Зоряні крила [Вадим Миколайович Собко] (fb2) читать постранично


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

Вадим Собко ЗОРЯНІ КРИЛА Пригодницький роман


©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література



Художнє оформлення А. М. Дев'яніна



Частина перша ГРАНІТ



РОЗДІЛ ПЕРШИЙ


У травні на вулицях Києва зацвітають каштани. У травні небо над Дніпром стає незвично синім і глибоким. Пропливають легкі хмарини над Києвом, і, побачивши їх, починаєш розуміти висоту неба. Інколи налітає гроза. Тоді важкі блискавки падають на Дніпро, Масно блищить брущатка вулиці Леніна, і, кружляючи у повітрі, осипаються на асфальт тротуарів білі пелюстки каштанів.

Потім приходить сонце. Краплі ще блищать у листі. Кожна з цих грозових крапель, перед тим як випаруватися, обертається на велику яскраву зірку.

Флегматичні двірники змітають білу піну каштанового цвітіння. А коли все минає і підсихають асфальти, у повітрі залишається ледве помітний аромат грози.

Кожне місто має свій запах. Запах вологого туману в Ленінграді і гострий дух свіжого вугілля в Сталіно. Гнилуватий присмак моря у вітрах Одеси. Свіжим бетоном і смачною чорноземною пилюгою пахне Харків. П'янкий запах іскристих морозів, навіть у найгарячішу пору літа, можна відчути над Москвою. Широкими морськими просторами і їдкуватим білим каменем-вапняком пахне Севастополь, І ледве помітний аромат недавньої грози стоїть над Києвом.

Може, й справді залишають ці пахощі часті грози, може, вітри приносять дух цвітіння лісів у верхів'ях Дніпра, тільки завжди відчувається над Києвом цей п'янкий і свіжий вітер післягроззя.

Вісімнадцятого травня 193* року, у весняний грозовий день, Юрію Крайнєву минуло двадцять шість літ. Він згадав про це несподівано. Більше того, йому про це нагадали: на книжці про міжпланетні польоти стояв бібліотечний штамп — повернути вісімнадцятого травня.

Юрій Крайнєв встав з крісла і відклав набік книжку. Двадцять шість років. Думки його набрали відтінку суму: двадцять шість, прожита майже половина життя.

Юрій озирнувся навколо. Він оглянув свою кімнату так, начебто побачив її вперше. Але нічого нового чи несподіваного не з'явилося в просторій світлій кімнаті інженера Юрія Крайнєва. Рівними шеренгами стояли книжки у великих шафах. На просторому, зеленим сукном затягнутому столі лежала книжка і кілька рисунків. Грона винограду перепліталися з дивовижним листям на картатій матерії широкої тахти, що стояла в кутку кімнати. Поруч з нею на столику блищав нікельований електричний чайник із здивовано задертим догори носиком. Другий куток займала гардеробна шафа, куди Юрій умудрявся накласти стільки різних речей, що йому самому ставало дивно, як вони туди влазять.

Жовтий паркет блищав неясно. Він ще зберіг ледве помітний дух скипидару. Його запах нагадував сосновий ліс у жаркий день.

Вікно було величезне. Воно виходило на вулицю Леніна. З шостого поверху Юрій бачив половину Києва, аж до далеких задніпровських озер, оповитих легкою передвечірньою млою.

По вулиці Леніна, інколи ховаючись за білими верхівками каштанів, проносилися авто. З шостого поверху вони нагадували різнокольорових жирних звірят і пролітали по вулиці весело і безшумно.

Юрію раптом захотілося розігнати цей дивний настрій швидким рухом, коли шалений вітер б'є в лице, коли миготять телефонні стовпи обабіч шосе, а повітря стає відчутним і пружним.

Юрій зняв телефонну трубку і почув, як слухняно загули автомати. Він викликав гараж і наказав надіслати йому машину. Ввічливий голос чергової відповів, що машина товариша Крайнєва зараз же вийде. Юрій поклав трубку і погладив рукою чорну блискучу коробку телефону.

Ще раз оглянув кімнату і підійшов до вікна. Надходив вечір. Десь на Дніпрі перегукувалися пароплави. Внизу, по блискучій, вимитій вулиці, промчав ваговіз із великим білим номером — двадцять шість — на зеленій кришці кабіни, і Юрій знову згадав про день свого народження.

Знизу, з вулиці, донеслися басові нотки автомобільного гудка. Гудок кликав делікатно, але нетерпляче. Чорне відкрите авто стояло біля під'їзду.

Юрій задоволено усміхнувся. Зараз почнеться вітер. Він підійшов до шафи, щоб узяти пальто і кепку, взявся за ручку дверцят і раптом спинився перед великим дзеркалом.

Він часто дивився в дзеркало, вив'язуючи краватку чи зачісуючи волосся, але тоді всю увагу зверталося на краватку або на гребінець, а для того щоб розглядати самого себе, в Юрія ніколи невистачало часу.

Крайнєв дивився сам на себе уважно, насторожено. На виску щось блиснуло. Сива волосина ясно виділялася на тлі темної зачіски.

«Ранувато», подумав Юрій, вириваючи волосинку.

Біль був різкіший, ніж