно благородною мужицькою морррдою (цілую її). Ти — барин, а я — мужик…

Не думайте, що я забуваю Чернишевського, Бєлінського, Добролюбова. Я їх не забуваю! Просто, може, мені боляче, що їх у нас нема?.. Ні… Треба дожити до тої думки, що коли вони єсть, значить — вони мої… Не руські, не українські, не німецькі, а мої, народні!..

Слава богу, що я дожив до такої думки!

З січня, 49. Я, такий собі Павлушка, селянський син, бігав без штанів по Груні на Полтавщині (недалеко Чернеччина, недалеко Охтирщина, отам, де Монастирщина), бігав, швиряв картоплю, драв горобців (а правильно — горобці!), била мене мати віником і навіть горнятками череп'яними кидала в голову. Спасибі матері!

Потім — освіта. Розірвана освіта (перший учитель Іван Максимович Мовчан, старий дід, — і він бив нас лінійкою по руках, а я б тепер, коли б мав змогу знайти ту лінійку, я б її поцілував!).

Потім з Павлушки вийшов Остап Вишня. Письменник. Так як же ж я не буду вдячним за віник і за горнятко матері, за лінійку — вчителеві І. М. Мовчанові?

І я — вдячний.

20 січня, 49. Іван Сидорович їжакевич! Вісімдесят п'ять літ!

Сьогодні (вісімдесят п'ять літ йому!) — свіжий, ясний, творчий!

Що, дорогі тт. художники?! Богомаз?! Іконописець?! Не наш?!

Хлопчики ви мої! Якби у вас було стільки майстерства, сили, уміння, як у їжакевича, — як би ми з вами продвинули вперед наше мистецтво! їжакевич… От уже в кому втілилося горьківське: «Талант — робота!»

Яку гору труда перевернув І. С. їжакевич! Міліарди труда!

І став, зробився національним художником! Може, навіть несвідомо.

Чую галас: «Націоналізм!» Це — на мою адресу!

Ех, дітки мої! Навіть формально це до мене не чіпляється!

Оті дурні, що кричать «націоналіст!», не розуміють і ніколи не зрозуміють, що я зумів об'єднати любов до мого народу з любов'ю до всіх народів світу!

Я, між іншим, боявся цього. Я думав, що сива шапка зневажливо дивитиметься до тюбетейки!

І який же я був радий, коли відчув, що тюбетейка така ж мені рідна, як сива шапка.

А я — я говорю чесної — на це не сподівався! Говорю одверто.

І от нате вам: і шапка, і тюбетейка рідні…

15 лютого, 49. Виявилося, що для того, щоб письменник виявив свої глибокі, оригінальні й дотепні думки на папері, треба:

а) поперше — папір,

б) подруге — думки.

Як нам переказували, — папір у нас єсть. І багато.

Сподіваються, що осьось у письменників, которі хотять. бути талановитими і справжніми письменниками, будуть і думки…

Як же ж тоді збагатиться наша література!

Це вже потім: переказують, що думки для письменників експортуються з Донбасу, Кузбасу, Сибіру, Ленінграда і т. ін.

Ох і запишемо ж!!!

7 березня, 49. Леся Українка і багато інших — поети не тільки свого народу, а вони поети всіх народів, всього людства, бо вони, крім своєї геніальності, ще й кришталево чесні

Зло — найбільше — космополітизму в тому, що вони молодим не давали ходу.

Вони, захопивши всі провідні посади в літературі, позбивали на протязі кількох десятків років усі молоді паростки літературні!

Ось у чім найбільше зло!

Те, що вони нас «ущемляли», — то ще не так страшно!

Ну, не видали, зарізали однудві книжки Остапа Вишні — ну що ж? Остап Вишня — є Остапом Вишнею…

А от коли молодий приходив до цих спекулянтів і вони його своїм «авторитетним» окриком приголомшували, — оце страшно!

А скільки таких було!

9 березня, 49. Може, я не такий, може, я, ну, як вам сказати, чи недотепний, чи некультурний, але я це мушу сказати. Я був у кіно на «Павлові».

А колись я був на «Мічуріні».

У мене принаймні таке враження: «Павлов» — чудесно, але це фотографія в дії

«Мічурін» — це справжнє кіномистецтво.

Мені було дуже боляче, що майстри не донесла Павлова на (як його сказати?!) п'єдестал мистецтва. У чім же ж річ?! Очевидно, не… (перебили думку мою…). Очевидно, Павлов, його інтелект, його робота, його енергія подавили майстрів кіно. Помоєму, Павлова треба подавати народові як ідею, а не як оператора (дуже талановитого!) собак. Отак, як подав Довженко Мічуріна. Фільм як фільм, дуже цікавий, потрібний і т. ін., але нам, що цінять мистецтво як (отут уже трудно!) чинник, що веде нас до комунізму, того, що зробили у «Павлові», замало.

Дуже багато треба мені писати, щоб довести те, що є в моїх думках, у моїх мислях, — треба було б написати цілий науковий трактат, наукову роботу… Ви уявляєте собі, який би цей «трактат» був (не можу писати цього, бо це буде непристойно!), — а трактат би був справді не… той… не… — ну як би вам сказать? — неприлишний (у слові «неприлишний» обов'язково треба писати не «ч», а «щ»).

Оце я про «Павлова».

І в «Павлові», і в інших фільмах, на жаль, більше випирає не «Павлов», а «Я» (режисер). Це, як казала моя баба, нехорошкувато!

17 березня, 49. Три чи чотири дні тому був у мене старий учитель Федосій Іванович Рвач. Провчителював він п'ятдесят з гаком років. Йому сімдесят п'ять літ. Влаштувався він сторожем у трамвайнотролейбусному тресті. Дали йому там хибарку при гуртожитку.

І от тепер, щоб когось уселити в тій хибарці, старого вчителя викидають з посади, з кімнати і т. д.

Його, розуміється, не викинуть, не образять…

Для чого це я пишу?

У нас, видимо, ще єсть «бездушне», холодне таке ставлення до людей…

Що це?! Типове це для нас, для нашого часу?! Ні!

Якийсь там ізнайшовся зам директора тресту N, що в його піднеслася рука на старого вчителя… Бувають такі…

Я написав листа директорові тресту і подзвонив зам міністра комунальних справ.

У відповіді я зразу відчув, що NN — це «ісключеніє»… Для чого я це занотовую?

«Горе» старого вчителя Федосія Івановича Рвача принесло мені велику радість.

Я не знаю, яким чином дізналися його учні про те, що я включився «в боротьбу» за Федосія Івановича, — та зразу ж до мене дзвінки по телефону:

— Спасибі! Спасибі, що заступилися за Федосія Івановича! За нашого вчителя!

І яка ж у мене була радість, що люди не забувають своїх учителів…

21 березня, 49. Найвища насолода читати Пушкіна й Шевченка!.. Найвища!

Робіть так: сьогодні Пушкіна, а взавтра Шевченка. Або навпаки! Яка насолода!!!

8 квітня, 49. Давно вже не писав. Новина: Ю. І. Яновський дістав премію.

Я дуже радий, що робота Ю. І. Яновського перемогла.

Ю. І. Яновський справжній письменник! Справжній! Талановитий! Культурний!

Що б хотілося від Ю. І. Яновського? Радості в творчостії

А то якось так виходить, що він (а разом із ним і література) «вистраждовує» перемогу.

Я, грішний чоловік, думаю, що література — радість!

9 квітня, 49. Між іншим: Марк Твен!

Говорять мені: «От Марк Твен! Якби Ви були такі, як Марк Твен!»

Марк Твен — геніальний гуморист! Преклоняюсь! Я ніколи, мабуть, не дійду до таких висот у гумористиці, як Марк Твен!

Хвала йому!

Одного не знаю: чи усміхнувся колинебудь негр, коли він прочитав Марка Твена? Не знаю!

Коли усміхнувся негр, коли в нього з'явилася посмішка, така, знаєте, безпосередня, справжня, коли Марк Твен викликав радість у негра, — цілую стопи Марка Твена!

18 квітня, 49. Мені дуже страшно дожити до того моменту (чи часу), коли дзвінкосерйозний Малишко, або лютодотепний Воскрекасенко, чи несміливосміливий Смілянський, чи колючий Маківчук, чи їйбогужялюблюприроду (а любить вінтаки її* посправжньому) Новиченко, чи авиколинебудьтягли Гончаренко, чи недайбогхтонебудьдізнаєтьсящояспінінгіст Вільховий, чи їйбогутоваришіяобов'язковопоїдуаякжеж Копиленко чи татам двіщучкийодинокуньчик Дорошко, чи поїхапибачилинестрілялиякстрілялиневлучили М. Т. Рильський, чи можеайбожеіябпоїхавтаквоноякстріляєтакбахкаєаптичкажвонахочежити П. Г. Тичина, чи івменебуласучечкаойсучечкачорнахорошаіяїйбогу мисливець О. Є. Корнійчук, чи айщовименіговоритеябільшефутболіст К>. К. Смолич, Чи ойохотавонаменепродменамочить Ю. І. Яновський, чи словочестіубившістсотнайшоводну Богдан Чалий, чи івменепесгавкаєаяжодинавменехазяїни Семен Скляренко, чи нащоменімисливськарушницяколиятойщогреблірвав Платон Воронько, чи австалинградемынеохотились Борис Палійчук, чи актоегознаетстреляетнестреляет М. М. Ушаков, чи Ярославмудрийтежходивналови І. А. Кочерга, — от коли ці всі колинебудь денебудь скажуть: «Остап Вишня — старий! — і, збираючись на полювання, додадуть: — Не турбуйте його!» — я того ж часу — візьму й помру!

21 квітня, 49. Про фізкультуру. Ми в дитинстві не фізкультурили: ну, «у м'яча», ну, «наввипередки»… Да, у «городки» (кеглі в нас звалися), та ще у «покотьола», та ще «на ковзанах»… Ну, верхи «наввипередки», на «ковзанках» (ковзани — коньки, а «ковзанки» — інше), «нагинати дерева» — вилізеш на вершину й нагинаєш…

Ну, що ж іще? Наше, хлоп'яче? Може, я щось і забув (і напевно!), але народ сам, самотужки не міг не розвивати своєї сили, спритності…

Тепер…

Тепер — спорт всенародне явище, організоване, обгрунтоване.

Це — ясно: народна влада, Радянська влада… Але нам, старим, що робити?

А ви знаєте, я, що ніколи не фізкультурне, я цілком серйозно тепер жалкую…

І коли повз мене біжать (крос), коли я дивлюсь на футбол, на легкоатлетів — я захоплююсь!

Я б і сам побіг!

І я б зробив це ще… краще!

4 травня, 49. Я вважаю за українця не того, хто вміє добре співати «Реве та стогне» та садити гопака, і не того, в кого прізвище на «ко», — а того, хто бажає добра українському народові, хто сприяє його матеріальному й духовному розвиткові.

Хай його прізвище на «ов» чи на «ий», хай він співає «Во саду ли, в огороде» чи «Будьте здорови, жявіце багато» або танцює камаринського чи лявониху, — я з ними і танцюватиму, й співатиму з особливим захватом. Бо — ото й є справжні українці.

6 травня, 49. Говорять про моє 60ліття.

Про його святкування і т. ін.

Я говорю: «Не треба!», «Навіщо?!»

І бачу, що кожний, кому я це говорю, думає:

«Так! так! «Скромничає»… Молода піч колупає…»

А мені так не хочеться, от, їйбогу, не хочеться ніякого з приводу мого 60ліття «буму». Не в моїм це характері! Не вірите? А я прошу вас: повірте!

Коли іноді Вишня «окрисювався», вимагав до себе уваги і т. ін., — то це було тільки тоді, коли Вишня був представником радянської літератури. Для літератури і в ім'я літератури. А шістдесят літ — це моє, особисте. Не треба!

15 травня, 49. Який би я був щасливий, якби своїми творами зміг викликати усмішку, хорошу, теплу усмішку у радянського народу!

Ви уявляєте собі: народ радісно усміхнувся!

Але як це трудно!

Для літератури, помоєму, треба перш за все — чесність.

Потім уже геній, талант, здібність і інші атрибути літератури.

Тоді буде література!

12 грудня, 49. Сьогодні дістав листа з Москви. Якась там затримка з виданням моєї збірки в «Крокодилі».

Невже ніхто не розуміє, що мене аж ніяк ця справа не турбує? Видадуть — видадуть! Не видадуть — не видадуть!




Батько письменника — Михайло Кіндратович Губенко. Фото невідомих років.

Мати письменника —

Параска Олександрівна Губенко.

Фото невідомих років.

Родина письменника. Фін.' шчіїЫмих років.


Остап Вишня з сестрою Катериною. 190S р.

Остап Вишня. 1915 p.


Остап Вишня з делегатами Першого Всесоюзного з'їзду робітниць і селянок. 1924 р.



Остап вишня, ічгь р.



Остап Вишня. 1926 p.

Остап Вишня. 1928 p.


Остап Вишня з сином. 1928 р.

Остап Вишня і Петро Панч. 1928 р. Артеміаськ.



Остап Вишня з собакою. 1931 р.


Остап Вишня і Максим Рильський. 1945 р. Ленінград.


Остап Вишня, Юрій Смолич, Андрій Малишко біля пам'ятника Котляревському. 1948 р. Полтава.



Остап Вишня в робочому кабінеті. 1948 р.

Остап Вишня і Юрій Шумський.


Андрій Малишко, Остап Вишня, Володимир Сосюра. 1948 р.


Юрій Гонімов, Остап Вишня, Микола Бажан на V Пленумі письменників України. 1950 р. Донбас.


Остап Вишня читає «Зенітку». 1949 р.



Остап Вишня і Платон Воронько. 1952 р. Охтирка.



Остап Вишня серед членів української делегації, що прибула


Остап Вишня. 1954 p.

Остап Вишня в піонерському таборі. 1953 р. Яремча.



Остап Вишня з онуками. 1956 р.


В. 3. Гжицький, Остап Вишня, С. В. Гжицький. 1956 р.

Остап Вишня з дружиною. 1956 р.


Поздоровча телеграма «Крокодила» з нагоди 65річчя Остапа Вишні.


Спасибі вам усім, мої дорогі рецензенти, за вашу думку про мою роботу! Пишіть що хочете, говоріть як знаєте! Мою роботу рецензував на роді

Говорю це не хвастаючись, говорю це як факт, — схиливши свою сиву голову перед народом.

Чи зрозумієте ви, рецензенти мої, що, взявшись за літературну роботу, я ніколи не думав про гонорар, про свою славу і про всяке таке. Я почав робити те, що, на мою думку, могло дати користь народові.

Народ — оцінив. Спасибі йому. Значить, жив я не паразитом.

Помилявся? Так! Помилявся, і дуже помилявся. Але з чистою совістю можу сказати, що ніколи не хотів пошкодити народові.

І все!

Зрозумійте (мабуть, не зрозумієте), що, коли на виступах мене вітають слухачі, народ, я приходжу додому і падаю, знесилений, терзаючись (так, терзаючись!).

За що?! За що люблять?! Я ж нічого, достойного великого радянського народу, не зробив!

Всі оплески, всі виклики я розумію як вимогу: «Зроби!»

А де сили?

Як виріс наш народ, як змужнів, як звеселів, — та в кого ж знайдуться сили, хист, талант, щоб задовольнити потребу нашого замічательного народу на культуру, на художнє слово?

А який же народ наш добрий, який увічливий, який делікатний!

Скільки ж у нього добра до всіх тих, хто хоч трішечки дає йому незвичайного, небуденного, до роздуму придатного…

І коли мені доля дала змогу хоч трішечки, хоч отакунічки дати народові посміхнутися, — киньте всі гонорари, добра, багатства, — все киньте!

Найвищого «гонорару», як веселий блиск в очах народу, — нема.

18 грудня, 49. Ну, чому я мушу чукикати літературу? Чому я мушу боліти, страждати за того, хто прийшов у літературу? Офіціально? Ні!

А серцем, душею, болем моїм?

Чому? Чому такий біль у мене не тільки за «провалля» в літературі, а за особу талановиту, за її поведінку навіть в особистому житті?..

Для літератури мало кришталевої чистоти, література — це перл у кришталях і чистота в найчистішому.

Який жах (а може, й не так уже страшно), що я знаю особисто людей, що створили перли нашої літератури.

Я їх бачив, з ними говорив, за одним з ними столом сидів, пив, їв, розмовляв, сміявся, жартував…

А потім читав.

19 грудня, 49. А ви колинебудь бачили прикажчика в літературі? Такий собі:

— Чево ізволіте? Ямб? На скільки порцій?! І такі єсть! Ну, бог з ними.

19 грудня, 49. Розписався…

Ну, добре — Вишня вже єсть. Так сталося…

Життя міняється, люди інші, змінилися… «Ми вже не та~ кі, як були…» і т. д. Все це так. Все це вірно. А література? Я ж розумію, що ми пишемо не те і не так, як колись…

А чи шукав хтось із нас нові слова (так, так — слова!)? Нові літературні ситуації, нові прийоми, нові навіть зап'яті?..

Ви розумієте, про що я хочу сказати!

Я вже старий, працюю в літературі тридцять літ! — але я прагну, хочу, до болю хочу! — сказати якесь таке слово і в якійсь такій новій ситуації, щоб і ми, письменники, не пасли задніх у нашому житті…

От! Перетворення природи… Не буде пустель, пісків, чорних бур! Ліси… Дерева… Ставки…

А в літературі? Хіба в літературі нема пустель, нема байраків, чорних бур, суховію?

А чому ж ми не беремося (рішуче!) за насадження нових дубів у літуратурі?

Не думайте, що я не бачу різниці між лісом і літературою! Бачу!

Але для того, щоб щось нове посадити чи посіяти, треба бур'яни виполоти… Полоти треба! А ми хіба за це взялися?

От сидить у літературі якийсь будяк N, приміром.

Він розрісся, вкоренився, такий собі аж ніби хороший, — а посправжньому: росте, висмоктує з літератури соки, а для літератури ніякої з нього користі.

Та хіба таких мало?

Скільки ж їх, що притулилися, присмокталися до літератури?! А соки ж для них давай? Щоб вони жили!

25 грудня, 49. Шістдесят літ! І мені здається, що хтось, десь прожив оті шістдесят літ, а не я! Невже я вже такий старий?

Який тягар — шістдесят літ!

Іноді мені так хочеться «підскочити», «перевернутись», пограти в покотьола… А подумаєш: шістдесят літ! І… зупиняєшся.

Скажуть же: старий збожеволів!

А я ніяк не збожеволів, — мені не хочеться бути старим, і я ним ніколи не буду!

7 червня, 50. Все життя гумористом! Господи! Збожеволіти можна від суму!

20 жовтня, 50. Я — письменник.

Прожив я шістдесят уже з гаком літ. Трудне моє було життя. Підходжу до фінішу. Хто ж я, зрештою, такий?

Я — Остап Вишня. Народ мене знає, народ мене любить. Не для хвастощів і не для самозаспокоєння це я говорю… Колись, — я говорю правду, — в години роздум'я я вирішив: житиму так, щоб нікому не зробити зла, прикрості. Толстовське «непротивление»?

Ні! Просто не любив я печальних лиць, бо любив сміятися. Не переносив я людського горя. Давило воно мене, плакати хотілося.

І от — кінець уже життя!

Хто ж я такий? Для народу?

Я — народний слуга!

Лакей? Ні! Не пресмикався!

Вождь? Та боже борони!

Слуга я народний, що все моє життя хотів, щоб зробити народові щось хороше!

А що я міг таке зробити, щоб народові було приємно?

Я — маленький чоловічок, мурашка, комашинка в народній величі!

І коли я вже волею судеб зробився письменником, і визначилася моя робота, я свідомо (підкреслюю це!) думав про одне:

«Пошли мені, доле, сили, уміння, талану, чого хочеш, — тільки щоб я хоч щонебудь зробив таке, щоб народ мій у своїм титанічнім труді, у своїх печалях, горестях, роздумах, ваганнях, — щоб народ усміхнувся! Щоб хоч не на повні груди, а щоб хоч одна зморшка його трудового, задумливого лиця, — щоб хоч одна зморшка ота розгладилася! Щоб очі мого народу, коли вони часом печальні та сумом оповиті,— щоб вони хоч отакуньким шматочком радості засвітилися».

І коли за всю мою роботу, за все те тяжке, що пережив я, мені пощастило хоч разочок, хоч на хвильку, на мить розгладити зморшки на чолі народу мого, весело заіскрити сумні його очі,— ніякого більше «гонорару» мені не треба.

Я — слуга народний!

І я з того гордий, я з того щасливий!

7 листопада, 50. Література… Ой, як це страшно і як привабливо! Що таке, помоєму, література?

1) Образи? — Народ!

2) Сюжети? — Народ!

3) Тема? — Народ! Література — народ!

А що ж, зрештою, таке талант? Талант?

Це — крила Шевченка! Це — ніжність Лесі Українки! Це — мудрість Івана Франка! Це… і т. д.

А взагалі талант — це народ!!! Помоєму, все! А решта?

Ну, як собі хочете: хочете — співайте, хочете — декламуйте, хочете — описуйте, хочете — віршуйте… Це — справа ваша!

26 листопада, 50. Не подумайте, що я не визнаю N за мовознавця! Визнаю!

Але — щоб мене тут грім убив! — не знає N духу української мови, її аромату, її душевно ніжногоніжного трембітотону, її колискової душі, чебрецевих її пахощів, її тремтіння, її шелестіння, її бриніння… Отого, що мати над колискою:

Люлілюлі, люлечки, Шовковії вервечки…

Не з написаної вдома з фольклорних матеріалів лекції, що перед студентами басом:

Мальовані бильця Пішли до Кирильця…

А з материних уст… Коли мати, над колискою схилившись, сумними очима на майбутнього академіка, стомлена, дивиться та:

Ой ну, котку, котів два, Сірі, білі обидва…

Отакий академік знатиме аромат рідної мови…

19 січня, 51. Був оце в театрі. Танцювала актриса. А я собі сиджу та думаю:

«Ми дивимося, милуємося, ляскаємо, а хто ж із нас подумав, хто подбав про те, чи їла вона сьогодні, чи спала вона сьогодні, чи відпочивала перед тим, як оце перед нами вона танцює, милує нас, веселить нас?!

І хто ж із нас прийде, скаже їй спасибі, сердечне, хороше?

Ніхто!

Тільки якийсь рецензент, заробляючи свій гонорар, кине: — Носок вона не так поставила!»

Рецензент… Я сам рецензент….Якось так виходить (із старих часів, традиція!), що'рецензент повинен «крить»! Вони, рецензенти, завжди шукали негативне, — це ж легше, — от вилає хтось когось, і вже! Похвалити — трудніше, треба довести плюси… А мінуси — легше! Крий! І все!

А я, грішний, завжди хочу бачити в людському труді (гра акторська — це великий труд) тільки хороше!

їду в таксі. Дивлюся на водія… І знову — думка: скільки в нього дітей? Чи обідав він сьогодні? І як? Чи образив його хтось? І як би мені хотілося, щоб він був усім задоволений! Щоб співав, їдучи в таксі!

Як би мені хотілося, щоб усі люди, щоб увесь народ співав! Голосно! Щиро! На весь голос!..

20 січня, 51. Були на перегляді опери «Богдан Хмельницький».

Опера! Справжня!

Гадаю (боюся!), перша опера справжня — радянська. Трудно мені відразу розібратися, як і що, — це справа серйозна!

Але мушу посвідчити, що це явище на нашому, радянському культурному фронті! Як би хто не дивився на самий факт об'єднання України з Росією.

Будьте чесні: свідомо чи несвідомо діяв Богдан, але це ж зародок дружби народів.

Дружба!

І коли в якогось сукиного сина ще залишилося оте мерзенне: я — українець, а ти — кацап! — хай він буде трижди проклят, бо (подумай) у сто крат приємніше мені ц і л у в а т и рязанського мужика, ніж бити його по голові.

До чого просто це все!

Так от, щоб дійти до цієї простоти, — скільки крові, мук, страждань!

А як приємно мені тепер, коли я обнімаю щиро, любовно, кріпко Сашу Прокоф'єва, Твардовського, Тихонова, Грибачова!

Як я радуюсь (а я таки радуюсь, отут, за оцим моїм столом), як я радуюсь, коли Ніколай Грибачов, коли Саша Прокоф'єв, Твардовський, Фадєєв, Тихонов, Луконін і всівсі,— коли вони напишуть щось хороше… Щось для народу. Для нас.

А тепер по секрету: я гордий, я задаюсь, що я переміг, переборов у собі і заздрощі, і націоналістичну коросту, і всевсе…

І я тепер, чистий у мислях, чистий у почуттях своїх, можу прийти до О. О. Фадєєва і сказати просто, чисто, хороше:

— Вітаю! Люблю!

Тридцять п'ять літ я в літературі!

Я дожив до того часу, коли я ходжу вулицями в Києві — радісний, веселий, легкий…

І я гадаю, що всіма моїми стражданнями, всіма моїми серцями, і працями, і думками я маю право сказати всім моїм читачам, всім моїм товаришам по роботі:

— Я люблю вас! А народові?

Я не маю права сказати народові:

— Я люблю тебе!

Я тільки можу стати на коліна перед народом, уклонитися йому земно та й проказати:

— Спасибі тобі, народе, що я єсть я! Хай буде благословенне твоє ім'я!

23 лютого, 51. Оце я собі думаю: що треба, щоб мати право з людини посміятися, покепкувати, навіть насміятися, із своєї, рідної людини? Не з ворога. Ворога треба бити і вбивати…

А от своя, рідна людина, як з неї можна посміятися, щоб її не образити (убити — можна, але ображати… це не однаково)…

Так от: що треба, щоб посміятися не з ворога, а з друга? Треба — любити людину. Більше, ніж самого себе.

Тоді тільки ти маєш право сміятися. І тоді людина разом з тобою буде сміятися… із себе, із своїх якихось хиб, недоліків, недочотів і т. д. І буде такий дружній, такий хороший сміх…

Той сміх, що не ображає, а виліковує, виховує людину, підвищує…

Коли ми виховаємо людину до того рівня, що вона любитиме сміх, як воду, як повітря, як своє, як рідне, без чого сумно жити, — отоді тільки зрозуміють NN, що не можна наслідувати Руданського, бо наш народ хоче сміху не часів Руданського, а нашого хорошого, радянського часу.

Треба підтягати народ до розуміння сміху, хорошого, світлого, того сміху, що ним у комунізмі ми сміятимемося…

25 лютого, 51. Дивне діло: десь отам, на Полтавщині, син лебединського сапожника Михайло Кіндратович Губенко, солдат, що приїхав у Грунь до поміщиці фон Рот, був у неї за прикажчика (я барині ручку цілував. Факті), оженився в Груні з молодою дівчиною Параскою Олександрівною (Балаш — її прізвище). М. К. Губенкові було вже 33–34 роки. Народили вони за двадцять п'ять років (батько вмер 1909 року) сімнадцять дітей. Двічі близнята! Батько вмер, коли наймолодшому, Костеві, був один тільки рік! Подумайте — за двадцять п'ять років життя з матір'ю — сімнадцятеро дітей! Злидні злиденнії Коли батько помер, — господи! — та їсти не було чого! Ото мене й старшого брата, Василя (потім він Чечвянський), батько одвіз у Київську воєннофельдшерську школу. І ми 18—19річними хлопцями пішли… Куди? У світ!

Так от… про минуле, про родину… Десь у Груні, перед степом, дві могили: мій батько і моя мати… Хто їх знає? Ніхто!

А вони народили мене, Остапа Вишню, хіба вони знали, що отой хлопчисько, що його мати била віником, а батько гладив по голівці, буде Остапом Вишнею?

Кланяюсь могилам батька та й матері!

Ніколи не був у літературі спекулянтом! Ніколи! І не буду! Не довелося доказати, що я не той, «що греблю рве», не довелося!

…Ой, як буде комусь соромно за мої страждання! Ой, як буде! А я чесно дивлюся у вікно, і мені так хороше, що я не націоналіст! Ніі

От лежу я, хворий, на канапі і читаю; читаю хворий, умираючий:

На мосту, на переходе, Светлых улиц поперек, Мимо девушек проходят — Только тронут козырек…

Я, Вишня Остап, умираю, а біля мене збоку Саша Прокоф'єв!

Дорогой Александр Андреевич Прокофьев! Прошу тебя! Приди на мою могилу и спой одну русскую песню! Пусть прозвучит русская песня над могилой украинского «националиста»… Того «националиста», который так любил русский народ, его песню, его слово!

10 березня, 51. Умираючи, кажу вам усім: ніколи не сміявся без любові до вас усіх, до сонця, до вітру, до зеленого листу!

У моєму сміхові завжди бачив народ: хорошого чоловіка, привітну жінку, дівчину веселооку, дитину, бабу з дідом… І так мені хотілося, щоб посміхнулися вони, щоб веселі вони були, радісні, хороші…

Заявляю урочисто! Клянусь торжественно!

Ніколи, ніяк, нічого проти народу, а значить, і проти Радянської влади, не зробив злочинного.

Помилявся! Так! Але приходив до народу свого із усіма своїми помилками. Такий, як я єсть. Отакий!

Усім своїм єством хотілося бути корисним народові. Не поневірятися, не лакействувать перед народом, а служити йому, народові, чудесному нашому народові, милуватися з нього і радуватися з того, що я маю честь, велику, чудесну, незрівнянну і неповторну честь належати до свого народу.

Ніколи я не зрадив інтересів свого народу! Ніколи!

Мало я зробив для народу! Мало! Хотілося б більше, але що я можу зробити?

Одне можу сказати: ходив по своїй землі, дихав своїм повітрям так, щоб нікому не заважати, щоб нікому не псувати його дихання!

І все!

1 листопада, 51. Треба перекласти «Ревізора» Гоголя українською мовою. І все. Ніколи я не відчував себе таким безсилим, таким нікчемним, як перед «подвигом» — перекласти «Ревізора». Тільки з М. Т. Рильським як редактором я можу ризикнути взятися за цю роботу. Бог єсть? Чи нема?

Поможи мені, господи, зробити цю роботу! Так зробити, щоб народ наш відчув, полюбив цю безсмертну комедію, яка така близька, така рідна, така для мене пахуча, як троянда в моєму творчому садку, як калина на моєму огороді, як очі в мого онука, Павлушки, голубі та чисті. А як же це зробити?

«Адекватно!» — чую я голоси, будь вони трижди прокляті! Ніхто так не благородить людині, як її труд! І дружба народів!

Що єсть благороднішого на світі, як дружба народів? Ну, чому, справді, я був би сичав на казаха, на грузина, на турка? Ну, чого?

А чому я не можу його обняти, приголубити, поцілувати? Ну, чому?

28 листопада, 51. Пора сказати, що вірність своєму народові не залежить од прізвищ! Можна любити один одного незалежно від прізвищ і походжень.

Що для цього треба? Чесність! Тільки!

Та я б одірвав собі голову, коли б вона могла подумати про те, що Леонідзе не брат мені, що Тамара Ханум не сестра мені!

Яка радість у мене на душі, коли я читаю Руставелі, коли я знаю, що кожний «дзе», кожний «швілі» (а я це знаю, я вірю в це!) обніме мене при зустрічі й приголубить!

І я його!

29 листопада, 51. Був цього літа (осені) на Донбасі. В Кадіївці. Ой, які хороші люди! Чудесні! А як їх написати? Не так, як N, а посправжньому? Не знаю! Ще раз: не знаю! Було б непогано написати щось «вишневе» про Донбас. Хай би посміялися! Тільки не думайте, що я, Вишня, гадаю, що Донбас без мене не вміє сміятися! Хаха! І вміє сміятися, і знає, як сміятися, — ще краще від нас із вами.

А от — у літературі? Як? Анекдотиками? Не вийде! Вони, дОнбасівці, такі мудрі, такі чудесні, що нас із вами розсмішать… Ох і кріпкий орішок! Може, я й не розкушу, та знайдуться люди, що після мене так засміються, так загогочуть, що тільки квакнеш. Скільки єсть там людей, скільки єсть там явищ — чудесних, неповторних…

А як?! Поки що я не втнув…

А можна… Ой як можна…

А головне — требаї

Щоб розлігся шахтарський сміх, радісний, веселий, а головне — творчий! Він буде! Вірю!

З грудня, 51. Покидаючи Вас усіх, мої дорогі, кланяюся Вам земно за те, що бачив Вас, за те, що жив із Вами. Хай буде Вам добре!

Ви бачитимете народ наш у всій його величі, в розквіті його таланту!

Дозвольте ж і мені бути присутнім на його торжестві!

Остап Вишня

З грудня, 51. От ходжу я по Києву і дивлюся на наш чудесний город.

Біжать хлопчаки, біжать дівчатка: чорняві, русяві, біленькі. Вони колись будуватимуть наше майбутнє. І який перед ними шир! Які простори! Перед ними все!

Бігає перед моїми очима маленький Павлушка, щасливий, веселий, і не знає, що для того, щоб він отак бігав, — жив на світі Ленін.

Він собі підстрибує: скікскік! Він собі підтоптує: топтоп! А Трумен для нього, для мого Павлушки, атомну бомбу готує! Що це робиться?! і

Ви тільки подумайте! Я одного хочу, щоб він, отой маленький, біленький Павлушка, виріс великий і задавив Трумена! Щоб усі Павлушки повиростали і задавили Трумена! І все!

З грудня, 51. Слава Гоголю, Ніколаю Васильовичу! Працюю над «Ревізором»… Як це трудно! Трууудно!

Я ж буду злочинцем, коли зроблю з Гоголя Вишню! А хіба я зможу підпаскудитися, щоб із Вишні зробити Гоголя?! От і борюкаємося!

А хочеться, щоб Гоголь зазвучав нашою мовою так, як він має право звучати…

Одна українська поетеса в розмові зо мною (ми говорили про переклад Гоголевих творів) здивовано запитала:

— А зачєм?

Те, що українська поетеса сказала мені: «А зачєм?» — я не здивувався. Іменно — «зачєм?» Бо вона, на жаль, і досі не розуміє, що є на світі народна, рідна народові, мова.

…Так от Гоголь! Ніколай Васильович! Як його зробити так, щоб по всіх селах любили його? Як? Навчіть!

Ота поетична індичка може сказати: «Зачєм?» Що їй болить?

Їй заплатять за два ямбобрахії по 10 крб. за рядок, — і вона задоволена. Вона пшеницю від верби не відрізняє: і те шумить, і те шумить, — надрукують!

От вона й говорить: «Зачєм?»

А я з М. В. Гоголем мучусь!

Визнаю: радісна мука, приємна мука, та, проте, — мука!

5 грудня, 51. «Умирающий капитализм, — пишет он, — в борьбе за сохранение своего существования угрожает всем человеческим ценностям, и нам необходимо защитить их. Зашита философии и прогресе а философии єсть защита философии социализма, то єсть диалектического материализма, точно так же, как защита человеческой культури єсть защита социалистической культури…»

Це — виписка з «Правди».

Хіба слово «комунізм» чи «соціалізм», саме оце слово, страшне Черчіллеві чи Труменові? Воно страшне їм через те, що воно відбере у них маєтки та банки!

15 грудня, 51. Думаю собі та й думаю…

Дозвольте мені низько уклонитися Дмитрові Косарикові. За його роботу, хорошу, корисну…

Ой, як хочеться зробити щось для робітників! Отаке, як для селян! Щоб вони посміялися! Весело так, радісно! Чи можна? Ну, розуміється, можна! І можна, і треба!

Мені сьогодні 63й рік! З паличкою вже ходжу! Ех, якби хоч двадцять тому! Твердий орішок — гумор для робітників. Ні, не те! Не для робітників, а про робітників! Ніхто, мабуть, не вміє так сміятися, як робітники, а от… література… Як? І це, мабуть, так просто, як прості робітничі лиця, і так чисто, як чистий їхній розум, і так весело, як веселе робітниче серце!

А гуморески нема!

І нам з вами сором!

23 грудня, 51. Були на полюванні. І не вбили, не застрелили нічого. Для мене це — типове явище.

Коли я приходжу (як завжди) додому «попом», без нічого, — всі спокійні. Всі: жона, донька, зять і навіть онучок, Павлушка, зовсім байдуже заявляє:

— Ді (дід)! Зайць (заєць) ма! (нема!). Зайця, як завжди, нема.

І от одного разу я приношу зайця. Факт! Ціла трагедія…

Як? Дід убив зайця? Не може бути! І пішло!

Дружина з кимось говорить по телефону:

— А ви знаєте, — у нас заєць!

— Ну?

— Факті! Павло Михайлович приніс. (Приніс!) І от я мучусь уже тиждень: хто вбив того зайця?

Чую крик:

— Та ні! Та не може він убити зайця! Я двадцять літ із ним живу, і ніколи такого не було, щоб він убив зайця! Що робить! Кажуть, що гомеопати помагають.

— А що з ним?

— Та нічого! Ніби зовсім нормальний, а каже, що зайця вбив. Температура нормальна!.. Собачка в нас, спанієль» сьогодні на мене гавкнула, — думаю колоться!

— А хіба у вас собачка є?

— Єсть! Чистокровна, з родоводом. Вчора індичку з'їла.

— А як же Павло Михайлович?

— Нормальний, — тільки зайця приніс! А так усе нічого!

— Ні, цього не можна так пропускати: хай подивиться Маньковський.

— Хіба це серйозно?

— А не смикав лівою бровою?

— Ні!

— А ви придивіться! В одного мого знайомого після охоти почало ліву брову смикати! Боже мій! Як пішло! Я навіть отої чорнобурки не купила! Ну, зовсім! Що робити? Що сказати?

26 грудня, 51. Два дні був на з'їзді мисливців і рибалок.

А яких же прекрасних людей я там бачив!

Нічого їм не треба, ніяких «отоварювань», а вони отакі…

І старі, і молоді… а як вони боліють за наше охотницьке господарство!

Як у цьому відчувається — народ, хазяїн усього!

І як почувається, коли йому, народові,— дано все… Як він обережно, скрупульозно чесно до всього ставиться!

Лисичка… Зайчик…

Ота лисичка, отой зайчик навіть не уявляє (та й уявити собі не може), яке ласкаве око стежить за ним… Радянське, хазяйське окої

Побувавши на з'їзді охотників, відчуваю (ще раз!), який же наш народ хороший!

26 грудня, 51. От у мене під руками онук, Павлушка, тількино починає говорити. Я йому:

— Це твій тато! А він:

— Папа!

І всетаки він кричить:

— Тато! Тато! І знову ви:

— Національна обмеженість! Нічого подібного!

Хай каже:

— Тато!

Бо мій тато г… їв коров'яче, щоб з голоду не здохнути! Хай каже:

— Тато!

Бо мій тато ручку барині, бодай би вона була сказилася, цілував!

Хай живе мій онук і хай він ніколи не бачить барині! Хай!

Мені шістдесят три роки, а в мене й досі поза шкірою мороз од барині.

І досі сплющуєшся, ніби тебе бариня по голові трахне.

Ніколи не забуду, коли мій батько, Михайло Кіндратович, старий, сивий, розумний, дотепний, співак чудесний (баритон у нього був), схиляється було до барининої ручки.

Цілує…

А тепер бігає мій онучок, Павлушка, веселий, хороший, а я, дід, знаю, що виросте він чудесним хлопцем і комунізм будуватиме.

1 січня, 52. Не можу не сказати теплого слова про М. Т. Рильського за статтю в новорічному номері «Радянської України».

Стаття зветься «Зорі Кремля».

Так писати може тільки великий письменник! Не в словах, а в кожній літері, в кожній комі — любов до народу!

Цілую Максима Тадейовича!

І радуюсь, що він живе серед нас!

23 січня, 52. їздили полювати. Це — не вперше і не востаннє. Нічого!

І як радісно, що я нічого не вбив!

І як радісно, що я ще поїду (обов'язково!), щоб щось убити!

І як радісно буде, що я нічого не вб'ю.

Одне тільки: Павлушка, онук, чекає від діда зайця.

А дід — без зайця та й без зайця!

Перед онуком незручно!

25 січня, 52. Інтересне явище. Пригородні селяни, оті, що до Києва щодня з молоком, з яйцями, з городиною, — це все спекулятивний елемент. Неприємна публіка! І як тяжко колгоспним керівникам із ними! Розбещене, розхристане, не колгоспне, а спекулятивне!

Щодня вранці в двері: стук! стук!

— Що?

— М'яса? Свининки? Молочка? Яєчок?!

Противне таке, не колгоспне, а якесь куркульське!.. Хіба можна собі уявити справжніх колгоспниць, настоящих майстрів наших урожаїв, щоб вони стукали в двері:

— Молочка?! Яєчок?!

Вони — Хобта, Савченко, Лисенко — думали про лани, про врожай, а ці — перекупки:

— Молочка?! М'ясця?.. Стук! Стук!

Коли вже вони переведуться;

5 лютого, 52. Тимошенко й Березін.

Естрада. Здібні дуже хлопці. Та де здібні — талановиті.

Це все так!

Скільки я їх бачив у своєму житті — естрадних артистів!.. Сидить перед тобою — «тьоооомная ночь!» — і чого йому від тебе треба — невідомо.

— Напишіть!

— Що?

— Та, знаєте, так ото напишіть, щоб… той… оте… так, знаєте, здорово напишіть, щоб уся зала аж… той… розлягалася… про колгоспника… Знаєте, щоб усі сміялися… От як «Зенітку» ви написали! От і тепер… От… значить, чоловік… Ну, одне слово, щоб смішно було! Щоб усі сміялися… Та ви знаєте…

— Ну, а все ж таки про що?

— Та той… отой…

І потім цілком серйозно:

— Ви знаєте, тов. Вишня, наш народ так хоче сміятися… Він так хоче сміятися, що аж дуже хоче сміятися… Ну, а письменники, ви мене пробачте, вони якось обминають естраду, вони якось… той… оте… А народ наш дуже хоче сміятися! А ми, естрадники, для того ж і живемо, щоб… той… оте… того… Так напишете?

…І отТимошенко…

Він не тойкає, не отойкає, не тогокає… Він упивається у вас, він ніби помпу своїх очей встромляє у вашу думку… Що? Як? Одне слово! Одну мисль!..

І ви знаєте, — він вас заражає на творчість, на дерзання, на роботу!

Для такої людини хочеться щось ізробити, бо це людина творча. Творець!

Багато ще в нього є недосконалого, невдалого, наївного, почасти дрібного, але не в цім річ: на добірному зерні пшениці полова навіть обов'язкова.

Але — це творчість…

А творчість, справжня творчість, вона не тільки радує, вона запліднює…

От вам і Тарапунька!

8 лютого, 52. Що таке талант?

Горький правильно сказав: талант — це робота. Таланти різні бувають:

1) Талант для таланту.

2) Талант для себе.

3) Талант для народу. Я — за третій талант.

Для таланту? Чепуха… Масло для масла…

Для себе? Сам себе по череву гладить?! Нецікаво!

Для народу?

Інтересно, корисно, але ж і трудно! Чому?

Бо в таланті твоєму бере участь народ! Хочеш бути талановитим — учись у народу! Вивчився? Визнали? Кланяйся народові!

А коли тебе вже визнали таким уже талантом, що талановитішого й у світі не було, — гордись, пишайся, задавайся, хукай, мукай, подивись у дзеркало, а потім ще раз запишайся і…

Вчись у народу!

Позадавайся, позадавайся та й… поклонись народові!

8 лютого, 52. Якби я, Остап Вишня, щось використав із попереднього… Що б мені сказали?! Та мене б убилиі Та знищили бі Вишня — украв! Ойойой!

Так я вам скажу по секрету. Все своє життя літературне я стежив, щоб — не дай бог! — не вкрасти чогось у іншого. Чи пощастило мені це зробити, чи ні,— я не знаю… Я не хотів бути похожим на інших…

Признаюсь. На зорі моєї літературної роботи я (страшенний курій), я не курив, я нічого, доки я не сів до столу, я нічого не читав, — ні газет, ні журналів, — щоб голова моя була свіжа! Ні за що не зачіпалась! Я не знаю, чи правий я був, чи треба це було робити, яле я це робив…

Наслідував я когось? Свідомо — ні!

Може, ще хтось так робив, як я, — я не знаю…

Але — їйбогу, я говорю правду! — я кожного ранку підходив до чистого аркушу паперу, як до незайманої дівчини… Щоб ніхто, і навіть я сам, не міг того аркуша порушити…

І от тепер, коли сивина, коли вже серце з камфорою, я згадую ті часи, коли вночі я схоплювався й записував окремі слова, фрази, думки…

А вранці… записував уже все як слід…

Майте на увазі — не брешу!

На схилі літ я можу сказати чесно:

— Ой, як я любив літературу!

— А вона мене?

— І я її!

І я щасливий, що доля моя дала мені змогу любити літературу!

Спасибі долі!

12 лютого, 52. Переклав отож я «Ревізора» Гоголя. Дуже (спасибі йому!) допоміг мені М. Т. Рильський. Досконала робота? Розуміється, ні!

Над творами Гоголя взагалі, а зосібна над «Ревізором» (перекладами), слід працювати, може, ціле життя, щоб наблизити їх до оригіналу.

Ну, а ми ж як? Давай, давай, давай… Ну, й дали…

Актори театру ім. Франка, що ставить «Ревізора» в моєму перекладі, переклад визнали за задовільний.

Були (та й не можуть не бути) зауваження, дуже слушні, дуже розумні, з якими не можна не погодитися, бо актор підходить до ролі з свого боку, — йому така фраза кращає, коли так сказати, а не так. Актор втілює образ, живе ним, — отже, та сама фраза в його інтерпретації оживає, динамічнішає… Як же з цим не погодитися?

А от комітет в справах мистецтв дав мій переклад на рецензію якомусь N. Цей «рецензент» написав зауважень на цілих шістдесят, а то й більше, сторінок. Він вимагає д ослівного, буквального перекладу!

13 його зауважень видно, що він, N, знає українські с л о в а, та не знає мови.

Це якийсь шашіль у мові.

А він, кажуть, членкореспондент Академії нашої… І от — що виходить?..

Нашу з Рильським роботу перевіряє чиновник, причім нечесний чиновник, заробітчанин…

І хотять, щоб я наслідував його, вірив і признавав його зауваження.

Так чому ж не дати йому перекладати Гоголя?

Забуває Комітет мудрі слова В. І. Леніна:

«Один дурень може такого наробити, що потім десять (здається, так. — О. В.) не розплутають…»

14 лютого, 52. Які люди повиростали! Які люди… Колись фельдшерував я разом із Михайлом Сидоровичем

Коломійченком. Розумний, чудесний, чарівний був хлопчик із синіми лукавими очима. Дотепний, веселий і серйозний.

Жінки за ним… та, боже мій, якби я був жінкою — не втримався б!

А тепер я бачу його професором, замічательним хірургом, державного розуму людиною. Ну, як же не радуватися?!

І це не з тих професорів, що до них у чергу записуються, про яких говорять:

— Ви билі у професора? А какой номер? А сколько заплатілі?!

Це — наш, народний, хороший лікар, людина, що ніколи не зрадить, не продасть свого народу!

Як радісно бачити таку людину! А Іван Іванович Кальченко!

А брат Михайла Сидоровича — Олексій Сидорович, професор отіатр!

Дивишся на них — і душа твоя танцює: яких хороших людей дала Жовтнева революція!

А якби її, Жовтневої революції, не було? Ну що ж?

Ну, й були б ми всі прихвоснями панськими, поневірялися — та й вже!

А тепер ходить Михайло Сидорович по землі, по своїй, по радянській, кріпко ходить, розумно ходить і говорить (мені говорить, бо мені можна, — стара дружба це дозволяє), а говорить на моє: «Як, Миша?»:

— Все опанував! Все роблю! Штучні піщеводи роблю! І черепну хірургію знаю!

Передо мною Михайло Сидорович не вихваляється, ні, він просто мені говорить, чого він «достиг» (не придумаю зараз іншого слова), — він, пам'ятаючи колишню нашу дружбу, ніби передо мною звітує про те, що зробив він…

А мені так хотілося кинутися на нього, обняти, стиснути його, поцілувати…

Було незручно це зробити при людях: він-бо професор, головний хірург Міністерства охорони здоров'я і т. ін.

А мені гопки хотілося!

Щоб знав старий Коломійченко, робітник залізничний, які в нього сини!

Щоб і на тім світі гордо кістки його лежали…

23 лютого, 52. Кажуть, що переклад «Ревізора» — хороший.

Пишуть так!

Мені сором! Над перекладом Гоголя можна працювати цілий свій вік!

Тільки без словників! Без отих рецензентів!

Як би можна було нашою, українською мовою подати Миколу Васильовича! Тільки б попрацювати!

Не можна так, як це було зо мною: «Дай! Дай! Давай! Давай!»

Спасибі Рильському, а то б ми «надавали»!

30 квітня, 52. Завтра 1 Травня! Веселий май! Народний май! Яка честь належати народові!

Яка радість, коли згадає тебе теплим словом народ! Для цього слід жити і слід працювати… їйбогу, не гонорар! їйбогу, не гонорар! Їй-богу, не гонорар!

Щоб народ усміхнувся! І тільки!

Віддам усі гонорари — тільки скажіть мені, що треба для того, щоб народ (народ!) усміхнувся!

25 травня, 52. Як багато погано, коли всього багато. У мене, приміром, єсть «Побєда».

Я їду, і мені дуже гірко, коли путямишляхами чимчикують подорожні.

Чому саме я їду? А вони йдуть?

Таж моя мати отак колись, згорблена, ходила… Для кого моя мати ходила? Для мене…

А я от їду барином — і страшенно задоволений… Радий… Не думайте, що я ото «нігільмігіль»… Але… єсть межа, грань… І єсть іще час… Час!!!

Не можна, помоєму, тикатися зі своїми особистими котеджамидачами туди, де ще коровників, свинарників, птахарень колгоспники не побудували.

Чого ти туди лізеш?

Хочеш, щоб усі говорили: оце дача Вишні, он яка, он бачиш!

Єсть — грань! Межа!

Оцієї грані не можна переступати!

І все!

Ніколи не треба забувати, що ти від народу і що твоя робота — для народу! А не для дачі!

26 травня, 52. Побудували будинок для письменників! Хороший будинок, в поганому (для письменників!) районі — на розі Червоноармійської і б [332] Шевченка.

Розподіл квартир. Ажіотаж! Крики! Скандал! Кому? Що значить — «кому»?

Чому крики? Чому ґвалт? Ну — чому?

Невже не ясно: тому, кому треба, тому, хто своєю роботою заслужив, тому, хто для роботи заслуговує, п от р е б у є кращих квартирних умов!

Іменно — потребує! А що робиться?!

Скільки галасу, шуму, гармидеру?!

А скільки в тому галасі справжнього бажання допомогти розвиткові літератури?!

Чи можемо ми уявити такий, приміром, випадок: от Спілка письменників бачить, що талановитому, скромному, тихому письменникові потрібна квартира…

Чи зможе Спілка (колектив!) прийти до того письменника та й сказати йому (знавши, що він характером не проситиме):

— Товаришу! От вам квартира! Вам для вашої роботи вона потрібна! Живіть і працюйте!

Такого, на жаль, не помічаємо. А що бачимо?

— Діти! Жінки! От я! От я! Крики, шум!

Та хіба хтось проти дітей? Проти жінок? Проти бабушок? Всіх я їх, дітей, бабушок і т. д., люблю, але це, проте, не література!

I не тикайся в літературу з своїми двома, трьома чи чотирма жінками, а тикайся романами, поемами, баладами…

…Скільки ще в нас, серед нас, людців, що для них важить найбільше не те, що він для літератури зробив, а те, що він член Спілки РП.

Виявляється, що це, — член СП, — не так просто.

Член Спілки — він уже узаконений громадянин, він має право ніде не працювати, він — п и с а т е л ь. Все! Що він робить, де він працює, ніхто цим не цікавиться… Він — писатель. Він або його кревні можуть торгувати на базарі кроликами чи ґудзиками, — але він п и с а т е л ь.

II червня, 52. Не завжди все те записується, про що думається!

Сьогодні йшов вулицею і думав: «Чи може, приміром, засміятися людина, коли я хочу, щоб вона засміялася?» Кіоск… Книжковий…

Прошу свої книжки… Одне слово про автора. Яке? Та, може, це й не слово, а жест, рух, міміка?

Сміється, уявіть собі! Стара жінка — сміється!

Ларьок… Підійшов, спитав цигарок, «Казбеку»…

Кілька питань (яких? Хіба я пам'ятаю?) — людина сміється! Та як!

Який же, спасибі йому, у нас веселий народ!..

27 червня, 52. Треба лаятись, а лаятись не хочеться! От і давайте: пройшов дощ, повезли Павлушку (онука)

в Чигирин!

А я люблю Павлушку, онука.

І як собі хочете — люблю його, отого маленького, біленького, що щебече:

— Зім, діду, зім! Зім! Зім!

Мабуть, нам треба бути, як наші онуки, як Павлушка! Якби ми були такими чистими, світлими, радісними, як Павлушка, — яка б у нас була література! Хай живе література! Хай живе слово! А слово в Павлушки таке:

— Девело!

Не дерево, а «девело»…

Скаже й засміється, та як засміється, розлягається й сміється:

— Девело!

А «девело» росте, квітне, розлягається, цвіте… Бо Павлушка мій під отим «девелом» підскакує… Хай живе Павлушка! Хай живе «девело»!

28 червня, 52. Помер Стражеско. Ціла епоха відійшла у вічність!

І яка епоха! Краса медицини! Розумної, гуманної, чесної медицини! Медицини, що любила народ! Образцов… Стражеско!

А я мав щастя і Образцова бачити… Говорити з ним… І досі в моїх очах стоїть благородна, велична постать професора Образцова, учителя Стражеска… Учителя, батька… Наслідник Образцова…

Честь, славу і гордість України, гордість Києва пронесли вони, славні мужі наші,— Образцов і Стражеско!

Хай вічно живе пам'ять про славних, про мудрих, про великих…

Про Стражеска й Образцова!.. Умер Стражеско!

От людина, яка своєю особою прикрашала Київ. Скільки благородства, скільки розуму, скільки серця було в цієї людини!

Скільки ця людина знала! Скільки ця людина навчила!

Хай же ніколи не заросте стежка до його могилиі Скільки ж наш народ дав видатних людей! Я згадую тут тільки медицину: В. П. Воробйов! В. П. Образцов! М. Д. Стражеско! Я. І. Пивовонський! Гіршман (Харків)! Шатилов (Харків)!

Я згадую їх з почуттям найсердечнішої подяки. І гордості!

І щастя, що я жив із ними, бачив їх, великих, мудрих!..

Я ніколи не забуду величної постаті В. П. Образцова!

«Величественнмй» старик (я іншого слова не підберу!), високий, з ясними (як зірки!) очима…

Одна сама тільки усмішка чого варта була в нього!

Я — невеличкий тоді хлопчак (пацан) (1915 p.), — я розгубився перед його статурою, перед його фігурою (ой, нехороше слово!).

І досі на моїй личині тремтить тепло його великої руки (він погладив мене по голові!)… І тепле, ласкаве слово: — Колега!

Я — фельдшером був!

І от пішли, одійшли…

Але як красиво прожили ці люди!

Хай благословенне буде ім'я їхнє!

Не люблю я писати мемуарів. Помоєму, мемуари — некролог…

Але треба, помоєму, всетаки записати деякі факти.

І
Повернувся зза кордону М. К. Садовський. У Харків. Якраз був у Харкові П. К. Саксаганський.

Франківці (і я з ними) зустрічали Садовського. Зустрічав і Панас Карпович.

Пам'ятаю:

Виходить із вагона Садовський, весь у сльозах, сльози течуть по лицю, капають з усів…

Обнімає його Саксаганський (а вони були в сварці все життя).

Я прислухаюсь.

Що скаже великий брат своєму великому братові? Що він сказав?

Панас щиро обняв Миколу, притис до своїх грудей і сказав:

— Миколо! Держи хвоста бубликом! І все!

ІІ
Л. В. Собінов був у Харкові на гастролях. Співав Ленського по-українському.

Я зайшов до нього за куліси привітати його… Він мені сказав:

— Мне по-украински гораздо легче петь, чем по-русски! И по-итальянски труднее!

Це було, мабуть, в 1915–1916 році… Він уже був старенький, але співав, як бог! Подарував він мені тоді ноти арії Ленського з написом і (здається, не запевняю!) написав присвяту поукраїнському. Все пропало! Все війна клята знищила!

III
Був колись (1926 р.) на гастролях у Харкові грузинський театр Коте Марджанішвілі. Чудесний театр.

І був у тому театрі замічательний артист Чхеїдзе.

Харків'яни дуже полюбили театр, а ми, письменники, буквально не вилазили з нього.

Щодня після вистави вечеряли з артистами в «Краснім»…

Не пам'ятаю, в якій п'єсі Чхеїдзе по ходу п'єси говорив шепотом…

Але цей шепіт буквально розлягався в залі громом. Вечерявши, я запитав Марджанішвілі:

— Як ви так могли зробити, що шепіт — грім?

Поруч сидить Чхеїдзе… Красавець мужчина і лагідний, скромний, тихий…

Що сказав Марджанішвілі?

— Пускай не сделает! Убью!

І поцілував Чхеїдзе…

IV
Це, мабуть, 1908–1909 рік.

Театр Соловцова…

Була така актриса Янова…

Ми були хлопчаками, завжди голодними, але театр ми любили до безтями (чи є таке слово?). І от, пам'ятаю, бенефіс Янової…

Все було спродано, все було загнано, щоб купити букета квітів для Янової… Купили.

І мені (який же я був з того гордий!) доручили того букета піднести…

Ніколи не забуду…

Отой привратник провів мене до убиральні:

— Здесь вас какой-то мальчик спрашивает!

— Войдите!

І я не ввійшов, а буквально впав в убиральну і ткнув того букета…

В убиральні було багацько «панів», пам'ятаю, дуже гостро пахло…

Вона, оте саме божество, навіть не обернулась до мене… А хлопці ж чекають:

— Ну як?

Я не знаю, що я сказав, на оте «Ну як?» — мені було так боляче, так мене пекло, що на найкращі мої (наші) почуття — навіть не обернулися!

V
От тепер гастролюють у Києві заньківчани. Хороший театр.

А я, грішний, не хвастаюсь, — я колись на зорі його роботи, ще з Корольчуком, за столом у «Краснім ресторані» в Харкові, бідкалися, що зробити, як зробити, щоб театр не вмер, не загинув…

Я не знаю, що саме, але щось було зроблено (чи я зробив, чи хтось ізробив), що театр залишився, виріс і прославив нашу культуру.

І зробив це Б. В. Романицький.

І В. С. Яременко!

І тільки роботою, і тільки трудом, і тільки чесністю!

Скільки ж треба було сили, снаги, любові до театру (а значить, і до народу!), щоб винести це все на своїх плечах, на своїй голові!

А голова (скажемо це щиро) — клалася!

Понастоящому — клалася!

І от дивлюся я на них, на Романицького, на Яременка, — такі ж чисті, такі ж свіжі, такі ж мудрі, як і колись були, за нашої молодості!

І згадую чесний, прямий, трудний і чудесний шлях театру ім. М. К. Заньковецької!

От уже не заплямували імені Марії Костянтинівни! От уже достойні — достойної!

І як радісно тепер, сивою головою киваючи, згадати про прекрасний шлях театру, про його великий труд і, основне, (я це підкреслюю!) — про його чесність!

Слава Вам, мої друзі! Слава Вам, мої поплічники!

І який я щасливий, який я гордий, що мав щастя бути з Вами, бачити Вас, працювати з Вами!

Спасибі Вам за роботу, за щастя, за радість!

1 липня, 52. Мене вважали, а може, й досі хтось уважає за націоналіста.

Не розумію!

Ну, чому я повинен не любити руський народ? Чому?

Царя не любив, царату не любив, — ненавидів, — це правда!

Але… народу?!

Я мало в своєму житті зробив для народу. Це правда! Але зрозумійте одне: тридцять два роки пішло в мене на те, щоб бути грамотною людиною. Коли ж було робити?

