Таємниця Крилатого Змія [Рене Дюшато] (fb2) читать онлайн

Рене Дюшато ТАЄМНИЦЯ КРИЛАТОГО ЗМІЯ

Малюнки художника В. Василенка

Перекладено з видання: Rene Duchateau, Le mystère du serpent á plumes. Editions sociales internationales. Paris, 1937.

КАТАСТРОФА В ПОРТ-МОРЕЛІ

— Учень Дюгурсо, встаньте!

Різкий голос пана Дюкре, вчителя першого класу кращої початкової школи Румуа, примусив усіх здригнутися. Бородатого й суворого Дюкре, якому вже давно минуло п’ятдесят, учні не полюбляли. Дюгурсо був сином всемогутнього директора нафтоперегінного заводу “Люстра”, що займав територію від Румуа аж до Порт-Мореля. Опецькуватого Дюгурсо-молодшого діти дражнили Пампухом.

— Дюгурсо, розкажіть нам, будь ласка, про нафту.

— Ото налякав! Та для Пампуха таке запитання — сміховина, — прошепотів своєму сусідові П’єро́ Ланкрі́.

П’єро вважався за одного з кращих учнів пана Дюкре. Це був тринадцятирічний хлопчина з ясним, щирим поглядом чорних очей, одягнений у скромну чорну школярську куртку. Його батько працював робітником на заводі “Люстра”, куди й П’єро пішов би підмайстром, якби не дядько Клема́н Лоте́р, що жив далеченько, аж у Морвані, і висилав плату за навчання свого небожа. Мати П’єро померла, коЛи хлопець був зовсім малий.

— Слово нафта — “петролеум” походить від латинського “петра” — камінь і “олеум” — олія; це мінеральна олія, добувають її з підземних родовищ. Найбільші родовища нафти залягають у Пенсільванії — у Сполучених Штатах Америки, в Ірані, в голландській Індії…

Дюгурсо розповідав спокійно, не кваплячись.

Директор підприємства, який потай плекав надію побачити згодом свого сина інженером “Люстра”, навчав хлопця всього, що так чи інакше стосувалося нафти.

П’єро набридла монотонна розповідь Дюгурсо, і він задивився у широко відчинене вікно. Був кінець червня. Важкі грозові хмари нависли над містечком. Вдалині, обабіч берегів Сени, зеленіли лани; річкою до Парижа повільно пливли металеві баржі з бензином. З вікна було добре видно завод “Люстра”, — велетенські резервуари з заокеанською ропою здіймалися вище за кафедральні собори.

— Ропу, перш ніж використовувати, треба очистити, — бубонів Дюгурсо. — Очищуючи й переганяючи, маємо бензин для автомобілів, літаків, парафіни, різні гатунки вазеліну, мастило…

П’єро задумливо дивився на Порт-Морель. Скоро четверта година. Він повинен завчасно повернутися додому, в робітниче селище неподалік заводу, і встигнути все приготувати до приходу батька-ріпника. До самої ночі він робитиме уроки, поратиметься на кухні, прибиратиме в хаті, вестиме немудре господарство з дбайливістю і ощадливістю вправної хазяйки. “А буря, мабуть, от-от почнеться”, — подумав П’єро. В класі, де сиділо шістдесят учнів, стояла важка нестерпна задуха.

— Пальне, виготовлене з нафти, — розповідав далі Дюгурсо, — дуже небезпечне, бо займисте. В разі вибуху — гасити слід не водою, а землею, піском і…

— Вогонь! Погляньте, вогонь! Порт-Морель горить! — Цей одчайдушний крик вирвався з грудей П’єро.

Велике бензосховище раптом перетворилося у стовп чорного диму, по якому перебігали зловісні рожеві омахи полум’я.

— Ланкрі, замовкніть і не бентежте клас дурними вигуками! — мовив з почуттям власної гідності учитель Дюкре. Але погляди всіх учнів уже були звернені до вікон. Нараз могутній подув вітру, що віщував бурю, пронісся над селищем, і стовп диму раптом збільшився. Тепер він скидався на велетенський чорний гриб, що повис над берегами Сени, і сягав обважнілих громових хмар.

За одну мить увесь клас скочив на ноги.

— Там мій батько! — залементував наймолодший із школярів.

Паніка охопила учнів…

Пожежа, що почалася в Порт-Морелі, загрожувала батькам-робітникам та матерям у заводських селищах.

Дюкре, побачивши зловісну хмару диму, зблід і розгубився. Він гукнув: “Рятуйтеся, зараз вибухнуть бензосховища!” — і сам прожогом кинувся геть. В панічному жаху діти з’юрмилися біля дверей, зчиняючи страшне безладдя. Згадавши, що клас на нижньому поверсі, П’єро вистрибнув у вікно з кількома своїми приятелями. “Батько! Що сталося з батьком?” Ця тривожна думка не давала йому спокою. Як навіжений, побіг він по шосе до Порт-Мореля.

Буря, що пронеслася над містом, роздмухувала пожежу. Періщив дощ, чорний від сажі. З Порт-Мореля вже долинав загрозливий гуркіт перших вибухів, що зливався з гуркотом грому. Вдалині, на тлі палаючих споруд, П’єро помітив маленькі чорні постаті робітників, що втікали від пожежі. Чи був серед них і його батько?

Біжучи з останньої сили, П’єро ледве встиг подумати про це, як раптом страшний вибух струснув повітря. Це вибухнув великий резервуар з бензином. Повітряна хвиля швиргонула П’єро на землю. Різкий біль пронизав плече, і він знепритомнів…

Одне з дерев, що росли обабіч дороги, повалилося і немов шатром накрило П’єро.

Після жахливого вибуху запала тиша, лише зрідка порушувана моторошним гуготінням пожежі. Потім вибухи розітнулися знову. Чорний масний дим заступив небо, і всю місцевість між Румуа і Порт-Морелем оповили сутінки, ніби мінилося сонце чи вибухнув вулкан. І хоч дощ ущух, але кіптява й попіл падали густо, наче сніг, укриваючи все навкруги чорним покривалом. Стало ще темніше.

Раптом велике легкове авто з увімкнутими фарами зупинилося перед поваленим деревом. Тієї миті П’єро опритомнів і крізь листя побачив двох невідомих, що вийшли з машини.

Перший незнайомець, огрядний, з червоним поголеним обличчям, з великими голубими очима, що зимно дивилися з-під рудих брів, з хижим носом над скривленими тонкими губами, обійшов дерево. Не помітивши хлопця, що занімів од жаху, він обернувся до свого супутника — гладенько зачесаного і вишукано одягненого чоловіка з чорним моноклем у правому оці.

— Марно їхати далі, бароне, — промовив рудий. — Ті, що лишилися живі, можуть нас упізнати. Не будемо ризикувати…

— Маєте слушність, Преміоре, — погодився невідомий з чорним моноклем. — Ми переконалися, що наше завдання виконано. “Старе крісло на коліщатах” має нам віддячити. Порт-Мореля вже не існує.

Невідомий витяг кишеньковий годинник.

— Зараз пів на п’яту. О шостій “старий” чекає на нас у замку. Він не любить запізнень. Повертайте машину, Преміоре, і рушаймо.

Машина розвернулася і зникла. П’єро чув розмову немов крізь сон, але ці слова вкарбувалися йому в пам’ять, так само як і обличчя таємничих незнайомців.

Вибухи залунали знову. Відчахнута гілка, падаючи, вдарила в поранене плече П’єро. Від болю хлопець знову знепритомнів.

КРИЛАТИЙ ЗМІЙ

Вечоріло… Призахідне сонце осявало своїм промінням чорні ліси Морвану. Вже три чверті години, як автобус лишив позаду Отен і зараз повільно повз покрученою дорогою до перевалу. Біля вікна сиділа огрядна жінка, тримаючи на колінах плетеницю з городиною. Власне, вона займала півтора місця, а скраєчку влаштувався хлопець із блідим і суворим обличчям, одягнений у все чорне. Перед ним стояла невеличка скриня.

Байдужа до чудових краєвидів, товстуха спочатку впивалася якимсь дешевим романом. Але тоненька книжечка невдовзі скінчилася, і от у пошуках розваги жінка спинила свій погляд на хлопцеві.

— І куди ж оце ви їдете, юначе? — спитала вона у свого сусіда.

— В Монтелей, пані, — відповів хлопець.

— Дивіться! Так я теж їду в Монтелей! У мене там шинок “Золоте сонце”. А ви, певно, їдете туди до своєї родини? — зацокотіла товстуха.

— Так, до дядька, Клемана Лотера.

— От дивина! — гукнула шинкарка. — То ви небіж Клемана Лотера… А виглядаєте ви непогано. Ви його добре знаєте, вашого дядька?..

— Я його ніколи не бачив. Але він до мене ласкавий. Батько мій загинув під час катастрофи в Порт-Морелі. Тепер дядько мене годуватиме.

…П’єро Ланкрі опритомнів другого дня в одній з палат руанського шпиталю. Там йому розповіли, що його батько безслідно зник. П’єро звихнув плече і мусив три тижні вилежуватися. Незадовго перед виписом П’єро замислився над своєю долею — адже його, як сироту, мали взяти під громадський нагляд. Якось вранці він одержав таку телеграму: “Запізно довідався про страшну катастрофу в Порт-Морелі і смерть твого батька. Тобі скажуть, як дістатися до мене в Монтелей, де я подбаю про тебе. Клеман Лотер”. До телеграми додано чек на п’ятсот франків. За три дні, оклигавши, П’єро залишив Руан, приїхав через Париж в Отен, де сів на автобус, що йшов на Монтелей…

— Ну от ми вже й приїхали, — звернулася товстуха до П’єро. — Чи не допоможете мені винести речі? Візьміть-но кілька пакунків і ходіть за мною. Ви мені подобаєтесь...

Незабаром П’єро вже сидів коло столу в заїзді. Хазяйка “Золотого сонця” поставила перед ним склянку молодого вина і зараз вела далі перервану розмову.

— Чи знаєте ви принаймні шлях до Крилатого Змія, мій друже?

— Якого Крилатого Змія? — перепитав зчудований П’єро.

— Та це ж назва замка, де живе ваш дядько. Ви, мабуть, про нього нічого не знаєте?

І не чекаючи відповіді, балакуча господиня почала розповідати хлопцеві історію замка, що його збудував за другої імперії відомий банкір Жекер, один з організаторів загарбницької війни в Мексіці. Серед кращих мисливських угідь Морвану він змурував гарний замок-фортецю, на зразок кам’яних споруд ацтеків,^[1] в якому розмістив багаті й цінні колекції, вивезені з стародавніх мексіканських міст французькими експедиціями. Унікальним витвором була велетенська статуя Крилатого Змія, міфічної істоти, що її створили тубільці Мексіки задовго перед появою Христофора Колумба. Кам’яне чудисько дало назву й самому замкові, що тривалий час не мав хазяїв, бо Жекера розстріляли паризькі комунари.

Потім тут оселився якийсь генерал, а згодом молода вдова. Доля їх склалася трагічно. Ходили чутки, що Крилатий Змій — притулок нечистої сили, і Жекерів замок десять років стояв пусткою. 1910 року там надумав замешкати Клеман Лотер. Жив він відлюдно й самотньо, займаючись своїми дослідами, що здавалися людям таємничими. Місцевий кюре сказав, що господар Крилатого Змія уклав угоду з самим дияволом, і відтоді люди зі страхом проходили повз маєток, де навіть глупої ночі у вікнах мерехтіло світло з горна й тиглів. Поступово винахідник спекався всіх своїх слуг і жив тепер цілковитою самотою, їжу йому приносили з заїзду “Золоте сонце” і передавали в спеціальне віконечко. Служник ніколи не бачив дивака-господаря, що акуратно платив за всі послуги чеками наприкінці місяця. П’єро недовірливо слухав побрехеньки доброї жінки. А тим часом настав вечір. Хлопець підвівся, взяв свою дорожню скриньку з немудрою одежиною і запитав у господарки “Золотого сонця”, як дістатися до Крилатого Змія. Жінка аж скрикнула з подиву: чого йти поночі, можна ж заблукати, чи не краще тут відпочити, а на ранок вирушити? Але П’єро ввічливо розпрощався, вийшов з заїзду і незабаром заглибився у ліс. Моторошно кричали нічні птахи, фантастичні тіні дерев здавалися живими істотами. П’єро рішуче здирався стежкою на пагорб. Нарешті край стрімкої скелі хлопець побачив Жекерів замок. У місячному сяйві на фасаді добре було видно зображення небачених страховиськ. Посередині був головний вхід із залізними ґратами, а за ними, десь із глибини, лилося світло, як заграва над домною. П’єро наблизився до масивних дверей і подзвонив. За мурами, десь далеко, пролунав дзвін. Хлопець мусив довго чекати, поки відчинилося заґратоване потайне віконце.

— Хто тут?

— Я, ваш племінник, дядьку…

— А звідки я знаю, що ти мій племінник? Які докази? Телеграма? А, то ти маєш телеграму? Підсунь її під двері.

П’єро покірно послухався. Минуло чимало часу. Потім забряжчали засуви, двері відчинилися, і П’єро опинився віч-на-віч зі своїм дядьком.

КЛЕМАН ЛОТЕР

Перші дні перебування П’єро у дядьковому замку минали тихо й одноманітно; Клеман Лотер за цей час вимовив лише кілька слів. Старому було приблизно шістдесят років. Його розумне спокійне обличчя облямовувала борода; скуйовджене сиве волосся спадало на високе чоло. В синіх очах світився неспокій, а часом якась дитяча лагідність і наївність.

Лотер потай спостерігав за небожем. Навіть коли вони їли удвох коло круглого столика в кутку великої зали, дядько мовчки придивлявся до П’єро. Хлопець тільки роззирався довкола.

Вітальня була справжньою лабораторією вченого: скрізь височіли купи реторт, складні механізми, електричні апарати. Навпроти каміна, біля якого П’єро обідав з дядьком, починалися східці, що вели на галерею навколо зали і до кімнат другого поверху. Посередині на п’єдесталі з чорного мармуру стояла величезна статуя Крилатого Змія, вирізьблена з суцільної базальтової брили. Вага й розміри цієї скульптури були такі, що перевезти її можна було, найнявши спеціальне вантажне судно.

Минув тиждень, і ось одного разу Клеман Лотер перший порушив тривалу мовчанку. Він довго розповідав про свої уподобання. Потім, гуляючи після полудня в старому, занедбаному парку, Лотер раптом звірився племінникові.

— Про мене тобі, звичайно, розповідали мало, мій хлопче, — почав він. — Ти не пам’ятаєш свою матір, а твій батько мене не дуже полюбляв, хоч тривалий час я працював, як і він, робітником у Сен-Дені. Я завжди мріяв стати винахідником. У вільний час я студіював фізику, хімію, механіку. 1908 рік був роком розквіту авіації. Одні обстоювали апарати, легші за повітря — дирижаблі, інші — важчі, аероплани, як тоді казали. Я був прихильником аероплана. Треба було винайти легкий мотор, досить сильний, щоб підняти літак.

Старий замовк.

— Мотор цей створив я. У мене тоді не було коштів його конструювати… Морель, син багатих батьків, позичив мені грошей. І от, завдяки моєму мотору, літаки змогли підійматися в повітря, долати велику відстань. До мене завітала слава. Я пишався своїм винаходом! Тепер, думав я, коли людина може літати, вона ніколи не знатиме, що таке війна й руйнування… Даремно я так думав! Морель примусив мене підписати угоди, в яких я майже нічого не тямив. Я був людиною непрактичною і не мав досвіду в таких справах. Морель дав мені мільйон франків, на той час це були величезні гроші. Саме тоді я купив замок Крилатого Змія і поринув у досліди. Наприкінці 1913 року я приїхав до Мореля в Париж. Завдяки моєму винаходу Морель став власником величезних заводів у Бійанкурі, що виробляли автомобілі й літаки. Він володів мільйонами, але мріяв ще більше забагатіти. Морель мені розповів, що має одержати дуже важливе замовлення від міністра. Наближалася війна. Йому замовили спеціальні бомбардувальники. Отак мої винаходи, що мали прислужитися миру, ставали смертельною небезпекою для людства…

Старий глибоко зітхнув.

— Я спробував протестувати, заборонити Морелю використовувати мої відкриття. Тоді він мені показав угоди, підписані мною, і патенти, записані на його ім’я. Я мусив скоритися, але поклявся знищити Мореля. Ти, звичайно, тепер пригадав це ім’я. Автомобілі Мореля. Мені казали, що він навіть заорендував на рекламу Ейфелеву вежу. Він володар мільйонів, сотень мільйонів… його заводи виробляють переважно автомобілі й літаки, танки й бензин. Місто Порт-Морель, де загинув твій батько, належить йому. Все його багатство, все його життя пов’язане з кров’ю людей, з війною… Я його знищу! Зараз ти переконаєшся в цьому…

Схвильований Лотер привів свого племінника до гаража і відчинив двері. Там стояв автомобіль застарілого зразка.

— Ось чим я знищу могутність Мореля і відкрию людству небачені можливості. Набери-но води, — додав він, простягаючи вкрай здивованому хлопцеві глечик.

П’єро хутко приніс воду. Лотер відгвинтив покришку і почав лити воду в бак.

— Дядьку, ви, певно, помилилися! — вигукнув П’єро. — Ви ллєте воду в бензиновий бак!

Лотер обернувся до хлопця усміхнений.

— Оце і є моє відкриття, П’єро. Я винайшов спосіб уживати воду замість бензину, зробивши нескладний пристрій до карбюратора. Суть винаходу полягає в каталізаційній речовині, що її я назвав лотаритом. Лотарит не дорожчий від солі. Він має властивість блискавично розкладати воду на кисень і водень; а ті, сполучаючись у камері згоряння, вибухають, і двигун працює, як у звичайному автомобілі. Одного літра води вистачає на сто кілометрів.

Клеман Лотер запросив хлопця в автомобіль, і вони проїхали кілька кілометрів. Хлопець сидів приголомшений. Адже це було схоже на казку!

Коли вони вийшли з машини, Лотер вийняв із двигуна запальник завбільшки з сірникову коробку, в якій містився чудесний каталізатор, і продовжив розмову з небожем.

— Я хочу забезпечити всі автомобілі водяними двигунами. Весь світ вітатиме мій винахід, і Морелева могутність скінчиться. Я забороню ставити мій пристрій на воєнні машини і віддам винахід на мирні потреби. Правда, щоб здійснити всі плани, мені ще бракує коштів, але незабаром я їх матиму. Сьогодні ввечері я бачитимуся з відомим мільярдером Вандергольдом, нафтовим королем, а він Морелів ворог. Думаю, що мені не важко буде дістати у нього гроші, потрібні на промислове виробництво моїх двигунів.

Вони повернулися до замка. У вітальні височів химерний кам’яний змій.

— Тепер ти зрозумів, мій хлопчику, — вів далі старий, — чому я такий недовірливий. Власники нафти й автомобільних заводів здогадуються про мій винахід. Виробництво двигунів може їх розорити вщент. А діють нафтові королі швидко й рішуче. Інженер Буру відкрив спосіб легко знаходити нафту — Вандергольд оточив інженера своїми людьми. Нещасного забито в його ж автомобілі, а вбивця зник. Дізель, винахідник двигуна, що названо його ім’ям, сконструював мотор, який мав зменшити удвічі світове споживання нафти. Нафтові компанії розправилися з Дізелем, і його плани й розрахунки пропали. То чи можу я бути спокійний, збираючись звести світове споживання нафти до мінімуму?.. Щоправда, я буду сильніший за Вандергольда, бо на моєму боці підтримка мільйонів людей… — Старий несподівано замовк, і коло столу запала тиша.

Після вечері Лотер послав хлопця спати до своєї кімнати.

ВАНДЕРГОЛЬД

П’єро міцно заснув і спав довго, аж поки його збудили дирчання автомобіля і голосне тутукання. Хлопець прожогом скочив з ліжка і кинувся до вікна, що було якраз над входом до замка. Почувся брязкіт засувів на нижньому поверсі. Клеман Лотер відчинив двері.

Біля ґратчастої брами стояли дві великі чорні машини. Дверцята більшого автомобіля відчинилися, і висунувся звідний місток. Поки Лотер відчиняв браму, хлопець устиг при непевному світлі розгледіти в машині дивного незнайомця. Це був старий чоловік, з пергаментним зморщеним обличчям, обвислими щоками і з голим черепом, схожим на яйце. Огидний незнайомець сидів у кріслі на коліщатах, що ним сам і керував. Крісло скотилося містком з лімузина і зникло в замку. Майже одночасно забряжчали засуви, і П’єро зрозумів, що Лотер замкнувся у своїй фортеці. Страшенно зацікавившись, П’єро обережно прочинив двері, що вели на галерею, і навшпиньки наблизився до балюстради, яка відокремлювала галерею від вітальні. Величезна кімната була освітлена лише однією лампою, що стояла на каміні. Сховавшись у затінку, хлопець міг все бачити і чути.

У великій залі лунав холодний і різкий голос дивного відвідувача.

— Я дуже щасливий, що вперше зустрівся з славетним винахідником Клеманом Лотером, одним із найвидатніших учених світу. Ви дали людині крила. І ваш винахід надзвичайно сприяє процвітанню мого діла. Компанія “Арголь”, яку я очолюю…

— Я думаю, досить компліментів на мою адресу, пане Вандергольде, — сухо відповів винахідник. — Ми тут на те, щоб говорити про справи. Я сподіваюся почути зараз ваші пропозиції.

Вандергольд спокійно й нерухомо сидів у кріслі і, здавалося, не слухав Лотера. Його холодний погляд зупинився на драконі.

— У вас дуже цікава скульптура, справжній і неповторний зразок мистецтва тольтеків, що досягло чудового розквіту в Мексіці задовго перед Колумбовим відкриттям Америки. Я надзвичайно цікавлюся померлими цивілізаціями, пане Лотере. Чи знаєте ви, що культ дракона був пов’язаний з культом вогню?.. І саме вивчення культу вогнепоклонників в Ірані дозволило Дерсі відкрити родовище нафти, яку ми постачаємо Англії…

— За ці родовища нафти, пане Вандергольде, — перейняв старому мову Лотер, — ви пограбували Дерсі. Я добре знаю про вашого шпигуна в перевдязі пастора, пане Вандергольде. Але повернемося до діла. Скільки ви мені дасте за винахід, що важить для вас більше, ніж вся нафта Ірану?..

Запала тиша. Вандергольд нервово потер свої сухі кощаві руки і повільно промовив:

— Дерсі я запропонував п’ятсот мільйонів… Ладен і вам зробити таку саму пропозицію. Але домовимось, що ваші патенти будуть переписані на моє ім’я… і що ваш винахід ніколи не буде запроваджено в життя… Ми вклали… гм! великі кошти в Ірані, Мексіці, Нідерландській Індії, Венесуелі й Каліфорнії, і ми не можемо зараз ужити ваш винахід, хіба що тоді, коли світові запаси нафти будуть вичерпані… Що ви скажете?

Клеман Лотер рвучко підвівся.

— Ні, й ще раз ні! Я зробив винахід величезної ваги, я добре це знаю і сподіваюся, що все людство мене підтримає. Я хочу, щоб завдяки мені найбідніша людина могла мати власний автомобіль. Я хочу знищити Мореля, цього негідника, що обікрав мене і використав мої винаходи на мерзоти війни!

Вандергольд сидів мовчки і нерухомо, наче мрець.

— Якщо ви відмовляєтеся від наших грошей — що ж… ми знайдемо інший засіб, — процідив мільярдер.

— Що б ви там не робили, однаково ви змарнуєте час! — вигукнув вчений. — Я вжив усіх заходів. Ви спробували підкупити моїх слуг і співробітників. Але я їх позбувся і живу тепер самотньо у замку, а це суща фортеця, бо Жекер боявся за своє життя. Ніхто сюди не зможе ввійти. І ви ніколи б не потрапили в замок. Скажу вам, що замах на моє життя — теж марна річ, а я знаю, ви вже робили таку спробу. Повторюю, я вжив надійних заходів. У випадку моєї смерті один із моїх друзів ознайомить всю Європу з формулою лотариту…

— Ми не зацікавлені в смерті такого вченого, як ви.

— І я не дозволю, щоб мене ошукали так само, як Дерсі! — з гнівом вів далі Лотер. — Навіть коли ви мене викрадете, все одно це не допоможе, бо мої розрахунки добре сховані і в безпечному місці.

— Ми з вами добре побалакали, пане Лотере, — холодно промовив нафтовий король. — Годі. Мені час іти. Я даю вам місяць на роздуми, прощавайте.

Огидний дід натиснув кнопку, і крісло на гумових шинах м’яко й безшумно покотилося.

Лотер навіть не поворухнувся.

— Чи не допоможете ви принаймні відімкнути засуви? — крикнув Вандергольд біля дверей.

П’єро кинувся до своєї кімнати, щоб подивитися на від’їзд мільярдера. Коротка липнева ніч минала, народжувався світанок. Хлопець уже підбігав до вікна, як раптом почув глухі удари і потім голосний зойк, що одразу ж увірвався. В сірому ранковому світлі П’єро побачив машину нафтового короля, вона швидко мчала від замка в супроводі другого лімузина. Хлопець устиг помітити в ньому Клемана Лотера, його держали за руки двоє чоловіків і притискали до обличчя вату. На якусь мить світло всередині машини впало на злочинців, і П’єро впізнав рудого Преміора і людину з чорним моноклем, таємничих незнайомців, що висадили в повітря Порт-Морель за наказом того, кого називали “Старим кріслом на коліщатах”. Убивці його батька везли зараз невідомо куди Клемана Лотера.

ПОЛІЦЕЙСЬКИЙ КОМІСАР МІШОН

— Відчиніть! Є тут хто-небудь? — кричав хтось жалібно під дверима.

Була вже сьома година ранку, але поліцейський комісар Отена не мав звички прокидатися о такій порі, ще й до того він увечері добре гульнув з приятелями.

Комісар сів у ліжку. Огрядний, з добрим черевцем, лисий і кругловидий, з вусами, як у Чарлі Чапліна, він мав кумедний вигляд у чудернацькій піжамі, що своїм кольором красномовно свідчила про невибагливі смаки хазяїна. Комісар Мішон одяг халат, усунув босі ноги в пантофлі і, лаючись, пішов відчиняти двері. На ґанку стояв тринадцятирічний хлопчина в чорному одязі, тримаючи невеличку скриню.

— То це ти розбудив мене? — гримнув комісар. — Що тобі потрібно?

— Мене звуть П’єр Ланкрі, я племінник Клемана Лотера, винахідника…

Вираз обличчя комісарові одразу ж полагіднішав, і він розтяг рота усмішкою, показавши жовті й щербаті зуби.

— О, пробачте, я не знав, з ким маю справу. Дозвольте запросити вас до кімнати. Як це я міг забути, що у пана Клемана Лотера є небіж! Для нас це велика шана, що тут живе така людина, як Клеман Лотер, винахідник авіамотора, людина, якій, їй-богу, можна позаздрити!.. Але ж яка нагальна справа примусила вас так рано прийти до мене?

Розгублений П’єро був приголомшений зустріччю пана комісара і його балаканиною. Хлопець несміливо примостився скраєчку на великий фотель, оббитий блакитним оксамитом, і почав схвильовано розповідати про сумні пригоди.

— А оце сьогодні, рано-вранці, мого дядька викрали бандити…

Комісар аж схопився од несподіванки.

— Як! Знаменитого Клемана Лотера викрадено? То це ж найбільша і найцікавіша справа за всю мою службу! Та я під землею знайду цих каналій, я їх посаджу за грати! Маєте ви якісь докази, підозри, сліди?..

П’єро мовчки поліз до кишені і добув листа. Він знайшов його у своїй скрині, коли збирався йти до поліції. Той лист П’єро читав кілька разів ще в машині комівояжера, що люб’язно довіз хлопця до Отена і показав комісарів будинок. Клемам Лотер написав його, чекаючи на Вандергольда:

“Любий П’єро,

я не можу легковажити небезпекою, що мені загрожує. Хоч я вжив усіх заходів і був обережний, цілком можливо, що мої вороги не погребують нічим. Двигун, що працює на звичайній воді замість бензину, надто висе неприємний для декого з цих панів, щоб мені дали спокій. Моя люба дитино, за ці кілька днів, що ми були разом, ти полонив моє серце своєю чесністю, стриманістю і мужністю. Сьогодні ввечері може статися й таке, що мене вб’ють або викрадуть найманці нафтового короля Вандергольда. Щоб помститися чи врятувати мене, візьми п’ятдесят тисяч франків; знайдеш їх у прискринку. Гадаю, що тобі, можливо, доведеться скористатися з допомоги надійного й вірного друга, досвідченішого в таких справах, ніж ти. Міцно обіймаю тебе, мій хлопчику, і повторюю, що в разі якихось прикрощів (а вони можуть статися цього вечора) виною буде тільки Вандергольд.

Клеман Лотер”.

Комісар Мішон окульбачив носа окулярами в черепаховій оправі, прочитав листа і важко поклав на стіл стиснуті кулаки.

— Гм! Цей Клеман Лотер, виявляється, і справді небезпечний тип! До речі, вашого дядька у нас недаремно звуть “пришелепуватим”. Влучніше не скажеш! Певне, що старий, несповна розуму, надумав якусь чортівню і має на думці погрожувати великому промисловцеві Вандергольдові, одному з уславлених людей країни! Химери вашого любого дядечка заморочили вам голову!

— Але ж, — пробелькотів П’єро, — я сам бачив, як Вандергольд і його челядь забрали з собою мого дядька!

Комісар рвучко підвівся, нетямлячись од гніву.

— Що це ти патякаєш, дурню! Забирайся-но швидше в старе кубло свого дядечка! Хоча постривай: у тебе є батьки?

— Тільки дядько. Я сирота.

— Ага-а… о, значить, сирота! Що ж воно виходить, соколику? Ти неповнолітній волоцюга, і за всіма законами мусиш виховуватись у дитячому будинку або в колонії! Постривай лишень, ось я зараз подзвоню в комісаріат, хай тебе заберуть!

Та П’єро не гаяв часу. Він мерщій метнувся до дверей. За ним, плутаючись у халаті, незграбно побіг і комісар. Але коли він добіг до паркана, хлопець уже зник. Комісар Мішон збирався бігти слідом, але подумав, що сусіди глузуватимуть із нього, коли побачать на вулиці в халаті, пантофлях і смугастій піжамі. Хвилину повагавшись і знизавши плечима, пан Мішон повернувся до свого кабінету. І тут комісар побачив на столі Лотерового листа. “Оце то пощастило, — подумав пан Мішон. — Хлопець забув у мене єдиний доказ викрадення Лотера. Я його так настрахав, що малий чкурнув, як заєць”. Насвистуючи пісеньку, слуга закону перечитав листа вченого. “Вандергольд багата людина… Він чимало б заплатив, щоб мати оцей папір. А я б вважав себе за останнього дурня…”

Весело насвистуючи, комісар поклав документ у великий конверт, опечатав п’ятьма сургучевими печатками і сховав до масивного сейфа. Єдиний доказ ще одного злочину банди “Старого крісла на коліщатах” лишився в сейфі поліцейського комісара Отена.

НОВІ ДРУЗІ — В’ЮН І БУРЛАКА

Біля придорожнього стовпа з написом “Люсене, 1 км 700 м” на купі жорстви сидів П’єро і, затуливши обличчя руками, гірко плакав. Отже, й поліція на боці злочинців, чого ж тепер чекати? Втікаючи від комісара, П’єро опинився за кілька кілометрів од Отена, в зовсім не знайомій місцевості. Він лишився самотній… І хоч хлопця охопив відчай, його воля була не зломлена. “Я мушу помститися за батька і врятувати Клемана Лотера”, — повторював він собі. Потім знову сум огорнув його серце, і хлопець не зміг стримати сліз.

— Еге, парубче, чого б це я отак плакав, що сталося? — раптом почувся співчутливий і водночас насмішкуватий голос. П’єро злякано озирнувся і побачив біля себе двох юнаків.

— Годі хлипати, малий! Хай нас дідько візьме, коли ми обоє щасливіші за тебе. Та проте ми ж не сідаємо край дороги і не точимо воду з очей! Правда ж, Бурлаче?

— Факт, В’юне, — відповів поважно товариш.

Обоє подорожан були одягнені бідно, але чисто: звичайні фланелеві сорочки, берети. В обох через плече торбини, на ногах стоптані парусинові черевики. Їхні обличчя засмагли від сонця й довгих блукань. Бурлака був височенного зросту, та водночас і вражав своєю кремезністю. Незважаючи на свої двадцять років, юнак мав вигляд циркового борця. Спокійне обличчя, світлі очі — все виказувало в ньому щиру, вперту і чесну людину.

Його товариш був цілковитою протилежністю. В’юном його прозвано, мабуть, за жвавість і щуплу, вертку постать. Поруч з Бурлакою він здавався зовсім маленьким. Усміхнене обличчя і непокірний чуб, що спадав на меткі чорні очі, ніби промовляли: він добрий жартівник, насмішник і балакун.

— Ну ж бо не плач, тобі допоможуть, і все минеться, — звернувся до П’єро В’юн.

— Малий, мабуть, просто зголоднів, — сказав Бурлака і поліз до своєї торбини. Він витяг окраєць свіжого хліба і протягнув його П’єро. — Ось, наминай на здоров’я.

— У мене лишилося трохи ковбаси, що ми купили позавчора в Сольє, — додав В’юн. — Ходімо з нами та пообідаємо десь біля води. Воно буде краще й спокійніше.

— Звісно, розхвилюєшся, коли бубон порожній, — поважно промовив Бурлака, дивлячись, як П’єро наминає хліб. Він мав рацію: хлопець уже давно забув, коли востаннє їв у свого дядька, і так зголоднів, що хліб і ковбаса зникли за одну мить. Однак проковтнувши останній шматок, П’єро засоромився і зніяковіло поглянув на юнаків.

— Ой, я, мабуть, з’їв увесь ваш сніданок!

— Дурниці! — гордо заперечив В’юн. — Ми вчасно пообідаємо… От прийдемо в Отен, а там, гляди, опівдні й розживемося. Ти йдеш туди?

