Гендерсон, повелитель дощу [Сол Беллоу] (fb2) читать онлайн

Сол Беллоу ГЕНДЕРСОН, ПОВЕЛИТЕЛЬ ДОЩУ Роман

^©   _{http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література}

_{Сол Беллоу (нар. 1915 р.) — визначний американський письменник, лауреат Нобелівської (1976) та багатьох національних літературних премій. Увійшовши в літературу на початку 40-х pp., опублікував кільканадцять романів і повістей, збірники оповідань, низку п’єс. Провідна тема творчості письменника — відчуженість людини від суспільства, пошуки нею сенсу буття. Американська критика вважає Беллоу одним з найталановитіших письменників свого покоління, проте широкому радянському читачеві його ім’я, а тим паче твори, були практично невідомі; поодинокі згадки про нього в критичних працях незмінно супроводились такими означеннями, як «конформіст», «сіоніст», а після того, як письменник у романі «Грудень декана» (1982) «в чорних барвах», а по суті, правдиво змалював життя у «соціалістичній» Румунії, до цього додалися й звинувачення в «антикомунізмі». І лише торік побачили світ російські переклади повісті «Лови момент» (1956) і роману «Герзаг» (1964).}

_{З англійської переклав Віктор ШОВКУН^[1]}

_{Перекладено за виданням: Saul Bellow. Henderson the Rain King. — Penguin Books; Harmondsworth, 1973.}

Моєму синові Грегорі

1

Що примусило мене податися в мандри по Африці? Я не зміг би пояснити це отак відразу. Жилося мені все тяжче, тяжче й тяжче, і по якомусь часі я почув себе в цілковитій безвиході.

Згадуючи, як велося мені в ті дні, коли я купив квитка, я не бачу там жодного просвітку. Життя притисло мене так, що я почав задихатися. Все мов завертілося в несосвітенній круговерті: мої батьки, мої дружини, мої дівчата, мої діти, моя ферма, мої домашні тварини, мої звички, мої гроші, мої музичні уроки, мої пиятики, мої забобони, моя брутальність, мої зуби, моє обличчя, моя душа! Я криком кричав: «О, дайте мені спокій, хай вам грець! О, залиште мене самого!» Але як можуть вони залишити мене самого? Адже вони належать мені, вони мої.

І вони облягли мене зусібіч. Навкруг мене утворився хаос.

Одначе світ, який навалився на мої груди страшним тягарем, дав мені нагоду вислизнути. Але, щоб ви, люди, зрозуміли, як усе зі мною сталося і чому я зрештою втік до Африки, я повинен викласти вам факти. Почну, мабуть, із грошей. Річ у тім, що я багатий. Мій старий залишив мені в спадок три мільйони доларів — після сплати всіх податків. Правда, я сам вважав себе волоцюгою і мав на те підстави, до того ж і чарки не цурався. Але в скрутну хвилину я любив нишком від усіх позазирати в книжки, я шукав у них мудрі або повчальні слова й одного дня прочитав: «Немає гріхів непрощенних, і Господь не вимагає одвічної праведності». Ця істина глибоко вразила мене, і я повторював її знову й знову. Але потім забув, що то була за книжка — одна серед тисяч, залишених мені батьком, який і сам написав їх чимало. У пошуках тієї книжки я переглянув десятки й десятки томів, але знаходив тільки гроші, бо мій батько закладав сторінки банкнотами, тими, що їх знаходив принагідно у себе в кишенях, — п’ятірками, десятками, а то й двадцятками. Траплялися мені там і давно не дійсні векселі тридцятирічної давності, і «золоті» сертифікати. Всі ці знахідки звеселяли мене, нагадуючи про добрі давні часи. Отож я замкнувся в бібліотеці, щоб не набридали діти, виліз на драбину і цілих півдня витрушував з книжок усе, що там було. Гроші всіяли підлогу, але тієї книжки, де було написано про прощення гріхів, я так і не знайшов.

Тепер про інше.

Я закінчив один з елітарних університетів Нової Англії, але вважаю за недоцільне називати тут свою aima mater, — адже цим я поставив би її в незручне становище. Якби я не був Гендерсон і син свого батька, вони витурили б мене геть.

Народившись, я важив чотирнадцять фунтів, і то були важкі пологи. Потім я виріс і досяг заввишки шістьох футів із чотирма дюймами. А важити став двісті тридцять фунтів. У мене величезна голова з грубими рисами, увінчана чуприною, схожою на вовну перської вівці. У завжди примружених очах — недовірливий блиск. Вдача в мене шалена, ніс — великий. Мати народила нас троє, але живий залишився я один. Батькові знадобилася вся його добрість, щоб простити мені за таке нахабство, та я певен, що повністю він мені цього так ніколи й не подарував. Дійшовши шлюбного віку, я спробував йому догодити й обрав наречену з нашого суспільного кола. То була визначна особа — висока, вродлива, елегантна, м’язиста, з довгими руками й золотавими косами, стримана, плодюча і тиха. Ніхто з її родичів не обуриться на мене, коли я додам що вона шизофренічка, бо вона таки несповна розуму. Мене теж називають психом — і недарма: я дратівливий, брутальний, тиранічний і, мабуть, божевільний. Судячи з віку наших дітей, ми прожили в шлюбі близько двадцяти років, Ми спородили на світ Едварда, Райсі, Алісу і ще двох — слава Богу, нащадків у мене багато. Благослови й оборони, Господи, весь наш виводок!

По-своєму, я трудився на совість. Бо мати дітей — це нелегкий труд, і нерідко ще до сніданку я напивався як чіп. Незабаром по тому, як я повернувся з війни (я був уже старий для служби в діючій армії, але ніщо не могло мене втримати: я поїхав до Вашінгтона і тиснув на відповідних осіб, аж поки мене забрали до війська), ми з Френсіс розлучилися. Це сталося після Дня Перемоги. А втім, мабуть, не відразу — здається, ми розбіглися з нею аж у 1948 році. Так чи так, а вона тепер живе у Швейцарії, і з нею — одне з наших дітей. Навіщо їй дитина, я вам не скажу, але одну вона забрала, і хай воно так і буде. Я зичу їй добра.

Коли ми розлучилися, я був у захваті. Це дало мені змогу розпочати життя з нової сторінки. На той час я вже обрав собі нову жінку, і незабаром ми з нею побралися. Мою другу дружину звуть Лілі (її дівоче прізвище — Сіммонс). У нас хлопчики-близнята.

Віднедавна я надто часто знемагаю від напливу бурхливих емоцій — тож Лілі довелося зі мною нелегко, тяжче, аніж Френсіс. Френсіс замикалася в собі, і це її рятувало, а Лілі завжди ловилася на гачок. Можливо, зміна на краще зовсім вибила мене з рівноваги — я звик до скандального життя. Коли Френсіс не подобались мої вчинки — а це було часто, — вона просто відверталася від мене. Френсіс скидалася на царівну-місяцівну Шеллі, яка мандрує в самотині. А Лілі поводилась інакше, і я лютував на неї при людях і кляв її, коли ми лишалися наодинці. Я не раз встрявав у бійки в сільських шинках у околицях своєї ферми, і лягаві раз у раз запроторювали мене до буцегарні. Я поривався зчепитися з ними, і вони залюбки помолотили б мене, якби я не був знаменитий на всю округу. В таких випадках з’являлася Лілі і брала мене на поруки. Якось я побився з ветеринаром через свою свиню, потім — з водієм снігоочищувальної машини, коли той спробував зіпхнути мене з шосе. А років два тому я, заливши очі, звалився із трактора і впав під колеса, проте відбувся зламаною ногою. Кілька місяців я ходив на милицях, лупцюючи кожного, хто траплявся мені під гарячу руку, і влаштовуючи Лілі справжнє пекло. Уявіть собі гевала, здоровенного, наче футболіст, з темною, мов у цигана, пикою, який сипле лайкою, гарикає, шкірить зуби і трясе головою, — не дивно, що люди мене обминали. Та це було ще не все.

Приміром, гомонить Лілі з подругами, а тут з’являюсь я зі своїм заяложеним гіпсом, у смердючих від поту шкарпетках; на мені червоний оксамитовий халат, якого я купив у Парижі, бувши у піднесеному настрої від того, що Френсіс зажадала розлучення. На голові в мене вовняна мисливська шапочка — теж червона. І на додачу я втираю носа пальцями, а тоді потискую гостям руки й кажу: «Щиро вас вітаю, я містер Гендерсон». Потім підходжу до Лілі і подаю їй руку теж, так ніби й вона в цьому домі гостя, чужа людина, як і решта. «Вітаю вас», — кажу я їй. А жінки, звісно, думають: «Він її зовсім не знає. В душі він і досі одружений зі своєю першою. Який жах!» Ця вигадана вірність збуджує їх і хвилює.

Але вони помиляються. Лілі знає, що я так роблю умисне, і, коли ми залишаємося вдвох, дає волю своєму гніву:

— Навіщо ти мене ображаєш, Юджіне? Навіщо знову викаблучуєшся?

Підперезаний поясом, сплетеним із червоних шнурів, я стою перед нею у своєму оксамитовому халаті, що відстовбурчується ззаду, човгаю по підлозі взятою в гіпс ногою, тіпаюся від люті й повторюю:

— Цить!.. Цить!.. Цить!..

Бо коли мене привезли додому з лікарні в цьому самому клятущому важкому гіпсі, я почув, як вона комусь казала по телефону:

— З Юджіном знову халепа. Уже вкотре нещасливий випадок. Халепи з ним трапляються мало не щодня, але він у мене товстошкірий. Його нічим не вб’єш!

«Його нічим не вб’єш!» Ну як вам це подобається? Я дуже засмутився, почувши від неї такі слова.

Можливо, Лілі просто пожартувала. Вона любить жартувати по телефону. Лілі жвава на вдачу й велика на зріст. Обличчя в неї приємне, а характер майже відповідає обличчю. У нас із нею були й щасливі хвилини, таки справді були. І, як мені пригадується, чи не найщасливіші дні ми пережили, коли вона ходила вагітна, вже перед самими пологами. Коли ми вкладалися спати, я натирав їй живіт дитячим кремом, щоб запобігти розривам. Її пипки з рожевих стали яскраво-червоними, а близнята вовтузилися в її лоні, і округлий живіт весь час змінював форму.

Крем я втирав легенько і дуже обережно, щоб мої грубі, шкарубкі пальці не завдали їй найменшої шкоди. А перед тим, як вимкнути світло, я обтирав пальці об свого чуба, і ми казали одне одному «добраніч», обмінювалися поцілунком, а вже потім засинали, вдихаючи пахощі дитячого крему.

Та згодом ми почали сваритися знову, і коли я почув, як вона сказала: «Його нічим не вб’єш!» — я це витлумачив як неприязнь до мене, хоча добре знав, що Лілі мала на увазі зовсім інше. Я умисне звертався до неї при гостях, наче до чужої, бо мені не подобалося, що вона виставляє себе господинею дому й саме так і поводиться, бо хоч я й волоцюга та пияк, але я і тільки я єдиний спадкоємець свого славетного імені та маєтку, а вона тут не господиня, а лише моя дружина — лише моя дружина і більше ніхто.

А що взимку я робився ще нестерпніший, то вона умовила мене поїхати на курорт, на узбережжя Мексиканської затоки, де я міг би порибалити. Один мій завбачливий приятель подарував кожному з близнюків по рогачці, випиляній з фанери; одну я знайшов у себе у валізі, коли розпаковувався, і мені припало до вподоби стріляти з неї. Я занедбав рибальство і бавив час на пляжі, стріляючи камінцями по пляшках. Отже, люди могли сказати: «Бачите отого вусатого здоровила з величезним носом? Так от, його прадід був державним секретарем, дідові брати служили послами в Англії та у Франції, а його батько був знаменитий учений Вілард Гендерсон, друг Вільяма Джеймса і Генрі Адамса, той самий, що написав відому книжку про альбігойців». Казали вони це чи не казали? Можете не сумніватися, що казали. Отак відпочивав я на тому курорті зі своєю миловидною і стурбованою другою дружиною та синами-близнятами. В їдальні я доливав до своєї вранішньої кави віскі, а на пляжі бив камінцями пляшки. Постояльці в готелі скаржилися управителеві, що я засмічую пляж битим склом, і управитель намагався залагодити цю справу з Лілі — мене вони не насмілювалися зачіпати. Готель вищого класу, євреїв вони не беруть, і раптом у їхньому престижному закладі оселяється таке страховище, як я, Юджін Г. Гендерсон! Решта дітлахів перестали гратися з нашими близнюками, а жінки обминали Лілі.

Лілі спробувала навернути мене до здорового глузду. Ми були в своїх апартаментах, я розгулював у плавках, і тут вона почала розмову про рогачку, про бите скло та про моє ставлення до решти постояльців у готелі. Загалом Лілі жінка вихована й розумна. Вона ніколи не свариться, але полюбляє читати мораль. До цього вона дуже схильна і в таких випадках блідне й говорить аж задихаючись. Не тому, що боїться мене — просто в її душі відбувається певна криза.

Звісно, розмова зі мною нічого не дала. Лілі розплакалась, а я, коли побачив її сльози, втратив терпець і загорлав:

— Я пущу собі кулю в лоба! Я застрелюся! Я не забув покласти у валізу пістолет. Він у мене завжди напохваті!

— О Юджіне! — заголосила Лілі й, затуливши обличчя долонями, вибігла з кімнати.

Зараз я вам поясню, в чому річ.

2

Бо її батько наклав на себе руки, і саме в такий спосіб — застрелився з пістолета.

Ми з Лілі обоє мучимося зубами — і це нас теж поєднує. Вона молодша за мене на двадцять років, але має штучні зуби, як і я. В мене вони кутні, в неї — передні. Лілі втратила всі чотири верхні різці. Це сталося ще в ті роки, коли вона навчалась у середній школі, під час гри в гольф із батьком, якого вона обожнювала. Того дня бідолаха добре нализався, і йому не слід було виходити на гольфовий майданчик. Без попередження, не оглянувшись, він замахнувся ключкою біля першої мітки і вдарив по зубах дочку, яка стояла позаду. Мене завжди пробирає морозом, коли я уявляю собі той клятущий гольфовий майданчик, нагрітий липневим сонцем, п’яного торговця водогінним обладнанням і п’ятнадцятирічну дівчину із закривавленим ротом. Ганьба отаким розвезеним п’яницям! Ганьба слабакам! Я ненавиджу блазнів, котрі, зачмеливши собі голову, виходять на люди й базікають про те, як їм тужно на серці. Проте Лілі нікому не дозволила б сказати про свого батька бодай одне погане слово, і якби його хтось образив, то заплакала б скоріше, аніж якби образили її. В своєму гаманці вона постійно носить його фотокартку.

Особисто я її старого ніколи не знав. Коли ми з Лілі познайомилися, його вже років десять чи дванадцять як не було на світі. Незабаром по смерті батька Лілі вийшла заміж за одного балтіморця, що посідав досить значне становище, як мені казали, — хоча, мабуть, сама ж таки Лілі й казала мені про це. Одначе подружнє життя в них не склалося, і десь під час війни вона взяла розлучення (саме тоді, коли я воював у Італії). Хай там як, але коли ми познайомилися, вона жила у себе вдома разом з матір’ю. Їхня родина з давніх-давен мешкала в Данбері, столиці капелюшного ремесла. Якось ми з Френсіс поїхали в Данбері на вечірку, причому Френсіс погодилася супроводжувати мене вельми неохоче. Річ у тім, що вона постійно листувалася з тим або іншим європейським інтелектуалом. Френсіс багато читає і пише багато листів, вона курить запоєм, і коли її опановує якась нова манія в галузі філософії або чогось такого, я бачу її дуже рідко. В такі дні вона з ранку до вечора сидить у себе в кімнаті, смалить сигарети «Собрані», кахикає та робить записи, щось там досліджуючи. В такому стані розумової напруги перебувала вона й тоді, коли ми вибралися на ту вечірку, і в самому її розпалі Френсіс раптом пригадала, що має розв’язати якусь вкрай невідкладну проблему, отож сіла в машину й поїхала собі, геть забувши про мене. А я нічого не помітив, бо захопився розмовою. На тій вечірці я був єдиний чоловік при чорній краватці. Чорна смуга на блакитному тлі. Бо, мабуть, у всій околиці не знайшлося б суб’єкта в такому голубому смокінгу, який був на мені. Я мав відчуття, ніби мене загорнули в синій клапоть площею в цілий акр. А Лілі, якій мене відрекомендували хвилин десять тому і з якою ми гомоніли, мала на собі різдвяну сукню в червону та зелену смужку.

Коли Лілі побачила, що сталося, вона запропонувала підвезти мене, і я сказав: «О’кей!» Ми вийшли надвір і, грузнучи в снігу, добралися до її машини.

Ніч була зоряна, і сніг лунко рипів у нас під ногами. Свою машину Лілі залишила на пагорбі, що був близько трьохсот ярдів завдовжки і гладенький, мов залізна штаба. Як тільки вона виїхала на дорогу, машину занесло, Лілі розгубилася, заверещала: «Ой, Юджіне!» — і обхопила мене обома руками.

Ні на тому пагорбі, ні на розчищених від снігу доріжках, ні довкола, наскільки я міг бачити, не було видно жодної живої душі. Машина обкрутилася навколо своєї осі. Голі руки Лілі висковзнули з коротких хутряних рукавів і тримали мене за шию, її широко розплющені очі були втуплені у вітрове скло, а машина тим часом ковзала по кризі та насту. Зчеплення не було ввімкнуте, і я просто дістався рукою до ключа й заглушив мотор. Тягнучи за собою снігову лавину, автомобіль зсувався з пагорба, проте незабаром став, і я пересів за кермо. Ніч була місячна, ясна.

— Звідки ти довідалась, як мене звуть? — запитав я.

— Таж кожному відомо, що ти Юджін Гендерсон, — відповіла вона.

Після того, як ми ще трохи побалакали, вона сказала:

— Тобі слід розлучитися з дружиною.

— Що ти верзеш? Хіба про таке говорять?! Крім того, за віком я годжуся тобі в батьки.

Більше ми не бачилися до самого літа. Коли ми з нею зустрілися вдруге, вона ходила по крамницях і була в капелюшку, білій пікейній сукні та в білих туфлях. Збиралось на дощ, їй не хотілося мокнути в цьому вбранні (хоча, як я помітив, воно було вже досить-таки брудне), і вона попросила, щоб я підвіз її. Я приїхав у Данбері купити дерева на хлів і завантажив колодами великий станційний фургон. Лілі стала показувати, як проїхати до її дому, але так нервувала, що збилася з дороги. Вона була дуже гарна, але страшенно нервова. Небо хмарилося все більше, а незабаром і дощ пустився. Вона сказала, щоб я завернув праворуч, і це привело нас до сірої ланцюгової огорожі навколо залитого водою кар’єру — тобто в глухий завулок. Стало так темно, що прогалини в огорожі здавалися білими. Лілі розплакалася:

— Ой, завертай назад, благаю тебе, завертай назад! Скоріше, скоріш завертай назад! Я переплутала вулиці, а мені треба додому.

Кінець кінцем ми таки добулися до її маленького будиночка, з якого йшов дух, що утворюється в кімнатах, зачинених у жарку погоду, і саме в ті хвилини почалася справжня злива.

— Моя мати грає в бридж, — сказала Лілі. — Я їй зателефоную і скажу, щоб не йшла додому. Телефон у мене в спальні.

І ми пішли в її спальню. Запевняю вас, у поведінці Лілі не було нічого розпусного чи легковажного. Коли вона роздяглася, то сказала, і голос у неї тремтів від хвилювання:

— Я кохаю тебе! Кохаю!

А я подумав, коли ми сплелися в обіймах: «Невже мене справді можна кохати? Мене, мене!»

Грізно загуркотів грім, і краплі рясного дощу лопотіли по вулиці, по деревах, дахах, парканах. Раз у раз спалахували блискавиці, віддзеркалюючися сліпучим сяйвом у незліченних озерцях. Простирадла, на яких ми лежали, в задушливій грозовій темряві здавалися зовсім чорними, і теплі пахощі, схожі на пахощі свіжого хліба, линули від Лілі. Знову й знову вона повторювала: «Я кохаю тебе! Кохаю!» Тихо й мирно лежали ми з нею в постелі; настав вечір, а сонце так і не визирнуло на небі.

А тим часом її мати сиділа у вітальні. Я цим занадто не переймався. Лілі зателефонувала їй і сказала: «Не вертайся додому раніш як за кілька годин», і тому стара негайно покинула гру в бридж і побігла додому в дощ і грозу, яких у тій місцевості не бувало вже багато років. Не скажу, щоб мені це сподобалося. Звичайно, я не боявся тієї старої жінки, але я збагнув поведінку Лілі — вона хотіла бути певного, що її викриють. Я перший спускався сходами і побачив, що біля канапи горить світло. І коли опинився внизу, віч-на-віч зі старою, то сказав:

— Моє прізвище Гендерсон.

Мати Лілі була повна вродлива жінка з обличчям китайської ляльки, мовби народжена грати в бридж. На голові в неї був капелюшок, а коли вона сіла, то на її округлих колінах я побачив книжку кишенькової серії в палітурці з лакованої шкіри. Я зрозумів, що подумки вона осуджує Лілі: «У моєму власному домі! З одруженим чоловіком!» І таке інше. Байдужий до цих почуттів, я опустився в крісло у вітальні. Я був неголений, мій фургон із деревом чекав мене під вікнами будинку. Від мене, мабуть, ішов запах Лілі, схожий на пахощі свіжого хліба. А Лілі в усій своїй красі вже сходила наниз похвалитися перед своєю матусею тим, що вчинила. Я сидів, широко розставивши ноги у великих чоботях, що впиралися в килим, і, сам того не помічаючи, час від часу підкручував вуса. Поруч із тими двома жінками я відчував поважну присутність Сіммонса, оптового торговця водогінним обладнанням, який наклав на себе руки. До того ж він пустив собі кулю в лоба у спальні, суміжній зі спальнею Лілі, тобто в спальні господаря дому. Лілі винуватила матір у тому, що та довела батька до самогубства. А ким був я — чи не знаряддям її помсти?

«Е ні, приятелю, — мовив я сам до себе, — все це тебе аж ніяк не стосується. Ти в цьому участі не береш».

У мене склалося враження, що мати вирішила поводитися пристойно. Вона мала намір сприйняти те, що сталося, з величним спокоєм, і в такий спосіб узяти гору над Лілі в цій грі. Можливо, її поведінка була цілком природна. Хай там як, а до мене вона поставилася з аристократичною ґречністю і тільки один раз не втрималась і сказала:

— Я знайома з вашим сином. Такий стрункий хлопець. Його звуть Едвард, чи не так? Він їздить у червоному спортивному автомобілі «ем-джі» і досить часто буває в Данбері.

Незабаром я пішов, сказавши Лілі:

— Ти вродлива й мила дівуля, але тобі не слід було робити таку прикрість своїй матері.

Гладка стара жінка сиділа на канапі, зчепивши пальці рук, і від гніву чи стримуваних сліз її брови злилися в одну пряму лінію.

— До побачення, Юджіне, — сказала Лілі.

— Бувайте, міс Сіммонс, — відповів я.

Я б не сказав, що ми розлучилися друзями.

Але незабаром ми зустрілися знову, цього разу в Нью-Йорку, бо Лілі покинула матір, покинула Данбері і винайняла помешкання на Гудзон-стріт, де не було гарячої води і де на сходах ховалися від негоди вуличні п’яниці. І ось на тих сходах з’явився я, важкий здоровило, що відкидав величезну тінь, з обличчям, червоним від сільського повітря та випивки, в жовтих рукавицях зі свинячої шкіри, і незмовкний голос у моєму серці повторював: «Я хочу її, хочу, хочу, о, як я її хочу! Іди, йди, — казав я собі, — візьми її, візьми, візьми!» І я підіймався все вище у своєму товстому пальті, підбитому ватою, в рукавицях зі свинячої шкіри, у черевиках зі свинячої шкіри, з гаманом зі свинячої шкіри в кишені, я йшов туди, знемагаючи від хоті й тривоги і усвідомлюючи, як палахкотить мій погляд, спрямований на верхні поручні, де Лілі вже відчинила двері й чекала мене. Обличчя в неї було кругле, біле і повне, очі — чисті й примружені.

— Чорт! І як ти можеш жити в цьому бридкому закутні? Ох, і смердить же тут! — сказав я.

Вбиральні в тому будинку були в коридорах. Ланцюжки дзвоників позеленіли, скляні шиби в дверях зробилися свинцевого кольору.

Лілі дружила з людьми, змушеними жити в цих нетрях, а надто зі старими та з одинокими матерями. За її словами, вона розуміла, чому вони, животіючи на грошову допомогу, насамперед стягувалися на телевізор; вона дозволяла їм зберігати їхнє молоко та масло в своєму холодильнику і заповнювала для них анкети соціального страхування. Я думаю, Лілі справді зичила їм добра і хотіла показати цим іммігрантам та італійцям, якою милою може бути американка. Одне слово, вона прагнула допомогти їм цілком щиро і знай метушилася, вся променіючи хвилюванням і без угаву й безладно щось говорячи.

Запахи того будинку прилипали мені до обличчя і, беручися сходами, я сказав:

— Тьху, я тут задихнуся!

Ми пройшли до її помешкання на горішньому поверсі. Воно теж було брудне, але принаймні освітлене. Ми сіли погомоніти, і Лілі сказала мені:

— Ти хочеш змарнувати решту свого життя?

Мої взаємини з Френсіс і справді були безнадійні. Після того, як я повернувся з війська, між нами тільки один раз відбулося щось інтимне, а потім нас розділила стіна байдужості, і я надав Френсіс майже цілковиту свободу. А якось на кухні ми мали розмову, після якої стали остаточно чужі одне одному. Ми тоді обмінялися лише кількома словами. Приблизно такого змісту:

— І що ж ти збираєшся робити далі?

(На той час я почав утрачати інтерес до ферми.)

— Я оце міркую, — сказав я, — чи не пізно мені стати лікарем — якщо, звісно, мене приймуть на медичний факультет.

Френсіс, звичайно така серйозна, щоб не сказати похмура і сердита, роззявила рота й засміялася мені в обличчя. Вона сміялася, а я в ті хвилини не бачив нічого, крім її чорного роззявленого рота, не бачив навіть зубів, і це дивно, бо зуби в неї є і дуже білі. Що сталося з ними?

— Гаразд, гаразд, гаразд, — сказав я.

Я розумів, що Лілі має цілковиту слушність стосовно Френсіс. Одначе решту її аргументів я всерйоз не сприйняв.

— Мені треба народити дитину, — сказала вона. — Я не можу далі чекати. Через кілька років мені буде тридцять.

— А до чого тут я? Про що, власне, йдеться?

— Ми з тобою повинні бути разом, — заявила Лілі.

— Ти так вважаєш?

— Ми помремо, якщо не будемо разом, — сказала вона.

Після того минув майже рік, а їй усе не вдавалося переконати мене. Я не вірив, що все може відбутися так просто. І тоді вона раптом вийшла заміж за біржового маклера з Нью-Джерсі — звали його Газард. Власне, вона заводила про нього мову кілька разів, але я щоразу сприймав такі балачки як ще одну спробу шантажувати мене. Бо Лілі була шантажистка. І все ж таки вона одружилася з ним. То був її другий шлюб. Тоді я забрав Френсіс та двох дочок і на цілий рік поїхав з ними у Європу, до Франції.

В дитинстві я кілька років прожив на півдні цієї країни, поблизу міста Альбі, де мій старий займався своїми дослідженнями. Півсотні років тому я мав звичку дражнити хлопчака, що жив через вулицю: «Francois, oh Francois, ta soeur est constripee»^[2]. Мій батько був чоловік високий, поважний і охайний. Він носив спідню білизну з ірландського полотна, свої капелюхи зберігав у коробках, обшитих червоним оксамитом, черевики собі замовляв у Англії, а рукавички — в Мілані й Римі. Він дуже добре грав на скрипці. Моя мати часто складала вірші в цегляному соборі Альбі. Вона любила оповідати про одну манірну даму з Парижа. Вони зустрілись у вузьких дверях церкви, і дама сказала: «Voulez-vous que je passasse». A моя мати відповіла: «Passassassez, Madame»^[3]. Багато років вона розповідала про цю смішну пригоду всім і кожному, — а то, бувало, засміється і пошепки скаже: «Passassassez». Давно, давно минули ті часи. Зникли, розвіялися з димом і минули.

Та ми з Френсіс не поїхали до Альбі, не повезли туди дітей. Вона ж бо щодня відвідувала Французький колеж, де зібралися всі знамениті філософи. Знайти помешкання було важко, Проте я винайняв досить-таки пристойне в одного російського князя. Де Воге^[4] згадує його діда, який служив міністром за Миколи Першого. Князь був високий, лагідної вдачі чоловік; він мав за дружину іспанку, і його іспанська теща, сеньйора Гірляндес, постійно їздила на ньому верхи. Бідолаха зазнавав від неї чималих утисків. Його дружина й діти жили з тією старою жінкою, а сам він перебрався в мансарду, до кімнати для служниці. Мільйонів зо три я маю і, думаю, зміг би його виручити. Але на той час усю мою увагу поглинула одна думка й одне почуття, про які я вже згадував: «Я хочу, хочу, хочу!» Сердешний князь, змушений тулитися на горищі! Його діти хворіли, і він сказав мені, що коли їхнє здоров’я не поліпшиться, він вистрибне з вікна.

— Не будьте йолопом, князю, — порадив йому я.

Терзаючись відчуттям провини, я жив у його помешканні, спав у його ліжку і двічі на день купався в його ванні. Ці дві гарячі ванни не тільки не полегшували мого сумління, а й поглиблювали мою журбу. Після того, як Френсіс висміяла мою мрію стати лікарем, я більше ніколи не розкривав перед нею душу. Щодня я блукав вулицями Парижа; всю дорогу від фабрики гобеленів і до кладовища Пер-Лашез та церкви Сен-Клу я долав пішки. Єдиною людиною, яка розуміла, на що схоже моє життя, була Лілі, тепер Лілі Газард. У філії американської пошти я одержав від неї звістку, написану на одному зі шлюбних оголошень по тривалім часі після весілля. Я мучився тривогою, а що на тих вулицях, поблизу церкви Марії Магдалини, вештається чимало повій, я пильно роздивлявся ту або ту, але жодне з облич, які я бачив, не могло заглушити розпачливого крику, що знов і знов відлунював у мене в серці: «Я хочу, хочу, хочу!» А облич я бачив там багато.

«В мене таке передчуття, що Лілі приїде», — міркував я.

І вона приїхала. Відразу розпочавши пошуки, вона ганяла в таксі по всьому місту і таки вгледіла мене поблизу станції метро Вавен. Сяючи усмішкою, Лілі гукнула мене з вікна машини. Потім відчинила старовинні дверці й спробувала стати на підніжку. Атож, вона була дуже гарна — її вродливе, ясне, чисте біле обличчя пашіло щирою втіхою. Її шия, коли вона вистромила голову з таксі, здалася мені довгою і мовби виточеною. Її верхня губа тремтіла від радості. Та попри все своє збудження, Лілі пам’ятала про вибиті зуби і не розтулила вуст. Та що мені було до тих порцелянових зубів! Хай буде благословен Господь за ті милості, якими він постійно мене обдаровує!

— Лілі! Як тобі ведеться, дівчинко? Звідки ти тут з’явилася?

Я почував себе на сьомому небі. Вона сказала, що я тюхтій і слинько, але все ж таки дечого вартий, і що я повинен жити й не вмирати (ще б один такий рік у Парижі, і щось у мені остаточно заіржавіло б), і що з мене ще може бути якесь пуття. І що вона кохає мене.

— А куди ти поділа свого чоловіка? — запитав я.

Вона відповіла на моє запитання, коли ми їхали до готелю, вниз бульваром Распай.

— Я подумала, що мені пора мати дітей. Адже скоро я постарію. (На той час Лілі виповнилося двадцять сім років.) Та коли ми їхали вінчатися, я збагнула, що припустилася помилки. Перед світлофором я спробувала була вискочити у своїй весільній сукні з автомобіля, але мій майбутній чоловік схопив мене й затяг назад. Ще й підбив мені око, — розповіла вона. — Добре, що обличчя в мене було затулене вуаллю, бо під оком набіг синець, і я всю церемонію проплакала. До речі, моя мати померла.

— Та ти що?! Він поставив тобі синця? — перепитав я, знетямившись від люті. — Якщо він коли мені попадеться, я йому всі кістки переламаю. Мені шкода, що ти втратила матір.

Я поцілував Лілі в очі, а потім ми зайшли до її готелю на набережній Вольтера і спізнали небесне блаженство в обіймах одне в одного. Ми прожили щасливий тиждень і всюди були разом. Але приватний детектив Газарда ходив за нами назирці, і тоді я взяв напрокат автомобіля, і ми вирушили в подорож по містах, де були славетні собори. Під час тієї поїздки Лілі мучила мене з дивовижною наполегливістю — вона в усьому була дивовижна.

— Ти гадаєш, що проживеш без мене, але це не так, — казала вона. — Я тобі навіть потрібніша, аніж ти мені. Хоча я просто задихаюся від смутку. Чому, думаєш, я покинула Газарда? Через цей самий смуток. Коли він мене цілував, мій смуток робився нестерпним. Я почувала себе зовсім самотньою. А коли він…

— Годі вже, годі. Далі не розповідай, — просив я.

— Було краще, коли він підбив мені око. В цьому було щось справжнє. Я тоді не почувала себе так, ніби йду на дно.

А я почав випивати — і більше, ніж будь-коли. Я приходив п’яний у кожен з великих соборів — у Ам’єнський, Шартрський, Везельський та інші. Машину нерідко мусила вести Лілі. Автомобіль був маленький, з відкидним верхом, і ми з Лілі, обоє високі й тілисті, височіли над сидіннями, одна голова білява, друга — темноволоса, одне обличчя вродливе, друге — сизе з перепою. Заради мене вона подолала величезну відстань від Америки, а через мою впертість усе не могла завершити свою місію. В такий спосіб ми дісталися аж до Бельгії, а потім рушили назад і доїхали до Центрального гірського масиву. Кожному, хто любить Францію, така подорож вельми сподобалася б, але я Франції не любив. Усю дорогу Лілі говорила на одну тему, читаючи мені проповідь: людина не повинна жити для цього, а повинна жити для того; вона повинна творити добро і не повинна творити зла, повинна любити життя, а не смерть, жити дійсністю, а не ілюзіями. Лілі говорить дуже невиразно. Мабуть, у пансіоні її вчили, що жінка має розмовляти тихим голосом, і внаслідок цієї науки вона мимрить собі під ніс, а я глухуватий на праве вухо, а тут ще й вітер, шарудять шини й гуркоче двигун. Проте з радісного збудження, що осявало її велике, чисте, біле чоло, я знав, що вона й далі править своєї. Лілі просто переслідувала мене з отим проясненим обличчям та радісним блиском у очах. Я довідався, що вона досить неохайна, просто-таки нечупара. Вона забувала прати свою білизну, аж поки я, хоч який був п’яний, наказував їй це зробити. Можливо, причина полягала в тому, що вона була моралістка й філософка, бо коли я казав: «Випери свої спідні лахи», — вона починала зі мною сперечатися. «Свині на моїй фермі охайніші, аніж ти», — дорікав я їй, і це призводило до тривалих дебатів. Мовляв, навіть земля має тенденцію гнити. Воно то так, але земля перебуває в процесі постійного перетворення. «Весь азотний цикл не може відбуватися в якійсь одній особині», — казав я їй. А вона у відповідь: «Хай і так, але чи тобі відомо, які процеси пробуджує в людині любов?» Я кричав на неї: «Заткнися!» Проте Лілі на мене не сердилася. Вона жаліла мене.

Мандрівка тривала, і я почував себе в подвійній залежності — по-перше, мене підкоряла одухотворена краса храмів, якими я не міг не милуватися навіть п’яний, а по-друге — Лілі з її палким мурмотінням і не менш палкими обіймами. Сказавши якось: «До Штатів ми вирушимо вдвох. Я приїхала забрати тебе», — вона потім повторила ці слова разів сто.

— Ні! — відрубав я наприкінці. — Якщо ти маєш серце, то перестанеш мене мучити, Лілі. Нехай тебе чорти візьмуть, не забувай, що я ветеран, нагороджений медаллю «Пурпурове серце». Я служив своїй країні, мені вже за п’ятдесят, і я пережив стільки, скільки тобі й не снилося.

— Тим більше ти повинен тепер повестися, як справжній чоловік, — відповіла вона.

Аж поки я заявив їй у Шартрі:

— Якщо ти не даси мені спокій, я пущу собі кулю в лоба.

Це було жорстоко, адже я знав, як закінчив життя її батько. Старий застрелився після сімейної сварки. Він був милий чолов’яга — слабкий, з розбитим серцем, добрий і сентиментальний. Він приходив додому, по вінця накачаний віскі, і співав для Лілі та куховарки старовинних пісень. Він сипав жартівливими примовками, танцював чечітку і розігрував на кухні справжні водевілі, сміючись і затинаючись, — хіба годиться витворяти таке на очах у власної дитини? Лілі розповідала мені про все це, аж поки я став уявляти собі її батька так виразно, що й сам полюбив і водночас зненавидів старого пройду. «Ох ти ж, танцюристе паршивий, старий плаксію, жалюгідний сміхуне! Ох ти ж, бовдуре! — звертався я до його привида. — Скільки ти комизився перед своєю дочкою, аби потім залишити її на мою голову!» І коли перед священною красою Шартрського собору я пригрозив Лілі самогубством, їй аж подих перехопило. Її лице, освітлене внутрішнім сяйвом, стало прекрасне, наче перлина. Вона мовчки мені простила.

— А мені байдуже, прощаєш ти мені чи не прощаєш, — сказав я їй.

До розриву в нас дійшло у Везелі. У тому містечку нас від самого початку переслідували лихі пригоди. Коли ми вранці вийшли з готелю, виявилося, що в нашому автомобілі спущена шина. Стояла чудова червнева погода, тому напередодні я не схотів ставити машину в гараж і тепер не сумнівався в тому, що шину мені спустила адміністрація, аби не був такий розумний. Я сказав їм про це просто у вічі й кричав доти, доки на віконечко опустилася залізна завіса. Я швидко поміняв колесо і навіть без домкрата — у своєму гніві я підняв машину самотужки й підклав під вісь камінь. Після сутички з управителем готелю (причому ми обидва кричали: «Pneu! Pneu»^[5]) мій настрій поліпшився, і ми з Лілі прогулялися навколо собору, купили кілограм суниць у паперовому мішечку й прилаштувалися на фортечному валу полежати на осонні. З лип осипався жовтий пилок, а на яблуневих стовбурах красувалися дикі троянди — рожеві, червоні, багряні, гіркі, наче біль, колючі, мов гнів, п’янкі, ніби опій. Лілі скинула блузку, щоб підставити сонцю плечі, потім комбінацію, а через кілька хвилин і ліфчик — і примостилася мені на коліна. Я розсердився і сказав:

— Ти певна, що мені хочеться? — Але, глянувши на троянди, що яскравими вогниками пломеніли на стовбурах дерев, на втиканих шпичаками витких стеблах, я вже лагідніше додав: — Невже тобі мало просто милуватися цим чудовим трояндовим садом?

— Це яблуневий сад, а не трояндовий, — заперечила Лілі.

— Тільки вчора в тебе почалися місячні. Чого ж ти від мене хочеш?

Вона сказала, що досі це мене не зупиняло, і то була правда.

— Але сьогодні я не хочу, — заявив я, і ми почали сваритися, і сварка стала такою запеклою, що я порадив Лілі самій їхати поїздом до Парижа.

Вона замовкла. «Ага, я таки дошкулив їй», — подумалося мені. Але я помилився. Лілі сприйняла мою поведінку як зайве підтвердження моїх палких почуттів до неї. Її божевільне обличчя аж потемніло від напливу любові та втіхи.

— Ти ніколи мене не вб’єш, у мене надто груба шкіра! — крикнув я.

І заплакав, бо невимовна туга краяла мені серце. Я гірко схлипував, я аж заходився від плачу.

— Сідай у машину, схибнута відьмо, — мовив я, ковтаючи сльози.

І підняв відкритий верх. Там висувається спершу залізний каркас, а потім і брезент.

Поки я схлипував над кермом, вона, бліда від жаху, але водночас згораючи в полум’ї своєї клятущої екзальтованої втіхи, мурмотіла — і слова її раз у раз уривало схвильоване зітхання — про гордість і силу, про душу, кохання і про все таке.

— Ти верзеш нісенітниці, дурепо заплішена! — заявив я їй.

— Може, я й дурепа, але тільки тоді, коли поруч зі мною нема тебе. Може, я до чогось не доходжу і чогось не розумію. Та коли ми разом, я осягаю світ.

— Чорта з два ти його осягаєш! Нічого ти в житті не тямиш, як і я. Дай мені спокій, через тебе я сам не свій.

Я викинув її кляту валізу, напхану брудною білизною, на узбіччя дороги. Усе ще схлипуючи, я розвернувся біля станції, що була кілометрів за двадцять від Везеля, і рушив на південь Франції. Моєю метою було містечко на Червоному узбережжі, яке зветься Баньюльс-сюр-Мер і в якому є величезний акваріум. Ось там і пережив я дивовижне відчуття. Вже на смерканні я став дивитись на восьминога, і страховинна істота теж, здавалося, дивилась на мене, притискаючи до шиби м’яку, ніби розплескану на склі, голову; тіло її блідло й ставало якимсь зернистим — сірі плями на білому тлі. Очі втупилися в мене холодним поглядом. Але ще промовистішою, ще холоднішою здавалася м’яка голова, всіяна цятками, що миготіли в броунівському русі; то був космічний холод, який напливав на мене, і я відчував, що він мене паралізує, що я помираю. Щупальця пульсували і звивалися за склом, бульбашки підіймалися вгору, і я думав: «Ось мій останній день. Смерть посилає мені попередження».

Щоб ото менше базікав і не знущався з Лілі, раз у раз погрожуючи заподіяти собі смерть.

3

А зараз кілька слів про причини, які спонукали мене податися до Африки.

Коли я повернувся з війни, першою моєю думкою було стати фермером і розводити свиней. З цього ви, можливо, зрозумієте, як я уявляв собі життя загалом.

Монте-Кассіно не слід було бомбувати; дехто пояснює цю операцію тупістю генералів. Але після того клятущого масового вбивства, де полягло стільки техасців, — а моєму підрозділу дісталося не менше, ніж решті, — з усієї нашої компанії залишилися живі тільки Нікі Голдстайн та я, і це було справжнє диво, бо ми двоє були найбільші здоровила на весь підрозділ, а отже, являли собою найзручніші цілі. Згодом і мене поранило — я підірвався на піхотній міні. Але в той день ми з Голдстайном лежали крижем під оливами, — ці дерева з вузлуватими покрученими стовбурами іноді мають крону, схожу на рідке сито, і пропускають крізь себе сонячне світло, — і я запитав у нього, що він робитиме після війни.

— Якщо ми з братом зостанемося живі й здорові, то заведемо собі норкову ферму в Катскіллі, — відповів він.

Тоді я сказав — чи то сказав за мене мій демон:

— А я розводитиму свиней.

І, вже промовивши ці слова, зрозумів, що якби Голдстайн не був єврей, то я, може, сказав би «худобу», а не «свиней». Але відступати було пізно. Наскільки мені відомо, Голдстайн із братом таки завели собі норкову ферму, ну, а я завів собі… ви вже знаєте що. Всі чудові будівлі в старовинному маєтку, — і каретний сарай, де стійла були оббиті панелями (в давні часи коням у багатіїв жилося не гірше, ніж оперним співакам), і прегарну старовинну стодолу з бельведером над сінником, справжню пам’ятку архітектури, — я заселив свиньми. То було справжнє свиняче царство зі свинячими оселями на моріжку та на квітниках. Така сама доля спіткала й оранжерею — багаторічні вічнозелені рослини я повиривав звідти з корінням. Статуї, виготовлені у Флоренції та в Зальцбурзі, я наказав скинути з постаментів. Далеко навкруг тхнуло помиями, свиньми, гарячим пійлом та гноєм. Розлючені сусіди нацькували на мене санітарного інспектора.

— Що ж, подавайте на мене в суд, — сказав я тому типові, який відрекомендувався доктором Буллоком. — Але врахуйте, Гендерсони володіють цим маєтком уже понад двісті років.

Моя тодішня дружина Френсіс не дорікнула мені за свиней ні словом, тільки попросила:

— Будь ласка, не дозволяй їм бігати по алеї.

— Гляди мені, не кривдь їх, — сказав я Френсіс. — Ці тварини — мовби частка самого мене.

А докторові Буллоку я заявив:

— Це вас оті цивільні шпаки підбурили проти мене. Оті тупі ледарі, хамлюги! Чи вони ніколи не їли свинини?

Якщо вам траплялося їхати від Нью-Джерсі до Нью-Йорка, то ви, безперечно, бачили ворота під високими фронтонами, обгороджені ділянки з акуратними доріжками — щось дуже подібне до мініатюрних німецьких сіл у Шварцвальді. А чи встигли ви (перш ніж поїзд увійде в тунель під Гудзоном) відчути, який звідти лине запах? То ферми, де відгодовують свиней. Після довгої подорожі від Айови та Небраски льохи прибувають туди худі й виснажені, але швидко набирають там вагу. Зрештою, розведення свиней я обрав собі за ремесло. Пригадуєте, як пророк Даниїл застерігав царя Навуходоносора? «І від людей тебе відлучать, і з польовою звіриною буде пробування твоє». Льохи пожирають власних поросят, бо їм потрібний фосфор. Вони хворіють на зоб не рідше, аніж жінки. О, я досконало вивчив звички цих розумних тварин із фатальною долею! Бо всі, хто має справу зі свиньми, знають, наскільки вони розумні. Коли я збагнув, які вони мудрі, то пережив майже душевну травму. І якщо я не брехав Френсіс і ці тварини справді стали часткою мене самого, то більш ніж дивно, що згодом я втратив до нихбудь-який інтерес.

Але я бачу, що й досі не пояснив, чому мені закортіло податися до Африки. Мабуть, слід почати з якогось іншого боку.

Може, від свого батька? Він був неабияка людина. Носив бороду, грав на скрипці…

Ні, причина не в ньому.

Ну гаразд, тоді почну з іншого: мої предки загарбали землю в індіанців. Потім дістали додачу від уряду, де в чому обшахрували інших поселенців, і в спадок мені дістався вже досить чималий маєток.

Ні, це теж не пояснення. Яке відношення мають мої предки до моїх намірів?

І все ж таки я мушу знайти пояснення, бо я маю живий доказ того, що зі мною справді відбулося щось надзвичайно важливе, і я повинен про це розповісти. Та неабияка трудність полягає для мене в тому, що все те діялося немов уві сні.

А сталося це десь років через вісім по закінченні війни. Я вже був розлучений з Френсіс і одружився з Лілі. І мене постійно змагало відчуття, що я повинен знайти якийсь вихід із своєї безвиході. І я вирушив у мандри по Африці зі своїм другом Чарлі Елбертом. Він теж мільйонер, як і я.

У мене завжди був радше солдатський, аніж цивільний темперамент. Коли я служив у війську й заразився лобковими вошами, я пішов у санітарну частину попросити якогось порошку проти цієї нечисті. Та коли я доповів, що в мене завелося, четверо лікарів накинулися на мене і просто на перехресті, на видноті, роздягли мене догола, густо намилили і зголили кожну волосинку з мого тіла, попереду й позаду, під пахвами і на лобку, зголили вуса й брови, все-все. Це було в Салерно, поблизу порту. Туди-сюди проїздили вантажні машини з солдатами, на мене витріщалися рибалки й селяни, дівчата й діти. Солдати реготали і веселилися, реготали й селяни, і все узбережжя, і навіть я сам реготав, намагаючись видертися з рук ескулапів і повбивати всіх чотирьох. Зробивши своє діло, вони чкурнули від мене навтікача, і я залишився голісінький, голомозий, бридкий; я тремтів від холоду і мучився від жорстокої сверблячки між ногами й під пахвами, я нетямився з люті, конвульсивно сміявсь і присягався помститись. У житті людини бувають пригоди, яких вона ніколи не забуває, і тільки згодом оцінює їх по-справжньому. Вгорі, над головою, чудесне небо, а внизу — скажена сверблячка і дотик гострої бритви; і Середземне море — колиска людства, і м’яке, запашне повітря, і неозорий водний обшир, посеред якого колись заблукав Одіссей і також стояв голий-голісінький, у муках утішаючись співом сирен.

Щоб покінчити з цим, скажу, що кляті вошки знайшли собі притулок у щілині між сідницями. Мені ще довго довелося воювати з тими підступними створіннями.

Війна була великою подією в моєму житті. Мене там поранило, коли я наступ в на протипіхотну міну, і я одержав медаль «Пурпурове серце» й досить довго пролежав у госпіталі в Неаполі. А проте, я дякував долі, що принаймні залишився живий. Воєнний досвід збагатив моє серце глибокими і щирими почуттями. А без них я не можу жити.

Минулої зими я колов дрова біля дверей свого льоху, — дроворуб, цей хірург по дереву, залишив мені для розваги кілька соснових цурпалків, — і скіпка влучила мені в ніс. На сильному морозі я спершу не відчув болю і збагнув, що сталося, аж тоді, коли побачив кров на своїй куртці. Лілі заверещала: «Ти перебив собі носа!» Правда, ніс не був перебитий, бо він у мене захищений грубим шаром плоті. Але синець я носив досить довго. Та найдивовижніше в усьому цьому те, що коли я відчув удар, то мене пронизала думка: «Ось вона, мить істини!» Невже усвідомлення істини приходить тільки з ударом? Це воєнна ідея, якщо в цьому взагалі є ідея. Я спробував пояснити своє відкриття Лілі — адже й для неї настала мить істини, коли її другий чоловік, Газард, підбив їй око.

Власне, я завжди був такий — дужий і здоровий, брутальний і забіякуватий, а в дитинстві ще й любив похвалитися; в коледжі я вмисне носив у вухах золоті сережки, щоб провокувати бійки, і хоч я здобув ступінь магістра мистецтв, аби потішити батька, але завжди поводився як невіглас і нахаба. Коли ми заручилися з Френсіс, я поїхав у Коні-Айленд і витатуював її ім’я на своїх ребрах червоними літерами. Не скажу, щоб це розтопило кригу в наших взаєминах. Мені було вже сорок шість чи сорок сім років, коли я повернувся з Європи після перемоги і почав розводити свиней, і десь тоді я звірився Френсіс у тому, що мене вабить медицина, а вона засміялася мені в очі;, хоча вона не могла не пам’ятати, з яким захватом говорив я у свої вісімнадцять років про Вілфреда Гренфелла, а згодом і про Альберта Швейцера.

Як слід поводитися людині з моїм темпераментом? Один психолог пояснив мені, що коли ти спрямовуєш свій гнів на неживі речі, то не тільки оберігаєш живі створіння, — а це обов’язок кожної добре вихованої людини, — а й сам звільняєшся від внутрішнього роздратування. Ця думка видалася мені розумною, і я випробував її на ділі. Я старався від усієї душі: рубав дрова, підіймав вантажі, орав землю, укладав важкі будівельні блоки, заливав бетон і готував пійло для свиней. Роздягнутий до пояса, мов каторжник, я махав важкою кувалдою, розбиваючи у себе на подвір’ї великі камені. Це допомагало, але не досить. З брутальності народжується брутальність, і цьому немає ради; принаймні в моєму випадку вона не тільки народжувалася, а й ставала зовсім нестерпною. Гнів виливався у ще бурхливіший гнів. То що мені було робити з собою? Мій капітал — понад три мільйони франків. Після вирахування податків, аліментів та інших видатків мені ще залишається сто десять тисяч доларів чистого річного прибутку. Навіщо мені, людині з такою солдатською вдачею, стільки грошей? Та й свині давали мені чималий зиск. Я ні на чому не втрачав грошей. Моїх свиней різали і їли. З них виготовляли шинку й рукавички, желатин і добрива. А яка користь була з мене? Що я собою являв? Думаю, я був своєрідним бовваном. Такі суб’єкти, як я, і справді більше скидаються на бовванів, ніж на людей. Вимитий, чистий, вбраний у дорогу одіж. Під дахом — ізоляція, у вікнах — термошибки, на підлозі — пухнасті килими, а на килимах — меблі, а на меблях — чохли, а на матерчатих чохлах — чохли пластикові; і шпалери, і драпування! Усе підметене, все начищене. І хто в центрі всього цього? Хто тут найголовніший? Я — людина!

Та для кожної людини настає день, неодмінно настає день божевілля і сліз.

Я вже згадував про те, що в моєму серці оселився неспокій, що там знову й знову озивався внутрішній голос, повторюючи: «Я хочу, хочу, хочу!» Він озивався щодня надвечір, і коли я намагався приглушити його, він лунав ще голосніше. Він твердив те саме: «Я хочу, хочу!»

І я, бувало, запитував: «Чого ж ти хочеш?»

Та нічого іншого він мені не казав. Він завжди промовляв тільки одне: «Я хочу, хочу, хочу!»

Я пробував поставитись до нього, як ми ставимося до хворої дитини, частуючи її віршиками або цукерками. Я виводив його на прогулянку, бігав із ним наввипередки. Я розважав його, співаючи йому колискових пісень або читаючи книжку. Та все марно. Я перевдягався в комбінезон, ставав на драбину й тинькував тріщини в стелі; я колов дрова, водив трактор, чистив свинарник. І все дарма! Звук того голосу пробивався крізь бійки, крізь п’яний чад, крізь тяжку працю, він лунав у полі й у місті. Жодна покупка, хай яка дорога, не послаблювала його. І я втрачав терпець і допитувався з нього: «Ну скажи мені, скажи, чого ти домагаєшся? Може, тобі чимось дошкулила Лілі? Може, ти хочеш якоїсь бридкої хвойди? Може, ти голос моєї хоті?» Та цей здогад справджувався не більше, ніж решта. Вимога лунала все дедалі гучніше й гучніше: «Я хочу, хочу, хочу, хочу, хочу!» І я заходився плачем, я починав благати: «Ну скажи мені, прошу тебе, скажи! Скажи, чого ти хочеш!» Аж поки терпець у мене уривався, і я заявляв: «Ну гаразд, гаразд! Рано чи пізно я випитаю твою таємницю, дурню. Будь певен, що випитаю!»

Ось це і змушувало мене казитися. На третю годину дня я вже був у розпачі. І тільки по заході сонця голос давав мені спокій. Хоч іноді я, мабуть, забував про нього, бо о п’ятій вечора він раптом ніби виключався сам собою. Америка — велика країна, і кожен у ній трудиться, кожен щось виготовляє, копає землю, водить бульдозер, машину, щось вантажить або розвантажує, і, думаю, в тому самому ритмі й страждають усі ті, хто страждає. Кожен прагне не відставати від решти. Я випробував усі засоби, які тільки міг придумати. Звичайно, в епоху божевілля розраховувати на те, що божевілля тебе обмине, це теж форма божевілля. Ще однією формою божевілля слід вважати надмірне прагнення до тверезого глузду.

Серед усіляких лікувальних засобів я випробував і гру на скрипці. Якось я нишпорив у коморі й натрапив на запорошений футляр, відкрив його і знайшов у тому невеличкому саркофазі інструмент, на якому грав мій батько; скрипка видалася мені схожою на дівчину з лебединою шиєю і гарно вигнутим станом, але смичок був розтріпаний, і волосінь на ньому теліпалася. Я взяв смичок, підкрутив гвинта і провів по струнах. Скрипка видала хрипкий, плаксивий звук. Ніби живе створіння, яким довго нехтували. Тоді я спробував пригадати свого старого. Можливо, він би гнівно це заперечив, але ми з ним на диво схожі. Він теж не міг пристосуватися до тихого, спокійного життя. Він бував жорстоким і несправедливим до мами. Якось він цілих два тижні примушував її лежати долілиць у нічній сорочці під дверима своєї кімнати, перш ніж простив їй якісь дурні необачні слова на зразок слів Лілі, коли вона сказала в телефонній розмові, що мене нічим не вб’єш. Як і я, він був дуже міцний, та коли почав підупадати, а надто після смерті мого брата Діка (завдяки якій я став у сім’ї єдиним спадкоємцем) батько усамітнився і дедалі частіше грав на скрипці. Помалу я поновив у пам’яті його зсутулену спину, пласкі, а може, викривлені, стегна, бороду, що, здавалося, стриміла, мов утілення протесту, із самої його душі, хворобливо-біле обличчя, якого не могла зарум’янити рідка й холодна кров старої людини. Колись густі й пишні, його баки втратили кучерявість, і корпус скрипки притискав їх до ключиць, поки батько зирив лівим оком на гриф, і його великий, худий лікоть совався туди-сюди, а скрипка тремтіла й плакала.

Отже, я вирішив: «Спробую-но і я». Я опустив віко футляра, застебнув пряжки й поїхав до Нью-Йорка, де звернувся в ремонтну майстерню на П’ятдесят сьомій вулиці і попросив настроїти скрипку. Коли її довели до ладу, я пішов у науку до старого мадяра на ім’я Гапоні, який мешкав неподалік від Барбізонської площі.

На той час я вже розлучився і жив на своїй фермі самотою. Старенька міс Ленокс, що мешкала через дорогу, щоранку приходила до мене зготувати сніданок, а більш мені не треба було нічого. Френсіс залишилася в Європі й жила тепер там. І ось одного дня я, поспішаючи з футляром під пахвою на П’ятдесят сьому вулицю на урок, зустрів Лілі. «От і чудово!» — сказав собі я. Я не бачив її понад рік, відтоді як посадив на паризький поїзд, але ми відразу ж поновили приязні, невимушені стосунки, ніби й не розлучалися так надовго. Її велике чисте обличчя не змінилося. Воно не було і відтоді вже ніколи не буде спокійним, та мені воно видалося прекрасним. Правда, Лілі пофарбувала волосся. Тепер воно в неї було жовтогаряче — досить недоречного кольору, як на мене, — і розділялося від середини лоба, мов дві половини театральної завіси. Високим і гарним жінкам часто бракує смаку — це просто їхня біда. Лілі підфарбовувала тепер і очі в такий спосіб, що вони здавалися неоднаковими завдовжки. І як би ви повелися, зустрівшись із такою особою і переконавшись, що вона «така, яка була завжди»? І що б ви подумали, якби ця висока жінка (на зріст не менш як шість футів) у зеленому костюмі, пошитому з матерії, схожої на плюш, яким оббивають пульманівські вагони, в туфлях на високому підборі, — отож якби така жінка стояла перед вами й погойдувала станом? Жінка на міцних ногах з великими округлими коліньми, а стоїть і погойдується, і вже самим своїм поглядом заперечує всі принципи поведінки, яких дотримуються ті, хто живе на П’ятдесят сьомій вулиці, — і вам здається, що в одну, мить вона стягує з себе й плюшевий костюм, і капелюшок, і блузку, й панчохи, і пояс, кидає все це собі під ноги й радісно вигукує: «О Юджіне! Жити без тебе — для мене мука!»

Та першою фразою, яку вона промовила, було:

— Я заручена.

— Як? Знову? — запитав я.

— А чого ти дивуєшся? Адже я послухалася твоєї поради. Ми тепер з тобою просто друзі. Ти мені друг, як тобі й хотілося. Думаю, інших друзів ані в тебе, ані в мене немає на всьому світі. Ти навчаєшся музики?

— Може, й навчаюсь, а може, йду грабувати банк. Бо в цьому футлярі не конче має бути скрипка. В ньому дуже зручно носити й автомат.

Мабуть, я трохи розгубився. Лілі стала розповідати мені про свого нового жениха, але мимрила собі під ніс так невиразно, що я нічого не розчув.

— Облиш мимрити, — сказав я. — Що з тобою? Прочисти собі носа. Чого ти частуєш мене цим псевдоінтелігентським шепотінням? Голос у тебе пропав чи що? Так говорять лише тоді, коли хочуть познущатися з людини, хочуть, щоб вона витягла шию й зігнулась у три погибелі, намагаючись розчути твоє бубоніння. Чи ти забула, що я трохи глухуватий? Ану, говори гучніше! Не будь кривлякою. І розкажи мені, де навчався твій жених. Звичайно ж, у престижному закладі, чи не так? Як і твій останній чоловік. Адже він, коли не помиляюся, ходив до підготовчої школи, яку заснував сам президент Рузвельт.

Лілі заговорила виразніше і сказала:

— Моя мати померла.

— Померла? — перепитав я. — Це жахливо. Але стривай-но, хіба ти не казала мені ще у Франції, що вона померла?

— Та казала, — відповіла Лілі.

— То коли ж вона померла?

— Лише два місяці тому. Тоді я сказала неправду.

— Навіщо? Чортівня, та й годі! Так порядні люди не роблять. Ти що, граєшся в похорон зі своєю рідною матір’ю? Який сенс було дурити мене?

— О, я вчинила зле, Юджіне. Проте я не мала на думці нічого поганого. А тепер я кажу правду. — В очах у неї блиснули сльози. — Тепер вона спочила навіки. Мені довелося найняти літак, щоб розвіяти її попіл над озером Лейк— Джордж. Так вона заповідала.

— І ти це зробила? Повір, я тобі співчуваю.

— Я надто часто завдавала їй горя, — сказала Лілі. — Як того разу, коли привела тебе додому. Але й вона вміла мені дошкулити — цю рису я успадкувала від неї. Ти мав рацію щодо мого жениха. Він навчався в Гротоні.

— Ха-ха, виходить, я як у воду дивився, так?

— Він — приємний чолов’яга. І зовсім не такий, як ти думаєш. Дуже порядний і батькам своїм допомагає. Та якби я себе запитала, чи змогла б жити без нього, то відповідь, мабуть, була б ствердна. Зрештою, я вже навчилася сама долати життєві труднощі. В цьому світі слід розраховувати тільки на себе. Жінці не конче виходити заміж, бо з багатьох причин людині краще залишатися одинокою.

Як відомо (так принаймні мені здається), співчуття мало кому помагає. Його вистачає тільки на те, щоб поставити людину в незручне становище. Моє серце тужило за Лілі. А вона знову спробувала одурити мене.

— Ну гаразд, дівчинко, і як же ти збираєшся жити далі? — запитав я.

— Я продала будинок у Данбері. Мешкаю на квартирі. Та мені захотілося подарувати тобі одну річ, і я вже її послала, поштою.

— Мені нічого не треба.

— Це килим, — сказала Лілі. — Ти його ще не одержав?

— О Господи, навіщо мені твій килим? Він лежав у тебе в кімнаті?

— Ні.

— Не бреши. Це килим із твоєї спальні.

Вона заперечувала, та коли рознощик приніс мені на ферму посилку, я її взяв. У мене було відчуття, що я мушу її взяти. Килим був злинялий і негарний, кольору багдадської гірчиці, з повисмикуваними нитками, з голубими візерунками у вигляді гілочок. Він здався мені таким бридким, що я не втримався від сміху. Оце то розкішний килим! Дивлячись на нього, я щоразу розвеселявся і тому поклав його на підлогу у своїй музичній студії, яку влаштував у підвалі. Я сам заливав там бетон, але шар виявився затонкий, і крізь нього проступала вогкість. Крім того, я сподівався, що килим поліпшить акустику.

Я й далі їздив до міста навчатися музики в того гладкого мадяра Гапоні й щоразу відвідував там Лілі. Так ми зустрічалися півтора року, а потім одружились, а потім народилися й діти. Щодо гри на скрипці, то Хейфеца з мене не вийшло, але вправлятися я не покинув. Та незабаром знову зазвучав щоденний внутрішній голос: «Я хочу, хочу!..» Подружнє життя з Лілі не було таке безхмарне, як міг би напророчити мені оптиміст, але, я гадаю, в нашому шлюбі вона здобула більше, ніж сподівалася здобути. Чи не першим її рішенням, ухваленим після того, як вона оглянула свою нову господу, було замовити свій портрет і повісити його серед решти сімейних портретів. Справа з портретом видавалася Лілі дуже важливою, і вона приділяла їй пильну увагу протягом тривалого часу; це скінчилося лише за півроку перед тим, як я подався до Африки.

Отже, спробую відтворити один ранок свого подружнього життя з Лілі. Не в самому домі, а поза ним, бо в домі брудно й гидко. Хай це буде один із тих оксамитових днів ранньої осені, коли сонце сипле промінням на гілля сосон, а повітря має присмак прохолоди і приємно лоскоче легені. Я бачу високу сосну, що стоїть на моїй садибі, а в її зеленому затінку, який свині чомусь завжди обминають, ростуть червоні бегонії і видно напис на розбитому камені, вирізьблений моєю матір’ю: «Квітни щаслива ружо…» Більш там нічого не видно, хоча десь під шаром глиці мають бути ще якісь слова. Сонце котиться по траві жовтою хвилею. Можливо, земля під цією травою наповнена кістяками, але це не шкодить красі чудового дня, бо ті кістяки давно вже стали перегноєм, з якого трава тягне соки. Коли повітря ворушиться, ворушать голівками й чудесні квіти на зеленому килимі під деревами. Вони торкаються моєї відкритої душі, бо я стою посеред усього цього в своєму червоному оксамитовому халаті, купленому на вулиці Ріволі того дня, коли Френсіс заговорила про розлучення. Я стою там, і на серці в мене тривога. Я страждаю, і моїх страждань не полегшують ні червоногарячі бегонії, ні темна зелень трави, ні мерехтлива зелень гілля, ні пряний запах повітря, ні золотаве сонячне світло, ні мертва плоть, перетворена в живі соки, ні пестливий доторк квітів до мого внутрішнього єства. Я просто божеволію від страждання. Може, комусь ці розкоші й даровано, але не мені. То чого ж я тут стовбичу в своєму оксамитовому халаті?

Потім до мене підходить Лілі з двома малими, нашими близнятами — тендітними хлопчиками в коротеньких штанцях і охайних зелених светриках, темні чубчики зачесані вниз на лоба. Їм уже по два роки й два місяці. А Лілі з її чистим обличчям їде з дому — позувати для портрета. А я стою на одній нозі, мов лелека, у своєму червоному оксамитовому халаті, незграбний, у брудних фермерських чоботях, у тих «веллінгтонах», які я так люблю носити вдома, бо їх дуже легко взувати й роззувати.

Лілі прямує до фургона, і я кажу їй:

— Бери легкову з відкидним верхом. Фургон мені потрібний, я хочу поїхати потім у Данвері, пошукаю там якогось товару.

Вигляд у мене похмурий і сердитий. У мене болять ясна, і я вивихнув ногу. Та Лілі до того байдуже, вона має їхати, і дітлахи поїдуть із нею, вони гратимуться в майстерні, поки вона позуватиме для портрета. Отож Лілі садовить їх у машину і від’їжджає.

Тоді я спускаюся в підвал, беру скрипку й починаю грати вправи Севчіка. Оттокар Севчік розробив методику швидкої і точної зміни позицій пальців на грифі. Учень опановує цю техніку в такий спосіб: пересуває пальці по струнах від першої позиції до третьої, від третьої до п’ятої, від п’ятої до другої, знову й знову, аж поки вухо та пальці натреновуються і непомильно знаходять потрібні ноти. Ви починаєте не з лінійного масштабу, а відразу з музичних фраз, ковзаючи пальцями вниз і вгору. Це неймовірно важко, але Гапоні, цей гладкий мадяр, каже, що іншої ради немає. Він знає з півсотні англійських слів і найчастіше користується словом «любий». Він каже: «Любий, беріся за смічок ось так, а не ось отак. Унд осюди ним і туди, туди і осюди. Не бій смічком по струни. Воді м’якенько. Не зупінятісь. Добре, добре, гаразд. Seret lek. Чудовенько».

Але ж ви знаєте, я солдат. І цими ж таки руками я працюю біля свиней. Ними я валю на землю кабанів, притискаю їх і колю. І ці ж таки пальці тепер опановують техніку гри на скрипці, й хапаються за гриф, і ковзають униз-угору за методикою Севчіка. Звук виходить такий, ніби хтось товче у ступі яєчну шкаралупу. І все ж я не втрачаю надії, що, дотримуючись суворої дисципліни, колись навчуся видобувати із струн звуки мелодійні, мов голоси ангелів. Правда, я не сподівався, що стану великим музикантом. Моєю головною метою було навчитися грати на скрипці не гірше, ніж грав мій батько.

Спускаючись до своєї підвальної студії, я трудився там на совість, як і завжди, коли я за щось беруся. В мене було таке відчуття, ніби я женуся за батьковим духом, і часто я шепотів: «О батьку, о тату мій! Чи впізнаєш ти звуки? Це я, Юджін, граю на твоїй скрипці, прагнучи досягти твого рівня». Бо я, знаєте, ніколи не міг переконати себе, що мерці мертві по-справжньому. Я шаную людей з раціональним складом мислення і заздрю ясності їхнього розуму, але нащо вони нас морочать? Я грав у підвалі не просто так, а грав для свого батька й матері, і коли я вивчив кілька творів, то взяв за звичку тихо проказувати: «Мамо, цю «Гумореску» я граю для тебе». Або: «Тату, послухай «Медитацію» з «Таїс». Я грав самовіддано, з почуттям, із тугою — грав на межі емоційного надриву. Там-таки, в студії, під акомпанемент своєї музики я ще й співав: «Rispondi! Anima bella»^[6] (Моцарт). «Його гнали і зневажали, спізнав він горе, спізнав і журбу» (Гендель). Я стискав гриф скрипки так, ніби мене душив сердечний біль, аж мені зсудомлювало шию та плечі.

За кілька років я перетворив невеличкий підвал на затишну оселю, стіни обшив панелями з каштанового дерева, поставив осушувальний агрегат. Там я тримаю свій невеличкий сейф, свої папери та воєнні сувеніри; там я обладнав і тир для стрільби з пістолета. Підлогу там тепер укриває килим Лілі. Здавшись на її вмовляння, я позбувся більшості свиней. Але сама вона не дуже вміла стежити за чистотою, і з тієї причини чи з іншої ми так і не знайшли серед сусідів жінку, яка погодилася б прибирати в нашому домі. Правда, Лілі зрідка бралася за віник, але підмітала лише до дверей, і тому на порозі завжди громадилися купи сміття та пороху. Потім вона їхала позувати для портрета, утікаючи з дому назовсім, а я заходжувався робити вправи за методикою Севчіка, виконував уривки з опер та ораторій, намагаючись грати в такт зі своїм внутрішнім голосом.

4

Отже, навряд чи варто дивуватися з того, що кінець кінцем я вирушив у мандри по Африці.

А тепер згадайте мої слова: в кожної людини рано чи пізно настає день божевілля і сліз.

Я встрявав у бійки, мав мороку з лягавими, погрожував накласти на себе руки. Та ось на Різдво приїхала додому зі школи-інтернату моя донька Райсі. Вдача в неї не мед — спадкова родинна риса. Не стану приховувати: я аж ніяк не хочу, щоб ця моя дитина заблукала на манівці, і тому звелів Лілі:

— Не спускай її з очей, чуєш?

Лілі була дуже бліда.

— Повір, я щиро хочу допомогти їй, — сказала вона. — Я постараюся. Але мені ще треба завоювати її довіру.

Полишивши цей клопіт на неї, я спустився чорним ходом до студії, взяв скрипку, яка блищала свіжою каніфоллю, і став робити вправи Севчіка під миготливим світлом, що падало на мою музичну естраду. Я низько нахилявся в своєму домашньому халаті й невдоволено супився, слухаючи, як верещать і риплять проклятущі струни. О Господи, Ти, що даруєш нам і життя, і смерть! Пучки мої були зранені до крові, особливо сталевою струною «мі», ключиця боліла, а на щелепі проступила червона пляма, як ото буває від кропив’янки. А внутрішній голос незмовкно правив своєї: «Я хочу, хочу!»

Та незабаром над головою в мене залунав ще один голос. Можливо, моя музика вигнала Райсі з дому. Лілі та Спор, художник, напружено працювали, щоб закінчити портрет до мого дня народження. Тож Лілі поїхала, а Райсі, залишившись сама, вирішила гайнути в Данбері провідати шкільну подругу й не знайшла будинку, в якій та жила. Натомість вона, блукаючи глухими вулицями Данбері й проминаючи якусь припарковану машину, почула крики новонародженого немовляти — воно лежало на задньому сидінні старого «б’юїка» в коробці від черевиків. День був жахливо холодний, тому Райсі забрала підкидька з собою і сховала його у стінній шафі в своїй кімнаті. Коли двадцять першого грудня ми сіли снідати, я сказав: «Діти, сьогодні день зимового сонцестояння», — і в цю саму хвилину пролунав крик немовляти, що проник до їдальні димоходом і вихопився назовні крізь заслінку під буфетом. Я смикнув за грубий вовняний дашок свого мисливського кашкета, в якому — це трапляється досить часто — маю звичку сидіти за сніданком, і, щоб стримати подив, заговорив на іншу тему. А Лілі вже сміялася до мене значущим сміхом, не відкриваючи верхніх зубів, і її сніжно-біле обличчя трохи зарожевіло. Поглянувши на Райсі, я побачив, що в її очах з’явився вираз мовчазного щастя. У свої п’ятнадцять років ця дівчина вже дуже гарна, хоча від її краси звичайно віє апатичною байдужістю. Але тепер вона не здавалась апатичною; вся її увага була прикута до дитини. А що я не знав, де лежало мале і звідки воно взялося в домі, то був вражений, приголомшений і сказав, звертаючись до близнюків:

— Десь киця нявкає, чуєте?

Та вони мені не повірили. Спробуй-но їх ошукати! На кухонній плиті Райсі та Лілі стерилізували дитячі пляшечки. Я помітив казанок із пляшечками, коли повертався до підвалу, але не сказав нічого. Всю другу половину дня завдяки димоходам я чув, як попискує немовля, і пішов був прогулятися, та не міг знести видовища грудневої руїни мого прибитого морозом маєтку і колишнього свинячого царства. Я ще держав кілька льох, відзначених призами на виставках. Я ще не був готовий розлучитися з ними.

Маючи намір заграти на святвечір «Перше Різдво», я напружено вправлявся, коли Лілі спустилась до підвалу поговорити зі мною.

— Я нічого не хочу знати, — сказав я їй.

— Але ж, Юджіне…

— Я тобі доручив наглядати за нею! — закричав я. — Я тобі доручив, і ти винна…

— Юджіне, коли ти страждаєш, то страждаєш так, як не страждає ніхто в світі.

Тут вона вирішила всміхнутись, але, звичайно, не тому, що я страждав, а тому, що я страждав у такий чудернацький спосіб.

— Ніхто такого передбачити не може. Навіть сам Бог, — сказала вона.

— Коли вже ти заговорила про Бога, — мовив я, — то як він ставиться до того, що ти кожного Божого дня кидаєш дім напризволяще і їдеш позувати для свого портрета?

— О, я гадаю, ти можеш не соромитися за мене, — сказала Лілі.

Нагорі лежало немовля й попискувало з кожним своїм подихом, але не воно вже було темою нашої розмови. Лілі думає, ніби в мене забобон проти її суспільного походження, — а предки в неї німці й замасковані ірландці. Та дідько з ним, її походженням, такого забобону в мене не було. Мене непокоїло зовсім інше.

Ніхто вже не посідає в житті свого законного становища. Більшість людей мають відчуття, що вони займають місце, яке з повним правом належить комусь іншому. Таких осіб тепер можна зустріти скрізь.

«І хто доживе, поки Він (наділений правом) прибуде?»

«І хто встане, коли явиться Він (наділений правом)?»

Коли справді явиться наділений правом, ми всі встанемо й підемо геть радісно і з великою полегкістю в серці, ще й скажемо: «Привіт, друже! Усе це — твоє. Будинки й хліви — твої. Краса осені — твоя. Бери все, бери все, бери все!»

Можливо, Лілі якраз і воювала проти цієї несправедливості, і портрет мав стати для неї доказом того, що ми з нею належимо до наділених правом. Але ж моя фізіономія вже давно висить разом з усіма іншими. Мої родичі, всі в стоячих комірцях, усі з бакенбардами, і я замикаю ряд у формі національного гвардійця, тримаючи в руці гвинтівку з багнетом. І яка мені була користь від того, що я там висів? Тому я не міг поставитися серйозно до того вирішення нашої проблеми, яке запропонувала Лілі.

А тепер слухайте уважно. Я любив свого старшого брата Діка. Серед усіх нас він мав найяснішу голову, він здобув чудову репутацію на бойовищах першої світової війни, він видавався мені справжнім левом. І лише на мить у ньому проявилася схожість зі мною, і та мить стала для нього фатальною. Він був у звільненні й сидів біля прилавка грецької забігайлівки «Акрополь» — це було поблизу Платсбурга у штаті Нью-Йорк, — п’ючи з товаришем по чашці кави й пишучи листівку додому. Але його авторучка погано подавала чорнило, і він, лайнувшись, сказав товаришеві:

— Ану підійми її вгору й потримай.

Молодик так і зробив, а Дік дістав із кобури пістолета, прицілився і прострелив ручку. Нікого не поранило, проте галас зчинився неймовірний. Потім з’ясувалося, що куля, яка рознесла авторучку вдрузки, пробила також бак із кавою, і гарячий струмінь ударив через усю залу в шибку протилежного вікна. Грек зателефонував до поліції, і Дік, утікаючи, ввігнався машиною у стовпець на набережній. Після того вони з товаришем спробували перепливти через річку, і в товариша вистачило тями роздягтись, а Дік стрибнув у воду в кавалерійських чоботях, і вони відразу потягли його на дно. По смерті Діка я залишився в батька один, бо сестра померла ще 1901 року. Того літа я працював у Віл бера, одного з наших сусідів, — розбирав старі автомобілі.

Та нині один із різдвяних днів. Лілі стоїть на сходах, що ведуть до підвалу. І Париж, і Шартр, і Везель, і П’ятдесят сьома вулиця залишилися для нас далеко в минулому. В руках у мене скрипка, а під ногами — фатальний килим із Данбері. На моїх плечах — червоний халат. А на голові, звичайно ж, мисливський кашкет. Іноді мені здається, що тільки завдяки цьому кашкету моя голова держиться купи. Сірий грудневий вітер скочується з даху і, мов на фаготі, грає на розхитаних ринвах. Незважаючи на це свистіння й гуркіт, до мене долинають крики немовляти. А Лілі запитує:

— Ти чуєш?

— Я не чую анічогісінько. Ти ж бо знаєш, я глухуватий, — кажу я, і це правда.

— То ти не чуєш і скрипки?

— Скрипку, може, й чую, адже вона в мене біля самісінького вуха, — відповідаю я. — Поправ мене, якщо я помиляюсь, але, пригадую, колись ти сказала, що я — твій єдиний у цілому світі друг.

— Але ж…

— Я тебе однаково не зрозумію, — сказав я. — Іди геть.

О другій годині до нас прийшли гості; вони теж чули крики нагорі, але були надто виховані, щоб виявити цікавість. Бажаючи якось розрядити атмосферу, я запропонував:

— Чи не хочете спуститися в підвал і подивитись на мій тир?

Охочих постріляти не виявилось, і я, розлютившись, сам випустив з пістолета кілька обойм. Бабахкання довго відлунювало оглушливим гуркотом у наповнених гарячим повітрям димоходах. Незабаром гості попрощалися.

Пізніше, коли дитинча заснуло, Лілі запропонувала Райсі піти на ставок покататися на ковзанах. Я купив ковзани для всіх, а Райсі ще надто юна, і такі розваги її, безперечно, ваблять. Коли вони пішли — Лілі умисне надала мені цю нагоду, — я відклав скрипку і навшпиньки піднявся сходами до кімнати Райсі. А там тихенько відчинив дверці стінної шафи й побачив немовля — воно спало у валізі Райсі на сорочках та панчохах, бо вона ще не скінчила розпаковуватися. Дитя було кольорове і справило на мене поважне враження. Рученята були стиснуті в кулачки обабіч великої голівки. Воно було накрите волохатою пелюшкою, зробленою з турецького рушника. Коли я нахилився над ним у своєму червоному халаті й у «веллінгтонах», моє обличчя пашіло так, що аж голова засвербіла під мисливським кашкетом. Може, закрити валізу й віднести немовля представникам влади? Поки я роздивлявся це дитя скорботи, я почував себе, як фараон перед малим Мойсеєм. Зрештою, я обернувся, вийшов з дому і пішов прогулятися лісом. На ставку закоцюблі ковзанярки ганяли по лункій кризі. Зимове сонце вже заходило, і я подумав: «Діти є діти. Нехай благословить їх Бог».

Уночі в ліжку я сказав Лілі:

— Ну, тепер я готовий поговорити на цю тему.

— Я дуже рада, Юджіне. — За такий жест вона виставила мені високу оцінку й додала: — Це добре, що ти помалу вчишся сприймати реальність.

— Як ти сказала? — перепитав я. — Та я знаю про реальність у тисячу разів більше, ніж ти. Я з нею в чудових стосунках, і хай мене чорти візьмуть, якщо це не так.

Незабаром я зірвався на крик, і Райсі, чуючи, як я розходився, а може, й побачивши крізь двері, як я стою на ліжку в своїх жокейських трусах, вимахую кулаком і сиплю погрозами, мабуть, злякалася за своє немовля. Двадцять сьомого грудня вона втекла з ним із дому. Я не хотів мати справу з поліцією і зателефонував Бонзіні, приватному детективу, який уже кілька разів виконував мої доручення. Та не встиг він узятися до діла, як подзвонила директриса із школи-інтернату й повідомила, що Райсі повернулася й переховує дитину в загальній спальні.

— Їдь туди, — сказав я Лілі.

— Як же я поїду, Юджіне?

— Звідки мені знати, як ти поїдеш?

— Я не можу покинути близнюків, — сказала вона.

— Це відірве тебе від позування для портрета, чи не так? То знай же: ще трохи — і я спалю к бісу і будинок, і всі картини в ньому!

— Та не в тім річ, — мовила Лілі, затинаючись. Вона зблідла й почервоніла водночас. — Я вже звикла, що ти мене ні в чому не розумієш. Мені завжди хотілося, щоб ти навчився мене розуміти, але, думаю, людина мусить спробувати жити й тоді, коли її не розуміють. Можливо, це гріх — прагнути, щоб тебе розуміли.

Отже, в школу довелося їхати мені, і директриса сказала, що Райсі доведеться покинути інтернат, бо не так давно їй призначили випробувальний термін.

— Ми повинні подбати про психічну рівновагу решти учениць, — заявила директриса.

— Як ви можете таке казати?! — обурився я. — Ваші дівчата навчаться від моєї Райсі благородних почуттів, а це куди важливіше за врівноважену психіку. — Того дня я був п’яний як чіп. — У Райсі імпульсивна вдача. Вона належить до тих дівчат, які легко захоплюються. Може, тому, що вона вродилася мовчазною…

— Звідки в неї немовля?

— Вона сказала моїй дружині, що знайшла його в Данбері, у припаркованому автомобілі.

— Але тут вона говорить зовсім інше. Вона каже, що це її дитина.

— Ну, ви мене дивуєте! — обурився я. — Ви повинні дещо знати про такі речі. В неї лише торік почали наливатися груди. Райсі незаймана. Вона стократ цнотливіша за вас і за мене.

Довелося мені забрати дочку зі школи.

Я сказав їй:

— Райсі, нам доведеться віддати хлопчика. Тобі ще рано мати власну дитину. Рідна мати хоче малого назад. Вона змінила свою думку, моя люба дівчинко.

Нині я відчуваю, що скривдив дочку, розлучивши її з тим немовлям. Після того, як ми здали його в дитячий заклад у Данбері, Райсі впала в глибоку апатію.

— Ти ж розумієш, що ти — не мати тій дитині, — казав я.

Дівчина нічого не відповідала, навіть губами не ворушила.

В дорозі до Провіденса, що в штаті Род-Айленд, куди я повіз Райсі, щоб вона пожила в тітки, сестри Френсіс, я їй сказав:

— Золотко, твій тато вчинив так, як учинив би на його місці кожний інший тато.

Знову ніякої відповіді, і жодні мої зусилля ні до чого не призвели. Зник вираз мовчазного щастя, який я помітив у її очах двадцять першого грудня.

Повертаючись із Провіденса самотою, я аж стогнав від розпачу, потім пішов у клубний вагон, дістав колоду карт і почав розкладати пасьянс. Кілька пасажирів стояли біля мене й чекали, коли зможуть сісти, але я захопив увесь стіл для себе одного. До того ж я був п’яний, і жодна людина при своєму розумі не зважилася б мене потурбувати. Я розмовляв уголос, стогнав, і карти падали на підлогу. В Данбері провідник та кілька пасажирів мусили допомогти мені зійти з поїзда, і я ліг на лаву в станційній залі, голосно лаючись:

— На цій країні лежить тавро прокляття! Щось у ній не так. У ній панує зло. На цій країні лежить тавро прокляття!

Начальник станції був мій давній знайомий; він порядний старий чолов’яга і не дозволив лягавим відвести мене до відділка. Він зателефонував Лілі, щоб забрала мене, і вона приїхала фургоном.

А тепер розповім про події, які відбулися, коли настав мій день — день божевілля і сліз. Був зимовий ранок, і за сніданком я лаявся з дружиною через наших пожильців. Лілі привела до ладу одну будівлю на нашій садибі — серед небагатьох інших я не використав її під хлів для свиней, бо вона була надто ветха й стояла далеченько від нашого будинку. Я сам звелів Лілі взятися до діла, але потім закрив гаманця, і всередині будівлю обшили не деревом, а тонкими панелями, та й на інші доробки грішми я розкидатися не став. Там тільки влаштували нову вбиральню та пофарбували стіни, всередині й знадвору. Але ті стіни пропускали холод. Настав листопад, і пожильці почали мерзнути. Адже вони були люди книжні й мало рухалися, щоб зігрітись. Кілька разів вони скаржилися на холод, а потім сказали Лілі, що хочуть виїхати.

— Гаразд, хай вибираються, — заявив я.

Завдаток я їм, звісно, не повернув. Отже, відремонтована будівля залишилася порожня, і гроші, витрачені на цегляні роботи, на нову вбиральню, умивальник та все інше, пішли котові під хвіст. До речі, пожильці покинули після себе кота. Отож того дня я був у препоганому настрої. За сніданком я люто лаявсь і так гахнув кулаком по столу, що аж кавник перекинувся.

Потім Лілі раптом надовго замовкла; на її обличчі з’явився переляк, і вона стала дослухатись, і я теж нашорошив вуха. Вона сказала:

— Ти випадково не бачив міс Ленокс? Вона ще чверть години тому мала принести нам яйця.

Міс Ленокс, літня жінка, жила від нас через дорогу і щодня приходила зготувати нам сніданок. Химерна, вбога на розум і дрібненька на зріст стара діва, вона носила на голові шотландський берет, а щоки в неї були червоні й округлі. Вона шаруділа по кутках, ніби миша, і забирала додому порожні пляшки, порожні картонні коробки та інший такий мотлох.

Я вийшов на кухню й побачив старушенцію на підлозі — вона була мертва. В ті хвилини, коли я клекотів гнівом, її серце зупинилося. Яйця все ще варилися на вогні і бились об стінки чавунця, як то буває, коли закипає вода. Я вимкнув газ. Мертва! Крихітне беззубе личко, до якого я доторкнувся суглобами пальців, було вже холодне. Душа вилетіла з вікна — як струмінь повітря, як протяг, як мильна бульбашка. Я невідривно дивився на покійницю. То ось він який, кінець людського життя, ось воно, прощання навіки! Всі останні дні й тижні овіяний вітром сад говорив мені про цю істину і ні про що інше; а я все не розумів, про що повідомляла мені та сірість, білість і брунатність — кора, сніг і безлисте гілля дерев. Лілі я нічого не сказав. Не знаючи, що робити, я написав на папірці «Не турбуйте» і приколов аркушик до спідниці старої, а сам вийшов у морозяний зимовий сад і попростував через дорогу до її будинку.

У неї на подвір’ї росла стара катальпа, стовбур і нижні сучки якої були пофарбовані в голубий колір. Угорі стара прилаштувала невеличкі люстерка й фари від старого велосипеда, які світили в темряві; влітку вона любила вилазити на дерево й сидіти там зі своїми котами, попиваючи пиво з бляшанки. І ось тепер один з її улюбленців дивився на мене з дерева, і я, проходячи під ним, подумки відкинув будь-яке звинувачення, що його міг прочитати в погляді кота. За що було мене винуватити — хіба за те, що голос у мене гучний, а мій гнів виявляється завжди бурхливо?

В будинку мені довелося продиратися з кімнати в кімнату крізь хащі коробок, ящиків, кошиків та дитячих візків, які збирала стара. Там були візки ще з минулого століття, можливо, серед них стояв і той, у якому возили мене, бо міс Ленокс підбирала свій брухт у всій околиці. Пляшки, лампи, старі маслянки, свічники лежали просто на підлозі, тут-таки валялися торби, напхом напхані всіляким мотуззям та лахами, зубчасті відкривачки, що їх на молочарнях видають замовникам — ними дуже зручно зривати паперові накривки з молочних пляшок, — і величезні кошики, наповнені ґудзиками та китайськими дверними ручками. А на стінах висіли календарі, прапорі, старовинні фотографії.

І я подумав: «О ганьба, ганьба! О кричуща ганьба! Як ми можемо? Що ми собі дозволяємо? Що ми робимо? Адже кожного з нас чекає остання оселя, видовбана в землі. Оселя без дверей і без вікон. Отож, Бога ради, ворушися, Гендерсоне, поки маєш таку змогу. Бо й ти помреш — помреш безславно й ганебно. Смерть перетворить тебе на ніщо, і нічого не залишиться після тебе, нічого не збережеться, крім купи мотлоху. Атож, нічого після тебе не залишиться, так мовби нічого й не існувало. А поки що, у цю мить, ти ще існуєш, ти ще живеш! Заради всього святого, заради самого себе тікай звідси, тікай якомога скоріш!»

Лілі плакала над бідолашною старенькою.

— Навіщо ти залишив таку записку? — спитала вона.

— Щоб ЇЇ ніхто не чіпав, поки не прийде слідчий, — сказав я. — Так велить закон. Я й сам майже не доторкався до неї.

Потім я запропонував Лілі випити, але вона не схотіла, і я налив собі повну склянку віскі й вихилив її до дна. Єдиним наслідком була печія в серці. Віскі не змогло затягти туманом жахливу подію. Стара жінка впала під натиском мого несамовитого гніву, як люди падають від теплового удару чи коли беруться сходами в метро. Лілі це розуміла й пробурмотіла щось про мою відповідальність. Потім зненацька замовкла й замислилась, а чистий білий колір її обличчя почав темніти біля очей.

Будинок, у якому я колись брав уроки танців, до якого сорок років тому вчащав у своїх лакованих черевиках, купив власник похоронного бюро.

Коли з його воріт виїхав катафалк, я сказав:

— Лілі, ти чула, що Чарлі Елберт збирається в мандри по Африці? Вирушають вони з дружиною через два тижні, і я, мабуть, складу їм товариство.

«Б’юїк», я думаю, ми поставимо в гараж. Два автомобілі тобі не знадобляться.

Уперше Лілі не стала мені перечити.

— Може, тобі й справді треба поїхати, — сказала вона.

— Я повинен знайти якийсь вихід.

Ось так міс Ленокс вирушила на кладовище, а я поїхав до аеропорту Айдлвайлд, де сів на літак.

5

Я, мабуть, не ступив і двох кроків у великий світ, коли в моєму ще дитячому житті з’явився Чарлі, людина, багато в чому на мене схожа. У 1915 році ми разом відвідували танцювальну школу (вона містилася в тому самому будинку, з якого вивезли на кладовище міс Ленокс), а дружба, що народжується в такому віці, триває довго. Чарлі старший за мене лише на рік, і щодо багатства в нього кращі перспективи, бо коли помре його мати, він одержить ще один статок. Саме з Чарлі й подався я до Африки, сподіваючись знайти там вихід із своєї безвиході. Думаю, з мого боку було помилкою вирушати з ним, але я не мав уявлення, як поїхати навпростець до Африки самому. Для цього ви повинні поставити перед собою якусьекзотичну мету. Скажімо, Чарлі та його дружина мали намір зняти фільм про Африку та її тваринний світ, бо під час війни Чарлі був фотографом і кінооператором у армії Паттона, — як і мені, йому ніколи не сиділося вдома, — і тому мав нагоду добре опанувати це ремесло. Що ж до мене, то я не почуваю до фотографії ані найменшого інтересу.

Хай там як, а торік я попросив Чарлі приїхати до мене і сфотографувати кількох моїх свиней. Йому було приємно показати свою майстерність в улюбленому ділі, і він зробив кілька першокласних знімків. А коли ми поверталися з хліва, він повідомив мене, що заручений.

— Чарлі, як мені відомо, ти добре знаєш повій, але про дівчат, я гадаю, ти не знаєш анічогісінько!

— Це правда, — сказав він, — знаю я про них не багато, але напевне знаю, що вона незрівнянна.

— Я вже чув, яка вона незрівнянна, — сказав я.

Мені розповідала про це Лілі, та коли приїхав Чарлі, її, як звичайно, не було вдома.

Потім ми спустилися до студії перехилити по чарці за його заручини, і він попросив мене бути його весільним дружком. Адже друзів у нього, крім мене, майже немає. Ми випили, побазікали, згадали про школу танців, і від цих ностальгічних спогадів у обох заблищали на очах сльози. Саме тоді, коли ми обидва розчулилися, він і запросив мене поїхати до Африки, де вони з дружиною збиралися провести медовий місяць.

Я був на весіллі й зіграв на ньому роль дружка. Але після церемонії я забув поцілувати молоду, і відтоді вона почала ставитися до мене холодно, а потім і вороже. Експедиція, яку організував Чарлі, мала новісіньке обладнання і була на найвищому рівні з усіх поглядів. Ми мали портативний генератор, мали душ із гарячою водою, і я від самого початку поставився до всього цього критично.

— Знаєш, Чарлі, — сказав я, — на війні ми жили не в таких умовах. Чорт забирай, ми ж із тобою старі солдати. Навіщо ти взяв увесь цей мотлох?

Мені було прикро мандрувати по Африці в такий спосіб.

Але я вибрався на той материк, щоб там залишитись. У нью-йоркській конторі авіакомпанії (поблизу Беттері-Парку) я довго вагався, брати чи не брати квитка на зворотний рейс. Щоб переконати самого себе в щирості своїх намірів, я оплатив дорогу лише в один кінець. Отже, ми вилетіли з Айдлвайлда до Каїра. В Каїрі я поїхав автобусом подивитися на сфінкса та піраміди, а потім ми полетіли далі, вглиб континенту. Африка схвилювала мене ще в повітрі, звідки мала вигляд стародавньої колиски людства. Я летів на висоті трьох миль над землею, вище від хмар, і почував себе насінинкою, яка має впасти на цю землю і запліднити її. В розколинах земної поверхні зміїлися річки, віддзеркалюючи сонячне світло. Вони блищали, мов озерця розтопленого металу, потім покривалися кіркою і темніли. Щодо рослинного царства, то з неба воно було майже невидиме; дерева здавалися не більшими, ніж із дюйм заввишки.

І я мріяв, дивлячись униз на хмари, і згадував, як мріяв у дитинстві, дивлячись на них знизу вгору, і думав, що живі створіння, які мають змогу мріяти й під хмарами, й над хмарами — досі жодному поколінню людей це не вдавалося, — повинні сприймати смерть зовсім легко.

Одначе приземлялися ми щоразу цілком безпечно.

Ви вже знаєте, за яких обставин я потрапив у цей край, і з мого боку було природно вітати його з певним емоційним піднесенням. Зрештою, я привіз на собі чималий тягар минулого і тепер знову й знову думав: «А все-таки життя щедре! О, яке воно щедре!» Я відчував, що зможу тут почати цілком нове життя. Тут і спека була саме така, якої я прагнув, куди гарячіша, ніж на узбережжі Мексиканської затоки, і навіть барви самі по собі сповнювали мене відчуттям блаженної втіхи. Груди мені вже не здавлювало, ніякий внутрішній голос не озивався. Чарлі, його дружина та я разом з тубільними провідниками і з вантажними машинами, що везли спорядження, розбивали табір поблизу того чи того озера. Вода тут була дуже м’яка і з ледь відчутним запахом перегнилого очерету та коріння водоростей, у піску копошилися краби. Крокодили плавали між водяними лілеями, мов човни, і коли вони роззявляли пащі, я починав розуміти, яким гарячим усередині може бути мокре створіння. Пташки сідали крокодилам на щелепи і чистили їм зуби. Одначе люди в цій місцевості були сумні й непривітні. На деревах красувалися квіти, схожі на пташині пера, а зарості папірусу нагадували мені плюмажі похоронної процесії, і після трьох тижнів спільної роботи з Чарлі — я допомагав йому тягати кінообладнання і намагався зацікавитись його фотографічними проблемами — моє невдоволення повернулось, і одного дня я почув знайомий внутрішній голос. Він знову твердив своє: «Я хочу, хочу, хочу!»

Я сказав Чарлі:

— Ти не ображайся, але я думаю, що це не так уже й цікаво — подорожувати нам утрьох.

Він тупо подивився на мене крізь свої темні окуляри. Ми сиділи біля води. Невже це той самий хлопчик, який колись ходив зі мною до школи танців? Як час змінив нас обох! Але й тепер, як і тоді, ми були в коротких штанцях. Чарлі кремезний, широкогрудий. А що я набагато вищий, то він дивився на мене знизу вгору, дивився не розгубленим поглядом, а радше сердитим. Щоки в нього обвисли, поки він напружено міркував.

— Нецікаво? А чому?

— Розумієш, Чарлі, — сказав я, — я скористався цією нагодою, щоб приїхати сюди, і я тобі вдячний, бо я завжди був, можна сказати, трохи схиблений на Африці, але тепер я усвідомлюю, що приїхав сюди не для того, щоб фотографувати її чи знімати для кіно. Продай мені один із джипів, і я поїду геть.

— Куди ж ти поїдеш?

— Я знаю тільки, що тут мені не місце.

— Ну, якщо ти справді вирішив накивати п’ятами, то я не зупинятиму тебе, Юджіне.