Я не виправдуюсь, — я говорю те, що було.

Чому б (ще раз говорю) я не любив руського народу?

Хіба не давав мені насолоди геній Пушкіна, Гоголя, Л. М. Толстого?

Хіба я не розумію, що без допомоги руського народу я був би батраком у польського або німецького пана?

А може б, денебудь конав на турецькім (я забув, як вони звуться) човні? Каторжнім?

2 серпня, 52. Помер Михайло Харлампович Пилипенко, заслужений артист УРСР…

Це — офіціально.

Для нас, для моєї родини, — це Миша Пилипенко, замічательний артист, чесний, скромний, хороший, лагідний Пилипенко, що приніс себе в театр, свою до театру любов, душу й серце.

Селянин, — в кращому розумінні цього слова, — він прийшов у наше мистецтво сам як стій, як він є…

І яскравий йому бог дав талант! Отакий, як народ, — як сонце, як вітер, як тіні від верб, як шарудіння очерету від вітру…

І з сонця, і з вітру, і з очерету завжди витикалося усміхнене обличчя Михайла Пилипенка…

І завжди ми сміялися, і завжди ми радувалися…

І може, іноді стискувалося наше серце, що талант Пилипенків, яскравий і самобутній, ніби іноді застигав, тупцювався на місці…

Але не він в цьому винний.

Скромний, лагідний, сумирний і тихий, він робив те, що від нього вимагалося.

А вимоги були половинчасті, а використати його, як на те він мав усі дані, не спромоглися…

А якого було у Миші Пилипенка сміху — здорового, веселого, забористого й задеричастого…

Вічна йому пам'ять.

Мене особисто опечалила смерть Миші (а він для мене — Миша!) через те, що своїм талантом він дуже був споріднений з моїми роботами, з моїми спробами звеселити людину…

Він багацько читав те, що я понаписував… Спасибі йому за це!

М. X. Пилипенко — багата була натура, творча була натура, невсипуща й невгомонна! Приклад?

Якось прийшов він до мене, подивився і сказав: «Добре!»

За кілька день, бачу, перед моїм балконом посаджено три дерева: два каштани й явір…

М. X. Пилипенко, виявляється, рановранці прийшов, сам викопав три ями і сам посадив три дерева. Причім він сам, на своїх плечах приніс ті дерева й посадив…

І досі ті дерева ростуть.

Щоправда, міськрада випрохала в мене один каштан (чудесний каштан!) і пересадила його кудись (для ансамбля), а натомість посадила мені «дорослу» липу…

І тепер перед моїм балконом ростуть три дерева, що їх посадив Михайло Харлампович Пилипенко.

Вони ростимуть довго! Але пам'ять про М. X. Пилипенка, про замічательного артиста, про к р е п к у людину, чесну людину, переросте ці дерева…

Пам'ять йому буде вічна!

Що ще хочеться сказати?

М. X. Пилипенко за все своє життя не випив, мабуть, і отакунької чарки горілки, не викурив жодної цигарки, — і ви дивіться: інфаркт! Серце! І людини нема! Фізично він був як дуб! Та він же сам, своїми руками повикопував ями біля театру ім. Франка, посадив дерева, — сам, самотужки, тягав воду, поливав ті дерева і т. ін.

Здавалося, що здоров'ю цього здоров'яка кінця не буде.

І от вам: інфаркт — і людини нема!

Хай же буде йому земля така легка, така весела, як він був сам!

24 серпня, 52. Я прочитав у «Вітчизні» статтю N «Радянський патріотизм». Ой, неправильно.

Обвинувачувати Ол. Прокоф'єва в непатріотизмі?

Цього ладозького бідняка, комбєда, мужика, безконечно залюбленого в Росію, в батьківщину…

Я не знаю — треба або нічого не розуміти, або… краще не говорити…

А Маяковський?

Я не знаю, чи буде в мене час, щоб написати про В. В. Маяковського так, як я його знаю. Здохну, може, — і не напишу!

Повинен поки що сказати, що Маяковський був великий чоловік, з отакенним серцем. Благородства надзвичайного.

Мені пощастило знати Маяковського так, як, може, ніхто його не знав.

Грудень, 1954. Якби я мав такий талант, щоб описати, щоб змалювати всю чарівність, всю її лукаву посмішку, всю п, — а де слів ізнайти? — щоб познайомити Вас з її тільки непомітними рухами, її хитрими оченятами, її закопиленими губенятами.

Ось вона біжить до мене:

— Дзід! Дзєд! (Це значить: «Діду! Діду!»)

Їй півтора року…

У діда на столику лежать цукерки…

Скільки хитрощів у Мар'янки (її звуть Мар'янка), щоб отой цукерок до неї потрапив.

Вона (їй півтора року) — хитрує. Вона діда гладить, вона до діда посміхається, вона діда забавляє, щоб дід не помітив, як вона простягає рученятко і бере цукерка.

А ви бачили, як у дитини засвічуються огніоченята? І які в неї робляться щічки? І як губенятка розтягуються в лукаву посмішку?

Яким треба бути письменником, щоб змалювати це все!

З чим порівняєш посмішку дитини?

Я дивлюсь, дивлюсь на оте мале, що стоїть передо мною, і не знаю, як передати моїм читачам все те хороше, що дитячі очі випромінюють.

І я знаю, що коли б мені пощастило висловити всю оту любов, усю ту безконечну мою приязнь (та що приязнь! Не знайду слова!) до народу, — який би я був щасливий!

От тепер — старий я! — дивлюсь я на дітей — і вірю, що буде їм краще!

17 грудня, 54. Сиджу й слухаю радіо. Говорять бригадири, ланкові.

Говорять вони про те, скільки вони вносять удобрень, угноєнь, як вони закривають вологу, як вони б'ються за врожай! Який народ! Який народ!

А я сиджу й плачу! їйбогу, плачу! Якби ми, письменники, вносили стільки «удобрень» у свою ниву, якби ми так добросовісно працювали! Який би був урожай!

18 грудня, 54. От я перекладаю оповідання Юрія Яновського… Перекладаю з російської мови на українську. Ми знаємо Юрія Яновського як прекрасного знавця української мови. Чому він написав свої оповідання поросійськи? Що це? Підлабузництво? Нічого подібного! Якби я, Остап Вишня, міг написати мої думки поанглійськи, пофранцузьки, поякому хочете — невже це принизить мене як українського письменника?

А як би мені хотілося зрозуміти слово товариша з Нігерії, зрозуміти і поцілувати уста, що це слово вимовили…

Але, на жаль, на превеликий мій жаль, я не доживу до того часу, коли чорна людина з Нігерії поцілує мою сестру, доньку, онуку, щоб у мене в домі бігали, може, чорняві, може, коричневі мої онучата… Такі, як Мар'янка… До цього я не доживу.

19 грудня, 54. 2й з'їзд письменників СРСР. Я не на з'їзді. Здоров'я не дозволило. Хай знає мій стіл про те, як капали мої сльози, не капали, а лилися…

Хороша доповідь Симонова на з'їзді Як не вітати такі слова (перепишу їх поруському):

«…Партия всегда указьшала нам на воспитательную задачу, стоящую перед всей литературой, подчеркивая при зтом, что воспитывать людей можно правдой и только правдой».

Правда… Тільки вона, правда, була поводирем у моєму житті. Я ніколи не зрадив правди…

19 грудня, 54. Бігають круг мене мої онучата: Павлушка та Мар'янка.

Маша — не моя дочка, не від мене вона народилася. Живе Маша зо мною вже тридцять літ, — півтора їй року було, як я її побачив, — і я вам скажу, що навряд чи можна більше й дужче любити свою дитину, як я люблю свою Машу. Не в крові, не в гормонах, виходить, справа. Я не уявляю себе, не уявляю свого життя без Маші.

А тепер, коли біля мене стрибають онуки, Машині дітки, я не уявляю свого життя без цих онуків, без Павлушки й Мар'янки. Я не знаю, чи мої онучата виростуть хорошими, справжніми людьми, — гадаю, що буде так, бо всі ми робимо все для того, щоб саме так сталося, — але я знаю, що і Павлушка, і Мар'янка прийдуть колись на дідову могилу. І прийдуть — я в це вірю! — не для того, щоб плюнути на могилу… От вам і «чужі» діти.

Це — в хаті… А хіба є, хіба можуть бути для мене, для письменника, десь чужі діти? Нема! І діти Нігерії, і чорні, і червоні, і жовті, і білі — всі вони діти, і всі мої діти, і моє горе, велике горе, в тому, що я, маючи у себе в хаті хліб, не маю змоги дати шматок хліба голодній чорній, жовтій, червоній і всякій іншій дитині, не можу викликати у неї веселої посмішки, не можу вгамувати її сльозу… У мене є зять, батько моїх онуків. Чужий він мені? Ні! Не чужий! Він — мій син! Він навіть більше, як син. Він — батько моїх чудесних онучат! І велике йому спасибі за те, що в моїй хаті лунає чудесний дитячий сміх, лунають дитячі голоси.

Січень, 1955 р. Як би я виступив на 2му з'їзді письменників СРСР?

1. Я б перш за все привітав справедливий виступ М. О. Шолохова.

Благородний біль за судьби літератури був у його виступі. Біль за літературу, а не за літераторів. Що б я сказав на 2му з'їзді письменників?

2. Я б сказав так: Москва — наша мати. Ми її любимо. У чім ця наша любов має вилитися? В тому, що ми, так звані периферійні письменники, приїхавши до Москви, станемо навколішки? Цілуватимемо б'РукКрасної площі і т. д. і т. ін.?

Ні! Любов до Москви, помоєму, полягає в тому, що, приміром, один письменник, приїхавши до Москви, говорить, має право сказати:

— Москва мояі Люблю тебе! І, як любов до тебе, привіз от я «Тихий Дон». Дивись, який у тебе «Тихий Дон» єсть… А от твоя «Піднята цілина». Дивись! Візьми!

Підходять до Москви ще письменники.

…Дивись, які чудесні пісні, які прекрасні в тебе люди біля Ладоги! І як вони віршують! (О. Прокоф'єв).

…Слухай, Москва, як у нас «Реве та стогне Дніпр широкий»… Дивись, як танцюють лявониху.

..Любуйся, як «Алитет уходит в горн».

…Москва… Радуйся, як воював «Вася Тьоркін».

…А які «Витязі в тигровій шкурі»… А як ріс «Абай»!

…Дивись, Москва, як ми тебе любимо…

…Навіть «Последний из удаге» у тебе перший…

…Как близко к тебе «Далеко от Москви».

Отак би я говорив на з'їзді…

Що таке творчість? Творчість — це народ! Тільки!

От я, письменник, творю… Думаю… Видумую… Записую…

І коли я чесно аналізуватиму всю мою творчість, — усі її етапи, перипетії,— завжди я наткнуся на спогади, на оте, на оте… Отак я чув, а це я бачив, а це хтось розповідав…. Пейзаж? Природа? Вони перед тобою… Від тебе залежить одмітити і переказати те, що ти бачив… Природа, фарби, звуки, шарудіння, мелодії, все, все, все… Все це єсть. Умій схопити й розповісти…

Творчість — народ!

Моя задача — показати, підкреслити, пофарбувати (не у вульгарному смислі) те, що я бачив… Сміх?

Сидить жінка… Годує немовля. Під цицькою… Серйозна… Глибока… Задумлива… І, може, навіть печальна. І от я, дивлячись на все це, сповнений ущерть повагою до цієї матері, хочу її розвеселити. Я в цім процесі годування дитини можу — і маю змогуі — підмітити якусь риску, — дитина плямкає губами, — а ви візьміть і, наслідуючи дитину, плямкніть так само. Прихильно плямкніть… Що вийде? Сміх! Чому? Контраст: дитина плямкає і дорослий. Який сміх виникне? Прихильний! Чому? Мати усміхнеться, бо ви звернули увагу на її дитину. І так всюди і завжди…

Злий сміх? Сатира?

Ловіть, спостерігайте контрасти — і буде сміх!

ПРИМІТКИ

В останні роки свого життя Остап Вишня плідно працює в сатирико-гумористичному жанрі. З'являються нові збірки його творів — «А народ війни не хоче», «Мудрість колгоспна» (обидві 1952), «Діла наші і діла не наші» (1953), «Мисливські усмішки», «Отак і пишу» (обидві— 1954), «Нещасне кохання» (1956), усмішки й оповідання для читачів молодшого і середнього шкільного віку «Великі ростіть» (1955) та ін. Виходять «Вибране» (1954), «Твори в двох томах» (1956). Російськомовний читач отримує ряд книг українського письменника в перекладі на російську мову: «Рассказы и фельетоны», «Юмористические рассказм» (1953), «Дикий гусь», «Юмористические рассказм» (обидві— 1954), «Избранное» (1955), «Юмористические рассказы» (1955). Збірки Остапа Вишні перекладаються на чуваську, осетинську мови. Чимало його творів поповнюють тематичні, антологічні видання, що виходять білоруською, молдавською, азербайджанською, башкирською, осетинською, марійською та іншими мовами народів СРСР. Усмішки та фейлетони письменника друкуються на сторінках української прогресивної преси в США, Канаді.

Багато працює Остап Вишня і в галузі художнього перекладу. Йому належить ряд перекладів на українську мову творів М. Гоголя, А. Чехова, Я. Гашека, Я. Неруди, Б. Нушича, російських радянських письменників В. Маяковського, Є. Петрова, В. Овечкіна, Л. Ленча, В. Карбовської, О. Іонова та ін.

Письменник веде громадську роботу, виступає перед читачами в Києві та Київській області, в складі групи літераторів виїздить у західноукраїнські області (Львів, Дрогобич, Станіслав (нині — ІваноФранківськ), Борислав, Ровно, Коломия, Чернівці). На Третьому з'їзді письменників України його обирають до складу правління республіканської письменницької організації. Він виступає як один з організаторів роботи секції гумору й сатири, дбає про виховання молодих новобранців цього жанру.

У завершальному томі нашого видання широко представлено найпримітніші твори згаданого періоду. Це — усмішки та фейлетони, друковані свого часу в окремих збірках, і добірки усмішок та оповідань для дітей та юнацтва, що входили до окремих книжок автора або ж публікувалися тільки в періодичній пресі («Великі ростіть»), усмішки, нотатки, рецензії з мистецькокультурного життя («Літературномистецькі усмішки»).

Остап Вишня, як відомо, активно виступав на сторінках журналів «Перець» і «Крокодил», в газетах «Радянська Україна», «Правда Украйни», «Київська правда», «Вечірній Київ», у «Літературній газеті», в ілюстрованих журналах «Україна», «Зміна», «Колгоспник України». Чималу добірку «Поза збірками» і складають усмішки, друковані тільки в періодиці, тобто ті, які не входили ні в прижиттєві, ні в посмертні книжкові видання. Кілька творів, якот: «И хорошая, и полезная книга» та «Онопрій Мінімум» Віктора Бсзорудька», взагалі досі не друкувалися.

Читач відкриє для себе й невідомі сторінки життя і творчості Остапа Вишні 1934–1943 pp., цієї, кажучи словами митця, «десятилітки», яку. йому довелося, внаслідок сталінських репресій, відбувати в Ухтинському, потім Печорському таборах на Далекій Півночі. У нашому виданні вміщено щоденник письменника «Чиб'ю» (назва йде од річки та містечка Чиб'ю' в тих краях), нарисовопубліцистичні твори про людей з Ухтинського табору (в рукописі вони об'єднані спільним заголовком: «Материалм к истории Ухтинской зкспедиции. 1934й год»), його листи до дружини'В. О. ГубенкоМаслюченко та дочки М. М. Євтушенко.

Твори та листи подаються мовою оригіналу.

Отак і пишу. Вперше надруковано в журн. «Дніпро». — 1954.— № 2.— С. 97—105.

Подається за виданням: Твори: В 2 т. — Т. 2.— С. 354–368.

С. 6. Фельдшерувати мені пощастило з одним дуже освіченим лікарем… — Після закінчення Київської фельдшерської школи (1913) П. М. Губенко працював у хірургічній клініці залізничної лікарні в Києві разом із молодим тоді лікарем Коломійченком Михайлом Сидоровичем (1892–1973) — з часом українським радянським хірургом, професором, заслуженим діячем науки Української РСР. М. С. Коломійченко згадував: «Не лише я, а й усі, хто знав фельдшера Губенка, дивувалися, бачачи невичерпну працездатність, незборну життєрадісність, незмінний оптимізм, якого не могли погасити ні постійні нестатки, ні вічне недоїдання… Встигав він якимсь дивом і вчитися, сказати б посьогоднішньому, на «відмінно», і за п'ять верст ходити давати уроки учневі, синкові багатія, і регулярно відвідувати театр, який він любив, як сам про те говорив, «до безтями» (Коломійченко М. Людина з великим серцем. — У кн.: Живий Остап Вишня. — К., 1966.— С. 23).

С. 7. …постійна праця в газетах почалася 1921 року в Харкові, в редакції газети «Вісті ВУЦВК». — «Вісті ВУЦВК* — українська республіканська газета; виходила в Києві (1919, 1934–1941) і Харкові (1920–1934), ВУЦВК — Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет.

Оксана X. — Оксана Христенко, працівник редакції.

С. 8. Я беру в неї свій «твір» і підписую: «Оксана». — Тут мається на увазі фейлетон «Як Антанті від Корфанті дуже сильно не щастить» (надрукований у газ. «Вісті ВУЦВК». — 1921.— 3 черв.), під яким автор поставив підпис: «Оксані».

С. 9. «Червоний перець» — український радянський ілюстрований журнал сатири та гумору, заснований 1922 p., виходив з перервами у Харкові (1922, 1927–1934 pp.), з 1941 р. — в Києві під назвою «Перець», у період Великої Вітчизняної війни — в інших містах.

«Селянська правда» — українська республіканська газета, орган ЦК КП(б)У, виходила з 1921 р. в Харкові. В 1925 р. злилася з газетою «Радянське село».

C. 11. Воскрекасенко Сергій Іларіонович (1906–1979) — український радянський поетгуморист, сатирик, перекладач (поема О. Твардовського «Василь Тьоркін»), автор книги спогадів «Портрети зблизька» (1977).

С. 12. «Сатириком» — тижневий журнал сатири та гумору, виходив 1908–1914 pp. у Петербурзі. З 1913го до 1918 pp. частина його співробітників видавала «Новий сатирикон».

Петрицький Анатолій Галактіонович (1895–1964) — український радянський театральний художник, народний художник СРСР (1944), лауреат Державної премії СРСР (1949, 1951).

С. 18. «Самостійна дірка» — книжка фейлетонів і памфлетів Остапа Вишні, вийшла 1945 р.

…побував у Ленінграді… поїздки в Запоріжжя… — Наприкінці травня, на початку червня 1945 р. Остап Вишня з М. Рильським здійснили поїздку до Ленінграда. В червні 1947 р. побував на «Запоріжбуді», за враженнями від поїздки написав нарис «Запорожці».

УСМІШКИ, ФЕЙЛЕТОНИ, ГУМОРЕСКИ 1951—1956
Як ковбаса та.» Вперше, з визначенням жанру «Гумореска», надруковано в газ. «Колгоспне село». — 1951.— 3 лют. В рукописі позначено дату написання гуморески: «7/1 1951 р.».

Подається за виданням. Твори: В 2 т. — Т. 2.— С. 37–41.

С. 20. Ні, без чарки… Сама ковбаса… — Подаючи безпосередньо після заголовка ці слова, Остап Вишня в жартівливій тональності переосмислює народне прислів'я: «Як ковбаса та чарка, то минеться (забудеться) й сварка», од якого й походить заголовок твору.

Як решетилівська мережка! — порівняння з вишивками народних майстрів на Полтавщині.

Липівка — діжка чи загалом великого вмісту посудина з липового дерева.

Удар! Іще удар! Вперше надруковано в журн. «Україна». — 1951.— № 7.— С. 34–35. Дата написання — 5/1V 1951 р. Подається за рукописом.

Не сваріться! (Жарт). Вперше надруковано в газ. «Київська правда». — 1952.— 23 лип. В домашньому архіві письменника зберігається автограф і передрукований за ним текст твору. В кінці рукопису позначено прізвище автора й дата написання усмішки: «11.VII.1952».

Подається за автографом.

С. 29. Ківш — совок для насипки зерна, муки.

Десятина — давній термін, вживався на означення міри землі. Одна десятина дорівнює 1,0925 га.

..Узяли в стоси — тобто: в шори. Війіна від війя — одна з частин дишла.

Занози, ярмо — складові частини воза, безпосередньо для впрягання волів.

Ловіть папашу! Вперше надруковано в газ. «Радянська Україна». — 1952.— 18 квіт. В архіві зберігається вирізка з газети з авторськими правками олівцем і передрук твору, із врахуванням цих виправлень. Вносячи правки, письменник звільняв малий фейлетон од документальних деталей і фактів (прізвище персонажа, час і місце дб та ін.), тобто надавав йому художньоузагальненого характеру.

Подається за першодруком, із врахуванням авторських виправлень V тексти

С. 30. Ой ну, люлілюлечки… — слова з української народної колискової пісні.

Мрійники. Вперше надруковано в газ. «Радянська Україна». — 1952.— 11 трав. В архіві письменника зберігається газетна публікація, де рукою автора зроблено ряд виправлень (знято документальні посилання на факти).

Подається за першодруком, із врахуванням авторських виправлень у тексті.

Київ — Харків. У періодичній пресі твір не друкувався, входив до посмертного видання «Привіті Привіті» (1957) та ін. В рукописі зазначено час і місце написання твору: «Червень 1953 р. Київ — Харків».

Подається за рукописом.

С. 34. Зх, дороги — //Пнль да туман… — рядки з пісні періоду Великої Вітчизняної війни «Дороги» Л. І. Ошаніна. Ступиця — частина колеса у возі.

С. 35. «…виступають їх не мало</emphasis>» — дещо перефразовані рядки з популярної у 20і роки пісні «Гарно, гарно серед степу» українського радянського поета I. J. Шевченка (1902–1977).

С. 36. У нашім раї на землі…— рядки з поезії Т. Г. Шевченка «У нашім раї на землі…».

С. 37. Рєпніна Варвара Миколаївна (1808–1891) — російська письменниця, близький друг Т. Г. Шевченка. Жила в родинному маєтку Рєпніних у Яготині, де бував поет.

Воронько Платон Микитович (1913–1988) — український радянський поет, лауреат Державної премії СРСР (1951) та Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка (1972). Був у дружніх взаєминах з Остапом Вишнею.

С. 38. Під новим містком тече «Хорол — річка не та» — наводиться рядок з «Пісні трактористки» П. Тичини.

С. 39. …кричали б женщини «ура» и в воздух чепчики бросали. — Дещо перефразовані слова Чацького з комедії «Лихо з розуму» О. С. Грибоєдова (1795–1829). У творі російського письменника відповідні рядки звучать так: «…Кричали женщины: Ура!//И в воздух чепчики бросали!»

С. 40. У ставку «змішались в купу коні, люди»: купаються. — Рядок з вірша М. Лєрмонтова «Бородіно», використовується з настановою на заниженогумористичне змалювання буденного епізоду в спекотний літній день на селі.

С. 41, Руса коса до пояса… — рядки з української народної пісні «Розпрягайте, хлопці, коні». В друкованому варіанті пісні другий рядок цитованої строфи зафіксовує слово яе «лента», а «стрічка* (див.: Українська народна пісня. — К., 1936.— С. 356).

Волокуші з гарбами. Вперше надруковано в жура «Блокнот агітатора». — 1953.— № 6.— С. 169–172.

Подається за першодруком.

На вербі груші. Вперше надруковано в жури. «Перець». — 1953.— № 20.— С. 8.

Подається за першодруком.

Дїлов, ділов… Вперше надруковано в жура «Перець». — 1953.— № 21. В архіві письменника зберігається машинописний текст усмішки, передрукований з оригіналу, з написом біля заголовка: «Перший варіант. 8.1Х 53 рік».

Подається за авторським машинописним текстом.

С. 48. …наполеонівський маршал Мюрат. — Мюрат Іоахім (1767–1815), маршал Франції, король Неаполітанський, зять Наполеона І, учасник всіх наполеонівських війн.

Василиса — легендарна сільська російська жінка, відзначилась в боротьбі з наполеонівськими воїнами-нападниками.

С. 49. Югонек» — щотижневий громадськополітичний і літературнохудожній ілюстрований журнал. Видається з 1923 р.

Думало. Вперше надруковано в газ. «Колгоспне село». — 1954.— 10 січ. В російському перекладі Є. Весєніна друкувався в жури. «Крокодил». — 1955.— № 7. В архіві письменника зберігаються машинописний текст твору, а також вирізки з газети і журналу. В газетній вирізці викреслено кілька останніх рядків, що надавали фейлетонові документальної адресації, і рукою дружини письменника В. О. ГубенкоМаслгоченко зазначено: «Для книжки автор цей розділ викреслив».

Подається за першодруком, з урахуванням авторської правки.

Не горить. Вперше надруковано за підписом «П. Грунський» в жура «Перець». — 1954.—№ 1.— С. 2. Подасться за першодруком.

Товаришідрузі. Вперше надруковано в журн. «Перець». — 1954.— № 1.— С. 3.

Подається за першодруком.

С. 57. …вс/ кужелі на полиці…— В дещо перефразованому вигляді подаються рядки з української народної пісні «Кину кужіль на полицю…». В зафіксованому друком варіанті вони звучать таю «Кину кужіль на полицю // Сама піду на вулицю. // Нехай миші кужіль трублять, // Нехай мене

хлопці люблять» (Українські народні пісні: В 2 кн.—К., 1954.— Кн. 2

С. 140).

С. 58. Дубковецький Федір Іванович (1894–1960) — один fa зачинателів колгоспного будівництва, голова колгоспу «Здобуток Жовтня» на Черкащині, двічі Герой Соціалістичної Праці (1951, 1958), депутат Верховної Ради СРСР у 1946–1960 pp.

Чортійщо. Вперше надруковано в журн. «Перець». — 1954.— № 2.— С 3. Подається за першодруком.

C. 59. Даллес Джон Фостер (1888–1959) — державний секретар США (1853–1959), натхненник і провідник політики «з позиції сили», «балансування на грані війни».

Бідо Жорж (нар. 1899) — прем'єрміністр Франції (1946, 1949–1950).

Сміт Уолтер Бедлл (нар. 1895) — американський генерал, посол США в СРСР, займав інші посади.

Маккарті Джозеф Реймонд (1908–1957) — політичний діяч, голова сенатської комісії США у справах діяльності урядових установ і підкомісії розслідування. Провадив кампанію переслідування прогресивних діячів і організацій (звідси відоме визначення: маккартизм).

«Варвінок» — щомісячний літературний журнал ЦК ЛКСМУ для школярів молодших класів, виходить у Києві з 1945 р. українською і російською мовами. В номері, про який ідеться в усмішці (1953, № 12), зокрема були надруковані твори Остапа Вишні («Веселі артисти»), М. Стельмаха, П. Воронька, В. Бичка, Г. Бойка та ін. Цитуючи деякі з них і характеризуючи в жартівливогумористичному тоні їхню тематику, автор показує сміховинність маккартівської кампанії проти поширення в США радянської періодичної преси.

Гувер Джон Едгар (1895–1972) — директор Федерального бюро розслідування (ФБР) у США (з 1924 р.).

От стара АРА… — АРА — одна з благодійних американських організацій (1919–1923), керівником якої був Гувер.

С. 61. Кисельов Андрій Петрович (1852–1940) — педагог, автор підручників для середньої школи з математики.

«Радянська жінка» — щомісячний громадськополітичний і публіцистичнохудожній журнал, орган Української республіканської ради профспілок і Спілки письменників України, виходить у Києві з 1946 р.

..Микола Васильович (Гоголь. — /. 3.) писав про свиняче рило на Сорочинському ярмарку, а Щедрін пригвинтив одному правителеві замість голови органчика. — Маються на увазі повісті М. В. Гоголя «Сорочинський ярмарок» (1831) і М. Є. СалтиковаЩедріна «Історія одного міста» (1870).

Сорняк. Вперше надруковано в журн. «Перець». — 1954.— № 4.— С. 4. В російському авторизованому перекладі Є. Весєніна під рубрикою «Рассказ», надруковано в газ. «Сельское хозяйство». — 1954.— 25 лип. В архіві письменника зберігається автограф і передрукований з нього машинописний текст.

Подається за автографом.

С. 62. Лактація, період лактації — молочний період у корів (фізіол).

Нещасне кохання. Вперше надруковано в журн. «Перець». — 1954.— № 5.— С. 2–3.

Подається за першодруком.

С 67. Як ревоне було апостола… — Ймовірно, мається на увазі церковна книга про діяння апостолів.

«Новелою лошичку прозвав. А що воно таке, я вже вам і не докажу..* — «Це з літератури, діду!»» — «Могло бути! Сильно норовиста й дороги не держиться…» — В підтексті висловлення відчувається іронія гумориста, який має на увазі літературу того часу.

С. 69. Така Ті доля… — два рядки з поезії Т. Г. Шевченка «Причинна». Другий рядок у поета звучить так: «За що ж тикараєш її, молоду?»

С. 70. Ой я нещасний… — рядки з української народної пісні В зафіксованому друком варіанті вони мають таку редакцію: «Ой я нещасний, що маю діяти? // Полюбив дівчину, та й не можу взяти». (Українські народні пісні: В 2 кн. — К., 1954.— Кн. 1.—С. 313).

Наша Москва. Твір написаний 1954 p., в періодичній пресі та в прижиттєвих виданнях не друкувався. В коментарях до його публікації в семитомнику (Остап Вишня. Твори: В 7 т. — К., 1965.— Т. 7.— С. 36) сказано, що усмішка друкується за автографом. Тим часом в архіві письменника зберігається тільки машинопис твору (с 1–7), де над заголовком зазначено: «Рукопис не зберігся. Передруковано з машинопису, виправленого рукою автора, який вважати за оригінал. Квітень 1954 р.».

Подається за авторським текстом.

С. 71. Було це (перший приїзд Остапа Вишні до Москви. — /. 3.) року 1923го. — Письменник уперше приїздив до Москви в другій половині серпня 1923 р. як кореспондент газети «Вісті ВУЦВК». (Див. його публіцистичногумористичні репортажі «Всесоюзна сільськогосподарська виставка» в нашому виданні.— Т. 1.— С. 153–159).

..мова російська дуже тоді була йому трудна й незрозуміла, як і тому Васильченковому школяреві…— Васильченко (Панасенко) Степан Васильович (1879–1932) — письменник, прозаїк. Школяр — один із персонажів його повісті «Олов'яний перстень».

…на Ленінських, тоді ще Воробйових горах. — До 1935 р. — Воробйові гори; тут після Великої Вітчизняної війни було споруджено корпуси Московського університету імені М. В. Ломоносова.

С. 72. … три слова українських, два шулявських, а одне напівросійськенапівкуренівське. — Тут іронічна оцінка особливостей засміченої російської мови в Києві: для цього й згадуються старі назви околиць міста — Шулявка та Куренівка.

С. 73. …«що вивела чаєняток та при битій дорозі…» — слова з української народної пісні.

Декада української літератури і мистецтва в Москві.— Йдеться про Декаду, що відбулася 1951 р. В ній брав участь і Остап Вишня.

С. 74. Колись ми, українці, побоювалися так званої русифікації…— Маються на увазі дореволюційні часи, коли царський режим забороняв українську мову, виступав проти розвитку української національної культури. Після Жовтня, в 20і роки, здійснюючи ленінську національну політику, Уряд Радянської України проводив у життя конкретні заходи, які мали забезпечити вільний розвиток української мови (українізація) й української соціалістичної культури.

Тепер ми повинні констатувати, що русифікація нам і за вухом не свербить, а от українізація в Москві дедалі на очах поширюється. — 3 утвердженням культу особи Сталіна процес українізації всього суспільного життя на Україні було припинено. В перші ж повоєнні роки (а дія усмішки від носиться до 1951 p.) заходи централізованої бюрократичнокомандної системи, спрямовані на обмеження сфери функціонування української мови в республіці, ще не були такими помітними й активними, як пізніше, в застійний період. Слова ж автора про поширення українізації в Москві сприймаються як доброзичливий жарт гумориста, пов'язаний із приїздом багатьох українці вмитціа до столиці для участі в Декаді української літератури та мистецтва.

Ім'я Остап було тільки в Гоголя а «Тарасі Бульбі* та в Остапа Бендери… — Остап — один з головних героїв повісті М. В. Гоголя «Тарас Бульба». Остап Бендер — центральний персонаж сатиричних романів «Дванадцять стільців» і «Золоте теля» Іллі Ільфа (справжнє прізвище Ілля Арнольдович Файнзільберг, 1897–1937) і Євгена Петрова (справжнє ім'я і прізвище Євген Петрович Катаєв, 1903–1942).

Микола Матвійович Грибачов (нар 1910 р.) — російський радянський письменник, поет, публіцист, лауреат Ленінської (1960) і Державної премій СРСР (1948, 1949), Герой Соціалістичної Праці (1974).

Діла йдуть. Вперше надруковано в журн, «Перець». — 1954.— № 8.— С. 8, а також у журн. «Крокодил». — 1954.— № 14.— С. 8, де зазначено: «Перевел с украинского Ф. Кравченко».

Подається за виданням: «Нещасне кохання». — С. 73–75.

С. 77. Тренінгу нема! — Тренінг — система вправ. У кінному спорті проводиться з метою вироблення максимальної працездатності та витривалості; також — тренування.

Не в машині справа. Вперше під рубрикою «Сатира й гумор» надруковано в журн. «Колгоспник України». — 1954.— № 3.— С. 40. Подається за автографом.

Як же вам не сором? Вперше під назвою «Як воно буває» надруковано в журн. «Дніпро». — 1954.— № II. — С. 98—100; під цією ж назвою передруковано в журн. «Войовничий атеїст». — 1964.— № II. — С. 51–53. У редакційному вступі до публікації зокрема говориться про першодрук фейлетона (журн. «Дніпро») «чудового нашого сатирика Остапа Вишні» та його «гостре, влучне слово», «спрямоване проти релігійних пережитків».

Подається за автографом.

С. 79. А до мене Яків приходив… — слова з української народної жартівливої пісні «А до мене Яків приходна..».

С. 80. Херувимисерафими — в християнській релігії: ангели, слуги господні.

С. 81. Різдвяні свята — християнські свята на честь народження Ісуса Христа, відзначаються з 25 грудня по 1 січня (за ст. ст.).

Маковія — церковне свято на честь мучеників Маккавеїв (відзначається 14 серпня за ст. ст.).

С. 82..і церковники, і баптисти, і євангелісти, і штундисти… — Церковники — тут: православні, представники одного з напрямів у християнстві, що бере початок від 9—11 ст. у Візантії. Баптисти — представники релігійної протестантської секти, мають спрощену культову організацію, в Росії з'явились у 60і роки 19 ст. Євангелісти — представники протестантської секти, близької до баптистів, у 1944 р. об'єднались з баптистами. Штундисти — представники сектантської течії в середовищі російських та українських селян у другій половині 19 ст. З часом ця течія злилась із сектою баптистів.

Де ти, хмелю, зиму зимував… — слова з української народної пісні «Ой хмелю ж мій, хмелю…».

Ночував я в клубі…— перифраз рядків із цієї ж пісні: «Ночував я у тої вдовиці, // Що сватати буду».

Ррраз! Вперше надруковано під рубрикою «Сатира й гумор» в журн. «Колгоспник України». — 1954.— № 4.— С. 40. У виданні «Твори в семи томах» фейлетон «Ррраз» (Т. 7.— К., 1965.— С. 170–171) надруковано загалом відповідно до першопублікації, вилучено тільки конкретну адресу (місце дії) і прізвища голів колгоспів, що ледве не щорічно змінювали один одного на керівній посаді та гаряче обіцяли збудувати свинарник. Таким чином, змісту фейлетону надано художньоузагальненого характеру.

Подається за виданням: Твори: В 7 т. — Т. 7.— С. 170–171.

Гіперболізатори. Вперше надруковано в журн. «Перець». — 1955.— № 2.— С. 3.

Подається за першодруком.

С. 84. Щоб через вінця лилося… — рядок з української народної пісні «Гей, нуте, хлопці».

С. 85. На водохреща (хрещення) — церковне свято 6 січня (за ст. ст.) на честь хрещення Ісуса Христа.

…невважаючи на все це (несприятливі погодні умови. — /. 3.), вони мобілізували всі внутрішні ресурси і, викриваючи всі хиби й недоліки, попрацювали як слід… — Один із зразків вишнівського пародіювання стилю, мови і пафосу казенної пропаганди, газетноканцелярського висвітлення «боротьби» за розвиток сільського господарства.

Сусіди лихії, вороги тяжкії. Твір написаний 1955 р. В архіві письменника зберігається машинописний текст з поміткою біля заголовка: «Написано 3.V 55 р. Київ. Стаціонар ЦЛК», а трохи далі — «Точно за рукописом».

Подається за рукописом.

С. 89. Живе, як Клеопатра, тільки що останній Антоній у вікно стрибнув.~— Клеопатра (69—ЗО pp. до н. е.) — остання цариця Єгипту, з династії Птоломеїе.

С. 90. Кай (Гай) Юлій Цезар (102 або 100—44 рр. до н. е.) — римський диктатор, полководець.

С. 91. lpроди! — Тут лайливе од слова «Ірод». Ірод (40—4 pp. до н. е.) — жорстокий правитель, який, за легендою, винищував) іудейських дітей.

Щоб ні в кого не було такого… Вперше надруковано в газ. «Правда Украйни». — 1955.— 19 трав. Під публікацією в дужках зазначено: «Перевод с украинского». В архіві письменника зберігається автограф і машинопис твору.

Подається за автографом.

С. 92. Озерний Марко Остапович (1890–1957) — знатний хлібороб, ланковий колгоспу «Червоний партизан» на Дніпропетровщині, Герой Соціалістичної Праці.

Долинюк Євгенія Олексіївна (нар. 1914 р.) — знатна ланкова колгоспу імені XXII з'їзду КПРС на Тернопільщині домоглася високих врожаїв кукурудзи й буряків. Двічі Герой Соціалістичної Праці.

Загибель кар'єри. Вперше надруковано в газ. «Радянська Україна». — 1955.— 21 трав. В архіві письменника зберігається машинописний текст фейлетону, де первісний його заголовок «Вііічная пааам'ять!» перекреслено і поставлено інший — «Загибель кар'єри». Твір входив до збірки «Усмішки» (1955), до Творів у двох томах (т. 2, 1956).

Подається за виданням: Твори: В 2 т. — Т. 2.— С. 91–94.

С. 98. Нема сумнішого нічого в світі…— Тут і далі перифраз відомих прикінцевих рядків з трагедії Вільяма Шекспіра (1564–1616) «Ромео і Джульєтта».

Дзвонарі. Вперше надруковано в журн. «Перець». — 1955.— № 12.— С. 2–3. В архіві письменника зберігається автограф і машинописний, відповідний рукописному, текст. У журнальній публікації з'явилася наприкінці твору 4 частина — по суті, чужорідне Текстове доповнення, яким роз'яснюється негідність зловживання пустопорожніми телефонними розмовами. В посмертних книжкових публікаціях ця частина тексту не подається, натомість іде авторське закінчення: «Телефон, кажуть, винайшов…» — і т. д.

Подається за автографом, із врахуванням авторських виправлень.

С. 101. Бєлінський Шссаріон Григорович (1811–1848) — російський літературний критик, публіцист, філософ, революційний демократ.

Апостоли — в ранньохристиянській літературі мандрівні проповідники християнства, найближчі послідовники Ісуса Христа.

Рейс Іоганн Филип (1834–1874) — німецький винахідник. Створив першу конструкцію телефона, яка не знайшла на той час практичного застосування.

Белл Александр Грейам (1847–1922) — винахідник, шотландець, з 1871 р. жив у США. 1876 р. отримав патент на перший придатний для практичного використання телефон.

Не забуваймо. Вперше під рубрикою «Сатира й гумор» надруковано в жура «Колгоспник України». — 1955.— № 7;— С. 46. В архіві письменника зберігається автограф і відповідний йому машинописний текст, де в дужках зазначено підзаголовок — «Вроді як казка», а збоку вгорі — час написання твору: «Травень, 1955 рік».

Подається за виданням: Твори: В 2 т. — Т. 2.— С. 80–82»

С. 102. Кіш— тут: велика корзина для зберігання зерна або муки. С. 104. Сапетка— плетена з лози корзина для перенесення овочів, городини.

Охороняймо природу. Вперше надруковано в журн, «Перець». — 1955.— № 15.— С. 6. В архіві письменника зберігається автограф, а також машинописний примірник твору, на якому над заголовком зазначено: «Останній варіант, який виправив автор для книги. — 1955 рік, серпень». Під книгою розумілось підготовлюване видання Вибраних творів у 2х томах (1956).

Подається за виданням: Твори: В 2 т. — Т. 2.— С. 100–103.

«Та були в кума бджоли.». Вперше під рубрикою «Сатира й гумор» надруковано в журн. «Колгоспник України». — 1955.— № 11.— С. 46–47. В архіві письменника зберігається автограф і машинописний текст гуморески, де позначено час і місце її написання: «12.Х.1955. Київ».

Подається за автографом.

С. 107. «Та булив кума бджоли…» — В назві усмішки використано перший рядок з української народної жартівливої пісні.

Молокологи… Твір не входив до прижиттєвих видань. В архіві письменника зберігається машинописний текст: заголовок — «Молокологи», під ним, у дужках, — інший варіант назви: «Ставищанські молокологи», нижче — машинописний напис: «Виправлений примірник О. Вишнею, для книги. Вважати як рукопис»; поряд, олівцем від руки: «Очевидно, 1955 рік». В тексті — авторські правки олівцем; згадані ж примітки, як видно, належать дружині письменника В. О. ГубенкоМаслюченко, яка впорядковувала архів.

Подається за авторським примірником.

С 110. …перепетууммобільні автодоільники. — Доїлки характеризуються, іронічно, як вічні, за аналогією до вічного двигуна (машини). С. 111. Ескалоп — м'ясна страва (фр.). «Метрополь» — ресторан і готель у Москві.

Метикований голова колгоспу (Новорічна фантазія профілактична). Надруковано в російському перекладі (прізвища перекладача не вказано) в «Литературной газете». — 1955.— 31 груд, під назвою «Изворотливьш председатель».

Подається за рукописом.

Ой ти, зимушка, зима— Вперше надруковано в газ. «Радянський Крим». — 1955.— 12листоп. Подається за першодруком.

С. 115. Занедужав чумаченько… — слова з української народної пісні «Було літо, було літо». В зафіксованому друком варіанті ця строфа має таку редакцію: «Занедужав чумаченько, // Та й ліг, та й лежить, // Жалується отаману: // «Гейгей! Голова болить!» (Українські народні пісні— К., 1954.—Кн. 1.—С. 146).

С 116. Від третього абзаца (початок: «Коли аллах сотворив світ.») — і до закінчення першої частини усмішки Остап Вишня в творі «Ой ти, зимушка, зима…» використав ту ж кримську легенду про нечисту силу (шайтана) і кизил, яка ввійшла свого часу як окрема частина в усмішку «Кримське сонце» (див. т. 1 нашого видання. — С. 298–299).

Привіт! Привіт! Вперше надруковано в російському перекладі в газ. «Известия». — 1955.— 31 груд, потім — у журн. «Перець». — 1956.— № 1.—С. 2.

Подається за українським першодруком.

С. 120. Ангеліну випередити слід. — Ангеліна Паша (Параска) Микитівна (1912 або 1913–1959) — знатна колгоспниця, організатор першої жіночої тракторної бригади (1933), двічі Герой Соціалістичної Праці.

Ггталов Олександр Васильович (нар. 1915) — знатний хлібороб, механізатор, бригадир колгоспу імені XX з'їзду КПРС Кіровоградської області, двічі Герой Соціалістичної Праці.

Нові часи — нові пісні Вперше надруковано в перекладі на російську мову в газ. «Правда Украйни». — 1955.— 31 груд. В архіві письменника зберігається машинописний текст твору (авторський примірник), в якому називається прізвище колгоспного керівника з Дніпропетровщини. В книжкових публікаціях документальні факти вилучено, завдяки чому підвищився рівень художнього узагальнення письменникового слова.

Подається за авторським примірником.

С. 122. П'ять років тому я мав нагоду розповісти про трагічну новорічну пригоду в одному колгоспі…— Автор має на увазі гумореску «У ніч під Новий рік» (газ. «Радянська Україна». — 1950.— 8 січ.), у якій ідеться про те, як в одному колгоспі «щось украло сторожа».

С. 123. СенСанс Шарль Каміль (1835–1921) — французький композитор, піаніст, диригент.

«Метелиця» — українська народна пісня.

А чи— Вперше, під рубрикою «Сатира й гумор», надруковано в журн. «Колгоспник України». — 1956.— № 2.— С. 43. Подається за рукописом.

«Од бузини до колодязя». Вперше надруковано в журн. «Зміна», — 1956.— № 3.— С. 14–15. Публікації в журналі передує редакційний вступ, де сказано: на побажання молодих своїх читачів («Дуже хотілося б почитати в журналі нову гумореску Остапа Вишні», — наводяться слова з листа студентів з Ужгорода) редакція попросила гумориста написати щось до молодіжного журналу. «А за кілька днів, — читаємо далі у згаданому вступі,— у редакції пролунав телефонний дзвінок: — «Зміна»? Надсилаю вам гумореску. Назвав усмішкою, а ви як хочете.» — почувся знайомий голос Павла Михайловича Губеика, відомого всім за псевдонімом Остапа Вишні».

Подасться за рукописом.

С. 128. Упруг — міра поверхні поля, яке можна зорати за одну запряжку волів; також — одна четг; рта частина дня.

Не дихне, як не збрехне. Вперше надруковано в журн. «Перець». — 1956.— № 5.— С. 5–6.

Подається за першодруком.

Historia menningitica. Вперше, під рубрикою «Фейлетон», надруковано в газ. «Радянська Україна». — 1956.— II берез. У підзаголовку до твору зазначено: «З приводу наклепницької книги К. Меннінга «Україна XX століття».

Подається за першодруком.

С. 138..лі, нашу історію, далеко краще знають десь аж у Колумбії… Де та Колумбія?.. Так у Колумбії є університет… — Тут і в інших висловлюваннях про Колумбію автор вдається до іронічношаржованого, із зміщенням географічних понять, висміювання історика, в даному разі — з Колумбійського університету (США).

…Гилрабтар чи Гирбалтар. — Гра словом, мається на увазі Гібралтарська протока, що з'єднує Атлантичний океан і Середземне море (на півдні Іспанії).

…мореокиян, що зветься так само, як і пакт, — Атлантичний вроді окиян… — Мається на увазі Північноатлантичний пакт, повна назва: Організація Північноатлантичного договору (НАТО) — воєннополітичний блок, спрямований проти країн соціалізму та національновизвольних рухів, створений 1949 p., до якого входять США, Великобританія, Франція, Бельгія, Нідерланди, Португалія, Норвегія, Канада, Італія, Люксембург, Ісландія, пізніше приєдналися Греція і Туреччина (1952), ФРН (1955), Іспанія (1982). Франція та Греція вийшли з воєнної організації НАТО (відповідно 1966го і 1974 рр.), залишившись разом з тим учасниками Північноатлантичного договору.

…Річка… має вроді нашу назву Мусійсіпав. — Ріка в США, Міссісіпі.

Мракобісся. Вперше надруковано в «Літературній газеті». — 1956.— 24 трав.

Подається за першодруком.

С. 139. Люди! Діти!.. — наводяться рядки з вірша І. Франка «І знов рефлексSI Та цур же їм!..» (збірка «Із днів журби»).

С. 140. …бриніння… слова, що його «на сторожі коло них» другий національний геній поставив… — рядок з поезії Т. Шевченка «Подражаніє 11 псалму». В поета: «Возвеличу//Малих отих рабів німих! // Я на сторожі коло їх / / Поставлю слово».

високопреосвящрнпий Кир Костянтин Богачевський — пізніше єпископ в еміграції, буржуазний діяч у США.

Драгоманов Михайло Петрович (1841–1895) — український історик, письменник, фольклорист. З 1876 р. — жив у еміграції.

«Кур'єр львовський» (VKurjer Lwowskb) — польська газета буржуазнонаціоналістичного спрямування, виходила у Львові в 1901–1939 рр.

С. 141. О. Давидович, Туркевич — попи, також ксьондз Галушинський — церковнослужителі, які намагалися вирішити посвоєму важливе для церкви питання про похорон письменникареволюціонера І. Франка.

Білецький Андрій — один із церковних діячів, причетних до «турбот» про похорон письменника. І. Я. Франко із сатиричною настановою називає його Аввакумом Многоглаголяшим у вірші «Згідливість». (Цикл «Наші чесноти»).

С. 142. Як я ненавиджу вас, добрі, щирі…— рядки з тюремного сонета І. Франка «Як я ненавиджу вас, ви, машини…».

Погана хвороба. Вперше, під рубрикою «Сатира й гумор», надруковано в жура «Колгоспник України». — 1956.— № 3.— С. 43; під назвою «Скверная болезнь» (переклад Є. Весєніна) надруковано в журн. «Крокодил». — 1958.— № 18.— С. 11.

Подається за рукописом.

Пан директор. Вперше, під рубрикою «Сатира й гумор», надруковано в жура «Колгоспник України». — 1956.— № 5.— С. 42. В архіві письменника зберігається автограф і передрукований з нього машинописний текст твору.

Подається за автографом.

Брехологія. Гумореска, як засвідчує напис на машинописному її примірнику, що зберігається в архіві автора, написана 22 червня 1956 р. Вперше надрукована в газ. «Радянський спорт». — 1963.— 7 верес. Подаючи твір під рубрикою «З неопублікованого», редакція вмістила невеличкий вступ — слово про наближення сьомої річниці з дня смерті Остапа Вишні та короткий лист В. О. ГубенкоМаслюченко про запропоновану публікацію.

Подається за першодруком.

Ой, гадюка! Вперше надруковано в газ. «Вечірній Київ». — 1956.— 11 черк

Подається за першодруком.

С. 150. З Пінських боліт — болота на південному заході Білорусії.

Тихше, ради бога! Вперше надруковано в газ. «Вечірній Київ». — 1956.— 14 лип.

Подається за рукописом.

С. 152. Только утро любви хорошо.»— перші рядки з вірша без назви російського поета Семена Яковича Надсона (1862–1887). Другий рядок в усмішці подається неточно, слід: «Только первые робкие речи…» (Стихотворения С. Я. Надсона. — С.П., 1900.— С. 24).

С. 153. Попов Олександр Степанович (1859–1906) — фізик, винахідник електричного безпровідного зв'язку (радіозв'язку). 1895 р. продемонстрував перший у світі радіоприймач. Винахідник радіо.

C. 154. …і все «Осіннє листя», «Фраскіта», «Доміно»… — пісні, популярні в 50і роки.

Лист до чорта в пекло. Вперте надруковано в жура «Перець». — 1956.— № 16.— С. 2.

Подається за першодруком.

Але не в тещі справа.» Вперше надруковано в журн «Колгоспник України». — 1956.— № 8.— С. 46–47. У рукописному і машинописному авторському примірнику твір мав інший заголовок — «Теща підвела», першопублікація ж і всі його наступні передруки мають вищезгаданий заголовок.

Подається за рукописом.

Не в тім сила, що кобила сива.» Вперше надруковано в жури. «Колгоспник України». — 1956.— № 9.— С. 46. Подається за першодруком.

Ти дббич дай! Вперше надруковано в журн «Перець». — 1956.— № 17.— С. 5–6, також у газ. «Радянська Донеччина». — 1956.— 16 верес. Подається за першодруком.

С. 165. Бридько Іван Іванович (нар. 1905) — новатор вугільної промисловості, двічі Герой Соціалістичної Праці (1948,1957 pp.). Працював на шахті вибійником, машиністом, гірничим майстром, помічником головного інженера.

Штрек — горизонтальна підземна гірнича розробка, не має виходу на поверхню і розташована в напрямі залягання копалин (транспортні, вентиляційні та ін. штреки).

Лава — підземна розробка із забоєм, де видобуваються корисні копалини.

С. 166. Я шахтарочка сама… — рядки з пісні «Шахтарочка» С. Воскрекасенка.

Чому бугай пополотнів. Твір написано в 1956 р. Вперше надруковано в журн «Перець». — 1956.— № 22.— С. 6–7. Внизу, під першою колонкою, зазначено: «З неопублікованих творів». У архіві письменника зберігається автограф і машинописний текст, де подається визначення художньої форми твору — «малий фейлетон», а також інший заголовок — «Ой канівчани, канівчани!» Першопублікація на сторінках журн. «Перець» має окремі відмінності порівняно з рукописом: тут не дається конкретної адреси, де відбувається дія фейлетону (район, село, колгосп); ие подається також порівняно невелика друга частина твору, де називаються конкретно документальні факти (райони, села, колгоспи, прізвища колгоспних керівників). Ці правки, в основному скорочення місць з документальною адресацією, зроблені, як видно, з метою надання змісту фейлетону художнього узагальнення.

Подається за першодруком.

C 167. «Ой не ходи, Грицю, f f га й на вечорниці** — п'єса (1889) Старицького Михайла Петровича (1840–1904).

Ой не ходи, Грицю… — рядки з української народної пісні під тією ж «а звою.

Ой мамо, мамо… — перифраз двох рядків з пісні «Ой не ходи, Грицю…», якою закінчується п'єса: «Ой мамо, мамо, жаль ваги не має,— // Нехай Гриць разом двох не кохає».

Садіть ліси! Твір написано в співавторстві з М. Рильським. Вперше надруковано в газ, «Колгоспне село». — 1956.— 10 жовт. Подається за першодруком.

С 168. …неперевершені в своїй простоті та чарівності картини ІПишкіна, Левітана, і музика геніального Чайковського… — Шишкін Іван Іванович <і$32—1898) — російський живописець і графік, передвижник; Левітан Ісак Ілліч (1860–1900) — російський живописець, передвижник; Чайковський Петро Ілліч (1840–1893) — російський композитор, симфоніст, автор опер, балетів, симфоній, камерних творів.

Пршивін Михайло Михайлович (1873–1954) — російський радянський письменник.

С. Васильченко (Панасенко). — Див. приміт. до усмішки «Наша Москва».

Паустовський Костянтин Георгійович (1892–1968) — російський радянський письменник.

Леонов Леонід Максимович (нар. 1899 р.) — російський радянський письменник, академік AH СРСР (1972), Герой Соціалістичної Праці (1967), лауреат Державної премії СРСР (1943, 1977), Ленінської премії (1957).

ВЕЛИКІ РОСТІТЬ
Назва цього розділу походить од збірки гумористичних творів для дітей, про написання і підготовку якої на схилі літ мріяв Остап Вишня. Про це, зокрема, свщчить його виступ на сторінках журналу «Зміна», редакція якого запросила декого з письменників розповісти молодіжному читачеві про їхні книги, які виходять у світ, і про ті, над якими вони Працюють. У розповіді під назвою «Для дітей» (у цьому ж номері журналу виступили Євген Поповкін і Ярослав Гримайло) Остап Вишня, зазначивши: для дітей «намагаюся писати ще серйозніше, ніж для дорослих», — поділився найближчими задумами: «..дуже хочеться писати для дітей, і, признаюсь, що, пишучи для них, я весь час чогось боюсь.<

1951 року у видавництві «Молодь» вийшла моя книжка для юнацтва «Молоді будьмо!». Тепер оце виходить для молодших читачів «Великі ростіть»…

1 дуже мені кортить написати книжечку для школярів молодших класів» (журн. «Зміна». — 1955.— № 9.— С. 11).

До згаданої збірки «Молоді будьмо!» (К.: Молодь, 1951) ввійшли твори, розраховані на дорослого і молодіжного читача. Помітно відмінна од цієї збірки книжка усмішок «Великі ростіть» (К.: Молодь, 1955), яка адресувалась читачам «молодшого шкільного віку».

Твори Остапа Вишні для дітей і юнацтва входили також до інших видань. Так, у двотомнику вибраних творів (К.: Держлітвидав УРСР, 1956) в окремому розділі «Про дітей» (Т. 2.— С. 283–342) подано його дитячі усмішки та оповідання «Перший диктант», «Василь Іванович», «Біля річки», «Федько Зошит», «Геометрія» та ін. Чимало з дитячих творів письменника друкувалося в ївших виданнях, зокрема у кн. «Дітям» <КЧ Дитвидав УРСР. 1958), у п'ятитомному (К.: Дніпро, 1974–1975) та семитомному (К.: Дніпро, 1963–1964) зібранні творів тощо.

Усмішки та оповідання для дітей і юнацтва друкувалися в російських перекладах. У кн.: «Послушайте старика!..»: Юмористические рассказы. — Авториз. пер. с украинского Е. Весенина. — М.: Детгиз, 1957,— було вміщено «Первьш диктант», «Петрик, «Резеда» и «барьшя», «В новом году — все иовое, хорошееі», «Геометрия», «Федя Тетрадь», «Паралледепипед» та ін.

У нашому виданні в розділі «Великі ростпь» подаються твори письменника для дітей і юнацтва, друковані свого часу в збірках. «Молоді будьмо!», «Великі ростіть», та кілька оповідань, друкованих за його життя тільки в періодичній пресі.

Солов'яча яєчня. Вперше надруковано в альм. «Жайворонок». — К.: Молодь, 1947.

Подається за виданням: Твори: В 2 т. — Т. 2.— С. 329–332. Федько Зошит (Сумний жарт). Вперше надруковано в журн. «Піонерія». — 195а— № 11.— С. 12.

Подається за виданням: Твори: В 2 т. — Т. 2.— С. 297–299.

С. 173. Ельбрус — високий масив на Боковому хребті Кавказу; двоверхий конус згаслого вулкана.

Гвоздика. Вперше, з визначенням жанру — «Оповідання», — надруковано в журн. «Барвінок». — 1950.— № 8.— С. З—4.

Подається за виданням: Твори: В 2 т. — Т. 2.— С. 309–312.

С. 175. Ясмин (жасмин) — квітководекоративні, кущисті рослини (діалекти.).

С. 177. …гостював у нього (Горького. — /. 3.) на острові Капрі наш український письменник Михайло Коцюбинський… — У зв'язку з хворобою М. Коцюбинський (1864–1913) неодноразово виїздив на лікування за кордон. У 1909 р. він познайомився на о. Капрі в Італії з О. М. Горьким.

Василь Іванович. Вперше, з визначенням жанру — «Оповідання», — иадруковаяо в жура «Барвінок». — 1950.— № 12.— С. 8–9..

Подається за виданням: Твори: В 2 т. — Т. 2.— С. 288–292.

С. 178. Оскол (Оскіл) — річка в Курській і Бєлгородській областях РРФСР, в Харківській області УРСР, ліва притока Сіверського Дінця.

С. НІ. Дуров Володимир Григорович (1909–1972) — з родини артистів цирку Дурових, народний артист СРСР (з 1967 р.); впроваджував нові методи дресирування тварин.

Біля річки. Вперше надруковано в жура «Барвінок». — 1954.— № 11.— С. 14–15.

Подається за виданням: Твори: В 2 т. — Т. 2.— С. 293–296. С. 183..лечерував раки. — В річці, попід берегами, ловив руками раків у норах (печерах). "

Перший диктант. Вперше, з визначенням жанру — «Оповідання», — надруковано в жура «Барвінок». — 1955.— N2 9.— С. З — б. В російському перекладі, під назвою «Первая диктовка» (переклад Н. Садового), надруковано в жура «Искорка». — 1960.— № 3.— С. 18–21. (Ленінград, журнал для читачів піонерського і комсомольського віку). До публікації подано портрет автора оповідання і невеличкий редакційний вступ, в якому, зокрема, говориться: «Недавно скончавшийся писатель Остап Вишня (Павел Михайлович Губенко) — один из лучших юмористов и сатириков Украйни… О днях своего детства Остап Вишня написал рассказ «Первая диктовка». В нем нет ничего вымышленного, каждое слово — правда». В архіві письменника зберігається автограф і передрукований з нього машинопис. Вони дещо різняться од журнальної публікації (в ній є незначні скорочення, зміни окремих дієслівних форм тощо).