— Ні, ні! — похитав головою П’єро. — А що ви робите тут? Ви подорожуєте?

— Аякже, — насмішкувато відповів В’юн. — З наметами. Зараз цей спорт дуже модний…

— Справді. Той, хто шукає, завжди знайде собі скоринку хліба, а під лежачий камінь і вода не тече, — додав Бурлака, що погано-таки розумів жарти.

І друзі почали розповідати хлопцю про себе. Обоє були безробітні і на початку літа вирушили в дорогу, сподіваючись знайти роботу. Познайомилися вони на одній фермі поблизу Мелюна, де косили сіно за вісім франків у день. Сінокіс закінчився, а пшениця ще не достигла, і для обох настали важкі часи. Позавчора біля Сольє вони заробили сто су, але оце вже два дні їм не щастить. Що не кажи, важке життя…

— А ми ж не жебраки, ми лише питаємо роботи…

— Я можу заразом підняти два лантухи збіжжя! — буркнув Бурлака.

Він народився в Сент-Коломбі, у Нижній Нормандії, в родині хлібороба. З одинадцяти років хлоггець уже працював у полі, п’ять років наймитував на фермі у герцога Морава. Навчився водити трактора, і його незвичайна сила дивувала всіх на жнивах. Одного дня Бурлака не стерпів образ і кпинів управителя і дав йому привселюдно доброго прочухана, як міг це зробити хлопець його віку й сили. Управитель, що знав усіх дідичів і фермерів тієї місцевості, подбав, щоб Бурлака не міг ніде знайти роботи. І юнак змушений був піти у мандри, даремно пропонуючи свої послуги в кожному селі. Але скрізь він подибував або жорстокосердних куркулів, або зубожілих селян, що їм наймит був непотрібен.

Доля В’юна склалася майже так само. Народившись у Бельвілі, він дев’яти років: тав сиротою. Богобоязлива тітка запроторила племінника в сирітський притулок Пасі, де хлопець аж до вісімнадцяти років розливав святу лурдську воду в бляшанки з-під цукерок благочестивим сестрам монастиря Святої Бернадети. А що він був страшенний насмішник, то йому погано жилося в притулку. І от його виштовхнуто на вулицю з триста п’ятдесятьма франками, що він заробив за дев’ять років маніпуляцій з бляшанками. В’юн мав працювати рік у цукерні Монружа, але криза викинула його за двері. Він змінив багато професій: муляра, хлопця на послугах, двірника, газетяра; продавав на товчку запальнички. Але заробити собі на прожиток не міг. Тепер він сподівався на селі знайти роботу, про яку вичитав з газет. Дарма!

Зрозумівши, що у гаманцях нових приятелів пусто, П’єро повів Бурлаку купити щось на обід. Невдовзі друзі влаштували біля джерела справжній бенкет. Зворушений благородством і щирістю мужніх юнаків, П’єро відчув до них повну довіру і розповів про всі свої злигодні. Викрадення Клемана Лотера і підлий вчинок поліцейського комісара Отена вразили слухачів.

— Треба допомогти малому, — вирішив Бурлака.

— Ясна річ, — докинув В’юн. А що любив пригодницькі романи, то одразу ж захоплено вигукнув: — Здорово виходить! Ти, П’єро, чесний хлопчина. Бурлака вірний товариш і сильний, як бик! Я ж меткий і хитрий, як мавпа. Як кажуть, новий Атос, новий Портос і новий Араміс, нові троє мушкетерів! Ну що? Побачиш, проти нас нічого не вдіють ні “Старе крісло”, ні рудий Преміор, ні отой тип із чорною вивіскою на оці. Твого дядька визволять, хлопче! Треба тільки негайно вирушати в Париж, це правдивий спосіб натрапити на сліди Вандергольда і його банди.

Хитрий і винахідливий В’юн побіг на дорогу, зупинив вантажну машину, що поверталася до Парижа, й ублагав водія підвезти їхню невеличку компанію.

— Нічого, так буде краще, — сказав він П’єро, потай ховаючи хлопця під брезент, — по-перше, ти збережеш зайву копійку, що тобі придасться у місті. А по-друге, коли та дурна корова комісар видав тебе Вандергольду, то, напевне, бандити виставлять своїх архангелів біля залізничних і автобусних станцій. А так їм буде важче знайти тебе.

— Ну, як, хлопці, сіли? — гукнув шофер, і старенька машина з гуркотом і брязкотом рушила з місця, везучи в Париж рятівників Клемана Лотера.

“ВЕЧІРНІЙ ПАРИЖ”

Редакція столичної газети “Вечірній Париж” містилася у височенному білому будинку. Великі скляні двері й вікна дозволяли цікавим парижанам бачити в підвалі і на першому поверсі величезні ротаційні машини, які щодня викидали понад два мільйони примірників “Вечірнього Парижа”. Широкі сходи білого мармуру вели до просторої зали інформацій та інтерв’ю, де вечорами збиралися любителі взаємних парі. Шість швидкісних ліфтів, сяючи хромованою сталлю, піднімали відвідувачів на горішні поверхи. На восьмому поверсі, на скляній терасі, була вітальня з американським баром і оранжереєю, куди запрошувалося представників ділового світу і високих гостей. Внизу розміщено інформаційну службу, до неї щодня надходили вісті про сенсаційні злочини.

Пан Норбер, керівник відділу інформації, сухорлява і незграбна людина сорока років у блискучих окулярах, що надавали йому вигляду американського бізнесмена, щось сухо доводив високому білявому службовцеві невизначеного віку.

— Три Рядки, з вас ніколи не вийде журналіст, ви нічого не тямите в цій справі!..

Службовця прозвали так тому, що він уже протягом двох років редагував на п’ятій сторінці новини з трьох рядків, скорившись нудній і сумній необхідності.

— Але ж я… — белькотів, виправдуючись, Три Рядки.

— Ви, власне кажучи, і ніхто більше! Довірилися і цього разу неясним і сумнівним інформаціям. Сорок рядків пішло сьогодні на померлого з голоду безробітного і лише два на приїзд Жоан Гашет останнім лайнером. Чи, може, ви думаєте, що з ваших загробних історій сміятиметься публіка? Ви добре знаєте, що уряд не любить балачок про безробіття і що за угодою газета надає рекламу “Снаркфільму”, а Жоан Гашет — його перша кінозірка… Переробіть негайно. Між іншим, нема потреби приділяти більше трьох рядків подіям в Отені, це не цікаво. І потім, сьогодні ввечері я не буду в редакції, то ви замість мене прийматимете відвідувачів!

Три Рядки почвалав до свого столу, написав півшпальти про Жоан Гашет, звів до трьох рядків дописа про смерть безробітного і, закінчивши це, попрямував до приймальної. Відвідувачі були здебільшого набридливі: містично настроєні старі жінки, напівбожевільні винахідники, невизнані генії й графомани, — вони щодня тримали в облозі редакції великих щоденних газет і їх одразу ж розпізнавали швейцари, коли ті з таємничим виглядом вимагали побачення з самим директором у “справах виняткового значення”.

Перший відвідувач навчився готувати паштет з допомогою залізних стружок; другий викрив змову своєї покоївки і бакалійника проти священної особи папи, а третя, письменниця, настирливо вимагала надрукувати у двадцяти розділах її репортаж про життя закоханих поліцейських. Три Рядки провів їх з вишуканою люб’язністю до дверей і полегшено зітхнув. До кімнати зайшли юнак і підліток.

— Так от, мене звуть В’юн, — почав юнак, — я дружок Бурлаки. Дядько оцього малого винайшов автомобіль, що плаває, і з листа, залишеного в Крилатому Змії ми довідалися, що один мільярдер на колесах хоче…

— Господи, ще один! — зітхнув Три Рядки.

Але П’єро втрутився у плутану розповідь В’юна і спокійно та серйозно розповів, як викрадено Клемана Лотера. Врівноваженість хлопця подіяла на журналіста, що знав Клемана Лотера. Почувши ім’я Вандергольда, Три Рядки здригнувся. А коли П’єро розповів про візит до поліцейського, журналіст раптом схвильовано підвівся.

— Вибачте, хлопці. Все це дуже серйозно. Але тут мені важко відповісти на все чи дати пораду. Давайте о пів на сьому призначимо зустріч на зупинці метро Сен-Лазар, біля виходу до Версаля. А зараз, я вас прошу, більше ні слова про це.

П’єро й В’юн прийшли на місце зустрічі завчасно. О цій порі, в години “пік”, метро скидалося на вулик. Юрби стомлених робітників поспішали додому, поїзди щохвилини викидали сотні нових пасажирів. Кращого місця для таємної зустрічі, ніж цей натовп у паризьких підземеллях, важко було б знайти.

Раптом П’єро помітив, що людина — вона сіла біля нього на лаві — не хто інший, як Три Рядки.

— Я, звичайно, не сумніваюсь, що ваша розповідь правдива, — почав журналіст. — Але чим я можу допомогти вам? Ви, зрозуміло, думаєте, що велика преса зацікавиться справою вашого дядька, врятує цього визначного вченого. Даремно! Велика преса — утриманка королів вовни, сталі й нафти. Вандергольду — ви ж його знаєте, напевне, — належить значна частина акцій “Вечірнього Парижа”. І ви хочете, щоб “Вечірній Париж” звинуватив Вандергольда в убивстві!.. — Журналіст присунувся ближче до хлопця і стиха провадив:

— Кожен знає, що цей мільярдер — справжній розбійник. На його совісті смерть багатьох людей, він наймає гангстерів, щоб підпалити нафтові свердловини. Повірте мені, не треба важити життям! Дякуйте мені, що я не розповів про ваш візит дирекції газети: мій шеф не вагаючись повідомив би про вас людям Вандергольда.

— Скажіть, ви певні, що саме Вандергольд винен у катастрофі Порт-Мореля? — запитав П’єро.

— Звичайно. Про пожежу вже знають в редакціях. Морель зв’язаний з “Люстра”, трестом американського мільярдера Давенпорта, Вандергольдового суперника. А Вандергольд давно вже хоче перетягти Мореля, до себе, в “Арголь”. Ця катастрофа нажахала Мореля, він боїться, що його заводи в Біянкурі спіткає така сама доля. І зараз “Люстра” й “Арголь” об’єдналися проти спільного ворога, російської нафти. Три Рядки змовк.

— У мене задовгий язик… Я вам розповів багато зайвого, хоча знаю, чим це загрожує. Тримайте.

Він простягнув П’єро останній номер “Вечірнього Парижа”. На п’ятій сторінці була інформація — минулої ночі поліцейського комісара Отена, пана Мішона, вбито шістьма пострілами з браунінга.

— Він захотів шантажувати Вандергольда листом Клемана Лотера, і це коштувало йому життя, — вів далі Три Рядки. — Є секрети, що вбивають. Тому я негайно, як тільки вийду з станції метро, забуду все, що бачив і чув. Мені життя дороге, у мене жінка й діти…

Журналіст підвівся.

— Я знову вам раджу: не заступайте шлях Вандергольдові. І нічого не повідомляйте пресі. Звичайно, є дві чи три ліві газети, що скажуть правду і захищатимуть Клемана Лотера. Але запевняю вас: коли хоч одна стаття з’явиться в газеті, Лотер загине. Прощавайте!

Журналіст рвучко обернувся і зник у натовпі.

ГОТЕЛЬ “ПАЛАС”

В кінці Єлісейських Полів, від Тріумфальної арки, видно фасад готелю “Палас”. Примхливі балкони, важкі скульптури, вісімсот номерів і сімсот ванних кімнат. Багатих нероб готель привертав своїм американським баром та відомим в усій Європі дансінгом “Палм-Біч”.

Величезний будинок обслуговувала армія покоївок, носіїв, ліфтерів, коридорних,хлопчиків-слуг. Керував челяддю сам пан Альбер, старий адміністратор і мажордом. Спритний пан Альбер клав до своєї кишені чайові і щоденні обов’язкові внески від слуг:.кожен мав дати певну частину з зароблених грошей. В кращі роки пан Альбер жив, як міністр. Адміністратор сидів унизу при своєму столі, між коміркою на білизну і кухнею. П’ятдесятирічного пана Альбера за його гладеньке, напомажене волосся, прищавий ніс і маленькі вусики вся челядь прозвала “Гітлером”. Коли б його не бачили, він був одягнений в напрасований смокінг, снігово-білу і блискучу, мов порцелянова тарілка, сорочку.

Пан Альбер щодня о п’ятій годині збирав до себе всіх коридорних і робив нагінку. Попихкуючи грубою сигарою, адміністратор походжав перед виструнченим персоналом.

— Я був у номері 328. Побачив, що портьєри брудні, і помітив волосся в умивальнику. Доведеться оштрафувати вас, Гастоне.

Гастон спробував щось заперечити, але пан Альбер примусив його замовкнути. Нагінка на цьому скінчилася, і хлопці розійшлися по своїх місцях. Антуан, служник із першого поверху, затримався на хвилину і несміливо наблизився до пана Альбера.

— Я вже вам казав, пане, про мого друга, родича мого друга В’юна. Він хоче зайти в готель з своїм братом і побалакати з вами…

— Нехай зайде, але тільки на дві хвилини! Я сьогодні страшенно заклопотаний.

Невдовзі Антуан повернувся із здоровенним парубком і хлопчаком.

— Я тільки-но приїхав експресом із Гайона, — промовив той з нормандським акцентом, — щоб привести вам молодшого брата П’єро. Він знає англійську і німецьку мови…

П’єро стурбовано прислухався до розмови Бурлаки. Зупинившись в дешевому готелі “Сухе дерево” на вулиці Канал Сен-Мартен, друзі весь ранок вчили Бурлаку. Буйний на вигадки В’юн навіть переконав П’єро пофарбувати волосся у морквяно-рудий колір, що він і зробив у перукарні.

Бурлака добре грав роль брата. Для годиться одягнуто його в пристойний костюм, куплений в магазині випадкових речей.

— На жаль, нам не потрібні груми. Персонал готелю у повному складі, — сухо відповів пан Альбер.

— О, мені б так хотілося, щоб малий навчився цього ремесла! — вигукнув Бурлака. — Кажуть, що всі мільйонери починали з цього. Зачекайте лишень, я хоч віддячу вам за те, що ви візьмете до себе хлопця.

Бурлака дістав з гаманця тисячофранковий папірець і всунув його в руку панові Альберові.

— Нехай це буде в рахунок ваших витрат на малого. У нас вдома є на прожиток.

Пан Альбер спокійно сховав гроші в елегантний шкіряний гаман.

— Умови підходять. Що ж, значить, вирішено. Коли ви хочете, щоб малий почав працювати?

— Та хоч від цього вечора. Я не хотів би спізнитися на шестигодинний автобус до Гайона.

В’юнів друг Антуан, черговий на поверсі, познайомився з П’єро і показав хлопцеві його кімнату. Власне, це була не кімната, а закуток із віконцем, що дивилося на маленьке й темне, мов дно колодязя, подвір’я.

— Ти працюватимеш разом зі мною на першому поверсі. “Гітлер” своє діло добре знає, це одне з найкращих місць. Номери там такі, що й уявити не можна, а зупиняються тут всякі багатії і взагалі відомі люди. От зараз у восьмому номері живе магараджа Андори, в сьомому — герцог Санта-Кіяра. Шостий і п’ятий поки вільні, але це ненадовго. На завтра вже чекають клієнтів.

— Кого ж це? — запитав П’єро.

— Точно ще не знаю, але, як звичайно, це може бути тільки старий Вандергольд, нафтовий король. Він завжди у нас зупиняється, коли приїздить у Париж. Каже, що це єдиний готель з просторими ліфтами, що беруть його тарантас.

П’єро мало не скрикнув з радощів. В’юн не помилився, коли сказав йому, що Вандергольд має звичку зупинятися в “Паласі”. Добре знайомий з Антуаном ще з часів своєї служби в “Паласі”, В’юн влаштував П’єро в готель.

— Хіба Вандергольд сам займає два номери? — дивуючись запитав хлопець.

— А ти що ж думав? — вигукнув Антуан, гордий з своєї обізнаності. — Старий возить із собою почет секретарів і друкарок. А ще ж є пані Вандергольд, зовсім молода і дуже гарна жінка. Кажуть, що вона російська принцеса і родичка колишнього царя. Її зараз немає. От старого Вандергольда ми бачимо завжди з жінчиним братом, теж росіянином і колишнім мільйонером, так мені казали. Зараз він працює у Вандергольда.

— Який же він собою? — запитав П’єро.

— Такий високий, з рудими бровами, гостри…

— Преміор! — вигукнув П’єро. Дзвінок урвав хлопцям розмову.

— Це тобі, — сказав Антуан. — Ворушись, малий! “Гітлер” наказує провести клієнта в п’ятий і шостий номер. Біжи в бюро.

Коли П’єро ввійшов, пан Альбер саме розмовляв з якимсь вишукано одягненим чоловіком, що стояв спиною до хлопця.

— Пан барон може бути певний, що великий салон ми залишимо на завтра для вас, як і домовлено. Гарсон проведе вас до покоїв. Ви самі пересвідчитесь, що все в порядку.

Клієнт обернувся, і П’єро ледве не скрикнув з несподіванки. Він опинився віч-на-віч із людиною з чорним моноклем.

ШОСТИЙ ВИПУСК

— Не хвилюйся, Преміоре, що ця пляшка порожня. Я наказав хлопцеві розшукати такий самий шотландський гатунок на вулиці Дану. Там вона неодмінно знайдеться. Цей старий тюхтій буфетник із готелю не має, на жаль, такої штуки. Хлопець от-от надійде.

За хвилину в двері постукали, і до кімнати, де зупинилися Преміор і барон, увійшов П’єро в одежі грума.

— Ти, часом, не помилився, малий? — запитав барон, підозріло розглядаючи напис на пляшці.

— Ні, ось решта грошей.

— Гаразд. Візьми сто су і забирайся.

П’єро вийшов з кімнати, та, коли опинився в передпокої, шмигнув до роздягальні, що містилася між ванною й опочивальнею, і притулив вухо до шпарки, йому було чути розмову двох негідників.

— Віскі просто чудове! — вигукнув Преміор.

— Я звик до нього ще з часів війни, коли воював на Сомі в шотландських загонах.

Преміор нараз вибухнув сміхом.

— Киньте, бароне, навіщо мене дурити! Не бійтеся, я не скажу вашим товаришам із “Бойових хрестів”,^[2] що ви всю війну провели в Буржі.

— Коли вони дізнаються про це, я можу легко довести, що перебував недалеко від фронту, адже під час авіаційної катастрофи я втратив праве око…

— Ви наївний, мій любий. Можна подумати, вони закинуть, що ви окопалися в запіллі в час війни. Ви ж їм платите гроші Вандергольда. На вашому місці я боявся б іншої небезпеки… Ви мали справу з Гітлером і полковником де ля Роком, через ваші руки пройшло чимало їхніх чеків…

— Я не боюся “Бойового хреста”. Один з їхніх людей, Мулен, зв’язаний з нафтою і електричними компаніями, насправді є Вандергольдовим акціонером у Франції.

— Ви забуваєте про вашу угоду з нацистами, соколику… Ну, добре, облишимо це. Людина ви хоробра і вмієте діяти. Останнім часом ви допомогли мені виконати низку важливих доручень: Порт-Морель, цю справу з Клеманом Лотером — до речі, що за химерна назва “Крилатий Змій”, — а потім зліквідувати нахабу, отенівського комісара. Між іншим, ви натрапили на слід того хлопця, небожа Клемана Лотера?

— Наші люди розпитували всіх в околицях Отена. Жоден водій автобуса, жоден поїзд його не віз. Можливо, малого так налякали комісарові погрози, що він змушений на деякий час причаїтись. Жити йому нема з чого, і незабаром хлопець опиниться у виправній тюрмі аж до свого повноліття.

— Думаю, вам досить уже пити, бароне. Ви й так вихилили півпляшки. Не забувайте, що о третій годині відбудеться прес-конференція. Старий розлютується, коли побачить вас знову напідпитку.

— Не хвилюйтеся, Преміоре. Я тримаюся краще за вас, хоч ви й росіянин старого доброго гарту. Коли б усі нафтові свердловини Баку перетворилися на горілчані, я певен, що клятих більшовиків це непокоїло б більше, ніж уся кавказька нафта. З вашою горлянкою ви висушили б геть-чисто всі родовища!..

І двоє каналій весело зареготали.

— Скільки ж чоловік ви дасте під мою оруду, щоб покінчити з клятим доктором Шульцом? — вів далі барон.

— Не більше чотирьох.

— Але мені потрібно принаймні п’ятнадцять. А крім цього, я розраховую на п’ятеро наших друзів із Форбаха. У Страсбурзі я не матиму нікого, а діяти треба одночасно, ви це знаєте.

— Так, так, бароне. Але ж ви можете використати кого-небудь з-за кордону.

— Я вже про це думав. Маю всі підстави гадати, що Шульц німець. Клятий лотарит завдасть нам ще лиха!

— Зараз без чверті третя. Якраз устигнете переодягтися.

Барон пішов до роздягальні по костюм.

— А кореспонденти прибудуть учасно?

Зіщулившись у схованці, П’єро почув, як закалатало йому серце. Коли б його знайшли, справа скінчилася б погано. Але людина з чорним моноклем, захопившись розмовою і чекаючи на Преміорову відповідь, нічого не помітила.

— Побачимо. Вся велика преса мусить бути. Хто ж відмовиться прийти на запрошення нафтового короля? Передусім скористається з сенсації “Вечірній Париж”, бо “Старе крісло на коліщатах” зацікавлене в цьому.

Барон зачинив роздягальню. П’єро почув, як клацнув замок. Він був урятований: його не помічено.

Зачекавши трохи, поки не стало чути кроків у коридорі, П’єро спробував вибратися з криївки. Марна річ! Барон замкнув двері на ключ.

Піт зросив хлопцеві чоло. Кликати на поміч було неможливо і, що найтяжче — він не міг бути присутній на таємничій конференції, що скликав Вандергольд у великій залі. Правда, внизу мав чергувати В’юн, якого тимчасово найняв Альбер.

Почалося тривожне чекання. В кімнату ніхто не заходив. Була вже шоста година, коли П’єро почув, як прибиральник, весело насвистуючи, зайшов до ванни. То була улюблена пісенька Антуана, і П’єро загрюкав у стіну. За мить його звільнено. Не пояснивши навіть, як він опинився у шафі, П’єро кинувся шукати В’юна.

— Гей, малий! — гукнув якийсь пан хлопцеві у холі. — Купи-но мені останнє число “Вечірнього Парижа”.

Не гаючи часу, П’єро прожогом побіг до Єлісейських Полів. Купивши газету, він хотів уже бігти назад, коли раптом на першій сторінці йому впав в око незвичайний заголовок, складений величезними літерами: “Пан Вандергольд, друг Франції, що йому багато чим завдячуємо, прихистив визначного винахідника Клемана Лотера, що жив у злиднях”.

Внизу, на великому фото, мільярдер і Клеман Лотер потискали одне одному руки. Газета випала з рук хлопцеві.

ГОТЕЛЬ “СУХЕ ДЕРЕВО”

Грабар, який займав кімнату № 28 в готелі “Сухе дерево” на вулиці Канал Сен-Мартен, починав свою роботу о п’ятій вранці, а о дев’ятій вечора вкладався спати і спав як убитий. Цього вечора він заснув о десятій годині, як раптом галас і тупіт в коридорі примусили його схопитися. Хтось загрюкав у двері до сусідньої кімнати, голосно гукаючи: “Бурлаче! Бурлаче, ти тут?”

Розбуджений серед ночі, мешканець двадцять восьмої кімнати вибухнув лайкою і швиргонув у стіну грубі солдатські черевики. В цю мить двері до сусіда було відчинено, і в готелі запанувала тиша. Незабаром, заколисаний приглушеною розмовою своїх сусідів, грабар знову заснув.

Той гість був П’єро Ланкрі. Неймовірна звістка у “Вечірньому Парижі” приголомшила нещасного хлопця. Він ледве опанував себе і повернувся до роботи. Дочекавшись дев’ятої години, П’єро побіг шукати В’юна. Йому сказано, що його вірний товариш зник невідомо куди, навіть не забравши зароблені гроші.

Коли ж П’єро прибіг до готелю “Сухе Дерево”, Бурлака уже спочивав. Відчинивши двері, він одразу ж знову вклався в ліжко і загорнувся у ковдру.

— В’юн повернувся? — занепокоєно запитав хлопець.

— Ні, не бачив його, — промурмотів заспаний Бурлака. — Він повинен був обідати зі мною і розповісти про всі новини. Я чекав його, але він так і не прийшов.

— Ти читав газети?

Питання було зайве, бо Бурлака не читав газет ніколи. Правду кажучи, він і читати вмів погано.

— Так от, ти знаєш, мій дядько…

Бідний хлопець не міг далі говорити. Він зайшовся плачем із відчаю й горя. Чутливий Бурлака почав його заспокоювати з грубою ніжністю. П’єро розповів крізь сльози про дописа у газеті.

Там писалося, що Вандергольд зібрав журналістів у великій залі готелю “Палас”. Мільйонер прибув у своєму кріслі на колесах в супроводі молодої дружини, одягненої в просте плаття з чорного оксамиту, прикрашене діамантом, — єдиною дорогоцінністю, що вона носила. Діамант був більший за легендарний “Регент” і звався “Великий Лама”, тому що його привіз із Лхаси один англійський мандрівник. Вандергольд повідомив газетярам, що Клеман Лотер останній час живе злиденно, а тому Вандергольд запропонував видатному вченому за велику винагороду очолити лабораторію, на що винахідник з радістю пристав. Тоді до зали одразу ж ввійшов Клеман Лотер в супроводі людини з чорним моноклем і зробив заяву, що в ній вихваляв великодушного Вандергольда як “благодійника Франції й оборонця наук”. Стаття з “Вечірнього Парижа” закінчувалася прославленням французької науки і чеснот нафтового короля.

— Я не знаю, що тепер думати, — бідкався П’єро. — Лише вісім днів тому він мені казав, що вважає Вандергольда за злочинця. Він не міг продатися такому бандитові за жменьку золота…

В цей час до кімнати скочив В’юн.

— Ти бачив “Вечірній Париж”? — запитав його П’єро, перш ніж той встиг промовити хоч одне слово.

— Ще б пак, не бачив! Це все, скажу вам, чистісінька вигадка і брехня, ось що. Я ж сам був на цьому збіговиську писак. Але це правда, що Клеман Лотер зробив заяву журналістам.

І В’юн почав розповідати про зустріч в готелі. Клеман Лотер показався в залі на короткий час. його підтримували попід руки Преміор і барон. Рухався він повільно, непевною ходою, неначе сновида. Голова йому похилилася на груди, дивився він кудись униз, і з рота весь час котилася слина. Старого посадили в крісло, сфотографували поруч із мільярдером і зараз же після цього, наче мішок із вовною, виволокли з кімнати.

— І він нічого не сказав, жодного слова? — допитувався П’єро.

— Так. Вандергольд запитав тільки, чи задоволений він. Барон штовхнув старого ліктем під бік, тоді той підвів трохи голову і сказав: “Так… так”, а вигляд у нього був такий, ніби він і не розумів нічого. Ти мені вибач, мій любий, але я тобі скажу, що твій бідний дядько зовсім із глузду з’їхав!

П’єро обурився. Ще перед тижнем він бачив старого Клемана Лотера бадьорого, з жвавими очима і гордо піднятою головою!

В’юн розповідав далі. Барон роздав журналістам текст “заяви” Клемана Лотера, і прес-конференція закінчилася. Довідавшись, що Лотера ще не вивезено, В’юн став на чати перед готелем, в таксі свого приятеля-шофера. О шостій над’їхала Вандергольдова машина, і мільярдер сів до неї. Потім у другу машину ввіпхнули Клемана Лотера. Цього разу старий вчений виглядав ще змученішим і пригніченішим. В’юн у таксі рушив слідом. Доїхали до передмістя Вільжюїфа, як сталася аварія. Переслідувачі мусили вернутися ні з чим.

П’єро довго про щось думав. Нарешті підвів голову і твердо промовив:

— Ні, не може бути, щоб мій дядько їм запродався. З ним щось зроблено. Але ми мусимо визволити його. Ви ще згодні мені допомагати?

— Навіщо питаєш? Навіть якби на нас чекала смерть! — гукнули обидва приятелі з таким запалом, що очманілий грабар із сусідньої кімнати прокинувся і з прокляттям знову пошпурив у стіну черевика.

ПОДОРОЖ ДО ЕЛЬЗАСУ

Щедре липневе сонце золотило безмежні лани пшениці, що хвилювалася на родючих ельзаських рівнинах. Хоч було вже надвечір, але ще стояла спека, і асфальт нагрівся так, що грузли черевики. Далеко на дорозі показалася чорна цятка, і за хвилину спортивний автомобіль зупинився біля селянина з лопатою на плечі.

При кермі вісімнадцятисильного “Мореля” сидів бравий водій у білому полотняному кителі. А позаду — хлопчина років тринадцяти, дуже добре одягнений, і юнак, теж в охайному і чистому костюмі. Подивившись на них, кожен подумав би собі, що це мандрує зі своїм шофером і вихователем синок із заможної родини.

— Гей, друже! — звернувся водій до селянина. — Чи не скажете, де дорога на Лембах?

— Іх ферштеє ніхт, — відповів той.

— Що, що? — раптом схопився юнак, що сидів позаду водія. — Чи тут живуть китайці, що вони не розуміють по-французьки? Він каже замудро, його не второпати, хоч і знаходишся у Франції! А може, він просто з нас глузує?..

— Не галасуй, В’юне! — заспокоїв його хлопець. — По-перше, коли ти хочеш скидатися на справжнього вихователя дитини з заможної родини, то не розмовляй без потреби і стережися, щоб не вживати грубі слівця. По-друге, ти мусив би знати, що французька — це не рідна мова ельзасців. Я трохи вмію по-німецьки.

П’єро і селянин порозумілися швидко. Машина звернула на новий шлях. В’юн весь час хизувався:

— А правда, це шикарно, П’єро, що я спокусив тебе? Хто придумав переодягнутися, хто дістав цю чортопхайку? Ну, начувайся, гаде з чорною вивіскою!

— Правду кажеш, В’юне, але не забувай, що ти вихователь. Знаєш, коли ти в готелі при столі говоритимеш не те, що треба, я тихенько штовхну ногою, і ти зараз же замовкнеш, згода?

— Гаразд, слухатимусь вас, генерале…

…Після від’їзду Вандергольда в готелі лишився один з його посіпак — барон, людина з чорним моноклем. Він уставав звичайно після полудня, кудись зникав і повертався пізно вночі, як водиться, напідпитку. Через кілька днів він одержав телеграму, якої П’єро не пощастило прочитати, і викликав до себе хлопця.

— Поїдеш на західний вокзал і замовиш мені спальне місце у поїзді, що йде завтра вночі до Страсбурга. Він виходить об одинадцятій годині. Заразом подай цю телеграму.

Західний вокзал був недалеко від каналу Сен-Мартен. Перш ніж замовити квиток баронові, П’єро поспішив до готелю “Сухе дерево” і порадився з друзями. Телеграму адресовано адміністрації заїзду “Ліс”, в Оберзальцбаху на Нижньому Рейні, з проханням залишити на завтра кімнату з ванною.

— Вагатися нічого, — вирішив В’юн. — Завтра туди рушимо, ми не можемо проґавити цього мерзотника! Старе опудало, Вандергольд, щез; Преміор теж лишив свій барліг. Тільки стежачи за бароном, ми знайдемо твого дядька. Нам тільки треба бути обережними, і все. Барон і гадки не має, що П’єро все вивідав!

Коротка нарада скінчилась одностайною ухвалою: П’єро з коридорного перевтілиться в синка багатих батьків, Бурлака стане шофером. В’юну, що мав удавати з себе вихователя, зовсім випадково трапилась дешевинка — старий спортивний автомобіль. Така машина була знахідкою для наших друзів: а раптом доведеться наздоганяти автомобілі нафтового короля. Правда, П’єро витратив чимало грошей, що їх одказав йому дядько, але що поробиш.

Позаду лишилися охайні ельзаські села, далекі нафтові вишки Пешельброна. Навколо розгорталися чудові краєвиди. Низини й поля скінчилися, уже вимальовувалися лісисті відноги Вогезів. Що ближче під’їздили до кінцевого пункту подорожі, то мальовничіший ставав краєвид. Суворі ліси вкривали гори й горби, спускаючись до заболочених долин із ручаями й озерами. На скелях, що височіли над темними лісами, можна було побачити зубчасті руїни замків і фортець. Таємничий спокій і тиша панували в цій місцевості, де в далекі часи розгорталися події німецьких лицарських романів і легенд.

За поворотом вдалині бовваніли дахи Оберзальцбаха, невеликого селища лісорубів, розкиданого на сусідніх горбах. Заїзд містився біля двоповерхової церкви. У саду, на доріжках, грали в крокет діти; під довгою терасою якісь туристи відпочивали за картами. Юнаки в грубих, підбитих гвіздками черевиках і з рюкзаками за плечима стомлено поверталися з екскурсії.

— Ти все попереджав про небезпеку, чекаючи на ту хитру сову з підбитим оком… А тут, я бачу, можна спокійнісінько вигріватися на сонці догори черева.

В’юн не встиг закінчити, як П’єро штовхнув його ногою, нагадуючи, що вихователь із порядної родини повинен висловлюватись обережніше.

РУЇНИ ШЕНЕ́КА

Другого дня, пізно ввечері, приїхав барон. Безперечно, він зупинявся на обід у Страсбурзі. Надходила ніч, коли Вандергольдів посіпака сів вечеряти на веранді. Йому було видно, і барон не вмикав лампи. Але в обідній залі, що сполучалася з верандою широким коридором, панувала темрява. Сівши в залі, П’єро з друзями стежили за бароном, що в цей час попивав рейнське винце. Селище спочивало. Легенький вітрець приносив здаля пісні, що співали дівчата по-ельзаському. Ніч повільно огортала гори.