Він-таки був сердитий на мене, і все через те, що я забув поцілувати його дружину після шлюбної церемонії, і вона мені цього не простила. Навіщо їй був мій поцілунок? Деякі люди з жиру казяться. Я не знаю, чому тоді не поцілував її; мабуть, просто думав про щось інше. А вона, либонь, зробила висновок, що я ревную до неї Чарлі, і тепер я, звичайно, псував їй африканський медовий місяць.

— То ти не гніваєшся на мене, Чарлі, правда? Зрозумій, від такої подорожі я не маю ніякої втіхи.

— Гаразд, гаразд. Я не вмовлятиму тебе. Забирайся к бісу.

Так я й зробив. Я організував власну експедицію, яка більше відповідала моєму солдатському темпераментові. Я найняв двох тубільців з команди Чарлі, і коли ми від’їхали в джипі, зразу відчув полегкість. А ще через кілька днів я, прагнучи якомога спростити умови свого життя, відпустив одного провідника і мав тривалу розмову з другим африканцем, який лишився зі мною, — його звали Ромілаю. Нам пощастило порозумітись. Він погодився супроводжувати мене в такі місця, які лежали осторонь битого шляху.

— Ти правильно мене зрозумів, — сказав я. — Я приїхав сюди не для того, щоб сваритися з якоюсь дурепою через нікчемний поцілунок.

— Моя приведе тебе далеко-далеко, — пробелькотів Ромілаю.

— О чоловіче! Чим далі, тим ліпше. Їдьмо, їдьмо, — сказав я.

Отже, я знайшов саме такого провідника, якого мені було треба. Ми позбулися більшої частини багажу, і я, бачачи, як подобається Ромілаю джип, пообіцяв подарувати йому машину, якщо він справді заведе мене дуже далеко. Ромілаю повідомив, що те селище, куди він збирається повести мене, розташоване в такій глушині, що дістатися туди ми зможемо тільки пішки.

— Справді? — перепитав я. — То ходімо. Джип ми десь залишимо, і коли повернемося — машина твоя.

Це йому страшенно сподобалось, і коли ми доїхали до містечка під назвою Талусі, то поставили автомобіль в одній критій пальмовим листям хижі. Звідти ми вилетіли до Бавентаї на старому літаку, крила якого в польоті мало не повідпадали, а льотчиком був босий араб. Цей дивовижний переліт закінчився цілком успішно — ми приземлилися на глиняному полі, поблизу якого височіла гора. До нас підійшли негри-пастухи — росляві, з кучерявими чупринами й товстими губами. Я ніколи не бачив людей, що мали б такий дикий вигляд, і запитав у Ромілаю:

— Це те місце, куди ти обіцяв мене привести, чи не те?

— Ні, пане, це не та місце.

Нам довелося добиратись туди ще цілий тиждень — пішки, пішки, пішки.

Я навіть приблизно не уявляв собі, де саме ми перебуваємо в географічному розумінні, і мене це мало непокоїло. Розпитувати було б недоречно, адже я умисне приїхав сюди, щоб залишити своє минуле позаду. В усякому разі, я цілком довіряв Ромілаю, своєму чудовому провідникові. Спочатку він вів мене через села, потім гірськими стежками, тоді пустелею, усе далі й далі. Знаючи зовсім мало англійських слів, він не міг багато розповісти мені про мету нашої подорожі. Лише пояснив, що ми добираємося до племені, яке він назвав арнюями.

— Ти знаєш тих людей? — запитав я.

Багато років тому, ще підлітком, Ромілаю відвідав арнюїв разом зі своїм батьком чи дядьком — він казав мені про це не раз, але я так і не збагнув, про кого йшлося.

— Звичайно ж, тобі охота знову побачити ті місця, де ти бував у дитинстві, — промовив я. — Я тебе розумію.

Я відчував глибоку радість, бредучи пустелею, між камінням, і знову й знову хвалив себе за те, що покинув Чарлі та його жінку, за те, що вибрав саме того тубільця, якого мені було треба. Знайти такого провідника, як Ромілаю, чоловіка, що знав, чого мені треба, було неабияким щастям. Ромілаю сказав мені, що йому під сорок, але на вигляд він був значно старший — через передчасні зморшки. Шкіра в Ромілаю облягала його тіло нещільно. Це властиво багатьом неграм із деяких племен, і вони запевняють, що це пов’язано з тим, як розподіляється в тілі жир. На голові в нього стриміла кучма брудного, притрушеного пилюкою волосся, яке він пробував іноді пригладити рукою, але марно, воно не піддавалося. Волосся росло в нього над вухами і навіть під вухами, наступаючи згори вниз, як карликові сосни на крутосхилах. Його щоки були посмуговані рубцями, утворюючи стародавній візерунок татуювання, а вуха скалічені в такий спосіб, що скидалися на гребінці, встромлені у волосся. Ніс він мав гарний, абіссінського типу, не плескатий. Рубці та спотворені вуха свідчили, що народився він поганином, але згодом його навернули до християнства, і тепер він щовечора проказував молитву. Стоячи навколішки, Ромілаю стискав свої рожеві долоні під підборіддям, яке посмикувалося вгору, і, випнувши губи, молився, причому могутні, хоч і короткі, м’язи грали під шкірою на його руках. З грудей у нього вихоплювався глухий стогін — здавалося, то стогнала сама душа, звіряючи свої гріхи Богові. Це відбувалося присмерком, коли ми влаштовувались на нічліг, коли ластівки шугали то вниз, то вгору. В такі хвилини я сідав на землю й підбадьорливо казав своєму супутникові:

— Давай, давай. Розкажи йому все. І за мене теж замов слівце.

Все, з чим я був раніше пов’язаний, залишилося позаду. За кілька днів ми вийшли на пласку, наче підлога, рівнину, оточену горами. Було спекотно, ясно й сухо, і вже кілька днів ми не бачили жодного людського сліду. Рослини теж траплялися рідко. Власне, там не було майже нічого; усе здавалося спрощеним і чудовим, і я мав таке відчуття, наче повертаюся в минуле — у справжнє минуле, а не в історію чи в якусь подібну нісенітницю. І я вірив у свою спорідненість із камінням. Гори були голі, без дерев, формою вони часто скидалися на змій, і я бачив, як на схилах утворюються хмари. Над скелями клубочилася пара, але то була незвичайна пара, вона відкидала осяйну тінь. Хоч якими жаркими видалися ці перші довгі дні, почував я себе пречудово. Вночі, після того, як Ромілаю проказував вечірню молитву і ми вкладалися на землі спати, повітря дихало нам в обличчя, повертаючи кожен наш подих. З тихим співом оберталися в небі зорі, шумно лопотіли крильми, пролітаючи повз нас, важкі нічні птахи. Я не міг бажати для себе нічого кращого. Коли я притуляв вухо до землі, мені вчувалося цокання копит. Так ніби я лежав на шкірі барабана. Можливо, то були дикі віслюки, а може, зебри, що бігли десь табуном. Отак ми з Ромілаю подорожували, і я втратив лік дням. Либонь, і світ був радий згубити мій слід на якийсь час.

Дощовий сезон видався дуже коротким; усі струмки попересихали, а кущі спалахнули б яскравим полум’ям, якби піднести до них сірника. Вночі я розпалював багаття за допомогою своєї запальнички австрійського зразка. Вона має довгий гніт, які продають дюжинами, причому одна штука коштує майже чотирнадцять центів — дешевинкою це не назвеш. Плато, по якому ми йшли, Ромілаю називав Гінчагара. Ця територія нанесена на карту вельми приблизно. Коли ми переходили через те розпечене і (так мені здавалося) трохи ввігнуте плоскогір’я, під деревами стелився ніби гарячий туман оливкового кольору, схожий на дим; дерева були низенькі й колючі, як алое чи ялівець (хоча, зрештою, я не ботанік), а химерна тінь від Ромілаю, що ступав за мною, нагадувала мені довгу лопату пекаря, яка шугає в піч. Спека справді стояла така, що в самому повітрі можна було б випікати хліб.

Нарешті одного ранку ми вийшли до річища досить великого струмка (називався він, як і те плем’я, Арнюї) і рушили вниз його дном, бо воно було сухе. Твань перетворилася на глей, і валуни блищали крізь мерехтливу куряву, мов золоті зливки. Незабаром ми побачили селище арнюїв; округлі стріхи хижок вивершувалися гострим конусом. Я знав, що вони викладені лише з сухої трави або шорсткого пальмового листя і крізь них просотується світло; і все ж складалося враження, ніби стріхи настелені з пір’я — але з важкого пір’я. Крізь ці покрівлі клубочився дим, здіймаючись у безгучну осяйну височінь. Стародавні стріхи теж блищали — але якимсь тьмяним, неживим блиском.

— Ти тільки поглянь, Ромілаю, яка картина! — сказав я, зупиняючи свого супутника. — Куди це ми з тобою прийшли? Скільки століть цьому селу?

Здивований моїм запитанням, він відповів:

— Моя не знати, пане.

— У мене дивне відчуття, коли я дивлюся на нього. Чорт забери, воно має зовсім первісний вигляд. Мабуть, це селище виникло давніше, ніж місто Ур. — «Навіть пилюка тут пахне глибокою давниною», — подумав я, а вголос промовив: — Я вже знаю, тут мені буде дуже добре.

Арнюї розводили худобу. Ми сполохали на берегах струмка кілька худющих корів, і вони кинулися врозтіч, високо підкидаючи задні ноги. Незабаром нас оточив цілий гурт африканських дітлахів, голих хлопчиків та дівчаток, які зчинили неймовірний вереск, побачивши нас. Навіть найкрихітніші серед них, із роздутими животиками, морщили личка й репетували разом з рештою, заглушуючи мукання худоби. Наполохані птахи, що сиділи на деревах, злетіли крізь пожухле листя кількома зграями в небо. Перш ніж я їх побачив, мені вчулося, ніби зацокотів град каміння, і я подумав, що на нас учинили напад. Потім, усвідомивши свою помилку, я зареготав і вилаявся. Мене насмішило, що в нас ні сіло ні впало жбурляють камінцями, і я сказав:

— Господи, невже в такий спосіб вони зустрічають усіх подорожніх?

Але тут я побачив птахів і здогадався, що то вони залопотіли крильми.

Ромілаю став пояснювати мені, що арнюї дуже люблять свою худобу й ставляться до неї радше як до родичів, а не як до домашніх тварин. Яловичини арнюї не їдять. Тут цілу череду пасе не один якийсь хлопчак, а навпаки, кожну корову супроводжують двоє або троє дітлахів, і коли тварини чимось стривожені, діти бігають за ними й утішають їх. А дорослі ставляться до своєї худоби ще з більшою ніжністю, хоч я зрозумів це не відразу. Тієї першої хвилини, пригадую, я пошкодував, що не маю чим почастувати дітей. Під час війни в Італії я завжди носив при собі для bambini^[7] льодяники та горішки, куплені у військовій крамниці.

Ми рушили далі вниз пересохлим річищем і коли підійшли до муру, який оточував селище і був зліплений з глини, кізяка та колючих чагарів, то побачили, що кілька малюків залишилися біля нас, а решта помчали повідомити дорослих про наше прибуття.

— Ти тільки глянь на цю кучеряву малечу! — сказав я Ромілаю. — Господи, та в більшості з них ще й другі зуби не прорізалися!

Діти стрибали, верещали, і я додав:

— Шкода, що в мене немає для них гостинця. Може, влаштувати їм невеличку розвагу? Як ти гадаєш, вони зрадіють, коли я підпалю запальничкою кущ?

І я, не чекаючи, поки Ромілаю відповість, дістав із кишені австрійську запальничку з обвислим ґнотом, крутнув великим пальцем крихітне коліщатко, і за мить кущ уже палахкотів, хоча полум’я було майже непомітне в яскравому сонячному світлі. Воно гуготіло; воно підстрибувало прозорими омахами; воно досягло своєї найвищої межі і вмерло, мовби всмоктане піском. А я все тримав у руці запальничку, з якої тонесеньким язичком висовувався гніт. Дітлахи мовчали, вони тільки дивилися на мене, а я дивився на них. Оце і є те, що називають чорним сном дійсності? Потім діти зненацька сипнули врозтіч, а корови зірвались у чвал. Попіл від куща опав біля моїх черевиків.

— Як, на твою думку, це в мене вийшло? — спитав я в Ромілаю. — Я ж хотів зробити їм приємність.

Та ми не встигли поговорити про це, бо до нас уже підходив гурт голих людей. Попереду йшла молода дівчина, не набагато старша, гадаю, за мою дочку Райсі. Побачивши мене, вона голосно заридала. Несподівано для себе я був вражений до глибини душі. Звичайно, вирушаючи в мандри по світу, я не міг підготуватися до тяжких випробувань, до лихих пригод і горя, але видовище цієї дівчини, яка вмивалася слізьми, просто приголомшило мене. Правда, я ніколи не міг спокійно дивитися на жіночі сльози, і зовсім недавно, коли Лілі заплакала в нашому люксі на узбережжі Мексиканської затоки, я вдався до своєї найстрашнішої погрози. Але ж ця чорношкіра дівчина була для мене зовсім чужа, і я так легко не пояснив би, чому її сльози стривожили й схвилювали мене. Першою моєю думкою було: «Що я накоїв?»

«Може, мені повернути назад у пустелю? — подумав я. — І залишатися там, поки диявол вийде з моєї душі і я знову зможу зустрічатися з людьми, не доводячи їх до розпачу з першого погляду? В пустелі я пробув дуже недовго. Я тепер викину геть свою рушницю, шолом, запальничку та інший мотлох, і, може, мені пощастить позбутися й своєї шаленої вдачі, і я житиму там, годуючись хробаками та сараною. Аж поки все зло вигорить у мені. О зло, зло!

О несправедливість! Що я можу вдіяти з цим? Я нікому не хотів би завдавати горя. О, моя вдача! Господи, допоможи мені, я вкрай заплутався, я не знаю, куди подітися від себе самого! Досить глянути на мене, і все стає ясно».

Розумієте, я почав був переконувати себе, що ці кілька днів, протягом яких я з дивовижною легкістю в серці мандрував з Ромілаю через плато Гінчагара, вже справили в мені велику зміну. Але тепер я знову дійшов висновку, що я не готовий жити серед людей. Людське товариство не для мене. Сам-один я можу бути приємним і добрим, та щойно виходжу на люди, як у мене відразу вселяється чорт. Побачивши перед собою дівчину, що заходилася плачем, я був ладен нагримати на себе, в голові у мене завирували думки про Лілі, про близнюків, про батька, про скрипку, про підкидька, про моє непутяще життя. Я відчув, що ніс у мене розпухає, стає яскраво-червоним.

Стоячи позад дівчини, тихенько плакали й решта тубільців.

— Що з ними в біса діється? — спитав я в Ромілаю.

— Її проклинати себе, — сказав Ромілаю дуже поважним голосом, задерши голову, вкриту кучмою цупкого, як дріт, волосся.

Ця дужа, але на вигляд зовсім юна дівчина плакала — просто плакала, не роблячи ніяких жестів. Руки в неї безвільно обвисли, і все її добро (у плотському розумінні) було відкрите для кожного, хто на неї дивився. Сльози стікали з її випнутих вилиць і капали на груди.

— Що мучить цю дитину? — запитав я. — Чого б то їй проклинати себе? Що ти мав на увазі? Мені це дуже не до вподоби, якщо хочеш знати мою думку, Ромілаю. Я гадаю, ми опинились у незручному становищі. Може, обминемо це село й повернемося в пустелю? Там я почував би себе куди краще, авжеж краще, нехай йому чорт!

Либонь, Ромілаю відчув, яке гнітюче враження справила на мене ця делегація, що проливала сльози, і він сказав:

— Та ні, пане, ні. Твоя не винна.

— Може, мені не слід було підпалювати той кущ?

— Та ні, пане, ні. Твоя не винна, її не тому плаче.

На ці слова я ляснув себе долонею по лобі й сказав:

— Ох і йолоп же я! Найперше подумав про себе! В бідолашки якесь горе? Що я міг би зробити для неї? Вона прийшла просити моєї допомоги. Я це відчуваю. Може, лев роздер її батька й матір? Тут водяться леви-людожери? Спитай у неї, Ромілаю. Скажи, я прийшов їм допомогти, і якщо десь поблизу є звірі-людовбивці, то я їх перестріляю.

Я високо підняв свою рушницю з оптичним прицілом і показав її тубільцям. Мені сяйнуло — і я вмить відчув величезну полегкість, — що ці люди плачуть аж ніяк не з моєї вини, що я міг би чимось допомогти їм і не повинен байдужно дивитися на ці гіркі сльози.

— Слухайте всі! Я до ваших послуг, — сказав я. — Дивіться, дивіться!

І я став хвацько показувати їм рушничні прийоми, ніби солдат на військовій муштрі.

Одначе ніхто не перестав плакати. Лише найменшенькі дітлахи з личками, схожими на блукаючі вогники, здавалося, були щасливі, дивлячись на мою виставу. Решта й далі тужно голосили, і їхні голі тіла здригалися від схлипувань, а обличчя вони позатуляли долонями.

— Я нічого не збагну, Ромілаю, — мовив я. — Але наша присутність їх пригнічує, в цьому я переконаний.

— Їхня плакай за мертвий корова, — сказав мій супутник.

І цілком зрозуміло пояснив мені, що тут, власне, діялося. Люди тужили за худобою, яка загинула від посухи, а відповідальність за посуху вони складали на себе — мовляв, боги на них розгнівалися, чи щось таке; хтось згадав про якесь прокляття. А що ми були чужі, то вони мусили вийти нам назустріч, про все розповісти й запитати, чи ми, бува, не знаємо, звідки на них така напасть.

— Як я можу це знати? Звісно, що з посухою жарти погані. Посуха — це посуха. Але я співчуваю їм від усього серця, бо знаю, що то означає — втратити улюблену тварину. — І я, звертаючись до гурту і майже переходячи на крик, провадив: — Гаразд, гаразд, гаразд! Годі вам, дівчата, годі, хлопці, не треба плакати. З мене досить. Я все зрозумів.

І ці слова справили на них певне враження, бо, думаю, вони відчули з мого голосу, що я теж неабияк засмучений. Тоді я сказав до Ромілаю:

— Запитай же в них, чого вони від мене хочуть? Я прагну їм допомогти, їй-богу, прагну.

— А що твоя зробити, пане?

— Там видно буде. Адже є такі речі, що їх зробити можу тільки я. Ти, головне, запитай, а потім подумаємо.

Тоді він заговорив до них, а гладенькошкірі горбаті бики та корови, стоячи неподалік, тим часом форкали й форкали своїми низькими мелодійними голосами (на відміну від нашої худоби африканська майже не мукає і не реве). Але схлипування і плач затихли. І я роздивився, що забарвлення в цих людей дуже своєрідне: довкола очей чорнота густішала, а долоні мали колір зволоженого граніту. Так наче одні ділянки їхньої шкіри всотували світло, а інші — відбивали його. Я ніколи не бачив такого дивного розподілення кольорів. Ромілаю відійшов убік із кимось поговорити і залишив мене посеред гурту тубільців, що майже перестали схлипувати. Саме тоді я раптом відчув, які дисгармонійні в мене зовнішні риси. Моє обличчя скидається на залізничну станцію — уявіть собі величезний конячий ніс, широкий рот, що майже з’єднується з ніздрями, очі, схожі на тунелі. Отож я стояв, чекаючи, посеред гурту чорношкірої людності, огорнутий хмарою запашної куряви, в неживому світінні, яке струменіло від покритих пальмовим листям хижок неподалік.

Потім чоловік, з яким розмовляв Ромілаю, підійшов до мене й заговорив англійською мовою, і це страшенно мене здивувало, бо я ніколи не подумав би, що людина, котра розмовляє по-англійському, здатна поводитися так емоційно. Одначе він був не з тих, які щойно похлиналися слізьми. Вже з його зросту я зрозумів, що це, мабуть, дуже важлива персона: кремезний, широкоплечий і вищий за мене на дюйм або й два. Але той чоловік був не громіздкий, як я, а гармонійно збудований і м’язистий; не був він і голий, як решта: його стегна обвивала біла пов’язка, а живіт — зелений шовковий шарф; мав він на собі також коротку й простору блузу на взірець матроски — вона висіла на ньому дуже вільно, даючи цілковиту свободу його рукам, якої вони, судячи з величезних біцепсів, дуже потребували. Спершу вираз його обличчя мені не сподобався, я мав таке враження, що він прагне до бійки й оцінює мій зріст, так ніби побачив перед собою щось на зразок людського гриба, який вражає своїми розмірами, але якого можна легко повалити. Я був приголомшений, але приголомшив мене не його вираз, який незабаром полагіднішав; найдужче мене приголомшило, мабуть, те, що він заговорив по-англійському. Навіть сам не знаю, чому я так здивувався — чи розчарувався, правильніше сказати. Зрештою, сьогодні це велика імперська мова, що прийшла на зміну давньогрецькій, латині та іншим. Гадаю, стародавній римлянин не здивувався б, почувши, як парфянин або нумідієць звертається до нього латиною; вони, звичайно, сприймали це як належне. Та коли цей атлетично збудований чолов’яга у білій пов’язці, що обвивала йому стегна і звисала майже до колін, із шарфом на поясі та в матросці заговорив до мене по-англійському, я був вражений і водночас засмучений. Готуючись заговорити, він випнув бліді, вкриті ріденьким ластовинням губи, а тоді сказав:

— Я Ітело. Я прийшов знайомитися. Ласкаво просимо. Вітаю вас.

— Як, ви сказали, вас звуть? — перепитав я, наставивши вухо.

— Ітело, — повторив він, уклоняючись.

Я теж віддав йому уклін, низько нахилившись у своїх коротеньких штанцях, із білим корковим шоломом на голові, з-під якого виглядало прикрашене великим неоковирним носом і напечене на сонці обличчя. Воно в мене іноді гойдається, мов дзвін, — таке враження виникає, коли я, погано чуючи на праве вухо, повертаю голову й наставляю до співрозмовника ліве, слухаючи боком і затримуючи погляд на якомусь предметі, щоб зосередити увагу. Так я зробив і тепер, чекаючи, що він скаже далі, і обливаючись рясним потом, бо геть розгубивсь і збентежився. І не міг повірити своїм вухам — ні калічному, ні здоровому; такий я був певний, що покинув цей світ. І хто мене не зрозуміє — адже я щойно відбув кількаденну подорож через широке плоскогір’я, де мені не трапилося жодного людського сліду, де зорі сяяли, мов помаранчі, де ці мільйоннобарвні згустки вибухового газу здавалися такими м’якими і свіжими на тлі чорного неба; а ще дивовижна свіжість повітря, та сама свіжість, яка огортає вас восени, коли ви виходите вранці з дому й бачите, що квіти вже прокинулись і радісно вітають життя, незважаючи на нічний мороз. Коли я переживав усе це в пустелі, вночі й уранці, відчуваючи, яке там усе близьке до первісної простоти, я був цілком переконаний, що мені пощастило вибратися за межі світу, бо, як усім відомо, світ замкнутий у собі. До того ж мене вразила стародавність цього краю, і я не сумнівався, що потрапив у якусь нікому не відому місцевість. А заплакана делегація тільки підтвердила цю мою впевненість. І ось переді мною чоловік, який говорить по-англійському, і він, звичайно ж, був десь тут поруч, коли я вихвалявся: «Покажіть мені своїх ворогів, і я їх повбиваю. Де тут лев-людожер, ведіть мене до нього!» А ще я підпалював кущі й вимахував рушницею — одне слово, корчив із себе блазня.

Я почув себе вкрай ніяково і дивився на Ромілаю темним розгніваним поглядом, ніби то він завинив, не остерігши мене від усіх несподіванок.

Але цей тубілець, Ітело, не збирався дорікати мені за мою безглузду поведінку при зустрічі з його односельцями. Таке, мабуть, і на думку йому не спадало. Він узяв мою руку і, притуливши її до своїх грудей, сказав:

— Ітело.

Тоді я зробив так само й сказав:

— Гендерсон.

Як бачите, я не хотів виставити себе свинею, але мені не дуже вдається приховувати свої почуття. Цілі юрби таких почуттів, а надто поганих, махають людям руками з галерей мого обличчя. Я нічого не можу з ними вдіяти.

— Я вас щиро вітаю, — мовив я. — Але поясніть мені, що це тут у вас діється — всі люди плачуть, аж слізьми похлинаються. Мій супутник каже, що їм шкода корів. Я обрав не дуже вдалий для відвідин час, чи не так? Може, мені слід піти геть і повернутися іншого разу?

— Ні, будьте наш гість, — сказав Ітело, повівши рукою в напрямку свого села. Але він помітив, що я розчарований і що моя пропозиція повернутися назад була не зовсім виявом ґречності та великодушності, й провадив: — То ви думали, що з’явилися сюди перший? Зробили відкриття? Мені вельми прикро, але нас уже відкрили.

— Якщо я на це й розраховував, — сказав я, — то тільки з дурного розуму, сто чортів мені в пельку! Чи я не знаю, що в світі не залишилося таємниць? Мабуть, я таки схибнувся. Який з мене першовідкривач? Та й не задля цього я сюди прийшов.

І я почав пригадувати, задля чого сюди прийшов, водночас пильно придивляючись до того чоловіка й намагаючись угадати, відомо йому щось чи не відомо про справжню суть або глибинний зміст життя. І насамперед я з’ясував, що то похмурий вираз на його обличчі збивав мене з пантелику, а в душі він чоловік милий і добродушний. Він тільки мав дуже розвинене почуття власної гідності. Над ніздрями в нього починалися і збігали вниз обабіч рота дві глибокі зморшки — вони й надавали йому того виразу, який я витлумачив хибно. Він стояв, відхилившись назад, і це свідчило про велику силу в ногах та в колінах, а кутики його очей, оправлених у ту саму чорну рамку, що й очі одноплемінців, променилися блиском, який нагадував блиск темної позолоти.

— Он які справи, — сказав я. — Бачу, ви побували в світі. Чи, може, англійська мова тут друга мова для кожного?

— Ні, пане, англійську тут знаю лише я, — відповів Ітело. Він говорив трохи в ніс — можливо, тому, що ніс у нього був дуже широкий. — Школа в Малінді. Я там навчався. А також мій покійний брат. Багато молодих хлопців посилають звідусюди до школи в Малінді. Потім — школа в Бейруті. Я добрався аж туди. Тому й говорю по-англійському. Один я. І на багато-багато миль навкруги — ніхто більше, крім царя племені варірі Дафу.

Я зовсім забув поцікавитися, хто ж він, Ітело, такий, і тепер запитав:

— О, даруйте, либонь, і ви належите до царського роду?

— Моя тітка — цариця, — сказав він. — Віллатале. А житимете ви в другої моєї тітки, Мталби. Вона вам надасть свій дім, шановний гостю.

— О, чудово, — сказав я. — Ви дуже гостинні. Виходить, ви — принц?

— О, так.

Це мене трохи втішило. Він був такий великий і такий поважний, що я від самого початку здогадався про його високе походження. А він, прагнучи розвіяти мій поганий настрій, сказав, що, наскільки йому відомо, я тут перший білий за останні тридцять років.

— Знаєте, ваша високосте, — сказав я, — мабуть, для вас же ліпше не приваблювати сюди багато чужих людей. Думаю, те, що ви маєте, — це справжні скарби. Не знаю, в чому тут загадка, але я відвідував найстародавніші руїни в Європі, і вони не видаються навіть наполовину такими стародавніми, як ваше село. Якщо ви боїтеся, що я покваплюся розповісти про вас усьому світу чи що я почну робити знімки, то хай вас це не турбує. Така поведінка аж ніяк не в моєму дусі.

Ітело подякував мені за мої добрі наміри, але сказав, що тут немає нічого вартого уваги, аби приваблювати мандрівників. А я й досі переконаний, що мені вдалося проникнути в суть глибше, аніж це зробила географія. Зрештою, я ніколи не захоплювався географією; чи не найголовніша її властивість у тому, що коли ви визначили координати якогось місця, то вам більше немає чого сказати про нього.

— Вельмишановний гостю, пане Гендерсоне. Прошу, заходьте в наше місто, — сказав Ітело.

І я йому відповів:

— Сподіваюся, ви мене познайомите з усіма, хто в ньому живе.

Погода була розкішна, хоча й надміру суха, все затоплене сяйвом, і навіть пилюка здавалася запашною і діяла на мене збудливо. Нас уже чекав цілий гурт жінок, дружин Ітело, всі вони були голі, і чорні кола навкруг їхніх очей утворилися немовби внаслідок якоїсь особливої дії сонця. Світліша шкіра на їхніх долонях постійно нагадувала мені рожевий мармур. Через цю різницю кольорів і пальці видавалися більшими, ніж були насправді. Згодом я бачив, як декотрі з тих молодих жінок годинами стояли, кожна з мотузкою на пальцях, і грали в «ліжечко», причому за двома гравцями звичайно спостерігало по кілька глядачів, які кричали «Аху!», коли в котроїсь виходила особливо складна фігура. Жінки, що тепер зустрічали нас, стуляли докупи зап’ястки й плескали в долоні — їхня форма вітальних оплесків була саме така. Чоловіки вкладали пальці в рота й свистіли, іноді хором. Тепер, коли вже ніхто не плакав, я весело сміявся, широко роззявляючи рота під своїм великим запилюженим шоломом.

— А зараз, — сказав Ітело, — ми відвідаємо цариця Віллатале, моя тітка, а згодом чи, може, й водночас, і друга моя тітка, Мталба.

В цей час до нас підійшли дві жінки — кожна з парасолею в руках. Сонце пряжило немилосердно, і я обливався потом, бо ручки цих двох урядових парасолей, що мали форму розплесканої квітки, були футів вісім завдовжки і з такої висоти давали дуже мало затінку. Люди, які юрмилися навкруг мене, були надзвичайно вродливі; декотрі з них задовольнили б вимоги самого Мікеланджело. Далі ми вирушили по двоє, майже церемоніальним маршем, з Ітело на чолі процесії. Я посміхався, але вдавав, ніби це — гримаса, спричинена пекучим сонцем. Так ми марширували в бік царициного подвір’я.

І тепер я почав розуміти, яке тут стало лихо й чому всі плакали. Ми саме проминали загороду для худоби й побачили хлопця з великим, неоковирним дерев’яним гребенем; він стояв над коровою, горбатою, як і решта, коровою. Але річ не в цьому, річ у тому, що хлопець чистив і пестив її з такою дбайливою ніжністю, якої мені ще не випадало бачити. Гребенем він розчісував їй чубчик, дуже густий на опуклості між рогами. Він гладив її, обіймав, а вона почувала себе погано. Навіть коли б ви виросли не в селі, як я, ви відразу помітили б, що з твариною негаразд. Вона навіть не тицяла в нього мордою, як завжди робить корова, коли її пестять і вона розкошує від утіхи. Та й сам хлопець був зажурений і похмурий. Навколо них обох витала якась безнадія. Мені був потрібен час, щоб скласти все докупи. Ви повинні зрозуміти, що ці люди люблять свою худобу, як рідних братів і сестер, як власних дітей. Ось що пояснив мені Ітело: тільки для того, щоб описати різні форми рогів, вони там мають понад півсотні слів, і є сотні слів для позначення виразу коров’ячої морди, і ціла окрема мова для опису поведінки худоби. До певної міри я міг оцінити ці почуття. Я сам дуже любив декотрих своїх свиней. Але свиня — це тварина, наділена від природи дипломатичними здібностями. Вона чутливо реагує на всі прояви людської поведінки, і в спілкуванні з нею взагалі можна обійтися без слів.

Процесія на чолі з Ітело та мною зупинилась, і всі погляди звернулися до бідолахи та його корови. Але мене так тяжко вразило це гнітюче видовище, що я не став затримуватись і рушив далі. Проте далі моїм очам відкрилася ще сумніша картина. Сивоголовий чоловік років п’ятдесяти стояв навколішки й тремтів, і плакав, і посипав собі голову землею, бо його корова відходила. Всі з глибоким смутком спостерігали, як він узяв її за роги, вигнуті у формі ліри, й почав благати, щоб вона не покидала його. Але корова була вже в стані цілковитої апатії, і шкіра над її очима зібралася в зморшки, наче тварина хотіла прокинутися, коли він її будив, та не могла. На це видовище у мене самого затремтіли коліна; я відчув глибоку жалість і сказав:

— О Господи, невже цьому не можна якось зарадити?

Широкі груди в Ітело здійнялися під короткою просторою матроскою, і він глибоко зітхнув, так наче йому було прикро псувати гостеві настрій усім тим горем і тугою.

— Боюся, що ні, — відповів він.

І саме тоді сталося несподіване: раптом мені привидівся блиск води, цілого озера води, і спочатку я мало не сприйняв це як дзеркальне світіння відполірованої металевої штаби, що погойдувалась перед моїми очима. Але воду, коли вона близько, наші чуття впізнають непомильно. Я впізнав її запах і, зупинивши Ітело, сказав йому:

— Поясніть мені, будь ласка, принце, в чому тут річ? Онде чоловік ладен руки на себе накласти з розпачу, а онде ліворуч, якщо не помиляюся, блищить вода. Ви мені скажіть, вода то чи не вода?

Він визнав, що то справді вода.

— А тим часом корови у вас помирають від спраги? — провадив я. — Отже, з тією водою щось негаразд? Вона отруєна? Але в такому разі ви повинні знайти якийсь вихід, процідити її абощо. Можна зробити великі глеки й викип’ятити шкідливі домішки. Либонь, мої поради здаються вам нездійсненними, так? Але ви самі здивуєтесь, якщо скличете всіх своїх людей і вони візьмуться до діла. В будь-якому становищі не слід піддаватися почуттю безнадії.

Поки я говорив, принц кивав головою, ніби погоджувався зі мною, але насправді він не погоджувався. Його дужі руки були схрещені на матросці, і пошматована тінь падала на нього згори від парасолі у формі розплесканої квітки, яку дві голі жінки тримали над ним усіма своїми чотирма руками, ніби боялися, що вітер вихопить її в них із рук. Проте вітру не було. Повітря застигло так нерухомо, ніби його приклеїли до небесного склепіння, і воно висіло під ним розпечене й голубе, полуденне й прекрасне.

— Дякую… дякую вам, — сказав він, — за добрі наміри.

— Але мені не слід пхати носа до чужого корита, чи не так? Може, ви й маєте рацію. Я не хочу ламати ваші звичаї. Але важко дивитись, як ви страждаєте, і навіть не запропонувати тої чи тої ради. Ви принаймні дозволите мені глянути на ваш водний припас?

З видимою неохотою Ітело сказав:

— Гаразд. Чом би й ні?

Отже, Ітело і я, двоє чоловіків, майже однакові на зріст, залишили його дружин та решту тубільців позаду й пішли подивитися на воду. Я оглянув її дуже пильно; вона мала в собі трохи намулу та водоростей, але в усьому іншому здавалася цілком нормальною, і її було багато. Стінки й гребля цього своєрідного ставка-резервуара були вимурувані з темно-зеленого каменю. Я дійшов висновку, що десь на дні є джерело; але більша частина води, звичайно, надходила з гір — про це свідчило сухе річище, яке звідти спускалося. Щоб запобігти випаровуванню, над водоймою спорудили великий дах-стріху з пальмового листя й сухої трави, футів у сімдесят завдовжки й футів у п’ятдесят завширшки. Після тривалої подорожі я б залюбки роздягся і стрибнув у цю затінену, теплу, хоч і трохи спінену воду, щоб поплавати й попірнати. Для мене було б справжньою втіхою перекинутися на спину й лежати, дивлячись на цю ретельно викладену стріху.

— То в чому ж річ, принце? З яких міркувань ви не можете напувати корів цією водою? — запитав я.

Принц сам підійшов зі мною до водойми; решта тубільців стояли кроків за двадцять позаду, вочевидь неспокійні та збуджені, і я сказав:

— Чому ваші люди такі стривожені? У цій воді щось є?

Я придивився ще уважніше й помітив, що під самою поверхнею сновигають якісь істоти. Крізь золоте павутиння сонячного світла я спершу розгледів пуголовків з величезними головами, на всіх стадіях розвитку, з довжелезними хвостами, що робили їх схожими на гігантські сперматозоїди, і зародками ніг. А потім я побачив і здоровенних плямистих жаб із широкими головами, притуленими до тулуба без шиї, з довгими білими задніми ногами і з коротенькими передніми лапками, що, здавалося, виражали подив. З усіх живих створінь, які зустрічалися мені в цій місцевості, жаби, здавалося, почували себе найкраще. Я навіть позаздрив їм.

— Не кажіть мені нічого, я все зрозумів, — звернувся я до Ітело. — Отже, причина в жабах, так? Це вони не дають вам напувати худобу?

Він сумно кивнув головою. Атож, причина в жабах.

— Як вони туди потрапили? Звідки вони взялися?

На ці запитання Ітело не міг відповісти. Їхня поява була оповита таємничістю. Він знав лише те, що ці створіння, досі тут ніколи не бачені, з’явились у водоймі з місяць тому, і через них арнюї тепер не могли напувати худобу. Ось яке прокляття їх спостигло.

— Ви називаєте це прокляттям? — сказав я. — Адже ви бували у світі. Хіба в школі вам ніколи не показували жабу — принаймні на картинці? Вони ж нешкідливі.

— О, звичайно, — погодився принц.

— То невже вам не зрозуміло, що ви не повинні морити спрагою корів тільки тому, що у воді завелися жаби?

Але тут Ітело вже нічого вдіяти не міг. Він стулив свої великі долоні й сказав:

— У питній воді не має бути живі істоти.

— Тоді чому ж ви не спекаєтесь їх?

— Ой ні, ні, ні, ні! Не можна чіпати живі створіння в питній воді.

— Тьху на вас, принце, та й годі! — сказав я. — Можна ж їх відцідити. Можна потруїти. Є десятки способів, до яких ми можемо вдатися.

Ітело закусив губу й заплющив очі, водночас тяжко зітхаючи, щоб дати мені зрозуміти, які нездійсненні мої пропозиції. Потім він гучно видихнув ніздрями повітря й похитав головою.

— Принце, — сказав я, — нумо обговоримо вдвох цю проблему. — Я відчув, як мене переповнює рішучість. — Якщо так триватиме й далі, то ваше село незабаром перетвориться на коров’яче кладовище. Дощ навряд чи піде — сезон закінчився. Вам потрібна вода. Ви маєте цей запас. — Я стишив голос. — Зрозумійте, я сам людина не без забобонів, але виживання є виживання.

— Люди перелякані, — сказав принц. — Ніхто тут не бачив такі звірі.

— Так, так, — сказав я. — Останнє нашестя жаб, про яке я чув, було в Єгипті.

Після цієї розмови вороже почуття до жаб, яке виникло в мене на самому її початку, тільки посилилось. Адже то через них народ, очолюваний царицею Віллатале, зустрів мене біля фортечних мурів свого селища зі слізьми. Таку зустріч важко назвати буденною. І тепер, коли я довідався про взаємозв’язок усіх фактів, тиха вода в ставочку стала для мене чорною, мов у підземному озері. Вона просто кишіла цими бридкими створіннями, що плавали, метушилися, відштовхувались довгими задніми лапами, і вода стікала з їхніх спин, блищала на їхніх плямах, так ніби вони й тільки вони були володарі ставка. Вони виповзали на берег, квакали на мокрому камінні хрипким надривним кваканням і блимали своїми химерними очима, в яких миготіли червоні, зелені та білі цятки, і я хитав головою, дорікаючи більше собі, аніж їм, і думаючи, що коли чортів дурень вибирається в мандри по світу, то він просто приречений, рокований зіткнутися з якоюсь чортівнею. «А втім, стривайте-но, сучі діти, — пообіцяв я тим створінням, — ви ще поквакаєте у мене в пеклі, перш ніж я сам туди подамся!»

6

Над нагрітою сонцем водоймою, яка мерехтіла то зеленою, то жовтою, то темною барвами, кружляли хмари комарів. Я сказав Ітело:

— Вам не вільно шкодити цим створінням, я розумію. Ну, а коли тут з’явиться людина зовсім чужа — ось я, наприклад, — ідасть їм чосу, щоб зробити вам добро?

Я відчував, що не заспокоюся доти, доки не знайду способу приборкати цю звіроту і врятувати безневинне плем’я від страшної пошесті.

З того, як поставився до моїх слів Ітело, я міг зробити висновок, що за якимсь неписаним законом йому не дозволено заохочувати мене в цьому намірі, але в разі мого успіху він і решта арнюїв вважатимуть мене своїм рятівником і благодійником. Бо Ітело не відповів мені прямо, а все зітхав та приказував:

— Ой, сумний часи! Ой, поганий часи!

Тоді я пильно подивився на нього й запропонував:

— Ітело, довірте це мені.

І глибоко вдихнув крізь зціплені зуби, відчуваючи, що доля покладає на мене обов’язок стати згубою для цих жаб. Річ у тому, що арнюї їдять лише молоко і весь свій харч одержують від корів; м’ясо вони не споживають ніколи, тільки в церемоніальних випадках, коли корова помирає своєю смертю, і навіть це вони вважають формою людожерства і їдять зі слізьми. Тому загибель корів була для них справжнім лихом, і ті, хто втратив рідну худобину, щодня відбували похоронні обряди й вимушено їли м’ясо та плакали. Тож і не дивно, що їх опанував такий розпач. Коли ми відійшли, я почував себе так, ніби той нечистий ставок з його водоростями та жабами проник у мене, зайняв у мені якесь місце і хлюпає за кожним моїм рухом.

Ми попростували до призначеної для мене хижі (вона належала Ітело і Мталбі), бо я хотів трохи опорядитися перед тим, як мене відрекомендують цариці. Поки ми йшли, я прочитав принцові коротеньку лекцію:

— Ви знаєте, чому євреї зазнали поразки від римлян? Бо вони відмовлялися воювати в суботу. Те саме і з вашою водою. Що ви повинні зберегти насамперед — себе та корів чи звичай? Як на мою думку, то себе. Живіть, і ви створите новий звичай. Чому ви мусите загинути через жаб?

Принц вислухав мене і сказав тільки:

— Гм, дуже сікаво. Насвичайно сікаво.

Ми прийшли до оселі, яку нам із Ромілаю надали для мешкання; ця хижа стояла посеред подвір’я і, як і всі інші в селі, була кругла, зліплена з глини й накрита конічною стріхою. Усередині все хрустіло, було світло й порожньо. В досить широких — футів по три — проміжках між закіптюженими бантинами виднілися схожі на китовий вус довгі прожилки пальмового листя, яким була настелена стріха. Я сів на ослінчик, Ітело, який увійшов зі мною і залишив свій почет надворі, під гарячим сонцем, сів навпроти мене, а Ромілаю тим часом почав розпаковуватися. Денна спека досягла апогея, і повітря було зовсім нерухоме; тільки в листі та в очереті, в легкому бурштиновому конусі стріхи, що від неї струменіли пахощі сухої рослинності, я чув якийсь рух: там бігали, вовтузились і шаруділи всілякі крихітні створіння — жуки, а може, й пташки та миші. В ті хвилини я був надто втомлений, і мені не хотілося навіть випити (ми принесли із собою кілька фляг з віскі), я думав лише про лихо і про те, як винищити жаб у водоймі. Але принц хотів поговорити; спершу я сприйняв це як вияв чемності, але незабаром у мене виникло враження, що він до чогось веде, і я насторожився.

— Я навчатись у школа в Малінді, — сказав він. — Чудове місто, дуже й дуже гарне.

Згодом я побував у цьому Малінді; то був давній порт на східному узбережжі Африки, знаменитий у часи арабської работоргівлі. Ітело заговорив про свої мандри. Він і його друг Дафу, нині цар племені варірі, подорожували вдвох із півдня на північ. Вони плавали у Червоному морі в якихось старих коритах і працювали на залізниці, що її турки будували до Аль-Медіни перед великою світовою війною. З цим я був трохи обізнаний, бо моя мати вельми переймалася долею вірмен, а з творів Лоуренса про арабський світ я давно довідався, як поширилася на Близькому Сході американська освіта. Младотурки і, здається, навіть сам Енвер-паша навчалися в американських школах, хоча яким чином «Село ковалів» та «Ніжна Аліса й сміхотлива Аллегра» надихнули їх на війни, заколоти та різанину, становить цікаву тему для дослідження. Але цей принц Ітело з нікому не відомого пастушого племені, що жило на плато Гінчагара, та його друг із племені варірі ходили до місіонерської школи в Сірії. І обидва повернулися потім додому, в свою глушину.

— Гадаю, — сказав я, — це було великою подією у вашому житті — вибратись у світ і подивитися, як живуть люди в різних його кінцях.

Принц усміхався, але його поза раптом стала напруженою; він широко розчепірив коліна й уперся в долівку великим пальцем та суглобами решти пальців однієї руки. Він усе всміхався, і я зрозумів: зараз між нами має щось статися. Ми сиділи один навпроти одного на двох низеньких ослінчиках у критій сухою травою та пальмовим листям хижі, дуже схожій на величезний кошик для шитва; і все, що доти зі мною було — і довгий перехід через пустельне плоскогір’я, й іржання зебр уночі, і сонце, яке щодня рухалося вгору й униз, наче музична нота, і африканські барви, і вмирущі корови, й тужіння за ними, і жовта вода у ставку, і жаби, — так вплинуло на мій розум і почуття, що мій організм перебував у дуже хисткій рівновазі. Хисткій, щоб не сказати небезпечній.

— Принце, в чому річ? — запитав я.

— Коли до нас приходити гість-чужинець, ми з ним змагатися. Так треба, щоб познайомитись. Неодмінно треба.

— Це справді схоже на усталений звичай, — невпевнено промовив я. — А скажіть, чи не могли б ви бодай один раз відступитися від нього або відкласти на потім? Адже я геть виснажений.

— О ні, — сказав Ітело. — Хто прийти, повинен боротися. Так у нас завжди.

— Розумію, — відповів я. — І ви, звичайно, тут чемпіон?

На це запитання я й сам міг би дати відповідь. Звичайно ж, Ітело був чемпіон, і саме тому він вийшов мені назустріч, і саме тому ступив зі мною до хижі. Тепер я збагнув також, чому зчинили такий галас дітлахи, які з’юрмилися біля сухого річища на околиці села, — вони знали, що буде змагання.

— Даруйте, принце, — сказав я, — але я ладен здатися вам без бою. Он які у вас могутні м’язи, а я, як бачите, значно старший за вас.

Ці слова Ітело пустив повз вуха. Він схопив мене рукою за шию і почав пригинати мою голову вниз. Здивований, але так само чемно я попросив його:

— Не треба, принце. Не робіть цього. Мені здається, я належу до вищої вагової категорії, ніж ви.

Правду кажучи, я хотів викрутитися з цієї халепи і не знав як. Ромілаю стояв поруч, але вдав, ніби не помітив блискавичного погляду, яким я скинув на нього. Мій білий шолом, у якому я носив паспорт, гроші та папери, впав у мене з голови, і довгі, давно не стрижені кучеряві патли настовбурчились у мене на карку, а Ітело все тяг і тяг мене донизу за собою. А я тим часом напружено міркував, намагаючись збагнути суть того, що діється. Цей Ітело був страшенно дужий, він сидів на мені верхи у своїх просторих білих панталонах та в короткій матросці і валив мене додолу. А я з усієї сили притискав руки до боків і дозволяв йому тягти і штовхати мене як йому заманеться. Я вже лежав долічерева, обличчям у пилюзі, а мої ноги волочилися по долівці.

— Ну ж бо, ну ж бо! — повторював він. — Вам слід боротися зі мною, шановний гостю.

— Принце, я борюся, — відповів я.

Та він мені не вірив — і важко було його за це винуватити; навалившись на мене у своїх обвислих білих штанцях, зі своїми величезними ногами та голими ступнями, що були такого самого кольору, як і руки, він ліг на бік, здавив мені горло й почав підсовувати під мене ногу, щоб підважити мене й перекинути на спину. Важко дихаючи (значно ближче до мого обличчя, аніж мені хотілося б), він казав:

— Боріться! Ну ж бо, Гендерсоне, боріться! В чому справа?

— Ваша високосте, ви зважте на те, що я майже десантник, — відповів я. — Я був на війні, і в таборі «Кемп-Блендінг» нас навчали страшних прийомів, навчали вбивати, а не боротися. Тому боротись я не вмію. Але нікому не порадив би зійтися зі мною в смертельному двобої. Я можу, скажімо, роздерти супротивникові щоку, заклавши йому пальця в рот, я вмію ламати кості й видавлювати очі. Звісно, я не прагну скористатися цією наукою на ділі. Я завжди уникаю насильства. Якось нещодавно я тільки підвищив голос, і вже це призвело до сумних наслідків. Розумієте, — я відсапувався і чмихав, бо пилюга вже набилася мені в ніс, — хоч нас і навчили всіх тих жахливих речей, мені воно було зовсім не до душі. Отож краще не борімося. Ми стоїмо на надто високому щаблі цивілізації, — провадив я, — тож ліпше віддаймо всі свої сили розв’язанню проблеми з жабами.

І поки він усе відривав і відривав мою голову від долівки, поки давив мені на горло, я раптом збагнув, що повинен сказати йому справді важливу річ. І я сказав:

— Ваша високосте, я серйозно міркую над цією проблемою.

Він мене відпустив. Йому, звісно хотілося, щоб я вчинив шалений, упертий опір, — а я розчарував його в цих сподіваннях. Я міг прочитати все це з виразу його обличчя, поки обтирався від пилюки синьою ганчіркою, що належала господині хижки. Я стягнув той клапоть із бантини. Тепер ми, з погляду Ітело, певно, познайомилися за всіма правилами. Побачивши трохи світу, принаймні ту його частину, що лежить між африканським містечком Малінді й Малою Азією, він мусив знати, що на світі існують і тюхтії, а мене він, судячи з його вигляду, заніс саме до цієї категорії людей. Звісно, я дуже занепав — до такого стану довів мене і внутрішній голос, що так довго бубонів: «Я хочу, хочу!» — і виснажлива мандрівка. Я став дивитися на явища та події як на розмаїті ліки, або корисні, або згубні для мого самопочуття. О, моє самопочуття! Скільки я про нього торочу! Це воно примушувало мене притуляти руку до грудей, як на давній картині, де зображено генерала Монкальма, що конає на Авраамовій рівнині. Смуток і журба зробили мене фізично важким, хоча колись я, як на свою вагу, був моторний і спритний. Приблизно до сорока років я грав у теніс і одного сезону поставив рекорд, зігравши п’ять тисяч сетів; того літа я, по суті, і їв, і спав поза домом. Я гасав на корті, наче кентавр, і бив по м’ячу з такою силою, що від моїх ударів ламалися ракетки, утворювалися ямки на ґрунтовому майданчику, обривалися сітки. Я розповів про це, аби ви знали, що не завжди я був такий сумний і вайлуватий.

— Я певен, вас тут ніхто й ніколи не поборов, адже так? — запитав я.

— Авжеж, так. Я завжди перемагати, — відповів Ітело.

— Це не дивує мене анітрохи.

Ітело відповідав мені недбало й насмішкувато мружив очі, бо оскільки я дозволив, щоб мене тицьнули мордою в пилюку, то він вважав, що тепер ми познайомилися за всіма правилами і дійшов висновку, що попри мій велетенський зріст я цілком безпорадний — грізний на вигляд, але хирлявий, мов тотемний ідол або людський різновид галапагоської черепахи. І тоді я зрозумів, що повернути його повагу можна тільки в один спосіб: розохотитись і поборотися з ним як слід. Отож я відклав убік свого шолома, стягнув із себе теніску й сказав:

— Ну, а зараз, ваша високосте, спробуємо по-справжньому.

Такому повороту подій Ромілаю зрадів не більше, ніж тоді, коли Ітело викликав мене на двобій, але втручатися було не в його звичаях, і він лише дивився, повернувши до нас свого абіссінського носа, майже геть затіненого кучмою волосся. Що ж до принца, який сидів з неуважним, байдужим виразом, то цей ожив і засміявся, коли я почав скидати теніску. Він підвівся, став у стійку і виставив перед собою руки. Так само зробив і я. Ми почали кружляти в невеличкій хатині. Потім стали пробувати захвати, і м’язи так і заграли на його руках та плечах. Тоді я вирішив, що мені слід якомога швидше використати свою перевагу у вазі, перці ніж у мені пробудиться гнів, бо якби принц завдав мені болю — аз такими м’язами він зробив би це легко, — я міг утратити голову і вдатися до одного з прийомів, яких мене навчили в десантних військах. Отож я застосував дуже простий випад: буцнув супротивника черевом (ім’я «Френсіс», колись витатуюване на ньому, вже добряче розповзлося), водночас зробивши йому підніжку й щосили штовхнувши його в голову. За допомогою цього нехитрого, але несподіваного прийому я збив Ітело з ніг. Я сам здивувався, що це мені так легко вдалося, хоча штовхнув я його досить брутально — і черевом, і обома руками; я подумав, що падає він з наміром застосувати проти мене якийсь трюк, тому не став цього чекати, а вмить навалився на нього всією своєю вагою, надавивши йому на обличчя обома долонями. В такий спосіб я затулив йому очі й рота, урвав дихання і добре стукнув головою об долівку, вибивши з нього дух, хоч який Ітело був кремезний і дужий. Коли під таким моїм натиском він простягся на маті, я наступив коліньми йому на руки і в цей спосіб припечатав його до землі.

Радіючи, що мені не довелося вдаватись до вбивчих прийомів, я відразу й відпустив його. Я добре розумів, що на мою користь зіграв ефект несподіванки (або везіння) і що боровся я не зовсім чесно. Ітело дуже розгнівався — я бачив це з того, як змінився колір його шкіри, хоча чорні рамки навколо очей анітрохи не посвітлішали, — але не сказав ні слова, лише скинув із себе матроску та зелений шарф і глибоко втягнув у груди повітря, від чого м’язи на його животі заграли, перекочуючись до хребта. Ми знову почали кружляти і зробили по хижі кілька кругів. Я зосередив свою увагу на ногах, бо ноги в мене найслабші і я завжди ходжу, ніби запряжений у плуга кінь, уся сила якого в шиї, у грудях, у животі й у морді, авжеж, у морді. Здається, він зрозумів, що найкращим для нього шансом було повалити мене на мату, де я не зміг би застосувати проти нього своєї маси, і поки я стояв, нахилившись у його бік і водячи руками, наче краб клішнями, він швидко пірнув під мої руки, схопив мене нижче підборіддя і вмить опинився в мене за спиною; моя голова була затиснута, і він почав здавлювати її. Власне, це був не справжній борцівський захват, а захват на взірець того, який трапляється в боксі. Одна його рука залишилася вільна, і він міг нею затопити мені в обличчя, але це, мабуть, не дозволялося правилами. Натомість Ітело пригнув мене додолу й спробував повалити на спину, але я впав долілиць і дуже боляче вдарився, мені навіть видалося, що я роздер собі живота, вгору від пупа. Я гепнувся також носом, і мене опанував страх, чи, бува, не розколовся його корінь: я майже відчував, як у розколину між кістками проникає повітря. Але якимсь дивом мій мозок не весь затуманився, в ньому збереглася чиста місцина для тверезих висновків, що вже було чималим моїм досягненням. Від того сльотавого дня, коли я колов дрова і мене вдарило цурпалком, і я подумав: «Ось вона, мить істини!» — я вочевидь відкрив, як здобути перевагу з такого досвіду, і це принесло мені користь, і тепер, хоча тепер моє відкриття прибрало іншої форми, тепер я подумав не: «Ось вона, мить істини!» — а трохи іншими словами, і навряд чи вони видадуться комусь більш дивними чи незвичайними, моя думка сформувалася приблизно так: «Ось вона, та хвилина, коли пробуджується мій дух».

А тим часом принц Ітело обхопив ногами мої груди; моє опасисте черево не дозволило б йому зімкнути цей захват нижче. Коли він мене здавив, я відчув, що кров у моїх жилах зупинилася, рот роззявився, язик вивалився назовні, а очі полізли з орбіт. Але мої руки діяли, і я, натиснувши обома великими пальцями на його стегно поблизу поліна, вдавивши їх у м’яз (здається, його називають «привідним м’язом»), домігся, щоб нога розігнулась і захват ослаб. Зіп’явшись на ноги, я схопив принца за чуб; він був у нього короткий, але з моїх пальців не вислизнув. Повернувши йому голову, я перехопив його зі спини й різко крутонув. Потім узявся за пасок на штанях, просунувши пальці всередину, й підняв Ітело високо вгору. Я не пожбурив його далеко, щоб не пошкодити стріхи, а просто кинув додолу й знову підняв і кинув, двічі вибивши з нього дух.

Мабуть, він анітрохи не сумнівався в своїй перемозі, коли побачив мене, здоровенного тілом, але старого, з великим черевом і вкритого потом, вайлуватого й сумного. Не можна винуватити його за те, що він вважав себе дужчим і спритнішим. І тепер я мало не шкодував, що не він став переможцем, бо коли він летів униз, головою вперед, я побачив, — так іноді схоплюєш поглядом якусь річ, скажімо, пляшку, що падає з водою Ніагарського водоспаду, — скільки смутку було у виразі його обличчя. Він не міг повірити, що старий, неоковирний людський цурпалок, на зразок мене, позбавив його чемпіонських лаврів. І коли я гепнувся на принца всім тілом удруге, його очі закотились, і не тільки від того, що на нього навалилася така вага.

Звичайно, я не мав найменшого бажання зловтішатися чи поводитись, як гордий звитяжець, можете мені повірити. Я почував себе так само зле, як і він. Коли голова Ітело вдарилась об долівку, вся стріха мало не обвалилася на нас. Ромілаю стояв збоку, прихилившись до стіни. Хоча в грудях у мене аж заболіло, коли я збагнув, що здобув перемогу, а серце моє стислося, я все ж таки наступив на принца коліном, щоб притиснути його лопатками до підлоги, бо якби я відпустив його, не поклавши, як належить, на лопатки, він би глибоко образився.

Коли б такий двобій відбувся в дикій природі, він би переміг, я ладен об заклад побитись, але він змагався не з простою мускульною силою. Це було й змагання духу, бо коли йдеться про боротьбу, мене слід зарахувати до особливої категорії, ще з самого малечку я боровся майже без перепочинку.

— Ваша високосте, не беріть цього близько до серця, — сказав я йому.

Він затулив обличчя долонями, що мали колір зволоженого граніту, і навіть не намагався підвестись на ноги. Я хотів якось утішити його, але на думку мені спадали лише слова, якими користувалася за таких обставин Лілі. Я знаю з біса добре, що на моєму місці вона б зашарілася, потім зблідла, втупила погляд перед себе і, хапаючи ротом повітря, почала б торочити щось геть недоречне. Сказала б, що кожна людина збудована лише з плоті й кісток, і що всяк, хто хизується своєю силою, рано чи пізно зазнає ганьби, і таке інше. Я міг би слово за словом повторити все, що виголосила б Лілі, але сам я був здатний тільки мовчки співчувати. Мало того, що вони терпіли від посухи та нашестя жаб, на довершення лиха ще й я припхався з пустелі — вигулькнув із сухого річища струмка Арнюї зі своєю австрійською запальничкою — і прийшов у село, й двічі підряд повалив його на долівку. Нарешті принц зіп’явся на коліна, посипаючи пилюкою собі голову, а потім узяв мою ногу, взуту в шведський черевик на гумовій підошві — спеціальне взуття для пустельної місцевості — й поставив собі на голову. Стоячи в цій принизливій позі, він заплакав слізьми гіркішими, ніж ота дівчина чи вся делегація, яка зустріла нас біля втиканого колючками сільського муру. Але я повинен сказати вам, що не тільки через свою поразку плакав Ітело так гірко й розпачливо. Він був у полоні надзвичайно глибоких і суперечливих почуттів та переживань. Я спробував забрати свою ногу з його голови, але він усе тримав і тримав її там, приказуючи:

— О шановний гостю Гендерсоне! О Гендерсоне, тепер я вас знати. О, тепер я вас добре знати!

Я не міг промовити вголос того, що почував, а мав би йому сказати: «Ні, ви мене не знаєте. І не знатимете ніколи. Горе підтримує в мені силу, і тому це тіло таке дуже. Воно вергає каміння, заливає бетон, коле дрова й доглядає свиней; моя сила — сила людини нещасної. Це не був справедливий двобій. Я віддаю вам свою перемогу, ви краща людина, ніж я».

Чомусь я ніколи не міг примусити себе програти жодне змагання, хоч би як старався. Навіть граючи в шашки зі своїми малими дітьми, попри всі маневри, до яких я вдавався, аби дати їм перемогти, і навіть у тих випадках, коли їхні губки тремтіли від розчарування (немає сумніву, що в такі хвилини дітлахи ненавиділи мене!), я проводив шашку через усю шахівницю і звитяжно вигукував: «Ось я й у дамках!» — хоча подумки знай повторював: «Ох ти ж дурень, дурень, дурень!»

Та я не уявляв собі по-справжньому, як почувається принц, аж поки він не звівся на ноги й не поклав посипану пилюкою голову мені на плече, сказавши, що відтепер ми друзі. Це вразило мене просто в те місце, де жеврів вогник мого життя, в самісінький мій духовний центр, і я відчув водночас і біль, і вдячність і сказав:

— Ваша високосте, я гордий, я щасливий!

Він узяв мене за руку досить незграбно, але зворушливо. Я густо почервонів — освітитися таким сяйвом, мабуть, має право немолодий чоловік після такої перемоги. Але я спробував принизити значення цієї події і сказав йому:

— На моєму боці досвід. Ви ніколи не довідаєтеся, скільки його в мене і якого він ґатунку.

— Я тепер знати вас, Гендерсоне. Я знати вас, — відповів він.

7

Про мою перемогу всі дізналися, коли ми вийшли надвір, — із пилюки на голові в Ітело та з того, як він ступав поруч мене. Отож коли я з’явився там, знову надівши теніску та прилаштувавши на місце свій корковий шолом, усі палко мене вітали. Жінки плескали в долоні, притискаючи зап’ясток до зап’ястка, і водночас роззявляли рота майже на ту саму ширину, що й розтулені долоні. Чоловіки свистіли, закладаючи в рота пальці й надимаючи щоки. Замість виявляти невдоволення чи заздрість, принц сам брав участь у вітальній церемонії, показуючи на мене та всміхаючись.

— Ти в цьому щось розумієш? — запитав я в Ромілаю. — Які вони милі, ці африканці. Я їх люблю.

Цариця Віллатале та її сестра Мталба чекали мене під критою пальмовим листям повіткою на царському подвір’ї. Цариця сиділа на збитому з жердин табуреті, а позад неї, мов прапор, висіла червона ковдра. Коли я і Ромілаю, який ніс за плечима клумак із подарунками, підійшли ближче, стара розтулила губи й усміхнулася. Мені вона видалася типовою представницею певного виду літніх жінок. Можливо, ви зрозумієте мою думку, коли я скажу, що плоть передпліччя нависала їй на лікоть. У моєму розумінні це золота печать характеру. Зубів у неї було небагато, але всміхнулася вона дуже тепло й простягла мені свою руку, досить маленьку руку. Приязна вдача так і променилася з її обличчя, струменіла з кожним її подихом; вона мило всміхалася, гостинна, привітна, а її тіло мовби аж здригалося від доброзичливих почуттів. Ітело підказав, що я маю подати старій жінці руку, і я дуже здивувався, коли вона взяла її і поклала собі між груди. Це звичайна форма привітання в тих краях — адже й Ітело притискав мою долоню до своїх грудей, — але від жінки я такого не сподівався. Найсильнішим серед решти відчуттів — я маю на увазі променисте тепло й монументальну вагу, яку сприйняла моя долоня, — було спокійне биття її серця, що брало участь у церемонії знайомства. Воно билося в неї розмірено, — так само розмірено обертається навколо своєї осі Земля, — і це було для мене несподіванкою, мій рот розтулився, а очі застигли — я почував себе так, наче щойно прилучився до таємниць буття; але я не міг тримати там свою руку вічно і, оговтавшись, забрав її. Потім відповів чемністю на чемність — притис її долоню до своїх грудей і сказав:

— Мене звуть Гендерсон. Я — Гендерсон.

Усі заплескали в долоні, побачивши, як швидко я засвоїв місцеві звичаї. А я подумав: «Ох, я молодець!» — і глибоко втягнув у груди повітря.

Цариця виражала врівноваженість кожною частиною свого тіла. Волосся в неї було біле, обличчя широке й масивне. Вона була закутана в лев’ячу шкуру, і якби я знав тоді про левів те, що знаю тепер, то це сказало б мені про неї дуже багато. Та все одно те видовище справило на мене глибоке враження. То була шкура гривастого лева, причому найширша її частина прикривала царицю не спереду, як можна було б сподіватися, а ззаду. Хвіст спадав через її плече і був зв’язаний вузлом на животі з лапою, протягнутою знизу. Я не можу передати, як це мені сподобалося. Пишну гриву вона носила, як комір, її підборіддя лежало на цій сірій і, мабуть, лоскітливій шерсті. А на обличчі сяяла щаслива усмішка. І аж згодом я помітив, що цариця не бачить на одне око, воно було затягнуте катарактою й голубувато-біле. Я низько вклонився старій жінці, вона засміялась і закивала головою, увінчаною копичкою сухого білого волосся, причому загойдався її живіт, прикрашений вузлом із лев’ячого хвоста та лапи, — мабуть, їй видалася кумедною ця картина: я, схилений у поклоні в своїх коротеньких штанцях, із багрово-червоним обличчям, бо, коли я нахилявся, кров шугнула мені в голову.

Я висловив співчуття з приводу нещасть, які їх спостигли у вигляді посухи, загибелі худоби та нашестя жаб; я, мовляв, розумію, що таке терпіти від стихійного лиха, і поділяю з ними їхнє горе. Я усвідомлюю, що їхній хліб змочений слізьми, і сподіваюся, що не буду для них тягарем. Ітело переклав мої слова, і стара, я думаю, сприйняла їх добре, а коли я заговорив про нещастя, вона всміхнулась, і ця усмішка застигла в неї на устах, як застигає місячне сяйво на дні струмка. Тим часом моє серце калатало, і я знову й знову заприсягався собі, що знайду якусь раду, що придумаю спосіб допомогти цим людям.

«Щоб мені на світі не жити, — сказав я сам до себе, — коли я не прожену, не винищу, не покараю клятущих жаб».

А тоді я звелів Ромілаю роздати подарунки, і першим він дістав з торби пластиковий плащ у пластиковому мішечку. Я сердито зиркнув на нього — мені було соромно пропонувати старій цариці таку дешевинку, хоча, власне, я мав слушне виправдання: адже я подорожував пішки, з легким багажем. Крім того, я сподівався зробити їм послугу, порівняно з якою найкоштовніший дарунок видався б дрібничкою. Але цариця стулила зап’ястки і, дивлячись на мене, плеснула в долоні, гучніше, ніж плескали решта жінок, і всміхнулася з досконало зіграною привітністю. Кілька жінок з її почту зробили те саме, а ті, що тримали немовлят, піднесли їх угору, ніби прагнули, щоб рідкісний гість навіки закарбувався в їхній дитячій пам’яті. Чоловіки роззявили роти, повкладали до них пальці й вітали мене гармонійним свистом. Багато років тому шоферів син Вінс пробував навчити мене свистіти в такий спосіб, і я тримав пальці в роті, аж поки шкіра на них бралася зморшками, але так і не міг видобути жодного звуку. Тому я вирішив, що коли вибавлю цих людей від жаб’ячої пошесті, то попрошу, щоб на подяку вони навчили мене свистіти. «Мабуть, це неабияка втіха, — міркував я, — свистіти отак крізь пальці».

— Принце, — сказав я, звертаючись до Ітело, — пробачте за такий убогий дарунок. Мені самому ніяково дарувати плащ під час посухи. Це скидається на глум — мабуть, і ви так подумали?

Та Ітело відповів, що дарунок приніс цариці щиру радість, і, безперечно, так воно й було. Свого часу завдяки оголошенням на останній сторінці «Санді таймс», у відділі спортивної реклами, я зібрав чималу колекцію всіляких дрібничок, купуючи їх переважно в ломбардах та в магазинах військово-морського відомства на Третій авеню. І тепер я вручив принцові компас та невеличкого бінокля, заслабкого навіть для спостережень за птахами. Помітивши, що гладка царицина сестра Мталба курить, я підніс їй австрійську запальничку з довгим білим гнотом. У окремих місцях, а надто на персах, Мталба була така тілиста, що її шкіра від надмірного розтягнення стала рожевою. Жінки бувають такими в тих краях Африки, де гладке тіло вважають за найпершу ознаку краси. Мталба була вбрана з голови до ніг, бо при такій вазі жінка може ходити тільки тоді, коли її плоть підтримує одяг. Руки в неї були пофарбовані хною, а волосся на голові від індиго стояло сторч. Мталба мала вигляд людини щасливої і розпещеної (можливо, колись вона була улюбленим дитям у родині), сяяла та блищала жиром і росинками поту, все її тіло брижилося складками й мерехтіло квітчастими візерунками, мов розкішна парча. Клуби в неї, прикриті барвистою тканиною, були широкі, як канапа. Вона взяла мою руку й притисла її до своїх персів, кажучи:

— Мталба, Мталба ахунто. (Я Мталба. Ти дуже сподобався Мталбі.)

— І вона мені дуже сподобалася, — сказав я принцові.

Я попросив його пояснити цариці, що плащ, який вона накинула на себе, непромокальний, та Ітело, здавалося, не міг дібрати слова для «непромокальний», і тоді я взявся за рукав і лизнув його язиком. Не зрозумівши мого жесту, цариця схопила мене в обійми й почала лизати. Від несподіванки я голосно скрикнув.

— Не кричати, пане, — сказав Ромілаю, і в його голосі прозвучала пересторога.

Тому я підкорився долі, і цариця облизала мені вухо, потім щоку, вкриту шорсткою щетиною, а потім притисла мою голову собі до пупа.

— Ну, а це що означає? — спитав я.

У відповідь Ромілаю закивав своєю кучмою і пояснив:

— Гарась, пане. Дуже, дуже гарась.

Тобто це був вияв особливої прихильності. Ітело випнув губи, показуючи, що я повинен поцілувати її в живіт. Та я вирішив спочатку проковтнути слину. Впавши долілиць, коли ми боролися, я розбив собі нижню губу. Зрештою я таки цмокнув царицю в живіт і аж здригнувся — такий він був гарячий. Тягнучись губами до царициного тіла, я відсунув головою вбік вузол із лев’ячої лапи та хвоста. Зовсім близько я бачив царицин пуп і чув, як забурчало у неї в череві. У мене виникло відчуття, ніби я лечу на повітряній кулі над тропічними островами, ширяючи в гарячих хмарах і вдихаючи екзотичні пахощі, які струменіли знизу. Мої баки притислися мені до обличчя й залізли в рот. Коли я урвав це хвилююче переживання (увійшовши в контакт із невідомою силою — справжньою силою, безсумнівною! — що струменіла з жінчиної утроби), Мталба теж потяглася до моєї голови; як було видно з її лагідних жестів, вона хотіла, щоб я зробив те саме і з нею, проте я вдав, ніби не зрозумів її, і запитав, звертаючись до Ітело:

— Чому ваші тітки такі раді й веселі, коли все село в жалобі?

— Вони сумут, — відповів він.

— Сумують? Звісно, не мені судити, де смуток, а де радість, — сказав я, — але якщо це не двійко найщасливіших у світі сестер, то я цілком схибнувся з розуму. Таж вони втішаються життям! І хай мене чорти візьмуть, якщо це не так!

— Авжеж, вони щасливі. Щасливі, бо сумут. Дуже, дуже сумут, — сказав Ітело.

І почав мені пояснювати. Сумут — це людина найвищої вартості. Ніхто не може бути кращий за неї чи переважати її в чомусь. Сумут — це й жінка, й чоловік у одній особі. А що Віллатале старша віком, то вона стоїть на вищому щаблі сумутності, аніж Мталба. Декотрі з людей, які юрмилися на царському подвір’ї, доводилися їй чоловіками, декотрі — дружинами. Вона мала багато і тих, і тих. Жінки називали її своїм чоловіком, а діти — і матір’ю, й батьком. Вона вийшла за межі, поставлені звичайній людині, й могла поводитись як їй заманеться, вона була найвищим створінням у всіх галузях життя. Мталба теж була сумут, але ще не повністю, вона тільки розвивалася в цьому напрямку.

— Мої тітки вподобати вас, Гендерсоне. Це дуже, дуже добре, — сказав Ітело.

— Вони справді високої думки про мене, принце? Ви не помиляєтеся?

— Дуже високої. Найвищої. Першокласної. Вони милуватися ваше обличчя, і вони знати, що ви мене поборов.

— Я радий, чоловіче, що моя фізична сила згодилася на щось добре, — сказав я, — замість завдавати мені прикростей, як це здебільшого бувало в моєму житті. Але поясніть мені: невже жінки, прилучені до сумутності, не можуть дати раду жабам?

На ці слова Ітело споважнів і сказав, що ні, не можуть.

Тепер настала черга цариці ставити запитання, і насамперед вона висловила свою радість, що я прийшов. Говорячи, вона не могла всидіти нерухомо; її голова посмикувалася — в такий спосіб жінка виражала свою доброзичливість і приязнь, — дихання з присвистом вихоплювалося в неї з рота, вона розмірено водила рукою біля свого обличчя, її видюще око широко розплющувалося, втуплюючись у мене, а сухе біле волосся то настовбурчувалося, то опадало, залежно від того, зморщувалося чи розгладжувалось її чоло.

Перекладачів у мене було аж двоє, бо зовсім відсторонити Ромілаю від участі в подіях я не міг. Він поводився з гідністю, знав своє місце і був зразком ґречності в африканському дусі, так наче його виховували для життя при царському дворі; говорив він на високих нотах, розтягуючи кожне слово, притискаючи до грудей підборіддя і з церемоніальною врочистістю підносячи вгору палець.

Привітавши мене, цариця захотіла знати, хто я такий і звідки прийшов. І тільки-но почув я це запитання, як на всю втіху та душевну легкість, що їх переживав я при цій нагоді, насунула тінь, і мені стало зле. Важко сказати, чому я відчував таку нехіть розповідати про себе, але так воно було. Казати їй чи не казати, що я багатій? І що приїхав з Америки? Може, цариця й не знала, де вона, та Америка, бо навіть жінки цивілізовані не дуже захоплюються географією, воліючи жити у власному світі. От Лілі могла б розповісти вам безліч цікавого про мету, до якої слід прагнути, про те, що повинна і чого не повинна робити людина, але я не певен, чи відомо їй, куди тече Ніл: з півдня на північ чи з півночі на південь. Тому я був певний, що така жінка, як Віллатале, не стане розпитувати, звідки прийшла людина, лише для того, щоб їй відповіли назвою континенту. Отже, я стояв і міркував, як мені їй відповісти, — насуплений, замислений, з обвислим животом (роздряпаним до крові під теніскою після боротьби з Ітело), мружачи майже заплющені очі. А моє обличчя, мушу вам нагадати, — це не звичайне собі обличчя, а щось подібне до недобудованої церкви. Я усвідомлював, що жінки відривають немовлят від цицьки, аби підняти їх високо вгору й показати їм цей дивовижний предмет. А що природа в Африці виявляє себе в крайніх формах, то, гадаю, вони цілком щиро захоплювалися моєю незвичайною зовнішністю. Немовлята голосно верещали, обурені тим, що в них видерли з рота цицьку, — вони нагадали мені про підкидька з Данбері, якого принесла додому моя шалапутна донька Райсі. Цей спогад подіяв на мене гнітюче, і мене опанували ті самі гіркі почуття, які опановували мене щоразу, коли я починав думати про своє місце в житті. Безліч фактів зринуло в моїй свідомості, груди здавило болем. Хто, хто я такий? Мільйонер, що знічев’я подався в мандри. Брутальний егоїст, який блукає по світу. Людина, котра покинула батьківщину, засновану її предками. Суб’єкт, чиє серце волає, мов навіжене: «Я хочу, хочу!» Тип, який з розпачу приохотився до скрипки, марно силкуючись видобути із струн ангельські звуки. Невдаха, що заповзявся пробудити свій дух від сну чи просто від отупіння. То що я міг сказати цій старій цариці в лев’ячій шкурі й у пластиковому плащі (бо вона надягла його і застебнула на всі ґудзики)? Що я знехтував даровані мені блага й вирушив у мандри шукати розради? Чи що я десь вичитав про одвічне прощення гріхів, але з притаманною мені недбалістю загубив ту книжку? Я сказав сам собі: «Гендерсоне, ти повинен відповісти цій жінці. Вона чекає. Як і що ти зможеш їй відповісти?» І я знову повернувся до початку. Знову запитав себе: «Хто ти такий?» І знову мусив собі признатися: ні, я не знаю, з чого почати.

Але вона побачила, що я спохмурнів і стою мовчки, хоча було очевидно, що я не з тих, хто звик ніяковіти або лазити по слово до кишені, і змінила тему розмови. Вона нарешті зрозуміла, що плащ виготовлено з водонепроникного матеріалу, тому підкликала одну зі своїх довгошиїх дружин і звеліла їй плюнути на рукав, розтерти плювок пальцем, а тоді помацати зсередини. Вона щиро здивувалася і всім стала показувати, яке це диво, слинячи пальця та прикладаючи його до рукава. І знову вони заспівали: «Аху!» — і засвистіли крізь пальці, й заплескали в долоні, і Віллатале знову мене обняла. Моє обличчя вдруге занурилося в її живіт, мов у шафранову подушку, прикрашену вузлом із лев’ячої лапи та хвоста, м’яку й податливу, і я знову відчув, як струменить звідти таємна сила. Я не міг помилитися. І я подумав (уже не вперше): «Ось та хвилина, коли пробудився мій дух». А тим часом атлетично збудовані чоловіки мелодійно свистіли, розтягуючи губи, мов сатири (нічим іншим на сатирів вони не скидалися). І жінки все плескали в долоні, мовби грали в м’яча, і навіть коліна згинали так, як згинає їх жінка, коли ловить м’яч.

Отже, мої перші враження від зустрічі з плем’ям арнюїв були якнайкращі; я відчував, що пожити серед цих людей буде приємно й корисно. На мені вже відбився їхній благодійний вплив, можете мені повірити. І я хотів зробити їм якусь послугу, хотів палко й розпачливо. «Ех, чому я не лікар, — подумалося мені. — Тоді я принаймні прооперував би Віллатале око». О, я добре знаю, що то за операція — видалення катаракти, і не мав наміру спробувати. Але я відчув пекучий сором від того, що не був лікарем, — а може, через те, що пройшов таку довгу дорогу, а користі з мене катма. Якого високого розвитку мала досягти цивілізація, як винахідливо мали взаємодіяти її механізми, щоб так швидко й так далеко закинути людину вглиб Африки! А з’ясувалося — це не та людина! І вкотре уже я спізнав відчуття, що я захопив у житті не своє місце, що воно призначалося для когось іншого. Хоча з мого боку, гадаю, було безглуздо нарікати, що я не лікар, бо, зрештою, чимало лікарів — нікчеми, траплялися мені серед них і пройдисвіти та шахраї. Але насамперед я думав про свого дитячого кумира, про сера Вілфреда Гренфелла Лабрадорського.

Ще п’ятдесят років тому, коли я, сидячи на задньому ганку, зачитувався його книжками, я присягнувся, що стану лікарем-місіонером. Це нелегка праця, але труд і страждання — найкращий засіб пробудити свій дух. З давніх-давен існує погляд, що таким засобом може бути й любов. Хай там як, а тоді мені подумалося, що до арнюїв могла б заблукати й куди корисніша для них особа, ніж я, бо, незважаючи на теплий прийом з боку жінок-сумут, я почував себе препогано. І пригадалася мені одна розмова з Лілі. Я в неї запитав: «Люба, як ти гадаєш, мені не пізно вивчитися на лікаря?» (Хоча вона не з тих жінок, які добре тямлять у таких практичних ділах.) І вона мені відповіла: «Звичайно ж, ні, любий. Це ніколи не пізно. Ти можеш прожити й до ста років». До такого висновку легко було прийти людині, що вірила в мою незнищенність (у те, що мене «нічим не вб’єш»). Ну, а я сказав їй так: «Авжеж, доведеться прожити не менше, щоб не змарнувати зусиль. Адже практикувати я почну аж у шістдесят три роки, в тому віці, коли люди нормальні вже йдуть на пенсію. Але, зрештою, з такими людьми в мене немає нічого спільного, бо йти на пенсію я не маю звідки. Проте й сподіватися на те, що я проживу п’ять або шість життів, у мене теж немає підстав. Адже більше половини тих людей, котрих я знав замолоду, вже подалися на той світ, а я, сама бачиш, ще тільки починаю планувати своє майбутнє. Відійшли й тварини, яких я держав. А всім відомо, що після того, як людина змінює в своєму житті шістьох або сімох собак, надходить і її черга. Тож чи є мені сенс думати про підручники та інструменти, про відвідування лекцій та розтин трупів? Де я візьму терпіння, щоб вивчити анатомію, хімію й акушерство?» Але Лілі принаймні не посміялася з мене, як Френсіс.

«Коли б я тямив щось у науці, — подумалося мені тепер, — то, мабуть, знайшов би досить простий спосіб винищити жаб».

Та, зрештою, мої взаємини з плем’ям арнюїв розвивалися цілком успішно, і тепер настала моя черга одержувати подарунки. Сестри піднесли мені щось подібне до диванної подушки, обтягнутої леопардовою шкурою, і кошика з холодним печеним ямсом, накритого солом’яною матою. Очі у Мталби широко розкрилися, брови м’яко підсмикнулися вгору, і вона зашморгала носом — усі ознаки того, що я їй дуже припав до серця. Своїм маленьким язиком вона облизала мені руку, а я забрав руку і обтер її об штани.

Але настрій у мене був радісний. Адже я потрапив у чудове, дивовижне, своєрідне місце й почував себе щасливим, зворушеним і розчуленим. У мене виникло тверде переконання, що цариця могла б довести мене до ладу, якби захотіла; я мав передчуття, що вона ось-ось розкриє долоню й покаже мені те, чого я довго й марно шукав — зачаровану річ, таємниче джерело, зародок щастя, магічний шифр. Гадаю, ви зрозуміли, що йдеться про таємницю життя. Я був цілком упевнений, що Віллатале її знає. Земля — це величезна куля, яку утримує в просторі лише її обертовий рух навколо своєї осі та власне магнітне Поле, і ми, розумні створіння, які її населяємо, чомусь думаємо, що й ми повинні обертатись у своєму власному просторі. Ми не дозволяємо собі згорнути руки й не робити того, що нам призначено, не наслідувати буття сутності вищого виміру. Ось така наша позиція, і ви, гадаю, з цим погодитеся. Та зовсім інші думки зринали в мене, коли я дивився на Віллатале, на жінку-сумут. Її не тривожили такі міркування, в ній не відчувалося стурбованості, вона мала вигляд спокійний і врівноважений. І в цьому не було ніякої біди! Радше навпаки. Досить було тільки побачити, яким щастям світилася ця усміхнена жінка з плескатим носом та беззубими яснами, з одним оком перламутровим, а другим — здоровим, з сивою кучерявою кучмою на голові. Досить було подивитись на Віллатале, і я відразу ставав спокійніший і відчував, що й сам навчуся душевної рівноваги, коли братиму з неї приклад. А ще я відчував, що наближається година мого визволення, коли пробудиться мій сонний дух.

Мене переповнювала така радісна схвильованість, що я аж зуби зціпив. Від глибоких переживань зуби в мене завжди починають свербіти. А передусім на мене впливає так естетичний захват. Атож, коли я милуюся красою, зуби в мене ниють, а ясна сверблять так, що терпець уривається. Пригадую, як мучили мене зуби — не менше, ніж тепер, — одного чудового осіннього ранку, коли я стояв у своєму оксамитовому халаті під темно-зеленим гіллям сосни й коли квіти палахкотіли вогненно-червоними барвами, а сонце скидалося на лисяче хутро, коли собаки заходилися гавкотом, а ворони сердито каркали, сварячись за колоски, підібрані на золотавій стерні. І щоразу, як мене починає терзати цей біль, блякне й наче випаровується з мене моя похмура, дратівлива, погрозлива пиха, а моє черево ніби розслаблюється й обвисає донизу.

— Будь ласка, ваша високосте, — сказав я принцові Ітело, — влаштуйте мені справжню розмову з царицею.

— А чи ви не розмовляти з нею? — запитав він, трохи спантеличений. — Ви ж розмовляти, шановний гостю Гендерсоне.

— О, я маю на увазі справжню, відверту розмову. А не світське базікання. Щоб по-чесному, — сказав я. — Про життєву мудрість. Бо я знаю, вона володіє нею, і я звідси не піду, поки вона не поділиться своєю мудрістю зі мною. Якби ви знали, як я цього хочу!

— О так, авжеж. Добре, дуже добре, — сказав він. — Хай буде. Ви мене побороти, і я не мати права відмовляти вам ні в чому, а тим паче в перекладі, хоч мені й нелегко буде.

— То ви розумієте, чого мені треба? — запитав я. — Це знаменито. Це просто чудово. Я дякуватиму вам до кінця своїх днів, принце. Ви собі не уявляєте, яку вагу має для мене така розмова.

Тим часом молодша сестра сумутності Мталба заволоділа моєю рукою, і я запитав:

— Чого вона від мене хоче?

— Вона палко закохатись у вас. Ви бачите, вона найгарніша серед гарних жінок, а ви найдужчий серед дужих чоловіків. Ви завоювати її серце.

— На ’кий бісмені її серце! — сказав я.

І замислився, не знаючи, як почати філософську бесіду з Віллатале. На чому мені зосередитися? На щасті? На одруженні? На дітях? На родині? На обов’язку? На смерті? На внутрішньому голосі, який твердив: «Я хочу, хочу!»? Чи зможу я пояснити все це їй та Ітело? Тут треба знайти найпростіші, найістотніші аргументи, а я звик мислити досить-таки плутано. Ось приклад такого мислення — тут я дослівно викладаю думки, які обсіли мене, коли я стояв на тому напеченому сонцем подвір’ї в затінку під повіткою з пальмового листя: «Лілі моя дружина, і я, мабуть, таки люблю її. Зрештою, їй нема заміни. Вона завжди прагнула, щоб ми порятували одне одного від самотності. Тепер вона не самотня, а я й досі самотній. Чому ж воно так сталося?» А ось іще низка моїх міркувань: «Допомога може прийти або від іншої людської істоти, або хтозна-звідки. А коли люди між собою спілкуються, то це призводить або до виникнення взаємної приязні, або до злочину. Люди брешуть з великим натхненням — що ж вони вбачають у цьому доброго? Мабуть, вони вважають, що злочину не обминеш, а брехня — найбезневинніший злочин, бо ЇЇ принаймні можна спрямувати на добро. Що ж, коли надійде моя черга робити хід, я зроблю його на користь добра, в цьому нема сумніву, але в мене виникає підозра, що й добрі наміри не завжди ведуть до добра. Одне слово, де найкоротший шлях до праведного життя?»

Проте почати розмову з жінкою, прилученою до сумутності, на такому високому злеті своєї думки я не міг. Щоб не втратити ґрунт під ногами я мав просуватися вперед дуже повільно. Тому й промовив до Ітело:

— Скажіть-но цариці, друже, що, коли я просто дивлюся на неї, в мені відбуваються дивовижні зміни. Не знаю, в чому тут справа: чи то в її зовнішності, чи в лев’ячій шкурі, чи в тій силі, яка, я відчуваю, струмує від неї — в усякому разі вона впливає на мою душу заспокійливо.

Ітело переклав, і тоді цариця нахилилася вперед, легенько схитнувшись своїм гладким тілом, усміхнулася й заговорила.

— Вона казати, і їй приємно дивитись на вас.

— Невже справді? — Я аж засяяв від задоволення. — Це просто дивовижно. Це для мене знаменна мить. Я почуваю себе на сьомому небі. Бути тут — для мене велике щастя. — Забравши руку від Мталби, я обняв нею принца й радісно закивав головою, бо мене опанувало натхнення, а моє серце переповнилося почуттями. — Не сумнівайтеся, насправді ви дужчий за мене, — сказав я до принца. — Я, звичайно, чоловік міцний, але моя сила — це не та сила, вона — брутальна, бо я відчайдух. Тоді як ви дужий по-справжньому, просто дужий.

Зворушений моїми словами, принц почав був заперечувати, але я правив своєї:

— Ви просто повірте моєму слову. Бо якби я спробував розтлумачити вам усе до дрібниць, минув би не один місяць, поки до вас дійшов би бодай проблиск того, що я справді почуваю. Моя душа — наче ломбард. Я хочу сказати, вона переповнена всіляким мотлохом: і гріховними втіхами, й старими кларнетами, й фотокамерами, й посіченим міллю хутром. Але, — провадив я, — не варто про це розводитися. Я лише намагаюся розповісти вам, як я себе почуваю тут, серед вашого племені. Ви з біса чудові, ви просто пречудові люди, і я вибавлю вас від триклятих жаб, навіть якби для цього мені довелося накласти головою.

Вони всі побачили, що я зворушений, і чоловіки засвистіли крізь пальці, розтягуючи роти, мов сатири, але їхній свист звучав лагідно, мелодійно.

— Моя тітка питати, чого ви просити, шановний гостю?

— Справді? Та це ж чудово. Для початку спитайте в неї, яким вона мене бачить, бо мені дуже важко пояснити їй, хто я такий.

Ітело переклав моє запитання, і Віллатале вигнула брови тим плавним порухом, притаманним усім арнюям, що відкривав усю півкулю ока з блискучою зіницею, в якій відбивалося щире прагнення зрозуміти, чого я хочу, тоді як друге, затягнуте більмом, хоч і сліпе, виражало гумор, і, здавалося, вона підморгує мені підморгуванням, яке мало закарбуватися в моїй уяві на все життя. Це більмо, ця зачинена біла віконниця, було для мене також ніби символом її внутрішньої духовної снаги. Віллатале заговорила — повільно, не відводячи від мене пильного погляду, — і її притулені до стегна, яке через її опасистість здавалося коротшим, ніж було насправді, пальці ворушилися, мовби читали текст за системою Брайля. Ітело перекладав:

— У вас відкрита душа. І рушчий характер. (Усе правильно, я згоден.) Ваша голова переповнена думок. Ви почасти прилучені до сумутності, вона у вас на споді. (Добре, добре!) Ви любите гострі…

Минуло кілька секунд, поки Ітело підшукував потрібне слово, а я стояв, увесь перетворившись на дух — посеред строкатого натовпу придворних, забарвленого в малинові й чорні тони; земля в них під ногами здавалася золотом, гілля кущів було брунатне й пахло корицею — мабуть, воно палко жадало почути, який присуд винесе мені мудрість старої цариці.

— … від-чуття…

Я згідно кивнув головою, а Віллатале заговорила далі.

— Ще скажу… — перекладав її слова принц. — Вам дуже гірко, ох, як вам гірко, шановний гостю Гендерсоне! Ваше серце несамовито гавкає.

— Усе слушно, — погодився я. — Воно в мене гавкає всіма трьома пащами, як ото Цербер, охоронець пекла. Але чому воно гавкає?

Дослухаючись до царициної мови, Ітело аж навшпиньки зіп’явся; здавалося, він украй приголомшений, довідавшись, із яким суб’єктом качався на маті, відбуваючи традиційну церемонію знайомства.

— Бо ви оскаженіти, — переклав він.

— Правда, правда, — підтвердив я. — Ця жінка має дар провидіння. — І я став заохочувати її: — Скажіть мені все, царице! Я хочу знати істину. І не треба мене жаліти.

— Ви страждати, — переклав Ітело, і Мталба співчутливо взяла мене за руку.

— Атож, звичайно, страждаю.

— Вона казати тепер, шановний гостю Гендерсоне, що ви дуже витривалий, на це вказувати ваші розміри, а надто ваш ніс.

Мої очі були широко розплющені й сумні, коли я обмацував рукою своє обличчя. Краса, звичайно, не триває вічно.

— Колись я був непоганий із себе, — сказав я, — але саме завдяки своєму носу я можу обнюхати весь світ. Цей ніс перейшов до мене від засновника нашого роду, голландського ковбасника, який згодом став найбезсовіснішим капіталістом у Америці.

— Ви пробачити цариці. Вона вас любити і казати, що їй не хотітися вас засмутити.

— А я вже й так досить засмучений. Але я прийшов сюди, ваша високосте, не для того, щоб вислуховувати хвалу, тому не стримуйте її. Я хочу почути щиру правду.

Жінка, прилучена до сумутності, знову заговорила, розтягуючи слова й пильно озираючи мене своїм однооким замріяним поглядом.

— Що вона каже, що вона каже?

— Вона каже, їй би хотілося зрозуміти, чому ви до нас прийшли, шановний гостю. Вона знати, ви перетнути гори й довгий час іти пішки. Ви вже не молодий, шановний гостю Гендерсоне. Ви важити, мабуть, кілограмів півтораста; ваше обличчя помальоване різними барвами. Ви збудований, як старий паротяг. Ви дуже сильний, я це знати, я це не заперечувати. Але на вас забагато тіла, ви як величезний пам’ятник…

Я слухав, і його слова завдавали мені пекучого болю. Очі в мене посмикувались, і зморшки навколо них тремтіли. Нарешті я зітхнув і промовив:

— Дякую за відвертість. Я знаю, це видається дивним, що я пройшов зі своїм провідником такий довгий шлях через пустелю. Будь ласка, перекажіть цариці, що я зробив це заради свого здоров’я.

Моя відповідь здивувала Ітело, і від несподіванки він засміявся.

— Я знаю, на хворого я не схожий, — сказав я. — І здається безглуздим, що такий страхопуд, як я, піклується про себе чи про своє здоров’я. Але так воно є. О, яка це ганьба — належати до людського роду! Тебе обсідають усілякі дивні недуги. І тільки тому, що ти людина, а не з якихось інших причин. Не встигаєш і озирнутись, як роки минають, і ти вже нічим не відрізняєшся від тих людей, які колись здавалися тобі немічними руїнами. Ти перетворюєшся на старого воза, навантаженого дратівливістю, гонором, необачністю та іншою поганню. Кому потрібен цей мотлох? Адже він займає те місце, де в людини повинна бути душа. Та якщо цариця вже почала, то нехай виголосить мені вирок до кінця. Я міг би багато чого підказати їй, але в цьому немає потреби. Враження таке, що вона бачить мене наскрізь. Хіть, лють — чого в цій шкурі тільки немає! Справжній склад спотворених людських якостей…

Ітело завагався, потім переклав цариці те, що зрозумів з моїх розбалакувань. Вона кивала головою з виразом щирого співчуття, повільно розтуляючи і стуляючи долоню, що лежала на вузлі з лев’ячого хвоста та лапи, і втупивши погляд у стріху на повітці — симетричні пальмові листки, покладені на трубчасті жердини бурштинового бамбука. Її волосся мерехтіло мільйонами сріблястих павутинок, тлусті передпліччя нависали на лікті.

— Вона казати, — ретельно переклав Ітело, — що світ чужий і дивний для дитини. Ви, бува, не дитина, шановний гостю?

— О, як блискуче вона мислить! — сказав я. — Це правда, свята правда. Я завжди почував себе в світі чужим. Мій занепад почався в дитинстві й триває досі.

Я зчепив долоні, втупив погляд у землю і почав міркувати над цією істиною, що так раптово мені відкрилася. А коли доходить до роздумів, то я стаю схожий на третього учасника в естафеті. Я з нетерпінням чекаю, коли мені передадуть паличку, та ось нарешті вона опиняється в моїх руках, і я біжу не в той бік. Мої думки розвивалися приблизно так: «Дитина може сприймати світ як чужий і незрозумілий, але вона не боїться його, як боїться дорослий. Вона чудується з нього. Проте людина зріла відчуває перед ним жах. А чому? Через неминучість смерті. Тому людина доросла намагається влаштувати так, щоб її вели за ручку, мов дитину. Отож усе, що з нею відбудеться, відбудеться не з її вини. І хто ж та циганка, яка поведе її невідомо куди? Це — розмаїтість життя, завдяки якому смерть видається нам чимось дуже далеким, немов у дитинстві». Мої висновки здалися мені надзвичайно глибокими, і я, пишаючись власного мудрістю, звернувся до Ітело:

— Будь ласка, перекажіть від мене цій старій жінці, що більшість людей не терплять, коли ближній розповідає їм про свою біду. Біда смердить. Тому я ніколи не забуду вашої великодушності. А зараз послухайте-но, — провадив я, звертаючись і до Віллатале, і до Мталби, й до Ітело, й до всіх придворних. І проспівав їм рядки з Генделевого «Месії»: — «Його гнали і зневажали, спізнав він горе, спізнав і журбу», — а потім і слова з іншої частини цієї самої ораторії: «І хто доживе, поки Він прибуде, і хто встане, коли явиться Він?»

Отак я співав, а Віллатале, жінка, прилучена до сумутності, цариця племені арнюїв, поважно кивала головою — певно, виражаючи палке схвалення. Обличчя у Мталби теж сяяло захватом, шкіра на її чолі, обрамленому пофарбованим у колір індиго волоссям, яке стояло сторч, зібралася в зморшки. Тим часом решта жінок плескали в долоні, а чоловіки мелодійно свистіли хором.

— О, як це гарно, шановний гостю. Мій друже, — сказав Ітело.

Лише Ромілаю, кремезний, невисокий, м’язистий, здавалося, дивився на всю цю сцену з осудом, але через його зморшки та рубці цей вираз був наче закарбований у нього на обличчі, і цілком можливо, що ніякого осуду в його погляді не було.

— Грун-ту-молані, — сказала стара цариця.

— Що це означає? Що вона сказала?

— Сказала, що ви хотіти жити. Грун-ту-молані. Людина хотіти жити.