Подається за автографом.

С. 186. …Цар … звався … Миколою. — Дія відбувається в кінці 90х років 19 ст.; Микола II (1868–1918) — син Олександра НІ, останній цар з династії Романових у Російській імперії.

С. 187. Марнополька — іронічна народна назва. «монопольки» — державної (монопольної) крамниці, що торгувала горілкою (до Великої Жовтневої соціалістичної революції).

С. 189. Пригадуйте, як у книзі слова на пе чат ані, бо траплятиметься багацько (підкреслення моє.— /. 3.) таких слів, що ви їх із книг списували… — Подаючи мову вчительки з таким забарвленням (русизм, просторіччя), автор наголошує на близькості її до простих людей праці та їхньої розмовної лексики.

Геометрія. Вперше, з визначенням жанру — «Гумореска», — надруковано в жура «Піонерія». — 1952.— № 6.— С. 31–32, з деякими скороченнями;

Подається за виданням: Твори: В 2 т. — Т. 2.— С. 300–303.

С. 190. Піфагор Самоський (бл. 580 до н. е. — бл. 500 до а е.) — давньогрецький мислитель, релігійний і політичний діяч, математик.

Паралелепіпед, Твір написаний, імовірно, 1954 р. У періодичній пресі не друкувався.

Подається за виданням: Твори: В 2 т. — Т. 2.— С. 304–305.

С. 194. ПущаВодиця — дачнокурортна місцевість на околиці Києва. Назва походить від «пуща» (густий ліс) і річки Водиця, що протікала на цій місцевості

Фазани. Вперше, з визначенням жанру — «Оповідання», — надруковано в жура «Барвінок». — 1952.— № 1.— С. 21–22. Подається за рукописом.

У Новому році — все нове, хороше! За часом написання твір, імовірно, належить до 1954 р.; входив до збірки «Великі ростіть» (1955), «Твори в двох томах» (т. 2, 1956) та іа

Подається за виданням: Твори. В 2 т. — Т. 2.— С. 306–308.

Зимовий день. Вперше надруковано в жура «Барвінок». — 1951.— № 1.— С. 3–4.

Подається за виданням: Твори: В 2 т. — Т. 2.— С. 315–318.

С. 199. Царград — древньоруська назва м. Константинополя (нині — Стамбул).

С. 200. …кам'яні та темні капоніри. — На Печерську (в Києві) Косий капонір. Спочатку в ньому зберігалася зброя, артилерійські запаси, на початку 60х років 19 ст. — перетворений на політичну в'язницю. Нині — Київський державний історикореволіоційний пам'ятникмузей.

Чудесні пташки. Вперше, з визначенням жанру — «Оповідання», — надруковано в жура «Барвінок». — 1954.— № 4.— С. 4–5. Подається за виданням: Твори: В 2 т. — Т. 2.— С. 319–321.

Веселі артисти. Перша частина твору — «Шарик Підшипників» — надрукована в жура «Барвінок». — 1953.— № 7.— С. 18–19; друга, під назвою «Веселі артисти», — також у «Барвінку». — 1953.— № 12.— С. 4–6. У двотомнику (1956) ця частина надрукована під назвою «Його друзі» (Т. 2.—С. 325–328).

Подається за першодруком.

С. 206. Цирк шапіто — тимчасова літня циркова споруда з двох мачт і натягнутого на них брезенту чи іншої міцної тканини.

С. 207. Кульбіти, сальтомортале — циркові номери. Кульбіт — перекидання в повітрі з падінням на руки, перекочування через голову, спину й ставання на ноги (фр.). Сальтомортале — вільне, безопірне перекидання стрибуна (акробата, циркового артиста) в повітрі (іт.).

С. 208. …де… будується велика Куйбишевська гідроелектростанція. — Волзька гідроелектростанція імені В. І. Леніна. Будувалася в 1950–1957 pp. на Волзі, вище м. Куйбишева.

Вдячний шпак. Вперше надруковано в жура «Барвінок». — 1957.— № 1.— С. 19–21. Як свідчить дата в автографі та на машинописному авторському примірнику, твір написано в лютому 1956 р.

Подається за автографом.

С. 211. …трохи не цілий фунт. — Фунт — міра ваги. В різних країнах має неоднакове математичне визначення. В Давній Русі (з 10 ст.) становив 409,5 г., аптекарський — 358,323 г.

Капітан і гарпунник. Вперше, з визначенням жанру — «Оповідання», — надруковано в жура «Барвінок». — 1952.— № 9.— С. 4–6. В архіві письменника є машинописний текст твору, передрукований з автографа (автограф не зберігся).,

Подається за авторським машинописним примірником.

Петрик, Резеда та бариня. За часом написання твір належить да 1954 р. В періодичній пресі не друкувався.

Подається за виданням: Твори: В 2 т. — Т. 2.— С 338–342.

Панська ялинка. Вперше надруковано в жура «Барвінок». — 1956.— № 1.— С. 7–9. На машинописному примірнику твору, що зберігається в архіві письменника, вказано час написання: 1955 рік.

Подається за першодруком.

С 224. Коповик — срібний полтинник (п'ятдесят копійок).

ЛІТЕРАТУРНОМИСТЕЦЬКІ УСМІШКИ
У повоєнні роки Остап Вишня часто виступав з усмішками на літературні та мистецькі теми, зі статтями про письменників, театральних діячів, з відгуками на ті чи інші театральні вистави. Ці твори пройняті доброзичливогумористичним усміхом, професійним знанням і розумінням літературної й театральної працітворчості митців. Часом його виступи є не чим іншим, як рецензентським (але неодмінно гумористично забарвленим) відгуком на подію літератури або театрального життя.

На відміну од 20х — початку 30х років Остап Вишня в повоєнний пері* од своєї творчості не впорядковував і не видавав літературних і театральних усмішок. Окремі з них друкувалися в різних збірках, наприклад: «Все життя з Гоголем» (зб. «Великі ростіть»), «Все життя разом» (…з Гоголем), «Отак і пишу» (Зб. «Отак і пишу») та ін. У двотомнику вибраних творів (К.: Держлітвидав УРСР, 1956.— Т. 2), який автор готував до друку і який вийшов ще за його життя, подано найбільш повну добірку творів на літературні та мистецькі теми. Тут, у розділі «Літературномистецькі усмішки», надруковано: «Все життя з Гоголем», «Отак і пищу», «Калиновий Гай», «Калиновая Роща», «Нащо мені чорні брови», «І живі ще, і здорові всі родичі гарбузові», «Про Сергія Воскрекасенка», «Про Степана Олійника», «Про Дмитра Білоуса», «У курсі дєла».

У нашому виданні добірку літературномистецьких усмішок Остапа Вишні складають твори, друковані в різких збірках і в посмертних кількатомних виданнях, публіковані тільки в періодичній пресі і кілька зовсім не друкованих, а отже, — не відомих читачам. Хронологічно усмішки належать до повоєнного періоду творчості письменника, часові зміщення в їх подачі поодинокі і відповідно пояснені в примітках.

«Нащо мені чорні брови». Вперше надруковано в газ. «Радянська Україна». — 1945.— 8 квіт. В рукописі зазначено дату написання: 2/Ш 1945. Подається за виданням: Твори: В 2 т. — Т. 2.— С. 379–382.

С 227. Нащо мені чорні брови.. — слова з української народної пісні, відомої під цією ж назвою.

Володимиром гора (гірка) — парк, закладений у середині 19 ст. на київських пагорбах біля Дніпра (стара назва — Михайлівська гора). Тут споруджено пам'ятник князю Володимиру.

С. 229. «Синя птиця» (1908) — драма бельгійського драматурга Моріса Метерлінка (1862–1949).

…Ганна, Шевченкова Наймичка, до мене приходила. — Ганна з поеми «Наймичка» (1845) Т. Шевченка.

«Безталанна» — п'єса (1886) І. КарпенкаКарого (І. К. Тобілевича).

Гнат, Софія, Варка — персонажі з п'єси «Безталанна».

«Суєта» — комедія (1903) І. КарпенкаКарого (І. К. Тобілевича).

С. 230. …Ахілл, Орльонок і Назар Стодоля — літературні персонажі: Ахілл (Ахіллес) — грецький герой Троянської війни, його образ створено в «Іліаді», «Одіссеї» Гомера, в творах Евріпіда, Вергілія, Овідія. Назар Стодоля — один з героїв п'єси Т. Шевченка під однойменною назвою.

По дорозі жук, жук… — слова з української народної пісні «По дорозі жук, жук…», третій рядок у друкованому варіанті твору звучить так: «Подивися, дівчинонько…»

«І живі ще, І здорові всі родичі гарбузові». Вперше, під рубрикою «Фейлетон», надруковано в газ. «Радянська Україна». — 1946.—14 серп. Подається за виданням: Твори: В 2 т. — Т. 2.— С 383–386.

С. 231. — Та я ж Шельменко! Денщик! — популярний герой комедії «Шельменкоденшик» Г. КвіткиОснов'яненка.

С. 231. …Гриць із «Ой не ходи. л— Див. приміт. до усмішки «Чому бугай пополотнів?».

…Непокритий Іван з «Дай серцю волю…». — Мається на увазі персонаж із п'єси «Дай серцю волю, заведе в неволю» (1863) М. Кропивницького.

…Сурма Терешко. З «Суєти»! — Йдеться про сатиричну комедію (1903) І. КарпенкаКарого та одного з її персонажів.

То Мартин Боруля з Омельком! — Персонажі комедії «Мартин Боруля» (1886) І. КарпенкаКарого.

Дід рудий, баба руда… — рядки з пісні, виконуваної Виборним (Макогоненком), персонажем п'єси «Наталка Полтавка» І. П. Котляревського.

С. 232. Циганка Аза, Богуславка Маруся, безталанна, Лимерівна… — Автор називає персонажів п'єс «Циганка Аза» (1890) М. Старицького; його ж «Марусі Богуславки» (1897); «Безталанної» (1886) І. КарпенкаКарого (І. К. Тобілевича); «Лпмерівни» (1883) Панаса Мирного (Панаса Яковича Рудченка, 1849–1920).

Кость Кошевський. Вперше надруковано в газ. «Радянське мистецтво». — 1945.— 3 квіт.

Подається за першодруком.

С. 234. Кошевський (справжнє прізвище Скляр) Костянтин Петрович (І895—1945) — український радянський актор, режисер, один із фундаторів Київського драматичного театру імені І. Я. Франка. Газета «Радянське мистецтво» (1945–1954) — з 1955 р. — «Радянська культура», пізніше — «Культура і життя».

П'ятдесятилітня юність. Вперше надруковано в журн. «Україна». — 1945.— № б. — С. 17.

Подається за першодруком.

С. 235. Анатолій Галактіонович Петрицький. — Див. приміт. до оповідання «Отак і пишу».

Про Степана Олійника. Вперше надруковано в жура «Дніпро». — 1949.— № 2.— С. 118–119.

Подається за виданням: Твори: В 2 т. — Т. 2.— С. 391–394.

С. 236. Олійник Степан Іванович (1908–1982) — український радянський поетгуморист і сатирик, прозаїк, перекладач, лауреат Державної премії СРСР.

Збірка «Наші знайомі» (1948) — відзначена Державною премією СРСР в 1950 р.

С. 237. Корнійчук Олександр Євдокимович (1905–1972) — український радянський драматург, Герой Соціалістичної Праці (1967), академік АН СРСР (з 1943 p.), лауреат Міжнародної Ленінської премії «За зміцнення миру між народами» (1960), Державних премій СРСР (1941, 1942, 1943, 1948,1951), Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка (1971).

В нашій радянській гумористичній літературі народився позитивний герой. — Грунтуючись головним чином на ряді творів С. Олійника, автор веде мову про «позитивний гумор», тобто про гумористичні твори, в яких засобами доброзичливого сміху утверджувалися риси передової радянської людини. На той час у творчій практиці митців були однак непоодинокі випадки друкування і полегшеної, безконфліктної гумористики.

Воскрекасенко Сергій Іларіонович. — Див. приміт. до оповідання «Отак і пишу».

Білоус Дмитро Григорович (нар.' 1920) — український радянський поетгуморист, сатирик, автор творів для дітей, перекладач, зокрема з російської та болгарської поезії.

С. 239. ШоломАлейхем (Шолом Нохумович Рабинович, 1859–1916) — єврейський письменникреаліст.

Про Сергія Воскрекасенка. Вперше надруковано в жура «Дніпро». — 1949.—№ 6,—С. 118–119.

Подається за виданням: Твори: В 2 т. — Т. 2.— С. 387–390.

«Калиновий Гай». Вперше надруковано в жура «Україна». — 1950.— № 6.— С. 36–37. Дата написання твору: 10/V 1950.

Подається за виданням: Твори: В 2 т. — Т. 2.— С. 369–374.

С. 243. Попід селом тече річка, як скло, вода блищить… — перифраз двох рядків з пісні Глібова Л. І. (1827–1893) «Журба»: «Під гаєм в'ється річенька…//Як скло, вода блищить».

С. 244. Орден «Знак пошани». — 3 1988 р. — орден Пошани.

Дубковецький Федір Іванович. — Див. приміт. до усмішки «Товаришідрузі».

Посмітний Макар Онисимович (1895–1973) — один із зачинателів колгоспного будівництва, двічі Герой Соціалістичної Праці.

C. 246. Шумський Юрій Васильович (1887—І954) — український радянський актор, народний артист СРСР, лауреат Державної премії СРСР (1950, 1951), друг Остапа Вишні, один з кращих виконавців його усмішок.

…своїм Романюком Кіндрата Галушку з'їв! — Гумористично забарвлена метафора: виконанням ролі Романюка перевершив раніше зіграну роль Галушки в п'єсі О. Корнійчука «В степах України».

Ужвій Наталя Михайлівна (1898–1986) — українська радянська актриса, народна артистка СРСР (1944), Герой Соціалістичної Праці (1973), лауреат Державної премії СРСР (1948, 1950).

Нятко (справжнє прізвище ТабачниковаНятко) Поліна Матвіївна (нар. 1900 р.) — українська радянська актриса, народна артистка УРСР, лауреат Державної премії СРСР (1948, 1950).

Добровольський Віктор Миколайович (1906–1984) — український радянський актор, народний артист СРСР (1960), лауреат Державної премії СРСР (1951).

Пономаренко Євген Порфирович (нар. 1909) — український радянський актор, народний артист СРСР (1960).

Яковченко Микола Федорович (1900–1967) — український радянський актор, заслужений артист УРСР.

Кусенко Ольга Яківна (нар. 1919 р.) — українська радянська актриса, народна артистка СРСР (1967), лауреат Державної премії СРСР (1951).

Братерський (Станкович) Микола Феліксович (1898–1956) — український радянський актор, заслужений артист УРСР.

С. 247. Юра Гнат Петрович (1888–1966) — український радянський актор, режисер, народний артист СРСР (1940), лауреат Державної премії СРСР (1949, 1951), один із фундаторів створеного у Вінниці (1920) українського драматичного театру імені І. Я. Франка (нині — Київський державний ордена Леніна академічний український драматичний театр імені І. Я. Франка).

Многая літа поетові! Вперше надруковано в журн. «Дніпро». — 1951.— № 1.— С. 69–71.

Подається за рукописом.

У архіві письменника збереглося ювілейне вітання П. Тичині з нагоди його 60річчя:

«Многая літа поетові!

У тімто й сила поетова, в тімто й слава Ваша, що, збагнувши, чого скриплять і ридають дерева під вітром, кому усміхаються рожі червоні, та не тільки збагнувши, а й народові про все це пісенним словом розповівши, — він, поет, пішов далі, далі,— у громадську, у буряну путь, щоб з повним правом громово, на повний голос сказати:

За всіх скажу, за всіх переболію!

Живіть, поете! На радість народові, на славу Радянської Літератури! Довгого Вам, Павле Григоровичу, віку та журавлиного Вам крику! 27/1 51 р.».

Слова цього вітання використано в усмішці.

C 247. Тичина Павло Григорович (1891–1967) — український радянський поет, державний діяч, вчений, дійсний член АН УРСР (з 1929 p.), чяенкореспондент Болгарської АН (з 1947 p.), лауреат Державної премії СРСР (1941), Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка (1962), Герой Соціалістичної Праці (1967).

Яка може бути метрика для «молодого, молодого, молодистого»?! Багато часу минула відтоді, «як упав же він з коня»… — Тут і далі Остав Вишня вводить у текст усмішки короткі цитати або перифрази з творів поета.

С. 249. Коцюбинський Михайло Михайлович (1864–1913) — класик української літератури, підтримав і надихнув до творчості молодого Павла Тичину (див. зокрема поезію «На суботах у М, Коцюбинського…»).

Все життя з Гоголем. Вперше, під заголовком «Все життя разом», надруковано в жура «Вітчизна». — 1954.— № 5.— С. 63–67. Під цим заголовком твір надрукованоі в збірці «Отак і пишу»; в двотомному зібранні ус мішок і фейлетонів (1956) автор дав йому інший заголовок — «Все життя з Гоголем» (т. 2).

Публікація на сторінках журналу «Вітчизна» присвячувалася 300літтю возз'єднання України з Росією, що широко відзначалось народами СРСР. Початок твору, витриманий в публіцистичному ключі, звучав як слово хвали віковічній дружбі українського і російського народів:

«Триста літ тому в Переяславі залунало одностайне всенародне:

— Щоб єсми вовіки всі єдино були!»

Далі письменник, зокрема, висловлює думки про велике значення для його творчості російської дожовтневої і радянської класики:

«Коли говорити про себе особисто, робота над перекладами на українську мову творів Пушкіна (прози), Гоголя, СуховоКобиліна, Чекова, Маяковського і багатьох сучасних радянських сатириків і гумористів значно збагатила і мою творчу скарбницю».

1952 р. в перекладі Остапа Вишні вийшли: Гоголь М. В. Драматичні твори (за редакцією М. Рильського). — К.: Мистецтво; Гоголь М. В. ОдруKj Мистецтво. Виходили також твори інших російських письменників у його перекладі: СуховоКобилін О. В. Весілля Кречинського. — К.: Мистецтво, 1950; Чехов А. П. «Анна на шиї». — В кн.: Чехов А. П. Вибрані твори: В 3 т. — Т. 2.— К.: Держлітвидав України, 1954; Маяковський В. В. Клоп. — У кв.: Московський В. Вибрані твори: В 3 т. — Т. 3.— К.: Держлітвидав України, 1953, та ін.

Наведений вище публіцистичний вступ друкувався і в збірці «Отак і вишу». В наступних виданнях його було знято.

Твір друкувався з деякими скороченнями, під іншим заголовком — «Мой. великий земляк», в газ. «Вечерняя Москва». 1954.— 18 трав. Під, публікацією зазначено: «Перевсд. с украинского».

Подається за виданням: Твори: В 2 т. — Т. 2.— С. 345–353.

С. 251. Качубей — один із князів української дворянської родини Кочубеїв кінця 17–19 ст. Мали великі земельні володіння, за часів гетьманщини займали керівні посади, пізніше — в Російської державі дослужувалися графських і князівських титулів.

C. 255. «Русский паломник» — тижневе видання релігійного характеру.

Рудий Панько — літературний персонаж М. Гоголя. В підзаголовку до «Вечорів на хуторі біля Диканьки» письменник зазначив: «Повісті, видані пасічником Рудим Паньком».

С. 257. Садовський (Тобілееич) Микола Карпович (1856–1933) — актор і режисер українського дожовтневого і радянського театру. В 1906 р. організував перший український стаціонарний театр, ставив уперше на українській сцені твори М. Гоголя й О. Островського.

І. КарпенкоКарий (Тобілееич). — Див. приміт. до усмішки «Нащо мені чорні брови».

Саксаганський (Тобілееич) Панас Карпович (1859–1940) — актор і режисер українського дожовтневого і радянського театру, народний артист СРСР (1936); заснував Народний театр у Києві (1918).

Мар'яненко Іван Олександрович (1878–1962) — український радянський актор, народний артист СРСР (1944), лауреат Державної премії СРСР (1947).

Давидов Володимир Миколайович (справжнєпрізвище Горелов Іван Миколайович, 1849–1925) — російський актор і педагог, народний артист республіки (1922).

М. В. Гоголь (До століття з дня смерті). Вперше надруковано в журн. «Барвінок». — 1952.— № 3.— С. 5. Публікація мала заголовок «Микола Васильович Гоголь».

Подається за рукописом.

С. 258. «Аби тільки слухали та читали..» — слова пасічника Рудого Панька з його передмови до «Вечорів на хуторі біля Диканьки». В оригіналі (в ширшому контексті) вони звучать так: «™Яишь бн слушали да читали, а у меня, пожалуй, — лень только проклятая рьтгься, — наберется и на десять таких книжек» (Гоголь Н. В. Собр. соч.: В 7 т. — М., 1976.— Т. 1.— С. 10).

С. 258–259. …не треба брати прикладу з того школяра, «…що вчився у якогось дяка грамоти…», і далі — розповідь про «вченого» сина та його чваньковиту забутливість. — Тут творчо використовується один з варіантів відомого народного анекдота «Ай, бісові граблі!» (Див., напр. Україна сміється: В Зт.—К., I960.—Т. 1.— С. 248).

С. 259. Чернишевський Микола Гаврилович (1828–1889) — російський письменник, революціонердемократ, вчений, літературний критик.

П'явки в крепжоржетах (На виставі комедії «Не називаючи прізвищ» В. Минка). Вперше під назвою «Кусюча вистава», з визначенням жанру — «Театральна усмішка», — надруковано в газ. «Радянська Україна». — 1953.—2 лип.

Подається за рукописом.

С. 260. Мичко Василь Петрович (1902–1989) — український радянський письменник.

С. 261. У Карпа Сидоровича Бучми є син Карпо Карпович Мілютенко і дочка Івга Карпівна Бжеська. — Тут і далі автор вдається до оригінального гумористичного прийому — поєднання імен дійових осіб комедії з прізвищами артистів — виконавців відповідної ролі у виставі.

Бучма Амвросій Максиміліанович (1891–1957) — український радянський актор, народний артист СРСР (1944), лауреат Державної премії СРСР (1941, 1949).

Мілютенко Дмитро Омелянович (1899–1966) — український радянський актор, народний артист СРСР (1960).

Бжеська (Бучма) Валентина Юхимівна (1896–1977) — українська радянська актриса, заслужена артистка УРСР (1951) та Узбецької РСР (1944).

Кусенко О. Я. — Див. приміт. до усмішки «Калиновий Гай».

Гашинський Аркадій Євгенович (нар. 1920 р.) — український радянський актор, народний артист СРСР (1971).

Цимбаліст Віктор Петрович (нар. 1930 р.) — український радянський актор, народний артист УРСР (1982).

С. 262. Малишко Андрій Самійлович (1912–1970) — український радянський поет, автор багатьох пісень, лауреат Державної премії СРСР (1947, 1951, 1969), Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка (1964).

Майборода Платон Іларіонович (нар. 1918 р.) — український радянський композитор, автор багатьох масових ліричних пісень, заслужений діяч мистецтв УРСР (1958), лауреат Державної премії СРСР (1950), Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка (1962).

С. 264. Оглоблін Володимир Миколайович (нар. 1915) — український радянський режисер, заслужений діяч мистецтв УРСР (1980).

С. 265. Яблонська Галина Гілярівна (нар. 1928 р.) — українська радянська актриса, народна артистка УРСР (1982).

«Кукушка» — місцевість на правобережних дніпровських схилах.

С. 266. Барвінська Феодосія Андріівна (1899–1966) — українська радянська актриса, народна артистка УРСР (1943).

У другому складі Карпа Сидоровича грає І. Маркевич, Карпа Карповича — Г. Тесля.» Івгу — Чайка. — Тут, як і в попередніх рядках усмішки, автор називає буквально всіх артистів Театру імені І. Я. Франка, зайнятих у виставі,— М. Кропивницьку, М. Досенка, С. Олексієнка, В. Півторадні, Л. Жуковського, П. Пасєку, О. Смоляр, Н. Новацьку, М. Шульгу, В. Івашову, Ті Калениченко, художника вистави В. Шабліовського. Це один із промовистих прикладів особливої уваги Остапа Вишні до творчої праці акторів, вияву благородного бажання підтримати і заохотити кожного з них у нелегких мистецьких шуканнях.

Про Анатолія Косматенка. Вперше, під заголовком «Молодий байкар», надруковано в «Літературній газеті». — 1953.— 24 верес. Подається за рукописом.

С. 266. Косматенко Анатолій Денисович (1921–1975) — український радянський поет, автор байок, гумористичних поем, ліричних віршів.

Станіслав — місто в Українській РСР, з 1962 р. — ІваноФранківськ, обласний центр.

С. 268. Григор'єв (Грі) Віктор Михайлович (нар. 1903 р.) — художник, працював у галузі журнальної і книжкової графіки, малював карикатури для журн. «Перець».

І весело, і дотепно. Вперше надруковано в газ. «Радянське мистецтво».—

1053.— 12 груд

Подається за першодруком.

С. 269. Тимошенко (акторський псевдонім — Тарапунька) Юрій (Георгій) Трохимович (1919–1986) — український радянський актор, народний артист УРСР (1960), лауреат Державної премії СРСР (1950).

Березін Юхим Йосипович (акторський псевдонім — Штепсель; нар. 1919 р.) — радянський актор, народний артист УРСР (1960).

С. 271. Шопен Фридерик Францішек (1810–1849) — польський композитор, піаніст.

Ветеран циркового мистецтва. Вперше надруковано в газ. «Радянська Україна». — 1955.— 26 трав.

В архіві письменника зберігається машинописний, російською мовою, текст твору (точніше — підготовчого матеріалу для написання усмішки) під назвою «Борис Афанасьевич Здер…»; датування тексту — «20 мая 1955 г.»; під ним ім'я автора — «Остап Вишня»; обсяг — 7 стор. Згаданий текст істотно різниться від надрукованої усмішки, зокрема, цікавими фактами, деталями: «Великолепный физкультурник и гимнаст (Едер. — /. 3.) — он начал виступать в цирке в физкультурнмх номерах… Вот обьявление о виступлений Б. А. Здера в одном из советских циркок

«В первой паре в день показательного вечера Борис Здер, желая померяться силами, вызвал на борьбу неизвестного гражданина в желтой майке. Схватка решительная, до полного пораження одного из противников.

Позже Борис Здер начал срывать маски со всякого рода иностранных укротителей зверей и дрессировщиков, которые рекламировали себя таким приблизительно образом:

«Перед вами львы, которые три дня тому назад сьели своего укротителя Кузьму Касьяновича АлмазоваБриллиантова, а сегодня с ними буду работать я!..»

Архівні матеріали доповнюють наші уявлення про артиста, персонажа усмішки, і про шукання гумориста в процесі роботи над твором. Подається за першодруком.

С. 271. Едер Борис Опанасович (1894–1970) — майстер циркового мистецтва, народний артист РРФСР (1939).

На мотив «Не брани меня, родная…» — згадується російська пісня на слова Розорьонова О. Є. (1819–1891).

С. 272. Кровожерніших звірів уже нема… Хіба що Маккарті? — Маккарті Джозеф Раймонд. — Див. приміт. до усмішки «Чортійщо».

«У курсі дєла—» (Пам'яті Юрія Васильовича Шумського). Вперше надруковано в журн. «Україна». — 1955.— № 6.— С. 26–27. Під публікацією зазначено дату й місце написання твору: «Травень 1955 p., Київ».

Подається за виданням: Твори: В 2 т. — Т. 2.— С. 401–407.

С. 274. Шумський Ю. В., Ужвій Н. М., Нятко П. М. — Див. приміт. до усмішки «Калиновий Гай».

Осмяловська Катерина Олександрівна (нар. 1904 р.) — українська радянська актриса, народна артистка УРСР (1951), до 1930 р. працювала в Одесі

..Зо Харкова, тодішньої столиці Радянської України.»— Харків з грудня 1919 р. до червня 1934 р. був столицею УРСР.

«Полум'ярі»— п'єса А. В. Луначарського (1875–1933).

«Республіка на колесах» — п'єса Я. А. Мамонтова (1888–1940).

Шумського — Клода ви бачили? А Осмяловську — Есмеральду?! — Мається на увазі виконання Ю. Шумським ролі Клода Фролло, а К. Осмяловською ролі Всмеральди в п'єсі «Собор Паризької богоматері» за твором В. Гюго на сцені Одеського державного драматичного театру.

С. 275. «По ревізії» — п'єса М. Л. Кропивницького.

С. 276. Рильський Максим Тадейович (1895–1964) — український радянський письменник, поет, перекладач, вчений, академік АН СРСР (1958), АН УРСР (1943), лауреат Ленінської премії (1960), Державної премії СРСР (1943, 1950).

Сосюра Володимир Миколайович (1898–1965) — український радянський письменник, поет, перекладач, лауреат Державної премії СРСР (1948), Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка (1963).

Молдаванка, Пересип — історичні назви околиць м. Одеси.

С. 277. Бат (Башмак) Яків Васильович (1908–1986) — український радянський письменник, прозаїк, драматург.

Для дітей. Вперше надруковано в журн. «Зміна». — 1955.— № 9.— С 11. Тут же під загальною рубрикою «Наші книги, наші плани» вміщено розповіді письменників €. Поповкіна і Я. Гримайла про їхню творчу працю.

Подається за першодруком.

Про байкаря Павла Ключину. Вперше надруковано в журн «Дніпро». — 1955.— № 10.— С. 108–110. Подається за рукописом.

С. 280. Ключина (Ключник) Павло Юхимович (1914–1972) — український радянський письменник, байкар, лірик.

«Павло Ключіта. Байки» — перша збірка поета, вийшла 1955 р. Глібов Леонід Іванович (1827–1893) — український поет, байкар. С. 281. Езоп (VI ст. до н. е.) — легендарний давньогрецький байкар.

Доброї путі! Вперше, лід рубрикою «До наради молодих письменників», надруковано в «Літературній газеті». — 1955.— 13 жовт. Подається за рукописом.

С. 284. Білкун Микола Васильович (нар. 1928 р.) — український радянський письменник, гуморист, сатирик, автор повістей і романів, зокрема пригодницьких, фантастичних.

..лишила книжечка Миколи Білкуна «Старий друг». — Збірка видрукувана в «Бібліотеці «Перця» 1955 р.

С. 285. … був колись студент медик Антоша Чехонте… Чехов Антон Павлович (1860–1904) — російський письменник, закінчив медичний факультет Московського університету (1884). Свої ранні фейлетони, гуморески, оповідання підписував псевдонімами, найчастіш — Антоша Чехонте.

Василь Яременка (До шістдесятиліття з dm народження)* Вперше надруковано в жури. «Україна». — 1955.— № 17.— С. 26. Подається за рукописом.

С. 286. Яременко Василь Сергійович (Ї895—1976) — український радянський актор, народний артист СРСР (1954), лауреат Державної премії СРСР (1950).

…пас Пузиреву (а може, не Пузиреву, а Калитчину) телицю… — Йдеться про персонажів хазяїв, зіграних артистом на українській сцені.

Станіславський (Алексеєв) Костянтин Сергійович (1863–1938) — радянський режисер, актор, педагог, теоретик театру, народний артист СРСР (1936). Система Станіславського — визначення розробленої ним сукупності поглядів на мистецтво сцени, метод і артистичну майстерність (техніку).

С. 287. Заньковецька (Адасовська) Марія Костянтинівна (1854–1934) — українська актриса дожовтневого і радянського театру, народна артистка республіки (1923).

ЗатиркевичКарпинська Ганна Петрівна (1865–1921) — українська актриса, з 1883 р. виступала на професійній сцені, була в трупі М. Кропивницького, потім — М. Садовського.

С. 287–288. Марусин голос у невимовній тузі тихо починає, колисаючи Гриця: «У неділю рано матуся тужила.» — слова і пісня з фінальної сцени в п'єсі М. Старицького «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці».

С. 289. Романицький Борис Васильович (нар. 1891 р.) — український радянський актор і режисер, народний артист СРСР (1944), лауреат Державної премії СРСР (1950), Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка (1974).

Дударєв Дмитро Олександрович (1890–1960) — український радянський актор, народний артист УРСР (1947), лауреат Державної премії СРСР (1950).

Любарт (Колишко) Варвара Антонівна (1898–1967) — українська радянська актриса, народна артистка УРСР (1947), лауреат Державної премії СРСР (1950).

… На Дніпрі понад Хортицею луна йде! — Хортиця — острів на Дніпрі, нижче Дніпрових порогів (нині — біля Днїпрогесу імені В. І. Леніна), важливий стратегічний опорний пункт Запорозької Січі; з 1965 р. — Державний історикокультурний заповідник.

Мої «друзі», будь вони трижди проклятії В періодичній пресі та в прижиттєвих виданнях усмішка не друкувалася. Власне, це не усмішка, а з гумором, дотепно складена письменником «пам'ятка», яка була прикріплена на стіні, біля письмового столу, і постійно мала нагадувати сатирику про його громадянський, творчий обов'язок висміювати і викривати всіляких антисуспільних типів, антигероїв.

Подається за автографом.

Ганна Петрівна ЗатиркевичКарпинська. Вперше, з підзаголовком «Сто літ з дня народження», надруковано в журн. «Україна». — 1956.— № 2.— С. 23.

Становить неабиякий інтерес творча історія усмішки. В архіві Остапа Вишні зберігається лист від 17.ХІ 1955 р. — машинопис на бланку Українського театрального товариства за підписом голови президії цього товариства Ужвій Н. М., — звернення до письменника. В ньому говориться:

«Президія Українського театрального товариства в зв'язку з наближенням 100річчя з дня народження корифея української сцени Г. П. ЗатиркевичКарпинської (1856–1921) готує до видання збірник спогадів, матеріалів і документів про п творчу спадщину.

Завершення підготовки збірника до видання намічено на першу половину січня 1956 р.

Ми знаємо, що Ви, шановний Павле Михайловичу, мали змогу бачити на сцені виступ Ганни Петрівни.

Чи не змогли б Ви взяти участь у виданні книги про видатну артистку, надіславши нам відповідний матеріал про це.

Ваша участь у збірнику була б дуже цінною для вивчення як тепер, так і в майбутньому творчої спадщини артистки».

Далі, внизу, позначено титул керівника товариства і підпис «Ужвій».

Напевно, це прохання відіграло свою роль в написанні твору про Г. П. ЗатиркевичКарпинську.

Подається за першодруком.

С. 291. Борисоглібська (СидоренкоСвидерська) Ганна Іванівна (1868–1939) — українська актриса дожовтневого і радянського театру, народна артистка УРСР (1936).

ЛитвиненкоВольгемут Марія Іванівна (1892–1966) — українська радянська співачка, народна артистка СРСР (1936), лауреат Державної премії СРСР (1946).

Юренєва Віра Леонідівна (1876–1962) — російська актриса дожовтневого і радянського театру, працювала в театрах в Одесі, Києві та ін.

Пасхалова (Чегодаєва) Анна Олександрівна (1869–1944) — російська актриса дожовтневого і радянського театру, працювала на Україні в театрах Харкова, Одеси, Києва.

Полевицька Олена Олександрівна (1881–1973) — російська актриса дожовтневого і радянського театру, працювала на Україні в театрах у Харкові, Києві.

Токарева Марія Олександрівна (1894–1964) — російська радянська актриса, народна артистка РРФСР.

Літній театр Купецького зібрання в Києві — збудований 1899–1901 pp. за проектом архітектора Брадтмана. Поблизу філармонії двоповерхове дерев'яне приміщення з добре обладнаною сценою. Тут виступали корифеї українського театру М. Л. Кропивницький, М. К. Садовський, М. К. Саксаганський, М. К. Заньковецька, Г. П. ЗатиркевичКарпинська та ін. Під час окупації Києва денікінцями приміщення театру згоріло.

С. 293. Інститут благородних дівиць (Інститут шляхетних дівчат) — навчальний заклад закритого типу, до якого приймали дівчат шляхетного (благородного) походження. Працював з 1838 р. на Печерську (теперішня вулиця Жовтневої революції).

Сергій Єсенїн (Вечір артиста Бориса Чернова). Вперте надруковано, під назвою «Цікавий вечір», в газ. «Радянська Україна». — 1956.— 3 берез. Подається за рукописом.

С. 293. Єсенін Сергій Олександрович (1895–1925) — російський радянський поет, лірик.

С. 294. Івнєв Рюрик (псевдонім Ковальова Михайла Олександровича, нар. 1891р.) — радянський поет і прозаїк, близький друг С. Єсеніна.

Шаршеневич Вадим Габріелович (1893–1942) — російський радянський поет, перекладач.

А кому, справді, сором? Вперше, під рубрикою «Фейлетон», надруковано в газ. «Радянська Україна». — 1956.— 25 лип. Подається за першодруком.

С. 295. Параконьєв Костянтин Йосипович (нар. 1920 р.) — український радянський актор і режисер, народний артист УРСР (1979), лауреат Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка (1970).

Тимош Лідія Петрівна (нар. 1918 р.) — українська радянська актриса, народна артистка УРСР (1968).

«Думки про сміх». Вперше, під заголовком «Друзі «перчани» (рубрика: «Майстри сміху»), надруковано в журн, «Зміна», — 1956.— № 6.— С. 23. Подається за рукописом.

С. 297. БеШа (псевдонім Шаповала Бориса Мойсейовича, 1895–1968) — український радянський графік, заслужений діяч мистецтв УРСР (1967).

Арутюнянц (Арутунян) Анатолій Саркисович (нар. 1921 р.) — графік, ілюстрував книжки гумористів, жура «Перець» та ін.

Гливенко Володимир Леонтійо'вич (нар. 1903 р.) — український радянський графік, заслужений діяч мистецтв УРСР (1967).

Козюренко Олександр Григорович (1892–1956) — український радянський художник, заслужений діяч мистецтв УРСР (1950), працював у жура «Всесвіт», «Червоний перець», «Перець».

С. 298. Литвиненко Валентин Гаврилович (1908—Г979) — український радянський графік, живописець, народний художник УРСР (1960).

Григор'єв В. М. — Див. приміт. до усмішки «Про Анатолія Косматенка».

Каплан Лев Борисович (1899–1972) — графік, ілюстрував збірки сатири і гумору, журнали «Червоний перець», «Перець».

Зелінський Валерій Федорович (нар. 1930 р.) — графік, ілюстрував збірки сатири та гумору, зокрема Остапа Вишні, малював карикатури для журналу «Перець».

Сійте, друзі, кукурудзу.//Бо будете в «Перці»… — ці рядки відбивають атмосферу кампанійщини, пов'язаної з вимогами бюрократичнокомандної системи повсюдно розширювати площі під посів кукурудзи.

ПОЗА ЗБІРКАМИ
До розділу включено твори Остапа Вишні повоєнного періоду, 1951–1956 pp., друковані свого часу на сторінках періодичної преси, що не входили до його прижиттєвих і посмертних книжкових видань.

Дві літературні усмішки — «И хорошая, и полезная книга» та «Онопрій Мінімум» Віктора Безорудька» — взагалі не публікувалися.

Пропоновані до цього видання твори збагачують наше уявлення про працю письменника в жанрі документальної сатири і гумору — фейлетона і малого фейлетона, гуморески, усмішки, гострої, ущипливої мініатюри, по суті, «реп'яшків», добре знаних з його творчої спадщини 20х років (часті виступи в газетах «Вісті ВУЦВК», «Селянська правда» з гострокритичними документальними мініатюрами; зб. «Реп'яшки. Жменя перша». — К.: Червоний шлях, 1924.— Бка селянина. Сер. крас письменства; № 30). Подається тут і кілька зразків документальної фейлетоністки Остапа Вишні, практикованої на сторінках журналу «Перець». Це — фейлетонилисти, що йшли під загальною назвою «Здоровенькі були!» й адресувались несумлінним керівникам підприємств, установ, організацій, закладів. У архіві Остапа Вишні зберігається ряд вирізок із журналу «Перець», де наприкінці фейлетона, друкованого на відкритті цього журналу під згадуваною рубрикою «Здоровенькі були!», біля слів «Од Вашого Перця» рукою позначено: Остап Вишня.

Перчанські фейлетони письменника, усмішки та гуморески, друковані в газетах, — невід'ємна частка творчості сатирика й гумориста. У них цікаві насамперед громадянська позиція митця й арсенал його ідейнохудожніх засобів мистецтва сміху, правда художнього письма.

У друкованих в нашому виданні фейлетонах замість документальних посилань, прізвищ конкретних осіб залишаємо ініціали (прізвище, ім'я, по батькові позначаємо ініціалами). Географічні, районноадміиістративні назви (місце дії) зберігаються.

Женишок. Вперше надруковано в жура «Перець». — 1952.— № 10.— С. 6.

Подається за першодруком.

С. 300..а може, надивившись Тарзана, чкурнув у ліс… — У той час, на початку 50х років, на екранах країни йшов американський голлівудський екзотичнопригодницький фільм «Тарзан», дія якого відбувалася в джунглях.

Ф'ю! Ф'ю! Вперше надруковано в жура «Перець». — 1952.—№ 11.— С. 5.

Подається за першодруком.

С 301. Єнакіеве — промислове місто в Сталінській (Донецькій з 1961 р.) області

Отак робіть, як я роблю» Вперше надруковано в журн. «Перець». — 1952.— № 15.— С. 3.

Подається за першодруком.

Здоровенькі були! (Директорові Костянтинівського цегельного заводу «Червоний будівельник* Г. С. С). Вперше надруковано в жура «Перець». — 1952.— № 13.— С. 2. У журнальному примірнику, що зберігається в архіві письменника, після останніх слів у творі «Від вашого Перця» рукою автора зазначено: «Остап Вишня».

Подається за першодруком.

С. 304. Екскаватором здобуваєте глину чи вручну?.. «Дутик*, кажете, не дає? — Дутик — предмет з порожниною всередині, заповненою повітрям. Тут мається на увазі — пористий грунт (розм.).

Здоровенькі були! (Лист до директора Народицької МТС/Житомирсько'і області/А.М.П.). Вперше надруковано в журн. «Переш»». — 1952.— № 22.— С. 2. В кінці журнальної публікації, що зберігається в архіві письменника, рукою автора зазначено: «Остап Вишня».

Подається за першодруком.

С. 306. МТС — Машиннотракторна станція, обслуговувала колгоспи сільськогосподарською технікою.

Здоровенькі були! (Лист Менделеві Ноєвичу Л., Мордкові Ароновичу В. та дванадцятьом іншим, которі і т. д. і т. ін.). Вперше надруковано в жура «Перець». — 1953.— № 3.— С. 2. В архіві письменника зберігається машинописний текст листафейлетону, під яким зазначено: «1953 рік. Остап Вишня».

Подається за першодруком.

И хорошая, и полезная книга. Твір не друкувався. Написаний як рецензіяусмішка для російської преси з приводу видання в «Библиотеке «Крокодила» (1952.— № 93) збірки фейлетонів Є. Весєніна «Будем знакомы». В архіві письменника зберігається автограф і відповідний йому машинопис на дві сторінки, з позначкою: «Не друкувалося». В кінці тексту машинописного примірника вказано прізвище автора, час і місце написання твору: «Остап Вишня. 1952 рік. Киев».

Подається за автографом.

С. 309. Мы … подхватили пример «Крокодила», издаем «Библиотеку Перця» и вотвот вьлйдет первый десяток перчанской библиотеки. — У 1946 р. в Києві вийшов перший колективний збірник з характерною назвою — «Пробний виїзд» (вид «Радянська Україна», «Бібліотека «Перця», без №), де поряд з творами письменниківперчан С. Олійника, С. Воскрекасенка, П. Сліпчука, Л. Грохи, В. Івановича, Ю. Мокрієва, Т. Масенка, М. Карпова, О. Громова було надруковано усмішки Остапа Вишні «Кукурікууу», «Дружнє листування», «Вареники з сиром» і «Кляті барометри». Проте спроба видання — «пробний виїзд» — серії сатири і гумору була продовжена, і вже на довгі роки, пізніше — з 1951 року, коли в «Бібліотеці «Перця» почали систематично виходити в серійному оформленні індивідуальні й колективні сатиричні та гумористичні збірки. Кажучи в рецензіїусмішці, що в «перчанській бібліотеці» незабаром вийде десяток книжок української гумористики, Остап Вишня виходив із реальних фактів: у час написання згаданої усмішки під п'ятим номером вийшла і його власна збірка — «А народ війни не хоче» (К., 1952).

Витрішки. Вперше надруковано, під рубрикою «Малий фейлетон», у газ. «Київська правда». — 1953.—б верес. В архіві письменника зберігається машинопис твору, де зазначено: «Остап Вишня. 1953 рік», також — вирізка з газети цієї публікації та вирізка під рубрикою: «Слідами виступів «Київської правди». «Витрішки».

Подається за першодруком.

С. 311. Оперативність … точнісінько така сама, як у Омелька з «Мартина Борулі». — Омелько — персонаж з п'єси «Мартин Боруля» (1886) І. КарпенкаКарого (І. К. Тобілевича).

ССТ — сільське споживче товариство.

Вовк чи собака. Вперше, під рубрикою «Перечниця», надруковано в журн «Перець». — 1954.— № 4.— С. 9. Подається за першодруком.

Всує закони писати… Вперше, під рубрикою «Перечниця», надруковано в журн. «Перець». — 1954.— № 4.— С. 9. Подається за першодруком.

Контора пише» Вперше надруковано в журн. «Перець». — 1954.— № 12.— С. 3.

Подається за першодруком.

Аж пальці знати! Вперше, під рубрикою «Фейлетон», надруковано в газ. «Радянська Україна». — 1954.—14 серп. Під фейлетоном зазначено: «Остап Вишня. Чигирин».

Подається за першодруком.

Удайбуди. Вперше надруковано в журн. «Перець». — 1955.— № 4.— С. 3.

Подається за першодруком.

С. 317. Олег (?—912) — давньоруський князь. Владарював у Новгороді, з 882 р;— в Києві.

0,5… Вперше надруковано, під рубрикою «Перечниця», в журн. «Перець». — 1956.— № 2.— С. 8. Подається за першодруком.

Хвостова механізація. Вперше надруковано в журн. «Перець». — 1956.— № 6.— С. 9.

Ідіосинкразія. Вперше, під рубрикою «Сатира й гумор», з визначенням жанру — «Фейлетон», — надруковано в журн. «Колгоспник України». — 1956.— № 6.— С. 47.

Подається за рукописом.

Пером по перах. Жартівливоусмішливі нотатки про похибки, приклади неуважності дитячої поетеси та редакції журналу «Барвінок» написані, ймовірно, 1956 року. В архіві письменника зберігається два примірники твору, на одному з яких зазначено час написання: 1956 рік. Тут же — помітка: «Не друкувалося».

Подається за машинописним текстом.

С. 323. М. Познанська — Познанська Марія Лвакумівна (нар. 1917 p.), авторка багатьох збірок віршів, поем для дітей та юнацтва.

«Онопрій Мінімум» Віктора Безорудька. В архіві письменника зберігається машинописний текст під цією назвою з визначенням жанру — «закрита рецензія»; дата написання — «13.VI 1956 р.» Рецензію було написано для видавництва «Молодь», де розглядався рукопис першої збірки сатири й гумору молодого автора. Наступного, 1957 року книжка під цією назвою вийшла в світ.

Подається за машинописним текстом.

С. 323. Безорудька Віктор Григорович (1913–1985) — український радянський письменник-гуморист, сатирик, автор ряду збірок оповідань і гуморесок, повістей, романів.

З НЕОПУБЛІКОВАНОГО. 1934–1943 ЧИБ'Ю
Табірний щоденник Остапа Вишні, збережений завдяки сумлінному догляду дружини письменника В. О. Маслюченко, має вигляд невеличкого зеленого записничка. Початок записів збігається з її приїздом до табору в 1934 р. на побачення з чоловіком.

Друкується вперше, за родинним архівом.

Подальша доля людей, згадуваних письменником, здебільшого невідома. Деякі особи — не з'ясовані

30. VII 34 року

С. 326. Чиб'ю — селище в Комі АРСР, з часу заснування (1931) до 1943 р. З 1943го — місто Ухта.

ИКВС (б[увшого1 ОДПУ). — Йдеться про Народний комісаріат внутрішніх справ (раніше — Державне політичне управління).

С 327. «Блажен, хто вірусі.» — Тут наводяться слова Чацького з комедії О. С. Грибоєдова «Лихо з розуму» (1824, дія 2, ява 7). В оригіналі текст звучить так: «Блажен, кто верует, тепло ему на свете!»

3I.VII 34

С. 327. Мороз Яків Мойсейович — начальник УхгсПечорських таборів. Прихильно ставився до Остапа Вишні, у 1934–1936 pp. давав дозвіл на побачення з дружиною. У 1937 р. — сам зазнав репресій.

l. VIII

Варя — Варвара Олексіївна Маслюченко (1902–1983) — дружина Остапа Вишні. Актриса українського театру й кіно. Розпочала театральну діяльність в 1922 р. Працювала в театрах імені Т. Г. Шевченка, імені І. Я. Франка, «Березолі», Харківському Театрі юного глядача, Харківському Червонозаводському. Після арешту Остапа Вишні була звільнена з роботи як дружина «ворога народу». 1935 р., маючи дозвіл на постійне проживання з чоловіком, вирушила з Харкова на Печору, де перебував на засланні Остап Вишня. Після скасування дозволу на постійне проживання зупинилася в м. Архангельську, влаштувалася там на роботу в Театрі робітничої молоді (ТРАМ). 1938 р. виїхала з дочкою в м. Раненбург Рязанської області (нині — м. Чаплигін Липецької області) на роботу в театр. 1938–1943 рр. грала в периферійних театрах на російській сцені. 1944 р. разом з Остапом Вишнею переїхала до Києва. В театрі більше не працювала. Знімалася в кіно, брала участь у постановках українського телебачення.

Добринін 1. Г. — інженергеолог, прихильно ставився до Остапа Вишні в таборі, підтримував його.

2. VIII

С. 328. З книгою нашою щось зовсім невиразне. — Відомостей про згадувану книгу, написану Остапом Вишнею спільно з Рамзі, немає. Але, як видно з листів письменника, начальство вело з ним переговори про написання роману з історії таборів, на що він погодився (з умовою: надати йому можливість виїжджати до інших таборів і відвести для написання роману два роки), але не дістав дозволу ГУЛАГу (Головного управління таборів (рос. — лагерей), що знаходилося в Москві).

Рамзі М. А. — письменник, журналіст, нарком освіти Узбекистану. Був репресований. В. О. Маслюченко передала в Москві його лист одному впливовому партійному керівникові, земляку наркома (на жаль, прізвище його невідоме), з проханням про реабілітацію як незаконно засудженого. Подальша його доля невідома.

Я. М. Мороз. — Див. приміт. до запису вщ 31.VII 1934 р.

Кузьмін — помічник начальника Ухтпечлагу Мороза Я. М.

4. VIII

С. 330. КВО — Культурновиховний відділ (рос. — отдел) табору.

5. VIII

С. 331. «Северный горняк» — газета, в редакції якої Остап Вишня працював протягом 1934 р. 1 лютого 1935 р. його було переведено на рудник ЕджидКирта.

8. VIU

С. 333. Треба їхати на 11 промисел, дописати літпортрети інженерів Бутеніне, Расстреліна, Седойкіна, Бочарова. — Йдеться про роботу над нарисами, надрукованими в цьому томі.

Седойкін — далі в тексті — Седорикін — очевидно, одна й та ж особа. С. 334. Черняхівські.— Йдеться про родину київської інтелігенції Черняхівських.

Волошин (справжнє прізвище КирієнкоВолошин) Максим ліан Олександрович (1877–1932) — російський радянський поет і художник.

9. VIII

С. 335. Гжицький Володимир Зенонович (1895–1973) — український радянський письменник. Був незаконно репресований. Довгі роки перебував разом із Остапом Вишнею на засланні в районі Печори, а також на руднику ЕджидКирта. Реабілітований наприкінці 50х років,

11. VIII

С. 336. Дацків — колишній директор театру «Березіль».

Бобинський Василь Петрович (1898–1938) — український радянський поет. Був незаконно репресований. Реабілітований посмертно.

Досвітній Олесь (Скрипаль Олександр Федорович; 1891–1934) — український радянський письменник. Був незаконно репресований. Реабілітований посмертно.

Пилипенко Сергій Володимирович (псевдоніми — Сергій Сліпий, Плугатар та ін.; 1891–1943) — український радянський письменник, один із засновників літературної організації «Плуг», редактор газет «Більшовик», «Вісті», «Комуніст», «Селянська правда». Був незаконно репресований. Реабілітований посмертно.

Яловий Михайло (літературний псевдонім — Юліан Шпол; 1891–1934) — український радянський письменник, фундатор і перший президент Вапліте, автор роману «Золоті лисенята» (1927). Був незаконно репресований. Реабілітований посмертно.

13. VIII

С. 337. УРО — «учетнораспределительный отдел» табору.

16. VIII

С. 338. «до другого пришестоия». — Йдеться про нескінченно довготривале очікуване друге пришестя Ісуса Христа, яке, за біблійною легендою, принесе людству спасіння.

22. VIII

С. 342. «Ничего не вечно под луной» — неточна цитата з вірша М. М. Карамзіна «Опитная Соломонова мудрость, или Выбранные мисли из Зкклезиаста» (1797): «Ничто не ново под луною: // Что єсть, то бмло, будет ввек. // И прежде кровь лилась рекою, // И прежде плакал человек…» Вислів «Ничто не ново (не вечно) под луною…» запозичено із Біблії (Екклезіаст, 1,9—10), де він має такий вигляд; «Что бьшо, то и будет; и что делать, то и будет делаться, и нет ничего нового под солнцем».

25. VIU

C. 346. Гірняк Йосип Йосипович (1895–1989) український акторберезілець. Відбував ув'язнення разом із Остапом Вишнею. Після трьох років ув'язнення, протягом яких був переважно режисером театру в Чиб'ю, працював у театральних колективах України. В роки Великої Вітчизняної війни, залишившись в окупованому фашистами Харкові, виїхав до Західної України, а згодом емігрував за кордон. У післявоєнний час жив у НьюЙорку. Автор спогадів про Остапа Вишню («Спомини». — НьюЙорк, 1982).

Гаско Мечислав Едмундович (нар. 1907 р.) — український радянський поет. Був незаконно репресований. Реабілітований наприкінці 50х років.

ВУАН — Всеукраїнська Академія наук; таку назву мала Академія наук УРСР у 1921–1936 рр.

Курбас Лесь (Олександр Степанович, 1887–1942) — український радянський актор, режисер, педагог, народний артист республіки з 1925 р. Був незаконно репресований. Реабілітований посмертно.

Ірчан Мирослав (справжнє прізвище — Баб'юк Андрій Дмитрович, 1897–1937) — український радянський письменник. Був незаконно репресований. Реабілітований посмертно.

3I.VIII

С. 351. «Бруски» — роман російського радянського письменника Ф. І. Панфьорова (1896–1960), що вийшов у чотирьох частинах у 1928–1936 pp.

«Піднята цілина» — роман російського радянського письменника М. О. Шолохова (1905–1984), перша книга якого вийшла в 1932 р.

Кулик Іван Юліанович (справжнє ім'я та по батькові — Ізраїль Юделевич, 1897–1941) — український радянський письменник. Був незаконно репресований. Реабілітований посмертно.

Радек Карл Бернардович (1885–1938) — публіцист, літератор, партійний діяч. Був незаконно репресований. Реабілітований посмертно.

С. 352. Бухарін Микола Іванович (1888–1938) — радянський державний, партійний діяч, займав керівні пости в ЦК, ЦВК СРСР, Виконкомі Комінтерну. Був незаконно репресований. Реабілітований посмертно.

Бєдний Дем'ян (справжнє прізвище Придворов Юхим Олексійович, (1883–1945) — російський радянський поет. Безименський Олександр Ілліч (1898–1973) — російський радянський поет.

Хвильовий Микола Григорович (справжнє прізвище — Фітільов, 1890–1933) — український радянський поет, прозаїк, публіцист, один із організаторів літературного процесу на Україні у перші роки Радянської влади, був засновником літературної організації Вапліте (1925–1928), а також вважається основоположником і теоретиком нової течії в пожовтневій літературі — активного романтизму (вітаїзму). 13 травня 1933 р. покінчив життя самогубством.

Куліш Микола Гурович (1892–1942) — український радянський драматург, один із активних організаторів Вапліте, а з листопада 1926 р, — її президент. 7 грудня 1934 р. арештований і незаконно засуджений на 10 років суворої ізоляції, яку відбував у ізоляційному корпусі табору на Соловках. Реабілітований посмертно.

1JX 34

C. 352. Добровольська Олімпіада — українська актриса, дружина Й. Й. Гірняка.

12. IX

С. 353. «Бесприданница» — п'єса російського' драматурга О. М. Островського, написана в 1879 р.

10. Х

С. 354. Єнукідзе Авель Софронович (1877–1937) — радянський державний і партійний діяч. Був незаконно репресований. Реабілітований посмертно.

13. Х1

С. 355. «Часовщик и курица» — п'єса українського радянського драматурга Івана Антоновича Кочерги (1881–1952), написана в 1933 р.

Карфункель — персонаж п'єси І. А. Кочерги «Годинникар і курка» («Майстри часу», 1933).

МАТЕРИАЛЫ К ИСТОРИИ УХТИНСКОЙ ЄКСПЕДИЦИИ 1934й год
Остапа Вишню (Павла Михайловича Губенка) в грудні 1933 р. було безпідставно піддано репресіям. Відбувати роки «безневинної провини» письменника було заслано в Комі автономну область (утворена 1921 р. в складі РРФСР, з 1936 р. — Комі автономна республіка в складі РРФСР), де він перебував 1934 р. в Ухтлагу (Ухтинський табір, м. Ухта), а з 1935 р. — в Печлагу (Печорський табір, на р. Печора).

В Ухті письменникові довелося виконувати ряд завдань редакції табірної газети «Севернмй горняк» і деякий час працювати в редакції. Він пише російською мовою нариси, біографічнопубліцистичні розповіді про людей Ухттабору — його працівників, осуджених і вільнонайманих, тих, що на волі, і підневільних, кому випало в тяжких умовах табірного режиму на суворій Півночі освоювати цей природничо багатий край.

Як видно з щоденникових записів Остапа Вишні 1934 p., він, письменник і журналіст величезного життєвого та творчого досвіду, вболівав за збереження в пам'яті наступних поколінь правди з історії освоєння цього краю. В нього, зокрема, є згадка про підготовку книги, яка б правдиво розповідала про людей та їхню працю в Ухті («. книга готова». її можна друкувати і… для остаточного її ухвалення слід скласти редакційну комісію з авторитетних осіб…» та ін. (запис у щоденнику від 2.VIII 1934 р.) Далі письменник висловлює докладніші розмірковування: «Недооцінюють всетаки друкованого слова.

Помруть усі, і не залишиться інтересних подробиць про те, як жили й працювали тут люди на первих порах заснування ухтинської промисловості

Архівний матеріал не збирається, люди роз'їздяться, губляться.

А все це можна було б збирати, систематизувати, а так й написати цікаві книжки про Ухту в період її «становлення» (там же).

Кількома днями пізніше письменник занотовує в щоденнику: «Треба їхати на II промисел, дописати лігпортрети інженерів Бутеніна, Расстреліна, Седорикина, Бочарова» (запис від 8.VIII 1934 р.)