Цей спокій був порушений приїздом двох машин зі зграєю офіцерів-резервістів із сусіднього військового табору. Вони вдерлися в обідню залу, і хазяїн ввімкнув світло. В’юн і П’єро, побоюючись, щоб їх не впізнав барон, пішли. Але в садку під верандою лишився Бурлака.

В’юн, його кімната була суміжна з бароновою, домовився заступити Бурлаку, коли б людина з чорним моноклем повернулася до своїх покоїв.

П’єро вклався спати. Спав він довго, як раптом щось його розбудило. Біля ліжка хлопець побачив чиюсь фігуру. Він уже хотів кликати на поміч, коли впізнав знайомий профіль В’юна.

— Барон тільки-но встав, — стиха сказав юнак. — Я чув, як в його кімнаті дзвонив будильник. Він одягається… Безперечно, хоче кудись іти з готелю— може, на побачення з цими офіцерами. В усякому разі, одягайся! Я вже повідомив Бурлаку.

П’єро не встиг узутися, як почув рипіння дверей в сусідній кімнаті. Хтось крадькома спускався східцями. Друзі навшпиньки підійшли до вікна. Місячне сяйво заливало усе довкола. Внизу рипнули і відчинилися двері, і вони побачили барона в туристському одязі, що чимчикував стежкою до найближчого лісу. Друзі, не гаючись, збігли донизу, де на них вже чекав Бурлака. Всі троє, щоб не знімати шелесту, пішли назирці по росяній траві. Барон не здогадувався, що за ним стежать. Він ішов швидко, не обертаючись, і через хвилину сховався в нічному мороці лісу. Трава і м’яка земля приглушували кроки, а тіні від дерев добре маскували рятівників Клемана Лотера, що скрадалися слідом.

На розтоці барон зупинився. Він засвітив ліхтарика, прочитав написи на стовпі, зроблені туристським Вогезьким клубом, і потім рушив угору крутою стежкою. Переслідувачі мали на оці світло його ліхтарика.

— Вчора я весь день вивчав карту, — прошепотів П’єро. — Ми прямуємо до замка. Мені про нього розповів екскурсовод. Барон має з кимсь побачення біля руїн Шенека…

В цей час стежка раптом вивела їх на галявину, і одразу стало видно румовище. Дикий хміль і колючий чагарник з усіх боків обплутали напівзруйновані стіни зі стрільницями й зубцями. При місячному світлі ця похмура споруда серед лісу скидалася на малюнок Густава Доре.

Не зупиняючись, барон швидко пройшов крізь браму. Троє друзів обережно наблизились до муру і зазирнули на подвір’я. Барон нетерпляче походжав перед вежею, що правила колись за вартівню. Він нервово курив, раз у раз поглядаючи при світлі ліхтарика на годинник.

Нараз барон відчув, як на голову йому щось напнуто. Це Бурлака підкрався ззаду, звалив його на землю і загорнув у куртку. Не встиг барон отямитись, як його руки було вже прив’язано над головою до заіржавілого кільця, вмурованого в граніт. Троє друзів оточили шпигуна, і В’юн недвозначно сунув йому під ніс пістолет, що його знайшли в кишені барона.

— Коли хоч писнеш — тут тобі й саксаган! — процідив йому на вухо В’юн. — Парабелум, що я тримаю в руці, не схибить. Мусиш знати, як діє ця іграшка.

П’єро засвітив ліхтарика і спрямував світло на барона. На нього гидко було дивитися. Він увесь ізблід і тремтів, наче у пропасниці.

— Помилуйте, згляньтеся наді мною, не вбивайте! — промовив він німецькою, а потім французькою мовами. Барон погано бачив, і Бурлака підняв з землі загублений монокль і прилаштував полоненому до ока. Бандит потроху опам’ятався.

— Ви не нацисти? — нерішуче запитав барон.

— Хто б ми не були, це не має значення, — твердо й спокійно сказав П’єро. — Ти мусиш відповісти на наші запитання. Найменше вагання чи брехня — і ти загинеш. Ти стільки знищив людей в Порт-Морелі, що цілком заслуговуєш такої ж кари.

Барон пополотнів. Він був ладен зробити все, щоб врятувати своє життя.

— Де зараз Клеман Лотер?

— У замку Монбіжу, біля Вернона, у Вандергольда.

— Ти приїхав сюди, щоб вчинити замах на Шульца, так? Яка його адреса?

— Він живе в Обермюнстері, поряд із Нідербронном.

— А хто такий Шульц?

— Німець, хімік і найкращий друг Клемана Лотера. Ми довідалися, що Шульц знає секрет лотариту.

— Коли має бути замах на Шульца і хто бере участь?

— Завтра, я…

Раптом барон змовк. Крізь вилом у мурі, на тому боці подвір’я, почувся якийсь гомін. Баронові очі прикипіли до того місця. П’єро зараз же пошепки порадив Бурлаці заткнути баронові рота ганчіркою. Здоровань так і зробив, і всі троє поспішили сховатися в зруйнованій вежі. В’юн, що йшов позаду з пістолетом в руці, побачив, як мур освітився, і почув голоси. Без сумніву, сюди хтось ішов з підземелля, а той вилом правив за вихід.

НІЧНА ПОДІЯ

У вежі, викладеній з брил червоного граніту, добре збереглися кручені сходи, що вели аж на самий верх. Цими сходами і рушили нагору. Тил захищав В’юн, що міцно стискав у руці важку й надійну зброю. В мурі була стрільниця, що дивилася на просторе подвір’я замка. П’єро Ланкрі обережно визирнув і в білому світлі місяця побачив барона, прив’язаного за руки до кільця. Той насторожено дивився поперед себе. Хлопця турбувало те, що злочинець ніби чекав на чиюсь допомогу. Зараз уже ясно було чути грюкіт підкованого взуття, з отвору вислизнув і забігав по стіні промінь електричного ліхтарика, почулася груба німецька лайка. Серце закалатало в грудях. Те, що він побачив наступної хвилини, закарбувалося в пам’яті П’єро на все життя.

Ліхтар у підземеллі раптом згас, і на подвір’ї показалася висока, кремезна людина. Брунатна сорочка, галіфе, високі грубі чоботи і пов’язка на руці з чорною свастикою на білому тлі, схожою на бридкого павука з розчепіреними чотирма лапами, свідчили, що то був штурмовик. Освітлений місяцем, нацист хвилину стояв нерухомо, заклавши руки за шкіряний ремінь й уважно оглядаючи подвір’я. І коли його погляд упав на зв’язаного і безпорадного барона, він здригнувся. Потім, коротко й зловісно розсміявшись, штурмовик швидким рухом витяг з кубури револьвер і націлився в барона. Нічний спокій розітнули шість пострілів.

П’єро заціплено дивився на людину з чорним моноклем. Першу мить барон стояв прямо, бо прив’язані до кільця і підняті над головою руки підтримували тіло. Але ось тіло обважніло, ноги підігнулися в колінах, і кров залила сорочку. Барон був мертвий.

Штурмовик, не кваплячись, наче в тирі, зарядив револьвер і спокійною ходою підійшов до своєї жертви. Він підняв трохи за підборіддя баронову голову, але вона безсило впала на груди.

— Готовий! — промовив голосно вбивця німецькою мовою.

В цей час із підземелля вийшло шість чоловік, теж одягнені у форму штурмовиків. Один з них, що носив берет, чорну сорочку й галіфе, певно, був начальник. Підійшовши ближче, шеф раптом вибухнув жахливою лайкою.

— Що ж ти наробив, Германе? Свиняча ти пика, брудний осел! Я ж не давав тобі наказу стріляти…

Стоячи біля забитого, штурмовик спантеличено виправдовувався. Адже ж фюрер з Пірмасена наказав їм знищити сьогодні барона. Нагода була чудова і, головне, ніякої небезпеки…

— Тварюко, йолопе! Де твоя дисциплінованість, кретине!..

Шеф лаявся найбруднішими словами. Решта гітлерівців уступилася за свого товариша, і розгорілася галаслива суперечка з прокляттями і взаємними образами.

— Про що це вони говорять? — пошепки запитав В’юн.

Хлопець спересердя штовхнув ліктем невиправного балакуна: зараз не можна було пропустити жодного слова.

Німці належали до націонал-соціалістичної партії Пірмасена, невеличкого міста біля кордону, за кілька кілометрів од замка Шенек. Саме в цьому місті сталися події, відомі під назвою “кривава пірмасенська вечірня”. Гітлерівці схопили своїх політичних супротивників і спалили їх живцем у міському готелі. Отож людці унизу вихвалялися, що брали участь в тій жахливій розправі. Протягом багатьох років барон підтримував з ними зв’язки, передаючи великі гроші від нафтового короля для керівників нацистської партії. Та, незважаючи на це, таємний фашистський трибунал зажадав смерті слузі Вандергольда.

Сталося так, що кілька тижнів тому всередині гітлерівської організації відбулися великі зміни. Фюрер прилетів літаком до Мюнхена і, очоливши своїх прихильників, повів їх проти тих, хто роками віддано йому служив. Від куль нацистів загинули найбільші фашистські керівники, що змовилися виступити проти Гітлера і захопити владу до своїх рук. Змову цю підтримав і Вандергольд, бо фашистські вожді, охоплені жадобою владарювання, погодилися надати мільярдерові в Німеччині монополію на вироблення синтетичного бензину в Рурі. З паперів, знайдених у вбитих колишніх однодумців, стало відомо, що барон злигався із змовниками. Ось чому гітлерівці постановили знищити небажаного свідка. Барон, звичайно, нічого не знав і потрапив сам у пастку. На операцію проти професора Шульца йому потрібні були люди, і він звернувся до своїх друзів із Пірмасена, тим самим підписавши собі смертний вирок. Зустріч призначено в руїнах цього замка; підземелля ж його сполучалося підземними ходами з німецькою прикордонною смугою… Там і ухвалили вбити барона, випитавши в нього решту секретів. Ось чому шеф розлютився, що його наказ виконано завчасно.

Гітлерівці раптом припинили розмову, бо на сусідніх фермах завалували собаки.

— Не будемо гаяти час. Треба якнайшвидше сховати кудись тіло! — голосно наказав старший.

— А як же професор Шульц? І хто б це міг прив’язати барона?

— Помовчіть! — грубо урвав шеф. — Накази фюрера не обговорюють. За чверть години щоб ви перенесли труп на наш бік!

Фашисти слухняно відв’язали нерухоме тіло барона і в супроводі свого шефа спустилися в підземелля.

ПРОФЕСОР ШУЛЬЦ

Хоч літні ночі й короткі, та оця трагічна липнева ніч здавалася П’єро нескінченно довгою. Ще й не сіріло, як хлопець у супроводі В’юна та Бурлаки вже дістався Обермюнстера і постукав у двері старого будинку. Перед Великою французькою революцією в Обермюнстері був тільки жіночий монастир, але наприкінці минулого століття місто уславилося завдяки меткій страсбурзькій родині, що забагатіла на торгівлі. Упродовж усього століття ця родина давала світові відомих дослідників і винахідників, знаних натуралістів, авторитетних хіміків. Минали роки, і всі вони, один по одному, вмирали. На честь їх названо відлюдні береги, тихоокеанські острови і хімічні сполуки. В часи описуваних подій з цієї родини лишився один старий фізик, дивак, що самотньо жив у Парижі, в дешевому готелі кварталу Маре. Старий наймав дві кімнати, харчувався печивом і тістечками та сушив собі голову над однією з важливих проблем, що ними така багата сучасна наука: чому небо блакитне.

І хоч мешканці мали старого за божевільного, він листувався з найвизначнішими науковцями. Клемана Лотера він знав добре, а професор Шульц із Гамбурга вважався за їхнього спільного друга. Коли йшов Гітлер до влади і професор Шульц змушений був емігрувати з Німеччини, старий запропонував йому оселитися у фамільному будинку в Обермюнстері, де вже багато років ніхто не жив.

У той час, коли друзі повернулися до готелю, щоб негайно вирушити машиною до Обермюнстера, професор Шульц ще працював у своїй лабораторії. За неї правила стара монастирська каплиця. Під готичним склепінням було скупчено силу розмаїтих дивовижних машин і механізмів, склянок, реторт із часів, коли хімія тільки-но почала виходити з мороку алхімії.

Зачувши стукіт, Шульц наблизився до віконця в дверях, відчинив його і запитав, кого це привело до нього в таку нічну годину. Професор говорив з помітною німецькою вимовою.

— Я не помилився, це ви професор Шульц?

— Так, але що вам потрібно?

— Я небіж вашого друга Клемана Лотера, мене звуть П’єро Ланкрі. Вам загрожує небезпека… Нацисти…

— Що ви мені розповідаєте? — відповів украй розгублений професор. — Що це ви надумали? Приїхати втрьох, машиною, глупої ночі… Ні, я не відчиню вам!

— Але, пане професоре, — благально промовив П’єро, — я повторюю: вам загрожує велика небезпека. Якщо ви чогось боїтесь, я зайду сам. Хіба вам зробить щось тринадцятирічний хлопець? Я благаю вас, вислухайте мене швидше, я боюся за ваше життя.

— Ну що ж, тоді заходь сам…

В’юн лишився стежити за дорогою, що починалася від кордону і пролягала аж до старого монастиря, а Бурлака чекав у машині позад будинку. Звідти можна було виїхати на шосе, що вело до Страсбурга. В разі небезпеки В’юн тричі крикне совою.

Тримаючи з обережності двері на ланцюжку, професор Шульц визирнув і переконався, що, крім хлопця, біля будинку нема нікого. Тільки тоді відчинив двері. Щирий погляд і чесне обличчя хлопця, мабуть, справили на професора гарне вражіння.

— У нас кордон майже поряд, — пояснив, виправдовуючись, професор. — Нацисти, не вагаючись, можуть перейти його. Кілька днів тому я дізнався про смерть мого колеги з Чехословаччини. Він звернувся по радіо до німецьких антифашистів.

Кількома словами П’єро розповів, як вони стежили за бароном, як бачили його страту і як їм пощастило підслухати розмову гітлерівців. Не можна було гаяти ні хвилини — фашисти могли наскочити навіть цієї ночі. Треба негайно втікати. Машина з двома надійними товаришами чекає на них позаду будинку і відвезе професора Шульца в безпечне місце.

Підозра знову промайнула на обличчі старому вченому.

— Гм! Ви хочете, щоб я поночі поїхав машиною з двома незнайомцями, коли кордон за два кроки? Я знаю добре підступність гітлерівців!

— Та я ж, навпаки, хочу врятувати вас од них, — у відчаї вигукнув хлопець. — Ви ж знаєте мого дядька, Клемана Лотера. Він неодмінно мусив вам розповісти про мене. Батько мій загинув у Порт-Морелі — то злочин Вандергольда… І я знаю, що саме вам Клеман Лотер довірив таємницю лотариту. Ви мали оголосити його формулу в разі загибелі мого дядька. Тож знайте, що така нагода трапилася, бо Клемана Лотера викрадено…

— Що? — вигукнув Шульц. — Твій дядько зник?.. Ти хочеш сказати, що він запродався нафтовому королю?!.

У цю хвилину тричі пролунав моторошний крик нічного птаха. П’єро підбіг до вікна. Світова зоря загасила зірки, і небо на сході зарожевіло. Навкруги все було спокійно, в шатах лісів, за безмежною ельзаською рівниною врочисто височіли Вогези. І ось хлопець побачив на дорозі, що вела до Обермюнстера, блимаючий вогник. Це було світло від автомобільних фар. — Нацисти їдуть! — скрикнув П’єро.

Не встиг він промовити ці слова, як ляснули постріли, що луною розкотилися в долині.

— Ми більше не можемо чекати! За хвилину нацисти виважать двері до вашої лабораторії!

Професор Шульц якусь мить вагався. Та коли знадвору долинув хуркіт мотора і скрип гальм, учений врешті наважився:

— Іди через сад, там у мурі є дверцята. Спробуємо дістатися до вашої машини…

Професор і хлопець кинулись бігти довгими коридорами старого монастиря. Вже виходячи в сад, вони почули важкі удари в двері. Пробігши алеями занехаяного і зарослого саду, П’єро і Шульц зупинилися перед високим присадибним муром. Професор відчинив хвіртку. Далі вже починався ліс, а за кілька кроків, на доріжці серед кущів, втікачі побачили машину. Бурлака сидів при кермі і занепокоєно оглядався на всі боки.

— А де В’юн?

— Я гадав, що він з вами!

Серце хлопця стиснула тривога. Значить, то стріляв їхній вірний товариш! Що з ним? Може, його поранено, вбито чи полонено? І П’єро рішуче заявив, що треба негайно йти на допомогу В’юнові, без нього вони не вирушать звідси.

— Є у вас принаймні яка-небудь зброя? — запитав професор. Бурлака пояснив, що вони мають тільки револьвер, та й той у В’юна.

— Але зважте, що це безумство! — вигукнув Шульц. — Двоє чоловіків і дитина проти десятьох наці, озброєних до зубів і до того ж вправних стрільців!

На вулиці перед будинком знову почалася стрілянина.

— Вони застрелять В’юна! — вигукнув П’єро. — Ні, я не можу лишити його на смерть. Бурлаче, під’їдь машиною до будинку!

Бурлака зараз же запустив мотор. Ні слова не кажучи, старий професор сів у машину побіч П’єро. У повній тиші втікачі поволі рушили вздовж муру й темного лісу.

Зненацька попереду, біля чагарників, з’явилася якась невиразна тінь.

— Ми загинули! — прошепотів учений. — Це, напевне, фашист… Він нас помітив і зараз зніме тривогу!

— Гей, зупиніться, друзі! Я таки вислизнув.

П’єро не міг стримати свого здивування і радості.

— Невже це ти, В’юне!

Замість відповіді хоробрий парижанин скочив на підніжку машини.

— Ну, тепер швидше завертайте чортопхайку і мастіть п’яти салом. Своїм криком хлопець виказав нашу схованку, і коричневі сорочки за мить будуть тут.

Різко вивернувши кермо, Бурлака додав газу, і машина швидко заглибилась у ліс.

— Тримайтеся цієї дороги! — пояснив професор Шульц. — Зараз будуть круті повороти, а опісля виїдемо на шосе до Страсбурга.

П’єро став навколішки на сидіння і вдивлявся в дорогу, що зміїлася позаду.

— Гадаю, що це вони!

Далеко за деревами показалася машина переслідувачів. Тримаючи револьвер у руці, В’юн обернувся назад, але хлопець не радив стріляти — відстань була велика, і до того ж треба берегти набої.

Нацисти, безперечно, наздоганяли. Пролунали безладні постріли, і кілька куль просвистіло над головою втікачів. Шульц добре знав дорогу і попереджав:

— Тепер, хлопці, увага: ми наближаємось до закрутів!

Не зменшуючи швидкості, Бурлака крутонув кермо; аж завищали колеса. Праворуч… Ліворуч… Дорога звивалася гадюкою вздовж стрімкого схилу.

— Так можна й носи порозбивати! — сказав В’юн після одного карколомного повороту.

— Не бійся, я своє діло знаю, — кинув Бурлака, анітрохи не зменшуючи швидкості.

— Погляньте, бачите, де вони? — стурбувався старий.

Щоб краще стежити за втікачами, фашисти засвітили фари й помчали просто через ліс, намагаючись перетяти дорогу за пагорбом.

— Газуй швидше, дурний, вони наздоганяють нас! — Спокій товариша почав дратувати парижанина.

— Не бійся, я своє діло знаю, — відповів безтурботно нормандець і додав: — Тихо їдеш — швидше приїдеш.

— Вони наближаються!

— Ще два повороти лишилося, — заспокоїв професор Шульц. — А от вони ризикують машиною і життям.

Наче на ствердження його слів позаду почувся глухий вибух і тріск. Машина з фашистами ввігналася в одну з кам’яних брил, розкиданих вздовж дороги.

— Отепер шлях вільний, ми на соші, — спокійно промовив флегматичний нормандець. — Можна й газонути.

Машина рвонула вперед, в обличчя вдарив вітер. П’єро пильно вдивлявся в те місце, де щойно трапилася аварія. Там шугало високе полум’я: то горіли уламки.

— От вони й одержали приз за швидкісний перебіг бездоріжжям до Страсбурга. Не доеєлося нам їх і спиняти, — радів Бурлака. — Здорово нам пощастило!

У ранковому світлі на обрії з’явилися шпилі Страсбурзького собору. Втікачі наближалися до великого ельзаського міста. Чепурні села поступилися місцем робітничим передмістям, над яким здіймалися димарі броварень і консервних фабрик.

— Ви маєте де зупинитися і перепочити у Страсбурзі? — поцікавився професор Шульц.

— Ні, я, на жаль, не знаю цього міста, — скрушно відповів П’єро.

— Якщо бажаєте, підемо до старого заїзду біля моста Корбб, тут недалеко. Там ми почуватимемо себе спокійно. А заїзд зветься трохи дивно — “У дикої людини”.

ВУЛИЦЯ БРЮЛЕ

Сонячний ранок застав усіх трьох друзів у дешевому заїзді, в кімнаті професора Шульца. З сусіднього базарного майдану долинав гомін натовпу і вигуки торгівців. Доктор мовчки й уважно слухав довгу оповідь П’єро про його пригоди.

— Я знав добре вашого дядька Клемана Лотера, — почав він своєю чергою. — Ще задовго до війни. Він був робітником, коли вперше написав мені листа. В той час, як і він, я конструював легкий двигун, що дав би авіації нові можливості. Лотер був, безперечно, геніальною людиною, йому судилося першому зробити чудове відкриття. Ми зустрілися з ним на Міжнародному конгресі вчених і з того часу щиро товаришували. Я тоді був доктором, професором, а Лотер не мав навіть диплома. Але, як і він, я походив із незаможної родини, батьки мої були прості люди, і це нас зближувало… Перед першою світовою війною я багато разів гостював у вашого дядька, в його замку Крилатого Змія, а Лотер приїздив до мене в Гамбург. Нас цікавила також проблема каталізатора, що розкладав би воду на кисень і водень, а це дозволяло замінити бензин в моторах звичайнісінькою водою. Працювали ми разом. Братовбивча війна між нашими країнами, на жаль, припинила спільну роботу. Мені чогось здалося, що пошуки каталізатора і сама ця сполука — не що інше, як марна трата часу і химера, і тоді я почав шукати, як виготовити пальне з лігніта, мастила найнижчої якості. Моєю роботою цікавилися, бо Німеччина в той час була у вогняному кільці блокади і терпіла нестачу пального.

Досліди мої тривали… Напружуючи всю тяму, я багато років працював у своїй лабораторії, а все інше мене не обходило. Тільки одна радісна звістка схвилювала мене — проголошення Німецької республіки 1918 року. Лише 1924 року я нарешті щасливо скінчив важку працю і передав усі розрахунки і формули інженерам. Саме тоді я дізнався, що Клеман Лотер і далі вперто шукає отой каталізатор, що в ньому я, правду кажучи, зневірився.

Незадовго до страшних подій, коли фашизм кинув мою нещасну країну у вогонь і кров, Клеман Лотер запросив мене негайно приїхати до нього. І тоді я став свідком справжнього чуда, що його він здійснив: рухав не бензин, а чиста вода. Признаюся, його відкриття захопило мене. Лотер звірився мені, що мріє цей винахід подарувати людству, але боїться, щоб формулу нової хімічної сполуки не розкрили завчасно. Тим-то Лотер ужив найсуворіших заходів, щоб зберегти таємницю. Лотариту виготовив обмежену кількість ілише на свої потреби. Навіть мене він не втаємничив.

Якраз після мого повернення до Німеччини Гітлер спровокував підпал рейхстагу і розпочав терор у всій країні. Я завжди стояв осторонь всякої політики, вважаючи, що вчені не повинні в неї втручатися. Та коли довідався, що двох моїх кращих учнів ув’язнено в концентраційний табір лише за те, що один був євреєм, а другий комуністом, я висловив рішучий протест. Мене схопили. Багато місяців я перебував у таборі, де фашистські недолюдки знущалися з мене з вишуканою жорстокістю. Вирвався я з того пекла лише минулої осені, і то завдяки відозві англійських і французьких вчених, серед яких був і Клеман Лотер… Я одразу ж залишив батьківщину і виїхав до Франції боротися проти кривавого гітлерівського ладу. Оце вже понад півроку, як оселився в Обермюнстері. А в січні у себе я мав дивне й коротке побачення з Клеманом Лотером. Старий наче чогось боявся і повідомив, що за ним стежать агенти нафтового короля. Він дав мені великого конверта з п’ятьма печатками. Ми домовились, що в разі якогось лиха чи зникнення мого друга я негайно розголошу цю формулу в усьому світі, а це завдасть підступним планам нафтового короля нищівного удару…

— І ця хвилина настала! — гаряче вигукнув П’єро. — Мого дядька ув’язнено. Чи зможете ви тепер не виконати його заповіту, коли знаєте, що він зник кілька тижнів тому?

— Ви забуваєте, — сухо промовив доктор Шульц, — що ваш родич запродався Вандергольдові.

— Як ви можете таке казати!.. — обурився хлопець.

— Але я кажу те, про що пишуть всі газети. А ця конференція в готелі “Палас”, де нафтовий король, мов прирученого лева, репрезентував журналістам мого друга? Хіба це викрадення? Я сам бачив фото цієї ганебної церемонії.

— А я теж бачив оту церемонію, — втрутився В’юн. — Я був там. Одне вам скажу, що бідний старий виглядав тоді як несповна розуму. Я таки певен, що зараз у цього бідолашного пана Лотера мозок перекрутився, і ним крутять, як дерев’яною лялькою на мотузочках. Треба було бачити це все. Він пускав слину, з носа, звиняйте, текло; голову похилив на груди і слова навіть не міг сказати. А ота заява, то її сам Вандергольд тицьнув писакам.

Професор уважно слухав В’юна.

— Кажете, що слина котилася? — задумливо запитав Шульц.

І раптом він рвучко підвівся.

— Коли це так справді було, то я цілком згодний з вами. Лотер ніколи б не продався Вандергольдові. І я зроблю все можливе, щоб допомогти вам врятувати мого старого друга. Котра зараз година?

— Та вже минула восьма.

— Тож поспішімо. — Професор Шульц занепокоївся. — Контора нотаря Мюскулюса відчиняється о пів на дев’яту. У нього зберігаються конверт із формулою і гроші. Це дозволить нам, якщо схочемо, вже сьогодні ввечері оголосити волю Клемана Лотера. Перед такою загрозою Вандергольд змушений буде звільнити старого… Поспішімо ж, контора за півкілометра звідси, на вулиці Брюле.

— Ну, малий, бачиш? Ми вже близько до мети! — весело звернувся В’юн до П’єро. — Твого дядька врятуємо, і край. А завдяки кому? Завдяки мені! Це ж я розповів, що у старого з носом не все гаразд, а доктор Шульц і з’ясував у чому річ. Ну, що?

— Не варнякай дурниць, любий В’юне. Ходімо краще швидше.

…Наближаючись до вулиці Брюле, вони почули плюскіт пожежних помп і галас. Звідусіль бігли люди. В небо здіймався стовп диму, а в повітрі смерділо погаром.

— Це що, десь горить? — запитав В’юн у першого стрічного.

— Атож! Пожежа почалася о восьмій годині; від будинку лишилося саме згарище. Ніколи ще не бачили такої страшної пожежі!

— Що ж то за будинок?..

— Нотаря Мюскулюса, — відповів городянин і зареготав: — Вийшло так, що наша вулиця Брюле виправдала свою назву.^[3]

СКОПОЛАМІН

Пожежа в будинку нотаря Мюскулюса і загибель документів, що могли б врятувати Клемана Лотера, приголомшили трьох друзів. Події останніх днів і гнітюча втома теж далися взнаки, і тому всі погодилися відпочити у Страсбурзі зо дві доби.

По обіді, в останній день, В’юн запропонував піти скупатися до Рейну. Стояла страшенна спека. Забувши на хвилину про свої нещастя, друзі плавали наввипередки, пірнали, хлюпалися. Професор Шульц, що пішов разом із ними, лишився на березі і захопився читанням купленої напередодні книжки.

Надійшов вечір. Накупавшись, зайшли підвечеряти тут же на пляжі. Бурлака, що їв за чотирьох, зголоднів, як хорт, і блискавично розправився з сковорідкою смажених пічкурів. Після вечері друзі замовили каву. Професор Шульц сидів у задумі і часто поглядав на німецький берег Рейну, де над Келем тріпотів прапор з розчепіреною свастикою. Потім він позіхнув і почав читати вечірню страсбурзьку газету, що виходила німецькою мовою. Прочитавши, професор згорнув газету і сказав:

— Поліція стурбована пожежею. Вона не може знайти причини цього лиха. Вогонь був настільки сильний, що геть усе чисто знищив. Сталеві сейфи лишилися незаймані й неушкоджені, але всі папери всередині обвуглилися. Ми втратили всяку надію повернути формулу Клемана Лотера.

— Дивує мене все це, — промовив В’юн. — Як це після смерті барона, їхнього керівника, оті молодчики з банди Вандергольда таки вчинили цей злочин?..

— Все організовано заздалегідь. Тепер я зрозумів, що мали на увазі Преміор і барон, коли говорили про одночасну операцію в Страсбурзі! Я ж тоді в готелі зі своєї схованки добре чув їхню розмову.

— Барон, звичайно, мав спільників поміж нацистами Страсбурга, — додав професор. — Після підпалу рейхстагу вони стали спритні на такі речі…

В’юн одразу ж почав захоплено розповідати про цей суд.

— Димитров — оце, я розумію, людина! Так триматися перед цими мерзотниками, після тривалого ув’язнення! Треба мати, скажу я вам, добрий розум і волю. Молодець! Але отой Ван дер Люббе — ганчірка…

— Так, ганчірка, — підтримав його професор. — Трагічна й жалюгідна фігура, що стала слухняним знаряддям в руках нацистів, а він був певний, що стане героєм і заживе слави. Будьте обережні, мої друзі, у вашій нелегкій боротьбі проти одного з хазяїв світу. І не думайте, як бідний Лотер, що можна самому, хай навіть з допомогою геніального винаходу, перемогти Морелей і Вандергольдів і побудувати кращий світ. Наш нещасний друг дорого заплатив за свою помилку… Так от, цей Ван дер Люббе… Було відомо, що він знає багато… занадто багато про темні справи наці й підпал рейхстагу! Й упродовж усього процесу його поведінка викликала підозру. Щось сталося з його головою (а насправді він із дитинства був маніаком) — нічого не говорив і не відповідав, немов сновида. Сидів похнюплений і весь час пускав слину. Доводилося навіть хусточкою втирати носа…

— Ну, точнісінько як Клеман Лотер, коли його показував писакам Вандергольд!.. — схопився В’юн.

— Ти мене зрозумів, юначе! — погодився професор Шульц. — Всі зараз майже впевнені, що Ван дер Люббе одурманено наркотиком— скополаміном. Достатньо одного міліграма, щоб людина втратила мову і здатність рухатися. Безперечно, Вандергольд зломив скополаміном залізну волю бідного Лотера. З гордого вченого, що я знав його, зробили жалюгідну слухняну ляльку і показали її газетярам.

П’єро схвильовано підвівся.

— Чого нам тут сидіти, не розумію, — загарячкував В’юн. — Завтра ж вирушимо в Монбіжу і врятуємо дядька П’єро!

— Не поспішайте, В’юне, — стримав його Шульц. — Чи, може, ви думаєте, що потрапити в замок Монбіжу так само легко, як у старий млин?

І професор заходився розповідати про цю фортецю. Замок збудовано на горі, що височить над Сеною. Невеличке укріплення Монбіжу було повністю перебудовано Рішельє, а потім Людовік XIV збудував для себе на цьому місці чудовий палац-фортецю. Замок був неприступний з боку Сени, а від парку його захищали глибокі рови. Поблизу в’їзду було маленьке селище Мейнвіль, Вандергольдова власність, бо земельні володіння мільярдера, наче справжнє князівство, завбільшки з Нормандію, простяглися на тисячі гектарів. Озброєна до зубів варта і люті пси вдень і вночі охороняли маєток.

— Я знайшов спосіб, — упевнено оголосив В’юн. — Одягну круглий капелюшок, велику чорну сутану і зайду туди прохати пожертви на бідних парафіян. Ну, а вже як стріну старого бандюгу, то скручу йому в’язи і скажу….

— Послухай-но, мій хоробрий В’юне, хіба ти розмовляєш як вихователь із порядної родини? Скільки не кажи тобі, все одно ти забуваєш про це. Уявляю, який з тебе буде кюре! Ти ж розмовляєш, як паризький вантажник…

— Кажеш таке… Нічого, я знаю попів, — не здавався впертий В’юн.

— Але ти навів мене на одну думку…

І П’єро стиха розповів друзям про свій план.

БОЙСКАУТ

— Пече сьогодні, пане Адоліс!

Пан Адоліс Персен, присадкуватий міцний чоловік із червоною пикою і широкими, мов лопата, долонями, колись був мером Мейнвіля і власником великої ферми, що він продав за добрі гроші Вандергольдові ще під час війни, коли той купив Монбіжу і став на чолі найбільших власників країни. Пан Адоліс мав доволі коштів, щоб безтурботно доживати віку десь в чудовому місті на південному узбережжі. Але його родина, що ось уже п’ять років тиранізувала усіх злидарів Мейнвіля, не хотіла кидати це містечко. Вандергольд дозволив Адолісу відкрити заїзд. Пан Адоліс узяв у свої руки всю торгівлю в Мейнвілі. У нього харчувалися численні охоронці Вандергольда, слуги і наймити з замка Монбіжу. Адоліс Персен, мов собака, відданий душею й тілом Вандергольдові, шпигував за відвідувачами. Щовечора він доповідав про все бачене й почуте начальникові охорони Гране, грубій і жорстокій людині.

Той щодня о п’ятій годині приходив і слухав доноси Адоліса, граючи з ним у карти і попиваючи добре винце.