— Так, так, так! Молані. Я — ту-молані. Вона це розуміє? Нехай Бог винагородить її за те, що вона мені це сказала. А я теж її винагороджу. Я винищу жаб і повикидаю їх із вашого ставочка, вони в мене злетять аж до неба, вони пошкодують, що причалапали сюди з гір і завдали вам такого клопоту. Я ту-молані не лише для себе, а й для інших. Я не міг терпіти, що в світі існує стільки зла, і тому подався шукати в мандрах свого молані. Грун-ту-молані, старенька моя, шановна царице. Грун-ту-молані — я вітаю кожного з вас зокрема! — Я підняв шолома і вклонився усій царській родині та всім царедворцям. — Грун-ту-молані. Бог не грає в кості нашими душами, і тому — грун-ту-молані!

Вони заусміхалися до мене й промурмотіли у відповідь:

— Ту-молані.

Мталба дивилася мені у вічі розчуленим поглядом; маленькі, пофарбовані хною руки зі зморщеними зап’ястками лежали в неї на стегнах, губів вона не розтулила, але решта обличчя розтяглася в щасливій усмішці.

8

Сказати правду, я походжу далеко не з ідеального роду; понад сто років моїх дідів та прадідів проклинали й висміювали, і коли я сидів біля одвічного моря, б’ючи з рогачки пляшки, то всі, хто мене знав, пригадували не тільки моїх знаменитих предків, послів або державних діячів, а й божевільних також. Один із них узяв участь у боксерському повстанні, переконавши себе, що він китаєць; другого купила за триста тисяч доларів одна італійська актриса; третього занесло невідь-куди на повітряній кулі, коли він пропагував рух за загальне виборче право. В нашому роду ніколи не бракувало людей шалапутних або пришелепуватих (у французькій мові є й сильніше слово). Одне покоління тому котрийсь із гендерсонівських родичів здобув медаль італійської корони за рятувальні роботи під час Мессінського землетрусу на Сицилії. Він страшенно втомився від байдикування в Римі. Вмираючи з нудьги, він прогулювався верхи на коні в своєму палаццо, від спальні до вітальні. Коли стався землетрус, він прибув до Мессіни першим же поїздом і, кажуть, не спав протягом двох тижнів, розчистивши за цей час сотні зруйнованих будинків і врятувавши безліч людей. Це свідчить про те, що в нашій родині завжди прагнули служити високій меті, хоча нерідко такі пориви виявлялися в безумних витівках. Один із колишніх Гендерсонів узяв собі за звичай читати сусідам проповіді, хоча ніколи не був священиком; він скликав їх на своє подвір’я, б’ючи ломом у дзвін, — і посмів би хтось не прийти!

Кажуть, я на нього схожий. Принаймні розмір комірця в нас однаковий, сорок четвертий… Я можу тут розповісти, як у Італії підставив плечі під замінований міст і не дав йому обвалитися, поки не прибули сапери. Правда, цей подвиг був пов’язаний з виконанням військового обов’язку, але ось вам переконливіший приклад: коли я зламав ногу й мене поклали до лікарні, я там не виходив із дитячих палат, розважаючи та звеселяючи малюків. Спираючись на милиці, я стрибав на одній нозі по всіх коридорах; я ніколи не чекав, поки мені зав’яжуть тасьомки, і ходив з голим задом; старі няньки ганялися за мною, щоб поправити моє вбрання, але я й не думав зупинятися.

Та ось я опинився в далеких горах Африки — а вони-таки, хай їм біс, справді чи не на краю світу! — і мене розгнівило і обурило, що цим милим людям доводилося так терпіти від жаб. Тож цілком природно, що я мріяв полегшити їм життя. Так сталося, що, крім мене, ніхто допомогти їм не міг, а я вже почував себе перед ними неоплатним боржником. Ви тільки прикиньте, скільки добра зробила для мене цариця Віллатале — розгадала мою вдачу, відкрила мені грун-ту-молані! Я дійшов висновку, що арнюї не становлять винятку із загального правила, що вони розвинуті дуже нерівномірно; вони, здається, збагнули, в чому сенс життя, та, коли на них напали жаби, ці люди виявилися безпорадними. Я відчув певне задоволення, пояснивши цей свій висновок за допомогою кількох аналогічних прикладів. Хоча євреї і були під захистом Єгови, вони не змогли подолати ворогів, бо він заборонив їм воювати в суботу. А ескімоси конали з голоду, хоча навкруги було безліч оленів, бо їм не годилося їсти оленяче м’ясо в рибний сезон, як і рибалити в сезон оленів. Усе залежить від системи оцінок. А де ж реальність? Є вона чи її немає? Адже я сам мав щастя, цілком об’єктивне щастя, і його в мене було не менше, аніж води в тому ставку, з якого худобі не давали пити, — і водночас я помирав з нудьги й горя! Тому, подумав я, це буде ніби акт взаємної допомоги: там, де арнюї мислять ірраціонально, я допоможу їм, а де я перебуваю в полоні ірраціональних упереджень, вони допоможуть мені.

Місяць, окутаний вінцем пір’ястих хмар, уже виплив з-за обрію, витягши своє довге обличчя на схід. Тепер я міг роздивитися, що навколишні гори були дуже стрімкі й заввишки, думаю, не менш як десять тисяч футів. Вечірнє повітря стало густо-зеленим, але в місячному сяйві гори залишилися такі самі білі, як і вдень. Стріха на повітці тепер ще дужче скидалася на пір’я — темне, важке й пишне. Ми стояли з принцом Ітело біля гурту людей, що мерехтіли всіма барвами веселки — його дружини та родичі все ще стовбичили тут під своїми парасолями, схожими на розплескані квіти, — і я йому сказав:

— Принце, я збираюся розпочати війну проти отієї звіроти, що розплодилася у ставку. І повірте, я зумію дати їм раду. Ви до цього зовсім непричетні, і вам навіть не конче висловлювати свою думку «за» чи «проти». Я зроблю це на власну відповідальність.

— О, пане Гендерсоне, ви — насвичайна людина. Але, шановний гостю, не захоплюватися так дуже.

— Ха-ха, принце, пробачте мені, але в цьому ви помиляєтеся. Якщо я нічим не захоплюватимуся, то ніколи нічого й не здійсню. Все буде гаразд, — провадив я. — А ви просто забудьте про це, та й годі.

Ми з ним попрощалися біля нашої хижі, і Ромілаю та я підвечеряли холодним ямсом із сухарями, до яких я подав на закуску вітамінні таблетки. На завершення я випив трохи віскі, а тоді сказав:

— Ходімо, Ромілаю, прогуляємося до того ставочка й оглянемо його при місячному світлі.

Я прихопив із собою ліхтарика — як я вже згадував, над водоймою нависала стріха з пальмового листя, і під нею могло бути зовсім темно.

Ті жаби, безперечно, почували себе пречудово, краще, аніж будь-хто. Тут, на вологій землі, росли бур’яни — більш ніде в селі їх не було, — і страхопудні істоти, які належали до одного з різновидів гірських жаб і були поплямлені білими та зеленими цятками, не тільки плавали, хлюпотіли та пірнали у воді, а й стрибали на березі. Кажуть, що повітря — остання оселя душі, але, певно, з усіх середовищ, які доступні нашим відчуттям, немає приємнішого, ніж вода. Отже, жилося жабам, мабуть, розкішно, і я, дивлячись, як вони стрибають побіля самої води під нашими ногами, виблискуючи мокрими цятками та білими лапками, натхненно квакаючи і втуплюючи в нас свої лупаті очі, подумав, що вони досягли свого ідеалу. А тим часом інші живі створіння, присутні тут і представлені Ромілаю та мною, спливали потом від задушливої спеки. Навіть у затінку під стріхою, де вечірні сутінки були найгустіші, моє обличчя неначе підсмажувалося на вогні, так мовби я нахилявся над жерлом вулкана. Ясна в мене розпухли, і я був майже певен, що коли вимкну ліхтарика, то ми зможемо бачити жаб у відсвітах жаркого полум’я, яке струменіло від мене.

— Вони тут розкошують, ці тварюки, — сказав я Ромілаю. — Поки що розкошують.

І я провів пучком світла від ліхтарика туди-сюди по воді, в якій вони вовтузилися. За інших обставин я поставився б до них цілком терпимо або навіть співчутливо. По суті, я проти жаб нічого не мав.

— Чого ваша сміятись, пане?

— Хіба я сміюся? Я й не помітив, — сказав я. — 3 них і справді знамениті співаки. В нас у Коннектікугі водяться здебільшого пискуни, а ці співають басом. Послухай-но їх, послухай! О, впізнаю, впізнаю! Ква-ква-кум, ква-ква— кум. Agnus Dei — Agnus Dei qui tollis pecoata mundi, miserere no-ho-bis!^[8] Та це ж Моцарт, клянуся, Моцарт! I не дивно, що вони співають «Реквієм», бідолашні виплодки, адже незабаром їх навік накриє лядою небуття.

Я сказав «бідолашні», а насправді моє серце завмирало від зловтіхи в чеканні їхньої погибелі. Ми ненавидимо смерть, ми боїмося смерті, та коли стикаємося з нею віч-на-віч, ніщо нас так не хвилює, як вона. Звичайно, мені було шкода корів, я жалів людей, я все прикинув і все тверезо обміркував. Але моє серце збуджено калатало в очікуванні тієї невідворотної миті, коли моїми зусиллями невблаганна десниця долі опуститься на оту звіроту, що розплодилася в ставку.

Водночас я не міг не думати про те, наскільки ми різні. З одного боку — безневинні земноводні, які нікому не вчинили зла і яких не можна було винуватити за те, що вони наганяли на арнюїв забобонний жах. З другого боку — власник кількох мільйонів доларів, здоровило заввишки в шість футів і чотири дюйми, вагою в двісті тридцять фунтів, чоловік, що посідає високе становище в суспільстві, бойовий офіцер, нагороджений медаллю «Пурпурове серце» та іншими відзнаками. Але хіба моя провина в тому, що мені випало зіграти в цій історії таку фатальну роль? Гадаю, тут доречно буде розповісти, як одного разу я вскочив у ще прикрішу халепу з живим створінням, — таки справді вічною погрозою стало для мене Даниїлове пророцтво: «І від людей тебе відлучать, і з польовою звіриною буде пробування твоє». Нічого не казатиму про свиней — їм я доводився майже законним родичем, бо був їхнім годувальником і вихователем, — а розповім, як зовсім недавно в мене сталося прикре непорозуміння з однією твариною, і це мало не скаламутило мій розум і важким тягарем лягло на мою совість. І тепер, коли я готувався до смертельної війни з жабами, я думав про те живе створіння, про кота. Та ліпше я розкажу вам, що то була за пригода.

Я вже згадував про будівлю на моєму обійсті, яку Лілі довела до ладу і здала внайми вчителеві математики та його дружині. Та хатина не мала теплової ізоляції, пожильці почали нарікати, і я їх виселив. Саме через них і через їхнього кота ми зчинили з Лілі сварку, під час якої впала мертвою міс Ленокс. То був молодий кіт брунатно-попелястого кольору.

Поговорити про опалення пожильці приходили до нас у дім аж двічі. Я вдавав, ніби мені про це нічого не відомо, але з цікавістю стежив за розвитком подій, підглядаючи за пожильцями з горішнього поверху, коли вони приходили на переговори з Лілі. Я дослухався до їхніх голосів, які долинали з вітальні, де Лілі намагалася їх заспокоїти. Я чатував у залі на другому поверсі — в своєму червоному халаті та в чоботях-«веллінгтонах», які взував для роботи у хліві. Та коли згодом Лілі спробувала обговорити це питання зі мною, я їй сказав:

— Хай тобі про це голова болить. Я ніколи не хотів, щоб у нас жили чужі люди.

Я здогадувався, що Лілі хотіла з ними подружитися, тому й запросила їх жити на нашій садибі, а я ні з ким дружити не бажав.

— Що їх турбує? Свині?

— Ні, — сказала Лілі, — вони й слова не мовили проти свиней.

— Ха! Я бачив їхні пики, коли варилося пійло, — сказав я. — Я не можу збагнути, навіщо тобі потрібен другий будинок, коли й одному ти не даси ради.

Коли вони прийшли скаржитись удруге й востаннє, настроєні цього разу куди рішучіше, я спостерігав їх зі спальні, розчісуючи собі чуба двома гребінцями, і побачив, як за ними прибіг попелястий котяра, перестрибуючи через поламані стебла прибитої морозом спаржевої капусти. Внизу знову почалася нарада, але цього разу терпець у мене швидко луснув, і я затупотів ногами по підлозі над вітальнею. А потім вибіг на сходи й заволав:

— Забирайтеся геть, це моя садиба, а не ваша!

Пожилець сказав:

— Ми виїдемо, але поверніть нам завдаток і оплатіть рахунок за переселення.

— Ану підходьте й візьміть у мене гроші! — І я, стоячи вгорі на сходах, затупотів чобітьми й загорлав: — Геть звідси, геть!

Вони виїхали, але залишили свого кота, а я не хотів, щоб у мене на садибі оселився здичавілий кіт. Здичавілі коти — це велика морока, а їхній кіт був дужий і спритний звір. Я спостерігав, як він уполював бурундука, а потім грався з ним. Колись ми промучилися з таким котом цілих п’ять років, він жив у покинутій байбаковій норі біля ставка. Він бився з усіма домашніми котами, завдавав їм ран, які довго не гоїлися, й видряпував очі. Я не раз намагався спровадити того котяру зі світу: спокушав його отруєною рибою і цілими днями простоював навколішки біля нори, намагаючись викурити його звідти димовими шашками.

Тому я сказав Лілі:

— Якщо цей кіт здичавіє, як отой, ти в мене пошкодуєш.

— Вони його заберуть, — відказала Лілі.

— Авжеж, так і розженуться. Вони покинули його напризволяще. А ти не знаєш, що таке — здичавілі коти. Хай би вже в мене на подвір’ї завелася ліпше рись.

У нас працював наймит на ім’я Геннок, і я пішов до комори й сказав йому:

— Де в біса ховається котище, якого нам накинули ті кляті інтелігенти?

Була вже пізня осінь, і Геннок складав яблука, залишаючи збиті вітром для тих небагатьох свиней, які ще в мене були. Геннок не любив свиней, адже вони псували йому моріжки й підривали в саду дерева.

— З ним не буде клопоту, пане Гендерсоне! Це дуже милий котик, — сказав Геннок.

— Мабуть, вони тобі заплатили, щоб ти про нього дбав? — запитав я.

Згодом з’ясувалося, що вони й справді дали йому дві пляшки віскі та бляшанку сухого молока. Але Геннок побоявся відповісти щиро і збрехав мені. Він сказав:

— Ні, не заплатили, але я залюбки подбаю про нього. Він мені зовсім не докучає.

— На моїй садибі не буде покинутої тварини, — заявив я і став ходити по подвір’ю, кличучи: — Киць, киць, киць!

Зрештою кіт підійшов до мене, дався в руки й не став пручатися, коли я взяв його за загривок, відніс до мансарди й там замкнув. Я послав своїм колишнім пожильцям рекомендованого листа з терміновою доставкою і зажадав, щоб назавтра до четвертої години вони забрали кота. А то, пригрозив я, я знайду спосіб спекатись його.

Я показав Лілі квитанцію на рекомендованого листа й повідомив, що кіт у мене в полоні. Вона спробувала втихомирити мене і навіть напудрилася й одяглась по-святковому до обіднього столу. За обідом я відчував, що вона вся тремтить і ось-ось заведеться.

— В чому справа? Ти не їси, — сказав я.

Бо за нормальних обставин вона їсть дуже багато, і офіціанти в ресторані не раз казали мені, що їм ніколи не траплялося бачити жінки, яка поглинала б стільки наїдків. Два смажені біфштекси та шість пляшок пива — дрібничка для Лілі, коли вона у формі. Сказати по щирості, я вельми пишаюся такими її здібностями.

— Ти теж не їси, — була її відповідь.

— Бо я обмірковую одну річ. Я вкрай роздратований, — пробурчав я. — На мене найшло.

— Хлопче, не будь таким, — сказала вона.

Але збудження чи то роздратування заполонило мене до такої міри, що мене всього тіпало. Я почував себе жахливо.

Я не відкрив Лілі своїх намірів, але наступного дня, не одержавши від колишніх пожильців ніякої відповіді, я рівно о третій годині п’ятдесят дев’ять хвилин піднявся в мансарду, щоб здійснити свою погрозу. На плечі в мене була дорожня сумка, а в ній лежав пістолет.

— Вони зреклися тебе, котику, — сказав я муркові.

Він притиснувся до стіни, дугою вигнувши спину й настовбурчивши шерсть. Я спробував прицілитися в нього згори й нарешті мусив сісти на підлогу, взявши його на мушку між ніжками ломберного столу, який там стояв. Я не хотів робити більше одного пострілу — в тому замкненому просторі він пролунав би й так надто гучно. Начитавшись про Панчо Вілью, я вирішив скористатися мексиканським способом влучної стрільби; він полягає в тому, що прицілюються, поклавши вказівний палець на цівку, а спусковий гачок натискають середнім пальцем, бо вказівний палець — найточніша указка, яку ми маємо. Отже, я навів указівного пальця, трошки його зігнувши — так, щоб центр котячої голови був якраз під ним, і вистрілив. Але в душі я не бажав котові смерті й тому не влучив. Інакше годі пояснити, чому я схибив на відстані восьми футів. Я відчинив двері, і кіт прожогом чкурнув з кімнати. Витягши вперед свою лебедину шию, бліда від страху, на сходах стояла Лілі. Для неї пістолетний постріл у домі міг означати лише одне — адже вона ніколи не забувала про батькову смерть. Я ще не отямився від струсу, викликаного пострілом, порожня сумка теліпалася в мене на боці.

— Що ти накоїв? — спитала Лілі.

— Я пробував зробити те, що обіцяв. А, хай йому чорт!

Задзвонив телефон, і я пройшов повз Лілі, щоб узяти трубку. То була дружина пожильця.

— Чому ви не озивалися так довго? — поцікавивсь я. — А тепер, вважайте, вже пізно.

Вона розплакалась, і мені самому стало дуже зле.

— Приходьте й заберіть свого клятущого паскудного кота! — заволав я в трубку. — Ви, городяни, зовсім не дбаєте про тварин. Хіба це годиться — покинути свого кота напризволяще?

Дивина полягає в тому, що у своїх вчинках я завжди спираюся на слушну й поважну причину, і я ніколи не міг збагнути, чому в мене все кінчається так погано.

І ось я стояв на березі ставка, і роздуми про те, як винищити жаб, чомусь викликали в мене спогад про ту пригоду з котом. «Але ж тут усе не так, — міркував я. — Тут усе зрозуміло, і ця історія якраз пояснює, чого я домагався, полюючи на кота». Так я себе переконував, але моє серце боліло на цей спогад, і глибокий смуток опанував мене. Власне, між цими двома подіями була велика схожість — ішлося про майже непрощенний гріх.

Повернувшись до діла, я обміркував кілька варіантів — скажімо, перецідити воду або застосувати отруту, — але жоден із них не видався мені здійсненним. І я сказав Ромілаю:

— Єдиний спосіб, який обіцяє успіх, — це кинути сюди бомбу. Вибух знищить усіх цих малих падлюк, і коли вони випливуть на поверхню черевом догори, нам залишиться тільки зібрати їх, повикидати, і тоді арнюї зможуть напувати свою худобу. Все дуже просто.

Коли суть мого задуму нарешті дійшла до Ромілаю, він сказав:

— Ой ні, ой не треба, пане!

— Чому «не треба»? Не будь слиньком. Я старий солдат і знаю, про що кажу.

Та не було сенсу сперечатися з ним; думка про вибух налякала його, і я промовив:

— Гаразд, Ромілаю, в такому разі вертаймося в нашу хатину і трохи поспімо. День був важкий, а завтра в нас багато роботи.

Отож ми повернулися у свою хижу, і мій супутник почав проказувати вечірню молитву. Ромілаю почасти розкусив мене; думаю, він щиро прихилився до мене, але почав усвідомлювати, що я відчайдух, невдаха і схильний до необачних дій. Того вечора він опустився навколішки, накривши свої литки стегнами, з-під яких стриміли його великі п’яти. Потім стулив долоні з широко розчепіреними пальцями і сперся на них підборіддям. Не раз я казав йому або мурмотів: «Замов слівце й за мене», — і просив про це майже серйозно.

Коли Ромілаю закінчив молитися, він ліг на бік і всунув одну руку собі між коліна, підібгані до живота. Другу руку він підклав під щоку. В такій позі він спав завжди. Я теж примостився на своїй ковдрі, обравши таке місце в темній хижі, куди не сягало місячне проміння. Я рідко мучуся безсонням, але тієї ночі в моїй голові вирувало надто багато думок: Даниїлове пророцтво, кіт, жаби, африканське селище, яке мало такий стародавній вигляд, умита слізьми делегація, борцівський поєдинок з Ітело і цариця, що заглянула мені в саму душу й розповіла про грун-ту-молані. Все це перемішалося в моїй свідомості й страшенно збуджувало мене, і я все думав і думав, обираючи найліпший спосіб поглушити жаб. Певна річ, я дещо знав про вибухові пристрої і мав намір вийняти з ліхтарика батарейки й, насипавши туди пороху з патронів до своїх рушниць, виготовити досить потужну бомбу. Мої рушниці, одна марки «375-Н», а друга «Н-Магнум», заряджалися набоями, з якими можна було виходити проти слона. «375-Н» я купив умисне для цієї поїздки по Африці, вичитавши про неї чи то в «Лайфі», чи то в «Луку». Там ішлося про те, як один мічіганець вирішив провести відпустку на Алясці; прилетівши туди, він найняв провідника, з яким вони вистежили аляскинського бурого ведмедя; вони довго йшли за ним по сліду через гори й болота і застрелили його з відстані в чотириста ярдів. Я сам свого часу трохи захоплювався полюванням, та, коли постаршав, цей спосіб спілкування з природою перестав приваблювати мене. Адже його суть у тому, що людина вбиває живі істоти, з якими їй випало жити на Землі, замість налагодити з ними добрі взаємини. Який же в цьому глузд? Тому в жовтні, коли починається сезон і над кущами плавають хмари порохового диму, а нажахані тварини розбігаються хто куди, я виходжу з дому й затримую мисливців за стрілянину на своїх угіддях. Я спроваджую порушників до мирового судді, і він накладає на них штраф.

Надумавши використати патрони для виготовлення бомби, я лежав і зловтішно посміхався, міркуючи про сюрприз, що його підготую жабам; я також уявляв, як дякуватимуть мені Віллатале, і Мталба, й Ітело, й усе плем’я; у своїх мріях я зайшов так далеко, аж перейнявся надією, що цариця підвищить мене до свого рівня. Але потім я сказав собі: «Ні, ні. Я покинув дім не для пошуків влади чи слави, і якщо я зроблю їм бодай невеличку послугу, то зроблю її цілком безкорисливо».

В такому збудженому стані я довго не міг заснути, а відпочити мені треба було конче, якщо я справді хотів виготовити на другий день бомбу. До свого сну я ставлюся дуже ревниво і коли, наприклад, просплю не вісім годин, а сім із чвертю, то це впливає на мене гнітюче, і я ходжу роздратований, хоча почуваю себе здебільшого цілком нормально. Це просто одна з моїх химер. А для них властиво, що виявляються вони тим сильніше, чим слабшим роблюся я.

Поки я лежав отак і не міг заснути, до мене прийшла Мталба. Я побачив, як її постать затулила місячне світло в отворі дверей; вона підійшла, сіла біля мене на підлогу, взяла мене за руку і, зітхаючи, заговорила лагідним голосом, а потім провела моїми пальцями по своїй шкірі, дивовижно м’якій і гладенькій; вона мала всі підстави пишатися нею. Хоча я все відчував, я був неуважний і не відповідав на поклик Мталби; моє величезне тіло лежало випростане на ковдрі, а погляд прикипів до стріхи, і всю свою увагу я намагався зосередити на виготовленні бомби. Подумки я відкрутив кришку ліхтарика й вийняв батарейки; потім відкрив патрони й пересипав порох у коробку ліхтарика. Але як підпалити вибухівку? Вода дуже ускладнювала проблему. З чого я зроблю запал і як домогтися, щоб він не намок? Може, витягти кілька ниток із гноту до своєї австрійської запальнички й добре вимочити їх у бензині? Або використати шнурки від черевиків; провощені шнурки — це, мабуть, якраз те, що треба. В такому напрямку снувалися мої думки, а тим часом принцеса Мталба сиділа поруч, облизуючи мене і обціловуючи мої пальці. Я почував себе недостойним такої ніжної уваги й думав, що якби ця жінка знала, скільки неправедних вчинків здійснив я цими самими руками, то вона, певно, двічі подумала б, перш ніж притулити їх до своїх губів. І ось вона цмокнула той самий палець, яким я націлював пістолет на кота, і гострий біль пронизав його, а від нього й руку, а від руки — усю мою нервову систему. Якби Мталба могла мене зрозуміти, я сказав би їй: «Люба красуне (бо її вважали за велику красуню, і я розумію чому), люба красуне, я зовсім не той чоловік, за якого ви мене вважаєте. Я накоїв багато лиха, що обтяжує мою совість, і в мене шалена вдача. Навіть мої свині боялися мене».

Та не так легко буває віднадити жінку. Яких тільки чоловіків не обирають вони — пияків, йолопів, злочинців! Мабуть, на це штовхає їх кохання, воно застилає їм очі рожевою пеленою. Я не глухий і не сліпий, і я спостерігав взаємозв’язок між коханням жінки та першоосновами життя. А якби я не дійшов до цього власним розумом, то мене, безперечно, просвітила б Лілі.

Ромілаю не прокидався; він спав, підклавши руку під свою покраяну рубцями щоку, і волосся на його голові збилося й стриміло в один бік. Крізь отвір дверей до хижі проникало сріблясте місячне сяйво, а десь надворі горіли багаття, розкладені з висушених кізяків та колючого хмизу. Арнюї не спали, доглядаючи своїх умирущих корів. А Мталба все зітхала, все голубила та облизувала мене, все водила моїми пучками по своїй шкірі, і до мене раптом дійшло, що ця гладка й масивна жінка з волоссям кольору індиго прийшла сюди не просто так, а з певною метою. Я підняв руку й дав їй упасти на обличчя Ромілаю. Він розплющив очі, але не забрав долоню з-під щоки і не змінив пози.

— Ромілаю!

— Чого твоя хотіти, пане? — спитав він, усе ще лежачи.

— Вставай, вставай! У нас гостя.

Ромілаю підвівся, не виявивши найменшого подиву. Місячне світло вливалося знадвору крізь заплетені гіллям стіни та в розчинені двері; місяць був прозорий і чистий — здавалося, він не лише освітлює повітря, а й насичує його пахощами. Мталба сиділа в невимушеній позі, поклавши руки собі на стегна.

— З’ясуй, яка мета її візиту, — сказав я.

І Ромілаю заговорив до неї, дотримуючись усіх правил придворного етикету, бо він виявився великим фахівцем у питаннях ґречності в африканському стилі, і навіть тепер, серед глупої ночі, був на висоті. Вислухавши мого супутника, Мталба заговорила й собі. Голос у неї був приємний, слова вона іноді розтягувала, вимовляючи їх із горловим звуком, а іноді вони вилітали в неї з рота дуже швидко. Як з’ясувалося з цієї розмови, вона хотіла, щоб я її купив, і, розуміючи, що я не маю чим заплатити за наречену, вона ж таки принесла мені все необхідне для викупу.

— В нас, пане, за жінки платити.

— Я це знаю, друже.

— Ви не платити, жінка себе не шанувати.

Я почав був пояснювати, що я чоловік багатий і можу собі дозволити заплатити будь-яку ціну, але потім збагнув, що йдеться не про гроші, і змінив тон.

— О, це дуже мило з її боку. Вона збудована, як гора Еверест, але напрочуд делікатна жінка. Скажи, я їй дякую і прошу її повернутися додому. Котра зараз година, хотів би я знати? Господи Ісусе, якщо я не посплю бодай трохи, то не буду завтра в належній формі, щоб поквитатися з жабами. Невже ти не розумієш, Ромілаю, що тільки я і більш ніхто можу дати раду цій справі?

Та Ромілаю пояснив, що все манаття, яке вона принесла, лежить за дверима, і вона хоче, щоб я подивився на нього, отож я, долаючи нехіть, підвівся, і ми вийшли з хатини. Мталбу супроводжував цілий ескорт, і коли в місячному світлі вони побачили мене в моєму шоломі, призначеному захищати голову від сонця, то зустріли мене вітальними криками, наче я вже був наречений, — правда, кричали вони стишеними голосами, зважаючи на пізню годину. Подарунки купою лежали на великій маті — сукні, оздоби, барабани, фарби та барвники; Мталба стала перелічувати Ромілаю, що там було, і він ретельно все перекладав.

— Вона надзвичайна жінка. Пречудова людина, — сказав я. — Хіба в неї досі нема чоловіка?

На це запитання прямої відповіді я не дістав, адже Мталба була наділена даром сумутності, і не мало ваги, скільки разів виходитиме вона заміж. Казати їй, що дружина в мене вже є, було, звичайно, марно. Свого часу це не зупинило Лілі, і тим більше таке повідомлення не розхолодило б Мталбу.

Щоб я міг належно оцінити багатий посаг, Мталба стала надягати то одну сукню, то іншу під супровід ксилофона з кісток, на якому грав один з учасників її почту, чолов’яга з великим гулястим перснем на пальці. Він усміхався, неначе саме йому випала честь видати заміж жінку, прилучену до сумутності, а вона тим часом демонструвала мені убори та клапті матерії, які накидала собі на плечі або обвивала навкруг клубів, граційно крутячи задом. Мталба то затуляла обличчя вуаллю, якраз посередині носа, на арабський взірець, що виокремлювало її закохані очі, а то, подзенькуючи прикрасами на пофарбованих хною зап’ястках, зривала ту вуаль, неоковирна, але весела, поглядаючи на мене через плече, і при цьому її ніс та губи складалися в гримасу смутку, яка буває лише в закоханих. Вона походжала й погойдувалася, підкоряючись ритму маленького ксилофона з порожнистих кісток — здається, то були ратиці носорога, в яких мурахи виїли середину. Все це діялося в голубому місячному сяйві на тлі обрію, де то там, то там миготіли цятки багать.

— Переклади-но їй, Ромілаю, — сказав я, — що жінка вона з біса приваблива і її посагу можна позаздрити.

Я певен, що Ромілаю переказав цю фразу якоюсь узвичаєною африканською люб’язністю.

— Одначе, — провадив я, — я заклопотаний нерозв’язаною проблемою з жабами. У мене з ними завтра зустріч, і я не можу приділити всю свою увагу жодній важливій справі, поки не поквитаюся з ними раз і назавжди.

Я думав, після таких моїх слів Мталба зразу піде, але вона й далі вихвалялася своїми уборами та раз у раз пускалась у танок, важка, але вродлива — які величезні стегна та клуби! — і підморгувала, й стріляла в мене очима. Кінець кінцем я зрозумів, що це були чари. Це була поезія, яку я мав би сприйняти, дозволити їй проникнути крізь грубу оболонку суто практичного завдання, що мало на меті винищити жаб у ставку. Зрештою, вже тоді, коли я, спускаючись дном сухого річища, вперше побачив криті пальмовим листям гостроверхі хижі й збагнув, які вони стародавні, я спізнав відчуття, що в моє серце проникають чари, проникає поезія. Іноді мені здається, що я схильний всотувати красу й не можу без неї жити, але водночас я дуже легко проходжу повз неї і крізь неї. Вона ніколи не затримується зі мною надовго. Я відчуваю, коли вона близько, бо мої ясна починають тоді боліти; я бентежуся, в грудях мені стає легко-легко, а потім — лясь! — і краса мене проминає, і вона вже в мене за спиною. Одначе це плем’я, арнюї, здавалося, мало невичерпний запас краси. І я подумав, що коли здійсню свій великий подвиг у битві з жабами, арнюї, можливо, відкриють для мене свої серця. Я вже здобув прихильність Ітело, і цариця поставилася до мене приязно, і Мталба прагнула вийти за мене заміж, і мені лишалося тільки довести (а для цього траплялася чудова нагода, навряд чи якась інша відповідала б моїм талантам краще), що я заслуговую на їхню любов та приязнь.

І коли Мталба востаннє радісно облизала мої руки, пропонуючи мені себе й усе своє добро, — а зрештою, це був коштовний дарунок, — я сказав:

— Дякую вам і добраніч, добраніч усім.

Вони відповіли:

— Аху.

— Аху, аху. Грун-ту-молані.

Вони промовили:

— Ту-молані.

Моє серце повнилося радісним хвилюванням, і, коли всі пішли, я думав уже не про те, як хочеться мені спати, а про те, що коли я склеплю очі, то відчуття чарів зникне. Тому, коли Ромілаю, проказавши ще одну коротку молитву, — знову навколішки і зі стуленими долонями, мовби зібрався пірнути у вічність, — коли Ромілаю заснув, я довго лежав з розплющеними очима, купаючись у піднесених почуттях.

9

І вони не розвіялися й удосвіта, коли я підвівся з постелі. Надворі розгорявся вогненний світанок, а в нашій хижі було темно, мов у льоху. Я дістав з кошика печений ямс і обчистив його, як банана, щоб поснідати ним. Сидячи на землі, я їв, утішаючись ранковою прохолодою, і крізь розчинені двері бачив Ромілаю — він спав, скулившись на боку, і здавався барельєфним зображенням.

«Це має бути один із найзнаменніших днів у моєму житті», — подумав я. І йшлося не тільки про нічну піднесеність почуттів, яка була ще зі мною (а такої піднесеності я ніколи не зазнавав); я був також переконаний (і досі в цьому переконаний), що самі речі, сам об’єктивний світ подали меніпідбадьорливий знак. Причому це відчуття прийшло до мене не внаслідок розмови з Віллатале, як спочатку я був подумав, коли сподівався, що вона відкриє свою руку й покаже мені першопричину і суть буття, — може, ви пам’ятаєте, як це зі мною було, а якщо не пам’ятаєте, то я вам нагадую. Ні, того ранку зі мною сталося щось таке, чого я ніколи не зміг би собі уявити; воно прийшло до мене в образі світанкового сяйва на білому тлі стіни і справило на мене надзвичайне враження — біль у яснах, як завжди, попередив мене про щось напрочуд приємне, і водночас груди мені здавило в болісному й солодкому спазмі. Люди, які страждають алергією на пір’я або квітковий пилок, зрозуміють мої плутані пояснення; адже про наявність цих речей вони довідуються не відразу, а з витонченою поступовістю. В моєму випадку все почалося тієї миті, коли ранок заграв барвистою гамою на стіні, від якої відбилося перше сонячне проміння, і коли сяйво стало густішим, я мусив відкласти печений ямс, який почав жувати, і спертися обіруч на землю, бо земля раптом захиталася піді мною, і якби я був на коні, то мені довелося б ухопитися за луку сідла. Так наче осяйна й могутня сила піднесла мене у височінь. Отак подіяла на мене рожева світанкова барва, схожа на сік із кавуна. Я вмить зрозумів, який важливий знак мені подано, бо за своє життя пережив чимало таких моментів, коли німі раптом заговорювали, коли я чув голоси речей і кольорів; у такі хвилини фізичний світ починав змінюватися: то стискався, то розширювався, то здіймався хвилями, то розгладжувався, як вода у штиль, і, здавалося, навіть собаки не могли втриматися на ногах і мусили прихилятися до дерев, тремтячи дрібним дрожем. Отож я побачив, як на втиканій колючками, білій стіні заграло рожеве світло, і в мене виникло відчуття, ніби я лечу на висоті з десять тисяч футів і згори дивлюся на всіяне білими баранцями море в ту мить, коли сонце тільки-но визирнуло з-за обрію. Минуло не менш як півсотні років, відколи я бачив цей колір, і мені яскраво уявилося, як я прокидаюся малим хлоп’ям, сам-один у двоспальному чорному ліжку, і дивлюся на стелю, на великий виліплений з алебастру овал у старовинному стилі з грушами, скрипками, пшеничними снопами та ангельськими лицями; а потім мій погляд переходить на білу віконницю в дванадцять футів заввишки, забарвлену ось такою самою рожевою барвою.

Я сказав «малим хлоп’ям»? Мабуть, малим хлоп’ям я не був ніколи, бо в п’ять років здавався дванадцятирічним і вже тоді мав досить брутальну вдачу. В містечку, що тулилось у горах Адірондак, де ми звичайно жили влітку, був млин — саме там утопився мій брат Дік, — і я приохотився підбігати до мішків, бити по них палицею і втікати, окутаний хмарами борошна й супроводжуваний прокльонами мірошника. Мій старий привозив Діка й мене до млинового ставка, і ми стояли під водоспадом, кожен тримаючись за батькову руку. Батько мав усміхнену бороду й білі м’язи — мені він нагадував Тритона. Прохолодна зелена вода була дуже прозора, і я бачив, як за кілька ярдів від нас ліниво пропливають довгі рибини. Чорні з вогненними плямами — з водяними жаринками. Схожі на молодиків, які швендяють по бульвару. Так от, якось увечері я забіг до млина з палицею і став гамселити по мішках із борошном, мало не задихаючись у хмарі білої куряви. Мірошник заволав: «Ох ти ж йолопе, ох ти ж нікчемна гнидо! Та я тобі всі кістки переламаю, як курчаті!» Сміючись, я вибіг із млина, і в очі мені бризнув саме цей рожевий колір, зовсім не схожий на звичайні вечорові барви. Я побачив його з того боку млина, де курилася борошняна хмарка й вода скапувала з колеса. Здавалося, в небі раптом розквітла світло-рожева троянда.

Я ніколи не думав, що побачу такий колір у Африці, слово честі. І я злякався, що він зникне, перш ніж я встигну навтішатися ним. Отож я притулився обличчям до тієї стіни. Я припав до неї носом, наче то була екзотична квітка, я укляк перед нею на свої старі коліна, зморшкуваті й бридкі, схожі на моркву; і я жадібно втягував носом повітря і ніжно терся об стіну щокою. Моя душа витала в піднебессі, проте анітрохи не була збуджена, вона була лагідна, як ця барва. Я сказав сам собі: «А я таки не помилився — це місце дуже стародавнє». Я маю на увазі своє найперше відчуття, яке виникло відразу, тільки-но я сюди прийшов, коли я уявив собі, що знайду тут щось дуже й дуже давнє, щось бачене ще в часи невинного дитинства, щось таке, за чим я завжди, все своє життя відтоді тужив — і без чого я не зміг би відродитися. Мій дух тоді вмить ожив, а внутрішній голос прокинувся й заволав: «Ой-ой-ой! Ой-ой-ой!»

Світло поступово змінювало колір, як то буває завжди, але принаймні я знову його побачив, воно знову залоскотало мене, мов торочки Нірвани, і я не намагався затримати його, вірячи, що воно прийде до мене знову, і то раніше, ніж минуть наступні п’ятдесят років. Якщо ж не прийде, я буду приречений померти простим старим галабурдником, тупим бовдуром із трьома мільйонами доларів, рабом ницого страху і стривоженого сумління.

Тож тепер, коли я звернув свої помисли до халепи, яка спіткала арнюїв, я був уже іншою людиною чи так принаймні мені здавалося. Я пройшов через дуже серйозне життєве випробування. Воно було цілком протилежне тому, яке я пережив у Баньюльс-сюр-Мер, коли дивився на восьминога в морському акваріумі. Те переживання нагадало мені про смерть, і я б ніколи не здійснив жодного великого задуму після того, як побачив ту холодну, притиснуту до скла голову, яка ставала все блідішою і блідішою. І ось тепер, коли світло подало мені добрий знак, я заходився виготовляти бомбу з цілковитою вірою в успіх, хоча при цьому мусив подолати чималі труднощі. Тут мали знадобитися всі мої знання й досвід. Особливо складно було виготовити надійний запал і точно розрахувати час. Адже я мав чекати до найостаннішої секунди, перш ніж кинути свій пристрій у воду. Колись я з великою цікавістю прочитав у газетах про дивака, який погрожував висадити в повітря електричну компанію — він чомусь там посварився з нею і жадав помсти. Чи то «Ньюс», чи то «Міррор» опублікувала тоді схеми його бомб, знайдених у камері схову на Центральному вокзалі, і я, затиснувши між коліньми футляр від скрипки, з такою увагою заходився вивчати їх, що проїхав у метро свою станцію. Річ у тому, що я мав свої міркування, як слід виготовляти саморобну бомбу, бо це питання цікавило мене завжди. Той терорист, якщо не помиляюся, використав газові трубки. Я тоді подумав, що якби схотів, то змайстрував би вдома кращу бомбу, але, звичайно, я мав над ним помітну перевагу, адже в офіцерській школі, де я навчався, неабияку увагу приділяли й методам партизанської боротьби. Одначе в тому ставку могла не вибухнути навіть граната, виготовлена на заводі, отже, я мав розв’язати надзвичайно складну проблему.

Я сів на землю, розклав між ніг усе необхідне начиння, зсунув назад шолома і зосередився на роботі, яку сам собі вигадав, відкриваючи патрони та висипаючи з них порох у корпус ліхтарика. У мене природжена схильність забувати про все на світі, коли я беруся до якогось практичного діла. Бог знає, що, живучи в сільській місцевості й побившись мало не з кожним сусідом, я дедалі менше й менше міг сподіватися на чиюсь допомогу, і необхідність примусила мене стати майстром на всі руки. Найбільших успіхів я досяг у теслярстві, добре вмію фарбувати і настеляти дах, а от електрик чи слюсар з мене трохи гірший. Правда, сказати, що я маю природжену схильність забувати про все на світі, коли починаю щось майструвати, можливо, буде не зовсім точно; я не те що забуваю про все на світі, а радше стаю болісно зосередженим, і це буває навіть у тих випадках, коли я розкладаю пасьянс.

Я відкрутив від ліхтарика рефлектор із лампочкою і заплішив коробку з того кінця дерев’яним кружечком, який вистругав точно за розмірами. Посередині кружечка я прокрутив дірку для запалу. Тепер я мав виконати найскладнішу частину роботи, бо ефективність пристрою залежала від того, з якою швидкістю горітиме запал. Задля цього я вирішив провести кілька експериментів і так захопився, що підводив голову дуже рідко, а коли підводив, то бачив Ромілаю — він весь час недовірливо хитав головою. Я намагався не звертати на нього уваги, та зрештою не стерпів і сказав:

— Не дивись на мене так похмуро, хай тобі абищо! Я знаю, що роблю, невже ти не бачиш?

Проте було очевидно, що мені не пощастило здобути довіру і я, проклинаючи його подумки, знову заходився клацати своєю запальничкою, підпалюючи шворочки з різних матеріалів і різні завдовжки та занотовуючи собі, з якою швидкістю вони горять. Але коли я не міг сподіватися на підтримку Ромілаю, то принаймні міг утішитися, дивлячись на Мталбу, яка рано-вранці прийшла знову. Тепер на ній були прозорі лілові штани й одна з вуалей, якими вона прикривала півноса. Вона взяла мою руку й зі жвавою радістю притисла її до своїх грудей, так ніби вночі ми вже досягли повного взаєморозуміння. Мталба була весела й бадьора. Під супровід ксилофона з носорожих ратиць, до якого вряди-годи приєднувався і хор свистунів, вона стала походжати (якщо це те слово; може, погойдуватись?) у своєрідному танку, трусячи і трясучи своїм пишним тілом, з кокетливою і закоханою усмішкою на обличчі. Звертаючись до свого почту, Мталба оповідала в ритмі своїх танцювальних рухів, що робила вона і що робив я (Ромілаю мені перекладав):

— Жінка, прилучена до сумутності й закохана у великого борця, у чоловіка, який вартий двох чоловіків, злитих у одного, прийшла до свого милого вночі.

— Вона прийшла до свого милого, — хором вторував почет.

— Вона принесла йому викуп за наречену… — Далі йшов ретельний перелік усього майна, до якого додавалося близько двадцяти голів худоби, кожну з яких Мталба називала на ім’я і з усіма подробицями розповідала про її родовід. — І викуп за наречену був дуже багатий. Бо вона жінка-сумут і дуже вродлива. А обличчя в нареченого різнобарвне.

— Різнобарвне, різнобарвне.

— Він волохатий, щоки в нього відвисають, і він дужчий за кількох бугаїв. Серце нареченої чекає, її двері розчинені навстіж. Наречений робить якусь штуку.

— Якусь штуку.

— Вона творитиме вогонь.

— Вогонь.

Іноді Мталба цілувала свою руку на знак того, що цілує мою, і простягувала її до мене, і її обличчя в складках біля носа виражало палку любовну жагу, палкі муки кохання. А я тим часом підпалив шнурок, змочений у рідині, якою заряджалася запальничка, і пильно спостерігав — моя голова майже встромилася між колін, — як він спалахує і горить. Непогано, подумав я. Цей варіант обіцяв успіх. Шнурок згорів, залишилося трохи попелу. Щодо Мталби, то колись я, може, поставився б зовсім інакше до кохання, яке вона пропонувала мені. Зовсім інакше й набагато поважніше. Та ба! За вухами в мене вже почали залягати глибокі складки, і щоразу, коли я задираю голову перед дзеркалом, з мого носа визирає сиве волосся. Тому я сказав собі, що вона закохалася не в справжнього Гендерсона, а в уявного Гендерсона своєї мрії. І я опустив повіки й похнюпив голову. Але ці думки не відривали мене від діла, я й далі все підпалював обривки ґнота, шнурків і навіть паперові джгутики, аж поки з’ясував, що обрізок шнурка певної довжини, вимочений протягом двох хвилин у суміші, якою заряджалася запальничка, годився для моєї мети краще, ніж будь-який інший матеріал. Дійшовши такого висновку, я зі шнурка, що його висмикнув із свого черевика, виготовив необхідний мені запал і протяг його крізь дірочку, просвердлену в дерев’яному кружечку, а тоді сказав Ромілаю:

— Думаю, ця штука готова до діла.

Від постійного нахиляння над роботою в мене наморочилось у голові й боліла потилиця, але я був щасливий і задоволений. Підбадьорений видінням рожевого світла, я повірив у свої сили і твердо поклав собі домогтися мети. Тому я не міг дозволити, щоб Ромілаю так відверто виявляв свій сумнів та погані передчуття, і сказав йому:

— Ти даремно сумніваєшся в мені, Ромілаю. Я хочу, щоб ти мені повірив. Запевняю тебе, ця штука спрацює.

— Ажеж, пане, — сказав він.

— Я не хочу, щоб ти думав, ніби я нездатний змайструвати потрібну річ.

Він знову відповів:

— Ажеж, пане.

— І є вірш про солов’я, який співає, що людство не може довго дивитися правді у вічі. А скільки воно може дивитись у вічі неправді? Ти стежиш за моєю думкою? Ти мене розумієш?

— Моя твоя розумій, пане.

— Я хотів би звернутися з цим запитанням до солов’я. А якщо правда жахлива? Все одно ми віддаємо перевагу їй.

— Ажеж, пане. Ажеж.

— Невже зрозумів? Ну, то слухай далі. Все одно я віддаю перевагу їй. Але кожна людина плекає в душі відчуття, що вона повинна проникнути в життя на певну глибину. Так от, я повинен здійснити те, що задумав, бо я ще не досяг своєї глибини. Вловлюєш?

— Моя вловлювай.

— Ха-ха! Хай собі життя думає, що воно викреслило мене зі списків, Гендерсон, тип такий-то і такий-то, перебував у одному класі з гагаркою, качкодзьобом та іншими подібними створіннями, підданий дослідам, призначеним з’ясувати такий-то і такий-то принцип, і вилучений із гри. Але життя може зіткнутися з несподіванкою, бо ми все-таки люди. Принаймні я особисто — людина, хоч це й може видатися дивним. Людина. А людина не раз обманювала життя, коли воно вже думало, що спутало їй і руки, й ноги.

— Гарась, гарась. — І Ромілаю відступився від мене, примирливо піднісши догори свої шкарубкі чорні долоні.

Я так багато говорив, що почув себе геть виснаженим. Я стояв, стискаючи в руці свою бомбу в алюмінієвому корпусі, готовий виконати обіцянку, яку дав Ітело та його тіткам. Тубільці знали, що наближається велика подія, і стали підходити цілими юрмами, базікаючи або плескаючи в долоні та співаючи. Мталба, яка була пішла, повернулася в іншому вбранні з червоної матерії, схожої на байку, її пофарбоване в індиго волосся було чимось змащене, у вухах теліпалися великі мідні кільця, на шию вона наділа мідний комір. Люди з її почту теж повдягались у барвисті лахи, вони кружеляли навколо неї й вели за собою кількох корів на яскравих обротях та налигачах; тварини мали кволий вигляд, і люди підходили до них, цілували їх і запитували про здоров’я, як ото запитують у родичів. Дівчата несли ручних курей, у декотрих вони сиділи на плечах. Спека стояла задушлива, і небо було високе й сухе.

— А ось і Ітело, — сказав я.

Мені видалося, що й він відчуває острах.

«Ніхто з цих хлопців не має віри в мене», — подумав я і хоча й розумів, чому вони ставилися до моїх намірів з осторогою, одначе мої почуття були ображені.

— Вітаю вас, принце, — промовив я.

Дуже серйозний, він узяв мою руку, як вони всі тут брали, і притулив до своїх грудей, аж я відчув тепло його тіла крізь білу матроску, бо він був одягнений, як учора, в просторих білих штанях, підперезаних зеленим шовковим шарфом.

— Сьогодні знаменитий день, — заявив я. — Мій час настав.

Я показав його високості алюмінієвий корпус ліхтарика, з якого звисав шнурок запалу, і мовив до Ромілаю:

— Нам слід зробити належні приготування, щоб потім ми могли зібрати й закопати дохлих жаб. Ми з тобою організуємо похоронну команду. Принце, як ваші одноплемінці ставляться до цих звірюк у дохлому стані? Все одно табу?

— О, шановний гостю, Гендерсоне! Вода — це…

Ітело не знайшов слів, які виразили б, наскільки дорогоцінна ця рідина, і лише потер великим пальцем долоню, ніби мацаючи оксамит.

— Я знаю. Я чудово розумію вашу біду. І скажу вам те, що вже казав учора: я люблю ваш народ. І я повинен на ділі довести вам свою дружбу. Я чудово усвідомлюю, що ця складна робота лягає на мої плечі, адже я прийшов з великого світу.

Мухи та ґедзі роєм супроводжували худобу, як вони завжди і скрізь її супроводжують, і вже почали залазити під важку білу шкаралупу мого коркового шолома й кусатися. Тому я сказав:

— Пора братися до діла.

І ми рушили до ставка — я на чолі процесії, з бомбою в руці. Я перевірив, чи є в кишені моїх шортів запальничка. Один черевик спадав у мене з ноги, бо я витяг з нього шнурок, проте я чимчикував до ставка досить швидкою ходою, тримаючи над головою бомбу, як тримає смолоскипа Статуя Свободи в нью-йоркській гавані, і кажучи сам собі: «Ти молодець, Гендерсоне. Все буде як треба. Ти не маєш права не виконати своєї обіцянки. Відступати пізно», — і таке інше. Ви можете уявити, як я себе почував.

У густому мареві мертвотної спеки ми підійшли до ставка, а тоді я сам пробрався крізь хащі бур’янів і ступив на берег. Усі інші залишилися позаду, і навіть Ромілаю не пішов зі мною. Зрештою, так було краще. Людина має бути готова до того, що в хвилину небезпеки від неї всі відсахнуться, а зустрічати небезпеку віч-на-віч — це якраз по мені. «В самостійних діях досвід у мене чималий, — думав я, — і, клянуся поцілунком Іуди, я повинен домогтися успіху».

І я став дивитися на воду, тримаючи в лівій руці бомбу, а в правій — запальничку з тонким білим ґнотом, таким звичайнісіньким на вигляд. Капосні звірюки розкошували собі в рідному середовищі — сновигали пуголовки з величезними головами, тонкими хвостиками та коротюсінькими росточками задніх лап, визирали зі своїх багнистих нетрів дорослі жаби з очима, наче стиглі агрусинки. А тим часом я, Гендерсон, схожий на розлогу сосну з переплутаним корінням, яке душило само себе — та зараз ішлося не про мене, — отож тим часом я вже височів над ними зловісним знаком їхньої лихої долі, і жаби не знали — не могли, звісно, знати, — що я несу їм загибель. А в мені тим часом уже клекотіла хімічна сполука тривоги й неспокою, яку я так добре знаю і так ненавиджу, — світло то тьмяніло, то спалахувало перед моїми очима, язик у роті пересох, руки й ноги звело судомою, а шийні м’язи стали тверді, мов камінь. Я слухав, як гомонять арнюї, тримаючи своїх корів на барвистих налигачах і чекаючи мого подвигу, — так потопельник чує голоси купальників на пляжі, — і я бачив Мталбу, що стояла між ними та мною у своїй червоній байковій матерії, схожа на маківку — чорна середина, обрамлена ясно-червоними пелюстками. Я дмухнув на ґнотик свого пристрою, щоб здути з нього пилюку (чи, може, на щастя?), крутнув коліщатко запальнички і, коли спалахнув вогник, підніс його до бікфордового шнура, що доти правив за шнурок до мого черевика. Шнурок загорівся, і спершу відпав металевий наконечник. Полум’я поволі й досить рівномірно поповзло до коробки. Мені не лишалося нічого іншого, як затиснути пекельну штуку в руці й не відводити від неї погляду; мої голі ноги, напечені жарким сонцем, заніміли. Шнурок горів досить довго, і я все ще тримав бомбу, тримав навіть тоді, коли мерехтлива червона цятка вже пірнула у дірку в дереві, бо не мав права ризикувати — вод^ могла загасити вогник. Після цього я міг покластися лише на інтуїцію та щастя, а що дивитися на зовнішній світ мені тепер не було потреби, то я заплющив очі й став чекати, коли внутрішній голос скомандує кидати бомбу. «Ще рано, рано…» — твердив мені внутрішній голос, і я стискав у руці коробку, і мені здавалося, ніби я чую, як вогонь з’їдає шнурка і все ближче й ближче добирається до пороху. В останню мить я заліпив дірочку клаптем пластиру, який приготував для цієї мети і, змахнувши рукою знизу вгору, високо кинув бомбу. Вона вдарилась об стріху, обкрутилась і булькнула в жовту воду. Жаби кинулися від неї врозтіч, і поверхня води знову зімкнулася: навсібіч розбіглися брижі — і все. Але потім там завирував новий рух, посеред ставка почав підійматися новий горб, і я зрозумів, що моя штука спрацювала. Хай я буду проклятий, якщо моя душа не піднеслася разом з водою, навіть раніше, ніж полетіли бризки, і я подумки закричав, звертаючись сам до себе:

«Алілуя! Гендерсоне, тупий йолопе, цього разу в тебе вийшло чудово!»

І тут вода раптом шугнула вгору. Може, це й не нагадувало вибух над Хіросімою, але то був справжній водяний смерч; разом із бризками злетіли у височінь багнюка, каміння, трупи жаб та пуголовків і пробили стріху над ставком. Я ніколи не думав, що десяток чи десь так патронів калібру 0,375 несуть у собі такий заряд, і з далеких закутнів моєї свідомості помчали до центру найнесподіваніші думки, ті з них, які були найбистріші й найлегші. Та перед тим я встиг привітати себе з перемогою і подумати: «Вони могли б пишатися старим Гендерсоном!» (Тобто інструктори в офіцерській школі. Я не мав високих оцінок, коли там навчався). Довгі лапи, білі черевця та головаті тушки жаб’ячих дітей заповнили весь водяний стовп. Мене з ніг до голови забризкало багнюкою, але я радісно заволав:

— Гей, Ітело, Ромілаю! Ну, як вам це подобається? Трах-бабах! А ви не вірили!

Та вже через мить я зрозумів, що домігся куди більшого результату, ніж прагнув, бо замість дружного радісного крику у відповідь почулися наполохані зойки тубільців, і я, глянувши на водойму, побачив, що дохлі жаби ринули зі ставка разом з водою. Вибух повалив греблю, яка утримувала воду. Масивні кам’яні блоки попадали, і жовте дно ставка швидко оголялося.

— О прокляття! — заволав я і схопився за голову, яка від такої біди пішла обертом.

А тим часом вода з останками жаб струменіла вниз, як струменить потік з-під млинового колеса.

— Мерщій, мерщій! — загукав я. — Ромілаю! Ітело! О бісове паскудство, що ж це робиться! За мною, хлопці! Допоможіть!

Я кинувся вниз, став грудьми проти потоку і спробував повернути воду назад та поставити камені на місце. Дохлі жаби посипалися на мене, мов сливи, і нападали мені в штани та у відкритий черевик, у якому не було шнурка. Худоба збунтувалася, натягуючи налигачі і рвучись до води. Але вода була «нечиста», і ніхто б не дозволив тваринам напитися. То була хвилина жаху, коли корови рвалися на поклик природи, в чому немає нічого дивного, а тубільці умовляли їх заспокоїтись і плакали, а ставочок швидко порожнів. Уся вода пішла в пісок. Ромілаю брьохався поруч зі мною і робив усе, що міг, але поставити кам’яні блоки нам було не до снаги, а вода виливалася так бурхливо, що нас понесло за течією чи куди там у дідька. Хай там як, а воду було втрачено — втрачено! Вже через кілька хвилин я побачив (з болем і жахом!) жовте багнисте дно і дохлих жаб, які там лежали. Для них смерть настала вмить від удару, для них усе було скінчено. Але тубільці, але корови, що виривалися в них із рук і жалібно мукали, просячи пити! Незабаром усі розійшлися, крім Ітело та Мталби.

— О Боже, що я накоїв! — мовив я до них. — Це катастрофа! Яке лихо, яке нещастя!

Я підтяг угору свою мокру й заляпану багном теніску й затулив нею обличчя. Отак оголивши груди, я сказав крізь тканину:

— Ітело, вбий мене, вбий! Я не можу запропонувати тобі нічого іншого, крім свого життя. Забери ж його! Бий, я чекаю.

Я дослухався, чи він не підходить, але замість шарудіння його кроків я чув лише тужливе голосіння Мталби. Мій живіт знеможено обвис, і я приготувався до удару ножем.

— Пане Гендерсоне! Що ви говорити!

— Вгороди в мене кинджал, — сказав я. — Нічого не запитуй, просто вбий мене, та й по всьому. Візьми мій кинджал, якщо не маєш свого. Я готовий померти, — сказав я, — і не треба мене прощати. Я цього не переживу. Ліпше я згину.

Це була свята правда, бо мені здавалося, що разом зі ставком я висадив у повітря і своє власне життя. Я ховав обличчя в пелені теніски і змочував матерію слізьми невтішної розпуки. Я чекав, коли Ітело полосне мене ножем, мої оголені груди й живіт приготувалися до екзекуції. А піді мною вода, що витекла зі ставка, перетворювалася на гарячу пару, і дохлі жаби вже почали розкладатися під палючим сонцем.

10

Я почув, як Мталба голосить:

— Аї, єллі, єллі!

— Що вона кричить? — спитав я в Ромілаю.

— Її казав: «Прощавай! Прощавай навіки!»

В цю мить до мене озвався Ітело; голос у нього тремтів.

— Ви, будь ласка, шановний гостю Гендерсоне, опустити сорочку й відкрити обличчя.

Я запитав:

— Як? Хіба ти не хочеш забрати моє життя?

— Ні, ні, ви мене поборов. Ви хотіти смерті, шукайте її самі. Ви мені друг.

— Який там друг! — сказав я.

Я відчував, що він говорить, долаючи сильний опір у горлі. Напевне, там застряв клубок — і то величезний.

— Я ладен був життя віддати, аби лиш допомогти вам, — сказав я. — Ви бачили, як довго тримав я бомбу. Ліпше б вона вибухнула у мене в руці й рознесла мене на шматки. Зі мною повторюється давня історія: як тільки я потрапляю між люди, я що-небудь учворюю. Ох, йолоп, йолоп! Недарма ж бо ваші люди плакали, коли я з’явився. Мабуть, вони відчули недобре і знали, що я накличу на них біду.

Затулившись сорочкою, я дав волю своїм почуттям, зокрема й розчаруванню. Я допитувався в себе: «Чому, чому мені не дозволено бодай один раз — бодай один тільки раз! — здійснити своє заповітне бажання? Я приречений завжди робити все усупереч самому собі!»

Тут я подумав, що відкрив таємницю свого життя і цим відкриттям, мабуть, підготувався до смерті, яка незабаром мене спостигне, — чи, може, й обмине.

А тим часом Ітело не захотів угородити в мене ножа, тож я опустив заляпану багном сорочку і промовив:

— Гаразд, принце, хай буде так, якщо ви не хочете окропити свої руки моєю кров’ю.

— Ні, ні, — сказав він.

— В такому разі, дякую, Ітело. Отже, мені треба подумати, як чимскоріше забратися звідси.

— Що наша робити, пане? — пробелькотів Ромілаю.

— Ми підемо звідси, чоловіче. Це — найкращий подарунок, який я можу тепер зробити своїм друзям. Прощавайте, принце. Прощавайте, люба пані, і перекажіть цариці, що я прощаюсь і з нею. Я сподівався, вона навчить мене життєвої мудрості, та, мабуть, я надто шалапутний, щоб опанувати таку науку. Я не годжуся вам у друзі. Але я люблю ту стару жінку, люблю вас усіх. Нехай вас благословить Господь! А може, я залишуся ще на якийсь час і хоча б полагоджу вам греблю?..

— Ліпше не треба, шановний гостю, — сказав Ітело.

Я не став наполягати; зрештою, він знав ситуацію краще. І до того ж я був надто прибитий горем, щоб сперечатися з ним. Ромілаю пішов до хижі взяти наші манатки, а я подався геть з безлюдного села. На вулицях не було видно жодної живої душі, і навіть корів затягли до хат, аби й вони більше мене не бачили. За муром я зачекав Ромілаю, і, коли він з’явився, ми вирушили вдвох туди, звідки й прийшли, в безлюдні гори. Отак довелося мені покинути плем’я арнюїв — у ганьбі й приниженні, знищивши і їхню воду, і свої надії. Бо вже ніколи не судилось мені довідатися про суть життя, яку вони відкрили, — про грун-ту-молані.

Ромілаю, природно, хотів повернутися до Бавентаї, і я сказав йому, що він виконав умови нашого контракту. Джип тепер належить йому, і хай забирає машину коли схоче.

— Але хіба я можу тепер повернутися до Штатів? — сказав я. — Ітело не захотів мене вбити. Він благородна душа, і дружба для нього щось та означає. То краще я візьму ось цю рушницю триста сімдесят п’ятого калібру і власноруч прострелю собі голову, ніж поїду зараз додому.

— Чого ваша так говорити, пане? — спитав Ромілаю, вкрай спантеличений.

— Я хочу сказати, чоловіче, що я вибрався у світ — і, мабуть, востаннє — не просто так, а з певною метою; я мав свої плани — і ти бачив, чим усе для мене закінчилося. Отож якщо я на цьому завершу свої пошуки, то, мабуть, перетворюся на живого мерця. Моє обличчя стане біле, мов парафін, і я лежатиму на ліжку, поки вріжу дуба. Власне, на щось більше я й не заслуговую. А ти, звичайно, роби як знаєш. Я не можу тобі нічого наказувати, ти маєш повну волю. Якщо хочеш повернутися до Бавентаї, то повертайся.

— А ваша, пане, ходити далі сама? — здивовано запитав він.

— У мене просто немає іншого виходу, друже, — сказав я. — Бо повернутися додому я не можу. Все буде гаразд. Я ще маю запас харчів і чотири тисячодоларові банкноти, які ношу в своєму шоломі. Сподіваюся, що їжу та воду я в дорозі знайду. А ні, то годуватимуся сараною. Якщо хочеш, забирай і мою рушницю.

— Ні, — відповів Ромілаю після короткого роздуму. — Ваша сама не йти, пане.

— Ти чудовий хлопець, Ромілаю. І по-справжньому добра людина. Не те що я — старий невдаха, який псує все, до чого торкається. Я ніби цар Мідас навиворіт. Так принаймні мені здається, хоча моя думка нічого не варта. Отже, що чекає нас попереду? Куди ми вирушаємо?

— Моя не знати, — відповів Ромілаю. — Може, до варірі?

— До варірі, кажеш? Це з їхнім царем… забув, як його звуть… навчався в школі принц Ітело, чи не так?

— Авжеж, цар Дафу.

— Справді, Дафу. Ну гаразд, ходімо до них.

— Гарась, ходімо, — сказав Ромілаю з видимою нехіттю. Здавалось, у нього виникли сумніви щодо власної пропозиції.

Я взяв більшу частину поклажі, ніж мені належало нести, і промовив:

— Ну, то рушаймо. Може, ми й не зайдемо до їхнього селища. Побачимо, який у нас буде настрій. Але ходімо. Я вже мало на що надіюся, проте твердо знаю: вдома я буду мрець.

Ось так ми вирушили до варірі, і я чомусь пригадав, як ховали Едіпа в Колоні. Але ж він принаймні дав людям щастя після того, як помер. Я майже позаздрив такій долі.

Ми мандрували ще днів вісім чи десять, перетинаючи місцевість, дуже схожу на плато Гінчагара. Після п’ятого чи шостого дня навколишній краєвид трохи змінився. То там, то там з’явилися дерева, хоча гірські схили були здебільшого голі. Зусібіч височіли столові гори, розпечені гранітні стрімчаки, зведені самою природою вежі та замки; вони стояли на землі незрушно, вони мовби вчепилися в неї і не хотіли відлетіти разом із хмарами, які, здавалося, прагнули всмоктати їх у себе. Чи то мені в моїй зажурі усе ввижалося догори дригом? Наш похід через труднопрохідну місцевість анітрохи не виснажив Ромілаю — він у цих умовах почував себе не гірше, ніж моряк в океані, якого не турбує ні корабельний вантаж, ні записи в судновому журналі, ні порт призначення. Ромілаю просто топтав землю своїми сухорлявими ногами, і в цьому русі було для нього все пояснення. Він як ніхто вмів знаходити воду, він знав, де треба встромити в пісок соломинку, щоб добути ковток живлющої вологи, він зривав дикі гарбузи та інші овочі, яких я навіть не помітив би, і ми жували їх, тамуючи спрагу й голод. Уночі ми іноді розмовляли. Ромілаю був тієї думки, що тепер арнюї, коли їхній ставочок спорожнів, мабуть, здійснять далекий перехід у пошуках води. Сидячи біля багаття й сердито дивлячись на жарини, я згадував про жаб та про всяку всячину, думав про свою ганьбу й прикру невдачу; але поки людина живе на світі, їй доводиться терпіти і радість, і горе. Це триватиме вічно, про це знають усі, кому пощастило уникнути смерті. І коли ви не померли внаслідок невдач і прикрощів, ви якось пристосовуєте їх до свого життя — я хочу сказати, використовуєте їх у своїх інтересах.

Ми бачили велетенських павуків — їхні гнізда в заростях кактусів скидалися на радарні станції. Траплялися нам і мурахи, схожі на рогатих чортів, — їхні мурашники бовваніли на тлі краєвиду величними сірими пірамідами. А от чого я геть не розумів, то це як можуть страуси так швидко бігати в ту страшну спекоту. Я підійшов до одного настільки близько, що роздивився, які в нього круглі очі, а тоді він ударив ногами в землю й помчав геть, знявши своїм пір’ям гарячий вітер і тягнучи за собою шлейф іржаво-білої куряви.

Вечорами, коли Ромілаю проказував молитву і вкладався на ніч, я іноді довго не давав йому заснути, розповідаючи про своє життя; я плекав слабку надію, що те дивовижне тло — пустеля, страуси, мурахи, нічні птахи, а зрідка й левині рики — знімуть з мене бодай частку прокляття, та після кожної такої розмови я видавався сам собі ще екзотичнішим і химернішим суб’єктом, ніж будь-які мурахи, страуси чи гори.

— А що сказали б варірі, — якось промовив я, — коли б довідались, хто до них добирається?

— Хтозна, пане. Їхня не такі добрі люди, як арнюї.

— Не такі добрі? Але ж ти нічого не скажеш їм про жаб та про ставочок? Чи, може, скажеш, га, Ромілаю?

— Ні, пане, моя не скажу.

— Дякую тобі, друже. Хвалити мене, звісно, немає за що, але повір, я мав тільки добрі наміри. Я ладен руки на себе накласти, коли подумаю про те, як там страждає тепер без води худоба. Я щиру правду кажу. Та уяви собі, що я здійснив би своє найзаповітніше бажання і став би лікарем, як, скажімо, Гренфелл чи Швейцер, або хірургом. Хіба знайдеться хірург, у якого час від часу не помирав би після операції хворий? Таких хірургів на світі немає. За декотрими з них тягнеться цілий караван людських душ.

Ромілаю лежав на землі, підклавши під щоку долоню. Його рівний абіссінський ніс виражав терплячість і розуміння.

— Цар варірі Дафу був однокашником Ітело. Але ти кажеш, вони не дуже добрі люди, варірі? Чому ж вони такі?

— Їхня — діти темряви.

— Ну, Ромілаю, ти справді добрий християнин, — сказав я. — Ти маєш на увазі, що вони — жертви темних забобонів, чи не так? Але якщо ми зійдемося докупи, ті люди і я, то кому, на твою думку, загрожуватиме більша небезпека?

Не змінюючи пози, Ромілаю відповів — і в його великих лагідних очах зблиснула іскра похмурого гумору:

— Моя думай, їхній загрожувати більша небезпека, пане.

Мабуть, ви зрозуміли, що я вже відмовився від думки проминути варірі, не заходячи до їхнього села. Адже Ромілаю змалював їх як брутальних, затятих дикунів, тому я вирішив, що навряд чи заподію таким людям велику шкоду.

Отже, ми йшли днів дев’ять або й десять, і наприкінці нашої подорожі гірський краєвид істотно змінився. З’явилися білі скелі, схожі на церковні бані; то там, то там вони утворювали справжні архітектурні громаддя, і посеред отих білих кам’яних цирків десь, я думаю, на десятий день ми нарешті зустріли людину. Це сталося вже надвечір, коли під уже почервонілим сонцем ми дерлися крутосхилом угору. Позад нас височіли розкришені гірські вершини та доісторичні хребти, з яких ми щойно вийшли. Попереду, між кам’яними банями, білими, немов китайська порцеляна, зазеленіли чагарники. Ось тут і зринув на нашому шляху пастух варірі — у шкіряному фартусі, з кривою ґирлиґою в руці, — і хоч ознак ворожості він не виявив, вигляд у нього був погрозливий. Щось у його постаті видалося мені біблійним, а передусім спав на думку чоловік, якого зустрів Йосиф, коли йшов шукати братів, і який послав його до Дотаїна. Я переконаний, що той біблійний перехожий насправді був ангел і напевне знав, що брати збираються кинути Йосифа в яму. А проте він показав мандрівцеві шлях. Чорний пастух не тільки мав на собі шкіряний фартух, а й сам, здавалося, був обтягнутий вичиненою шкірою, і якби він мав крила, то й вони, безперечно, були б шкіряні. Його очі були глибоко вдавлені в обличчя, маленьке, потайне і чорне, як смола, хоча сонячне проміння падало просто на нього. Ми з ним поговорили. Я сказав: «Привіт, привіт!» — дуже гучним голосом, наче розважив, що його барабанні перетинки так само глибоко вдавлені, як і очі. Ромілаю спитав у незнайомця дорогу, і той показав нам ґирлиґою, куди йти. Так, либонь, показували шлях мандрівникам і в доісторичні часи. Я помахав йому рукою, але він, здавалося, не звернув на це ніякої уваги, і його вичинене обличчя нічого не відповіло. Отже, ми побралися крутосхилом у тому напрямку, який він показав.

— Ще далеко? — запитав я в Ромілаю.

— Ні, пане. Його казав, що недалеко.

Я подумав, що сьогодні ми, можливо, заночуємо уже в селі, і почав мріяти про постіль, про гарячу страву, про метушливий людський натовп і навіть про стріху над головою — після десятиденних важких мандрів усе це здавалося особливо привабливим.

Чим далі ми йшли, тим більше каміння валялося навкруги, і це видалося мені підозрілим. Якби ми справді наближалися до села, то вже мали б вийти на стежку. Натомість зусібіч лише громадилися білі камені, які мали такий вигляд, ніби чиясь необачна рука вичесала їх зі стихій, що шаленіли тут усупереч будь-яким розумним законам природи. На небесах теж мають бути забуті Богом місця, і ці каменюки попадали на землю саме звідти. Я не геолог, але якщо давати їм якесь означення, то тут найбільше пасує слово «вапнисті». Камені мали колір крейди, і я здогадався, що утворилися вони під водою. Тепер вони були сухі, аж пересушені, наповнені дрібненькими порожнинами, з яких віяло прохолоднішим повітрям, — в палючу полуденну спеку годі було знайти краще місце для пообіднього відпочинку, ніж у затінку такого каменя, якщо, звісно, під ним не причаїлися змії. Але сонце вже звернуло на західний пруг і швидко скочувалося за обрій. Усюди був шорсткий, гулястий, подзьобаний вітрами, сонцем і водою білий камінь, і тільки де-не-де зяяли чорні отвори печер.

Ми щойно завернули за ріг великого валуна, коли Ромілаю повівся вкрай несподівано. Піднявши ногу, щоб ступити широкий крок, він, на мій превеликий подив, раптом опустився на руки і, замість іти далі, ліг ницьма на кам’яний схил. Я вкрай здивувався, побачивши його в такій позі.

— Якого біса ти ліг долічерева? — запитав я. — В чому річ? Відпочити захотілося? Але тут не дуже зручне місце для відпочинку. Підводься й ходімо далі.

Але його розпростерте тіло немовби прикипіло до схилу, а кучерява чуприна зачаїлася поміж камінням і не ворушилась. Ромілаю нічого мені не відповів, і відповідь тепер уже була й не потрібна, бо коли я подивився вгору, то просто перед собою, ярдів на двадцять вище, побачив військовий загін. Троє тубільців припали на коліно, націливши в нас рушниці, а позад них стояло ще восьмеро чи десятеро — ті звели цівки рушниць майже докупи і одним залпом могли б змести нас із схилу. Коли на тебе дивиться понад десяток рушниць, це справа кепська, і тому я впустив свою тристасімдесятип’ятку на землю і підняв руки. Та з огляду на свій бойовий темперамент я був навіть задоволений. Отже, той шкіряний чоловічок послав нас просто на засідку, і ця елементарна хитрість чомусь теж потішила мене. Є речі, які людська душа сприймає по-своєму, і ніхто не може переконати її в протилежному. Ха-ха! Отож я відчував майже радість, коли наслідував приклад Ромілаю. Лігши в пилюку, я притиснувся обличчям до голяків і чекав, посміхаючись сам до себе. Ромілаю лежав, наче мертвий, як того вимагає африканський звичай. Нарешті один із тубільців, прикритий рушницями товаришів, спустився вниз і без жодного слова, з притаманною воїнам незворушністю підібрав мою тристасімдесятип’ятку, патрони, ножі та іншу зброю й наказав нам підвестися. Коли ми зіп’ялися на ноги, він обшукав нас удруге, і після цього загін, що стояв над нами, опустив рушниці, які були дуже старі — чи то берберського типу, з довгими цівками та інкрустованими прикладами, чи то давні європейські, свого часу конфісковані в генерала Гордона^[9] в Хартумі й розподілені по всій Африці. Авжеж, подумав я, в того самого Гордона, що воював у Китаї і так любив читати Біблію. Але зі смертю йому пощастило — ліпше загинути так, як він, аніж сконати у паскудній старій Англії. Я почуваю мало приязні до залізної технологічної ери. Мені подобаються такі люди, як Гордон, бо він був хоробрий і непутящий.

Коли ми потрапили в засідку й нас за кілька хвилин обеззброїли, це спочатку видалося мені жартом, та коли нам звеліли підібрати свої манатки і йти попереду, я став міняти думку. Ці чоловіки були дрібніші, темніші й нижчі на зріст, ніж арнюї, але дуже витривалі. На стегнах у них теліпалися барвисті пов’язки. Простували вони дуже швидко, і після того, як ми пройшли близько години, моя радість стала розвіюватись. Я почав злитися на цих хлопців, і мені вистачило б найменшого приводу, щоб згребти їх жужмом, усіх десятьох чи дванадцятьох, і пожбурити вниз зі скелі. Щоб опанувати себе, довелося згадати про історію з жабами. Я погамував свій безрозсудний порив і вдався до політики очікування й терплячості. Ромілаю був страшенно пригнічений, і я обняв його рукою за плечі. В рясні зморшки на його обличчі, коли він притискався ним до землі, понабивалася пилюка, його чуб, кучерявий, як шерсть у пуделя, теж був пересипаний сірим порохом, і навіть покалічене вухо притрушене білою курявою, мов пиріжок цукровою пудрою.

Я заговорив до нього, але він був такий стривожений, що навряд чи й почув мене. Я сказав:

— Чоловіче, ну чого ти так тремтиш? Чого боїшся? Сам подумай, ну що вони можуть з нами зробити? Посадити нас до в’язниці? Вирядити геть? Затримати заради викупу? Розіп’яти на хресті?

Але моя впевненість мало його заспокоїла. Тоді я сказав:

— А чого ти не запитаєш у них, чи поведуть вони нас до царя? Він друг Ітело. Я певен, він знає англійську мову.

Боязким голосом Ромілаю спробував звернутися до одного з воїнів, але той у відповідь лише гарикнув: «Гар-р-рф!» І м’язи на його щоці напружились, як вони часто напружуються в тих, хто несе військову службу. Я відразу впізнав цю гримасу.

До селища ми підійшли, подолавши дві чи три милі досить швидким маршем угору по крутосхилу, де нам доводилось і видряпуватися на скелі, і повзти на череві, і бігти підтюпцем. На відміну від селища арнюїв будинки тут були більші, серед них траплялися й споруджені з дерева. Селище варірі розкинулося значно ширше, оповите червонястим світлом надвечір’я, тієї пори дня, коли сонце вже зайшло, а темрява ще не насунула. На сході ніч уже огортала небо, і там мерехтливо сяяла вечірня зірка. Білі камені, яких у цій місцевості було дуже багато і які скочувалися зі схожих на церковні бані гір, здебільшого мали форму круглої чаші, і ці чаші тубільці використовували з декоративною метою. Перед царським палацом, найбільшою серед червоних будівель, у таких чашах росли квіти. Палац був оточений кількома огорожами з колючого чагарника, і на їхньому тлі яскраво вирізнялися круглі камені, схожі на тихоокеанських молюсків, які поїдають людей, а з їхніх роззявлених пащ виглядали дикі квіти яскраво-червоного кольору. Коли ми підійшли ближче, два вартові заступили нам дорогу, але ми й не збиралися завертати у ворота. На мій подив, ми проминули палац, пройшли через центр селища і попростували кудись на околицю. Люди кидали вечеряти, щоб підійти й подивитись на нас, вони сміялися й щось вигукували гортанними голосами. Хижі тут, як і скрізь у Африці, були збудовані у формі вулика й покриті пальмовим листям. То там, то там я бачив корів, а біля хат невиразно проступали у вечірніх сутінках сади, і я подумав, що варірі, певне, забезпечені водою краще, ніж арнюї, і принаймні щодо цього можуть не боятися моєї допомоги. Я не сердився, що вони сміялися з мене, а вирішив поставитися до цього з гумором і махав їм рукою й поплескував себе по шолому. Правду кажучи, мені було байдужісінько до того, як вони мене зустрічають. Я тільки дратувався в душі, чому мене відразу не відрекомендували цареві Дафу.

Вони привели нас на якесь подвір’я і звеліли сісти на землю під хатою, трохи більшою, ніж решта. Над дверима була намальована біла смуга, яка свідчила про те, що тут міститься громадська установа. Загін, який узяв нас у полон, пішов геть, охороняти нас залишився тільки один тубілець. Я міг схопити його рушницю, одним рухом зігнути її й перетворити наметалевий брухт. Але яка була б з того користь? Тому я, чекаючи дальших подій, дозволив йому стояти в себе за спиною. П’ятеро чи шестеро курей паслися на подвір’ї, хоч їм уже пора було дрімати на сідалі, а кілька голих дітлахів гуляли в гру, що нагадувала скакалку, і співали гортанними голосами. На відміну від дітей арнюїв ці до нас не підходили. Небо скидалося на обпалену глину, що пахла невідомим мені запахом, а потім на землю опустилася непроглядна ніч. Кури й діти позникали, і ми залишилися самі біля ніг озброєного вартового.

Ми чекали, а для людини з шаленою вдачею чекання — це справжня мука. Я був певен, що тип, який примушував нас чекати — тутешній чорношкірий мировий суддя або слідчий, — вирішив просто познущатися з нас. Можливо, він навіть виглядав крізь плетені очеретяні двері, поки ще не смеркло й можна було роздивитися вираз мого обличчя. Цей вираз міг здивувати його, і тепер він, либонь, обмірковував лінію своєї поведінки в розмові зі мною. А може, просто принишк там, усередині, як мурах, сподіваючись рано чи пізно виснажити моє терпіння.

І на мене це справді вплинуло; невдовзі я вже нетямився з люті й роздратування. Мабуть, важко знайти у світі людину, яка ненавиділа б чекання більше, ніж я. Не знаю, в чому тут річ, але я просто нездатний чекати, це дуже погано впливає на мою душу. Отож я сидів там, під хатою, стомлений і стурбований, і невиразний страх поймав усі мої думки. А тим часом нас усе щільніше огортала прегарна ніч, насичена темрявою й теплом; спочатку в небі засяяла найяскравіша зірка, а потім виплив і місяць, надщерблений і плямистий. Невідомий чорношкірий урядовець сидів у хаті і, мабуть, тріумфував, утішаючись приниженням здоровенного білого мандрівника, в якого забрали зброю і який мусив сидіти голодний, чекаючи невідомо чого.

Отоді й сталася одна з подій, від яких життя ніколи не хотіло мене вберегти. Сидячи й марно чекаючи в темряві тієї екзотичної ночі, я вирішив підвечеряти твердою галетою і, надкушуючи її, зламав свій зубний міст. Я давно остерігався такої халепи — що я робитиму в глибині африканських пустель, якщо пошкоджу свої зубні протези? Страх перед цим не раз утримував мене від участі в бійках, а коли я боровся з Ітело і після його кидка вдарився обличчям об долівку, я насамперед подумав про свої зуби. Навіть удома, бездумно надкушуючи карамельку в кіно або обгризаючи курячу кісточку в ресторані, я не раз мав таке відчуття, ніби в роті щось хруснуло або щось мене шпигнуло в ясна, і в таких випадках серце моє завмирало, і я швидко проводив язиком по зубах. І ось те, чого я найдужче боявся, сталося — разом з галетою я жував тепер зламані зуби. Обмацавши нерівні краї зламаного мосту, я нетямився від люті, роздратування й страху. О прокляття! Я був у розпачі, на очах у мене заблищали сльози.

— Що то, пане? — запитав Ромілаю.

Я дістав запальничку, засвітив вогника й показав йому уламки зуба в своїй руці, а тоді задер губу й підніс вогника, щоб Ромілаю міг заглянути мені в рот.

— Я зламав кілька зубів, — пояснив я.

— Ой, погано! У твоя багато боліти?

— Ні, ні, зуби в мене не болять. А ось душа болить, — сказав я. — І це в такий недоречний час, що просто жах!

Потім я збагнув, що він тремтить від страху, побачивши на моїй долоні кілька кутніх зубів, і погасив світло.

Після такої халепи я мусив з усіма подробицями пригадати, як мені вставляли зуби.

Головну роботу виконала в Парижі відразу по війні мадемуазель Монтекукколі. Саме вона поставила мені перший міст. А рекомендувала її нам одна дівчина на ім’я Берта, яку ми найняли доглядати за нашими двома доньками. Генерал Монтекукколі^[10] був останнім супротивником знаменитого маршала Тюренна^[11]. За тих давніх часів вороги на полі бою мали звичай проводжати один одного в останню путь, тож і Монтекукколі з’явився на похорон Тюренна й бив себе там у груди і гірко плакав. Я належно оцінив славне прізвище моєї лікарки. Та не все в ній мені подобалося. Мадемуазель Монтекукколі мала величезний бюст, і коли вона забувалася в роботі, то притискалася ним до мого обличчя й мало не розчавлювала мене, а в моєму роті було стільки дренажних трубок, і вати, і дерев’яних брусочків, що я не міг навіть закричати. А тим часом мадемуазель Монтекукколі, страхітливо закотивши чорні очі, оглядала поле своєї діяльності. Її кабінет був на вулиці Колізе. На вимощеному плитами дворі, де панували жовті й сірі барви, стояли погнуті poubelles^[12] із покидьками, в яких нишпорили голодні коти, мітлами й відрами; була там і вбиральня з прорізами для черевиків. Ліфт скидався на портшез і підіймався так повільно, аж поривало спитати, котра година, в людей, які проминали тебе, ідучи вгору сходами. На мені був твідовий костюм і черевики зі свинячої шкіри. Все це пригадалося мені, коли я разом з Ромілаю сидів під хатою із білою смугою над дверима, а поруч стовбичив вартовий, що стеріг нас обох… Я підіймаюся в ліфті. Моє серце калатає часто-часто. Аж ось і мадемуазель Монтекукколі, чиє п’ятдесятирічне обличчя має форму серця, на якому грає тонка довга усмішка, позначена французьким, італійським і циганським (від матері) пафосом. Завмираючи від страху, я сідаю в крісло, і вона навалюється на мене своїм величезним бюстом, і я мало не пускаюся духу, поки вона витягує зубний нерв перед тим, як закріпити міст. А приміряючи його, вона вставляє мені в рота дерев’яний брусочок і каже: «Grincez! Grincez les dents! Fachez-vous!»^[13]. І я скрегочу зубами й лютую як тільки можу, і гризу дерево. Вона теж скрегоче зубами, щоб показати мені, як це робиться.

Мадемуазель вважала, що з естетичного погляду робота американських дантистів заслуговує найкатегоричнішого осуду, і хотіла прикрасити мої передні зуби новими коронками, схожими на ті, яких наставила Берті, гувернантці наших дітей. Коли Берті видалили апендикс, не знайшлося нікого, крім мене, хто навідав би її в лікарні. Моя дружина була надто заклопотана дискусіями у Французькому колежі. Отже, я пішов до лікарні, надівши на голову котелок і надягши рукавички. Берта прикинулася, ніби була в маренні, і стала качатися в ліжку, потім схопила мою руку і вкусила її. Ось так я довідався, що зуби, які поставила їй мадемуазель Монтекукколі, були добрі й міцні. Берта мала широкі, витонченої форми ніздрі й гарні ноги, що чудово вміли брикатися. Кілька тижнів я був сам не свій через ту Берту.

Повертаючись до тями, скажу, що міст, який поставила мені мадемуазель Монтекукколі, був жахливий. Він стримів у мене в роті, наче водогінний кран, відіпхнувши вбік язика. В мене навіть горло боліло від цього мосту, і я стогнав, сідаючи в маленький ліфт. Атож, погодилася мадемуазель Монтекукколі, міст трохи завеликий, але незабаром я, мовляв, до нього звикну. І вона закликала мене виявити солдатське терпіння. Що я й зробив. Та коли я повернувся до Нью-Йорка, мій терпець луснув, а міст вивалився в мене з рота.

Всі ці події залишили глибокий слід у моїй пам’яті. Другий міст, якого я щойно зламав на галеті, поставив мені в Нью-Йорку такий собі доктор Спор — він доводився двоюрідним братом Клаусові Спору, художникові, який малював з Лілі портрет. Поки я сидів у дантистовому кріслі, Лілі позувала живописцеві — далеко від Нью-Йорка, в сільській місцевості. Лікування в дантиста та уроки гри на скрипці змушували мене навідуватися до міста по двічі на тиждень, і я, бувало, з’являвся в кабінеті доктора Спора, важко відсапуючись, зі скрипкою в футлярі, після пересадки в метро та кількох зупинок у пивничках, які траплялися на моєму шляху, з бурею в душі і тими самими словами, що їх постійно промовляло моє серце. Звертаючи у вулицю, я іноді шкодував, що не можу схопити всю будівлю зубами й перекусити її навпіл, як Мобі Дік перекушував човни. Спотикаючись, я спускався до підвалу клініки, де був кабінет Спора і де технік-пуерторіканець виготовляв гіпсові зліпки та шліфував на маленькому точилі вставні щелепи.

Дотягшись до вимикача, схованого за кількома халатами, я вмикав світло в туалеті, заходив туди і, спустивши воду, робив гримаси перед дзеркалом, дивився собі в очі й казав: «Ну як? І коли ж ти став таким? Und wo bist du, Soldat!^[14] Беззубий! Mon capitaine^[15]. Твоя власна душа вбиває тебе». І ще: «Ти носиш у собі світ, хай там який він є. Реальність — це ти».

Чергова у приймальні щоразу запитувала:

— Ви були на уроці музики, пане Гендерсон?

— Еге ж.

Чекаючи дантиста — як оце й тепер я сидів і чекав з уламками його мосту в руці, — я думав про дітей, про своє минуле, про Лілі та перспективи життя з нею. Я знав, що в цю саму мить вона, сяючи радістю, майже нездатна не ворушити підборіддям від напливу почуттів, сиділа в Споровій студії. Її портрет призвів до непорозуміння між мною та моїм старшим сином Едвардом. Тим, що їздить у червоному автомобілі. Як і його мати, він вважає себе кращим за мене. Але він помиляється. Ми, американці, здатні на великі діла, але самого бажання для цього замало. Великі діла роблять такі люди, як отой Слокем, що будує греблі. Вдень і вночі там кипить робота, безліч машин перевозять тисячі тонн бетону, перекидають землю, зрізають гори і заливають Пенджабську долину цементним розчином. Оце тип людини, яка робить діло. З цього погляду мій клас, клас Едварда, той самий клас, куди Лілі так прагнула проникнути завдяки одруженню, дорівнює нулю. Едвард завжди йшов за юрбою. Свою самостійність він виявив лише в тому, що видресирував шимпанзе, якого вдягав у ковбойський костюм і возив вулицями Нью-Йорка в своєму відкритому автомобілі. Після того, як мавпа застудилася й померла, він почав грати на кларнеті в джаз-оркестрі, оселившись на Блікер-стріт, поруч із нічліжним домом «Мілз-готел», де пияків складають стосами. Заробляв він десь до двадцяти тисяч доларів на рік.

Але батько є батько, і якось я поїхав аж у Каліфорнію, щоб спробувати поговорити з Едвардом. Я знайшов його на тихоокеанському узбережжі в Малібу, в купальній кабіні — він там і жив. Там-таки, на морському піску, ми й почали розмову. Вода була неозора, примарна, лінива, повільна, вона мерехтіла похмурим і тьмяним блиском. Крізь мідяні барви пробивалося біле світіння. Бліді відтінки; дим; порожнеча; неяскраве золото; широчінь; туманне марево; сліпуче сяйво; ледь видимі спалахи.

— Едварде, де ми? — запитав я. — На краю світу, так? Як ми тут опинилися?

Потім я сказав йому:

— Це бісове місце аж ніяк не підходить для ділової зустрічі. Таке враження, ніби під нами не тверда земля, а дим. А я мушу поговорити з тобою про дуже серйозні речі. Це правда, що я чоловік брутальний. Можливо, правда й те, що я йолоп, але для всього цього існують поважні підстави. «Ми добрі там, де нас немає».

— Я не вловив суті, тату.

— Ти повинен стати лікарем. Чому б тобі не вступити на медичний факультет? Прошу тебе, вивчися на лікаря, Едварде.

— Навіщо воно мені?

— На це є багато причин. Я випадково довідався, що тебе турбує власне здоров’я. Ти приймаєш таблетки. Я також знаю…

— Ти приїхав у таку далеч, щоб поговорити зі мною про дуже важливі речі. Оце і є твої важливі речі?

— Ти можеш думати, що твій батько, на відміну від твоєї матері, ніколи ні про що серйозне не замислюється. Але облиш себе дурити, я вивчав життя і зробив кілька очевидних спостережень. По-перше, не багато людей зберігають здоровий глузд. Це може здивувати тебе, Едварде, але це так. По-друге, рабство насправді ніколи не було скасоване. Ти не зустрінеш людини, яка не була б рабом якогось забобону. Та, мабуть, марно давати тобі висновки з моїх роздумів. Це правда, що я часто міркую і говорю плутано, але я безперервно воюю. О, я справді воюю і воюю відчайдушно.

— За що ж ти воюєш, тату? — запитав Едвард.

— За що я, кажеш, воюю? Як то за що, чорт тебе забери! Звісно, за правду. Авжеж, за правду. Проти брехні. Хоча здебільшого доводиться воювати проти самого себе.

Я добре розумію, що Едвард хотів пояснити мені, заради чого він живе, але я знав наперед, що живе він неправильно. Я знав це і страждав. Бо кожен син сподівається, що батько навчить його керуватися в житті очевидними принципами. І кожен батько прагне захистити своїх дітей, якщо має змогу, від життєвих розчарувань.

Маленьке тюленя плакало на піску, і я дуже перейнявся цією ситуацією, подумавши, що стадо його покинуло, і послав Едварда до крамниці купити бляшанку тунця, поки я охоронятиму тварину від приблудних собак. Але підмітальник на пляжі сказав мені, що це тюленя жебрає і якщо я дам йому їсти, то тільки підохочу його жити паразитом. Потім він ляснув тюленя по заду, і воно, анітрохи не образившись, слухняно пошкутильгало на своїх ластах до води, над якою повільно літали пелікани-розвідники, й шубовснуло у біле шумовиння.

— А тобі не холодно вночі на пляжі, Едді? — запитав я.

— Я на це не зважаю.

Я відчував, що люблю сина, і мені було тяжко бачити його таким.

— Вивчись на лікаря, Едді, — сказав я. — Якщо не любиш крові, можеш стати терапевтом, а якщо тобі не до вподоби дорослі, будеш педіатром. Ну, а якщо не любиш дітей, то спеціалізуватимешся на жіночих хворобах. Ти мав би прочитати книжки доктора Гренфелла, які я не раз дарував тобі на Різдво. А я знаю з біса добре, що ти їх навіть не розпаковував. Христос заповідав людям, щоб допомагали одне одному.

Я повернувся до Коннектикуту сам, а незабаром з’явився й Едвард. З ним була дівчина родом звідкись із Центральної Америки, індіанка з темною кров’ю, вузьким обличчям і близько посадженими очима. Едвард сказав, що хоче одружитися з нею.

— Тату, я закохався, — заявив він мені.

— В чому справа? Вона вагітна?

— Ні. Я ж тобі сказав, що кохаю її.

— Едварде, не мороч мені голову. Я не можу в це повірити.

— Якщо тебе турбує її походження, тоді як же бути з Лілі? — каже він.

— Я не хочу чути від тебе жодного слова проти твоєї мачухи. Лілі — чудова жінка. А хто ця індіанка? Я повинен навести про неї довідки, — кажу я.

— В такому разі я не розумію, — заявляє він, — чому ти не дозволяєш, щоб Лілі повісила свій портрет поруч з іншими твоїми родичами. А щодо Марії Фелукки (так звали ту дівчину), то дай їй спокій. Я кохаю її, — повторив він, і на обличчі в нього спалахнув густий рум’янець.

Я дивився на цього свого сина Едварда, котрий уявляв себе хтозна-якою персоною, з його стрижкою йоржиком, тонкозадим тулубом, застебнутим на ґудзик коміром і прінстонською краваткою, на ногах білі черевики, вираз обличчя, по суті, безвиразний… «О Господи! — думав я. — Невже цей хлопець — плоть від моєї плоті? І що воно в біса діється в нашому світі? Якщо я дозволю йому жити з цією дівчиною, то вона з’їсть його й не подавиться».

Дивно, але й у ті хвилини я відчував, як шпигала мені в серце любов до цього хлопця. Мій син! То неспокій зробив мене отаким, горе зробило мене отаким. Отже, хай буде що буде. Sauve qui peut!^[16] Женися хоч на десятку Марій Фелукк, і якщо з цього вийде щось путнє, дозволь їй замовити свій портрет.

Едвард знову оселився в Нью-Йорку разом зі своєї Марією Фелуккою, уродженкою Гондурасу.

Колись і я замовив свій портрет у формі національного гвардійця. Та ні Лілі, ні я не висітимемо в головній залі.

І не тільки це мені пригадалося, коли ми з Ромілаю сиділи й хтозна-чого ждали в селищі варірі. Річ у тім, що я не раз казав Лілі: «Щоранку ти їдеш позувати для портрета, а ти ж така сама брудна, якою була завжди. Я знаходжу дитячі пелюшки і під ліжком, і в сигарному ящику. У зливальниці повно покидьків та жиру, і дім має такий вигляд, ніби в ньому оселився нечистий дух. Ти умисне втікаєш від мене. Я знаю з біса добре, що ти женеш «б’юїка» зі швидкістю сімдесят миль на годину, а на задньому сидінні в тебе діти. Не криви знуджено обличчя, коли я говорю про це. Ти, звичайно, вважаєш, що такі проблеми належать до нижчого світу, але мені в цьому світі доводиться перебувати чимало часу».

В таких випадках вона ставала біла мов крейда і відвертала від мене обличчя, всім своїм виглядом показуючи, що я нездатний зрозуміти, яке добро вона мені зробила, замовивши свій портрет.

— Я знаю твої проблеми, — казав я. — Сусідки смертельно тебе скривдили під час кампанії заснування Молочного фонду. Вони не обрали тебе до комітету. Я все знаю.

Але найбільше мені згадувалося того вечора, коли я сидів з поламаними зубами в руці в тубільному селищі, загубленому в африканських горах, як я зганьбив себе з місіс Кларою Спор, дружиною художника, що доводився дантистові кузеном. До першої світової війни Клару (нині їй за шістдесят) вважали знаменитою красунею, і вона так і не отямилася після тієї слави, бо й досі вдягається, як молода дівчина, — носить сукні з оборками, прикрашає себе квітами. Схоже на те, що колись Клара й справді була добра штучка — принаймні так вона сама запевняє, — хоча великим красуням це не властиво. Але час і природа полишили на ній свою печать, і Клара дуже подалася. Проте сексуальна знада ще ховалася в її очах, як ото сіцілійський бандит, такий собі Джуліано, ховається в горах. Волосся в неї руде, як тертий червоний перець, а частина цієї рудої барви розбризкалася по обличчю у вигляді ластовиння.