«Літпортрети» згаданих осіб — Расстреліна й Бочарова — якраз і входять, окрім ряду не названих тут, до серії «Материалы к истории Ухтинской зкспедиции. 1934й год». Напевне, нариси (літпортрети), принаймні частина з них, мали друкуватися в газеті «Северный горняк» і, ймовірно, ввійти до книжки про Ухтпечтабір (підготовлена Остапом Вишнею разом з групою авторів, брошура матеріалів згадується в щоденнику в іншому місці). Та з виданням книжки чи брошури, як видно, нічого не вийшло. В запису від 11 серпня 1934 р. Остап Вишня занотовує: «Справа з 5літнім ювілеєм Ухтпечлага й досі не ясна. Але з усього видно, що нічого такого (не в останню чергу покладались надії на пільги, зменшення терміну заслання й т. д, — /. 3.) не буде, бо нічого не робиться в зв'язку з п'ятиріччям. Є чутки, що ювілей одкладається».

Повернувшись із заслання, Остап Вишня, наскільки це сьогодні відомо, не згадував про свої ухтинські нариси, принаймні в друкованих виступах. Нічого не знали про них тривалий час і українські читачі, шанувальники таланту гумориста й дослідники його творчості. Тим часом Міністерство внутрішніх справ Української РСР у 1967 р. отримало рукописи (автографи на машинописні тексти) Остапа Вишні під загальною назвою «Материалы к истории Ухтинской зкспедиции. 1934й год». Тут же, на заглавному листку, зазначено: «Остап Вишня — биографические очерки». Нижче зроблено «від руки», напис: «Справка. Получил зти 6 подшивок, 113 стр. записок О. Вишни 10 марта 1967 года. Нач. отдела УМЗ МООП Коми АССР Власов сообщил, что «никаких других рукописей Остапа Вишни в наших архивах не имеется». И что «личное дело по истечении срока хране ния уничтожено».

Все материалы переслать в Союз писателей УССР. И. Головченко (на той час міністр внутрішніх справ УРСР. — ІЗ.). 10.Ш. 67. г. Киев».

Зі Спілки письменників ці матеріали було передано до Музеюархіву літератури і мистецтва Української РСР, де до 1988 р. вони зберігались у спецфонді На сьогодні їх передано до відкритих фондів Музею.

До «Материалов…» входить трохи більше двох десятків самостійних нарисів — і біографічних, тобто про окремих людей, і історикокраєзнавчих, якот: «Воркута», «Промисел № II им. ОГПУ». Одні з них написані як стислі, обсягом 1,3–5 с, нариси (наприклад, «Бурмастер Зинченко»), другі — як докладніші, розгорнуті нарисовохудожні розповіді, обсягом 7—10 і більше сторінок (приміром, «Яков Моисеевич Мороз»).

Примітна особливість ухтинських нарисів Остапа Вишні — їхній утверджувальний пафос. Але це, звичайно, не дає жодних підстав сприймати їх як схвальне слово письменника про табірне життя. Автор бачив там злигодні людей, несправедливість, вияви негативних рис вдачі деяких осуджених і вільнонайманих і людські падіння, трагедії — це засвідчують чимало щирих, правдивих сторінок у щоденнику «Чиб'ю» та листя цього часу до дружини Варвари Олексіївни ГубенкоМаслюченко. Задум же нарисів (літпортретів, кажучи словами автора), писаних для друку, полягав у тому, щоб наголосити на кращих рисах людей за тяжких умов життя, їхню здатність і за таких умов залишатися справжніми людьми. Тут пропонується кілька зразків ухтинських нарисів Остапа Вишні

Воркута. Твір на Україні і, ймовірно, в Комі АРСР не друкувався. В Центральному державному архівімузеї літератури і мистецтва УРСР (далі — ЦДАМЛ) зберігається автограф — рукописний текст, обсягом 25 с. На останній, під текстом, — підпис: «Остап Вишня» — і дата написання: 4.VII.34. Над нею можна прочитати іншу, перекреслену олівцем дату — 25.VI.34. Напевне, перша дата позначає початок роботи над нарисом, а друга — її завершення.

Подається за автографом.

С. 357. Воркута — місто (з 1943 р.) в Комі АРСР, за Полярним колом. На початок 80х років мало 104 тис мешканців. Центр вуглевидобутку в Печорському вугільному басейні

Усу — річка на Півночі Комі АРСР, притока Печори.

Геолком — геологічний комітет, державна установа. Заснована в царський Росії в 1882 р., а в 1930 р. Геолком реорганізовано в ряд геологічних науководослідних інститутів.

С. 358. УстьУсу — поселення на р. Усу, біля впадання її вПечору.

Адзьва — річка, притока Усу.

Зиряни — застаріла назва народу комі, вживається в сполученні комізиряни.

С. 360. АдзьваВом — поселення на р. Адзьва, правій притоці р. Усу. С. 369. Обдорськ (до 1933 р.) — Салехард, місто, центр ЯмалоНенецького автономного округу.

Федор Александрович Торопов. Твір на Україні не друкувався. В ЦДАМЛ зберігається автограф — 8 с тексту, на останній сторінці — підпис автора і дата написання нарису: «2.У.34 р.»

Подається за автографом.

Я. М. Мороз. — Див. приміт. до запису в щоденнику від 31.VH 1934 р.

С. 371. …попал он (Торопов Ф. О. — /. 3.) сюда в результате «деяний», как говорится, известпими пунктами известной статьи… предусмотренными. — Осуджені «політичні», «контрреволюціонери», тобто й Остап Вишня, як відомо, за тих, табірних, обставин вважалися винними в цьому. Це ймовірно і стосовно до Ф. О. Торопова.

С. 372. …Разрьгв Ф. А. Торопова с партией (більшовиків.—1.3.) бьш результатом «торжества» мелкобуржуазной идеологии; случайная [333] работа в партии большевиков. — Тут автор, можна гадати, не так дошукується істинного стану речей, як повторює офіційну версію щодо цих фактів біографії Ф. О. Торопова.

С. 373. Інтернування — туг. затримання однією з воюючих держав громадян іншої до закінчення війни.

ОГПУ (ОДПУ) — Об'єднане державне політичне управління при РНК СРСР, орган з охорони державної безпеки в 1923–1934 рр.; керувало республіканськими ДПУ.

Др Я. П. Соколов. Твір на Україні не друкувався. В ЦДАМЛ зберігається авторський примірник — машинописний текст на 9 с, з багатьма авторськими правками (зроблені чорним олівцем), скороченнями, а також двома, написаними на окремих аркушах від руки вставками на с 5у і 9у. В кінці тексту значиться ім'я автора — «Остап Вишня». Дата твору не вказується, але вона, ймовірно, відноситься до червня або липня 1934 р.

Подається за авторським примірником.

С. 376. …действительнш статские и действительные тайньиг советники — в царській Росії — високі громадянські чини. Дійсний статський радник — чин 4го класу, його спадкоємці належали до дворянства і займали високі посади (директор департаменту, губернатор). Дійсний таємний радник — громадянський чин 2го класу, отримували вищі державні посади (міністр та ін.).

Вот и получаются в Советском Союзе дра Соколовы, получаются всемирные герой летчики, завоеватели стратосферы Прокофьеви, Усглскины… — Тут відбивається активно утверджувана офіційною пропагандою, засобами інформації і мистецтва атмосфера 30х років, для якої характерні суцільне захоплення й уславлення рекордів, ударних починів, рухів тощо.

Усискін Ілля Давидович (1910–1934) — радянський фізик, входив до складу екіпажу стратостата «Осовиахим1», загинув у аерокатастрофі.

С. 378. Дезинсекція — заходи на знищення шкідливих комах, кліщів як перенощиків хвороб людини й тварин.

С. 379. Цинга (скорбут) — захворювання, викликане: браком окремих вітамінів в організмі людини (загальна слабість, болі у м'язах і суглобах, випадіння зубів тощо).

С. 380. «Науки юношей питают…» — слова М. В. Ломоносова (1711–1765) з вірша «К русским юношам».

Йван Ильич Косолапкин. Твір на Україні не друкувався. В ЦДАМЛ зберігається автограф — написаний олівцем текст на 12 с з підписом наприкінці «Остап Вишня» й авторським датуванням — «З.УІ.34. Чибь».

Подається за автографом.

С. 381. Косолапкін Іван Ілліч — фахівець в галузі нафторозвідувальної справи. Як повідомила газ. «Правда» в березні 1988 p., в м. Ухта його ім'ям як прохідника першої свердловини названо вулицю.

С. 383. Бічерахов Лазар Федорович (1882 — після 1934) — полковник Терського козачого війська, разом з братом Георгієм очолив антирадянський заколот терського заможного козацтва, офіцерства і міської верхівки, співробітничав з англійськими інтервентами, дістав од них генеральський чин, після розгрому контрреволюції втік до Великобританії.

С. 385. Ягода Генріх Григорович (1891–1937) — з 1920 р. член Президії ВЧК (ВНК), з 1924 р. заступник голови ОДПУ. За його безпосередньої участі проводились сталінські репресії. 1937 року був розстріляний.

Шняга — напевне, від «шняка» — невеличке плоскодонне безпалубне парусне судно, човен (обл.).

З ЛИСТУВАННЯ
7 грудня 1933 р. в Харкові ОДПУ був підписаний ордер на арешт Остапа Вишні (П. М. Губенка), а 26 грудня цього ж року близько 8 години вечора в будинку письменників «Слово» його заарештували. З березня 1934 р. Колегією ОДПУ Остапа Вишню було засуджено за статтею 588" на 10 років ув'язнення і 4 квітня відправлено на заслання в УхтоПечорський табір, у м. Чиб'ю (нині — м. Ух та Комі АРСР). У листопаді 1943 р. Остапа Вишню перевезли з УхтоПечОрського табору до Москви. З грудня 1943 р. письменника за рішенням НКВС СРСР від 25 листопада 1943 р. було звільнено.

1955 р. у своїй заяві, поданій військовому прокурору Київського військового округу, генералмайору юстиції І. І. Бударгіну, Остап Вишня писак «26 декабря 1933 года я был арестован органами ОГПУ УССР по обвинению в принадлежности к контрреволюционной группировке и в организации покушения на бывшего секретаря ЦК КП (б) У П. П. Постьшіева. Следствие по моєму делу вел следователь ОГПУ Бордон. В результате психического и физического воздействия мне пришлось оклеветать себя, приняв на себя тяжелую вину организатора террористического акта против бмвшего секретаря ЦК партии Украйни Постьшіева [334] Так било сфабриковано против меня обвинение [335] Категорически заявляю и утверждаю, что возведенное на меня обвинение ложь от начала до конца. Никогда никаких преступлений против народа и народной Советской в ласти я не совершал. [336] Прошу Вас пересмотреть моє дело и реабилитировать меня. П. Губенко (Остап Вишня) 28 жовтня 1955 р.».

Губенка Павла Михайловича (Остапа Вишню) було реабілітовано. У виданій йому довідці зазначено: «Дело по обвинению Губенко Павла Михайловича (Остап Вишня) пересмотрено Воєнним Трибуналом Киевского воєнного округа 25 октября 1955 года. Постановление Коллегии ОГПУ от 3 марта 1934 года в отношении Губенко Павла Михайловича (Остап Вишня) отменено и дело прекращено за отсутствием состава преступления».

З перших днів ув'язнення Остап Вишня писав листи до дружини В. О. Маслюченко, до сина Вячеслава і названої доньки Марії. Листи з заслання, писані до 1935 p., не збереглися. Листи, подані в цьому томі, охоплюють період 1935–1938, 1943 рр

Друкуються вперше, за родинним архівом.

1935

1. До В. О. і М. М. Маслюченко

Влітку 1935 р родині Остапа Вишні було дозволено проживати в таборі Кедровий Шор. Проте через півтора місяця дозвіл анулювали і ув'язненого письменника відправили на пароплаві «Шахтер» в інший табірний район. Дружина залишилася в Кедровому Шорі чекати пароплава (через обміління річки Печори вони ходили нерегулярно) і, не маючи ніяких засобів для існування, змушена була ще деякий час жити із тяжкохворою донькою в таборі на утриманні ув'язнених. Лише після прибуття пароплава «Соціалізм» вони змогли дістатися до Нар'янМара, а далі до Архангельська, який став місцем їхнього проживання з 1935 по 1938 р.

Лист написаний Остапом Вишнею після розлуки з родиною.

С. 388. Маслюченко Варвара Олексіївна. — Див. приміт. до шоденникового запису із розділу «Чиб'ю» від 31.УП 1934 р.

Маслюченко (після одруження — Євтушеяко) Марія Михайлівна (нар. 1923 р.) — названа дочка Остапа Вишні, до якої він звертався в листах з ласкавими іменами: Мура, Мухтарочка, Муркетка, Мурапетон.

…Кедровий Шор, Конецбор, Бичевник, Данилівка — населені пункти вздовж р. Печери.

С. 389. КВЧ — культурновиховна частина в таборі

ІГячко— Губенко Вячеслав Павлович (нар. 1923 р.) — син Остапа Вишні від першої дружини Смирнової Олени Петрівни (1899–1933).

«Архангельці». — Йдеться здебільшого про знайомих Остапа Вишні (переважно українців) Петренка, Христюка, Суровцеву, Филиповичіл, Стеяаненка та ін., які після відбуття ув'язнення жили на поселенні в місті Архангельську і підтримували матеріально і морально дружину письменника.

2. До В. О. і М. М. Маслюченко

С. 390. До Вол[337] — проскочила телеграма од М(арїі] Ів[анівни]…— Йдеться про письменника В. Гжицького. — Див. приміт. до щоденникового запису з розділу «Чиб'ю» від 9.УІП 1934 р.

Марія Іванівна Гжицька разом із В. О. Маслюченко приїжджала в 1934 р. на Печору на побачення з чоловіком.

Гурович — М. Куліш. — Див. приміт. до щоденникового запису з розділу «Чиб'ю» від ЗІ.УПІ 1934 р.

С. 391. …Євг[338] Фед[339], Мик[340] Фед{оровичу]…— засланці Є. Ф. і М. Ф. Филиповичі. Павл[у] Оник[ійовичу] — засланець П. О. Христюк.

… абіссінці італійців… — Йдеться про воєнну інтервенцію Ефіопії (Абіссінії), яку фашистська Італія разом із гітлерівською Німеччиною здійснили в 1935 р.

Ча є чутки з Москви? — Остап Вишня цікавиться результатами звернень до відповідних установ у Москві з метою перегляду його судової справи.

3. До В. О. і М. М. Маслюченко

С. 393. Вітай Федоровичів. — Йдеться про братів Є. Ф. і М. Ф. Филиповичів.

4. До в. о. Маслюченко

С. 394. Дістав листа від М[341] Ів[342].— Див. приміт. до листа № 2.

Вітай Вад[343] Віт[344].— Йдеться про літераторку Н. В. СуровцевуОлицьку, яка перебувала тоді на поселенні в Архангельську.

Який Степаненко? Аркад їй? Чи Олександр? — в Архангельську перебував тоді на адміністративному поселенні знайомий Остапа Вишні Арка дій Степаненко із своєю дружиною — матір'ю письменника В. М. Собка.

5. До В. О. Маслюченко

С. 395. Не вдалося мені й з мед роботою. — Остап Вишня, будучи фельдшером, домагався тоді роботи за фахом. Дружина зверталася в Москву з тим же проханням.

1936

7. До В. О. Маслюченко

С. 398. Дуже радий, що ти задоволена з роботи над «Талантами». — Йдеться про п'єсу російського драматурга О. М. Островського «Таланти н поклонники» (1882), в якій В. О. Маслюченко грала роль актриси Нєгіної.

С. 399. ХПЗ — Харківський паровозобудівний завод.

8. До В. О. Маслюченко

С. 401. Антоній Печерський (983—1073) — церковний діяч Київської Русі, один із засновників КиєвоПечерського монастиря.

С. 402. …Карась з Tpydf овим} Прапором… — Йдеться про персонажа опери С. С. ГулакаАртемовського «Запорожець за Дунаєм» і про нагородження артиста І. Паторжинського, який грав цю роль, орденом Трудового Червоного Прапора.

Наталка — персонаж опери М. В. Лисенка «Наталка Полтавка».

Закар'ян — Захар'як — одна й та ж особа.

Я[ків} М[ойсейович} — Мороз Я. М. — Див. приміт. до щодєвникового запису з розділу «Чиб'ю» від 31 липня 1934 р.

С. 403. Капабланка — Капабланка Хосе Рауль (1888–1942), кубинський шахіст, чемпіон світу 1921–1927 pp.

9. До В. О. Маслюченко

С. 404. «Литературный современник» — літературнохудожній і суспільнополітичний журнал, що виходив у Ленінграді в 1933–1941 pp.

С. 405. Пасос — Дос Пассос Джон (1896–1970) — американський письменник.

Микола. — Йдеться про українського письменника М. Г. Хвильового. — Див. приміт. до щоденникового запису з розділу «Чиб'ю» від 31.VIII1934 р.

…напиши Ользі Георг[345].~— Йдеться про актрису О. Горську, тещу Ю. Яновського.

12. До М. М. Маслюченко

С. 409. Мак — син незаконно репресованого письменника Олекси Андрійовича Слісаренка (1891–1937) Марко, який загинув на фронті у роки Великої Вітчизняної війни.

Ігор — двоюрідний брат В. О. Маслюченко І. П. Новикоа

13. До В. О. Маслюченко

С. 410. 47 весна мені сьогодні! — лист написано ІЗ листопада 1936 р. в день народження Остапа Вишні

Зняли Кр[346]…— йдеться про ув'язненого Крочека.

С. 411. Зал[347] Олександр Костянтинович — товариш Остапа Вишні по ув'язненню.

Петро Андр[348] — інженер П. А. Афанасьєв.

Вол[349] Іе[350] і Є[351] 1[352] — подружжя Нетушилів, яке приязно ставилося до Остапа Вишні Є. І. Нетушил працювала вільнонайманою лікаркою в таборі, щоб бути поруч із ув'язненим чоловіком.

1937

14. До В. О. Маслюченко

С. 413. Зубов Федя — злочинецьрецидивіст, якого Остап Вишня взяв під свою опіку й перевиховував. Той же захищав письменника від можливих нападів і знущань карних злочинців. В. О. Маслюченко надсилала Ф. Зубову книги.

15. До В. О. Маслюченко

С. 413. Трам — Театр робочої молоді, в якому В. О. Маслюченко працювала в Архангельську. З роботи її було звільнено через затримку на побаченні з ув'язненим Остапом Вишнею.

…чи зрозумів я що про Є[353] й М[354]1 — Йдеться про братів, Євгена і Миколу Филиповичів, яких знову було ув'язнено в 1936 р.

Дуже мене непокоять твої «бесіди». — В зв'язку з арештами знайомих в. О. Маслюченко українців, які перебували на адміністративному поселенні в Архангельську, Ті почали викликати на допити в ДПУ.

Йосип Йосипович — Гірняк. — Див. приміт. до щоденникового запису з розділу «Чиб'ю» від 25.VIII 1934 р.

С. 415. Да не смущается сердце твоє, видя адрес… — дуже часто листи до дружини Остап Вишня пересилав через людей, які їхали у відрядження. Іноді це вдавалося, але були випадки, коли листи потрапляли в руки не тих «адресатів», за що письменника позбавляли права листуватися (від трьох до шести місяцю).

16. До в. о. Маслюченко

С. 416. В травні звільняється Олександр Конст[355] Заліношвілі.— Див. приміт. до листа № 13.

С. 417. …не пиши тьоті Лізі так. — Йдеться про законспіроване листування дружини письменника із лікаркою Є. І. Нетушил, оскільки на той час Остапа Вишню позбавили права писати листи з табору.

..Суданський сказав… — Руданський Степан Васильович (1834–1873) — український письменникдемократ, поетгуморист, сатирик, автор дотепних і гострих віршівспівомовок.

Ів[356] Пан[357] — професор І. О. Соколянський (1889–1960). Остап Вишня дружив з ним, подарував йому рушницю, про повернення якої і йдеться в цьому листі

Іван Кирилович — лікар І. К. Масловський, добрий знайомий Остапа Вишні ДО якого письменник їздив у Куп'янськ на полювання; за зв'язки з Остапом Вишнею протягом року перебував в ув'язненні

17. До в. О. Маслюченко

С. 417. …Зо Я[358] М[оисейовича) — Мороз Я. М. — Див. приміт. до листа № 2.

C. 418. Маруся була в Х[359].— Йдеться про Марію Іванівну Гжицьку, яка повернулася до Харкова.

Бабця… жде Леся. — Мається на увазі Ванда Адольфівна — мати Леся Курбаса, якого одночасно з Остапом Вишнею було засуджено (відбував заслання на Соловках).

Василь — брат Остапа Вишні, український письменникгуморист Василь Михайлович Чечвянський (Губенко, 1888–1938). Був незаконно репресований. Реабілітований посмертно.

18. До В. О. Маслюченко

С. 419. В[360] Ів[361] і Є[362] Цванівна].— Див. приміт. до листа № 13.

С. 420. Промайнув крах Афіногенова, Кіршона, Ясенського… — Йдеться про письменниківраппівців (РАПП — Російська асоціація пролетарських письменників).

Sic transit gloria mundi — так минає земна слава (латин.).

С. 421. Прочитав оце «Пушкін в Михайловском» Новикова. — Новиков Іван Олексійович (1877–1959) — російський радянський письменник. Його романи «Пушкін у Михайлівському» (1936) і «Пушкін на півдню (1943) об'єднані пізніше в кн. «Пушкін у вигнанні».

Щупак Самійло Борисович (1895–1942) — український радянський літературознавець.

Клоччя (справжнє прізвище — Левицький) Андрій Васильович (1905–1972) — український радянський критик.

Полторадурацький — Полторацький Олексій Іванович (1905–1977) — український радянський прозаїк і публіцист, виступав у своїх статтях проти Остапа Вишні (див. передмову до цього видання).

Коваленко «Боба» — Коваленко Борис Львович (1903–1938) — український радянський літературознавець і критик.

Брандес Георг (1842–1927) — датський літературний критик, публіцист, автор досліджень про діячів світової культури, історії, про основні течії в літературі 19 ст.

С. 422. Валентина Дмитрівна — дружина одного з ув'язнених, якій заборонили жити разом із чоловіком.

С. 423. Мар[363] Іллінічна — Макарова М. І.— господиня квартири, в якій жила В. О. Маслюченко в Архангельську.

19. До В. О. Маслюченко

С. 424. Натискуй на тітку, щоб про В'ячка дізналась. — Йдеться про Юлію Йосипівну Новикову — дядину В. О. Маслюченко, яка жила в Харкові і від якої можна було одержати якусь інформацію про сина Остапа Вишні Вячеслава.

21. До В. О. Маслюченко

С. 426. Наконец после долгого молчания я пишу тебе. — До даного листа В. О. Маслюченко написала такий коментар: «Оце ж воно й є, що «засипався» з посилкою листів через когось, тобто поза цензурою. «Піймавсь», і позбавили права листуватись на певний час. Взагалі офіційно можна було посилати лише два листи на місяць і стільки ж одержувати. Але мені пощастило стільки мати листів вір, чоловіка (Остапа Вишні).

лише тому, що глухомань того краю ї відсутність шляхів, залізниць змушувала засланих ходити пішки або їздити човном, що давало їм можливість кидати листи Остапа Вишні десь по селах, які траплялися їм на шляху. А заслані працювали по всіляких установах і мали їздити в командировки. Отож Вишня і просив їх вкинути листа до мене».

22. До. В. О. Маслюченко

С. 427. Повторюється колишня моя подоріж з Чиб'ю… — У 1935 р. після вбивства С. М. Кірова Остапа Вишню було перегнано із Чиб'ю на Печору. В лютому він пройшов етапом пішки 1200 км.

…17/XII поздоровляли мене з іменинницею— Йдеться про релігійне свято Варвари Великомучениці. В цей день відзначались іменини Варвари Олексіївни Маслюченко (день її народження 2 грудня).

1943

23. До В. О. і М. М. Маслюченко

У 1938 р. В. О. Маслюченко з дочкою змушена була виїхати із Архангельська до Раненбурга Рязанської області (нині місто Чаплигін Липецької області). У листуванні з чоловіком склалися певні труднощі. У листі від 30 серпня 1938 р. Остап Вишня писак «Я не маю від тебе листів на протязі 1938 року, коли не рахувати одногооднісінького в посилці, посланій в лютому м [364] ці. Причини я не знаю. Телеграма з Скопина — це все за останні 6 місяців. Взагалі з переїздом твоїм з Арх [365] — все порушилось». Із обережності дружина намагалася відправляти кореспонденцію і посилки з інших міст, щоб не довідалися в театрі, де вона працювала, і в Раненбурзі взагалі про засланого чоловіка. Але й такий спосіб зв'язку було перервано. Остання посилка, відправлена з Харкова 7 грудня 1938 p., повернулася через рік із помітками багатьох табірних пунктів. Остання з них була така: «Возврат за ненахождением адресата».

На початку 1943 р. В. О. Маслюченко звернулася до управління таборів із проханням повідомити про місцеперебування її чоловіка, і 15 березня 1943 р. одержала таке повідомлення: «Гр. Маслюченко! В ответ на Ваше заявление сообщаем, что Губенко Павел Михайлович находится в пос Ухта Коми АССР, п/ящ. № 226/7. Инспектор Скрябина».

Після одержання такого повідомлення дружина надіслала телеграму, відповіддю на яку і був лист Остапа Вишні від 21 березня 1943 р.

25. До В. О. і М. М. Маслюченко

С. 431. Переехал я на новое место… — Цей лист надіслано з Лубенської в'язниці в Москві, куди Остапа Вишню було переведено перед звільненням.

27. До В. О. і М. М. Маслюченко

Цього листа надіслано із Луб'я нської в'язниці, але конверт був підписаний Остапом Вишнею.

29. До В. О. і М. М. Маслюченко

Цей лист написано в Луб'янській в'язниці, звідки Остапа Вишню було направлено на лікування в московську клініку професора Певзнера. Але оскільки десятилітній термін ув'язнення ще не минув, хворого письменника було госпіталізовано під вигаданим ім'ям П. М. Крохаль. В клініці його розшукала дочка Марія, яка на той час вчилась у Москві. Вони зустрічалися в клініці легально. Після лікування Остапа Вишню повернули на деякий час у в'язницю. І лише 3 грудня 1943 р. його було звільнено. Вів одразу ж звернувся до голови Спілки письменників України М. Рильського, зустрівся в Москві з багатьма українськими письменниками, а 31 грудня 1943 р. приїхав до м. Раненбурга, де на нього чекала дружина. Новий, 1944 рік вони зустріли разом. Тут була написана гумореска «Зенітка». У січні 1944 р. Остап Вишня повернувся до Москви, а навесні 1944 р. разом з дружиною виїхав до Києва.

«ДУМИ МОЇ, ДУМИ МОЇ…» (Щоденникові записи)
Перший запис у щоденнику зроблено 26 грудня. 1948 p., останній — у січні 1955 р. Зрозуміло, відбиваючи індивідуальнотворчі, суб'єктивні роздуми Остапа Вишні як видатного митця, щоденникові записи разом з тим несуть на собі і знак громадськополітичної атмосфери того часу, її особливостей (оцінка колгоспного виробництва, «підкорення» природи, ставлення до окремих художніх творів).

Вперше з підзаголовком «Уривки з щоденника» надруковано в журн, «Дніпро». — 1957.— № 2.— С. 73—101. Твір ввійшов до книжки «Привіт! Привіт!» (1957) під назвою «Думаю собі та й думаю… (З літературного щоденника)». У перекладі російською мовою надруковано в книзі «Думи мои, думы мои…» (1959).

Подається за виданням: Твори. В 7 т. — Т. 7.— С. 342–386.

26 грудня, 48

С. 438. Хмельницький Богдан (Зіновій) Михайлович (бл. 1595–1657) — гетьман України, керівник народновизвольної війни проти польськошляхетського гніту (1648–1654), яка завершилася проголошенням 8 січня 1654 р. на Переяславській раді возз'єднання України з Росією.

27 грудня

С. 439. Котляревський Іван Петрович (1769–1838) — український письменник, поет і драматург, перший класик нової української літератури.

С. 440. Короленко Володимир Галактіонович (1853–1921) — російський письменник, українець за походженням, з 1900 р. жив у Полтаві

С. 441. Грабовський Павло Арсенович (1864–1902) — український письменник, поет, перекладач.

Ліницька (Загорська) Любов Павлівна (1865–1924) — українська актриса, виступала в трупах М. Кропивницького, П. Саксаганського, в театрі М. Садовського та ін.

Загорський Іван Васильович (1861–1908) — український актор, грав у трупах М. Кропивницького, М. Садовського та ін.

Чичорський Ростислав Львович (1871–1927) — український актор, сценічну діяльність розпочав 1898 p., виступав у трупах під керівництвом П. Саксаганського, в Народному театрі та ін.

Романицький Б. В. — Див. приміт. до усмішки «Василь Яременко».

Крушельницький Мар'ян Михайлович (1897–1963) — український радянський актор, режисер, народний артист СРСР (1944), один із організаторів театру в Харкові, Вінниці, з 1952 р. працював у театрі імені І. Я. Франка в Києві, лауреат Державної премії СРСР (1947, 1948).

А от такого Возного, як у Полтаві Золотаренко, я не бачив. — Золотаренко Євген Антонович (1889–1955) — український радянський актор, родом з Полтавщини, на професійній сцені виступав з 1925 р. переважно в Полтавському українському драматичному театрі імені М. В. Гоголя, народний артист УРСР (1954).

С. 442. Твардовський Олександр Трифонович (1910–1971) — російський радянський поет, громадський діяч, лауреат Державної премії СРСР (1941, 1946, 1947, 1971), Ленінської премії (1961).

Прокоф'ев Олександр Андрійович (1900–1971) — російський радянський поет, Герой Соціалістичної Праці (1970), лауреат Державної (1946) і Ленінської (1961) премій.

С. 443. Добролюбов Микола Олександрович (1836–1861) — російський літературний критик, публіцист, революційний демократ.

З січня, 49

С. 443..ледалеко Чернеччина, недалеко Охтирщина, отам, де Монастирщина… — Остап Вишня тут використовує, в дещо перефразованому вигляді, рядки з поеми П. М. Воронька «З Німеччини в Чернеччину» (1946); в поета: «…В Чернеччину, // В Охтирщину,//За міст // На Монастирщину».

20 січня, 49

С. 443. їжакевич Іван Сидорович (1864–1962) — український радянський художник, майстер живопису, книжкової графіки на історичні та біографічну шевченківську теми, народний художник УРСР (1951).

9 березня, 49

С. 444. Я був у кіно на «Павлові». А колись я був на «Мічуріні». — Мова йде про кінофільм режисера Рошаля Григорія Львовича (1898–1983) — «Академік Іван Павлов» (1949 p.; 1950 p. відзначений Державною премією СРСР) і кінофільм О. П. Довженка (1894–1956) «Мічурін» (1949 p.; відзначений Державною премією СРСР, 1949 р.).

8 квітня, 49

С. 446. …Ю. І. Яновський дістав премію. — Ідеться про відзначення книги Юрія Івановича Яновського (1902–1954) «Київські оповідання» Державною премією СРСР (1949).

18 квітня, 49

С. 447. Смілянський Леонід Іванович (1904–1966) — український радянський письменник, прозаїк і драматург.

Маківчук Ф. Ю. — Див. приміт. до усмішки «Доброї путі».

Иовиченко Леонід Миколайович (нар. 1914 р.) — український радянський критик, літературознавець, письменник, академік АН УРСР (з 1987 p.).

Гончаренко Іван Іванович (1908–1988) — український радянський письменник, поет.

Вільховий Петро Якимович (1900–1975) — український радянський письменник, прозаїк.

Копиленко Олександр Іванович (1900–1958) — український радянський письменник, прозаїк, автор творів для дітей та юнацтва.

Дорошко Петро Онуфрійович (нар. 1910 р.) — український радянський письменник, поет і прозаїк.

Смолич Юрій Корнійович (1900–1976) — український радянський письменник, прозаїк і публіцист, Герой Соціалістичної Праці (1970).

Чалий Богдан Йосипович (нар. 1924 р.) — український радянський письменник, автор віршів і поем для дітей.

Скляренко Семен Дмитрович (1901–1962) — український радянський письменник, прозаїк, перекладач.

Палійчук Борис Дмитрович (нар. 1913) — російський радянський поет і прозаїк, живе на Україні, в Києві

Ушаков Микола Миколайович (1899–1973) — російський радянський поет і прозаїк, перекладач з української та інших літератур, жив на Україні, в Києві

Кочерга Іван Антонович. — Див. приміт. до щоденникового запису з розділу «Чиб'ю» від 12.ІХ 1934 р.

4 травня, 49

С. 448. „лай він співає «Во саду ли, в огороде» чи «Будьте здорови, жявіце багато* або танцює камаринського чи лявониху… — Остап Вишня називає російську народну пісню «Во саду ли, в огороде» та білоруську пісню «Будьте здорови» на слова білоруського поета Адама Герасимовича Русака (нар. 1904 p.); завдяки перекладу на російську мову, здійсненому М. В. Ісаковським (1900–1973), здобула широку популярність у країні Комаринський — відомий російський народний танець. Лявониха — білоруський народний масовий танець, що виконується в супроводі пісні під цією ж назвою.

20 січня, 51

С. 453. Були на перегляді опери «Богдан Хмельницький». — Мається на увазі опера К. Ф. Данькевича (1905–1984).

С. 454. Тихонов Микола Семенович (1896–1979) — російський радянський письменник, поет, прозаїк, публіцист, громадський діяч, Герой Соціалістичної Праці (1966), лауреат Державної (1942, 1949, 1952), Міжнародної Ленінської («За зміцнення миру між народами», 1957), Ленінської (1970) премій.

Фадеев Олександр Олександрович (1901–1956)російський радянський письменник, прозаїк, публіцист, громадський діяч, один з керівників Спілки письменників СРСР (1946–1954), лауреат Державної премії СРСР (1946).

Луконін Михайло Кузьмович (1918–1976) — російський радянський письменник, поет, лауреат Державної премії СРСР (1949, 1973).

23 лютого, 51

С. 455. Руданський С. В. — Диа приміт. до листа № 16 (розділ «З листування»).

25 лютого, 51

С. 455. …старшого брата, Василя (потім він Чечвянський)… — Див. приміт. до листа № 17 (розділ «З листування»).

Не довелося доказати, що я не той, «що греблю рве»… — Тут використовуються, в дещо зміненому вигляді, слова П. Воронька з вірша «Я той, що греблі рвав…». Зміст їх у поета: брав участь у Вітчизняній війні як всенародній справі, був з народом («не сидів у скелі»); в цьому розумінні згадані слова і привернули увагу Остапа Вишні.

5 листопада, 51

С. 456. Треба перекласти «Ревізора» Гоголя українською мовою. І все. Ніколи я не відчував себе таким безсилим, таким нікчемним— Висловлення Остапа Вишні викликані тим, що в листопаді 1951 р. він отримав од видавництва «Мистецтво» замовлення на переклад славнозвісного твору М. В. Гоголя. На примірнику надісланої йому видавництвом угоди сатирик зробий свій напис, де, зокрема, зазначив: «Вважаю, що можу зробити цю роботу (здійснити переклад, — /. 3.) т і л ь к и за допомогою М. Т. Рильського.

Дивно тільки те, що видавництво вважає роботу над «Ревізором» за звичайну перекладацьку роботу. А я, між іншим, уважав би за ч е с т ь, і не тільки для себе, перекладати «Ревізора»…» (Твори: В 7 т. — Т. 7.— С. 390).

2S листопада, 51

С. 457. Леонідзе Георгій Миколайович (1898–1966) — грузинський радянський письменник, поет, академік АН Грузинської РСР, лауреат Державної премії СРСР (1941, 1950, 1952).

Ханум Тамара (Тамара Артемівна Петросян, нар. 1906 р.) — узбецька радянська актриса, народна артистка СРСР (з 1956 p.), лауреат Державної премії СРСР (1941).

Руставелі Шота — грузинський поет 12 ст., автор поеми «Витязь у тигровій шкурі». Переклад поеми українською мовою здійснив М. П. Бажан, удостоєний премії імені Шота Руставелі.

З грудня, 51

С. 458. Трумен Гаррі (1884–1972) — президент США в 1945–1953 pp.; за його рішенням піддано атомному бомбардуванню Хіросіму і Нагасакі; один з ініціаторів і провідників політики «холодної війни» у взаєминах імперіалістичних держав з Радянським Союзом та іншими країнами соціалістичного світу.

5 грудня, 51

С. 459. Черчілль Уїпстон Леопард. Спенсер (1874–1965) — прем'єрміністр Великобританії в 1940–1945 та 1951–1955 рр В роки громадявхької війни — один із організаторів антирадянської інтервенції; після Вітчизняної війни — один із ініціаторів і провідників політики «холодної війни».

15 грудня, 51

С. 459. Косарик Дмитро (Коваленко Дмитро Михайлович, нар. 1904 р.) — український радянський письменник, прозаїк, автор літературознавчих пошукових розповідей з життя і творчості видатних митців.

23 грудня, 51

С. 460. Маньковський Борис Микитович (1883–1962) — український радянський учений, лікарневропатолог, заслужений діяч науки Української РСР (з 1942 p.).

25 січня, 52

С. 462. Хобта Олена Семенівна (1882–1960) — знатна колгоспниця, Герой Соціалістичної Праці, з 1936 р. — ланкова колгоспу імені Івана Франка на Київщині.

Савченко Марія Харитонівна (нар. 1913 р.) — знатна колгоспниця, доярка, двічі Герой Соціалістичної Праці.

Лисенко Марія Григорівна (нар. 1914 р.) — знатна колгоспниця, ланковабуряківниця на Київщині, Герой Соціалістичної Праці (1947).

5 лютого, 52

С. 462. Тимошенко Ю. Т., Березін Ю. Й. — Див. приміт. до усмішки «І весело, і дотепно».

12 лютого, 52

С. 464. Переклав отож я «Ревізора»… — П'єса М. В. Гоголя «Ревізор» у перекладі Остапа Вишні опублікована у виданні: Гоголь М. В. Драматичні твори. (Переклад з російської мови за pen, Максима Рильського). — К., 1952.

14 лютого, 52

С. 465. Коломійченко М. С. — Див. приміт. до усмішки «Отак і пишу».

С. 466. Кальченко Іван Іванович (нар. 1904 р.) — хірург, заслужений діяч науки Української РСР.

Коломійченко Олексій Сидорович (1898–1974) — український радянський оториноларинголог, заслужений діяч науки Української РСР.

28 червня, 52

С. 469. Стражеско Микола Дмитрович (1876–1952) — радянський терапевт, академік АН СРСР, АН УРСР, АМН, Герой Соціалістичної Праці (1947).

Образцов Василь Парменович (1849–1920) — російський терапевт, вчений; створив класичний опис клініки інфаркту міокарда (1910 p., спільно з М. Д. Стражеско).

С. 470. Воробйов Володимир Петрович (1876–1937) — радянський анатом, академік АН УРСР; розробив нові методи анатомічних досліджень; брав участь у бальзамуванні тіла В. І. Леніна.

Гіршман Леопард Леопольдович (1838–1921) — український офтальмолог, засновник очної клініки в Харкові (1870).

Шатилов Петро Іванович (1869–1921) — український терапевт, професор Харківського університету; розробляв проблеми діагностики і терапії, мікробіології та епідеміології; в 1912 р. застосував у Харківському військовому госпіталі вакцину проти черевного тифу.

ІІ

С. 471. Собінов Леонід Віталійович (1872–1934) — російський співак, народний артист республіки (1923), у 1897–1933 рр виступав на сцені Великого театру в Москві

ІІІ

С. 471. Марджанішвілі Коте (Марджанов Костянтин Олександрович, 1872–1933) — актор грузинського та російського театрів, народний артист Грузинської РСР. Широковідома в історії радянського театру його постановка спектаклю «Фуенте Овехуна» Лопе де Веги (1919 p., Київ; 1922 p., Тбілісі).

Чхеїдзе Ушанги Вікторович (1898–1953) — грузинський радянський актор, народний артист Грузинської РСР, у 1928–1935 рр виступав у Театрі імені К. Марджанішвілі

ІV

С. 471. Театр Соловцова — існував у Києві як Товариство драматичних артистів з 1891 р. У 1893 р. — російський театр М. М. Соловцова (заснований Соловцовим, Недєліним, Чужбиновим, Пісоцьким). На базі Театру Соловцова 1919 р. засновано Другий театр Української Радянської Республіки імені В. І. Леніна.

Соловцов (Федоров) Микола Миколайович (1857–1902) — російський актор, режисер, театральний діяч, засновник стаціонарного російського драматичного театру в Києві (1891). Після його смерті театр очолювала М. Глєбова, пізніше — І. ДуванТорцов, М. Синельников.

V

С. 472. Корольчук Олександр Іванович (1883–1925) — український радянський актор і режисер, один із засновників українського драматичного театру імені М. К. Заньковецької.

2 серпня, 52

С. 473. Пилипенко Михайло Харлампійович (1888–1952) — український радянський актор, заслужений артист Української РСР. Працював у Київському театрі імені І. Я. Франка, відомий як виконавець гумористичних і сатиричних творів. (З цього погляду зрозумілі щирі слова визнання та вдячності Остапа Вишні: «…Він дуже був споріднений з моїми роботами, з моїми спробами звеселити людину…

Він багацько читав те, що я понаписував…'

Спасибі йому за це!»).

24 серпня, 52

С. 475. …Я прочитав у «Вітчизні» статтю N «Радянський патріотизм». — Мається на увазі стаття Є. І. Старинкевич (1890–1960), активного на той час критика, видрукувана згаданим часописом (1952.— № 8.— С. 141–156). Наводячи далі біографічні факти з життя О. Прокоф'єва, Остап Вишня слушно виступає проти звинувачення його і загалом письменників у «непатріотизмі».

18 грудня, 54

С. 476. Перекладаю з російської мови на українську. — Кілька оповідань Ю. І. Яновського, зокрема, які ввійшли до збірки «Нова книга» (К., 1954), були написані російською мовою (це — «Бізнес», «Казка», «Мистецтво»; їхні назви при першопублікації: «Ансбах», «Подвиг после войны», «Чистое искусство»). Ще інші два оповідання, написані російською мовою — «Кохання з першого погляду» та «У степу», — ве входили до прижиттєвих видань письменника. Згадані оповідання ввійшли до видання: Юрій Яновський. Твори. В 5 т. — Т. 1: Оповідання. — К., 1982. Питання стосовно їх перекладу тут не з'ясовується.

19 грудня, 54

С. 476. Симонов Костянтин Михайлович (1915–1979) — російський радянський письменник, Герой Соціалістичної Праці (1974), лауреат Державної премії СРСР (1942, 1943, 1946, 1947, 1949, 1950).

Січень, 1955 р.

С. 477. Шолохов Михайло Олександрович (1905–1984) — російський радянський письменник, громадський діяч, Герой Соціалістичної Праці (1967), академік АН СРСР (1939), лауреат Державної (1941), Ленінської премій (1960); 1965 р. — отримав Нобелівську премію.

С. 478. «Алитет уходит в гори» — роман російського радянського письменника Т. 3. Сьомушкіна (1900–1970), відзначений 1949 р. Державною премією СРСР.

«Абай» — роман казахського радянського письменника М. О. Ауезова (1897–1961), академіка АН Казахської РСР, лауреата Державної (1949) і Ленінської (1959) премій.

«Последний из удзге» — роман О. Фадєєва з історії громадянської війни на Далекому Сході, незакінчений (ч. 1–4, 1920–1940 pp., ч. 5 — 1956 p.).

«Далеко от Москви» — роман російського радянського письменника В. М. Ажаєва (1915–1960), відзначений Державною премією СРСР (1949).

БІБЛІОГРАФІЧНИЙ ПОКАЖЧИК

1923–1988

ВІД УПОРЯДНИКА

Бібліографічний покажчик складається з двох частин. У першій зібрано відомості про видання творів Остапа Вишні, що були надруковані з 1923 по 1988 рік. Сюди ж включено переклади російською, мовами народів СРСР та зарубіжних країн.

Зміст оригінальних видань розкрито. Назви деяких творів від видання до видання зазнавали змін. У покажчику збережено стилістику назви кожного конкретного видання. Книжкові видання подано в хронологічному порядку, за алфавітом. Рецензії на них розміщено в алфавітному порядку за прізвищами авторів. Передмови, а також дослідницькі статті, що надруковані у виданих творах, у розділі критичної літератури окремо не виділяються, але система посилань дозволяє їх віднести до відповідної теми.

Літературу про життя і творчість Остапа Вишні зібрано в другій частині, розміщеній за тематикою. Критичні матеріали подано вибірково: відібрані важливіші за значенням праці, названо майже всі книжки, брошури, дослідження, опубліковані в журналах та наукових збірниках, спогади про письменника. Окремий розділ складають художні твори про сатирика й гумориста.

Упорядник висловлює щиру подяку дочці письменника Марії Михайлівні Євтущенко за надану можливість скористатися матеріалами з родинного архіву Остапа Вишні

ВИДАННЯ ТВОРІВ ОСТАПА ВИШНІ (Павла Михайловича Губенка)

1923

І. «Діли небесні»: (Гуморески). — X.: Книгоспілка, 1923.— 44 с. — (Бка «Книгоспілки». Сер. гумору й сатири; № 4).

Зміст: «Діли небесні»; Страшний суд; Словсділо; Про «Южбюро Всепопдиякондякпаламар ВЦСПС»; «Про благодать, про канони і т. д>; Заплуталась божа справа; Не забирайте синагоги!; Не займайте, хай йому хрін; А що робити7; Усе зрозуміло; Отаке було в Москві; Пора вже.

1924

2. Ану, хлопці, не піддайсь!: (Гуморески про сіл, госпво). — [366]: Червон. шлях, 1924.— 41 с— (Бка селянина. Сер. краса письменства / За ред. С. Пилипенка; № 25).

Зміст. Ану, хлопці, не піддайсь!; Про дядька Панаса, про ножиці та про ґудзика; Бережіть ліси; «Стребилівка»; Кінь чи корова? Про свині, про поросята, про ковбаси, про кендюх та про різні дуже смачні речі; Історія після «Історії однієї історії»; Як раду тій землі дати; Про життя ховрашине радісне; «Зоотехніка»; Як гусениця у дядька Кіндрата штани з'їла…

3. Вишневі усмішки (сільські). — X.; К.: Книгоспілка, 1924.— 72 с. — (Бка «Книгоспілки». Сер. гумору й сатири; № 7).

Зміст: Подорожні враження; Ось воно — село оте!; «Земля обработки требуєть!»; «Головполітосвіта»; «Жінвідділ»; Освіта; «Село — техніка»; «Село — книга»; «Охорона народного здоров'я»; «Профос»; Жнива; На Гомільшу!; Пропащі люди; У хвості сила; Мед; Як я рибу ловив.

4. Вишневі усмішки (сільські). — 2е вид— Х.;К.: Книгоспілка, 1924.— 69 с. — (Бка «Книгоспілки». Сер. гумору й сатири; № 7).

Зміст див. № 3.

5. «Діли небесні»: Гротеск на 4 епізоди з прологом і епілогом. — [367].— 15с. — (Жовта, репертуар).

6. Заплуталась божа справа: (Гротеск на 2 моменти). — X.: Червоа шлях, 1924.— 10 с. — (Жовта репертуар).

7. Кому веселе, а кому й сумне: (Гуморески про культ, будво). — [368]: Червон. шлях, 1924.— 45 с. — (Бка селянина. Сер. краса письменства / За ред. С. Пилипенка; № 27).

Зміст: Читайте газету; Газета дуже велике діло; Страхіття; «Нате й міїі глек на капусту, щоб і я була Химка!»; Походження світу; Самі тобі чудеса!; Хоми Петровича сон; Педагогіка (чистісінька!); Мартинозадекіада на 1924 рік; Ще як сільбудів не було; Та й борись!; Що може іноді вийти, як не додумає хтось, хоч би він був окрвиконкомом; Як це лихо припинить.

8. Літературні усмішки / Іл. Сашка 10. П. Довженка].— [X.]: Держвидав України, 1924.— 25 с.

Зміст: Плуг; Понеділок.

9. Реп'яшки. Жменя перша. — IX.]: Червон. шлях, 1924.— 42 с. — (Бка селянина. Сер. краса письменства; № ЗО).

Зміст: Вибори на селі; Децентралізація та що вона значить…; «Взаємодопомога»; Про товарову інтервенцію; Щоб не забути; Не так уже й страшно!; Не платіть; «Не доходить»; Про школу; Нічим не вгодиш; Чи жінка, чи пошта?; Справжні християни; Чи варт?; «Коопстрах»; А що ми зробимо?; І треба було показати!; Ми це почували!; «Експонати» на виставку в Запоріжжя; Хороше мені чудо!; Поспішайте, православнії; І вівці паси, і діти родити допомагай!; На себе глядячи…; Святителі Христові; Карпе та Тарасе, моліть бога за нас!; Хитре чудо!; Чи пропить, чи смоли купить?; І гонимо і п'ємо — нічого собі; Приклад — це все!; Молодці, що держаться!; «Живий зв'язок»; Полагодити треба; … З твоєю роботою!; Новий лік од малярії; Ловіть, хлопці, нічого не зробиш; Спокійний кінь — добрий кінь.

10. Що може циркуляр наробити: Бувальщина на 3 карт, з епілогом. — [369]:Червон. шлях, [370].— 10с. — (Жовта репертуар).

1925

11. Ану, хлопці, не піддайсь!: (Гуморески про сіл. госпво). — 2е вид, — [371]: Червон. шлях, 1925.— 40 с. — (Бка селянина. Сер. краса письменства / За ред. С. Пилипенка; № 25).

Зміст: див. № 2.

12. Вишневі усмішки кримські.— [372]: Держвидав України, 1925.— 144 с

Зміст: Сімферополь — Ялта; Крим; Море; Гори; Там, де цар пішки ходили…'; Алупка; Гурзуф; Ялта; Туристи; «Природа і люди»; Життя татарчине; Татаринове життя; На татарській виставі; На вітрилах; По камбалу!; Бережком… бережком!; «Діва» й «Монах»; Кримська ніч; Кримський місяць; Кримське сонце; Пляж.

13. Вишневі усмішки (сільські). — 3є вид, — X.; К.: Книгоспілка, 1925.— 86 с. — (Бка «Книгоспілки». Сер. гумору й сатири; № 7).

Зміст див. № 3.

14. Вій: Муз. гротеск на 4 д., з співами, з танцями, з горілкою і з чим хочете / (За Гоголем, Кропивницьким). — X.: Держвидав України, 1925.— 58 с

15. Голосномовець. — [373]: Книгоспілка, 1925.— 14 с: іл. — (Бка — копійка).

Зміст: Голосномовець; Не зрозуміли.

16. «Діли небесні»: (Гуморески). — 2е вид— X.; К.: Книгоспілка, 1925.— 44 с— (Бка «Книгоспілки». Сер. гумору й сатири; № 4).

Зміст див. № 1.

17. «Діли небесні»: (Гуморески). — 3є вид— [374]: Книгоспілка, 1925.— 45 с

Зміст див. № 1.

18. Кому веселе, а кому й сумне: (Гуморески про культ, будво). — 2е вид. — [375]: Червон. шлях, 1925.— 46 с. — (Бка селянина. Сер. краса письменства / За ред С. Пилипенка; № 27).

Зміст див. № 7.

Р е ц.: Й. і Л. // Червон. шлях. — 1925.— № 5.— С. 210–212.

19. Нате й мій глек. — [376]: Книгоспілка, 1925.— 16с — (Бка — ' копійка).

Зміст: Нате й мій глек на капусту, щоб і я була Химка.

20. «Пекучі справи». — [K.J: Книгоспілка, 1925.— 16 с— (Бка — копійка).

Зміст: Пекучі справи кооперації; «Шлях до соціалізму»; Причини й наслідки.

1926

21. Ану, хлопці, підтягнись! — Дніпропетровськ: Майбут. зміна, 1926.— 30 с

22. Божеське. — [377]: Держвидав України, 1926.— 17 с— (В допомогу мас. політосвітроботі). ,

Зміст. «Леригія»; «Божеське».

23. До чого лицем слід повернутися. — [378]: Держвидав України, 1926.— 23 с— (В допомогу мас.політосвітроботі).

'Зміст: Те, до чого лицем слід повернутися; Те, до чого і лицем, і мордякою повертаються.

24. Коли в голові «лій». — X.: Держвидав України, 1926.— 16с— (В допомогу мас політосвітроботі).

Зміст: Коли в голові «лій»; «У колехтиві».

25. Лицем до села: Усмішки. — [379]: Держвидав України, 1926.— 211 с

Зміст: Те, до чого лицем слід повернутися; Те, до чого і лицем, і мордякою повертаються; І ВУЦВК, і Раднарком, і Держплан, і УЕР, і..і…; «Вівчарство»; «Молочарство»; Косовиця; Машини!!!; Коли чорна запаска ночі полтавський луг обгортає; «У колехтиві»; Коли в голові «лій»; Як поліпшити своє господарство; Гінекологія; «Сільська юстиція»; Пошти що й здря…; Темна нічкапетрівочка; «Шлях до соціалізму»; «Божеське»; «Леригія»; «Блажен муж, іже не іде на совіт нечестивих»; Ярмарок; Дід Матвій; Псьол; «Рибка плаває по дну»; «Гіпнобаба»; Село згадує.

Р е ц.: Гаєвський С. // Життя й революція. — 1926.— № 4.— С. 115–116; Я[380]ський Ф. 11 Пролет. правда. — 1926.— 24 сера

26. Темна нічкапетрівочка. — [381]: Держвидав України, 1926.— 16 с. — (В допомогу мас. політосвітроботі).

Зміст: «Блажен муж, іже не іде на совіт нечестивих»; Темна нічкапетрівочка.

27. Українізуємось: Усмішки. — [X.J: Плужанин, 1926.—32 с— (Гуморист, бка жура «Плужанин»; № 1).

Зміст: Дещо з українознавства; Перші кроки; І там таке Саме; «Узскакування й зспригування»; «Тіпун вам на язик»; Вольовий спосіб; «Конфуз»; Українізація (інтермедія до п'єси «Вій»).

28. Щоб і хліб родився, щоб і скот плодився: (Сільськогосподарські усмішки). — X.: Рад село, 1926.— 34 с — (Безпл. дод. передплатникам Всеукр. мас сел. газ. «Рад, село»).

Зміст: Що з сільськогосподарським журналом робити?; Про продукційність праці в сільському господарстві та про те, як тую продукційність збільшити; От задача; «День урожаю»; «Доброхем»; От вам і «та»; «Тиждень лісу»; Ви їх по категоріях!..; Господу богу помолимося; Не забувайте; Як одне теля одного дядька било; Чудо; Спробував; Ага, будеш?!; Різдвяний сон кобили вороної.

1927

29. Ану, хлопці, не піддайсь! — 3є вид з дод. нових гуморесок. — [382]: Держвидав України, 1927.— 63 с

Зміст: Ану, хлопці, не піддайсь!; Про дядька Панаса, про ножиці та про ґудзика; Бережіть ліси; «Стребилівка»; Кінь чи корова?; Про свині, про поросята, про ковбаси, про кендюх та про різні дуже смачні речі; Історія після «Історії однієї історії»; Як раду тій землі дати; Про життя ховрашине радісне; «Зоотехніка»; Як гусениця у дядька Кіндрата штани з'їла…; Що посовітуєш?!; Він такий… він може; «Свято врожаю»; «Говорили ото нам»; А ви, куме, віддали?

30. Ану, хлопці, не піддайсь! — 4е вид, з дод. нових гуморесок. — [383]: Держвидав України, 1927.— 64 с

Зміст див. № 29.

31. Вишневі усмішки кооперативні—[384]: Плужаиин, 1927.— 94с, 1 л. портр.

Зміст: «Шлях до соціалізму»; Найпекучіші справи споживчої кооперації; Як збагатіти кооперативові; Кандидатурія; «Про ініціативу»; А ви думали, як?!; Вибирайтесь!; «Підкачала»; Так не можна; Страшна річ; Про «жіноккооператорів»; Не зрозуміли; Вискочили…; Ну що ж — регульньомі; Хіба вони знають?!; Так і «до ручки» дійшло; «Так ми ж народ тьомний»; Курячий бунт, Допомогли; Дядю, дайте!; Коопстрах; Про товарову інтервенцію; Може, й поможе; Що добре — то не погано!; Голосномовець; «Гіпнобаба»; «Жилкооп»; Українкустарспілка.

32. Вишневі усмішки кримські— 2е вид. — {X.]: Держвидав України, 1927.— 135 с

Зміст див. № 12.

33. Вишневі усмішки кримські— 3є вид— [385]: Держвидав України, 1927.— 135 с

Зміст див. № 12.

34. Вишневі усмішки літературні— [386] с.

Зміст Письменники; Аспанфуткорова; Плуг; Понеділок; Року сьомого; «Вісті»; Літературні шаржі: Хвильовий М.; Коцюба Г.; Косинка Гр.; Івченко М.; Коряк В.; Меженко Ю.; Мамонтів Я.

35. Вишневі усмішки (сільські). — 4е вид, — {X.J: Кишоспілка, (1927].— 87 с.

Зміст див. № 3.

36. Вишневі усмішки театральні— IX.]: Держвидав України, 1927.— 63 с

Зміст. Дев'яносто сім; Хто винен?; Так ні чорта й не вийшло; Юра Гнат; Народна артистка; «Пластика».

Дуже музичні рецензії на Харківську оперу 1924 року: «Руслан і Людмила»; «Князь Ігор»; «Сказки Гофмана»; «Фавст»; «Самсон и Далила»; «Лоенгрин».

37. «Діли небесні»: (Гуморески). — 4е вид. — (JC.]: Книгоспілка, 11927].— 44 с

Зміст див. № 1.

38. Кому веселе, а кому й сумне. — 3є вид. З дод нових гуморесок. — X.: Держвидав України, 1927.— 74 с

Зміст Читайте газету; Газета дуже велике діло; Страхіття; «Нате й мій глек на капусту, щоб і я була Химка»; Походження світу; Самі тобі чудеса!; Хоми Петровича сон; Педагогіка (чистісінька!); Мартинозадекіада на 1924 рік; Ще як сільбудів не було; Та й борись!; Що може іноді вийти, як не додумає хтось, хоч би він був окрвиконкомом; Як це лихо припинить; Вперед, хлопці!; Та вчіться ж!; Про чистку апарату на селі Отака мати…; Он воно які; Коли вибирати до Рад; Що краще?; Читайте вголос!

39. Кому веселе, а кому й сумне. — 4е вид з дод, нових гуморесок. — [387]: Держвидав України, 1927.— 76с.

Зміст див. № 38.

40. Лицем до села: (Усмішки). — 2е вид. — [388]: Держвидав України, 1927.— 176 с.

Зміст дна № 25.

41. Моя автобіографія. — [389]: Книгоспілка, 1927.— 32 с.: іл.

42. Походження світу. — [390]: Держвидав України, [391].— 15 с: іл. Зміст: Походження світу; Слово — діло.

43. Українізуємось: (Усмішки). — 2е вид, — [392]: Плужанин, 1927.— 32 с, портр. — (Гуморист. бКа журн. «Плужанин»; № 1).

Зміст див. № 27.

44. Українізуємось: (Усмішки). — 3є вид, — [393]; Полтава: Плужанин 1927.— 32 с, портр. — (Гуморист, бка журн. «Плужанин»).

Зміст диа № 27.

1928

45. Вибрані твори / Вибір, ред., вступ, ст. і приміт. О. Буца. — [394].—VIII, 127 с, портр.

Зміст: Буц О. Остап Вишня: Науїскритич. нарис. — С. V–VIII; Моя автобіографія; Дещо з' українознавства; «Головполітосвіта»; «Профосо; Як я рибу ловив; Вольовий спосіб; Бережком… бережком…; «Діва» й «Монах»; Кримська ніч; Кримський місяць; «Нате й мій глек на капусту, щоб і я була Химка»; Про чистку апарату на селі; Ану, хлопці, не піддайсь!; Про дядька Панаса, про ножиці та про ґудзика; Дід Матвій; Темна нічкапетрівочка; Ярмарок. Приміт. до тексту О. Буца.