Ніщо не порушувало одноманітності й буденності мейнвільського життя, де діяли суворі неписані закони, встановлені фактичним його господарем, Вандергольдом. Коли Вандергольд перебував у замку, то щопонеділка, о десятій ранку, приїздив до місцевого відділення свого банку, що його спеціально збудували в Мейнвілі. Протягом двох годин нафтовий король залагоджував справи з Європою та з іншими країнами світу, контролюючи свої величезні підприємства. Потім Вандергольд у своєму кріслі швидко піднімався у великий лімузин і повертався додому в супроводі десяти чоловік, озброєних до зубів.

Цього дня Вандергольд перебував у своїй резиденції в замку.

— Є якісь новини? — запитав Гране, тасуючи засмальцьовані карти.

— Ніяких, — відповів Адоліс Персен. — Жінка Клодена, помічника конюха, прийшла в магазин і все скаржилась. Вона сказала, що це нещастя купувати маргарин, коли в країні стільки масла.

— А ось я з нею порахуюсь. Ач яка пані! Виженемо, і край. Нам не потрібні такі розумники. — Гране ляснув картою: — Козир!

— Жир. Так, все спокійно. Вже скільки місяців не видно жодного газетяра. Щодо туристів, то вони зрозуміли, що їм тут робити нічого. Ну, а я теж їх зустрічаю не хлібом-сіллю, і вони одразу забираються звідси… Моя черга здавати.

Гра тривала далі. Опісля, запаливши люльку, Гране попрощався і пішов до себе. За півгодини до заїзду прийшли помічники садівника, що харчувалися і жили у Персена. Вони жваво розповідали про зливу минулої ночі і шкоду, що вона завдала. Через це вони мусили заповзято працювати весь ранок, бо Вандергольд мав звичку о другій годині робити прогулянку в парку і страшенно лютував, коли алеї були непідметені і на доріжках валялися камінці чи тріски.

О восьмій годині в заїзді запала вже сонна тиша. Старший робітник повів робітників до брудного сарая, де вони влаштувалися на ночівлю.

Служниця заїзду Сесілія вже хотіла була зачиняти віконниці, коли на дорозі показався хлопець-бойскаут. Він ішов, накульгуючи, запорошений пилом, з рюкзаком за плечима.

— Перепрошую, мадам, — промовив хлопець, скинувши ввічливо капелюха, — чи не скажете, де б я міг зупинитися в цьому селищі?

— У нас не зупиняються! — суворо відказав Персен, що в цей час повстав на порозі.

— То, може, принаймні ви маєте якусь кімнату?

— Я не здаю кімнат. Ідіть ночувати в Нуарсель, якраз дійдете туди завидна.

— Це далеко звідси?

— Вісім кілометрів.

— О-о!.. Боюся, що не зможу туди дійти, я трохи намуляв собі ногу! Хоч знайдеться у вас щось повечеряти?

— Крамниця зачинена, — буркнув Персен.

Та хлопець ввічливо наполягав. Він витяг гаманець і спокусливо зашарудів папірцями. Побачивши гроші, Персен одразу ж змінив своє ставлення.

— Зараз вам що-небудь підігріють…

Персен сам обслужив хлопця. Однак, пам’ятаючи наказ начальника охорони, він стиха наказав Сесілії піти й попередити Гране, що до заїзду надійшов молодий мандрівник. Невдовзі припхався насторожений Гране.

Хлопець поводився гордовито й незалежно. Він назвався Гюї Морелем, родичем відомого Мореля. Його батько дуже багатий, живе зараз в чудовому готелі в Ранеля. Молодий Морель незворушно виклав п’ятдесят франків за яєчню, сковорідку смаженої ковбаси та пляшку сидру. Хлопець пояснив, що він проводить канікули в Жансон-де-Сайі, де розміщено табір бойскаутів, і що він дуже щасливий зробити з дозволу батьків маленьку мандрівку по Нормандії.

Порадившись із Гране в комірчині, Персен повернувся до кімнати і заявив, що, коли гостеві буде до вподоби, він може напнути намет і заночувати на узліссі, неподалік од заїзду. Гране й Персен задоволено спостерігали, як хлопець лагодив у темряві свого невеличкого намета. Пославшись на втому, молодий Морель одразу ж уклався спати.

— Ну й дивні примхи у цих синків із порядних родин — до знемоги вештатись по дорогах! — промовив Персен, повертаючись до заїзду.

— Це зараз модно, — пояснив Гране. — Тут нічого лихого нема. Навпаки, гарний спосіб виховати майбутніх хоробрих солдатів.

Глупої ночі, коли всі мешканці Мейнвіля давно вже спочивали, якась тінь вислизнула з намету і крадькома рушила до замка Монбіжу. Це П’єро Ланкрі йшов визволяти свого дядька Клемана Лотера.

ВИГАДЛИВИЙ АРАБ

Вибігши з ліска, П’єро опинився біля високого муру. Ніч стояла тепла, небо засіяли ясні зорі. Повітря було напоєне пахощами сіна і польових квітів. Темрява дозволяла непомітно сховатися в гущавині.

Деякий час хлопець зосереджено прислухався. Він приніс із собою тонку й міцну вірьовку, маючи намір подолати мур. П’єро розкрутив було її, шукаючи очима якесь зручне дерево, коли раптом десь за муром загавкав собака, потім озвався другий. “Охорона”, — промайнула думка, і хлопець кинувся в гайок, що ріс за кількасот метрів від огорожі. Пси аж захлиналися з люті там, де кілька хвилин тому стояв П’єро. Боячись за своє життя, Вандергольд купив для особистої охорони дванадцять величезних сторожових собак. Це були страховища, зростом із теля, сильніші за людину і злі, як чорти. Годували їх лише сирим м’ясом. Дике виття і гавкіт поступово даленіли, і незабаром знову запанувала тиша. Охорона пройшла.

П’єро знову наблизився до огорожі. Великі, старі буки простягли над муром свої віти. Хлопець швидко витяг вірьовку з важком на кінці і перекинув її через найтовстішу гілляку. Перш ніж лізти, П’єро вдався до дивних і незрозумілих приготувань. Він скинув із себе весь одяг, сховав його в купі хмизу під деревом і лишився голісінький, мов цвях.

Хлопець вичитав з пригодницьких книжок, що цей хитромудрий спосіб уживали араби під час нападу на англійські загони, де були сторожові собаки. Собаки, маючи тонкий нюх, не можуть виявити, навіть поблизу, роздягненої людини. П’єро і поклав собі перевірити на практиці цю арабську вигадку. Він міцно обхопив подвійну вірьовку і почав підтягуватись на руках. Невдовзі досяг гілки, сів на неї верхи і скрутив вірьовку. Потім обережно поліз по дереву і врешті опинився за муром. Тут П’єро знову прив’язав вірьовку і спритно спустився вниз. Босі ноги торкнулися м’якого й густого моху. П’єро нахилився, розгріб мох і закопав вірьовку, поклавши зверху галузку. Потім він дбайливо замаскував яму мохом і травою і заглибився в мовчазний, темний парк. Напрямок йому був відомий. Так він ішов без усяких пригод із чверть години. Парк був величезний. П’єро оминав посилані піском доріжки, щоб не лишити слідів, і йшов попід деревами та кущами. Під босими ногами м’яко стелився килим із листя, трави й моху, йти було легко.

Поступово дерева рідшали, і несподівано П’єро опинився на узліссі. Далеко попереду білів замок Монбіжу, зі східчатим дахом і колонами. Чудовий сад підступав аж до вікон палацу. Кращі садівники країни планували його. Водограї, сходи, мармурові статуї, стрункі тиси, море квітів, мальовничі галявини створювали казкове видовище під місячним сяйвом.

Хлопець гарячково думав, як краще пройти цим садом, коли раптом, зовсім близько, знову несамовито загарчали собаки. П’єро прожогом кинувся в хащу, ліг під розлогими вітами, що спускалися до самої землі, і причаївся.

На закруті показалося шестеро догів, їх ледве втримували на шкіряних шворках двоє чоловіків. Один із них був Гране, начальник охорони, що його П’єро бачив у заїзді. Пси оглушливо валували. Хлопець побачив роззявлені пащеки, страхітливі ікла; собаки бігли прямо на нього. П’єро подумав, що він загинув. Який же він дурень, повірив нікчемним побрехенькам про вигадливість арабів з романів за два су! І він затремтів, уявивши, як за мить його живцем розірвуть ці страховиська. Хлопець затулив обличчя долонями.

Тупіт наближався. Ще секунда — і він, самотній і беззахисний, загине. Хлопець здригнувся. Зовсім поруч затріщали гілки…

Потім несподівано голоси наглядачів та вищання собак загубилися в глибині лісу. П’єро помалу опам’ятався. Тепер сумніву не було, його врятувало чудо. Хлопець не вагався більше і кинувся бігти навпростець до замка. У нього наче виросли крила. Серед ночі на першому поверсі світилися лише три високі вікна. То була кімната старого Вандергольда.

МІЛЬЯРДЕРОВА КІМНАТА

Чимало королів Франції спало в кімнаті, що тепер належала королеві нафти. Шість дзеркальних вікон освітлювало її вдень; три виходило в парк, а інші дивилися на Сену, бо замок стояв на стрімкій скелі. На стелі, що її розписав учень венеційського художника Тьєполо, серед хмар і ліпної позолоти рококо веселилися боги Олімпу. Стіни завішано безцінними гобеленами з батальними сценами часів Людовіка XIV; один із цих килимів, проте, повісили нещодавно. Алегорію його зрозуміти було нелегко: на ньому виткано жінок з прапорами націй і статую Ніки Самофракійської, богині перемоги, — Ніка пливе на галері чорною протокою, що лине з рогу достатку. Напис великими грецькими літерами пояснював зміст дивного зображення: “Союзники прийшли до звитяги по хвилях нафти (Клемансо)”. Далі йшов напис “Вандергольдові, вдячний уряд Франції. Цей гобелен почато 15 лютого 1918 року за наказом Раймонда Пуанкаре, президента республіки, і передано п. Вандергольдові 18 листопада 1927 року від Гастона Домерже, президента республіки”.

Так, справді, французький уряд зробив цей унікальний дарунок, що його виготовлено протягом дев’яти років тяжкою працею десяти робітників з мануфактури “Гобелен”.

В часи першої імперіалістичної війни Вандергольд постачав нафту французьким танкам і літакам. Завдяки своїм махінаціям він одержав понад сто мільйонів прибутку, великий хрест Почесного легіону і чудовий настінний килим. Один журналіст, підтриманий американським суперником Вандергольда Давенпортом, повідомив світову громадськість, що “великий патріот” одночасно постачав пальне німецьким літакам і підводним човнам. Вандергольд і не подумав спростувати цю новину.

Якщо стіни прикрашали дорогі гобелени, то підлогу вкривали не менш коштовні старовинні перські килими. Ще п’ятдесят років тому Вандергольд скуповував рідкісні речі з Індії та Ірану, що йому надсилали агенти “Персіан Ойл Компані лімітед”.

У величезній кімнаті було мало меблів. Посередині стояло парадне ліжко в стилі Людовіка XIV з крилатими амурами й міфологічними істотами. Але вже довгий час тут ніхто не спав. Каліка Вандергольд лягав тільки в Маленьке шпитальне ліжко, що виглядало карикатурним поряд із парадним ліжком.

В просторій кімнаті безупинно сновигало крісло мільярдера. Нерухомо дивлячись поперед себе, він поволі їздив туди й назад, і при найменшому поштовху його старечі, обвислі й зморщені щоки дрижали, наче холодець. Отак Вандергольд проводив усі вечори і майже всі ночі. Мультімільярдерові доводилось спати не більше двох годин на

добу. Він не міг нічого їсти, крім тертих бананів з молоком. Інколи його домашні лікарі дозволяли в неділю склянку немасного бульйону і одну помаранчу. Ця людина, що не мала друзів і жила самотньо, здавалася декому трагічною постаттю. Та насправді Вандергольд не дуже страждав зі своєї самотності, паралічу, безсоння, напівголодного режиму. Єдине, що цікавило його в світі, це гроші і зміцнення своєї могутності...

Хоч був липень, та старим кісткам Вандергольда було холодно, і він наказав розпалити велике вогнище в каміні. Дзиґарі Людовіка XIV вибили північ. До кімнати зайшла пані Вандергольд — сказати добраніч своєму чоловікові. Вона була одягнена в чорну оксамитову сукню, прикрашену діамантом “Великий Лама” — єдиною дорогоцінністю, що вона носила. Квітуча молода жінка поцілувала в чоло живу мумію, напівмерця, що був старший за неї на п’ятдесят років. Це було гидке і моторошне видовище.

Пані Вандергольд, родженням принцеса Амурадін, свого часу вспадкувала право на нафтові родовища Мосула і володіла більшістю акцій, вкладених в російську нафту. Ось чому в газетах Вандергольд часто називав радянський уряд урядом злодіїв.

Дружина вийшла, і крісло на колесах знову рушило по кімнаті. Потім, зачувши далеко в парку гавкіт сторожових догів, старий під’їхав до різьбленого бюро, сховав листа і замкнув теку з паперами.

Саме в цей час П’єро щасливо дістався до замка. Притиснувшись до стіни і злившися з нею, він скрадавсь уздовж величезної будівлі, шукаючи незамкнені двері. П’єро майже обійшов довкола весь замок, коли помітив світло, що лилося з відтулини, заґратованої залізом. Він нахилився і побачив сцену, що виповнила хлопця водночас радістю і відчаєм. У підвалі, мов в’язень у камері, на залізному ліжку горілиць лежав одягнений літній чоловік з білою бородою, його дядько Клеман Лотер!..

Забувши про небезпеку, П’єро почав розгрібати пісок і жорству біля ґрат. Ту ж мить одчинилися двері, і до камери ввійшов пикатий служник-санітар. Здригнувшись, Лотер скочив, з жахом дивлячись на свого мучителя.

— Ні, тільки не укол! Тільки не укол!

Служник повалив старого горілиць і, регочучи, загнав йому в руку шприц. Негідник не встиг закінчити вприску, як старого знеміг глибокий сон. Тоді санітар пішов геть.

Серце хлопцеві стиснулось. Якщо його дядька скуто отрутою, то чи можна його розбудити, вивести звідти і врятувати? П’єро схопився двома руками за грати.

Ту мить позаду розлігся холодний, глузливий сміх, і важка рука стиснула плече П’єро.

— Нарешті я знайшов тебе, хлопчиську!..

Це був Преміор, чоловік із рудими бровами.

У КАТІВНІ

Дзигарі на Мейнвільській вежі вибили другу годину, і ніщо більше не порушувало тиші місячної ночі.

Нафтовий король не спав. Його крісло бігало з кутка в куток. Раптом задеренчав телефон. Старий під’їхав до столика в кутку і взяв трубку. Преміор питався дозволу прийти у важливій справі. Мільярдерів прислужник був грубою й зухвалою людиною, але коли з’являвся перед очі свого хазяїна, то ставав сумирний, лагідний і запопадливий, а в його очах світилася тоді вдавана покірність. Преміор був родичем Вандергольдової дружини, принцеси Амурадін. Колишній власник нафтових свердловин усім завдячував мільярдерові, що взяв його до себе на службу з брудного ресторану, де Преміор, пустивши на вітер останні крихти свого багатства, кілька років мив посуд.

— Чому мене турбують в таку годину? — спитав мільярдер.

Голос у нього був пронизливий, як у нічного птаха.

— Ми затримали небожа Клемана Лотера. Про цього шмаркача мені повідомив учора ввечері начальник охорони Гране. Ми стежили за ним від Порт-Мореля до замка Крилатого Змія й ельзаського селища, де так таємниче зник барон. Я вжив заходів, щоб він потрапив у пащу наших сторожових псів одразу ж, як перелізе через огорожу, але тільки випадок урятував його. Уявіть, я схопив цього негідника біля камери Клемана Лотера, він уже хотів до нього пролізти…

— Ви казали, що у цього хлопця були спільники. Вони зараз у Мейнвілі? Ви їх схопите?

— Гадаю, малий заліз сюди сам. Я не знаю, де оті волоцюги, що супроводжували його донедавна.

— Добре, що й казати!.. Ви, як завжди, на це не зважаєте, — промовив зі стриманою люттю Вандергольд. — Вас не стурбувало навіть дивне зникнення барона, що завтра може з’явитися в лавах наших ворогів!.. Приведіть хлопця, я сам з ним побалакаю.

Преміор передав наказ телефоном, і незабаром невидима рука підняла настінний килим, подарований нафтовому королю від французького уряду. За гобеленом ховалися потаємні двері, що вели в підвали замка, куди ув’язнили П’єро.

Ввійшов Гране, підштовхуючи хлопця. Нещасного одягли в благенький подертий костюм, що належав одному з синів Гране. П’єро зв’язали за спиною руки, обличчя у нього було подряпане, Преміор-бо цілісінькі дві години марно намагався вирвати у хлопця хоч слово. Побачивши мільярдера, П’єро здригнувся.

— Радий познайомитися з вами, мій юний друже, — солодко промовив Вандергольд. — Я вже знаю вашого дядька, це чудовий винахідник. Зараз, своєю чергою, я цікавий дещо дізнатись від вас. Чого ви хочете?

— Я хочу, щоб ви звільнили мене й мого дядька! — гордо відказав П’єро, підвівши голову і твердо дивлячись в очі мільярдерові.

— На жаль, я не можу звільнити твого дядька, серденько, він опинився у мене через власну впертість і робитиме й далі свої досліди, якщо здоров’я дозволить. Але я обіцяю тобі, що Клемана Лотера буде звільнено і він зустрінеться з тобою, коли ти ласкаво даси відповідь на два питання: чи знаєш, де твій дядько сховав формулу лотариту? І чи не скажеш нам, куди подівся наш друг барон? Ти бачив його востаннє в Ельзасі, де він відпочивав.

П’єро мовчки зціпив зуби. Хлопець задоволено подумав, що Вандергольд і досі не знає секрету лотариту й боїться його розголошення; отже, лишилася єдина надія врятуватися і врятувати Клемана Лотера.

— Я чекаю на твою відповідь, соколику, — ласкаво промовив мільярдер.

П’єро мовчав.

— Відкриєш ти нарешті свою пащеку, брудна тварюко! — загорлав Преміор і навідліг ударив зв’язаного хлопця.

П’єро аж похилився від важкого удару, але і далі вперто мовчав. Тієї миті до кімнати ввійшла молода дружина Вандергольда.

— Повірте мені, — мовила вона напрочуд ніжним і співучим голосом, — ви тільки змарнуєте час. Можете його сікти і рубати на сто тисяч шматочків, як це робили китайські кати, все одно не почуєте ані слова. Але коли приведуть сюди його дядька, той заговорить. У всіх старих чутливе серце!

— Виявляється, ви мене добре знаєте, — Вандергольд ніжно подивився на дружину. — Але як ви це зробите, Преміоре? Адже старий зараз міцно спить.

— Дарма! Є чудова протидія скополамінові. Один укол — і Лотер прочумається.

Незабаром до кімнати ввели старого вченого. На нього було боляче дивитися, так він змарнів і постарів. Втома валила його з ніг, він хитався і тремтів. Та ось Лотер підвів голову, побачив небожа і здригнувся.

— П’єро, хлопчику мій! Ти тут!

— Я хочу ось що вам запропонувати, — сухо відказав Вандергольд. — Ви мусите підписати угоду, за якою передаєте в мою власність лотарит. Ваш винахід ніколи не буде застосовано в промисловості. За це ви матимете постійну ренту в чотири мільйони щорічно, і я звільню і вас, і племінника.

— Я відмовляюся, — із запалом промовив старий. — Я не хочу мати справу з такими бандитами!..

— Ви просто неможливі, пане Лотере. — Дружина Вандергольда солодко посміхнулася. — Гадаю, ви маєте якесь почуття до свого племінника?

— Я люблю його, мов рідного сина!

— Гм!.. Тоді ви, напевне, знаєте, голубе, що таке середньовічна катівня?

— Беріть мене на тортури, все одно я не скажу нічого! — скрикнув Клеман Лотер.

— Гай-гай! Ми надто поважаємо старість і науку, щоб торкнутися хоч волосинки на вашій голові, — вела далі пані Вандергольд. — Але ми хотіли б, щоб ви особисто пересвідчилися в перевазі сучасного прогресу. Американці дуже вигадливі. На голову людині надягають камеру, що стискає скроні, і потроху нагнітають повітря. Можна уявити, яке це жахливе відчуття! Коли пацієнт упертий, трапляється, що він втрачає розум або вмирає від крововиливу в мозок. Ідеальний засіб, бо він не лишає жодного сліду. Зараз ви побачите його дію на вашому племінникові…

— Дикуни, бандити, паскуди!

— Облиште, не бійтеся, дядечку! Я нічого не скажу! — закричав П’єро.

Преміор і Гране завовтузилися біля хлопця, прив’язуючи його до спинки фотеля. Потім вони одягли на голову малому гумову камеру, а Преміор велосипедною помпою почав гнати повітря.

Першу мить хлопцеві здалося, що залізний обруч стиснув йому скроні, що голова от-от лусне, а очі вилізуть з орбіт. Кілька хвилин він терпів, зціпивши зуби, але потім мимоволі з його грудей вихопився страшний зойк.

— Кати, мерзотники! — кричав Лотер, якого міцно тримав наглядач.

— Ну що, відкриєте мені секрет?

— Ніколи!

— Працюйте далі, мій друже, — наказала принцеса.

П’єро нічого не бачив. В очах у нього плив червоний туман. Біль був такий, що хотілося на весь світ закричати.

— Катувати дитину! Яка ганьба! — Старий весь тремтів.

П’єро пронизливо скрикнув, обличчя йому зблідло, і голова безсило впала на плече.

— Ви його вбили, негідники! — зойкнув Клеман Лотер і зненацька, випручнувшись із рук “санітара”, кинувся на Вандергольда.

Але хвилювання виявилось надто сильне для змученого діда. За кілька кроків від крісла нафтового короля Клеман Лотер підніс руки до чола, похитнувся і впав на килим долілиць. Підбіг наглядач і нахилився над тілом.

— Крововилив у мозок.

ДИТЯЧА В’ЯЗНИЦЯ

Крик розлігся в гарячому повітрі. Крізь стукіт дерев’яних черевиків усі почули, як хтось важко упав. Нараз донеслися грубі голоси і лайка.

— Гей, ви там, банда тварюк! Чого стали? Працюйте далі!..

На скелястій дорозі, що вела понад урвищем від кам’янистого пляжу до похмурого білого будинку з ґратами на вікнах, працювали діти, одягнені в грубу синю форму. Щодня хлопчики з виправного будинку Пентьєвр у Морбігані гнулися під тягарем, переносячи каміння. Оддалік за роботою стежили похмурі наглядачі. І от трапилось так, що один хлопець, знеможений непосильною роботою, послизнувся і впав із стрімкого урвища. За наказом наглядача всі знову заходилися працювати. Але хлопці загомоніли впівголоса, передаючи один одному: “Номер 6279 зламав ногу”. Бо у виправній в’язниці Пентьєвра, як і в усіх інших подібних установах, діти мусили забути своє ім’я, їх звали лише за номерами.

— Це жахливо, — прошепотів один підліток своєму сусідові, двадцятирічному юнакові, що його прозвано Квасолею за бліде обличчя.

Квасоля, не обертаючись, процідив крізь зуби, щоб не почула сторожа:

— Одразу видно, що ти новачок. Навпаки, це милість божа — зламати собі ногу. Є нагода принаймні кілька тижнів спокійно відпочити в шпиталі. Багато хлопців хотіли б зламати собі ногу. Три місяці тому номер 2348 відрізав собі на руці палець, щоб потрапити до шпиталю.

— Просто він глибоко порізався, — прошепотів сусід Квасолі.

— Він відтяв собі пальця.

— Та ні, бо…

— Гей, 7240-й, заткни пельку! — загорлав охоронник і спустився східцями до хлопців.

Це був грубий чоловік із набряклим кров’ю обличчям, свинячими очицями і прокуреними вусами. В руці він тримав нагая. Наблизившись, охоронник оперіщив Квасолю та його друга. На відповідь юнак тільки зареготав.

— Ач, розумник! Це тобі на майбутнє, бо завтра ти станеш вільний, і я вже не посаджу тебе в холодну. А ти, христосику, — і негідник обернувся до сусіда Квасолі, — не забувай, що тобі сидіти тут сім років. Гадаю, ти познайомишся ще з холодною.

Хлопець тільки зціпив зуби і, зігнувшись під ношею, почав підніматися сходами. Поперек пекло від удару. “Ні, я не марю, — думав він. — Це жахлива дійсність… Сім років я перебуватиму отут! Я не витримаю”. Сльози бриніли на очах бідоласі.

Новачок був П’єро Ланкрі. Відтоді як він опинився в Монбіжу, йому довелося пройти страшні випробування. Коли Лотерові стався крововилив у мозок, Гране витяг П’єро з кімнати і кинув у вогкий підвал замка. Там він лишався упродовж усього дня й ночі; здавалось, про нього зовсім забули. П’єро не знав, чи живий ще його дядько. Вночі хлопець не спав, а на ранок відчув страшенний голод. Нарешті служник приніс йому миску супу. Він жадібно проковтнув несмачну, гидку юшку, що відгонила ліками. Мабуть, у їжу поклали якесь зілля, бо хлопця одразу зморив глибокий сон.

Прокинувся він лише через добу в автомобілі, що віз його у Вернон. Його нудило, в роті було гірко, рука боліла. П’єро спробував підвести голову, заговорити, але дивна річ! Хоч він і не спав, проте не міг ясно мислити, а тіло було як колода — за наказом Преміора хлопцеві впорснули скополамін.

П’єро супроводжували двоє жандармів. Преміор і Гране повідомили жандармерію, що вони схопили безпритульного хлопчака, коли той намагався пограбувати замок Монбіжу. А мер селища Адоліс Персен, догоджаючи Вандергольдові, виступив за свідка і підтвердив заяву пройдисвітів.

На короткому суді П’єро побачив неймовірні речі. Він чув, як прокурор питав його, чому він хотів пограбувати замок Монбіжу, чи мав спільників, чому став безпритульний. П’єро не мав снаги відповісти і навіть не міг підвести голову, щоб побачити суддів. За нього відповів адвокат, що його, безперечно, купив Вандергольд. Адвокат сказав, що П’єро вже кілька місяців, як осиротів і живе без притулку, що він відмовився супроводжувані до Вандергольда свого дядька Клемана Лотера, який тяжко захворів, зазнавши невдачі в наукових дослідах; що перед нападом на маєток Вандергольда хлопець украв сто франків у всіма шанованого пана Адоліса Персена і той присягається, що бачив у хлопця великі гроші, напевно, теж украдені. “Допоможіть бідоласі, — закінчив адвокат, — віддайте його у виправний будинок до повноліття. Врешті про це просить у листі сам дядько, Клеман Лотер”.

П’єро хотів крикнути судді, що лист підроблено, але йому наче заціпило. Він чув бубоніння секретаря суду, що оголошував безглуздий і нічим не виправданий вирок. П’єро засуджено на сім років каторжних робіт у в’язниці для неповнолітніх злочинців.

Лише в Пентьєврі хлопець прочумався. Він прокинувся на грубому й вузькому залізному ліжкові і спочатку нічого не міг зрозуміти. Бліде ранкове світло лилося в заґратовану кімнату. П’єро помітив, що, крім нього, тут було багато хлопців і підлітків, вони неспокійно спали, важко дихаючи і голосно марячи уві сні…

Він підвівся у ліжку і одчайдушно закричав:

— Я не винен, пустіть мене! Я не винен!

По тій хвилі в коридорі забряжчали ключі. Наглядач із палицею в руці відчинив двері, зайшов до камери і загорлав:

— Замовчи, голодранцю!

БУНТ

За два дні перебування у в’язниці П’єро заприятелював із Квасолею, своїм сусідою. Під час короткого перепочинку, коли дозволялося розмовляти (взагалі ж діти завжди мусили мовчати), П’єро спитав у Квасолі, як побачити директора.

— Тебе засудили? — спитав хлопця Квасоля.

— Засудили…

— Тоді марна річ розмовляти з начальством. Хоч ти і не винен, все одно лишишся тут, аж поки не вийде двадцять один рік. І нічого, любий, не вдієш. Ось я сам уже вісім років у цьому пеклі за те, що поцупив млинок до кави, а він не вартий і десятьох франків. На щастя, наступного тижня я виходжу звідси… У тебе є батьки?

— Нема нікого, один лише дядько. Але я не знаю, що з ним, — сумно докинув П’єро, згадавши ув’язненого і хворого Клемана Лотера.

Життя у виправній колонії було нудне і виснажливе. На світанку черговий наглядач йшов повз камери, де спали діти, підлітки та юнаки, щосили грюкаючи в двері. За цим сигналом кожен мусив вибігати в самій сорочці в коридор, хапати свою одежину, складену на цементній підлозі, і поспіхом одягатися. За сюрчком наглядача всі ставали на коліно і зашнуровували черевики. Ще сюрчок — і діти хапали відра та горщики і бігли у двір їх виливати. Потім із брудними рушниками вони йшли до умивальників. Тут також раз у раз чулися сюрчки. Все робилося в цілковитій тиші. Одне слово чи шепіт — і винуватий весь день одержував самий черствий хліб.

Потім під наглядом чергових дітей вели до їдальні. Треба було стати на своє місце, схрестивши руки, і чекати наказу сісти. За кілька хвилин вони мусили проковтнути огидну затірку, що її названо супом. Опісля розпочиналася тяжка виснажлива робота, і день здавався вічністю.

П’єро ніби молотила невблаганна й жорстока машина, — так має почувати себе миша у жорнах млина. Нагаї свистіли щохвилини, і хлопець часто чув жахливі історії, які пошепки розповідали колоністи. Найменший непослух карався вогким карцером у підвалі, куди зв’язану жертву кидали на тиждень або й більше. Там нещасні змушені були їсти хліб, лежачи на долівці, наче тварини в хліву, і сьорбати суп просто з тарілки. Найбільше уславився своєю жорстокістю однорукий наглядач на прізвисько Марокканець. Кілька місяців тому він нагаєм забив на смерть колоніста.

Одного разу, під час перепочинку, Квасоля стиха сказав П’єро:

— Завтра я вийду на волю. Може, хочеш написати кілька слів друзям? Я кину листа в скриньку.

І він обережно вклав у руку хлопця згорнений папірець з недогризком олівця всередині.

Залишаючи Пентьєвр, Квасоля сховав за підшивкою своєї куртки лист П’єро до професора Шульца. Хлопець був певний, що той не забуде попередити В’юна та Бурлаку.

Минали дні, а П’єро не мав жодної звістки з волі. Життя, як і раніше, було тяжке й одноманітне, а після від’їзду Квасолі хлопець відчув себе ще самотнішим. Колоністи уникали П’єро, бо він був новачок.

У в’язниці йшли якісь дивні приготування; вночі П’єро чув у кімнатах приглушені розмови та шепіт. Ввечері хлопці довідались, що один із колоністів помер, надірвавшись на роботі. Цілу ніч чути було неспокійні й зловісні розмови. А вранці, як завжди, за сюрчком хлопці одяглися, вмилися і пішли до їдальні. На тарілці перед кожним лежала грудка наперченого і брудного рису. За звичаєм, кожен колоніст став із схрещеними руками, але мовчання і тиша здавалися цього разу загрозливими.

— Сідай! — скомандував Марокканець.

Та натомість хлопці зненацька схопили свої тарілки, кухлі та виделки і почали кидати в наглядачів. І озброєні, сильні чоловіки, що примушували грубою силою коритися виснажених підлітків, розгубилися від одчайдушного і лютого опору. В їдальні зчинилося щось неймовірне. З диким вереском хлопці поперекидали столи і повитягали з кишень каміння. Під його зливою наглядачів загнали в куток, звалили з ніг і зв’язали подертими сорочками.

— Згляньтеся, пожалійте! — благав ненависний Марокканець.

До кімнати вбіг радісний хлопчина, тримаючи високо низку ключів.

— На волю! Всі на волю, хлопці! — загукали радісно колоністи.

Наглядачів позатягали в директорський кабінет і надійно замкнули. В’язні порозбирали ключі, двері було відчинено, засуви відімкнено. І от важка тюремна брама із стогоном розчинилася навстіж. П’єро побачив неосяжну дорогу, лани й сади, осяяні серпневим сонцем. Немов птахи, випущені із клітки, колоністи пороснули врозтіч. Грубі дерев’яні черевики П’єро весело стукотіли на кам’янистому шляху. Він був вільний.

ПЛЯЖ ПЕНТЬЄВРА

Була одинадцята година ранку. Морські хвилі ласкаво хлюпотіли біля берега. В таку добу на пляжі звичайно розпочиналося купання. Довкола Пентьєвра розкинулися вілли багатих родин із Парижа і Нанта, що проводили тут своє дозвілля. Поки діти в строкатих купальних костюмах хлюпалися у воді, статечні батьки, розсівшись у плетених кріслах, потіли, задихалися від спеки і переминали на зубах ближніх.

— Пече сьогодні, пані Муфлон. Цього року серпень просто жахливий!

— Навпаки, я вважаю, що пора чудова. Люблю спеку. Коли мій чоловік служив у Конго…

І майорша, вже котрий раз, почала вихваляти принади Конго. Майорша була худорлява незграбна жінка з золотим пенсне на прищавому носі. Вона люб’язно, ба навіть улесливо, розмовляла зі своєю сусідкою, пані Дювіньйон, огрядною жінкою, що на ній мало не тріскалась пляжна піжама. Пані Дювіньйон поспішила перевести розмову на іншу тему.

— Так, так, я вже чула про ваше Конго. Там, мабуть, і справді жарота. Розкажіть мені краще про Сибір, може, це остудить трохи повітря.

Майорша слухняно замовкла — вона в усьому догоджала пані Дювіньйон. Майор Муфлон, вийшовши на пенсію, давно кинув гендлювати і тепер намагався поліпшити своє матеріальне становище, продукуючи бурякове масло. З грошима родині було сутужно. Всі надії майорша покладала на сина Едгара, молодого бовдура, що закінчував Сен-Сірську військову академію. Вона мріяла одружити сина з двадцятирічною мадемуазель Дювіньйон, єдиною спадкоємицею великого майна, набутого на виробництві консервів за часів війни і на продажу могильних пам’ятників. Звичайно, ці Дювіньйони були скоробагачі, не великого коліна, проте…

Щоб провадити розмову, майорша вказала сусідці на двох юнаків, що з’явилися на пляжі.