Одного зимового полудня ми з Кларою випадково зустрілися на Центральному вокзалі. Я щойно побував на прийомі в Спора-дантиста й на уроці в Гапоні, вчителя гри на скрипці, і в ті хвилини був страшенно роздратований. Я поспішав так, що штани й черевики ледве встигали за мною, — я біг темним переходом із низьконавислою стелею, де тьмяно блимали лампочки, а підлога була вичовгана мільярдами підошов і всіяна розчавленими жувальними гумками, схожими на амеб. Ось тоді й побачив я Клару Спор — вона виходила з Устричного бару. Здавалося, її просто змило в це море, і вона борсалася в ньому без стерна, без вітрил, її краса зазнала корабельної аварії, і Клара, прагнучи втриматися на поверхні, чіплялася за свою душу. Але марно — я бачив, що вона йде на дно. Коли я проходив повз неї, вона гукнула мене й узяла під руку — під ту, в якій не було скрипки; ми увійшли до вагона-ресторану й почали чи то продовжили пити. О цій самій годині того зимового дня Лілі позувала для портрета, який збиралася подарувати коханому чоловікові, отож Клара сказала мені:

— Чому б вам не вийти разом зі мною? А потім ви й Лілі поїдете додому.

Насправді вона хотіла сказати мені трохи інше: «Хлопче, ну чого тобі пхатися в Коннектікут? Давай-но зійдемо з поїзда і влаштуємо скандал».

Поїзд рушив, і незабаром ми вже їхали берегом протоки, що огинає Лонг— Айленд, дивлячись на сніг, на призахідне сонце, яке крізь грубий шар атмосфери здавалося величезним, а чорні пароплави кричали: «Ту-ту-у!» — і чорний дим валував з їхніх труб і стелився над хвилями. А Клара вся палахкотіла і говорила, і говорила, і стріляла в мене очима, і зваблювала мене своїм кирпатим носиком. Я мав нагоду спостерігати, як оживають давно захололі чари, як розгоряється жага до життя, яка ніколи не вмирає. Клара стала розповідати мені, як була замолоду на Самоа й Тонга і кохалася з чоловіками на березі океану, на плотах у квітах. Мені здалося, я вдруге чую знаменитий виступ Черчілля, коли він заприсягся, що ми стоятимемо на смерть на берегах океану і заради перемоги не пошкодуємо ні крові, ні поту, ні сліз. Я не міг не поспівчувати їй, бодай почасти. Я вважаю, що коли людина хоче розкритися перед тобою, ти не повинен їй перешкоджати. Ти повинен терпляче ждати, поки вона висипле тобі під ноги весь свій мотлох. Коли ми виходили на її станції, ця стара пройда вже плакала, і я почував себе препогано. Я вже вам розповідав, як гнітюче впливають на мене жіночі сльози. Я теж розхвилювався страшенно. Коли ми зійшли з поїзда, падав сніг. Я взяв Клару під руку й підкликав таксі.

Вже в неї вдома я хотів допомогти їй скинути пальто, але вона підвела моє обличчя і з плачем стала цілувати мене. Я ж повівся як несосвітенний йолоп і, замість відштовхнути Клару, почав відповідати на її поцілунки. Забувши про те, що за кілька годин до того мені поставили новісінький зубний міст. То справді була дуже дивна сцена. Вона скинула калоші, а потім і черевики. Ми стояли, обнявшись, у жарко натопленому, яскраво освітленому передпокої, в якому було повно сувенірів із Самоа та південних морів, і цілувалися з таким самозабуттям, ніби за мить нас мала розлучити кощава лапа смерті. Я ніколи не міг зрозуміти, чому в ті хвилини повівся так по-дурному, і собі виявивши активність. Хочете вірте, хочете — ні, а я справді відповідав на її поцілунки.

Ох-ох-ох! Що з тобою сталося тоді, Гендерсоне? Чи здолав тебе смуток? Чи хіть? Чи потягло до зів’ялої краси? Чи заморочив тобі голову п’яний чад? Чи вплинули на тебе жіночі сльози? Чи ти просто очманів, як гедзь, що б’ється у віконну шибку?

Більше того, Лілі та Клаус Спор усе це бачили. Двері до студії були розчинені. В каміні палахкотів вогонь.

— Чого це ви з таким запалом лижетесь? — спитала Лілі.

Клаус Спор не промовив ні слова. Він схвалював усе, що визнавала за потрібне робити Клара.

11

От я й розповів вам історію цих зубів, які були виготовлені з дуже міцного матеріалу, так званого «акрилу». Вважалося, що він ніколи не ламається — fort comme la mort^[17]. Але від моїх зусиль і ці зуби кінець кінцем зносилися. Мені казали (Лілі, Френсіс чи Берта? Не пам’ятаю вже, котра з них), що вві сні я скрегочу зубами, й немає сумніву, що саме ця моя звичка і призвела до лихого наслідку. А може, я надто жадібно вгризався в життя і розхитав щелепи. Хай там як, а коли я виплюнув оті кутні зуби, я затремтів і подумав: «Мабуть, ти зажився на світі, Гендерсоне». І хильнув із фляги віскі, від якого защеміла подряпина на язику. Потім промив у віскі уламки зубів і поклав їх до кишені — на той малоймовірний випадок, якщо раптом зустріну десь тут людину, здатну притулити їх на місце.

— Чому вони змушують нас стільки ждати, Ромілаю? — сказав я. Потім, стишивши голос, запитав: — А може, вони довідалися про історію з жабами, як ти гадаєш?

— Ні, ні, пане, моя не думай, що довідатися.

Від палацу почувся могутній рик, і я сказав:

— Невже це лев?

Ромілаю відповів, що, мабуть, таки лев.

— І я так подумав, — промовив я. — Але ж рикнув він десь у селі. Невже вони держать лева в царському палаці?

— Мабуть, їхня держать, — невпевнено відповів Ромілаю.

Запах диких звірів був дуже чутний у селі.

Нарешті наш охоронець дістав знак, якого я в темряві не помітив; він звелів нам підвестись, і ми ввійшли до хати. Нам наказали сісти, і ми опустилися на низенькі ослінчики. Дві жінки з поголеними головами тримали над нами смолоскипи. Їхні голови, відкриті в такий спосіб, були прегарної форми, хоч і завеликі. Обидві розтулили товсті губи й усміхнулися нам, і я, побачивши ці усмішки, відчув полегкість. Жінки ледве стримувалися від сміху, аж димучі смолоскипи хитались і миготіли в їхніх руках. Коли ми сіли, звідкись із глибини хати до нас підійшов чоловік, і почуття полегкості в мене зникло. Воно розвіялось у ту ж таки мить, коли він поглянув у мій бік, а я подумав: «Безперечно, він уже чув про мене, або про тих чортових жаб, або про щось інше». Голос сумління й страху шпигонув мене в саме серце. Хоча які я мав підстави боятися?

На голові в незнайомця було щось на зразок перуки. Якийсь офіційний головний убір, схожий на мичку з конопель. Чоловік сів на своє місце на гладеньку лаву, обабіч якої стояли жінки зі смолоскипами. На колінах він тримав паличку зі слонової кістки і мав дуже діловитий вигляд; його зап’ястки були обгорнуті клаптями леопардової шкіри.

Я сказав Ромілаю:

— Мені не до вподоби, як цей тип на нас дивиться. Він примусив нас довго чекати, і мене вже бере тривога. Ти що про все це думаєш?

— Моя не зовсім знаю, — сказав Ромілаю.

Я розгорнув пакунок і дістав звідти сякі-такі дрібнички — кілька запальничок, збільшувальне скло, — що їх випадково прихопив із собою. Я поклав їх на підлогу, але ніхто на них навіть не подивився. Принесли величезну книгу — ознака того, що письменність тут була відома, — і це здивувало й стурбувало мене. Що там було — список гостей чи якісь інші відомості? Дивні здогади снувалися в моїй голові, і тепер вони цілком перейшли у сферу фантазій. Одначе, як з’ясувалося, книга була географічним атласом. Послинивши два пальці, незнайомець досить вправно перегорнув у ньому кілька сторінок і підсунув його мені.

— Їхня велить твоя показати своя дім, — переклав Ромілаю.

— Це розумна вимога, — сказав я.

Ставши навколішки й присвічуючи собі запальничкою, я почав водити над Америкою збільшувальним склом і з його допомогою знайшов Данбері в штаті Коннектікут. Потім показав свій паспорт, а тим часом жінки з чудернацькими, але дуже гарними головами сміялися з того, як незграбно я опускаюся навколішки і як незграбно підводжуся, сміялися з моєї опасистості та нервових і сердитих, але примирливих гримас, що то з’являлися, то зникали на моєму обличчі. На цьому обличчі, яке іноді видається мені не меншим, ніж тіло дитини, постійно відбуваються перетворення і роблять його неспокійним, химерним і мінливим, схожим на морське створіння, що лежить під рифом у тропічному океані то червоне, мов гвоздика, то жовте, як картоплина; зухвалий виклик, діяльна сила, пильна увага, замисленість — усі ці людські пристрасті на межі сумніву (я хочу сказати, що їхня приналежність до людських почуттів підлягає сумніву) проступають крізь розмаїття кольорів на моєму обличчі. Ця безліч виразів охоплювала зусібіч мій ніс і круто вигинала мої брови. Проте я мав більш ніж серйозні підстави стримувати спалахи свого темпераменту й поводитись обачливо — адже мій послужний список у Африці навряд чи можна було вважати блискучим.

— Де цар? — запитав я. — Адже цей добродій — не цар, воно зразу видно. Я хотів би поговорити з царем. Він знає англійську мову. Що тут, власне, діється? Скажи йому, що я сьогодні ж таки хочу стати перед очі його царської величності.

— Ні, ні, пане, — відповів Ромілаю. — Так їхній не казати. Їхня — поліцай.

— Ха-ха, ти жартуєш!

Але незнайомець і справді допитував мене, як поліційний чиновник, і якщо ви пам’ятаєте про мої сутички з лягавими (якось вони загребли мене в таверні Ковінскі поблизу Сьомої автостради, і Лілі довелося брати мене на поруки), то ви вже уявляєте собі, як я, будучи багатієм, аристократом і людиною палкої вдачі, ставлюся до допитів у поліції. А надто коли врахувати, що я громадянин Сполучених Штатів. Невже якийсь дикун має право допитувати мене? Від такого неподобства в мене волосся на шиї стає дибки. Одначе на моєму сумлінні лежав чималий тягар, і я докладав зусиль, щоб поводитися розважливо й настільки дипломатично, наскільки це могло в мене вийти. Отже, я витерпів допит, який мені влаштував цей чоловічок. Він був дуже похмурий і настроєний по-діловому. То ми прийшли з Бавентаї? А коли ми звідти вийшли? Скільки днів прожили ми в арнюїв і що там робили? Я нашорошив своє здорове вухо і пильно дослухався, чи не прозвучать слова «ставок», «вода» або «жаби», хоч уже й знав, що можу звіритися на Ромілаю і що він не викаже мене. Ось як воно буває на світі: ви вирушаєте в кіноекспедицію, цілком випадково зустрічаєтеся біля тропічного озера, населеного крокодилами, з людиною і відкриваєте в ній майже безмежну доброту. Одначе Ромілаю, мабуть, уже розповів про жорстоку посуху на берегах річки Арнюї, бо чоловік, який мене допитував, твердо заявив, що варірі збираються влаштувати незабаром відповідну церемонію і небо дасть їм стільки дощу, скільки буде треба. «Вак-та!» — сказав він і зобразив зливу, опустивши вниз пальці рук. Мої губи мало не скривилися в скептичній посмішці, але в мене вистачило самовладання приховати її. Я був у дуже невигідному становищі під час цієї розмови, бо події останнього тижня мало не доконали мене, і я почував себе геть розбитим.

— Запитай у нього, — сказав я, — чому вони забрали наші рушниці й коли їх повернуть?

У відповідь я почув, що варірі не дозволяють чужинцям носити зброю на своїй території.

— Це з біса розумне правило, — сказав я. — Я не виню цих хлопців. Вони дуже завбачливі. Зрештою, для мене було б ліпше, якби я взагалі ніколи не брав у руки вогнепальної зброї. Ти тільки попроси його, щоб вони були обережні з оптичним прицілом. Навряд чи ці йолопи коли-небудь тримали в руках таку досконалу зброю.

Допитувач розтяг свої товсті губи й оголив ряд якось по-дивному покалічених зубів. Сміявся він чи не сміявся? Потім він заговорив, а Ромілаю переклав його запитання. З якою метою я вибрався в мандри і чому подорожую пішки?

Знову це запитання! Знову! Схоже на запитання, яке поставив Теннісон, побачивши квітку в розколині муру. Дати відповідь на нього означало б переказати чи не всю історію всесвіту. Я був розгублений не менше, ніж тоді, коли про це саме запитала в мене Віллатале. Що я мав сказати цьому чудієві? Що життя стало мені гидке? Це не та відповідь, якою можна відбутися за таких обставин. Чи міг я сказати, що світ, весь світ загалом, повстав проти життя і був настроєний вороже до нього, — він убивав життя, якщо висловитися точніше, — а проте я й досі живий і, щиро признатися, вважаю за неможливе пливти за течією? Що якесь моє внутрішнє «я» моє грун-ту-молані бунтувало й не дозволяло мені приймати умови свого існування? Ні, цього сказати йому я теж не міг.

Не відповів би я йому і такими словами:

«Розумієте, пане слідчий, все прибрало таких велетенських розмірів і так переплуталося, а хто ми? Просто знаряддя цього світового процесу».

Ні такими:

«Мене давно все дратує, і я змушений перебувати в постійному русі».

Ні такими:

«Я намагаюся чого-небудь навчитись, перш ніж усе втрачу».

Як бачите, мені спадали на думку лише неможливі відповіді. Перебравши їх одну за одною, я вирішив спробувати забити йому баки і сказав, що мені траплялося чути чимало захоплених відгуків про варірі. Оскільки в ті хвилини я не зміг би дати якісь точніші відомості, то вельми зрадів, що він не попросив мене бути конкретнішим.

— Чи нам дозволять відвідати царя? Я знаю його друга, і мені страх як кортить познайомитися з ним.

На моє прохання чоловічок не звернув уваги.

— То дозвольте бодай послати йому записку. Я друг його друга Ітело.

На це прохання я теж не дістав відповіді. Жінки зі смолоскипами в руках захихотіли — чомусь ми з Ромілаю видавалися їм дуже кумедними.

Після цього нас відвели до якоїсь хижки і залишили самих. Вартового до нас не приставили, але ж і їсти не дали. В хижі не було ні м’яса, ні молока, ні фруктів, ні вогню. Це був дивний вияв гостинності. Нас затримали ще вдень, а тепер за моїми підрахунками було вже пів на одинадцяту або й одинадцята. Хоча яке відношення до годинників мала ця оксамитова ніч? Ви мене розумієте? Але мій шлунок гарчав, а озброєний хлоп’яга, привівши нас до цієї оселі, пішов собі, і ми залишилися самі. Село спало. Тільки подекуди чулися шерехи — то вовтузилися якісь нічні створіння. Над нами низько нависала стріха з прілої, смердючої, схожої на волосся соломи, а я дуже чутливий до повітря, в якому сплю, до того ж мені хотілося їсти. Мій шлунок, можливо, був не так голодний, як стривожений. Я помацав язиком рештки зламаного мосту й вирішив, що не вгризу сухих харчів. На цю думку мене аж занудило. Тому я сказав Ромілаю:

— Розпалимо невеличкий вогонь.

Ця пропозиція видалася йому недоречною. Проте навіть у темряві він побачив чи то відчув, який я розлючений, і спробував остерегти мене: мовляв, не варто привертати до себе зайву увагу. Але я сказав йому:

— Назбирай-но хмизу — і хутчіше!

Долаючи страх, він вийшов з хижі і приніс кілька галузок та сухих кізяків. Можливо, він подумав, що на відплату за неповагу до себе я хочу спалити селище. Без будь-якої остороги я висмикнув зі стріхи кілька жмутиків соломи, потім відкрив пакетик сухого супу з локшиною та курятиною, висипав усе це в алюмінієвий казанок, долив туди трохи води й крихту віскі, щоб потім скоріше заснути, а Ромілаю тим часом розпалив біля дверей невеличке багаття. Через сморід ми не наважилися зайти вглиб хижі. Вона, мабуть, правила за склад для всякої всячини: стоптаних мат та дірявих кошиків, старих рогів і кісток, ножів, сітей, мотуззя і такого іншого. Ми випили суп теплим, бо, здавалося, він ніколи не закипить, оскільки вогонь був надто слабкий. Локшина насилу пропхалася крізь моє горло. Потім Ромілаю опустився навколішки й проказав вечірню молитву. Мені стало його шкода, адже місце, де ми збиралися прихилити голови на ніч, найменше скидалося на затишний притулок. Він стулив докупи Пучки пальців і підпер ними підборіддя, тяжко зітхаючи та похиливши свою легковірну голову з понівеченими щоками. Він був дуже стурбований, і я сказав:

— Сьогодні ти помолився на совість, Ромілаю.

Власне, я сказав це сам собі.

Аж раптом я скрикнув: «Ой!» — і весь мій правий бік застиг, мов паралізований, я навіть губи стулити не зміг. Я почав кахикати й задихатись, наче хтось підступно закапав мені в носа дивні ліки страху. Бо в ту мить, коли яскраво спалахнула одна з найбільших галузок, мені привиділося в глибині хижі, під стіною, велике чорне тіло, випростане на підлозі.

— Ромілаю!

Він перестав молитися.

— В хижі хтось є.

— Ні, — сказав він. — Тут нема ніхто. Тільки моя — і твоя.

— А я тобі кажу, тут хтось є. Він спить. Мабуть, ця хижа комусь належить. Вони мали б попередити нас, що ми ночуватимемо тут не самі.

Страх і споріднені з ним почуття часто підступають до мене крізь ніс. Так буває, коли вам зроблять укол новокаїну, і ви відчуваєте доторк холодної рідини в перетинках та хрящах цієї частини тіла.

— Стривай-но, я дістану запальничку, — сказав я.

І рвучко крутнув великим пальцем коліщатко своєї австрійської запальнички. Спалахнув вогник, і коли я ступив углиб хижі, тримаючи запальничку над головою, щоб освітити більшу площу, то побачив людське тіло. В ту мить я мав відчуття, що мій ніс ось-ось лусне під тиском жаху. Моє обличчя, горло, плечі тремтіли й ніби роздимались, а ноги наче потоншали піді мною, стали зовсім слабкими.

— Він спить? — спитав я.

— Ні. Його мертва, — сказав Ромілаю.

Я й сам це добре знав, хоч мені й не хотілося знати.

— Вони поселили нас разом з мерцем. У чому річ? Чого вони від нас хочуть?

— Чого їхня хочуть, пане? Чого?

Я виставив перед собою руки, намагаючись вселити в Ромілаю твердість духу, і сказав:

— Заспокойся, чоловіче, все буде гаразд.

Але я й сам відчув спазми в животі, кволість і знемогу. Не те щоб я ніколи не бачив мерців. Я бачив їх стільки, скільки мені належало бачити, і навіть більше. А проте кілька хвилин я не міг оговтатися від страху, який розлився в моїх жилах. «І що б то мало означати?» — тупо подумав я. Чому віднедавна я так часто натикаюся на трупи? Спочатку ота стара діва на підлозі в моїй кухні, а через якихось два місяці цей чолов’яга… Він лежав на запилюженій підстилці під самим очеретом та рафією, з яких була стулена ця стара хижа. Я звелів Ромілаю перевернути мерця. Ромілаю відмовився; він був не в змозі підкоритися моєму наказу, і тоді я дав йому потримати запальничку, що стала вже гарячою, і зробив цю роботу сам. Я побачив високого чоловіка, вже немолодого, але ще міцного. Щось у виразі його обличчя вказувало на те, що він одвертав голову від якогось запаху, але кінець кінцем бідоласі довелося нюхати його. Можливо, щось таке з ним і справді було; я про це довідаюся не раніше, ніж настане моя черга. Він супився, і зморшка на лобі, схожа на позначку найвищого рівня води або лінії припливу, свідчила, що життя в ньому розлилося було високою повінню, а тоді раптом відступило. Причина смерті була неясна.

— Бідолаха відійшов зовсім недавно, — сказав я, — бо ще навіть не закляк. Роздивися його уважно, Ромілаю. Можеш ти щось сказати про нього?

Нічого сказати про нього Ромілаю не міг, бо тіло було голе, а отже, мало що могло відкрити. Я спробував порадитися з власним глуздом, як мені повестися в цій ситуації, але нічого путнього не придумав, бо почував себе ображеним і розгніваним.

— Вони зробили це умисне, Ромілаю, — сказав я. — Через те й примусили нас чекати так довго, і тому оті дівулі зі смолоскипами пирхали від сміху. Поки ми там сиділи, вони обмірковували цю штуку. Якщо отой лукавий недоросток із кривою ґирлиґою не вагаючись послав нас просто на засідку, то й цю мерзоту влаштувати їм було нічого не варто. Хлопче, вони справді діти темряви, ти слушно казав. Можливо, в їхньому уявленні це просто дотепний жарт, та й годі. Вони думали, що вранці ми прокинемося й побачимо труп, з яким перебули цілу ніч під одним дахом. Але хай їм чорт, Ромілаю, піди й скажи, що я відмовляюся спати в трупарні. Я прокидавсь — і не раз! — поруч із мертвяками, але то було на полі бою.

— Кому моя скажи? — запитав Ромілаю.

— Іди негайно! — гримнув я на нього. — Я тобі наказую! Іди розбуди кого-небудь, юдо! Я не збираюся терпіти таке нахабство.

— Пане Гендерсон, що моя робити? — заволав Ромілаю.

— Роби те, що я тобі велю! — відрубав я, переповнений огидою до мерця і гнівом натомленої людини, яка зламала свої штучні зуби.

З явною нехіттю Ромілаю вийшов із хижі. Мабуть, він сів десь на камінь і почав молитись або плакати й дорікати собі, що погодився піти зі мною, що спокусився на джип, і, либонь, уже каявсь, що не повернувся сам до Бавентаї після того, як я влаштував вибух жабам. Звичайно, він ніколи не наважився б розбудити хай там кого заради моєї скарги. І, можливо, йому спало на думку, як це спало на думку й мені, що нас можуть звинуватити в убивстві. Я поспішив до дверей, виглянув у густу ніч, яка тепер пахла для мене не дуже приємно, і сказав уривчасто й так голосно, як тільки посмів:

— Вертайся, Ромілаю! Де ти там? Я передумав. Вертайся, друже.

Бо я збагнув, що мені не слід проганяти його від себе, адже завтра нам, можливо, доведеться боронити своє життя. Коли він повернувся до хижі, ми вдвох присіли навпочіпки біля мерця обміркувати становище, і я відчував не так страх, як смуток і властивий смутку тягучий біль. Мої уста, я відчував, гірко скривилися, і ми обидва, дивлячись на труп, мовчки пожурилися якусь мить, а мертвяк у своєму мовчанні ніби звертався до нас із такими словами: «Ось чим закінчиться життя, яке вам видається таким чудесним». І так само мовчки я йому відповів: «О, заспокойся, мертвий чоловіче, Христа ради, заспокойся».

Одне я знав твердо: мерця підкинули нам умисне, і ми повинні відповісти на цей виклик.

— Вони мені не накинуть убивства, — сказав я Ромілаю, а тоді пояснив, що нам, на мою думку, треба зробити.

— Ой, пане, не слід, — твердо заперечив він.

— Я так вирішив.

— Ні, ні, ліпше твоя і моя спати надворі.

— Нізащо, — заявив я. — 3 мого боку це було б виявом боягузтва. Вони підкинули нам цього хлопця, і нам лишається віддати його їм назад.

Ромілаю знову застогнав.

— Що ваша каже, пане! Що ми робити?

— Ми зробимо, як я сказав. І ти ліпше не заперечуй. Повір, я бачу їх наскрізь. Вони спробують звинуватити нас у вбивстві. Тобі хочеться, щоб тебе судили?

Я знову крутнув великим пальцем коліщатко запальнички, підняв її вгору, і ми з Ромілаю побачили один одного у світлі гостроверхого оранжевого вогника. Його змагав страх перед мерцем, а мене насамперед дратувала образа, нахабний виклик. Я був украй збуджений і відчував доконечну потребу розім’ятися. Отож твердо постановив собі виволокти трупа з хижі.

— Нумо винесемо його звідси, — сказав я.

Але Ромілаю затявся:

— Ні, ні. Твоя й моя вийде надвір. Моя постелити твоя на землі.

— Не треба мені стелити. Я хочу витягти його звідси й покласти біля самого палацу. Я не вірю, що друг Ітело, тутешній цар, причетний до цієї змови проти свого гостя.

Ромілаю застогнав знову:

— Ой ні! Ой ні! Ой ні! їхня твоя зловить.

— Справді, тягти його до палацу, мабуть, ризиковано, — погодився я. — Ми залишимо його десь-інде. Але тут я не збираюсь його терпіти.

— Чому твоя не терпіти?

— Бо не бажаю, та й годі. Таким я вродився. Я нікому не дарую підступних витівок. Нема чого влаштовувати нам такі сюрпризи, — сказав я.

Я нетямився з люті, і марно було мене відмовляти. Ромілаю затулив своє зморшкувате обличчя долонями, що відкидали тіні, схожі на раків.

— Ой, їхня зробить біда!

Зухвала витівка з мерцем вивела мене з тупого заціпеніння. Я не бажав терпіти такого нахабства. Запальничка знову стала гарячою, я загасив її і сказав Ромілаю:

— Цього жмурика ми викинемо звідси — і то негайно!

Тепер уже я сам вибрався на розвідку. Високе небо було наче синій ліс — тихе й спокійне. Який чудовий гобелен! Місяць був жовтий, африканський місяць, що заблукав у синьому лісі. Здавалося, він хизувався своєю красою, а білі вершини гір, які замикали обрій, безмовно ним милувалися. Мені знову вчувся левиний рик — але здавлений, мовби долинав із підземелля. Проте всі, здавалося, спали. Я став скрадатися між дверима, за якими панував сон, і кроків через сто дійшов до кінця провулку, що уривався глибоким яром.

«От і гаразд, — подумав я. — Я скину його з урвища, а потім хай звинувачують мене в убивстві».

В далекому кінці яру горіло багаття пастуха, більш нікого ніде не було видно. Звичайно, тут шастали пацюки та інші істоти, які годуються покидьками, але ховати свого мерця я не збирався. То не мій клопіт, що з ним станеться на дні цього темного провалля.

Місячне світло було мені на шкоду, але ще більша небезпека загрожувала від собак. Один почув мене нюхом, коли я повертався до хижі. Я зупинився й завмер, і тоді він пішов геть. А взагалі собаки небайдужі до мерців. Це тема, яку слід вивчити глибше. Дарвін довів, що собаки здатні мислити. Його власний пес щоразу поринав у роздуми, коли бачив, як над лужком пливе парасолька. Але африканські сільські собаки зберегли в собі кров гієн. Ви можете закликати до розважливості англійського пса, особливо улюбленця родини, але що я робитиму, якщо ці напівдикі собаки збіжаться, коли я нестиму труп до яру? Як я з ними порозуміюся? Мені пригадалось, як доктор Вілфред Гренфелл дрейфував на кризі зі своїм запрягом лайок і мусив кількох зарізати, щоб загорнутися в їхні шкури і врятувати собі життя. А з їхніх заморожених лап він спорудив щось на зразок щогли. Та це не стосувалося моєї справи. А що коли, раптом подумалося мені, прибіжить собака, якому мрець був господарем?

Тим більше, що за нами могли й спостерігати. Адже нас підселили до мертвяка не випадково, і все плем’я, мабуть, брало участь у цьому розиграші; можливо навіть, вони нишком стежили за нами й душилися від сміху, бачачи, як Ромілаю плаче та стогне, а я киплю з обурення..

Я сів біля дверей хижі й почав чекати, коли біло-голубі перебіжні хмарки затулять місяць і міцніше поснуть тубільці, якщо вони справді спали.

Зрештою я підвівся — і не тому, що дочекався слушного часу, а тому, що далі просто не міг чекати, — і обгорнувся ковдрою, зав’язавши її на шиї, щоб не забруднитися. Я вирішив нести мерця на спині, так було б зручніше, якби нам довелось рятуватися втечею. Ромілаю був не досить сильний, щоб узяти на себе більшу вагу. Спочатку я відтяг трупа від стіни, потім узяв його за зап’ястки і, швидко крутнувшись на місці, закинув собі на спину. Я зі страхом чекав, що руки трупа схоплять мене ззаду за горло. З очей у мене закапали сльози гніву й огиди, і я через силу забгав ці почуття назад у свої груди. «А що, як мій мертвяк обернеться новим Лазарем?» — раптом подумалося мені. Бо я вірю у Лазаря. Я вірю в те, що мертві оживають. Я переконаний, що люди воскресають, принаймні декотрі з них. І ніколи думка про це не була такою настирливою, як у ту тропічну ніч, коли я низько нахилився над своїм опасистим черевом, витягши вперед голову, а з моїх очей рясно капали сльози страху та журливого зачудування.

Але я волік на спині звичайного мерця, а не Лазаря. Він давно охолов, і шкіра, до якої доторкалися мої руки, була нежива. Його підборіддя впиралося мені в плече. Сповнений не меншої рішучості, ніж людина, якій доводиться боронити своє життя, я міцно стиснув щелепи, аби втримати на місці свої нутрощі, бо вони відкочувалися мені до горла. Якщо мерця підкинули мені умисне і все плем’я не спало й спостерігало за мною, то я вже уявляв собі, як десь на півдорозі до яру вони оточать мене й заволають: «Крадій трупів! Вурдалака! Віддай нам нашого мерця!» — і битимуть мене по голові за моє блюзнірство, аж поки я впаду й пущуся духу. Отак закінчу свої дні я, Гендерсон, з моїми пошуками сенсу життя, з моїми щирими пориваннями.

— Ти, чортів дурню, — сказав я Ромілаю, який стояв осторонь, майже сховавшись від мене. — Бери його за ноги й допоможи мені нести. Якщо дорогою нам хтось трапиться, ти можеш просто покинути мене й дати драла. Я потягну його далі сам.

Він підкорився. А я мовби переселився в шкуру іншої людини; я стогнав, у голові в мене щось зблискувало й гуділо. Ми звернули в завулок.

І внутрішній голос раптом озвався в мені й сказав:

«Ти так любиш смерть? Що ж, ось вона, поруч із тобою».

«Я її не люблю, — відповів я. — Хто тобі це сказав? Ти помиляєшся».

Десь зовсім близько загарчав собака, але в ту мить я був страшніший для нього, ніж він для мене. Я дав собі слово, що коли він до мене вчепиться, я покину труп і роздеру того пса на шматки своїми руками. І коли собака підступився з настовбурченою шерстю і в місячному світлі я побачив його загривок, я видобув з горла такий грізний звук, що приголомшений пес сахнувся від мене і, дико виючи, дременув навтіки. Його виття було таке неприродне, що люди мали б попрокидатися, але ніхто начебто не прокинувся. Схожі на стіжки сіна хижі зяяли відкритими отворами дверей. Та хоча кожна з них і скидалася на безформну копицю, збудована вона була дуже доладно, й усередині в ній спали люди. Небо більше, ніж будь-коли, нагадувало синій ліс, від місяця струменіли потоки м’якого жовтого світла. Коли я біг завулком, гори ніби підступили ближче й грізно нависли наді мною чорним громаддям. Відвертаючи голову вбік, весь перекривлений, Ромілаю, одначе, не смів збунтуватися проти мене й тримав мерця за ноги. Яр був уже близько, але під вагою мертвого тіла мої ноги грузли в м’якому ґрунті, й пісок насипався мені в черевики. Я носив черевики того зразка, який видають на обмундирування британським піхотинцям у Північній Африці. Новий шнурок, якого я зробив собі зі смужки полотна, майже відразу розв’язався. Я з усіх сил брався нагору схилом.

— Не відставай, — сказав я Ромілаю. — Невже ти не можеш узяти на себе трохи більшу вагу?

Замість підняти ноги трупа вище, він штовхнув його вперед, і я під вагою мерця спіткнувся й упав. Я впав з усього розгону й лежав, уткнувшись обличчям у пилюку й пісок. Коли я трохи підвів голову, зірки видалися моїм засльозеним очам видовженими, кожна скидалася на золоту паличку.

І тут Ромілаю хрипким голосом повідомив:

— Їхня йдуть! їхня йдуть!

Я почав вибиратися з-під трупа і, коли звільнився цілком, штовхнув тіло до кручі. Мій внутрішній голос благав у мерця прощення: «О незнайомцю, не гнівайся! Ми з тобою зустрілися й розлучились. Я нічого поганого тобі не зробив. Іди собі своєю дорогою і не май на мене зла». Заплющивши очі, я підважив труп, він полетів униз і впав на спину — так принаймні мені здалося, коли я почув, як він гепнув.

Ще стоячи навколішки, я обернувся глянути, хто там іде. Біля нашої хижі миготіли смолоскипи і, здавалося, хтось шукав або мерця, або нас. Чи не стрибнути й нам у яр? Так ми стали б утікачами, але я, на своє щастя, не знайшов у собі сили на цей стрибок. Я був надто змучений, у мене боліло горло. Отож ми залишилися там, де були, аж поки місячне світло нас викрило і до нас бігцем кинувся чоловік з рушницею. Але поводився він не вороже, а якщо моя уява не одурила мене, то навіть досить шанобливо. Він сказав Ромілаю, що слідчий знову хоче нас бачити, і навіть не заглянув у яр, і ні про якого мерця й не було мови.

Ми повернулися на вже знайоме подвір’я, і нас негайно провели до слідчого. Я пошукав очима жінок і побачив, що вони сплять на шкурах обабіч чоловікової постелі. Посланці, які нас привели, увійшли із запаленими смолоскипами.

Якщо вони збиралися висунути проти мене звинувачення в блюзнірстві, то я, звичайно, був винен, порушивши спокій їхнього мерця. Проте я мав кілька доводів і на свою користь, хоча захищати себе й не думав. Я просто чекав, майже заплющивши одне око, що мені скаже цей висмоктаний чоловічок у перуці з мички і в манжетах із леопардової шкіри — тутешній слідчий. Він сказав мені, щоб я сів, і я опустився на низенький ослінчик, згорбившись і впершись руками в коліна, уважно витягши вперед голову.

Проте слідчий не згадав ні про який труп, а натомість поставив цілу низку дивних запитань — наприклад, скільки мені років, як я себе почуваю, чи одружений і чи маю дітей. На кожну мою відповідь, перекладену бідолашним Ромілаю, чий голос тремтів від жаху, слідчий низько вклонявся і супивсь, але доброзичливо, так наче схвалював те, що я йому казав. Оскільки про мерця він не згадав, то я відчув полегкість і майже вдячність, подумавши з певною самовтіхою, а може, навіть радістю, що витримав іспит, який вони мені влаштували. Звичайно, я пережив напад огиди, болю, але зрештою моя рішучість окупилася.

Чи не погоджусь я написати своє прізвище? Мабуть, він хотів звірити його з підписом у моєму паспорті — так я подумав і залюбки розписався на його прохання. Пальці мої тримали ручку легко і вправно, і я подумки проказав: «Ха-ха-ха! Сміх та й годі! Це просто чудово. Я тобі дарую свій автограф».

А що жінки? Онде вони з їхніми товстими, задоволеними, напіврозтуленими губами та круглими, поголеними, гарними головами. Обидві спали. А носії смолоскипів? Ці й тепер тримали наді мною свої палахкотливі світильники, які сичали і з яких валував густий дим.

— То як, тепер усе з’ясовано? Тепер, сподіваюся, все гаразд?

Я був справді вельми задоволений собою й мав таке відчуття, ніби здійснив щось дуже важливе.

Та раптом слідчий звернувся до мене з дивним проханням — дивним аж надміру. Він попросив мене скинути сорочку. Тут я не відразу погодився і захотів знати, навіщо це йому треба. Ромілаю нічого пояснити мені не міг. Я був трохи стурбований і запитав у нього стишеним голосом:

— Чого вони від мене хочуть?

— Моя не знати.

— То запитай у нього.

Ромілаю запитав, але слідчий тільки повторив своє прохання.

— Запитай, чи після цього він нарешті дасть нам відпочити спокійно?

Слідчий, мовби зрозумівши мої слова, кивнув головою і я скинув теніску, яку давно треба було б випрати. Тоді він підійшов упритул і став пильно мене обдивлятися, аж мені стало ніяково. Чи не доведеться мені й тут, у варірі, боротися з кимось, як я боровся з Ітело? Чи не потрапив я в такий куток Африки, де борюкання — неодмінний ритуал знайомства? Та йшлося, мабуть, про інше.

— Схоже на те, Ромілаю, що вони збираються продати нас у рабство. В газетах пишуть, що в Саудівській Аравії воно й досі існує. О Господи! З мене вийшов би непоганий раб! Ха-ха! — Як бачите, я ще був у жартівливому гуморі. — Чи, може, вони хочуть укинути мене в яму, обкласти вугіллям і підсмажити? Пігмеї так підсмажують слонів. На це в них іде близько тижня.

Поки я жартував, слідчий і далі доскіпливо мене оглядав. Я показав на ім’я Френсіс, витатуюване в Коні-Айленді багато років тому, і пояснив, що так звали мою першу дружину. Він не виявив до цього ніякого інтересу.

Я знову натяг на себе свою пропахлу потом теніску і сказав:

— Спитай у нього, чи нам дозволять побачитися з царем?

Цього разу слідчий виявив бажання відповісти. Цар, переклав мені Ромілаю, чекає мене завтра. Він хоче поговорити зі мною моєю рідною мовою.

— Чудово, — сказав я. — Я маю до нього кілька запитань.

Цар Дафу хоче поговорити зі мною завтра, повторив Ромілаю. Він прийме мене вранці перед церемонією, яка має на меті покласти край посусі і триватиме цілий день.

— О, справді? — перепитав я. — В такому разі нам треба поспати, бодай трохи.

Тож нам нарешті дозволили відпочити, хоча ніч уже й доходила кінця. Не встигли ми як слід заснути, а вже закукурікали півні. Я прокинувся й насамперед побачив, як на сході клубочиться руда хмара і з-за обрію струменить потужний потік світанку. Я підвів голову й сів, пригадавши, що цар хотів зустрітися з нами рано-вранці. В хижі, прихилившись спиною до стіни, біля самих дверей і майже в тій самій позі, що й я, сидів учорашній мрець. Хтось притяг його назад з яру.

12

Я вилаявся. «Вони тиснуть мені на психіку». І поклявся, що їм ніколи не пощастить довести мене до божевілля. Я бачив мерців і доти, причому багато. Я воював у Європі, де за війну полягло близько п’ятнадцяти мільйонів людей, хоча одна конкретна смерть завжди пригнічує дужче, аніж безліч абстрактних. Наш мрець був увесь у пилюці, в яку він упав, коли я скинув його в яр, і тепер, коли вони принесли його назад і наші з ним взаємини вже ні для кого не були таємницею, я вирішив триматися твердо і спокійно ждати дальшого розвитку подій. А що мені лишалося робити? Ромілаю ще спав, одна рука в нього була затиснута між коліньми, друга — підкладена під зморшкувату щоку. Я не бачив причин будити свого супутника, тому покинув його в хижі на самоті з мерцем і вийшов на свіже повітря. Я відчував, що чи то в мені, чи то в природі, чи й там, і там відбуваються якісь дивні зміни. Мабуть, мене тіпала лихоманка, на яку я колись перехворів. Її напади завше починалися зі сверблячки в грудях, з відчуття, подібного до невтоленного жадання або туги. Воно відбивалося гострим болем у міжреберних нервах і було одним із тих змішаних відчуттів, що зринає в людині, яка вдихає випари бензину. Щоки мені овіяло тепле, п’янке повітря, навколишні барви видалися дивовижно гарними. Безперечно, мої враження були наслідком душевної перенапруги і недосипання.

День був святковий, і селище вже вирувало людьми. Знали вони чи не знали, хто перебуває зі мною та Ромілаю в одній хижі, так і залишилося для мене таємницею. Солодкий пряний запах місцевого пива долинав крізь солом’яні стіни хиж. Пити тут, очевидячки, починали зі сходом сонця. То там, то там лунали крики, які я назвав би п’яним гармидером. Я обережно прогулявся селищем, і ніхто не звернув на мене уваги — я сприйняв це як добрий знак. Біля хат зчинялися сімейні пересварки, і я з подивом переконався, що деякі старі тубільці люблять побурчати й бувають вельми прискіпливі. У шолом мені поцілив камінчик, але я припустив, що кинуто його не в мене, бо дітлахи безперервно жбурляли одні в одних грудками, вовтузилися та качалися в поросі. З хати вибігла жінка й розігнала малих, репетуючи та щедро нагороджуючи їх стусанами. Опинившись віч-на-віч зі мною, вона ніби й не здивувалася і пішла в свою хату. Я зазирнув туди і побачив старого діда, що лежав на солом’яній маті. Вона ходила в нього по спині босими ногами, роблячи в такий спосіб масаж, щоб вирівняти йому хребет, а потім полила його рідким смальцем і вправно розтерла ребра й живіт. Лоб у діда наморщився, а сива борода настовбурчилась. Він закотив очі до дверей, у яких я стояв, і всміхнувся до мене, оголивши великі жовті зуби. «Скільки всього тут діється!» — подумав я, блукаючи вузькими, короткими вуличками, обережно зазираючи через тини на подвір’я і не забуваючи також про сонного Ромілаю та про мерця, що сидів у нашій хижі, прихилившися спиною до стіни. Кілька молодих жінок прикрашали коровам роги і розмальовували та розцяцьковували одна одну страусовим пір’ям, перами стерв’ятників та всілякими оздобами. Декотрі з чоловіків носили на шиї, біля самого підборіддя, людські щелепи. Всюди ставили ідолів та фетиші. Старезна баба з волоссям, заплетеним у безліч маленьких і цупких кісок, вилила на одного з бовванів якусь страву жовтого кольору й махала над ним щойно зарізаним курчам. Тим часом гамір усе наростав, з кожною хвилиною додавалося щось нове, якийсь брязкіт, якийсь барабанний бій, звук ріжка або рушничний постріл.

Я побачив, як із дверей нашої хижі вийшов Ромілаю, і не треба було дуже придивлятися, щоб зрозуміти, в якому він стані. Я попростував до нього, і коли він помітив мене крізь натовп, який дедалі збільшувався, — мабуть, насамперед Ромілаю впав у вічі білий шолом у мене на голові, — то взявся долонею за щоку й жалібно скривився.

— Так, так, так, — сказав я, — але що ми можемо вдіяти? Нам залишається тільки чекати. Можливо, це анічогісінько не означає. Хай там як, а сьогодні вранці ми побачимося з царем, другом Ітело, як там його звуть? З хвилини на хвилину він пришле по нас когось із своїх людей, і я поговорю з ним про це. Не тривожся, Ромілаю, незабаром я з’ясую, в чому річ. Не зважай на того жмурика. Винеси наші речі з хати і наглядай за ними.

Зненацька в маршовому ритмі загуркотіли барабани, довгі барабани, що їх несли неймовірно високі на зріст жінки, жінки-воїни чи амазонки царя Дафу, і на вулиці з’явився гурт людей із розлогими урядовими парасолями. Під парасолею, схожою на величезний гриб із шовковою шапкою кольору фуксії, виступав огрядний чоловік. Під однією з парасоль не було нікого, і я слушно припустив, що її призначено мені.

— Поглянь, — сказав я Ромілаю, — вони не принесли б для мене таку розкішну річ, якби замишляли проти нас щось лихе. Ось до якого приємного висновку я прийшов. Це тільки здогад, але нам, думаю, нема чого тривожитися, Ромілаю.

Барабанщиці швидко йшли вперед, а парасолі обертались і танцювали в уповільненому ритмі під акомпанемент маршу. Варірі розступалися перед цими величезними балдахінами, з яких звисали строкаті торочки. Огрядний чоловік уже побачив мене, він заусміхався й простяг до мене повні руки, всім своїм виглядом показуючи, що палко мене вітає. Як з’ясувалося потім, це був Хорко, царів дядько. Він ішов завинутий у широкий клапоть яскраво-червоної матерії, що обгортав його тулуб від самих щиколоток і, затуляючи груди, був підв’язаний під пахвами. Ця одіж сповивала його так туго, що жир випинався вгору біля підборіддя і складками лежав у нього на плечах. Два рубіни (а може, гранати?) відтягували вниз мочки його вух. Чоловік мав вольове обличчя з грубими рисами. Коли він вийшов із-під своєї урядової парасолі, сонце бризнуло йому в очі, і вони здалися мені не тільки чорними, а й червоними водночас. А коли він звів брови, весь його скальп теж підсмикнувся вгору, і з десяток глибоких зморщок змережили чоло, розбігаючись аж до потилиці. Чуб у нього був короткий і густий, завитий, у дрібні кучерики, схожі на зернята чорного перцю.

Він приязно і в цілком цивілізованій Тланері потис мені руку й засміявся, показавши широкий, самовдоволений, товстий язик, забарвлений у ясно-червоний колір, ніби чоловік щойно смоктав льодяника. Щоб догодити йому, я теж засміявся, — дідько з ним, із тим мерцем! — потім тицьнув Ромілаю під ребра й промовив:

— Ти бачиш? Бачиш? Ну, що я тобі казав?!

Та обережний Ромілаю не міг цілком позбутися страху на підставі таких непереконливих фактів. Повз нас сунули юрми тубільців, які сміялися разом з нами, хоча й більш по-дикунському, ніж Хорко, — стенаючи плечима й показуючи мені всілякі міни. Багато з них були п’яні, напившись помбо, місцевого пива. Амазонки, вдягнені в шкіряні безрукавки, відпихали їх геть. Вони не повинні були підходити надто близько до Хорко та до мене. Тугі, наче корсети, безрукавки були єдиним одягом на тілі в цих здоровенних жінок, міцно збитих і тілистих, з округлими, дуже випнутими сідницями.

— Радий познайомитися, — сказав я Хорко, і він запросив мене стати під незайняту парасолю.

То була справді розкішна річ — парасоля вартістю в мільйон доларів, якщо висловитись образно.

— Сонце пряжить, — сказав я, — хоча, мабуть, ще й восьмої години немає. Дякую за щире привітання.

Я втер обличчя від поту, всім своїм виглядом показуючи, що настроєний вельми по-дружньому, — одне слово, я намагався якомога ліпше використати сприятливу ситуацію і прокласти якнайбільшу відстань між нами та мерцем.

— Моя — Хорко, — сказав він. — Дядько Дафу.

— О, ви розмовляєте по-нашому? Я дуже, дуже радий! То цар Дафу доводиться вам племінником, кажете? Приємно, дуже приємно. А ми зустрінемося з ним сьогодні? Пан, який уночі нас допитував, сказав, що його величність хоче мене бачити.

— Моя йому дядько, — сказав Хорко.

Він подав команду амазонкам, які вмить обернулися кругом — ото зчинився б тупіт, якби в них на ногах були чоботи! — і знову стали відбивати на барабанах той самий маршовий ритм. Великі парасолі знову затанцювали й замерехтіли, і сонячне світло вигравало чудовими барвами на шовковій муаровій тканині, коли вони обертались. Здавалося, навіть сонце жадібно милується ними.

— Наша ходити до палацу, — сказав Хорко.

— Авжеж, ходімо, — відгукнувся я. — Я давно цього чекаю. Вчора ми проминули палац, коли нас сюди привели.

Не стану приховувати, що моя тривога цілком не розвіялась. Ітело, як мені пригадувалося, дуже високо цінував свого шкільного друга Дафу й розповідав про нього як про людину, що трапляється одна на мільйон, але я, на підставі свого, хай і невеликого, досвіду спілкування з варірі, не мав особливих причин почувати себе спокійно.

Намагаючись перекричати гуркіт барабанів, я гукнув:

— Ромілаю! Де мій супутник Ромілаю?

Я боявся, щоб вони не схопили його у зв’язку з мерцем. Я хотів, щоб він був поруч. Йому дозволили іти за мною в процесії, і він ніс усю поклажу. Знесилений від перевтоми та пережитого страху, він зігнувся під подвійним тягарем наших речей, і не могло бути й мови про те, щоб я взявся нести бодай частину вантажу. Ми рушили. Зважаючи на чималі розміри парасолей та барабанів, здавалося чудом, що ми посуваємося так швидко. Ми не йшли, а летіли вперед; амазонки, які били в барабани, очолювали й замикали наш кортеж. А селище сьогодні видавалося зовсім іншим. Обабіч нашого шляху стояли шереги цікавих, чимало людей нахилялися, щоб роздивитися моє обличчя, сховане під подвійним накриттям парасолі й шолома. Я бачив тисячі рук, тисячі неспокійних ніг і безліч облич, які пашіли від спеки й цікавості, від надміру почуттів і святкового настрою. Курчата й поросята раз у раз перебігали нам дорогу. Пронизливі людські крики, зойки та верещання мавп змішувалися в гаморі, що накладався на гуркіт барабанів.

— Який контраст з учорашнім днем, — сказав я. — Учора тут було зовсім тихо. В чому причина, Хорко?

— Вчора день смутку. Люди нічого не їв.

— Ви когось стратили? — раптом запитав я.

Попереду, трохи ліворуч від палацу, я побачив щось на зразок шибениці, де висіли вниз головою людські тіла. Завдяки грі світла вони здавалися маленькими, наче ляльки. Атмосфера іноді діє і як зменшувальне, а не тільки як збільшувальне скло.

— Мені хочеться вірити, що то люди не живі, а вирізьблені з дерева, — сказав я.

Але моє стривожене серце не погодилося з таким припущенням. Отже, не дивно, що вони нічого не питали в мене про свого мерця. Що їм якийсь один труп? Скидалося на те, що вони мали справу з цілим гуртом. Мене знову затіпало в лихоманці, знову почалася сверблячка в грудях, і з’явилося дивне відчуття, ніби обличчя в мене розм’якло. То був страх. Я не боюся признатися в цьому. Я обернувсь і глянув на Ромілаю, але він насилу переставляв ноги, придавлений вантажем; до того ж нас розділяла шерега амазонок.

Тоді я знову звернувся до Хорко, і мені довелось кричати, щоб перекрити гуркіт барабанів:

— Здається, там висять мертвяки!

Ми вже вийшли з вузьких вуличок і тепер простували широкою дорогою, що вела до палацу. Царів дядько похитав своєю великою головою, всміхаючись та показуючи забарвлений у ясно-червоний колір язик, і торкнув себе за вухо, з якого звисав червоний коштовний камінь. Хорко мене не почув.

— Мертвяки! — повторив я. А подумки звелів сам собі: «Не розпитуй у них про все з таким переляком».

Бо обличчя в мене й справді пашіло і було скривлене в гримасі тривоги.

Хорко лише засміявся і не схотів признатися, що зрозумів мене, навіть коли я розіграв перед ним пантоміму, зобразивши, ніби звисаю з мотузки. Я заплатив би чотири тисячі доларів готівкою тому, хто привів би сюди Лілі бодай на одну мить, хай би пояснила мені, як пов’язати такі речі з її уявленнями про добро. І про дійсність. Одного разу ми з нею мали запеклу суперечку про дійсність, після чого Райсі втекла з дому і з’явилася до школи з немовлям, підібраним у Данбері. Я завжди доводив, що Лілі не знає і не любить дійсності. Ну, а я? Я люблю цю стару каргу такою, яка вона є, і мені приємно думати, що я завжди готовий до найгірших сюрпризів, на які вона дуже щедра. Я щиро закоханий у життя, і якщо мені не щастить дотягтися до його обличчя, я цілую його десь нижче. Ті, хто здатний мене зрозуміти, не вимагатимуть дальших пояснень.

Я трохи втішився у своїй тривозі, переконавши себе, що Лілі не змогла б дати відповідь. Хоча тепер я й на мить не повірив би, що її можна чимось збити з плигу. Вона знайшла б відповідь — і не завагалася б.

Та ми вже перетнули майдан перед палацом, і вартові розчинили червоні ворота. Тут стояли кам’яні чаші, які я бачив учора, з гарячими квітами, схожими на герань, і тут був вхід до палацу. Будівля мала три поверхи, з’єднані зовнішніми сходами й оточені прямокутними галереями, схожими на сараї. Всі кімнати нижнього поверху не мали дверей і нагадували стійла для худоби, відкриті й порожні. Тут я вже не міг помилитися — з підземелля виразно долинув рик дикого звіра. Так не заричало б жодне створіння, крім лева. А загалом у палаці, якщо порівняти його з вулицями села, було тихо й спокійно. На подвір’ї стояли дві маленькі, схожі на іграшкові, хижки, і в кожній був рогатий ідол — їх щойно побілили, просто-таки вранці. Між ними ще виднівся слід із крапель свіжого вапняного розчину. Над вежкою теліпався злинялий прапор, який надто довго висів на сонці. Він був розділений по діагоналі звивистою білою лінією.

— Куди тут іти, щоб потрапити до царя? — запитав я.

Але правила етикету зобов’язували Хорко прийняти й почастувати мене в себе перед моєю аудієнцією з Дафу. Покої Хорко були на нижньому поверсі. Амазонки вельми церемоніально згорнули парасолі й принесли старий картярський стіл, застелений скатертю, схожою на ту, на яких розкладають свій крам сірійські вуличні торгівці, — червоно-жовтою, з вигадливими арабесками. На стіл поклали срібний прибор, поставили чайник, блюдця для желе й накриті мисочки з усілякими трунками і наїдками. Там була гаряча вода й молоко, змішане зі свіжою бичачою кров’ю, від якого я відмовився, фініки й ананаси, помбо, холодна солодка картопля та інші страви — такі, наприклад, як мишачі лапки в сиропі, які я пообіцяв покуштувати іншим разом. Я з’їв кілька солодких картоплин і випив помбо, міцнющого трунку, що вмить подіяв на мої ноги й коліна. У своєму збудженому стані, посиленому лихоманкою, я вихилив його аж кілька чашок — адже в навколишньому світі я ніде не знаходив підтримки, навіть стіл був дуже хисткий, і тому я потребував внутрішньої опори, чогось такого, що зміцнило б мій дух. З певною надією я подумав, що, мабуть, захворію. Я не міг довго витерпіти такого збудження, в якому тоді перебував. Я зробив усе від мене залежне, щоб пристойно відбути світську балачку з Хорко. Він сподівався, що я буду в захваті від його картярського столу, отож я вирішив зробити йому приємність і похвалив той стіл, сказавши, що маю точнісінько такий самий у себе вдома. І справді, такий стіл у мене є, він стоїть у мансарді. Я сидів під ним, коли намагався застрелити кота. Але я сказав Хорко, що мій стіл не такий гарний, як у нього. Ех, шкода, що ми не могли просто посидіти собі як двоє чоловіків приблизно одного віку, вдихаючи приємне, тепле повітря тихого африканського ранку. Бо доки я почував себе втікачем, винним у багатьох гідних осуду вчинках, доти я був украй стривожений подіями минулої ночі. Сподіваючись, що все проясниться в розмові з царем, я кілька разів поривався підвестись із-за столу, і моє велике незграбне тіло нетерпляче совалося на стільці, але двірцевий церемоніал ще не дозволяв урвати нашу бесіду. Я намагався притлумити своє нетерпіння, проклинаючи себе за марне боягузтво. Відсапуючись, Хорко перегнувся через хисткий стіл; його пальці, схожі на вузлувате коріння, охоплювали ручку срібного чайника. Він налив мені гарячого трунку, що мав запах прілого сіна. Зв’язаний десятками обмежень, я підніс чашку і з вишуканою чемністю пригубив рідину.

Нарешті мій прийом у Хорко завершився, і він натякнув, що нам пора вставати. Амазонки як оком змигнути прибрали зі столу, потім прибрали й стіл і вишикувалися в шерегу, готові супроводжувати нас до царя. Їхні опуклі сідниці були поцятковані ямками, мов друшляки. Я надів на голову шолом, підсмикнув свої шорти й витер руки об теніску, бо вони були вологі, а я хотів потиснути цареві руку сухою і теплою долонею. Це багато важить. Ми рушили до сходів.

— Де Ромілаю? — запитав я в Хорко.

— О чудово, все чудово, — усміхаючись, відповів він.

Ромілаю я побачив, коли ми вже підіймалися сходами, — він сидів унизу, всіма забутий, його руки безвільно звисали між коліньми, а зсутулена спина стриміла горбом. «Бідолаха! — подумав я. — Я повинен щось зробити для нього. Як тільки все з’ясується, неодмінно подбаю про нього. Це мій обов’язок. Через мене він опинився в такій небезпеці, і я маю винагородити його по-справжньому».

Зовнішні сходи, широкі й покручені, завернули і привели нас на протилежний бік будівлі. Там росло дерево; воно хиталося й тріщало, бо кілька чоловіків робили щось дивне, підіймаючи на гілля за допомогою вірьовок та грубих дерев’яних блоків великі камені. Вони кричали на людей, які стояли під деревом і підштовхували камені знизу. Їхні обличчя світилися усвідомленням сумлінно виконуваної тяжкої роботи. Хорко пояснив, хоч я й не зовсім зрозумів його пояснення, що ті камені мають зв’язок із дощовими хмарами, які буде прикликано під час сьогоднішньої церемонії. Всі здавалися цілком упевненими в тому, що ще цього ж таки дня матимуть дощ. І мій слідчий уночі зобразив пальцями зливу, коли сказав: «Вак-та!» Але в небі нічогісінько не було, крім жовтої плями сонця. Тільки й того, що на гілляках висіли валуни, які начебто зображували дощові хмари.

Ми піднялися на третій поверх, де були покої царя Дафу. Хорко провів мене через кілька просторих, але низьких кімнат, що їх підтримували знизу не вельми надійні конструкції; я не був певен, що ті бруси витримають і підлога не провалиться під моїми ногами. Крізь запнуті шторами вузькі вікна знадвору проходило дуже мало світла, лише вряди-годи то там, то там сотався тонесенький сонячний промінь, вихоплюючи із сутіні то ряди списів, поставлених у кобилиці, то низький ослін, то постелену долі звірину шкуру. Довівши мене до дверей царського покою, Хорко відступив назад. Я цього не сподівався й запитав:

— Стривайте, куди ж ви?

Та одна з амазонок узяла мене за руку й повела в двері. Перш ніж я побачив самого Дафу, я відчув присутність багатьох жінок — двадцятьох або й тридцятьох за моєю першою оцінкою, — і мене огорнула атмосфера, густо насичена volupte^[18] (тут годиться тільки французьке слово) голих жіночих тіл. Було дуже жарко, і жіночий запах забивав усі інші. Я міг порівняти це затхле й задушливе помешкання тільки з інкубатором — низька стеля теж сприяла такій аналогії. Біля самих дверей на високому табуреті, схожому на табурет старомодного бухгалтера, сиділа сива й гладка стара жінка в безрукавці амазонки та військовому кашкеті того зразка, який пішов у небуття разом з італійською армією на межі двох століть. Від імені царя вона потисла мені руку.

— Я щиро вас вітаю, — сказав я.

От і потрапив я до царя! Жінки повільно розступилися, щоб я міг пройти до нього, і я побачив його в протилежному кінці кімнати. Він лежав на зеленій канапі футів у десять завдовжки, зробленій у формі півмісяця, з м’якою оббивкою, де опуклості чергувалися з глибокими западинами. Лежав він у цілковито вільній позі, і його атлетично збудоване тіло з тугими м’язами, здавалося, витало в повітрі; на ньому були пурпурові штани з холошами до колін, пошиті з матерії, схожої на крепдешин, а його шию обвивав білий шарф, гаптований золотом. Ноги були взуті в атласні пантофлі. Коли мій погляд упав на нього, я, попри свою тривогу й лихоманковий стан, відчув захват. Як і я, Дафу був дуже високий: за моєю оцінкою, не менш як шість футів на зріст. Дафу відпочивав — і відпочивав по-царському. Жінки задовольняли кожну його потребу. Одна раз у раз утирала йому обличчя клаптем фланелі, друга пестила йому груди; третя стежила за тим, щоб його люлька була завжди напоготові — натоптувала її тютюном, запалювала й розкурювала.

Мало не спотикаючись, я рушив до царя. Та перш ніж я підійшов ближче, чиясь рука мене зупинила, і десь футів за п’ять від його канапи мені поставили табурет. Я сів. Між мною і царем лежали у великій дерев’яній чаші два людські черепи, притулені щока до щоки. Їхні лоби спільно випромінювали на мене жовте світло, як то властиво черепам, і просто перед собою я побачив дві пари порожніх очних западин, дві носові дірки і два подвійні разки зубів.

Цар помітив, з якою осторогою я дивлюся на нього, і ледь помітно всміхнувся. Великі товсті губи були найбільш негроїдними рисами на його обличчі.

— Не тривожтеся, — сказав він. — Ці черепи приготовлені для церемонії, яка відбудеться пополудні.

Деякі голоси, один раз почуті, ніколи не перестають відлунювати в нашій свідомості, і саме такий голос я розпізнав, тільки-но він промовив перше слово. Я нахилився вперед, щоб краще роздивитися царя. Побачивши, як я вхопився руками за груди, потім за живіт, ніби хотів його втримати, Дафу здивувавсь і підвівся, спираючись на лікоть, щоб розгледіти мене краще. Одна з жінок підсунула йому під голову диванну подушку, але він зіпхнув її на підлогу й розлігся знову. В мене промайнула думка: «Щастя поки що мене не зрадило». Бо я відразу зрозумів, що цар нічого не знав і не знає ні про засідку, ні про те, як нас узяли в полон, а потім допитували й поселили в одній хижі з мерцем. Він був не тієї вдачі, щоб дати такий наказ, і хоча напевно я не знав, якої саме він вдачі, я щиро зрадів нашій зустрічі.

— Вчора пополудні мене повідомили про вашу появу. Я був страшенно збуджений. Я майже не спав уночі — так мені кортіло скоріше з вами побачитись. Ха-ха-ха! Це збудження відбилося на мені не дуже добре, — сказав він.

— Дивно, але й мені не пощастило виспатися минулої ночі, — промовив я. — Довелося вдовольнитись кількома годинами. Мені приємно познайомитися з вами, царю.

— О, я такий радий! Надзвичайно радий. Мені шкода, що ви не виспалися. Але я, зі свого боку, дуже радий. Для мене це велика подія. Велика і значуща. Ласкаво прошу бути моїм гостем.

— Я приніс вам вітання від вашого друга Ітело, — сказав я.

— То ви вже побували в арнюїв? Бачу, ви прагнете відвідати найглухіші куточки Африки. Як там йому живеться, моєму найдорожчому другові? Мені так бракує його. Ви з ним боролися?

— Звичайно, боровся, — відповів я.

— І хто переміг?

— У нас вийшла приблизно нічия.

— Справді? — сказав він. — Ви здаєтеся мені надзвичайно цікавою людиною. Особливо з фізичного погляду. Ви збудовані винятково. Я не пам’ятаю, щоб мені доводилося бачити людей такої вагової категорії. Знаєте, Ітело дуже сильний. Я ніколи не міг покласти його на лопатки, і це вельми його тішило. Він завжди з цього радів.

— Я починаю відчувати тягар свого віку, — сказав я.

— О, пусте, — заперечив цар. — Ви схожі на монумент. Повірте, я ніколи не бачив людини з такими природними даними, як у вас.

— Сподіваюся, нам з вами не доведеться виходити на килим, величносте, — сказав я.

— О ні, ні. В нас такого звичаю немає. В наших краях він не поширений. Я повинен попросити у вас пробачення, що не підвівся, аби потиснути вам руку. Я попросив свою генеральшу Тату привітати вас від мого імені, бо страх як не хотів уставати. З принципу.

— Справді? — здивувався я.

— Я намагаюсь уникати найменших рухів, бо чим більше я відпочиваю, тим легше мені виконувати свої обов’язки. Всі мої обов’язки. Зокрема й ті, які я маю щодо своїх дружин, а їх у мене багато. Ви можете не помітити це з першого погляду, але я поставлений у надзвичайно складні умови, які вимагають від мене заощаджувати сили. Скажіть мені відверто, пане… пане…

— Моє прізвище Гендерсон, — підказав я.

Поза, в якій лежав Дафу, і те, як він посмоктував люльку, не залишали сумнівів: він пильно вивчає мене і намагається збагнути, що я за людина.

— Дякую, пане Гендерсон. Я відразу мусив би запитати, як вас звуть. Перепрошую, що знехтував вимоги чемності. Але я надто схвильований, що ви тут і я маю нагоду поговорити англійською мовою. В школі я й гадки не мав, скільки всякого мені бракуватиме, коли я сюди повернуся. Ви — перший цивілізований гість.

— А що, тут буває не багато людей?

— Ми свідомо обрали собі таку долю. Ми воліли жити в усамітненні й живемо так уже протягом багатьох поколінь. У цих горах ми дуже надійно сховані. Ви здивовані, що я розмовляю по-англійському? Думаю, що ні. Ви ж бачилися з моїм другом Ітело, і він вам, звичайно, про все розповів. Я в захваті від цієї людини. Яка мужня вдача! Ми чимало пережили вдвох. Я неабияк розчарований, що мені не вдалося здивувати вас своїм знанням англійської мови, — сказав він.

— Не турбуйтеся, я вже мав досить підстав для подиву, — сказав я. — А про те, що ви з ним навчалися у школі в Малінді, принц Ітело, звичайно, мені розповів.

Повторюю, що почував я себе не зовсім добре — мене тіпала лихоманка, і я ще не оговтався після нічних подій. Але було в цьому чоловікові щось особливе, мене опанувала впевненість, що ми з ним зійдемося дуже близько. Я судив про це тільки з його вигляду та з його голосу, хоча водночас складалося враження, що він розмовляв зі мною не зовсім серйозно, прагнучи випробувати мене. Прагнення варірі жити усамітнено я сприйняв як щось цілком зрозуміле й природне. До того ж я, завдяки особливостям мого психічного складу, в той день дивився на світ мовби іншими очима: він перетворився на живий організм, на своєрідний мозок, поміж клітинами якого я заблукав. Адже мій намір виник у мозку, і крізь мозок я проклав шлях своєї мандрівки, тож заздалегідь приготувався до будь-яких несподіванок, і ніщо не могло занадто здивувати чи приголомшити мене.

— Пане Гендерсон, я сподіваюся почути правдиву відповідь на запитання, яке зараз вам поставлю. Жодна з цих жінок не зрозуміє вас, тому відповідайте, не вагаючись. Ви мені заздрите?

В таку мить брехати не випадало.

— Ви хочете запитати, чи помінявся б я з вами місцем? Нехай мене чорти візьмуть, величносте, — даруйте, в цих словах немає ніякої неповаги, — якщо ваше становище не видається мені принадним. Та якби ми помінялися місцями, я опинився б у скрутному становищі. І мені навряд чи хтось позаздрив би.

На його чорному обличчі стримів широкий кирпатий ніс, усі зуби в нього були цілі. Червонястий відтінок очей був, певне, родовою рисою, бо такий самий я вже бачив і в його дядька Хорко. Але в царя очі були світліші, вони променилися чистим сяйвом.

— Вас бентежить, що в мене стільки жінок? — запитав він.

— У мене й самого було чимало жінок, величносте, — сказав я. — Правда, не всі водночас, як у вас. Але нині я одружений і дуже щасливо. Моя дружина — мудра жінка, і нас поєднує глибокий духовний союз, хоча я не сліпий і бачу її вади. Іноді я називаю її олтарем свого «я». Вона добра людина, дарма що іноді вдається до відвертого шантажу. А втім, безглуздо дорікати людині за ті риси вдачі, що закладені в неї самою природою. Ха-ха-ха!

Як я вже згадував, мене не полишало відчуття, що з глуздом у мене не все гаразд.

— А знаєте, — вів я далі, — чому я вам усе-таки заздрю? Бо ви живете зі своїм народом. Ви йому потрібні. Гляньте, як вони до вас горнуться і як догоджають кожному вашому бажанню. Вони дуже цінують вас, це очевидно.

— Поки я зберігаю молодість і силу, — сказав він. — Але спробуйте-но вгадати, що зі мною буде, коли я ослабну.

— А що?

— Ці самі жінки, такі до мене уважні, повідомлять куди слід, що я не справляюся зі своїми обов’язками, і тоді Бунам, наш верховний жрець, разом із рештою підлеглих йому жерців відведе мене в чагарі й там задушить.

— О Господи, не може бути! — вигукнув я.

— Повірте, це правда. Я точно і з усіма подробицями змалював вам майбутнє, яке чекає кожного царя варірі. Далі верховний жрець стежитиме за моїм трупом, поки на ньому заведеться білий черв’ячок; він загорне того черв’ячка в клапоть шовку й принесе в селище. Потім скличе всіх людей, покаже їм черв’ячка й оголосить, що в ньому — царева душа, моя душа. Після того він повернеться в чагарі й через деякий час принесе в село левеня, пояснивши, що черв’ячок перетворився на це звірятко. А згодом жерці повідомлять людей, що лев обернувся на царя — мого наступника.

— Невже вони вас і справді задушать? Це жорстокий і нелюдський звичай.

— Ви все ще заздрите мені? — запитав цар, м’яко вимовляючи кожне слово своїм великим гарним ротом з товстими губами.

Я не знайшовся на відповідь, і він зауважив:

— Я спостерігав за вами дуже мало, але встиг дійти висновку, що ви схильні до цієї пристрасті.

— Якої пристрасті? Ви хочете сказати, що я заздрісний? — сердито запитав я, на мить забувши, що розмовляю з царем.

Вловивши в моєму голосі нотки гніву, заворушились і насторожились амазонки особистої охорони, які стояли напоготові за царськими дружинами, попід стінами кімнати. Одне коротке слово царя заспокоїло їх. Потім він кахикнув, підвівшись на канапі, і одна з голих красунь піднесла йому тацю, щоб він міг сплюнути. Зробивши затяжку з люльки, цар невдоволено відкинув її геть. Інша жінка підібрала люльку і потерла цибух клаптем матерії.

Я скривив губи, обрамлені густою щетиною, але замість усмішки, я певен, у мене вийшла жалібна гримаса. Я не мав права наполягати, щоб цар розтлумачив мені свої слова, отож визнав за краще змінити тему розмови.

— Величносте, — сказав я, — минулої ночі сталася дуже прикра подія. Я не скаржуся, що нас заманили в засідку, коли ми підходили до вашого селища, не нарікаю й на те, що в нас відібрали зброю, але кому спало на думку поселити нас у хижі, де лежав мрець? Не сприймайте ці мої слова як скаргу, бо, зрештою, з мертвяками мені доводилося мати справу й раніше. Одначе я думаю, вам слід про це знати.

Моя заява стала для царя цілковитою несподіванкою. Він обурився і обурився щиро — в цьому не було найменшого сумніву.

— Що ви кажете?! — вигукнув він. — Я певен, тут ідеться про якесь непорозуміння. Та якщо це вчинили умисне, мені дуже й дуже шкода. Я мав би подбати, щоб вас прийняли гостинно.

— Мушу вам признатися, величносте, я відчув тут певний вияв ворожості, і мені було дуже шкода. Мій супутник ударився в істерику. Я можу тепер признатися вам у всьому. Хоча мені й не хотілося зв’язуватися з вашим мерцем, але я взяв на себе відповідальність і виніс труп із хижі. Але що це означає?

— Що це означає? — перепитав він. — Наскільки я можу судити, це нічого не означає.

— О, ви мене заспокоїли, — сказав я. — Моєму супутникові й мені довелося пережити кілька дуже неприємних годин. До того ж уночі хтось приніс нам мерця назад.

— Прийміть мої вибачення, — сказав цар. — Цілком щирі. Цілком правдиві. Я розумію, що ви почували себе жахливо й вам було вельми незатишно.

Він не став розпитувати про подробиці, не запитав: «Хто ж це був? Опишіть, який він із себе». Дафу навіть не поцікавився, хто то був — чоловік, жінка чи дитина. А я надто зрадів, що позбувся тривоги, пов’язаної з нічним мерцем, і не звернув уваги на цю дивну цареву неуважливість.

— За останні дні у вас, мабуть, спровадили на той світ чимало людей, — сказав я. — Можу заприсягтися, що коли нас вели до палацу, я бачив кількох хлопців, які висіли вниз толовою.

Цар не відповів мені прямо, а лише сказав:

— Ми повинні переселити вас із тієї неприємної хижі. Тож прошу, будьте моїм гостем і живіть у палаці.

— Дякую.

— Я звелю, щоб ваші речі принесли сюди.

— Мій супутник Ромілаю вже їх приніс, але йому не дали поснідати.

— Будьте певні, про нього подбають.

— І моя рушниця…

— Як тільки захочете постріляти, її вам віддадуть.

— Я чув лев’ячі рики, — сказав — я. — Чи має це зв’язок із вашою розповіддю про смерть?.. — Я не закінчив запитання.

— Що вас сюди привело, пане Гендерсон?

На мить у мене виникло бажання довіритися йому, — цар якимсь чином зумів здобути мою прихильність, — але ж він не відповів на моє запитання про лев’ячі рики, які я виразно чув десь у підземеллі, й це завадило мені, сам не знаю чому, заговорити відверто.

— Я просто мандрівник, — коротко відказав я.

Я сидів на триногому табуреті, і моя поза явно свідчила про те, що я умисне низько похилив голову, бо хочу уникнути розпитувань. Ситуація вимагала душевної рівноваги і спокою, яких мені бракувало. Я знову й знову втирав чи розтирав собі носа своєю уолвортською барвистою хусточкою і намагався вгадати: «Котра з цих жінок — цариця?» Потім, збагнувши, що, мабуть, це не дуже ввічливо — витріщатися на насельниць гарему, які були такі лагідні, гнучкі та чорні, — я втупив очі в підлогу; до того ж я відчув, що цар спостерігає за мною. Здавалося, він почував себе цілком невимушено, зате я себе — дуже скуто. Він недбало розлігся на канапі, наче плив на хвилях; а я сидів зсудомлений і скорчений. Під коліньми в мене виступив рясний піт. Атож, цар ширяв, наче дух, а я гнувся доземлі, мов придавлений каменем; я не міг цілком пригасити заздрісний вогник, що жеврів у моїх натомлених очах (отже, я й справді був винний у пристрасті, яку він у мені помітив), не міг не милуватися квітучим кольором його тіла, оточеного такою ніжною увагою. Але ж йому доведеться сплачувати за все це жахливу ціну! Ну то й що? Він дістає за це повну вартість — так мені здавалося в ту мить.

— Ви не заперечуєте проти дальших розпитувань, пане Гендерсон? Ви мандрівник — але в якому розумінні?

— О… важко сказати. Я не знаю. Треба поміркувати. Власне, якби не був дуже багатий, — провадив я, — я ніколи не вибрався б у такі мандри.

Мені раптом закортіло нагадати йому, що деякі люди знаходять радість у існуванні (як Уолт Уїтмен, наприклад: «Існувати — і все! Просто дихати і ходити! Радість! Повсюди радість!»). Отже, декому вистачає існування. Інших вабить перетворення. Ті, що існують, завжди домагаються успіху. Ті, що перетворюються, ніколи не бувають щасливі, їх постійно змагає тривога й непевність. Ті, що перетворюються, завжди мусять давати пояснення тим, хто існує, або виправдуватися перед ними. Причому ті, що існують, вимагають таких пояснень. Я переконаний, що зрозуміти мене можна, тільки зрозумівши ці мої міркування. Скажімо, Віллатале, цариця арнюїв і, головне, жриця сумутності, належала до тих, хто існує, щодо цього я не мав жодного сумніву. До таких людей належав, безперечно, і цар Дафу. І якби я був здатний зосередитися, напружити увагу, я дійшов би висновку, що мені давно обридло вічно перетворюватися. Годі з мене! Годі! Пора вже утворитися. Пора приєднатися до тих, що існують. Пора пробудитися з духовного сну. Прокинься, Америко! Здивуй розумників, які вважають себе знавцями твоєї психології!

Натомість я сказав цьому цареві дикого племені:

— Яв певному розумінні турист.

— Або блукач, — докинув він. — Мені починає подобатися та сором’язливість і стриманість, яку ви виявляєте в розмові зі мною.

Коли він це сказав, я спробував віддати йому уклін, але мені завадила зробити це низка причин, головною з яких було те, що я сидів скорчений, злігши животом на свої голі коліна (до речі, мені давно треба було помитися; сидячи в такій позі, я відчув це особливо гостро).

— Ви робите мені багато честі. — сказав я. — Більшість моїх сусідів дивляться на мене інакше, вони вважають, що я нечема і грубіян.

У цьому місці нашої розмови я спробував зорієнтуватися, промацати ґрунт у себе під ногами й оцінити ситуацію. Все наче йшло гладенько, але що там ховалося під гладенькою поверхнею? Ітело запевняв, що цей Дафу, цар племені варірі, з біса добрий хлопець. Він учився «на відмінно», він завжди в усьому був перший. Одне слово, хлопець — найвищий клас. І я й сам уже встиг відчути до нього велику прихильність, але не слід було забувати й про те, що я побачив сьогодні вранці, про те, що мене оточували дикуни, що нас поселили в одній хижі з мерцем, що я бачив людей, які висіли вниз головою, і що цар зробив принаймні один дуже сумнівний натяк. Крім того, мене дедалі сильніше тіпала лихоманка, і я мусив докладати неабияких зусиль, щоб триматися насторожі. Від цього я відчував велику напругу в потилиці та в очах. Я пильно придивлявся до всього, що мене оточувало, зокрема й до жінок, хоча на них слід було б дивитися обережніше. Та моєю метою було заглянути в саму суть — тільки в суть і нікуди більше — й уберегти себе від галюцинацій. Речі зовсім не такі, якими вони нам здаються, принаймні в цьому можна не сумніватися.

Що ж до царя, то його інтерес до мене, здавалося, зростав з кожною хвилиною. Ледь усміхаючись, він роздивлявся мене дедалі приязнішим поглядом. Як я міг угадати, що за мета й наміри ховаються в його серці? Бог не дав мені й половини тієї інтуїції, якої я постійно потребую. Оскільки я не міг йому довіряти, я повинен був розгадати його. Розгадати? Як же в біса я міг його розгадати? Це було б не легше, аніж вибрати вугра з тареля після того, як його посікли й перемішали з гарніром. Наша планета несе на собі мільярди пасажирів, вона вже пронесла їх безліч у минулому й пронесе ще більше в майбутньому, і будь-коли розгадати жодного з них — жодного! — я не маю і не матиму найменшої надії. Анінайменшої! І коли я згадую про ту чи ту людину, яку я щиро прагнув зрозуміти, — хочете вірте, хочете ні, — мені просто плакати хочеться. Звичайно, ви можете запитати, до чого тут мільярди? І ви матимете слушність — вони тут справді ні до чого. Ми надто пригнічені числами, а нам би слід ставитися до великих чисел як до чогось звичайного. Розташовані за своїми розмірами десь посередині між сонцями й атомами, живучи серед астрономічних понять, де кожен палець і кожен відбиток пальця становить нерозгадану таємницю, ми маємо звикнути до співжиття з великими числами. Історія складалася, складається і складатиметься з безлічі людських доль, і якщо трохи замислитися, то ця істина видасться чудесною і зовсім не гнітючою. Багато йолопів журяться з цієї причини, бо вважають, що кількість ховає їх живцем. Думати так — безумство. Числа дуже небезпечні, але головна їхня властивість у тому, що вони приборкують вашу гординю. І це добре. Звичайно, я помилявся, вірячи в те, що свого ближнього зрозуміти можна. А тепер візьміть таку фразу, як: «Прости їм, Отче, бо не відають вони, що чинять». Ці слова Спасителя можна витлумачити як обіцянку, що з часом ми позбудемося сліпоти і набудемо дару розуміти. З другого боку, вони можуть означати, що рано чи пізно ми збагнемо ницість власних помислів, і в такому разі я сприймаю їх як погрозу.

Ось такі роздуми снувалися в моїй голові, поки я мовчки сидів перед царем Дафу. Якщо висловитись образно, то я дослухався, як гарчить і скавулить мій дух.

І тут цар, на превеликий мій подив, зауважив:

— Ви прийшли здалеку, але я не сказав би, що ви здаєтеся виснаженим чи стомленим. Мабуть, ви дуже сильний. Надзвичайно. Я це побачив з першого погляду. Ви кажете, що з Ітело у вас вийшла нічия. Може, ви проявили чемність? Хоча при першому знайомстві надто чемним ви мені не здалися. Не стану приховувати, мені ще не траплялося бачити людину, таку розвинену в усіх відношеннях, як ви.

Учора вночі слідчий, ухилившись від розмови про мерця, попросив мене скинути сорочку, щоб роздивитись, як збудоване моє тіло, а ось тепер і цар виявив такий інтерес. Я міг би похвалитися: «Я дуже сильний і можу вибігти на вершину пагорба заввишки ярдів у сто з котримось із вас на спині». Бо я справді пишаюся своєю силою (а чим мені пишатися ще?). Але мої почуття весь час змінювалися. Спочатку я цілком заспокоївся, побачивши, який цар із себе і як він до мене поставився, й почувши, які нотки звучать у його голосі. Я зрадів, і моє серце проголосило свято. Потім підозри прокинулися знов, і ось тепер доскіпливе розпитування про мій фізичний стан стривожило мене вкрай, і від страху я вкрився потом. А що, як вони збираються принести мене в жертву, подумалося мені, адже ідеальна жертва має бути без видимих вад? І тому я відповів цареві, що насправді почуваю себе не зовсім гаразд і що мене тіпає лихоманка.

— У вас не може бути лихоманки, адже ви рясно пітнієте, — сказав Дафу.

— Це одна з моїх виняткових якостей, — сказав я. — Я мучитимуся в гарячці, а з мене литиме піт.

Він пустив ці слова повз вуха.

— А вночі зі мною сталася справжня біда, коли я жував сухар, — сказав я. — Страшне лихо. Я зламав зубний міст.

Я роззявив рота, розтяг його пальцями й відкинув голову назад, запрошуючи Дафу глянути на пролом у моїй щелепі. Водночас я розстебнув кишеню й показав йому свої зламані зуби, які поклав туди, щоб зберегти їх про всяк випадок. Цар заглянув у бездонну провалину мого рота. Яке було його враження, я достоту не знаю, але він сказав:

— Це, либонь, і справді завдає вам чималих незручностей. І коли це сталося?

— Перед тим, як ваш слідчий узяв мене в роботу, — сказав я. — До речі, як його звуть?

— Бунам, — відповів цар. — Правда ж, він тримається з великою гідністю? Він начальник над усіма нашими жерцями. Уявляю, як ви засмутилися, коли зламали свої зуби.

— Так мені й треба, йолопові, — сказав я. — Відлупцювати мене слід би за цю дурість. Звичайно, я можу жувати пеньками. Та що, як зламаються й вони? Не знаю, наскільки ви обізнані в зубних хворобах, ваша величносте, але внизу все було просвердлено до пульпи, і якщо я потраплю на протяг із цими пеньками, то повірте, нема страшнішої муки. Мені дуже не пощастило із зубами, як і моїй дружині, до речі. Людині не слід сподіватися, що її зуби служитимуть вічно. Вони зношуються. Але це не все…

— Невже у вас іще щось болить? — запитав цар. — Як може причепитися хвороба до чоловіка, збудованого так досконало?

Я зашарівся й відповів:

— У мене геморой, величносте, страшенно бридка хвороба. Крім того, зі мною бувають припадки — я непритомнію.

Він запитав співчутливо:

— Це не те, що називають «падучою»?

— Ні, — сказав я. — Мій випадок не піддається класифікації. Я був на прийомі в найвидатнішого нью-йоркського фахівця, і він сказав, що це не епілепсія. Припадки почалися в мене кілька років тому, я втрачаю тяму раптово, без попередніх симптомів. Я можу зомліти, коли читаю газету або стою на драбині, вставляючи у вікно шибку. Якось я відключився, коли грав на скрипці. А рік тому це сталося зі мною у швидкісному ліфті, коли я підіймався на горішні поверхи хмарочосу «Крайслер-білдінг». Можливо, до цього спричинилася швидкість і сила тяжіння, яка різко зросла. Зі мною у ліфті була жінка в норковому хутрі. Я поклав голову їй на плече, вона заверещала, і я впав.

Все своє життя я був стоїком, і мені не вдалося надати голосу переконливості, коли я розповідав про свої недуги. А ще, начитавшись медичної літератури, я розумів, скільки суто психічного фактора — ідеться саме про розумові відхилення, а не про зловживання спиртним чи щось таке — лежить у основі моїх захворювань. Скажімо, непритомнів я тільки через порочні відхилення у своїй вдачі. Крім того, моє серце аж надто часто повторювало оте «Я хочу!», і я, як мені здавалося, мав цілковите право на перепочинок, тож знаходив вельми зручним вряди-годи відключатися. Зрештою я почав усвідомлювати, що цар охоче використав би мене в своїх інтересах, якби трапилася така нагода, бо він, хоч чоловік і вельми приємний, був також у певному розумінні невільником свого становища, змушеним догоджати цілому гурту жінок, які доводилися йому законними дружинами. А що йому не судилося дожити до старості, то чого б він мав співчувати моїм старечим немочам?

Я сказав дуже голосно:

— Величносте, мені надзвичайно приємно познайомитися з вами! Хто б подумав! У самому серці Африки! Ітело у розмові зі мною дуже хвалив вашу величність. Він назвав вас людиною незвичайною, і тепер я бачу, що це щира правда. Все це запам’ятається мені надовго, але я не хочу зловживати вашою гостинністю. Я знаю, що ви сьогодні збираєтеся прикликати дощ, і, може, я тільки стану вам на заваді. Отож дякую за пропозицію оселитись у вашому палаці і бажаю, щоб ваша церемонія принесла повний успіх, а мені з моїм супутником після другого сніданку пора вирушати в зворотну путь.

Я ще й не закінчив говорити, а він уже зрозумів, що в мене на думці, й заперечливо похитав головою. І коли він так зробив, жінки втупили в мене досить незичливі погляди, так ніби я дратував або хвилював царя і забирав у нього снагу, яку можна було б використати для кращої мети.

— О ні, пане Гендерсон, — сказав Дафу. — Я навіть не припускаю, що ми можемо відпустити вас одразу після вашого прибуття. Ви чудовий співрозмовник, мій дорогий гостю. Мені було б дуже прикро так скоро позбутися вашого товариства. В усякому разі, доля явно хоче, щоб ми з вами зійшлися ближче. Я вже вам казав, як схвилювала мене звістка про те, що ви прийшли сюди із зовнішнього світу. А що вже час розпочинати церемонію, то я запрошую вас бути моїм гостем і взяти в ній участь.

Цар надів на голову крислатого оксамитового капелюха такого самого кольору, як і його штани, що правив йому за корону. До капелюха-корони були пришиті людські зуби, щоб уберегти царя від лихих очей. Потім Дафу підвівся зі своєї зеленої канапи, але тільки для того, щоб знову лягти — цього разу в гамак, який мали нести амазонки, затягнуті в короткі шкіряні жилети. Вони стали по чотири з кожного боку й підставили під жердини плечі — то були м’які жіночі плечі, хоча й належали амазонкам. Фізична сила завжди мене збуджує, а надто в жінках. Я люблю дивитися в «Таймс-сквері» фільми про Олімпійські ігри, а надто кадри з отими жвавими атлетками, які бігають наввипередки й метають списи. Я завжди кажу: «Подивіться на них! Пані й панове, подивіться, якими можуть бути жінки!» Це приваблює солдата і любителя краси, які живуть у мені. Я спробував уявити на місці вісьмох амазонок вісьмох жінок із кола моїх знайомих — Френсіс, мадемуазель Монтекукколі, Берту, Лілі, Клару Спор та інших, — але серед них лише Лілі годилася на цю роль за своїм зростом та силою. Мені не пощастило скласти команду, яка змогла б нести царський гамак. Дужа Берта була занадто кругла, а мадемуазель Монтекукколі, попри свій величезний бюст, мала завузькі плечі. Отже, мої подруги, знайомі та коханки не змогли б понести царя Дафу.

На прохання його величності я спустився сходами разом із царським кортежем і вийшов на подвір’я. Дафу лежав у гамаку не в лінивій позі, а з елегантністю, яка свідчила про аристократичне виховання. Навряд чи я помітив би це в ньому, якби зустрів його та Ітело в їхні студентські роки в Бейруті. Ми всі зустрічали африканських студентів, костюми на яких звичайно висять мішком, а комір сорочки пом’ятий, бо зав’язування краватки — процедура суперечна їхнім звичаям.

У дворі до царської процесії приєднався Хорко зі своїми парасолями, амазонками, дружинами, дітьми, які несли довгі снопи кукурудзяного бадилля, з воїнами, що тримали в руках фетиші та ідолів, вимазаних свіжою вохрою та вапном і настільки гидких, наскільки їх могла зобразити такими людська уява. Одні здавалися суцільними зубами, другі — суцільними ніздрями, у третіх чоловічий член був більший, ніж усе тіло. Двір зненацька весь наповнився людом. Сонце пекло і пряжило. Ацетилен так не проникає крізь шар фарби, як проникало те сонце в двері мого серця. Я подумав, що зараз по-дурному знепритомнію. (Дурною ця сцена видалася б з огляду на мій велетенський зріст та силу.) Несподівано мене опанувало відчуття, що цей день скидається на сонячний день у Нью-Йорку. Я сів у метро не на той поїзд і замість Бродвею вибрався нагору на розі Ленокс-авеню та Сто двадцять п’ятої вулиці.

Цар запитав у мене:

— В арнюїв теж труднощі з водою, пане Гендерсон?

«Все пропало! — подумав я. — До нього таки дійшла чутка про історію з жабами».

Але я, мабуть, помилився. Ні в його голосі, ні в поведінці не відчувалося ніякого натяку; він лише дивився з гамака в безвітряне й безхмарне голубе небо.

— Ви вгадали, царю, — відповів я. — Їм щодо цього не вельми пощастило.

— Справді, — мовив він замислено. — Із щастям у них завжди сутужно. А знаєте чому? Існує легенда, нібито колись ми з ними були одним плем’ям, але потім розійшлися — через щастя. В нашій мові ми називаємо їх словом нібаї. Це можна перекласти як «нещасливі». Атож, у нашій мові це слово має саме таке значення.

— Що ви кажете? А варірі почувають себе щасливими?

— О, звичайно. В багатьох відношеннях. Ми вважаємо себе їхньою протилежністю. Нас часто називають варірі ібаї — це звучить як прислів’я. Тобто «щасливі варірі».

— А як називали б себе ви? Прислів’я — це прислів’я, але чи відповідає йому життя?

— Щасливі ми, варірі, чи нещасливі? — замислено проказав він.

Безперечно, Дафу подумав, що мене слід поставити на місце. Адже своїм запитанням я кинув йому виклик. Авжеж кинув — як ото кидають пробний камінь. Я збагнув, що припустився помилки. Він дав мені це зрозуміти, але дуже делікатно й ухильно.

— Нам щастить, — сказав він. — Немає сумніву, що це справді реальний факт. Ви навіть не уявляєте собі, наскільки послідовно це підтверджується.

— То ви певні, що дощ сьогодні буде? — запитав я, єхидно осміхнувшись.

Він відповів дуже лагідним голосом:

— Я бачив, як у такі самі дні, як оце нині, надвечір збирався дощ. — І провадив: — Гадаю, що я можу зрозуміти ваші сумніви. Адже арнюї видалися вам людьми добрими й привітними. Вони справили на вас те саме враження, яке часто справляють на чужинців. Зрештою, Ітело — мій найближчий друг, і ми були з ним поруч за таких життєвих обставин, які споріднюють людей. Я знаю, які чесноти привабили вас у арнюях. Великодушність. Лагідність. Доброта. Це чесноти справжні, невдавані. Тут я з вами цілком і повністю згодний, пане Гендерсон.

Я підпер кулаком підборіддя і втупив погляд у небо, коротко засміявшись і подумавши: «Святий Боже! Яку людину довелося мені зустріти так далеко від дому». Атож, мандрувати корисно. Світ — це той-таки розум, повірте мені. Подорожувати світом і подорожувати в думках — те саме. Я давно про це здогадався. Те, що ми називаємо реальністю, — насправді наше уявлення про неї. Мені не слід було зчиняти ту сварку з Лілі, коли я стояв над нею в нашому подружньому ліжку й горлав, аж поки Райсі опанував страх і вона втекла з дитиною. Я тоді заявив, що в мене кращі взаємини з реальністю, ніж у неї. Так, так, так. Світ фактів — це реальний світ, реальний і незмінний. Тут ідеться про суто фізичні властивості, які вивчає наука. Але ж існує і сфера уяви, де ми творимо, творимо й творимо. Коли ми ходимо своїми тривожними шляхами, ми впевнені, що нам відомо, де вона, реальність. І я казав Лілі правду, до певної міри. Я знав, я справді знав реальність краще, ніж вона, безперечно, краще, але я знав її лише тому, що то була моя, власна реальність, де все текло, плинуло й повнилося моїми уявленнями; так само, як реальність Лілі була наповнена її уявленнями. О, яке одкровення! Істина явилася мені в своїй первісній суті. Мені вона явилася, Гендерсонові!

Цареві очі дивилися в мої очі й світилися такою мудрою проникливістю, аж я відчув, що він, якби захотів, міг би й заглянути мені в саму душу. Він міг би обстежити її й дослідити. Я це відчував. Та оскільки я невіглас і неук у вищих матеріях — у вищих матеріях я неосвічений початківець через свою шалену вдачу, — то не знав, чого мені сподіватися. Одначе у світлі очей царя Дафу я зрозумів, що, підірвавши загату ставка, я не втратив свого останнього шансу. Ні, панове. Ні в якому разі.

Хорко, царський дядько, тим часом шикував процесію. Над стінами палацу здіймалося виття та гамір, здатне заглушити які завгодно звуки, що їх мені траплялося чути і що вихоплювалися зі смертних горлянок та легень. Але щойно запало тимчасове затишшя, цар сказав:

— Мені неважко здогадатися, пане мандрівнику, що ви заповзялися здійснити якусь надзвичайно важливу місію.

— Це правда, величносте. Правда на всі сто, — відповів я і вклонився. — Інакше я міг би зоставатись у своєму ліжку й роздивлятись атлас із малюнками або слайди камбоджійських храмів. У мене їх повен ящик.

— Чорт забери! Саме це я й мав на увазі. — сказав він. — Отже, ви залишили своє серце в наших друзів арнюїв. Безперечно, люди вони чудові. Я навіть замислювався, в чому тут причина: в оточенні чи у їхніх внутрішніх чеснотах. Я схильний надавати перевагу вродженій суті, а не тій, що утворюється внаслідок виховання. Бувають хвилини, коли мені дуже хочеться зустрітися зі своїм другом Ітело. Багато я віддав би, аби тільки почути його голос. На жаль, відвідати його я не можу. Мої царські обов’язки… Я мушу заощаджувати свою силу… Добро вражає вас у саме серце, чи не так, шановний гостю Гендерсон?

Сонячні промені спалахнули якось по-особливому яскраво, мої очі мовби затулило золотими кружальцями. Геть засліплений, я кивнув головою і сказав:

— Так, ваша величносте. Без брехні. Якщо це справжнє добро. Добро, чисте перед Богом.

— Атож, я розумію ваші почуття щодо цього, — промовив він з дивною, майже тужливою лагідністю в голосі.

Я ніколи не повірив би, що колись почую такі речі хай там від кого, а тим паче від цього чорношкірого в пурпуровому крислатому капелюсі, прикрашеному людськими зубами, який розлігся в царському гамаку, дивлячись на мене величезними, лагідними, загадковими очима, ледь забарвленими в червоний колір, і всміхаючись товстими рожевими губами.

— Кажуть, — провадив він, — що зло часто видається дуже ефектним, що воно наполегливе й хвалькувате і впливає на розум сильніше, ніж добро. Але я так не вважаю. Можливо, це правда, коли йдеться про звичайне добро. Зрештою, на світі живе багато приємних людей. О, так. Їхня воля велить їм творити добро, і вони його творять. Яка ординарність! Усе зводиться до простої арифметики: «Я не зробив отого, того й того, що мені звеліли зробити, і я зробив оте, оте й оте, чого мені не дозволяли робити». Це навіть не можна назвати життям. Вдаватися до такої бухгалтерії просто гидко. Я стою на протилежних позиціях, а саме: добро не може бути наслідком зусиль чи боротьби. Коли добро величне й благородне, воно підноситься над усім. І тоді воно, шановний гостю Гендерсон, куди ефектніше за найефектніше зло. Воно пов’язане з натхненням, а не з боротьбою, бо там, де людина бореться, вона гине, і хто підійме меч, той від меча й поляже. Занудна людина творить нудне добро — і геть нецікаве. Там, де чоловік воює і трудиться, можна знайти тільки мертве свідчення затрачених зусиль і нічого більше.

— О царю Дафу, о ваша величносте! — вигукнув я палко й радісно. Слова, які він сказав мені, напівлежачи в гамаку, схвилювали мене до глибини душі. — Ви знаєте царицю арнюїв Віллатале, жінку, прилучену до тайнощів сумутності? Вона тітка Ітело, ви, мабуть, чули. Вона обіцяла навчити мене грун-ту-молані, аЛе потім сталося одне, потім інше, і…

Але в цю мить амазонки взяли жердини на плечі, гамак піднявся і посунув уперед під збуджений рев юрби й гуркіт барабанів — здавалося, тварини знову заговорили між собою мовою шкур, які колись покривали їхні тіла. Це було бурхливе вивільнення звуків, як на святвечір у Коні-Айленді, в Атлантік-сіті або на Таймс-сквері. А коли царський кортеж вийшов з воріт, грандіозна какофонія заглушила все, що мені випадало доти чути.

Я закричав до царя:

— Куди ми…

Я кричав йому майже в саме вухо, а тоді низько нахилився над гамаком, щоб розчути відповідь.

— … маємо спеціальне… місце… Арену… — відповів він.