46. Головполітосвіта та інші оповідання. — [395]: Держвидав України, 1928.—24 с

Зміст «Головполітосвгга»; «Профос»; «Село — техніка»; «Село — книга».

47. Дід Матвій та Інші оповідання. — [396]: Держвидав України, 1928.— 48 с

Зміст. Дід Матвій; Ярмарок.

48. Життя татарчине та інші оповідання. — [397]: Держвидав України, 1928.— 31 с

Зміст Життя татарчине; Татаринове життя; На татарській виставі.

49. Кримська ніч та інші оповідання. — [398]: Держвидав України, 1928.— 23 с.

Зміст: Кримська ніч; Кримський місяць; Кримське сонце; Пляж.

50. Охорона народного здоров'я та Інші оповідання. — IX.]: Держвидав України, 1928.— 28 с

Зміст Охорона народного здоров'я; Гінекологія; «Жінвідділ»; Темна нічкапетрівочка.

51. Походження світу та інші оповідання. — [399]: Держвидав України, 1928.—20 с

Зміст: Походження світу; «Нате й мій глек на капусту, щоб і я була Химка»; Ви їх по категоріях!; Господу богу помолимось; Чудо.

52. Про дядька Панаса та інші оповідання. — [400]: Держвидав України, 1928.— 19 с

Зміст: Про дядька Панаса, про ножиці та про ґудзика; Про продукційність праці в сільському господарстві та про те, як тую продукційність збільшити; «Доброхем»; Історія після «Історії однієї історії».

53. Різдвяний сон кобили вороної та інші оповідання. — [401]: Держвидав України, 1928.— 15 с

Зміст: Різдвяний сон кобили вороної; Як одне теля одного дядька било; Як гусениця у дядька Кіндрата штани з'їла; Спробував.

54. Страхіття та інші оповідання. — [402]: Держвидав України, 1928.— 15 с

Зміст: Страхіття; Читайте газету; Читайте вголос!; Що з сільськогосподарським журналом робити?

55. Українізуємось: (Усмішки). — 4е вид. — [403]: Плужанин, 1928.— 32 с, портр. — (Гуморист, бка журн. «Плужанин»; № 1).

Зміст див. № 27.

56. Усмішки: [404][405]: Держвидав України, 1928. Т. 1.— 267 с, 1л, портр.

Зміст Моя автобіографія; Подорожні враження; Ось воно — село оте!; «Земля оброботки требуєть»; «Головполггосвіта»; «Жінвідділ»; Освіта; «Село — техніка»; «Село — книга»; «Охорона народного здоров'я»; «Профос»; Жнива; На Гомільшу; Пропащі люди; У хвості сила; Мед; Як я рибу ловив; Те, до чого лицем слід повернутися; Те, до чого лицем і мордякою повертаються; І ВУЦВК, і Раднарком, і Держплан, і УЕР, і… і… і…; «Вівчарство»; «Молочарство»; Косовиця; Машини!!!; Коли чорна запаска ночі полтавської луг обгортає; «У колехтив!»; Коли в голові «лій»; Як поліпшити своє господарство; Гінекологія; «Сільська юстиція»; Пошти што й здря…»; Темна нічкапетрівочка; «Шлях до соціалізму»; «Божеське»; «Леригія»; «Блажен муж, іже не іде на совіт нечестивих»; Ярмарок; Дід Матвій; Псьол; «Рибка плаває по дну»; «Гіпнобаба»; Село згадує.

Т. 2.— 259 с

Зміст: Ану, хлопці, не піддайсь!; Про дядька Панаса, про ножиці та про ґудзики; Бережіть ліси; «Стребилівка»; Кінь чи корова?; Про свині, про поросята, про ковбаси, про кендюх та про різні дуже смачні речі; Історія після «Історії однієї сторії»; Як раду тій землі дати; Про життя ховрашине радісне; «Зоотехніка»; Як гусениця у дядька Кіндрата штани з'їла…; Що посовітуєш?!; Він такий… він може; «Свято врожаю»; «Говорили ото нам»; А ви, куме, віддали?..; Читайте газету; Газета дуже велике діло; Страхіття; «Нате й мій глек на капусту, щоб і я була Химка»; Походження світу; Самі тобі чудеса!; Хоми Петровича сон; Педагогіка (чистісінька!); Мартинозадекіада на 1924 рік; Ще як сільбудів не було; Та й борись!..; Що може іноді вийти, як не додумає хтось, хоч би він був окрвиконкомом; Як це лихо припинити; Вперед, хлопці!; Та вчіться ж!; Про чистку апарату на селі; Отака мати…; Он воно як!; Коли вибирати до Рад; Що краще?; Читайте вголос!; Що з сільськогосподарським журналом робити?; Про продукційність праці в сільському господарстві та про те, як тую продукційність збільшити; От задача; «День урожаю»; «Доброхем»; От вам і «та»; «Тиждень лісу»; Ви їх по категоріях!; Господу богу помолимось; Не забувайте; Як одне теля одного дядька било; Чудо; Спробував; Ага, будеш?!; Різдвяний сон кобили вороної; Найпекучіші справи споживчої кооперації; Як забагатіти кооперативові; Кандидатурія; Про «ініціативу»; А ви думали як?!; Вибирайтесь!; «Підкачала»; Так не можна; Страшна річ; Про «жінок — кооператорів»; Не зрозуміли; Вискочили…; Ну що ж — регульньом!; Хіба вони знають?!; Так і «до ручки» дійшло; «Так ми ж народ тьомний»; Курячий бунт, Допомогли; Дядю, дайте!; Коопстрах; Про товарову інтервенцію; Може, й поможе; Що добре — то не погано!; Голосномовець; «Жилкооп»; Українкустарспілка.

Т. З, — 257 с

Зміст; Сімферополь — Ялта; Крим; Море; Гори; Там, де цар пішки ходили…; Алупка; Гурзуф; Ялта; Туристи; «Природа й люди»; Життя татарчине; Татаринове життя; На татарській виставі; На вітрилах; По камбалу!; Бережком… бережком!; «Діва» й «Монах»; Кримська ніч; Кримський місяць; Кримське сонце; Пляж; «Діли небесні»; Страшний суд; Слово — діло; Про «Южбюро Всепопдиякондякпаламар ВЦСПС»; Про благодать, про канони і т. і.; Заплуталась божа справа; Не забирайте синагоги!; Не займайте, хай йому хрін!; Що робити?; Усе зрозуміло; Отаке було в Москві; Пора вже; Слухай, обивателю; Понад туманами; Підмоложування; «Нравствінная робота»; Пляж київський; «Геть сором!»; Дещо з українознавства; Перші кроки; І там таке саме; «Узскакування й зспригування»; «Тіпун» вам на язик!; Вольовий спосіб; «Конфуз»; Українізація; «Чукрен»; «Чухраїнці»; «Індустріалізація»; «Раціоналізація»; Літ через п'ятдесят.

Т. 4.—210 с

Зміст. Літературні: Письменники; Аспанфуткорова; «Плуг»; «Понеділок»; Року сьомого; «Вісті». Літературні шаржі: Хвильовий М. Синя трясовина; Коцюба Г. Земляний син; Косинка Гр. Однокутній бій; Івченко М. Сни землі; Коряк В. Шевченко й канарейка. Померла. Шість і шість; Зеров М. Воскресла; Меженко Ю. Критичні замітки; Мамонтів Я. Коли народ уже визволивсь.

Театральні: Дев'яносто сім; Хто винен?; Так ні чорта й не вийшло; Юра Гнат, Народна артистка; «Пластика»; Дуже музичні рецензії на Харківську оперу 1924 року: «Руслан і Людмила»; «Князь Ігор»; «Сказки Гофмана»; «Фавст»; «Самсон і Далила»; «Лоенгрин»; Вій.

Р е ц.: Вірний Б. [406] //Життя й революція. — 1928.—№ 8.—С. 164–169; Качанюк М. // Критика. — 1928.— № 3.— С. 155–158.

57. Усмішки. — К.: Пролетар, правда, 1928.— 48 с. — (Безпл. дод до газ. «Пролетар, правда»).

Зміст: Читайте газету; Газета дуже велике діло; «Нате й мій глек на капусту, щоб і я була Химка»; Те, до чого лицем слід повернутися; Про свині, про поросята, про ковбаси, про кендюх та про різні дуже смачні речі; 3 вашими преміями!..; Голосномовець; Літ через п'ятдесят.

58. Чухраїнці.— [407]: Плужанин, [408].— 30 с: іл.; 1 л. портр. — (Гуморист, сер. «Весела книжка»; № 21).

Зміст: «Чукрен»; «Чухраїнці»; «Індустріалізація»; «Раціоналізація»; Літ через п'ятдесят.

1929

59. Головполітосвпа та інші оповідання. — X.: Держвидав України, 1929.— 24 с

Зміст див. № 46.

60. Головполітосвпа та інші оповідання. — 2е вид— X.; К.: Держвидав України, 1929.— 24 с

Зміст див. № 46.

61. Дід Матвій та інші оповідання. — X.: Держвидав України, 1929.— 48 с

Зміст див. № 47.

62. Дід Матвій та інші оповідання. — 2е вид. — X.; К.: Держвидав України, 1929.—48 с.

Зміст див. № 47.

63. «Діли небесні». — [409].— 15 с. Зміст: «Діли небесні»; «Божеське».

64. «Діли небесні»: Гуморески. — 5е вид, — [410]: Книгоспілка, [411].— 39 с.

Зміст див. № 1.

65. «Доброхем»[412]: Укр. робітник, [413].— 16с

Зміст «Доброхем»; Як гусениця у дядька Кіндрата штани з'їла…; От задача.

66. Життя татарчине та інші оповідання. — X.: Держвидав України, 1929.— 30, [414] с.

Зміст див. № 48.

67. Життя татарчине та інші оповідання. — 2е вид. — X.; К.: Держвидав України, 1929.— ЗО с

Зміст див. № 48.

68. Заплуталась божа справа. — [415]: Укр. робітник, [416].— 14с Зміст Заплуталась божа справа; Не забирайте синагоги!

69. Кримська ніч та інші оповідання. — [417]: Держвидав України, 1929.— 22, [418] с

Зміст див. № 49.

70. Кримська ніч та інші оповідання. — 2е вид. — X.; К.: Держвидав України, 1929.— 23 с

Зміст див. № 49.

71. Моя автобіографія. — [419]: Книгоспілка, 1929.— 32 с: іл,

72. Охорона здоров'я та інші оповідання. — [420]: Держвидав України, 1929.— 28, [421] с.

Зміст див. № 50.

73. Охорона народного здоров'я та інші оповідання. — 2е вид. — X.; К.: Держвидав України, 1929.— 29 с

Зміст дна № 50.

74. Походження світу. — [422]: Укр. робітник, 1929.— 15 с

Зміст: Походження світу; «Нате й мій глек на капусту, щоб і я була Химка».

75. Походження світу та інші оповідання. — [423]: Держвидав України, 1929.— 20 с

Зміст див. № 51.

76. Походження світу та інші оповідання. — 2е вид. — X.; К.: Держвидав України, 1929.— 20 с.

Зміст див. № 51.

77. Про дядька Панаса та інші оповідання. — [424]: Держвидав України, 1929.— 19 с.

Зміст див. № 52.

78. Про дядька Панаса та інші оповідання. — 2е вид— X.; К.: Держвидав України, 1929.— 18 с

Зміст див. № 52.

79. Про село усмішки: (Збірка). — [425]: Держвидав України, 1929.— 184 с

Зміст: Те, до чого лицем слід повернутися; Те, до чого і лицем, і мордякою повертаються; І ВУЦВК, і Раднарком, і Держплан, і УЕР, і… і…; «Вівчарство»; «Молочарство»; Коли чорна запаска ночі полтавської луг обгортає; «У колехтиві»; Коли в голові «лій»; Як поліпшити своє господарство; Гінекологія; Ярмарок; Дід Матвій; «Головполітосвіта»; «Жінвідділ»; Освіта; «Село — техніка»; «Село — книга»; «Охорона народного здоров'я»; «Профос»; Жнива; На Гомільшу!; Пропащі люди; У хвості сила; Хто винен?; Так ні чорта й не вийшло; Про свині, про поросята, про ковбаси, про кендюх та про різні дуже смачні речі; Літ через п'ятдесят.

80. Різдвяний сон кобили вороної та інші оповідання. — [426]: Держвидав України, 1929.— 15 с

Зміст див. № 53.

81. Різдвяний сон кобили вороної та інші оповідання. — 2е вид. — X.; К.: Держвидав України, 1929.— 15 с

Зміст див. № 53.

82. Сійся, родися, жито, пшениця…: (Усмішки). — X.: Рад село, [427].— 63 с: іл.

Зміст: Весняна кампанія; Про колективізацію; Перекликаймося; «Земля оброботки требуєть»; «Вівчарство»; «Молочарство»; Косовиця; Машини!!!; «У колехтиві»; Коли в голові «лій»; Пошти що й здря…; Ану, хлопці, не піддайсь!; Про свині, про поросята, про ковбаси та про різні смачні речі; Як гусениця у дядька Кіндрата штани з'їла…; Що посовітуєш?!; Село німецьке.

Р е ц Довгоярський М. // Плуг, — 1930.— № 2.— С. 87–89.

83. Страхіття та інші оповідання. — [428]: Держвидав України, 1929.— 14 с

Зміст див. № 54.

84. Страхіття та інші оповідання. — 2е вид— X.; К.: Держвидав України, 1929.— 14 с

Зміст див. № 54.

85. Українізуємось: (Усмішки). — 5е вид. — [429]: Плужанин, 1929.— 32 с— (Гуморист, сер. «Весела книжка»: № 1).

Зміст див. № 27.

86. Усмішки: [430].— X.: Держвидав України, 1929–1930. Т. 1.— 1929.— 268 с.

Т. 2.— 1930.— 256 с. Зміст див. № 56.

то

87. Берлінський день. — X.: Книгоспілка, 1930.—46 с: іл.

Зміст. Поїхали; Приїхали; Клапті вулиці Берлінської; Берлінський день; Берлінські коні.

88. Вибрані твори. — 2е вид. — X.: Книгоспілка, [431].—128 с. Зміст Моя автобіографія; Дещо з українознавства; «Головполітосві та»; «Профос»; Як я рибу ловив; Вольовий спосіб; Леська; Джунглі; Ґвалт; Бережком… бережком!..; «Діва» й «Монах»; Кримська ніч; Кримський місяць; «Нате й мій глек на капусту, щоб і я була Химка»; Про чистку апарату на селі; Ану, хлопці, не піддайсь!; Про дядька Панаса, про ножиці та про ґудзика; Дід Матвій; Темна нічкапетрівочка; Ярмарок.

89. Вишневі усмішки закордонні—X.: Книгоспілка, [432].— 180 с.:іл.

Зміст Поїхали…; Приїхали; Клапті вулиці Берлінської; Берлінський день; Ну й народі; Was kostet? Zahlen?!; Розклад буржуазії; Не життя, а радість несподівана; «Зеє»; «їхній санаторій»; «Шеф»; Берлінські коні; Райхсохматдиг, Село німецьке; «Роиг les dames»; «Короп понімецькому»; Берлінські музеї; Берлін увечері; Берлінська українська держава; Як із Харкова зробити Берлін; Варшава; Як я, бувши за кордоном, не бачив М. Горького; Як переїхати митницю.

90. Ну й народ! / [433].— [434]: Книгоспілка, [435].— 44 с: іл.

З м і с т Ну й народ!; Was kostet? Zahlen?!; Розклад буржуазії; Не життя, а радість несподівана; «Зеє».

91. Усмішки: [436].— (X.]: Держвидав України, 1930. Т. 1.— 268, [4] с портр.

Т. 2.— 256, [437] с. Т. 3.— 256, [438] с. Т. 4.— 210, [439] с. Зміст диа № 56.

92. Усмішки кооперативні /Післямова В. Г. — [440]: Укр. робітник, [441].— 62 с. — (Дешева бка краси, письменства; № 325–326).

Зміст Найпекучіші справи споживчої кооперації; Кандидатурія; Про «ініціативу»; А ви думали як?!; Вибирайтесь; «Підкачала»; «Жилкооп»; Як збагатіти кооперативові; Як поліпшити своє господарство.

93. Як з Харкова зробити Берлін. — [442]: Книгоспілка, [443].— 43 с.: іл.

Зміст Як з Харкова зробити Берлін; «їхній санаторій»; «Шеф»; Село німецьке; Берлін увечері

94. Як я не бачив М. Горького. — X.: Книгоспілка, [444].— 47 с.: іл. Зміст Райхсохматдиг, Короп понімецькому; Берлінська українська

держава; «Роиг les dames*; Берлінські музеї; Як я, бувши за кордоном, не бачив М. Горького; Як переїхати митницю.

1931

95. Дід Матвій. — 3є вид, — X.: Літ. і мистецтво, 1931.— 16 с— (Мас. худож. бка).

96. «Доброхем». — X.: Літ. і мистецтво, 1931.— 24 с. — (Бка сучас. рад. літ.; № 2).

Зміст «Доброхем»; Як гусениця у дядька Кіндрата штани з'їла; От задача!; Різдвяний сон кобили вороної!; Як одне теля одного дядька било; Спробував.

1932

97. Запорожець за Дунаєм; Муз. комедія на 3 д, / Музика ГулакаАртемовського. — [445]: Рух, 1932.— 98 с.

1945

98. «Самостійна дірка» / Ред, В. Фесенко; Іл. А. Резніченка. — К.: Вид, газ. «Рад Україна», 1945.— 72 с: іл., портр.

Зміст «Дуглас»; Львів; Наша земля! Радянська земля!; Українськонімецька націоналістична державна дірка; Хлюсг, Самостійна і ні від кого не залежна історія; «Прем'єрміністр»; Попередники й нащадки; «Возсія вельтові світ разума»; Самостійний смітник; «Великомученик Остап Вишня».

Р е ц.: Мінчин Б. На озброєнні сміх//Вітчизна. — 1948.— № 11.— С. 167–182; Смолич Ю. Нові усмішки Остапа Вишні // Рад Україна. — 1945.— 11 квіт.

1947

99. Зенітка: (Вишневі усмішки) /Ред, Ю. Мартич; Худож. Беша. — К.: Рад. письменник, 1947.— 114 [446] с.

Зміст «Зенітка»; «Бліцкріг»; «Пряма наводка»; «Земельна рента»; Географія; «Страждання молодого Вертера»; Не вийде, пане ляше, на ваше; Васько, небіж мій; «І була в їх курочка ряба»; Діди наші та баби наші; Кукурікууу…; «Шершень»; Про замки та інші речі; Космічна катастрофа; «Нащо мені чорні брови»; «І живі ще, і здорові всі родичі гарбузові»; Ленінград і ленінградці.

1949

100. Веснакрасна: Вишневі усмішки / Ред Ф. Маківчук. — К.: Рад Україна, 1949.— 191 с: іл.

Зміст «Зенітка»: «Зенітка»; Хорошахороша дівчинка…; Доісторичний струменг, Запорожці; Ленінград і ленінградці; Веснакрасна; Недалечко… недалечко…; У Макара Онисимовича Посмітного; Діди наші та баби наші; Дідів прогноз; Лобогрійка; Ох, і Мотря ж Карпівна!; Дилда; На правильному шляху; Сільська Рада; «Рости, рости, ти, клендрево…»; Весна і весна; «Стежкидорожки»; А народ воювати не хоче.

Мисливські усмішки: Відкриття охоти; 3 крякухою на озері; Як варити і їсти суп із дикої качки; Дика коза; Дикий кабан, або Вепр; Бенгальський тигр; Вовки.

Р е ц.: Бережний В. Зброєю сміху//Вітчизна. — 1949.— № 11.— С. 179–180; Гундич Ю. «Веснакрасна»//Україна. — 1950.—№ З — С. 39; Полторацький О. Сила таланту//Літ. газ. — 1949.— 24 листоп.

1950

101. Вишневі усмішки: (Вибрані) / Іл. Беша. — К.: Держлітвидав, 1950.— 292 с: іл., 1 л. портр

Зміст. «Зенітка»: «Зенітка»; Хорошахороша дівчинка…; Доісторичний струмені; «Бліцкріг»;

Після війни: Господарі; У Макара Онисимовича Посмітного; Веснакрасна; Недалечко… недалечко…; Діди наші та баби наші; Якби моя бабуся встали; Ох, і Мотря ж КарпівнаЦ Каша з маслом; Запорожці; Двадцять тисяч тонн.

Ленінград і ленінградці: Любов; Ленінградки; Герої городагероя; «Рости, рости, ти, клендрево…»; Про замки та інші речі; «І була в них курочка ряба»; Дідів прогноз;, Дружнє листування; Лобогрійка; «Стежкидорожки»; Весна і весна; Голова під парасолькою; Про бур'яни; Уперта Маня; «Спринтер»; «А в неділю п'ю, п'ю…»; Іспит; «Нащо мені чорні брови»; Фізкультура!; Проти паліїв війни; Чолом; «Шершень»; І про вервечки, і про атомну бомбу; План Маршалла; Радіореферат noанглйському; Розбізонились; Перчіль у похід зібрався; На п'яті перстень; Турмерика; Штурм фортеці; Деголлеон; Тюрмасанаторій; Точна адреса; А народ воювати не хоче.

Мисливські усмішки: Відкриття охоти; Як варити і їсти суп із дикої качки; 3 крякухою на озері; Каченята плачуть; Дика гуска; Гагара; Вальдшнеп; Перепілка; Дрохва; Бекас; Заєць; Про мудрого зайця; Лисиця; Вовк; Ведмідь; Дикий кабан, або Вепр; Лось; Дика коза; Бенгальський тигр; Вовки; «Ружжо»; Екіпіровка мисливця; А ми глушимо…; Самі собі шкідники; Давайте стріляти; Київський зоосад

102. День і ніч: Вишневі усмішки /' Ред. Ю. Мельничук.—К.: Рад письменник, 1950.—204 с: іл.

Зміст У нас: Господарі; «Рости, рости, ти, клендрево…»; Запорожці; Веснакрасна; Недалечко… недалечко…; У Макара Онисимовича Посмітного; Діди наші та баби наші; Дідів прогноз; Лобогрійка; Ох, і Мотря ж Карпівна!; На правильному шляху; Сільська рада; Весна і весна; «Стежкидорожки»; Хорошахороша дівчинка…; Доісторичний струмент; Ленінград і ленінградці; Якби моя бабуся встали; Здоров'я трудящих; Дилда; Наша земля! Радянська земля!; Двадцять тисяч тонн; ФІзкультураГ

У них: Брехнею світ пройдеш, та назад не вернешся; «Великомученик Остап Вишня»; Чолом; Точна адреса; Тюрмасанаторій; Діла не наші — діла монарші; Деголлеон; А народ воювати, не хоче; Вовки; Бенгальський тигр; Тридцять срібних; Пекло тріщить; План Маршалла; Радіореферат поанглійському; Розбізонились; Перчіль у похід зібрався…; На п'яті перстень; Турмерика; Штурм фортеці.

Рец.: Білоус Д. Поет гумору і сатири /,/ Літ. газ. — 1950.—20 жовт.; Макивчук Ф. Сатира и юмор Остапа Вишни // Правда Украйни. — 1950.— З дек.; Подлесная Г. У нас и у них // Сов. Украйна. — 1951.— № 3.— С. 120–123.

103. Збірка фейлетонів / Ред. КХ Доленко. — К.; Держполітвидав УРСР, 1950.—47 с.

Зміст: Про честь і ганьбу; Чолом; «От у нас на хуторі!»; Куркулі; Лис Микита; Іван Явір; «Хитрий Панько»; Говорила, балакала; Дилда; «Еврика»; Сутана та тіара.

1951

104. Молоді будьмо!: (Усмішки) / Ред. Б. Чайковський; Іл. В. Гливенка. — К.: Молодь, 1951.—79 с: іл.

Зміст: Якби моя бабуся встали; Хорошахороша дівчинка…; Запорожці; Ленінград і ленінградці; Доісторичний струмені; «Еврика»; Василь Іванович; Відкриття охоти; 3 крякухою на озері; Самі собі шкодимо.

1952

105. А народ війни не хоче/Ред. Ф. Маківчук.—К.: Рад Україна, 1952.—64 с: іл. — (Бка «Перця»; № 5).

Зміст: Перчіль у похід зібрався; А народ війни не хоче; Трагедія в джунглях; Штурм фортеці; Турмерика; Тюрмасанаторій; Деголлеон; Сутана та тіара; Радіореферат поанглійському; Українськонімецька націоналістична самостійна дірка; Брехнею світ пройдеш, та назад не вернешся; Вовки; «Еврика».

106. Брехнею світ пройдеш, та назад не вернешся: (Гуморески). — К.: Держлітвидав, 1952.— 20 с: іл.

Зміст: Брехнею світ пройдеш, та назад не вернешся; Українськонімецька націоналістична самостійна дірка.

107. Мудрість колгоспна: (Вишневі усмішки) / Ред. Ф. Маківчук. — К.: Рад, письменник, 1952.—130 с: іл.

Зміст Народна гордість; Хліборобське свято; «Хай хоч каміння з неба падає»; Конденсація мудрості; Колгоспниця з Верховини; Щаслива путь!; Як ковбаса та…; «Коні не винні»; «Ой коню, мій коню.»»; Розукрупнений голова; «Погодинний графік» тітки Секлеги; Кукурудза і сало; Тяжка хвороба; Жарти; Мрійники; Не сваріться!; «Зоре моя вечірняя.»; У ніч під Новий рік; Домінялись; «Ростіть, ростіть…»; Самохідна комора; Кочівники; По ревізії; Бур'яни — геть з поля; Ой дуб, дуба, дуба…

Рец, Бережний В, Більше гострої сатири!//Вітчизна. — 1953.— № 5.— С 175–177.

1953

108. Діла наші і діла не наші: (Гуморески). — К.: Держлітвидав, 1953.— 76 с

Зміст «Зенітка»; Доісторичний струмені; Тяжка хвороба; Кочівники; «Зоре моя вечірняя…»; У ніч під Новий рік; Самохідна комора; Ох, і Мотря ж Карпівна!; Діди наші та баби наші; Іван Явір; «Нащо мені чорні брови»; «І живі ще, і здорові всі родичі гарбузові»; Космічна катастрофа; Тридцять срібних; Брехнею світ пройдеш, та назад не вернешся; Українськонімецька націоналістична самостійна дірка; Сутана й тіара; Тюрмасанаторій; Турмерика; Діла не наші — діла монарші.

1954

109. Вибране / Ред Ол. Пархомовська; Іл. В. Литвиненка; Портр худож. М. Чепіка. — К.: Держлітвидав, 1954.—431 с: іл.; 9 л. іл., портр.

Зміст Мисливські усмішки: Відкриття охоти; Як варити і їсти суп із дикої качки; Лисиця; Про мудрого зайця; Заєць; Бекас; Вальдшнеп; Вовк; Ведмідь; Дикий кабан, або Вепр; Перепілка; Гагара; Дика гуска; Лось; Дика коза; «Ружжо»; Давайте стріляти!; З крякухою на озері; Дрохва; Каченята плачуть; Вовки; Екіпіровка мисливця; Київський зоосад; Лебідь; А ми глушимо…; Самі собі шкідники; Короп; Сом; Олекса Іванович.

Діди наші та баби наші: Народна гордість; «Зенітка»; Якби моя бабуся встали; Діди наші та баби наші; Ох, і Мотря ж Карпівна!; Кочівники; У иіч під Новий рік; «Ростіть, ростіть…»; «Зоре моя вечірняя…»; Тяжка хвороба; «Погодинний графік» тітки Секлети; Кукурудза і сало; По ревізії; Самохідна комора; Розукрупнений голова; Як ковбаса та…; Жарти; Бур'яни — геть з поля!; Домінялись; Уперта Маня; Про замки та інші речі; Лобогрійка; «Стежкидорожки»; Голова під парасолькою; Про бур'яни; Не сваріться!; Ой, коню, мій коню…; «Рости, рости, ти, клендрево…»; Ой дуб, дуба, дуба…; Дідів прогноз; Мрійники.

Самостійний смітник: «Великомученик Остап Вишня»; Українськонімецька націоналістична самостійна дірка; Хлюст; Самостійна і ні від кого не залежна історія; «Прем'єрміністр»; «Попередники й нащадки»; Самостійний смітник; «Возсія вельтові світ разума».

Отак і пишу: Ленінград і ленінградці; Запорожці; Таланти; Фізкультура!; «Нащо мені чорні брови»; «І живі ще, і здорові всі родичі гарбузові»; «Калиновий Гай»; «Калиновая Роща»; Про Сергія Воскрекасенка; Про Степана Олійника; Про Дмитра Білоуса; Все життя з Гоголем; Отак і пишу.

Те ж. — 1954.—432 с: іл.; 1 л. портр

Р е ц.: Бурляй Ю. Поетичний гумор, бойова сатира / / Літ. газ. — 1954.— 18 листоп.; Ящук П. Зброєю сатири//Рад. Волинь. — 1955.—25 січ.; Ящук П. Радісний творчий підсумок // Жовтень. — 1955.— № 2.— С. 107–110.

110. Мисливські усмішки /Ред Ф. Маківчук; Іл. В. Литвиненка. — К.: Рад Україна, 1954.—63 с: іл. — (Бка «Перця»; № 14).

Зміст Відкриття охоти; Заєць; Вальдшнеп; Бекас; Лисиця; Вовк; Дика гуска; Як варити і їсти суп із дикої качки; Дикий кабан, або Вепр.

111. Отак і пишу: (Усмішки) / Ред. О. С. Дяченко. — К.: Рад. письменник, 1954.—95 с— (Бка укр. оповідання).

Зміст Отак і пишу; Все життя рядом; Нещасне кохання; Сорняк; Думало; Діла йдуть; На вербі груші…; Ділов, ділов…; Короп; Сом; Олекса Ічанович.

1955

112. Великі ростіть: Усмішки: Для мол. шк. віку / Ред, І. Соболь; Іл. В. Гливенко. — К.: Молодь, 1955.—64 с: іл.

Зміст: У новому році — все нове, хороше!; Геометрія; Федько Зошит; Паралелепіпед; Фазан; Лебідь; Василь Іванович; Як ми колись учились; Все життя з Гоголем; Петрик, Резеда та бариня.

Р е ц.: Білоус Д. Остап Вишня — для дітей // Вітчизна. — 1956.— № 2.— С. 174–177; Бойко Г. Цікава, весела книжка // Дніпро. — 1955.— Ка 12.— С. 113–115; Скорський М. Для юного читача//Рад, Поділля. — 1956.— 1 квіт.

113. Усмішки / Ред В. П. Пасічний. — К.: Рад, письменник, 1955.— 75 с.: іл.

Зміст Квадратногніздова ковбаса; Щоб ні в кого не було такого; Не забуваймо; Охороняймо природу; Загибель кар'єри; Дзвонарі; Помирилися; їду до Москви; Про механізацію; Перший диктант; «У курсі дєла…».

1956

114. Твори: В 2 т. / Ред і вступ, ст. Ф. Маківчука. — К.: Держлітвидав УРСР, 1956.

Т. І,— XII, 461 с, 1 л. портр.

Зміст 1. Перші усмішки (1921–1930 pp.): Моя автобіографія; Як ми колись учились; Про механізацію; Отакі в нас колись були на селі клуби; «Ох, і лікували нас…»; «Жінвідділ»; «Земля оброботки требуєть»; Дід Матвій; Ярмарок; Ще як сільбудів не було; «Гіпнобаба»; Ану, хлопці, не піддайсь!; Про свині, про поросята, про ковбаси, про кендюх; Не забувайте; Ага, будеш?!; Як гусениця в дядька Кіндрата штани з'їла; Мед; Страхіття; Походження світу; «Божеське»; Страшний суд; Чудо; Самі тобі чудеса!; Ви їх по категоріях!; Господу богу помолимось; От вам і «та»; Та й борись!; Що може іноді вийти, як не додумає хтось, хоч би він був окрвиконкомом; Читайте вголос!; Що з сільськогосподарським журналом робити?; От задача; Сусіди лихії — вороги тяжкії; Отака мати…; Сон кобили вороної; Голосномовець; «Говорили ото нам»; «Свято врожаю»; Він такий, він може…; Що посовітуєш?!; Теорія без практики; Як одне теля одного дядька било; «Підкачала»; Що краще?; «Нравствінная робота»; Як я рибу ловив; Псьол; «Рибка плаває по дну»; Сімферополь — Ялта; Там, де цар пішки ходили…; Гори; «Діва» й «Монах»; Море; Бережком… бережком!; По камбалу!; На вітрилах; Туристи; Кримська ніч; Кримське сонце; Понад туманами; Берлінська українська держава; «Плуг»; «Вісті» 1924 року, «Понеділок»; Так ні чорта й не вийшло; Хто винен?; Народна артистка; Юра Гнат.

2. Гуморески та фейлетони (1944–1950 pp.): «Зенітка»; Доісторичний струмент. Українськонімецька націоналістична самостійна дірка; Хлюсг, Самостійна і ні від кого не залежна історія; «Прем'єрміністр»; Попередники й нащадки; Самостійний смітник; «Возсія вельтові світ разума»; «Великомученик Остап Вишня»; Брехнею світ пройдеш…; Наша земля! Радянська земля!; Ленінград і ленінградці; Хорошахороша дівчинка…; Діди наші та баби наші; Уперта Маня; Про замки та про інші речі; Якби моя бабуся встали; Запорожці; Веснакрасна; Недалечко… недалечко…; Дилда; Весна і весна; Сільська Рада; На правильному шляху; У Макара Онисимовича Посмітного; Дідів прогноз; Лобогрійка; «Стежкидорожки»; Голова під парасолькою; Про бур'яни; Кочівники; Рости, рости, ти, клендрево…; Фізкультура!; Ох, і Мотря ж Карпівна!..; У ніч під Новий рік; «Ростіть, ростіть…; «Зоре моя вечірняя…»; Тяжка хвороба; «Погодинний графік» тітки Секлети; Кукурудза і сало; По ревізії; Самохідна комора; Розукрупнений голова; Тридцять срібних; Діла не наші — діла монарші; Пекло тріщить; Сутана й тіара. Т. 2.— 409 с.

Зміст Гуморески та фейлетони (1950–1955 pp.): Господарі; Народна гордість; Таланти; Як ковбаса та…; Жарти; Бур'яни геть з поля!; Домінялись; Не сваріться!; Ой коню, мій коню; Ой дуб, дуба, дуба…; Ділов, ділов…; Нещасне кохання; Діла йдуть; На вербі груші; Не забуваймо; Думало; Сорняк; Загибель кар'єри; Щоб ні в кого не було такого; Охороняймо природу; Помирилися; Дзвонарі; Відкриття охоти; Як варити і їсти суп із дикої качки; Лисиця; Про мудрого зайця; Заєць; Бекас; Вальдшнеп; Вовк; Ведмідь; Дикий кабан, або Вепр; Перепілка; Гагара; Дика гуска; Лось; Дика коза; «Ружжо»; Давайте стріляти!; З крякухою на озері; Дрохва; Каченята плачуть; Екіпіровка мисливця; Лебідь; Короп; Сом; Олекса Іванович; Київський зоосад; А ми глушимо…; Самі тобі шкідники; Мрійники.

Про дітей: Перший диктант; Василь Іванович; Біля річки; Федько Зошит; Геометрія; Паралелепіпед; В новому році — все нове, хороше!; Гвоздика; Фазани; Зимовий день; Чудесні пташки; Веселі артисти; Солов'яча яєчня; Капітан і гарпунник; Петрик, Резеда та бариня.

Літературномистецькі усмішки: Все життя з Гоголем; Отак і пишу; «Калиновий Гай»; «Калиновая Роща»; «Нащо мені чорні брови»; «І живі ще, і здорові всі родичі гарбузові»; Про Сергія Воскрекасенка; Про Степана Олійника; Про Дмитра Білоуса; «У курсі дєла…»

Р.е ц.: Басенко К. Смех Остапа Вишни//Правда Украйни. — 1956.— 28 июля; Бурляк Ю. «Усмішки» Остапа Вишні // Колгосп, село. — 1956.— II верес; Гринько Д. Вимогливий митець слова//Вітчизна. — 1956.— № 10.— С. 179–182; Дзеверін І. Остап Вишня сміється//Літ. газ. — 1956.—9 серп.; Кравченко Є. Народний письменник // Дніпро. — 1956.— № 10.— С. 124–127; Литвинов В. Молодість таланту // Київ, комсомолець. — 1956.—20 лип.; Неділько Г. Зброєю сатири і гумору // Рад Крим. — 1956.—4 верес; Речмедін В. Вишнева усмішка народу нашого//Рад, культура. — 1956.—24 черв.; Рильський М. Наш Остап Вишня//Рад. Україна. — 1956.—28 черв.

115. Нещасне кохання: (Усмішки). — К.: Держлггвидав УРСР, 1956.— 107 с.

Зміст Нещасне кохання; Народна гордість; Щоб ні в кого не було такого; Не забуваймо; Кукурудза і сало; Привіт! Привіті; Мрійники; Сорняк; «Коні не винні»; Дзвонарі; Метикований голова колгоспу; Новорічні подарунки; На вербі груші…; Діла йдуть; Думало; Бур'яни — геть з поля; Не сваріться; Жарти; Як ковбаса та…; Ділов, ділок..; Щука.

Р е ц.: Чехівський О Майстерність гумориста // Рад. Поділля. — 1956.—20 жовт.

1957

116. Привіт! Привіт!: [447] / Упоряд. Ф. Ю. Маківчук. — К.: Рад письменник, 1957.—497 с, портр.

Зміст: Фейлетони 1919–1955 pp.: Про велике чортзнащо!; Лондонська конференція прем'єрів; У школі; Демократичні реформи Денікіна; Як ми колись учились; Чортзначого не візьмем; Ох, і лікували нас…; Ярмарок; Гіпнобаба; Походження світу; Самі тобі чудеса; Що може іноді вийти, як не додумає хтось, хоч би він був окрвиконкомом; Теорія без практики; «Нравствінная робота»; Понад туманами; Запорожець за Дунаєм; Вячеслав; У Донбасі; Невдалий початок; Київ — Харків; Перша подорож; Реготуни; Силос; Кукурікууу…; Несмачний чай; «Чудило»; Помазок; Пекло тріщить; Лис Микита; Молочарство; Роди, земле, жито, пшеницю…; От у нас на хуторі; «Страждання молодого Вертера»; І живі ще, і здорові всі родичі гарбузові; Це ми про сапачку; Такий артикул має бути…; По хазяйському треба; Десятеро; Космічна катастрофа; Весняне; Симентальський профіль; Вівчарство; Фейлетоністи; Василь Яременко; Ганна Петрівна ЗатиркевичКарпинська; «У курсі дєла…»; Думаю собі та й думаю… З циклу «Самостійна дірка»: «ЛИ2»; Львів; Чолом; «Хитрий Панько»; Курячий сміх; «Святі та божі»; Далі ще цікавіше буде; Ревище; Дуже самостійний гімн; Про честь і ганьбу; Самостійна економіка; Військовотеоретична дискусія; Про танці; «А тую шептуху та по бандитському вуху»; Два чоботи — пара; Замерзає самостійність; Що ж вам, хлопці, порадити?; Минуле і сучасне; «Ще не вмерла ваша дірка»; «Дух одвічної стихії»; І чорт уже відмовляється; Брехнею світ пройдеш, та назад не вернешся.

Вибрані фейлетони 1956 p.: Друзі — перчани; Привіт! Привіті; Новорічні подарунки; Тихше, ради бога!; Хазяїн і «хазяї»; А чи…; Несподівані наслідки; Щука; Мракобісся; Од бузини до колодязя; Першотравневий привіт!; Погана хвороба; Не в тім сила, що кобила сива…; Historia minningitica; Лежачий камінь; Приємна зустріч; Не дихне, як не збрехне; Ти добич дай!; Голуби в небі; Лист до чорта в пекло; А кому, справді, сором?; Пан директор; Але не в тещі справа…; Ой, гадюка!

Рец.: Косматенко А. «Привіт, привіт»//Літ. газ. — 1958.— 19 серп.

117. Самі тобі чудеса!: Гуморески. — К.: Держлітвидав УРСР, 1957.— 27 с: іл.

Зміст Походження світу; Страшний суд; Самі тобі чудеса!; «Божеське»; Чудо; Сутана й тіара.

118. Фейлетони 1956 року / Ред Ф. Маківчук. — К.: Рад. Україна, 1957.—64 с: іл.; 1 л. портр. — (Бка «Перця»; № 27).

Зміст Привіт! Привіт!; Не дихне, як не збрехне; Ти добич дай!; Голуби в небі; Лист до чорта в пекло; Лихі люди; А кому, справді, сором?; Пан директор; Але не в тещі справа…; Ой, гадюка!

1958

119. Дітям: [448] / Іл. І. Філонова. — К.: Дитвидав УРСР, 1958.— 77 с: іл.

Зміст Панська ялинка; Перший диктант, Петрик, Резеда та бариня; Перша подорож; Василь Іванович; Веселі артисти; Солов'яча яєчня; Чудесні пташки; Фазани; «Самокатун — на всіх наїздун»; Федько Зошит; Геометрія; Паралелепіпед; Біля річки; Гвоздики.

120. Мисливські усмішки: [449].— К.: Держлітвидав УРСР, 1958.— 234 с: іл.

Зміст Від автора; Рильський М. Щось як передмова. — С. 7–8; Ні пера, ні пуху; Відкриття охоти; А ми глушимо…; Лисиця; Як варити і їсти суп із дикої качки; Про мудрого зайця; Вальдшнеп; Вовк; Ведмідь; Перепілка; Заєць; Гагара; Лось; Самі тобі шкідники; Дика коза; Бекас; «Ружжо»; Давайте стріляти; 3 крякухою на озері; Дикий кабан, або Вепр; Дрохва; Каченята плачуть; Вовки; Екіпіровка мисливця; Київський зоосад; Бенгальський тигр; Лебідь; Реготуни; Дика гуска; Сом; Щука; По камбалу!; Як я рибу ловив; Короп; Олекса Іванович; Епілог.

121. Самі тобі чудеса!: Гуморески. — К.: Держлітвидав УРСР, 1958.— 29 с: іл.

Зміст. Походження світу; Страшний суд; Самі тобі чудеса!; «Божеське»; Чудо; Усе зрозуміло; Сутана й тіара.

122. Самостійний смітник: [450].— К.: Держлітвидав УРСР, 1958.—47 с.

Зміст Брехнею свгг пройдеш, та назад не вернешся; Про велике чорт зна що!; Берлінська українська держава; Тридцять срібних; Попередники й нащадки; «Прем'єрміністр»; Українськонімецька націоналістична самостійна дірка; Самостійна і ні від кого не залежна історія; Самостійний смітник; «Возсія вельтові світ разума»; «Великомученик Остап Вишня».

123. Усмішки / Іл. В. Литвиненка; Портр худож. М. Чепіка. — Ужгород: Закарп. обл. видво, 1958.—524 с.

Зміст Мисливські усмішки: Як я рибу ловив; «Рибка плаває по дну»; По камбалу!; Відкриття охоти; Як варити і їсти суп із дикої качки; Лисиця; Про мудрого зайця; Заєць; Бекас; Вальдшнеп; Вовк; Ведмідь; Дикий кабан, або Вепр; Перепілка; Гагара; Дика гуска; Лось; Дика коза; «Ружжо»; Давайте стріляти!; З крякухою на озері; Дрохва; Каченята плачуть; Екіпіровка мисливця; Лебідь; Короп; Сом; Олекса Іванович; Київський зоосад; А ми глушимо; Самі собі шкідники; Мрійники.

Діди наші та баби наші: Моя автобіографія; Як ми колись учились; Про механізацію; Отакі в нас колись були на селі клуби; «Ох, і лікували нас..»; «Жінвідділ»; «Земля оброботки требуєть»; Дід Матвій; Ярмарок; Ще як сільбудів не було; «Гіпнобаба»; Ану, хлопці, не піддайсь!; Про свині, про поросята, про ковбаси, про кендюх та про різні дуже смачні речі; Не забувайте; Ага, будеш?!; Як гусениця у дядька Кіндрата штани з'їла…; Мед; Походження світу; Страшний суд; Чудо; Самі тобі чудеса; Що може вийти, як не додумає хтось, хоч би він був окрвиконкомом; Читайте вголос!; Що з сільськогосподарським журналом робити?; От задача; Сусіди лихії — вороги тяжкії!; Отака мати…; Він такий.» він може; Теорія без практики; Як одне теля одного дядька било; Що краще?; «Нравствінная робота»; Сімферополь — Ялта; Там, де цар пішки ходили…; Гори; «Діва» й «Монах»; Море; Бережком… бережком…; На вітрилах; Туристи; Кримська ніч; Понад туманами; Так ні чорта й не вийшло; Хто винен?; «Зенітка»; «Велико мученик Остап Вишня»; Брехнею світ пройдеш, та назад не вернешся; Діди наші та баби наші; Якби моя бабуся встали; Веснакрасна; Недалечко… недалечко…; Дилда; Весна і весна; У Макара Онисимовича Посмітного; Дідів прогноз; «Стежкидорожки»; «Кочівники»; «Рости, рости, ти, клендрево…»; Фізкультypal; У ніч під Новий рік; Кукурудза і сало; «Погодинний графік» тітки Секлети; По ревізії; Сутана й тіара; Народна гордість; Як ковбаса та …; Ой дуб, дуба, дуба …; Ділов, ділов …; Нещасне кохання; Діла йдуть; На вербі груші; Загибель кар'єри; Помирилися; Дзвонарі; Отак і пишу.

1960

124. Вишневі усмішки; Вибр. гуморески та фейлетони (1921–1955 pp.) / Упоряд. текстів Ф. Маківчука. — К.: Держлітвидав УРСР, 1960.— 481 с.

Зміст Моя автобіографія; За дітей; Як ми колись учились; «Ох, і лікували нас…»; Ярмарок; Ще як сільбудів не було; «Гіпнобаба»; Як гусениця у дядька Кіндрата штани з'їла…; Походження світу; Самі тобі чудеса; Теорія без практики; «Нравствінная робота»; Псьол; Сімферополь — Ялта; Гори; «Діва» й «Монах»; Бережком… бережком!..; Море; По камбалу!; Туристи; Кримське сонце; Понад туманами; Запорожець за Дунаєм; «Зенітка»; «Великомученик Остап Вишня»; Дуже самостійний гімн; Курячий сміх; «Святі та божі»; Далі ще цікавіше буде; Ревище; Замерзає самостійність; Минуле й сучасне; «Ще не вмерла ваша дірка»;Перша подорож; Уперта Маня; Якби моя бабуся встали; Кукурікууу…; «Чудило»; Помазок; Силос; Десятеро; Дідів прогноз; «Стежкидорожки»; У ніч під Новий рік; Ой дуб, дуба, дуба…; Ділов, ділов…; Нещасне кохання; Привіт! Привіт!; Хазяїн і «хазяї»; Од бузини до колодязя; Ой, гадюка!; Погана хвороба; Думало; Сорняк; Охороняймо природу; Але не в тещі справа…; Дзвонарі; Відкриття охоти; Як варити і їсти суп із дикої качки; Лисиця; Про мудрого зайця; Вальдшнеп; Ведмідь; Дикий кабан, або Вепр; «Ружжо»; Дика коза; Реготуни; Каченята плачуть; Екіпіровка мисливця; Сом; Щука.

125. Сутана і тіара; Три оповідання. — Ужгород: Закарпат. обл. видво, I960.— 16 с

Зміст: Походження світу; Страшний суд; Сутана і тіара. Р е ц.: Логвиненко М. Суд нещадний і справедливий // Войова атеїст. — I960.— № 3.— С. 61–62.

1961

126. Вишневі усмішки кримське [451] / Впоряд, та вступ, ст. М. Богуцького; Іл. Ю. Белькович. — Сімферополь: Кримвидав, 1961.— 121 с: іл., 1 л. портр.

Зміст. Богуцький М. Про Остапа Вишню та його «Вишневі усмішки кримські». — С. З—8; Сімферополь — Ялта; Крим; Море; Гори; Там, де цар пішки ходили…; Гурзуф; Туристи; «Природа й люди»; На вітрилах;

По камбалу; Бережком… бережком!..; «Діва" й «Монах»; Кримська ніч; Кримський місяць; Кримське сонце; Пляж; Капітан і гарпунник; Ой ти, зимушка, зима…; Приміт.

127. Хазяйновитий бог: (Гуморески). — К.: Держлітвидав УРСР, 1961.—16 с.

Зміст: Походження світу; Страшний суд; Хазяйновитий бог; Усе зрозуміло; Справи божі.

1962

128. А в неділю п'ю, п'ю..» [452].— К.: Молодь, 1962.—102 с: іл.

Зміст: Бур'яни — геть з поля!; Помирилися; Сорняк; Кочівники; «Погодинний графік» тітки Секлети; По ревізії; Силос; Несмачний чай; Та й борись!; Що посовітуєш?!; На вербі груші; «А в неділю п'ю, п'ю…»; Іспит; Про бур'яни; Як варити і їсти суп із дикої качки; Дикий кабан, або Вепр; Дрохва.

129. Вишневі усмішки. — К.: Держлітвидав УРСР, 1962.— 336 с Зміст: Моя автобіографія.

Вибрані гуморески та фейлетони — 1923–1956 pp.: Як ми колись учились; Ох, і лікували нас…; Ярмарок; «Гіпнобаба»; Походження світу; Теорія без практики; «Нравствінная робота»; Понад туманами; Вячеслав; Київ — Харків; Перша подорож; Силос; Кукурікууу…; «Чудило»; Помазок; Лис Микита; От у нас на хуторі; Похазяйському треба; Десятеро; Космічна катастрофа; Привіт! Привіт!; Тихше, ради бога!; Хазяїн і «хазяї»; Несподівані наслідки; Од бузини до колодязя; Погана хвороба; Historia menningitica; Не дихне, як не збрехне; А кому, справді, сором?; Але не в тещі справи…

З циклу «Самостійна дірка»: ЛИ2; Львів; Чолом; Курячий сміх; «Святі та божі»; Далі ще цікавіше буде; Дуже самостійний гімн; Військовотеоретична дискусія; Про танці; «А тую шептуху та по бандитському вуху»; «Ще не вмерла ваша дірка».

Мисливські усмішки: Відкриття охоти; Лисиця; Про мудрого зайця; Ведмідь; Каченята плачуть; Відкритий лист до прокурора УРСР; Екіпіровка мисливця; Київський зоосад; Щука; Реготуни.

Літературномистецькі усмішки: Гнат Юра; Мистецькі силуети. Олександр Довженко; Василь Яременко; Ганна Петрівна ЗатиркевичКарпинська; «У курсі дєла…»; Думи мої, думи…

130. Перший диктант: (Оповідання): Для мол. шк. віку / Іл. А. Базилевич. — К.: Дитвидав УРСР, 1962.—32 с: іл. — (Домаш. бчка школяра).

Зміст: Перший диктант; Геометрія; Федько Зошит; Паралелепіпед.

1963

131. Твори: В 7 т. / Редкож: Д. Білоус та іяі; Упоряд, та під гот, текстів Ф. Ю. Маківчука та В. О. ГубенкоМаслюченко; Вступ, cv. Ф. Махівчука; Приміт. склав І. Дузь, — К.: Держлітвидав УРСР, 1963–1965.

Т. It Фейлетони. Гуморески. Усмішки, 19J9—1924 / Ред. А. І щук. — 1963.— 397 с: иь, 5 я. іл; 1 портр.

Зміст Маківчук Ф. Остап Вишня. — С. 5—22; Демократичні реформи Денікіна; Про велике чорт зна що; Антанта; «Художня» критика; Чудака, їйбогу! «Діли небесні»; Страшний суд; Над преріями плачу; Лист із села; Ще як сільбудів не було; Кабаре; У школі; Про Бахмутського, про Укрторг, про Вукоопспілку і про інших, іже імена їхні ти, господи, й сам не знаєш; Tempora mutantur; Про протоки; Спеціально дворянський; Про «Южбюро всепопдякондякпаламар» ВЦСПС; «Кустарі»; «Приідіте, посліднєє цілуванк…»; Про «сестриць та братців»; Про виконкоми культурні та про миші літературні; Що скоїлося в Італії; Муссолінї править; «Робітниче законодавство; Умовив; «Усипка, утечка, усушка й утруска»; Дружні поради; За дідей; Щаслива людина; Певний спосіб; Страхіття; Антанта — значить згода; Пісочок; Заплуталась божа справа; Яка невдячність?!; Бо то ж таки папа, а то Анатоль Франсг, Пора вже; Та й борись!..; «Бухгалтера»; Цеп на Муссоліні; Стара штука; А що робити?; Не займайте, хай йому хрін!; Усе зрозуміло; 3 царями нехарашо; Газета — дуже велике діло; А божа справа заплутується; Відповідь на меморандум англійського його величества уряду; Як Керзон у Білому морі рибу ловив і що з того всього може вийти; «Государиться…»; Як я рибу ловив; Страшні бої почалися!; Історія після «Історії однієї історії»; Церква на гастролях; Походження світу.

Вишневі усмішки сільські: Подорожні враження; «Земля обработки требуєть»; Отакі в нас колись були на селі клуби; «Жінвідділ»; Як ми колись учились; «Село — книга»; Мед; Пропащі люди; «Ох, і лікували нас…»; У хвості сила; На Гомільшу!

Вишневі усмішки київські: Харків — Київ; Київські чудеса; Сліпці; Пролетарський сад; До ліги його!; «Імені Шевченка»; «ЕОССАГГРЦ»; Тіпун Вам на язик!; Всесоюзна сільськогосподарська виставка; Радуйся, жінко українська!; «Полтавський бій»; Хіба тепер?! От ми!..; Що може іноді вийти, як не додумає хтось, хоч би він був окрвиконкомом; Дмитрівська власть працює; «Стребилівка»; На перший приз; Залізна логіка; На конкурс; Ну куди його?; Для вас, коториї…; Справи божі; Письменники; Радянізащя церкви; Не помиліться, будь ласка; Кого до Рад вибирати; Хазяйновитий бог; А ми, так сказать, підсумуємо!; «Плуг»; І тоскно буде… і журно буде…; Нічого нарікати!; «Понеділок»; Чи обновляються?; Прекрасний і найпевніший спосіб забагатіти; «Соціалісти»; До логічного краго; Старе це, як світ; Про Платона, архієпископа американського, про нову сповідь, про гроші, про платонівський банк та про інші канони «російської» святої православної церкви апостольської; «Отець Килина»; Самі тобі чудеса; Про щасливців у світі білому; А ви отакі; Попавсь?!; Не дурак король…; Та до яких же це пір?!; Такий досвід — і не оцінили!; Вечорниці; Не забувайте…; Щось воно так витанцьовується, що і в чоботях, і штанях цього року ходитимемо; «Вісті» 1924 року; Пошли, доле, всім такої смерті; Ніц не бендзе!; Та полвгодьте ж, хай вам щастя!; «Пожалуйте!»; Знайте всю правду!; От як у нас!; І тут ми пасемо задніх…; Що ви, батюшечко, хай з вами всі святі будуть!..; Як з головного отамана сама «могила» залишилась; 81 бабі і дякую, і привіт; Про свині, про поросята, про ковбаси, про кендюх та про різні дуже смачні речі; Реп'яшки, 1923–1924; Приміт.

Т. 2: Усмішки. Гуморески. Фейлетони, 1924—Ї925 / Ред. А. І щук. — К.: Дніпро, 1964.— 391 с: іл.; З л. іл.

Зміст Ленін; Хто винен?; Слухайте, календарники, хіба я вам пасхалія?; «Лісова пісня»; Геexl ПоберррежиисьШ; «Галька»; От тобі й маєш!; По інстанціях!; Ось послухайте, харків'яни, що в нас було; Що правда, то правда!; Уміти треба; Про життя ховрашине радісне; Нічого не поробиш: готуймося!..; Як раду тій землі дати; Щоб не забути; Скоро літатимемо; Чий Шевченко?; Київ; Прооопали шкідники!; Готуємось…; Про товарову інтервенцію; «Полова проблема»; Чи варт?; Найпекучіша справа та що вона значить…; Прекрасні способи; Як гусениця у дядька Кіндрата штани з'їла…; Дуже важливі справи і як їх вирішити; Сільське господарство; Бережіть ліси; «Подарунки»; Цирк В. Труцці і Н. Нікітіна; Що робити?; Великдень»; Щоб навпаки…; Поспішайте, православні; Не так уже й страшно!; Характерне явище; «Лиха іскра поле спалить, сама щезне»; «Про лицарів, що животи свої на вівтар вітчизни великої збирались були покласти»; Не інакше, як отак; Горе велике; Селянська виграшна позика; Війну «чудесам»; «Не поможуть старій бабі ні мазі, ні каплі»; Паскудне слово; «Наталка Полтавка»; Вибори; Вибори на селі; Так… так їх!; Дорого це все коштує; Ага, будеш?!; Ах, молодість!..; Кров і сльози; Збільшити продукційність праці!; Щоб селянство вас поважало; Щоб не вичистили; От вам і «та»!; Про продукційність праці у сільському господарстві та про те, як тую продукційність збільшити; Добре придумано; «Геть сором»; Пролеткульт і сільське господарство; Про чистку апарату на селі; Кому що…; Найпекучіші справи споживчої кооперації; Охорона материнства й дитинства; Про комуну, трактор та укрсільмаштрестівську веремію; Що таки мудро — то таки мудро!; Борімось за книжку!; Земля — Місяць — Марс; Та вчіться ж!; Вирішив!; Вперед, хлопці!; Хмара; Ви їх по категоріях; «Чудо»; Сьома на селі революція; Важкі часи настали…; «І хліб пекти, й по телята йти…»; Пишіть… Пишіть…; Компанійка; Чабанам привіт!; Діла єгипетські; Про «дорослий» бюлетень; Талановитий народ!; Як найкраще навчити все село грамоти; «Дев'яносто сім»; Гірше совки озимої; гірше «уравнительного» податку!; Та й чого замовкли?; Рефлекси; Це вибори не погані; Ось як!; Тепер не штука; Чорт його знає як?!; «Щоб і хліб родився! Щоб і скот плодився!»; Театр імені Заньковецької; Сон кобили вороної; Сімферополь — Ялта; Крим; «Діва» й «Монах»; Туристи; Там, де цар пішки ходили…; Кримська ніч; Кримський місяць; Море; Гори; На вітрилах; Кримське сонце; Життя татарчине; Гурзуф; Бережком!.. Бережком!..; По камбалу!; «Комплекси учительські»; На з'їзді; «Благословеніє господнє на вас; Причини й наслідки; Наші не вміють; Про «Всесвіт»; «Пойдем, милая моя, в рошу слушать соловья…»; П'ять літ; «Піп, дяк, два околодочних, бандурша й я…»; Нова дефензива; Юра Гнат; «Аїда»; «Руль» на трупи!; Справа це дуже заплутана; Є й там хороше; «Пожалуйте»; Круті часи; Дивіться…; «Мерзость запустения»; От задача!; Минається; Котиться!; Треба ж якось вирішити; «Середовий младенчик»; Все спокійно…; Старі люди — мудрі люди…; Хай нарве! І здорово!; Горе; Чудо.

Реп'яшки, 1924–1925; Приміт.

Т. 3: Фейлетони. Гуморески. Усмішки, 1925–1926 / Ред. Д. Білоус. — 1964.—447 с: іл.; 4 л. іл.