— Ви не знаєте, хто вони й звідки? Цікаво, до кого вони прийшли?

Пані Дювіньйон захистила від сонця очі рукою і пильно вдивилася.

— Ні, я не зустрічала цих юнаків. Принаймні серед відпочивальників Пентьєвра. Може, вони прийшли з Кіберона або ж з Карнака? Вони надзвичайно добре виховані.

— Справді, у них гарні манери, — охоче погодилась майорша, щосилинамагаючись догодити матері Ірен Дювіньйон.

Ці слова почув один із незнайомців, що саме поправляв елегантну краватку. Він непомітно штовхнув ліктем свого сусіда, відвів його подалі від паній і сказав:

— Ти чув, Бурлаче?

— Що чув, В’юне?

— Оті панії зараз сказали, що ми добре виховані. А бідний П’єро все дорікав нам, ніби ми нездатні удавати з себе буржуїв!

— Найшов чим хвалитися. Ти от краще подумай, як визволити з в’язниці П’єро, тоді й пишайся. Хоч принаймні взнав, де вона?

— А ти думав, я даремно цвенькав цілий ранок з тютюнником? Тюрма за три або чотири кілометри звідси.

Раптом десь удалині розляглося пронизливе виття сирени. Відпочиваючі схвилювалися: що то має значити.

— Кажу вам, це пожежа, — авторитетно заявила пані Дювіньйон.

— Але диму щось не видно, — висловила сумнів якась дівчина.

— Це, звичайно, пожежа, — погодилася майорша. — Що ж інше могло статися в таку спеку, я вас питаю? Коли б отих страшних хуліганів і злочинців підсмажили живцем, то ми б зітхнули з полегшенням. Погане зілля треба виривати з корінням. Це сусідство псує нам весь відпочинок!

Пляжники побачили майора, і їм нетерпеливилося розпитати. Той їхав з ранкової прогулянки на своїй чудернацькій машині, що скидалася на триколісний велосипед, індіанську пірогу і машинку до стрижки волосся заразом. Автомобіль зробив сам майор і назвав його “Мадлон”. Вже десять років всі глузували з цього страховища і ніхто не наважувався скористатися з послуг пана Муфлона і його машини, що викликала захоплення у хлопчаків і собак із навколишніх селищ. Майор засапався і тремтів од збудження.

— Розумієте, повертаюся я з Кіберона на моїй славній “Мадлон”, — почав він, — і раптом помічаю біля каторжної тюрми незвичайне пожвавлення. Уявіть собі…

— Це пожежа? — спитала пані Дювіньйон.

— Еге! Коли б це пожежа… Там справжній бунт! Брама відчинена, а малі шибеники розбіглися навсібіч. На жаль, при мені не було зброї. Бо, запевняю вас, я б обов’язково підстрелив кого-небудь із цих кролів. Лише дякуючи моїй “Мадлон”, я втік од них. Це тільки моя “Мадлон”…

Майор почав розповідати про технічні переваги свого виплоду, та його враз перебили.

— Це жахливо! — обурювалась пані Дювіньйон. — Ці волоцюги можуть викрасти мою маленьку, бідну Ірен!

— Мій Едгар врятує її, — гордо запевнила майорша.

До гурту наблизився пан Дювіньйон, сухорлявий, похмурий, з грубим обличчям.

Жандарми з Кіберона та навколишніх селищ невдовзі будуть тут і придушать бунт, сказав він. Але поки прибуде кінна сторожа, злочинці можуть наробити лиха. Треба, щоб всі чоловіки озброїлися і перетяли дорогу бунтівникам.

Пан Дювіньйон виявився чудовим організатором… Менш ніж за півгодини разом із майором він сформував невеличкий загін, озброєний мисливськими рушницями. Натовп цікавих посунув слідом за “хоробрими добровольцями”. Серед них були В’юн та Бурлака, що сподівалися врятувати свого друга.

ПОЛЮВАННЯ НА ДІТЕЙ

Опинившись за брамою, П’єро дременув світ за очі. Він чув, як стукотять дерев’яні черевики по кам’яній дорозі, бачив, як поряд із ним бігли діти в синіх тюремних куртках. Що чекало їх попереду, хлопець не знав.

За поворотом втікачі побачили зелене поле буряків і накинулися на них, мов сарана. Цей корм для худоби здався зголоднілим дітям делікатесом.

За кілька хвилин утікачі знову рушили в дорогу. Сівши перепочити біля рівчака, П’єро помітив поруч худорлявого хлопця років чотирнадцяти.

— Смачні буряки, правда? — спитав той і кинув: — Мене звуть Гробак, це моє прізвисько. Ти мене не знаєш, бо ще новачок.

— Це правда, я тут первак. Ще не встиг засидітися у в’язниці. Бо інакше б я збожеволів… Ти знаєш цей край?

Гробак вже третій рік сидів у Пентьєврі.

— Цей край, — як би тобі краще. пояснити, — скидається на тенісну ракетку, в’язниця наша міститься там, де ручка, а ми зараз біжимо до битки. Навкруги — море, ліворуч — піщаний пляж, праворуч — неприступні скелі і відлюдна місцевість.

— Але в такому разі нас обов’язково зловлять. Рано чи пізно з континенту прибудуть жандарми, вони перетнуть шлях в тому місці, що ти звеш ручкою ракетки, і ми опинимося у пастці. Нам треба зараз же повернути назад і спробувати перейти перешийок біля Пентьєвра!

Гробак погодився з П’єро, але заспокоїв, що зараз нічого боятись, бо наглядачі надійно замкнені. Телефонний дріт перерізано, і мине багато часу, поки повідомлять жандармів.

Саме в цю мить завила сирена у в’язниці. Як потім виявилося, одному вартовому пощастило сховатися у льоху, і, коли в’язні розбіглися, він виліз із своєї схованки і визволив усіх наглядачів. Негайно вдарили на сполох, полагодили телефонну лінію.

— Біжімо, у нас немає часу!

Хлопці кинулися до скель. Вони були вже далеко від в’язниці і піднімалися на вершину пасма.

Хоч день був сонячний і погожий, але море з гуркотом билося об прибережне каміння, і повітря гуло від цих ударів. Гробак мусив кричати, щоб його почув П’єро.

— За п’ять хвилин ми вийдемо до пляжу Пентьєвра. Він одразу ж за цим пагорбом!

Втікачі були якраз позаду горбів, за якими чигали пляжники. Вони уважно стежили за скелястим пасмом. Майор озброївся карабіном великого калібру, з яким полював на хижаків у Конго. Підбадьорений присутністю інших відпочиваючих і розлючений тим, що його так настрахали втікачі біля в’язниці, майор тільки й думав про помсту. Біля нього, серед натовпу цікавих, стояли В’юн та Бурлака.

— Ну, стривайте! Першого-ліпшого застрелю, мов собаку, — бубонів собі у вуса майор. — Слава богу, досвід маю. Ще в Конго…

— Ви не зробите цього, — промовив В’юн, — подумайте, адже це беззахисні діти…

— Тут, пане, нема беззахисних дітей. Карних злочинців, тварюк каторжних можна вбивати... Годі сперечатися!

Вражені люттю старого дурня, В’юн та Бурлака мовчки стали неподалік. Майор уважно придивлявся до скелі, за якою ховалися Гробак і П’єро.

Все сталося несподівано й швидко. Побачивши очікувану дичину, майор приклав до плеча рушницю. За двісті метрів од нього на вершині скелястого берега показалися дві дитячі постаті. Розітнувся перший постріл. Один із нещасних поточився і впав на землю. Майор знову натиснув курка. Але цю мить його хтось штовхнув. Бурлака недаремно підійшов ззаду. І все ж Бурлака помітив, що майор улучив. На тлі безхмарного неба було чітко видно, як на краєчку стрімкої скелі хлопець підняв руки, захитався і зник у морській безодні.

— Вам не вдалося перешкодити, я його теж застрелив, голодранця! — тріумфував негідник.

Стримуючи лють, двоє друзів поспішили до нещасних утікачів. Серед уламків каміння, заплющивши очі, лежав худенький хлопчина, кров цебеніла з пораненого плеча. Першою жертвою майора став Гробак…

— Куди ж зник другий? — здивовано запитав В’юн. — Може, це був П’єро…

Друзі подивилися вниз, де серед гранітних брил люто билися хвилі. Тіла ніде не було видно.

— Бідолашного поглинуло море, це точно! — Бурлака скрушно похитав головою.

На пляжі знову пролунали два постріли. Полювання на дітей тривало.

БАР “ЗІРКА”

Щовечора найзаможніші відпочиваючі збиралися в “Зірці”, невеличкому барі. Цього вечора там панувало велике пожвавлення. Відвідувачів обслуговувала Анік, дочка рибалки з Карнака, що за звичаєм селян округи Орей носила зачіску, схожу на дашок.

Коло столу майора Муфлона і пана Дювіньйона точилася голосна розмова. Чоловіки гаряче і з подробицями розповідали слухачам, як стріляли з рушниць у втікачів із виправної в’язниці, коли ті намагалися прорватися через перешийок. В’юнові і Бурлаці пощастило припинити розправу, що була для багатих нероб просто забавкою.

Жандарми прибули з Орея вже після згаданих подій. Це були здоровані, яким набридла повсякденна робота, і тому їм було приємно виконувати нове доручення — полювати на дітей-втікачів. Пораненого Гробака було перенесено на перший поверх бару, і хазяйка погодилася надати незайняту кімнату для туристів.

— На скелястому березі, — гримав майор, стукаючи кулаком об стіл, аж дзвеніли чарки, — на скелястому березі я бачу цих бандитів, націляюсь (тут майор удав, ніби прикладає рушницю) і — бах! бах! Чудовий дуплет! З мого “Гамерлеса” я ніколи не мазав. Зброя виключна! З нею я полював на хижаків у Конго. Уявіть собі, в червні 1928 року я звалив з цього карабіна слона. Розкішні тварини!.. Так от…

— Ви вже нам розповідали про свій дуплет, — перебив надокучливого майора Дювіньйон.

— Так-так, дуплет!

— Однак ми знайшли лише одного пораненого, того, що зараз лежить унизу.

— Я даю вам слово офіцера, пане Дювіньйоне, що влучив у них двома пострілами!

— Тоді дивно, що ми знайшли тільки одне тіло, — сухо і невдоволено промовив ділок.

Майор побагровів.

— Другий упав у хвилі… Такі речі часто трапляються, коли полюєш на березі моря. Пам’ятаю, як на диких качок я…

Знову розгорілися жваві суперечки між мисливцями за дітьми. Врешті майор послався на В’юна та Бурлаку, як на свідків. Анік пішла їх кликати. Гробак лежав непритомний майже півдня, аж поки прийшов лікар. Він витяг кулю, перев’язав хлопця і запевнив, що рана не тяжка.

В’юн та Бурлака оббігли майже весь півострів Кіберон, шукаючи П’єро. Вони повернулися на те саме місце, де було поранено Гробака і де високий берег круто уривався над морем. Схилившись над урвищем, друзі довго вдивлялися униз. Потім подалися до тюрми, куди жандарми вже тягли похнюплених збіглих колоністів до їхнього ненависного пекла. О сьомій годині вечора якийсь жандарм повідомив друзів, що не пощастило зловити лише п’ятьох колоністів. Серед тих, кого перелічив жандарм, був і П’єро Ланкрі…

Поранений кволо всміхнувся до юнаків.

— Негідники! — обурювався В’юн. — Стріляти в малих з рушниць! Коли б не ми, пристрелили б тебе, це точно!

— А той хлопець, що був зі мною, куди він подівся? — запитав Гробак.

— Він зник, — відповів Бурлака. — Як звали твого друга?..

Саме цієї хвилини до кімнати зайшла Анік.

— Пане, вас там питають нагорі, здається, у важливій справі…

— Зараз прийдемо, почекай! — кинув В’юн і знову нетерпляче обернувся до Гробака.

— Уявляєте, ніхто у нас не звав один одного на ім’я, ми тільки знали номер або прізвисько. А цей був новачок, всього вісім днів просидів. Але я добре пам’ятаю, він сам мені казав, що його звуть П’єро.

— Це П’єро, і наволоч майор його вбив! — заревів Бурлака і кинувся до дверей. — Ну, постривай, зараз я йому покажу!

В’юн, пополотнівши з люті й горя, зупинив товариша.

— Заспокойся! На цьому ділі можна зараз обпектись. Давай-но спочатку поміркуємо, як краще покарати стару паскуду.

— Таких людців, як отой майор, треба вішати, — упевнено промовила служниця Анік, що стала свідком всієї розмови.

Гробак уважно слухав.

— Ви що, друзі цього П’єро? — обережно запитав він.

— Авжеж! Хотіли допомогти йому втекти. Тільки приїхали, а тут саме й почалася оця веремія.

Насупившись, Гробак мовчки вдивлявся в юнаків. Хвилину він вагався, але потім довірливо звернувся до друзів:

— Ну, добре. Якщо хочете знати, він не загинув, ваш друг. Він заховався. Коли в мене вистрілили, ми йшли разом. Я нічого не відчув, тільки немовби сильно вдарило в плече. Навіть здивувався, коли побачив себе на землі. Нічого не розумів, що сталося. Лежачи на камінні, я побачив П’єро. І от, це я вам точно кажу, він упав саме перед другим пострілом!..

— Перед другим пострілом!..

— Так, це були звичайні хитрощі. Він удав з себе вбитого і покотився до провалля. На мить наші очі зустрілися, і я побачив, що малий підморгнув мені. Ясно, він здорово обдурив усіх… Нараз мені все закрутилося в очах. Більше я нічого не пам’ятав.

— Все одно неможливо було врятуватися! — скрикнув В’юн. — Він же упав зі скелі.

— Даремно так думаєте, — заперечила служниця. — Маленькою я часто гралася біля провалля. Скільки там тріщин, печер і переходів, де можна сховатися, а потім спуститися аж до моря! їх важко помітити серед уламків граніту. Тепер жандарми патрулюють берег. Коли б оце дістати моторний човен і під’їхати морем!

— Готель має човен?

— Має, але всі човни припнуто біля пляжу. Як піти туди, то це далеченько буде, треба пройти весь півострів, і якраз настане ніч. От син пана Дювіньйона має гарний човен в затоці біля Плугарнеля, але боюся, що цей жевжик…

— Анік, — покликала знизу хазяйка, — що ти там робиш? Пани вже непокояться.

В’юн та Бурлака спустилися в бар.

БУНТ НА “ЕЛЬСІНОРІ”

Студент Гаетан закінчував вивчати юридичні науки і ладнався приєднатися й собі до батьківського похоронного комбінату. Дженджелястий Дювіньйон-молдш любив вишукано одягатися і розтринькувати гроші. Його елегантні краватки доводили до нестями манірних дівиць Пентьєврського пляжу.

Гаетан дуже ишався своїм моторним човном, який йому подарував батько того дня, коли син після п’ятьох марних спроб щасливо склав іспита на бакалавра. Цю звичайну барку Гаетан пофарбував у білий колір і не називав, захлинаючись од гордощів, інакше, як “моя маленька яхта”.

Гаетанова “маленька яхта” витримала кілька невдалих хрещень. Спочатку її назвали “Тріскою”, хоч і не дуже гучно, але справді по-морському. Але заздрісні друзі не від того, щоб поглузувати з прибуткової професії пана Дювіньйона-батька, стали звати човен “Катафалк”. Гаетан поспішив перехрестити своє судно на “Крокіньоль”, себто морський сухар, галета. Тоді “Крокіньоль” для всіх перетворився на “Крокемор”, і Гаетан зафарбував стару назву і написав “Ельсінор”. Але невдовзі йому довелося гірко пошкодувати, бо “маленьку яхту” тепер прозвали “Ле Соннор” — “дзвонар із похоронного бюро”.^[4]

Коли Бурлака та В’юн показалися в барі, пан Дювіньйон-старший саме розповідав про переваги синового човна. Побачивши юнаків, він радісно до них звернувся:

— У мого сина є маленька яхта. Ми тут посперечалися з майором, скільки кайданників він устрелив сьогодні. Обоє ви бачили, здається, куди впало тіло. Чи не хочете супроводжувати мого сина і сина майора? Може, знайдете того каторжника. Майор не зможе виїхати з вами, він погано переносить морську хитавицю, тому ми надумали звернутися до вас. Якщо ви згодні, то поспішайте, треба виїхати негайно, бо вночі ліхтарі Гаетанової яхти погано світять.

В’юн та Бурлака радісно на це пристали. Свою спортивну машину вони лишили в Плугарнелі. Тому всі розмістилися в маленькому авто Едгара Муфлона. Цю інвалідну коляску ласкаво запропонував майор, сподіваючись бачити свого сина чоловіком Ірен Дювіньйон.

Слухач Сен-Сірської академії і молодий Дювіньйон одягнули голубі морські кітелі з золотими ґудзиками, морські кашкети з галунами і стали схожі на офіцерів… Коли замріла затока, де стояв “Ельсінор”, Гаетан сухо пояснив:

— Вас, панове, я попрошу не заважати мені стернувати. Керувати яхтою — діло делікатне. Мій друг Едгар Муфлон може мені допомагати.

— Після господа бога капітан — єдиний хазяїн на борту! — відповів Бурлака з таким поважним виглядом, що Гаетан не помітив глуму.

“Ельсінор” було таки мізерне суденце, де ледве розміщалося чотири чоловіки. Мотор деренчав, чхав і пихкав. Гаетан став поважно до стерна. Що ж до сен-сірця, то він, як і його батько, боявся хитавиці, а хвилі біля скелястого берега цього разу гуляли високі. Щоб підбадьоритися, Едгар добув з кишені пляшку горілки, що лежала поряд з маленьким револьвером. Зброю дав перед від’їздом батько, сказавши, що вночі, у морі, та ще й з незнайомцями, вона може знадобитися.

Моторка йшла попід берегом. В’юн роззирався довкола. Освітлена останнім промінням призахідного сонця, видніла гранітна скеля, глибоко поорана щілинами й гротами.

Раптом В’юн здригнувся.

— Дивіться, он там внизу, у печері, біла пляма!

В темряві, яка вже огортала море і берег, важко було щось розгледіти.

— Я зараз ввімкну ліхтарі, — промовив Едгар. Обличчя його вже посиніло.

Сен-сірець почав порпатися в електричних дротах; йому здалося, що ліхтарі зіпсовані. “Ельсінор” тим часом наближався до того місця, де В’юн помітив підозрілу пляму. Зараз сумніву не було — у гроті хтось лежав.

— Гей, П’єро! Це ми, В’юн і Бурлака! — закричав Бурлака, склавши долоні.

Постать на березі ворухнулася. Почувся тихий голос П’єро.

— Он воно що! — закричав Гаетан Дювіньйон. — Ви заодно з цими збіглими злочинцями, ви хочете їх звільнити! Ні, так не буде… Я передам поліції цю брудну тварюку і вас теж заразом…

— Мовчи, шмаркаче, — спокійно відказав Бурлака і простягнув руку до коміра молодого жевжика.

Але в цей час ззаду почув короткий наказ:

— Руки вгору!

На кормі моторного човна, позеленілий від хитавиці, ледве тримаючись на ногах, стояв Едгар Муфлон і погрожував револьвером. Він тримав палець на гашетці.

НА ПІДГІР’Ї

Настала глупа північ, і відпочиваючі в барі “Зірка” занепокоїлися.

— Де це Едгар і Гаетан? Вони вже давно мусили повернутися. — Пані Дювіньйон хвилювалася. — Боюся, що з ними щось скоїлось. Це ж справжня легковажність — пустити їх в таку пізню годину на яхті, та ще й з двома незнайомцями!

Майорша непокоїлася, що вечірня суперечка пана Дювіньйона з чоловіком могла перешкодити майбутньому шлюбу її дочки з багатим Гаетаном. Вона почала лаяти майора на всі заставки. Майор завжди розгублювався і тремтів у присутності розлютованої дружини. Сам він був огрядний і дужий, а його жінка з яструбиним носом, суха, як тарань, вражала своїм запалом і люттю лева.

Пан Дювіньйон утрутився в їхню суперечку.

— Зараз десята година, панове. Треба щось вирішувати. Судно могло наскочити на камінь, або я знаю що… Краще нам піти на берег, куди має повернутися “Ельсінор”…

Всі погодилися з Дювіньйоном і, нашвидку зібравшись, вийшли з кімнати. Ще звечора погода зіпсувалася, надворі похолоднішало, і засіялася мжичка. Кілька днів тому пан Дювіньйон позичив у хазяйки прогумований плащ і тепер пішов шукати його на вішалці біля сходів. Якийсь чоловік, спускаючись згори, випадково штовхнув Дювіньйона. Той невдоволено поглянув на незнайомця і здригнувся.

— Як! Ви тут, пане Преміоре?.. Я не бачив вас десять років. Який щасливий випадок! Приїхали сюди на кілька день?

Преміор щось промурмотів. Служник нафтового короля прибув на півострів дві години тому. Він не барився, коли дізнався про бунт у виправній тюрмі.

Вандергольд захвилювався. В крайньому разі велика преса, залежна від нього, неодмінно мовчатиме, але хлопець міг звернутися до справді незалежної лівої газети і викликати скандал, який завдав би шкоди інтересам багатія.

— Краще вам було одразу порішити негідника, — сказала вродлива дружина мільярдера…

Взявши найкращу Вандергольдову машину, Преміор у супроводі Гране виїхав із замка Монбіжу. Другого дня він подолав кілька сот кілометрів від Вернона до півострова Кіберон. Надвечір Преміор приїхав до в’язниці Пентьєвр і побачився з начальником. Той усе розповів і додав, що один поранений з п’ятьох лежить зараз у барі “Зірка”, бо його не можна перевезти. Може, це і є той хлопець, що його шукає Преміор.

Пересвідчившись, що поранений не П’єро Ланкрі, Преміор розлютився. А тут ще й зустріч із паном Дювіньйоном була не зовсім приємною. Колись їх звела доля, і Преміор спекулював разом з цим шахраєм.

— Я дуже турбуюся за свого сина, — почав розповідати Дювіньйон. — Після полудня нас заатакували злочинці, що зчинили бунт у тюрмі. Ми були змушені стріляти, і мій син поїхав з товаришем шукати тіло хлопця. Їм здалося, що він упав зі скелі на берег. Їх і досі нема, а що з ними поїхало двоє незнайомців, то я непокоюся ще більше.

Преміор зацікавився і попросив змалювати йому незнайомців.

— Ого! То це В’юн та Бурлака, двоє небезпечних злочинців, що їх розшукує поліція. Вони рятують свого товариша. Такі шибайголови могли й зарізати вашого сина. Треба негайно діяти.

Ділок заметушився. Він крикнув у залу, викликав майора і молодих гультяїв.

— Нам треба поспішати, і тому я прошу, щоб жінки не йшли з нами, а лишалися тут.

Почувши це, пані Дювіньйон пронизливо скрикнула:

— Вони вбили мого Гаетана!

Не звертаючи уваги на дружину, що знепритомніла на руках у майорші, Дювіньйон рушив у дорогу. Майор теж супроводив це збіговисько. Він без угаву базікав про місце, де впав Гробак та його товариш, про своє надзвичайне вміння орієнтуватися вночі.

— Чекайте, я пригадую, як у квітні 1923 року в Конго, коли я полював з товаришем на газелей…

Незважаючи на запевнення, майор ледве зміг знайти місце, що всі шукали.

Преміор і Дювіньйон засвітили потужні кишенькові ліхтарі. Все було спокійно, тільки хвилі билися об каміння і свистів вітер.

— Нема нікого, — сказав Преміор.

— Почекайте! — перебив раптом Дювіньйон. — Мені здалося, що хтось кличе. Послухайте!

Преміор нашорошив вуха. Справді, крізь плюскіт хвиль йому почулися глухі зойки. Вандергольдів посіпака присвітив туди, звідки долинали дивні звуки. Вітер на хвилину спинився, і тепер стало ясно чути відчайдушне скиглення. Преміор оглянув високий берег, шукаючи зручний шлях, щоб спуститися.

— Маєте вірьовки? Ні? Найдіть, де хочете, йдеться про життя ваших героїв.

РОЗПОВІДЬ СЕН-СІРЦЯ

Коли б Преміор, Дювіньйон і майор мали охоту до сміху, вони б обов’язково зареготали, побачивши жалібний вираз обличчя Едгара. Чепуристий юнак був одягнений в полотняний костюм в’язня дитячої тюрми, такий замалий, що штани сягали лише до колін. Едгару зав’язали рота і скрутили руки. Він аж позеленів зі страху. Що ж до Гаетана Дювіньйона, то жевжик тремтів усім тілом і не міг вимовити ані слова. Обох бовдурів відіслано на дачу Дювіньйонів і покладено у ліжко. Кілька добрих ковтків горілки повернули Едгарові Муфлону бадьорість, і він, немилосердно брешучи, почав розповідати про свої пригоди. Гаетан так отетерів, що йому мов заціпило.

— Не розгубившись, — розповідав сен-сірець, — я швидко вихопив револьвер, що мені дав батько, і націлився в цих розбишак. Я стояв на кормі, як раптом човен гойднуло, я впав і випустив із рук зброю…

Едгар, звичайно, брехав. Насправді його страшенно нудило, і от в рішучу хвилину, коли він намірився стріляти в Бурлаку, нестримна сила примусила його перехилитися через борт.

— Коли я підвівся — провадив Едгар, — Бурлака вже схопив Дювіньйона, а на мене кинувся отой бандит із паризького передмістя, на прізвисько В’юн. Бурлака став за кермо і повів човен прямо до маленької печери, де лежав малий, здається, П’єро.

— Цей П’єро, — вів далі Едгар, — не був поранений, але здавався такий виснажений, що його навіть підтримував Бурлака. Потім отой бандит, не кажучи ні слова, зідрав із мене одяг і звелів надягати оте лахміття. Мене посадили на краєчок скелі поруч із моїм другом Дювіньйоном, там ви нас і знайшли. Я не міг ані ворухнутися, ані покликати на поміч, бо мене міцно зв’язали і заткнули рота ганчіркою… Їхнє судно зникло в напрямі Плугарнеля.

— Не їхнє судно, а моя яхта!.. — сльозливо простогнав молодий Дювіньйон і знову впав у забуття.

Преміор подякував сен-сірцеві за цю звістку.

— Я знайду цих бандитів. Ви ж знаєте, що всі шляхи з півострова на материк перетято. Трьох грабіжників і волоцюг схоплять, мов щурів, якщо тільки вони не спробують утекти морем. Я негайно вирушаю навздогін…

…Моторний човен “Ельсінор” з В’юном, П’єро та Бурлакою на борту пристав до берега біля Плугарнеля. Спортивна машина, що нею друзі приїхали з замка Крилатого Змія, стояла біля останнього будинку на дорозі, що вела на Карнак. Перед від’їздом друзі спробували розшукати в замку формулу лотариту серед паперів вченого, але з усього було видно, люди Преміора вже обнишпорили всі закапелки.

Троє друзів щасливо висадилися на берег. Турбувало тільки здоров’я П’єро. Муки, що їх він зазнав у Вандергольда, голод в’язниці, нервове напруження під час втечі далися взнаки. Після пострілу хлопець спустився тріщиною на морський берег і сидів там, неспроможний навіть ворухнутися. Він нічого не їв, та ще й терпів спрагу. На щастя, у човні В’юн знайшов якісь харчі і воду, і це трохи підживило П’єро.

В’юн, що пішов у розвідку, повернувся з невтішною новиною. Єдиний шлях, що вів у глиб країни, охороняли жандарми. А що як їхати через Орей і Трініте́-сюр-Мер?

Бурлака змушений був нести хлопця на руках. Не турбуючи хазяїна, якому заплатили наперед, друзі вивели машину з гаража, і, не вмикаючи фар, Бурлака обережно повів “Морель” у нічну темряву. Авто проминуло Карнак, приватні пляжі у сонній тиші і наблизилося до Трініте-сюр-Мер. Їдучи вздовж затоки, що з’єднувала порт з цим селищем, Бурлака раптом загальмував: на пагорбі блиснули фари якоїсь машини. Там був місток через канал. В’юн встиг побачити у світлі постать жандарма.

Бурлака рвучко завернув машину і помчав до Карнака. Перед селищем він повернув на дорогу, що вела на відлюдну рівнину з піщаними дюнами. Обабіч видніло нагромадження кам’яних брил, відомих дольменів Карнака. Юнаки схилилися над картою. Становище було безвихідне, дорогу Плугарнель — Трініте, як виявилося, заступили жандарми, а на гостинець можна було потрапити лише через місток. Друзі не знали, що саме цю хвилину Преміор дістався Карнака і їхав слідом за втікачами.

В ДОЛИНІ КАРНАКА

Похмурі й важкі хмари нависли над рівниною. Скрізь, скільки сягало око, неначе солдати на полі бою, стирчали масивні улами — кам’яні стовпи з доісторичних часів. За ними громадилися дольмени, що скидалися на лицарські шоломи. Долину оточували дубові гаї з могутніми, покрученими вітром деревами, а на півночі височіла могила Сен-Міше́ль.

Дорога, що її обрали двоє друзів, губилася серед піщаних видм і каміння; їхати ж навпростець через захаращену гранітом долину було неможливо. Повернути назад — значило б потрапити на жандармський пост. Можна було б дістатися Карнака і дочекатися ранку, але про це обов’язково б дізналася поліція, що полювала на втікачів з в’язниці Пентьєвра.

— Я бачу лише один вихід, — порушив мовчання В’юн. — Покинемо тут машину і спробуємо через долину вийти на дорогу в Орей. Правда, перед нею морський канал, але зараз відплив, і ми легко подолаємо його вплав.

— Краще знайти, ніж загубити, — промовив розважливо Бурлака. — Машина нам потрібна, як повітря, і ми не можемо її залишити. Та ще і П’єро надто слабий, щоб іти з нами.

Лежачи на задньому сидінні, П’єро нічого не бачив. Обличчя йому зблідло, він важко дихав і не міг підняти обважнілі повіки. Наче крізь сон він чув розмову своїх друзів, але нічого не розумів. У цю хвилину П’єро віддав би все на світі, щоб опинитися в ліжку.

В’юн погодився з товаришем. Поміркувавши трохи, він запропонував новий план:

— Ми можемо сховати машину і перебути тут ніч. Все одно П’єро треба відпочити. А на ранок він, можливо, буде при доброму здоров’ї і піде з нами. Врешті, можеш піти з ним на гостинець, а я вас потім наздожену машиною.

— Передусім хлопцеві треба виспатися, — сказав Бурлака. — Почекаємо до завтра.

Здоровань незабаром знайшов зручний прихисток для П’єро і місце, де можна було сховати авто. Загорнувши хлопця в ковдру, він підняв його, наче пір’їнку, і переніс до найбільшого дольмена. Це була справжня кам’яна хижа, її стіни і стелю викладено з грубих гранітових брил. До неї вів коридор, три метри завдовжки і півтора завширшки, такий низький, що треба було згинатися і лізти туди мало не на колінах.

В тих спорудах, на думку вчених, ховали стародавніх людей, однак в дольменах не знайдено кісток.

Як прихисток їх охоче використовували бродяги й пастухи кіз із Карнака. На сухій і випаленій землі оберемок зрізаної папороті правив за зручну постіль. Бурлака поклав на неї П’єро, і той одразу ж заснув.

Потім Бурлака відвів машину в найближчий гай і замаскував її вітами так, щоб навіть селяни не помітили.

Друзі вже поверталися назад, коли побачили автомобільні фари.

— Машина! Їде нашими слідами.

Перш ніж Бурлака встиг це сказати, В’юн схопив його за руку і потягнув за широкий кам’яний стовп.

Великий лімузин Преміора в’їхав на пустище, минув з розгону схованку П’єро і загальмував за кілька метрів од В’юна і Бурлаки. З машини вийшли Преміор і Гране з револьверами в руках і кишеньковими ліхтариками.

— Чудна тут місцевість, — боязко промовив Гране. — Що воно за каменюки?

— Ми тут не за туристів, — брутально урвав його Преміор, — а щоб знайти і ліквідувати трьох мерзотників. Вони десь тут, бо попереду шляху немає. Невже ці дурні залізли в такі вертепи… В такому разі хай ця наволоч молиться богу! Ану засвітіть фари, бо ці ліхтарі нічого не варті.

Яскраве світло вихопило з темряви хаотичне нагромадження кам’яних стовпів. Здавалось, тіні й каміння ожили і витанцьовують якийсь химерний танець.

— Де ж вони заховалися? Людина може причаїтися, але машини тут немає, — зауважив Преміор.

— Вони могли лишити її в лісі або поставити позаду отакої кам’яної халабуди, — і Гране показав на великий дольмен.

— Зайдемо спочатку сюди, — запропонував Преміор. — Ліс ми обстежимо потім.

І вони рушили прямо туди, де спав П’єро. І цю мить бахнув постріл. Гране, що стояв недалеко від машини, показав кудись у темряву револьвером. У світлі фари було видно постать, що перебігала між брилами.

— Бачу одного, онде він! — загорлав Гране.

В’юн, що в цей час заліг за каменем, раптом скочив і швидко побіг, петляючи, мов заєць. Знову загриміли постріли, і Вандергольдові посіпаки побачили, як В’юн поточився і впав долілиць. Щоб відвернути увагу ворогів, що наближалися до схованки П’єро, хоробрий юнак, не вагаючись, кинувся назустріч смерті.

ВИМУШЕНА ОБОРОНА

— Вцілив-таки одного! — гидко зареготав Преміор.