Інших його слів я не розчув. Натовп наче очманів: перед моїми очима знявся вихор, що закрутив у собі чоловіків, жінок та ідолів, у вуха мені вдирався вереск, схожий на скавуління побитих собак, і скигління, схоже на скрегіт мантачки, яка гострить серп, блискучі сурми пульсували тугими поштовхами — описати таку гаму звуків просто неможливо. Мої барабанні перетинки тріщали, здавалося, вони ось-ось порвуться на клапті. Я спробував захистити своє здорове вухо, заткнувши його великим пальцем, але навіть те, яке недочувало, не витримувало натиску звукових хвиль. У цьому натовпі було не менш як тисяча тубільців, майже всі голі, розмальовані строкато й без смаку, всі розмахували торохтілками, і всі надсаджували горлянки. Погода була важка, задушлива, і все тіло у мене свербіло. Спека стояла неприємна, просякнута пилюкою, — мене раз по раз поймало. таке відчуття, наче моє обличчя вгорнули в шорстку тканину. Але я не мав часу на ті прикрощі, бо мене несло й несло вперед поруч із царським гамаком. Процесія ввійшла на стадіон (я вживаю цей термін у широкому значенні) — великий майданчик, оточений дерев’яним парканом, під яким тяглися лави у формі чотирикутника, вирубані в тому самому вапняку, про який уже згадувалося. Для царя там було царське місце під балдахіном, прикрашеним стрічками, що маяли на вітрі; поруч сів і я разом із царськими дружинами, урядовцями та рештою людей із царського почту. Навколо розташувалися амазонки у своїх схожих на корсети безрукавках, що туго обтягували міцні тіла, які вилискували гладенькою шкірою; їхні великі, делікатні, бриті голови були круглі, мов кавуни, овальні, як мускусні дині, довгі, ніби кабачки. У супроводі свого кортежу з парасолями Хорко підійшов до царського місця і схилився в низькому поклоні. Ці двоє були настільки схожі, що, мабуть, могли обмінюватися думками за допомогою самих поглядів — іноді так буває. Однаковісінькі носи, однаковісінькі очі, той самий загадковий вираз на обличчі. Мені здалося, що в цей мовчазний спосіб Хорко запропонував Дафу розпочинати те, про що було домовлено раніше. Але обличчя в царя лишилося незворушним. Розпоряджався тут він і тільки він — у цьому сумніву не було.

Чотири амазонки принесли картярський стіл — кожна тримала його за ніжку, і стіл плив у них над головами. На ньому стояла чаша з двома черепами, які я вже бачив у царських покоях. Але тепер вони були прикрашені темно-синіми стрічками, просиленими крізь порожні очниці, дуже довгими й блискучими. Чашу з черепами поставили перед царем, який глянув на них тільки раз і більше не дивився. Тим часом здоровило Хорко, який стояв, виструнчившись у своєму темно-червоному футлярі, на який з підборіддя звисали складки жиру й лежали в нього на плечах, набрався зухвальства і передражнив мій вираз. Принаймні мені здалося, що я бачу на його обличчі свою власну сердиту гримасу. Та я нічого проти не мав і тільки стримано вклонився, показуючи йому, що вельми задоволений прийомом, який він мені влаштував. З невимушеністю досвідченого політика Хорко приязно й по-панібратському махнув мені рукою. Барвиста парасоля крутнулася над ним, і він пішов на своє місце, яке було ліворуч від царського. Поруч нього вмостився слідчий, котрий змушував мене вчора чекати, — Дафу назвав його Бунамом, — а також зморшкуватий дід у чорному шкіряному фартусі, що спрямував нас напередодні на засідку. Той самий, який вигулькнув над білими скелями, мов незнайомець, що трапився біблійному Йосифові й послав його в Дотаїн. Потім брати побачили Йосифа й сказали: «Ось іде той сновидець». Усі ми повинні знати Біблію.

Повірте, я почував себе сновидцем — їй-богу, не брешу.

— Хто отой чоловік, зморщений, мов суха оливка? — поцікавився я.

— Ви про кого? — запитав цар.

— Онде він сидить із Бунамом та вашим дядьком.

— А, ви про нього! То старший жрець. У певному розумінні віщун.

— Учора, коли ми його зустріли, він був із кривою ґирлиґою в руках… — почав був розповідати я.

Але в цю мить кілька загонів амазонок із рушницями вишикувались у шерегу й прицілилися в небо. Проте своєї тристасімдесятип’ятки я не бачив ніде. Здоровенні жінки влаштували салют: спочатку вони пальнули на честь царя, його покійного батька Гміло й усіх предків. Потім дали ще один залп, і цар сказав, що то салют на мою честь.

— На мою честь? Ви жартуєте, величносте, — сказав я. Але побачив, що він сказав щиру правду, і тоді запитав: — Може, мені встати?

— Гадаю, що такий ваш жест оцінять дуже високо, — сказав він.

І я підвівся. Мене привітали гучними криками й вереском. «Мабуть, усі вже знають, як я дав раду мерцеві, — подумав я. — Вони зрозуміли, що я не слинько розніжений, а людина мужня й сильна, справжній відчайдух». Я почав відчувати велич моменту, мене заполонили дикунські емоції, сверблячка в грудях стала майже нестерпною. У мене не було слів, не було ні мортири, ні базуки, щоб відповісти на рушничний салют амазонок. Але я повинен був видобути із себе якийсь звук, і тому я заревів, ніби величезний ассірійський бик. Розумієте, я завжди страшенно хвилююсь і збуджуюсь, коли опиняюся в центрі уваги натовпу. Так було, коли арнюї плакали й коли вони зібралися біля ставка. І коли мене легко поранило в Італії біля старовинного замку Гвіскардо, поблизу Салерно. Мій батько теж не міг залишатися спокійним, коли опинявся в гущі людей. Одного разу він підняв трибуну й пожбурив її в оркестрову яму.

Отже, я заревів у відповідь на рушничний салют. І прийом був просто чудовий. Бо мене почули, і до того ж усі побачили, як я вхопився за груди, коли горлав. Від мого крику натовп прийшов у дикий захват, і його ґвалт, мушу признатися, був для мене наче цілющий бальзам. «Так от чому ці хлопці так пориваються до влади над людьми!» — подумав я. Тепер я їх зрозумів. І я більше не дивувався, що Дафу покинув цивілізацію і повернувся до свого племені. Кому в дідька не захотілося б стати царем, нехай і дрібним? Такого привілею не можна було втрачати. (Для дужого молодика час розплати здавався дуже далеким; жінки не знали, як краще виказати йому свою увагу та вдячність, він був Їхнім коханим, володарем їхніх сердець.)

Я стояв досить довго, сміючись та втішаючись схвальним ревом юрби, і сів аж тоді, коли вже треба було сісти.

І в цю мить я побачив жахливе обличчя: змережане безліччю рубців і зморщок, воно посміхалося, розтуливши рот, схожий на великий розкритий зашморг. Таке видиво іноді можна мигцем побачити у склі вітрини якогось магазину на П’ятій авеню, і коли ви обернетеся поглянути, що то за фантастичну прояву виставив Нью-Йорк за вашою спиною, там не виявиться нікого. Але обличчя, яке мене настрахало, нікуди не зникло, а й далі посміхалося в одному з кутків царської ложі. Тим часом на грудях, що належали власникові цього обличчя, робилися глибокі криваві надрізи. Позеленілий старий ніж — то страшний зуб! «О Господи, там же людину ріжуть! Святий Боже! Навіщо його вбивають?» — подумав я. Крізь глибини мого єства промчав болючий спазм — так за вікнами поїзда пролітають силуети будинків.

Але порізи були неглибокі, розмальований жрець розтинав лише шкіру, хоч і орудував ножем дуже швидко; усе робилося за чітким планом і вельми вправно. В рани втирали вохру, і вони, мабуть, страшенно щеміли. Одначе хлопець посміхався, а цар сказав:

— Це звичайна процедура, пане Гендерсон. Турбуватися нема підстав. У такий спосіб він підіймається на вищий щабель у кар’єрі жерця, і тому дуже задоволений. Що ж до крові, то вона, як вважають, має спонукати небеса теж випустити з себе вологу або натиснути на вишні помпи.

— Ха-ха! — засміявся я і закричав: — Як? Як ви сказали, царю? Вишні помпи? Невже вони справді існують? Чудеса та й годі!

Одначе цар не мав часу на розмови зі мною. За сигналом, поданим з ложі Хорко, здійнявся неймовірний галас, торохтіння та дзеленчання, пальба з рушниць, і на цьому звуковому тлі врочисто загуркотіли високі лункі барабани. Цар підвівся. Дикий шквал поклоніння. Водограї хвали! Обличчя з перекривленими від крику ротами, гримаси, осяяні вищим натхненням. Над чорним тлом негритянських тіл піднялася бурхлива хвиля червоної барви — усі тубільці, постававши на витесані з білого вапняку лави, вимахували всілякими червоними речами, що маяли над натовпом, мов прапори. Малиновий колір був у варірі святковим. Амазонки підняли пурпурові знамена — царів колір. Туго напнута пурпурова парасоля погойдувалася над його ложею.

А самого царя поруч мене вже не було. Він зійшов на арену, щоб зайняти там призначене йому місце. З протилежного боку круглого майданчика, не більшого за парковий майданчик для гри в м’яч, з’явилася висока жінка, гола до пояса, з густими, як овеча вовна, кучерями на голові. Коли вона підійшла ближче, я побачив, що обличчя в неї змережане прегарними малюнками рубців, які були схожі на алфавіт Брайля і спускалися двома трикутниками біля кожного вуха й третім — на переніссі. До самого живота вона була пофарбована в червонясто-коричневий або тьмяно-золотавий колір. Жінка була молода, і її невеличкі груди не погойдувалися під час ходи, як то буває в зрілих жінок; на довгих і тонких руках були вималювані три головні кістки: плечова, променева і ліктьова. Обличчя в неї було маленьке, зі спадистим чолом, і коли я вперше побачив її через усю арену, я помітив на ньому не більше прикметних рис, ніж на гладенькому м’ячі; здалеку її обличчя скидалося на позолочене яблуко. На ній були пурпурові штани — точнісінько такі, як у царя, і вона мала стати його партнеркою в грі, яка оце починалася. Вперше я звернув увагу на те, що посеред арени, приблизно там, де на бейсбольному полі має бути підвищення для подачі, височіли якісь постаті, запнуті покривалами. Я правильно вгадав, що то — боги. Навколо них і над ними цар та позолочена жінка почали свою ритуальну гру. Кожне з них розкручувало на довгій стрічці людський череп і, трохи підбігши, підкидало його високо над дерев’яними ідолами, що були сховані під парусиновими покривалами, — найбільший із тих бовванів міг би зрівнятися висотою з поставленим на попа роялем марки «Стейнвей». Два черепи водночас високо злітали в повітря, і цар та жінка ловили їх. Рухи гравців у черепи були надзвичайно чіткі. Гамір відразу завмер — звукові хвилі розгладились і зникли, як зникають складки на тканині під гарячою праскою. Глибока тиша супроводжувала перші кидки — було чути лише виляски, коли череп падав на руки. А незабаром до мого неушкодженого вуха став долинати навіть свист, що виникав від обертання черепів у повітрі. Ось жінка підкинула свій. Прикрашений грубими пурпуровими й голубими стрічками череп скидався в польоті на барвисту квітку. Богом присягаюся, він виглядав достоту як тирлич. На великій висоті череп, кинутий жінкою, розминувся з черепом, який вилетів з рук у царя, і обидва круто пішли вниз, маючи оксамитовими стрічками, що робили їх схожими на двійко океанських поліпів. Незабаром я зрозумів, що то була не тільки гра, а й змагання, і я, природно, вболівав за царя. І хоч я не знав, що карою за впущений додолу череп була смерть, я здогадувався про це, бувши й сам досить близько знайомий зі смертю і не тільки через свій похилий вік, а й з низки інших причин, які тут немає потреби перераховувати. Смерть і я — майже сестра і брат. Але думка про те, що з царем може статися нещасливий випадок, жахала мене. Та він здавався цілком упевненим у собі, і я замилувався його стрибками, швидкими обертами й точними рухами. Було таке враження, ніби Дафу лише розминається перед справжньою грою, як першокласний тенісист перед матчем або знаменитий вершник за годину до перегонів; він — ну як би це висловитись? — здавався таким мужнім і спритним, що турбуватися за нього просто не випадало. Такий чоловік робить досконало все, що робить, і все ж таки я тремтів і боявся за нього. Та й за жінку я тривожився. Досить було одному з них спіткнутись, або випустити з рук стрічку, або влучити черепом у другий череп, і їм, мабуть, довелося б сплачувати найвищу ціну, як тому бідоласі, що його поселили в одній хижі з нами. Я не мав сумніву, що помер він не своєю смертю. Мене не одуриш — з мене вийшов би мудрий слідчий. Але й цар, і жінка були в чудовій формі, з чого я виснував, що Дафу не завжди лежав на спині, розніжуваний своїми кралями, адже він стрибав і бігав, наче сповнений сили лев, і я щиро втішався, дивлячись на нього. Він навіть не скинув з голови пурпурового оксамитового капелюха, прикрашеного людськими зубами. І він ні в чому не поступався жінці, бо я розумів, що саме вона була тим учасником, який викликає суперника на герць. Вона діяла, як жриця, маючи за обов’язок стежити, щоб цар відповідав вимогам. Золота фарба на тілі та Брайлеві позначки на обличчі надавали їй трохи нелюдського вигляду. Вона стрибала, кружляла в танці, а її груди були нерухомі, мовби справді відлиті із золота, і коли вона підплигувала, то через високий зріст і тонкий стан її політ видавався якимось надприродним, схожим на стрибок велетенської сарани.

Та ось вони виконали кілька останніх кидків, і гра завершилася. Кожен із гравців узяв череп під пахву, наче фехтувальник свою маску, і обоє вклонилися глядачам. У відповідь зчинився оглушливий гамір, знову замайоріли малинові прапори та клапті матерії.

Коли цар у своєму крислатому капелюсі — точнісінько в такому Тіціан міг би намалювати Франціска Першого — повернувся до почту, він важко відсапувався. Він сів, і дружини вмить затулили його простирадлом, щоб ніхто з людей не побачив, як цар п’є. Це було табу. Потім вони обтерли на ньому піт і, послабивши парчовий пасок на його пурпурових штанях, розім’яли йому м’язи на ногах та животі, що судорожно здіймався та опускався. Я вмирав від бажання поділитися з ним своїми враженнями, сказати йому, як чудово він виглядав у грі. Наприклад: «О величносте, це було справді по-царському! Ви — великий артист. Хай мене чорти візьмуть, якщо ви не знаменитий артист. Царю, я просто обожнюю красу і шляхетність манер». Та я не міг промовити й слова. Мені притаманна стриманість, якою відзначаються люди брутальної вдачі. Це своєрідне рабство, від якого нема порятунку. Ми роковані носити на устах замок. Я відзначив це ще під час розмови зі своїм сином Едвардом. Він подумав, що я хизуюся, коли я заявив, що люблю правду. О, як він мене образив! Але здебільшого я, коли мені хочеться сказати те чи те, мовчу. Тому ці мої думки насправді не існують; не можна повірити в існування того, що не знаходить свого виразу. Згадавши про вишні помпи, цар наштовхнув мене на певні роздуми, і я міг би сказати йому багато, відразу й на місці. Що саме? Ну, наприклад, те, що хаос не панує на сцені життя. Що воно — запаморочлива, поквапна і безпорадна мандрівка крізь сон у вічне забуття. Ні, панове! Деякі речі можуть її затримати. Мистецтво, наприклад. Швидкість руху падає, час розділяється на окремі відрізки. З’являється чуття міри й чуття таємниці. Виникають втішні думки, лунають ангельські голоси. Інакше на ’кий біс було б мені навчатися грати на скрипці? Або розпускати рюмси у великих французьких соборах, де до того доходило, що я не міг уже далі витримувати видовища тієї краси, впадав у нестяму й кричав на Лілі? І мені подумалося, що якби я заговорив про все це з царем Дафу і розкрив йому душу, то ми могли б стати друзями. Але між ним і мною був цілий гурт жінок з голими стегнами та голими задами, обернутими в мій бік, що я міг би вважати, якби йшлося не про дикунок, за грубий вияв нечемності. Отже, в ту хвилину, коли на мене зійшло натхнення, я не мав ніякої змоги поговорити з царем. А коли через кілька хвилин я таку змогу дістав, то промовив:

— Царю, я відчував, що якби ви або вона схибили, наслідки були б фатальні.

Його груди все ще важко здіймалися й опускались. Він спершу облизав губи, а тоді відповів:

— Я поясню вам, пане Гендерсон, чому для мене було не так уже й важливо, схиблю я чи не схиблю. — Його зуби зблиснули, бо він усе ще відсапувався, а мені здалося, ніби він сміється, хоча сміятися не було з чого. — Рано чи пізно стрічки просилять і ось тут. — Двома пальцями він показав на свої очі. — Мій власний череп злетить… — Він жестом зобразив політ і доказав: —… у повітря. © http://kompas.co.ua

— То це черепи царів? — запитав я. — Ваших родичів?

У мене не стало духу прямо запитати в царя, ким доводилися йому власники черепів. На мить я уявив собі, що ловлю в руки такий череп, і мої долоні наче обпекло.

Та заглиблюватись у цю розмову не було коли. Надто багато подій відбувалося навкруг. Настала черга принести в жертву худобину. Зроблено було це швидко й без церемоній. Жрець, весь утиканий страусовими перами, обняв рукою шию корови, потім схопив її за морду, задер голову і перетнув їй горло таким недбалим рухом, ніби черкнув сірником об тертку на своїх штанях. Корова впала й випустила дух. Майже ніхто не звернув на це уваги.

13

Після обряду жертвоприношення почалися племінні танці та всілякі витівки, і все це вельми скидалося на водевіль. Стара баба боролася з карликом, причому карлик розізлився і спробував її вкусити, а вона перестала боротись і обклала його лайкою. Тоді одна з амазонок вийшла на арену, взяла курдупеля під пахву і, вихляючи сідницями, понесла геть з арени. Публіка вітала такий фінал криками й оплесками. Потім відбулася ще одна вистава в легкому жанрі. Двоє молодиків батожили один одного по ногах, підстрибуючи вгору. Такі розваги в дусі римських торжеств не надто мені сподобалися. Я був украй знервований. Мене виповнювало роздратування, бо я передчував, що ось-ось почнуться й зовсім бридкі видовища. Природно, я не міг запитати в Дафу, що буде далі. Він глибоко дихав і спостерігав за всім з незворушним спокоєм.

Нарешті я сказав:

— Попри всі ваші церемонії, сонце й досі пече і хмар у небі немає. Я сумніваюся навіть, чи збільшилася вологість, хоч і стоїть духота.

— Ваші спостереження слушні, принаймні на перший погляд, — відповів мені цар. — Я не стану сперечатися з вами, шановний гостю Гендерсон. А проте мені траплялося бачити, як усупереч усім сподіванням дощ починався саме в такий день, як сьогодні. Авжеж, достоту в такий.

Я скоса подивився на нього пильним поглядом. У тому погляді було зосереджено надто багато змісту, і я не стану розріджувати його для вас словами. Можливо, було в ньому трохи самовпевненості. Але основна його суть така: «Не варто морочити один одного, ваша царська величносте. Невже ви гадаєте, нібито від Природи так легко одержати те, що вам хочеться? Ха-ха! Я ніколи не мав того, чого домагався». Але вголос я сказав інше:

— Я ладен побитися з вами об заклад, царю.

Я не сподівався, що цар так відразу підхопить мою пропозицію.

— Об заклад? Та це ж чудово, шановний гостю Гендерсон!

Серце в мене тьохнуло, а під грудьми засмоктало. Почувши цей виклик, я завівся вмить. Щось шалене й безумне прокинулося в мені. І я сказав:

— Отже, якщо ви згодні, ми укладемо парі.

— Я згоден, — сказав цар з усмішкою, і в його тоні теж відчувалася затятість.

— Дивно, царю Дафу. Принц Ітело казав мені, що ви захоплювалися наукою.

— А він казав вам, що я навчався в медичному коледжі? — запитав цар з видимою самовтіхою.

— Ні.

— Я там таки навчався. І закінчив два курси.

— Не може бути! Ви ж розумієте, що в нашому випадку цей факт має велику вагу. Якщо ви справді мали справу з наукою, то чому йдете зі мною на таке парі? Знаєте, величносте, моя дружина передплачує «Сайєнтіфік амерікен», і тому я трохи тямлю в проблемі дощу. Були спроби викликати дощ, посипаючи хмари сухими крижинками, але цей спосіб виявився не досить ефективним. Деякі новітні теорії твердять, нібито дощ передусім утворюється там, де з космосу на землю сиплеться космічний пил. Ударяючись об атмосферу, ця пилюка спричиняє в ній якісь там процеси. Інша теорія, яка мені здається ймовірнішою, запевняє, що головними інгредієнтами дощу є солоні океанські бризки, тобто дрібнесенька морська сіль, якщо висловитися інакше. Волога конденсується на цих кристаликах, занесених у повітря, оскільки їй треба на чомусь конденсуватися. Тут усе пов’язане одне з одним, величносте. Якби не океанські бризки, не випадали б дощі, а якби не випадали дощі, життя на Землі не було б. Як це сподобається нашим мудрагелям? Якби Творець не здогадався прикрасити океанпінястими бурунами, Земля була б пустельна й порожня. — Я засміявся, і р моєму голосі зазвучали інтимні нотки, так наче я хотів звірити йому якусь особисту таємницю. — Ваша величносте, ви не уявляєте собі, як захоплює і хвилює мене ця теорія. Життя утворюється з морської піни. У школі ми часто співали пісню: «О Маріаніно! Прийди і нас перетвори на піну».

Стишеним голосом я проспівав для нього кілька куплетів. Йому сподобалося — в цьому не було сумніву.

— У вас незвичайний голос, — сказав він, приязно всміхнувшись.

Я вже відчував, що подобаюся цьому молодикові.

— А ваша теорія надзвичайно цікава, — додав він.

— О, я радий, що ви сприйняли мої міркування. Вони видаються цілком слушними, чи не так? Але тепер, гадаю, ви не станете битися зі мною об заклад.

— Навпаки, неодмінно поб’юся.

— Мабуть, дарма я роззявив свого дурного рота, величносте. Дозвольте мені взяти назад те, що я наговорив вам про дощ. Я згоден визнати свою поразку. До мене зразу не дійшло, що як цар ви не можете брати під сумнів доцільність проведення дощової церемонії. Отже, я прошу пробачення. Тож ви краще скажіть: «Ну й базіка ви, Гендерсоне!» — і забудьте про це.

— О ні, аж ніяк! Для цього немає жодних підстав. Ми поб’ємось об заклад, чом би й ні?

Він говорив так рішуче, що мені не залишалося вибору.

— Гаразд, величносте, нехай буде по-вашому.

— Моє слово тверде. На що закладаємося?

— Та на що завгодно.

— Дуже добре. Хай буде на що завгодно.

— Ми в нерівному становищі, і я мав би дати вам фору, — сказав я.

Він махнув рукою, на якій блищав великий червоний самоцвіт. Його тіло знову занурилося в гамак, бо він по черзі то сидів, то лежав. Я бачив, що йому приємно робити ризиковану ставку; у нього була вдача азартного гравця. Він помітив, що мій погляд прикипів до його персня, величезного граната, оправленого в масивне золото та оздобленого дрібними камінцями, і запитав:

— Вам подобається мій перстень?

— Він дуже гарний, — сказав я, даючи йому зрозуміти, що звернув увагу на перстень цілком випадково.

— Що ви ставите на заклад?

— Я маю гроші готівкою, але не думаю, що гроші вас цікавлять. У моєму речовому мішку є дуже добрий «Роліфлекс», хоча знімки я робив досить рідко, вряди-годи. Був надто заклопотаний іншими справами тут, в Африці. Ще я маю дві рушниці — звичайного калібру і триста сімдесят п’ятого з оптичним прицілом.

— Я не бачу, яка мені буде користь із тих речей, коли я виграю заклад.

— Вдома у мене є дещо більш вартісне, — сказав я. — Наприклад, кілька чудових темвортських свиней — я залюбки поставив би їх на заклад.

— Справді?

— Я бачу, все це вас не цікавить.

— Годилося б поставити щось дуже своє, — сказав він.

— О, звичайно. Перстень — річ дуже своя. Я вас розумію. Якби я міг відірвати від себе свої тривоги, я поставив би їх. Вони дуже мої. Ха-ха! Проте я не побажав би їх і своєму заклятому ворогові. Гаразд, подумаймо, чи маю я речі, які ви могли б використати, які згодилися б у житті царя. Хіба що килими? У мене в студії лежить непоганий килим. А може, оксамитовий халат? Він мав би на вас непоганий вигляд. У мене є навіть скрипка Гварнері. А, хай йому біс! Придумав — картини! Оті писані олією портрети, мій і моєї дружини.

У цю мить я не був певен, чи цар мене чує, але він промовив:

— На жаль, ви не назвали жодної речі, яка могла б мені придатися.

Тоді я сказав:

— Справді? Що ж ви з мене візьмете, якщо я програю заклад?

— Там видно буде.

Я почав непокоїтись.

— Давайте так домовимося, — запропонував цар. — Я ставлю перстень, а ви — оті портрети. А ще ліпше так: якщо я виграю заклад, ви зостанетесь моїм гостем на довший час.

— Згода. Але що означає «на довший час»?

— О, це тільки попередня пропозиція, — сказав він, дивлячись кудись убік. — Залишимо поки що питання відкритим.

Домовившись таким чином, ми обидва задерли голови. Небо було чисте, синє, безвітряне; здавалося, воно злягло на гори й поринуло в сон. Я подумав, що цар Дафу — дуже делікатна людина. Він хотів винагородити мене за вчорашню пригоду з мерцем і водночас натякнути, що буде радий, якщо я якийсь час поживу тут його гостем. На закінчення нашої розмови цар зробив вишуканий африканський жест, так ніби скидав рукавички або готувався віддати програний перстень. Я спливав потом, але моє тіло не охолоджувалося. Щоб легше було терпіти спеку, я роззявив рота і так його й держав.

Потім я сказав:

— Якщо по правді, величносте, то це несправедливий заклад.

У цю мить почулися люті, роздратовані крики, і я подумав: «Ага, розважальна частина церемонії позаду». Кілька чоловіків, схожих на жалюгідних птахолюдей, — вони були обліплені чорним пір’ям і з іржавими перами на голові, що звисали на їхні плечі, — почали стягувати з богів покривала. Зривали вони їх досить безцеремонно, причому ця непоштивість не була випадкова, якщо ви розумієте мою думку. Вони прагнули розсмішити натовп, і натовп справді сміявся. Обліплені пір’ям люди, чи то птахолюди, підбадьорені сміхом публіки, почали по-блазенському кривлятись і витинати всілякі штуки: наступали статуям на ноги, менші валили на землю й топтали, глузували з них і таке інше. На коліна одній з богинь посадили карлика, і він примусив глядачів надривати животи від сміху, вивернувши свої нижні вії і висолопивши язика, мовби зморшкуватий дурник. Родина богів, усі на коротеньких ногах і з дуже довгими тулубами, сприймала ці образи вельми терпляче. Більшість із них мали непропорційно маленькі личка, посаджені на довгі шиї. Надто суворою ця компанія не видавалася. І все ж таки було в них щось поважне — і таємниче; хай там як, а вони були боги — вершителі людських доль. Вони панували над повітрям, горами, вогнем, рослинами, худобою, щастям, хворобами, хмарами, народженнями, смертю. Авжеж, панували, хай мене чорти візьмуть! Навіть отой присадкуватий, що лежав тепер на череві, — і той над чимось владарював! Плем’я варірі, мабуть, вважало, що перед богами слід виставити напоказ усі свої вади, адже щось приховати від них смертним людям однаково не пощастить. Я збагнув суть цієї ідеї, але вона видалася мені помилковою. «Невже ви схвалюєте це знущання?»— хотілося мені сказати цареві. Я дивувався, що такий благородний чоловік править такою дикою зграєю. Проте він дивився на витівки своїх підданих цілком спокійно.

Здавалося, вони хотіли перетягти кудись увесь пантеон. Почали вони з найменших богів, з якими поводилися грубо, підступно й жорстоко. Валили їх додолу і перекочували, обзиваючи незграбними одороблами. «Ну й чортівня!» — подумав я. Мені здавалося, що так поводитися — просто непристойно, хоча якщо дивитись на речі тверезо, то у варірі було чимало підстав гніватися на богів. Та, зрештою, мені до їхніх почуттів було байдужісінько. Буркочучи собі під ніс, я сидів, прикритий від сонця своїм шоломом, і вдавав, ніби все, що діється навколо, мене не обходить.

Потім ця зграя круків налетіла на більші статуї. Вони тягли їх, штовхали і смикали, але зрушити не могли, і тоді стали кликати помічників із натовпу. То один, то інший здоровило стрибав на арену, підхоплював якогось ідола й переносив або перетягував його ближче до центру поля під веселий гамір та підбадьорливі вигуки глядачів. Дивлячись на могутні тіла та випнуті м’язи атлетів, які переносили великих ідолів, я зрозумів, що ця демонстрація сили була традиційною частиною церемонії. Одні підходили до масивних богів ззаду і обхоплювали їх руками за черево, інші підступали до них спиною, як вантажники, що переносять із кузова машини мішки з борошном, і завдавали їх собі на плечі. Один схопив боввана за руки й закинув собі за спину — так я переносив учора вночі мерця. Побачивши, як застосовують мій прийом, я судорожно хапнув ротом повітря.

— Що з вами, пане Гендерсон? — спитав цар.

— Ет, пусте, пусте, пусте, — відповів я.

Гурт богів, які залишалися на місці, дедалі меншав. Силачі перетягували їх до центру поля. Останні з тих хлопців були збудовані просто досконало — а в мене натреноване око на дужих чоловіків. Тривалий час я серйозно цікавився підняттям тягарів і часто вправлявся зі штангою. Як відомо кожному, в цьому ділі вирішальне значення має натренованість стегон. Я намагався зацікавити накачуванням м’язів свого сина Едварда і якби тоді домігся свого, то, можливо, не з’явилася б у його житті ніяка Марія Фелукка. Правда, незважаючи на сказане вище, я відростив собі кругленьке черево й надбав інших дивних спотворень, властивих усім представникам виду, чиї розміри переважають розміри середніх екземплярів. (Як оті велетенські полуниці, що ростуть на Алясці.) О тіло моє, о моє тіло! Чому ми з ним ніколи не дружили по-справжньому? Я навантажив його своїми вадами, наче пліт, наче баржу. Хто, хто визволить мене з моєї смертної оболонки? Якби я міг позбутися бодай оцих потворних рис, що утворилися внаслідок надмірного розростання моєї плоті та моєї бурхливої духовної діяльності! Бувало, невідомий голос давав мені безумні поради: «Не дбай ні про що — хай після тебе залишиться порожнеча. Хіба це справедливо, що тобі, людині порядній, судилося вмерти? Адже йдеться не про тупого йолопа, який не вартий ліпшої долі, аніж лягти в могилу». Які жорстокі розумування! Яка розбещеність! Гай-гай, чого тільки не відбувається в людській душі!

Що ж до подій на арені, то я стежив за ними з дедалі більшим інтересом. Кінець кінцем на своєму місці зосталися тільки двоє богів: Гуммат — гірський бог і Мумма — богиня хмар. Вони були наймасивніші, і кілька дужих чоловіків, що підходили до них, зазнали невдачі. Атож, вони не склали іспиту, не змогли зрушити з місця Гуммата з його плечима, схожими на два валуни, з бурцями, мов у зубатки, з утиканим шпичаками лобом. Після того, як кілька охочих облишили спроби під улюлюкання та глузливі окрики глядачів, уперед виступив чолов’яга в червоній фесці та в піжонських цератових штанцях. Цей сміливець, що збирався підняти Гуммата, ішов швидко, вимахуючи руками. Підступивши впритул до бога, він простерся перед ним ниць — це був перший вияв поклоніння, який я в той день побачив. Потім чолов’яга зайшов до статуї ззаду і просунув голову їй під руку. Коротка шорстка щетина блищала навколо його круглого обличчя. Він випростав ноги, намацуючи чутливими ступнями найзручнішу позицію й тупцяючи в пилюці. Потім обтер долоні об коліна і міцно вхопився за Гуммата, тримаючи його за руку і внизу між ногами. Його очі вирячились і засльозилися від неймовірної напруги, але він таки відірвав важкого Гуммата від землі. Від його рота, роззявленого так широко, аж щелепи вперлися в ключиці, напнулися — туго, наче шпиці у велосипедному колесі, — сухожилки, а стегенні м’язи здулися вузлами в паху, випнувшись під брудними цератовими штанцями. Це був справжній молодець, і я дивився на нього захопленим поглядом. Він належав до мого типу. Він не розгубився перед важезним ідолом, а сміливо обхопив його руками, відхилився назад і підняв його на межі своїх сил.

— Добре, добре, — сказав я. — А тепер включай задні м’язи.

А що всі, крім Дафу, гучними криками підбадьорювали сміливця, то я теж підхопився на ноги й заволав:

— Держи його, держи! Ти його вже підняв! Ти його понесеш! У тебе стане сили! Ану штовхай його, штовхай уперед! Давай, давай! Ура, він уже пішов! Він зробить своє діло! О Господи, поможи цьому хлопцеві! Який молодець! Оце чоловік — таких я люблю. Іди, іди! Вище його підіймай, вище! Отак! Пішов, пішов! От він і впорався, слава Богу!

Та раптом я усвідомив, що не своїм голосом репетую, і знову сів поруч із царем, дивуючись, чого це мене так розібрало.

Звитяжець нахилив Гуммата на себе, підставив під нього плече й переніс гірського бога на відстань футів із двадцять, а тоді поставив його там, де вже стояли й інші. Обернувшись, силач подивився на Мумму, яка залишилася сама-одна. Вона була навіть більша, ніж Гуммат. Під оплески та вітальні вигуки здоровило окинув поглядом богиню, яка вже чекала його. Вона була дуже товста, щоб не сказати бридка, ця небожителька жіночої статі. Варірі зробили її дуже громіздкою, і кремез, що підступав до неї, здавалося, відчув страх. Не те щоб вона забороняла йому спробувати дати їй раду. Ні, попри свою потворність, Мумма видавалася цілком терпимою, навіть безтурботною, як і більшість богів. Одначе від неї віяло впевненістю, що жоден смертний з місця її не зрушить. Публіка підохочувала хлопця, усі посхоплювались на ноги; стояв навіть Хорко та люди, які були з ним у ложі, в затінку під парасолем, наче в тіні від велетенської прив’ялої троянди. Запнутий у тісний червоний халат, царський дядько випростав уперед повну руку й показував на Мумму пальцем — на величезну дерев’яну самовдоволену Мумму, чиї коліна трохи зігнулися під вагою цицьок та живота, аж їй довелось упертися долонями в стегна, щоб утриматися на ногах. Але руки вона мала витончені й гарні — такі руки іноді бувають у гладких жінок. Вона стояла й чекала чоловіка, який відірве її від землі й понесе.

— Ти зможеш, хлопче, зможеш! — закричав і я. Потім, звертаючись до царя, запитав: — Як його звуть?

— Силача? О, це Туромбо.

— В чому річ? Він не певен, що зможе її підняти?

— Авжеж, йому вочевидь бракує віри в свої сили. Щороку він переносить Гуммата, але з Муммою в нього нічого не виходить.

— О, в нього має вийти!

— Боюся, що ні, — сказав цар своєю дивною, співучою, носовою африканською англійською мовою. Його товсті пухлі губи були червоніші, ніж у будь-кого з одноплемінців. Тому його рот дужче впадав у вічі, ніж це звичайно буває. — Цей чоловік, як бачите, дуже сильний, і він справді молодець, як ви, здається, гукнули. Та, переносячи Гуммата, він виснажився, і так буває щороку. Річ у тім, що Гуммата треба перенести першим, бо інакше він не дозволить хмарам пройти над горами.

Гладке обличчя доброзичливої Мумми сяяло в сонячному промінні. Її дерев’яні коси скидалися на гніздо лелеки — верхні кільця були ширші, ніж нижні. Непоказна, самовдоволена, дуркувата, терпляча, вона ніби запрошувала Туромбо чи когось іншого випробувати на ній свою силу.

— Ви знаєте, що з ним діється? — сказав я цареві. — Його гнітить пам’ять про минулі невдачі — авжеж, колишні невдачі. Хто-хто, а я добре обізнаний з проблемою колишніх невдач. Чоловіче, я міг би чимало про це розповісти. Ось чому він такий невпевнений. Я знаю.

Туромбо, дужий, але невисокий кремез, мабуть, і справді потерпав від тривоги й непевності. В його очах, які сльозилися від напруги й мало не вискочили з орбіт, коли він підіймав Гуммата, тепер був вираз приреченості. Він уже змирився з поразкою, і те, як він водив очима, позираючи то на нас, то на публіку, підтверджувало це припущення. Повірте, мені було прикро й гидко бачити, як він вагається. Та ось Туромбо поглянув на царя і збив феску набакир, засвідчуючи свою відданість і ніби наперед перепрошуючи за свою невдачу. Він не плекав ілюзій щодо Мумми. І все ж таки хотів спробувати. Провівши по своїй щетині суглобами пальців, він повільно підступив до богині й по-діловому примірився до неї поглядом.

Шанолюбство, певне, відігравало незначну роль у житті Туромбо. А от у моїх грудях задзюркотів струмок — ні, навіть не струмок, а повновода, могутня ріка — ріка шанолюбних амбіцій і сміливих надій. Бо в цій ситуації я побачив свій шанс. Я знав, що зможу зробити те, чого не зробить Туромбо. Що мені боги! Мене аж морозом пройняло. Я твердо знав, що я здатний підняти Мумму, і в мені зануртували почуття, і я згорав від бажання вийти на арену й здійснити те, що задумав. Я палко прагнув показати, чого я вартий, я палахкотів, як той кущ, що його я підпалив своєю австрійською запальничкою, коли хотів розважити дітей-арнюїв. Звичайно ж, я сильніший за Туромбо. І я доведу це, хай навіть моє серце лусне, хай воно зупиниться і я помру. Мене це вже не турбувало. Я дуже хотів зробити добро арнюям, коли прийшов до них і побачив, у якому вони горі. Але замість допомогти їм, я нерозважливо спрямував усю могуть своєї сліпої волі та амбіцій супроти жаб. Я прийшов до арнюїв у ореолі світла, чи принаймні так мені здавалося, а пішов звідти, закутаний у сутінь і темряву, принижений, і, може, було б краще для мене, якби я піддався своєму першому пориву в перші хвилини зустрічі з арнюями, коли молода жінка залилася слізьми, і я подумав, чи не ліпше мені викинути рушницю, зректися своєї лютості, повернутись у пустелю й блукати там, аж поки я стану гідний знову спілкуватися з людьми. Моє прагнення зробити там добро було правдиве й сильне, адже я щиро прихилився до арнюїв, а надто до старої, одноокої Віллатале, але те прагнення було мов брижі на воді порівняно з бажанням, яке опанувало мене тепер у царській ложі поруч із напівдикунським царем у коротких штанях та в пурпуровому оксамитовому капелюсі. Я згорав від прагнення щось зробити, і я тепер знав, що саме я можу зробити. І хай ці варірі, з їхніми нічними мерцями та паскудною вдачею, мені байдужісінькі, хай вони гірші за синів Содома й Гоморри разом узятих, я все ж таки не міг пропустити цієї нагоди зробити щось путнє, вчинити подвиг. Вплести доречний стібок у візерунок своєї долі, поки не пізно. Тому я в душі радів, що Туромбо такий слабкодухий. Хай він краще наперед зневіриться, думав я. Він ще навіть не доторкнувся до Мумми, як уже підсвідомо признався, що йому не пощастить зрушити її з місця. А я саме цього й хотів. Вона моя! Незабаром я скажу цареві: «Я підніму її, величносте. Дозвольте мені вийти на арену». Але поки що я мовчав, бо Туромбо саме підступав до богині ззаду. Він охопив її своїми товстими руками за черево, присів і напружився, щоб підняти її. Ось біля Мумминого стегна з’явилося його обличчя. Воно виражало готовність до надлюдського зусилля, на ньому відбивався страх і біль, так ніби Мумма мала ось-ось упасти й роздушити його своєю вагою. І вона таки заворушилась у його обіймах. Лелече гніздо її дерев’яних кіс хиталося й коливалось, мов морський обрій перед очима, коли у шторм стоїш на носі корабля. Це порівняння спало мені на думку, коли те погойдування відбилось у моєму шлунку. Туромбо смикався вгору, як смикається людина, що пробує вирвати з корінням старе дерево. Трудився він на совість, та хоч йому й пощастило похитнути стару дівку, відірвати її від землі він не зміг.

Публіка почала кепкувати з Туромбо, коли він нарешті визнав, що ця робота йому над силу. Він просто не міг подужати її. А я радів з його невдачі. Мені дуже прикро в цьому признатися, але від правди нікуди не дінешся — я таки радів. «Ти справді дужий, чоловіче, — думав я, — але в цьому разі я дужчий за тебе. Тут не йдеться про нас особисто. Просто так захотіла доля. Як і у випадку з Ітело. Ця робота для мене. Готуйся піддатися, Муммо! Готуйся поступитись! Бо до тебе зараз візьметься Гендерсон! Хай-но мені тільки дозволять обхопити цю гладуху руками, і з Божою поміччю…»

Я сказав Дафу:

— Мені шкода, що він так її й не підняв. Мабуть, для нього це занадто.

— О, відразу було очевидно, що він зазнає невдачі, — відповів Дафу. — Я в цьому не сумнівався.

І тоді я заговорив з похмурою переконливістю — таким похмурим можу бути лише я:

— Величносте… — Я був збуджений неймовірно. Мене аж роздимало від напливу бурхливих почуттів, до горла підступала нудота і кров струменіла в моїх жилах якось по-дивному — вона й вирувала, і водночас ніби застигла. Вона лоскотала мені під шкірою обличчя, а особливо в носі й, здавалося, ось-ось прорве оболонку судин і бризне цівкою. Я відчував таку муку, ніби на голові в мене палахкотів газовий факел. — Пане царю… Величносте… Я хочу попросити у вас… Дозвольте мені. Я повинен!

Якщо цар мені й відповів, я однаково не міг почути його слів, бо в ту мить уся моя увага була прикута до одного обличчя — воно ніби ширяло в сухому, гарячому повітрі ліворуч від мене й було глухе до сердитих вигуків натовпу, спрямованих проти Туромбо. Те обличчя прикипіло поглядом до мене, тому світ для нього перестав існувати. То було обличчя слідчого, чоловіка, з яким я мав справу минулої ночі і якого Дафу назвав Бунамом. І яке то було обличчя! Позначене печаттю зморшкуватого й одвічного людського досвіду, воно випромінювало жаский і пильний погляд. Я відчував на відстані, як пульсувала кров у його судинах. О, святий Боже! Той чолов’яга, незламний і невблаганний, промовляв до мене очима. Борозенками на своїх щоках, насупленими бровами й роздутими венами передавав він мені послання. І я знав, що він каже. Німа мова людей, до якої моя потайна від природи душа дослухалася постійно, тепер зазвучала для мене чітко й виразно. Його слова лунали в моїй душі. О, які то були слова! Перші з них пролунали гостро й суворо: «Ти — маріонетка!» Я був приголомшений, почувши це. Але щось у тих двох словах таки було. Вони несли в собі якусь істину. І я відчував, що я мушу, що я зобов’язаний слухати. «І все ж таки ти — людина. Слухай і затям, що я тобі скажу, гладкий бевзю! Ти сліпий. Людина ступає по випадкових слідах, проте не може змінити свою долю. І ти не розслаблюйся, а підсиль і вияви те, що в тобі закладено. В цьому твоя єдина надія — вияви свою справжню суть! А якщо тобі судилося зазнати поразки, жалюгідний розтелепо, якщо ти впадеш непритомний у калюжу власної крові, не усвідомлюючи природи, чий дар ти зрадив, світ не забариться відкликати назад те, що він так невдало випустив у життя. Кожна характерна риса в людині — це імпульс сутності речей, сутності одвічної і незмінної. Рано чи пізно мета з’являється, хоча для тебе вона, можливо й не з’явиться». Голос не затих, не пропав, він просто замовк, коли сказав те, що мав сказати.

І аж тепер я зрозумів, чому зі мною оселили мерця. Це влаштував мені Бунам. Він оцінив мене правильно. Він хотів переконатися, що в мене стане сили й духу перенести ідола. І я витримав випробування. Чорт! Я його витримав, хоча мені дорого це коштувало. Коли я схопив мерця, його вага навалилася на мене, і мені здалося, що то — вага моєї власної плоті, яка раптом задубіла і стала неймовірно громіздкою. Мені зробилося страшенно гидко, але я вступив у боротьбу з цією гидливістю, і я здолав її, я підняв і переніс труп. І ось переді мною — похмуре, екзальтоване, змережане судинами, вузлувате, мовчазне обличчя слідчого-екзаменатора, що оголосив мені результат іспиту. Я пройшов. З найвищими оцінками. Набравши балів на всі сто відсотків.

— Я повинен спробувати, — промовив я вголос.

— Про що ви? — спитав Дафу.

— Ваша величносте, якщо ви не розціните це як недоречне втручання чужинця, то я, думаю, зміг би зрушити з місця ту статую — богиню Мумму. Я щиро хотів би вам прислужитися, бо я наділений певними здібностями, які треба застосовувати комусь на добро і користь. Скажу вам правду: в арнюїв, де я пережив таке відчуття, в мене вийшло не зовсім гаразд. Я мав велике бажання вчинити незацікавлену й некорисливу дію — і в такий спосіб виразити свою віру у щось вище. Натомість я наробив великої шкоди. Моє сумління вимагає, щоб я розповів вам про все, як було.

— Чи не штурмуєте ви світ надто навально, пане Гендерсон?

— О так, царю, я людина непогамовна. Але річ у тому, що я просто не міг жити далі так, як я жив, і там, де я жив. Щось треба було робити. Якби я не подався до Африки, мені лишився б один вибір — валятися в ліжку, відмовитися від свого ідеалу…

— Щодо ідеалу, то й мене він вабить невтримно. А до якого прагнули ви?

— З певністю, царю, я не скажу. Це для мене справжня головоломка. Мабуть, ідеться про те, щоб служити комусь або чомусь — ця думка ніколи не давала мені спокою. Я завжди захоплювався доктором Вілфредом Гренфеллом. Я обожнював цю людину. Я хотів податися туди — і не конче на собачій запряжці, — де зміг би служити милосердю. Але це тільки деталь.

— О, я відчув ваш настрій, — промовив цар. — А якщо висловитися точніше, то інтуїція підказала мені, що ви схильні до таких поривів.

— Гаразд, згодом я залюбки поговорю з вами на цю тему, — сказав я. — А зараз я звертаюся до вас із проханням. Дозвольте мені спробувати свої сили в змаганні з Муммою. Не знаю, в чому тут причина, але в мене таке відчуття, що я зрушу її з місця й перенесу.

— Мій обов’язок — застерегти вас, пане Гендерсон, що це може призвести до несподіваних для вас наслідків.

Я мав би прислухатися до цих його слів і запитати, про що йдеться, але я довіряв цьому приємному чоловікові й не передбачав якихось справді лихих наслідків. Крім того, мене вже опанував могутній порив: вогонь у грудях, жагуче нетерпіння, бурхливий струм почуттів — ви розумієте, про що я кажу? — і зупинитись я не міг. А цар ще й усміхався і в такий спосіб наполовину пом’якшив своє застереження.

— Ви справді певні, що зможете перенести Мумму? — запитав він.

— Пустіть мене до неї, царю, більше нічого я вам не скажу. Я хочу обхопити її руками — а там побачимо.

Я був надто збуджений, щоб зрозуміти, як лукаво повівся зі мною цар. Адже він і вимоги свого сумління задовольнив (якщо воно ставило йому вимоги), і мене зловив у пастку. Жодна людина не зорієнтувалася б у такій складній ситуації краще, чи не правда? Бо мене вже закрутило у вихорі подій та речей, що не давали мені спокою останнім часом: і внутрішній голос із його бубонінням: «Я хочу, хочу!» — і Лілі, і грун-ту-молані, і чорношкіре дитинча, яке моя дочка принесла з Данбері, і кіт, якого я мало не застрелив, і сумна доля міс Ленокс, і мої зуби, і скрипка, і жаби у ставку, і таке інше, і таке інше.

Але цар поки що не дав згоди.

І тоді в ложі, де він сидів поруч із Хорко, підвівся Бунам у своїй накидці з леопардової шкури й рушив до нас. Він дрібушив негнучкими ногами, і його супроводжували дві дружини з великими, поголеними, гарними головами, які шкірили маленькі зуби у веселій усмішці. Вони були вищі за свого чоловіка і йшли за ним, явно почуваючи себе вільно й розкуто.

Слідчий, чи то Бунам, зупинився перед царем і вклонився йому. Схилилися в поклоні й жінки. Поки жрець промовляв до Дафу, вони встигли обмінятися з царевими дружинами, чи наложницями, чи ким там вони вважалися, кількома знаками. Бунам підніс угору вказівного пальця й, тримаючи його біля вуха, як стартовий пістолет, почав раз у раз нахилятися, причому нижня частина його тіла лишалася нерухома. Говорив він швидко, але виразно і, здавалося, дуже добре знав зміст своєї промови. Закінчивши її, він знову схилив у поклоні голову, а тоді скоса глянув на мене суворим, як і раніше, але дуже значущим поглядом. Вени на його чолі переплелися, наче товсте мотуззя.

Дафу обернувся до мене у своєму пишному гамаку. В руці він і досі тримав стрічки, на яких теліпався череп.

— Бунам каже, що вашої появи він чекав. І прийшли ви вчасно…

— Ет, величносте, хіба про таке можна щось сказати напевне? Якщо ви вважаєте, що прикмети свідчать на мою користь, то я заперечувати не стану. Знаєте, царю, я збудований як борець і наділений незвичайними перевагами, здебільшого фізичними; але заразом я й вельми вразливий. Близько години тому ви назвали мене заздрісним, і я, правду кажучи, трохи на вас образився. І пригадав одного вірша, який мав назву «Написане у в’язниці». Всього вірша я не пам’ятаю, але там є рядки: «Я заздрю мусі, що летить Над зеленню дерев». А закінчується він так: «Ось муха сіла на листок. Листочку, не тремти. Повір, я скоро досягну Щасливої мети». Так от, царю, ви знаєте не гірше за мене, до якої мети я прагну. Повірте, величносте, я справді не хочу жити за законом, що прирікає мене на повільне гниття. Скажіть, чи довго світ буде такий, який він є? Чому для стражденних немає надії? І все ж таки я вірю, що вихід є, і саме тому я пустився в мандри по світу. За цим моїм рішенням безліч мотивів. Тут і моя дружина Лілі, тут і мої діти — ви самі, либонь, маєте їх цілий гурт, тому повинні розуміти, як я себе почуваю…

Я прочитав співчуття на його обличчі й утерся своєю вулвортською хусточкою. Але ніс у мене і далі свербів усередині, і я, мабуть, нічого вдіяти з цим не міг.

— Я щиро шкодую, коли образив вас, — сказав цар.

— Ет, пусте. Я добре розуміюся на людях і бачу, що ви людина порядна. А від порядної людини можна прийняти й образу. Крім того, істина є істина. Скажу вам по секрету, я теж іноді заздрив, навіть мухам. Та й кому не позаздриш, коли почуваєш, що ти у в’язниці? Ви згодні? Якби мені таку психічну організацію, щоб я жив ніби в горіховій шкаралупі, а уявляв себе володарем усесвіту, це було б чудово. Але я не такий. Царю, я з тих, хто перетворюється. Ви у зовсім іншому становищі. Ви належите до тих, хто вже утворився, ви існуєте. Мені доконче треба урвати процес власного перетворення. Христе-Боже, ну коли я утворюся нарешті, коли існуватиму? Я чекав такої нагоди з біса довго. Може, мені слід би виявити більше терпіння, але Богом вас заклинаю, ваша царська величносте, зрозумійте, що зі мною діється. Отож прошу вас, благаю: дозвольте мені вийти на арену! Чого я раптом так завівся, я до пуття не знаю, але відчуваю, що повинен зробити те, що надумав, і це, може, мій найголовніший шанс. — Я обернувся до слідчого, що стояв у своїй леопардовій шкурі та манжетах, тримаючи в руці кістяний жезл, показав йому свої долоні й промовив: — Зачекайте, добродію, зараз я зроблю, як ви хочете.

Я спливав потом від спеки, я весь пашів від розумової гарячки й говорив, майже не думаючи, що кажу:

— Царю, повірте, я з вами дуже щирий. Таким відвертим я досі ні з ким не був. Кожна людина, яка народилася на світ, має проникнути в життя на повну глибину — інакше біда! Так от, ваша царська величносте, я, здається, заглянув у свою глибину. Ви ж не думаєте, що я здатний відвернутися від своєї власної безодні, правда ж, не думаєте?

— Ні, пане Гендерсон, — відповів Дафу. — Щиро кажучи, я так не думаю.

— Тоді повірте, що зараз я переживаю такий момент, — сказав я.

Він лежав у гамаку й слухав мене з лагідним виразом на замисленому обличчі.

— Гаразд, хай буде що буде, даю вам дозвіл. Не бачу підстав, щоб його не дати.

— Дякую, величносте. Дякую.

— Отже, дійте. Ми всі чекаємо.

Я відразу підхопився на ноги, стяг через голову теніску, випнув груди, провів по них та по обличчю долонями і вийшов на арену — високий, громіздкий, відчуваючи, якими неполадними видаються на моєму величезному тулубі коротенькі штанці. Спершу я опустився перед богинею на одне коліно. Потім окинув її прискіпливим поглядом, водночас осушуючи пилюкою вологі долоні і обтираючи їх об свої злинялі шорти. Ні крики варірі, ні навіть гуркіт їхніх високих барабанів майже не доходили до мого слуху. Всі звуки лунали в якомусь іншому вимірі, десь за межами великого кола. Дикунські звички та криклива вдача африканців, що лаяли своїх богів і страчували своїх ближніх, підвішуючи їх униз головою, не мали ніякого стосунку до почуттів, що нуртували в моєму серці. Ці почуття, ні з чим не пов’язані, були річчю в собі. Всю свою увагу я зосередив на одному величезному предметі. Моє серце вимагало, щоб я вхопив руками масивну Мумму й підняв її.

Підійшовши ближче, я побачив, яка вона велетенська, яка розкарякувата й безформна. Вона була змащена і блищала в мене перед очима. По ній повзали мухи. Одна з тих маленьких летючих сфінксів сиділа в богині на губі й умивалася. Як швидко втікає муха, коли відчує небезпеку! Рішення вона приймає вмить, і таке враження, що ніякої інерції долати їй не доводиться: немає нічого зайвого в рухах мухи, яка рятується втечею. Коли я заходився робити своє діло, всі мухи з лунким дзижчанням злетіли в спекотне повітря. Не вагаючись, я обхопив Мумму руками. На запитання, яке постало переді мною, я не збирався відповідати «ні». Я притиснувся до неї животом і трохи зігнув ноги в колінах. Вона пахла, як пахне літня жінка. Бо вона й справді була для мене не ідолом, а живою особистістю. Ми зустрілися як суперники, але водночас і як близькі люди. Я притулився щокою до її дерев’яних персів, зігнув коліна і сказав з таємною втіхою, яку ми переживаємо уві сні або у вихідний день, коли повітря напоєне теплом та овіяне лінивим вітерцем і коли справджується кожне бажання:

— Відривайся, відривайся від землі, моя люба. І не пробуй здаватися важчою, ніж ти є; бо якби ти важила навіть удвічі більше, я тебе однаково підняв би.

Доброзичлива дерев’яна Мумма з її застиглою усмішкою схитнулася під моїм натиском і подалася; я відірвав її від землі, підняв і переніс на двадцять футів туди, де вже стояли решта богів. Варірі аж підскакували на своїх вапнякових лавах, верещали, співали, шаленіли, обіймалися і славили мене.

А я стояв і мовчав. Тут, поруч Мумми, що перебралася на нове місце, я почував себе неймовірно щасливим. Я так радів своєму успіху, що все моє тіло повнилося ніжним теплом, лагідним і священним світлом. Хворобливі відчуття, які мучили мене з самого ранку, тепер обернулися на свою протилежність. Біль і смуток перейшли в тепло й насолоду. Як ви вже знаєте, таке траплялося зі мною й доти. Нестерпний головний біль часто змінювався болем у яснах, що був сигналом близького блаженства. А бувало, це відчуття опускалося з ясен у груди і там пульсувало ритмами солодкої втіхи. Знав я також хвилини, коли різі в шлунку мовби м’якшали, розливалися в животі приємним теплом, що напливало й на статеві органи. Такий-бо я є. Ось і тепер лихоманка обернулася бурхливими радощами. Мій дух пробудився і палко вітав життя. К бісу всі тривоги! Я знову почував себе живим, я брикався, я відкрив у собі чудесне грун-ту-молані! Радісно сяючи й усміхаючись сам до себе, щасливий та задоволений, я повернувся в ложу Дафу, сів і втерся хусточкою, бо весь був залитий потом.

— Пане Гендерсон, ви справді людина надзвичайної сили, — сказав цар своїм афро-англійським голосом. — Я просто в захваті.

— Дякую, — відповів я, — що ви надали мені неповторну нагороду не тільки підняти оту дерев’яну жінку, а й заглянути углиб себе. У справжню свою глибину. В ту саму, на якій я завжди перебував.

Я був вдячний цареві. Я почував себе його другом. А як по щирості, то десь у ті хвилини я полюбив цього чоловіка.

14

Коли після мого великого подвигу небо раптом заклубочилося хмарами, я не так і здивувався, як міг би здивуватися доти. З-під насуплених брів я спостерігав, як хмари застилають сонце, і сприймав цю несподівану зміну погоди як своє особисте досягнення.

— Від такого затінку, либонь, більше користі для здоров’я, — сказав я цареві Дафу, коли над нами пропливала перша хмарина. Бо балдахін над його ложею був сплетений лише зі стрічок, синіх та пурпурових. Були там і шовкові парасолі, проте й вони не могли захистити нас від палючого жару. А велика хмара, яка напливала зі сходу, принесла нам не тільки затінок, а й полегкість очам, стомленим від сліпучого блиску. Після свого надлюдського діяння я сидів тихо. Мої шалені почуття, мабуть, розвіялись або зазнали перетворення. А тим часом варірі влаштували справжню демонстрацію на мою честь, вимахуючи прапорами, брязкалами та дзвіночками, стрибаючи з радощів один на одного. Я почував себе чудово, хоча й не прагнув, щоб мене так вихваляли за моє особисте досягнення, бо сам я, зрештою, виграв найбільше. Отже, я сидів, знемагаючи від спеки, і вдавав, ніби не помічаю, як тріумфує плем’я.

— Отакої, він знову тут, — сказав я.

Бо до царської ложі підійшов Бунам, тримаючи в руках якесь листя, вінки, траву та соснове гілля. Поруч із ним у своєму дивному військовому кашкеті італійського зразка стояла, горда й вичепурена, гладка жінка, якій Дафу доручив потиснути мені руку, коли ми знайомилися, і яку він назвав генеральшею, — начальниця над амазонками. Її супроводжував великий почет із цих воячок, затягнутих у шкіряні жилети. А замикала процесію висока жінка, яка перекидалася з царем черепами. Вона не належала до когорти амазонок, але була персоною дуже високого рангу, і без неї не відбувалася жодна врочиста церемонія. Мені було не дуже приємно бачити, як Бунам, мій слідчий, посміхається, і я запитав себе, чи він прийшов висловити мені подяку, чи хотів від мене чогось іще, бо навіщо б він приніс усі оті вінки, гілля, листя та всяку траву. Жінки теж були споряджені дуже дивно. Двоє несли черепи на довгих іржавих залізних підставках, а інші тримали в руках чудернацькі вінички, зроблені зі шкіряних стяжок і схожі на ті, якими вбивають мух. Але з того, як вони тримали ці штуки, я зрозумів, що призначені вони не для війни з мухами. То були невеличкі канчуки. До гурту, який зібрався перед царською ложею, приєдналися барабанщики, і я подумав, що вони, мабуть, збираються почати нову катавасію і чекають, коли цар подасть знак.

— Чого їм треба? — запитав я в Дафу, бо його погляд був спрямований більше на мене, ніж на Бунама чи на здоровенних голих жінок з опуклими задами на чолі з генеральшею у військовому кашкеті. Всі вони також дивилися на мене. Отже, жінки прийшли не до царя, а до мене. Був серед них і чорношкіряний людино-ангел, той, що вигулькнув із-під землі і своєю кривою ґирлиґою послав мене та Ромілаю на засідку, — він стояв поруч із Бунамом. І ці люди звернули на мене всю чорноту, всю дикість, усю силу своїх вимогливих поглядів. Сам я сидів голий до пояса, остигаючи після тяжкої роботи, і ще відсапувався. Відчувши на собі всі ці погляди чорних очей, я почав непокоїтися. Адже цар остерігав, що тяганина з Муммою не мине для мене без наслідків. Але ж я не зазнав невдачі. Навпаки, я впорався з цим ділом блискуче й успішно.

— Чого вони від мене хочуть? — запитав я в Дафу.

Зрештою, цар теж був дикун. Він усе ще погойдував на довгій стрічці черепом (можливо, батьковим) і мав на своєму крислатому капелюсі людські зуби. Чому я повинен чекати від нього пощади, коли й сам він приречений померти, як тільки виявить слабість? Отже, в мене не було підстав сподіватися, що він не дозволить учинити зло зайшлому чужинцеві лише з любові до справедливості й добра. Ймовірніше, що він не стане мене захищати, коли вони влаштують мені тут пекло. Але цар розтулив свої товсті губи, затінені крисами м’якого капелюха-корони, і сказав:

— Ми маємо дещо повідомити вам, шановний гостю Гендерсон. Чоловік, якому вдається перенести Мумму, стає у варірі повелителем дощу. Його величають у нас титулом сунго, шановний гостю Гендерсон. Тим-то вони до вас і прийшли.

Весь насторожившись, я недовірливо запитав:

— Поясніть мені нормальною англійською мовою, що все це означає? — А сам подумав: «Нічогенький спосіб віддячити мені за те, що я переніс їхню богиню!»

— Від сьогодні ви — сунго.

— Це може бути для мене добре, а може, й ні. Відверто кажучи, щось у всьому цьому мене тривожить. У тих хлопців дуже діловий вигляд. Але чого вони прийшли? Прошу вас, величносте, не продавайте мене в рабство. Гадаю, ви розумієте, чого я боюся. Я думав, що подобаюся вам.

Відштовхуючись долонями від землі, він підсунувся трохи ближче до мене у своєму хисткому гамаку і сказав:

— Ви справді мені подобаєтесь. А після сьогоднішніх подій це моє почуття стало ще глибшим. Чого ви тривожитеся? Для них ви тепер сунго. Їм треба, щоб ви пішли з ними.

Не знаю чому, але в ту мить я не міг змусити себе цілком повірити йому.

— Пообіцяйте принаймні, — сказав я, — що коли зі мною має щось статися, то ви дасте мені змогу передати звістку дружині. В головному вона була мені доброю жінкою, і я хочу просто по-людському попрощатися з нею. Це все. І не кривдіть Ромілаю. Він нічого поганого не вчинив.

Я вже чув, як десь на вечірці мої сусіди теревенять про мене приблизно в такому дусі: «Цей здоровило Гендерсон нарешті вклепався. Як, хіба ви не чули? Він поїхав до Африки і пропав десь у самій її глибині. Либонь, причепився до якихось тубільців, і вони штрикнули його списом. Так йому й треба, поганцеві. Кажуть, його маєток оцінили в три мільйони доларів. Я думаю, він знав, що він псих, і зневажав людей за те, що вони в усьому йому потурають. Ет, душа в нього була гнила». — «У вас у самих гнилі душі, сучі виродки». — «Він ні в чому не знав міри». — «Слухайте, люди, я не знав міри лише в одному: я хотів жити. Можливо, я ставився до всього на світі як до ліків — можливо! Що з вами, люди? Невже ви нічого не розумієте? Невже не вірите в духовне відродження? Чи ви гадаєте, що людина повинна пливти за течією, яка виносить її в каналізаційну трубу?»

— Облиште, Гендерсоне, ваші підозри не мають під собою жодних підстав, — сказав цар. — Звідки ви взяли, що вам чи вашому супутникові загрожує небезпека?

— Тоді чому вони на мене так дивляться?

«Вони» — це Бунам, і пастух у чорній шкурі-шкірянці, і оті чорні дикі воячки.

— Вам зовсім-зовсім немає чого боятися, — сказав Дафу. — Вони не зичать вам зла. Ні, ні, — провадив цей дивний негритянський монарх, — вони потребують вашої допомоги в очищенні ставків та колодязів. Вони кажуть, що вас і прислано сюди для цієї мети. Ха-ха, пане Гендерсон, ви казали, що заздрите тому, хто перебуває в центрі уваги цілого народу. І ось тепер ви теж опинились у такому становищі.

— Так, але ж я анічогісінько не тямлю в тому, чого вони від мене вимагають. На відміну від вас — адже ви й народилися в цьому оточенні.

— Облиште, Гендерсоне, не будьте невдячним. Немає сумніву, що ви теж народилися для чогось.

І тоді я підвівся. Під ногами в мене був отой дивний білий вапняк, що утворював стільки химерних фігур. Цей камінь теж був окремим світом, світом, замкненим у іншому світі, світом у нескінченній серії снів. Я спустився на кілька сходинок посеред гамору й криків — така звукова атмосфера буває в перервах бейсбольного матчу, трансльованого по радіо. Верховний жрець підійшов до мене ззаду і скинув мій шолом, а негнучка й гладка стара генеральша, нахилившись із певним зусиллям, роззула мені ноги. Потім — опиратися було марно — вона стягла з мене мої бермудські шорти. Я залишився з самих жокейських трусах, досить-таки брудних після тривалої подорожі! Але й це ще не був кінець, бо поки Бунам одягав мене в лозу й листя, генеральша взялася за мою останню одежину.

— Ні, ні, — запротестував я, але труси були вже внизу, десь на колінах.

Найгірше сталось — я опинився голісінький. Тепер повітря було моїм єдиним вбранням. Я спробував прикритися листям. Моя суха шкіра пашіла вогнем, я мовби закляк, і тільки мої губи безмовно ворушились; я спробував прикрити свою голизну долонями та листям, але Тату, генеральша амазонок, потягла мої пальці до себе і вклала в них один із плетених канчуків. Мою одіж забрали, і я вже думав, що ось-ось закричу, впаду і помру від сорому. Але стара генеральша підтримала мене, упершись мені рукою в спину, а потім підштовхнула вперед. Натовп у один голос заволав:

— Сунго, сунго, сунголай!

Атож, вони вітали мене, Гендерсона-сунго. Ми побігли. Ми залишили позаду й Бунама, й царя, й арену і звернули в покручені вулички селища. На гострому камінні я до крові побив свої босі ноги; я біг і холов від жаху — ошелешений, приголомшений жрець дощу. Чи то пак цар, повелитель дощу. Амазонкикричали і щось гучно та зухвало виспівували — слова в тій пісні були короткі, односкладові. Здоровенні жінки з оголеними, делікатними головами і роззявленими ротами, з яких вихоплювались оглушливі вигуки, жінки в туго застебнутих коротких шкірянках, з-під яких випинали голі сідниці. Бігли вони, біг і я попереду своїх голих супутниць, сам голий і ззаду, і спереду, обплутаний травами та лозою, біг, пританцьовуючи на обпечених і порізаних ступнях по гарячому камінню. Я теж повинен був кричати. Так звеліла мені генеральша Тату, яка, дико репетуючи, наблизила свій роззявлений рот до мого рота.

І я заволав разом з усіма: «Я-на-бу-ні-го-но-мум-ма!» Кілька чоловіків, переважно старих дідів, що трапилися нам на шляху, дістали від амазонок добрячої хлости і ледь не розпрощалися з життям, і сам я теж, стрибаючи голий, прикритий благеньким листям, здавалося, навіював на перехожих жах. Черепи, закріплені на залізних підставках, амазонки несли з собою. Ми оббігли навколо селища, проминувши й шибениці. Мерці там усе ще висіли — на кожному обідала зграя стерв’ятників. Я пробіг під самими головами, що ледь погойдувались, але не мав часу глянути вгору, бо ми бігли швидко, і бігти ставало дедалі важче; я задихався, відсапувавсь і запитував себе: «Куди в біса вони мене женуть?» Але мета в нас таки була — великий ставок, де напували худобу; на березі жінки зупинилися, стрибаючи та співаючи, а потім близько десятка з них накинулися на мене, підняли мене й пожбурили в перегріту застояну воду, в якій стовбичило кілька довгорогих корів. Водойма була завглибшки всього шість дюймів. М’який мул був набагато глибший, і в нього я й занурився. Я подумав, що вони можуть тут мене й покинути, щоб мене засмоктало в трясовину, але носії черепів простягли мені свої залізні підставки, я вхопився за них, і мене витягли на берег. Я майже волів залишитися в тій рідкій багнюці, так упав у мене настрій. Гніватися було марно, гумором тут теж і не пахло. Усе робилося діловито й серйозно. Я вибрався зі ставка, стікаючи смердючою багнюкою і сподіваючись, що вона принаймні сховає мою голизну, бо ріденька трава вже обсипалася з мене, і все відкрилося. Хоча я не сказав би, що здоровенні несамовиті жінки аж надто пильно мене роздивлялися. Ні, ні, вони були до цього байдужісінькі. І я знову завертівся в їхньому вихорі разом із канчуками, черепами та рушницями — їхній повелитель дощу, весь обляпаний болотом, оскаженілий від люті й шалу, так само волаючи: «Я-на-бу-ні-го-но-мум-ма!» Ось він, герой, який підняв Мумму, чемпіон чемпіонів — сунго. Ось біжить Гендерсон, громадянин Сполучених Штатів — капітан Гендерсон, нагороджений медаллю «Пурпурове серце», ветеран північно-африканської кампанії, учасник боїв у Сицилії, під Монте-Кассіно та іншими містами, велетенська тінь, людина з плоті й крові, невтомний шукач істини, жалюгідний грубіян, упертий старий п’яниця зі зламаною штучною щелепою, готовий на смерть і на самогубство. О ви, правителі неба! О ви, володарі людської долі! Повірте, я ладен розчинитись у небутті! Я розіб’юся лобом об смерть, і вони викинуть мене на купу гною, і стерв’ятники дзьобатимуть мої тельбухи. І всім своїм серцем я заволав: «Прошу милосердя!» А потім: «Ні, справедливості!» Далі я передумав і закричав у душі: «Ні, ні, істини, істини!» А тоді: «Хай сповниться Твоя воля! Не моя воля, а Твоя, Твоя!»

Ви тільки погляньте на цього нікчемного грубіяна, на цього жалюгідного хвалька на хистких ногах — він звертається до небес і благає істини! Невже хтось його почув?

Ми репетували й вистрибували, ми мчали вихором по завмерлих від жаху вуличках — тупотіли ноги, барабани й черепи відбивали ритм. А тим часом на небо наповзали гарячі, сірі, довгі тіні — дощові хмари, які в моїх очах набирали чудернацьких обрисів, спресовувалися докупи, як органні труби або океанські амоніти палеозойських часів. Напружуючи горлянки, амазонки кричали й завивали, а я, незграбно трюхикаючи за ними, намагався пригадати, хто я такий. Я. Хто цей блазень, обліплений листям, що приклеїлося багнюкою й присохло до тіла, хто він — сунго, повелитель дощу? Мені подумалося, що між мною і цим чоловіком усе-таки існує різниця, але яка саме, сказати я не міг.

Під уже грубим шаром дощових хмар здійнявся гарячий темний вітер. Він пахнув димом і ніс із собою щось гнітюче, задушливе, таємниче, похмуре, неприємне. Повітря ніби чогось прагнуло й було набухле, важке. Дуже й дуже важке. Воно хотіло розрядитися від напруги, наче живе створіння. Залита потом генеральша підштовхнула мене рукою, витріщаючи очі й відсапуючись. Грязюка висохла й утворила на мені мовби цупкий земляний костюм. Я в ньому почував себе, як везувій, уся моя верхня частина палахкотіла полум’ям, а кров шугала вгору, наче розтоплений вар або магма. Канчуки свистіли й ляскали сухим, неприємним звуком, і я дивувався, що там у біса вони шмагають. Після короткого буревію наповзли сутінки — так буває в задушливому вагоні поїзда, коли спекотного серпневого дня він вкочується у великий Центральний тунель, і насувається чорнота, схожа на вічну темряву. В такі хвилини я завжди заплющував очі.

Але тепер я їх заплющити не міг. Ми прибігли назад, на арену, де нас чекало плем’я варірі. Я не чув їхніх криків — слух мій захищала від них та сама гребля, яка затримувала небесну зливу. Проте звернені до мене слова Дафу я почув:

— А знаєте, шановний гостю Гендерсон, ви, мабуть, програєте заклад.

Бо ми вже були біля його ложі. Він дав якийсь наказ генеральші Тату, і ми обернулися й побігли на арену — я разом з іншими, хвацько крутнувшись на місці, попри свою велику вагу, попри болючі порізи на ступнях. Моє серце торжествувало, голова йшла обертом, а перед очима маячило осяйне видіння, подібне до того, яке я спостерігав, коли прогулювався з Едвардом на березі Тихого океану і не бачив нічого, крім океанського шумовиння та чайок, що билися за рибу на тлі величезних хмар. А на білих каменях, що утворювали розмаїті фігури, вистрибували люди, опановані божевільним екстазом, придавлені важкими хмарами Мумми, небесним громаддям, яке мало ось-ось пролитися на землю рясним дощем. Варірі кричали й кричали, мов у маячні. А моя голова, голова повелителя дощу, була для їхніх криків наче вулик. Усі вони зліталися до мене, проникали в мій мозок. Земля, здавалося, двигтіла в мене під ногами. Аж раптом увесь той людський гамір перекрив лев’ячий рик.

Жінки з мого почту танцювали, якщо це можна назвати танцем. Вони з вереском підскакували й штовхали мене своїми тілами. Всі разом ми рушили до богів, які стояли гуртом; голови Гуммата і Мумми височіли над рештою. А коли ми до них підійшли, мені захотілося впасти й лежати ниць, щоб не брати участі у жахливому блюзнірстві, бо амазонки з мого почту кинулись до богів і почали шмагати їх своїми короткими канчуками.

— Стійте! — заволав я. — Облиште! Що з вами? Чи ви показилися?

Можливо, ця сцена виглядала б зовсім інакше, якби вони шмагали суто символічно, просто доторкаючись до богів шкіряними стяжками. Але амазонки накинулися на дерев’яних небожителів нестямно й люто: менші боги від ударів попадали, більші покірно терпіли цю наругу, не змінюючи виразу облич, а діти темряви, плем’я варірі, тим часом підстрибували й верещали, мов чайки над штормовим морем. І тоді я сам упав на землю. Як був голий, я беркицьнув обличчям у порох і загорлав:

— Не треба! Не треба! Не треба!

Але Тату схопила мене за руку й без жодного зусилля поставила навколішки. Так навколішках мене й потягли вперед. Мою руку, в якій доти був затиснутий канчук, підняли й опустили разів зо два, отож я мимоволі виконав свій обов’язок повелителя дощу.

— Я не можу, не можу їх бити! Ви ніколи мене не примусите! — благав я. — Ліпше ви мене відшмагайте або й убийте. Наштрикніть мене на рожен і підсмажте на вогнищі.

Я спробував сховатися, припавши до землі, й у цій позі мене оперезали канчуком по голові, а потім і по обличчю, бо тепер жінки кидалися на всі боки і шмагали не тільки богів, а й одна одну та мене. Я стояв навколішки посеред цього безуму і як міг затулявся руками від ударів; мені здавалося, я захищаю своє життя, і я кричав не своїм голосом.

Та ось уперше загуркотів грім.

Потім налетів потужний порив холодного вітру — його виття було схоже на кінське іржання, — хмари розверзлися, і полив дощ. По мені й навкруг мене залопотіли водяні краплі завбільшки з ручну гранату. Обличчя Мумми, посмуговане канчуками, тепер укрилося сріблястими пухирями, а на землі заструменіли пінясті потоки. Мокрі амазонки кинулися обіймати мене. Я був надто приголомшений, щоб їх відштовхувати. Я ніколи доти не бачив стільки води. Такою, мабуть, була голландська повінь, яка змила військо герцога Альби, коли відкрилися шлюзи в дамбах. Людей мені вже не було видно — між мною та ними запала стіна дощу. Я став видивлятися, де ложа Дафу, яка теж сховалася за струменями зливи, і почав вибиратися з арени, мацаючи рукою по білих вапнякових сидіннях. Несподівано мені трапився Ромілаю — він сахнувся від мене, так ніби я був для нього небезпечний. Дощ майже розгладив йому волосся, а на його обличчі застиг переляк.

— Ромілаю, — сказав я, — прошу тебе, чоловіче, допоможи мені. Поглянь, у якому я стані. Де цар? Де вони всі? Знайди мою одежу й шолом. Мені потрібен мій шолом.

Я вхопився за Ромілаю, голий-голісінький, і йшов, нахиляючись та ковзаючи, поки він проводив мене до царської ложі. Чотири жінки тримали над царем покривало, щоб він не вимок на дощі, інші підняли гамак і понесли його геть.

— Царю, царю! — загукав я.

Дафу відгорнув краєчок покривала, яке вони на нього накинули. Він був у своєму крислатому капелюсі. Я закричав, звертаючись до нього:

— Що це діється?

— Це дощ, — просто відповів він.

— Дощ? Який дощ? Це потоп. Це схоже на кінець…

— Пане Гендерсон, — сказав цар, — ви зробили нам величезну послугу, і за такі труди ми вам, звичайно, віддячимо. — Глянувши на вираз мого обличчя, він додав: — Як бачите, шановний гостю Гендерсон, боги про нас піклуються.

Восьмеро жінок, які тримали на плечах жердини, понесли його геть від мене.

— Ви програли заклад, — сказав цар Дафу.

Я так і залишився стояти, обліплений засохлою багнюкою, наче велетенська ріпа.

15

Ось так мене зробили повелителем дощу. Думаю, я дістав по заслузі, щоб ото не пхав носа не в своє кляте діло. Але в ту мить я просто нічого не міг із собою вдіяти, це був один з поривів, проти яких людина безпорадна. Отже, я вскочив у халепу — і в яку халепу! До яких наслідків це призведе? Я лежав на підлозі в якійсь комірчині в палаці, голий, смердючий, густо посмугований синцями. Дощ усе лив і лив, затоплюючи селище, вода струменіла зі стріх важкими торочками, набираючи обрисів, у яких було щось лиховісне, щось від нечистої сили. Тремтячи, я загорнувся по саме підборіддя в шкури невідомих звірів і дивився в порожнечу круглими очима, знай повторюючи:

— О, Ромілаю, не гнівайся на мене. Звідки я міг знати, в яку халепу я кидаюся?

Моя верхня губа відвисла, а ніс, посинцьований канчуками, був спотворений і дуже болів.

— О Боже, я потрапив у безвихідь. Я програв заклад і опинився в руках царя.

Та Ромілаю, як і раніше, не покинув мене в біді. Він спробував мене підбадьорити й сказав, що, на його думку, сподіватися найгіршого не варт і мені рано почувати себе в пастці. Він говорив дуже розважливо. Потім додав:

— Твоя спить, пане. До завтра.

А я йому відповів:

— Ромілаю, я дедалі більше переконуюся в тому, який добрий ти чоловік. Ти маєш рацію, мені слід зачекати. Зрештою, я тепер при владі, хоча зовсім не уявляю, в чому полягають мої обов’язки та права.

Тоді й він став готуватися до сну, опустившись навколішки і зчепивши руки, на яких заграли тугі клубки м’язів. З грудей у нього вихопився хрипкий стогін молитви, і мені, не стану приховувати, відразу полегшало на душі.

Я сказав йому:

— Молися, молися. Прошу тебе, друже, молися так, як ще не молився ніколи. Благай Бога, щоб Він порятував нас із біди.

Помолившись, Ромілаю, як завжди, закутався в ковдру, поклав долоню під щоку і підібгав до грудей коліна. Але перш ніж заплющити очі, він запитав:

— Нащо твоя зробив це, пане?

— О Ромілаю, якби я міг це пояснити, я б не був тепер тут, де я є. Навіщо я пожбурив бомбу в отих безневинних жаб, не озирнувшись ні праворуч, ні ліворуч. Не знаю, чому мої жадання завжди такі бурхливі. Моя поведінка настільки дивна, що пояснення теж має бути дивним. Роздуми тут не допоможуть, мені лишається чекати осяяння.

І, подумавши про те, в якій чорній безвиході я опинився, без найменшої надії, що сподіване осяяння прийде, я тяжко зітхнув і застогнав знову.

Анітрохи не стурбований тим, що я не дав йому задовільної відповіді, Ромілаю заснув, і незабаром я теж забувся під лопотіння дощових крапель та рики лева чи то левів у підземеллях палацу. Дух і тіло відійшли на спочинок. Я наче знепритомнів. На обличчі в мене стриміла десятиденна щетина. Прийшли сни та видіння, але я не стану розповідати про них; скажу тільки, що природа поставилася до мене по-доброму, і я проспав, мабуть, не менш як дванадцять годин — не ворухнувшись, не відчуваючи свого хворого тіла з його порізаними ступнями та посинцьованим обличчям.

Коли я прокинувся, небо було чисте й тепле, а Ромілаю вже був на ногах. У своїй комірчині я побачив двох жінок, амазонок. Я вмився, поголивсь, наказав жінкам вийти і зробив свої діла у велику миску, поставлену в кутку й призначену, як я здогадався, для цієї мети. Потім жінки повернулися з якимись одежинами; то було, як пояснив мені Ромілаю, ритуальне вбрання сунго, повелителя дощу. Він наполіг, щоб я натяг на себе ту одіж, бо відмова може призвести до неприємностей. Адже я тепер — сунго. Спершу я оглянув свою уніформу. Вона була пошита із зеленого шовку за тим самим кроєм, що й убір Дафу — я маю на увазі його штани.

— Носити сунго, — сказав Ромілаю. — Твоя тепер сунго.

— Але ж ці чортові штанці просвічують, — зауважив я. — Та нема куди діватися, доведеться їх надягти.

На мені були брудні жокейські труси, про які я вже згадував, і я натяг зелені штаненята поверх них. Хоч я й відпочив, стан у мене був не з найкращих. Мене все ще тіпала лихоманка. Мабуть, для білої людини хворіти в Африці природно. Сер Річард Бертон мав залізне здоров’я, але й він підхопив тяжку пропасницю. Спік хворів ще частіше. Мунго Парк почував себе тут так кепсько, що ледве міг стояти на ногах. Доктор Лівінгстон почував себе добре тільки в окремі дні. Хто я в біса такий, щоб претендувати на імунітет? Одна з амазонок, Тамба, прикрашена бридкими баками, що стриміли на її підборідді, підійшла до мене ззаду, скинула шолома й розчесала мені чуба грубим дерев’яним гребенем. Ці дві жінки мали прислуговувати мені.

— Джоксі, джоксі? — звернулася до мене Тамба.

— Чого вона хоче? Що то за «джоксі»? Сніданок? У мене нема апетиту. Я надто схвильований, і в горло мені нічого не полізе.

Натомість я ковтнув з фляги трохи віскі — лише для того, щоб дати якусь поживу органам травлення, але й із надією, що це допоможе проти лихоманки.

— Її показує джоксі, — сказав Ромілаю.

Тамба лягла долічерева на підлогу, а друга жінка, Бебу, стала їй на спину і ступнями почала розминати та масажувати їй тіло, аж хребці тріщали. Після того як Бебу добре потопталася по ній своїми шкарубкими ступнями, — а судячи з виразу обличчя Тамби, процедура була для неї блаженством, — жінки помінялися місцями. Потім вони спробували показати мені, яку це дає користь і як вони відразу ожили, — кожна постукала себе по грудях суглобами пальців.

— Подякуй їм за добрі наміри, — мовив я. — Це, либонь, чудовий спосіб лікування, але сьогодні в мене немає настрою пробувати.

У відповідь Тамба й Бебу лягли на підлогу і по черзі віддали мені знаки шани. Кожна брала мою ногу і ставила собі на голову, як робив Ітело, коли показував, що визнає мою перевагу. Перш ніж припасти обличчям до підлоги, жінки облизали язиком губи, щоб до них приставала пилюка. Трохи згодом прийшла генеральша Тату, — вона мала відвести мене до царя Дафу, — і в такий самий спосіб засвідчила мені свою відданість, не скинувши з голови кашкета. Тамба й Бебу принесли мені ананас на дерев’яному тарелі, і я примусив себе проковтнути скибочку.

Потім я побрався разом із Тату сходами нагору — сьогодні генеральша амазонок дозволила мені йти попереду. На подвір’ї палацу зібрався чималий натовп — мене зустріли крики, вихваляння, плескання в долоні й спів; особливо щиро вітали мене старші люди. Я ще не звик до своїх зелених штанів, вони здавалися мені надто просторими. Зійшовши на верхню галерею, я глянув у далечінь і побачив гори. Повітря було напрочуд прозоре, і гори накладались одна на одну, брунатні та м’які, наче шерсть у бика Брахми. Трава сьогодні теж вилискувала, мов хутро, дерева були чисті й зелені, а квіти в білокам’яних чашах — свіжі й червоні. Я побачив, як під нами пройшли Бунамові дружини, обертаючи до нас акуратно обстрижені великі голови й показуючи дрібненькі зуби. Мабуть, я видався їм аж надто кумедним у широких зелених штанях сунго, що теліпалися на мені дуже вільно, в корковому шоломі та в підбитих гумою черевиках.

Проминувши сіни, ми пройшли в царські покої. На великій стьобаній канапі не було нікого, але царські дружини лежали на своїх подушках та матах, базікаючи, розчісуючись і чистячи нігті на руках та ногах. Атмосфера тут панувала дружня. Більшість жінок відпочивали, а розслаблювалися вони досить по-дивному: згортали ноги, як ми згортаємо руки, і лежали на спині в таких позах, наче в них і кісток не було. Чудеса та й годі. Я окинув їх здивованим поглядом. Запах у кімнаті був тропічний, як подекуди в ботанічному саду — так ще пахне іноді гречаний цвіт або дим від деревного вугілля, змішаний з ароматом меду. Жодна з жінок навіть не глянула в мій бік, вони вдали, ніби мене й нема. Дуже сумнівно, щоб вони мене не помітили, — адже неможливо не помітити «Титаніка». Крім того, я був місцевою сенсацією, білим сунго, який переніс Мумму. Тому я вирішив, що з мого боку, мабуть, непристойно заходити в їхнє помешкання і їм не лишалося іншого вибору, як не помічати мене.

Ми вийшли з цієї кімнати крізь низенькі двері, і я опинився в особистому покої царя. Він сидів на низенькому ослоні без спинки — то була велика квадратна рама, обтягнута червоною шкірою. Такий самий табурет підсунули й мені, а Тату відступила й сіла під стіною, майже непомітна. Знову ми з Дафу опинилися віч-на-віч. Я не побачив на ньому крислатого капелюха, не побачив ніде й черепів. Дафу був у вузьких штанях і гаптованих пантофлях. Біля нього лежала на підлозі купа книжок; коли я увійшов, цар читав. Побачивши мене, він загнув ріжок сторінки, кілька разів притис його суглобом пальця й поклав томик на купу. Яким читанням може цікавитися така голова? І що це була за голова? Ключа до цієї загадки я не мав.

— От і чудово, — сказав він. — Тепер, коли ви поголилися й відпочили, у вас цілком пристойний вигляд.

— Я почуваю себе, як святі мощі, ось як я себе почуваю, царю. Та я розумію, ви хочете, аби я носив цю збрую, і я не маю права ухилятися від сплати за програний заклад. Скажу тільки, що якби ви дозволили мені скинути це ганчір’я, то я був би вам з біса вдячний.

— Я розумію вас, — сказав цар. — І хотів би зробити вам приємність, але сунго має носити відповідну форму, і тут нічим зарадити я не можу. А шолом можете скинути.

— Я мушу берегтися від сонячного удару, — сказав я. — В усякому разі, я не звик ходити простоволосий. В Італії під час війни я навіть спав у шоломі. А той шолом був з металу.

— Але ж у приміщенні можна сидіти й без головного убору.

Одначе я вдав, ніби не зрозумів очевидного натяку, і далі сидів перед ним у своєму білому корковому шоломі.

Цар був аж надто чорний, і це не могло не видаватися мені дивним, навіть казковим. Він був чорний, як непроглядна ніч. По контрасту його товсті губи здавалися ясно-червоними. Волосся в нього на голові жило (сказати, що воно там росло, було б не досить). Як і в Хорко, навкруг його очей вирізнялися червонясті кола. І навіть коли він сидів на шкіряному ослоні без спинки, його поза була не менш вільна, ніж тоді, коли він спочивав на своїй канапі або в гамаку.

— Царю… — почав я.

З мого рішучого тону він зрозумів, що я хочу сказати, й урвав мене:

— Пане Гендерсон, ви маєте право вимагати будь-яких пояснень, і я розповім вам усе, що зможу. Розумієте, Бунам від самого початку був переконаний, що у вас стане сили перенести нашу Мумму. Я з ним погодився, коли побачив, як ви збудовані. Відразу погодився.

— І не дивно, — сказав я. — Бо я справді дужий. Але чому так сталося, чому? Мені здається, ви знали, чим усе закінчиться. Ви умисне побилися зі мною об заклад, щоб роздрочити мене.

— Це був звичайний азарт, ото й тільки, — відповів цар. — Я так само не знав, до чого це призведе, як і ви.

— І завжди все відбувається так, як учора?

— Далеко не завжди. Навпаки, надзвичайно рідко.

Я звів брови, наскільки міг, показуючи йому, що не такий я простак і його пояснення мене не задовольнили. Водночас я намагався розгадати його. Я не помітив у ньому жодних виявів хизування. Свої відповіді він обмірковував, але й не вдавав глибокої задуми. А коли став розповідати про себе, його розповідь у головних деталях збіглася з тією, яку я вже чув від арнюйського принца Ітело. В тринадцять років його послали вчитися в місто Ламу, а згодом він перебрався до Малінді.

— Усі царі на протязі вже кількох поколінь повинні знайомитися зі світом, і в цьому віці їх посилають до школи. Ти з’являєшся з якогось глухого закутня, кілька років навчаєшся в школі, потім повертаєшся додому. Кожен цар посилає до Ламу одного свого сина. З ним їде хтось із дядьків і живе в Ламу, чекаючи, поки небіж закінчить науку.

— З вами їздив Хорко?

— Атож, Хорко. Він був сполучною ланкою. Він жив зі мною в Ламу дев’ять років. Та я подався з Ітело ще далі. Я не збирався жити тут, у тропіках. Хлопці в школі були зіпсуті. Підмальовували собі вугіллям очі, фарбували губи. Любили побазікати. Я прагнув більшого.

— Ви дуже серйозна людина, — сказав я. — Це очевидно. Я розгадав вас із першого погляду.

— Після Малінді був Занзібар. Там ми з Ітело найнялися матросами на судно. Побували в Індії і на Яві. Потім Червоне море, Суец. П’ять років у Сирії в сектантській школі. Ставилися до нас дуже добре. Освіту, як на мій погляд, давали там надзвичайно ґрунтовну. Я готував докторську дисертацію і захистився б, якби не помер батько.

— Дивина та й годі, — сказав я. — Мені важко пов’язати все це з учорашнім днем. З черепами, з отим страхопудом, якого звуть Бунам, з амазонками та всіма іншим.

— Це дивне поєднання, я згоден. Але не в моїй спромозі, Гендерсоне — Гендерсоне-сунго — зробити так, щоб світ відповідав вимогам здорового глузду.

— А у вас була спокуса не повертатися додому? — запитав я.

Ми сиділи дуже близько один від одного, і, як я вже відзначив, його чорнота надавала йому в моїх очах казкової незвичайності. Як усі люди, залюблені в життя, Дафу відкидав від себе густішу тінь — клянуся, що це правда. Це щось димне, як пороховий розряд. Я не раз помічав таку властивість у Лілі, а особливо мені це впало у вічі того дощового дня в Данбері, коли вона умисне послала мене до залитого водою кар’єру, а потім зателефонувала з ліжка своїй матері. Це було тоді в ній дуже помітно. Це щось блискуче й водночас тьмяне; воно туманне, синяве, тріпотливе, осяйне, як прозорий камінь-самоцвіт. Таке відчуття пережив я і в ту мить, коли випростався, поцілувавши Віллатале в живіт. Але цар Дафу був наділений цією таємничою властивістю більше, аніж будь-хто з людей, які траплялися мені доти.

У відповідь на моє останнє запитання він сказав:

— Я мав чимало причин бажати, щоб мій батько пожив довше.

Я здогадався, що старого, певно, задушили.

Мабуть, на моєму обличчі Дафу прочитав каяття, що я нагадав йому про батька, бо він засміявся, щоб заспокоїти мене, і сказав:

— Не переживайте, пане Гендерсон, — я мушу називати вас сунго, бо тепер ви сунго. Не переживайте і не тривожтеся. Це тема, яку обминути важко. Зрештою, ви тут ні до чого. Надійшов його час, він помер, і царем став я. Я повинен був зловити лева.

— Про якого лева ви говорите? — спитав я.

— Я ж вам учора розповідав. Можливо, ви забули — царів труп, черв’ячок, який у ньому заводиться, царева душа, левеня?

Тепер я пригадав. Він і справді розповідав мені про це.

— Ну так от, — провадив він далі, — після того, як звірятко, що його Бунам випускає на волю, виросте, наступний цар має зловити того лева протягом року або двох.

— Що ви кажете? Ви повинні вполювати його?

Цар усміхнувся.

— Вполювати? Я маю зовсім інше завдання. Спіймати його живим і держати біля себе.

— То оце той звір, який гарчить у підземеллі? Я можу заприсягтися, що чув звідти лев’ячі рики. Юпітере, так он воно що! — промовив я.

— Ні, ні, ні, — заперечив цар своїм лагідним тоном. — Ви не вгадали, пане Гендерсон-сунго. Ви чули зовсім іншого звіра. Я ще не зловив Гміло. Тому я ще остаточно не коронований на царя. Ви бачите мене на півдорозі до монаршої влади. Висловлюючись по-вашому, я поки що не утворений.

Дивлячись на царя, я почав забувати про вчорашнє потрясіння і розуміти, чому я відразу заспокоївсь, як тільки вперше зустрівся з ним. Просто в його товаристві мені було надзвичайно приємно. Він сидів, схрестивши свої великі ноги, нахилившись уперед і згорнувши руки на грудях. Вираз його обличчя був замислений, але привітний. Крізь товсті губи іноді вихоплювалося тихе мугикання. Воно нагадувало мені звук, який можна почути, коли літньої ночі в Нью-Йорку ви проминаєте електростанцію: двері відчинені, вся латунна й сталева машинерія працює, виблискуючи під однією неяскравою лампочкою, і якийсь старий чоловік у брезентовій робі та домашніх капцях курить люльку, недбало наглядаючи за грізною потугою електричного монстра. Мабуть, з усіх людей, які жили або живуть на світі, я найлегше піддаюся чарам. Хоча з першого погляду цього не скажеш, але я — надзвичайно піддатливий медіум, і мене легко настроїти.

«Ти одна з тих підвішених лютень, що бринять, тільки-но їх торкнешся, чоловіче, — сказав я сам собі, і то не вперше. — Якщо досі ти не знав, що таке дикунство, то вчора ти побачив його на власні очі, побачив, як людина грає у м’яч черепом власного батька. І має стосунки з левами. З левами! І ця людина — майже дипломований лікар. Суцільне божевілля, та й годі».

Так я міркував. Але я не міг не взяти до уваги того факту, що в мені знову й знову озивався внутрішній голос, повторюючи: «Я хочу, хочу!» — шаленіючи й вимагаючи, перетворюючи мою душу на хаос, палко жадаючи й постійно знаходячи розчарування, і що цей голос гнав мене вперед, як загоничі женуть дичину. Отож було безглуздо вести з життям переговори, я мусив приймати такі умови, які воно мені ставило. Але іноді мені хотілося переконати себе в тому, що тільки моя буйна й розтривожена вдача винна в усьому, що сталося, відтоді як я покинув Чарлі з його молодою дружиною і подавсь у власні мандри, — арнюї, жаби, Мталба, мрець у хижі й шалена гонитва в уборі з листя та лози в гурті здоровенних жінок. І ось тепер чорний володар чорношкірого племені втішає мене — але чи можна йому довіряти? Які в мене підстави довіряти йому? І я, незграбний здоровило у зелених шовкових штанях, наділений званням повелителя дощу, я болісно напружував увагу, напружував слух і недовірливий зір. О, нечиста сила! Як можна зламати людину, для котрої життя не визначило притулку! Як можна її зламати!.. Отак я міркував, сидячи в палаці з непотинькованими червоними стінами та білими каменями у вигляді чаш, у яких росли квіти. Біля дверей вартували амазонки і з ними люта стара Тату з величезними ніздрями. Вона сиділа, куняючи, на підлозі в своєму військовому кашкеті.

Отже, ми гомоніли з царем, і помалу мене опанувало відчуття, що ми з ним люди особливого виміру. Мав я підстави довіряти йому чи не мав — це вже окрема тема.

І почалася розмова, яка не могла повторитися ніде в світі. Я підтяг свої зелені штани. У голові в мене наморочилося від лихоманки, але зусиллям волі я опанував себе і сказав, чітко вимовляючи кожне слово:

— Величносте, я не стану ухилятися від сплати за програний заклад. Я людина принципова. Але я й досі не розумію, що все це означає і навіщо мене вдягли у форму повелителя дощу.

— Форма тут ні до чого, — сказав Дафу. — Ви — сунго. Ви сунго в прямому розумінні, пане Гендерсон, Я не міг би призначити вас сунго, якби у вас не стало сили перенести Мумму.