Зміст Час уже; «Клуб»; Були… Були…; Загадки; А ви кажете…; Правильний муж!; Як? — Отак!; Не зрозуміли; Дочекалисьтаки; Чого воно так?; Справи церковні; «Вій»; «Недалечко червоне яєчко»; «Пренія»; Треба охоронців; Тиждень лісу; Справи національні; Баба мархотка; Горить! Ох і горить же!; «Дефензива Посполита Польська»; Як одне теля одного дядька било; І це непогано, але можна й краще…; їстимемо кавуни й дині..; Щоб не було мало; Хоч би одним оком глянуть!; Понад туманами; Ланцюговий міст у Києві є!; Дніпром; Кременчук; Vox populi; Голосномовець; Я б не святкував; Було й є; П'ять років; Свято врожаю; Як я в Харкові «трахторного двору» шукав; Література «заборная»; Валяйте, ваша величність, оптом!..; От вам і кіт!; Що посовітуєш?!; Хіба вони знають?!; Як найкраще хліб заготовляти; Нічого нового; Альтернатива; Давайте перевибирати; Вундеркінд; Він такий;.. Він може; Сокири треба; Не викрутяться; Ми надолужимо!; Чорт зна чого не візьмем; «Тіні забутих предків»; Спробував?! Поволеньки, граждани!; Сум обгортає; Справи кооперативні; Як забагатіти кооперативові; Калоша сміялась…; Якої погибелі ми дійшли; Хто правий; Чи поборемо, чи не поборемо?; Треба якось рятуватися; Serum antibabikum; «Книжечка»; Демитріу і Елефтереску; «Діва днесь пресущественного рождає».

Лицем до села: Те, до чого лицем слід повернутися; Те, до чого і лицем, і мордякою повертаються; І ВУЦВК, і Раднарком, і Держплан, і УЕР, і… і…; «У колехтиві»; Коли в голові «лій»…; «Молочарство»; Косовиця; Село згадує; «Божеське»; Ярмарок; Та даймо машину!; «Темна нічкапетрівочка»; «Гіпнобаба»; «Пошти що й здря»; «Леригія»; «Блажен муж, іже не іде на совіт нечестивих»; «Сільська юстиція»; Дід Матвій; Псьол; «Рибка плаває по дну»; «Шлях до соціалізму»; Держись, хлопці!; Вискочили…; «Ексцентрики»; Що ж у новім році треба не забути зробити?; М. В. Фрунзе і… «верніть мені соломорізку»; Отака мати…; Облік; Ну й молодці! От молодці!; Там не люблять; Подумайте; Бабо Мокрино, радуйтесь!; Слава тобі, господи!; Ну що ти робитимеш?!; «Спритність»; І сміх, і горе…; Ніяка мова; С. А. Синявій, учитель народний; Так ні чорта з того й не вийшло; Іван Васильович Чаплигін; Та доки ж?!; Бережіть добро держави; Кошмари; «Нова Баварія»; «Підкачала»; Як франківці Москву повоювали; На сесії; «Не вчіться!»; Реалізація держфонду; Про діточок; «Чаплі»; Степами таврійськими; «Сукно в степу»; «Тяжолі времена»; Про агронома й атмосферу; Підсумки; «Веселий кооператив»; Три сосни; «Думка»; Симон Васильович Петлюра; Звірі протестують; Та на кого ж?.. На кого ж?..; «Нравствінна робота»; «У попа була собака»; «Мудрість райвицька»; Ну, тепер усе гаразд буде; Бердянськ; «Блаженні ізгнанниє правди ради, яко тих єсть пляж на морі на Азовськім»; «Березка»; Курорт Бердянський; «Українська Голландія»; «Ідеал»; Птиця плаче; «Край світу хрещеного»; «Рибак рибака не дуже бачить навіть поблизу»; «У запорожців зза Дунаю»; «Так ми ж народ тьомний»; «Славних прадідів великих правнуки погані»; Давайте воюваться; Де там у вас війна?; «Без голосу вовна». Приміт.

Т. 4: Фейлетони. Гуморески. Усмішки, 1926–1933 / Ред Д. Білоус. — 1964.—415 с: іл.; 4 л. іл.

Зміст: «Парсона»; Ще про хвороби житлокооперації; «Гумористи»; Не підгадьте, православні; Годі «балуватись»; Може, ще інсценізувати накажете?; Хороший звичай…; Будуймо Дніпрельстан!; «Честь імєєм вас поздравіть»; Національно, просто, а головне — приємно; «Ой горе, горе мні»; Слухай, обивателю!; А ми чим винуваті?; Жах; Спасибі за співчуття!; «Променад»; Застрайкуйте!; Помогло чи ні?; Прекрасна думка; Що ж вам порадити?; Деркачі деруть, аж плачі беруть; Зойк на «дорозі»; Невже ото такий страшний?; Кому воно?; Слава боту, пронесло; Хай живе Спартак!; Хароші люди; А ти, Марку, грайї; Народна артистка; Вічна їм пам'ять; Повстання; Як мене преса підвела; «Какість»; Якість продукції; Мисливство; Моя автобіографія; Радіо; І тут не так; «Позорище»; Краще земля, як купча; Кавердушечки; До лева його; Що поробиш?; Господи, благослови; «Шавельсі, товаришечки, шавельсі»; Це вам не бандитизм; Ми — такії; Щось неймовірне; Універсал; До тих, що поза Україною сущі; Колись і тепер; Компенсація; Не така страшна річ; 3 вашими преміями..; Відьма; Хоч немає рими, так зате є смак; Хай зоріє; Староста; Про «Розлом» та про інші речі; «Дорогу жінці».

Мистецькі силуети: Олександр Довженко; Сергій Дрімцов; Борис Романицький; Замичковський; Мар'ян Крушельницький; Одеська держдрама; На руднях; Про Юхима Кучу, Культуртяпство; Оригінально; Леська; На Гончарівці.

Вишневі усмішки закордонні: Передмова; Поїхали…; Розклад буржуазії; Берлінські коні, Райхсохматдит; Короп понімецькому; Берлінські музеї; Берлінська українська держава; Як переїхати митницю; Хай ясніє ім'я його!; З новим…; З богом до роботи; «Беру свої слова обратно»; Співець печалі нашої; Ґвалт!; Переплутали; Хай живе українська радянська естрада!; Розмова на межнику; Дитя наше; Державний театр ім. М. К. Заньковецької.

Вишневі усмішки реконструктивні: Про «суперфосфат», про «мило», про «білу неділю», про «величезне одіяло» і про всякі такі інші чудернацькідурундацькі речі; Сорок п'ять запитань і сорок п'ять відповідей; Про пророка Ієремію; Голови; Баба Сасоїха; Вячеслав; Ти дббич дай!; Про слюсаря Шовкового та про любов; Дні братерского переклику; Таких на Дніпрельстані тисячі!; Пункт, умовою не передбачений; І по хлівах ясніє…; Alma mater; От вам і жарт!; Перестрах; Реп'яшки. Приміт.

Т. 5: Фейлетони. Гуморески. Усмішки, 1944–1946 / Ред. Ф. Маківчук. — К., 1964.— 493 с: іл.; 6 л. іл.

Зміст: «Зенітка»; Пряма наводка; «Куряча Лівадія»; «Типу «фердинанд»; «Гітлерія» художника Агніта; «Грицю, Грицю, до роботи™»; «Земельна рента»; «Бліцкріг»; Самі тобі румуни…; Глупа ніч; Чудесна риба; Доісторичний струменг, 99 4 1 = 100; Діди наші та баби наші; Хай капає; «Трістан на Хрещатику»; А ми глушимо…; «Страждання молодого Вертера»; УкрОУНа й укрОУНці; Сумні веселощі; Залізний характер; «Спринтер»; Три роки «Дранг нах остен»; «Не вийде, пане ляше, на ваше»; Десятеро; Найпотрібніша артилерія; Справа, як біля бабиного воза; Християникріпсияни; Як варити і їсти суп із дикої качки; Наша земля! Радянська земля!; Львів; «ЛИ2»; «Возсія вельтові світ разума»; Невирішене питання; Самостійний смітник; Рейхсдрап, <або Гудеріанізація німецької армії; Велике діло — практика; «Великомученик Остап Вишня»; Хорошахороша дівчинка…; Скок і Перескок; «Помазок»; Самостійна і ні від кого не залежна історія; Українськонімецька націоналістична самостійна дірка; «Нащо мені чорні брови»; А порядочку малувато; Хлюст; «Прем'єрміністр»; Попередники й нащадки; Звіряча конституція; Про шизофренію; Дорога порада; «Дух одвічної стихії»; Курячий сміх; Кость Кошевський; «Святі та божі»; «Побратими»; «Самостійний дистрикт»; Хто за кого?; П'ятдесятилітня юність; «Волюнтаризм і волюнтаристи»; Ленінград і ленінградці;

Про приємні неприємності; Лисиця; Далі ще цікавіше буде; Військовотеоретична дискусія; Про червоні нігтики; Дуже самостійний гімн; «Судьба»; Відкриття охоти; Самостійна економіка; Заєць; Ревище; «Міністерство фінансів»; Цікаві запитання; Музична історія; Кляті барометри…; Про зяблеву любов; Ми готові; Дегустмахери; І про вервечки, і про атомну бомбу; «Визволителі з самостійної дірки»; Ведмідь; Космічна катастрофа; Про мудрого зайця; Замерзає самостійність; Такі собі зустрічі й розмови; Бекас; Минуле й сучасне; «Вона взяла Гриця та й причарувала»; «Ще не вмерла ваша дірка»; Два чоботи — пара; А тую шептуху та по бандитському вуху!; Самостійна вилуплюється; Вовк; Пекло тріщить; У новорічну ніч; «Ружжо»; Ой ви, коні, коні воронії; Говорилабалакала; «Хитрий Панько»; Вальдшнеп; Дика коза; Якби моя бабуся встали; Лось; Перепілка; Дика, гуска; Бенгальський тигр; Драстуйте!; Рекордсмен; Про замки та про інші речі; Дрохва; Іван Карась, або…; «Шершень»; Чолом; «Силос»; Знову про дірку; Чухаємось…; Концепція несповна розуму; Жарти жартами…; «І живі ще, і здорові всі родичі гарбузові»; «Реготуни»; Угадали; Салава, морген, бай!; Дикий кабан, або Вепр; Уперта Маня; Діла не наші — діла монарші; Самі собі шкідники; Симентальський профіль; Двадцять тисяч тонн; Гагара; Грай, море! Приміт.

Т. 6: Фейлетони. Гуморески. Усмішки, 1947–1951 / Ред. Ф. Маківчук. — К., 1965.— 455 с: іл., 6 л. іл.

Зміст І чорт відмовляється…; Уссурійські коропи; Мандатарії; Брехнею світ пройдеш, та назад не вернешся; «Чудило»; Дідів прогноз; Роди, земле, жито, пшеницю.»; Весняне; Веснакрасна; Недалечко… недалечко…; «Птахівництво»; Сватання та …; Іспит; Запорожці; «Наслажденія»; Чоботодержавна робота; Куркулі; Дещо про індивідуалізм; «Тепер я турок — не бандит»; Фейлетоністи; Солов'яча яєчня; Змова; Говорилабалакала…; «А в неділю п'ю, п'ю…»; Радіореферат поанглійському; Зробіть перерву!; Весняний грім; «Стежкидорожки»; Як засмажити коропа; Дилда; Про бур'яни; Каченята плачуть; Про пшеницю, про зайця й про чистоту; Директивна нарада; Лобогрійка; У Макара Онисимовича Посмітного; Нова порода; Голова під парасолькою; Екіпіровка мисливця; Похазяйському треба; «Соліст»; Тридцять срібних; Лис Микита; Це ми про сапачку; З крякухою на озері; Про кури, про індики, про директорів і т. ін.; Дер Галушка; Про Степана Олійника; Матч починається о 6й…; Ох і Мотря ж Карпівна!; А народ воювати не хоче; Бур'яни — геть з поля!; Рости, рости, ти, клендерево…; Весна і весна; ФізкультураІ; Про Сергія Воскрекасенка; Точна адреса; Тюрмасанаторій; Господарі; Людина з великої літери; Тільки вітаємо і поздоровляємо; В сім'ї вольній, новій…; Іван Явір; Кочівники;

(«Не зовсім чітко вже пам'ятається»); Археологія з географією; У ніч під Новий рік; Самохідна комора; По ревізії; «Зоре моя вечірняя…»; Федько Зошит; Кукурудза і сало; «Ростіть, ростіть…»; Як вовки голову з'їли; «Погодинний графік» тітки Секлети; «Калиновий Гай»; Іду до Москви; Трагедія в джунглях; «Калиновая Роща»; Тяжка хвороба; Правда очі коле; Гвоздика; А куди американське?; Ростіть щасливі; Василь Іванович; Проліски; *,* («Ми познайомились так…»); Київ; Многая літа поетові! Зимовий день; Як ковбаса та…; Справи курячі; Американський рай; Народна гордість; Травень; Лебідь; Рідна столиця; Жарти; Таланти; Удар! Іще удар!; Хай росте!; Короп; Ні пера ні пуху!; Приміт.

T. 7: Фейлетони. Гуморески. Усмішки, 1952–1956 / Ред, С. Олійник. — К., 1965.— 426 с: іл.; 5 л. іл.

Зміст: Все життя з Гоголем; М. В. Гоголь; Фазани; Ой дуб, дуба, дуба…; Ловіть папашу!; Мрійники; Геометрія; Не сваріться!; Фейлетона не вийшло; Капітан і гарпунник; Про Дмитра Білоуса; Київ — Харків; Волокуші з гарбами; Веселі артисти; П'явки в крепжоржетах; Про Анатолія Косматенка; Олекса Іванович; На вербі груші; Варварство; Ділоа… ділоа..; Біла ворона; Сом; І весело, і дотепно; Думаю; Не горить; Товаришідрузі; Чортійщо; Отак і пишу; Сорняк; Нещасне кохання; Чудесні пташки; Наша Москва; Діла йдуть; Біля річки; Не в машині справа; Як же вам не сором?; Ррраз!; Метикований голова колгоспу; Паралелепіпед; Петрик, Резеда та бариня; Помирилися; Гіперболізатори; Квадратногніздова ковбаса; Сусіди лихії, вороги тяжкії; Загибель кар'єри; Ветеран циркового мистецтва; Дзвонарі; «У курсі дєла…»; Не забуваймо; Охороняймо природу; Літнього погожого дня; Перший диктант; Для дітей; Молокологи…; Доброї путі; Про байкаря Павла Ключину; «Та були в кума бджоли»; Ой ти, зимушка, зима…; Василь Яременко; Мої «друзі», будь вони трижди прокляті; Привіт! Привіті; Нові часи — нові пісні; Ганна Петрівна ЗатиркевичКарпінська; Панська ялинка; Щука; Вдячний шпак; А чи…; Сергій Єсенін; «Од бузини до колодязя»; Не дихне, як не збрехне; Historia menningitica; Мракобісся; Думки про сміх; Брехологія; Ой, гадюкаї; Тихше, ради бога!; А кому, справді, сором?; Ти дббич дай!; Чому Бугай пополотнів; Миші підвели; Жнива; Садіть ліси!; «Думи мої, думи мої…». Приміт.; Алфавітний покажчик творів, вміщених у цьому виданні.

Рец.: Бурляй Ю. Свято українського гумору//Вітчизна. — 1965.— № 9.— С. 162–166; Дорошенко В. //Рад літературознавство. — 1966.— № 4.— С. 84–88; Зуб І. На грунті народності //Літ. Україна. — 1966.— 4 лют.

132. Зенітка: [453].— Львів: Кажурн. видво, 1963.— 83с. — («На добрий вечір». Бчка оповідань).

Зміст: «Зенітка»; Весна і весна; Недалечко… недалечко…; Про бур'яни; Дідів прогноз; «Стежкидорожки»; «Нащо мені чорні брови»; Фізкультура!; Відкриття охоти; 3 крякухою на озері.

133. Панська ялинка: [454]: Для дошк. віку. — К.: Дитвидав УРСР, 1963.— 12 с: іл.

1965

134. Усмішки / [455].—К.: Дніпро, 1965.— 326 с: іл., 10 л. іл.

Зміст «Зенітка»; Як ми колись учились; Походження світу; Теорія без практики; «Чудило»; Ярмарок; Космічна катастрофа; Погана хвороба; Але не в тещі справа…; «Гіпнобаба»; Ні пера, ні пуху!; Відкриття охоти; А ми глушимо…; Лисиця; Як варити і їсти суп із дикої качки; Про мудрого зайця; Вальдшнеп; Вовк; Ведмідь; Перепілка; Заєць; Гагара; Лось; Самі собі шкідники; Дика коза; Бекас; «Ружжо»; Давайте стріляти; З крякухою на озері; Дикий кабан, або Вепр; Дрохва; Каченята плачуть; Вовки; Екіпіровка мисливця; Бенгальський тигр; Лебідь; Реготуни; Дика гуска; Сом; Щука; По камбалу); Як я рибу ловив; Короп; Олекса Іванович; Епілог.

Р е ц.: Маківчук Ф. Ще одна зустріч з Остапом Вишнею // Україна. — 1965.— № 28.— С. 10–11.

1966

135. Самі тобі чудеса!; Гуморески. — К.: Дніпро, 1966.— 35 с: іл. Зміст. Походження світу; Страшний суд; Самі тобі чудеса!; «Божеське»; Чудо; Не зрозуміли; Чи не обновляються?; Справи божі.

136. Якби моя бабуся встали»: Вибр. твори: Для серед, шк. віку / Передм. Ф. Маківчука; Редкол.: Андрущенко В. Я. та ін.; Іл. С. П. КараффаКорбут. — К.: Веселка, 1966.— 159 с: 6 л. іл. — (Шк. бка).

Зміст Маківчук Ф. Слово про Остапа Вишню. — С. З—19; Походження світу; Як ми колись учились; Моя автобіографія; «Зенітка»; Пряма наводка; Вовк; Як варити і їсти суп із дикої качки; Хорошахороша дівчинка…; Якби моя бабуся встали; Бенгальський тигр; Драстуйте; Дідів прогноз; Лобогрійка; А народ воювати не хоче; Перепілка; Діла не наші — діла монарші; Дика гуска; Дрохва; Василь Іванович; Геометрія; Олекса Іванович; Сом; Веселі артисти; Паралелепіпед; Перший диктант; «Од бузини до колодязя».

1967

137. Вишневі усмішки: Гуморески / [456].— К.: Дніпро, 1967.— 264 с: іл. — (Бка укр. рад, прози).

Зміст Рильський М. Остап Вишня. — С. 5–8; «Зенітка»; Як ми колись учились; Походження світу; Теорія без практики; Дідів прогноз; У ніч під Новий рік; «Чудило»; Якби моя бабуся встали; Ярмарок; Космічна катастрофа; Погана хвороба; Але не в тещі справа; «Гіпнобаба»; Ні пера, ні пуху; Відкриття охоти; А ми глушимо…; Лисиця; Як варити і їсти суп із дикої качки; Про мудрого зайця; Вальдшнеп; Вовк; Ведмідь; Перепілка; Заєць; Гагара; Лось; Самі собі шкідники; Дика коза; Бекас; «Ружжо»; Мисливство; Давайте стріляти; 3 крякухою на озері; Дикий кабан, або Вепр; Дрохва; Каченята плачуть; Екіпіровка мисливця; Бенгальський тигр; Лебідь; Реготуни; Дика гуска; «Рибка плаває по дну»; Сом; Щука; По камбалу!; Як я рибу ловив; Короп; Олекса Іванович; Епілог.

Р е ц.: Косяченко В. Бажання райдуги // Літ. Україна. — 1968.— 5 січ.

1968

138. «Зенітка». — К.: Дніпро, 1968.— 17 с: іл.

139. Самостійна дірка: Фейлетони / [457].— К.: Дніпро, 1968.— 78 с

Зміст Маківчук Ф. Кілька слів про «самостійну дірку». — С. 3–5; Чолом; УкрОУНа й укрОУНці; Попередники й нащадки; Самостійний смітник; Українськонімецька націоналістична самостійна дірка; «Дух одвічної стихії»; «Святі та божі»; «Побратими»; «Самостійний дистрикт»; «Визволителі з самостійної дірки»; Далі ще цікавіше буде;. Військовотеоретичний гімн; «Ще не вмерла ваша дірка»; А тую шептуху та по бандитському вуху!; Самостійна вилуплюється; «Тепер я турок — не бандит»; Брехнею світ пройдеш, та назад не вернешся; Знову про дірку.

1969

140. Вишневі усмішки кримськії [458],— Сімферополь: Крим, 1969.— 63с. — (Бчка курортника).

Зміст: Сімферополь — Ялта; Крим; Море; Гори; Там, де цар пішки ходили…; Туристи; «Природа й люди»; На вітрилах; Бережком… Бережком!..; «Діва» й «Монах»; Пляж; Кримська ніч; Кримське сонце.

141. Панська ялинка: [459]: Для дошк. віку. — К.: Веселка, 1969.— 14 с.

142. Перший диктант: Оповідання: Для мол. шк. віку. — К.: Веселка, 1969.— 19 с: іл.

143. Усмішки: [460]. — К.: Дніпро, 1969. Ка 1.— 447 с

Зміст: Маківчук. Ф. Життя і творчість Остапа Вишні.— С, 5—24; Демократичні реформи Деніктна; Про велике чортзнащо; Чудака, їйбогу!; «Діли небесні»; Страшний суд; Ще як сельбудів не було; Спеціально дворянський; Умовив; «Усипка, утечка, усушка й утруска»; Пісочок; Пора вже; Та й борись!..; Цеп на Муссоліні; 3 царями нехарашо; Як я рибу ловив; Газета — дуже велике діло; Відповідь на меморандум англійського його велич єства уряду; Страшні бої почалися!; Подорожні враження; Отакі в нас колись були на селі клуби; Походження світу; «Жінвідділ»; Як ми колись учились; Мед; Пропащі люди; «Ох, і лікували нас…»; У хвості сила; Що може іноді вийти, як не додумає хтось, хоч би він був окрвиконком; Ну куди його7; «Плуг»; «Понеділок»; Не дурак король…; Ленін; Не забувайте…; Про свині, про поросята, про ковбаси, про кендюх та про різні дуже смачні речі; Хто винен?; Як гусениця'у дядька Кіндрата штани з'їла…; Бережіть ліси; «Великдень»; Ага, будеш?!; Про продукційність праці у сільському господарстві та про те; як тую продукційність збільшити; «Геть сором»; «Земля — Місяць — Марс»; ВИ їх по категоріях^ «Чудо»; Важкі часи, настали…; Сімферополь — Ялта; «Діва» й «Монах»; Туристи; Там, де цар пішки ходили…; Кримська ніч; На вітрилах; Бережком! Бережком!..;. По камбалу!; Юра Гнат; Котиться!; «Недалечко червоне яєчко»; «Пренія»; Понад туманами; Дніпром; Голосномовець; Було й є; Він такий… він може…; Чортзначого не візьмем; Спробував?!; Якої погибелі ми дійшли; «Діва днесь пресущественного рождає»; «Молочарство»; Косовиця; Село згадує; «Божеське»; Ярмарок; «Темна нічкапетрівочка»; «Гіпнобаба»; Дід Матвій; Псьол; «Рибка плаває по дну»; Отака мати…; Там не люблять; Так ні чорта з того не вийшло;. Так доки ж?!; «Підкачала»; Три сосни; Будуймо Дніпрельспші; Слухай;, обивателю!; Народна артистка; Мисливство; Моя автобіографія; Радіо; Колись і тепер; Олександр Довженко; Анатоль Петрицький; Лесь Курбас; Мар'яненко Іван; Василь Василько; Борис Романиіпжийї. Замичковсвкий;. Мар'ян Крушельницький; Леська; На Ронхаріщі; Передмова^ Поїхали™.; Розклад буржуазії; Берлінські коні;. Райхеохматдит;. Короп по-німецвкаму; Беряінські музеї; Берлінська українська держава; Хай ясніє ім'я його!; Ґвалт; Розмова на межнику; Ти добич дай; Про слюсаря Шовкового га про любов; Перестрах.

Кн. 2.447 с

Зміст: «Зенітка»; «Типу «фердинанд»; «Земельна рента»; Доісторичний струмені, Діди наші та баби наші; Хай капає; «Трістан на Хрещатику»; «Спринтер»; Як варити і їсти суп із дикої качки; Наша земля! Радянська земля!; Невирішене питання; «Великомученик Остап Вишня»; Хорошахороша дівчинка…; Українськонімецька націоналістична самостійна дірка; «Нащо мені чорні брови»; Хлюст; «Прем'єрміністр»; Хто за кого?; Ленінград і ленінградці; Лисиця; Відкриття охоти; Ревище; Кляті барометри; Заєць; І про вервечки, і про атомну бомбу; «Визволителі з самостійної дірки»; Ведмідь; Космічна катастрофа; «Вона взяла Гриця та й причарувала»; Бекас; Пекло тріщить; Вовк; Вальдшнеп; Говорилабалакала; Якби моя бабуся встали; Дика коза; Рекордсмен; Дика гуска; Перепілка; Лось; «Шершень»; Дрохва; Дикий кабан, або Вепр; Уперта Маня; Діла не наші — діла монарші; Брехнею світ пройдеш, та назад не вернешся; «Чудило»; Дідів прогноз; Веснакрасна; «Тепер я турок — не бандиі»; Солов'яча яєчня; Говорила, балакала…; «Стежкидорожки»; Дилда; Каченята плачуть; Голова піц парасолькою; 3 крякухою на озері; А народ воювати не хоче; Точна адреса; «Не зовсім чітко вже пам'ятається.»»; Тюрмасанаторій; У кіч лід Новий рік; «Зоре моя вечірняя…»; Многая літа поетові; Зимовий день;' Удар! Іще удар!; Короп; Все життя з Гоголем; Жаданий; Не сваріться!; Олекса Іванович; На вербі груші; Ділов, ділов…; Сом; Сорняк; Нещасне кохання; Отак і пишу; Біля річки; Петрик, Резеда та бариня; Помирилися; Квадратногніздова ковбаса; Сусіди лихії, вороги тяжкії; Загибель кар'єри; Дзвонарі; «У курсі дєла™»; Охороняємо природу; Перший диктант; Ой ти, зимушка, зима…; Василь Яременко; Привіт! Привіт!; Ганна Петрівна ЗатиркевичКарпинська; «Од бузини до колодязя»; Погана хвороба; «Думи мої, думи мої…».

1970

144. Вулиця Ульянових: '[461]: Оповідання: Для дошк. та мол. шк. віку. — К.: Веселка, 1970.— 12 с

1973

145. Панська ялинка: [462]: Для дошк. віку. — К.: Веселка, 1973.— 12 с.

1974

146. Твори: У 5 т. / Упоряд, та підгот. текстів В. О. ГубенкоМаслючегасо; Вступ, слово Ф Ю Маківчука; Приміт. склав L М. Дузь. — К»: Дніпро, 1974–1975.

Т. 1: Усмішки, фейлетони, гуморески 11919—1924].—1974.— 456 с: іл., З л. іл.

Зміст: Маківчук Ф. Невмирущий. — С. 3—19; Демократичні реформи Денікіна; Про велике чортзнащо; Антанта; «Художня» критика; Чудака, їйбогу!; «Діли небесні»; Страшний суд; Над преріями плачу; Лист із села; Ще як сельбудів не було; Кабаре; У школі; По Бахмутського, про Укрторг, про Вукоопспілку і про інших, іже імена їхні тн, господи, й сам не знаєш; Tempora mutantur; Про протоки; Спеціально дворянський; Про «Южбюро всепопдякондякпаламар» ВЦСПС; «Кустарі; Приідіте, посліднеє цілуваніє…»; «Про сестриць та братців»; Про виконкоми культурні та про миші літературні; Що скоїлося в Італії; Муссоліні править; «Робітниче законодавство»; «Умовив»; «З'їзде; «Усипка, утечка, усушка й утруска»; Дружні поради; За дітей; Сільське господарство; 3000; Щаслива людина; Певний спосіб; Страхіття; Антанта — значить згода; Пісочок; Заплуталась божа справа; Бо то ж таки папа, а то Анатоль Франс; Пора вже; Та й борись!..; «Бухгалтера»; Цеп на Муссоліні; Стара штука; А що робити?; Не займайте, хай йому хрін!; Усе зрозуміло; 3 царями нехарашо; Газета — дуже велике діло; А божа справа заплутується; Відповідь на меморандум англійського його величества уряду; Як Керзон у Білому морі рибу ловив і що з того всього може вийти; «Государиться…»; Як я рибу ловив; Страшні бої почалися!; Історія після «Історії однієї історії»; Церква на гастролях; Походження світу.

Вишневі усмішки сільські: Подорожні враження; «Земля, обработки требуєть»; Отакі в нас колись були на селі клуби; «Жінвідділ»; Як ми колись учились; «Село — книга»; Мед; Пропащі люди; «Ох, і лікували нас…»; У хвості сила; На Гомільшу!

Вишневі усмішки київські: Харків — Київ; Київські чудеса; Сліпці; Пролетарський сад; До ліги його; «Імені Шевченка»; «ЕОССАПРЦ»; Тіпун вам на язик!; Всесоюзна сільськогосподарська виставка; Радуйся, жінко українська!; «Полтавський бій»; Хіба тепер?! От ми!..; Що може іноді вийти, як не додумає хтось, хоч би він був окрвиконкомом; Дмитрівська вдасть працює; «Стребилівка»; На перший приз; Залізна логіка; На конкурс; Ну куди його?; Для вас, коториї…; Справи божі; Письменники; Радянізація церкви; Не помиліться, будь ласка; Кого до Рад вибирати; Хазяйновитий бог; А ми, так сказать, підсумуємо!; «Плуг»; І тоскно буде… і журно буде…; Нічого нарікати; «Понеділок»; Чи обновляються?; Прекрасний і найпевніший спосіб забагатіти; «Соціалісти»; До логічного краю; Про Платона, архієпископа американського, про нову сповідь, про гроші, про платонівський банк та про інші канони «російської» святої православної церкви апостольської; «Отець Килина»; Самі тобі чудеса!; Про щасливців у світі білому; А ви отак!; Попавсь?!; Не дурак король…; Та до яких же це пір?!; Такий досвід — і не оцінили!; Вечорниці; Не забувайте…; Щось воно так витанцьовується, що і в чоботях, і штанях цього року ходитимемо; «Вісті» 1924 року; Пошли, доле, всім такої смерті; Ніц не бендзе!; Та полагодьте ж, хай вам щастя!; «Пожалуйте»!; Знайте всю правду!; От як у нас!; І тут ми пасемо задніх…; Що ви, батюшечко, хай з вами всі святі будуть!..; Як з головного отамана сама «могила» залишилась; Про свині, про поросята, про ковбаси, про кендюх та про різні дуже смачні речі.

Усмішки: Хто винен?; Слухайте, календарники, хіба я вам пасхалія?; Ленін; «Лісова пісня»; Геех! ПоберррежииисьШ; «Галька»; От тобі й маєш!; По інстанціях!; Що правда, то правда!; Уміти треба; Про життя ховрашине радісне; Нічого не поробиш: готуймося!..; Як раду тій землі дати; Щоб не забути; Скоро літатимемо; Чий Шевченко?; Київ; Прооопали шкідники!; Готуємось.; Про товарову інтервенцію; «Полова проблема»; Чи варт?; Найпекучіша справа та що вона значить…; Прекрасні способи; Як гусениця у дядька Кіндрата штани з'їла…; Дуже важливі справи і як їх вирішити: Бережіть ліси; «Подарунки»; Що робити?; «Великдень»; Щоб навпаки…; Поспішайте, православні; Не так уже й страшно; Характерне явище; «Лиха іскра поле спалить, сама щезне»; Про лицарів, що животи свої на вівтар вітчизни великої збирались були покласти; Не інакше, як отак; Горе велике; Селянська виграшна позика; Війну «чудесам»; «Не поможуть старій бабі ні мазі, ні каплі»; Паскудне слово; «Наталка Полтавка»; Так., так їх!; Дорого це все коштує; Ага, будеш?!; Дитячий тиждень; Тйбогу, не я! Ах, молодість!.. Кров і сльози; Збільшити продукційність праці!; Щоб селянство вас поважало; Щоб не вичистили; От вам і «та»!; Про продукційність праці у сільському господарстві та про те, як тую продукційність збільшити; Добре придумано; «Геть сором»; Пролеткульт і сільське господарство; Про чистку апарату на селі; Кому що…; Найпекучіші справи споживчої кооперації; Охорона материнства й дитинства; Про комуну, трактор та укрсІльмаштрестівську веремію; Що таки мудро — то таки мудро!; Борімось за книжку!; Земля — Місяць — Марс; Та вчіться ж!; Вирішив; Вперед, хлопці!; Хмара; Ви їх по категоріях!; «Чудо»; Сьома на селі революція; Важкі часи настали…; «І хліб пекти, й по телята йти…»; Пишіть… Пишіть…; Компанійка; Чабанам привіт!; Діла єгипетські; Про «дорослий» бюлетень; Талановитий народ!; Як найкраще навчити все село грамоти; Гірше совки озимої, гірше «уравнительного» податку!; Та й чого замовкли?; Рефлекси; Ось як!; Тепер не штука; Чорт його знає як?!; «Щоб і хліб родився! Щоб і скот плодився»; Театр імені Заньковецької; Сон кобили вороної. Реп'яшки, 1923–1924; Приміт.

Т.2: Усмішки, фейлетони, гуморески [463].— 1974.—258 с: З л. іл., 1 л. портр.

Зміст Вишневі усмішки кримські: Сімферополь — Ялта; «Діва» й «Монах»; Туристи; Там, де цар пішки ходили…; Кримська ніч; Кримський місяць; Море; Гори; На вітрилах; Кримське сонце; Бережком!.. Бережком!; На з'їзді; Наші не вміють; «Пойдем, милая моя, в рошу слушать соловья…»; П'ять літ; «Піп, дяк, два околодочних, бандурша й я…»; Нова дефензива; Юра Гнат; «Руль» на трупи!; Круті часи; Дивіться…; «Мерзость запустения»; Минається; Котиться!; Треба ж якось вирішити; «Середовий младенчик»; Все спокійно…; Горе; Час уже; «Клуб»; Були… були…; А я їх газом; Загадки; А ви кажете…; Як? — Отак!; Не зрозуміли; Дочекалисьтаки; Справи церковні; Вій; «Недалечко червоне яєчко»; «Пренія»; Тиждень лісу; Горить! Ох і горить же!; «Дефензива Посполита Польська»; Як одне теля одного дядька било; І це непогано, але можна й краще…; їстимемо кавуни й дині..; Щоб не було мало; Хоч би одним оком глянуть!; Понад туманами; Ланцюговий міст у Києві є!; Дніпром; Кременчук; Голосномовець; Я б не святкував; П'ять років; Свято врожаю; Як я в Харкові «трахторного двору» шукав; Валяйте, ваша величність, оптом!..; От вам і кіт!; Що посовітуєш?!; Хіба вони знають?!; Як найкраще хліб заготовляти; Нічого нового; Альтернатива; Давайте перевибирати; Вундеркінд; Він такий… він може…;

Не викрутяться; Ми надолужимо!; «Тіні забутих предків»; «Спробував?!»; Поволеньки, граждани!; Сум обгортає; Справи кооперативні; Як забагатіти кооперативові; Калоша сміялась…; Якої погибелі ми дійшли; Хто правий; Чи поборемо, чи не поборемо?; Треба якось рятуватися; Serum antibabikum; «Книжечка»; Демітріу і Елефтереску.

Лицем до села: Те, до чого лицем слід повернутися; Те, до чого і лицем, і мордякою повертаються; І ВУЦВК, і Раднарком, і Держплан, і УЕР, і… і…; «У колехтив!»; «Молочарство»; Косовиця; Село згадує; «Божеське»; Ярмарок; Та даймо машину!; «Темна нічкапетрівочка»; «Гіпнобаба»; «Пошти що н здря»; «Леригія»; «Блажен муж, іже не іде на сошт нечестивих»; «Сільська юстиція»; Дід Матвій; Псьол; «Рибка плаває по дну»; Держись, хлопці!; Вискочили…; «Ексцентрики»; Що ж у новім році треба не забути зробити?; Отака мати…; Облік; Ну й молодці! От молодці!; Там не люблять; Подумайте; Бабо Мокрино, радуйтесь!; Слава тобі, господи!; Ну що ти робитимеш?!; «Спритність»; І сміх і горе…; Так ні чорта з того й не вийшло; Та доки ж?!; Бережіть добро держави; «Нова Баварія»; «Підкачала»; «Реалізація держфонду»; Про діточок…; «Чаплі»; Степами Таврійськими; «Сукно в степу»; «Тяжолі времена»; Про агронома й атмосферу; «Веселий кооператив»; Три сосни; Звірі протестують; Та на кого ж?.. На кого ж?..; «Нравствінна робота»; «У попа була собака»; «Мудрість райвицька»; Ну, тепер усе гаразд буде; Бердянськ; «Блаженні ізгнанниє правди ради, яко тих єсть пляж на морі на Азовськім»; «Березка»; Курорт Бердянський; «Українська Голландія»; «Ідеал»; Птиця плаче; «Край світу хрещеного»; «Рибак рибака не дуже бачить навіть поблизу»; «Так ми ж народ тьомний»; Де там у вас війна?; «Без голосу вовна». Реп'яшки (1924–1925); Приміт.

Т. 3: Усмішки, фейлетони, гуморески [464].—1975.—368 с: іл.; 10л. іл.

Зміст: Будуймо Дніпрельстан!; «Гумористи»; Не підгадьте, православні!; Може, ще інсценізувати накажете?; Хороший звичай…; «Ой горе, горе мнЬ; А ми чим винуваті?; Спасибі за співчуття!; «Променад»; Застрайкуйте!; Помогло чи ні?; Що ж вам порадити?; Зойк на «дорозі»; Кому воно?; Слава богу, пронесло; Хай живе Спартак!; Хароші люди; А ти, Марку, грай!; Народна артистка; Вічна їм пам'ять; Як мене преса підвела; «Какість»; Якість продукції; Мисливство; Моя автобіографія; Радіо; «Позорище»; Краще земля, як купча; Кавердушечки; Що поробиш?;Це вам не бандитизм; Щось неймовірне; До тих, що поза Україною сущі; Спорт на селі і взагалі; Компенсація; Не така страшна річ; 3 вашими преміями; Відьма; Хоч иемає рими, так зате є смак; Хай зоріє; Староста; Про «Розлом» та про інші речі; «Дорогу жінці».

Мистецькі силуети: Олександр Довженко; Сергій Дршцов; Борис Романицький; Замичковський; Мар'ян Крушельницький; Одеська держдрама; На руднях; Про Юхима Кучу; Шдділові мистецтв на «утетпение», ДВУ й художникам на «пользу»; Оригінально; Леська; На Гончарівці.

Вишневі усмішки закордонні: Передмова; Поїхали; Розклад буржуазії; Берлінські коні; Райхсохматдит; Короп понімецькому; Берлінські музеї; Берлінська українська держава; Як переїхати митницю; Перекликаймося!; З ботом до роботи; Співець печалі нашої; Хай живе українська радянська естрада; Розмова на межнику; Дитя наше; Державшій театр ім. М. К. Заньковецької.

Вишневі усмішки реконструктивні: Про «суперфосфат», про «мило», про «білу неділю», про «величезне одіяло» і про всякі такі інші чудернацькідурундацькі речі; Сорок п'ять запитань і сорок п'ять відповідей; Про пророка Ієремію; Голови; Вячеслав; Ти дббич дай!; Дні братерського переклику; Таких на Дніггрельстані тисячі!; Пункт, умовою не передбачений; І по хлівах ясніє.; Alma mater; От вам і жарт!; Перестрах; «Зенітка»; Пряма наводка; «Куряча Лівадія»; «Типу «фердинанд»; «Гітлерія» художника Агніта; «Грицю, Грицю, до роботи,»; «Земельна рента»; «Бліцкріг»; Самі тобі румуни.; Глупа ніч; Чудесна риба; Доісторичний с тру мент; 99\1 = 100; Діди наші та баби наші; «Трістан на Хрещатику»; А ми глушимо…; «Страждання молодого Вертера»; УкрОУНа й укрОУНці; Сумні веселощі; Залізний характер; «Спринтер»; Три роки «Дранг нах остея»; Десятеро; Найпотрібніша артилерія; Справа, як біля бабиного воза; Християникріпсияни; Наша Земля! Радянська земля!; Львів; ЛИ2; «Возсія вельтові світ разума»; Невирішене питання; Самостійний смітник; Рейхсдрап, або Гудеріанізація німецької армії; Велике діло — практика; «Великомученик Остап Вишня»; Хорошахороша дівчинка…; Самостійна і ні від кого не залежна історія; Українськонімецька націоналістична самостійна дірка; «Помазок»; Як варити і їсти суп із дикої качки. Приміт.

Т. Ах Усмішки. Фейлетони. Гуморески (1945–1949].— 1975.— 454 с: іл.; 5 л. іл.

Зміст: Славний рік; Хлюст; «Прем'єрміністр»; Попередники й нащадки; Звіряча конституція; Про шизофренію; Дорога порада; «Дух одвічної стихії»; Курячий сміх; Кость Кошевський; «Святі та божі»; «Самостійний дистрикт»; Хто за кого?; П'ятдесятилітня юність; «Волюнтаризм і волюнтаристи»; Ленінград і ленінградці; Про приємні неприємності; Лисиця; Далі ще цікавіше буде; Війсьховотеоретична дискусія; Про червоні нігтики; Дуже самостійний гімн; «Судьба»; Відкриття охоти; Самостійна економіка; Заєць; Ревище; «Міністерство фінансів»; Цікаві запитання; Музична історія; Посміховисько; Ми готові; Детустмахери; І про вервечки, і про атомну бомбу; «Визволителі з самостійної дірки»; Ведмідь; Космічна катастрофа; Про мудрого зайця; Замерзає самостійність; Такі собі зустрічі й розмови; Бекас; Минуле і сучасне; «Вона взяла Гриця та й причарувала»; «Ще не вмерла ваша дірка»; Два чоботи — пара; А тую шептуху та по бандитському вуху!; Самостійна вилуплюється; Вовк; Пекло тріщить; У новорічну ніч; «Ружжо»; Ой ви, коні, коні воронії; Говорилабалакала; «Хитрий Панько»; Вальдшнеп; Дика коза; Якби моя бабусявстали; Лось; Перепілка; Дика гуска; Бенгальський тигр; Драстуйте!; Рекордсмен; Про замки та інші речі; Дрохва; «Шершень»; Чолом; Силос; Знову про дірку, Чухаємось.»; Концепція несповна розуму; Жарти жартами; «І живі ще, і здорові всі родичі гарбузові»; «Реготуни»; Угадали; Слава, морген, бай!; Дикий кабан, або Вепр; Уперта Маня; Діла не наші — діла монарші; Самі собі шкідники; Симентальський профіль; Гагара; Грай, море!; І чорт відмовляється».; Уссурійські коропи; Мандатарії; Брехнею світ пройдеш, та назад "не вернешся; «Чудило»; Дідів прогноз; «Роди, земле, жито, пшешипо..»; Весняне; Веснакрасна; Недалечко, недалечко.»; «Птахівництво»; Сватання та.; Іспит; «іНасяажденія»; Чоботодержавиа робота; Куркулі; Дещо тлю індивідуалізм;«Тепер я турок — ве бандит»; Фейлетоністи; Солов'яча яєчня; Змова; Говорнлабалакала».; «А в неділю п'ю, п'ю…»; Радіореферат по-англійському; Зробіть перерву!; Весняний грім; «Стежкидорожки»; Як засмажити коропа; Дилда; Про бур'яни; Каченята плачуть; Про пшеницю, про зайця й про чистоту; Директивна нарада; Лобогрійка; У Макара Онисимовича Посмітного; Нова порода; Голова під парасолькою; Екіпіровка мисливця; Похазяйському треба; «Соліст»; Тридцять срібних; Лис Микита; Це ми про сапачку; 3 крякухою на озері; Про кури, про індики, про директорів і т. ін.; Про Степана Олійника; Матч починається о 6й…; Ох і Мотря ж Карпів на!; А народ воювати не хоче; Бур'яни — геть з поля!; «Рости, рости, ти, клендерево…; Весна і весна; Фізкультура!; Про Сергія Воскрекасенка; Точна адреса; Тюрмасанаторій; Господарі; Людина з великої літери; Тільки вітаємо й поздоровляємо; В сім'ї вольній, новій…; Іван Явір. Приміт.

Т. 5: Усмішки. Фейлетони. Гуморески, 1950–1956.— 1975.— 384 с: іл., 4 л. іл.

Зміст: «Не зовсім чітко вже пам'ятається…»; Археологія з географією; У ніч під Новий рік; Самохідна комора; По ревізії; «Зоре моя вечірняя…»; Федько Зошит; Кукурудза і сало; «Ростіть, ростіть…»; Як вовки голову з'їли; «Погодинний графік» тітки Секлети; «Калиновий Гай»; їду до Москви; «Калиновая Роща»; Тяжка хвороба; Правда очі коле; Гвоздика; Ростіть щасливі; Василь Іванович; Проліски; Київ; Многая літа поетові!; Зимовий день; Як ковбаса та…; Народна гордість; Травень; Лебідь; Рідна столиця; Жарти; Таланти; Удар! Іще удар!; Хай росте; Короп; Ні пера ні пуху!; Все життя з Гоголем; М. В. Гоголь; Фазани; Ой дуб, дуба, дуба…; Ловіть папашу!; Мрійники; Геометрія; Не сваріться!; Фейлетона не вийшло; Капітан і гарпунник; Про Дмитра Білоуса; Київ — Харків; Про Анатолія Косматенка; Олекса Іванович; Варварство; Ділов, ділов…; Сом; Думало; Отак і пишу; Сорняк; Нещасне кохання; Чудесні пташки; Біля річки; Паралелепіпед; Петрик, Резеда та бариня; Гіперболізатори; Квадратногніздова ковбаса; Загибель кар'єри; Дзвонарі; «У курсі дєла…»; Охороняймо природу; Літнього погожого дня; Перший урок; Для дітей; «Та були в кума бджоли»; Ой ти, зимушка, зима…; Василь Яременко; Мої «друзі», будь вони трижди прокляті; Привіт! Привіт!; Нові часи — нові пісні; Ганна Петрівна ЗатиркевичКарпинська; Панська ялинка; Щука; Вдячний шпак; А чи…; «Од бузини до колодязя»; Не дихне, як не збрехне; Мракобісся; Думки яро сміх; Брехологія; Ой, гадюка!; Тихше, ради бога!; Ти добич дай; Жнива; Садіть ліси!; «Думи мої, думи мої…». Приміт.

147. Вишневі усмішки / Іл. Ю. В. Северин. — К.: Дніпро, 1974.— 383 с: іл.; 10 л. іл.

Зміст: Демократичні реформи Денікіна; Про велике чорт зна що; Як я рибу ловив; Мед; Ага, будеш?!; Сімферополь — Ялта; Гори; «Діва» й «Монах»; Море; Бережком… Бережком!..; По камбалу; Туристи; Псьол; «Рибка плаває по дну»; Дід Матвій; Ярмарок; Понад туманами; Сусіди лихії, вороги тяжкії; Моя автобіографія; Берлінська українська держава; Як ми колись учились; Епілог; «Зенітка»; А ми глушимо…; Хорошахороша дівчинка…; «Великомученик Остап Вишня»; Хлюст; Відкриття охоти; Як варити і їсти суп із дикої качки; Лисиця; Про мудрого зайця; Заєць; Бекас; Вальдшнеп; Вовк; Ведмідь; Дикий кабан, або Вепр; Перепілка; Гагара; Дика гуска; Лось; Дика коза; «Ружжо»; Реготуни; Самі собі шкідники; Якби моя бабуся встали; Діла не наші — діла монарші; Дідів прогноз; Бенгальський тигр; 3 крякухою на озері; Дрохва; «Стежкидорожки»; Вовки; Каченята плачуть; А народ воювати не хоче; Фізкультура!; У ніч під Новий рік; «Зоре моя вечірняя…»; Ні пера ні пуху; Лебідь; Мрійники; Сом; Олекса Іванович; Щука; Короп; Од бузини до колодязя; Погана хвороба; Але не в тещі справа…

1976

148. Якби моя бабуся встали.: Вибр. твори: Для серед шк. віку / Вступ, ст. Ф. Маківчука; Іл. М. Компанець.—К.: Веселка, 1976.— 159 с: іл., 4 л. іл. — (Шк. бка). Зміст див. № 136.

1978

149. Вишневі усмішки: Усмішки, фейлетони, нариси [465] / Вступ, ст. та упоряд, І. М. Дузя. — Одеса: Маяк, 1978.— 271 с: іл. — (Шк. бка).

Зміст: Дузь І. З любов'ю до людей. — С. 5–8; Моя автобіографія; Як ми колись учились; Походження світу; Ярмарок; Дід Матвій; «Гіпнобаба»; Будуймо Дніпрельстан!; «Зенітка»; Ленінград і ленінградці; Якби моя бабуся' встали; Космічна катастрофа; Веснакрасна; У Макара Онисимовича Посмітного; Дилда; У ніч під Новий рік; Ділов, ділов…; Дідів прогноз; По ревізії; Дзвонарі; Погана хвороба; Відкриття охоти; Як варити і їсти суп з дикої качки; Лисиця; Заєць; Ведмідь; Бекас; Вовк; Вальдшнеп; Дика коза; Дика гуска; Перепілка; Лось; Дрохва; Дикий кабан, або Вепр; Гагара; Екіпіровка мисливця; 3 крякухою на озері; Лебідь; Короп; Сом; Щука; Самі собі шкідники; Бенгальський тигр; Епілог.

150. Вулиця Ульянових: [466]: Оповідання. — К.: Веселка, 1978.— [467] с.

1979

151. Вишневі усмішки / Упоряд, В. О. ГубенкоМаслюченко; [468].— К.: Дніпро, 1979.— 531 с: іл.: факс

Зміст: Висловлювання про Остапа Вишню; Остап Вишня серед своїх сучасників: [469]; Сторінки щоденника Остапа Вишні.

Вишневі усмішки: Моя автобіографія; Як ми колись учились; Мед; Походження світу; Як я рибу ловив; Ага, будеш?!; Сімферополь — Ялта; Море; Бережком!.. Бережком!..; Кримська ніч; Туристи; Хто винен?; Дід Матвій; Ярмарок; Понад туманами; «Рибка плаває по дну»; Отака мати…; Так ні чорта й не вийшло; Леська; Берлінська українська держава; «Зенітка»; Як варити і їсти суп із дикої качки; «Великомученик Остап Вишня»; Відкриття охоти; Лисиця; Заєць; Бекас; Вальдшнеп; Вовк, Ведмідь; Пекло тріщить; Якби моя бабуся встали; Дикий кабан, або Вепр; Перепілка; Лось; Дика коза; «Ружжо»; Дрохва; Самі собі шкідники; Брехнею світ пройдеш, та назад не вернешся; Веснакрасна; Дідів прогноз; Дилда; «Стежкидорожки»; 3 крякухою на озері; Каченята плачуть; Екіпіровка мисливця; У иіч під Новий рік; Фазани; Короп; Сом; Олекса Іванович; Нещасне кохання; Все життя з Гоголем; Дзвонарі; Перший диктант; Охороняймо природу; Отак і пишу; Таким був Остап Вишня: (Добірка фото].

1981

152. Вибране / [470]; Худож. Р. О. Волинський. — X.: Прапор, 1981.— 304 с: іл.

Зміст: Олійник С. Ми всі його любили. — С. З—8; Моя автобіографія; Подорожні враження; Отакі в нас колись на селі були клуби; Як ми Колись учились; «Ох, і лікували нас…».

Мисливські усмішки: Відкриття охоти; Як варити і їсти суп із дикої качки; Лисиця; Про мудрого зайця; Заєць; Бекас; Вальдшнеп; Вовк; Ведмідь; Дикий кабан, або Вепр; Перепілка; Гагара; Дика гуска; Лось; Дика коза; «Ружжо»; 3 крякухою на озері; Дрохва; Екіпіровка мисливця; Лебідь; Самі собі шкідники; Короп; Сом.

Якби моя бабуся встали: «Зенітка»; Народна гордість; Якби моя бабуся встали; Діди наші та баби наші; Кочівники; У ніч під Новий рік; «Зоре моя вечірняя…»; Дзвонарі; Самохідна комора; Жарти; Домінялись; Уперта Маня; Лобогрійка; «Стежкидорожки»; Голова під парасолькою; Про бур'яни; Не сваріться; Нещасне кохання; «Рости, рости, ти, клендерево…»; Ой дуб, дуба, дуба…; Дідів прогноз; Мрійники; Фізкультураї

Самостійна дірка: Берлінська українська держава; «Великомученик Остап Вишня»; Українськонімецька націоналістична самостійна дірка; «Прем'єрміністр»; Самостійний смітник; Хлюст.

Калиновий Гай: Ленінград і ленінградці; Ленінградки; Герої городагероя; Запорожці, Таланти; «Калиновий Гай»; «Калиновая Роща»; Все життя з Гоголем; Олександр Довженко; Мар'ян Крушельницький; Юра Гнат; «І живі ще, і здорові всі родичі гарбузові».

1983

153. Вишневі усмішки: Усмішки, фейлетони, нариси / Вступ, ст. [471] та упоряд. І. М. Дузя. — Одеса: Маяк, 1983.— 271 с: іл. — (Шк. бка).

Зміст див. № 149.

1984

154. Вулиця Ульяновик ІЗимовий день}: Оповідання. — К, Веселка, 1984.—12 с

155. Фейлетони. Гуморески. Усмішки. Щоденникові записи / Редкол.: І. О. Дзеверіи (голова) та ін.; Упоряд, приміт. та вступ, ст. І. В. Зуба. — К.: Наук, думка, 1984.— 558с— (Бка укр. літ. рад. укр. літ.).

Зміст: Зуб І. В. Остап Вишня. — С. 5—32; Демократичні реформи Денікіна; Антанта; «Діли небесні»; Лист із села; «Усштка, утечка, усушка й утруска»; Цеп на Муссоліні; Газета — дуже велике діло; Походження світу; Подорожні враження; «Земля обработки требусть»; Отакі в нас колись на селі були клуби; «Жінвідділ»; Як ми колись учились; «Село — книга»; «Ох, і лікували нас…»; Пролетарський сад; Письменники; «Плуг»; Вечорниці; Чий Шевченко?; Київ; Дорого це все коштує; Ага, будеш?^ Збільшити продуктивність праці; Борімось за книжку!; Сон кобили вороної; Крим; «Діва» й «Монах»; Море; Кримське сонце; Бережком!.. Бережком!..; Юра Гнат; «Вій»; Понад туманами; Якої погибелі ми дійшли; Ярмарок; «Гіпнобаба»; «Леригія»; «Сільська юстиція»; Дід Матвій; «Підкачала»; Три сосни; Мисливство; Моя автобіографія; Олександр Довженко; «Зенітка»; «Бліцкріг»; Доісторичний струмент; Діди наші та баби наші; Як варити і їсти суп із дикої качки; Наша земля! Радянська земля!; «Великомученик Остап Вишня»; Українськонімецька націоналістична самостійна дірка; Хлюст; «Прем'єрміністр»; «Побратими»; Ленінград і ленінградці; Лисиця; Відкриття охоти; Заєць; Про мудрого зайця; Бекас; Вовк; «Ружжо»; Вальдшнеп; Дика коза; Лось; Перепілка; Дика гуска; Бенгальський тигр; Дикий кабан, або Вепр; Гагара; Якби моя бабуся встали; Драстуйте!; Діла не наші — діла монарші; Уссурійські коропи; Брехнею світ пройдеш, та назад не вернешся; Дідів прогноз; Запорожці; Зробіть перерву!; Як засмажити коропа; Дилда; Про бур'яни; Директивна нарада; Лобогрійка; Екіпіровка мисливця; «Соліст»; 3 крякухою на озері; Про кури, про індики, про директорів і т. ін.; Про Степана Олійника; А народ воювати не хоче; Весна і весна; Про Сергія Воскрекасенка; Точна адреса; Археологія з географією; У ніч під Новий рік; Федько Зошит; «Ростіть, ростіть…»; «Калиновий Гай»; Многая літа поетові!; Американський рай; Народна гордість; Короп; Все життя з Гоголем; Про Дмитра Білоуса; Про Анатолія Косматенка; Олекса Іванович; Ділов, ділов…; Думало; Товаришідрузі; Отак і пишу; Нещасне кохання; Дзвонарі; «У курсі дєла…»; Ганна Петрівна ЗатиркевичКарпинська; Панська ялинка; А чи…; Historia menningitica.

Щоденникові записи: «Думи мої, думи мої…»; Приміт.

Рец.: Я рос латук Д. Ювілейне видання майстра сміху //Літ. Україна. — 1984.— 15 листоп.

1985

156. Вишневі усмішки / Редкол.: О. Т. Гончар та ін.; Упоряд І. В. Зуба; Вступ, ст. Ф. Маківчука; Іл. А. Василенка. — К.: Дніпро, 1985.— 367 с: іл. — (Бка укр. класики «Дніпро»).

Зміст: Маківчук Ф. Остап Вишня моїми очима і моїм серцем. — с. 5—10; Вишневі усмішки: Моя автобіографія; Антанта; Як ми колись учились; Походження світу; «Земля обработки требуєть»; Чий Шевченко?; Дорого це все коштує; Борімось за книжку!; Ага, будеш?!; Сімферополь — Ялта; Море; Кримська ніч; Туристи; Хто винен?; Юра Гнат; Дід Матвій; Ярмарок; Понад туманам»; Отака мати…; Леська; Берлінська українська держава; «Зенітка»; Як варити суп із дикої качки; «Велико' мученик Остап Вишня»; Відкриття охоти; Лисиця; Заєць; Бекас; Вальдшнеп; Вовк; Ведмідь; Бенгальський тигр; Дикий кабан, або Вепр; Перепілка; Лось; Дика коза; «Ружжо»; Самі собі шкідники; Якби моя бабуся встали; Брехнею світ пройдеш, та назад не вернешся; Веснакрасна; Дідів прогноз; Дилда; Про бур'яни; 3 крякухою на озері; Екіпіровка мисливця; А народ воювати не хоче; У ніч під Новий рік; «Зоре моя вечірняя…»; Многая літа поетовії; Олекса Іванович; Ділов, ділок..; Думало; Товаришідрузі; Нещасливе кохання; Все життя з Гоголем; Дзвонарі; Охороняймо природу; Отак і пишу.

1988

157. Твори; В 4 т. / Редкол.: І. О. Дзеверіи (голова) та ін. — К.: Дніпро, 1988 —.

Т. 1: Усмішки, фейлетони, гуморески, 1919–1925 / Авт. передм. Ю. І. Цеков; Підгот. тексти, упоряд. і склав приміт. І. В. Зуб. — 1988.— 526 с.

Т. 2: Усмішки, фейлетони, гуморески, 1925–1933 / Упоряд, і склав приміт. Ю. І. Цеков; Відп. ред. А. А. Дімаров. — 1988.— 461 с

ВИДАННЯ ТВОРІВ ОСТАПА ВИШНІ В ПЕРЕКЛАДІ НА РОСІЙСЬКУ МОВУ

1926

158. Расскази / Пер. с укр. Л. Лесной; Ил. Б. Антоновского. — [472].—62 с. — (Юморист. ил. бка журн. «Смехач»; № 151).

1927

159. Вишневые усмешки крымские / Авториз. пер. а 3го укр. изд, М. М. Лебедя, — [473]: Укр. рабочий, 1927.— 95 с

Р е ц.: Радугин С. Остап Вишня. Вишневые усмешки крымские // Культработник. — 1927.— № 13–14.— С. 92–93.

160. Моя автобиография / Авториз. пер. с укр О. Блица. — [474]: Книгоспілка, 1927.— 32 с: ил.

161. Туристи: (Вишневие усмешки крымские): Юморист. расскази / Пер. с укр. А. и 3. Островских. — Л.: Мисль, [475].— 147 с

162. Украннский юмор: [476] / Пер. с укр. В. Ф. Боцяновского. — Л.: Красн. газ., 1927.— 40 с — (Весел, бка «Бегемота»).

163. Ярмарка: (Юморист. расскази) / Пер. с укр А. Г. Островского. — Л.: Мисль, [477].— 144 с.