Зеленаві очиці його засвітилися хижою радістю, йому пригадалися ті часи, коли 1919 року командував загоном білогвардійців, що бився в степах України з Червоною Армією. Якось одного вечора після пиятики золотопогонники відчинили двері хатини, де було замкнено сільських підлітків і жінок за “співчуття червоноармійцям”, і, наче на полюванні, почали розстрілювати втікачів. Офіцери билися в заклад, хто найбільше влучить. Почесний приз тоді дістався Преміорові, що вбив восьмеро чоловік… Зараз цей убивця дбав про інтерес нафтового короля так само, як і тоді, коли Вандергольд мріяв захопити нафтові родовища біля Каспійського моря.

Це ж полювання було легке і безвідповідальне. При оказії Преміор мав засвідчити, що він затримував двох небезпечних бандитів, які допомагали втікачеві з тюрми Пентьєвра і погрожували зброєю, тому він і Гране змушені були боронитися…

— Тепер черга другого! — вигукнув Преміор і обернувся до Гране. — Зараз я заб’ю цього негідника В’юна. Вандергольд наказав знищити усіх, щоб без свідків. Посвіти-но мені, Гране!

Яскравий промінь ліг на тіло юнака. Преміор перелазив через каміння, тримаючи зброю напохваті. Він підійшов до нього майже впритул і побачив скривавлену скроню нещасного.

— Влучив прямо в голову! — задоволено вигукнув убивця. — Ще маю гострий зір і тверду руку…

Нараз позаду розлігся одчайдушний, пронизливий крик Гране. Начальник охорони Вандергольда порпався біля прожектора, стежачи за Преміором, і не помітив темної постаті, що, ховаючись за камінням, наближалася до нього.

Преміор рвучко обернувся. Світло сліпило його, він скочив убік і побачив Бурлаку, що схилився над Гране.

— Ага, он де другий! — вигукнув Преміор, підносячи зброю. В цю мить хтось схопив його за ноги і щосили сіпнув. Преміор вдарився грудьми об землю, аж револьвер одлетів.

— До мене, на поміч! — закричав В’юн.

Неначе розлючений ведмідь, здоровань кинувся на Преміора, що встиг уже стати на коліна. В’юн, неначе п’явка, охопив його ззаду. Побачивши Бурлаку, Преміор розгублено вигукнув:

— Двоє проти одного, це нечесно!

— Кинь його, В’юне, пусти цю погань, я й так поквитаюся з ним! — Бурлака підступив до Преміора, піднявши кулаки.

Преміор був непоганим боксером. Але ще краще він розумівся на джіу-джітсу, японській боротьбі, що невловимими і жорстокими способами дозволяє подолати супротивника, скалічити його чи навіть убити.

Але Бурлака недаремно виправдовував своє прізвисько. За хвилину коротким, жахливим ударом у підборіддя Бурлака швиргорнув Преміора на землю. В’юн тим часом кинувся до машини посіпак Вандергольдових, знайшов у багажнику вірьовку і прибіг до товариша тієї миті, коли з Преміором було все скінчено. Негідника зв’язали, наче ковбасу; наклали пута й на Гране. Бурлака тільки тут помітив, що обличчя у товариша скривавлене.

— Тебе поранено! Це його робота?

В’юн посміхнувся.

— Ні, це мене ягоди так прикрасили. Я впав носом просто в терник. Хіба од цього помреш? Як ти гадаєш, варена ковбаса? — І В’юн ногою штурхнув зв’язаного Преміора.

Все сталося так, як і гадав В’юн. Удавши з себе забитого, він був певен, що відверне увагу Преміора, а Бурлака тим часом розправиться спершу з Гране, а потім і з рудим поплічником Вандергольда. Минуло кілька хвилин, Гране та Преміор опритомніли.

— Пане Преміоре, — промовив В’юн, — ви наш в’язень, і присягаюся, що втрачу своє прізвисько, коли через десять хвилин не почую од вас, де зараз перебуває винахідник Клеман Лотер, жертва вашого хазяїна!

Преміор холодно і зневажливо поглянув на В’юна. Він злісно посміхнувся.

— Рано радієте, любі. За мною поспішають жандарми з Орея. Вони будуть тут за чверть години. Ви скінчите своє життя на каторзі або на шибениці, якщо насмілитесь хоч пальцем нас торкнутися.

ПАСТКА

— Я раджу вам звільнити нас, пане В’юне, — вів далі Преміор.

Така зухвалість розлютила В’юна. Однак Преміор виказав йому важливу новину. Треба щось робити. В’юн почав гарячково роздумувати, як виплутатися з такої халепи.

Насправді в розпорядженні друзів лишалося більше ніж чверть години. Залишивши Пентьєвр-пляж, Преміор прибув у Плугарнель і дізнався, що В’юн та Бурлака приїхали ранком того ж дня і що їхня жовта спортивна машина стоїть в гаражі біля дороги на Карнак. Гараж виявився порожнім, але хтось бачив, як машина вирушила в напрямку Трініте. Преміор помчав слідом за втікачами. Зупинившись на мосту Керіспер, він дізнався від охорони, що злочинці каналу не переїздили. Преміор розвернув машину і помчав у Карнак. Якийсь турист бачив жовту машину біля долини. Дорога закінчувалася глухим кутом. Преміор подзвонив із кав’ярні в жандармерію Орея. Комісар пообіцяв прибути за годину. За цей час Вандергольдові помічники мусили знайти і знищити П’єро та його друзів, як і наказав їхній хазяїн. Для певності Преміор попросив кав’ярника провести комісара і його загін у долину дольменів.

Отже, до приїзду жандармів з Орея лишалося насправді три чверті години. Розлютований зухвалим тоном Преміора, В’юн погрозливо заявив, що не боїться жандармів. Навпаки, він викриє Преміора як винуватця катастрофи Порт-Мореля, убивцю поліцейського комісара Отена і викрадача відомого вченого Клемана Лотера.

— А хто вам повірить, юначе? Які у вас докази? Ви волоцюги, у вас нема грошей, нема впливових друзів і зв’язків, і ви насмілюєтесь погрожувати другові нафтового короля! Годі балакати, наївний парубче, розв’яжіть мене скоріше…

— Хай він не морочить тобі голову, В’юне! Ти тільки час марнуєш із цим типом. Сказано, не слухайте, кури, рудої куми, бо в біду вскочите. Чи не краще віднести цю зв’язану ковбасу в якесь надійне місце? А то він заважатиме панові Гране балакати з нами.

В’юн обернувся до Гране:

— Кажи, де зараз Клеман Лотер? Я обіцяю, що… — Але тут мову перейняв Преміор. Тихо, з погрозою в голосі, він сказав:

— Гране, сподіваюсь, ви не забули, що для друзів з занадто довгим язиком у нас завжди знайдеться куля. Подумайте, перш ніж говорити…

— Щоб уполювати дичину, треба примусити замовкнути собак, — незворушно промовив Бурлака. Він відчинив багажник Преміорової машини, витяг полотняний мішок і витрусив його. Звідти посипалися пуделки з гримом, фарби, фальшиві бороди і перуки.

— Що за чортівня! Ці пани, виявляється, комедіанти! — вигукнув глузливо В’юн.

Преміор нічого не відповів. Ці речі він завжди тримав при собі, коли виконував доручення Вандергольда.

Бурлака взяв серветку і спритно заткнув рота Преміорові. Потім накинув йому на голову мішок, зав’язав і відніс далеко від машини.

— Тепер ми можемо спокійно побалакати, пане Гране, — сказав здоровань, ніби нічого і не сталося.

Начальникові охорони бракувало хоробрості Преміора — він зі страху клацав зубами.

— Помилуйте, панове! Розв’яжіть мене, і я врятую вас од жандармів.

— Розв’яжи його, Бурлако!

— Треба бути дурнем, щоб випустити лиса з клітки, — відповів хитрий селянин.

— Нас двоє, та ми ще й озброєні, а ти, ведмедю, чогось боїшся…

— Надумав ведмідь меду поїсти, та бджоли покусали, — відповів Бурлака.

— Та кинь к бісу свої приповідки! — розсердився В’юн.. — Ти забув, що у нас зовсім немає часу. За десять хвилин сюди приїдуть жандарми. Кудою вони їхатимуть: з Плугарнеля чи з Ла-Трініте? — запитав В’юн, обернувшись до Гране.

— Через Плугарнель. Це найкоротший шлях… Розв’яжіть мене, і я вас врятую.

— Зараз же розв’яжи його, Бурлаче, — наказав В’юн.

Стиха лаючись, здоровань неохоче послухався товариша.

МІСТ КЕРІСПЕР

Бригадир ле Мулек, що охороняв міст Керіспер, був життєрадісною людиною. Він любив добре випити і міг видудлити неймовірну кількість сидру. Його напарник, жандарм Мартіні, родом із Корсіки, худий і сухий, наче жердина, не пив нічого, крім зельтерської води, бо хворів на печінку. Не лише це відрізняло корсіканця від бретонця. Ле Мулек бачив усе в рожевому світлі, Мартіні — в чорному; перший палко кохав Бретань, другий терпіти її не міг. Єдине, що їх зближувало, це що і той, і той були невиправні балакуни. Вони сперечалися між собою весь час, не слухаючи одне одного і не звертаючи уваги на слова співрозмовника.

Бригадир сидів на стільцях край дороги. Стільці довелося позичити в сусідній кав’ярні, а заодно прихопити півдюжини пляшок із сидром, який бригадир попивав, сперечаючись із Мартіні про вартості Бретані та Корсіки. Хоч ле Мулек і в вічі ніколи не бачив Корсіки, це не завадило йому гудити той край.

Нічна темрява давно вже сховала поля й села. Ось уже кілька годин жодна машина не проїздила через міст. Комісар жандармерії Орея подзвонив бригадирові і наказав добре пильнувати міст.

Зненацька почувся схвильований голос бретонця.

— Гей, Мартіні! Ліворуч світло!

Справді, дорогою з Карнака повільно рухалися дві машини: великий чорний лімузин з жовтою спортивною машиною на буксирі.

— Ого! Це ж те саме авто, що проїхало годину тому. Ще питали нас, чи не бачили ми жовтого авто з цими бідолахами, — вигукнув бригадир.

— З бандитами, хочете сказати, — ущипливо мовив Мартіні. — В кожному разі їх злапано.

Машини повільно подолали узвіз і зупинилися перед купою стільців, що перетнули в’їзд на місток. Світло фар сліпило жандармів, всередині ж чорної машини було темно. За кермом сидів Гране, а поруч — міцний, огрядний чоловік із розкішною чорною бородою.

— Чудово! Ви схопили цих злочинців! — радісно вигукнув Мартіні.

Гране сидів блідий і здавався дуже схвильований. На відповідь він якось нерішуче промовив:

— Так, їх було троє…

— Ми вже все знаємо, нам зателефоновано з Орея: хлопець-утікач із Пентьєвра — якийсь П’єро Ланкрі, далі здоровань на прізвисько Бурлака та ще В’юн.

— Що ж, катюзі по заслузі, — промовив Мартіні. — Вам пощастило взяти їх живцем?

— Ні, — відповів Гране. — В’юна вбито. Нам було б скрутно, коли б не оцей пан. Він живе на дачі в Карнаці і допоміг нам. Завдяки йому ми схопили всіх. Не обійшлося, правда, без жертв…

— Ваш друг лишився в долині?

— М-м-м… так, пан Преміор лишився в Карнаці з двома в’язнями, — охоче відповів бородатий турист. Він був не такий стурбований, як Гране, і залюбки розповів про події в долині. — За чверть години прибули жандарми з Орея і схопили всіх розбишак. Ми супроводжуємо оце в Орей машину злочинців, а також тіло вбитого, — додав турист, трохи хвилюючись.

— Як! Тут у вас труп? — вигукнув бригадир.

— Його застрелив із револьвера пан Преміор, — пояснив турист. — Він змушений був захищатися. Тіло ми поклали позаду.

Жандарми відчинили дверцята лімузина. На задньому сидінні, загорнутий в ковдру, лежав В’юн. Мартіні відгорнув ковдру і побачив бліде обличчя покійника з кривавою раною на скроні.

— Закрий його, Мартіні! — попросив бригадир. — Я не люблю покійників. Іди звільни проїзд, хай ці пани швидше їдуть на Орей.

— А огляд машини? — заперечив уперто Мартіні.

— Я її сам огляну, — кинув бригадир.

В той час як корсіканець відсував стільці, ле Мулек зазирнув всередину у перегонову машину і відімкнув багажник, де в безладді лежали якісь пакунки та всякий мотлох.

— Не ображайтесь, панове, я тільки виконую наказ, — промовив зніяковіло бригадир, повертаючись до пасажирів. — Нарешті вже піймано останнього втікача з Пентьєвра. Дорога вільна, ви можете їхати, панове.

Гране сидів пополотнілий, і його чорні бурці та вуса ще більше підкреслювали неприродну блідість обличчя. Незважаючи на слова ле Мулека, Гране непорушно сидів, поклавши руки на кермо.

— Ну, пане-брате Гране, поспішімо, — люб’язно, але твердо сказав бородатий мандрівник. — На мене чекають жінка й діти. Я хочу вчасно повернутися в Карнак.

Гране здригнувся, наче людина, що раптово прокинулась. Здавалось, одну мить він хотів щось сказати бригадирові, але потім роздумав, і машинарушила.

— Ви можете їхати швидше, нехай лишень пан пересяде в спортивну, — запропонував ле Мулек.

— Я, на жаль, не вмію керувати, — промовив мандрівник.

Машини проїхали міст і зникли в нічній темряві. Жандарм-корсіканець знову зробив барикаду з стільців.

— Щось Гране сьогодні в злому гуморі, — зауважив Мартіні.

— Ще б пак! Не дуже весело возити трупи.

— А от у мене двоюрідний брат працює в поховальному бюро, і, скажу по щирості, я ніде ще не бачив веселішої людини, — докинув корсіканець.

— Не може такого бути, це просто неможливо! — уперто заперечив бретонець.

Між ними знову розпочалася довга суперечка про принади життя, смерть та поховальні бюро. Вона так розхвилювала ле Мулека, що він розбудив кав’ярника і замовив ще кілька пляшок вина. Скоро служник задрімав, як його знову розбудили шум і голоси. До моста прийшли капітан орейської жандармерії та Преміор.

ТАЄМНИЧЕ ЗНИКНЕННЯ

Преміор був блідий, руки у нього тремтіли. Вірного лакея нафтового короля душила лють. Жандармський капітан пояснив, що вони прийшли з Плугарнеля. Місцева охорона не помітила нічого підозрілого. Троє бандитів мусили проїхати тільки через цей міст. Втікачі мали машину і, можливо, захопили й другу.

— Та, кажу вам, у них тепер дві машини! — мало не простогнав Преміор.

…Лежачи зв’язаний серед скель, Преміор відчув, як в серце закрадається тривожна підозра. Минав час. Йому здалося, ніби неподалік пролунали приглушені постріли. “Вони вбили Гране”, — подумав Преміор.

Його пойняв жах. Він з острахом прислухався, чи не чути кроків. Ось зараз Бурлака та В’юн підійдуть до нього, наставлять револьвера до скроні і заб’ють, мов собаку.

Преміор затрусився, наче в пропасниці. Холодний липкий піт зросив йому обличчя. Коли б цю мить друзі П’єро запитали, де знаходиться Клеман Лотер, він розповів би про все. І про те, що секрет лотариту ще не розкрито, хоч вони й поперевертали все в кімнаті Лотеровій. Щоб врятувати свою шкуру, він ладен був виказати всі таємниці свого хазяїна.

Преміор був справді хороброю людиною і під час громадянської війни в Сибіру та на Уралі не раз байдуже дивився смерті у вічі. Але зараз його жахала думка про загин. Він нічого не чув і не бачив, не міг покликати на допомогу, не міг ворухнутись. Чекання ставало нестерпною мукою.

Преміоров: здалося, що минули віки. Впійманий старий лис звернувся з палкою молитвою до казанської божої матері, лурдської святої діви, обіцяв поставити свічку святій Терезі за своє чудесне спасіння.

І в цю хвилину Преміор почув кроки. Одчайдушним зусиллям він спробував розірвати пута, але, зрозумівши, що це річ неможлива, заціпенів і став чекати смерті. Кроки чомусь то наближались, то віддалялися. Сумніву не було: В’юн зараз покінчить і з ним…

Преміор заборсався, наче заєць. Він почув здивований вигук і невиразні голоси. Чиясь рука торкнулася його плеча. Все. Ось вона, смерть! Вандергольдів слуга знепритомнів.

Коли він очуняв, то побачив навколо себе жандармів з Ореля, що приїхали автобусом. До Преміора одразу повернулась упевненість. Мстива радість виповнила його серце.

— Ви зловили принаймні цих трьох злочинців?

Але жандарми і в очі не бачили втікачів…

Преміор і капітан негайно поспішили до моста Керіспер. Розповідь бригадира ле Мулека їх страшенно здивувала. Виявилось, що Гране і якийсь бородатий турист нещодавно переїхали міст двома машинами, везучи тіло В’юна.

Жандармський капітан спробував пояснити, як все сталося:

— Мабуть, отой В’юн розв’язав Гране, Гране вихопив револьвера і застрілив бандита. Бурлака і П’єро втекли. Гране, боячись за своє життя, поїхав по допомогу в орейську жандармерію, забравши вбитого і машину грабіжників.

— Але чому Гране не звільнив мене! — вигукнув схвильовано Преміор. — Як він, йолоп такий, міг мене лишити в цьому чортовому закутку? На ласку цих убивць, чи що? А якщо він поїхав у Карнак по допомогу, то чому не повідомив про це? Ні, я певен, що Гране сам сприяв негідникам…

Капітан розпитав бригадира ле Мулека. Той знову повторив, що в машині були Гране і турист із бородою, а позаду лежав труп. Бурлака та П’єро не могли сховатися, оскільки він перевіряв багажники.

— Однак, — докинув бригадир, — коли ви їх хочете наздогнати, то можете не дуже поспішати. Машини йдуть повільно, бо жовтий “Морель” у них на буксирі. Я гадаю, що зараз вони мусять приїхати в Орей.

Капітан лишив жандармів біля мосту, наказавши їм на світанні оглянути всю місцевість, посадив Преміора в свій чорний “Рено” і помчав до Орея. Але там вони нікого не здибали. Здавалося, ніби дві машини зникли, мов привиди.

Ніч минала повільно. Знесилившись, Преміор уклався спати на канапі у капітана вдома.

Він так захропів, що шибки деренчали.

О сьомій вранці капітан розбудив Преміора: тільки-но повідомлено з жандармерії Понтівї, що знайдено розбиту машину Вандергольда.

ДОРОГА НА ПОНТІВІ

Ніч напнула чорне шатро беззоряного неба. Легенький вітрець, що спочатку приносив приємну прохолоду, ущух, і настала важка передгрозова задуха.

— Ану, давай швидше! — наказала Гране людина з чорною бородою і штовхнула водія кулаком.

Якби бригадир ле Мулек був трохи уважніший, пропускаючи через міст машину Вандергольда з жовтим “Морелем”, то він би побачив, що бородатий турист непомітно тримав під боком у Гране парабелум.

Начальник охорони мовчки натиснув педаль. Маленьке провінційне містечко Орей давно спочивало, коли машина проїхала його і вихопилася на дорогу до Понтіві. Навкруги панував спокій. Ледь чутне гудіння мотора зливалося з пронизливим сюрчанням коників.

Машина проїхала ще кілометрів із п’ятнадцять. Тоді бородатий пасажир сказав Гране:

— Зупинись на хвилину, я заміню тебе.

Машина стишила хід, але раптом Гране замість гальмувати крутонув кермо, і чорний лімузин ударився радіатором об дерево. Дверцята відчинилися навстіж, чорнобородий вилетів із кабіни, випустивши з рук зброю.

Хвилина була щаслива. Начальник охорони Вандергольда блискавично вистрибнув з машини і зник в нічній темряві.

Пасажир одразу ж прудко схопився на ноги і, як був, без зброї, кинувся слідом за Гране. Але в темряві годі було шукати втікача.

Тоді він повернувся до машини. Схопившись за бороду, рвучким рухом зірвав її, Бороду було причеплено! Таємничий турист виявився Бурлакою, який вдало скористався зі знайденого у Преміора реквізиту. Потім голосно покликав:

— Гей, друже, ти ще живий?

На відповідь він почув знайомий насмішкуватий голос:

— Я мертвий лише для жандармів. Чи не так, любий Гране? А ви, виявляється, поганенько управляєтесь із машиною…

— Щось я дуже боюся, що Гране не відповість тобі, — глузливо відповів Бурлака. — Він накивав п’ятами…

Зачувши це, В’юн, немов обпечений, вискочив з машини. Його друг скрушно стояв біля покаліченого радіатора. Одна фара ще світила. Обличчя В’юнові густо вкривала мертвотно-зелена фарба, що надавала йому вигляду мерця.

— Ех, ти! Як ти міг проґавити такого мерзотника! Тепер він зчинить тривогу. А де ж ми зараз?

— Неподалеку Понтівї.

— Довго ж ти чекав нагоди, щоб зупинити машину і пересісти в наш “Морель”! Ми б тоді відвезли Гране в надійне місце. А тепер шукай вітру в полі. Я ж тобі кілька разів пояснював свій план. Чому ти не послухав мене?

— Я думав, що їхати з Гране для нас буде безпечніше. Ти здорово вдавав із себе мерця! Та коли вважав, що я запізнився, чому ж про це сам не сказав?…

— Ну, годі про це. Ходімо побачимо, як почуває себе П’єро.

Насправді В’юн, загорнутий у теплу ковдру, одразу ж заснув у машині, як тільки вони переїхали міст. Лише струс від удару машини об дерево розбудив вигадливого парижанина. Друзі поклали хлопця між двома пакунками, що надійно сховали його від сторонніх очей. П’єро лежав блідий і нерухомий. Невже помер? Чи, може, задихнувся?.. Але коли В’юн нахилився над тілом, то почув слабке дихання.

Бурлака переніс хлопця на заднє сидіння спортивної машини.

— Ну? Що тепер будемо робити? — запитав він В’юна.

Парижанин в цей час уважно вивчав карту, що її знайшов у Преміора.

— Ми поїдемо в Ренн, а потім прямо до Ле-Мана. Чи, може, нам знадобиться їхня машина?

— Боюся, що ні.

— Тоді на біса вона нам здалася; тільки нас затримає. Залишимо тут оцю мільярдерську чортопхайку і накиваємо п’ятами.

— Мабуть, знову щось надумав? — запитав Бурлака. — Правду кажуть: хоч малий горщик, та мед смачний.

Здоровань із ніжністю поглянув на хитрого парижанина — без нього хіба вони вислизнули б із пастки біля Карнака?

— Не поспішай, ще встигнеш дізнатися. Краще риштуй в дорогу нашу стару карету.

Бурлака відв’язав линву від “Мореля”, В’юн поскладав речі.

…Коли настав день, машина з месниками Клемана Лотера вже проминула Ле-Ман і мчала орлеанською дорогою.

НАБРИДЛІ СТРАВИ

— Знову цей клятий консервований потрух!

Бурлака розлючено відсунув свою тарілку.

— Не лякайся, опісля ще одержиш салат. Дуже поживно, та й зуби заразом почистиш, — глузував В’юн.

— Знову салат! Збожеволіти можна. Як звичайно, давній і гіркий, немов хрін, та ще й без олії. Забули ж її купити в Орлеані… Вже краще б я став за кухаря і постачальника, а то таким пайком В’юн нас усіх зведе з світу. Коли ми нарешті заберемося звідси?

— Побачимо. Заспокойся, Бурлаче, — втрутився П’єро.

Розмова ця відбувалася у вітальні замка Крилатого Змія. Крізь щілини зачинених віконниць лилося проміння серпневого сонця. Вже минув тиждень, як троє друзів глупої ночі над’їхали до маєтку Лотера, виключивши з обережності фари. З того часу вони стереглися. Вдень спочивали, а ввечері прокидалися і всю ніч пильнували в парку або ж збиралися в освітленій ліхтарем кімнаті без вікон, щоб жодного променя не було видно знадвору.

Захований в лісах Морвана, похмурий і відлюдний замок став для втікачів надійною схованкою. Здоров’я П’єро вимагало кількаденного відпочинку, і це викликало неабиякі труднощі, бо з харчами ставало сутужно, а купувати щось у селищі було небезпечно. Правда, В’юн добув в Орлеані овочі, вино й консерви. Вночі В’юн йшов “шукати” овочі на забур’янений город. Він приносив лише перестиглий салат і маленьку ще зелену моркву.

Окрім кількох бляшанок з лангустами та зеленим горошком, що їх з’їли в перші ж дні, друзі харчувалися самою солониною і консервованим потрухом. Така одноманітність— потрух на сніданок і вечерю, солонина в обід опівночі— доводили до нестями сумирного Бурлаку, що був ладен тельбушити кухаря і винахідника консервів. В мішку знайшли трохи квасолі, але масла й сала не було, і тому її не варили і не смажили. До того ж дим із комина міг привернути увагу лісорубів і пастухів.

П’єро поволі набирався сили. Відважний хлопчина страшенно змарнів у в’язниці і в замку Монбіжу. Після кількох днів пропасниці і сонливості, протягом яких він майже нічого не їв, П’єро став почувати себе краще.

Тепер щоночі він прогулювався з своїми друзями.

З кожним днем племінник Клемана Лотера міцнів.

— Годі нам тут відсиджуватись! — гримнув якось Бурлака, стукаючи кулаком об стіл. — Не буде дичини, коли мисливський собака в будці! Хай навіть я їв би той клятий потрух в білому вині і взагалі всяку всячину, все одно це не врятувало б Клемана Лотера.

— Бурлака має слушність, — сказав П’єро. — Я вже почуваю себе цілком здоровим. Тепер ми можемо вирушити на допомогу дядькові.

— Але де його шукати, твого дядька? — запитав В’юн. — Я вже більше тижня про це думаю. Наше перше завдання — знайти, де його зараз тримають. Пропоную, друзі, виїхати післязавтра ранесенько. Поїду я, П’єро і ти, Бурлаче, зостанетесь тут. Я знайду в Парижі професора Шульца і разом з ним вирушу до Вернона. Спробуємо загнати цю гадюку Гране десь у глухий кут, і, запевняю вас, він заговорить. Це ж мерзотник, я бачив, як його трусило біля Карнака. Ех! Коли б тієї ночі ми мали час його допитати, я присягаюсь, що… Мову перейняв П’єро:

— Не забуваймо, що професор Шульц іноземець, і для нього небезпечно нам допомагати. І даремно ти вважаєш, що я й досі хворий. Вже три дні я почуваю себе дуже добре… Поїдемо всі разом!

— Гм! Що ти мелеш? Чи ти забув, що від часу втечі з в’язниці Пентьєвра вся поліція Франції знає твої прикмети? Ти хочеш знову повернутися туди, і цього разу аж на сім років!..

В’юн помилявся. Преміор не хотів скористатися з допомоги жандармерії Орея, а тим більше всієї французької поліції, щоб розшукати П’єро. Якщо трьох прихильників Клемана Лотера буде ув’язнено, вони можуть зчинити небажаний скандал. Преміор хотів не передати Вандергольдових ворогів до рук закону, а вбити їх. І він взявся до діла сам.

“В ІВАНА ВЕЛИКОГО”

Коли говорять про бандитів або гангстерів, дехто відразу уявляє таємничу зустріч в якомусь відлюдному закапелку брудного ресторану чи крамниці блідих, погано одягнених суб’єктів у хмарах тютюнового диму…

Насправді об’єднання найбільших, найвпливовіших грабіжників і розбійників зовсім не такі. Ви побачили б поважних панів у сурдутах, з золотими годинниками, що незворушно обмірковують страхітливі злочини, сидячи при гральному столі або за склянкою кави. Чепурні люди, власники розкішних автомашин виявлялися торгівцями заборонених алкогольних напоїв або наркотиків, і на совісті їх були сотні жертв.

Саме при гральному столі під час благодійної лотереї в одному з палаців молодий нафтовик Вандергольд п’ятдесят років тому запропонував банкірові Уестермейкові свої послуги. Вони почали боротися проти дрібних нафтових компаній і в цій боротьбі не гребували нічим: підпалювали нафтові вежі, пускали під укіс поїзди з цистернами, чинили замахи на нафторозвідників.

Одного вечора біля дверей відомого в Парижі російського ресторану “В Івана Великого” вишикувалося багато машин. Рестораном, чи, власне, кабаре, володів колишній російський князь Водоп’янов. Революція викинула його геть за межі батьківщини, і царський достойник став звичайнісіньким шинкарем. Ресторан здобув популярність серед грошовитих буржуа своєю кухнею й циганським оркестром і тривалий час збирав під своїм крильцем доволі розмаїтий натовп, що серед нього визначався білоемігрантський непотріб.

З часу кризи завсідників трохи поменшало, але поміж ділків, міжнародних аферистів і політичних діячів ресторан все ж мав успіх. Тисячі брудних кримінальних справ вирішено в його кабінетах. Саме тут 1929 року народилася таємна змовницька організація “Торгпром”, що мала на меті організувати широкий саботаж і диверсії на радянських підприємствах.

Цього серпневого вечора, в день народження останньої російської імператриці, десятеро пристойно вдягнених і зовні коректних незнайомців сиділо в окремому кабінеті, прикрашеному старовинними килимами і древніми іконами. Вони розмовляли то французькою, то російською мовами, пили за “єдину й неподільну” Росію горілку й закусували російськими стравами.

— Ви з усього задоволені, панове? — Колишній князь догідливо зігнувся, чекаючи наказу.

— Дякуємо, ми задоволені. Зачини двері до кімнати і прослідкуй, щоб ніхто сюди не ввійшов. У нас буде серйозна розмова.

Людина в накрохмаленій манишці, що звернулася з цими словами до хазяїна ресторану, був Преміор. Коли оперетковий князь зачинив за собою двері, Вандергольдів служник обернувся до своїх співрозмовників.

— Мене цікавить, панове, що ви вже зробили.

— Дичину вистежено, — відповів молодий чоловік, котрого всі звали Володимир Любов. Він був сином врангелівського офіцера і говорив по-французьки з німецькою вимовою, бо тривалий час навчався у розвідницькій школі в Берліні. Любов мав ріденьке волосся, зачесане на проділ, носив пенсне і весь час хитро посміхався, показуючи рідкі зуби.

— Так, я фистежиф дичину. Дякуючи Сержу, фін їх помітиф усіх в цьому замку Крилатого Змія. Вони прогулюються фночі.

Серж був один з агентів Любова і, як людина зовсім нікчемна, не мав честі сидіти в колі своїх шефів. Любов надіслав його в Морван упевнитися, що П’єро з друзями ховаються в замку.

Преміор випив чарку горілки, мовчки з’їв бутерброд із кав’яром і скибочкою цитрини.

— Панове, — почав він, — становище дуже скрутне. Я не вдаватимуся в подробиці, але тільки скажу, що отой хлопець і його друзі, Бурлака та В’юн, приховують таємницю, яка може справді одним ударом знищити могутність Вандергольда, а заразом змінити і нашу долю. Ми мусимо знешкодити цю наволоч, знищити їх, отак!

Преміор кинув на підлогу порожню чарку і розтрощив її ударом закаблука.

— Замок Крилатого Змія я знаю, — запевнив Мачухін, невиразний тип із чорними вусиками і моноклем. — Я очолював групу, що шукала там, вже не пригадую, якусь формулу… Так от, я там натрапив на цікаву річ. Отой божевільний старий Лотер тримав у льоху багато вибухівки. Невеличка іскра — і бувайте здорові! Одразу троє шпаків злітають в повітря. Назавжди… Чудова пригода!

— І чудовий заголовок на першу сторінку, — підхопив низенький товстун Розенвайн. Він працював у великій вечірній газеті. — Справді, яка сенсація! “Вибух у замку Крилатого Змія. Серед жертв — небіж винахідника Клемана Лотера. Є підозра, що він був зв’язаний з терористами. Безперечно, катастрофа виникла внаслідок цього”. Найближчими днями я виїду в Віші і буду першим із репортерів на місці майбутньої пригоди.

— То справді відлюдний край, — вів далі Мачухін. — Ми можемо напасти з кулеметами, однаково ніхто не почує. Ну, а динаміт— така штукенція, що знищить всі сліди.

Незнайомець із зображенням черепа в петлиці підтримав його.

— Нам нічого боятися. Новий поліцейський комісар Отена — один із кращих моїх друзів…

— Зараз, панове, північ. — Преміор підняв угору свою склянку. — Завтра, о цій порі, ми скрутимо в’язи Крилатому Змію. За успіх!

ЗАГАДКОВА КАРТА

— Тепер ти переконався, що варений салат смачніший? — запитав Бурлака.

Цього вечора він сам приготував їжу для своїх друзів, бо В’юн збирався до від’їзду.

— Кожен має свій смак, — огризнувся В’юн. — Я, приміром, більше полюбляю сирий салат.

— І консервовані тельбухи, — відповів насмішкувато Бурлака.

Вечірнє сонце заглядало крізь щілини віконниць і ласкаво освітлювало велику вітальню, і в його промінні весело танцювали золоті порошинки. У старому занедбаному парку щебетало птаство. Бурлака не сидів згорнувши руки. Паркет у кімнаті аж сяяв. На столі вченого перед великим каміном панував суворий порядок. Все було вичищено, вимито і поставлено на місце: реторти, пробірки й прилади наче чекали на свого хазяїна, що от-от мав прийти і сісти до роботи.

В’юн уже давно поглядав на статую Крилатого Змія, на яку ліг сонячний парус.

— Не знаю, який з тебе кухар, а от хазяйнуєш ти вкрай погано. Подиви, скільки пилу на оцій потворі!

— Сам ти потвора! — сердито вигукнув Бурлака.

П’єро мусив утрутитися в сварку.

— Замість того щоб сперечатися, ви краще б вивчили карту.

— Нехай сам готується, — буркнув Бурлака, — я зайнятий по вуха.

Здоровань заходився прибирати на обідньому столі. Наспівуючи крізь зуби пісеньку, В’юн приніс із гаража кілька карт. П’єро здивувався:

— Навіщо нам стільки? Досить карти з околицями Руана. Але де ти їх узяв? У нас, здається, їх не було.