— Ну гаразд, хай буде, але чому вони так повелися з богами? Мені було дуже прикро, величносте, не стану приховувати. Я не можу сказати, що жив праведно. Думаю, це на мені написано… (Цар кивнув головою.) Зрештою, на моїй совісті до біса не вельми похвальних вчинків, я не був бездоганним ні як солдат, ні як цивільний. Скажу відверто, я не заслуговую, щоб мене вписали в історію навіть на туалетному папері. Та коли я побачив, як вони шмагають Мумму, Гуммата й інших богів, я впав ницьма на землю. Було, здається, вже досить темно, і я не знаю, бачили ви це чи ні.

— Вас я бачив. А те, що діялося, вигадав не я. — Цар говорив дуже лагідно. — В мене інші погляди й інші уявлення. Ви в цьому ще переконаєтесь. Але чи бажаєте ви поговорити зі мною відверто й щиро?

— А ви, величносте, хочете зробити мені приємність? Найбільшу приємність з усіх можливих?

— Звичайно, чом би й ні?

— Я дуже радий. Тоді ось про що хотів би я вас попросити: повірте, я буду з вами щирий. Це єдина моя надія. Якщо ви мені не повірите, все полетить шкереберть.

Він заусміхався.

— Отакої, чому б я став відмовляти вам у цьому? Я згодний, Гендерсоне-сунго, але дозвольте мені попросити вас про те саме. Ця угода просто не матиме сенсу, якщо не буде взаємною. Та чи готові ви сприйняти щирість у будь-якій формі? Скажімо, у зовсім для вас несподіваній?

— Вважайте, що ми домовилися, величносте. Що ми уклали між собою угоду. О, ви навіть не уявляєте собі, яку приємність мені робите! Коли я пішов від арнюїв (і не стану приховувати, що я накоїв там лиха — можливо, вам про це відомо), то думав, що втратив свою останню нагоду. Я вже мав довідатися про грун-ту-молані, коли з моєї вини сталася страшна катастрофа, і я пішов звідти в жахливому настрої. Господи, яким приниженим я себе почував! Розумієте, величносте, я все думаю про сон духу і про те, коли він у біса урветься. Думав я про це і вчора, коли мене зробили повелителем дощу — такого мені ще не доводилося переживати! Чи зможу я коли-небудь розповісти про все це своїй дружині Лілі?

— Я ціную вашу відвертість, Гендерсоне-сунго. Я умисне хочу затримати вас біля себе на довший час, сподіваючись, що ми зможемо передати один одному багато важливого. Бо мені не дуже легко виражати себе перед своїм народом. Тільки Хорко побував у зовнішньому світі, але з ним я теж не можу вільно обмінюватися думками. Всі вони тут настроєні проти мене…

Це він повідав мені як таємницю, і голос його прозвучав майже пошепки, а потім у кімнаті запала глибока тиша. Амазонки лежали на підлозі, мовби позасинали, — Тату в своєму кашкеті і дві молоді, затягнуті в шкіряні жилети, а нижче пояса голі. Їхні чорні очі були напівзаплющені, але насправді вони дивилися на мене пильним поглядом. Я чув, як за грубими дверима нашого внутрішнього покою вовтузились і базікали царські дружини.

— Ви маєте слушність, — сказав я. — Тут ідеться не тільки про любов до істини. Ідеться тут і про інше — про самотність. Людина іноді перетворюється на власну могилу. А коли їй щастить вибратися з тієї могили, вона не завжди вміє відрізнити добро від зла. Так, наприклад, якийсь час я був переконаний, що існує зв’язок між істиною й ударами.

— Як це зрозуміти?

— А ось як. Коли я минулої зими колов дрова й цурпалком мені перебило ніс, перше, що я подумав, було: «Ось вона, мить істини!»

— Справді! — сказав цар, а потім заговорив голосом стишеним і довірливим, заговорив про таке, чого я ніколи доти не чув, і я лише дивився на нього витріщеними з подиву очима. — Справді, може здатися, що такий взаємозв’язок існує, — мовив він. — Хоча не думаю, що це так. Але я вірю в існування закону людської природи, що пояснює, як людина відповідає на силу. Людина — це істота, якій не до вподоби, коли її б’ють. Візьміть коня — хіба він здатний помститися своїм кривдникам? Або бика. А людина завжди настроєна на помсту. Якщо ж їй самій загрожує покарання, вона чого тільки не вимудрує, аби його уникнути. А коли кара все-таки спостигне її, серце в неї може зіпсутися. І часто справді псується — ви зі мною згодні, Гендерсоне-сунго? Ось чому брат підіймає руку на брата, син на батька (який жах!), а батько на сина. Більше того, це процес безперервний, бо якщо батько не битиме сина, вони не будуть схожі. Так робиться для того, щоб увічнити схожість між людьми. Людина не терпить, коли її б’ють, Гендерсоне. І якщо протягом якогось часу їй доводиться зносити удари, вона опускає очі й мовчки обмірковує, як потім очиститися від ударів. Були удари первісні, і кожен з нас і досі їх відчуває. Кажуть, ніби першого такого удару завдав Каїн, але це викликає сумнів. Ще наприпочатку часів була занесена рука, яка потім ударила. Тому люди й досі здригаються. Кожен прагне уникнути ударів, звільнитися від них, прагне, щоб били когось іншого, а не його. Я розумію це як закон земного буття. Але щодо того, чи є в силі істина, то це окреме питання.

У кімнаті панувала сутінь, але повітря було просякнуте задухою з її запахом горілої рослинності.

— Стривайте-но, величносте, — сказав я, спохмурнівши й кусаючи собі губи. — Дайте подумати, чи я зрозумів вас правильно. Ви вважаєте, душа помре, якщо їй не пощастить домогтися, щоб її стражданнями страждав хтось інший?

— А якщо пощастить, то вона довго радіє і веселиться. На превеликий жаль, це так.

Долаючи біль — канчуки посмугували незахищені частини мого обличчя жорстоко, — я звів брови і спрямував на нього зверхній погляд — одним оком.

— На превеликий жаль, кажете? Тому й треба було відшмагати мене та богів?

— Тут, Гендерсоне, ви маєте цілковиту рацію. Мабуть, мені слід було остерегти вас рішучіше, коли вам закортіло перенести Мумму.

— Але ж іще до того, як я побачив богів, ви вирішили накинути мені цю роботу… — Та я подумав, що годі докоряти йому, і сказав: — Якщо хочете знати, величносте, існують люди, здатні відповідати добром на зло. Навіть я це розумію. Я, розбишака і шалапут.

Я затремтів усім своїм величезним тілом, раптово збагнувши, як неправильно досі жив.

З подивом я відзначив, що Дафу залюбки зі мною погодився.

— Кожна порядна людина до цього прагне, — сказав він. — Хіба годиться жити для того, щоб передавати лють? А вдарив Б?Б вдарив В? — У нас не вистачить алфавіту, щоб зобразити цей процес. Порядна людина зробить усе, аби зупинити зло на собі. Вона стерпить удар і не даватиме здачі — оце і є найблагородніше шанолюбство. Така людина кидається в море ударів, твердо вірячи, що воно має межі. За таких обставин загинуло чимало шляхетних сміливців. Але куди більше гине тих, хто не здатний гамувати своє роздратування, хто каже: «Мені остогидло гнути шию під тягарем власного гніву. Я не можу більше годуватися страхом і обережністю».

Тут я хотів би зауважити, що краса царя Дафу вражала мене не менше, ніж його слова, а може, й більше. Його чорна шкіра сяяла, ніби зволожена тією росою, яка збирається на рослинах, коли вони досягають розквіту. Спина в нього була довга й м’язиста, губи — яскраво-червоні й наче задерті вгору. Досконалість людського тіла має короткий вік, і тому ми милуємося нею, можливо, більше, ніж вона того заслуговує. Але я нічого не міг із собою вдіяти. Це відбувалося поза моїм бажанням. Я відчув біль у яснах, де такі відчуття фіксуються незалежно від моєї волі, і тоді я зрозумів, наскільки він мені до вподоби.

— У кінцевому підсумку ви маєте слушність, і добро, запропоноване в обмін на зло, — це і є відповідь на запитання про сенс життя. Я теж вірю в людський рід, хоча навряд чи моя віра знайде виправдання в близькому майбутньому. Можливо, я не пророк, сунго, але я переконаний, що благородство посяде чільне місце у світі.

Почувши ці слова, я здригнувся, я аж затремтів від радості. Христе-Боже! Таж колись я віддав би все, що маю, аби тільки почути їх від когось. Моє серце так розхвилювалося, аж я відчув, що обличчя в мене витягується й витягується, і кінець кінцем воно стало довге-довге, либонь, як міська вулиця. Я палав від лихоманки та розумового збудження, — так впливав на мене піднесений дух нашої розмови, — і речі перед моїм зором не просто двоїлися чи троїлися, а множилися в незліченних обрисах розбурханих кольорів — золотого, червоного, зеленого, темно-коричневого та інших, що коливалися концентричними хвилями навколо кожного предмета. Іноді Дафу видавався мені втричі більшим, ніж був насправді, з райдужним ореолом навколо нього. Більший, аніж саме життя, він нависав наді мною і говорив не одним голосом, а кількома зразу. Я стискав пальцями свої ноги крізь зелені шовкові штани сунго, і, думаю, в ті хвилини я втратив здоровий глузд. Принаймні трохи. Я справді був наче в нестямі. Цар ставився до мене з класичною африканською ґречністю, а це одна з вершин людської поведінки. Я не знаю, де ще на землі люди вміють поводитися з такою гідністю, як поводився цей чоловік тут, поблизу екватора, в самому серці темряви, в маленькій кімнаті примітивного палацу, що стояв у гірській долині, в тому самому селищі, де я плуганився з мерцем на спині під місяцем та синіми лісами небес. Чи може павук зазнати раптового перетворення й написати трактат про комах, яких він пожирає, — перетворений хижак, ви вловлюєте, до чого я веду? Ось таке порівняння спало мені на думку, коли я почув цареві слова про те, що благородство посяде чільне місце у світі.

— Царю Дафу, — сказав я, — сподіваюся, ви станете моїм другом. Я глибоко вражений тим, що від вас почув. Ваші міркування такі незвичайні, що я просто очманів. Проте я почуваю себе тут щасливим. Учора мене відлупцювали. Ну що ж, може, так воно й краще. Зрештою, я належу до типу людей-страдників, і я радий, що биття принаймні збадьорило мене. Але дозвольте запитати, в який спосіб благородство посяде чільне місце у світі?

— Ви хочете знати, звідки моя впевненість у тому, що моє пророцтво кінець кінцем справдиться?

— Авжеж, — сказав я. — Безперечно. Мені цікаво, як воно все повернеться. Тобто я маю на увазі ось що: які практичні дії ви порекомендували б?

— Не стану приховувати, Гендерсоне-сунго, в цьому питанні я маю власну концепцію. І не збираюся тримати її в таємниці лише для власного вжитку. Я залюбки викладу її вам. Мені приємно, що ви хочете стати моїм другом. Скажу по правді, таке почуття виникло й у мене до вас. Я дуже зрадів, коли ви прийшли. А щодо цієї історії із сунго, то, повірте, я щиро шкодую. Ми не втрималися, щоб не використати вас у своїх інтересах. Бо так склалися обставини. Ви вже мені пробачте.

По суті, це був наказ, але я радо підкорився і щиро йому пробачив. Я не був настільки зіпсований чи битий життям, щоб не розпізнати незвичайну людину. Я бачив, що переді мною в певному розумінні геній. І не просто геній, а геній саме мого ментального типу.

— Звичайно, величносте. Ніяких проблем. Я й сам хотів прислужитися вам учора. Я вже про це казав.

— В такому разі щиро дякую вам, Гендерсоне-сунго. Отже, з цим покінчено. А ви знаєте, що з погляду тілесної будови ви схожі на статую? У вас є щось монументальне. Я говорю лише про тіло.

На ці слова я трохи напружився, бо в них був якийсь подвійний зміст, і сказав:

— Справді? Вам так здається?

Цар вигукнув:

— Не забувайте, що ми з вами уклали угоду про взаємну щирість, пане Гендерсон!

Тут я схаменувся і промовив:

— О, даруйте, величносте. Наша угода залишається чинною. Хай буде що буде. Я не збираюся відступати від своєї обіцянки. Я відповідаю за кожне своє слово і хочу, щоб ви мені довіряли.

Він був задоволений моєю відповіддю і сказав:

— Я вже відзначав, що людина не завжди готова сприйняти щирість у несподіваній для неї формі. Говорячи про вашу монументальність, я мав на увазі лише тілесну будову, бо вона відразу привертає увагу.

Очима він показав на купу книжок біля свого ослону, так ніби вони мали стосунок до нашої розмови. Я повернув голову, щоб прочитати назви, але в кімнаті стояла півсутінь, і я не міг роздивитися літери.

Потім він зауважив:

— У вас дуже лютий вигляд.

Це для мене не новина; але почути таке від нього було прикро.

— Чого ж ви хочете? — сказав я. — Я належу до типу людей, які не можуть вижити, не спотворюючи себе. Життя добре потрудилося наді мною. І йдеться не лише про війну, хоча там мене тяжко поранило… — Я вдарив себе в груди. — Просто сюди! Ви розумієте, що я маю на увазі, царю? Але я, звичайно, не хочу розлучатися навіть із таким життям, яке маю, хоч іноді я декому погрожував, що накладу на себе руки. Якщо я не здатний принести діяльну користь, то принаймні повинен що-небудь проілюструвати. Та й це навряд чи мені вдається. Схоже на те, що я анічогісінько не ілюструю.

— О, ви помиляєтеся. Ви ілюструєте масу, великий обсяг. Для мене ви неоціненна ілюстрація. Я не вважаю, що в чомусь ви відхиляєтеся від норми. Коли я навчався медицини, мене надзвичайно захопило вивчення людських типів, і для них я розробив цілу класифікаційну систему з такими рубриками: вмирущі; ласолюби; упертюхи; слоново-незворушні; по-свинському хитрі; фатально-історичні; такі, що приймають смерть; фалічно-горді або облудно-статеві; такі, що швидко засинають; одурманені нарцисизмом; божевільні сміхуни; педанти; войовничі Лазарі. О Гендерсоне-сунго, як багато існує людських образів і форм! Безліч!

— Ай справді. Це тема для великої розмови.

— Авжеж, авжеж. Я присвятив цьому роки і вів спостереження на всьому своєму шляху від Ламу до Стамбула та Афін.

— Чималий клапоть світу. Який же людський тип ілюструю я?

— З вами все ясно, — сказав Дафу. — Всім своїм виглядом ви, Гендерсоне-сунго, волаєте: «Рятуйте! Рятуйте! Що я повинен робити? Як мені жити? Дайте відповідь — і негайно! Що зі мною буде?» І так далі. З такою вдачею нелегко жити на світі.

В цю мить я не зміг би приховати подиву, навіть якби мав ступінь доктора потайних наук, і я подумав уголос:

— Так, так. Ось та істина, яку почала відкривати мені Віллатале. Грун-ту-молані було тільки початком.

— Я знаю цей вислів арнюїв, — сказав цар варірі. — Я жив там якийсь час, гостем Ітело, і розумію, який зміст вони вкладають у це грун-ту-молані. Справді розумію.Стару царицю я знаю теж. У термінах своєї класифікації я визначив би її тип приблизно так: люди-самоцвіти, окраса й тріумф свого виду. Я згоден, що грун-ту-молані пояснює багато, але далеко не все. Тут потрібен інший досвід, Гендерсоне-сунго. Я можу вам дещо показати — щось таке, без чого ви ніколи не зрозумієте, чого я прагну і як дивлюся на життя. Ви зі мною підете?

— Куди?

— Поки що не скажу. Ви повинні мені довіритися.

— Гаразд, чом би й ні? Не заперечую. Мені здається…

Йому потрібна була лише моя згода, і він одразу підвівся. Ту ж мить підхопилася на ноги й Тату в своєму військовому кашкеті.

16

Затулені пальмовим листям двері виводили з цієї маленької кімнати в довгу галерею. Тату відчинила для нас ці двері й рушила вслід за нами. Цар був уже далеко попереду. Я спробував його наздогнати, пішов швидше й одразу відчув, як боляче покалічив напередодні ноги, бігаючи босий по гострому камінню. Отож я плентав, шкандибаючи й накульгуючи. Тату простувала за мною своїм твердим військовим кроком. Вона взяла двері до внутрішнього царського покою на засув, щоб ніхто не пішов за нами, а коли ми поминули галерею, що була завдовжки близько півсотні футів, Тату підняла ще один дерев’яний засув на дверях у протилежному її кінці. Той засув був важкий, наче залізний, бо в старої жінки аж коліна підігнулися, але вона була міцно збудована й знала свою справу. Цар пройшов у двері, і я побачив сходи, які спускалися донизу. Вони були досить широкі, але вели в непроглядну темряву. З тієї чорноти підіймався гнилий сморід плісняви, і я мало не задихнувся. Але цар без вагань пірнув у затхлу пітьму, і я, намагаючись притлумити страх, від якого стислося серце, подумав: «Тут згодилася б шахтарська або тюремна лампа. Та відступати пізно. Якщо треба йти вниз, я піду. Раз, два, три — і вперед, капітане Гендерсон!» Як бачите, в цю непевну хвилину я звернувся до свого військового «я». В такий спосіб я заспокоїв тривожні відчуття, примусив свої ноги нести мене далі й рушив у темряву.

— Царю! — гукнув я, опинившись у непроглядній чорноті.

Але відповіді не було. Мій голос затремтів, повернувся до мене відлунням, а потім до мого слуху долинуло швидке тупотіння на нижніх сходинках. Я простяг перед собою руки, проте не знайшов ні поручнів, ні стіни. Тоді я почав обережно мацати ногою і з’ясував, що сходи широкі й рівні. Усе світло згори було відтяте, коли Тату з виляском зачинила двері. В наступну мить я почув, що важкий засув упав на місце. Тепер у мене не лишилось іншої ради, як іти далі вниз або сісти на сходах і чекати, коли цар повернеться. В цьому другому випадку я ризикував утратити його повагу і всю ту славу, яку здобув напередодні, здолавши непокірну Мумму. Тому я не зупинився, а рушив уперед, твердячи собі, яка велика людина цей Дафу і який він геній, бо нижче оцінити його не можна. А ще я думав про те, як вразила мене краса його особистості, про те, як його мугикання нагадало мені про жарку ніч у Нью-Йорку й електростанцію на Шістнадцятій вулиці, про те, як ми з ним подружили і як поєднала нас угода про взаємну щирість, і, нарешті, про те, як він провістив, що благородство має велике майбутнє. З усіх пунктів у цьому каталозі останній припав мені до душі найбільше. Отак я шкандибав помацки своїми зраненими ступнями і повторював сам собі: «Май віру, Гендерсоне, пора тобі навчитися вірити людям». Зненацька попереду зблиснуло світло, і я побачив кінець сходів — такі широкі вони були через примітивну архітектуру палацу. Я стояв тепер під будівлею. Світло проникало сюди крізь невеличкий отвір у мене над головою; наприпочатку воно було жовте, але, відбившись від каміння, стало сіре. Горішній отвір був перекритий двома прогоничами, щоб навіть дитина не могла крізь нього пролізти. Розглянувшись навколо, я знайшов вузький, продовбаний у граніті прохід, який вів униз до ще одних кам’яних сходів. Ці сходи були вужчі й спускалися на більшу глибину. Придивившись уважніше, я побачив, що вони побиті і зі щілин у каменях проросла трава.

— Царю! — погукав я. — Царю, де ви там, ваша величносте?

Але знизу нічого не долинуло, крім протягів теплого повітря, що розгойдували павутину на стінах. «Куди він так поспішає?» — подумав я, і від хвилювання мої щоки засіпалися. Я рущив далі. Замість ставати прохолоднішим, повітря тут здавалося ще теплішим, сіро-жовте світло заповнювало кам’яний простір. Здавалося, воно просочується крізь стіни, наче крізь фільтр, а повітря хлюпотить і погойдується, як вода. Я дійшов до дна. Останні кілька приступок були земляні, і підмурки стін теж були присипані ґрунтом. Це нагадало мені мерехтливе присмеркове видіння в Баньюль-сюр-Мер, у тому акваріумі, де я побачив восьминога, що притис голову до скла. Та коли там мені було холодно, то тут — дуже жарко. Я йшов далі, і в мене виникло відчуття, що моє спорядження — насамперед шолом, звичайно, але й зелені шовкові штани повелителя дощу, тонкі й легенькі, — це зайвий і непотрібний тягар. Помалу стіни розступились, утворюючи ніби печеру. Ліворуч у темряву відходив тунель. Заглиблюватися туди мені, певна річ, аж ніяк не кортіло. З протилежного боку я побачив вигнуту півколом стіну, а в ній великі двері з дерев’яними ґратами. Двері були прочинені, і скраю на них я побачив пальці руки Дафу. Секунд двадцять я більш нічого від нього не бачив, але тепер у мене не лишилося жодних сумнівів щодо того, куди він мене привів. Низьке рипуче муркотіння за дверима все пояснювало. Переді мною була оселя лева — але не того, якого цар Дафу мав зловити. А що двері були незачинені, то я визнав за краще не ворушитися. Я завмер там, де стояв, адже між диким звіром, якого я вже краєм ока побачив, і мною був тільки цар. Я ще не знав, які в нього стосунки з цим левом, одначе здогадався, що сам він увійшов би до його оселі без найменших вагань, але спершу мав намір підготувати звіра до моєї появи. Цар хотів, щоб я ступив туди разом з ним. Не було найменшого сумніву, що він привів мене сюди саме з такою метою. І тепер, коли я чув це рипуче лагідне й грізне муркотіння, я почував себе так, ніби сиджу верхи на напнутій линві, обхопивши її коліньми. Хоча мені було наказано довіритися своєму провідникові, як солдат я мав подумати про можливий шлях відступу, і тут я опинився в дуже невигідному становищі. Якби я побіг угору сходами, то наштовхнувся б на замкнені двері, і марно було б стукати в них чи кричати. Тату ніколи б мені не відчинила, і я вже бачив, як лев женеться за мною, стрибаючи по сходах, а потім я лежу, придавлений лапами звіра, що вимазав морду в моїй крові. Я уявляв собі, що насамперед лев візьметься за печінку, бо хижаки нібито мають звичай негайно з’їдати цей найпоживніший і найцінніший орган. Я міг би кинутися навтіки в темний тунель, але й тунель імовірно вів лише до інших замкнених дверей. Тому я стояв у своїх бридких зелених штанях із несвіжими жокейськими трусами під ними й намагався опанувати себе. Тим часом муркотіння й гарчання подужчало, тоді притихло, і нарешті я почув і голос царя; він звертався до лева то мовою варірі, то по-англійському — певно, заради мене, щоб підбадьорити мене.

— Заспокойся, люба, заспокойся. Іди сюди, моя лялечко.

Отже, то була левиця. Говорив він тихо й спокійно, умовляючи її не хвилюватись, потім, не підвищуючи голосу, сказав до мене:

— Гендерсоне-сунго, тепер вона знає, що ви тут. Підходьте ближче, але дуже повільно — маленькими кроками.

— А може, не треба, величносте?

Він одірвав руку від дверей, випростав її в мій бік і поворушив пальцями. Я ступив крок уперед, і в ту мить, признаюся щиро, на мою совість упала тінь кота, якого я намагався застрелити під картярським столом. По суті, я не бачив нічого, крім руки Дафу. Він усе манив мене пальцями, і я підходив коротесенькими кроками у своїх черевиках на гумовій підошві. Гарчання звіра тепер упиналося мені в тіло гострими шпичаками, і білі плями, схожі на срібні долари, пропливали в мене перед очима. Між цими матовими прогалинами я бачив тіло хижака, яке снувало туди-сюди за отвором дверей — спокійна, кровожерлива морда, ясні очі й важкі лапи. Дафу сягнув рукою назад і доторкнувся до мене; потім схопив пальцями мене за лікоть і підтяг до себе; тепер я стояв поруч із ним, і він тримав мене під руку.

— Царю, навіщо я вам тут потрібен? — запитав я пошепки.

Левиця, обертаючись, тицьнулась у мене, і коли я відчув її доторк, у мене вихопилося спазматичне зітхання.

— Не зважайте, — сказав цар і знову заговорив до левиці: — Ось моя люба, моя дівчинко, це — Гендерсон.

Левиця потерлась об Дафу, і я відчув її вагу крізь його тіло. Вона була вища, ніж нам по пояс. Коли цар погладив її, вусатий рот у неї зморщився, і корінці шерстинок потемніли. Потім вона відійшла, обернулася, підійшла знову і цього разу почала обстежувати мене. Я відчув, як вона тицьнула мордою спочатку мені під пахви, а потім між ноги, від чого мій член умить зморщився і шмигнув під захист навислого живота. Міцно мене тримаючи, цар усе промовляв і промовляв до левиці лагідним, заспокійливим голосом, а тим часом від її дихання ворушився зелений шовк моїх штанів сунго. Я прикусив щоку зубами — не лише здоровими, а й пеньками, на яких колись був закріплений зламаний міст, і водночас очі в мене повільно заплющились, а моє обличчя перетворилося, як я виразно усвідомлював, на трагічну маску надії, зверненої до долі. Я страждав. («Перед тобою рештки невдалого життя — забери їх!» — було написано на моєму обличчі). Проте левиця відвела морду від моєї пахвини й знову заходила сюди-туди, а цар, утішаючи мене, сказав:

— Усе гаразд, Гендерсоне-сунго, усе гаразд. Вона досить легко погодилася прийняти вас.

— Звідки ви знаєте? — спитав я, насилу проштовхуючи слова крізь пересохле горло.

— Звідки я знаю? — У царевому голосі прозвучали довірчі нотки. — Ще б пак я не знав! — Він тихо засміявся і додав: — Бо я знаю її, як самого себе. Знайомтеся — це Атті.

— Дуже приємно. Вам це може здаватися очевидним, — сказав я, — але мені…

Слова застрягли у мене в горлі, бо левиця саме рвучко обернулась, і я перехопив її погляд. Очі в неї були такі великі, такі прозорі — наче озера гніву. Потім вона проминула мене й потерлася об Дафу; її черево м’яко погойдувалося, вона знову обернулась і тицьнулася головою йому в руку, прийнявши від неї пестливий доторк. Потім знову відійшла в найдальший куток своєї кам’яної оселі, в яку просочувалося сіре з жовтавим відтінком світло.

Назад левиця вернулася попід стіною, і, коли вона заричала, плями ластовиння, з яких стриміли її вуса, стали оксамитово-чорними. Цар покликав її радісним і грайливим голосом, з африканським носовим призвуком та співучими нотками:

— Атті, Атті! — А тоді сказав: — Ну хіба ж вона не красуня? — І застеріг мене: — Ви стійте тихо, Гендерсоне-сунго.

Я в розпачі прошепотів:

— Благаю вас, не ворушіться й ви!

Але він не звернув на мене уваги.

— Царю, Бога ради…

Дафу спробував подати мені знак, щоб я не тривожився, але так захопився своєю левицею, показуючи мені, які щасливі у них взаємини, що коли відступив від мене, то його крок мало чим різнився від стрибків напередодні на арені, де він підкидав і ловив черепи. Атож, як і вчора, він танцював і підстрибував на своїх дужих ногах, взутих у гаптовані золотом білі пантофлі. Було щось горде і, здавалося, щасливе в цих ногах, обтягнутих акуратними вузькими штаньми. Навіть крізь напружений страх у мою свідомість проникла думка, що людина з такими ногами має почувати себе щасливою. Одначе мені хотілося, щоб він не надто зловживав тим щастям і не демонстрував своєї дружби з левицею в такий спосіб, бо необмежена довіра часто буває вступом до катастрофи, або мій життєвий досвід гроша мідяного не вартий. Проте левиця спокійно трюхикала поруч із ним, дозволяючи його пальцям пестити собі голову. Він повів її в протилежний кінець підземелля, далі від мене, де під самою стіною на грубих окоренках був настелений дерев’яний піл чи то широка лава-поміст. Там він сів, узявши її голову собі на коліна, чухаючи її і пестячи, а вона вдавала, ніби боксує з ним, присівши на задні лапи, а передніми легенько б’ючи його. Я бачив, як заворушилися плечі левиці, коли Дафу потяг її за вуха, маленькі й круглі. Я навіть на дюйм не змінив пози, в якій цар мене залишив, навіть не поправив шолома, що з’їхав мені на брови, бо в своєму неймовірному напруженні я надто морщив лоба. Я стояв нерухомо, напівоглухнувши, напівосліпнувши, з перехопленим горлом та зсудомленими м’язами. Тим часом цар прибрав властиву йому вільну позу, злігши на лікоть. Він здавався дивовижно розслабленим, і в мене було таке враження, ніби кожна мить його земного життя позначена осяйним ореолом — знаком найвищого дару природи. Атті поставила передні лапи на поміст і лизала Дафу в груди. Її язик, плавно вигинаючись, терся об його шкіру; він підняв ногу і грайливо поклав її левиці на спину. В цю мить я мало не зомлів — не знаю, чи то від страху за його безпеку, чи то з якоїсь іншої причини. Можливо, від захвату. Чи замилування. Дафу випростався на лаві на всю свою довжину, а влягтися цей цар умів, як ніхто у світі. В його виконанні це було шедевром артистичного мистецтва, і він, мабуть, не жартував, коли сказав, що, лежачи, підтримує себе у формі, бо й справді така поза начебто додавала йому життєвої снаги. Левиця з лагідним густим муркотінням присіла на свої великі задні лапи зі схованими в подушечки пазурями і стрибнула на поміст, де пройшлася сюди-туди, поглядаючи на мене, ніби охороняла спочинок царя. Коли я перехопив її ясний, глибокий погляд, мені привиділася в ньому грізна нещадність, властива самій природі. В ньому не було відвертої погрози, не було нічого особистого, але моє волосся, хоч і придавлене шоломом, заворушилося на голові. Мене й далі мучила невиразна тривога, що про мій нездійснений намір учинити злочин проти кота тут могли якось довідатись. Я згадував і про те, як пробудився мій дух.

Чи правильно я оцінив значущість того моменту? Чи міг я знати, що та година стане для мене Судною Годиною?

Але щодо поведінки вибору в мене не було. Я міг лише стояти нерухомо. І я стояв. Та ось цар випростав руку під черевом у левиці, яка саме переступала через нього, ходячи туди й сюди. Він показав на двері й мовив:

— Будь ласка, зачиніть їх, пане Гендерсон. Відчинені двері діють їй на нерви.

— А можна мені поворухнутися? — запитав я.

Мій голос прозвучав так хрипко, наче горло в мене заржавіло.

— Можна, але повільно, — сказав він. — Ви не турбуйтесь, Атті поведеться так, як я їй накажу.

Я обережно поточився до дверей і коли нарешті досяг їх, рухаючись повільно-повільно, мене раптом опанувало невтримне бажання переступити через поріг, сісти вже потойбіч і там почекати. Але за жодних обставин, хоч би чого це мені коштувало, я не міг дозволити, щоб моя дружба з царем ослабла. Тому я прихилився до дверей і зачинив їх вагою свого тіла, глибоко зітхнувши, коли налягав на них. Я почував себе геть розбитим. Я не міг переживати кризу за кризою і знову кризу — як за два останні дні.

— А тепер підійдіть сюди, Гендерсоне-сунго, — сказав цар. — Поки що все у вас виходить чудово. Можете рухатися трохи швидше, тільки не рвучко. Ближче до нас ви будете в більшій безпеці. Леви далекозорі. Очі в Атті пристосовані бачити на відстані. Ну ж бо, підходьте.

Я став наближатися до них, стримуючи дихання і подумки проклинаючи й царя Дафу, і його левицю, тремтячи і втупившись у кінчик її хвоста, що ковзав сюди-туди з розміреністю метронома. Опинившись посеред підвалу, я мав таке відчуття, що на всьому білому світі немає для мене жодної точки опори.

— Ближче підходьте, ближче, — сказав цар і зробив знак двома пальцями. — Вона звикне до вас.

— Якщо я доти не помру, — сказав я.

— О ні, Гендерсоне, вона вплине на вас, як уже вплинула на мене.

Коли я підійшов на відстань випростаної руки, він потяг мене до себе, водночас лівою рукою відтрутивши морду левиці вбік. З великими труднощами я видерся на ту лаву-поміст. Насамперед я спробував утерти обличчя від поту. Та марно, бо внаслідок лихоманки воно було сухісіньке. Атті пішла в кінець помосту, потім рвучко повернула назад. Цар відвів її морду від моєї потилиці, що настовбурчилася, наче морський їжак, коли левиця тицьнулася в неї. Атті обнюхала мою спину. Цар усміхався, вважаючи, що наші взаємини розвиваються чудово. Я тихо заплакав. Потім левиця відійшла, і цар сказав:

— Не тривожтеся так, Гендерсоне-сунго.

— О, величносте, я нічого не можу з собою вдіяти! Це сильніше за мене. І справа не тільки в тому, що я її боюся, а я таки боюся її — і дуже. Надмірна яскравість суміші — ось що мене діймає. Яскравість суміші. Я й сам не розумію, чому я не годен терпіти страх, з яким давно знайомий і який лизав мене так часто. — І я захлипав, але не дуже голосно, щоб чогось не сталося.

— Ліпше помилуйтеся красою цього звіра, — сказав він. — Не думайте, що я піддаю вас такому тяжкому випробуванню заради самого випробування. Ви, либонь, гадаєте, що це — перевірка нервів? Промивання ваших мізків? Клянуся честю, ви помиляєтесь. Якби я не був твердо переконаний, що Атті в усьому мене послухається, я вас сюди не привів би. Невже ви гадаєте, що я здатний на підлоту?

Його рука з гранатовим перснем лежала на шиї в левиці.

— Якщо ви залишитеся там, де стоїте, — сказав він, — то я гарантую вам цілковиту безпеку.

Він стрибнув з помосту, і рвучкість його рухів укинула мене в шок. Я відчув, як у моїх грудях вибухнув жах. Левиця стрибнула за ним, і обоє відійшли на середину підземелля. Він зупинився і щось владно їй сказав. Вона сіла. Дафу знову заговорив, і левиця повалилася на спину й роззявила пащу, а він присів навпочіпки й засунув руку їй між зуби, майже торкаючись поморщених губів; а тим часом її хвіст вигнувся дугою на кам’яній підлозі і рвучко метлявся сюди-туди. Забравши руку з пащі, цар звелів левиці підвестись, а тоді підліз під неї і обхопив її ногами за тулуб. Його ступні в білих пантофлях схрестилися в неї на стегнах, а руки — на шиї. Обличчя притулилося до її морди, і вона носила його сюди-туди, а він з нею розмовляв. Потім Атті рикнула, але, мабуть, не на нього. Отак несучи його, вона обійшла все підземелля і повернулася до помосту, де зупинилася, тихо муркочучи своїм низьким муркотінням і морщачи губи. Цар висів на ній у своїх червоних штанях і дивився на мене. Отже, дарма я вважав, що бачив у світі чимало дивного! Тепер з’ясувалося, що я не бачив анічогісінько! Коли Дафу висів під черевом у левиці, усміхаючись мені знизу вгору своїми товстими губами, я усвідомив, що доти чогось такого я навіть уявити собі не зміг би. Оце справді був талант — власне, геній, якщо висловитися точніше. Атті це теж усвідомлювала. Тут не треба було добре знати звірів, щоб зрозуміти: вона любила цього чоловіка. Любила! Своєю звіриною любов’ю. Я теж його любив. А хто б зміг його не полюбити?

— Такого я ще ніколи не бачив, — сказав я.

Цар відірвався від Атті, одіпхнув її коліном і стрибнув на поміст. У цю ж таки мить вона стрибнула за ним, і дощана споруда задвигтіла під її вагою.

— Тепер ви дивитеся на це інакше, чи не так?

— Авжеж, інакше, царю. Зовсім, зовсім інакше.

— Проте я бачу, ви й досі боїтеся її, — сказав він.

Я хотів відповісти, що вже не боюся, але, хоч м’язи мого обличчя й заворушилися, я не зміг промовити ці слова. Потім я закашлявся, затуливши кулаком рота, мої очі набігли слізьми, і нарешті я сказав:

— Це рефлекс.

Левиця ходила біля нас. Цар узяв мене за руку — я не зміг йому опертися — і притис мої пальці до її боку. Шерсть повільно ковзнула під ними, і нігті мов загорілися. Кістки в долоні розпеклися до білого жару. І жахливий спазм пройшов крізь руку просто мені в груди.

— Тепер ви доторкнулися до неї, і яке у вас враження?

— Яке в мене враження? — Я прикусив зубами нижню губу, щоб вона не тремтіла. — О, величносте, благаю вас! Не все в один день. Я стараюсь як можу.

Цар погодився:

— Це правда, я надто швидко намагаюся досягти поступу. Я хочу, щоб ви подолали свої труднощі якнайскорше.

Я понюхав пальці, які набрали від левиці своєрідного запаху.

— Послухайте, — мовив я, — я сам часто мучуся від надмірної нетерплячки. Але мушу сказати, що на сьогодні з мене цілком досить. На моєму обличчі ще не загоїлися рани після вчорашнього биття, і я боюся, вона почує запах свіжої крові. А навряд чи хтось утримав би такого звіра, якби він почув запах крові.

Мій дивовижний друг засміявся мені в обличчя і сказав:

— Ви просто чудо, Гендерсоне-сунго! (Чуда я в собі ніколи не помічав.) Повірте, я надзвичайно ціную вас. Якщо хочете знати, то дуже мало людей доторкалися до левів.

«Я прожив би й без цього», — мало не відповів я. Та оскільки цар був про левів такої високої думки, я вирішив утриматись од відповіді й лише мугикнув.

— Як же ви злякалися! Злякалися щиро й по-справжньому. Дужче злякатися, либонь, і неможливо. Я в захваті. Такого вияву страху досі мені не траплялося бачити. Ви пережили напад тривоги й радості водночас — так мені здалося. А ви знаєте, що багато сильних людей неймовірно люблять це змішане почуття страху і втіхи? Я певен, ви належите саме до цього типу. Мені цікаво дивитись, як ворушаться у вас брови. Вони надзвичайні. А ваше підборіддя в такі хвилини стає як хлоритовий сланець, обличчя роздувається й багровіє, наче вас душать, а рот розтягується мало не до вух. А коли ви заплакали!.. Як я милувався вами, коли ви заплакали!

Я знав, що це не просто особиста оцінка — такі вияви цікавили його насамперед з наукового чи з медичного погляду.

— А що діється з вашою labium inferiorum^[19]? — спитав він, знову повертаючись до теми мого підборіддя. — Чому ваша плоть збирається такою безліччю складок? (Це було для мене справжнє відкриття.)

Він настільки мене переважав, і я так захоплювався його особистістю, його другою тінню чи димним ореолом, його катанням на леві, що дозволив йому говорити все, жодного разу не заперечивши. Далі цар зробив кілька ще дивовижніших зауважень про мій ніс, черево, про лінії на моїх колінах, а тоді сказав:

— Ми з Атті впливаємо одне на одного. Я хочу, щоб і ви до нас приєдналися.

— Я? — запитав я, не зрозумівши, про що йдеться.

— Хоч я трохи й покритикував вашу зовнішність, ви не повинні думати, що я не віддаю належного вашим високим чеснотам у іншому вимірі.

— Чи я правильно зрозумів вас, величносте, що ви будуєте для мене плани, пов’язані з цим звіром?

— Ви зрозуміли правильно, і я поясню вам, у чому вони полягають.

— Даруйте, але я думаю, нам слід просуватися вперед обережно, — сказав я. — Я не певен, чи моє серце витримає додаткову напругу. Я не можу брати на себе надміру — про це свідчать мої припадки, адже я іноді раптово втрачаю тяму. І ще хтозна, як вона себе поведе, коли я гепнуся додолу.

І тоді цар промовив:

— Мабуть, як на перший день, ви вже досить помаячили перед очима в Атті.

Він знову стрибнув з помосту, і левиця стрибнула за ним. Піднявши важкі ворота за допомогою вірьовки, накинутої на колесо-блок, закріплений футів на вісімнадцять над підлогою, цар випустив левицю з ЇЇ оселі в окремий відгороджений закутень. Я ніколи не бачив жодного представника родини котячих, який пройшов би в двері не за власним бажанням, і Атті в цьому не була винятком. Їй треба було повештатись сюди-туди, поки цар висів на вірьовці, яка утримувала ворота. Щоразу, коли вона підступала до виходу, мені кортіло підказати йому, щоб він підштовхнув її ногою під хвіст, аби левиця скоріше зважилася, адже вона явно сприймала його як хазяїна, хоч я й не був цілком у цьому впевнений. Нарешті вона, легка, обачна й насторожена, вийшла своєю м’якою ходою, короткими кроками до сусіднього підземелля. Цар відпустив вірьовку, і великий щит ковзнув униз. Він ударився в кам’яну підлогу з лунким стуком, і цар приєднався до мене. Він був веселий і умиротворений. Його повіки з роздутими венами ледь опустились, він одхилився назад і розмірено дихав, відпочиваючи. Я сидів біля нього у своїх дикунських штанях, крізь які було видно мої жокейські труси, і мав таке враження, ніби він витає в повітрі, а не сидить на дошках. На відміну від мене — бо я сидів на дошках і сидів твердо, чекаючи, коли він завершить відпочинок. І знову мені спало на думку давнє пророцтво, яке Даниїл зробив Навуходоносору: «І від людей тебе відлучать, і з польовою звіриною буде пробування твоє». Запах на моїх пальцях був ще дуже сильний. Я раз у раз нюхав їх, і мені знову пригадалися жаби в ставку арнюїв, худоба, яку ті люди так обожнювали, пожильців кіт, що його я мало не вбив, не кажучи вже про свиней, яких я вигодував. Поза всяким сумнівом, Даниїлове пророцтво мало дивний стосунок до мене, даючи мені наздогад, що я не пристосований до спілкування з людьми.

Цар завершив свій короткий перепочинок і був готовий до розмови.

— То на чому ми зупинилися, пане Гендерсон?.. — озвався він своїм екзотичним голосом, що був приправлений особливим акцентом.

— Ви хотіли пояснити мені, царю, чому мені корисно поспілкуватися з левом. Я про це не маю найменшого уявлення.

— Зараз я вам усе розтлумачу, — сказав він, — і насамперед трохи розкажу про левів. Атті я зловив близько року тому. Варірі знають, як упіймати лева, якщо він їм потрібен. Загонщики женуть звіра на територію, яку ми називаємо хопо, — вона досить велика і тягнеться в чагарях на кілька миль. Звірів полохають криками, барабанним боєм за звуками ріжків, спрямовують їх у широкий кінець хопо й женуть далі. В протилежному — вузькому — кінці хопо налаштовано пастку, і я як цар повинен власноруч зловити лева. В такий спосіб спіймали й Атті. Я маю пояснити вам, що кожен лев, крім мого батька Гміло, вважається у варірі звіром небажаним, таким, що не має права на існування. Я привів сюди Атті, незважаючи на різкий осуд і протести всього племені. Мої піддані осуджують мене за це. А особливо Бунам.

— І чого тим людям треба? — сказав я. — Вони не заслуговують мати такого царя, як ви. З вашою мудрістю ви могли б правити великою країною.

Мені здалося, що цареві було приємно почути від мене такі слова.

— Хай там як, — сказав він, — а існує серйозна незлагода між мною і Бунамом, якого підтримує мій дядько Хорко, і не тільки він, не кажучи вже про царицю-матір та кількох царських дружин. Бо тільки одного лева дозволено терпіти — того, в якому оселилася душа покійного царя. Всіх інших вважають за баламутів та злочинців. Ви розумієте? Головна причина, чому наступник престолу неодмінно має зловити свого небіжчика-батька, — це те, що особу царської крові не можна залишати в компанії таких розбишак. Кажуть, ніби відьми варірі таємно паруються з поганими левами. Дитину, що начебто походить від такого союзу, вважають дуже небезпечною. І коли чоловік запідозрить, що дружина зрадила його з левом, він вимагає, щоб її скарали на смерть.

— Дивина, та й годі, — сказав я.

— Якщо підвести підсумок, — провадив цар, — то мене осуджують і за те, що я й досі не зловив Гміло, свого батька-лева, і за те, що я держу Атті, — це, мовляв, не доведе мене до добра. Проте, незважаючи на загальний опір, я сповнений рішучості держати її й далі.

— Чого вони від вас хочуть? — спитав я. — Щоб ви зреклися престолу, як герцог Віндзорський?

У відповідь Дафу тихо засміявся, потім сказав у глибокій тиші, що панувала в підземеллі, — жовто-сіре повітря давило на нас, помалу густіючи:

— Такого наміру в мене немає.

— Якщо ви цим обурені, я розумію вас чудово, — заявив я.

— Я бачу, Гендерсоне-сунго, — сказав Дафу, — що повинен розповісти вам трохи більше. Кожен цар варірі приводить сюди наступника престолу ще малим хлоп’ям. Так і я відвідував свого діда-лева. Звали його Суффо. Отже, ще змалку я був у близьких взаєминах з левами, а коли вибрався у світ, то заміни їм не знайшов. Мені так бракувало лев’ячого товариства, що коли мій батько Гміло помер і мене повідомили про цю трагічну подію, то думка про повернення додому, незважаючи на мою любов до медицини, не видалася мені такою вже неприйнятною. Я можу навіть сказати напевне: я страждав від того, що не мав змоги спілкуватися з левами; саме тому я вирішив повернутися додому й надолужити втрачене. Звичайно, було б найкраще, якби мені відразу пощастило зловити Гміло. Та оскільки замість нього мені попалася Атті, я не міг прогнати її чи вбити.

Я взявся за складку своїх барвистих штанів, щоб утерти обличчя. Я мав відчуття, що з нього капає піт, але через лихоманку воно було зловісно сухе.

— І все ж таки Гміло треба зловити, — сказав Дафу. — І я його зловлю.

— Щиро зичу вам успіху.

Потім він здавив мені зап’ясток і промовив:

— Я не дорікатиму вам, Гендерсоне, якщо ви захочете переконати себе, що сьогоднішня пригода була галюцинацією або ілюзією. Та заради мене — адже ви самі наполягли, щоб ми уклали з вами угоду про щирість, — я закликаю вас набратися терпцю й не відступати з півдороги.

«Якби мені зараз жменю сульфамідних таблеток, я, мабуть, оклигав би», — подумав я.

— Ось що я скажу вам, Гендерсоне-сунго, — озвався цар після тривалої задуми, з якоюсь надприродною силою усе здавлюючи і здавлюючи мій зап’ясток — Дафу майже нічого не робив рвучко, похапливо. — Я розумію, це може видатися ілюзією, сновидінням, грою уяви. А проте це не привиддя і не сон — це пробудження. Ха-ха! Навіть надзвичайно пристрасні люди завжди сумнівалися в реальності дужче, аніж будь-хто. Ті самі люди, яким нестерпно думати, що надії неминуче обертаються на злидні, любов — на ненависть, на смерть, на мовчанку… Розум має право на тверезий сумнів, він пробуджується з кожним коротким — у вимірах вічності — життям і бачить, і осягає те, що є наслідком діяльності інших розумів, які були поєднані з такими самими короткими життями. І часто не вірить, що безліч ефемерних існувань склалися в щось реальне й нескінченне в часі, в людську історію. Зрештою, чому ми повинні визнавати лише факти? Така перспектива мало кого приваблює. Атож, сунго, створіння, що так недовго існує, є справжнім майстром уяви. Та чомусь це рідкісний дар допомагає йому вмирати, а не жити. Чому? Диво, та й годі. Прикро думати, що наше життя — химера, Гендерсоне. Але в мені ви не сумнівайтеся: попри все, що я сказав, я — Дафу, друг Ітело і ваш друг. Бо ми подружили з вами по-справжньому, і ви повинні мені довіряти.

— З мого боку заперечень немає, величносте, — сказав я. — Ваші висновки цілком мене задовольняють. Правда, я не зовсім вас розумію, але все, що ви сказали, схвалюю на віру. А щодо моїх галюцинацій, то ви не турбуйтеся. Якщо глянути правді у вічі, то мало знайдеться людей, які стикалися б з реальним життям так часто, як я. Я ніколи не йшов проти фактів. Хоча вряди-годи я і втрачав голову, але потім щоразу її знаходив, і, Богом присягаюся, це було нелегко. Але я люблю цю капосну штуку — реальне життя. Грун-ту-молані!

— Я вас підтримую, — сказав цар. — Грун-ту-молані. Але в якому образі й подобі? Тепер, Гендерсоне, я переконався, що ви людина, наділена глибоким розумом і багатою уявою… Отже, ви потребуєте… Ви дуже й дуже потребуєте…

Ви взяли правильний слід, — сказав я. — Але моє «потребую» виявляється в трохи іншій формі: «Я хочу, хочу!»

Він здивовано глянув на мене й запитав:

— Як, як? Що ви маєте на увазі?

— Так волає мій внутрішній голос, — пояснив я. — Були часи, коли він не давав мені спокою жодного дня.

Це вразило царя, образно кажучи, як грім, і кілька хвилин він сидів тихо-тихо, впершись долонями у свої широкі стегна й пильно дивлячись на мене; я бачив просто перед собою його обличчя з напіврозтуленими товстими губами, на якому стримів широкий, блискучий ніс із розкритими ніздрями.

— І ви чуєте цей голос?

— Бувало, він не змовкав ні на хвилину, — відповів я.

Дафу промовив роздумливо:

— Що ж це таке? Чого він вимагає? Пояснити таке явище нелегко. Я не пам’ятаю, щоб хтось його описав. А казав ваш голос коли-небудь, чого він хоче?

— Ні, не казав, — відповів я. — Я ніколи не міг примусити його заговорити конкретно.

— Яке дивне явище, — зауважив Дафу. — І, мабуть, воно завдає вам жахливого болю, правда? Та, думаю, ваше внутрішнє «я» промовлятиме доти, доки ви йому відповісте. Мене схвилювала ваша розповідь. І тільки подумайте, яка наполегливість! Так ніби хтось дістав тривалий термін ув’язнення і відсиджує у вашій душі. Але, кажете, ваше «я» не признається, чого йому хочеться? Навіть не натякне, про що принаймні йдеться — про бажання жити чи про бажання вмерти?

— Знаєте, я не раз погрожував накласти на себе руки, величносте. Час від часу щось нападає на мене, і я починаю бігати мов навіжений і кажу дружині, що пальну собі в лоба. Ні, мені ніколи не щастило з’ясувати, чого хоче моє ув’язнене «я», і досі я добув відомості лише про те, чого воно не хоче.

— Ви маєте на увазі смерть? Це те, чого, власне, ніхто не хоче. Але яке дивовижне явище, правда ж, Гендерсоне? Наскільки краще я розумію тепер, чому вам пощастило підняти Мумму. Вам допомогла сила цього ув’язненого хотіння.

— Ви справді так думаєте, ваша царська величносте? — вигукнув я. — Я неймовірно радий, що ви про це здогадались, у мене аж у очах потемніло. — І це була правда. Почуття любові, вдячності розливалося в мені, боляче розпирало груди. — А хочете знати, що для мене означає це переживання? Марно називати його дивним чи ілюзорним. Яка ж це ілюзія, коли я можу говорити про нього і розповідати вам, що означає знову й знову чути оте: «Я хочу, хочу!»? І про галюцинацію тут не йдеться. Я кістками відчуваю, що то в мені озивається клята дійсність. Перед тим, як покинути дім, я прочитав у журналі, нібито в пустелі — у Великій Американській пустелі — є квіти, що розпускають пелюстки не частіше, ніж один раз за сорок-п’ятдесят років. Усе залежить від кількості опадів. І ще в тій статті говорилося, що, коли взяти насіння тих квітів і вкинути його у відро з водою, воно не проросте. Ні, величносте, вимочування у воді нічого не дасть. Треба, щоб це була дощова вода і щоб вона пройшла крізь ґрунт. Дощ має поливати насіння протягом певної кількості днів. І після того вперше за п’ятдесят чи шістдесят років ви побачите в цій місцевості квіти — лілеї, сокирки, троянди чи дикі персики, чи що там ще росте. — Я став задихатись і докінчив хрипким голосом: — То був журнал «Сайєнтіфік амерікен». Здається, я вже казав вам, величносте, що моя дружина Лілі його передплачує. В неї дуже жвавий і допитливий роз… — Я хотів сказати «розум». Але голос мені урвався, бо я завжди дуже розчулювався, коли говорив про Лілі.

— Я розумію вас, Гендерсоне, — сказав Дафу серйозно. — Немає сумніву, що нас із вами поєднує дивовижна спільність почуттів.

— Дякую, царю, — сказав я. — Здається, ми багато в чому починаємо доходити згоди.

— На якийсь час тримайте, будь ласка, свою вдячність при собі. Насамперед я закликаю вас бути терплячим і цілком довіритися мені. Крім того, повірте, що я покинув цивілізацію і повернувся до своїх варірі не для того, аби зректися престолу.

Саме тут варто відзначити, що Дафу глибоко розумів і левів, і людську душу, і людську уяву, і людські поривання, а отже, й угадував майбутнє людського роду. Бо, як відомо, людський розум визволився від пут (так Дафу мені сказав), і тепер для нього не існує нічого забороненого. Тому цілком можливо, що мій друг втратив голову, і його уявлення про світ завели його дуже далеко. Це сталося тому, що він був не просто мрійник, а один з тих, хто втілює свої мрії в життя, людина з власного програмою дій. І коли я кажу, що він утратив голову, то я маю на увазі не те, що його покинула здатність тверезо міркувати, а те, що він цілком бездумно пішов за своїми захопленнями та візіями.

17

Цар сказав, що зрадів моїй появі, бо це давало йому нагоду виговоритися, і так воно й було. Ми розмовляли, й розмовляли, й розмовляли, і не стану брехати, що я в усьому його розумів. Але я сподівався, що розуміння рано чи пізно прийде, і слухав його уважно, пам’ятаючи, як він остеріг мене, коли сказав, що істина може явитися мені у формах, до яких я зовсім не готовий.

А зараз я стисло викладу вам суть його поглядів. Він мав своєрідне переконання щодо зв’язку між внутрішнім і зовнішнім, особливо в тих аспектах дійсності, які стосуються людей. Бувши старанним студентом і великим любителем читати, він прилаштувався сторожем у своїй шкільній бібліотеці в Сирії і на дозвіллі забивав собі голову всякою незвичайною літературою. Наприклад, він заявив мені: «Джеймсова «Психологія» — надзвичайно цікава книжка». Таких книжок у своїх студіях він поглинув цілі стоси. І надихала його віра в можливість перетворення людського матеріалу, який нібито можна обробляти як завгодно чи то від кори до серцевини, чи то від серцевини до кори; плоть впливає на дух, дух впливає на плоть; знову назад до духу, знову назад до плоті. Згідно з його уявленнями, це був надзвичайно динамічний процес. Я й сам часто поринав у роздуми про дух і тіло, вважав, що знаю і те, й те, — і тому не міг відразу з ним погодитися.

— Ви справді переконані, що все відбувається саме так, а не інакше, величносте?

Переконаний? Та більше, ніж переконаний. Його переконаність була несхитна. Він дуже нагадував мені Лілі, не менш тверду в своїх переконаннях. Віра в те чи те вкидала їх у справжній екстаз, і обоє були схильні до дивовижних висновків. Дафу любив розмовляти про свого батька Гміло. Наприклад, він сказав мені, що той у всьому, за винятком гриви та бороди, був схожий на лева. Зі скромності Дафу не згадував про свою схожість із левом, але я про цю схожість здогадувався, я помітив її вже тоді, коли він стрибав на арені, високо підкидаючи й ловлячи черепи. Розвиваючи переді мною свої теорії, він почав з елементарного спостереження, яке чимало людей зробили раніше від нього, — про те, що горяни схожі на гори, жителі рівнин — на рівнини, жителі узбереж та островів — на воду, скотарі («Скажімо, арнюї, ваші приятелі, сунго») — на худобу. «Мабуть, уперше це завважив Монтеск’є», — сказав Дафу і далі перейшов до нескінченних ілюстрацій на розвиток свого твердження. Такі схожості трапляються нам на кожному кроці, їх помічали й помічають мільйони людей: той, хто доглядає коней, має гриву, великі зуби й товсті жили, а сміх у нього скидається на іржання; собака завжди схожий на свого хазяїна; з плином років чоловік і дружина набувають дивовижної схожості. Простуючи за ним у царині наукових припущень у своїх зелених шовкових штанцях, я подумав: «А свині теж схожі на свого…» Але Дафу урвав мої міркування.

— Природа — великий імітатор, — провадив він. — А що людина — цар усього живого, то вона чудово вміє пристосовуватися. Вона — митець у галузі перетворень. Вона сама — витвір власного мистецтва, а надто у своїй тілесній формі. Яке вона чудо! Який тріумф! І яка жахлива помилка! Скільки сліз пролито і ще проллється!

— Сумна наша доля, якщо ваші міркування слушні, — сказав я.

— Тлінні рештки тих, чиє життя завершилося катастрофою, заповнюють гробниці та могили, — промовив він. — Прах возз’єднується з прахом, але потік життя не вичерпується. Еволюція триває, і ми повинні це пам’ятати.

Одне слово, він давав повне наукове пояснення того процесу, за яким формуються люди. Він вважав недостатнім твердження, що деякі тілесні немочі починаються з мозку. На його думку, там починається все.

— Я не хотів би знижувати рівень нашої дискусії, — сказав він, — але розгляньмо такий приклад: жінці раптом уявилося, що в неї на носі вискочив прищик, з її психіки надходить відповідний наказ, і уявний прищик стає реальним; а якщо дивитися в корінь, то навіть форма носа є почасти витвором її уяви, хоч ця форма й передається в спадок.

Моя голова раптом видалася мені легкою, мов Плетений з лози кошик, і я тупо повторив:

— Прищик? До чого тут прищик?

— Для мене він — доказ того, що суто психічні процеси призводять до зовнішніх змін, — сказав Дафу. — Але сама людина ні в чому такому не винна. Ми далекі від того, щоб бути господарями власного «я». Та хай там як, а все зароджується всередині. Хвороба — це мова нашої психіки. Це метафора, якою вона полюбляє висловлюватися. Адже ми говоримо, що квіти — це мова кохання. Лілеї означають чистоту почуття. Троянди — пристрасть. Стокротки — невідомо що. Ха-ха! Одного разу я прочитав усе це на вишивці диванної подушки. Але, і я кажу серйозно, психіка — поліглот, бо вона перетворює на зовнішні вияви не тільки страх, а й, приміром, надію. Існують щоки або й обличчя надії, ноги шанобливості, руки справедливості, брови безтурботності, і так далі.

Він був задоволений відповіддю, яку прочитав на моєму обличчі, що, мабуть, виражало розгубленість.

— Я вас приголомшив, чи не так? — запитав він.

Цар Дафу любив такі ефекти.

Під час однієї з цих розмов я сказав йому:

— Ви ж розумієте, що ця ваша ідея б’є в моє найвразливіше місце — невже я сам сформував свою зовнішність? Щиро признаюся, колись я неабияк переживав за свій образ і подобу. Фізично — я загадка для себе.

— Дух людини — в певному розумінні творець тіла, в якому він перебуває, — сказав Дафу. — Я ніколи не бачив такого обличчя, такого носа, як у вас. З погляду теми нашої розмови лише ця одна ваша риса — для мене справжнє відкриття.

— Але ви повідомили дуже прикру для мене річ, царю, — промовив я. — Більше засмучувався я, либонь, тільки в тих випадках, коли помирав хтось із моїх близьких. Чому я маю відповідати за свою подобу? Не відповідає ж за неї, скажімо, дерево? Якби я був вербою, ви не сказали б мені такого.

— О, не переймайтеся цим так дуже, — порадив він.

І став розтлумачувати мені свою теорію далі, наводячи всілякі приклади з медичної практики та з досліджень мозку. Він знову й знову повторював, що кора не тільки дістає сигнали від периферійних органів чуття, а й посилає назад розпорядження та накази. А як це відбувається насправді, які шлуночки мозку регулюють окремі функції, — щось він там казав про температуру, про гормони й таке інше, — цього я так і не зміг до кінця з’ясувати для себе. Дафу ще довго розбалакував про вегетативні функції чи про щось таке, я вже добре й не пам’ятаю.

А по закінченні нашої розмови він майже силоміць утелющив мені цілу купу книжок зі своєї бібліотеки, і я мусив забрати їх до себе й пообіцяти, що уважно ознайомлюся з ними. Ці книжки та журнали Дафу привіз зі свого інституту. Я запитав, як це йому вдалося, і він пояснив, що повертався через Малінді й там купив віслюка. Крім книжок, стетоскопа та апарата для вимірювання тиску крові, він не взяв із собою нічого — навіть одягу (навіщо він йому тут?) чи інших пожитків. Бо коли його покликали до свого племені, він був уже на третьому курсі медичногоінституту.

— Ось куди мені треба було піти відразу після війни — до медичного інституту, — сказав я. — А не тинятися без діла. Як ви гадаєте, з мене вийшов би добрий лікар?

— А чом би й ні? — відповів він.

Спершу цар Дафу поставився до мого запізнілого бажання досить стримано. Та коли я переконав його в своїй щирості, він сказав, що в мене не такі вже й погані перспективи. Нехай я навчатимусь та практикуватиму в тому віці, коли інші чоловіки вже йдуть на пенсію, але ідеться ж, зрештою, не про інших чоловіків, а про мене, Юджіна— Герберта Гендерсона. Адже я переніс Мумму. Забувати про це не слід. Звичайно, на мене може впасти дзвіниця й розчавити мене на смерть, але якщо не зважити на такі непередбачені випадковості, то зі своїм здоров’ям я напевне доживу років до дев’яноста. Отже, цар поставився до моєї мрії цілком серйозно й кілька разів повторив з глибокою переконаністю:

— Так, це справді чудова перспектива.

Було ще одне питання, до якого він ставився не менш серйозно — до моїх обов’язків як повелителя дощу. Коли я намагався перевести це на жарт, він уривав мене й казав:

— Вам не слід забувати, Гендерсоне, що ви — сунго.

Розмовляли ми з царем щодня, а вранці дві амазонки, Тамба і Бебу, прислуговували мені й пропонували зробити джоксі, цебто топтальний масаж. Моя відмова щоразу однаково дивувала їх і розчаровувала, і вони робили цю приємність одна одній. Щоранку я мав також розмову з Ромілаю, намагаючись переконати його, що в моїй поведінці немає нічого поганого. Мабуть, його турбувало й бентежило те, що я був у таких приятельських, майже інтимних взаєминах із царем. Але я знову й знову йому повторював:

— Ромілаю, ти повинен зрозуміти: це дуже незвичайний цар.

Але, спостерігаючи за мною, мій супутник зрозумів, що ми з Дафу не тільки розмовляємо, що я беру участь у своєрідному експерименті, про який я розповім трохи згодом.

Перед другим сніданком амазонки влаштовували збір. Затягнуті в свої шкіряні корсети-безрукавки, вони принижено віддавали мені шану, припадаючи обличчям до землі. Кожна облизувала губи, щоб до них пристала пилюка, брала мою ногу й ставила собі на голову. В палаці й біля палацу було багато театральності, спекоти, напруги, врочистості, барабанного бою та дудіння в роги. А мене все тіпала лихоманка. Здавалося, в мені яскраво палахкотіли вогники хвороби й душевного збудження. Мій ніс був зовсім сухий — а я ж панував над вологою! Від мене смерділо левом — наскільки це було помітно, не знаю. Та хай там як, а я щоранку з’являвся перед шеренгою амазонок у своїх зелених штанцях, схожих на жіночі панталони, в шоломі та в черевиках на гумовій підошві. І тоді вони розгортали урядові парасолі, складки яких були схожі на величезні повіки. Жінки затискали під ліктями якісь пузирі — щось подібне до волинок. Посеред усієї цієї метушні, гармидеру та криків служники відкидали ломберні стільчики, і ми сідали снідати.

За картярським столом збиралася вся місцева еліта: Бунам, Хорко, Бунамів помічник. Було вельми до речі, що Бунам не потребував для себе багато місця. Бо Хорко йому майже нічого не залишав. Тонкий і сухорлявий, Бунам дивився на мене пильним поглядом людського досвіду, що коренився глибоко між його очима. Дві його дружини, з голеними головами та веселими маленькими зубками, були дуже життєрадісні. Обидві скидалися на двійко дівчаток, що люблять порозважатися й погратись. Хорко раз у раз розгладжував халат у себе на череві та мацав важкі червоні самоцвіти, що відтягували мочки його вух. Мені подавали білу ворсисту кулю — щось подібне до паляниці, спеченої наче з борошна, але грубше й солоніше на смак; принаймні ця страва не загрожувала решткам мого зубного мосту. Бо якби розхиталися металеві захвати, що їх прилаштували на пеньках моїх зубів мадемуазель Монтекукколі та нью-йоркський дантист Спор, то я помер би від болю, перш ніж мені пощастило б дістатися до цивілізованого світу. Я картав себе, бо мав удома запасний міст, і мені не слід було вирушати в мандри без нього. Разом з гіпсовими відбитками він лежав у коробці, а коробка — в багажнику мого «б’юїка». Там була запасна ресора, домкрат, запасна шина, і туди ж таки я поклав на зберігання коробку з моїм запасним мостом. Я бачив його в уяві, бачив так виразно, ніби сам лежав у тому багажнику. Це була сіра картонна коробка, викладена зсередини рожевим цигарковим папером, з етикеткою «Зубопротезна компанія. Місто Буффало». Боячись утратити те, що лишилося від мого зубного мосту, я навіть ці солоні пампушки жував дуже обережно. Бунам снідав з нами; фантастично-глибокодумна складка в нього між очима ніколи не розгладжувалася. Він і його чорно-шкіряний помічник мали містично-таємничий вигляд; здавалося, помічник ось-ось розгорне крила, мов кажан, і кудись полетить. Він теж сидів і жував — власне, на подвір’ї палацу відбувалася сцена, вельми схожа на веселе чаювання з «Аліси в Краю Чудес». Цю сцену доповнював гурточок дітлахів, що гралися камінцями в пилюці, — головатих, з опуклими животиками, схожих на маленькі чорні колобки.

Коли з підземелля долинали рики Атті, ніхто нічого не казав. Лише Хорко морщився, але цей вираз швидко сходив на низ обличчя і зливався з його неодмінною усмішкою. Його шкіра завжди лисніла — мабуть, і кров у нього блищала, наче політура. Як і цар, він був досконало збудований, мав червонясті кола навкруг очей, але очі в нього були вибалушені. Мені подумалося, що за ті роки в Ламу, коли його небіж навчався далеко на півночі, він, мабуть, добре порозкошував. Хорко вочевидь не належав до тих, хто вчащає до церкви, або я зовсім не тямлю в людях.

Щодня відбувалося те саме. Після сніданкового церемоніалу я йшов у супроводі амазонок до Мумми. Богиню доставили в її святилище четверо чоловіків — вони несли її, поклавши на грубі жердини. Я був свідком тієї церемонії. Муммині покої, які вона ділила з Гумматом, були в окремому дворику біля палацу, в оточенні кількох дерев’яних колон. Там-таки в кам’яному резервуарі зберігався спеціальний запас сунго — трохи води, застояної і бридкої на смак. Мій щоденний візит до Мумми розвеселяв мене і збадьорював. По-перше, він завершував найгіршу частину дня (я про це ще розповідатиму в належний час), а по-друге, в мене розвинулася до Мумми глибока особиста симпатія, що пояснювалася не лише моїм подвигом, а й якоюсь притаманною їй рисою чи то як витвору мистецтва, чи то як богині. Хоча вона була неймовірно бридка, зі своїми косами, викладеними у формі лелечого гнізда, та ненадійно короткими ніжками, що вгиналися під вагою тіла, мені вона здавалася лагідною і доброзичливою. Звертаючись до неї, я мав звичай казати:

— Вітаю тебе, старенька! Як поживаєш? Як ведеться твоєму дідові?

Бо її законним чоловіком я вважав Гуммата, незграбного старого гірського бога, якого підняв тоді Туромбо, атлет у червоній фесці. Їхній шлюб був, здавалося, щасливий, вони стояли біля кам’яного резервуара з водою цілком задоволені одне одним.

Поки я отак гомонів із Муммою, Тамба й Бебу наповнювали водою два гарбузові бутлі, і ми прямували на вихід, де нас уже чекав чималий загін амазонок з парасолею та гамаком. І парасоля, й гамак були зелені, як мої штани, тобто мали колір, що символізував сунго. Амазонки допомагали мені залізти в гамак, і я вмощувався на самому його дні, важкий та масивний, дивлячись угору на осяйне небо, нерухоме й придавлене гнітом полуденної спеки, а тим часом туго напнута парасоля все оберталась і оберталась — то за годинниковою стрілкою, то проти неї, — ліниво й сонно метляючи торочками. Рідко бувало, щоб, виходячи крізь ворота палацу, ми не почули, як вовтузиться в підземеллі Атті, й тоді засапані, зрошені потом амазонки напружувались і завмирали, а носій парасолі здригався, й до мене проникав прямий пучок сонячних променів, завдаючи нещадного вогняного удару, і від нього кров шугала мені в голову, як шугає кава крізь ситечко в кавнику. (Приблизно так само почував я себе і в ті хвилини, коли брав участь у своєрідному експерименті, який ставив на мені цар, маючи свою особливу мету.)

Отже, ми з’явилися в селищі, супроводжувані одним барабанщиком, який ішов позаду. Люди підходили до Тамби та Бебу з маленькими чашечками, й кожне одержувало трошки води. Більше діставалося жінкам, оскільки сунго опікувався й плодючістю, бо ж плодючість немислима без вологи. Ця експедиція відбувалася щодня по обіді під млявий і досить нерівномірний гуркіт одного барабана. З нього вилітав низький і пружний звук, схожий на звук пробою, який хоч і завмирав відразу, але ритм на ньому не уривався. Під спекотним сонцем стікалися до нас жінки, вони виходили з хижок із глиняними чашками, щоб одержати свою порцію застояної води. Я лежав у затінку і, зчепивши пальці в себе на животі, слухав барабанні ритми-заклики, що навіювали мені сон. Коли ми добиралися до центру села, я вилізав з гамака. Тут був базарний майдан, і на ньому також щодня відбувався суд. Суддя в червоному халаті сидів на купі гною. Риси обличчя в нього були дуже грубі, та я на те не зважав. Обвинувачуваний стояв, примоцований до стовпа; рот йому затикали кляпом у вигляді дерев’яної вилки, яка гострим кінцем упиралася в піднебіння і притискала язика до спідньої щелепи. Коли з’являвся я, процес тимчасово уривали. Крикливі адвокати замовкали, а натовп радісно горлав: «Сунго! Акі-сунго!» (Великий білий сунго!) Я виходив з гамака і кланявся. Тамба чи Бебу подавали мені проколотого гарбуза, схожого на розбризкувач, яким у давнину користувалися пралі. Ні, стривайте — радше на церковне кропило. Я починав кропити всіх підряд, і люди підходили до мене, сміючись, кланяючись та підставляючи спини під бризки, — старі, беззубі діди зі жмуттям сивого волосся в розколині між сідницями; юні дівчата, чиї перса пипками вказували на землю; дужі хлопці з м’язистими спинами. Мою увагу не обминало те, що в їхньому ставленні до мене прозирала легка насмішка, змішана з повагою до моєї сили та до мого священного стану. Ну, а я в такі хвилини завжди дбав, щоби в’язень, примоцований до стовпа, одержав свою повну пайку, і навіть додавав кілька зайвих крапель до тієї порції води, яка трохи охолоджувала спітнілу шкіру в бідолахи.

Такі були приблизно мої обов’язки як повелителя дощу. Але цар мав намір використати мене ще для однієї мети — ви, звісно, пам’ятаєте про книжки, які він дав мені почитати. Та я з цим не квапився; після нашої попередньої розмови в мене виникла підозра, що там я знайду неприємні для себе речі. Дві книжки були дуже зачитані, а решта виявилися якимись науковими передруками — без палітурок, з обтріпаними першими сторінками. Кілька передруків я таки переглянув. Шрифт був чорний і густий, а в просвітках між рядками літер я побачив діаграми молекул. Деякі слова видалися мені важкими й грубими, наче надгробні плити, і це прикро мене вразило. Я мав таке враження, ніби їду в автомобілі повз кладовище і за вікнами пролітають надгробки, схожі на облизані смертю марки, наклеєні на бандеролі, в яких позапечатувано мерців, що їх кудись відсилали поштою.

Та одного гарячого полудня я все-таки сів до книжок подивитися, чи зможу дати їм раду. Я був у своєму офіційному костюмі, тобто в зелених шовкових штанцях, у шоломі, вивершеному шишаком, і в черевиках на каучуковій підошві, які від тривалого носіння змінили форму й загнулися догори, мов розтягнуті в єхидній посмішці губи. Отже, я настроївся переглянути ті книжки. Почував я себе досить кепсько. Сонце пряжило нещадно, лихоманка навіювала мені сонливість. Смуги тіней здавалися твердими пластинами. Розпечене повітря дрімало, і гори подекуди скидалися на цукерки з чорної патоки-жовті, крихкі, поруваті, подзьобані печерами, обпалені сонцем. Вони мали вигляд попсованих зубів. А переді мною — книжки. Коли Дафу й Хорко добиралися сюди через гори від узбережжя, вони повантажили їх на віслюка. Потім віслюка забили й віддали на харч левиці.

Чому я повинен читати всю цю муру? Так я міркував. Мій внутрішній опір був великий. Спочатку я боявся дійти висновку, що цар — просто схиблений дивак. Я вважав би за велику несправедливість, коли б Дафу виявився одним із ексцентричних чудіїв, яких на світі так багато, — виходить, марно долав я такий нелегкий шлях, прагнучи урвати сон свого духу, марно підіймав Мумму і ставав повелителем дощу! Тому я не квапився з читанням і спочатку розклав кілька пасьянсів. Потім мене розморила неподоланна сонливість, і я бездумно втупився в сонячні барви надворі, зелені, мов яскрава фарба, брунатні, як хлібна шкуринка.

Читач із мене нервовий, емоційний. Я підношу книжку до очей, і вистачає одного доброго речення, щоб мій мозок перетворився на вулкан; я починаю міркувати про все зразу, і думки стікають з мене, мов розжарена лава. Лілі запевняє, що в мене надмір розумової енергії. А Френсіс вважала, що я, навпаки, взагалі позбавлений розумової снаги. Я можу тільки твердо сказати, що коли я прочитав у одній з батькових книжок: «Немає гріхів непрощенних…» — то я почув себе так, ніби мене вдарили каменюкою по голові. Я, здається вже згадував, що мій батько використовував для закладок банкноти, і я, коли не помиляюся, забрав із тієї книжки всі гроші, а потім навіть назву її забув. Можливо, я просто не хотів довідатися про гріх більше того, що вже прочитав. У се було чудово в такому вигляді, як воно було, і я, певно, боявся, що автор усе зіпсує, якщо він і далі писав на цю тему. В усякому разі я належу до людей, які підкоряються натхненню, а не системі. Крім того, я не збирався твердо дотримуватися припису, висловленого навіть у тому одному реченні, тож навіщо мені читати всю книжку?

Ні, терпцю до читання в мене ніколи не вистачало, і був час, коли я залюбки згодував би всі батькові книжки свиням, якби знав, що з цього їм буде користь. Перед такою кількістю книжок я просто губився. Тільки-но починав читати щось про Францію, як виявлялося, що я нічогісінько не знаю ні про Рим, який має давнішу історію, ні про ще давнішу Грецію, ні про Стародавній Єгипет, — і так мені доводилося відступати назад у часі аж до первісного хаосу. Щиро кажучи, мені бракувало знань, щоб прочитати бодай одну книжку. Справді цікавими видалися мені лише такі речі, як «Романтика хірургії», «Тріумф над болем» та життєписи лікарів: Ослера, Кашінга, Земмельвайса і Мечникова. А внаслідок свого захоплення Вілфредом Гренфеллом я також зацікавився Лабрадором, Ньюфаундлендом, Полярним колом і, як наслідок, ескімосами. Я мав надію, що Лілі розділить мій інтерес до ескімосів, та вона лишилася до них байдужа, і я був вельми розчарований. Ескімоси дуже близькі до первісної людської суті, і я гадав, що вони припадуть їй до серця, адже вона в усьому якраз і прагне докопатися до основ.

Може, прагне, а може, й ні. Вона часто буває неправдива. Ви ж, мабуть, пам’ятаєте, як вона брехала мені про своїх женихів? І я не певен, що Газард справді підбив їй око, коли вони йшли вінчатися. Хіба я можу вірити їй на слово? Адже сказала вона мені, що її мати померла, тоді як та стара жінка була ще жива. Збрехала Лілі й про килим, бо то був той самий, на якому її батько пустив собі кулю в лоб. У мене спокуса заявити, що любителі високих ідей, як правило, бувають неправдиві. Атож, ідеї часто штовхають людей на брехню.

Лілі почасти ще й шантажистка. Ви знаєте, я ніжно люблю цю здоровенну дівку, і мені буває іноді приємно думати про неї по частинах. Я починаю з долоні, або зі ступні, або навіть з пальця ноги і переходжу до всіх органів та суглобів. Це втішає мене неймовірно. Одна грудь у неї менша, ніж друга, так наче одна з них старша, а друга — молодша; її тазові кістки прикриті плоттю не дуже щедро, в тих місцях вона майже худа. Але загалом тіло в неї ніжне й гарне. Коли вона блідне, — а блідне вона замість червоніти, — її обличчя стає біле-біле, і це зворушує мене до глибини душі. Одначе вона нерозсудлива, й марнотратна, і не вміє дотримувати чистоти в домі, і вдає з себе актрису, і визискує мене. Перед тим, як ми побралися, я написав для неї зо два десятки листів, адресованих у всі кінці світу, в державний департамент і в дванадцять чи й більше місій. Лілі використовувала мене як писаря і як живий довідник. Вона збиралася їхати то до Бірми, то до Бразилії, і за кожним таким наміром ховалася погроза, що я вже ніколи її не побачу. Мовляв, я сиджу сидьма на одному місці. Я не маю права примушувати її скніти в оточенні цих людей. Та коли після весілля я запропонував їй провести наш медовий місяць, розбивши табір у стійбищі ескімосів, вона й слухати про це не захотіла. А я на той час прочитав (повертаючись до теми книжок) ще й Фрейхена та Гонтрана де Понсена і вирішив пожити взимку в природних умовах. За допомогою тільки ножа я збудував іглу, й коли температура впала до нуля^[20], ми з Лілі посварились, бо вона відмовилася привести в іглу дітей і спати там зі мною під шкурами, як то заведено в ескімосів. А мені дуже хотілося спробувати.

Я переглянув усе чтиво, яке дав мені Дафу. Я думав, що десь там написано про левів, і гортав сторінку за сторінкою, але про левів — жодного слова. Мене почав змагати сон, і я мало не стогнав, відчуваючи, що нездатний перетравити такі важкі матерії в цей спекотний африканський день, коли небо здавалося не синім і не голубим, а радше білим, як пшеничний спирт. Стаття, на якій я зупинив свій вибір, бо перший абзац видався мені легким, була підписана прізвище Шемінський, але виявилася вона аж ніяк не легкою. Проте я мучився з нею, аж поки наштовхнувся на термін Оберштейнера «аллохірія», і тут терпець у мене луснув. «Чорти б забрали весь цей учений мотлох! — подумав я. — Коли я сказав цареві, що хочу бути лікарем, то це зовсім не означає, що я ним уже став. Треба буде виправити його помилку». Писанина, яку він дав мені читати, була для мене майже незбагненна.

І все ж таки я напружив усі свої таланти, щоб розібратися в ній бодай трохи. Проглянувши через п’яте-десяте Оберштейнерову аллохірію, я таки щось утямив то з того абзацу, то з того. Ішлося там переважно про взаємозв’язок між тілом і мозком, підкреслювалася важливість пози, говорилося про плутанину між правим і лівим, про всілякі викривлення та деформації чуття. Так, людина з цілком нормальною ногою може бути переконана, що в неї слоняча нога. Ці спостереження видалися мені досить цікавими, а кілька описів були зроблені бездоганно. І думки мої снувалися приблизно так: «Мені конче треба прочистити, прояснити, освіжити свою кляту тяму; я повинен зрозуміти, до чого хилить той чолов’яга, бо від цього, можливо, залежить — жити мені на світі чи не жити». Отаке було моє щастя, хай йому грець! Не встиг я натішитися з того, що нарешті потрапив у обставини, де життя було спрощене до такої міри, що — нарешті! — я міг дати йому раду, і ось сиджу у ветхому палаці дикунського царя, і голова моя тріщить, а мозок розпачливо борсається, намагаючись продертися крізь хащі вкрай спеціалізованих статей з медицини. Мабуть, у Африці лишилося не так багато негритянських правителів, котрі не здобули освіти, і чи не в усіх політичних школах навчаються gens de couleur^[21], і дехто з них уже здійснив великі відкриття. Але я не чув про жодного, хто повторив би життєвий шлях царя Дафу. Отже, можна було припустити, що він входив до спілки, яка складалася з нього одного. Це тільки підтверджувало мої побоювання, що взаємини з ним можуть закінчитися для мене погано, бо марно вимагати розважливості від людини, яка утворює клас із однієї особини. Я знаю це з власного досвіду, адже й сам я становлю єдиний елемент певного класу.

То був один із найспекотніших днів; я саме перепочивав після статті Шемінського, розкладаючи пасьянс та важко відсапуючись, коли над ним нахилився, і тут до моєї кімнати, що містилася на першому поверсі палацу, увійшов царський дядько Хорко. Його супроводжували Бунам і постійний чорно-шкіряний супутник чи помічник верховного жерця. Ці троє відступили вбік і пропустили вперед четверту особу, літню жінку, схожу на вдову. Щодо вдів помилитися важко. Чоловіки привели її до мене, і з того, як вони стали збоку, було очевидно, що головний відвідувач — вона. Я хотів підвестися на ноги, але схитнувся і мало не впав — простір у кімнаті був досить обмежений, і значною мірою його вже заповнювали Тамба та Бебу, що лежали на підлозі, і Ромілаю — він сидів у кутку. Отож тепер нас було аж восьмеро в кімнаті, замалій і для одного мене. Прикріплене до стіни ліжко винести було не можна. Щойно перед тим я відсунув убік книжки Дафу і сидів, прикритий шкурами та якимись лахами, замислений, схилившись над чотирма рядочками нерівно розкладених карт. І ось переді мною постала літня жінка в сукні з торочками, що звисали з її плечей десь до половини стегон. Одне за одним увійшли вони до кімнати з розпеченого полуденним африканським сонцем дня, а що я з картярською зрячою сліпотою саме пильно вдивлявся в брудно-червоні чирви та бубни і в чорні вина та жири, намальовані на глянсуватому білому тлі, то я не зміг відразу зосередити погляд на жінці. Але потім вона підступила до мене ближче, і я побачив, що в неї кругле, хоч і не бездоганно кругле, обличчя. З одного боку його симетрія була порушена. Біля щелепи. Ніс у неї був кирпатий, губи товсті, а на обличчі такий вираз, ніби вона пропонувала це обличчя мені. У роті в жінки бракувало кількох зубів, але я впізнав її відразу. «Еге, — подумав я, — та це ж родичка Дафу. Мабуть, його мати». Я побачив риси схожості у спадистому лобі, в губах, у червонястих півколах під очима.

— Ясра. Цариця, — сказав Хорко. — Мама Дафу.

— Ваш візит для мене велика честь, пані, — сказав я.

Вона взяла мою руку й поклала собі на голову, яка була, звичайно, поголена. Всі одружені жінки голили голови. Цей жест привітання полегшувала їй різниця в нашому зрості, яка становила майже два фути. Хорко і я височіли над усіма іншими. Він був загорнутий у свою червону шматину і коли нахилявся, щоб заговорити до сестри, камінці звисали з його вух, як мочки в півня.

Я скинув шолома, оголивши в себе на носі й щоках величезні рубці та синці, якими мене нагородили під час дощової церемонії. Я намагався триматися з гідністю, але, мабуть, мій погляд був трохи безумний, бо чорно-шкіряний чоловік пильно подивився мені у вічі, а потім сказав щось Бунамові. Я шанобливо поклав руку старої жінки собі на голову й сказав:

— Ласкава пані, Гендерсон до ваших послуг. І коли я так кажу, то так само я й думаю.

Я повернув голову і через плече звелів Ромілаю:

— Переклади їй мої слова.

Його кучерява чуприна була зовсім близько в мене за спиною, і чоло під чуприною було поморщене більше, аніж звичайно. Помітивши, що Бунам дивиться на розкладені на ліжку карти та друковану продукцію, я підсунув книжки собі за спину, бо не хотів, щоб він так пильно розглядав цареву власність.

— Скажи цариці, — звернувся я до Ромілаю, — що в неї чудовий син. — Цар — мій друг, і я теж йому друг. Скажи, я гордий, що познайомився з ним.

А тим часом я міркував: «У поганій компанії прийшла вона сюди, ох, у поганій!» Бо зі слів Дафу я вже знав, що то Бунамова робота — задушити царя, який не справується зі своїми чоловічими обов’язками. Отже, Бунам був катом, що стратив її чоловіка, і цариця прийшла сюди з ним скласти візит чемності? Це здавалося неприродним.

У мене вдома це була б година коктейлю. Той час, коли великі колеса, на яких обертається небесне склепіння, уповільнюють свій рух, коли голубінь темніє і наш світ, переобтяжений і малими, й великими діяннями, і добрими, й лихими вчинками, розслаблюється від денної перенапруги.

Можливо, стара цариця вгадала мої думки, бо вона була сумна й стривожена. Бунам не відводив від мене пильного погляду — може, хотів мене залякати? — а Хорко з його обвислими м’ясистими щоками спершу здався мені вкрай похмурим. Мета цих відвідин була подвійна — вивідати якісь відомості про левицю, а потім умовити мене, щоб я вплинув на царя. Через Атті Дафу опинився в скрутному становищі, майже в біді.

Більшу частину промови виголосив Хорко, мішаючи кілька мов, які він трохи підучив, коли мешкав у Ламу. Іноді він користався своєрідним французьким жаргоном, іноді — англійським, вставляючи сям і там португальські слова та вирази. Його кров блищала крізь шкіру на обличчі, мов полірований лак, а вуха були відтягнуті важкими прикрасами майже до гладких плечей. Він почав промову з того, що трохи розповів мені про своє життя в Ламу — дуже сучасному місті, як він його описав. Автомобілі, кав’ярні, музика, люди говорять багатьма мовами. «Tout le monde trиs distingue, treschic»^[22], — сказав він. Я затулив недолуге вухо долонею і надав у його цілковите розпорядження своє друге вухо, здорове, раз у раз киваючи головою. Коли він побачив, що я розумію його афро-французький ламу-діалект, то відразу повеселішав. Було очевидно, що його серце належить цьому місту, і роки, які він там прожив, були для нього, мабуть, найщасливіші. Це був його Париж. Я легко уявив, як він придбав собі там будинок зі слугами та з дівчатами, як збавляв свої дні у кав’ярні, одягнений у смугастий піджак — можливо, з квіткою в петлиці, — бо він був людина практична й любив життя. Хорко засуджував племінника за те, що той поїхав далі й залишив його там на вісім чи дев’ять років.

— Покинув Ламу школу, — сказав він. — Pas assez bon^[23]. Погано, я скажу, погано. Не йди геть із Ламу. Ми іти. Він іти. Тато цар Гміло вмирай. Moi aller chercher Dafu^[24]. Один років.

Він підніс свій товстий палець над головою в цариці Ясри, і з його обурення я зрозумів, що за зникнення Дафу відповідальність поклали на нього. Привезти назад наступника престолу було його обов’язком.

Але він постеріг, що мені не подобається його тон, і сказав:

— Твоя Дафу друг?

— Авжеж, друг! Нехай мене чорти візьмуть, якщо я йому не друг!

—, І моя друг. Roi neveu. Aime neveu. Sans blague^[25]. Його небезпека загрожуй.

— Поясніть мені, в чому річ? — запитав я.

Побачивши, що я невдоволений, Бунам сказав Хорко якісь різкі слова, а царева мати заголосила:

— Сасі ай! Ай сасі, сунго!

Дивлячись на мене знизу вгору, жінка, певно, бачила спідню частину мого підборіддя, мої вуса й ніздрі, але не бачила моїх очей і не знала, як я сприйняв її прохання. Тому вона почала цілувати суглоби моїх пальців, знову й знову, приблизно так, як це робила Мталба вночі перед моєю фатальною виправою проти жаб. І знову я відчув, які чутливі мої руки, що стали майже потворними внаслідок негідних діянь, до яких вони були причетні. Чого вартий був указівний палець, яким я цілився, наслідуючи Панчо Вілью, в кота, що сидів під картярським столом.

— Ой, не треба, пані, не треба! — вигукнув я. — Ромілаю, ти мене чуєш, Ромілаю, скажи, щоб вона цього не робила. Якби я мав стільки пальців, скільки молоточків у фортепіано, вони всі були б до її послуг. Чого стара цариця від мене хоче? Ці молодчаги тиснуть на неї, я ж бачу.

— Твоя допомагай синові, — сказав Ромілаю в мене за спиною.

— Як я маю йому допомогти?

— Лев — відьма, пане. Дуже, дуже поганий лев.

— Оці двоє налякали стару матір, — сказав я, люто зиркнувши на Бунама та його поплічника. — Отой-он — могильний жук. Він страждає, коли немає трупів і нікого класти в могилу. Від них віє мертвецьким духом. А глянь на того кажана зі шкіряними крильми, його попихача. Він може грати привидів у театрі. Морда в нього, як у мурахоїда — у душоїда. Ти скажи їм тут-таки і негайно, що цар — людина обдарована і шляхетна. Скажи це дуже рішуче, — звелів я Ромілаю, — заради його старої матері.

Я ще довго вихваляв царя, але змінити тему розмови мені не вдалося. У левах — за одним лише винятком — оселяються душі чаклунів. Цар зловив Атті й привів її додому замість свого батька Гміло, який і досі гуляє на волі. Вони ставляться до цього дуже серйозно, і Бунам прийшов остерегти мене, що Дафу затягує мене у відьмацьку гру.

— Ет, облиште, — сказав я тим двом, — відьмаком я ніколи не стану. В мене вдача якраз протилежна.

Та, звертаючись до мене по черзі, Хорко й Ромілаю кінець кінцем примусили мене відчути, наскільки ситуація погрозлива й трагічна. Хоч як я ухилявся, вони придавили мене своїми аргументами, мов кам’яною плитою. Люди, мовляв, невдоволені. Левиця принесла племені лихо. Деякі жінки, що ворогували з нею в її попередньому людському втіленні, скинули дітей. Потім настала посуха, з якою я покінчив, перенісши Мумму. Тому мене в народі полюбили.

Я відчув, що червонію, і розсердився.

— Не варто про це говорити, — озвався я.

Але потім Хорко сказав мені, що я вчинив дуже й дуже погано, коли спустився в підземелля до левиці. Мені дали зрозуміти, що Дафу не буде законним володарем трону, поки не зловить Гміло. Старий цар усе ще змушений жити в чагарях, у лихій компанії (адже це давно доведено). Мені пояснили, що левиця спокушає Дафу, що саме вона не дає йому виконати свій царський обов’язок, що через неї Гміло й досі блукає на волі.

Я спробував пояснити їм, що інші люди дивляться на левів зовсім інакше. Я сказав, що вони не мають рації, звинувачуючи всіх левів, крім одного, що в цьому вони явно припускаються помилки. Потім я звернувся особисто до Бунама, розуміючи, що він — головний вождь антилев’ячих сил. Я припустив, що його пильний погляд з-під насупленого чола, змережаного роздутими венами, і густі зморшки навколо очей навіть тут, у Африці, де все палахкотіло, мов океан зеленої олії, під голубим неозорим небом, означають те саме, що означали б і в Нью-Йорку, — глибину думки.

— Знаєте, я гадаю, вам слід підтримувати царя. Він людина виняткова, і його вчинки теж виняткові. Діяння великих людей часто видаються незбагненними — на те вони й великі люди. Такими були Цезар, Наполеон або зулус Чака. Щодо царя Дафу, то предметом його особливого зацікавлення є наука. І хоч я не вчений, але думаю, його турбує доля всього людства, яке втомилося само від себе і потребує тісного спілкування з тваринами. Ви повинні радіти, що він не Чака, який був нещадний до всіх, хто насмілювався йому перечити. Вам дуже пощастило, що цар Дафу не такий.

Одначе моя спроба вдатися до погрози подіяла мало. Стара все белькотіла й белькотіла, тримаючи мої пальці, а Бунам, поки Ромілаю говорив, силкуючись передати йому зміст моїх слів, закляк у дикунському заціпенінні, і лише його очі рухалися — правда, рухалися вони ледь помітно, зате палахкотіли яскраво. Коли Ромілаю замовк, Бунам ляснув пальцями, подавши знак помічникові, і чорно-шкіряний людино-кажан дістав з-під свого дрантивого плаща якусь річ, що здалася мені спочатку поморщеним синім баклажаном. Тримаючи за черешок, він підніс його мені до обличчя. І я побачив, що у мене втупилися мертві очі, побачив разок білих зубів у бездиханному роті. Погляд, який струменів з тих очей, був байдужий і невідворотний. Він дивився на мене з потойбічного світу. Одна ніздря моторошної іграшки була приплюснута, друга — широко розкрита, і, здавалося, чорне й висхле личко тієї дитячої чи карликової муміфікованої голівки, яку зловісний людино-кажан тримав за шию, гавкало на мене безгучним гавкотом. Моє дихання стало гаряче, мов гірчиця, і той самий внутрішній голос, який я чув, коли вантажив на плечі мерця, спробував заговорити, але не зміг піднятися вище пошепту. На мою думку, деякі люди носять у собі більше смерті, ніж решта. Очевидно, я заряджений смертю по самі вінця. В усякому разі я починаю запитувати себе (власне, це не запитання, а крик розпачу), чому біля мене завжди опиняються такі речі — чому? Чому я не можу позбутися такого сусідства бодай на короткий час? Чому, чому?

— Що це за штукенція? — запитав я.

То була голова однієї з лево-жінок — чаклунки й відьми. Вона виходила в чагарі й там зустрічалася з левами. Вона труїла ї зачаровувала людей. Бунамів помічник зловив її на гарячому, її піддали тортурам і задушили. Але вона повернулася. Ці троє не мали найменших сумнівів і так мені й заявили, що вона і є тією самою левицею, яку полонив Дафу і яку звуть Атті. Це з’ясовано з цілковитою точністю.

— Ame de lion, — сказав Хорко. — En bas^[26].

— Не розумію, звідки у вас така впевненість, — сказав я.

Я не міг відвести очей від зморщеної голівки з її незворушним застиглим поглядом. Вона промовляла до мене, як промовляло оте створіння в баньюльському акваріумі, коли я посадив Лілі на поїзд. І я подумав, як подумав тоді в огорненому присмерком вологому кам’яному приміщенні: «Ось воно! Настав мій кінець!»

18

Цього вечора Ромілаю молився палкіше, ніж будь-коли. Губи в нього випнулися далеко вперед, м’язи перекочувалися під шкірою, а голос зі стогоном вихоплювався з самого дна душі.

— Правильно, Ромілаю, — сказав я. — Молися. Вилий свій біль. Молися від усього серця. Розкажи Богові, як ти сумуєш. Я тебе розумію. Молися, хлопче, молися!

Мені здалося, що він вкладає в це діло не досить почуття, і я його страшенно здивував, вибравшись із ліжка і ставши у своїх зелених штанцях поруч із ним навколішки, щоб приєднатися до нього в молитві. Коли хочете знати, то за останні роки я звертався до Бога аж ніяк не вперше. Ромілаю подивився з-під своєї кучерявої чуприни, що нависала над низьким лобом, потім зітхнув і здригнувся, чи то від задоволення, що я маю в душі трохи віри, чи то від жаху, який опанував його, коли він несподівано почув мій голос у своєму звуковому тракті, чи то його вразив мій чудернацький вигляд — цього я, звичайно, не знав. А мене понесло! Засушена людська голівка й видовище бідолашної цариці Ясри зачепили мене в найглибших моїх почуттях. І я молився й молився.

— О Ти, Царю Буття, — казав я. — О Царю Буття, завдяки якому зникло небуття! Допоможи мені здійснити Твою волю. Очисти мене від моїх безглуздих гріхів. Визволи мене з тенет, у яких я заплутався. Отче Небесний, наділи даром розмови моє заніміле серце і вбережи мене від потойбічних прояв. О Ти, Хто забрав мене від свиней, не допусти, щоб мене вбили через левів. І прости мої злочинства й дурість, і дозволь мені повернутися до Лілі та дітей.

Потім я замовк і, важко навалившись на свої коліна та стуливши долоні, молився далі, і тягар мого масивного тіла гнув і гнув мене до широких дощок на підлозі.

Я був глибоко приголомшений — як ви, мабуть, і розумієте, — бо тепер з усією очевидністю усвідомив, що потрапив у пастку, опинившись між царем і клікою Бунама. Цар заповзявся здійснити наді мною своєрідний експеримент. Він вірив, що змінитися для людини ніколи не пізно, байдуже наскільки вона вже сформована. І для прикладу взяв мене й був сповнений рішучості домогтися, щоб я набув від його лева левиних якостей.

Коли вранці наступного дня після відвідин Ясри, Бунама та Хорко я попросив зустрічі з царем, мене провели в його приватний дворик. Там був садочок, влаштований за певною схемою. В кожному з чотирьох кутків росло карликове помаранчеве дерево. По стіні палацу в’юнилася квітуча лоза, схожа на бугенвілію, і саме біля тієї стіни сидів під розгорнутою парасолею цар. На ньому був його крислатий оксамитовий капелюх, оздоблений людськими зубами, і сидів він у м’якому кріслі, оточений царськими дружинами, які безперервно втирали йому обличчя клаптями кольорового шовку. Вони припалювали йому люльку й підносили трунки, стежачи, Щоб він, коли робив ковток, був затулений гаптованим запиналом. Біля однієї з карликових помаранч старий дід грав на струнному інструменті. Дуже довгий, лише трохи коротший за контрабас і внизу заокруглений, інструмент стояв на грубому кілку. Грали на ньому смичком з кінської волосіні, й він видавав низькі, скреготливі звуки. Старий музика був кощавий, мов кістяк, і з випнутими коліньми; довгаста голова з лискучим обличчям була густо змережана зморшками. Кілька білих, схожих на павутину волосинок у нього над карком маяли на легкому вітерці.