1928

164. Украинизуемся: Юморист. расскази / Пер. с укр А. и 3. Островских. — Л.: Мисль, [478].—238 с

1929

165. Улибки Вишни: Избр. произведения / Авториз. пер. с укр С. Радугина. — [479]: Пролетарий, [480].—230 с

1930

166. Улыбки Вигини: Избр. произведения / Авториз. пер. с укр. С. Радугина. — 2 изд. — [481]: Пролетарий, [482].— 200 с

1951

167. Избранное / Пер. с укр. Т. Стах; [483].— К.: Рад. письменник, 1951.— 397 с: ил.

Р е ц.: Ардамадский В. Жанр, любимий народом // Лит. газ. — 1952.— 22 марта.

1953

168. Рассказм и фельетонм: Авториз. пер. с укр. / Ред С. Швецов. — М.: Сов. писатель, 1953.— 160 с.

Ре ц.: Борисов Б. Пером сатирика // Краси, знамя. — 1953.— 28 авг.; Ленч Л. Меткое слово // Известия. — 1954.— 27 февр; Рябов И. Острое перо // Лит. газ. — 1954.— 20 мая.

169. Юмористические рассказм: [484] / Ред С. Швецов. — М.: Правда, 1953.— 56 с: ил. — (Бка «Крокодила»; № 98).

1954

170. Дикий гусь: Юморист. рассказм / Авториз. пер. с укр Е. Весенина; Ред В. В. Панов. — М.: Воениздат, 1954.— 48 с: ил. — (Бчка журн. «Сов. воин»; № 14 (249).

1955

171. Избранное: [485].— М.: Гослитиздат, 1955.— 230 с, 1 л портр

Р е ц.: Рыкшн Г. Всегда молодой // Лит. газ. — 1956.— 22 марта; Швецов С. Рассказм и фельетони Остапа Вишки // Огонек. — 1955.— № 51.— с. 21.

172. Юмористические рассказм: Авториз. пер. с укр / Ред, Г. Ярцев. — М.: Правда, 1955.—48 с, портр. — (Бка «Огонек»; № 7).

1957

173. Охотничьи усмешки: [486]: [487].— М.: Правда, 1957.— 56 с: ил. — (Бка «Крокодила»; № 155).

174. Послушайте старика!.» Юморист. рассказм / Авториз. пер. с укр, [488] Е. Весенина; Рис И. Семенова. — М.: Детгиз, 1957.— 118 с: ил.

1958

175 Избранное: В 4 кн.—М.: Учпедгиз, 1957.— [489]. Ка 1.— 80 л. Ка 2.— 83 л. Ка 3.— 74 л. Кн. 4.— 78 л.

176. Избранное: Пер. с укр. / Сост. Ф. Макивчук. — М.: Гослитиздат, 1958.— 391 с, 1 я. портр.

177. Ни пуха вам, ни пера: Охотничьи расскази: Пер. с укр. / ІПредисл. М. Рнльского].— М.: Мол. гвардия, 1958.— 222 с.: ил.

Р е ц.: Андреева К. Охотничьи улнбки // Вокруг света. — 1959.— № 7.— С. 62.

1959

178. Думн мои, думы мои… Расскази, фельетони, дневники / Пер. с укр. Е. Весенина. — М.: Сов. писатель, 1959.— 517 о: ил., 1 л. портр

1961

179. Юморески: Пер. с укр — М.: Гослитиздат, 1961.— 183 с

1964

180. Страшний суд; [490] / Пер. с укр. [491] Е. Весенина; Ил. И. Семенова. — М.: Политиздат, 1964.— 79 с.: ил. — (Худож. атеист. бка).

181. Юмористические расскази: Пер. с укр. / Автор, предисл. и сост. Ф. Макивчук. — М.: Худож. лит., 1964.— 311 с., 1 л. портр. — (Бка соа прози).

1967

182. Избранные произведения: В 3 т.: [Пер. с укр3 / Под ред И. Собчука; Вступ, ст. Ф. Макивчука; Ил. И. Семенова. — М.: Правда, 1967.

Т. 1.— 448 5 л. ял.

Т. 2. — [492].— 463 с: 4 л. нл.

Т. З, — [493],— 471 с Зи ил. — Алф. указ, цроизведений включ, в 1–3 т. избр. праизв. О. Вишни: с 461–468.

Р е ц Вендичанский С. Юмор навмвороґ. [494] // В мире книг. — 1968.— № 12.— С. 30–31; Дорошенко В. Перлини вишнівського сміху // Літ. Україна. — 1969.— 28 січ.

1984

183. Вот так и пишу: Расскази, фельетони, юморески: Пер с укр.; Вступ, ст. Ф. Макивчука; Ил. Ю. Ксошлова. — Правда, 1984.— 225 с: ил.

1987

184. Улица Ульяиових: [495]: Рас сказ: Для дошк. возраста / Пер. с укр. Ю. Ярмыша. — К.: Веселка1, 1987.— [496] с: ил.

ВИДАННЯ ТВОРІВ ОСТАПА ВИШНІ В ПЕРЕКЛАДІ НА МОВИ НАРОДІВ СРСР

Азербайджанською мовою

185. Страшний суд: [497] / [498].— Баку: Азернешр, 1965.— 79 с.

186. Страшний суд; [499].— Баку: Язичи, 1979.— 60 с.

Білоруською мовою

187. Усмішки: [500] / Пер. з укр. К. Крапиви. — Мінськ: Держвидав БРСР, 1930.— 120 с.

188. Усмішки: [501]: Пер: з укр.; / [502].— Мінськ: Беларусь, [503].— 400 с: іл., 1 л. портр.

189. Дітям: Повісті: Для мол. шк. віку / [504].— Мінськ; Мастад, ліг», 1976.— 175 с: іл.

Грузинською мовою

190. Мучеництво святого Остапа Вишні: [505].— Тбілісі: Видво ЦК КП Грузії, 1971.— 55 с— (Бка «Дроша»; № 2 (12).

191. Мисливські усмішки: [506] / Пер. з укр Г. Сіхарулідзе. — Батумі: Сабчота Аджара, 1974.— 231 сі іл.

Естонською мовою

192. Мисливські усмішки: [507] / Пер. з укр М. Нурмик. — Таллін: Газ. журн. видво, 1959.— 70 с— (Бка «Лорминг»; № 49 (109)).

Єврейською мовою

193. Усмішки / Пер. А. Кіпніс— X., 1929.— 264 с. Казахською мовою

194. Мед: [508] / [509].— АлмаАта: Жазуши, 1977.— 192 с.

Латиською мовою

195. Гумористичні оповідання / [510].— Рига: Латдержвидав, Ї964.— 221 с.

196. Гумористичні оповідання: В 3 ка / [511]..— Рига; Ліссма, 1965.— [512]

Молдавська» мовою)

197. Послухайте старого!» Гуморист; оповідання /' Пер. з рос. І. Крецу. — Кишинів: Картя молдовенхеке, 1959.— 114 с, іл., портр

198. Послухайте старого! Гуморист, оповідання / Пер. І. Крецу. — Кишинів: Луміна, 1966.— 110 с: іл. — (Шк. бка. Для серед шк).

199. Гумористичні оповідання / Пер. з рос В. Васілаке, 1. Крецу. — Кишинів: Літ. артистике, 1984.— 270 с: іл.

Туркменською мовою

200. Ні пера ні пуху; Гуморист, оповідання / [513].— Ашхабад: Туркмендержвидав, 1960.— 259 с: іл.

Чуваською мовою

201. Гумористичні оповідання / [514].— Чебоксари: Чувашдержвидав, 1955.— 47 с: іл.

ВИДАННЯ ТВОРІВ ОСТАПА ВИШНІ В ПЕРЕКЛАДІ НА ІНОЗЕМНІ МОВИ

Англійською мовою

202. Hard times: a collection of satire and humour / Transl. by G. Trach. — Doncaster: Boyda Books, 1981.— 181 p. — Важкі часи.

203. The master's Christmas tree: [515] /Transl. from the ukr. by G. Skrypnyk. — K.: Dnipro, 1984.— 12 p. — Панська ялинка.

Болгарською мовою

204. За децата: Хуморист. разкази: За начал, и сред. училищна вьзраст / Прев от укр. Д. Минчева. — София: Нар. младеж, 1961.— 102 с— Про дітей.

205. Весели случки: Преа от рус— София: Нар. култура, 1962.— 288 с— Веселі пригоди.

206. На лов с усмивка: Разкази / Подбор и преа П. Кьнева. — София: Нар. култура, 1976.— 240 с— (Бка Панорама). — Мисливські усмішки.

Німецькою мовою

207. Zu Fuss nach Jalta: Humoristischen Erzahlungen / Aus dem Russ. ubers. v. A. Mockel. — Berlin: Eulenspiegel, 1981.— 169 s. — Пішки до Ялти.

Польською мовою

208. Копіє sa. niewinne. Prochor XVII, krol blacharzy і inne humoreski radzieckie z lat 1950–1953 / Thim. M. Grabowska. — Warszawa: Czytelnik, 1954.— 435 s. — [516].— Коні не винні

209. MySliwskie ramotki / Przet. L. Susid. — Warszawa: Iskry, I960.— 166 s. — (Bka Stanczyka). — Мисливські усмішки.

Румунською мовою

210. Fedka FituicS / Trad, de V. Cordun. — Bucuresti: Ed. tineretului, 1959.— 61 p. — (Injira — te margarite). — Федько Зошит.

211. Luseafarul raeu de seara / Trad, de I. Rebusapca. — Bucuresti: Albatros, 1975.— 223 p. — Зоре моя вечірняя.

Словацькою мовою

212. Polievka z divej kacice / Vybr. a prel. A. Pestremenko. — Bratislava: Tatran, 1985.— 236 s. — (Svetova tvorba). — Юшка з дикої качки.

Р е ц.: Яцканин І. // Нове життя. — 1985.— № 27.— С. 6; Bfoch J. // L'ui— 1985.— 22 jun. — S. 4; Jackanin I. // Vychodosloven. nov. — 1985.— 12 jun. — S. 4; Roman M. // Nedel'a: Pril. Noveho slova. — 1985.— N 42.— S. 2; Turis I. II Pravda. — 1985.— 30 Jul. — S. 5.

213. Pol'ovacRa sa zacma / PreL J. Kokavec. — Bratislava: Priroda, 1985.— 101 s. — Полювання починається.

Угорською мовою

214. Csodavilag: Humoreszkek / [517].— Uzshorod: Karpatontuli Teruleti kiado, 1958.— 26 old. — Самі тобі чудеса.

215. 16 vadaszatot! / Ford. Gigassy E. — Budapest: Europa Konyvkiado; Uzsgorod: Karpatontuli Teruleti Kiado, 1962.— 286 old. — Hi пуху, ні пера.

I d e m. — 2 kiad. — 1964.— 286 old.

Чеською мовою

216. Venousek: Komedie о 3 dejst. 1 obr. a «Zadny epilogs / P?eL V. Abz61tovska. — Praha: Dilia, 1959.— 63 s. — Вячеслав.

Див. також № 272, 289, 453, 454, 637.

ВИДАННЯ ТВОРІВ ІНШИХ ПИСЬМЕННИКІВ В ПЕРЕКЛАДАХ ОСТАПА ВИШНІ

217. Гашек Я. Жертва лотереї: [518].— К.: Рад Україна. — 1952.— 64 с: іл. — (Бка журн. «Перець»; № 9).

218. Гоголь М. в. Драматичні твори: Пер. з рос. / Ред М. Рильського. — К.: Мистецтво, 1952.— 215 с, портр.

219. Гоголь М. в. Одруження: Зовсім неймовірна пригода на 2 д.: Пер. з рос. — К.: Мистецтво, 1952.— 117 с — (Бка худож. самодіяльності).

220. Гоголь М. в. Одруження: Зовсім неймовірна пригода на 2 я, Пер. з рос— 2е вид— К.: Держлітвидав УРСР, 1956,— 79 с.

221. Гоголь М. в. Ревізор: (Комедія на 5 д,). Одруження: (Зовсім неймовірна пригода на 2 д.): Пер. з рос. / Іл.: В. Д. Чернуха, Ю. В. Северин. — К.: Держлітвидав УРСР, 1960.—151 с; іл.

222. Овечкін в. в. Гості в Стукачах: [519]: Пер. з рос. — К.: Держлітвидав УРСР, 1950.— 66 с.

223. ОТенрі. Любовні напої: Збірка оповідань. — X.; К.: Книгоспілка, 1924.— 48 с. — (Бка «Книгоспілки». Сер. гумору й сатири; N9 6).

224. Петров Є. П. Острів миру: Комедія на 4 д: Пер. з рос. — К.: Мистецтво, 1948.— 78 с: іл.

225. СуховоКобилін О. в. Весілля Кречинського: Комедія на З д.: [520].— К.: Мистецтво, 1950.— 90с — (Бка рос. драматургії).

ЖИТТЯ 1 ТВОРЧІСТЬ ОСТАПА ВИШНІ

АВТОБІОГРАФІЧНІ ТВОРИ

226. Вишня О. Думи мої, думи мої…: [521] // Дніпро. — 1957.— № 2.— С. 73—101; Сов. Украйна. — 1957.— № 4.— С. 134–150; № 5.— С. 134–147.— Рос. мовою.

Р е ц.: Вагон М. Роздуми художника слова // Рад Крим. — 1957.— 30 лип.; Дневник украинского писателя//Днестр. — 1957.— № 7.— С. 149–150; Людиною він був//Рад. культура. — 1957.— 29 верес; Підсуха О. Записи в щоденнику // Підсуха О. З відстані літ: Спогади, статті, есе. — К., 1982.— С. 93–97.

227. Вишня О. Отак і пишу // Письменники про свою роботу. — К., 1956.— С. 96—110.

Те ж // Розповідають майстри. — К., 1979.— С. 34–49.

228. Українські письменники про літературу і мову / Упоряд.: В. Іваненко, М. Коцюбинська. — К.: Рад шк, 1961.— 463 с

Із змісту: Вишня О. Народність літератури. Зв'язок письменника з життям народу; Художність твору; Робота над твором. Художній талант. Художній матеріал. Література і життя. Мова твору; Новаторство; Комічне. Гумор і сатира. Позитивний герой у гумористичному творі.— С. 273–285.

Диа також №№ 41, 45, 56, 71, 111, 114, 123, 124, 129, 143, 146, 149, 151, 152, 155, 156, 160, 178.

ПРАЦІ ЗАГАЛЬНОГО ХАРАКТЕРУ

229. Вишня Остап // БСЗ. — 3є изд— М., 1971.— Т. 5.— С. 133.

230. Вишня Остап // УРЕ. — 2е вид, — К„1978.— Т. 2.— С. 254.

231. Дзеверіи І. Остап Вишня: [522] // Історія української літератури. — К., 1965.— С. 597–616.

232. Дзеверін І. Остап Вишня [523] / За заг. ред О. Р. Мазуркевича. — К., 1957.— 43 с— (Тво для поширення політ, і наук, знань УРСР).

233. Дзеверін L Остап Вишня // Українські радянські письменники: Критич. нариси, — К., 1958.— [524] З — С. 56–99.

234. Дзеверін І. Остап Вишня // Літературні портрети: В 2 т. — К., I960.— Т. 1.— С. 149–177.

235. Довгалюк П. Н. Вишня Остап // Крат. лит. знциклопедия. — М., 1962.— Т. 1.— С. 995.

236. Дузь І. М. Остап Вишня: (Життя і творчість). — К.: Видво Киїа унту, 1965.— 250 с.

Р е ц.: Дорошенко В. Прихильникам вишневих усмішок // Робітн. газ. — 1966.— 16 січ.; Килимник О. //Рад. літературознавство. — 1966.— № 2.— С. 88–90; Тарасюк М. Книга про народного письменника // Україна. — 1965.— № 40.— С. 22–23.

237. Дузь І. Остап Вишня // Дузь І. Українська радянська сатира 20х років: Учбоа. посіб. для студ. філол. фак. унту. — Одеса, 1962.— С 9—55.

238. Журавсьшкй А. Ніколи не сміявся без любові: Сторінки життя і творчості О. Вишні / Вступ, ст. Є. Кирилюка. — К.: Мистецтво, 1983.— 199 с

Рец. [Рецензіяі //Літ. Україна. — 1983.— 30 черв.; Домчин В. // Дніпро. — 1984.— № 2.— С. 142–143; Домчин В. Театр Остапа Вишні // Комс зірка. — 1983.— 19 квіт.; Ільченко В. Незабутній // Комс. зірка. — 1983.— 27 сера; Сич М. «Ніколи не сміявся без любові» // Рад, Житомирщина. — 1983.— 30 черв, Скорський М. Його другий рідний дім// Вітчизна. — 1984.— № З— С. 196–198; Ярош В. З любов'ю до людей // Кіровогр. правда. — 1985.— 20 січ.

239. Зуб І. В. Борець, громадянин, майстер: (Штрихи до портр. О. Вишні) // Рад літературознавство. — 1984.— № 4.— С. 36–46.

240. Зуб І. В. Вишня Остап // Укр. літ. енциклопедія: В 5 т. — К., 1988.— Т. 1.— С. 314–315.

241. Зуб І. Остап Вишня (1889–1956) //Історія української літератури: У 2 т. — К., 1988,— Т. 2.— С. 431–441.

242. Історія української літератури: У 8 т. — К.: Наук, думка, 1971.— 574 с.

Про Остапа Вишню див.: Покажчик імен і наза— С. 562.

243. Ішук А. Слово про Остапа Вишню // Іщук А. На шляху поступу: Літ. критич. ст. — К., 1968.— С. 83–88.

244. Маківчук Ф. Слово про вчителя // Рад, Україна. — 1988.— 4 груд

245. Матеріали до вивчення історії української літератури: В 5 т. — К., 1963.— Т. 5.— Кн. 1.— 592 с

Із змісту: Остап Вишня (Павло Михайлович Губенко). Основні дати життя і творчості; Дзеверін І. Остап Вишня; Кобиляцький Ю. Остап Вишня. — С. 302–339.

246. Остап Вишня//Історія української літератури: В 2 т. — К., 1957.— Т. 2.— С. 568–588.

247. Остап Вишня (Павло Михайлович Губенко) //Українські радянські письменники: 36. літ. критич. матеріал'ш. — К., 1984.— С. 175–191.

Зміст: Рильський М. Остап Вишня; Новиченко Л. Рання новела і повість (1917–1926); Дорошенко В. Життєствердні усмішки Остапа Вишні; Панч П. Сльози на очах гумориста; Ленч Л. Про Остапа Вишню; Кропива К. Незабутній Павло Михайлович; Кравчук П. Замість вінка на могилу друга; ЧавдароаЧелкаш Д. У нас люблять Остапа Вишню; Висловлювання про Остапа Вишню — людину і митця — видатних письменників.

Див. також № 272, 299, 322.

248. Семенчук L Р. Вишневі усмішки // Семенчук 1. Р. Зачаровані красою: Розповіді про письменників: Кн. для вчителя. — К., 1988.— С. 131–164.

249. Цеков Ю. Не затулили хмари усміх… // Друг читача. — 1988.— 20 жовт. — С. 1, 4, 5.

Диа також №№ 45, 102, 107, 109, 114, 131, 136, 137, 143, 146, 148, 149, 155, 157, 347, 550.

ОКРЕМІ ПИТАННЯ БІОГРАФІЇ ОСТАПА ВИШНІ

250. Безродний Є. Остап Вишня в Німеччині // Вітчизна. — 1974.— № 4,— С. 216–218.

251. Безуглий М. Шляхами придніпровськими // Вітчизна. — 1983.— № 7.— С. 205–207.

Про перебування Остапа Вишні на Дніпропетровщині та Криворіжжі.

252. Біляєв Д. Остап Вишня в Мануйлівці // Вітчизна. — 1962.— № 9.— С. 179–185.

Див. також № 272.

253. Вишневенький Л. Остап Вишня у Кринках: [525] // Літ. Україна. — 1981.— 7 серд

254. ГубенкоМаслюченко В., Ягнич Ю. Стежкидоріжки//Ленін, правда. — 1964.— 11 листоп.; Соц. Харківщина. — 13 листоп.; Зоря. — 22 листоп.

Про перебування Остапа Вишні в Дніпропетровську, Харкові та на Сумщині.

255. Дранов І. Остап Вишня — агітатор // Літ. Україна. — 1963.— 15 лют.

256. Дузь І. Остап Вишня на «Запоріжбуді» / / Літ. Україна. — 1978.— 28 листоп.

257. Журавський А. Остап Вишня на Житомирщині // Рад, Житомирщина. — 1976.— 11 лип.

258. Журавський А. …Схажіть усім, що я не ворог народу…: Трагіч. «десятирічка» Остапа Вишні // Літ. Україна. — 1988.— 9 чера; Ленін, правда. — 12, 14, 15, 17 чера

259. Журавський А. «Ходімо до Рейнгардта…» // Культура і життя. — 1982.— 7 листоп.

Про перебування Остапа Вишні у Берліні, 1928 р.

260. Зуб. І. Коли народився Остап Вишня? //Літ. Україна. — 1985.— 4 квіт.

Уточнення дати народж. П. М. Губенка (Остапа Вишні).

261. Коваль В. В лабораторії сміху // Літ. Україна. — 1969.— 11 листоп. Про відвідування квартири Остапа Вишні у Києві.

262. Мазуркевич О. Хвилююче звернення Остапа Вишні до вчителів // Рад, освіта. — 1960.— 14 траа

263. Наш Вишня: [526] / Подала В. ГубенкоМаслюченко // Ранок. — 1966.— № 9.— С. 10–11.

Зміст Згадує Михайло Рубан; «Анкета члена Литфонда».

264. Ребро П. Остап Вишня і Запоріжжя // Запор із. правда. — 1969.— 11 листоп.

265. Сафонов Ю. Кадіївські зустрічі Остапа Вишні//Літ. Україна. — 1969.— 17 чера

266. Сєриков А. «Колехтив»: Цікаві подробиці//Літ. Україна. — 1980.— 7 жввт.

267. Солонський А. Зелена квітка моя — біленька…//Комсомолець Запоріжжя. — 1972.— 8 лют.

Перебування Остапа Вишні на Запоріжжі.

268. Солонський А. «Пам'ятаю і люблю…» / [527] // Зоря Полтавщини. — 1972.— 25 черв.

269. Хіикулов Л. Письменник жив у Києві: Літ. критич. розповіді.— К.: Дніпро, 1982.— 350 с

Життя Остапа Вишні в Києві.— С 301–304.

270. Царик О. Остап Вишня у Шепетівці: [528] // Рад, Поділля. — 1983.— 5 січ.

271. Шевченко А. Остап Вишня і Донбас // Рад, Донеччина. — 1984.— 4 листоп.

СПОГАДИ ПРО ОСТАПА ВИШНЮ

272. Живий Остап Вишня: 36. спогадів про письменника / Упоряд, вступ, ст. та приміт. І. М. Дузя. — К.: Дніпро, 1966.— 303 с

Зміст: Даценко К. В роки дитячі та юнацькі; Губенко К. Про брата; Коломійченко М. Людина з великим серцем; Кравченко Ф. Добра душа сатирика; Яременко В. Хвилюючі зустрічі; Смолич Ю. Вишня; Тичина П. Як ми читали Остапа Вишню; Грищенко О. Марсіянська трагедія. Мисливські пригоди; Панч П. Сльози на очах гумориста; Романівська М. Ясні усмішки; Віляєв Д. Остап Вишня в Мануйлівці; Кравченко Є. Наш Остап Вишня; Козланюк П. Зустрічі з Остапом Вишнею; Ковінька О. Неповторний чарівник; Хижняк А. Народний митець слова; Карпов М. Крізь роки; Мартич Ю. Друзі Остапа Вишні. Слово Остапа Вишні; Ющенко О. Те, що не забувається; Олійник С. Ми всі його любили; Рудницький М. Іронічні усмішки; Ягнич Ю. Незабутні усмішки; Маківчук Ф. Остап Вишня; Невідомський Г. Цвіт Остапа Вишні; Ленч Л. Про Остапа Вишню. Сенченко І. Остап Вишня; Майоров М. Не зазнаватись; Бриль Я. Чудовий син милої України; Рильський М. Про Остапа Вишню. Мисливська усмішка. «По полях ми з Вишнею бродили…»; Гончар О. Штрих до портрета; Малишко А. Світлі меди; Весенін Є. З усмішкою і жартами; Косматенко А. «Як діла? Що пишемо?». Великий, незабутній; Воронько П. Великий, веселий; Новиченко Л. Гуморист? Лірик?; Воскрекасенко С. Краплина про Великого; Дрофань А. Вудка; Кропива К. Незабутній Павло Михайлович; Бурляй Ю. Сивий голуб українського гумору; Сосюра В. Умер великий правдолюб; Упеник М. Остання путь; Білоус Д. Великий життєлюб; Засенко О. Улюбленець народу; Кравчук П. Замість вінка на могилу друга; Петров М. Нехай мати усміхнеться; ЧавдаровЧелкаш Д. У нас люблять Остапа Вишню; Прилюк Д. Як живий з живими.

Рец.: Буряк Б. Народний сміхотворець//Вільне життя. — 1968.— З берез.; Робіт газ. — 1 берез.; Гельфандбейн Г. Живі — навічно// Літ. Україна. — 1966.— 5 серп.; Дашкевич В Спогад про талановитого гумориста // Культура і життя. — 1966.— 9 жовт.; Дрофань А. Книга про великого правдолюба // Веч. Київ. — 1966. 29 лип.; Килимник О., Минко В. Майстер гвстрого сміху і ласкавої усмішки //Літ. Україна. — 1966.— 27 верес; Маківчук Ф. Живий Остап Вишня//Україна. — 1966.— № 40.— С. 5; Сірак І. Остап Вишня — гуморист і людина// Рад Волинь. — 1966.— 17 серп.; Сірак І. Таким був наш Остап // Вітчизна. — 1967.— № 5.— С. 210–212; Шепель І. Вишневим усмішкам цвісти // Десн. правда. — 1966.— 31 лип.

Див. також № 247, 252, 275, 287, 291, 297, 299, 303–305, 355, 479, 496, 501, 564, 614, 615.

273. Гжицький В. Три зустрічі//Україна. — 1988.—№ 40.—С. 8.

274. Гончар О. Штрихи до портрета Остапа Вишні //Гончар О. Про наше письменство. — К., 1972.— С. 136–137.

Теж// Твори: В 6 т. — К., 1979.— Т. 6.— С. 492–493.

Те ж 11 Гончар О. Письменницькі роздуми. — К., 1980.— С. 157–158.

275. Губенко К. Про брата // Жовтень. — 1959.— № 11.— С. 128–132. Див. також № 272.

276. ГубенкоВишня [529] В. О. Вишневі усмішки з життя Остапа Вишні: [530] / Записав А. Силенко // Ранок. — 1980.— № 6.— С. 22, фото.

Зміст Кого Вишня любив?; Хто любив Вишню?; Як Вишня працював?; Улюблена річ письменника.

277. ГубенкоМаслюченко В., Ягнич Ю. Незабутні усмішки // Мол. гвардія. — 1966.— 30 листоп.

278. ГубенкоМаслюченко В., Ягнич Ю. Серед людей // Вітчизна. — 1965.—№ 11.—С. 140–153.

279. Дрофань А. Останній рукопис // Київ '80.— К., 1980.— Вип. 4.— С. 152–160.

280. Засенко О. У моїх земляків // Засенко О. Дорогі мої сучасники: Спогади. — К., 1983.— С. 54–68.

Спогади про зустрічі з Остапом Вишнею.

281. Збанацький Ю. Золотий час цвітіння Вишні // Збанацький Ю. Пообіч Талі: Повісті, оповідання, спогади. — К., 1984.— С. 308–317.

282. Збанацький Ю. Остап Вишня // Збанацький Ю. П'ятий полюс: Повість у спогадах. — К., 1986.— С. 316–323.

283. Кобилецький Ю. Сміхотворець // Кобилецький Ю. Фрески: Нариси, портрети, спогади. — К., 1979.— С. 45–65.

Те ж // Кобилецький Ю. З літопису життя: Спогади, нариси, портрети. — К., 1983.— С. 60–73.

284. Ковінька О. Великий сміхотворець//Донбас. — 1966.— № 1.— С. 116–120.

285. Ковинька А. Народний: Пер. с укр. //Радуга. — 1977.— № 1.— С. 167–171.

286. Ковінька О. Остап Вишня // Ковінька О. Твори: В 2 т. — К., 1980.— Т. 2.— С. 138–146.

287. Козланюк П. Мої знайомі: Зустрічі з Остапом Вишнею // Жовтень. — 1962.— № 8,— С. 125–127.

Див. також № 272.!

288. Коломійченко М. Людина з великим серцем // Дніпро. — 1959.— № 12.—С. 131–138, портр.

289. Кравчук П. Остап Вишня // Кравчук П. Мої друзі і знайомі: Спогади, есе. — К., 1986,— С. 73–75.

290. Ловецький П. Батько Остап // Вітчизна. — 1964.— № 6.— С. 161–165.

Про зустріч з Остапом Вишнею.

291. Майоров М. Не зазнаватись: (Спогад про О. Вишню) //Літ. Одеса. — 1957.— С. 68–73.

• Те ж//Майоров М. Вручіть адресату: Гуморески. — Одеса, 1958.— С. 3—16.

•Теж див. № 272.

292. Маківчук Ф. Остап Вишня моїми очима і моїм серцем // Маківчук Ф. Дорогі мої. одноперчани. — К., 1982— С. 5—18.

293. Мартич Ю. Безсмертні серця // Вітчизна. — 1958,— № 8.— С. 97—107.

Із змісту: Слово Остапа Вишні.— С. 97–98.

294. Мокрієв Ю. Тиловими шляхами. Павло Михайлович // Мокрієв Ю. Таке близьке…: Спогади. — К., 1974.— С. 127–140.

295. Мокрієв Ю. Чудодій сміху //Мокрієв Ю. Слід на землі: Роман, повість, спогади, оповідання, гуморески. — К., 1987.— С. 331–337.

296. МорозСтрілець Т. Рясний сміх // Вітчизна. — 1979.— № 11.— С. 213–214.

297. Олійник С. Ми всі його любили // Олійник С. З книги життя. — К., 1968.— С. 193–204.

Те ж // Твори: В 4 т. — К., 1979.— Т. 4.— С. 107–118. Див. також № 272.

298. Панч П. Початок дороги //Літ. Україна. — 1966.— 2 сера

Про літ. вечір у Ровеньках в квіт. 1928 р. за участю Петра Панча, І. Микитенка, Ю. Яновського, В. Сосюри і Остапа Вишні

299. Панч П. Усмішка гумориста // Панч П. Відлітають журавлі: Етюди. — К., 1973.— С. 19–22.

Теж// Твори: В 6 т. — К., 1983.— Т. 6.— С. 272–276. Теж під назв.: Сльози на очах гумориста: (Остап Вишня) // Твори: В 4 т. — К., 1973.— Т. 4.— С. 573–577. Див. також № 247, 272.

300. Підсуха О. Людинолюб // Підсуха О. З відстані літ: Спогади, статті, есе. — К., 1981.— С. 46–51.

Те ж//Підсуха О. Лауреати моєї душі— К., 1982.— С. 46–50.

301. Плітас П. Останнє полювання Остапа Вишні // Знання та праця. — 1966.— № 9.— С. 21.

302. Полотай Н. И. Смех Остапа Вишни // Полатай Н. И. Кибернетический петушок: Иронич. новеллы… Встречи. — Симферополь, 1979.— С. 178–180.

Спогади про зустріч з Остапом Вишнею.

303. Романівська М. Ясні усмішки // Романівська М. Рятівне коло: Оповідання. Спогади.—X., 1969.—С. 155–158.

Див. також № 272.

304. Смолич Ю. К. Вишня // Смолич Ю. К. Розповідь про неспокій. Ч.' 1.— К., 1968.— С. 207–232.

Теж//Твори: У 8 т. — К., 1986.— Т. 7.— С. 190–214. Див. також № 272.

305. Тичина П. Як ми читали Остапа Вишню//Тичина П. З минулого — в майбутнє.— К., 1973.— С. 28–34.

Теж //Зібр. творів: У 12 т.—К., 1987.—Т. 10.—С. 268–273. Див. також № 272.

306. Упеник М. «Козака несуть і коня ведуть…» // Вітчизна. — 1981.— № 10.— С. 180–181.

Те ж // Упеник М. Сторінки з блокнота: Фронтові записи, спогади. — К., 1984.— С. 89–93.

307. Хінкулов Л. Остап Вишня (1889–1956) // Хінкулов Л. Літературні зустрічі.— К., 1980.— С. 173–176.

308. Цюпа І. Мій славетний земляк // Цюпа І. У серці дзвонять голоси: Есе, нариси, спогади. — К., 1984.— С. 106–114.

309. Ющенко О. Вишневий цвіт не осипається // Ющенко О. Безсмертники: Нариси, етюди, спогади. — К., 1974.— С. 127–132.

Див. також №№ 485, 494, 513, 514, 535.

ТВОРЧІСТЬ ОСТАПА ВИШНІ

310. Білкун М. Колючий і ніжний сміхотворець // Старт. — 1969.— № 12.—С. 24–25.

Тема спорту та охорони природи в творчості Остапа Вишні.

311. Бурляй Ю. Володар сміху // Бурляй Ю. Зброєю слова: Літ. критич. ст. — К., 1955.— С. 35—105.

Творчість Остапа Вишні післявоєнного періоду.

312. Бурляй Ю. Молодий Остап Вишня: 3 досвіду укр. рад. літ. // Літ. газ. — 1957.— 11 черв.

313. Бурляй Ю. С. Народний письменник // Рад. літературознавство. — 1957.— № 5.— С. 99—123.

Аналіз творів періоду 20х років.

314. Бурляй Ю. Очеркиюморески Остапа Вишни: [531] // Сов. Украйна. — 1955.— Кн. 7.— С. 168–177.

315. Бурляй Ю. Сатира і гумор Остапа Вишні // Вітчизна. — 1951.— № 2.— С. 167–177.

Творчість післявоєнного періоду.

316. Бурляй Ю. Художнє багатство сатири//Питання української радянської літератури. — К., 1958.— Вип. 4.— С. 458–488.

317. Вознюк Г. Л. Українська радянська письменницька критика (20–30і pp.) // Рад. літературознавство. — 1986.— № 1,— С. 52–60.

Літ. критич. діяльність Остапа Вишні.

318. Воскрекасенко С. Веселе свято нашої літератури // Воскрекасенко С. Портрети зблизька: Літ. силуети. — К., 1977.— С. З—26.

Гуморист, талант Остапа Вишні.

319. Воскрекасенко С. Народжений для добра й щастя // Вітчизна. — 1974.—№ 11.—С. 141–151.

320. Гекельман Ю. Остап Вишня в «Красной газете» // Радуга. — 1969.— № 11.— С. 189–190.

Про перші російські публікації.

321. ГубенкоМаслюченко В. А. Искрм смеха, утверждающего добро: [532] / Записал Н. Головко // Днепр. правда. — 1981.— 12 нояб.

322. Дорошенко В. О. Життєствердні усмішки Остапа Вишні // Рад. літературознавство. — 1968.— № 11.— С. 73–89.

Див. також № 247.

323. Дорошенко В. О. Критика і народний читач про довоєнну творчість Остапа Вишні // Бібліотекознавство та бібліогр. — X, 1964.— Вип. 1.— С. 183–200.

324. Дорошенко В. О. Літературні усмішки Остапа Вишні початку 20х років // Наук. зап. / Харк. пед. інт. — 1958.— Т. ЗО — С. 3—20.

325. Дорошенко В. А. Остап Вишня — мастер сатирического фейлетона и пародий (1919–1933 гг.): Автореф. дис. … канд. филол. наук / Харьк. унт. — X., 1970.—27 с.

326. Дорошенко В. О. Робітнича тематика у творчості Остапа Вишні довоєнного періоду // Вісн. Харк. унту. Сер. філол. — 1966.— № 19, вип. 3.— С. 70–76.

327. Дорошенко В. А. Сатира Остапа Вишни на международные темм: (Начало 20х годов) // Уч. зап. / Харьк. биб. инт. — 1962.— Вьш. 6.— С. 57–91.

328. Дорошенко В. А. Сатира Остапа Вишни периода гражданской войны // Уч. зап./ Харьк. биб. инт. — 1961.— Вьш. 5.— С. 95—112.

329. Дорошенко В. О. Театральні усмішки О. Вишні 20х років // Наук, зап. / Харк. пед. інт фіз. виховання. — 1960.— Т. 35.— С. 23–37.

330. Дорошенко І. Про майстерність сатириків і гумористів // Жовтень. — 1956.— № 10.— С. 93—104.

Творчість Остапа Вишні післявоєнного періоду. — С. 95, 101–102.

331. Дузь І. Остап Вишня: Літ. портрет. — К.: Держлітвидав України, 1962.— 86 с.

Р е ц.: Басенко В. Во весь рост // Комс. знамя. — 1965.— 22 сент.; Гаенко П. Коротко о книгах // Сов. Украйна. — 1962.— № 8.— С. 191; ГубенкоМаслюченко В., Євтушенко М. Дрібниці? Ні, неохайність дослідника // Літ. Україна. — 1963.— 31 трав.; Дорошенко В. О. З історії української радянської сатири // Рад. літературознавство. — 1963.— № 5.— С. 147–149; Осадчий М. Який насправді Остап Вишня?.. // Жовтень. — 1963.— № 10.— С. 158–160.

332. Зуб І. Зброя несхибного прицілу: Сучас. укр: рад. сатира. — К.: Рад. письменник, 1965.— 268 с.

Також про сатиру Остапа Вишні післявоєнного періоду.

333. Зуб І. Стверджувальна правда сатири // Прапор. — 1962.— № 10.— С. 84–92.

334. Зуб І. Художня височінь // Літ. Україна. — 1987.— 3 груд.

335. Капелюшний А. О. Сатиричний журнал «Червоний перець». — Львів: Вища шк. Видво при Львів, унті, 1986.— 143 с.

Творчість Остапа Вишні.— С. 76–85.

336. Капустянський І. Остап Вишня як фейлетоніст // Плуг. — 1928.— № 5–6.— С. 61–69.

337. Кобилецький Ю. Остап Вишня // Рад. Львів. — 1946.— № 5–6.— С. 66–68.

338. Кобилецький Ю. Остап Вишня // Кобилецький Ю. Літературні портрети. — К., I960.— С. 7—31.

Те ж рос. мовою // Кобьиіецкий Ю. С. Литературнне портрети / Авториз. пер. с укр. И. Карабутенко. — М., 1967.— С. 7—38.

339. Косяченко В. Т., Руснак І. С, Гречанюк Ю. А. Жанри сатири і гумору в українській радянській літературі / Мво вищ. і серед, спец, освіти УРСР; Учбовометод. кабінет по вищ. освіті; Чернів. держ. унт. — К., 1988.— 59 с

На матеріалі творів Остапа Вишні.— С. 8—10, 28–31, 40–41, 48–54.

340. Кравченко Є. Народний письменник // Дніпро. — 1956.— № 10.— С. 124–127.

341. Маловічко І. Як засипався М. Хвильовий на захисті Остапа Вишні: (Повчальна історія в конспективному викладі) // Нова генерація. — 1930.—№ 11–12.—С. 26–36.

Див. № 360.

342. Мартич Ю. Вишня цвіте // Мартин Ю. Добридень, усмішко: Оповіді.— К., 1978.— С. 83—104.

Про сатиру Остапа Вишні.

343. Марусик Мих. [533] Остап Вишня // Плужанин. — 1925.— № 1.— С. 42–43, портр.

Характеристика творчості Остапа Вишні початку 20х років, з короткими біогр. відомостями,

344. Мінчин Б. М. Сатира в естетиці соціалістичного реалізму. — К.: Наук, думка, 1967.

Розд. 2: Враховуючи національний досвід. — С. 130–286.

345. Мінчин Б. М. Сатира на службі комунізму. — К.: Наук, думка, 1964.— 203 с.

Проблеми теорії, художньої практики сатири також на матеріалі творчості Остапа Вишні.

346. Музиченко Ю. Підручник пересмикування (полемічний репортаж): Хрестовий похід проти «Нової генерації» // Нова генерація. — 1930.— № 11–12.— С. 36–46.

Із змісту: 3. Maestro Хвильовий. — С. 43–46. Про ст. М. Хвильового «Остап Вишня «в світлі» «лівої» балабайки». Див. № 360.

347. Мягкова М. Ухтинские очерки Остапа Вишни // Красн. знамя. — 1965.— 9 июля.

Про неопубл. матеріали письменника.

348. Новиченко Л. За критику обгрунтовану і вдумливу: (3 приводу однієї статті) // Дніпро. — 1954.— № 1.— С. 112–115.

Проти несправедливої' критики творчості Остапа Вишні О. Полторацьким в ст. «Нотатки про сатиру». Див. № 350.

349. Поборник щасливої жіночої долі // Рад. жінка. — 1956.— № 11.— С. 14.

Образ жінки в творчості Остапа Вишні.

350. Полторацький О. Нотатки про сатиру // Вітчизна. — 1953.— № 10.— С. 122–135.

Про сатиру Остапа Вишні і його передмову до зб. Ф. Маківчука «Здоровенькі були!». — С. 125–126, 129–131.

351. Полторацький Ол. Що таке Остап Вишня // Нова генерація. — 1930.— № 2.— С. 28–34; № 3.— С. 15–25; № 4.— С. 21–28.

Різко негативна оцінка творчості Остапа Вишні.

352. Полторацький Ол. Що таке Остап Вишня // Рад.література. — 1934.— № 4,— С. 157–179.

Негативна оцінка творчості письменника 20х років.

353. Рильський М. Т. Остап Вишня // Твори: В 10 т. — К., 1969.— Т. 9.— С. 352–357.

Теж// Зібр. творів: У 20 т. — К., 1986.— Т. 13.— С. 280–284. Див. також № 114, 137.

354. Рильський М. Про Остапа Вишню // Рильський М. Дружба народів: Ст. — К., 1951.— С. 178–180.

Те ж рос. мовою. — С. 184–186.

Те ж під назв.: Щось як передмова // Зібр. творів: У 20 т. — К., 1986.— Т. 13.—С. 148–150.

Див. також №№ 120, 177, 272.

355. Творчий світ письменника: Літкритич. матеріали про творчість укр. рад. письменників / Упоряд., вступ, ст. і приміт. М. К. Наєнка. — К.: Рад шк., 1982.— 271 с.

Із змісту: Новиченко Л. Гуморист? Лірик?; Дзеверін /. Остап Вишня; Бриль Я. Чудовий син милої України. — С. 91—101. Див. також № 272.

356. Тимченко в. Д. Зброєю сміху // Рад, літературознавство. — 1965.— № 4.— С. 28–37.

Творчість Остапа Вишні та ін. повоєнного десятиріччя.

357. Тимченко в. Д. Позитивний образ у гумористичних творах С. Олійника і О. Вишні (1946–1950 pp.) // Учені зап. / Харк. пед. інт. — 1957.— Т. 21: Тр. філол. фак. — С. 135–168.

358. Тимченко в. Д. Сатиричне викриття пережитків капіталізму у творах О. Вишні і С. Олійника (1946–1950 pp.) //Наук. зап. філол. фак. / Харк. пед. інт фіз. виховання. — 1960.— Т. 35.— С. З—21.

359. Фащенко в. Усмішка — новела Остапа Вишні //Із студій про новелу. — К., 1971.— С. 158–173.

Те ж// Фащенко В. В. Вибрані статті.—К., 1988.—С. 277–292.

360. Хвильовий М. Остап Вишня в «світлі» «лівої» балабайки… // Пролітфронт. — 1930.— № 4.— С. 254–309.

Див. № 341, 346, 351, 352.

361. Хижняк А. Народний митець слова // Хижняк А. Слово сучасника: Публіцистика. — К., 1974.— С. 277–281.

Див. також №№ 45, 56, 98, 100, 102, 107, 109, 112, 114–116, 120, 125, 126, 131, 136, 137, 143, 146, 148, 149, 151, 155, 157, 159, 167, 168, 171, 174, 177, 180–182, 185, 188, 194, 195, 212, 226–228, 232, 236–238, 400, 550.

ОСТАП ВИШНЯ ЯК ЖУРНАЛІСТ

362. Капелюшний А. Остап Вишня — провідний фейлетоніст «Червоного перця» // Журналіст України. — 1983.— № 9.— С. 35–40.

363\ Осадчий М. Г. Журналистская деятельность Остапа Вишни (1919–1933 гг.): Автореф. дис. … канд. филол. наук / Львов. унт. — Львов, 1965.— 20 с.

364. Осадчий М. Г. З творчої практики фейлетоніста Остапа Вишні в газеті «Вісті» // Вісн. Львів, унту. Сер. філол. — 1963.— № 1,— С. 59–64.

365. Осадчий М. Г. Остап Вишня — журналіст //На допомогу ред. газ. — 1961.— № 11.— С. 29–35.

Див. також №№ 325, 336.

ДРАМАТУРГІЯ ОСТАПА ВИШНІ

366. Бурляй Ю. Драматургія Остапа Вишні // Прапор. — 1957.— № 12.— С. 94—104.

Мовна характеристика персонажів в комедіїгротеску «Вій» і муз. комедіїгротеску «Запорожець за Дунаєм».

367. Волков А. Р. Ліроепізм у драматургії соціалістичного реалізму маяковськобрехтівського напрямку // Інозем. філологія. — 1966.— Вип. 14.— С. 145–155.

368. Волков А. Р, Маяковскобрехтовское направление в драматургии социалистического реализма // Вопр. рус. лит. — 1968.— Вип. 2.— С. 23–33.

369. Волков А. Р. Обобшенность места и времени действия в драматургии маяковскобрехтовского направлення // Вопр. рус. лит. — 1967.— Внп. 2.— С. 113–120.

Типологічне співставлення драматургії В. Маяковського, Б. Брехта, Остапа Вишні, Назима Хікмета.

370. Л. Б. Вій // Сіл. театр. — 1926.— № 2.— С. 43–44. Коротка характеристика п'єси «Вій».

ОСТАП ВИШНЯ І ТЕАТР

371. Дорошенко В. Щирий друг театру // Рад. культура. — 1959.— 10 листоп.

372. Дуклер В. Щоранку — вишнева усмішка // Культура і життя. — 1987.— 19 квіт.

Спогади артиста про виконання творів Остапа Вишні.

373. Журавський А. Вишневі васильки // Соц. культура. — 1976.— № 10.— С. 41.

Участь Остапа Вишні в драмгуртку в с. Грунь Сум. обл.

374. Журавський А. Остап Вишня в колі корифеїв // Кіровогр. правда. — 1983.— 13 листоп.

375. Журавський А. Остап Вишня — перший завліт франківців // Культура і життя. — 1980.— 24 січ.

376. Журавський А. Театральні усмішки // Укр. театр. — 1979.— № 6.— С. 26–29, портр.

Сторінки біографії Остапа Вишні.

377. Кривенко Г. Закоханий у театральну музу // Культура і життя. — 1971.— 31 жовт.

378. Маркушевський П. Театральні усмішки Остапа Вишні // Рад. культура. — 1964.— 15 листоп.

379. Романович І. Театральні усмішки // Мистецтво. — 1956.— № 6.— С. 29–32, портр.

Про Остапа Вишню як про театрального рецензента.

380. Carina M. Віктор Петіпа і галушки в роті: Сторінки призабутої спадщини // Вітчизна. — 1988.— № 9.— С. 185–186.

Театральна діяльність Остапа Вишні.

381. Саппа Н. Остап Вишня — театрал//Красн. знамя. — 1985.— 4 авг.

382. Сонгайло L Мудрість краси // Культура і життя. — 1969.— 13 листоп.

Про зв'язки Остапа Вишні з театром.

383! Степанов Б. Их творчество несло радость // Сов. зстрада и цирк. — 1965.— № 2.— С. 28–29, портр.

Творча співдружність Остапа Вишні і артиста Ю. В. Шумського.

384. Степанов Б. Шумський читає Остапа Вишню // Вітчизна. — 1964.— № 11.— С. 216–218.

Див. також №№ 238, 329.

ОСТАП ВИШНЯ — ДІТЯМ

385. Ващук Ф. Остап Вишня — детям // Детская литература. — М., 1965.— С. 189–201.

386. Ващук Ф. Остап Вишня про дітей і для дітей // Весняні обрії.— К., 1968.— С. 151–173.

387. Лимонова І. Вишневі усмішки // Дніпро. — 1978.— № 1.— С. 126–127.

Див. також №№ 112, 136, 148.

АТЕЇСТИЧНІ ІДЕЇ У ТВОРЧОСТІ ОСТАПА ВИШНІ

388. Білецький Д. М„Отецько П. І. Атеїстичні мотиви української літератури: Семінарій. — Львів: Вища шк. Видво Львів, унту, 1977.

Остап Вишня. — С. 191–193.

389. Довгалюк П. Антирелігійні усмішки Остапа Вишні // Войовн. атеїст. — 1961.— № 9.— С. 46–48.

399. Осадчий М. Г. Смішний бог: (Антирелігійні твори О. Вишні) // Львів, правда. — 1964.— 7 черв.

391. Ходосов К. О. Атеїстичне виховання на уроках української літератури. — 2е вид., перероб. і доп. — К.: Рад шк., 1965.— 192 с.

Про антиватіканський фейлетон Остапа Вишні «Сутана та тіара». — С. 183–184.

Див. також № 125.

МОВА І СТИЛЬ ТВОРІВ ОСТАПА ВИШНІ

392. Історія української радянської літератури. — К.: Наук, думка, 1964.— 863 с.

Про мову і стиль творів Остапа Вишні.— С. 604–605, 611–612.

393. Мінчин Б. М. Про риси новаторства радянської сатири // Рад. літературознавство. — 1962.— № 6.— С. З—17.

394. Мінчин Б. Художній світ письменника: (Із спостережень над стилем О. Вишні)//Рад, літературознавство. — 1969.— № 11.— С. 6—19.

395. Нестер 3. Замітки про мовні засоби сатири // Дніпро. — 1959.— № 10.— С. 139–144.

На матеріалі творів Остапа Вишні та ін.

396. Осипів М. Мова фейлетонів Остапа Вишні // Червон. шлях. — 1928.—№ 9—10.—С. 103–120.

397. Охомуш К. О., Сизько А. Т. До питання про суфіксальні утворення та їх стилістичні функції в творах Остапа Вишні // Вопросм развития языка в советскую зпоху. — Днепропетровск, 1967.— С. 121–128.

398. Плющ П. П. Образ оповідача в творах Остапа Вишні і роль мовних засобів у створенні цього образу // Вісн. Київ, унту. Сер. філол. — 1969.— № 11.— С. 10–19.

На матеріалі гуморесок «Вальдшнеп» і «Зенітка».

399. Плющ П. П. Образ оповідачаавтора в творах Остапа Вишні і роль мовних засобів у створенні цього образу // Укр. мовознавство. — 1973.— Вип. 1.— С. 80–87.

На матеріалі твору Остапа Вишні «Моя автобіографія». '400. Пришва В. Г. Засоби гумору в творах Остапа Вишні: Лінгвостиліст. аналіз. — К.: Вища шк. Видво при Київ, унті, 1977.— 118 с.

Рец: Мінчин Б. На шляху до відкриття // Літ. У країна. — 1979.— 14 серп.; Регушевський Є., Ронгінський В. // Мовознавство. — 1977.— № 4.— С. 84–86.

401. Пришва Б. Г. Прийоми словесного комізму в творах Остапа Вишні // Мовознавство. — 1976.— № 1.— С. 69–72.

402. Пришва Б. Г. Словесні засоби гумору Остапа Вишні // Мовознавство. — 1970.— № 2.— С. 81–86.

403. Пришва Б. Г. Словесноситуаційні засоби гумору: (На матеріалах творів О. Вишні) // Мовознавство. — 1974.— № 3.— С. 80–87.

404. Пришва Б. Г. Творення контрастних слів як засіб гумору в творах Остапа Вишні // Мовознавство. — 1969.— № 1.— С. 64–67.

405. Пришва Б. Г. Фразеологізм як засіб гумору: (На матеріалі творів О. Вишні // Мовознавство. — 1973.— № 5.— С. 75–79.

406. Пришва Б. Г. Языковые средства комического в произведениях Остапа Вишни: Автореф. дис. … канд. филол. наук / Киев. пед. инт. — К., 1970.— 38 с.

407. Сермй Н. П. Лексикофразеологическая синонимика как средство сатири и юмора в современном украинском языке: (На материале произведений О. Вишни, С. Олейника, С. Воскрекасенко, А. Коїіиньки, Е. Бандуренко и Д. Белоуса): Автореф. дис. … канд. филол. наук / Днепропетр. унт. — Днепропетровск, 1969.— 20 с.

408. Сич В. Ф. Номінативні речення в творах Остапа Вишні // Синтаксична будова української мови. — К., 1968.— С. 173–181.

409. Тимченко В. Д. Про стиль Остапа Вишні // Рад. літературознавство. — 1973.— № 8.— С. 33–43.

410. Тимченко В. Д. Творческая индивидуальность Остапа Вишни: (Проблеми стиля и жанра): Автореф. дис. … канд. филол. наук / Харьк. унт — X., 1973.— 21 с.

411. Тимченко В. Д. Фольклорні джерела стилю Остапа Вишні // Нар. творчість та етнографія. — 1973.—№ 3.— С. 89–91.

PAGE590.

412. Ужченко В. Д. Индивидуальноавторские приемы стилистического использования лексики и фразеологии в произведениях Остапа Вишни // Тр. Самарканд, унта. — 1972.— Вьш. 219, ч. 2.— С. 264–272.

413. Ужченко В. Д. «Ні пуху ні пера» чи «Ні пера ні пуху»?: (На матеріалі творів О. Вишні) // Рідне слово. — 1972.— Вип. 6.— С. 88–93.

414. Ужченко В. Д. Один із засобів трансформації фразеологізмів у творах Остапа Вишні // Вісн. Харк. унту. — 1973.— № 88, Філологія. — Вип. 8.— С. 55–63.

415. Ужченко В. Д. Фразеология произведений Остапа Вишни: Автореф. дис. … канд. филол. наук / Харьк. унт. — X., 1973.— 28 с.

Див. також № 339, 366, 421, 426, 557.

ПРО ОКРЕМІ ТВОРИ ОСТАПА ВИШНІ

416. Голубенко Д. Бульйон із вишневих кісточок // Нова генерація. — 1930.— № 5.— С. 55–56.

Негативна оцінка оповідання «Про слюсаря Шовкового та про любов».

417. Неправильное выстушіение газети «Радянська Україна» // Правда. — 1946.— 29 авг.; Рад. Україна. — ЗО серп.

Критика ред. газ. «Рад. Україна» за публ. фейлетона Остапа Вишні «Дозвольте помилитись!».

«ЗЕНІТКА»

418. ГубенкоМаслюченко В. «Зенітка» Остапа Вишні // Друг читача. — 1967.— 4 лип.

З історії створення гуморески.

419. ГубенкоМаслюченко В. Как работал Остап Вишня / Пер. с укр. Т. Стах // Лит. Россия. — 1968.— 6 сент. — С. 21.

Історія створення «Зенітки».

420. Дорошенко В. О. До творчої історії «Зенітки» Остапа Вишні // Рад літературознавство. — 1974.— № 12.— С. 64–68.

Див. також № 398,

«МИСЛИВСЬКІ УСМІШКИ»

421. Бойко О. В. Мовні засоби експресії в «Мисливських усмішках» Остапа Вишні // Укр. мова і літ. в шк. — 1978.— № 8.— С. 45–51.

422. Дорошенко В. О. До творчої історії «Мисливських усмішок» Остапа Вишні // Рад. літературознавство. — 1970.— № 9.— С. 34–44.

423. КенігсбергЧелак М. «Мисливські усмішки» Остапа Вишні // Рад. літературознавство. — 1966.— № 4.— С. 18–24,

424. Лисиченко Л. А. Майстерність оповідача в «Мисливських усмішках» Остапа Вишні // Вісн. Харк. унту. Сер. філол. — 1966.— № 12, вип. 3.— С. 46–48.

425. Лисиченко Л. А. Синтаксис контексту в «Мисливських усмішках» Остапа Вишні // Питання літературознавства і мовознавства: Наук. конф. викл. філол. фак. Харк. унту: Тези і автореф. доп. — X., 1965.— Вип. 1.— С. 46–48.

426. Про хиби й помилки в роботі редакції журналу «Дніпро»: [534] // Дніпро. — 1946.— № 9.— С. 121–123.

Разом з творами ін. авторів піддано критиці «Мисливські усмішки» Остапа Вишні.

427. Чеківський О. О. Чарівник слова: (Мовностиліст. особливості гуморесок О. Вишні «Ленінград і ленінградці» та «Мисливські усмішки») // Укр. мова, і літ. в шк, — 1982.— № 8.— С. 47–50.

Див. також №№ 120, 177, 354, 398, 399, 553.

ОСТАП ВИШНЯ ТА УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

428. Вишня О., Макивчук Ф. Сатира и юмор в украинской литературе // Лит. газ. — 1951.— 23 июня. — С. 3.

429. Гречанюк Ю. А. Остап Вишня и современная украинская сатирикоюмористическая проза: Автореф. дис. … канд. филол. наук / Одес. унт— Одесса, 1986.— 24 с.

430. Грищенко О. Сторінки дружби//Дніпро. — 1962.—№ 11.— С. 120–124.

Остап Вишня і О. Довженко

431. ГубенкоМаслюченко В. Друзья нерасстанные: Страницы воспоминаний // Лит. Россия. — 1965.— 19 марта. — С. 6.

Остап Вишня і М. Рильський

432. ГубенкоМаслюченко В. Сторінки спогадів / / Незабутній Максим Рильський: Спогади. — К., 1968.— С. 94—101.

Дружба Остапа Вишні з М. Рильським.

433. Дорошенко В. О. Шевченкові традиції в сатирі Остапа Вишні на міжнародні теми // Наук. конф. Харк. бібл. інту, присвяч. 150річчю з дня народж. Т. Г. Шевченка: Програма і тези доп. — X., 1964.— С. 21–25.

434. Дузь И. М. Остап Вишня и развитие украинской советской сатиры и юмора: Автореф. дис. … докт. филол. наук. / Киев. унт. — К., 1967.— 42 с.

435. Ковирьов А. Традиції Остапа Вишні в сучасній сатиричній літературі // Шістдесятиріччя Великого Жовтня і закономірності літературного процесу періоду розвиненого соціалізму: Матеріали доп. респ. наук, конф. — Дніпропетровськ, 1977.— С. 141–142.

436. Маківчук Ф. Слово про Олександра Ковіньку // Ковінька О. Твори: В 2 т. — К., 1980.— Т. 1.— С. 5–9.

Роль Остапа Вишні в твврчості О. Ковіньки. — С. 6–8.

437. Мартич Ю. Безсмертя // Сіл. вісті.— 1965.— 26 серп. О. Довженко і Остап Вишня.

488. Мартич Ю. Друзі Остапа Вишні // Рад. Україна. — 1958.— 28 верес.

439. Осадчий М. Г. Максим Рильський та Остап Вишня // Тези доп. респ. міжвуз. конф., присвяч. 70річчю з дня народж. М. Т. Рильського, 27–29 трав. 1965 p. — Львів, 1965.—С. 54–56.

440. Сєвєров П. Визнання//Літ. Україна. — 1971.—17 груд. Остап Вишня і О. Копиленко.

441. Скляренко С. Мандрівка в Ленінград // Літ. газ. — 1945.— 20 черв., портр.

Відвідання Остапом Вишнею і М. Рильським Ленінграда, 1945 р.

442. Ужченко В. Д. Традиції Г. С. Сковороди у фразеології Остапа Вишні // Тези доп. респ. наук, конф, присвяч. 200річчю з дня народж. Г. С. Сковороди (1772–1794). — X., 1972.— С. 122–124.

443. Черкаський В. М. Традиції Панаса Мирного в українській радянській літературі // Укр. мова і літ. в шк. — 1984.— № 4.— С. 7—12.

На прикладі творчості Остапа Вишні та ін.