— Більшість із них — подарунок на згадку від вельмишановного і люб’язного пана Преміора. Я їх поцупив з його машини того дня, коли Гране так неввічливо залишив наше товариство. Та тут всі куточки Франції! Дивись, ось Лазурове узбережжя. Мабуть, добре там зараз, на Лазуровому узбережжі.

В’юн розгорнув карту.

— Дивись, ось Ніцца, Канни і Монако, місто, де грають в рулетку. А ось Грас, де виробляють парфуми. Тут проходить Тур-де-Франс, через Ніццу — Дінь на Париж… Дивись, яка смішна назва краю — Ле-Пуа!..

— Ти помиляєшся, це не назва краю.

П’єро кинув погляд на карту. В тому кутку, де водив пальцем В’юн, одне селище обведено синім олівцем.

— Це ти зробив кружечок на карті? — спитав він у В’юна.

— Я нічого не креслив.

— Покажи-но інші карти!

П’єро розгорнув одну по одній всі карти і почав їх уважно вивчати. Справді, червоним чорнилом було позначено дорогу, що починалася від замка Монбіжу, зміїлася крізь усю Францію і закінчувалася селищем, обведеним синім олівцем, що звалося Бедежюн. На звороті ледь помітно написано: “Від’їзд із Мнбж. 29. VII, в 4 г. р. Париж 6 г. Неве́р 10 г. Снід. Руані. Вала́нс 16 або 17 годин (???). У к. р. діст. 21 г. Обережно в Бед. Н. вигр. прин. 1 г. д. пр. д. неб. вночі. Я. нем., заноч. Сіст., але постаратися ун. Повернення Мнбж. не пізніше 1 ранком”.

— Слухай, Бурлаче, допоможи розібрати цю ляпанину!

— Нема в мене часу на такі дурниці. Я зараз витиратиму порох із статуї, — сердито відповів Бурлака.

Він приставив драбину і заходився витирати вогкою ганчіркою базальтову статую.

Напис на карті схвилював П’єро.

— В’юне, якщо я не помилився, тут написано: “Від’їзд із Монбіжу 29 липня о 4 годині. Сніданок в Руані. Прибуття до Валанса о 16 або 17 годині. У кожному разі дістатися о 21 годині. В Бедежюні обережно. Треба вигадати хоч одну годину на повернення, вночі дуже небезпечно. Якщо неможливо — заночувати в Сістербні, але постаратися цього уникнути. Повернення в Монбіжу не пізніше 1 серпня, вранці”.

— Ну, так, — спокійно погодився В’юн. — Це, мабуть, маршрут мандрівки, що зробив Вандергольд. Старий шкарбун щось дуже любить мандрувати…

— Ні, ти помиляєшся! Маршрут перетинає майже всю країну, і все це упродовж одного лише дня. Щонайменше тисяча кілометрів і з якою божевільною швидкістю! Я впевнений, що тут річ не тільки в прогулянці. Візьмімо путівник і спробуймо дізнатися, чим уславився цей Бедежюн.

В’юн одшукав сторінку і прочитав уголос:

— “Бедежюн, за дев’ять кілометрів од Діня, на відлюдному плато. Відомо, що Нижні Альпи страшенно швидко безлюдніють. Бедежюн — селище, залишене мешканцями ось уже шістдесят років. Приваблива з погляду архітектури стара зруйнована церква. Шляхом не проїхати ні машиною, ані велосипедом. За шість кілометів — Шоден. Звідти мулами гірською стежкою можна дістатися Баррема”.

— І ти гадаєш, що “Крісло на колесах” перетнув би усю Францію, щоб побачити зруйноване селище? Не може цього бути! Пригадай, яка подія трапилася 29 липня.

— Зараз, почекай… 29 липня, — В’юн замислився. — Ага, це…

— Гаразд, я тобі допоможу. В цей день суд Вернона виніс вирок і кинув мене у виправну тюрму. Перед цим я пробрався в замок Вандергольда і виявив, де ув’язнено Клемана Лотера. Вандергольдові слуги поклали з обережності перевезти мого дядька в інше місце. Напевне, вони заховали його в тій пустці у Нижніх Альпах! Він, мабуть, і зараз там.

В’юн аж підскочив.

— І ти спокійно це кажеш! Гей, Бурлаче, тут стало відомо, де зараз дядько нашого П’єро! Тепер ми його врятуємо!

— Що ти? Невже! — Здоровань так рвучко обернувся, що драбина захиталася.

— Бережись, а то гепнешся додолу!

В’юн кинувся підтримати товариша. Та було пізно. Бурлака полетів сторчма, але останньої миті встиг схопитися за Крилатого Змія. І тоді сталося незвичайне. Щось клацнуло. Статуя похитнулася і, здавалося, от-от мала впасти. В’юн раптом здивовано скрикнув. У чорному мармуровому п’єдесталі відчинилася ляда, а за нею глибоко униз вели кручені сходи, гублячись у темряві.

— Підземелля! — скрикнув П’єро. — Цей потаємний вихід, можливо, приведе нас до схованки, де мій дядько зберігає секрет лотариту!

ТАЄМНИЦЯ КРИЛАТОГО ЗМІЯ

10 квітня 1871 року Паризька Комуна перемогла. Того ж дня в поліцію з’явилася людина з похмурим обличчям, одягнена в сурдут з високим коміром. Комісаром тоді був славний комунар Рігб, чиє ім’я викликало лють у версальців.

— Я хотів би одержати паспорт, — заявив чоловік у сурдуті. — Моє прізвище Ікер.

Начальник паспортного бюро Шарль Рієль поставив кілька запитань незнайомцеві. Той почав заникуватися. Тоді його відвели до Ріго, що впізнав Жекера. Банкір Жекер був один із паліїв кривавої війни в Мексіці, що принесла йому мільйони. Ріго наказав залакувати “Мексіканця” у в’язницю Ла-Рокет. Там Жекер перебував аж до холодного і дощового ранку 26 травня 1871 року.

Революційний Париж задихався наі барикадах. Весь тиждень лилася кров мужніх комунарів, і недаремно він увійшов в історію під назвою “Кривавий”. Версальці вдерлися в Париж, розстрілюючи тисячі чоловіків, жінок і дітей. Ось уже два дні тіло Рауля Ріго лежало на барикаді біля Пантеону. Ранком 26 травня на східцях Пантеону версальці забили Мільєра. Два дні без суду і слідства в Люксембурзькому саду карали повстанців. У казармі Лобб версальці вчинили справжню різню, і людська кров струмками бігла до Сени. Париж охопило полум’я пожеж.

Того ж ранку п’ятеро комунарів надійшли до дверей в’язниці Ла-Рокет і наказали видати Жекера, щоб виконати вирок революційного трибуналу.

— Сумна новина для бідолашного Жекера, — сказав комендант в’язниці Франсуа, — Ще вчора він пропонував мені мільйон, щоб я допоміг йому втекти.

Жекер незворушно зустрів гостей. Цей гравець знав, що програв, а тому мусив платити борг. Командир загону комунар Клав’є допитав банкіра.

. — Я втратив усе своє багатство, — відповів Жекер. — Я заборгував мільйони своїм кредиторам. Паспорт був мені потрібен, щоб виїхати в Мексіку і розпочати там нове життя.

— Тоді як же ви могли обіцяти Франсуа мільйон за втечу? — запитав Клав’є.

— Він бреше. Я банкрут, у мене зараз нічого немає. Як же я міг пообіцяти мільйон? Це все наклепи моїх ворогів, мене даремно звинувачують…

Клав’є облишив допит. Шестеро чоловік вийшло з в’язниці. Жекер спокійно простував попереду. Прийшовши на вулицю Пуебло, солдати зупинилися. Жекер мовчки спустився у рів, і його було розстріляно.

Після смерті банкіра пішов поголос, що Жекер сховав у своєму замкові Крилатого Змія, серед лісів Морвана, незліченні скарби. Розповідали також, що один банкір, Жекерів суперник, який твердо вірив в існування скарбу, підіслав свого агента до Жекера з порадою звернутися до префектури поліції Комуни за паспортом. Як ми вже знаємо, це коштувало останньому життя.

Після Жекерової смерті Крилатий Змій тривалий час не мав хазяїв. Лісоруби й пастухи, що проходили поблизу замка, розповідали потім, що там повно нечистої сили, у вікнах горить світло і блукають таємничі тіні. Насправді, це не була гра фантазії у селян. Хитрий суперник Жекера пробував відшукати сховані скарби. В підземеллі знайдено старовинний фундамент абатства Серпемо́н, на руїнах якого Жекер і збудував свій замок.

Через деякий час суперник Жекера помер. Минали роки, ущухли балачки про міфічні скарби: смерть один по одному забирала з собою тих, хто знав таємницю Жекерову. Молоде покоління ділків не цікавилося такими романтичними історіями, а звертало більшу увагу на каучукові плантації Індокитаю, маслинову олію Тунісу, вина Алжіру й цінні гатунки дерева з Конго.

П’єро, Бурлака та В’юн, звичайно, не знали того всього. Навіть Клеман Лотер, оселившись у замку 1910 року, спочатку нічого не чув про таємничий Жекерів скарб.

— Оце-то штука! — вигукнув В’юн, нахилившись над лядою. — Куди ж ведуть ці сходи? Може, там винний льох, і ми знайдемо пляшки доброго давнього вина?

Але перш ніж спуститися вниз, В’юн уважно вивчив дію секретного механізму. Налігши на базальтове чудисько, можна було легко нахилити його вбік. Зсередини ляда зачинялася статуєю за допомогою іржавих ланцюгів і блоків. З темного отвору віяло холодне і вогке повітря.

— Запалимо ліхтарі і дослідимо, що там усередині!

Була ніч, і світло, що просотувалося крізь щілини віконниць, помітили люди, що ховалися в чагарнику біля замка.

— Пташка в сільці! — промовив чоловік з біноклем. — Опівночі ми підемо по здобич.

То був Преміор.

ЖЕКЕРОВІ СКАРБИ

П’єро перший поліз у ляду, а за ним слідом Бурлака та В’юн. Троє друзів рушили залізними сходами.

З підземелля тхнуло пусткою, вогким каменем і цвіллю. За кілька метрів почалися кам’яні східці. Весь колодязь було вирубано просто в скелі.

П’єро мимоволі рахував східці. Він нарахував їх аж триста двадцять вісім, перш ніж відчув під ногами підлогу. Невдовзі друзі опинилися в просторій залі з готичним склепінням і грубими колонами. Ця зала, мабуть, правила за скарбницю монастиреві Серпемон. Уздовж скелястої стіни стояли старезні скрині. Схвильований В’юн підняв віко одної з них. Скриня була порожня. Тоді В’юн почав заглядати в кожну.

— Може, тут і були якісь скарби, але їх вибрано задовго до нас, — засміявся парижанин, відчиняючи восьму скриню, таку саму порожню.

П’єро нахилився й собі. На споді лежало трохи зітлілої соломи. Хлопець лапнув рукою і несподівано намацав щось тверде. Бурлака присвітив літхарем і побачив на долоні у хлопця золоту медаль з зображенням Наполеона III і маленьку, завбільшки з палець, масивну золоту фігурку напівлюдини, напівптаха — невідоме божество стародавніх мексіканців. Лишилося ще дві скрині.

— Е-е! Тут лише самі папери! — розчаровано пробурчав В’юн. — Подивимось, що в останній.

Він підняв віко. І ця також була майже порожня, тільки в одному кутку лежали якісь речі, загорнені в грубу мішковину. Бурлака швидким порухом підняв її. У світлі ліхтаря тьмяно заблищали п’ять чи шість статуеток — дитина, фантастичні істоти, люди з потворними обличчями при зброї і дивні тварини. І всі вони були з щирого золота. Колись, дуже давно, створило їх таємниче плем’я кембайя, що виливало з золота фігури своїх богів. В усій Європі нараховувалося лише кілька таких утворів, що їх пильно охороняли в музеях.

— Ну й шик! — сказав В’юн. — І всі золоті! Та за кожного з цих краснів можна правити купу побрязкачів, а вони знадобляться нам, щоб вирятувати старого!

— Думаю, що краще їх не чіпати. У нас ще є дядькові гроші, їх цілком вистачить на мандрівку до Бедежюна. Продавати такі коштовні речі — значило б згаяти час, та ще й невідомо, чим воно б усе скінчилося. Залишимо тут ці скарби, нам вони зараз ні до чого. Важливіше знайти розрахунки Клемана Лотера.

Друзі знову відчинили скриню з паперами. Густий шар пороху свідчив про те, що її не займано десятиліття. П’єро, не читаючи, перегортав стоси, пожовтілі сторінки, сподіваючись узнати на них руку свого дядька, або ж хімічні формули… Але то були переважно офіційні папери й листи, написані дрібно й нерозбірливо.

П’єро облишив це марне заняття.

— Щоб ці папери проглянути, не вистачить і цілого дня. Краще зробимо так: уночі їдемо в Бедежюн. Я певен, там під наглядом Преміора тримають мого дядька. Якщо ж нас спіткає невдача, ми повернемося сюди і шукатимемо далі.

— А що, П’єро має рацію, — погодився В’юн. — Тільки давайте оглянемо все підземелля.

Тримаючи ліхтар, Бурлака пішов уздовж стіни й помітив низенькі двері, а за ними перехід. Друзі обережно рушили вперед, намацуючи руками стіни й уважно дивлячись на підлогу. Підземний тунель зміївся, і нараз мандрівники відчули, як в обличчя війнув теплий вітрець. Попереду пробивалося бліде місячне світло.

— Ми прийшли до виходу! — вигукнув П’єро.

Їм кортіло подихати свіжим повітрям. Перехід став такий тісний і низький, що довелося рачкувати. Нарешті вони досягли отвору і побачили внизу дорогу, що вела до замка Крилатого Змія. Крутий схил і зарості дикого чагарника утруднювали приступ до потаємного виходу і заступали його.

— Повернемося назад, — запропонував П’єро. — Було б небезпечно спускатися вниз, ми можемо кого-небудь зустріти.

Залишивши позаду довгий, низький коридор, вони знову опинилися під склепінням підземної зали, де стояли скрині, легко відшукали кручені сходи і піднялися нагору. Бурлака став на стілець, натиснув на похилену статую, і ляда зачинилася. П’єро поклав на стіл золоту медаль і маленьку фігурку ацтекського ідола:

— Оце частина скарбів Жекера!

— Що воно за Жекер? — запитав В’юн.

— Мені якось розповідав про нього дядько. Це чоловік, що збудував оцей замок. Вія забагатів на війні в Мексіці, кажуть, що привіз звідти повні скрині золота. Потім його розстріляли комунари…

— Ясно, в тій кімнаті із скринями хтось уже був, — сказав В’юн. — Злодії, безперечно, поцупили скарби.

— Не думаю. Чому ж тоді лишилися золоті статуетки, що їх ми бачили годину тому? Гадаю, що Жекер власноруч перевіз свої коштовності і заховав їх в іншому місці.

Збуджений П’єро знову пішов у підземелля — порпатися в паперах. Була одинадцята година. Бурлака лишив ляду відчиненою.

НІЧНА АТАКА

Бурлака спустився в гараж й оглянув машину. В’юн ще раз вивчив карту, шукаючи найкоротший шлях до селища Бедежюн. Закінчивши огляд, Бурлака повернувся до свого друга і поклав руку йому на плече.

— В кожному разі, В’юне, — почав він, — я гарантую вам усім добрячий обід в першому ж заїзді та яєчню. Кроля під соусом із справжнім салатом… Годі вже тих остогидлих консервів!

…У цей час у лісі Преміор подивився на годинник і промовив до своїх супутників:

— Зараз північ. Час обкладати барліг, ходімо!

Преміор розмовляв російською мовою. Коли б власник ресторану “В Івана Великого” був цієї ночі в морванському лісі, він би з подивом упізнав серед супутників Преміора своїх учорашніх клієнтів. З ним було десять чоловік, і більшість із короткими автоматами, за прикладом своїх американських колег — гангстерів.

Вони обережно просувалися вперед, оточуючи замок. Невдовзі Преміор уже стояв перед масивними дубовими дверима, окутими бляхою. Він добре пам’ятав усі входи й виходи, бо чатував на Клемана Лотера тієї ночі, коли було викрадено винахідника. За цими дверима похилий коридор вів до просторого підвалу, куди можна заїхати четвернею коней. Праворуч од дверей вели нагору сходи до великої вітальні. Дивне розташування дверей і сходів вигадав сам Жекер, що завжди боявся замаху. Тепер друзі поставили у підвал свого “Мореля”.

Хвилину Преміор прислухався, приклавши вухо до дверей. Він почув приглушену й тиху розмову.

— Почали! — півголосом наказав Вандергольдів служник.

Схопивши автомат, він випустив довгу чергу у двері. Полетіли тріски. Другий бандит теж наставив зброю і короткими чергами, наче автогеном, почав краяти замок.

— Тепер уперед, разом!

Десять чоловік налягли одночасно. Двері розчахнулися, а відірваний замок упав на підлогу. Найманці Преміора, що були в бувальцях, кинулися по східцях нагору, тримаючи зброю напоготові…

…Перший постріл Преміора примусив здригнутися наших друзів.

— Бандити Вандергольда! — розпачливо скрикнув В’юн.

Одним стрибком парижанин підскочив до статуї і зачинив ляду.

— Тепер принаймні вони не знайдуть П’єро.

Бурлака згарячу вилаявся… Він пригадав, що півгодини тому поклав револьвери в машину.

Треба було негайно бігти по зброю. Він схопив В’юна за руку і кинувся до сходів.

У цю напружену хвилину вхідні двері навстіж; розчинилися під міцними ударами і друзі опинилися віч-на-віч із найманцями Преміора;, під дулами автоматів.

— Даремно чинити опір, мої любі, — спокійно промовив Преміор. — Ану, підніміть вгору руки, інакше я вас так начиню кулями, що вас доправлять не в морг, а на перетопку.

Опиратися було безглуздо. Двоє друзів підняли руки вгору.

— Тепер задкуйте в кімнату. Підемо і поговоримо ладком.

Друзі слухняно виконали наказ. Преміор звелів їм сісти, а сам умостився в кріслі і не поспішаючи запалив сигару.

— Ваш замок трохи попсовано, соколики, але, скажу одверто, місце .чудове аж-аж. Хоч із гармат стріляй, все одно ніхто не почує... До речі, ви не пригостите мене вечерею? Я мало не вмираю з голоду!

— На кухні є консервований потрух у білому вині, можете ласувати ним, — з ненавистю відповів Бурлака, що не міг вигадати гіршої страви для свого запеклого ворога.

— Потрух! Та це ж моя улюблена страва! — Червоне обличчя рудого Преміора аж засяяло. Він наказав підігріти консерви. Решта бандюг похмуро стояли довкола В’юна та Бурлаки.

— Але щось я тут не бачу нашого друга П’єро Ланкрі, — промовив Преміор. — Де б він міг бути? Я просто млію з насолоди зустрітися з ним…

— Ми втратили нашого товариша, — сумно відповів В’юн.

— Еге! Ви брешете точнісінько, як Гране. П’єро живий!

В’юн поспішив скористатися з Преміорової відповіді.

— Коли б воно так! Малий помер у нас на руках, пане Преміоре, ще біля Карнака. Ми взяли з собою його тіло і поховали через два дні у бретонській долині.

— Не повірю я, щоб це хитре щеня могло подохнути. Ану, обшукати будинок!

П’ятеро чоловік із загону Преміора розбіглися по кімнатах, нишпорячи в усіх закутках.

В’юн сидів на стільці, що па нього ставав, відчиняючи потайну схованку. Він ніби ненароком притулився щокою до холодного мармуру і з жахом почув кроки П’єро, який піднімався крученими сходами. Що робити?

Безперечно, хлопець сіпне за ланцюг, ляда відчиниться, і П’єро опиниться перед безжалісними ворогами. У В’юна потемніло в очах, а серце мало не вискочило з грудей.

— Чудова це річ, потрух! — задоволено вигукнув Преміор. Йому принесли тарілку гарячих консервів, і він почав жадібно наминати великі шматки, вмочуючи їх своїми товстими пальцями в густу підливу.

В’юн почув у підземеллі тихий брязкіт: П’єро торкнувся ланцюга.

ЛИСТ ДО ПАМЕЛИ

П’єро тримав у руці давні, пожовтілі од часу документи — рукописні звіти й щоденники, товсті зошити і листи, плани, карти, малюнки й архітектурні ескізи. Перший зошит, що потрапив до П’єро, мав назву “Опис храму тигрів і ягуарів у Чичен-Іца, на північному заході Юкатану, з малюнками культу Крилатого Змія у стародавніх тольтеків, зроблений Теодором Пер’є, членом академії давніх рукописів і літератур, начальником археологічної експедиції, організованої від п. Жекера”.

Той же Теодор Пер’є був автором другого рукопису “Культ вогню та його опис з зазначенням добутків нафти і природного асфальту в різних мексіканських провінціях”. Ці два описи супроводжено ескізами й малюнками. Між ними були давні й вицвілі фотографії, що зображали гігантську кам’яну статую Крилатого Змія і її перевезення до Європи. Разом із рукописами Теодора Пер’є траплялися реферати майора де Шатле, що рясніли словом “нафта”: “Розшуки покладів нафти в старій провінції Темаскуї-Куїтл”, “Протоколи судового допиту індіанів нагуатль про золоті копальні біля гори Керро Котуа і в долині Ікстакама-стілан”, “Описи золотих ідолів, знайдених у храмі Сонця”, “Витрати й прибутки військової експедиції Шатле”.

Листів, що їх написав граф де Шатле, було багато. П’єро перебіг їх очима. Ось звернення до імператора Наполеона III, що починалося так:

“Мушу повідомити вам, ваша величність, що я був одним з активних діячів 10 грудня, котрі допоминалися вашого царювання. Зрозуміло, мене звинувачено у кількох грішках, але…”

П’єро урвав читання. Здалека він почув голос:

— Якщо ти мені ще раз нагадаєш про клятий потрух у білому вині, я замариную твої власні тельбухи!

П’єро посміхнувся. Бурлака, мабуть, знову лаявся з В’юном. Колодязь із сходами мав чудовий резонанс, і, незважаючи на його глибину, можна було ясно чути кожне слово з великої зали.

П’єро знову почав читати листи майора де Шатле. Ось воно!

“Я, що нижче підписався, граф де Шатле, визнаю, що обіграв у клубі Пале-Рояль п. Жекера, фінансиста, на суму 90 000 луїдорів з допомогою накраплених карт. Я визнаю також, що отруїв свою тітку, маркізу де Люнебург, сподіваючись успадкувати її майно. Цим актом я обіцяю вірно служити п. Жекерові, до котрого від сьогодні наймаюся на службу. В разі порушення моєї клятви п. Жекер повідомить французький суд про мої злочини”.

П’єро з огидою кинув у скриню паку листів “шляхетного” графа. З таким же почуттям він проглянув стоси секретних донесень і рапортів Шатле Жекерові про фінансові операції, про приватне життя державних діячів і достойників імператорського двору.

У шкіряній кишені П’єро виявив запечатаний лист. На конверті рукою Жекера написано лише одне слово “Памелі”. Присунувшись ближче до ліхтаря, П’єро зламав печатки і заглибився у лист.

В ньому банкір писав своїй дружині, що він змушений на деякий час ховатися через несприятливі політичні обставини, де саме — про це повідомить його вірний друг Шатле.

Жекер писав про фінансовий і політичний крах французької імперії напередодні війни з Пруссією, про те, що сутичка неодмінно відбудеться весною чи влітку 1870 року, бо недалекий і самовпевнений Наполеон III вважає війну за порятунок Франції.

Жекер скаржився на безладдя й запевняв, що не може прийняти майбутню респбліу на чолі з Тьєром. Тому він поклав собі послати Шатле в Мексіку на власній яхті з усіма скарбами, щоб сховати їх в надійному притулку. Жекер писав, що нафтові родовища, знайдені експедицією Шатле, принесуть в майбутньому дружині більші багатства, ніж ті, які він залишає їй. Він запевняв…

П’єро не дочитав листа. Тишу раптом розітнула кулеметна черга. “Це Преміор! Бандити напали на будинок!” П’єро кинув листа і схопив ліхтар. Згори долинув глухий шум — це В’юн зачинив ляду до підземелля. Але крики й стрілянину все ж було чути навіть крізь масивну мармурову плиту. А потім короткий наказ: “Руки вгору!” ПГєро впізнав цей грубий і нахабний голос.

“Це він, — промайнула думка. — Ми загинули…”

ГАЗЕТНА СТАТТЯ

Припавши щокою до статуї, В’юн схвильовано прислухався до кроків П’єро. Він тремтів на саму думку, що його товариш, не знаючи про бандитів, почне зараз відчиняти потаємну ляду.

А П’єро хотів будь-що врятувати своїх друзів. Ступивши на останній східець, він ненароком зачепив ланцюг. Хлопець пополотнів з переляку і завмер. Невже цей тихий брязкіт викаже його схованку? Однак усе минулосящасливо.

В кімнаті лунав спокійний голос Преміора. П’єро гарячково припав вухом до плити, стараючись почути кожне слово.

— Дякую за щиру гостину, ласкаві господарі, — глузував Преміор. — Потрух у білому вині чудовий. Впізнаю справжніх друзів. Між іншим, я завжди думав, що ми можемо порозумітись. Я зараз вам дещо прочитаю. — Преміор витяг з кишені аркушики і пояснив: — Це стаття нашого друга Розенвайна. Ви, напевне, чули це ім’я? Один з найталановитіших журналістів “Вечірнього Парижа” і великий шанувальник таких капітанів індустрії, як пан Вандергольд.

Преміор посміхнувся і почав читати:

— “Катастрофа в замку Крилатого Змія (телефоном від нашого спеціального кореспондента).

Я виїхав запізно цієї ночі з казино Віші і випадково дорогою зустрів одного з моїх друзів, що повертався в Париж. Він розповів мені про дивний випадок. В околицях Отена вночі розлігся нечуваної сили вибух, і яскравий спалах осяяв усе навкруги. Мій знайомий поспішив до Віші і в маленькому селі Морсанж дізнався від мешканців, що замок Крилатого Змія зруйновано.

Ця новина мене приголомшила. Той замок, як уже знають наші читачі, є резиденцією відомого вченого Клемана Лотера, якого великодушний п. Вандергольд врятував од злиднів. Від друга я дізнався, що кілька днів тому видатний винахідник вийшов з лікарні нафтового короля і повернувся до свого маєтку провадити далі досліди. Чи стала ця велика людина жертвою вибуху?..”

— Брехня! — перейняв Преміорові Бурлака. — Ви добре знаєте, що дядька П’єро тут немає.

— Звичайно, я це знаю краще за вас, серденько, — погодився Преміор, — але уявіть собі на хвилину, що вельмишановний вчений загинув — принаймні теоретично — під час вибуху. Але я дозволю собі читати далі: “Розслідуванням виявлено, що винахідник тримав у підвалі велику кількість динаміту. Цілком можливо, що ті запаси зроблено з політичною метою, бо Клеман Лотер ніколи не приховував своїх симпатій до опозиції. Що б то не було, нещасний вчений повівся необережно. Всі мешканці замка стали жертвою жахливої катастрофи. Крім Клемана Лотера, загинули його небіж, тринадцятирічний П’єро Ланкрі і двоє безробітних юнаків на ім’я В’юн та Бурлака, що їх прихистив учений”. Ну, оце і все, — закінчив Преміор, згортаючи сторінки. — Преса зараз, як бачите, надзвичайно оперативна. Журналісти можуть писати статті за добу до описуваних подій. Ах! Що то за чудеса людського поступу!

Рудий Преміор затрусився од сміху. В’юн та Бурлака похмуро мовчали.

— Сподіваюсь, ви мене добре зрозуміли? — вів далі Преміор. — Чи треба пояснювати, що цей на цвіту прибитий Клеман Лотер чогось зібрав у своєму підвалі стільки динаміту, що можна висадити ціле місто? Зараз мої люди підпалять шнур, що горітиме з годину. Ми підемо звідси, а ви залишитеся в замку, щоб розлетітися разом із ним на друзки. Ну що, гадаю, це примусить вас заговорити?

В’юн та Бурлака вперто мовчали.

— Гаразд. Уявіть собі, я зовсім не хочу, щоб ви померли такою смертю! Обидва ви молоді, дужі, хоробрі. Звичайно, я ваш ворог, але це не заважає відчувати до вас обох велику повагу. Ви, Бурлаче, в моїх очах втілюєте найкращі риси французького народу. Я певен, що ви не залишитесь байдужий до моїх слів. Ви, В’юне, справжній паризький гамен, і якщо кволіші за приятеля, то маєте гострий розум. Я не приховую, що ми, лицарі нафти, частенько шилися в дурні завдяки вашим хитрощам і винахідливості. Ні, я не хочу перебирати міру! Я граю чесну гру, я сам спортсмен і вмію цінувати й поважати супротивника.

Обличчя двох друзів лишалися байдужі.

— До того ж, на нас часто зводять наклепи і зображають як горлорізів і паливод. Правду кажучи, ми лицарі нових ідей. Усі ми слуги у пана Вандергольда, одного з найкращих людей нашого часу. Тільки завдяки йому відкриваються музеї, реставруються чудові замки, затверджуються наукові премії. Звичайно, іноді його заходи бувають зухвалі, але ми горді з них. Вони дозволяють нам відчути смак до життя і пригод, стати героями на кшталт стародавніх корсарів, піонерами, що створюють велич нації! Хіба ці ідеали не захоплюють вас? Скажу щиросердо: вас призвів до облуди отой чутливий хлопчак. Клеман Лотер добровільно пристав до Вандергольда, що вчасно підтримав зубожілого і напівбожевільного винахідника. Все інше— чистісінька вигадка бідолашного П’єро Ланкрі, дитини, безумовно, розумної, але неврівноваженої. Ну, та нехай земля йому буде пером!.. Зараз ви — я знаю — без роботи. Киньте оте жебрацьке мандрівне життя, на якого біса воно вам? Ідіть із нами у великий світ пригод! Він принесе вам утіху і гроші…

Преміор змовк. Запала тиша. Найманці Вандергольда стояли кружка, наставивши автомати в груди полоненим. Мовчання порушив Бурлака.

— Можете готувати запальний шнур.

— Ми краще помремо, аніж підемо до вас у банду, — додав В’юн.

Парижанин увесь час уважно прислухався. Саме тієї миті він почув кроки П’єро, який спускався вниз потаємними сходами.

НАОДИНЦІ ЗІ СМЕРТЮ

Преміор із серцем гупнув кулаком об стіл.

— Дурбаси! Ви програєте! Ви втрачаєте вільне, багате і принадне життя й обираєте найгіршу смерть, яку тільки можна уявити. Що ж, чиніть як знаєте. Ви сконаєте, як собаки, і ніхто не врятує вас од загибелі. Замок відлюдний, на десять кілометрів навкруги самі лісові хащі. О другій ночі вам буде каюк. Але одночасно ви підписали смертний вирок Клеманові Лотеру. Він мусить також загинути під час вибуху, зрозуміло? Ми вже подбаємо, щоб він не вийшов живий, будьте певні… Зв’яжіть цю наволоч!

— Слухаємось, шеф!

Мачухін, Серж і ще три бандити схопили полонених і прив’язали до двох грубих дерев’яних крісел. Вірьовки боляче врізалися в тіло.

— Зараз приготуйте шнур, — наказав Преміор. Колишній артилерійський офіцер Любов почав готувати вибухівку. В глибині кімнати, перед очима в’язнів, відчинено маленькі дверцята, що вели в льох, де Клеман Лотер зберігав динамітні шашки. Вклавши запали, білогвардієць Любов розмотав довжелезний бікфордів шнур і спустився в підвал. Потім він піднявся нагору і тричі колом проклав шнур уздовж стін. Упоравшись, Любов зачинив дверцята, замкнув замок і поклав ключ у кишеню.

— Тепер смерть чекає на вас, — зареготав Преміор. — Я полишив на ваш вибір. Коли б зараз я запалив шнур, то протягом сорока п’яти хвилин ви бачили б маленький вогник, який тричі повільно оббіг би кімнату і потім би зник під дверима. З цього моменту вам лишилося б жити не більше чверті години…

Преміор запалив сигару.

— Вам досить сказати одне слово, і ви врятовані. Погоджуєтесь піти до мене на службу?

В’юн та Бурлака ніби й не чули його слів.

— А-а, ви навіть і відповідати не хочете… Добре!

Преміор нахилився, взяв кінчик шнура і припалив його сигарою. Невеличкий вогник, потріскуючи, весело побіг уздовж шнура. Вандергольдів поплічник зручно вмостився в кріслі і мовчки пихкав сигарою.

Погляди обох друзів були прикуті до вогника, що повільно, але невблаганно посувався вперед. З кожною хвилиною наближалася смерть.

Однак приречені були спокійні.

— Бачу, ви не втрачаєте мужності, — промовив Преміор. — Але хотів би я поглянути на вас за півгодини! Я бачив людей і не таких, але й вони не витримали. Коли в останню мить їх рятували, то бачили напівбожевільних і посивілих од жаху людей. Востаннє питаю вас: пристаєте?

Друзі мовчали.

— Гаразд. Ми йдемо звідси і будемо чекати неподалік до сорока п’яти хвилин на другу. За цей час вогник зникне за дверима камери з вибухівкою. В цю хвилину, якщо вам дороге життя, голосно покличте. Ми звільнимо вас. До побачення, шановні!

— До побачення, пане Преміоре, — майже весело відповів йому В’юн.

Бандити пішли. Друзі почекали, поки кроки стихнуть.

— П’єро нас урятує! — вигукнув Бурлака.

— Він знає, що нас схопила банда Преміора. Але що може зробити цей бідний хлопчина з десятьма дорослими людьми, озброєними до зубів і здатними на все? На щастя, підземелля глибоченьке, і П’єро врятується від вибуху… Доведеться йому боротися без нас, товаришу мій!..

— Він нас звільнить, і ми втечемо через потаємний хід.

— Ти забуваєш, що лише доросла людина спроможна відчинити ляду.

— Може, він спробує дістатися сюди через головний хід?