— Вітаю вас, Гендерсоне-сунго, добре, що ви прийшли. Ми будемо розважатися.

— Я хочу поговорити з вами, величносте, — сказав я, знову й знову втираючи обличчя.

— Ми, звичайно, поговоримо, але зараз у нас будуть танці.

— Мені треба вам дещо сказати, величносте.

— Скажете, скажете, проте спершу танці. Мої дами хочуть повеселитися.

«Його дами!» — подумав я, і окинув поглядом компанію голих жінок. Бо відтоді, як Дафу сказав мені, що його задушать, коли він перестане їх удовольняти, я почав ставитися до них майже вороже. Проте деякі мали розкішний вигляд — високі, наділені дивовижною елегантністю жираф, з обличчями, що були прикрашені витонченими візерунками рубців. Голі клуби та перса личили їм куди більше, аніж личило б хай там яке вбрання. Риси в них були широкі, але не грубі, ніздрі — тонкі й акуратно окреслені, очі — лагідні. Жінки були розмальовані, розцяцьковані й напахчені мускусом, що запахом нагадував оливкову олію. Деякі носили намисто, — дутики скидалися на порожні шкаралупи золотих горіхів, — і воно двічі-тричі обмотувалося навколо стану й звисало аж до колін. Інші прикрасили себе коралами й перами, а танцівниці — барвистими шарфами, що маяли навколо їхніх пліч, коли вони бігли на ніби виточених довгих ногах через дворик, а примітивна віолончель скреготіла й скреготіла під смичками, що його совав туди-сюди старий музика — циги, циги, циги!

— Але я маю вам щось повідомити.

— Авжеж, я так і подумав, Гендерсоне-сунго. Одначе спершу ми подивимося танці. Це Муні, гляньте, яке вона чудо!

Інструмент схлипував, стогнав і каркав під дикунським смичком старого музики. Входячи в ритм, Муні двічі, тричі гойднулася, підняла зігнуту в коліні ногу, потім повільно опустила маленьку ступню до землі й, здавалося, почала там щось шукати. А тоді заплющила очі й стала трястися, водночас намацуючи землю то однією ніжкою, то другою. Тонкі, ковані золоті намистини, схожі на порожні шкаралупки волоських горіхів, шаруділи і дзеленчали в неї на тілі. Муні взяла в царя люльку й висипала жаринки собі на стегно, притиснуши їх до тіла долонею; і в той час, як вона припалювала собі шкіру, її очі, скаламучені від болю, не відривалися від його очей.

Цар прошепотів мені:

— Це гарна дівчина — дуже гарна дівчина.

— Вона без тями від вас, — сказав я.

Танці тривали під каркання двострунного інструмента.

— Величносте, я мушу з вами поговорити…

Торочки з людських зубів зацокотіли, коли він повернув до мене голову в м’якому крислатому капелюсі. В затінку капелюха його обличчя здавалося жвавішим, ніж будь-коли, а надто кирпатий ніс і товсті, наче припухлі, губи.

— Величносте…

— О, ви страшенно наполегливі. Гаразд. Якщо це справді так нагально, то ходімо кудись, де ми зможемо поговорити.

Він підвівся, і це спричинило серед жінок справжній переполох. Вони почали стрибати й бігати по всьому дворику, щось викрикуючи та дзеленькаючи прикрасами; одні плакали з горя, що цар іде від них, другі стали кричати різкими голосочками на мене за те, що я забираю від них Дафу, треті вигукували: «Здуду леба!» «Леба» — я вже запам’ятав це слово — мовою варірі означало «лев». Жінки остерігали Дафу проти Атті, вони дорікали йому, що він кидає їх заради левиці. Цар засміявся і широким жестом руки спробував угамувати їх. Вигляд у нього був дуже приязний, і він, мабуть, казав, що любить їх усіх. Я чекав, стоячи збоку, — величезний чолов’яка зі стурбованим обличчям, на якому ще збереглися синці від канчуків.

Жінки вгадали правильно, бо Дафу повів мене не до внутрішніх покоїв, а в підземелля, в оселю Атті. Коли я збагнув, куди він мене веде, я сказав:

— Стривайте, стривайте! Поговорімо про те, заради чого я прийшов. Це забере одну хвилину, не більше.

— Я перепрошую, Гендерсоне-сунго, але ми повинні провідати Атті. Я вислухаю вас там, у підземеллі.

— Даруйте мені, царю, але я мушу сказати, що ви страшенно впертий. Вам загрожує велика небезпека, хоча, можливо, ви про це й знаєте. Та ще й яка небезпека, чорти б їх узяли!

— Ет, пішли вони к бісу! — сказав він. — Їхні наміри мені відомі.

— Вони прийшли, показали мені висушену жіночу голову й заявили, що це була Атті в її людському втіленні.

Цар зупинився. Тату щойно відчинила нам двері й стояла, чекаючи, в коридорі з важким прогоничем у руках.

— Вони нас залякують — так вони роблять завжди. А ми їм не піддамося. Чоловіче, в житті не завжди все складається так, як би нам хотілося. Отже, вони на вас тиснуть? Це тому, що я показав свою прихильність до вас.

Дафу обняв мене за плечі. Доторк його, руки був для мене такий несподіваний, що я мало не впав на порозі, від якого починалися сходи.

— Послухайте-но, — сказав я. — Я ладен зробити майже все, що ви мені скажете. Життя ніколи не шкодувало для мене сюрпризів, але я не знав страху, царю. Я солдат. І всі мої предки були солдатами. Вони захищали селян і ходили в хрестові походи воювати проти магометан. У мене був один пращур по материнській лінії — і генерал Сполучених Штатів Грант не мислив без його участі жодної битви. Він звичайно запитував: «Біллі Уотерс тут?» — «Тут, генерале». — «От і гаразд. Починайте бій». Хай я здохну, якщо в мені не тече кров воїна. Але, величносте, ви мене доконаєте цією історією з левом. А як бути з вашою матір’ю?

— К бісу з моєю матір’ю, сунго, — сказав Дафу. — Чи ви думаєте, що світ — яйце, і ми народилися лише для того, щоб на ньому сидіти? Природні явища — ось що має привертати нашу увагу передовсім. Я розповідаю вам про велике відкриття, а ви мені у відповідь посилаєтеся на матерів. Я знаю, її вони теж залякують. Адже моя мати пережила батька Гміло вже на півдесятка років. Проходьте за мною в двері й дайте Тату зачинити їх. Проходьте, проходьте!

Та я наче прикипів до місця.

— Проходьте, я сказав! — гримнув Дафу, і я переступив через поріг.

Я побачив, як Тату прилаштовує на місце важкий дерев’яний прогонич. Він упав, двері з грюкотом зачинилися, і ми опинились у темряві. Цар бігцем кинувся сходами вниз.

Я наздогнав його там, де крізь заґратований отвір у стелі соталося згори світло — водянисте, жовтаве, під колір каменю.

Він сказав:

— Чому ви так грізно на мене глипаєте? У вас лютий вираз.

— Царю, вираз мого обличчя відбиває мої почуття, — відповів я. — Я вже вам казав, що я медіум. І я передчуваю біду.

— Не дивно, бо справді пахне бідою. Але я зловлю Гміло, і всяка небезпека розвіється. Тоді ніхто вже не посміє заперечувати мені чи виступити проти мене. Мої розвідники щодня вистежують Гміло. Про нього вже надійшли відомості, якщо хочете знати. Запевняю вас, що зловлю його дуже скоро.

Я відповів схвильованим голосом, що вірю, він таки зловить його, свого батька-лева, і тоді ми не боятимемося двох отих душогубів — Бунама та його чорно-шкіряного попихача. І вони перестануть надокучати його матері. На цю другу згадку про матір Дафу не на жарт розсердився і вперше подивився на мене гнівнимпоглядом. Потім відвернувся і пішов далі сходами вниз. Я подався за ним, збентежений до глибини душі. Так, так, міркував я, цей чорношкірий цар справді геній. Людина того типу, що й Паскаль, який у дванадцять років цілком самостійно відкрив тридцять другу теорему Евкліда.

Але до чого тут леви?

А до того, любий Гендерсоне, відповів я сам собі, що ви погано уявляєте справжню любов, коли думаєте, що вона самохіть обирає об’єкт прихильності. Ви просто любите — от і все. Це почуття природне, неподоланне. Дафу закохавсь у свою левицю з першого погляду — coup de foudre^[27]. Я йшов за ним, збиваючи бур’яни, що промикалися крізь нижні приступки сходів, і отак розмовляючи сам із собою. Водночас я стримував дихання, бо ми вже наближалися до оселі Атті. Страх пригнітив мене ще невблаганніше, ніж того першого разу. Мов обценьками здавив він мені обличчя. Я дихав зі спазматичним хрипом, насилу проштовхуючи повітря крізь горло. Почувши нас, левиця заричала — вона була в своєму внутрішньому закутні. Дафу подивився крізь грати і сказав:

— Усе гаразд, можна входити.

— Просто зараз? А ви впевнені, що з нею все в порядку? Вона ричить так, ніби чимось стривожена. Може, я зачекаю тут, поки ви з’ясуєте, звідки вітер віє?

— Ні, ви повинні увійти зараз, — сказав цар. — Невже ви й досі не зрозуміли, що я намагаюся допомогти вам? Зробити вам послугу. Я не знаю людини, яка потребувала б цього більше, ніж ви. А небезпека для вашого життя тут мізерна. Звір зовсім ручний.

— Ручний для вас, але мене вона по-справжньому ще не знає. Я ладен піти на розумний ризик, як і будь-хто інший. Але я нічого не можу з собою вдіяти, я боюся її.

Він помовчав, і я встиг подумати, що, мабуть, я дуже впав у його очах, а ніщо не могло завдати мені більшої прикрості.

— Он воно що, — сказав він і, як мені здалося, глибоко замислився.

Пауза затяглася. Аж раптом Дафу підвів голову, подивився на мене і заговорив — як завжди, мудро й розважливо:

— Здається, коли ми говорили з вами про удари, то згадали й про те, що сміливців на світі обмаль. — Він зітхнув і роздумливо провадив, ворушачи губами, які навіть у затінку крислатого капелюха були яскраво-червоні. — Страх править людьми. Його володіння не мають меж. Від страху людина стає біла, мов лойова свічка. Страх розколює кожне око надвоє. Страх створив більше, ніж будь-яка інша сила. Страх формує людину, поступаючись у цьому лише Природі.

— То, виходить, і ви не вільні від нього, так?

Цар Дафу кивнув головою на знак цілковитої згоди.

— О, звичайно. Аж ніяк не вільний. Від страху ніхто не вільний. Страх невидимий, але чутний, як радіо. Він звучить майже на всіх частотах. І всі тремтять, усі здригаються — хто більше, а хто менше.

— А є від нього ліки, ви як гадаєте? — спитав я.

— Звичайно, є, я в цьому переконаний. А то людям довелося б відмовитися від найчудовіших переживань. Проте я не наполягатиму, щоб ви увійшли сюди разом зі мною і поводилися так, як завжди поводивсь я. Як поводився мій батько Гміло. Як поводився Суффо, батько Гміло й мій дід. Як поводилися всі мої предки. Ні. Якщо ви справді не годні перебороти себе, ми можемо, зрештою, сказати один одному «до побачення» і піти кожен своїм шляхом.

— Зачекайте хвилину, царю, не кваптеся, — сказав я.

Я був засмучений і наляканий, мені було гірко навіть подумати, що нашим близьким взаєминам настане кінець. Щось надірвалось у мене в грудях, мої очі зволожились, і я сказав, майже похлинаючися слізьми:

— Ви не відштовхнете мене так відразу, царю, правда ж, не відштовхнете? Адже ви розумієте, як мені нелегко.

Він це розумів, але знову повторив, що, можливо, мені ліпше піти звідси, бо хоч у нас і споріднені темпераменти, й він любить мене як найближчого друга, й дякує долі за те, що звела нас докупи, і глибоко вдячний мені за мої послуги племені варірі — адже я переніс Мумму, — та все ж якщо я не розділю його любові до левів, то дальше поглиблення нашої дружби неможливе. Я просто повинен розвинути в собі таку саму любов.

— Зачекайте хвилину, царю, — сказав я. — Я відчуваю, що ми з вами неймовірно близькі люди, і я ладен повірити вам у всьому.

— Дякую, сунго, — сказав цар Дафу. — Я теж відчуваю, що ми з вами дуже близькі люди. Це почуття взаємне. Але я потребую глибшої спорідненості. Я прагну, щоб мене розуміли й на словах, і без слів. Ми повинні розвинути нашу духовну схожість у процесі спілкування з левом. А то як же ми виконаємо угоду про взаємну щирість, що її ми з вами уклали?

Зворушений до глибини душі, я сказав:

— О, це жорстоко, царю, погрожувати мені втратою вашої дружби.

Ця погроза, проте, була болюча й для нього. Атож, я побачив, що він страждав, мабуть, не менше, ніж я. Мабуть. Бо хто здатний страждати так, як страждаю я?

— Не розумію, нащо ви це робите? — промовив я.

Він підвів мене до самих дверей, сказав, щоб я дивився крізь грати на Атті, левицю, і заговорив притаманним йому лагідним та довірчим голосом, який так умів переконувати:

— Всю ту радість, яка переповнює християнина в храмі святої Софії, де я був, коли навчався в Туреччині, я дістаю в спілкуванні з левом. Коли Атті вигинає хвіст, серце солодко завмирає. Ви запитуєте, що вона може для вас зробити? Дуже багато. По-перше, її не уникнеш. Поспілкуйтеся трохи з нею, і ви переконаєтеся, що її справді не уникнеш. А вам це дуже потрібно, бо ви схильний уникати неминучого. І вам це не раз вдавалося — бодай на короткий час. Але вона вас змінить. Вона очистить ваше сумління. Вона відполірує його. Вона примусить вас жити нинішнім днем. По-друге, леви — дослідники. Але вони ніколи не поспішають. Вони проводять свої досліди неквапно і з насолодою. Як висловився поет: «Тигри у гніві мудріші, ніж коні в своїй ученості». Це сказано про тигрів, але про левів можна сказати те саме. Придивіться до Атті. Поспостерігайте за нею. Як вона ходить, як ступає, як лежить, як дивиться, як відпочиває, як дихає. Особливу увагу зверніть на дихання. Вона завжди дихає глибоко. Розкутість міжреберних м’язів і гнучкість черева (яке внизу, там, де ми його бачили, біле) забезпечує життєву нерозривність між частинами її тіла, розпалює жар у її карих очах-діамантах. Є й витонченіші речі в її поведінці, наприклад, коли вона на щось натякає або уникає пестощів. Але я не можу сподіватися, що ви все це побачите з першого разу. Вона ще багато чого вас навчить.

— Навчить? Ви маєте на увазі, що вона може мене змінити?

— Авжеж. Ви висловилися дуже точно. Вона може змінити вас. Ви втекли від самого себе, від тієї людини, якою були раніше. Ви не вірили, що приречені на загибель. Ще раз — і востаннє — ви кинули виклик долі. З надією на відродження. О, не дивуйтеся з моєї обізнаності, — сказав Дафу, бачачи, який я зворушений від того, що він мене розуміє. — Ви мені багато чого розповіли. Ви людина відверта. І це надає вам невідпорного чару, властивого не багатьом. У вас збереглися рештки високого духу. Ви здатні на благородні вчинки. Деякі з ваших чудових якостей, мабуть, поховані так давно, що ви вважаєте їх мертвими. А вони можуть воскреснути — і в них для вас джерело переміни.

— Ви думаєте, для мене є надія? — запитав я.

— Цілком можливо, якщо ви виконуватимете мої вказівки.

Левиця потерлася об двері. Я почув її густе, лагідне, незмовкне гарчання.

Дафу пройшов у двері. Мене пройняло зимним холодом — у нижній частині тіла. Мої коліна були вже не коліна, а два камені на дні холодної і бурхливої альпійської річки. Вуса настовбурчились, боляче вкололи мене в губи, і я зрозумів, що моє обличчя скривилося в гримасі жаху; я знав також, що мої очі заповнилися фатальною чорнотою. Як і першого разу, Дафу взяв мене за руку, і я ввійшов за ним у оселю лева, подумки повторюючи: «Порятуй мене, Боже! Спаси й порятуй!» Сморід засліплював очі, бо саме біля дверей повітря застоювалося і тхнуло немилосердно. З темряви виринула морда левиці з поморщеними губами — її вуса здавалися тоненькими рисками, надряпаними алмазом на склі. Вона дозволила цареві погладити себе, але пройшла повз нього, щоб уважніше оглянути мене, і підступила до мене, світячи ясними лютими кружальцями, брунатними й прозорими кружальцями, в яких застигли цятки моторошного чорного сяйва. Верхня губа між пащею та ніздрями була розділена лінією, нагадуючи звужену середину піскового годинника, і плавно переходила в морду. Знову вона обнюхала мої ноги, починаючи від ступнів і до промежини, і знову мої статеві органи зморщилися до мікроскопічних розмірів і сховалися, наскільки могли, під черевом. Потім вона тицьнула мордою мені під пахву і замуркотіла, створюючи таку потужну вібрацію, що в голові у мене забулькало, наче в чайнику.

Дафу прошепотів:

— Ви їй сподобалися. Я дуже радий. Усе буде чудово. Я такий гордий за вас обох. Ви боїтеся?

Я був майже неживий і зміг лише кивнути головою.

— Згодом ви тільки посмієтеся зі свого невиправданого страху. А зараз він цілком природний.

— Я не можу навіть стулити руки, щоб заломити їх, — сказав я.

— Вони у вас заклякли? — поцікавився він.

Левиця відійшла від мене й на товстих подушечках своїх лап зробила коло попід стінами підземелля.

— Ви щось бачите? — запитав Дафу.

— Майже нічого. Для мене все злилося в одну пляму.

— Почнімо з прогулянки.

— Але по той бік ґрат. Я — залюбки. Це було б чудово.

— Ви знов уникаєте життя, Гендерсоне-сунго. — Його очі дивилися на мене з-під м’яко загорнених крис оксамитового капелюха. — Ваша переміна не за дверима. Ви повинні виробити в собі нову звичку.

— О царю, що я можу вдіяти? Всі отвори в моєму тілі ніби туго закорковані — і спереду, й ззаду. І будь-якої миті корки можуть повилітати. У роті в мене пересохло, мій скальп зморщився, в потилиці болить і гупає. Я можу випустити дух.

Пам’ятаю, він подивився на мене з гострою цікавістю, мовби оцінюючи ці симптоми з медичного погляду.

— Всі сили опору включилися на повну потужність, — такий був його висновок. Здавалося, годі уявити собі щось чорніше, аніж його обличчя, і все ж волосся, яке вибивалося в нього з-під капелюха, було чорніше. — Нічого страшного, — сказав він. — Ми їх відключимо. Я впевнений у вас.

Я заперечив кволим голосом:

— Я радий, що ви так думаєте. Але перш ніж ви відключите сили мого опору, я, мабуть, уже буду роздертий на шматки. І залишуся тут, наполовину зжертий.

— Запевняю вас, що ні. Про таке не може бути й мови. А зараз гляньте, як вона ходить. Чудово, правда? Ще б пак! І це краса не сконструйована, краса — як дар природи. — Я переконаний, що коли ваш страх уляжеться, ви будете здатний милуватися її красою. Я думаю, захоплення красою — це почуття споріднене зі страхом. Коли страх відступає, людську душу повністю заполоняє краса. Те саме відбувається і з високим коханням — про самозакоханість я не кажу. Ви тільки гляньте, Гендерсоне, яка вона ритмічна у своїй поведінці. Вам не доводилося бачити анатомічну схему кота? Подивіться, як вона вигинає хвоста. Цей рух я відчуваю так, ніби то мій власний хвіст. А тепер ходімо за нею.

І він почав водити мене вслід за левицею. Мене скорчило, і я насилу волочив неслухняні ноги. Зелені штанці вже не метлялися, вони зарядилися електрикою і щільно прилипли до моїх сідниць та стегон. Цар говорив не змовкаючи, і я радів цьому, бо його слова були мені єдиною підтримкою в моєму розпачливому становищі. Я не міг детально простежити за ходом його думок — я не був на це здатний, — але кінець кінцем до мене дійшло, що він хоче, аби я зіграв лева, тобто наслідував його поведінку. «Що він має на увазі? — подумалося мені. — Чи не систему Станіславського? Ту, яку застосовують у Московському Художньому театрі?» Моя мати подорожувала по Росії в 1905 році, напередодні війни з Японією^[28]. Вона бачила там, як царева коханка танцювала в балеті.

— А як з усім цим пов’язується Оберштейнерова аллохірія та медична писанина, що її ви дали мені прочитати? — запитав я.

Цар Дафу став терпляче пояснювати:

— Усе тулиться одне до одного. Незабаром вам стане ясно. Але спершу за допомогою лева спробуйте з’ясувати різницю між станом заданим і станом набутим. Зверніть увагу, що Атті — повністю лев. На всі сто відсотків. У ній немає суперечностей.

Я відповів йому голосом уривчастим і тремтячим:

— Якщо вона не прагне стати людиною, то навіщо я маю підроблятися під лева? В мене це ніколи не вийде. Якщо ви неодмінно хочете, щоб я скопіював когось, то чом би мені не скопіювати, скажімо, вас?

— Не заперечуйте, Гендерсоне-сунго. Я був нею. Перетворення лева на людину можливе, я знаю це з власного досвіду.

І він вигукнув:

— Сакта!

Це було для левиці наказом — і вона побігла по колу. Цар стрибками подався за нею, а я — за ним, намагаючись не відставати.

— Сакта, сакта! — закричав він, і Атті потрюхикала швидше. Вона вже мчала попід протилежною стіною. Ще хвилина чи дві — і наздожене мене.

Я в розпачі заволав:

— Царю, царю, стривайте, Христа ради, пропустіть мене вперед! Я хочу бігти поперед вас!

— Стрибайте на поміст! — гукнув він, обернувшись.

Та я й далі вайлувато тюпав за ним, схлипуючи і намагаючись випередити його. В уяві я вже бачив, як з мене бризне кров, скапуючи краплями, кожна завбільшки з кварту, коли Атті вгородить у моє тіло пазурі, бо я не сумнівався, що оскільки я біжу, то я для неї — законна здобич, і вона скочить на мене, як тільки наздожене. А може, лапою переб’є хребет. Так було б найкраще. Один удар, одна запаморочлива мить, і свідомість провалюється в ніч. О Боже! Це буде ніч без жодної зірки в небі. Без нічого.

Я відстав від царя, і тому вдав, ніби спіткнувся, важко впав на підлогу й відкотився вбік, розпачливо закричавши. Побачивши мене долічерева, цар простяг руку до Атті, щоб зупинити її.

— Тана, тана, Атті! — гукнув він.

Вона відскочила до стіни й неквапом рушила до помосту. Лежачи долілиць, я стежив за нею. Вона присіла на задні лапи і легко стрибнула на дошки, де їй подобалося лежати. Потім повернула лапу, подушечками вгору, облизала її язиком і почала умиватися. Цар присів біля неї навпочіпки й запитав, звертаючись до мене:

— Ви поранилися, Гендерсоне?

— Ні, я тільки добряче вдарився, — відповів я.

Тоді він заходився пояснювати:

— Я хотів, щоб ви розслабилися, сунго, бо ваші м’язи надто зсудомлені. Тому ми й бігли. Ваша свідомість пригнічена інстинктом самозахисту, через те ви вкрай перенапружені й зосереджені на собі, тож далі ми з вами…

— Далі? — перепитав я. — Що далі? Я вже все мав. Я вже беркицьнув долілиць. Чого ви ще від мене хочете, царю, заради Бога? Спочатку мені підселили мерця, потім амазонки вкинули мене в ставок і відшмагали канчуками. Ну гаразд. Так було треба, щоб пішов дощ. Я змирився навіть із цими зеленими штанцями та всякою всячиною. Якщо треба — значить, треба. Але ці мої муки — кому з них буде користь, кому?

З великим терпінням і симпатією цар Дафу заломив угору зібраний у складки краєчок свого оксамитового капелюха, який мав колір густого вина, і став пояснювати із щирим співчуттям у голосі:

— Будьте терплячі, сунго. Усе, що з вами досі відбувалося, відбувалося в наших інтересах, в інтересах племені варірі. Не думайте, що я такий невдячний. Але сьогоднішнє випробування — воно на користь вам і тільки вам.

— Я вже чув від вас це не раз. Але яким чином оця катавасія з левом може вилікувати мене від моїх тривог?

Спадисте чоло в царя, дуже схоже на чоло материне, надавало його обличчю некорисливого й зичливого виразу.

— Уся суть у благородстві поведінки, — сказав він. — Якби люди не вміли поводитися благородно, світ загинув би. Я знаю, ви покинули свій дім у Америці тому, що не знали, як вам жити. Ви засвоїли добре першу науку, яка вам трапилася, Гендерсоне-сунго, але ви повинні піти далі. Скористайтеся з моїх досліджень — ваше щастя, що я ладен надати їх у ваше розпорядження.

Я облизав руку — бо подряпав її, коли падав, — а тоді сів і замислився. Він примостився навпочіпки навпроти, обхопив руками коліна і пильно втупився в мене, намагаючись перехопити мій погляд.

— Чого ви від мене хочете? Що я повинен робити?

— Те саме, що робив я. Те саме, що робили Гміло, Суффо, мої діди й прадіди. Кожен з них поводився як лев, уявляв себе левом. Якщо ви вволите моє бажання, ви уявите себе левом і поводитиметесь як лев.

Якщо мої тілесні відчуття — це тільки сон, мені залишається надія на пробудження. Ось що я думав, поки лежав на підлозі, терплячи біль і муки. Я лежав, висловлюючись образно, на самому споді буття. Нарешті я зітхнув і почав спинатися на ноги, роблячи над собою майже надлюдське зусилля.

— Навіщо вам підводитися, сунго? — сказав цар. — Адже це добре, що ви розпростерлися ниць.

— Ну то й що, як я розпростерся ниць? Ви хочете, щоб я перетворився на плазуна?

— Ні, звичайно, адже плазуни — створіння нижчого зоологічного ряду. Я хочу, щоб ви стали навкарачки. Тобто прибрали поставу лева.

Цар Дафу й собі опустився навкарачки, і я мусив визнати, що він справді став дуже схожий на лева. Атті лежала, схрестивши лапи, і лише вряди-годи позирала на нас.

— Бачите? — сказав він.

А я йому відповів:

— Звичайно, ви вмієте це робити. Так вас виховували, і воно вам до вподоби. А я не можу. — І знову випростався долічерева.

— О Гендерсоне, шановний мій гостю! — сказав Дафу. — Чи це та сама людина, яка говорила про доконечну потребу воскреснути з могили самотності? Чи не ви декламували мені вірша про маленьку муху на зеленому листку в промінні надвечірнього сонця? Чи не ви прагнули нарешті утворитися? Невже це той самий Гендерсон, який подався на край світу, бо внутрішній голос безперервно твердив йому: «Я хочу!»? І тепер, коли його друг Дафу пропонує йому засіб зцілення, цей самий Гендерсон падає долічерева на підлогу! Отже, ви відмовляєтеся від моєї дружби?

— Даруйте, царю, це ж неправда. І ви добре знаєте, що це таки неправда. Я ладен усе зробити для вас.

І на підтвердження своїх слів я зіп’явся навкарачки й стояв так, зігнувши ноги в колінах, дивлячись просто перед себе і намагаючись бути схожим на лева настільки, наскільки можливо.

— От і чудово, — сказав цар. — Я дуже радий за вас. Я був певен, що гнучкості у вас вистачить. А зараз опустіться навколішки. Так, так! Тепер краще, набагато краще.

Моє провисле черево подалося вперед і просунулося між руками.

— Будова вашого тіла далека від звичайної, — сказав він. — Але щиро вас вітаю з тим, що ви відмовилися від попередньої пози — застиглої і вкрай напруженої. А зараз спробуйте бути трохи гнучкішим. А то здається, ніби вас відлито з одного шматка металу. Діафрагма надто тверда. Ви можете рухати різними частинами тіла? Звільніться від вимученості, властивої вашій позі. Чому ви такий сумний, такий приземлений? Адже тепер ви — лев. Подумки оцініть, що вас оточує. Небо, сонце, чагарі, а в чагарях — звірі. Ви частка природи, ви з усіма споріднений. Навіть комарі доводяться вам родичами. Небо — ваші думки. Листя — ваше прикриття, й іншого вам не треба. Зорі промовляють до вас, і вночі ніщо не уриває їхньої мови. Ви стежите за ходом моїх думок? А скажіть-но, Гендерсоне, ви багато випили за своє життя спиртного? Ваше обличчя, а надто ніс, засвідчує, що багато. Ця слабість властива не тільки вам. Ви можете досягти нової рівноваги, яка буде вашою власною рівновагою. Вона буде схожа на голос Карузо, який я чув з грамофонних платівок; він співає, ніколи не стомлюючись, бо співати для нього так само природно, як для пташки. Хоча, власне, ви дуже нагадуєте мені не лева, а якогось іншого звіра. Але якого?

Я не збирався озиватись. Та й мої голосові зв’язки, гадаю, злиплися докупи, як дві розварені макаронини.

— Справді нагадуєте! Ох, і великий же ви! — сказав він.

І ще довго говорив у такому дусі.

Нарешті я спромігся на голос і запитав:

— Скільки ви хочете, щоб я отак стояв?

— Я спостерігаю за вами, — сказав він. — Дуже важливо, щоб уже тепер, у своїй першій спробі, ви бодай почасти відчули себе левом. Почнімо з рику.

— А вона не стривожиться, як я заричу?

— Ні, ні. А зараз, пане Гендерсоне, я хочу, щоб ви чітко й виразно уявили собі, що ви — лев. Справжнісінький лев.

Я застогнав.

— Ну ж бо, Гендерсоне! Прошу вас, зробіть мені таку приємність. Заричіть — і по-справжньому. Ми з Атті хочемо почути ваш голос. А то він у вас якийсь здушений. Я вже вам сказав, що ви цілком свідомо прагнете до усамітнення. Отже, уявіть собі, що ви сидите над здобиччю. І відлякуєте непроханого гостя. Можете почати з гарчання.

Зайшовши з цим чоловіком так далеко, я вже не міг відступати. Мені не лишилося нічого іншого, як уволити його волю. Я спробував видобути з горла щось схоже на гарчання. Але його придушив розпач.

— Гучніше, гучніше! — сказав Дафу нетерпляче. — Атті нічого не помітила — отже, ваше гарчання далеке від справжнього.

Я додав звуку.

— І водночас дивіться лютим поглядом. Гарчіть, гарчіть, гарчіть, Гендерсоне-сунго! Нічого не бійтеся. Розслабтеся. Гарчіть з гордим і незалежним виглядом. Відчуйте себе левом. Опустіться-но на передні лапи. Підведіться на задніх. Погрожуйте мені-я ваш ворог. Розплющіть свої чудові різнокольорові очі. Гучніше гарчіть, гучніше! Старайтеся, старайтеся, — підбадьорював він мене, — але пафосу стільки не треба. Більше звуку. А тепер відведіть руку — себто передню лапу — удар! Так, ніби даєте ляпаса. Відхиліться назад. І ще — удар, удар, удар! Увійдіть у роль. Будьте звіром! До свого людського єства ви повернетеся потім, але в цю мить відчуйте себе диким хижаком.

І я уявив себе хижаком. Я віддався цьому відчуттю, і весь мій кепський настрій вилився в могутній рик. Повітря надійшло з легенів, але сам звук вихопився з моєї душі. Грізне ричання обпекло мені горло, гострим болем відбилось у кутиках рота і незабаром я заповнив своїм звуком усе підземелля, мов басова органна труба. Ось куди привело мене моє розтривожене серце. Ось до чого я дійшов. О Навуходоносоре! Тепер я по-справжньому зрозумів пророцтво Даниїла! Бо в мене були й пазурі, й шерсть, і гострі зуби, і я мало не вибухнув — так потужно вихопився з мене лютий рик. Та коли він вилетів, душа не залишилася порожньою. Моя журба зосталася там, де й була.

Що ж до царя, то він прийшов у захват. Він нахваляв мене, радісно потирав руки, зазирав мені в очі.

— Добре, ох і добре, Гендерсоне-сунго! Просто чудово. Ви справді така людина, якою я вас уявляв.

Я чув, що він каже, тільки в ті секунди, коли набирав у груди повітря. Стоячи рачки в пилюці та лев’ячому лайні, я думав, що зайшов уже надто далеко і тепер мушу йти вперед до кінця; тому я вкладав у ричання всю силу, всю снагу. І щоразу, коли я розплющував свої вибалушені очі, я бачив поруч радісно усміхненого царя в його крислатому капелюсі, а трохи далі, на помості, левицю — золотистого звіра, який сидів на задніх лапах і дивився на мене із щирим зацікавленням.

Видавши все, що мав, я впав обличчям на підлогу. Цареві здалося, що я випустив дух, і він помацав мені пульс, а тоді став поплескувати мене по щоках.

— Отямтеся, отямтеся, дорогий друже!

Я розплющив очі, і він сказав:

— З вами все гаразд? Я стривожився, коли побачив, як із багрового ви стали чорніти, починаючи від грудини і до самого обличчя.

— Атож, зі мною все гаразд. Ну, як у мене вийшло?

— Чудово, Гендерсоне, чудово, мій брате! Повірте, це принесе вам велику користь. Я виведу звідси Атті, і ви зможете відпочити. Для першого разу ми досягли дуже багато.

Цар замкнув Атті в її внутрішньому закутні, а тоді ми сіли вдвох на помості й почали гомоніти. Він не сумнівався, що незабаром лев Гміло з’явиться поблизу. Його вже бачили в околицях села. Спіймавши Гміло, сказав мені цар, він випустить Атті на волю і замириться з Бунамом. Потім він, знову заговорив про зв’язок між тілом і мозком:

— Усе залежить від того, за якою моделлю збудована кора вашого головного мозку. Бо людина є такою, якою вона себе усвідомлює. Благородство вчинків випливає з благородства думок. Тобто, яка у вас душа, така й плоть. Згідно з вищесказаним, людина сама творить свій образ. Дух людини таємно малює її тіло і обличчя, діючи через кору та третій і четвертий мозкові шлуночки, які спрямовують і розподіляють потік життєвої енергії. Тепер ви зрозуміли, що мене так хвилює і так збуджує, Гендерсоне?

А він і справді був надзвичайно збуджений. Він витав під небесами на крилах ентузіазму. В мене аж паморочилася голова, коли я намагався просто жити за його польотом. Крім того, я вельми засмутився, зробивши певні висновки з його теорії, яку починав розуміти. Бо якщо я сам намалював свій ніс, своє чоло, і отаке згорблене черевате тіло, й отакі руки та пальці — то це ж страхітливий злочин проти самого себе! Що я накоїв! Створити такий неоковирний обрубок людини! Ох-ох-ох! Пошли мені, Господи, смерть, хай забере вона мене з собою, хай очистить світ від цієї велетенської купи грубих помилок.

«Це все свині, — раптом подумалося мені. — Свині! Дафу родич левам, а я — свиням. Краще б мені було й на світ не народжуватись!»

— Ви начебто замислилися, Гендерсоне-сунго?

В цю мить я мало не розсердився на царя. Я мав би зрозуміти з першого погляду, що йото блискучі обдаровання не були безпечні, що вони спиралися на хисткі підвалини, як і оцей старий палац.

А він уже читав мені нову лекцію. Мовляв, природа наділена розумом. Я не зовсім утямив, про що, власне, йдеться. Тоді Дафу сформулював свою тезу трохи інакше: можуть чи не можуть неживі речі поводитись, як істоти розумні? Він сказав, що пані Кюрі писала, нібито бета-часточки розлітаються, немов зграї птахів.

— Ви цього не читали? — запитав Дафу. — А великий Кеплер вважав, що наша планета засинає і прокидається, що вона дихає. Невже він так писав тільки задля красного слівця? Якщо це правда, то для здійснення тієї чи тієї роботи людський розум може об’єднуватися зі вселенським розумом. За допомогою уяви. — І знову він став пояснювати мені, яку низку страховищ створила людська уява. — Я вже вам казав, що поділяю людей на типи, — провадив він. — Ласолюби, смертники, фаталісти, істерики, войовничі Лазарі, слонолюди, божевільні сміхуни, безстатеві тощо. Подумайте, які типи могли б виникнути, коли б їх створила уява іншого зразка! Типи життєрадісні, типи світлі й веселі, типи добрі та вродливі, з лагідними обличчями, з благородною поведінкою. О, якими могли б ми бути! Яких вершин могли б досягти! І вас було задумано як одну з таких вершин, Гендерсоне-сунго.

— Мене? — тупо перепитав я, ошелешений власним ричанням. Мій розумовий обрій усе ще не прояснів, хоча хмари на ньому не були темні й не нависали низько.

— Ви, звичайно, пам’ятаєте, як говорили мені про грун-ту-молані, — сказав Дафу. — Чи може досягти грун-ту-молані людина, яка все своє життя спілкується з коровами?

«А зі свиньми?» — подумалося мені.

Було б марно проклинати Ніккі Голдстайна. Він не винен, що народився євреєм, що захотів розводити норок у Кетскілзі й цим наштовхнув мене на думку розводити свиней. Доля набагато складніша, ніж ми її собі уявляємо. Вона прирекла мене на спілкування зі свиньми задовго до того, як я вперше побачився з Голдстайном. Дві льохи, Естер і Валентина, з плямистими обвислими черевами й тьмяно-рудою, іржавого відтінку щетиною, шовковистою на вигляд і колючою, як глиця, на доторк, мали звичай скрізь ходити за мною. «Не дозволяй їм блукати по під’їзній алеї», — сказала Френсіс. Ось тоді я її й остеріг: «Не смій їх бити. Ці тварини стали часткою мене самого».

А чи справді вони стали моєю часткою? Я не зважувався викласти Дафу всю правду і спитати в нього напрямки, чи на мені помітно їхній вплив. Я став потай обстежувати себе. Помацав вилиці. Вони випинали в мене на обличчі, ніби оті гриби, які ростуть на стовбурах дерев і здаються білими, мов смалець, коли розломиш їх навпіл. Мої пальці ковзнули під шолом і торкнулися він. Так звані «свинячі вії» ростуть тільки на верхніх повіках, а в мене вони росли й на нижніх — правда, ріденькі й шорсткі. Малим хлопцем я мріяв стати таким, як Гудіні, й багато тренувався, звішуючись із ліжка вниз головою і намагаючись підібрати віями з підлоги голку. Так робив Гудіні. Цього трюку я не опанував, але не тому, звичайно, що вії в мене були короткі. Проте відтоді я змінився — і дуже. Всі люди змінюються, вони приречені змінюватися. Зміни неминучі, але як і чому вони відбуваються? Цар Дафу сказав би, що вони визначаються нашим первісним образом. Я обмацав свої щелепи, ніс, але не зважився поглянути вниз і з’ясувати, що діялося зі мною там. А побачив би я окости й тельбухи — повен казан тельбухів; тулуб — бокатий циліндр, ущерть наповнений жиром. Мені здавалося, я й дихнути не можу, не хрюкнувши. Святий Боже! Я затулив носа й рота долонею і розгублено подивився на царя. Але він почув, як вібрують мої голосові зв’язки, і запитав:

— Що за дивний звук вихоплюється у вас із горла, Гендерсоне-сунго?

— А що він вам нагадує, царю?

— Не знаю. Голос якоїсь тварини. Дивно, але після такої перенапруги вигляд у вас непоганий.

— Зате почуваю я себе негаразд. Я не належу до тих вершин людства, про які ви казали. І вам це відомо незгірш за мене.

— Ви демонструєте роботу оригінальної, потужної, хоча й загальмованої уяви.

— Таким ви мене бачите?

— Картина, яку я бачу, коли дивлюся на вас, дуже строката. Ваше тіло виштовхує із себе фантастичні елементи — всілякі нарости та пухлини. Ви являєте собою дивовижне сполучення буйних сил. — Дафу зітхнув і лагідно всміхнувся; в ті хвилини він був у дуже лагідному настрої. — Тут не йдеться про моральну оцінку, про осуд чи схвалення. Надто багато факторів впливають на розвиток людини. Надання переваги окремим якостям і їхнє розповсюдження. Кожен має бути ні на кого не схожий. Мільярди дрібничок, непомітних для того, на кого вони впливають. Хоча справжній інтелект робить усе, що може, але як оцінити його діяльність? Негативні й позитивні впливи змагаються між собою, а ми можемо тільки спостерігати за ними і дивуватися або тужити. Трапляються екземпляри, в яких впадає у вічі злиття шуліки з ангелом. Очі небесні, а ніс — наче хижий дзьоб. Але обличчя й тіло — це завжди книга душі, розгорнута для читача освіченого й зацікавленого.

Я дивився на нього, і мені й далі вчувалося, ніби я за кожним подихом хрюкаю.

— Слухайте уважно, сунго, — сказав цар Дафу, — і я викладу вам свою теорію, в правдивості якої я глибоко переконаний.

Я напружив увагу, як він мене й просив, бо сподівався, що його слова спростують мою зневажливу оцінку самого себе.

— Вся історія людства, — почав Дафу, — свідчить про те, що уява кінець кінцем перетворюється на дійсність. Те саме можна сказати й про мрії. Адже кожна мрія прагне виявитися в чомусь реальному. Коли я навчався в Малінді, я прочитав усі твори Балфінча. І зрозумів, що уява невіддільна від реальності. Хто колись умів літати? Птахи, гарпії, ангели. Потім полетіли Дедал та його син. А сьогодні люди літають уже не в мріях і не в казках, а насправді. Ви самі прилетіли сюди, до Африки. Всі людські досягнення мають те саме джерело — уяву. Уява — це наймогутніша сила в природі. Чи не тому люди так полюбляють мріяти, впадати в екстаз? Уява, уява, уява! Вона незмінно обертається дійсністю. Вона збадьорює, вона дає натхнення, вона рятує від гріха. Тепер ви зрозуміли, — провадив він, — над якими питаннями сушу я голову, сидячи тут сам-один у глухому закутні Африки? Я вірю, що саме в такий спосіб людина реалізує свої найвищі здібності. Яким гомо сапієнс себе уявляє, таким зрештою і стає. О Гендерсоне, який я радий, що ви прийшли! Я так мріяв поговорити з кимось на ці теми. Знайти співчуття й розуміння. Ви для мене — дар Божий.

19

Палац стояв посеред двору, заваленого камінням, між яким стриміли миршаві дерева з вузлуватими стовбурами та колючим гіллям і росли квіти. Квіти були і в покоях сунго, в чашах із порожнистого вапняку. Мої дівчата поливали їх, і вдень квіти розпукувалися, осяяні яскравим сонцем, червоні пелюстки видавалися ніжними та блискучими.

Щодня я вибирався на світ Божий з лев’ячого підземелля, вкрай виснажений від ричання — в горлі у мене дерло, голова паморочилась, очі, здавалося, були заліплені мокрою сажею, ноги підгиналися, коліна тремтіли. В такі хвилини я мріяв лише про те, щоб вилізти на гаряче сонце і бодай трохи оклигати. Ви знаєте, як то буває з окремими людьми, коли вони одужують після тяжкої хвороби. Вони стають навдивовижу вразливі, в задумі блукають туди-сюди; їх хвилюють і розчулюють найнепримітніші видовища; їм увижається краса в кожному закутні. Отак і я — на очах у багатьох людей нахилявся над квітами, знеможено втуплював погляд своїх очей, ніби запорошених сажею і залитих слізьми, в закам’янілі мінеральні чаші, наповнені вологим ґрунтом, і нюхав квіти, й зітхав, і хрюкав, обливаючись рясним потом, недолугий і жалюгідний, з прилиплими до сідниць штаньми сунго, з розкошланим чубом, а надто на потилиці, де він був густий і буйний. Я відростив чорні кучері, пишні, наче вовна в барана-мериноса, чорні як воронове крило, і вони вже вибивалися з-під шолома, спихаючи його з голови. Можливо, мій розум під впливом нових вражень почав, так би мовити, формувати нову людину з новими якостями.

Усі знали, звідки я приходив, і, мабуть, чули мої рики. Адже я чув Атті — отже, вони чули й мене. Відчуваючи на собі погляди багатьох людей, серед яких були й небезпечні вороги, вороги мої і цареві, я плентав у двір і вдавав, ніби нюхаю квіти. Бо вони, власне, не мали запаху. Вони мали тільки колір. Але й цього мені вистачало; я всотував їхні барви, наче мелодійну музику, а тим часом Ромілаю завжди був поруч, щоб підтримати мене, коли я потребував підтримки. («Ромілаю, тобі подобаються ці квіти? Вони дзеленчать, як металеві», — казав я.) Хоча в ті дні я, мабуть, видавався заразним і небезпечним через близькі взаємини з левом, Ромілаю не сахався від мене і не шукав безпеки на відстані. Він не давав мені впадати в розпач. А що я ціную відданість понад усе на світі, то я намагався пояснити своєму супутникові, що звільняю його від усіх зобов’язань відносно мене.

— Ти справжній друг, — казав я. — Ти заслуговуєш на куди коштовніший подарунок від мене, ніж отой джип. Я щось додам до нього, неодмінно додам.

Я гладив його по голові, зарослій густою чорною вовною — моя долоня здавалася мені розбухлою і пухкою, кожен палець був наче картоплина; а коли я повертався до своїх покоїв, то всю дорогу хрюкав. Потім лягав спочити. Ричання виснажувало мене до решти. Здавалося, воно висмоктувало навіть мозок із моїх кісток, і я відчував, що вони порожні. Я лежав на боку, важко відсапуючись і стогнучи, а поруч мене роздутим бурдюком спочивало моє черево. Іноді мені уявлялося, що всі мої шість футів та чотири дюйми, від ніг і до шолома, були точною картиною отого знайомого мені звіра з плямистим черевом, з кривими іклами й широкими вилицями. Десь у глибині мого єства нуртували людські почуття, але зовні — на самій поверхні, якщо хочете, — проступав образ потворної істоти. А може, то й була моя справжня суть?

Сказати правду, я не цілком вірив у науку царя Дафу. В підземній оселі Атті, поки я терпів тяжкі пекельні муки, він безтурботно байдикував — спокійний, невимушений і майже апатичний. Він не раз повторював мені, що почуває біля левиці глибоку умиротвореність. Іноді, коли після моїх вправ ми всі троє лежали поруч на помості, він казав:

— Тут так добре відпочивається. Я мовби витаю в повітрі. Ви повинні скористатися з нагоди. Ви повинні докласти всіх зусиль…

Але я в такі хвилини був майже непритомний від недавніх переживань і надто змучений, щоб витати в повітрі.

У тому підземеллі все було чорне або бурштиново-жовте. Навіть кам’яні стіни мали жовтавий відтінок. А ще — золотиста солома й золотистий гній. Пилюка, забарвлена в колір сірки. Шкура в левиці світлішала згори вниз, від темного відтінку на спині до сіро-імбирного на грудях, до світло-перцевого на череві і до білого, як арктичний сніг, під стегнами. Але задні лапи в неї були чорні, а очі обведені чорними, як смола, колами. Коли вона дихала, від неї часом пахло свіжим м’ясом.

— Ви повинні досягти якомога більшої схожості з левом, — наполягав Дафу.

І я щиро домагався такої схожості. Беручи до уваги внутрішні перешкоди, які мені доводилося долати, цар вважав, що я роблю успіхи.

— Ваше ричання ще здушене. І не дивно, бо вам треба багато чого в собі здолати, — знову й знову казав він.

І це не була брехня, бо в душі я соромився своїх викаблучувань. Ромілаю не приховував, що він чув, як я рикаю, і я не міг ставити тубільцям на карб, що вони думали, ніби Дафу навчає мене чорної магії чи якої там гемонської — на їхній погляд — науки. Але те, що цар називав пафосом, насправді було (і я нічого не міг із собою вдіяти) криком розпачу, в якому відбивався весь мій шлях на цьому тлінному світі, від народження до подорожі в Африку; пробивалися в моєму ричанні й окремі слова, такі як: «О Боже!», «Рятуйте!», «Господи, змилуйся!» Правда, звучали вони, як: «Обжи», «Рятте!», «Госдизмиииился!» Просто дивно, які несподівані вигуки вихоплювалися в мене з грудей. «Спаси, Боже», що звучало як «Спааасибже», «De profuuundis»^[29], уривки з «Месії» («Його гнали і зневажали, спізнав він горе, спізнав і журбу…») тощо. Непрохана, іноді поверталася до мене французька мова, якою я колись дражнив свого малого приятеля Франсуа, глузуючи з його сестри.

Отже, я ричав і ричав, а цар сидів, обнявши рукою свою левицю, так ніби вони були на оперній виставі. Її вбрання цілком відповідало урочистому характеру торжества. Після десятка чи трохи більше спроб, що завдали мені нелюдської муки, я відключився геть; мій мозок скаламучувався, а руки й ноги підламувались.

Цар давав мені відпочити, а потім змушував ричати ще й ще. А тоді запитував з найщирішим співчуттям у голосі:

— Сподіваюся, тепер ви почуваєте себе краще, Гендерсоне-сунго?

— Авжеж, краще.

— І вам легше?

— Звичайно, легше, величносте.

— І спокійніше на душі?

Я хрипко відсапувався, почуваючи себе геть розбитим. Моє обличчя пашіло; я підводився з пилюки, в якій лежав, щоб подивитися на них обох.

— Як ваші емоції?

— Киплять, мов у казані, величносте.

— Я бачу, ви розтрачуєте всі запаси життєвої снаги, — сказав він і додав майже з жалістю: — Ви й досі боїтесь Атті?

— Авжеж, боюся, нехай мене чорти візьмуть, якщо я її не боюся. Стрибнути з літака — і то було б легше. Я б і наполовину так не злякався. У війну мені доводилося служити в парашутистах. Як згадаю про ті дні, величносте, то мені часом здається, я міг би вистрибнути з літака на висоті в п’ятнадцять тисяч футів, розпустивши ці зелені штани замість парашута, і мав би непогані шанси приземлитися живим.

— У вас вишуканий гумор, сунго. — Цей чоловік був цілком вільний від тих умовностей, якими обплутує людину цивілізація. — Я певен, що незабаром ви почнете в чомусь відчувати себе левом. Я не сумніваюся у ваших здібностях. Старе «я» чинить опір, так?

— О так, це старе «я» озивається в мені гучніше, аніж будь-коли, — сказав я. — Я не розлучаюся з ним ні на мить. Воно вчепилося в мене мертвою хваткою. — Я закашлявся й захрюкав; я був у розпачі. — В мене таке відчуття, наче я тягну на собі вісімсотфунтовий тягар. Наче хтось навалив мені на спину галапагоську черепаху.

— Іноді перед покращанням людина відчуває погіршення, — сказав він і почав розповідати мені про хвороби, з якими йому доводилося мати справу, коли він проходив студентську практику, а я намагався уявити його студентом-медиком у білому халаті, в білих черевиках замість атласних пантофель та оксамитового капелюха, прикрашеного разками людських зубів. Він тримав левицю за голову; її очі бульйонного кольору були втуплені в мене; вуса, схожі на алмазні подряпини, здавалися такими жорсткими, що її власна шкіра морщилася біля їхніх корінців, мовби сахалася від них. Атті мала люту вдачу. А що ти можеш удіяти, коли в тебе люта вдача?

Ось чому я почував себе так препогано, коли повертався з підземної лев’ячої оселі в затоплений гарячим сонячним сяйвом двір з його битим камінням та червоними квітами. Під парасолею вже стояв накритий для сніданку картярський стіл Хорко, але я спершу йшов відпочити й відсапатись. «Що ж, мабуть, кожна людина знаходить власну Африку, — думав я. — Або власний океан — якщо вона мандрує морем». Я мав на увазі те, що, будучи сам людиною шаленої вдачі, я мав до своїх послуг шалену Африку. Хоча це не означає, нібито я гадаю, що світ існує тільки заради мене. Ні, я справді вірю в реальність. У те, що факти не залежать від нашої волі.

З дня на день я дедалі більше переконувався в тому, що всі знали, де я проводжу ранок — і через те боялися мене. Я виповзав на світло денне з підземелля, мов дракон; можливо, цар хотів, щоб я допоміг йому кинути виклик Бунаму й перевернути релігію всього племені. Проте я й далі переконував Ромілаю в тому, що ми з царем не робимо нічого поганого.

— Розумієш, Ромілаю, — казав я, — річ у тому, що в царя дуже багата уява. Йому не слід було повертатися сюди й віддавати себе під владу своїх жінок. Він учинив так тому, що сподівається зробити добро всьому світу. Людина може накоїти чимало дурниць, та якщо вона робить усе це бездумно, ми їй прощаємо. Але якщо за її вчинками стоїть якась теорія, то всі повстають проти неї. Як у випадку з нашим царем. Але він не кривдить мене, чоловіче. Може, воно й здається, що він застосовує проти мене силу, але ти в це не вір. Я рикаю по-звірячому з власного бажання. Якщо в мене поганий вигляд, то тільки тому, що й почуваю я себе зле; мене тіпає лихоманка, мучить запалення в носі й у горлі. (Риніт?) Думаю, якби я попросив, цар дав би мені якісь ліки, але чомусь мені не хочеться казати йому про це.

— Моя твоя не докоряй, пане.

— Зрозумій мене правильно. Нині людство потребує таких хлопців, як цар Дафу, більше, ніж будь-коли. Ми можемо і ми повинні змінитися. Якщо ж ні, то це з біса кепська справа.

— Ажеж, пане.

— Американців вважають за дурнів, але саме вони прагнуть розібратися в цьому. І йдеться не лише про мене. Згадаймо пуритан, і нашу конституцію, і нашу громадянську війну, й бурхливий розвиток капіталізму, й колонізацію Заходу. Всі найбільші наші здобутки та завоювання були зроблені ще до моєї появи на світ. Зосталася тільки найграндіозніша серед проблем — проблема зустрічі зі смертю. І ми повинні якось розв’язати її. І йдеться, повторюю, не лише про мене. Мільйони американців після війни силкувалися спокутувати теперішнє і вгадати майбутнє. Я можу поклястися тобі, Ромілаю, що таких людей, як я, можна зустріти і в Індії, і в Китаї, і в Південній Америці, і в усьому світі. Перед тим, як виїхати з дому, я прочитав угазеті інтерв’ю з учителем фортепіанної музики з Мансі, який поїхав до Бірми і став буддійським ченцем. Тепер ти зрозумів, до чого я веду? Я людина з високо розвиненою духовністю. І саме моєму поколінню американців випало вибиратись у світ у пошуках сенсу життя. Ось у чому причина. А то якого біса забрався б я аж сюди, як ти гадаєш?

— Моя не знай, пане.

— Я не можу змиритися зі смертю моєї душі.

— Моя віруй у Христа, пане.

— Я знаю, але твоя віра не допоможе мені, Ромілаю. І прошу тебе, не. намагайся мене навернути. Я й так у великій тривозі.

— Моя твоя не турбуй.

— Я знаю. Ти став поруч зі мною в пору мого найтяжчого випробування, і хай благословить тебе за це Бог. А я стоятиму поруч царя Дафу, поки він зловить свого батька Гміло. Коли я з кимось дружу, Ромілаю, з мене відданий друг. Я знаю, як то буває, коли людина закопується в себе. Цю науку я затямив добре, хоча навчити мене чогось нелегко. В нашого царя багата уява, я вже тобі казав. Мені хотілося б розкрити його таємницю.

Тоді Ромілаю, розписаний рубцями, що робили його обличчя схожим на осяйну картину (сліди колишнього поганства), з лагідною усмішкою в очах, які променіли світлом, що проникло туди не іззовні (сонячне світло ніколи не пробилося б крізь густий затінок від кучми кучерявого чуба, що нависав над низьким чолом), поцікавився, яку таку таємницю я хочу вивідати в Дафу.

— Розумієш, — сказав я, — мені здається, цей хлопець не знає страху. Поміркуй-но, скільки небезпек чигають на нього, і подивись, як невимушено лежить він на своїй канапі. Правда, ти ніколи цього не бачив. Нагорі в його покоях стоїть стара зелена канапа, що її, певно, привезли туди на слоні років із сотню тому. І як він на ній лежить, Ромілаю! Жінки прислуговують йому, а поруч на столі стоять оті два черепи, якими він перекидався з дівчиною під час дощової церемонії, — череп його батька й череп його діда. Ти одружений, Ромілаю? — запитав я.

— Моя одружений, раз одружений і два одружений. Але тепер у моя один жінка.

— У мене та сама історія. Я маю п’ятьох дітей, з них двоє близнюки, їм по чотири роки. Моя дружина дуже висока.

— Моя шестеро діти.

— Ти за них тривожишся? Африка й досі дикий континент, двох думок тут бути не може. Он я про своїх дітлахів і то весь час думаю, щоб вони, бува, не пішли в ліс і там не заблукали. Нам треба буде завести собаку — великого пса. Хоча ми, мабуть, переселимося до міста. Я мрію вчитися в інституті, Ромілаю. Я напишу своїй жінці листа, а ти доберешся до Бавентаї і здаси його там на пошту. Я обіцяв подарувати тобі джип, чоловіче, і слово моє тверде. Ось папери на машину, я переписав їх на тебе. Я охоче забрав би тебе з собою до Штатів, але в тебе сім’я, і робити цього не варто.

На обличчі в мого супутника не відбилося навіть найменшої радості, коли я сказав про подарунок. Навпаки, воно ще дужче збіглося зморшками, а що я вже добре його вивчив, то сказав:

— К бісу, хлопче, ну чого ти став такий тонкосльозий? Чого плачеш?

— Твоя в біді, пане, — сказав він.

— Та хіба я цього не знаю? Мабуть, я надто впертий, і життя вирішило вжити проти мене суворих заходів. Я звик слухатися лише свого внутрішнього голосу, Ромілаю, — отже, так мені й треба. А що, друже, у мене поганий вигляд?

— Ажеж, у твоя вигляд погана.

— Мої почуття завжди відбивалися в мене на обличчі, — промовив я. — Таким я вродився. Тебе налякала ота жіноча голівка, яку вони нам показали?

— Їхня, мабуть, хоче твоя убий.

— Скидається на те, адже актор з цього Бунама кепський. Дуже-бо він схожий на скорпіона. Але ти не забувай, що я — сунго. Хіба Мумма не захищає мене? Може навіть, моя особа священна. Крім того, їм знадобиться не менше двох душогубів, щоб упоратися з моєю двадцятидводюймовою шиєю. Ха-ха! Не турбуйся за мене, Ромілаю. Як тільки я закінчу справи з царем і допоможу йому зловити свого таточка, я прийду в Бавентаї, і ми там зустрінемося.

— Дай Боже, щоб його лови батька скоріш, — сказав Ромілаю.

Коли я заговорив з царем про Бунама, він засміявся.

— Ось упіймаю Гміло, і я тут — повноправний володар, — сказав він.

— Але ж цей звір і досі полює собі в савані, — заперечив я, — а ви поводитеся так, ніби він уже сидить у вас у клітці.

— Леви рідко міняють місце, де вони живуть, — сказав Дафу. — А Гміло ходить поблизу. Не сьогодні-завтра мої люди його перестрінуть. Напишіть-но ви краще листа своїй жінці, — порадив мені Дафу, тихо засміявшись.

Він лежав на своїй зеленій канапі в оточенні чорних, як смола, голих красунь.

— Сьогодні я їй напишу, — сказав я.

І пішов наниз снідати з Бунамом і Хорко. Хорко, Бунам та його чорно-шкіряний поплічник, як і щодня, чекали мене, сидячи за картярським столом у затінку під парасолею. Ми обмінялися звичними привітаннями.

— Доброго ранку, панове.

— Асі сунго, — відповіли вони.

Мені весь час не давала спокою думка про те, що ці люди чули, як я ричав, і відчували, звичайно, як від мене смердить левом. Але. я тримався зухвало й невимушено. Бунам поглядав на мене дуже рідко, і в його погляді я завжди читав погрозу. «Ліпше ти мене не чіпай, — думав я. — Ще хтозна, як воно все обернеться, і, може, ти перший попадешся мені в руки». Хорко, навпаки, завжди поводився дуже приязно: висолоплював свого червоного язика і перехилявся через стіл, спираючись на нього суглобами пальців, круглими, як м’ячі, аж поки стіл починав хитатися під його вагою. Під прозорим шовком парасолі панувала атмосфера інтриги, а тим часом почет Хорко робив усе, щоб нас розвеселити й розважити: танцюристи й танцівниці вистрибували під гарячим сонцем, блискаючи босими ногами з-під довгих спідниць, старий музика цигикав на своїй дикунській віолончелі, а решта били в барабани та дуділи в ріжки на подвір’ї палацу, де громадилися вапнякові брили, схожі на закам’янілі людські мізки, та росли в угноєному ґрунті ясно-червоні квіти.

Поснідавши, я приступив до своїх щоденних обов’язків — вирушив роздавати воду. Дужі жінки з глибокими продавинами на плечах від жердин понесли мене вуличками села, де глина, розтовчена безліччю ніг, давно вже перетворилася на дрібнесенький порох. Одинокий барабан бухкав позад мене; здавалося, він остерігав людей, щоб вони тримались якнайдалі від цього Гендерсона-сунго, рознощика лев’ячої зарази. Люди й тепер збігалися повитріщатись на мене, але вже не такими юрмами, як у перші дні, не виявляли вони й особливого бажання, щоби божевільний повелитель дощу покропив їх водою. Та коли мій кортеж підійшов до купи гною в центрі села, де містився суд, я умисне вибрався з гамака й став розбризкувати воду на всі боки. Ніхто не кричав від радості, але ніхто й не протестував. Суддя в своєму малиновому халаті всім своїм виглядом показував, що він би зупинив мене, якби мав таке право. Проте він мовчав. Обвинувачуваний з дерев’яним кляпом у роті уткнувся обличчям у стовп, до якого був примоцований.

— Сподіваюся, тебе виправдають, хлопче, — сказав я йому й заліз у свій гамак.

Того полудня я написав Лілі такого листа:

«Золотко, ти, мабуть, турбуєшся за мене, але я переконаний: ти ніколи не сумнівалася в тому, що я живий».

(Лілі твердить, ніби в будь-яку хвилину може сказати, як мені ведеться. Вона обдарована своєрідною і винятковою інтуїцією кохання.)

«Політ до Африки був надзвичайно видовищним».

(Так ніби я проник усередину велетенського самоцвіта й вільно там ширяв…)

«Ми — перше покоління людей, які мають змогу милуватися хмарами не тільки знизу, а й згори. Як нам пощастило! Колись людські мрії злітали вгору. Тепер вони пориваються не лише у височінь, а й униз. Це має призвести до не знаю яких, але дуже істотних змін у нашому сприйнятті світу. Для мене вся подорож була наче сон. Дуже сподобався Єгипет. Люди в простих білих накидках. Гирло Ніла згори було схоже на розплутану мотузку. Подекуди долина буяла зеленню, а подекуди була жовта. Водоспади здавалися струменями зельтерської води. А коли літак приземлився в глибині справжньої Чорної Африки і ми з Чарлі вирушили далі, то все виявилося не таким, яким уявлялося мені вдома».

(Коли я ввійшов у дім до старої жінки і вдихнув сморід, то відразу зрозумів, що повинен або знайти якийсь вихід зі своєї безвиході, або визнати поразку.)

«Чарлі мав багато роботи в Африці. Я прочитав «Перші кроки по Східній Африці» Бертона та «Щоденника» Спіка, але не зійшовся поглядами в жодному питанні ні з ними, ні з Чарлі й тому вирішив мандрувати сам. Бертон був про себе дуже високої думки. Він чудово фехтував на рапірах та шаблях і розмовляв усіма мовами. Мені здається, що вдачею він скидався на генерала Макартура: йому страшенно хотілося залишити помітний слід у історії і бути схожим на героїв античної Греції та Стародавнього Риму. Особисто для себе я мусив обрати інший шлях, який більше відповідав би моїм уподобанням. Генії теж прагнуть до простоти».

(Коли Спік повернувся до Англії, він пустив собі кулю в лоб. Я пощадив Лілі, не повідомивши її про цю деталь у його біографії. Під геніями я розумію таких людей, як Платон або Ейнштейн. Ейнштейн потребував тільки світла. Чи можна уявити собі простіші запити?)

«Я зустрів тут чоловіка на ім’я Ромілаю, і ми заприятелювали, хоча спершу він остерігався мене. Я попросив його привести мене в такий куточок Африки, куди ще не проникла цивілізація. Таких куточків залишилося дуже мало. Тут повсюди виникають сучасні держави, шириться освіта. Мені доводилося стрічати досить освічених африканських вождів, а нині я гість тубільного царя, який мало не доктор медицини. Одначе, поза всяким сумнівом, мені пощастило звернути з торованого шляху, і за це я повинен дякувати Ромілаю (він чудовий хлопець) і — непрямо — самому Чарлі. Довелося мені пережити й жахливі хвилини, і я ще не пройшов усіх випробувань. Не раз душа могла вилетіти з мене так само легко, як із рота в риби вилітає повітряна бульбашка. А знаєш, Чарлі, по суті, не така вже й погана людина. Проте мені не слід було приєднуватися до молодят, які вирушили у весільну подорож. Я був п’ятим колесом до воза. Дружина Чарлі належить до тих лялечок, яких можна побачити на Медісон-авеню і які виривають собі кутні зуби, щоб мати модний вигляд (запалі щоки)».

(Але я, згадуючи про ту подорож тепер, усвідомлюю, що молода ніколи в світі не простила б мені за мою поведінку на весіллі. Я був старшим дружком, і я нехтував свої обов’язки й не лише в ту хвилину, коли забув її поцілувати, а й уже після церемонії, коли ми їхали до ресторану Джеміньяно і я чомусь опинився в кебі на самоті з нею, а не з Чарлі, як мені належало. В моїй внутрішній кишені лежав згорнутий у рурочку нотний запис — «Турецьке рондо» Моцарта для двох скрипок. Я був уже п’яний — дивно, як мені ще вдалося відбути урок музики. В ресторані я поводився нестерпно. Я запитав: «Це який сир — пармезан чи рензо?» — і виплюнув його на скатерть, а тоді висякався в свою хусточку. Чорти б забрали мою пам’ять за таку її точність!)

«Ти послала їм весільний подарунок від мого імені? Неодмінно пошли, якщо не послала. Купи набір кухонних ножів абощо. Хочу тобі сказати, що я багато чим завдячую Чарлі. Якби не він, я поїхав би не в Африку, а скоріше за Полярне коло, до ескімосів. Мої враження від Африки надзвичайні. Було нелегко, було небезпечно, але ж і цікаво! За двадцять днів я пережив тут більше, ніж за двадцять попередніх років!»

(Лілі відмовилася ночувати зі мною в іглу. Та я все одно проводив далі свої полярні досліди: зловив у сильця кількох кролів; тренувався кидати спис; змайстрував сани за описами з книжок — чотири чи п’ять шарів замерзлої сечі на полозках, і вони ковзали по снігу, мов сталеві. Я певен, що якби захотів, то дістався б до полюса. Але навряд чи я знайшов би там те, що шукав. І тоді так би затупотів ногами на Північному полюсі, що світ задвигтів би. Якби я не віднайшов там свою душу, це обернулося б для Землі катастрофою.)

«Тутешні люди не знають, що таке туристи, і тому я не можу вважати себе туристом. Одна жінка колись сказала своєму приятелеві: «Торік ми об’їхали навколо світу. Цього року, я думаю, ми поїдемо кудись інде». Ха-ха! Гори тут видаються іноді дуже поруватими, жовтими або бурими, і нагадують мені оті старовинні ніздрюваті цукерки з патоки. В царському палаці я маю власну кімнату. Це дуже дикий і глухий закутень світу. Навіть скелі тут видаються дикими, первісними. Час від часу мене тіпає лихоманка, яка постійно жевріє десь у мене всередині. Я наче вугільна шахта, яку наглухо закрили, коли в ній загорівся газ. Хоча з іншого боку, я почуваю себе тут добре, коли не зважати на хрипіння в горлі, схоже на хрюкання. Цікаво, це в мене почалося тут, чи ти помічала щось таке й удома?

Як там близнята, як Райсі та Едвард? Я хотів би зробити зупинку в Швейцарії, коли повертатимуся додому, й побачити малу Алісу. Можливо, я також полагоджу свої зуби, коли буду в Женеві. Можеш переказати від мене докторові Спору, що його міст зламався якось уранці, коли я снідав. Пошли мені запасний до запитання в американське посольство в Каїрі. Він лежить в автомобілі з відкидним верхом, у багажнику під пружиною, яка притискає домкрат до запасної шини. Я поклав його туди, щоб він був у мене напохваті.

Я пообіцяв винагородити Ромілаю, якщо він заведе мене далеко в глушину. Ми з ним побували вдвох племенах. Кожен, хто вважає себе людиною, повинен рішуче звернути на дорогу, яка веде до краси. Я зустрів тут особу, яку називають жінкою, що прилучена до сумутності. Виглядає вона як звичайна стара гладуха, але вона обдарована справжньою мудрістю і коли подивилася на мене, я видався їй диваком. Та це її не стурбувало, і вона відкрила мені дві надзвичайно глибокі істини. Наприклад, вона сказала так: світ мені чужий, і він чужий для дитини; але я — не дитина. Це відкриття принесло мені втіху й водночас завдало болю».

(Царство небесне — для дітей духу. Але хто він — оцей носатий, череватий привид?)

«Звичайно, чужим можна бути по-різному. Одне відчуження є дарунком долі, а інше — карою. Я хотів був сказати старій жінці, що всі розуміють життя, а я — ні. Як вона це пояснила б? Багато людей вважають мене за пихатого дурня й шалапута. Чому я впав так низько? І байдуже, хто винен у моїй біді, — але як мені вибратися з цієї ями?»

(Життя для мене тільки-но почалося, і я лежу в траві, Сонце палахкотить, роздимається, і жар, який воно випромінює, — це наче любов до мене. Моє серце променіє не менш яскраво. Навкруги — море кульбаб. Я пригортаю до себе траву, я притуляюся розпашілою від любові щокою до жовтих квіточок. Я намагаюся розчинитися в зелені…)

«Потім вона сказала, що я маю грун-ту-молані. Це слово з їхньої мови, пояснити його досить важко, але загалом воно означає, що людина прагне жити і не хоче вмирати. Мені дуже закортіло, щоб вона розповіла мені про це грун-ту-молані якомога більше. Коси в неї були, як вовна, а черево пахло шафраном; одне око — затягнуте катарактою. Боюся, я вже ніколи її не побачу, бо я накоїв лиха, і нам довелося піти звідти. Я не можу зараз розповісти тобі про всі подробиці. Але якби не дружба з принцом Ітело, мені б, либонь, довелося сутужно. Я подумав тоді, що втратив останню нагоду розібратися в своєму житті за допомогою справді мудрої людини, і з цієї причини був страшенно пригнічений. Але я полюбив Дафу, царя іншого племені, куди ми прийшли. Нині я у нього в гостях, і мене тут ушанували почесним титулом Повелителя Дощу, що є, гадаю, пустою формальністю — так як ото від часів Джонні Уокера почесним гостям стали вручати ключі від міста. Мені видали відповідний костюм. Але про все я тобі зараз розповісти не можу, хіба що в загальних словах. Разом з царем (а він майже доктор медицини, я тобі вже казав) я беру участь у одному експерименті, і це для мене нелегке щоденне випробування».

(Обличчя хижака — для мене палючий вогонь. Щодня мені доводиться заплющувати очі.)

«Лілі, я, мабуть, давно тобі цього не казав, але я плекаю до тебе справді глибоке почуття, моя дівчинко, яке іноді болем озивається в моєму серці. Ти можеш назвати це коханням. Хоча особисто я думаю, що на цьому світі нічому довіряти не слід — навіть своїм власним почуттям».

(А надто почуттям таких людей, як я, — людей, покликаних — і навіщо? — з небуття до буття. Кохання законного чоловіка чи кохання дружини — який вони мають до мене стосунок? Я надто своєрідний, аби перейматися такими дурницями.)

«Коли Наполеона заслали на острів Святої Єлени, він став багато розбалакувати про мораль. Він приділяв цьому питанню велику увагу, але чи ж не запізно? Тому я не говоритиму з тобою про кохання. Якщо ти вважаєш себе поза підозрою, то можеш узяти ініціативу на себе й розводитися про це скільки завгодно. Ти казала, що не можеш жити лише задля сонця, місяця та зірок. Ти мені сказала, що твоя мати померла, хоча вона була тоді жива, — мабуть, у ті хвилини ти переживала нервовий стрес. Ти заручалася разів із сотню і завжди кудись поспішала. Ти водила мене за ніс. Хіба так поводиться жінка закохана? Ну, та гаразд. Але я щиро сподівався, що ти мені допоможеш. Тутешній цар — один із найрозумніших людей у світі, і я йому вірю, і він каже, що я повинен перейти від стану, який сам для себе створив, у стан, властивий мені від природи. Якби я, приміром, став менш галасливим і навчився слухати тишу, то міг би почути щось дуже приємне — наприклад, пташиний спів. Чи волові очка й досі гніздяться в нас під карнизами? Я бачив, як стриміли звідти жмутики соломи і дивувався, що пташки зуміли туди пролізти».

(Я ніколи не зміг би підкрастися близько до пташок. Піді мною підломилися б усі гілки. Мене злякався б навіть птеродактиль, якби пролетів наді мною.)

«Я облишу грати на скрипці. Думаю, в цей спосіб я ніколи не досягну своєї мети».

(Тобто не зможу відірвати свій дух від землі, визволитися зі свого смертного тіла. Хоча я був дуже впертий. Я прагнув піднестися в інший світ. Моє життя і мої справи були моєю в’язницею.)

«Так от, Лілі, віднині все буде по-іншому. Коли я повернуся додому, я почну вивчати медицину. Звичайно, вік у мене не той, і це з біса кепсько, проте я не відступлюся від свого наміру. Ти собі не уявляєш, як мені хочеться працювати в лабораторії. Мені часто вчувається запах формальдегіду. Я розумію, що мені доведеться взятись за вивчення хімії, зоології, фізики, математики, анатомії — і то в товаристві жовтодзьобих молодиків. Думаю, це буде нелегке випробування, а надто коли мені доручать розтинати труп».

(Знову, смерте, ми з тобою віч-на-віч.)

«Одначе я вже не раз мусив мати справу з мерцями, і я не посварився з жодним із них. Мабуть, для переміни мені слід тепер щось зробити і на користь життю».

І що воно таке — цей знаменитий інструмент? Чому він так жахливо цигикає, коли граєш на ньому невміло? І чому в майстерних руках він виражає таку глибінь почуттів, досягає навіть Божого слуху?

«Кістки, м’язи, залози, органи. Осморегуляція. Я хочу, щоб ти записала мене в Медичному центрі, і подай моє ім’я та прізвище так: Лео Ю. Гендерсон. Причину я поясню тобі, коли приїду додому. Ти зраділа, правда? Віднині, моя люба дівчинко, як дружина лікаря ти повинна більше дбати про чистоту тіла, частіше митися і прати свою білизну. Тобі доведеться звикати до перерваного сну, нічних викликів і такого іншого. Де я практикуватиму, я ще не вирішив. Думаю, якби я спробував відкрити практику вдома, мої сусіди перелякалися б на смерть. А якби я притулив вухо до їхніх грудей як лікар, вони повистрибували б зі своїх шкур.

Тому я, мабуть, стану місіонером, як доктор Вілфред Гренфелл або Альберт Швейцер. Або Аксель Мунте — чи не слід би мені взяти приклад з нього? Звісно, Китай тепер відпадає. Вони можуть нас там схопити й піддати комуністичному «перевихованню». Ха-ха! Можна спробувати податись у Індію. Я хочу власними руками лікувати хворих. У тій країні особа зцілителя священна».

Все життя я був поганим, і ось тепер я повірив, що нарешті відкрию в собі високі чесноти.

«Лілі, я твердо вирішив, що більше не тинятимуся без діла».

Я не думаю, що пориви жадання можна загасити. Століття туги й прагнень, прагнень і туги — і чим вони закінчилися? Прахом розвіялись і в прах перейшли.

«Якщо в Медичному центрі записати мене не захочуть, то звернися насамперед до Джона Гопкінса, а далі до кого завгодно з тих, кого знайдеш у книзі. Ще одна причина того, чому я хочу зупинитися в Швейцарії, — це розвідати, як там стоять справи з медичною освітою. Побалакаю з людьми, поясню що й до чого, і. мене, можливо, приймуть там.

Отже, люба, візьмися за ці справи. І ще одне: спекайся свиней. Продай тамвортського кабана Кеннетові; Діллі та Мінні позбудься теж.

Ми дивні істоти. Ми бачимо зірки зовсім не такими, які вони насправді, — чому ж ми їх любимо? Адже це не малесенькі золоті цятки, а бурхливий незгасний вогонь».

Дивно? І що з того? Усе на світі дивне.

«Я тут зовсім не пив, крім кількох ковтків віскі, які прийняв, пишучи цього листа. Вони подають тут за другим сніданком смачне тубільне пиво, яке називають помбо. Його виготовляють із заквашених ананасів. Тутешні люди завжди чимось збуджені. Одні прикрашають себе пір’ям, другі — стрічками, треті — всілякими шарфами, кільцями, браслетами, намистами, мушлями, позолоченими горіхами. Деякі з мешканок гарему ходять, наче жирафи. Їхні обличчя скошені донизу. Скошене обличчя й у царя. Він дуже високої думки про себе — і справді, розум у нього блискучий.

Іноді я почуваю себе так, ніби в мені вистрибує, незмовкно репетуючи, ціле військо пігмеїв. Правда, дивно? А іноді я тут дуже спокійний, спокійніший, ніж будь-коли.

Цар вважає, що людина повинна мати правильне уявлення про себе…»

Мабуть, я й далі пробував розтлумачити Лілі, в чому суть ідей Дафу, проте Ромілаю загубив кілька останніх сторінок листа, і це, певно, й на краще, бо я, пишучи їх, аж надто часто прикладався до пляшки. На одній із тих сторінок я, здається, написав (а може, тільки думав написати?): «Мій внутрішній голос знай повторював: «Я хочу! Хочу!» Я? Чому тільки я? Він мав би сказати: «Вона хоче, він хоче, вони хочуть». А взагалі тільки любов робить дійсність дійсністю. Протилежне призводить до протилежного».

20

Наступного ранку ми з Ромілаю попрощалися, і, коли він вирушив у дорогу з листом до Лілі, мене опанувало таке відчуття, ніби я раптом тяжко захворів. Навіть шлунок у мене ніби опустився, коли я востаннє побачив його посмуговане рубцями обличчя між стулками воріт палацу, які зачинялися за ним. Я думаю, він мав надію, що в останню хвилину неврівноважений і шалапутний хазяїн покличе його назад. Але я стояв мовчки у своєму схожому на панцир черепахи шоломі та в штанях, у яких скидався на зуава, що відстав від свого загону. Ворота зачинилися, порубцьоване обличчя Ромілаю зникло за ними, і невимовно гнітючий настрій наліг на мене без будь-якої причини. Але Тамба й Бебу відвернули мою увагу від сумних думок. Як і щодня, вони привітали мене, лягаючи на землю і ставлячи мою ногу собі на голову; потім Тамба випросталася долічерева, а Бебу почала робити їй джоксі. Ногами вона розминала їй спину, поперек, сідниці, шию, і це давало Тамбі, як вона показувала всім своїм виглядом, небесну втіху. Вона блаженно стогнала із заплющеними очима. Я подумав, що варто б і мені коли-небудь спробувати цей масаж. Мабуть, він і справді оздоровлює тіло, адже дівчата втішалися цілком щиро. Та в ті хвилини мені було не до джоксі — надто я зажурився.

Повітря швидко нагрівалося, але в затінку ще відчувалися рештки колючої нічної прохолоди; я відчував її крізь свої зелені штанці. Гора, названа на честь Гуммата, була жовта, хмари — білі й важкі. Вони лежали майже на плечах у Гуммата, утворюючи немовби комір навкруг його шиї. Я пішов у свою кімнату й сів чекати, коли надворі стане зовсім тепло; я сидів, згорнувши руки, подумки готуючись до щоденної зустрічі з Атті й водночас щиро намагаючись осмислити своє становище. Я повинен змінитися. Мені не слід чіплятися за минуле, воно мене занапастить. Я не можу позбутися мерців, вони виживають мене з дому, з будь-якої оселі, де я знаходжу притулок. Я завів собі свиней з почуття протесту: в такий спосіб я хотів сказати світу, що він — свиня. Я мушу подумати, як мені жити далі. Я повинен відучити Лілі від шантажу і спрямувати наше кохання на правильний шлях. Бо, зрештою, ми з Лілі живемо щасливо. Але в такому разі, чим може допомогти мені дикий звір? Спробуймо обміркувати це тверезо. Справді, чим? Яка мені користь від спілкування з лютим хижаком? Навіть якщо звір несе на собі природне благословення? Ми теж мали свою частку цього призначеного тваринам благословення, поки були дітьми. Але хіба тепер ми не прагнемо домогтися чогось зовсім іншого — проект номер два — благословення, призначеного власне людям? Навряд чи цар погодився б із цими моїми міркуваннями — він занадто любив левів. Я ніколи не бачив людини, що так прихилилася б до якогось звіра. І хіба я міг піти всупереч його бажанню? Адже я почував до нього глибоку приязнь. Він і справді багато в чому скидався на лева, та це аж ніяк не означало, що таким його зробили леви. Це куди краще пояснює теорія Ламарка, яку ми нещадно висміювали, коли я навчався в коледжі. Пам’ятаю, наш учитель казав, що теорія про незалежний розвиток індивідуального розуму — суто буржуазна теорія. Майже всі ми походили з багатих родин, одначе сміялися з буржуазних теорій, аж животи надривали. Що ж, міркував я, насупивши брови й гостро відчуваючи, як бракує мені Ромілаю, отак ти мусиш розплачуватися за життя, сповнене діяльності, але позбавлене думки. Коли я й стріляв у кота, коли й глушив жаб, коли й підняв Мумму, не усвідомлюючи, в яку халепу пхаюся, то з цього ряду вчинків зовсім не випадає і моя нинішня поведінка — те, що я бігаю рачки, ричу й поводжуся, як лев. А я ж міг би натомість навчатися грун-ту-молані у Віллатале. Та я ніколи не пошкодую, що так прихилився серцем до цієї людини — я маю на увазі Дафу. Я вчинив би й не те, аби лишень зберегти його дружбу.

Ось такі думки снувалися у мене в голові, коли до моєї кімнати ввійшла Тату — як завжди, в італійському військовому кашкеті старовинного зразка. Я подумав, цар кличе мене, щоб я йшов із ним у підземелля до Атті, адже останнім часом ми спускалися туди щодня, — але Тату словами й жестами дала мені знати, що я повинен залишатись у себе і ждати царя тут. Він скоро прийде.

— А що сталося? — спитав я.

Та відповіді я не одержав і, чекаючи царського візиту, вирішив трохи причепуритись. Я був брудний і заріс бородою, бо навряд чи мало сенс умиватися та голитися для того, щоб потім бігати рачки, гарчати і гребти нігтями землю. Але сьогодні я пішов до Мумминого резервуара й вимив собі обличчя, шию та вуха, потім обсушився на сонці, сівши на порозі своєї кімнати. Тепер я стояв і шкодував, що поквапився відіслати Ромілаю, бо мені спали на думку деякі речі, про які я мав би написати в листі до Лілі. «Я не сказав їй найголовнішого, — міркував я. — Я кохаю її. Богом присягаюся, що кохаю! Я знову повівся як несосвітенний йолоп». Але часу на каяття мені було відпущено зовсім мало, бо Тату вже простувала до мене через завалений усякою всячиною двір; вона махала обома руками й вигукувала:

— Дафу! Дафу аламеле!

Я підхопився на ноги, і вона провела мене коридором нижнього поверху у внутрішній царський дворик. Цар уже лежав у гамаку в рожевому затінку під величезною шовковою парасолею. Оксамитового капелюха він тримав у руці й махав ним, кличучи мене. Коли я підійшов до нього ближче, він розтулив свої товсті губи, примостив капелюха собі на коліно і з усмішкою сказав:

— Думаю, ви здогадуєтеся, що сьогодні буде.

— Та невже?..

— Саме так. Сьогодні в мене день лев’ячих ловів.

— Той самий лев?

— Молодий самець з’їв принаду. Він відповідає ознакам Гміло.

— Мабуть, це щастя — возз’єднатися з любим татом, — сказав я. — От якби щось таке могло статися й зі мною!

— Ви вірите в безсмертя, Гендерсоне? — запитав цар.

Цього ранку, здавалося, йому було особливо приємно розмовляти зі мною і втішатися моїм товариством.

— Багато людей вважають, що в бою з життям можна витримати лише один раунд, — сказав я.

— І ви теж так гадаєте? Зрештою, ви краще знаєте світ, аніж я. Одначе, Гендерсоне, мій добрий друже, для мене це справді надзвичайна подія.

— Невже ви твердо вірите, що той лев — ваш батько, небіжчик цар? Шкода, що я довідався про його появу аж тепер. Я не відіслав би Ромілаю до міста. Сьогодні вранці він пішов. Чи не можна послати за ним навздогін бігуна, величносте?

Цар пустив мої слова повз вуха, і я зрозумів, що він надто збуджений, аби зважати на мої прохання. Що для нього означав Ромілаю — у такий день?!

— Ви візьмете разом зі мною участь у хопо, — сказав він, і я, хоч і не знав, що це означає, звичайно, погодився.

До нас підпливла моя власна парасоля — зелена увігнутість чи опуклість з радіальними прожилками на шовковій прозорості, і це й переконало мене в тому, що переді мною реальна річ, а не видіння, бо навіщо видінню оті прожилки-лінії? Навіщо, я вас запитую? Дужі руки амазонок трималися за ручку парасолі.. З’явилися й носії з моїм гамаком.

— Ми що, полюватимемо на лева, лежачи в гамаках? — запитав я.

— Коли доберемося до чагарів, далі підемо пішки, — сказав Дафу.

Отож я заліз у гамак сунго, який глибоко провис піді мною, і підбадьорив себе одним зі своїх міцних виразів. У мене виникло таке відчуття, ніби ми вдвох вийшли з голими руками ловити хижого звіра — отого лева, який щойно з’їв старого буйвола і спав глибоким сном десь у високій траві.

Довкола нас сновигали жінки з голеними головами, крикливі та метушливі, і помалу зібрався строкатий натовп, як і в день дощової церемонії, — чоловіки з барабанами, чоловіки, розмальовані візерунками з рубців, обвішані горіховими шкаралупами й обтикані перами, а також сурмачі, які зрідка дмухали в свої інструменти, ніби продуваючи їх. Сурми були десь із фут завдовжки і мали широкі розтруби з металу, вкритого зеленим окисом. Сурмили вони якимсь диявольським звуком, у ньому вчувалося щось грізне й водночас насмішкувате. Отже, нас винесли крізь ворота палацу під дудіння сурем, гуркіт барабанів та брязкотіння торохтілок, якими був озброєний гурт загонщиків. Руки в амазонок затремтіли від напруги, коли вони підняли мій гамак. На вулицях села люди підходили й витріщались на мене, нахилялися й зазирали в гамак. Серед них були й Бунам та Хорко; царів дядько, як мені здалося, чекав, чи я йому чогось не скажу. Одначе я не промовив ні слова.

Я відповів їм обом пильним поглядом. Моє обличчя, величезне й червоне, густо заросло колючою щетиною; мене знову тіпала лихоманка, відбиваючись у очах та вухах. А то раптом у мене починали тремтіти щоки. Я нічого не міг з цим удіяти. Мені здавалося, що внаслідок спілкування з левом нерви моїх щелеп, носа та підборіддя зазнали непоправних змін. Бунам хотів мені щось повідомити чи остерегти мене — я це добре бачив. Я зажадав би, щоб він звелів віддати мені мою рушницю з оптичним прицілом, якби знав, як по-їхньому сказати «дай» та «рушниця», але я цього не знав. Жінки напружували всі сили, щоб утримати мою вагу, і гамак прогинався, мало не торкаючись землі. Жердини немилосердно давили чорношкірим амазонкам на плечі, коли вони несли брутального білого повелителя дощу з його смаглим червонястим обличчям, брудним шоломом, барвистими короткими штаньми та великими, порослими густим волоссям гомілками. Люди кричали, плескали в долоні й вистрибували, махаючи, мов прапорами, клаптями матерії, звіриними шкурами та жмутиками пофарбованого волосся; тут були жінки з немовлятами, що розгойдувалися в них на руках, присмоктавшись до довгої, ніздрюватої цицьки, і діди зі щербатими зубами, а то й зовсім беззубі. Наскільки я міг зрозуміти, плем’я було не в захваті від царя; воно вимагало, щоб він привів додому Гміло, того лева, який має право жити в царському палаці, і позбувся чаклунки Атті. Але Дафу пропливав повз них у своєму гамаку, не подаючи жодного знаку. Я добре уявляв собі, як у нього на обличчі, затіненому крислатим оксамитовим капелюхом, що приріс до нього не менш міцно, аніж до мене корковий шолом, лежить червоний відсвіт від пурпурової парасолі. Капелюх, волосся і обличчя зливалися водно під червонястим світлом, що соталося крізь шовкове склепіння, і цар лежав, ніби відпочиваючи, з тією самою шикарною невимушеністю, яка так вразила мене в ньому, коли я побачив його вперше. Чужі руки стискали над ним, як і наді мною, оздоблений візерунками держак парасолі. Сонце пряжило вже на повну силу, воно вкутало гори та кам’яні брили, розкидані просто на сільських вулицях, тремким маревом. Біля самої землі сонячне проміння майже матеріалізувалося в сухозлітку. Хатини здавалися чорними ямами, але над стріхами мерехтіло тьмяне плямисте сяйво.

Поки ми не вийшли за околицю, я знай бурмотів сам до себе:

— Реальність! Де ж вона, та реальність? Нехай її чорти візьмуть!

Коли почалися чагарі, жінки опустили мій гамак, і я вибрався на розпечену землю. Під ногами в мене був щільний, білий, сонячного відтінку камінь. Цар уже стояв на ногах. Він оглянувся на юрму, яка залишилася біля огорожі, що оточувала село. Бунам був у гурті загонщиків, а за ним, майже впритул, стояло якесь біле створіння, пофарбоване чи обляпане крейдою. Я впізнав його — то був Бунамів прислужник, кат і вбивця. Під білою машкарою я розгледів добре знайомі мені зморшки на його обличчі.

— Що то означає? — запитав я, підійшовши до Дафу по твердому камінню та посохлому бур’яну.

— Нічого не означає, — сказав цар.

— Він завжди так фарбується на лев’ячі лови?

— Ні, не завжди. Кожен день має свій колір, залежно від прикмет. Білий колір — прикмета не з найкращих.

— Це вони умисне. Хочуть, щоб ваша виправа почалася під поганим знаком.

Але цар тримався спокійно, мовби ніщо його не тривожило. Кожен людино-лев повівся б так само. Одначе він був роздратований, а може, навіть ображений цією витівкою жерців. Я трохи повернувся всім своїм важким тілом — хотів добре роздивитися постать, яка віщувала лихо і з’явилася тут, аби підірвати впевненість царя в собі перед знаменною для нього подією — возз’єднанням із батьковою душею.

— Отой крейдяний колір справді загрожує лихом? — запитав я в царя.

Його широко розведені очі дивилися в різні боки; коли я до нього заговорив, вони знову зійшлися в одному погляді.

— Так вони вважають, — відказав він.

— Величносте, ви хочете, щоб я вам допоміг?

— Як саме?

— Як скажете. В такий день небезпечно ставати людям на перешкоді. А надто таким, як я, — ті двоє можуть відчути це на собі.

— Ет, облиште, — сказав Дафу. — Вони живуть у світі давніх забобонів. Навіщо їм заважати? Між нами існує певна угода, і вони її не порушують. — У його усмішці зблиснув золотий відтінок, схожий на колір каміння, яке лежало навколо. — Зрештою, сьогодні мій великий день, Гендерсоне. Коли я зловлю Гміло, вони вже нічого не зможуть мені закинути.

— «На мене смерть чигає Серед кущів і крон, Вона оберігає Прадавній забобон…» Ну, і таке інше. Якщо ви так ставитеся до всього цього, величносте, то хай буде по-вашому.

Я підвів очі вгору; спека посилювалася, прибираючи кольору навколишнього каміння, трави та кущів. Я сподівався, що цар суворо вичитає Бунамові та його поплічнику, який пофарбував себе в лиховісний колір, але він зробив їм тільки одне зауваження. Обличчя в Дафу здавалося дуже круглим під крислатим оксамитовим капелюхом — коли цар повертав голову, капелюх-корона м’яко змінював форму. Парасолі залишилися позаду. Царські дружини стояли біля низької огорожі при вході до села, хто вище, а хто нижче, вони дивилися на нас і щось вигукували (певно, зичили цареві успіху). Під спекотним сонцем каміння робилося все білішим. Жінки посилали Дафу дивні крики любові чи підбадьорення, застереження чи прощання. Вони махали руками, співали й подавали якісь знаки парасолями, то підіймаючи їх угору, то опускаючи вниз. Мовчазні загонщики не стали чекати нас, а рушили далі зі своїми сурмами, списами, барабанами і торохтілками, посуваючись щільною лавою. Їх було шістдесят або сімдесят, і від нас вони відійшли в тісному гурті, але, підходячи до чагарів, почали розтягувати стрій. Схожі на мурах, вони полізли вгору крутосхилом, порослим золотавою травою, петляючи між валунами й охоплюючи дедалі ширший простір. Ці валуни, як я вже згадував, скидалися на уламки, вичесані з гірської чуприни величезним гребінцем невідомого чаклуна.

Коли загонщики відійшли, на місці залишилися Бунам, його відьмак-попихач, цар і я, сунго, та ще троє воїнів зі списами. Ми стояли за ярдів тридцять від села.

— Що ви їм сказали? — запитав я в царя.

— Я сказав Бунамові, що доб’юся своєї мети, попри його підступи.

— Вам би слід дати їм доброго штурхана під зад, — порадив я, люто зиркнувши на двох зловісних суб’єктів.

— Ходімо, Гендерсоне, мій друже, — сказав Дафу, і ми вирушили в дорогу.

Троє воїнів зі списами пішли за нами.

— Навіщо нам ці хлопці?

— Вони допомагатимуть мені маневрувати в хопо, — сказав він. — Ви все зрозумієте, коли ми підійдемо до звуженої частини. Краще один раз самому подивитися, ніж вислухати десяток пояснень.

Коли ми пірнули у високу траву, він підніс угору своє скошене обличчя з гладеньким кирпатим носом і понюхав повітря. Я теж удихнув його в ніс. Сухе й чисте, воно пахло заквашеним цукром. Я почав відчувати, як під стеблами рослин на самій межі жароти бринять, мов якісь струнні інструменти, комахи.

Цар прискорив ходу, він уже не йшов, а посувався вперед стрибками; я і троє чоловіків зі списами намагалися не відставати від нього, і в ці хвилини мені раптом подумалося, що в такій високій траві може сховатися будь-яка тварина, крім слона, і що для самозахисту в мене немає навіть такої дрібнички, як шпилька.

— Царю, — прошепотів я. — Стривайте!

Я не міг підвищити голос за таких обставин; я відчував, що тут не те місце, де можна здіймати гамір. Йому, мабуть не сподобалася моя поведінка, і він не зупинився, але я й далі кликав його стишеним голосом, аж поки він нарешті зачекав мене. Вже добряче натомлений, я зблизька подивився йому у вічі, кілька разів хапнув ротом повітря і сказав:

— Без ніякої зброї? З голими руками? Чи ви сподіваєтеся зловити свого лева за хвіст?

Він вирішив бути зі мною терплячим. Можу заприсягтися, що я бачив, як у нього виникло таке рішення.

— Лев — а я сподіваюся, що це Гміло, — мабуть, уже на території хопо. Зрозумійте, Гендерсоне, мені не можна мати при собі зброю. А що, якби я поранив Гміло?

Коли він згадав про таку можливість, у голосі в нього пролунав щирий жах. Я аж тепер помітив (і чому я не зауважив цього раніш?), який він збуджений. Він зумів приховати свій стан від мене за машкарою доброзичливої приязні.

— І що б тоді було?

— Я мусив би заплатити життям, як розплачуються за кривду, завдану живому цареві.

— А як щодо мене? Я теж не маю права захищатися?

Дафу відповів не зразу. Нарешті він сказав:

— Але ж ви зі мною.

Після цього мені лишилося тільки промовчати. Всі надії я покладав тепер на свій шолом. Коли звір стрибне на мене, я вдарю його шоломом по морді, і це, можливо, зіб’є його з плигу. Я пробурчав, що ліпше б він зостався в Сирії чи в Лівані простим студентом, і, хоч я мимрив невиразно, цар Дафу зрозумів мене і сказав:

— О ні, Гендерсоне-сунго. Я щасливий, і ви це знаєте.

І він знову помчав уперед у своїх вузеньких штанцях. Я кинувся за ним навздогін, але мої штани перешкоджали мені бігти. Щодо трьох воїнів зі списами, то я на них надіявся дуже мало. Щохвилини я уявляв собі, як лев стрибає на мене, мов спалах полум’я, валить мене додолу й роздирає на криваві шматки. Цар забрався на валун і допоміг мені піднятися до нього.

— Ми біля північної загорожі хопо, — повідомив він.