444. Ющенко О. Дорога на південь // Ющенко О. Безсмертники: Нариси, етюди, спогади. Кн. 2.— К., 1978.— С. 121–148.

Про перебування Остапа Вишні та М. Рильського на Херсонщині.

Див. також №№ 120, 177, 227, 244, 247, 272–274, 280–287, 290–300, 304–306, 308, 309, 341, 346, 348, 353, 354, 357, 359, 360, 461, 475, 529, 536, 541, 555.

ОСТАП ВИШНЯ ТА РОСІЙСЬКА ЛІТЕРАТУРА

445. Бойко О. В. Зкспрессия фразеологизмов и способи его создания (на материале произведений И. Ильфа, Е. Петрова, О. Вишни) // Русский язик в его связях с украинским и другими славянскими язиками: (Тез. докл. и сообщ.). — Симферополь, 1973.— С. 182–184.

446. Вишня О. На все життя // Літ. газ. — 1952.— 28 лют. Вплив Гоголя на творчість Остапа Вишні.

447. Волкова Л. П. Остап Вишня — перекладач комедій Гоголя // Укр. літературознавство: Міжвід. респ. зб. — Львів, 1966.— Вип. 2.— С. 109–115.

448. Ленч Л. Батько Остап: Страницы воспоминаний // Лит. Россия. — 1965.— 29 янв. — С. 16–19.

449. Мінчин Б. М. Маяковський і Остап Вишня // Рад. літературознавство. — 1963.— № 4.— С. 18–29.

450. Москалев Ф. На лиманах Остапа Вишни // Радуга. — 1973.— № 10.— С. 148–152.

451. Рильський М. Олександр Прокоф'єв // Зібр. творів: У 20 т. — К., 1986.—Т. 14.—С. 176–188.

Про дружбу О. Вишні і О. Прокоф'єва. — С. 176–177.

452. Русские поз™ — Остапу Вишне / Публ. и вступ, ст. В. ГубенкоМаслюченко // Pajyra. — 1981.— № 2.— С. 169–172.

Публ. листів М. Грибачова, О. Прокоф'єва, С. Швецова до О. Вишні, 1950–1955 pp.

Див. також № 167, 168, 171, 174, 177, 180–183, 194, 272, 320,367–369, 488, 515.

ТВОРЧІСТЬ ОСТАПА ВИШНІ ЗА РУБЕЖЕМ

453. Гедьєш А. А. Твори Остапа Вишні в Угорській Народній Республіці // Розвиток української новели: Тез. доп. міжвуз. наук. конф. — Ужгород, 1966.— С. 87–89.

454. Мінчин Б. М. На широких шляхах // Рад. літературознавство. — 1967.— № 3.— С. 23–35.

Популярність творчості Остапа Вишні за рубежем. Див. також №№ 272, 289, 637.

ОБРАЗ ОСТАПА ВИШНІ В НАРОДНІЙ ТВОРЧОСТІ

455. Капустянський І. О. Вишня в легенді // Шквал. — 1929.— № 16.— С. 4–5.

456. Капустянський І. Остап Вишня в легенді // Літ. ярмарок. — 1929.—№ 4,—С. 189–196.

Літературний запис легенд про Остапа Вишню.

457. Оверчук В. Де Остап Вишня, там міліція лишня // Вітчизна. — 1969.—№ 9.—С. 170–172.

Нар. творчість про Остапа Вишню.

458. Оверчук В. Г. Перекази про Остапа Вишню // Нар. творчість та етнографія. — 1964.— № 6.— С. 81–83.

ВШАНУВАННЯ ПАМ'ЯТІ ОСТАПА ВИШНІ

459. Остап Вишня: [535] // Рад. Україна. — 1956.— 29 верес; Літ. газ. — 4 жовт.; Вітчизна. — 1956.—№ 11.—С. 191; Жовтень. — 1956.—№ 10.—С. 127; Прапор. — 1956,—№ 11.—С. 83; Сов. Украйна. — 1956.— № 10.— С. 174.— Підписи: Спілка письменників України; Мво культури УРСР; АН УРСР.

460. Остап Вишня: [536] //Лит. газ. — 1956.— 2 окт. — С. 3.— Подписи: Союз писателей СССР; Союз писателей Украйни; Мво культури УССР, АН УССР.

461. Над труною, над свіжою могилою // Літ. газ. — 1956.— 4 жовт. — Промови: О. Гончара, І. Білодіда, С Олійника, М. Крушельницького, Г. П. Онищенка, BvCocropH, Л. Ленча, К. Данькевича, В. А. Пожарка, Ф. Маківчука.

462. Похорон Остапа Вишні // Рад, Україна. — 1956.— 2 жовт.

463. Про увічнення пам'яті українського письменника Остапа Вишні (П. М. Губенка): Постанова Ради Міністрів УРСР від 27 берез. 1957 р. // Культурне будівництво в Українській РСР: Зб. док.: В 2 т. Т. 2 (червень 1941–1960 рр.).—К., 1961.—С. 379.

464. Баландіна Н Отак і пишу. Остап Вишня // На екранах України. — 1983.— 2 квіт.

Про док. фільм «Отак і пишу. Остап Вишня».

465. Вакуленко Д. Т. Конференція, присвячена творчості Остапа Вишні // Рад. літературознавство. — 1964.— № 5.— С. 154.

Про міжвуз. наук. конф. «Остап Вишня і проблеми розвитку української радянської сатири» в Одес. унті, 26–29 берез. 1964 р.

466. Воліс В. Наш славний земляк//Ленін, правда. — 1959.—

13 листоп.

Про меморіальну кімнатумузей Остапа Вишні у с. Грунь на Сумщині

467. Вороненко М. Музей гумору, село гумору // Зоря комунізму. — 1983.— 25 черв.

Відкриття громад, музею Остапа Вишні в с. Грунь Охтир. рну Сум. обл.

468. Косматенко А. Митець і народ//Літ. газ. — 1957.— 27 жовт. Про зустріч письменників і дружини Остапа Вишні з суднобудівниками і командою теплохода «Остап Вишня».

469. Марега А. Потрібен музей Остапа Вишні // Літ. Україна. — 1987.— 4 черв.

470. Поліщук М. Незабутнім подіям і людям // Пам'ятники України. — 1983.— № 4.— С. 38.

Про відкриття музею Остапа Вишні в с. Грунь.

471. Халемський Н. Кораблі України // Україна. — 1957.— № 23,— С. 13–14.

Про теплохід «Остап Вишня». Див. також №№ 500, 520.

ДО РОКОВИН З ДНЯ СМЕРТІ ОСТАПА ВИШНІ

472. Головко М. Зачинатель українського радянського гумору. сатири: (До річниці з дня смерті Остапа Вишні) // Зоря. — 1957.— 28 верес.

473. Шароєвський М. Великий гуморист: До роковин з дня смерті О. Вишні // Молодь України. — 1957.— 28 верес.

ДО 10РІЧЧЯ З ДНЯ СМЕРТІ

474. Дузь І. Шляхами Остапа Вишні: До 10річчя з дня смерті гумориста // Наддніпр. правда. — 1966.— 27 верес.

475. Таким він був, таким він є серед нас // Літ. Україна. — 1966.— 27 верес.

Висловлювання діячів літератури і мистецтва про Остапа Вишню.

ДО 70РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

476. Бурляй Ю. Творець народних усмішок // Робітн. газ. — 1959.— 11 листоп,

477. Дзеверін І. Талант для народу //Літ. газ. — 1959.— 13 листоп. 438. Каспрук А Народний письменник//Колгосп, село. — 1959.—

14 листоп.

479. Кравченко Є. Наш Остап Вишня: (До 70річчя з дня народж.) // Мистецтво, — 1959.— № 6.— С. 41.

Див. також № 272.

480. Мартич Ю. Щедре серце // Літ. газ. — 1959.— 13 листоп.

481. Михалевич А. Письмо от Вишни // Правда Украйни. — 1959.— 11 нояб.

482. Палійчук Б. Майстер сміху // Київ, правда. — 1959.— 11 листоп.

483. Сліпчук П. Видатний гуморист // Рад. Україна. — 1959.— 11 листоп.

484. Тендюк Л. Великий правдолюб // Молодь України. — 1959.— 11 листоп.

485. Ягнич Ю. Вишневі усмішки//Вітчизна. — 1959.— № 11.— С. 143–153.

ДО 75РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

486. Білкун М. Флагман нашої сатири // Молодь України. — 1964.—

11 листоп.

487. Бурляй Ю. С. Виразник народних дум: (До 75річчя з дня народж. Остапа Вишні) // Укр. іст. журн. — 1964.— № 6.— С. 122–126.

488. Весенин Е. Бессмертнме улыбки // Огонек. — 1964.— № 47.— С. 14, портр.

489. «Вишневая улыбка» // Сов. молодежь. — 1964.— 11 нояб.

490. Гроха Л. Народний гуморист // Веч. Київ. — 1964.— 12 листоп.

491. Дегтярьов П. Сатирик крокує по Криму // Крим, правда. — 1964.— 15 листоп.

492. Дузь І. Сміх правдолюба // Літ. Україна. — 1964.— 10 листоп.

493. Карпов М. Як Остап Вишня колективізував села: Спогад // Колгосп, село. — 1964.— 11 листоп.

494. Ковінька О. Стежкою Остапа: [537] // Літ. Україна. — 1964.— 1 груд.

495. Кореневич Л. Снайпер в литературе // Комс. знамя. — 1964.—

12 нояб.

496. Кравченко Ф. Добра душа сатирика: До 75річчя з дня народж. Остапа Вишні // Прапор. — 1964.— № 11.— С. 102–103.

Див. також № 272.

497. Маківчук Ф. Народний гуморист: (До 75річчя з дня народж. Остапа Вишні) //Укр. мова і літ. в шк. — 1964.— № 11.— С. 8—12.

498. Маківчук Ф. Усмішка народу нашого // Рад. Україна. — 1964.— 12 листоп.

499. Мартич Ю. Наш знайомий чарівник//Київ. зоря. — 1964.— 11 листоп.

500. Молодо его искрометное слово… // Лит. газ. — 1964.— 12 нояб. — С. 1.

Про літ. концерт в Колон, залі Київ, філармонії, срисвяч. 75річчю з дня народж. Остапа Вишні.

501. Невідомський Г. Цвіт Остапа Вишні // Веч. Київ. — 1964,—

11 листоп.

Див. також № 272.

502. Осадчий М. Сім барв спектра: (До 75річчя з дня народж. О. Вишні) //Жовтень. — 1964.— № 11.— С. 21–24.

503. Остап Вишня серед нас: [538] // Робітн. газ. — 1964.—

12 листоп.

504. Примак Д. Як живий з живими // Літ. Україна. — 1964.—

13 листоп.

505. Родько М. Вишневі усмішки на галицькій землі // Вільна Україна. — 1964.— 13 листоп.

506. Сикорський Я. Гуманист, сатирик, гражданин: (К 75летию со дня рожд. О. Вишни) // Лит. Россия. — 1964.— 10 апр. — С. 21.

507. Хижняк А. Його усмішка//Літ. Україна. — 1964.— 17 листоп.

ДО 80РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

508. Білкун М. Вишня сміється, гнівається, живе…// Робітн. газ. — 1969.— 12 листоп.

509. Білкун М. Старійшина української радянської сатири: До 80річчя з дня народж. О. Вишні // Під прапором ленінізму. — 1969.— № 8.— С. 74–76.

510. Большак В. Мудрий весельчак: К 80летию со дня рожд. О. Вишни //Лит. газ. — 1969.— 19 нояб. — С. 4.

511. Дашкевич В. Майстер мудрого сміху // Молодь України. — 1969.— 11 листоп.

512. Зубко А. …Народ його знає, народ його любить // Дніпро. — 1969.—№ 11.—С. 121–122.

513. Ковинька А. Вспоминая Остапа Вишню / Пер. с укр. С. Вендичанский // Лит. Россия. — 1969.— 23 мая. — С. 18.

514. Ковінька О. Мемуари з усмішкою // Літ. Україна. — 1969.—

11 листоп.

515. Ленч Л. Павло Михайлович // Лит. Россия. — 1969.— 7 нояб. — С. 19.

516. Маківчук Ф. Зброя письменника // Сіл. вісті.— 1969.— 11 листоп.

517. Маківчук Ф. Невмирущий сміх // Друг читача. — 1969.— 18 листоп.

518. Марущак Л. Вишнева усмішка // Рад. Україна. — 1969.— 11 листоп.

519. Сочивец И. Писатель очаровательного таланта // Правда Украйни. — 1969.— 11 нояб,

ДО 85РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

520. Василевська Л. Народження традиції: Літ. читання «Вишневі усмішки» в с. Грунь Охтир. рну [539] // Ленін, правда. — 1974.— 13 листоп.

521. Охріменко П. Майстер гострого слова //Ленін, правда. — 1974.—

12 листоп.

522. Яловий Ф. Великий гуморист нашого часу // Червон. промінь. — 1974.— 12 листоп.

ДО 90РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

523. Александрович В. Улмбки писателясатирика // Путь Ленина. — 1979.— 12 нояб.

524. Білкун М. І того дня, і завжди // Робітн. газ. — 1979.—

13 листоп.

525. Бурляй Ю. Творец народних усмешек // Ворошиловгр. правда. — 1979.— 11 нояб.

526. 90 років з дня народження Остапа Вишні: [540] //Літ. Україна. — 1979.— 13 листоп.

Зміст: Цеков Ю. Урок любові всенародної; Онищенко Л. І в космосі, і на землі; Микитась В. Супроти нечестивих; Тодоров А. Письменник глибокого мислення.

527. Дзеверин И. Когда смех лечит…: (К 90летию со дня рожд. О. Вишни) //Лит. газ. — 1979.— 19 дек. — СІ 4.

528. Ежелов Г. В сердце народном // Юж. правда. — 1979.— 11 нояб.

529. Ковінька О. Чудодій сміху: До 90річчя від дня народж. Остапа Вишні // Україна. — 1979.— № 45.— С. 10–11.

530. Куюн М. Чародей украинского смеха // Днепр. правда. — 1979.— 11 нояб.

531. Лакиза Н. Творец народних усмешек // Закарп. правда. — 1979.— 11 нояб.

532. Маківчук Ф. Велет українського гумору // Рад. Україна. — 1979.— 11 листоп.

533. Маківчук Ф. Народний письменник: До 90річчя з дня народж. О. Вишні // Дніпро. — 1979.— № 11.— С. 141–145.

534. Маківчук Ф. Чудодей смеха: 90 лет со дня рожд. Остапа Вишни // Наука и религия. — 1979.— № 12.— С. 51–52.

535. Народицький А. Брати Губенки: До 90річчя з дня народж. О. Вишні: [541] // Ленін, правда. — 1979.— 13 жовт.

536. Олейник С. Его знают и любят все: К 90летию со дня рожд. писателя // Правда Украйни. — 1979.— 11 нояб.

537. Тимченко в. Найбільша любов і віра Остапа Вишні: До 90річчя з дня народж. письменника//Прапор. — 1979.— № 11.— С. 135–138.

538. Цеков Ю. І лоскіт сміху, й терпкі сльози…// Укр. мова і літ. в шк. — 1979.— № 11.— С. 62–65.

539. Шпиталь І. Совість народу нашого: (До 90річчя від дня народж. О. Вишні) // Наука і культура: Україна, 1979.— К., 1980.— С. 531–536.

540. Ягнич Ю. Незабутні усмішки: До 90річчя Остапа Вишні // Вітчизна. — 1979.— № 11.— С. 167–175.

ДО 95РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

541. Чорногуз О. Сонячне перо Остапа Вишні, або Любов і усмішка: До 95річчя з дня народж. // Дніпро. — 1984.— № 11.—С. 131–132.

ДО 100РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

542. Засідання комісії // Літ. Україна. — 1987.— 5 листоп.

Про засідання комісії Спілки письменників України з гумору й сатири по підготовці до 100річчя з дня народж. Остапа Вишні.

543. Остап Вишня: Метод, рекомендації по відзначенню ЮОріччн від дня народж. письменника в opr. Тва / Добров. тво любителів кн. УРСР; Підгот. Г. В. Хміль. — К., 1988.— 20 с.

ЛАУРЕАТИ ПРЕМІЇ ІМЕНІ ОСТАПА ВИШНІ *

544. Лауреат премії імені Остапа Вишні//Літ. Україна. — 1983.— 10 листоп.

Першим лауреатом став О. Чорногуз за сатирич. роман «Аристократ» з Вапнярки».

545. Лауреати літературних премій // Літ. Україна. — 1984.— 20 груд. Літ. премія ім. Остапа Вишні 1984 р. присуджена О. І. Ковіньці за кн.

останніх років.

546. Лауреат премії імені Остапа Вишні // Літ. Україна. — 1985.— 21 листоп.

Премію 1985 р. присуджено Є. М. Дударю за кн. «Директор без портфеля».

547. Лауреат премії імені Остапа Вишні//Літ. Україна. — 1986.— 6 листоп.

Премія 1986 р. присуджена І. Й. Сочивцю за кн. «Сватання на Борщагівці», «Мохерова особа».

548. Лауреат премії імені Остапа Вишні // Літ. Україна. — 1987.— 5 листоп.

Премія 1987 г. присуджена О. І. Жолдаку за кн. «Маститі мастаки», цикл літ. пародій «Нові вибрики Пегаса».

549. Лауреат премії імені Остапа Вишні // Літ. Україна. — 1988.— 10 листоп.

Премія 1988 р. присуджена П. П. Глазовому за кн. «Сміхологія», твори останніх років.

ВИВЧЕННЯ ЖИТТЯ І ТВОРЧОСТІ ОСТАПА ВИШНІ В СЕРЕДНІЙ ШКОЛІ

550. Дузь І. М. Вивчення творчості Остапа Вишні в школі: Посібник для вчителів. — К.: Рад шк., 1970.— 128 с.

Р е ц.: Дорошенко В. О. // Укр. мова і літ. в шк. — 1971.— № 2.— С. 93–94.

551. Кошарна О. Б. «Ніколи не сміявся без любові»: (Два уроки за творчістю О. Вишні у 5му кл.) // Укр. мова і літ. в шк. — 1986.— № 1.— С. 22–31.

552. Лазаревський В. В. Літературні ігри. — 2е вид., перероб. — К.: Рад. шк., 1969.— 176 с.

Остап Вишня. — С. 151–152.

* Премія Спілки письменників України та видавництва «Радянський письменник» за кращі книжки гумору та сатири.

553. Моренець П. Г. Гумореска Остапа Вишні «Якби моя бабуся встали» в 6 класі // Літ. в шк. — 1961.— № 3.— С. 59–63.

554. Наєнко М. К. «Друг людини, друг природи й праці…»: (Творчість О. Вишні в 10 кл.) // Укр. мова і літ. в шк. — 1974.— № 11.— С. 35–46.

555. Обжирко Н. Я. Стаття М. Рильського «Остап Вишня» в 10 класі // Укр. мова і літ. в шк. — 1971.— № 11.— С. 45–48.

556. Пришва Б. Г. Вивчення засобів словесного гумору в творах Остапа Вишні // Методика викладання укр. мови і літератури: Респ. наук. метод. зб. — К., І966.— Вип. 2.— С. 69–78.

557. Пришва Б. Г. Комічні контрасти в гуморі Остапа Вишні // Укр. мова і літ. в шк. — 1970.— № 10.— С. 18–21.

558. Пришва Б. Г. Ліризм усмішок Остапа Вишні // Методика викладання укр. мови і літератури: Респ. наук. метод. зб. — К., 1970.— Вип. 4.— С. 204–212.

559. Семенчук І. Р. Остап Вишня // Непорожній О. С, Семенчук І. Р. Українська радянська література в 10 класі: Посібник для вчителів. — К., 1985.— С. 79–85.

560. Солоненко М. Вивчення творчості Остапа Вишні в 10 класі IJ Укр. мова і літ. в шк. — 1968.— № 11.— С. 35–42.

Див. також №№ 248, 421, 426.

ХУДОЖНІ ТВОРИ ПРО ОСТАПА ВИШНЮ ПРОЗА

561. Гетьман М. Відкриття полювання: Усмішка // Київ, правда. — 1978.— 27 серп.

562. Гжицький В. Ніч і день: Роман: (3я ч. трилогії «У світ широкий»] // Жовтень. — 1965.— № 3.— С. 67–86; № 4.— С. 38–73; № 5.— С. 54—119.

563. Дорошко П. Мисливський день: [542] // Дорошко П. Від зорі до зорі: Оповідання, спогади. — К., 1987.— С. 193–200.

564. Дрофань А. Вудка: [543] // Дрофань А. Земля для квітів: Оповідання. — К., 1968.— С. 136–142.

Див. також № 272.

565. Ковінька О. Згадую й розгадую: Гуморист, повість. — К.: Дніпро, 1970.— 136 с.

566. Ковінька О. І. Чому я не сокіл, чому не літаю?: Хроиік. гуморист. повість // Ковінька О. І. Чому я не сокіл, чому не літаю?: Гумор. — К., 1961.— С. 61—131.

Теж// Твори: В 2 т. — К., 1980.— Т. 2.— С. 38–66.

567. Костыря И. Червона калина: Новелла // Комсомолец Донбасса. — 1970.— 28 июня.

568. Маківчук Ф. Невмирущий // Маківчук Ф. Анфас і в профіль. — К., 1972.— С. 372–398.

Те ж // Маківчук Ф. Штрихи до портретів: Гумор і сатира. — К., 1977.— С. 301–328.

Див. також № № 136, 143, 146, 148.

569. Маківчук Ф. Червона гвоздика на могилу вчителя і друга // Маківчук Ф. Любе й нелюбе: Дружні усмішки. Фейлетони. Памфлети. — К., 1965.— С. 11–14.

570. Мартич Ю. Зустрічі без прощань // Мартич Ю. Яблуко пізнання: Оповіді, розповіді.— К., 1963.— С. 155–260.

571. Мартич Ю. Наш знайомий чарівник // Мартич Ю. Друзі завжди з тобою: Розповіді про незабутнє.— К., 1962.— С. 173–204.

Те ж // Мартич Ю. Зустрічі без прощань: Біогр. розповіді.— К., 1970.— С. 201–255.

Те ж // Мартич Ю. …І стежка до криниці: Біогр. розповіді.— К., 1980.— С. 202–246.

572. Мартич Ю. Подорожі по країні усмішок: [544] // Мартич Ю. Іван Карась шукає нащадків: Три повісті з одним головним героєм… — К., 1965.— С. 265–366.

573. Минко В. Білий будинок над зеленою Сулою: Спогад // Минко В.

3 криниці пам'яті.— К., 1988.— С. 357–381.

574. Минко В. Червоний парнас: Сповідь колишнього пдужанина / / Вибр. твори: В 2 т. — К., 1981.— Т. 1.— С. 214–348.

Теж// Минко В. З криниці пам'яті.— К., 1988.— С. 221–357.

575. Мокрієв Ю. Смішинки про Вишню // Вітчизна. — 1966.— № 5.— С. 169–175.

576. Підсуха О. В краях далеких: [545] // Підсуха О. Вічнавіч: Невигадані історії.— К., 1962.— С. 117–122.

577. Собко В. М. Перші краплини дощу: Роман. — К.: Рад. письменник, 1968.— 304 с: іл.

578. Соломко А. М. Дитинство, яке завжди з нами: Оповідання // Соломко А. Гілочка калини червоної: Повість, оповідання. — К., 1988.— С. 156–164.

579. Чемерис В. Качалка у футлярі, або Ненаписана гумореска Остапа Вишні: [546] // Чемерис В. Вуса № 3.— К., 1976.— С. 62–64.

580. Чемерис В. Павлусь із хутора Чечви: (повість про дитинство Остапа Вишні) // Чемерис В. Операція «Земфіра»: Гуморист, повісті.— Дніпропетровськ, 1968.— С. 151–201.

ПОЕЗІЯ

581. Білоус Д. …Перечитую Остапа Вишню//Перець. — 1987.— № 10.— С. 13.

582. Воронько П. Спомин про земляка // Літ. газ. — 1959.— 13 листоп.

583. Воскрекасенко С. Його поминають добром // Літ. газ. — 1956.—

4 жовт.

584. Воскрекасенко С. Мисливці: (Уривок з поеми «Подолання відставання») // Воскрекасенко С. На чисту воду: Гумор, сатира, лірика. — К., 1976.— С. 296.

585. Воскрекасенко С. Остап Вишня // Воскрекасенко С. На чисту воду: Гумор, сатира, лірика. — К., 1976.— С. 288.

Те ж // Воскрекасенко С. Гумор і сатира. — К., 1984.— С. 138.

586. Воскрекасенко С. Сатирикам «модерністам», які називають гумор Остапа Вишні дядьківським: [547] // Воскрекасенко С. Гумор і сатира. — К., 1984.— С. 143.

587. Гончаренко І. Остап Вишня та Максим Рильський на рибальстві // Вибране: В 2 т.—К., 1978.—Т. 1.—С. 223–224.

Теж// Гончаренко І. Поезії.— К., 1983.— С. 166. Те ж // Вибране: Поезії.— К., 1988.— С. 172.

588. Гончаренко К. В моїм селі квітує вишня // Червон. промінь. — 1982.— 4 груд,

589. Донець Г. Пам'яті Остапа Вишні // Донець Г. Київська книга: Поезії.— К., 1982.— С. 26.

Теж// Вибране: Поезії.— К., 1983.— С. 39.

590. Дорошко П. Живі квіти // Вибр. твори: В 2 т. — К., 1980.— Т. 2.— С. 176–177.

591. Дорошко П. Сніжок // Вибр. твори: В 2 т. — К., 1980.— Т. 2.— С. 145–147.

592. Дрозд А. «Остап Вишня» // Наддніпр. правда. — 1957.— 18 жовт.

593. Дрок К. Октави голубого маю // Дрок К. Мелодії життя: Поезії.— К., 1972.— С. 92–97.

Те ж//Дрок К. Освідчення: Вибране.—К., 1979.—С. 112–117.

594. Забашта Л. Слово про великого страстотерпця і цехмейстера сміху // Вітчизна. — 1988.— № 9.— С. 27–30.

595. Костовецький А. Остап Вишня / Друж. шарж А. Арутюнянца // Вітчизна. — 1977.— № 2.— С. 200.

596. Лагода В. Зустріч з пароплавом «Остап Вишня» //Лагода В. Натхнення: Поезії.— К., I960.— С. 46.

Те ж // Лагода В. Хай буде гаразд: Сатира, гумор, лірика. — К., 1964.—С. 147–148.

597. Лагода В. Перед будинком, де жив Остап Вишня // Лагода В. Бурхливий плин: Лірика, гумор, сатира. — К., 1963.— С. 61.

598. Лагода В. Спогад // Лагода В. Хай буде гаразд: Сатира, гумор, лірика. — К., 1964.— С. 145–146.

Те ж 11 Лагода В. Що правда, то правда: Вибране. — К., 1980.— С. 241–242.

599. Лісняк В. «За Остапом Вишнею сумую…» // Лісняк В. Широкі простори: Поезії.— К., 1957.— С. 56.

600. Лісняк В. Коли він жив…// Червоне Запоріжжя. — 1956.— З жовт.

601. Малишко А. Вишні / Публ. вперше; Підгот. А. Костенко // Літ. Україна. — 1987.— 12 листоп.

602. Малишко А. Остапу Вишні // Твори: В 10 т. — К., 1974.— Т. 6.— С. 197–199.;

Зміст: «Ти був схожий на бджолумедовицю…»; «Воскресай для життя і вдачі…».

Теж// Твори: В 5 т. — К., 1987.— Т. 5.— С. 93–94.

603. Малишко А. Пісня Остапа Вишні // Малишко А. Рута. — К, 1966.— С. 97—122.

Зміст: «Ти ще стоїш в очах моїх і досі…»; «Навкруги багаття любо й мило…»; «За українським полем соковитим…»; «Інші мали гомін і медалі…»; «Шлях лягав то в'юнко, то гористо…»; «Стань мені рясткою на обочі…»; «Ні, не забудеться Остапова сила…»; «Дивиться небо очима…»; «Дороги Вкраїни, долини і кручі..»; «Коні для тебе були як друзі…»; «Мороз чи спека, грози чи відлига…»; «Повесіння парує…»; «Тут кожен камінь пише заповіт…»; «Дорога є, а друзів тих немає…»; «Вмирає все в житті, та не вмирає слово…».

604. Малишко А. Пісня Остапа Вишні // Твори: В 10 т. — К., 1973.— Т… 5.— С. 252–266.

Зміст: «Навкруги багаття любо й мило…»; «За українським полем соковитим…»; «Інші мали гомін і медалі…»; «Стань мені рясткою на обочі…»; «Ні, не забудеться Остапова сила…»; «Дивиться небо очима…»; «Дороги Вкраїни, долини і кручі…»; «Коні для тебе були як друзі…»; «Мороз чи спека, гроза чи відлига…»; «Повесіння парує…»; «Тут кожен камінь пише заповіт…»; «Пиши, як кажуть, хлопче, із натури…»; «Дорога є, а друзів тих немає…».

Теж// Твори: В 5 т. — К., 1987.— Т. 4.— С. 311–321.

605. Масенко Т. Вишнева усмішка // Твори: В 2 т. — К., 1963.— Т. 1.— С. 175.

Те ж // Масенко Т. Друзі хороші мої: Поезії.— К., 1966.— С. 68.

606. Масенко Т. Слово // Вибране. — К., 1975.— С. 82. Теж// Масенко Т. Поезії.— К., 1983.— С. 77.

607. Негода М. Остап Вишня // Київ. — 1984.— № 12.— С. 49.

608. Оверчук В. Переляк: Жарт//Літ. Україна. — 1969.— 11 листоп.

609. Осадчий М. Остап Вишня в Одесі // Ленін, молодь. — 1964.— 10 квіт.

610. Петренко Ю. Пам'яті Остапа Вишні // Петренко Ю. Журавлі: Лірика. — К., 1957.— С. 49.

Теж// Петренко Ю. Рівнодення: Поезії.— К., 1978.— С. 204.

611. Півторак Ф. Сонцелюб // Україна. — 1964,— № 45.— С. 15.

612. Підсуха О. Остапу Вишні // Поезія, 1984,— К., 1984,— Вип. 1,— С. 28.

Теж// Вибрані твори: В 2 т, — К., 1988,— Т. 1,— С. 52–53.

613. Прокопенко Г. Вишнева пам'ять//Прапор. — 1968.— № 11.— С. 54–55.

Теж, змін, під назв.: Незабутнє // Прокопенко Л. Сонячний вітер: Поезії.— Дніпропетровськ, 1979.— С. 55.

614. Рильський М. Т. Остапові Вишні: (Мисливська усмішка) // Твори: В 10 т. — К., 1961.— Т. 3.— С. 92–93.

Теж// Зібр. творів: У 20 т. — К., 1983.— Т. 3.— С. 352–353. Див. також № 272.

615. Рильський М. Т. «По полях ми з Вишнею бродили…» // Твори: В 10 т.—К., 1961.—Т. 3.—С. 318.

Теж// Зібр. творів: У 20 т. — К., 1984.— Т. 4.— С. 212–213. Див. також № 272.

616. Савич І. Пам'яті Остапа Вишні//Ленін, правда. — 1959.— 13 листоп.

617. Сайко М. Сучасна література // Сайко М. Поезії.— К., 1969.— С. 83.

618. Сарапин А. Остапу Вишне//Рад. Україна. — 1956.— 2 жовт.

619. Сосюра В. На смерть Остапа Вишні // Рад, Україна. — 1956.— ЗО верес

Те ж під назв.: Умер великий правдолюб // Живий Остап Вишня: Зб. спогадів про письменника. — К., 1966.— С. 267.

620. Сосюра В. Усміх // Твори: В 4 т. — К., 1987.— Т. 4.— С. 213.

621. Тельиюк С. Спомин про Остапа Вишню // Тельнюк С. Мить: Вірші, балади, поеми. — К., 1985.— С. 159–162.

622. Чхан М. Вишневий сміх //Прапор юності.— 1964.— 11 листоп.

623. Швець В. Приліт солов'я//Твори: В 2 т. — К., 1978.—Т. 1.— С. 109.

Теж// Вибр. твори: У 2 т, — К., 1987.— Т. 1.— С. 133–134.

624. Шевченко А. Тиха річка Грунь // Україна. — 1964.— № 1.— С. 6.

625. Шпорта Я. Октави золотої осені // Вибране. — К., 1958.— С. 446–449.

Те ж//Шпорта Я. Ліричний вінок.—К., 1969.—С. 182–186. Теж// Шпорта Я. Поеаії.— К., 1982.— С. 132–134.

626. Шудря М. Вишневий цвіт//Зміна. — 1964.—№ 11.—С. 6–7.

627. Ющенко О. Голуби: (Пам'яті Остапа Вишні) // Ющенко О. По канві життя. — К., 1967.— С. 86–87.

Теж// Вибране: Поезії.— К., 1987.— С. 111–112.

628. Ющенка О. Листок золотавого клена // Ющенко О. По канві життя. — К., 1967.— С. 133.

629. Ющенко О. Мисливець… за мисливськими оповіданнями // Вибране. — К., 1977.— С. 312.

630. Ющенко О. Остап Вишня // Вибране. — К., 1977.— С. 254–255. Теж// Вибране: Поезії,— К., 1987.— С. 182–184.

631. Ющенко О. Остап Вишня в газеті // Сіл. вісті.— 1965.— 5 трав.

632. Ющенко О. Остап Вишня в Кринках // Вибране. — К., 1977.— С. 338–339.

Теж// Вибране: Поезії.— К., 1987.— С. 256.

633. Ющенко О. Сонет роздуму // Вибране. — К., 1977.— С. 339.

634. Ющенко О. У Вишневій Гру ні // Літ. Україна. — 1977.— 26 серп.

635. Яновський Ю. Остапу Вишні в день LXріччя // Твори: В 5 т, — К., 1983.— Т. 5.— С. 341.

БІБЛІОГРАФІЯ

636. Остап Вишня (1889–1956): Бібліогр. покажч. / Склали: І. С. Гончарова, В. О. Дорошенко, Е. М. Шапіро; Харк. держ. наук. бка. — X.: Видво Кн. палати УРСР, 1959.— 228 с.

637. Кравчук П. І. Твори українських радянських письменників на сторінках українських газет і журналів у Канаді [548]: [549] // Рад. літературознавство. — 1957.— № 6.— С. 142–164.

Бібліогр. творів О. Вишні.— С. 145–146.

638. Українські письменники: Біобібліогр. словник: У 5 т. Т. 4: Рад, літ. — К.: Дніпро, 1965.— 845 с.

Вишня Остап. — С. 172–187.

Примечания

1

Щедрин Н., Салтыков М. Е. О литературе. — М., Гослитиздат, 1952.— С. 591. (Авт.).

(обратно)

2

Піроги (наголосиа о) — місцеві човни. (Авт.)

(обратно)

3

Нині Волгоград.

(обратно)

4

Злот— 15 копійок. (Авт.).

(обратно)

5

Короткометражний кольоровий фільмфейлетон «Тарапунька і Штепсель під хмарами». Випуск Київської студії художніх фільмів, 1953 рік. Режисери — Є. Брюнчугін, Ю. Тимошенко та Ю. Березін. Оператори — Ю, Пищиков та С. Ревенко. Художник О. Бобровников.

(обратно)

6

Ю. В. Шумський почав працювати актором в Одеському театрі.

(обратно)

7

Нині Донецька.

(обратно)

8

3 1961 р. — Шевченківський.

(обратно)

9

орськб

(обратно)

10

ійського

(обратно)

11

увший

(обратно)

12

1 '/2 кілом.

(обратно)

13

окто

(обратно)

14

ічником

(обратно)

15

ачальни

(обратно)

16

ого

(обратно)

17

ічник

(обратно)

18

ачальни

(обратно)

19

ературний

(обратно)

20

ині

(обратно)

21

ого

(обратно)

22

итуту

(обратно)

23

оморсько

(обратно)

24

ідуючого

(обратно)

25

ільсько

(обратно)

26

осподарського

(обратно)

27

омисла

(обратно)

28

исла

(обратно)

29

огічну

(обратно)

30

ого

(обратно)

31

ічник

(обратно)

32

ідуючого

(обратно)

33

исла

(обратно)

34

атті

(обратно)

35

ому

(обратно)

36

окто

(обратно)

37

часовий

(обратно)

38

альник

(обратно)

39

аття

(обратно)

40

овіка

(обратно)

41

Орсько

(обратно)

42

ійському

(обратно)

43

ачальни

(обратно)

44

ітником

(обратно)

45

ачальни

(обратно)

46

ачальни

(обратно)

47

ату

(обратно)

48

инок

(обратно)

49

ічну

(обратно)

50

алтер

(обратно)

51

ола

(обратно)

52

ійович

(обратно)

53

ий

(обратно)

54

иль

(обратно)

55

имирович

(обратно)

56

айлович

(обратно)

57

алтер

(обратно) name="n_58">

58

исла

(обратно)

59

місце

(обратно)

60

ачальни

(обратно)

61

ічника

(обратно)

62

альника

(обратно)

63

исла

(обратно)

64

ічника

(обратно)

65

альника

(обратно)

66

ічник

(обратно)

67

альника

(обратно)

68

альником

(обратно)

69

ерный

(обратно)

70

няк

(обратно)

71

акції

(обратно)

72

ерный

(обратно)

73

як

(обратно)

74

ачальст

(обратно)

75

еся

(обратно)

76

ійне

(обратно)

77

осип

(обратно)

78

Осипович

(обратно)

79

оморсько

(обратно)

80

ійський

(обратно)

81

увший

(обратно)

82

елительный

(обратно)

83

ійну

(обратно)

84

ачальни

(обратно)

85

ічнику

(обратно)

86

исла

(обратно)

87

онтреволюціоне

(обратно)

88

и

(обратно)

89

исла

(обратно)

90

енер

(обратно)

91

оній

(обратно)

92

ажданскую

(обратно)

93

оморсько

(обратно)

94

ійському

(обратно)

95

аїнську

(обратно)

96

(обратно)

97

одну

(обратно)

98

іональну

(обратно)

99

ачальни

(обратно)

100

ий

(обратно)

101

ачальник

(обратно)

102

ачальни

(обратно)

103

ки

(обратно)

104

IX

(обратно)

105

IX

(обратно)

106

грам

(обратно)

107

ІХ

(обратно)

108

удинку

(обратно)

109

ІХ

(обратно)

110

IX

(обратно)

111

IX

(обратно)

112

ама

(обратно)

113

IX

(обратно)

114

ІХ

(обратно)

115

IX

(обратно)

116

IX

(обратно)

117

IX

(обратно)

118

ітничого

(обратно)

119

одка

(обратно)

120

ІХ

(обратно)

121

з

(обратно)

122

IX

(обратно)

123

(обратно)

124

IX

(обратно)

125

IX

(обратно)

126

ІХ

(обратно)

127

IX

(обратно)

128

IX

(обратно)

129

IX

(обратно)

130

оки

(обратно)

131

IX

(обратно)

132

ого

(обратно)

133

иції

(обратно)

134

Х

(обратно)

135

Х

(обратно)

136

Х

(обратно)

137

Х

(обратно)

138

Х

(обратно)

139

Х

(обратно)

140

Х

(обратно)

141

Х

(обратно)

142

X

(обратно)

143

X

(обратно)

144

Х

(обратно)

145

Х

(обратно)

146

Х

(обратно)

147

Х

(обратно)

148

Х

(обратно)

149

X

(обратно)

150

Х

(обратно)

151

X

(обратно)

152

воду

(обратно)

153

X

(обратно)

154

Х

(обратно)

155

ектива

(обратно)

156

воду

(обратно)

157

воду

(обратно)

158

Х

(обратно)

159

о

(обратно)

160

X

(обратно)

161

очих

(обратно)

162

X

(обратно)

163

X

(обратно)

164

X

(обратно)

165

Х

(обратно)

166

ива

(обратно)

167

X

(обратно)

168

ій

(обратно)

169

ачальни

(обратно)

170

X

(обратно)

171

Х

(обратно)

172

ерного

(обратно)

173

им

(обратно)

174

исером

(обратно)

175

етрів

(обратно)

176

ині

(обратно)

177

ині

(обратно)

178

о

(обратно)

179

ий

(обратно)

180

айон

(обратно)

181

ангельська

(обратно)

182

ангельськ

(обратно)

183

ебования

(обратно)

184

оді

(обратно)

185

арії

(обратно)

186

анівни

(обратно)

187

єну

(обратно)

188

оровичу

(обратно)

189

олі

(обратно)

190

оровичу

(обратно)

191

у

(обратно)

192

ійовичу

(обратно)

193

на

(обратно)

194

м

(обратно)

195

убенко

(обратно)

196

іся

(обратно)

197

оді

(обратно)

198

ангельського

(обратно)

199

увального

(обратно)

200

авло

(обратно)

201

1935р.

(обратно)

202

джыд

(обратно)

203

ш

(обратно)

204

о

(обратно)

205

одя

(обратно)

206

арії

(обратно)

207

анівни

(обратно)

208

ію

(обратно)

209

аліївну

(обратно)

210

етрів

(обратно)

211

(обратно)

212

альнику

(обратно)

213

убенко

(обратно)

214

ературної

(обратно)

215

опляну

(обратно)

216

о

(обратно)

217

анському

(обратно)

218

ії

(обратно)

219

аліївні

(обратно)

220

овцевій

(обратно)

221

ло

(обратно)

222

джнд

(обратно)

223

ое

(обратно)

224

еление

(обратно)

225

ія

(обратно)

226

анівна

(обратно)

227

ятого

(обратно)

228

овим

(обратно)

229

увших

(обратно)

230

ків

(обратно)

231

ойсейович

(обратно)

232

авло

(обратно)

233

джыд

(обратно)

234

ія

(обратно)

235

новського

(обратно)

236

иканського

(обратно)

237

іївні

(обратно)

238

авло

(обратно)

239

(обратно)

240

ія

(обратно)

241

новського

(обратно)

242

авло

(обратно)

243

ло

(обратно)

244

ангельську

(обратно)

245

одя

(обратно)

246

жицький

(обратно)

247

олодя

(обратно)

248

ангельськ

(обратно)

249

ангельськ

(обратно)

250

очика

(обратно)

251

ика

(обратно)

252

іношвілі

(обратно)

253

аліношвілі

(обратно)

254

ійович

(обратно)

255

одимир

(обратно)

256

анович

(обратно)

257

лизавета

(обратно)

258

ванівна

(обратно)

259

вло

(обратно)

260

ажений

(обратно)

261

лизаветі

(обратно)

262

ванівні

(обратно)

263

лизавету

(обратно)

264

іального

(обратно)

265

лизаветі

(обратно)

266

анівні

(обратно)

267

лизаветі

(обратно)

268

ванівні

(обратно)

269

ло

(обратно)

270

лизаветою

(обратно)

271

ванівною

(обратно)

272

вгена

(обратно)

273

иколу

(обратно)

274

лизаветиі І [ванівни

(обратно)

275

осип

(обратно)

276

осипович

(обратно)

277

их

(обратно)

278

лизавета

(обратно)

279

ванівна

(обратно)

280

осип

(обратно)

281

осипович

(обратно)

282

вій

(обратно)

283

вло

(обратно)

284

лександром

(обратно)

285

ан

(обратно)

286

асович

(обратно)

287

авло

(обратно)

288

кова

(обратно)

289

ойсейовича

(обратно)

290

имир

(обратно)

291

анович

(обратно)

292

изавета

(обратно)

293

анівна

(обратно)

294

ангельськ

(обратно)

295

ександр

(обратно)

296

остянтинович

(обратно)

297

алінашвілі

(обратно)

298

одя

(обратно)

299

ицький

(обратно)

300

аркові

(обратно)

301

ло

(обратно)

302

олодимир

(обратно)

303

ванович

(обратно)

304

лизавета

(обратно)

305

з

(обратно)

306

аїнським

(обратно)

307

ангельська

(обратно)

308

ію

(обратно)

309

ло

(обратно)

310

удь

(обратно)

311

авло

(обратно)

312

(обратно)

313

авло

(обратно)

314

ангельську

(обратно)

315

авло

(обратно)

316

авло

(обратно)

317

изавета

(обратно)

318

анівна

(обратно)

319

одимир

(обратно)

320

анович

(обратно)

321

одимир

(обратно)

322

анович

(обратно)

323

изавета

(обратно)

324

анівна

(обратно)

325

ло

(обратно)

326

очий

(обратно)

327

елок1 Ухта. Коми АССР, почт[овмй

(обратно)

328

авло

(обратно)

329

о

(обратно)

330

ыльского

(обратно)

331

ольни

(обратно)

332

ульвару

(обратно)

333

(обратно)

334

(обратно)

335

(обратно)

336

(обратно)

337

оШ

(обратно)

338

ену

(обратно)

339

оровичу

(обратно)

340

олі

(обратно)

341

арії

(обратно)

342

анівни

(обратно)

343

ію

(обратно)

344

алГівну

(обратно)

345

Явні

(обратно)

346

очика

(обратно)

347

іношвілі

(обратно)

348

ійович

(обратно)

349

одимир

(обратно)

350

анович

(обратно)

351

лизавета

(обратно)

352

ваніена

(обратно)

353

вгена

(обратно)

354

иколу

(обратно)

355

антинович

(обратно)

356

ан

(обратно)

357

асович

(обратно)

358

кова

(обратно)

359

аркові

(обратно)

360

олодимир

(обратно)

361

анович

(обратно)

362

лизавета

(обратно)

363

ія

(обратно)

364

іся

(обратно)

365

ангельська

(обратно)

366

X.

(обратно)

367

X.J: Червон. шлях, [1924

(обратно)

368

X.

(обратно)

369

К.

(обратно)

370

1924

(обратно)

371

X.

(обратно)

372

X.

(обратно)

373

К.

(обратно)

374

X.

(обратно)

375

К.

(обратно)

376

R.

(обратно)

377

X.

(обратно)

378

X.

(обратно)

379

X.

(обратно)

380

кубов

(обратно)

381

X.

(обратно)

382

X.

(обратно)

383

X.

(обратно)

384

X.

(обратно)

385

X.

(обратно)

386

X.J: Держвидав України, 1927.— 118, [2

(обратно)

387

X.; Одеса

(обратно)

388

X.

(обратно)

389

X.

(обратно)

390

X.

(обратно)

391

1927

(обратно)

392

X.

(обратно)

393

X.

(обратно)

394

X.; К.І: Книгоспілка, [1928

(обратно)

395

X.

(обратно)

396

X.

(обратно)

397

X.

(обратно)

398

X.

(обратно)

399

X.

(обратно)

400

X.

(обратно)

401

X.

(обратно)

402

X.

(обратно)

403

X.

(обратно)

404

В 4 т.

(обратно)

405

X.

(обратно)

406

АнтоненкоДавидович

(обратно)

407

X.

(обратно)

408

1928

(обратно)

409

X.J: Укр робітник, [1929

(обратно)

410

X.

(обратно)

411

1929

(обратно)

412

X.

(обратно)

413

1929

(обратно)

414

2

(обратно)

415

X.

(обратно)

416

1929

(обратно)

417

X.

(обратно)

418

2

(обратно)

419

X.

(обратно)

420

X.

(обратно)

421

4

(обратно)

422

X.

(обратно)

423

X.

(обратно)

424

X.

(обратно)

425

X.

(обратно)

426

X.

(обратно)

427

1929

(обратно)

428

X.

(обратно)

429

X.

(обратно)

430

В 2 т.

(обратно)

431

1930

(обратно)

432

1930

(обратно)

433

Іл. Б. Фрадкіна

(обратно)

434

X.

(обратно)

435

1930

(обратно)

436

В 4 т.

(обратно)

437

4

(обратно)

438

4

(обратно)

439

2

(обратно)

440

X.

(обратно)

441

1930

(обратно)

442

X.

(обратно)

443

1930

(обратно)

444

1930

(обратно)

445

X.

(обратно)

446

2

(обратно)

447

Фейлетони, 1919–1956 pp.

(обратно)

448

Оповідання

(обратно)

449

Гуморески / Передм. М. Рильського

(обратно)

450

Памфлети

(обратно)

451

Гуморески

(обратно)

452

Оповідання і фейлетони

(обратно)

453

Оповідання

(обратно)

454

Оповідання

(обратно)

455

Іл. Ю. В. Северина

(обратно)

456

Вступ, ст. М. Рильського

(обратно)

457

Вступ, ст. Ф. Маківчука

(обратно)

458

Гуморески

(обратно)

459

Оповідання

(обратно)

460

В 2 кн.

(обратно)

461

Зимовий день

(обратно)

462

Оповідання

(обратно)

463

1924–1926

(обратно)

464

1926–1945

(обратно)

465

1923–1956

(обратно)

466

Зимовий день

(обратно)

467

12

(обратно)

468

Висловлювання про Остапа Вишню П. Тичини та ін.

(обратно)

469

Добірка фото

(обратно)

470

Передм. С. Олійника

(обратно)

471

«Ознака душевного здоров'я народу»

(обратно)

472

Л., 1926

(обратно)

473

X.

(обратно)

474

X.

(обратно)

475

1927

(обратно)

476

Расскази

(обратно)

477

1927

(обратно)

478

1928

(обратно)

479

X.

(обратно)

480

1929

(обратно)

481

X.

(обратно)

482

1930

(обратно)

483

Ред, и вступ, ст. Ф. Макивчука

(обратно)

484

Пер. с укр

(обратно)

485

Пер. с укр. / Ред Н. Шевелев

(обратно)

486

Сатирич. рассказм

(обратно)

487

Пер. с укр

(обратно)

488

вступ, ст.

(обратно)

489

Изд, для слепых

(обратно)

490

Сатирич. расскази

(обратно)

491

и послесл.

(обратно)

492

вип. дан 1968

(обратно)

493

ввш. дан 1968

(обратно)

494

По поводу худож. пер. Е. Весенина

(обратно)

495

Зимний день

(обратно)

496

16

(обратно)

497

Сатирич. оповідання

(обратно)

498

Післямова Є. Весен і, на

(обратно)

499

Оповідання

(обратно)

500

Гуморист, оповідання

(обратно)

501

Гуморист, оповідання

(обратно)

502

Вступ, ст. І. Дузя

(обратно)

503

1969

(обратно)

504

Пер. з укрі С Михальчука

(обратно)

505

Гуморист, оповідання: Пер. з укр.

(обратно)

506

Оповідання

(обратно)

507

Гуморески

(обратно)

508

Гуморист, оповідання

(обратно)

509

Пер. Г. Кабишева; Післямова Л. Ленча

(обратно)

510

Пер. А. Рудзрога; Післямова Н. Рукіііанс

(обратно)

511

Пер. А. Рудзрога

(обратно)

512

Вид. для сліпих.

(обратно)

513

Пер. з рос. Р. Бабаєва; Ред Г. Омадов

(обратно)

514

Пер. Ф. Є. У яр, Л. Я. Агакова

(обратно)

515

Story

(обратно)

516

Bka Satyry

(обратно)

517

Ford. E. Kenderi

(обратно)

518

Пер. з чес/Ред, Ф. Маківчук

(обратно)

519

Повість

(обратно)

520

Пер. з рос

(обратно)

521

Уривки з щоденника

(обратно)

522

Біогр. нарис

(обратно)

523

1889–1956 pp.

(обратно)

524

Вип.

(обратно)

525

Херсон, обл.

(обратно)

526

Неопубл. матеріали

(обратно)

527

За спогадами І. С. Пазюка

(обратно)

528

Нині Хмельн. обл.

(обратно)

529

Маслюченко

(обратно)

530

Бесіда з дружиною письменника

(обратно)

531

Обзор

(обратно)

532

Беседа с женой писателя В. А. ГубенкоМаслюченко о его творчестве

(обратно)

533

Биковець М.

(обратно)

534

Рішення ЦК ЛКСМУ

(обратно)

535

1889–1956. Некролог

(обратно)

536

Некролог

(обратно)

537

Із спогадів

(обратно)

538

Ред. ст.

(обратно)

539

Сум. обл.

(обратно)

540

Статті

(обратно)

541

За спогадами брата письменника К. Губенка

(обратно)

542

Оповідання

(обратно)

543

Оповідання

(обратно)

544

Повість

(обратно)

545

Оповідання

(обратно)

546

Гумореска

(обратно)

547

Епіграма

(обратно)

548

1920–1955.

(обратно)

549

Список / 3 передм. упоряд.

(обратно)

Оглавление

  • ОТАК І ПИШУ
  • Усмішки, фейлетони, гуморески 1951–1956
  •   ЯК КОВБАСА ТА…
  •   УДАР! ІЩЕ УДАР!
  •   НЕ СВАРІТЬСЯ! (Жарт)
  •   ЛОВІТЬ ПАЛАШУ!
  •   МРІЙНИКИ
  •   КИІВ — ХАРКІВ
  •   ВОЛОКУШІ З ГАРБАМИ
  •   НА ВЕРБІ ГРУШІ
  •   ДІЛОВ, ДІЛОВ…
  •   ДУМАЛО
  •   НЕ ГОРИТЬ
  •   ТОВАРИШІ-ДРУЗІ
  •   ЧОРТІЙЩО
  •   СОРНЯК
  •   НЕЩАСНЕ КОХАННЯ
  •   НАША МОСКВА
  •   ЦІЛА ЙДУТЬ
  •   НЕ В МАШИНІ СПРАВА
  •   ЯК ЖЕ ВАМ НЕ СОРОМ?
  •   РРРА3!
  •   ГІПЕРБОЛІЗАТОРИ
  •   СУСІДИ ЛИХІЇ, ВОРОГИ ТЯЖКІЇ
  •   ЩОБ НІ В КОГО НЕ БУЛО ТАКОГО.
  •   ЗАГИБЕЛЬ КАР'ЄРИ
  •   ДЗВОНАРІ
  •   НЕ ЗАБУВАЙМО
  •   ОХОРОНЯЙМО ПРИРОДУ
  •   «ТА БУЛИ В КУМА БДЖОЛИ…»
  •   МОЛОКОЛОГИ…
  •   МЕТИКОВАНИЙ ГОЛОВА КОЛГОСПУ (Новорічна фантазія профілактична)
  •   ОЙ ТИ, ЗИМУШКА, ЗИМА…
  •   ПРИВІТ! ПРИВІТ!
  •   НОВІ ЧАСИ — НОВІ ПІСНІ
  •   href=#t36> А ЧИ…
  •   «ОД БУЗИНИ ДО КОЛОДЯЗЯ»
  •   НЕ ДИХНЕ, ЯК НЕ ЗБРЕХНЕ
  •   HISTORIA MENNINGITICA
  •   МРАКОБІССЯ
  •   ПОГАНА ХВОРОБА
  •   ПАН ДИРЕКТОР
  •   БРЕХОЛОПЯ
  •   ОЙ, ГАДЮКА!
  •   ТИХШЕ, РАДИ БОГА!
  •   ЛИСТ ДО ЧОРТА В ПЕКЛО
  •   АЛЕ НЕ В ТЕЩІ СПРАВА…
  •   НЕ В ТІМ СИЛА, ЩО КОБИЛА СИВА…
  •   ТИ ДОБИЧ ДАЙ!
  •   ЧОМУ БУГАЙ ПОПОЛОТНІВ
  •   САДІТЬ ЛІСИ!
  • Велікі ростіть
  •   СОЛОВ'ЯЧА ЯЄЧНЯ
  •   ФЕДЬКО ЗОШИТ (Сумний жарт)
  •   ГВОЗДИКА
  •   ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ
  •   БІЛЯ РІЧКИ
  •   ПЕРШИЙ ДИКТАНТ
  •   ГЕОМЕТРІЯ
  •   ПАРАЛЕЛЕПІПЕД
  •   ФАЗАНИ
  •   У НОВОМУ РОЦІ—ВСЕ НОВЕ, ХОРОШЕ!
  •   ЗИМОВИЙ ДЕНЬ
  •   ЧУДЕСНІ ПТАШКИ
  •   ВЕСЕЛІ АРТИСТИ
  •   ВДЯЧНИЙ ШПАК
  •   КАПІТАН І ГАРПУННИК
  •   ПЕТРИК, РЕЗЕДА ТА БАРИНЯ
  •   ПАНСЬКА ЯЛИНКА
  • Літературно мистецькі усмішки
  •   «НАЩО МЕНІ ЧОРНІ БРОВИ»
  •   «І ЖИВІ ЩЕ, І ЗДОРОВІ ВСІ РОДИЧІ ГАРБУЗОВІ»
  •   КОСТЬ КОШЕВСЬКИЙ
  •   П'ЯТДЕСЯТИЛІТНЯ ЮНІСТЬ
  •   ПРО СТЕПАНА ОЛІЙНИКА
  •   ПРО СЕРГІЯ ВОСКРЕКАСЕНКА
  •   «КАЛИНОВИЙ ГАЙ»
  •   МНОГАЯ ЛІТА ПОЕТОВІ!
  •   ВСЕ ЖИТТЯ З ГОГОЛЕМ
  •   М. В… ГОГОЛЬ (До століття' 3' дня1 смерті)'
  •   П'ЯВКИ В КРЕПЖОРЖЕТАХ (На виставі комедії «Не називаючи прізвищ» В. Минка)
  •   ПРО АНАТОЛІЯ КОСМАТЕНКА
  •   І ВЕСЕЛО, І ДОТЕПНО[5]
  •   ВЕТЕРАН ЦИРКОВОГО МИСТЕЦТВА
  •   «У КУРСІ ДЄЛА…» (Пам'яті Юрія Васильовича Шумського)
  •   ДЛЯ ДІТЕЙ
  •   ПРО БАЙКАРЯ ПАВЛА КЛЮЧИНУ
  •   ДОБРОЇ ПУТІ!
  •   ВАСИЛЬ ЯРЕМЕНКО (До шістдесятиліття з дня народження)
  •   МОЇ «ДРУЗІ», БУДЬ ВОНИ ТРИЖДИ ПРОКЛЯТІ!
  •   ГАННА ПЕТРІВНА ЗАТИРКЕВИЧ-КАРПИНСЬКА (Сто літ з дня народження)
  •   СЕРГІЙ ЄСЕНІН (Вечір артиста Бориса Чернова)
  •   А КОМУ, СПРАВДІ, СОРОМ?
  •   ДУМКИ ПРО СМІХ
  • Поза збірками
  •   ЖЕНИШОК
  •   Ф'Ю! Ф'Ю!
  •   «ОТАК РОБІТЬ, ЯК Я РОБЛЮ…»
  •   ЗДОРОВЕНЬКІ БУЛИ!
  •   ЗДОРОВЕНЬКІ БУЛИ!
  •   ЗДОРОВЕНЬКІ БУЛИ!
  •   И ХОРОШАЯ, И ПОЛЕЗНАЯ КНИГА
  •   ВИТРІШКИ
  •   ВОВК ЧИ СОБАКА
  •   ВСУЄ ЗАКОНИ ПИСАТИ…
  •   КОНТОРА ПИШЕ…
  •   АЖ ПАЛЬЦІ ЗНАТИ!
  •   УДАЙБУДИ
  •   0,5…
  •   ХВОСТОВА МЕХАНІЗАЦІЯ
  •   ІДІОСИНКРАЗІЯ
  •   ПЕРОМ ПО ПЕРАХ
  •   «ОНОПРІЙ МІНІМУМ» ВІКТОРА БЕЗОРУДЬКА
  • З неопублікованого 1934–1943
  •   Чибью
  • Материалы к истории Ухтинской экспедиции 1934-й год
  •   ВОРКУТА
  •   ФЕДОР АЛЕКСАНДРОВИЧ ТОРОПОВ
  •   Д-р Я. П. СОКОЛОВ
  •   ИВАН ИЛЬИЧ КОСОЛАПКИН
  • З ЛИСТУВАННЯ
  • «ДУМИ МОЇ, ДУМИ МОЇ…» ЩОДЕННИКОВІ ЗАПИСИ
  • ПРИМІТКИ
  • БІБЛІОГРАФІЧНИЙ ПОКАЖЧИК
  • *** Примечания ***