— Бандити стежать за ходом. Його схоплять або ж уб’ють…

— Тоді я розірву цей клятий шнур! — вигукнув у нестямі Бурлака.

Він рвонув з усієї сили, перекинув крісло і гепнув на підлогу. Зціпивши зуби і обливаючись потом, юнак напружив м’язи. На руках і скронях напнулися жили. Однак вірьовки були міцні і лише глибше вп’ялися в тіло. Звиваючись на підлозі разом із кріслом, Бурлака спробував присунутися до свого друга, щоб перегризти зубами пута і загасити невблаганний вогник, який вже двічі оббіг кімнату. Але далі не міг зрушити з місця.

— Це кінець, — прошепотів Бурлака. В цей час долинув металевий брязкіт.

— Чуєш? Це П’єро, ми врятовані! — зрадів Бурлака, що зовсім було занепав духом.

Ланцюг бряжчав, але ляда не поступалася. Знизу почувся приглушений голос П’єро.

— Допоможіть мені, скоріше! Я не можу відчинити!

— Ми не можемо тобі допомогти… Нас зв’язано! Швидше тікай звідси, зараз станеться вибух!

— Я не залишу вас! — крикнув П’єро.

— Біжи! Біжи! Ти нічого не зробиш, — наполягав В’юн.

— Зараз спробую…

В’юнові здалося, що П’єро знову побіг униз. Цієї хвилі він побачив, як лиховісний вогник наблизився до дверей льоху і зник в щілині.

— Отепер уже все скінчено! — В’юн у знемозі заплющив очі.

Вхідні двері зарипіли. На порозі постав Преміор.

— Ну, як? Чи погодились ви? Ще не пізно! На відповідь він почув одностайне “Ні!”

— Нехай тоді диявол забере ваші душі! — Бандити причинили важкі двері і квапливо відійшли. Преміор наказав приготувати зброю.

— Вони сказали, що П’єро помер, однак я боюся, що хлопець ховається десь у будинку. Та зараз уже не страшно. Він не зможе вирвати шнур, бо той вже догорів до дверей льоху з динамітом і зараз іскра біжить униз. Хай спробує вийти, він потрапить під наші кулі…

Чверть години минуло. Повітря струснув вибух.

ЗОЛОТА НОША

Коли П’єро почув Преміорову погрозу і дізнався про долю своїх друзів, він зрозумів, що часу на порятунок лишилося дуже мало, якась година. Нараз йому спало на думку, що бандити приїхали до замка машинами. Отже, треба спробувати вивести ті машини з ладу.

П’єро щодуху кинувся бігти підземеллям. Знайшовши отвір, він виліз назовні й обережно спустився на дорогу, що вела до замка. Тут стояли машини. П’єро відчинив скриньку з інструментами і серед англійських ключів, свічок і ганчірок знайшов коротке шило.

— Хай тепер спробують виїхати звідси, — посміхнувся П’єро і проштрикнув шини.

Потім хлопець обірвав усі дроти коло свічок і попсував електричне обладнання. Нарешті підліз під машину і виточив на землю мастило і бензин. Звідти він виліз замурзаний, але щасливий.

— В кожному разі вони не поїдуть за нами в Бедежюн, — пробурмотів П’єро.

Він подивився на світний циферблат. Була година з чвертю. Час поспішати в замок.

Здершись нагору, П’єро зрозумів, що не запам’ятав місце, де був замаскований отвір. Він тільки помітив, що там стирчала горобина, але їх росло довкола чимало, та ще й надворі було темно. Хлопець згаяв багато часу на пошуки і вже зневірився, як раптом натрапив на стежку, що вела просто до щілини. П’єро ящіркою прослизнув усередину і за кілька хвилин, засапавшись, уже стояв коло ляди. Кинувши погляд на годинник, він зблід: лишалися лічені хвилини.

Та справжній відчай охопив П’єро, коли він спробував відчинити ляду. Хлопець повис на ланцюгу. Але хіба самому йому зрушити важку статую? А друзі неспроможні допомогти. Порятунок був такий близький, аби ще хоч трошки ваги… І раптом П’єро щось набігло на думку.

Розповідають, що солдати Пізаро, що завоювали XVI століття стародавню країну інків Перу, зібрали погрозою і вбивствами стільки золотих речей, що виповнили ними світлицю у королівському палаці. Конкістадори з жадоби повбивали один одного, а ті, що лишилися, померли з голоду і нестатків біля своїх скарбів.

Масивні золоті ідоли, які для солдатів Пізаро були завжди тільки наживою, могли стати в пригоді П’єро. Він ще раз скочив до склепу і напхав золота в старий мішок. Заточуючись, П’єро ледве завдав мішок на спину і, зігнувшись під тягарем, почав підніматися нагору, йому здавалось, що збігла вічність, але насправді минуло десять хвилин.

Під подвійною вагою плита зрушилась, і потаємна ляда відкрилася…

П’єро одразу ж кинувся до друзів і складаним ножем перерізав вірьовки.

— Якраз вчасно! — вигукнув В’юн, розтираючи заніміле тіло.

— Якщо вибух має статися о другій годині, — промовив П’єро, — у нас лишилося ще п’ять хвилин.

— Треба втікати підземеллям!

— Ні, Бурлаче, нас може засипати. Ми повинні тікати машиною, а не пішки. Це єдина можливість врятувати Клемана Лотера. Треба робити це негайно, бо незабаром з’явиться Преміор, і буде пізно. Коли б вирвати шнур!..

— Неможливо, — промовив В’юн. — Бандити передбачили все. Двері в льох замкнуто, і вогонь зараз спускається вниз. Не гаймо ж часу, біжімо, інакше злетимо в повітря!

— Що воно за двері? — вигукнув Бурлака. — Ану зачекайте лишень!

Паруб’яга розігнався і вдарив їх плечем. Двері труснулись, але витримали удар. Бурлака з люттю вдарив ще і ще раз.

— Чорти б їх узяли!

— Лишилося ще три хвилини! — крикнув П’єро.

— Що ж, тепер кінець. — В’юн кволо посміхнувся.

ДИНАМІТНИЙ НАБІЙ

Бурлака роззирнувся і, щось надумавши, кинувся до столу, що коло нього годину тому ласував Преміор. Тарілки з недоїдками брязнули об паркет. Цей масивний різьблений стіл завдовжки два метри витесано з окоренка велетня дуба. Він був такий важкий, що В’юн і П’єро вдвох ледве могли його посунути до вікна. Але Бурлака схопив стіл обіруч і легко підняв, наче соснову дошку. Тримаючи його поперед себе як таран, він розбігся і щосили вдарив у двері, що вели до підвальної комірчини. Двері витримали удар. За другим разом замок одскочив, стулки тріснули і впали на сходи. Бурлака бубухнув за ними. Не чекаючи, поки він підведеться, В’юн гайнув униз по сходах. За мить він піднявся нагору, тримаючи в руках залишок бікфордового шнура завдовжки з палець…

— Не гаймо ж часу! — крикнув В’юн. — Ці мерзотники десь поблизу чекають на вибух. Якщо його не почують, то за чверть години вони прийдуть сюди. Треба негайно втікати через потаємний хід!

Але П’єро сказав:

— Я не згоден. Подумай лишень: ми вже знаємо, де зараз Клеман Лотер. І навіщо кидати машину, якою завтра ми можемо дістатися Бедежюна і врятувати мого дядька? Треба вигадати час і випередити Преміора.

Бурлака пристав на думку П’єро.

— Але ж бандити Вандергольда приїхали машинами, — завважив В’юн. — Вони гнатимуться за нами! Як нам їх спекатися?

П’єро розповів друзям, що він встиг вивести з ладу автомашини гангстерської зграї.

— Що ж, спробуємо проскочити нашим стареньким “Морелем”.

Машина, як відомо, стояла в Жекеровій стельмашні. Потрібно лише висадити двері динамітом і, користуючись із того, що вибух приспить бандитів, тікати.

Бурлака підняв передній капот і покришку багажника і порадив П’єро сісти серед клунків і накритися ковдрами. Наближалася рішуча хвилина. В’юн спустився до сховища з вибухівкою і виніс динамітний набій.

— Треба використати якнайкраще цей подарунок Преміора і Любова. От спасибі їм!

Парижанин підклав динаміт під двері і підпалив шнура. Почулося шипіння, засмерділо порохом. Ледве він устиг скочити в машину і зіщулитися поруч П’єро, як розлігся вибух, приглушений низьким склепінням підвалу. Машину хитнуло повітряною хвилею, густий дим виповнив коридор. Мур попереду обвалився, відкривши широкий вилам. Машина втікачів підстрибнула на купі уламків, мало не ввігнавшись в огорожу, але міцна рука водія вчасно вивернула кермо. У місячному сяйві прослалася звивиста дорога. “Морель” помчав уперед.

Коли вибух струснув повітря, бандити попадали долілиць.

Але на подив досвідченого артилериста Любова, вибух був несильний! Кілька секунд він лежачи чекав, що от-от земля важко струснеться, але потім, нічого не розуміючи, підвів голову і поглянув на замок. Саме ту мить жовта перегонова машина вискочила з хмари диму.

— До зброї! — заволав врангелівець. — Ці шельми втікають у своїй машині!

Незважаючи на свою огрядність, Преміор, немов обпечений, схопився на ноги.

— Вогонь! Вогонь! Та стріляйте ж, ідіоти, бо вони втечуть!

Він схопив автомат, і нічну тишу розірвала черга. Любов теж зняв безладну стрілянину.

Та втікачам уже кулі були не страшні. Після кількох карколомних поворотів машина зникла в лісі. Преміор і Любов такі були приголомшені, що не могли як елід лучити.

А в цей час Бурлака гнав машину путівцем, що за двадцять кілометрів виходив на шосе між Сольє і Отеном.

— В Отені заправимося, — спокійно звернувся до щасливих друзів Бурлака.

СПЕЦІАЛЬНИЙ КОРЕСПОНДЕНТ “ВЕЧІРНЬОГО ПАРИЖА”

— Ми їх проґавили! — загорлав Преміор і брязнув об землю своїм автоматом. — Банда нездар! Не могли стріляти краще!..

Вандергольдів поплічник аж посинів із люті. Та ось він охолов, підняв зброю і наказав їхати наздогін. Вся зграя понуро спустилася з пагорка, порослого густим, колючим чагарником. Продираючись через плетиво гілок і кущі, найманці зойкали і лаялися на всі заставки. Любов перечепився через дикий хміль і мало не роз’юшив носа. Водії негайно зайняли свої місця, натиснули на стартери, але мотори не заводилися.

— Ну, чого ви? Вперед, собачі сини! — закричав Преміор.

Машини не рухалися. Водії вилізли, підняли капоти.

— Тут добре хтось попрацював: електричні дроти обірвано, шини проколото, а весь бензин виточено на землю…

— Що-о?! І нічого не можна зробити?

— Нічого. Треба дістати свічки, бензин і довго длубатися, щоб полагодити електричне обладнання.

Преміор вилаявся.

— Ану лишень подивіться на карту, Любов. Де нам можуть допомогти?

— Найближче селище Люсєне́й-л’Ефек, — відповів врангелівець. — Але до нього близько двадцяти кілометріф. Я не пефен, що там ми знайдемо гараж. Ф такому разі треба йти до Отена, а це тридцять п’ять кілометріф.

— Чому тоді не в Париж або Китай! — загорлав Преміор. — То що, нам треба йти пішки?

— Не бачу іншого фиходу…

— Нічого собі, гарний вихід! — знову розлютився Преміор. — Втратити даремно щонайменше шість годин! Добре, доведеться йти… Але підуть зі мною не всі. Боже, ну й йолопи, кретини, покидьки!.. Мачухін, Любов і Петровський! Підемо разом. Ви ж решта залишитесь біля машин — ремонтувати. Накази передаватиме Петровський… І де зараз шукати тих шельм?..

Гнів Преміорів ущух. Рушили в дорогу. Небо на сході зажевріло. Стежка бігла молодим буковим ліском і врешті вивела на пустельну дорогу. В долинах і ярах лежав густий туман, наче хто розлив молоко. Скрізь панував спокій, мовчали коники в траві, птахи ще спочивали. Віяло прохолодою, бо серпень наближався до кінця… Четверо авантурників довго йшли мовчки.

— Котра зараз година? — поцікавився Преміор.

— Десять филин на четферту, — відповів Любов. — Ми фже пройшли понад чотири кілометри…

— Не знайдемо ми вже їх, — скрушно позіхнув Вандергольдів поплічник. — Боюся, що цього р, азу старий не виплатить нам гроші…

— Фам нічого скаржитись, фи маєте їх достатньо, — кинув Любов.

— Я, зрозуміло, не гаяв час із паном Вандергольдом і тому забезпечив себе на все життя. Але цим я зобов’язаний перш за все своєму пригодницькому життю. Я живу задля пригод, Любов. Як я мріяв потрапити до Китаю під час війни 1914 року! Але доля зрадлива, я втратив у Росії все, що мав. Я бився в армії Колчака. переїхав бронепоїздом увесь Сибір, пішов слідом за бароном Унгерном аж у Тібет… Таємно пробрався в Росію, щоб підняти бунт проти більшовиків. Але найкраще я працював з “бандитами нафти”. Які були часи, які події, га? І ось я усім важу тільки тому, що двом негідникам пощастило втекти! Але ви мене знаєте, Любов, я не заспокоюся…

— Годі фам побифатися, Преміоре! — заспокоїв його Любов. — Такі люди, як фи, скрізь потрібні. І найбільше ф Німеччині. У мене хороші зф’язки з штурмовими загонами. Фи ж знаєте, що Гітлер…

— Машина! — скрикнув раптом Мачухін.

І справді, крізь вранішній туман, що виповнив долину і залив дорогу, пробилися ліхтарі. Наближалася машина. Преміор із своїми людьми заступили шлях. Шофер відчинив дверцята.

— Та це ж Розенвайн! — здивувався Преміор.

— Ви не помилились, друзі. Найперший обов’язок журналіста — бути на місці подій. Я ночував в Отені і заздалегідь виїхав близько третьої години. Але як це сталося, що я нічого не почув?

Преміор, ледве стримуючи лють, коротко розповів про втечу двох своїх затятих ворогів на жовтій спортивній машині.

— Кажете, жовта спортивна машина? — перепитав Розенвайн. — Коли вони звідси виїхали?

— Щось на початку третьої, — відповів Любов.

— Ото ж вони прибули в Отен близько третьої години. Я саме виїздив із гаража, — це поряд із вокзалом і бензоколонкою, — коли вихором примчав спортивний автомобіль. За кермом сидів здоровезний парубок, а позаду худорлявий юнак і хлопчик…

— Це ж отой клятий П’єро! Невже він живий? — вигукнув Преміор.

— Вони набрали бензину, — вів далі Розенвайн, — і, розпитавши про шлях на Ніццу, негайно виїхали…

— Шлях на Ніццу! — скрикнув Преміор. — Тоді ми їх схопимо. Я певен, вони дізналися, що Клемана Лотера відвезено в Бедежюн під охороною Гране. А це ж по дорозі на Ніццу, в Нижніх Альпах! Погоні вони не чекають, отож потраплять прямісінько в наші обійми. Доведеться їхати вашою машиною, Розенвайне! Ми з одного маху знищимо це гадюче кубло.

Автомобіль розвернувся і помчав назад, до Отена.

— Ні, зарано ще прощатися з пригодами! — прошепотів Преміор на вухо Любову.

БЕДЕЖЮН

Вечоріло. Весь день їхали по шосе на Ніццу. В очах миготіли яскраві рекламні щити, що вихваляли курорти Канн, його готелі і пляжі, пансіонати й ресторації. Залишилися позаду заводи Крезо в хмарах диму і кіптяви, Валанс, долина Рони, мальовничі селища Дофіне. Лише на кілька хвилин втікачі зупинилися в Греноблі, щоб нашвидкуруч поїсти, долити в баки пальне, і знов у путь. Назустріч мчали машини з засмаглими веселими пасажирами — парижани поверталися додому після літнього відпочинку.

В’юн двічі заступав Бурлаку за кермом, і той дрімав на задньому сидінні. Зараз В’юн мав вести машину до Бедежюна. П’єро також заснув, незважаючи на радісне збудження і хвилювання після важких випробувань.

Минули ущелину Де-ля-Круа, потім спустилися до Сістерона і їхали долиною Дюранса. Нарешті ргопереду стало видно Дінь. Автомобіль як вихор промчав спокійними платановими алеями гарного містечка. До Бедежюна лишилося кілька кілометрів, мабуть, найважчих за весь шлях. Селище десь загубилося на високорівні, що домінувала над Дінем.

Бурлака обережно повів машину вузькою стежкою, що вилася на дні ущелини. Високо на скелі мовчазною сторожею вимальовувались руїни замка королеви Жанни. Часто траплялися гарячі мінеральні джерела у хмарках пари. На піску та ріні громадилися кристали найхимерніших форм. У Діні їх продавали як сувеніри.

Та ось ущелина звузилася і тут дорога розгалужувалася: одна стежка поп’ялася нагору, друга крутилася далі. Обидві вели до Бедежюна, але біля них стояли дороговкази: “Небезпечно, їхати машиною заборонено”.

— Не знаю, кудою їхати, — розгубився П’єро. — А, все одно! Спробуємо дістатися ущелиною.

Дорога виявилася жахливою. Ліворуч похилилися телеграфні стовпи, що нагадували про той час, коли тут ще їздили. Кам’яні придорожні стовпчики розсипалися, багато телеграфних стовпів було зрубано, і скрізь звисали обірвані й заіржавілі дроти.

Часті зливи, такі страшні в Нижніх Альпах, зруйнували дорогу. Іноді вона просто зникала, розмита потоками, наче піщаний пиріг. Кілька разів друзі вилазили з машини, тоді як В’юн обережно виїздив на струхлявілий місток або ж їхав краєчком ненадійного схилу, на якому грузли колеса.

Навколо знімалися, наче в муках першотворення землі, зморшкуваті й порепані скелі, поодинокі миршаві дерева чудом трималися на кам’янистому, виснаженому грунті. Тільки де-не-де визирали пучечки лаванди та благенькі кущі букшпану. Звернувши з долини, дорога круто пішла вгору через осипища чорного лупаку, розмеленого на порох і схожого на сажу. Подеколи неможливо було продертися крізь зарості ожини й чагарника. Потужний автомобіль ледве повз нагору, і Бурлака з П’єро мусили його підштовхувати, наче старий диліжанс.

— Назад я оберу інший шлях, немає дурнів! — скаржився засапаний Бурлака. — Важчої дороги, ніж ця, певно, ніде не знайдеш.

Несподівано наші мандрівники опинилися на плато, зарослому ріденькою травою. Далі йшов справжній путівець, та й бур’яну поменшало. За півтора кілометра звідси, напівсхована горбами, бовваніла дзвіниця Бедежюна. Вона була зовсім зруйнована, і лише кілька черепиць трималося на голих кроквах. Сутеніло. В сухому бур’яні і заростях букшпану пронизливо сюрчали коники. Прохолодний вітер свистів серед каміння і в кущиках трави.

— Наближається буря!

Бурлака показав на зловісну чорну хмару, що насувалася з Кастелана.

— Поспішімо ж, поки не почалася злива, — занепокоївся В’юн. — Треба пильнувати. Нас ніхто не помітить, бо будинки ховаються в долині, а вітер приглушить шум мотора. Як тільки в’їдемо в селище, то підемо на розвідки…

Зруйновані і покинуті селища Верхнього Прованса справляють на туристів і мандрівників моторошне враження. В мертвому селищі Бедежюні, розташованому на дикому й випаленому сонцем узгір’ї, було з десятеро халуп. Дахи діряві, на вітрі гойдалися відірвані віконниці. Біля порогів ще стояли ослони, зогнилі дерев’яні паркани огороджували квітники й кущі троянд та глоду. Через гірський потік, що перетинав селище, було перекинуто легенький кам’яний місток із поручнями, відполірованими не одним поколінням селян, які вечорами тут відпочивали.

Одного серпневого вечора сюди приїхав Гране. Він пустив у Діні чутку, що надумав відпочити. Гране чомусь довго шукав відлюдного кутка і обрав напівзруйнований будинок в Бедежюні. Кілька день по тому Преміор уночі привіз Клемана Лотера. Протягом дня старого тримали у льосі, а навзаході сонця Гране виводив його на прогулянку.

Того вечора нещасний Лотер сидів на ослоні біля будинку, похиливши голову на груди.

Гране спокійно палив сигарету, поглядаючи на темну хмару, що зростала над Кастеланом. Десь далеко гуркотів грім і спалахували блискавки, пронизуючи вечірні сутінки. Одноманітне шемрання гірської річки заколисувало, навівало дрімоту.

І раптом Гране хтось схопив ззаду в залізні обійми. Це Бурлака насівся на нього, та так, що полонений не зміг і ворухнутися, П’єро і В’юн швиденько зв’язали начальника охорони Вандергольда. В’юн приклав револьвер до скроні Гране і стиха попередив:

— Якщо крикнеш — вознесешся на небо. Відповідай зараз же пошепки: ти тут сам? Хто ще охороняє Клемана Лотера? Та не бреши, бо цього разу одержиш кулю, і слово своє я справджу.

Отетерівши з несподіванки і тремтячи зі страху, Гране пробелькотів, що, крім нього, поблизу немає нікого.

Бурлака кинувся до старого, що незворушно сидів, байдужий до всього, взяв його на руки, немов дитину, і посадив біля П’єро.

— Дядечку, любий! — розпачливо скрикнув хлопець. — Що ж зробили з тобою!

Але Клеман Лотер, здавалось, не помічав свого небожа. Він мовчки сидів, похиливши сиву голову.

— Він не впізнає мене! — П’єро мало не плакав.

— Не хвилюйся, це дія наркотиків. Нічого, все минеться, — заспокоїв хлопця В’юн. — Однак не барімося. Не дуже приємно заночувати в цьому глухому закутку.

Бурлака відніс старого до машини і дбайливо укрив ковдрами. Друзі посідали на свої місця, незважаючи на рюмсання Гране і прохання розв’язати його.

МІСТОК ЧЕРЕЗ ГІРСЬКУ РІЧКУ

Преміор несамовито гнав машину слідами П’єро і його друзів. З ним їхали Любов і Розенвайн. Петровський поспішив до замка — забрати решту зграї. Однак Преміор не дуже покладався на їхню допомогу.

Вандергольдів поплічник часто зупинявся і розпитував поліцаїв, прислугу гаражів і бензоколонок. Жовте перегонове авто бачили у Балансі, потім у Греноблі, і тепер Преміор не сумнівався, що його вороги їдуть у Бедежюн. Сторож санаторію у Діні теж помітив жовту машину.

У горах ніч настає швидко, і, коли Преміор виїхав до ущелини, вже зовсім стемніло. За годину переслідувачі дісталися до плоскогір’я і побачили Бедежюн. І саме в цей час вибухла буря.

— Тепер вони в наших руках, — радів Преміор. — Або вони надумали заночувати в Бедежюні, і тоді ми їх заскочимо і знищимо, мов собак, або ж виїхали горою. Це трохи важче, бо вночі під час грозовиці там таки небезпечно.

Автомобіль рушив до селища. Біля містка Преміор різко загальмував. У світлі фар, крізь залите дощем переднє скло, він помітив на землі нерухоме тіло Гране. Преміор стрибнув просто в калюжу, підбіг до начальника охорони і перерізав мотузки. Гране був мокрий до нитки і геть уболочений.

— Вони забрали старого Лотера? — закричав він на вухо Гране, бо голоси губилися в гуркоті грому.

— Ц-ці м-м-мерзотники виїхали д-д-десять хвилин тому!

Начальник охорони, хапаючи дрижаки, поліз у машину. Преміор розвернув її й помчав назад у долину. Хвилину він вагався, але рішуче рушив униз. Преміор був певен, що зможе випередити рятівників Клемана Лотера, коли досягне розтоки. Він уже уявляв собі смертельний жах на обличчях, тріскотню автоматних черг і мертві тіла ненависних ворогів.

Машину кидало в усі боки. Вчепившись за крісло, пополотнілий Розенвайн марно благав притишити хід.

— Досить! Не женіть так швидко, я боюся!

Жах охопив усіх. Навколо вирувало справжнє пекло, плюскала вода і гуркотіло каміння. Сліпучі спалахи блискавки розтинали темряву, дощ періщив, і грім струшував повітря. Висохлі річища, западинки та яри виповнилися ревучими жовтими потоками, що скажено тягли за собою кам’яні брили та уламки дерев.

— Заткни пащеку! — рикнув Преміор на рюмсання журналіста. — Коли б не ви всі, я давно б уже був унизу. Нікчемні боягузи…

Але Розенвайн нетямився зі страху. Він благав, плакав, трусячись усім тілом, хапав Преміора за плечі.

Преміор незворушно вів машину вниз. Злива шаленіла. Річка в ущелині давно вийшла з берегів і перетворилася на ревучу Ніагару, що з гуркотом котила по дну кам’яні брили і вирвані з корінням дерева. Блискавки сліпили очі, одна з них ударила зовсім поряд, позаду машини.

Розенвайн просто збожеволів. Раптом він скочив і вп’явся руками в апоплексичну шию Преміорові.

— Зупинись! Інакше я тебе придушу!

— Слухай, Любов, — прохрипів Преміор, не зменшуючи швидкості, — звільни мене від цієї свині.

Любов спокійно добув пістолета і, напівобернувшись, вистрілив журналістові в голову. Той сповз на сидіння. У нажаханого Гране, що сидів поруч із Розенвайном, одвисла щелепа.

І от попереду заблищали ліхтарі “Мореля”.

— Тепер вони нікуди не втечуть! — радісно закричав Преміор.

Авантурник додав газу. Зненацька перед очі йому встав місток. Преміор хотів його проскочити. Але в ту мить почувся тріск. Пронизливий зойк одразу ж заглушило сплеском води, й автомобіль зник у вирі.

П’єро і В’юн, що помітили світло, були свідками цієї моторошної сцени. При спалахах блискавок друзі побачили загибель своїх запеклих ворогів.

ЕПІЛОГ

Щодня о шостій вранці з горбів Кламара виїздив цілий загін велосипедистів. Це робітники поспішали в Булонь на автомобільні заводи Мореля.

Було рано, і велосипедисти їхали поволі, тішачись свіжим ранковим повітрям.

Почалося передмістя. Спуском спокійно їхали й розмовляли двоє робітників — хлопець і двадцятирічний юнак. Над Парижем прокидався холодний осінній ранок.

— Слухай, В’юне, здається, вже минуло три місяці, як ми повернулися з Бедежюна? — запитав хлопець свого приятеля.

— Атож. Добре, що зараз немає на світі мерзотника Преміора. Спокійно принаймні. І бідолашного твого дядька звільнено нарешті…

— На жаль, Вандергольд живе собі спокійно, а мій нещасний дядько збожеволів. Як ти гадаєш, чи повернеться колись до нього пам’ять і розум?

В’юн зніяковів.

— Можу присягнутися, що він одужає. От побачиш, час — найкращі ліки.

Катування, що їх Лотер зазнав у Вандергольда, здавалось, назавжди відібрали у нього пам’ять. Важко уявити, що тому кілька місяців це була ще енергійна і горда людина. Лотер не міг навіть пригадати своє ім’я. Незримий мур відгородив од усього світу геніальний мозок вченого, де була похована формула чудодійного і таємничого лотариту. Щоб вилікувати Клемана Лотера, П’єро звертався до найкращих лікарів… Ті ухилялися поставити діагноз. Можливо, через півроку, казали вони, коли старий цілком відпочине, можна буде сподіватися на одужання чи принаймні поліпшення.

П’єро оселився з дядьком в маленькому будиночку в Кламарі, де Бурлака опікувався вченим. Переїзди, консультації з лікарями, витрати останніх місяців поглинули майже всі збереження старого, що їх він лишив своєму племінникові. П’єро мусив продати в музей золоті знахідки з скарбу Жекера. Насправді вони виявилися не золоті, а лише оббиті золотою бляхою. Всередині ж був гіпс; певно, дорогі копії зробили ще за часів Жекера. Тому хлопець одержав п’ятдесят тисяч франків — на ті часи гроші невеликі. П’єро вважав, що не має права їх витрачати, адже вони так потрібні на лікування Лотерові. А в разі одужання дядька вони б йому знадобилися для наукових дослідів. Щоб заробити на прожиток, П’єро поклав собі піти учнем на завод Мореля, де вже кілька тижнів працював В’юн. Цього ранку він їхав на роботу вперше. В’юн добродушно підсміювався з товариша.

— От бачиш, дядько твій відмовився продати Вандергольдові секрет лотариту, і тепер ти змушений найматися за кілька су на годину. Але мені, друже, сумно, що ти майже дізнався, де Жекер заховав у Мексіці свої казкові скарби, проте й пальцем не рушив, щоб поїхати та й забрати їх звідти…

— Мій дядько важко захворів, — відповів П’єро. — Я зараз думаю тільки про нього. Ми не можемо лишити його на самоті і виїхати з Парижа. А що як він знову потрапить у тенета Вандергольда? От коли дядько одужає, тоді подумаємо і про інше… Не раніше.

Отак розмовляючи, В’юн і П’єро переїхали через Сену. Браму ще було замкнуто, і друзі зайшли поснідати в сусіднє бістро. В’юн купив ранкову газету. Проглядаючи її, він звернув увагу П’єро на статтю “Французький уряд дарує пану Вандергольдові будинок Адама та Єви”. П’єро прочитав:

“Всі знають про чуйність і добродійництво великого друга Францїї пана Вандергольда. Крім численних пожертвувань і наукових премій, він милостиво передав кілька мільйонів на реставрацію історичних пам’ятників, що потерпіли від часу і браку коштів. Крім цього, заходами п. Вандергольда організовано чимало наукових експедицій в наші колонії і різні країни, як наприклад в Мексіку. Відомо й те, що п. Вандергольд подав руку допомоги винахідникові Клеману Лотерові і визволив його із злиднів. На знак своєї вдячності уряд вирішив подарувати нафтовому королю, щирому другові французького народу, історичний будинок в Плесі-ла-Віль, відомий під назвою “Будинок Адама та Єви”, чудовий витвір мистецтва XV століття. Цей будинок буде перевезено до Англії, в п. Вандергольдів замок. Ми всі гаряче вітаємо…”

П’єро гнівно зібгав газету.

— Невже оцим і скінчаться наші поневіряння й пригоди?

— Нічого, терпіння, хлопче, — підбадьорив його В’юн. — Я не певен, що пригоди наші вже скінчилися. Вони тільки починаються. Попереду багато праці й боротьби, ми підемо своїм шляхом!..

Спокій тихого осіннього ранку порушив заводський гудок. Час було йти до цеху. Друзі мовчки рушили на подвір’я і злилися з натовпом робітників.

1

Задовго перед Колумбовим відкриттям Америки територію сучасної Мексіки населяли ацтеки; їхня цивілізація, пам’ятники і споруди де в чому нагадували культуру Стародавнього Єгипту. 1520 року ацтецьку імперію знищили іспанські завойовники на чолі з Фернандом Кортесом.

(обратно)

2

“Бойові хрести” — французька фашистська організація полковника де ля Рока (Прим. перекладача).

(обратно)

3

Брюле — французькою мовою означає “підсмажена”. (Примітка перекладача.)

(обратно)

4

Тут гра слів “Крокіньоль” (франц.) — сухар, “Крокемор” — смолоскипник, “Ле Соннор”, — дзвонар, прислужник похоронного бюро. (Примітки перекладача.)

(обратно)

Оглавление

Рене Дюшато ТАЄМНИЦЯ КРИЛАТОГО ЗМІЯ

КАТАСТРОФА В ПОРТ-МОРЕЛІ

КРИЛАТИЙ ЗМІЙ

КЛЕМАН ЛОТЕР

ВАНДЕРГОЛЬД

ПОЛІЦЕЙСЬКИЙ КОМІСАР МІШОН

НОВІ ДРУЗІ — В’ЮН І БУРЛАКА

“ВЕЧІРНІЙ ПАРИЖ”

ГОТЕЛЬ “ПАЛАС”

ШОСТИЙ ВИПУСК

ГОТЕЛЬ “СУХЕ ДЕРЕВО”

ПОДОРОЖ ДО ЕЛЬЗАСУ

РУЇНИ ШЕНЕ́КА

НІЧНА ПОДІЯ

ПРОФЕСОР ШУЛЬЦ

ВУЛИЦЯ БРЮЛЕ

СКОПОЛАМІН

БОЙСКАУТ

ВИГАДЛИВИЙ АРАБ

МІЛЬЯРДЕРОВА КІМНАТА

У КАТІВНІ

ДИТЯЧА В’ЯЗНИЦЯ

БУНТ

ПЛЯЖ ПЕНТЬЄВРА

ПОЛЮВАННЯ НА ДІТЕЙ

БАР “ЗІРКА”

БУНТ НА “ЕЛЬСІНОРІ”

НА ПІДГІР’Ї

РОЗПОВІДЬ СЕН-СІРЦЯ

В ДОЛИНІ КАРНАКА

ВИМУШЕНА ОБОРОНА

ПАСТКА

МІСТ КЕРІСПЕР

ТАЄМНИЧЕ ЗНИКНЕННЯ

ДОРОГА НА ПОНТІВІ

НАБРИДЛІ СТРАВИ

“В ІВАНА ВЕЛИКОГО”

ЗАГАДКОВА КАРТА

ТАЄМНИЦЯ КРИЛАТОГО ЗМІЯ

ЖЕКЕРОВІ СКАРБИ

НІЧНА АТАКА

ЛИСТ ДО ПАМЕЛИ

ГАЗЕТНА СТАТТЯ

НАОДИНЦІ ЗІ СМЕРТЮ

ЗОЛОТА НОША

ДИНАМІТНИЙ НАБІЙ

СПЕЦІАЛЬНИЙ КОРЕСПОНДЕНТ “ВЕЧІРНЬОГО ПАРИЖА”

БЕДЕЖЮН

МІСТОК ЧЕРЕЗ ГІРСЬКУ РІЧКУ

ЕПІЛОГ

*** Примечания ***