І показав мені цю загорожу. Вона була споруджена з сухого хмизу та колючого чагарника й мала футів два-три завтовшки. На тлі мертвого гілляччя виділялися яскраві, зловісні на вигляд квіти; вони були червоні й жовтогарячі, а в самому центрі чорні, і я відчув спазми в горлі, тільки-но подивився на них. Хопо мало форму величезної лійки або трикутника. У своєму широкому розтрубі воно було відкрите, а на вершині чи в горлі була влаштована пастка. Людські руки спорудили тільки один бік хопо. Другий заміняла природна скельна стіна — мабуть, берег стародавньої річки, що здіймався вгору стрімким урвищем. Попід високою загорожею з чагарів та колючок петляла стежка, Яку цареві ноги відшукали під гостролистою жовтою травою. Ми рушили далі в напрямку звуженого кінця хопо, переступаючи через сухе гілля та пагони повзучих рослин. Царева постать була вузька у стегнах і широка в плечах. Він ішов, легко ступаючи дужими ногами, що вивершувалися маленькими сідницями.

— Ви справді знемагаєте від бажання схопити свого тата-лева в обійми, — сказав я.

Іноді мені здається, що справжню втіху людина переживає тільки тоді, коли їй щастить усе робити по-своєму. Ця риса була дуже притаманна цареві Дафу, і я не міг позбутися відчуття, що дісталася вона йому в спадок від левів. Здійснити свою волю, попри хай там які тверезі сумніви, — ось джерело найвищої радості. І цар Дафу тяг мене за собою, і я не міг опертися поклику цієї надзвичайної людини, наділеної блискучим розумом і могутнім даром життя, що світився в туманному блакитному ореолі, який був ніби його другою тінню. Цар Дафу міг жити лише так, як йому хотілося, і тому я, спотикаючись, поспішав за ним, не маючи для самозахисту жодної зброї, якщо не рахувати шолома, хоча, власне, я ще міг стягти з себе зелені штани й накинути їх на лева — мабуть, він би вмістився в них.

Аж раптом цар став, обернувся до мене й сказав:

— Ви теж були не менш збуджені, коли загорілися бажанням підняти Мумму.

— Це правда, величносте, — погодився я. — Та хіба я знав, що я роблю? Ні, не знав.

— А я знаю.

— Ну гаразд, царю, — мовив я. — Не мені ставити ваші вчинки під сумнів. Я зроблю все, що ви попросите. Але ж ви сказали, що Бунам і отой жевжик, обляпаний крейдою, належать до старого світу, а я гадав, Що ви до того світу не належите.

— Це не так. А ви знаєте, чим можна замінити світ, у якому ви народилися? Думаю, нічим. Хоча у хвилини високого прозріння вам, буває, здається, що немає ні минулого, ні сучасного, а є тільки суть, яка сміється з усіх наших спроб пристосуватися до життя — сміється навіть із нашої переконаності в тому, що ми люди. Ця суть не залежить ні від чого, вона в собі, — сказав він. — Одначе вистава життя триває, і ми не можемо не пристосовуватися до тих обставин, які нам накинуто.

Тут я майже перестав його розуміти, тож промовчав, а він повів далі:

— Для Гміло лев Суффо був батьком. А для мене дідом. Лев Гміло — батько для мене. Якщо я хочу бути царемварірі, я повинен мислити саме так. Інакше — який з мене цар?

— Гаразд, я вас зрозумів, — відповів я. — Цар, ви бачите мої руки? — провадив я, і в моєму голосі вчулися такі серйозні ноти, що він зазвучав майже погрозливо. — Це — ваша друга пара рук. Ви бачите мої груди? Тут б’ється ваше друге серце. Хтозна, як закінчиться сьогоднішня пригода, величносте, і тому я хочу, щоб ви знали, які почуття збурюють мою душу.

Моє серце калатало від хвилювання. Я почав змінюватися в обличчі, воно скривилося наче від болю. Схиляючись перед шляхетністю Дафу, я боявся його розтривожити і тому намагався приховати від нього справжню силу своїх почуттів. Ми стояли в затінку загорожі хопо під мереживом твердих колючок. Вузенька стежка, що в’юнилася між стінами хопо, здавалася темно-золотою, як ото буває, коли трава горить посеред дня і жар стає видимий.

— Дякую, Гендерсоне. Думаю, я зрозумів, які почуття збурюють вашу душу. — Він хвилину повагався й додав: — Хочете, вгадаю? Ви думаєте про смерть, чи не так?

— Звичайно.

— Це не дивно. Ви дуже схильні до таких роздумів.

— За своє життя я не раз зустрічався віч-на-віч зі смертю.

— Атож, ви дуже до цього схильні, — провадив він таким тоном, ніби мав намір дати мені якусь добру пораду. — Чи не корисно іноді порівняти глибину людської могили з товщиною земної кори? Який радіус Землі? Чотири з половиною тисячі миль — ось приблизна відстань від земної поверхні до земного ядра. З цього погляду, наші могили не те що мілкі, а їх узагалі можна знехтувати — всього кілька футів від земної поверхні, від нашого страху й наших жадань, майже однакових у тисяч людських поколінь. Дитина, батько, батько, дитина — і всі роблять те саме. Бояться — того самого. Жадають — того самого. На землі й під землею — і все повторюється, повторюється, повторюється. Поясніть мені, будь ласка, Гендерсоне, навіщо в такому разі потрібні нові й нові покоління людей? Лише для того, щоб без ніяких змін переживати той самий страх і плекати ті самі жадання? Але ж у такому повторюванні немає глузду! Отже, кожна мисляча людина намагатиметься зламати цей цикл. А для того, хто не здатний узяти свою долю у власні руки, виходу з цього циклу немає.

— Стривайте, царю, що ви таке говорите? Покинути світло дня — хіба цього не досить? Чи треба копати могили завглибшки в чотири з половиною тисячі миль? Невже ви справді так думаєте?

Але я його зрозумів. Люди тільки й заклопотані, що жаданнями, жаданнями, жаданнями, які рвуться у них з грудей, і страхом, що невідступно витає над кожним із смертних. Годі вже! Настав час почути слово істини. Довідатися про суть речей. Інакше ми приречені падати від життя до смерті з не меншим прискоренням, ніж камінь падає на землю. Приречені летіти в небуття, до останньої миті повторюючи: «Я хочу, хочу, хочу!» Потім — удар об землю, і ми зникаємо в ній навіки! Стоячи під африканським сонцем, від якого мене тимчасово захистила колюча загорожа хопо, я думав: «Як добре, коли щось колюче, як-от оці шпичаки, дає користь». Ховаючись під чорним шпичакуватим мереживом з кущів та сухого гілля, я ще раз обміркував усе й погодився: справді, могила надто мілка. Щоб досягти розтопленого земного ядра, треба було б спуститися ще на багато-багато миль. Земного ядра, яке складається переважно з нікелю, кобальту, уранової смолки, що утворюють так звану магму — речовину сонячних протуберанців.

— Ходімо, — сказав Дафу.

Після цієї короткої розмови я пішов за ним уже охочіше. Він міг переконати мене в чому завгодно. Заради нього я підкорився дисципліні, що мала на меті привчити мене поводитись, як лев. Звичайно, я вірив, що можу змінитися; я прагнув перебороти своє колишнє «я»; а щоб досягти цього, людині треба визначити для себе якийсь новий стандарт; іноді їй доводиться й силувати себе, а може, навіть обманювати, якщо в неї нічого не виходить; своєю власного рукою вона малює новий візерунок на давно розмальованому полотні власної долі. Я знав, що лева з мене ніколи не вийде; але, пробуючи перевтілитися в нього, я сподівався чогось навчитися, чогось досягти.

Я не можу дати гарантію, що точно переповів усі думки царя Дафу. Можливо, я перекрутив деякі з них, щоб мені легше було їх засвоїти.

Хай там як, а я слухняно йшов за ним, беззбройний, у вузький кінець хопо. Мабуть, лев прокинувся, бо загонщики, які посувалися милі за три від нас, уже зчинили добрий гармидер. Крики, брязкіт і торохтіння долинали дуже здалеку з посмугованих золотими смугами чагарів. Небесно-голуба сонна спека мерехтіла над нами й навколо нас, і крізь примружені очі я раптом побачив посеред бризок та спалахів сонячного сяйва поміст, що височів над загорожею хопо. Над помостом, настеленим на висоті футів двадцять п’ять-тридцять від поверхні землі, була споруджена стріха з пальмового листя. З помосту звисала лозяна драбина, і цар нетерпляче схопився за цю грубо сплетену, ненадійну річ. Він поліз по ній угору по-матроському, трохи відхиляючись убік, дужими та розміреними ривками підтягуючись усе вище й вище. Перед тим, як устромити голову в лаз, замаскований сухою травою та бурим ликом, він сказав:

— Лізьте до мене, Гендерсоне.

Він присів навпочіпки на помості, щоб потримати для мене драбину, і над його м’язистими коліньми я побачив голову, накриту зібраним у складки капелюхом, на якому красувався разок людських зубів. Хвороба, невідомість і небезпека разом накинулися на мене. Замість відповіді з моїх грудей вихопилося схлипування. Мабуть, воно утворилося в мені ще в далекому дитинстві, бо пролунало оглушливо й піднялося вгору, мов булька з дна Атлантичного океану.

— Що з вами, Гендерсоне? — спитав Дафу.

— Бог його зна.

— Вам зле?

Я похитав низько опущеною головою. Мабуть, рев, який вихопився з мене, розслабив мій організм, випустив назовні все те зайве, що зібралося на самому його дні. І я не захотів тривожити царя в цей знаменний і радісний для нього день.

— Я зараз, величносте, — сказав я.

— Перепочиньте хвилинку, якщо відчуваєте таку потребу.

Він пройшовся помостом під надбудованою над ним повіткою, тоді знову підступив до краю й подивився з-під хисткої споруди вниз.

— Ну? — озвався він.

— Поміст витримає нашу вагу?

— Ну ж бо, Гендерсоне, лізьте сюди, не баріться!

Я вхопився за драбину й почав дертися вгору, ставлячи на кожен щабель обидві ноги. Воїни зі списами стояли й чекали, поки я (сунго) приєднаюся до царя. Потім вони пройшли під драбиною і стали на чатах навкруг закутня хопо. Тут, у самому його кінці, була досить примітивна споруда, що здавалася, проте, цілком надійною. Після того, як на виході проскочить уся інша дичина, перед левом упадуть ґратчасті ворота, і воїни списами заженуть звіра туди, де цар повинен буде зловити його живим і неушкодженим.

По хисткій драбині, яка розгойдувалася під моєю вагою, я таки видерся на поміст, зроблений із позв’язуваних жердин, і сів на ньому. Споруда скидалася на пліт, що плавав на хвилях розпеченого повітря. Я уявив собі, як високо може стрибнути дорослий лев, і мені здалося, що наш поміст піднятий над землею лише на кілька дюймів.

— Оце і є пастка для лева? — спитав я в царя, коли все уважно оглянув.

— Оце вона і є, — підтвердив Дафу.

Як я вже згадував, на помості стояв такий собі курінь із пальмового листя, і я, виглянувши в отвір, побачив, що над хопо висить своєрідна клітка, обтяжена кількома каменями. Вона мала форму дзвона і була сплетена з пругкої й міцної, наче сталевий дріт, лози. Скручена з тієї самої лози линва була пропущена крізь блок, прилаштований на жердині, яка кріпилася до кроквяної ноги даху, збудованого над помостом, а з протилежного кінця була вроблена в скелю, що мала футів десять-дванадцять завширшки. Під верхньою жердиною на рівні помосту проходила нижня, теж закріплена в скелі. На цій нижній жердині, не товщій за мою руку, а може, й тоншій, цар мав балансувати, тримаючи в руці линву, на якій була підвішена клітка-дзвін, щоб, коли лева заженуть у куток хопо, навести на нього отвір клітки. Потім цар відпустить линву, клітка впаде і накриє лева.

— І оце так…

— Що вас непокоїть? — запитав він.

Я не хотів багато говорити на цю тему, та хоч як я боровся зі своїми почуттями, я не міг їх притлумити — навіть у такий день. Було видно, як я змагаюся з ними.

— Тут я зловив Атті, — сказав Дафу.

— Цим самим причандаллям, еге?

— А Гміло зловив тут Суффо…

— Послухайтеся людини, яка… — почав я. — Я знаю, що я не дуже… Але я надзвичайно високої думки про вас, величносте… Я не радив би…

— О, що це з вашим підборіддям, Гендерсоне? Воно у вас сіпається — то вгору, то вниз.

Я прикусив спідню губу. Потім, ретельно вимовляючи кожне слово, сказав:

— Пробачте, величносте. Я радше горло собі перетну, аніж зіпсую вам настрій у такий день. Але хіба, щоб опустити клітку, вам неодмінно треба бігати по жердині?

— Неодмінно.

— А чом би не зробити якось по-іншому? Для вас я ладен на все… Можна приспати звіра… Дати йому наркотик…

— Дякую, Гендерсоне, — сказав Дафу.

Думаю, він поводився зі мною куди ввічливіше, ніж я заслуговував. Дафу не став багатослівно пояснювати мені, що він — цар варірі. Я нагадав собі про це сам. Він дозволив мені товаришити йому, бути з ним поруч. Але втручатися я не мав права.

— Повірте, царю… — сказав я.

— Так, Гендерсоне, я знаю. Ви людина, обдарована багатьма талантами Я мав нагоду в цьому переконатися.

— Мабуть, я належу скоріше до одного з ваших поганих видів.

На ці мої слова Дафу коротко засміявся. Сидячи зі схрещеними ногами в отворі куреня й дивлячись на хопо та на скелю, — він якось замислено почав перелічувати:

— Смертники, ласолюби, невразливі, пустопорожні… Ні! Гендерсоне, даю вам слово, що я ніколи не зараховував вас до поганого виду. Ви натура складна. Трохи охоча до схиляння перед смертю, трохи схожа на войовничого Лазаря. Але я не можу віднести вас до якоїсь певної категорії. Ви цілком не вміститеся в жодну з них. Можливо, тому, що ми друзі. А в друзях ми знаходимо значно більше добрих якостей, ніж у інших людях. Друзів не розподіляють на категорії.

— Я забагато панькався з тваринами певного виду, — сказав я. — Це давало мені радість, але якби я повернувся назад у часі, то, мабуть, не став би зв’язуватися з ними.

Ми сиділи на хисткому помості під золотавим склепінням стріхи. Світло відбивалося на підлозі куреня тоненькою решіткою. Запах трав налітав поривами на хвилях голубого розпеченого повітря, і через лихоманку я мав таке відчуття, ніби знайшов у полуденному повітрі перехідну точку між матерією і світлом. Я спостерігав, як матерія напливає з нашого куреня, і мені здавалося, я бачу, як вона плаче, й корчиться, і спливає сяйвом. Нездатний витримати таке гостре відчуття, я підвівся й ступив на жердину, на якій мав балансувати цар.

— Що ви робите?

Заради нього я хотів випробувати, наскільки міцний цей місточок.

— Перевірю Бунама, — сказав я.

— Вам не слід стояти там, Гендерсоне.

Під моєю вагою жердина прогнулася, але не затріщала; то було міцне дерево, і наслідок випробування мене вдовольнив. Я відступив на поміст.

Ми сиділи вдвох навпочіпки на вузенькій смужці підлоги, що виступала за край куреня, майже впритул до обтяженої каменями клітки-пастки, яка висіла, чекаючи на свою здобич. Навпроти нас височіла скеля з піщанистого каменю, і я, ковзнувши по ній поглядом, понад головами воїнів зі списами побачив по той бік хопо невеличку кам’яну будівлю, що стояла на дні глибокого яру. Доти я її не помічав, бо в тому яру чи в ущелині зеленів гайок кактусів, увінчаних червоними пуп’янками, — чи то ягодами, чи то квітками, — і повністю її затуляв.

— В тій хаті хтось живе?

— Ні.

— То вона зовсім покинута? Чи її якось використовують? У нашій місцевості, де розорилося чимало фермерів, на старі будівлі можна натрапити всюди. Але в тій ущелині міг би оселитися хіба божевільний, — сказав я.

Линва, на якій висіла клітка чи то сіть, була примоцована до одвірка, і цар прихилився головою до вузла.

— Хата, про яку ви говорите, призначена не для живих, — сказав він мені, не дивлячись у той бік.

— Не для живих? А для кого ж? Для мертвяків? Отже, то гробниця? Але чия?

— Мені здається, загонщики наближаються, — сказав Дафу. — Ви їх іще не бачите? Гамір уже добре чутно.

— Ні, я їх не бачу.

— І я не бачу, Гендерсоне. Ці хвилини для мене найтяжчі. Я чекав усе своє життя, а тепер залишилося чекати менше, ніж годину.

— О величносте, для вас це буде легко, — сказав я. — З левами ви зналися все життя. Вас для цього виховували, ви — професіонал. Хто мені до вподоби, то це люди, які тямлять у своєму ділі. Хай то буде такелажник, чи верхолаз, чи мийник вікон, чи хай там хто, наділений міцними нервами і спритним тілом… Я дуже стривожився, коли ви почали отой танець із черепами, але через хвилину я вже поставив би на вас усе до останнього мідяка.

Я дістав свій гаман, який завжди був у мене в кишеньці, пришитій до підкладки шолома, і, прагнучи полегшити йому хвилини очікування, заговорив під дедалі гучніші звуки сурем та гуркіт барабанів (тимчасом як ми сиділи на оповитому жарким маревом помості, мов на безлюдному острові):

— Величносте, я коли-небудь показував вам фотографії своєї дружини та дітлахів? — Я став нишпорити в своєму пухлому гамані, де зберігався паспорт і чотири тисячодоларові банкноти, які я взяв, знаючи, що в Африці не обійдуся чеками. — Ось вона, моя жінка. Ми витратили купу грошей на її портрет, і з ним було чимало мороки. Я попросив не вішати його в домі, й через нього зі мною мало не стався нервовий напад. Але оця її фотографія — просто чудо.

На ній Лілі була в декольтованій сукні в горошок. На її устах грала усмішка. Це мені вона всміхалася, бо знімав її я. Вона казала ніжним голосом мені, що я йолоп, бо я, здається, клеїв тоді дурня. Завдяки усмішці щоки в неї округлилися, а майже прозору блідість обличчя на фотографії годі було помітити. Цар узяв у мене карточку, і я віддав йому належне, що в таку хвилину він був здатний роздивлятися фотографію Лілі.

— Серйозна вона особа, — сказав Дафу.

— Як ви гадаєте, вона схожа на дружину лікаря?

— Думаю, вона схожа на дружину будь-якого пристойного чоловіка.

— Але навряд чи Лілі погодилася б із вашою теорією людських видів, величносте, бо вона дійшла висновку, що я — єдиний чоловік на світі, за якого вона може вийти заміж. Один Бог, один чоловік — ось так. А оце мої діти…

Він подивився на Райсі й Едварда, на малу Алісу, зняту в Швейцарії, на близнюків.

— Вони не зовсім схожі, величносте, але зуби в обох прорізалися в один день.

На наступному аркуші целулоїду був мій власний знімок; я стояв у червоному халаті та в мисливському кашкеті, впираючи в підборіддя скрипку і з таким виразом на обличчі, якого ніколи в себе не помічав. Я швиденько тицьнув йому іншу фотографію — ту, на якій мені вручали медаль «Пурпурове серце».

— Он як! То ви капітан, Гендерсон?

— Я не зберіг за собою офіцерського звання. А хочете, я покажу вам свої рубці, величносте? Я підірвався на протипіхотній міні. Треба визнати, мені ще й пощастило. Вибухом мене відкинуло метрів на двадцять. Рубці на стегні не дуже видно, бо вони позападали й заросли волоссям. А поранення в живіт було тяжке. Кишки почали вилазити, і я затулив рану руками й, скоцюрбившись, зумів дочвалати до перев’язочної.

— Ви страшенно задоволені, що з вами сталося таке лихо, Гендерсоне?

Він завжди говорив такі речі, бо на все дивився під несподіваним кутом зору. Я позабував чимало з його висловлювань, але пам’ятаю, він запитав, якої я думки про Декарта. «Ви згодні з його твердженням, що тварина — це машина без душі?» Або: «Як ви думаєте, Ісус Христос і досі формує людські види як модель-зразок? Я часто уявляю собі свої людські категорії — скажімо, смертників, ласолюбів та інших — як вироджені форми людей виняткових: Сократа, Олександра Македонського, Мойсея, Ісаї, Ісуса…» Ось такі несподівані теми виникали в його розмовах.

Він розгадав також, що я вельми своєрідно ставлюся до біди й страждань. І я відразу зрозумів, про що він говорить, коли ми сиділи на жердинах біля колючої стріхи, яка затуляла поміст від сонця, стріхи, схожої на гротескний, сухий, шарудливий і ламкий кістяк. Готуючись здійснити через кілька хвилин свою заповітну мрію, Дафу сказав мені, що страждання — почуття, дуже близьке до обожнювання, а я про це дещо знав. Повірте, я розумів свого друга, хоч якими дивними могли видатися його думки. Бо я справді пишався, я далебі впивався своїми стражданнями. Я був переконаний, що ніхто в світі не вміє страждати так, як я.

Але ми вже не могли поговорити спокійно, бо гамір ставав усе гучніший, лунав уже зовсім близько. Сюрчання цикад здіймалося у височінь прямовисними спіралями, схожими на колони, виплетені з найтоншого дроту. Та ми вже не чули ніяких тихих звуків. Списоносці, які стояли за хопо, підняли ґратчасті ворота, щоб пропустити дичину, сполохану загонщиками. Бо трави в чагарях захвилювалися, як хвилюється поверхня води, коли до неї наближається сіть зі спійманою рибою.

— Гляньте туди, — мовив Дафу.

І показав у той бік, де хопо межувало з урвищем. Там бігли дикі кози із закрученими рогами; а може, то були газелі чи антилопи — напевно я сказати не міг. Попереду мчав самець. У нього були довгі звивисті роги кольору матового скла, і біг він високими нажаханими стрибками, важко дихаючи і крутячи витріщеними очима. Ставши на одне коліно, Дафу пильно вдивлявся в траву, приклавши до очей руку, яка майже затуляла йому ніс. Мала звірота утворювала в траві ніби струмочки. Зграї птахів здіймалися в небо, мов розсипи нотних знаків; вони летіли в бік скель або в ущелину. Антилопи пробігли під нами, лунко цокаючи копитами. Я подивився вниз і побачив дошки, настелені дюймів на шість або вісім над землею. Доти я їх не помічав.

— То справді дошки, Гендерсоне, — сказав цар. — Коли спіймаємо лева, під них підведуть колеса, щоб звіра можна було перевезти до палацу.

Він нахилився і дав якісь розпорядження списоносцям. Коли Дафу звісився вниз, я хотів був підтримати його, але доти я ніколи не доторкався до нього. Я не був певен, що це дозволено робити.

Спершу крізь вузький отвір хопо проскочили, охоплені нестямним жахом, самець і три кози, потім надбіг табун дрібної звірини; вони посунули у відчинені ворота, мов натовп переселенців. Далі з трави виринула сторожка гієна і, на відміну від інших звірів, які не знали, що ми тут, зиркнула на нас і ощирила пащу бридким, мов у вампіра, вищиром. Мені закортіло чимось пожбурити в неї. Але напохваті нічого не знайшлося, і я лише плюнув униз.

— Лев — онде він, лев!

Цар випростався, показуючи кудись пальцем, і я побачив, як ярдів за сто від нас ворушиться трава — то було не поривчасте пульсування під натиском звіриного дріб’язку, а кругове важке погойдування, спричинене могутнім тілом.

— Ви думаєте, це Гміло? Невже то справді він? Ви зловите його, царю. Я знаю, ви його зловите.

Я звівся на ноги, стоячи на вузенькій смузі помосту, що виступала з-під стріхи. Говорячи, я розтинав повітря рукою, вниз і вгору.

— Сядьте, Гендерсоне, — сказав він.

Проте я ступив крок до нього, і тоді він крикнув на мене; його обличчя було сердите. Отож я присів навпочіпки і стулив губу. Кров у мене кипіла, ніби текла не в жилах, а у відкритих жолобках під палючим сонцем.

А цар тим часом ступив на тонку жердину, двічі обмотав навкруг руки линву, на якій висіла клітка, і став розв’язувати вузол, що на нього спирався головою, коли ми сиділи й чекали. Клітка з її великими та нерівними лозяними вічками, обтяжена кам’яними грузилами у формі підків, звисала з грубшої і не такої гнучкої жердини. Якби не камені, то клітка могла б видатися майже невагомою; вона була зроблена наче з самого повітря — так португальський військовий корабель здається виготовленим з води. Цар скинув капелюха — він би йому заважав, — і голубе повітря ніби згустилося навколо кучми густого чуба, що стримів над його черепом не більше, ніж на одну восьму дюйма, — так буває, коли запалюєш у лісі кілька чорних прутиків, і голубінь навколо них починає зморщуватися.

Від пекучого сонця й перенапруги моє обличчя перекривилося, коли я визирнув з-під затінку стріхи, і моя голова зависла над закутнем хопо, мов чудернацька паща, які зображують на розтрубах ринв. Сонце пряжило так нещадно, що я відчував, як моя шкіра шкварчить і на ній утворюються опіки. Незважаючи на гучний гармидер, який здіймали загонщики, все ще було чути сюрчання цикад, що закручувалося в оті дивовижні спіралі. На скельному боці хопо камінь виявляв свою незламну вдачу. Він мурмотів, що не пропустить нікого й нічого. Всі істоти й усі речі повинні зупинитися перед ним. Дрібненькі квіти кактусів в ущелині, — якщо то були квіти, а не ягоди, — пінилися червоною барвою, а їхні шпичаки вгородилися мені в тіло. Вся природа, здавалося, заговорила до мене. Я мовчки запитував її, чи все обійдеться гаразд для царя, якого опанувала божевільна думка, що він повинен ловити левів. Але відповіді я не дістав. Речі озивалися до мене не для того, аби мені щось повідомити. Вони лише заявляли про своє існування, кожна на свій манір. Про царя мови не було. Отож я сидів там навпочіпки, хворий від спеки й страху. Почуття любові до царя витіснило з моєї душі решту почуттів, пригнітило мою здатність сприймати те, що відбувалося навколо мене.

Загонщики наближалися — з барабанним гуркотом, суремними згуками, з криками, брязкотом і атуканням; ті, які йшли останніми, вистрибували з трави — вона була їм по плечі — і видобували з червонястих сурем, покритих зеленими окислами, різкі деренчливі звуки. Бахкали постріли в повітря — можливо, стріляли з моєї рушниці, обладнаної оптичним прицілом. А ті, які йшли попереду, вимахували списами.

— Грива! Ви бачите гриву, Гендерсоне?

З линвою, намотаною на руку, Дафу ступив на нижню жердину, й камені-грузила стукнулись один об один майже в нього над головою. Мені було нестерпно дивитись, як він балансує на жердині, не набагато товщій за палицю, а вгорі над ним цокотять та обкручуються важкі камені, звисаючи торочками з округлого, відкритого дна клітки-пастки. Будь-який з тих каменів міг оглушити його.

— Царю, я не можу на це дивитися. Ради Бога, будьте обережні! З цим причандаллям жарти погані.

«Хіба мало того, що цей благородний чоловік ризикує життям, маючи справу з таким недосконалим приладдям? — думав я. — І йому нема потреби збільшувати небезпеку, яка й так йому загрожує».

Та, мабуть, уникнути небезпеки в цьому ділі було ніяк не можна. До того ж, балансуючи на тонкій жердині, цар здавався цілком упевненим у собі. Камені-грузила конвульсивно обкручувалися щоразу, як цар тягнув до себе або попускав линву. Цей грубий, але досить складний пристрій з цокотінням обертався то в той бік, то в той, і мережана тінь на землі теж оберталася.

Серце моє билося не частіше, ніж ударів двадцять на хвилину, і я майже не усвідомлював, ні де я, ні що навколо мене діється. Всю свою увагу я зосередив на тому, щоб не відводити погляду від царя, ладен кинутися вниз по драбині, якби він упав. Потім, десь на межі непритомності, я почув гарчання і, стоячи навколішках на тому накритому стріхою сідалі, глянув просто у величезну, люту, обрамлену шерстю лев’ячу пащу. Вона була поморщена, перекривлена; грізна смерть зачаїлася в отих зморшках. Губи були розтягнуті над вищиреними зубами, і до мене долинув подих звіра — гарячий, як забуття, смердючо-солоний, мов кров. Я почав молитися:

— О Господи, навіть якщо Ти ставишся до мене погано, не допусти, щоб оті зуби перемололи мене на купу м’яса. Оборони й царя. Покажи йому Твоє милосердя!

І тут у мене майнула ще одна думка: мабуть, усьому людству було б корисно подивитися зблизька на такого лютого хижака, як той лев, що ричав під нашим помостом, — чи не впізнало б воно в ньому свій образ? Я так виразно бачив очі, які палахкотіли шаленою люттю, аж спробував переконати себе, що тільки видіння бувають такими моторошно-реальними. Але це було не видіння. Гарчання звіра скидалося на голос самої Смерті. І пригадалося мені, як я запевняв свою кохану Лілі, що люблю реальність. «Я люблю її більше, ніж ти», — казав я. Неправда, я завжди віддавав перевагу нереальності. Саме нереальність складала програму мого життя, шалапутного, але переповненого любов’ю до вічності. Та грізні лев’ячі рики били мене в потилицю, наче молотом, і незабаром усі думки повилітали з моєї голови. Заплетені ґратами ворота на виході з хопо опустилися. Дрібна звірота ще втікала, прослизаючи хутряними струмочками крізь вічка, вистрибуючи й корчачись, судомно звиваючись. Лев теж промчав під нами і всією своєю вагою кинувся на грати. Гміло це був чи не Гміло? Мені казали, що вуха в Гміло підрізано, коли він був дитинчам, перед тим, як Бунам випустив його на волю. Але для того, щоб зблизька подивитись на його вуха, треба було спіймати звіра. Звичайно, це міг бути й Гміло. Стоячи за опущеними ґратчастими ворітьми, тубільці підколювали його списами, а він бив лапою по держалнах і намагався перекусити їх зубами. Але рухи в воїнів були надто спритні. Сорок чи й п’ятдесят гострих наконечників штрикали його з першого ряду, а з задніх рядів летіло каміння, і коли якась каменюка влучала в лева, він струшував величезною головою, що була прикрита рудою зваляною гривою, завдяки якій такими величезними здавалися його лопатки. Підтягнуте черево в нього було охоплене торочками, а передні лапи скидалися на ноги ескімоса в оленячих штанях. Супроти цього звіра Атті видалася б не більшою, ніж рись.

Балансуючи на жердині у своїх пантофлях, Дафу відмотав з руки одне кільце линви; клітка-пастка схитнулася, камені заторохтіли, і це привернуло увагу лева. Загонщики закричали Дафу: «Єніту лебаг!» Не глянувши на них і міцно тримаючи в руці линву, він повернув основу клітки, яка була тепер на рівні його очей. Коли пристрій обертався навколо своєї вертикальної осі, камені бились один об один; лев звівся на задні лапи і спробував ударити передніми по грузилах. З гурту загонщиків виринув пофарбований у біле Бунамів помічник; він стрибнув уперед і тупим кінцем списа вдарив лева під вухо. Той пройдисвіт виквацявся в крейду з голови до ніг, вона вже вкрилася брудом і стала схожа на шкіру козеняти; чуб у нього теж був обліплений крейдяною Пастою. Я відчув, як лев усією своєю вагою навалився на стовпи, що підпирали поміст. Ті стовпи були не товщі за диби, і коли звір ударився об них тілом, вони задрижали. Мені здалося, що вся споруда зараз обвалиться, і я припав до підлоги; в мене виникло дивне відчуття — ніби я лежу на верхній площадці водонапірної вежі, а товарний поїзд, зійшовши з рейок, з розгону врізався в неї, розбивши її на друзки, і тонни води бурхливим потоком шугнули вниз, підхопивши мене, мов скіпку. Жердина під ногами в Дафу захиталася, але він утримався на ній, балансуючи линвою та підвішеною на линві кліткою.

«О Боже, царю, о Боже! — закричав я подумки. — Навіщо ми встряли в таку халепу?»

Від натовпу знову посипався град каміння. Деякі каменюки вдарилися в загорожу хопо, але решта влучили в звіра, і він поточився, опинившись під розгойданими грузилами сплетеної з лози клітки-пастки. Хай будуть прокляті всі лози й усі плющі! Підтягуючи линву й маневруючи отим дзвоном, обплутаним вузлами та обвішаним каменюками, цар похитнувся.

На якусь мить я очуняв від отупіння. Голос повернувся до мене, і я сказав:

— Царю, візьміть себе в руки. Будьте обережні.

Але тут у мене в горлі утворився клубок, завбільшки з куряче яйце.

Я бачив, що діється навкруг мене, і це був єдиний доказ того, що я живий. Решту відчуттів я на якийсь час утратив.

Лев став на задні лапи і знову кинувся на клітку, що опускалася все нижче. Тепер лев уже міг до неї дотягтися, і він угородив у лозу пазурі. Він ще не встиг їх висмикнути, коли цар попустив линву, й пастка-клітка впала. Линва ковзнула по блоку, грузила заторохтіли об дошки, мов копита коней, і клітка-дзвін накрила левові голову. Я ліг долічерева й випростав руку в бік царя, але він спритно перебіг на поміст, не скориставшися з моєї допомоги, і вигукнув:

— Ну, як у мене вийшло, Гендерсоне? Добре чи ні?

Загонщики кричали, мов навіжені. Голову лева накрило кліткою-пасткою, і камені своєю вагою мали відразу притиснути його до дощок, хоч він іще й стояв на задніх лапах, майже випростаний. Потім лев упав, шалено борсаючись, рвучи пазурами лозу. Однак задні лапи кліткою не накрило. Здавалося, в закутні хопо посутеніло — так страшно лев заричав. Я лежав усе ще з простягнутою рукою, але цар її не взяв. Він дивився вниз на накриту лозяною кліткою морду лева, на його гривасту шию та черево, і в цю мить мені пригадалася дорога на північ від Салерно, де санітари, воюючи з моїми мандавошками, міцно схопили мене за руки та ноги й поголили від голови до п’ят.

— Він схожий на Гміло? Величносте, як ви гадаєте? — спитав я.

Я зовсім не розумів того, що діялося.

— Кепські справи, — мовив цар.

— Чому кепські?

Він був чимось стривожений, але я ще нічого не розумів. Оглушений ричанням звіра та вереском загонщиків, я тупо дивився на задні лапи, що страхітливо сіпалися, на чорні та жовті пазурі, які, мов шпичаки, стриміли з великих подушечок на тих лапах.

— Ви його спіймали. Що ж там у біса не так?

Але я вже й сам зрозумів, у чім лихо, бо ніхто не міг підступити до звіра, щоб роздивитися його вуха; він крутився під кліткою, а що задні лапи були вільні, то підійти до нього було б смертельно небезпечно.

— Спутайте йому лапи хто-небудь! — заволав я.

Бунам подав знизу якийсь знак, піднісши паличку зі слонової кості. Цар ступив з помосту на жердину й узяв линву, яка застряла в блоці завдяки вузлу. Верхня жердина зігнулась і, коли він ухопився за стертий кінець линви, стала розгойдуватися. Дафу потяг її до себе, і блок зарипів. Лев був спійманий не повністю, і цар мав намір спробувати підняти клітку й накинути її так, щоб вона накрила й задні лапи.

— Царю, подумайте, що ви робите? — гукнув я йому. — У вас нічого не вийде. Він важить з півтонни та ще й міцно вчепився в лозу.

Я не розумів, що виправити становище міг тільки цар, і ніхто не мав права стати між ним і левом, адже лев, імовірно, був його покійним батьком Гміло. Отже, ловити лева було дозволено лише цареві. Барабани й сурми замовкли, каміння вже не летіло, і в ті хвилини, коли лев не ричав, від натовпу долинали крики. Окремі голоси зверталися до царя, оцінюючи становище — а воно було вкрай скрутне.

Я зіп’явся на ноги й сказав:

— Царю, я спущуся вниз і подивлюся на його вуха, тільки скажіть мені, що там має бути. Не тягніть за мотузку, величносте, не тягніть!

Та навряд чи цар мене чув. Він стояв на жердині, широко розставивши ноги, жердина низько прогнулась і дрижала та гойдалася під його ногами, які пружно підгинались і розгинались, блок скреготів і рипів, а камені-грузила торохтіли об дошки. Лев хвицався, лежачи на спині, й уся споруда ходила ходором. Знову мені здалося, що наша вежа зараз обвалиться, і я вхопився за стріху в себе за спиною. І тут я побачив над царем хмаринку диму чи пилюки й зрозумів, що то задиміли шкіряні зав’язки, якими блок кріпився до жердини. Вага царя з одного боку й вага лева з другого виявилися надмірними для цих поворозок. Одна порвалася — і то від неї знявся димок, який я побачив. А тоді порвалася й друга.

— Царю Дафу! — заволав я.

Він падав. Блок і линва брязнули об камінь перед гуртом загонщиків, що сипнули врозтіч. Цар упав просто на лева. Я побачив, як у хижака конвульсивно смикнулися задні лапи. Пазурі дряпнули, перш ніж цар устиг перевернутися. Бризнула кров. Я вже висів, учепившись пальцями за край помосту, якусь мить висів, а тоді з розпачливим криком полетів униз. Мені хотілося, щоб це падіння тривало вічно. Цар відкотився від лева. Я відтяг Дафу ще далі. Кров цебеніла крізь його роздерту одіж.

— О царю! О мій друже! — зойкнув я, затуливши обличчя долонями.

— Во, сунго, — сказав цар.

Очі в нього були дивні. Вони почали згасати.

Я зірвав із себе зелені штани, щоб перев’язати йому рану. Тільки вони були у мене напохваті, але допомогли вони мало, бо вмить просякли кров’ю.

— Допоможіть йому! Допоможіть! — крикнув я, звертаючись до натовпу.

— Я зазнав невдачі, Гендерсоне, — сказав цар.

— О, навіщо говорити про це, величносте? Ми віднесемо вас до палацу. Ми присиплемо вам рану сульфамідним порошком, а потім зашиємо. Ви скажете мені, що з вами робити, величносте, адже ви лікар.

— Ні, ні, вони мене вже не приймуть. Це Гміло?

Я підхопився на ноги, схопив линву з блоком і пожбурив дерев’яний цурпалок на лапи, які доти хвицалися, так, наче метнув ніж; потім я обкрутив разів із десять навколо тих лап мотузку, мало не обдираючи з них шкіру й горлаючи:

— Щоб ти згинув, гаспиде! Будь проклятий, виродку!

Лев люто гарчав на мене крізь лозяну сітку. Підійшов Бунам і подивився на його вуха. Потім простяг назад руку і щось сказав владним голосом. Його поплічник, виквацяний у брудно-білу фарбу, подав йому мушкета, і жрець приставив дуло до лев’ячої голови. Коли пролунав постріл, звірові знесло півчерепа.

— Це не Гміло, — сказав цар. Він зрадів, що його кров не буде на батьковій совісті.

— Гендерсоне, нікому не дозволяйте скривдити Атті.

— К бісу, величносте, ви ще цар, ви самі подбаєте про неї. — Я заплакав.

— Ні, ні, Гендерсоне, — промовив Дафу. — Я втратив сьогодні право… бути з жінками. Мене однаково вбили б.

Згадавши про жінок, він розчулився. Мабуть, деяких він любив по-справжньому. Його живіт крізь роздертий одяг був схожий на розжарені камінні ґратки. З гурту загонщиків уже залунали крики, які провіщають смерть. Бунам стояв збоку, він до нас не підійшов.

— Нахиліться до мене, — попросив Дафу.

Я присів навпочіпки біля його голови і повернув до нього здорове вухо. Сльози струменіли в мене між пальцями, і я сказав:

— О царю, царю, я всім приношу лихо. Хоч би куди я йшов, смерть повсюди ступає за мною назирці. Світ послав вам не ту людину. Я заражаю всіх, як чума. Якби я не з’явився, з вами все було б гаразд. Ви найблагородніша людина з усіх, кого мені доводилося бачити.

— Вашої провини тут немає. Справа в іншому… А той мрець, з яким ви перебули тут свою першу ніч… — Губи в нього ледве ворушилися, він розпачливо змагався із заціпенінням, — був колишній сунго, ваш попередник. Він не зміг підняти Мумму, і…

Його рука була вимащена кров’ю; кволим рухом він приклав великого та вказівного пальця собі до горла.

— І вони його задушили? О Боже! А як же врятувався силач Туромбо, адже й він не зміг зрушити її з місця? А, він не захотів стати сунго, бо це надто небезпечно. Цю честь вирішили надати мені. Жереб випав на мене. Я попався.

— Сунго — мій наступник на престолі, — промовив Дафу, торкнувшись моєї руки.

— То я посяду ваше місце? Не може бути, величносте!

Уже із заплющеними очима він кволо кивнув толовою.

— Якщо небіжчик цар не залишає дорослого сина, царем стає сунго.

— О величносте, — сказав я, і мій плаксивий голос піднявся майже до крику, — в яку халепу ви мене втягли! Ви повинні були сказати мені, куди я пхаюся. Хіба так роблять із другом?

Не розплющуючи очей і долаючи майже неподоланну слабкість, цар усміхнувся й відповів:

— Зі мною теж зробили так само…

— О величносте, посуньтеся, я ляжу поруч і помру з вами. Або поміняймося долями, і ви живіть собі на світі; я ніколи не знав, що мені робити зі своїм життям, і залюбки помру замість вас. — Я став роздряпувати собі обличчя й бити по ньому суглобами пальців, повзаючи в пилюці між мертвим левом і вмирущим царем. — Сон духу урвався запізно для мене. Я надто довго чекав і занапастив себе зі свиньми. Я людина пропаща. І як я впораюся з вашими жінками? Хіба я зможу? Я піду за вами — і дуже скоро. Ці душогуби мене вб’ють. О царю, царю!

Але життя вже майже покинуло його, і незабаром ми розлучилися. Загонщики підняли його й понесли, ворота хопо розчинились, і ми рушили крізь зарості кактусів в ущелину до кам’яної будівлі, яку я вперше побачив з Помосту над загорожею хопо. Дорогою Дафу помер від кровотечі.

Кам’яний будиночок, вимуруваний з пласких плит, мав двоє дерев’яних дверей, збитих із вертикально поставлених колод, і вели ті двері до двох окремих кімнат. В одній поклали тіло царя. В другій замкнули мене. Я майже не усвідомлював, що діється навколо, і дозволив їм завести мене в ту кімнату й узяти за мною двері на прогонич.

21

Давно-давно, коли я був значно молодший, страждання мало для мене певний пікантний присмак. Але згодом воно почало цей присмак втрачати, і зрештою остогидло мені страшенно, і я сказав своєму синові Едварду, коли ми зустрілися в Каліфорнії, що я не годен далі терпіти муки. Нехай мене чорти візьмуть! Скільки можна бути вмістилищем горя! Людина я чи страховисько? Але тепер, коли на очах у мене помер мій друг, цар Дафу, я не тільки не відчував у стражданні якогось присмаку, а взагалі не усвідомлював, що страждаю. Годі змалювати той жахливий стан, у якому я перебував. Я ридав і плакав, коли Бунам та його обляпаний крейдою поплічник завели мене до кам’яної оселі. Ковтаючи слова, я знову й знову белькотів те саме: «Воно (тобто життя) дається не тим людям. Ми самозванці, ми посідаємо чуже місце».

Отже, ті двоє завели мене в кам’яну хатину, а я надто гірко плакав і був у цілковитій нестямі, аби запитувати їх хай там про що. Аж раптом з підлоги підвелася чиясь постать, і я здригнувся від несподіванки.

— Що за чортовиння? Хто це? — вигукнув я.

Дві зморшкуваті долоні піднялися вгору, ніби остерігаючи мене.

— Хто ви? — запитав я і тут-таки впізнав звужену догори кучеряву голову та широкі ступні, брудні й горбкуваті, наче дві великі картоплини. — Ромілаю!

— Моя привели сюди теж.

Вони не дозволили йому піти в місто з моїм листом до Лілі й схопили його, тільки-но він вийшов за село. Отже, ще до ловів вони вирішили, що ніхто в світі не повинен знати про мої пригоди.

— Цар Дафу помер, Ромілаю, — сказав я.

Він почав мене втішати.

— Яка людина! І його вже нема!

— Його чудова була чоловік, пане.

— Він мав надію змінити мене. Але зустрів його надто пізно, Ромілаю. Я старий і гладкий. Я вже зайшов у своєму житті в глухий кут.

З одягу на мені залишилися тільки черевики, шолом, теніска та жокейські труси. Я сів на підлогу, зігнувся в три погибелі й невтішно заплакав. Сльози лилися з моїх очей і лилися, і Ромілаю довго не міг мене заспокоїти.

Та, можливо, час було винайдено для того, щоб горе мало кінець? Щоб воно не тривало вічно? Далебі в цьому припущенні є зерно істини. В такому разі блаженство, мабуть, навпаки, нескінченне в часі. Час і блаженство — поняття несумісні. В раю нема жодного годинника.

Ще нічию смерть я не переживав так тяжко. Коли я пробував зупинити в Дафу кровотечу, я весь вимастився кров’ю, і вона майже відразу засохла. Стерти її виявилося нелегко. Можливо, подумалося мені, це знак того, що я повинен продовжити його життя? Але як? Спрямувати на досягнення цієї мети всі свої здібності? Проте які в мене здібності? За все своє життя я не нарахував би й трьох учинків, які були б доречні й справедливі. І ці роздуми вкинули мене в ще безнадійніший розпач.

Так минув день, і минула ніч, а вранці я почув себе легким, сухим та порожнім. Немовби мене несло за течією, як стару діжку. Вологий зовні, всередині я був сухісінький, порожнистий і темний. Мислив я тверезо і без емоцій. А небо було рожеве — я це побачив крізь шпарини в дверях. Нас охороняв Бунамів поплічник — чорно-шкіряний чоловічок, усе ще обляпаний крейдою; він приніс нам смаженого ямсу та інших овочів. Його почет складали дві амазонки, але не Тамба й Бебу. Всі троє ставилися до мене з винятковою шанобливістю. Десь уже вдень я повідомив Ромілаю:

— Дафу сказав, що по його смерті царем поставлять мене.

— Ажеж, їхня кликай твоя яссі.

— Яссі? То це й означає «цар»? — А що б іще воно могло означати? — Знайшли собі царя, — промовив я роздумливо. — Дурість, та й годі.

Ромілаю ніяк не відгукнувся на мої слова.

— Це ж я муситиму стати чоловіком усіх його жінок.

— А твоя цього не бажай?

— Та ти здурів, чоловіче! — обурився я. — Чи я можу бодай подумати про таке? Узяти на себе цілий табун молодих самиць! Я маю дружину — і з мене її досить. Лілі — жінка чудова. Але царева смерть вразила мене до глибини душі. Я приголомшений, невже ти цього не бачиш, Ромілаю? Я геть розбитий і нездатний тепер ні на що. Це нещастя підкосило мене.

— У твоя добра вигляд.

— Ти просто хочеш утішити мене, Ромілаю. Але якби ти міг заглянути в моє серце! Його так легко скривдити! Воно б’ється дужче, ніж годне витримати. Його надто часто штурхали ногами. Нехай тебе не обманює моя здоровенна туша. Я дуже вразливий. У всякому разі, Ромілаю, не треба було мені того дня битися об заклад, що дощ не піде. Це було так, ніби я не зичив їм добра. Але Дафу, царство йому небесне, не зупинив мене, і я вскочив у пастку. Насправді я не сильніший за того хлопця Туромбо. Він міг би підняти Мумму. Але він не хотів, щоб його зробили сунго. Він ухилився від такої честі. Це дуже небезпечна посада, і цар підсунув її мені.

— Але і його загрожуй небезпека, — сказав Ромілаю.

— Авжеж, і його становище було небезпечне — то чому б я мав вимагати для себе кращої долі? Ти маєш рацію, друже. Дякую за слушне зауваження. — Я трохи подумав, а тоді запитав у нього, як у людини, котра завжди мислить тверезо: — Тобі не здається, що я перелякав би отих дівчат? — Аби якось проілюструвати, що я маю на увазі, я скорчив страшну гримасу: — У мене ж пика завдовжки як півтулуба в людини нормальної.

— Моя так не думай, пане.

— Справді? — Я обмацав своє обличчя. — Все одно я тут не залишуся. Хоча навряд чи мені трапиться інша така нагода стати царем.

Я глибоко замислився. Переді мною постав образ великої людини, яка щойно померла, яка навіки пішла в небуття, в непроглядну ніч, і я раптом зрозумів, що від самого початку він обрав мене своїм наступником. Мені було надано таку можливість на той випадок, якби я не захотів повертатися додому, де я був нічим. Дафу вважав, що я зроблений з царського матеріалу і міг би скористатися з цієї нагоди й почати нове життя. І я подякував йому за це крізь кам’яну стіну. А Ромілаю я сказав так:

— Ні, моє серце не витримало б, якби я спробував сісти замість нього на троні. Та й додому мені пора. Я не племінний жеребець, мені майже п’ятдесят шість років, і дарма заплющувати на це очі. Я щодня тремтів би від жаху, щоб жінки не заявили про мою неспроможність. І мені довелося б жити в тіні Бунама таХорко, і я ніколи не зміг би подивитися в очі старій цариці Ясрі, матері Дафу. Адже я дав їй обіцянку. Так ніби я здатний виконувати хай там які обіцянки! О Ромілаю, треба втікати звідси! Я почуваю себе нахабним самозванцем. Тільки про одне за все своє життя я можу згадувати з приємністю: про те, що я по-справжньому любив кількох людей. О бідолаха Дафу, чому, чому він помер? Як тяжко, як гірко мені змиритися з цим! Мабуть, нас уже колись змітало з цієї землі. Якби ми не мали сердець, то не знали б і горя, не тужили б за дорогими небіжчиками. Але ми носимо в грудях серця, оті клубки м’язів, схожі на плямисті манго, і вони зраджують наші почуття. І річ не тільки в тому, що я боюся царських жінок, а й у тому, що вже не буде мені з ким поговорити. Я досяг віку, коли сумно кити без дружньої розмови, без взаєморозуміння. Ми всі прагнемо любові й доброго слова — це для нас найкоштовніший скарб.

Я знову запав у тяжку зажуру, з якої, власне, й не виходив, відколи мене замкнули в царській гробниці, і яка, наскільки я пригадую, тривала певний час і після того, як я звідти вийшов.

Зненацька я сказав Ромілаю:

— Чоловіче, царева смерть не була нещасливим випадком.

— Що твоя каже, пане?

— Цар загинув не внаслідок нещасливого випадку. Це влаштували умисне, я майже переконаний. Тепер вони казатимуть, що небо покарало його за Атті, за те, що він тримав її в підвалі палацу. Ти ж бо знаєш, убити людину для них нічого не варто. Вони думають, я буду слухняніший, ніж Дафу. Чи ти гадаєш, вони на таке нездатні?

— Моя думай, що здатні.

— Авжеж, здатні, та ще й як здатні. Якби мені потрапив до рук котрийсь із тих двох, я б його розчавив, як порожню бляшанку від пива.

Я стулив долоні, показуючи, що я з ними вчинив би, вищирив зуби й загарчав. Мабуть, я все-таки дещо запозичив від левів, та оскільки я не мав тривалого досвіду спілкування з ними, то, на відміну від Дафу, взяв від них не силу та граційність рухів, а їхню лютість і невблаганність. Коли людина потрапляє в незвичні обставини, вона не може вгадати, які саме риси чужого впливу на ній відіб’ються. Мабуть, Ромілаю був прикро вражений таким раптовим переходом від журби до вибуху мстивої люті, але думаю, він розумів і те, що я не владав своїми почуттями та вчинками; будучи людиною великодушною, мудрою і добрим християнином, він, гадаю, не засуджував мене за ці вибрики.

— Нам слід подумати про те, як винести звідси ноги, — сказав я. — Нумо обміркуємо становище. Де ми перебуваємо? Що ми можемо вдіяти? І що ми маємо?

— Моя май ніж, — сказав Ромілаю і показав свого мисливського ножа — він зумів сховати його у своїй чуприні, коли Бунамові люди схопили його на околиці села.

— Ну, ти молодець, — мовив я і, взявши у нього ніж, змахнув ним, мов угороджуючи в чиїсь груди.

— Краще колупай, — порадив мій супутник.

— Атож, думка слушна. Ти маєш рацію. Ех, якби мені зараз попався Бунам! — сказав я. — Але то була б розкіш. Помста — розкіш. Мені слід бути хитрішим. Ти зупиняй мене, Ромілаю. Ти повинен стримувати мене. Ти ж бачиш, що я сам не свій, правда ж, бачиш? Цікаво, що там у сусідній кімнаті?

Ми почали уважно обдивлятися стіну і майже відразу високо вгорі знайшли між кам’яними плитами шпарину й стали по черзі колупати в ній ножем. Коли працював Ромілаю, я або тримав його на руках або опускався навкарачки, і він стояв у мене на спині. Стояти на моїх плечах йому було б незручно через низьку стелю.

— Атож, хтось пошкодив блок на отій споруді в хопо, — міркував я вголос.

— Може, шкодив, пане.

— Ніяких «може»! А навіщо тоді Бунам звелів схопити тебе? Бо вони влаштували змову проти Дафу й проти мене. Звичайно, й цар накликав на мою голову багато лиха, дозволивши мені перенести Мумму. Це він-таки зробив.

Ромілаю все розколупував і розколупував дірку, повертаючи ніж у застиглому вапні, а потім вишкрібаючи лезом порох і струшуючи його наниз пальцем. Порох сипався на мене.

— Але цареві й самому постійно загрожувала смерть, а коли він так жив, то і я міг так жити. Він був моїм другом.

— Він — твоя другом?

— Любов виявляється іноді й так, чоловіче, — пояснив я. — Думаю, мій батько хотів би, я навіть певен, він хотів би, щоб у тому чорториї поблизу Платсбурга втопився я, а не мій брат Дік. Та хіба це означає, що він мене не любив? Аж ніяк. Адже я теж доводився йому сином, і старому було, мабуть, дуже прикро, що він цього бажає. І якби й справді втопився я, він журився б не набагато менше. Він любив обох своїх синів. Але Дік повинен був жити. Він оскаженів лише один раз у своєму житті; може, через те, що викурив цигарку з марихуаною.! І за ту одну цигарку йому довелося сплатити надто високу ціну. Повір, я не звинувачую нашого старого. Життя є життя. І яке ми маємо право дорікати життю?

— Ага, пане, — сказав Ромілаю.

Він ретельно колупав стіну, і я знав, що він мене не слухає.

— Як ми можемо йому дорікати? Воно заслуговує на нашу пошану. Воно робить те, що належить йому робити — і більш нічого. Я розповідав чоловікові, який лежить тепер за стіною, що в мені озивався внутрішній голос і знай повторював: «Я хочу!» Чого він хотів?

— Ага, пане. — І на мене посипалася нова порція вапняного пороху.

— Він хотів реальності. Скільки нереальності міг я витримати?

Ромілаю все колупав і колупав стіну. А я стояв навкарачки і говорив у підлогу.

— Нас привчили думати, що благородство — це щось нереальне. Але воно є таке, яке воно є. Ілюзія зовсім в іншому. Нас переконують, ніби ми прагнемо ілюзій — нових і нових ілюзій. А я, наприклад, зовсім їх не прагну. Нам твердять: «Мисліть грандіозно». Це ще одна нісенітниця, ще одне пусте гасло. Але велич — це щось зовсім інше! Їй-Богу, інше! Я маю на увазі не роздуту, розбухлу, фальшиву велич. Ідеться не про гонор, не про те, щоб випинати своє черево скрізь і всюди. Та оскільки в кожному з нас закладено всесвіт, він дає про себе знати. Ми невід’ємні од вічності, і вона вимагає своєї частки. Ось чому люди не хочуть миритися зі своєю нікчемністю. І я мусив знайти для себе якийсь вихід. Можливо, мені слід було залишитися вдома. Можливо, я мав би навчитися цілувати землю. (Я поцілував її тепер.) Але мені здавалося там, удома, що я ось-ось вибухну. О Ромілаю, який жаль, що я не встиг повністю розкрити своє серце тому чоловікові. Його смерть глибоко вразила мене. Ніколи не почував я себе так зле. Але я віддячу тим падлюкам, якщо мені випаде така нагода, ох, і віддячу!

Ромілаю спокійно колупав і колупав стіну, потім припав оком до дірки й тихо сказав:

— Моя бачу.

— Що ти бачиш?

Він нічого не відповів і зліз із моєї спини. Я звівся на ноги, обтрусився від пороху й заглянув у дірку. По той бік стіни я побачив тіло мертвого царя, загорнуте в шкіряний саван; обличчя не видно було, бо його затуляв краєчок савана. Ноги біля ступнів і на стегнах були стягнуті ремінцями. Бунамів поплічник виконував обов’язки сторожа смерті й сидів на ослінчику біля дверей. Він спав. У обох кімнатах було дуже жарко. Біля вартового стояли два кошики з холодним смаженим ямсом, а до ручки одного з кошиків було прив’язане дитинча лева, ще плямисте, як то властиво зовсім малим левенятам. Я прикинув, що віку йому було тижнів два або три. Бунамів попихач спав міцно, хоча сидів на ослінчику без спинки. Його руки безвільно обвисли, долоні з набряклими венами майже торкалися землі. З ненавистю дивлячись на нього, я сказав подумки: «Стривай-но, доберуся я до тебе, мерзотнику!» Світло, просотуючись у приміщення, створювало такі химерні відтінки, що сторож смерті виглядав атласно-білим; тільки ніздрі та рубці на щоках були чорні.

«Я ще влаштую тобі похорон!» — пообіцяв я йому.

— Ну, Ромілаю, поворушімо мізками. Ми тепер поведемося інакше, ніж у ту першу ніч, коли нам підкинули труп мого попередника сунго. Нумо поміркуємо. По-перше, мене ладять у наступники престолу. Отже, поки що вони мене не вб’ють, адже я маю стати головною персоною в племені, і вони нізащо не відмовляться від пишної церемонії, якою коронують своїх царів. Вони вже мають левеня, в якому оселиться душа мого друга, отже, баритися не стануть, і нам теж баритися не слід. Ми повинні випередити їх, чоловіче.

— А що твоя робити? — спитав Ромілаю, стривожений моїм тоном.

— Ми чкурнемо звідси, бо іншої ради в нас немає. Як ти гадаєш, ми дійдемо до Бавентаї, отак, як ми є?

Мій супутник не знав, що мені відповісти, чи не хотів, і я запитав:

— Ти думаєш, у нас нічого не вийде, так?

— Твоя хворий, — сказав Ромілаю.

— Ет! Я зможу дійти, якщо ти зможеш. Мені досить тільки завестися. Ти хіба досі мене не вивчив? Та я здатний, ідучи на руках, перетнути Сибір. Зрештою, друже, вибору в нас немає. А в такі хвилини виявляються найкращі мої якості. Я ніби маю в собі заряд прихованої життєвої снаги. Дорога буде тяжка, ну то й нехай! Ми прихопимо отой ямс. Це нам допоможе. Ти ж тут не залишишся без мене, чи не так?

— Моя, пане, ні, звичайно. Їхня мене вбивай.

— Тоді годі вагатися, — сказав я. — Не думаю, що ці амазонки сидітимуть тут і вдень, і вночі. Ми живемо в двадцятому столітті, і вони не поставлять мене царем супроти мого бажання. Якщо я не хочу зв’язуватися з тим гаремом, то це аж ніяк не означає, що я боягуз. Але, мабуть, Ромілаю» мені слід прикинутися, ніби я хочу, щоб мене настановили царем. У такому разі вони не зроблять мені нічого поганого. Як вони зможуть заподіяти шкоду своєму майбутньому повелителю? Крім того, їм і на думку не спаде, що ми зважимось на таку дурість, як пройти двісті або й триста миль по безлюдній місцевості без харчів і без рушниці.

Ромілаю, побачивши мене в такому настрої, злякався.

— Ми повинні триматися один одного, — сказав я йому. — Уяви собі, що через кілька тижнів вони мене задушать, а це дуже ймовірно, адже я не в такому стані, щоб упоратися з усіма обов’язками і всіх задовольнити. Що буде тоді з тобою? Вони вб’ють і тебе, щоб зберегти таємницю. А в тебе вистачає грун-ту-молані? Ти хочеш жити, чоловіче?

Ромілаю не встиг відповісти, бо до нас із візитом з’явився Хорко. Він усміхався, його поведінка була поштивіша, ніж доти. Хорко назвав мене яссі й висолопив свого товстого червоного язика; можливо, він це зробив, щоб трохи оговтатись після тривалого переходу через чагарі, але я думаю, це був знак поваги.

— Вітаю вас, пане Хорко.

З вельми задоволеним виразом він низько мені вклонився, піднісши над головою вказівного пальця. Червоний халат — цей своєрідний футляр придворного сановника — як і завжди, туго облягав його тулуб, аж обличчя в нього налилося кров’ю. Червоні самоцвіти відтягували донизу мочки вух. Я дивився на нього спокійним поглядом, але в моїй душі клекотіла ненависть. Та в мене не було іншої ради, як перевести всю цю ненависть на хитрість, і коли він сказав мені: «Ви тепер цар. Roi^[30] Гендерсон. Яссі Гендерсон», — я йому відповів:

— Авжеж, Хорко. Як шкода, що Дафу помер, чи не так?

— Дуже, дуже шкода. Dommage^[31], — сказав Хорко, бо він любив уживати фрази, яких нахапався в Ламу.

Людство й досі тішиться лицемірством, подумав я. Смертні навіть не усвідомлюють, що навіть це їх уже не врятує.

— Ви вже не сунго. Ви яссі.

— Атож, справді, — погодився я. І звернувся до Ромілаю: — Скажи цьому добродію, що я дуже радий бути яссі, що це для мене велика честь. Коли я можу вступити на престол?

— Треба зачекати, — сказав Ромілаю, перекладаючи відповідь Хорко, — поки в царя з рота вилізе черв’ячок. Потім цей черв’ячок обернеться крихітним левом, і в ньому оселиться душа колишнього яссі.

— Якби царські душі оселялися в поросятах, я став би могутнім імператором, а не царком дикого племені, — промовив я, і моє власне зауваження принесло мені дивну втіху. Я пошкодував, що Дафу помер і не зміг цього почути. — Але скажи панові Хорко (той, усміхаючись, нахилив своє повне обличчя, і камінці відтягли мочки вух ще нижче, мов грузила; я міг би скрутити йому голову й відірвати її від тулуба і зробив би це з великою радістю), скажи йому, що це для мене неймовірна честь. Хоча небіжчик цар був людиною кращою і розумнішою, аніж я, я зроблю все від мене залежне, щоб правити вами мудро й розважливо. Я певен, перед нами велике майбутнє. Я втік із дому, бо не знав, до чого докласти рук у себе на батьківщині, і ви даєте мені саме таку нагоду, яку я шукав.

Ось так я говорив, намагаючись, щоб мої слова звучали щиро, проте в погляді моєму палахкотів гнів.

— І доки ми перебуватимемо в цій оселі смерті?

— Його каже, три або чотири дні, пане.

— О’кей? — втрутився Хорко. — Недовго. Ви одружитеся з toutes les leddy^[32].

І він став викидати пальці, показуючи десятками, скільки жінок там було. Моїх майбутніх дружин набралося шістдесят сім.

— Щодо цього можете бути спокійні, — пообіцяв я.

А коли він пішов, попрощавшись із церемонною ввічливістю і всім своїм виглядом засвідчуючи, що чудово розуміє, в якій безвиході я опинився, я сказав Ромілаю:

— Драпаємо сьогодні ж уночі.

Ромілаю мовчки подивився на мене, і його верхня губа низько провисла від моторошного страху.

— Сьогодні ж, — повторив я. — Ніч буде місячна. Учора вночі було так світло, що я міг би прочитати телефонний довідник. Виходить, ми прожили тут цілий місяць, чи не так?

— Ажеж, пане. Що твоя і моя робити?

— Коли споночіє, ти здіймеш крик. Скажеш, мене вкусила змія або щось таке. Отой шкіряний бандит із двома амазонками прийдуть подивитися, в чому річ. Якщо він не відчинить двері, нам доведеться придумати щось інше. Але припустімо, що двері він відчинить. Тоді ти візьмеш оцей-ось камінь — ти мене зрозумів? — і підсунеш його між двері й одвірок біля самої завіси, щоб двері не могли причинитися. Оце те, що нам треба. Де твій ніж?

— Ніж у моя, пане.

— Мені його й не треба. Тримай ножа при собі. Так от, ти мене слухаєш? Ти зарепетуєш, що сунго, яссі чи як там називають мене ці вбивці, вкусила змія. Моя нога, мовляв, швидко пухне. І станеш біля дверей із каменюкою напоготові, щоб заклинити їх.

І я показав йому, що і як він повинен буде зробити.

Коли почало сутеніти, я все ще сидів, обмірковуючи план нашого визволення; я намагався зібрати докупи думки й не дати їм потьмаритись від лихоманки, яка після полудня завжди посилювалася, а з настанням ночі ставала нестерпною. До того ж мій стан погіршився від задухи, яка панувала в гробниці, та від перенапруги зору, бо я кілька годин простояв коло дірки в стіні, одним оком дивлячись на мертве тіло Дафу, і я вже мало не марив. Іноді мені ввижалося, ніби я виразно бачу під каптуром савана риси царевого обличчя. Але то була омана розуму, видіння. В мене паморочилась голова, я збагнув це навіть тоді. А вночі, під час особливо лютого нападу лихоманки, мені геть погіршало, і в моїй розтривоженій свідомості стали виникати і так само несподівано зникати гори, й ідоли, й корови, й леви, і здоровенні чорношкірі жінки-амазонки, і обличчя царя Дафу, і стріха над помостом хопо. Одначе я не піддавався хворобі й чекав, коли зійде місяць і можна буде рішуче діяти. Ромілаю не спав. Його погляд був спрямований на мене з того кутка, де він напівлежав, упершися спиною в стіну. Я знаходив його там по очах щоразу, коли туди дивився.

— Твоя не передумай? — запитав він двічі або й тричі.

— Ні, ні. Не передумав.

І коли я вирішив, що слушна мить настала, я так глибоко втягнув у груди повітря, аж вони затріщали, а під ребра шпигнуло болем.

— Починаймо! — сказав я Ромілаю.

Бунамів поплічник за стіною, мабуть, спав, бо, відколи смеркло, я не чув звідти жодного шереху, Я взяв Ромілаю на руки й підніс до дірки, яку ми з ним проколупали. Обхопивши його, я відчув, що все тіло в нього тремтить. Він закричав, раз у раз заникуючись. Для повноти враження я застогнав — раз, і вдруге, і тоді Бунамів попихач прокинувся. Я почув, як затупотіли його ноги. Потім він, мабуть, стояв і дослухався, поки Ромілаю повторював тремтячим голосом: «Яссі кмуті!» «Кмуті» я чув від загонщиків, коли вони переносили Дафу до гробниці. «Кмуті» означало: «він помирає». Мабуть, то було останнє слово, яке почув на цьому світі мій умирущий друг. «Вуннуту зазай кмуті. Яссі кмуті». Мова варірі неважка, і опановував я її досить швидко.

Потім двері царської гробниці відчинилися, і Бунамів поплічник щось закричав.

— Його кликай дві солдата-жінка, — сказав мені Ромілаю.

Я поставив його на підлогу, а сам ліг долічерева.

— Бери камінь, іди до дверей і роби, як я тобі сказав, — звелів я йому. — Якщо ми сьогодні звідси не виберемося, то не проживемо на світі й місяця.

Потім я побачив, як за дверима замиготіло світло смолоскипа — це означало, що амазонки прийшли на підмогу, і найдивовижніше з усього цього те, що жага вбивства, яка палахкотіла в моєму серці, найдужче мене заспокоювала. Вона додавала мені впевненості в собі. Я відчував, що коли вузькопикий Бунамів поплічник опиниться в моїх руках, то знайде свою смерть, і це відчуття було справжнім бальзамом для моєї душі. «Його принаймні я порішу», — повторював я подумки. Отак я розрахував усе до дрібниць і закричав слабким, переляканим голосом — і я впивався слабкістю, яка лунала в моєму голосі, бо в ту мить і справді почував себе кволим, але твердо знав: сила вмить повернеться до мене, як тільки пірву Бунамового попихача. У дверях відтулили дошку. Піднісши до отвору смолоскип, сторож смерті побачив, що я схопився за ногу і корчуся від болю. Прогонич витягли, й одна з амазонок почала відчиняти двері.

— Камінь! — жалібно, ніби від болю, крикнув я, і в світлі смолоскипа побачив, що Ромілаю підсунув каменюку під саму завісу — точнісінько так, як я йому й казав. Він таки встиг зробити це, хоч амазонка вже приставила йому до горла спис.

Ромілаю поточився до мене. Цю картину я побачив у великій освітленій плямі, що пульсувала навкруг димучого полум’я. Амазонка зойкнула, коли я повалив її, смикнувши за ногу. Наконечник списа дряпнув до стіні; я подумки попросив Бога, щоб він не зачепив Ромілаю, і водночас стукнув амазонку головою об камінь. За таких обставин я не міг дозволити собі зважати на те, що вона — жінка. Світло погасло, і двері вмить зачинились, але не зовсім, бо вперлися в камінь; між ними та одвірком залишилася щілина, якої мені вистачило, щоб просунути туди пальці. І друга амазонка, й Бунамів прислужник тягли двері знадвору, але я розчахнув їх одним ривком. Я діяв мовчки. Мене овіяло нічне повітря, і я відразу почув себе краще. Спершу я вдарив другу амазонку ребром долоні — прийом, який я опанував у десантних військах. Цього вистачило. Я її покалічив, і вона впала. Все це відбувалося в тиші, бо й вони не подавали голосу, як і я. Збивши жінку з ніг, я посунув на чоловіка, і той кинувся навтіки, намагаючися сховатись у кімнаті, де лежав мертвий цар. Три стрибки — і я схопив його за чуприну. Я підняв його на відстані випростаної руки так, щоб він побачив моє обличчя у світлі місяця, який уже зійшов. Я загарчав. Шкіра в нього на обличчі натяглася вгору, очі перекосилися. Коли я здавив йому пальцями горло, Ромілаю підбіг до мене й заволав:

— Ой ні, пане, не треба!

— Я задушу цього виродка!

— Твоя його не вбивай!

— Не втручайся! — гарикнув я і, тримаючи мерзотника за чуприну, труснув його вгору й униз. — Він убивця. Чоловік, який лежить за стіною, загинув з його вини.

І все ж я перестав душити Бунамового чаклуна. Смикнувши за чуприну, я гойднув його виквацяне в крейду тіло. Він не видав ні звуку.

— Твоя його не вбивай, — повторив Ромілаю серйозним голосом. — Тоді Бунам не гонитися за нами.

— Моє серце жадає вбивства, Ромілаю, — сказав я.

— Твоя бути мені друг?

— Тоді я бодай переламаю йому кістки. Заради тебе я його не вб’ю. Ти маєш право вимагати від мене чого завгодно. Звичайно, я тобі друг. Але як бути з Дафу? Хіба він не був моїм другом? Ну гаразд, гаразд, я не ламатиму йому кісток, тільки дам доброго духопелу.

Але й духопелити того чоловіка я не став. Я затяг його, а також обох амазонок до кімнати, в якій були замкнені ми. Ромілаю забрав їхні списи, і ми зачинили двері на прогонич. А тоді зайшли в другу кімнату. Місяць уже підбився височенько, і все довкола було добре видно. Ромілаю взяв кошика з ямсом, а я тим часом підійшов до царя.

— Тепер твоя і моя іти?

Я заглянув під каптур савана. Обличчя було розпухле й грудкувате, дуже спотворене. Задуха вже зробила своє діло, і хоч як я любив Дафу, але тепер мусив відвернутися від нього.

— Прощайте, царю, — сказав я і рушив до виходу.

Та коли ми вже були в дверях, щось мене зупинило. Прив’язане до кошика левеня пирскало на мене, і я взяв його на руки.

— Що твоя робити?

— Це звірятко ми заберемо з собою, — сказав я.

22

Ромілаю запротестував, але я притис левеня до себе; воно загарчало тоненьким голоском і вгородило кігтики мені в груди.

— Цар захотів би, щоб я забрав це левеня з собою, — сказав я. — Адже в якійсь формі він має ожити в цьому створінні. Я хочу, щоб ти мене зрозумів.

Осяяний місячним світлом обрій був дивовижно ясний. Це так подіяло на мене, що й у голові моїй проясніло. Світло струменіло на нас із гірських вершин. Тридцять миль простору, через який пролягав шлях нашої втечі, відкрилися перед нами. Мабуть, Ромілаю хотів сказати, що це звіря — дитинча мого ворога, який убив Дафу.

— Зрозумій мене… — сказав я. — Адже я не вбив того виродка. І коли я його пощадив… Ромілаю, годі нам тут стовбичити й плескати язиком. Я не можу залишити звірятко їм і не залишу. Зрештою, я понесу його в шоломі. Вночі він мені на голові не потрібен.

І справді, нічний вітерець освіжав мене, й лихоманка майже не відчувалася.

Ромілаю не став далі сперечатися, і ми подалися навтіки, вибираючись із ущелини тими місцями, де був затінок від місячного світла. Ми рушили в гори, ідучи так, щоб хопо було між нами й селом, — просто на Бавентаї. Я біг за Ромілаю з левеням у руках, і за ніч ми подолали подвійну відстань — коли зійшло сонце, ми вже залишили позаду близько двадцяти миль.

Без Ромілаю я не витримав би й двох днів із тих десяти, які забрала в нас подорож до Бавентаї. Він знав, де знайти воду, знав, які корінці та яких комах можна їсти. Після того, як закінчився ямс, — а ми доїли його вже на четвертий день, — нам довелося харчуватися личинками та черв’яками.

— Ти міг би служити інструктором із виживання в природних умовах. У повітряно-десантних військах тебе вважали б фахівцем високого класу, — казав я йому. — Отже, я тепер харчуюся сараною, як святий Іоанн, «чий голос волав посеред пустелі».

Але з нами було й левеня, яке ми мусили годувати й доглядати. Навряд чи хтось інший у моєму становищі самохіть узяв би на себе таку мороку. Мені доводилося різати на дрібненькі шматочки личинок та черв’яків у своїй долоні, робити з них місиво й годувати звірятко з руки. Вдень, коли я не міг іти без шолома, я ніс левеня під пахвою, а іноді вів на повідку. Воно й спало в шоломі разом з моїм паспортом та гаманом, гризучи шкіру, і кінець кінцем зжерло її майже всю. Після цього мені довелося тримати документи та чотири тисячодоларові банкноти в своїх жокейських трусах.

Мої запалі щоки заросли різнобарвною щетиною, і більшу частину нашого переходу я був не зовсім при своєму розумі й часто марив. Я сидів і грався з левеням, якого називав Дафу, а Ромілаю тим часом добував харч. Я був надто схибнутий, щоб допомагати йому. Одначе в багатьох істотних питаннях мій розум залишався ясним і навіть витончено гострим. Підживлюючись личинками, лялечками та мурахами, — я сидів навпочіпки в своїх жокейських трусах, а левеня лежало піді мною, бо там був затінок, — я гладив звірятко, яке дуже звикло до мене, й виголошував промови та співав (атож, я пригадував чимало пісень зі своїх дитячих та шкільних літ, таких як «Зіграй до-до», «П’єро», «Мальбрук у похід зібрався», «Навіжена смаглявка», «Іспанська гітара»). Левеня качалося в мене під ногами і дряпало пазуриками мої литки. Проте дієта з личинок та черв’яків навряд чи була йому корисна, і воно, звичайно, хворіло. Я потерпав за нього, а Ромілаю сподівався, що воно здохне. Але нам щастило. Ми мали списи, і Ромілаю забив кількох птахів. Я певен, що птах, який підлетів до нас надто близько і з якого ми потім улаштували бенкет, був хижий.

І ось на десятий день (так мені сказав Ромілаю, бо сам я втратив лік часу) ми дійшли до Бавентаї, що тулилося на скелястому узгір’ї, наскрізь пропечене сонцем, хоч і не настільки, як ми. Стіни хат були білі, немов яєчна шкаралупа, і брунатні араби в своїх накидках та балахонах дивилися, як ми виходимо з безплідної пустелі. Я вітав усіх двома розчепіреними й піднесеними вгору пальцями, — знаком перемоги, — як Черчілль, і сміявся уривчастим, плаксивим, хрипким сміхом людини, яка щойно випручалася з лабет смерті, і підіймав за шкірку левеня Дафу, показуючи його всім цим мовчазним чоловікам із закутаними головами, жінкам, у яких були відкриті лише очі, та чорношкірим пастухам, чиї чуприни блищали сонячним лоєм.

— Де ж оркестр? Де музика? — запитував я в кожного, хто мені стрічався.

Незабаром я надовго відключився, але перед тим узяв з Ромілаю слово, що він догляне за звірям.

— Воно для мене — Дафу, — сказав я. — Гляди, щоб нічого з ним не сталося, Ромілаю. Бо це мене вб’є. Я не можу погрожувати тобі, друже, — провадив я. — Я надто кволий і можу тільки благати.

Ромілаю сказав, щоб я не турбувався. А висловив він це дуже коротко:

— Гарась, пане.

— Я можу тільки благати. Я геть занепав, чоловіче… Ти мені…

Я лежав на ліжку в домі якогось тубільця, а Ромілаю, присівши біля мене навпочіпки, забирав левеня з моїх рук.

— Ти мені обіцяєш? Тільки правду скажи, обіцяєш чи ні?

— Що моя твоя обіцяй?

— Я хочу, щоб ти дав мені тверде слово. То обіцяєш чи не обіцяєш? Ромілаю, сподіваюся, я говорю зрозуміло. Людина здатна зберігати здоровий глузд до останнього свого подиху. Але існує ще й справедливість. Я вірю, що існує справедливість, і ти мені пообіцяй… Хоча я геть занепав…

Ромілаю почав був утішати мене, але я сказав:

— Я не потребую втішань. Бо сон мого духу урвався, і я віднайшов своє «я». І пробудив мене аж ніяк не ангельський хор. Хотів би я знати, чому проти цього так усі виступають? Адже ні проти чого люди не борються так запекло, як проти повернення до власної суті. Вони воліють хворіти на голову. Такі болячки більше втішають, ніж дошкуляють.

Я тримав левеня в себе на грудях — дитя нашого лютого ворога, дитя вбивці. Я був такий кволий і стомлений, що не міг далі говорити і тільки корчив страшні гримаси.

«Не підведи мене, старий друже», — ось що намагався сказати я Ромілаю.

Потім я дозволив йому забрати звірятко і якийсь час спав і бачив сни, а може, й не спав, просто лежав на койці в чиїйсь хатині, і то були не сновидіння, а галюцинації. Одне лише повторював я сам собі й Ромілаю, а саме: що я повинен повернутися до Лілі та дітей, я ніколи не одужаю зовсім, поки не побачу їх, а надто Лілі. В мене розвинулася тяжка форма туги за домівкою. І я казав, звертаючись сам до себе: «Який він, усесвіт?» — «Великий». — «А які ми?» — «Маленькі». Тому ліпше мені бути вдома, де моя дружина любить мене. А якщо тільки вдає, що любить, то й це краще, аніж нічого. Хай там як, а я плекав до неї ніжні почуття. Я згадував Лілі в її найрозмаїтіших виявах; знову лунали мені у вухах деякі з її висловлювань, скажімо, про те, що людина має жити для цього, а не для того, не для зла, а для добра, не для смерті, а для життя — і решта її теорій. Думаю, мені було байдуже, що там вона говорить, навіть її проповіді не перешкоджали мені любити її. Ромілаю підходив до мене часто, і в розпалі моєї маячні його чорне обличчя видавалося мені куленепробивним склом, з яким уже роблено все, що таке скло здатне витримати.

— Ми не можемо вийти зі свого ритму, Ромілаю, — не раз казав я йому. — Ми ніяк не можемо з нього вийти. Ліва рука тремтить, коли тремтить права, вдих відбувається відразу за видихом, серце стискається, потім розширюється, долоні стуляються докупи, а ноги переступають по черзі. Після зими неминуче приходить весна, зірки рухаються в небі по своїх траєкторіях, після припливу настає відплив. Людина повинна до всього цього пристосуватися, бо вона тільки програє, якщо воно її дратуватиме. Ніхто не може зупинити плин життя. Воно тече незалежно від нашої волі. І ми ніколи не виб’ємося зі свого ритму, Ромілаю, нехай йому чорт. Хотів би я, аби мої невдачі перестали турбувати мене й дали мені спокій. Усяка погань повертається до людини, і це найгірший з усіх можливих ритмів. Повторювання поганої людської суті — це найтяжче страждання з усіх відомих страждань. І людина неспроможна вийти за межі регулярних процесів. Але цар сказав, я повинен змінитися. Мені не слід залишатися в класі смертників. Чи в класі воскреслих з могили. Трави мають бути моїми родичами. Ех, Ромілаю, навіть смерть не знає числа всіх мерців. Вона ніколи не візьме їх на облік. Але мерці існують. Вони примушують нас про них думати. І в цьому їхнє безсмертя. Вони живуть у нас. Але моя спина тріщить. Тягар життя пригинає мене донизу. Це несправедливо — адже я прагну до грун-ту-молані.

Ромілаю показав мені левеня. Воно пережило всі випробування і мало квітучий вигляд.

Тому я, перебувши кілька тижнів у Бавентаї і почавши одужувати, сказав своєму провідникові:

— Знаєш, чоловіче, мабуть, пора мені в дорогу, поки левеня ще мале. Зрештою, я не можу тут сидіти, поки воно стане дорослим левом. Навіть якби воно виросло тільки наполовину, і то була б мені морока перевезти його до Штатів.

— Ні, ні. Твоя надто хворий.

— Атож, тіло моє не в найкращій формі, — сказав я. — Але я здолаю цю перешкоду. Звичайно, я трохи хворий. Але, крім хвороби, зі мною все гаразд.

Ромілаю був проти, але зрештою я вмовив його, щоб він одвіз мене в Бактале. Там я купив собі штани й випросив у місіонера трохи сульфаміду, яким підлікував свою дизентерію. Це забрало в мене кілька днів. Після цього ми з левеням улаштувалися на задньому сидінні джипа, де й спали під брезентом, поки Ромілаю віз нас до Харара, в Ефіопію. На це йому знадобилося шість днів. У Харарі я витратив кількасот доларів на подарунки для Ромілаю й набив йому джип усякою всячиною.

— Я хотів був зробити зупинку в, Швейцарії і відвідати там Еліс, свою наймолодшу дочку, — сказав я. — Та, певно, вигляд у мене поганенький, і, мабуть, не варто лякати дитину. Краще навідаю її іншим разом. Крім того, зі мною лев.

— Твоя візьми його додому?

— Він поїде туди, куди поїду я. А з тобою, Ромілаю, ми ще неодмінно зустрінемося. Світ уже не такий великий, яким був колись. Якщо людина жива, її завжди можна знайти. Ти маєш мою адресу. Напиши мені. І не ображайся, коли щось було не так. Наступного разу, як ми зустрінемось, я, може, буду в білому костюмі, й ти пишатимешся нашим знайомством. І не сумнівайся, я тебе почастую — і добре почастую.

— Твоя надто хворий, щоб їхав, — сказав Ромілаю. — Я боятися відпускай твоя сам у дорога.

Я поставився до його побоювань за мене з усією серйозністю.

— Послухай, Ромілаю, ти повинен знати, що мене нічим не вб’єш. Природа вже випробувала на мені всі засоби. Якось на мене навіть упала книжка. А я ось тут, перед тобою, живий і неушкоджений.

Одначе Ромілаю бачив, що я дуже кволий. Мене можна було б зв’язати газовою стрічкою.

Настала та хвилина, коли ми попрощалися з ним назавжди, але я помітив, що він усе ще йде за мною назирці і поглядає на мене здалеку, поки я простую вулицями Харара, ведучи на повідку малого лева. Моя борода скидалася на жмут пурпурової шавлії, і ноги в мене підгиналися, коли я милувався палацом царя Менеліка, а тим часом волохатий Ромілаю з виразом страху й тривоги виглядав із-за рогу, аби впевнитися, що я не впав непритомний. Заради нього ж таки я вдавав, ніби не помічаю його. Він не спускав мене з очей, аж поки я сів у літак рейсом до Хартума. Левеня сиділо в лозяному кошику. Джип стояв біля самої злітної смуги, і Ромілаю сидів у ньому, молячись над кермом. Він стулив докупи долоні, як величезний рак клешні, і я знав: він палко благає Бога, щоб дарував мені безпеку й здоров’я. Я крикнув: «Ромілаю!» — і підхопився на ноги. Декотрі з пасажирів, мабуть, подумали, що я хочу перекинути невеличкий літак.

— Той чорношкірий хлопець врятував мені життя, — сказав я їм.

Але ми вже піднялися в повітря й летіли над гарячим маревом спеки, що стелилося над землею. Я сів, узяв із кошика лева й посадив його собі на коліна.

В Хартумі я посварився зі службовцями консульства. Виникла досить гостра суперечка з приводу мого лева. Вони сказали, що до них часто звертаються люди, які переправляють тварин у Штати для продажу в зоопарки, що, мовляв, існують певні формальності, і якщо я їх не виконаю, то леву доведеться відбувати карантин. Я сказав, що згоден піти до ветеринара й зробити кілька уколів, але водночас пояснив їм:

— Мені треба дістатися додому якомога швидше. Я тяжко хворів і не можу довго затримуватися.

Ті хлопці заявили, що самі бачать, як мені непереливки. Вони спробували були розколоти мене щодо моєї подорожі й запитали, яким чином я втратив усі свої манатки.

— А це не ваше чортяче діло, — відповів я їм. — 3 моїм паспортом усе гаразд, чи не так? До того ж я маю бабки. Мій прадід був колись начальником вашого вошивого закладу, і він не корчив із себе паскудного чинушку, ухильного, псевдоінтелігентного та манірного, якими виставляєте себе ви. Всі ви одної гіллі ягоди. Ви гадаєте, громадяни Сполучених Штатів — це йолопи та недоумки. Послухайте, я вимагаю від вас лише одного: щоб ви мене тут не затримували. Я справді був у самій африканській глушині і дещо там бачив. Мені пощастило заглянути в саму суть тубільного життя, але не сподівайтеся, що я задовольню вашу ледачу цікавість. Я нічого не розповів би й самому послу, якби він став розпитувати мене.

Звичайно, моя поведінка їм не сподобалася. А я мало не зомлів у їхній установі. Лева я поставив на письмовий стіл, і він скинув додолу машинку для зшивання паперів і подряпав крізь одяг кількох службовців. Вони поквапилися спекатись мене, і того ж таки вечора я вилетів до Каїра. Звідти я подзвонив Лілі по трансатлантичному кабелю.

— Це я, моя дівчинко! — закричав я. — В неділю буду вдома.

Я знав, що вона зблідла і її обличчя стає все більше й більше, все чистіше й чистіше, як завжди з нею бувало, коли вона дуже збуджувалася, і що її губи, либонь, ворухнулися разів п’ять або шість, перш ніж вона здобулася на слово.

— Я їду додому, дитино, — сказав я. — Говори по-людському, не мимри.

— Юджіне! — почув я, і відразу по цьому нас розділили земля, вода та повітря половини світу, в якому пульсували електромагнітні хвилі, наче кров у судинах планети.

— Золотко, тепер усе буде добре. Я домігся того, чого хотів.

З її відповіді я розібрав не більше, ніж двоє чи троє слів. Між нами лежав простір, наповнений чудернацькими звуками. Я знаю, вона говорила про кохання; голос у неї був схвильований, і я здогадувався, що вона читає мені мораль і кличе мене додому.

— Як на таку здоровенну дівку, в тебе дуже тонкий голос, — кілька разів повторив я. Вона чула мене добре. — В неділю буду. Запроси до нас Донована, я хочу поговорити з ним.

Донован був старий повірений, який вів справи мого батька. Йому вже, мабуть, виповнилося вісімдесят. Я подумав, що мені, певно, знадобиться його юридична допомога в питанні з левом.

Це була середа. В четвер ми виїхали до Афін. Я вирішив подивитися Акрополь. Отож я найняв автомобіль та гіда, але був ще надто хворий і надто розтривожений, аби дістати справжню насолоду від екскурсії. Лева я водив із собою на повідку. На мені був літній костюм кольору засмаги — я купив його в Бактале — і той самий шолом та ті самі черевики, в яких я подорожував по Африці. Моя борода помітно виросла; з одного боку вона лилася сріблястим потоком, у якому, проте, виділялися чорні, руді, русяві та яскраво-червоні струминки. В посольстві мені запропонували поголитися, щоб легше було звірити мою особу з фотографією в паспорті. Але я не послухався їхньої поради. Коли ми зупинилися поблизу Акрополя, я побачив на вершині гори якісь будівлі — вони були жовтого, рожевого кольору та кольору слонової кості. Я зрозумів, що ті будівлі дуже гарні, але не мав сили вийти з автомобіля, і гід навіть не запропонував мені цього. Він узагалі говорив мало, майже весь час мовчав; проте його очі виразно промовляли, що він про мене думає.

— На все є причини, — сказав я йому.

У п’ятницю я перелетів до Рима. Там я купив собі вельветові штани кольору бургундського вина, альпійського капелюха з берсальєрськими перами, сорочку та кальсони. Купивши ці речі, я вже надвір не виходив. Мені не дуже хотілося гуляти по Віа Венето з левом на повідку.

В суботу я полетів далі на Париж і Лондон — єдиний напрямок, на який мені пощастило оформитися. Дивитись на ті міста я не мав охоти. Як і взагалі на будь-яку місцевість. Найцікавішою частиною подорожі був для мене політ над водою. Я ніяк не міг намилуватися ним, так ніби був збезводнений — нескінченний змережаний хвилями простір стелився над глибокими провалинами Атлантичного океану. Відчуття, що внизу піді мною бездонні глибини, давало мені незвичайну втіху. Я сидів біля ілюмінатора, за яким клубочилися хмари… Під променями надвечірнього сонця, нещадного, сліпучого, вибіленого морською сіллю, море здавалося каламутним. Ми летіли над величезною масою води, мов придавленої свинцевими штабами, але неспокійної, води, під якою пульсувало могутнє серце океану.

Решта пасажирів читали. Особисто я не міг зрозуміти їхньої поведінки. Як можна летіти в літаку й бути таким байдужим? Правда, вони не поверталися з Центральної Африки, як я; вони не уривали контактів з цивілізацією. Вони піднялися в небо зі своїми книжками в Парижі або в Лондоні. Але я, Гендерсон, червонопикий здоровило у вельветових бриджах та в капелюсі з берсальєрськими перами — шолом лежав у кошику разом із левеням, бо йому, на мою думку, потрібен був якийсь знайомий предмет, аби воно спокійно сприйняло цю нову збудливу подорож, — я не міг не милуватися водою і гірськими пасмами хмар, що були перекинуті вниз вершинами й схожі на емпіреї вічних небес. (Але вони не вічні, і в цьому їхня суть; їх можна побачити лише один раз, а потім уже не побачиш ніколи, бо вони — швидкоплинні образи, а не стійкі реальності; ніхто й ніколи не побачить більше Дафу, а невдовзі ніхто й ніколи не побачить більше й мене; але всі ми складаємося із субстанцій, якими можна милуватися вічно: з води, із сонячного світла, з повітря, із землі.)

Побачивши, який я збуджений, стюардеса запропонувала мені журнал, щоб я заспокоївся. Вона знала, що в багажному відділенні сидить моє левеня Дафу (я замовив для нього відбивні котлети та молоко, ходив туди-сюди, вовтузився в задньому відділенні літака й завдавав усім трохи клопоту). Стюардеса була дівчина розумна, і кінець кінцем я розтлумачив їй, що левеня мені дуже дороге і я повинен привезти його додому, до своєї дружини й дітей.

— Це пам’ять про незабутнього друга, — сказав я стюардесі.

Я міг би спробувати пояснити їй і те, що це також своєрідне таємниче втілення того друга. Дівчина була родом із Рокфорда, штат Іллінойс. Кожні двадцять років земля оновлює себе в молодих дівчатах. Ви розумієте, що я маю на увазі? Коси в неї були кучеряві й золоті. Білі зуби зблискували в усмішці щоразу, коли я до неї звертався. Вся вона була наче з цукрової кукурудзи та з молока. Хай будуть благословенні її клуби! Хай будуть благословенні її стегна! Хай будуть благословенні її ніжні пальчики, почасти прикриті манжетами уніформи! Хай буде благословенне самородкове золото її кіс! Чудесне миле створіння; вона ставилася до мене зовсім по-приятельському, як то властиво для дівчат із Середнього Заходу.

— Ти схожа на мою дружину, — сказав я їй. — Я не бачив її багато місяців.

— Справді? І скільки ж місяців? — запитала вона.

Цього я їй сказати не міг, бо згубив лік часу.

— Зараз вересень? — спитав я.

Вона була вкрай здивована.

— Та ви що? Наступного тижня буде День Подяки^[33].

— То вже така пізня осінь? Я пропустив передвиборну реєстрацію. Доведеться тепер чекати наступного семестру. Розумієш, я захворів у Африці, довго марив і втратив лік часу. Коли проникаєш у таку глушину, то свідомо йдеш на ризик. Ти це розумієш чи не розумієш, дитино?

Вона здивувалася, що я назвав її дитиною.

— Ви, мабуть, учитель?

— Замість бути самими собою, — сказав я, — ми розвиваємо в собі безліч потворних рис. Треба зректися цієї поганої звички. Ти мене розумієш? Чому ми чекаємо, поки явиться Він?

— Що ви маєте на увазі, пане Гендерсоне? — спитала вона, з усмішкою дивлячись на мене.

— Ти хіба ніколи не чула цю ораторію? — сказав я. — Послухай-но, я тобі проспіваю кілька рядків із неї.

Ми були з нею у хвості літака, де я годував свого звіра Дафу. Я проспівав для неї:

— «І хто доживе, поки Він прибуде (поки Він прибуде)? І хто встане, коли явиться Він (коли явиться Він)?»

— Гендель? — запитала вона. — Я це чула в Рокфордському коледжі.

— Справді, Гендель, — підтвердив я. — Ти розумна дівчина. А в мого сина Едварда мозок геть засмічений усіляким джазовим мотлохом… Я проспав свою молодість, — заявив раптом я, годуючи свого лева котлетою. — Я спав і спав, як наш пасажир у салоні першого класу.

Тут я повинен пояснити, що ми летіли в стратосферному лайнері, де є окремий урядовий салон, і я бачив, як стюардеса заходила туди з біфштексом та шампанським. Той тип не вийшов звідти жодного разу. Стюардеса пояснила, що він — знаменитий дипломат.

— Я гадаю, в літаку він просто мусить спати, його час коштує надто дорого, — зауважив я. — Якби він мучився безсонням, це було б справжнє лихо для людини в його становищі. Ти знаєш, чому я так нетерпляче жду зустрічі зі своєю дружиною? Мені кортить довідатися, якими будуть наші взаємини тепер, коли сон мого духу урвався. І дітей хочеться швидше побачити. Я їх дуже люблю — принаймні так я думаю.

— Чому «думаю»?

— Бо я справді весь час думаю. Ти знаєш, усі люди в нашій родині обирають собі дивних друзів. Мій син Едвард мав шимпанзе, якого він дресирував, одягаючи в ковбойський костюм. Потім у Каліфорнії ми з ним мало не взяли в супутники життя малого тюленя. Згодом моя дочка принесла додому немовля. Звичайно, нам довелося відібрати його в неї. Я сподіваюся, вона прийме це левенятко як заміну. Я вірю, мені пощастить переконати її.

— В літаку є хлопчик, — сказала стюардеса. — Левенятко йому, мабуть, дуже сподобається. Зараз у малого вкрай засмучений вигляд.

— А хто він? — запитав я.

— Його батьки були американці. На шиї в нього висить лист, у якому розповідається Його історія. Хлопець зовсім не розмовляє по-англійському. Тількино-перському.

— Розповідай далі, — попросив я.

— Його батько працював у Персії, в нафтовому концерні. Хлопця доглядали перські служники. Тепер він сирота й житиме у своїх діда й баби, в Карсон-Сіті, Невада. В Айдлвайлді я сподіваюся передати його кому-небудь.

— Сердешне хлоп’я, — сказав я. — Приведіть його сюди, ми покажемо йому лева.

Стюардеса привела хлопчика. Він був дуже білий, у коротеньких штанцях на ремінних шлейках і в темно-зеленому светрику. Чуб у нього був темний, як і в мого сина. Хлопчик припав мені до серця. Ви знаєте, як то воно буває, коли ваше серце несподівано тьохне й затремтить, мов осінній листочок на дереві.

— Ходи сюди, хлопче, — сказав я і взяв малого за руку. — Не годиться виряджати дитину саму-одну в кругосвітню подорож, — звернувся я до стюардеси.

Я взяв левеня Дафу й передав його хлопчикові.

— Навряд чи він знає, що це за звір, мабуть, думає, що кошеня.

— Але воно подобається йому.

Звірятко справді трохи розвеселило малого, і ми дозволили їм погратися. А коли ми повернулися на свої місця, я взяв хлопця до себе і став показувати йому картинки в журналі. Я нагодував його, і вночі він заснув у мене на колінах, і мені довелося попросити дівчину доглянути за левом, бо тепер я не міг підвестися з крісла. Вона повідомила мені, що звірятко теж спить.

Поки ми летіли далі, моя пам’ять зробила мені велику послугу — мене навідали спогади, після яких настрій у мене поліпшився. Зрештою, це не так і погано — прожити довге життя. В минулому завжди можна знайти щось приємне. А найпершою моєю думкою було: «От, скажімо, картопля. Вона споріднена з беладонною». Потім я подумав: «Виходить, свині не володіють монопольним правом хрюкати».

Згадка про свиней викликала в мене інший спомин — як по смерті мого брата Діка я пішов з дому, будучи вже великим хлопцем, років шістнадцяти, з вусиками — я тоді навчався на першому курсі коледжу. А причина моєї втечі полягала в тому, що я не міг бачити, як журиться батько. Дім у нас чудовий, справжній витвір архітектурного мистецтва. Кам’яний фундамент завтовшки в три фути, стелі заввишки у вісімнадцять футів. Вікон дванадцятеро, і вони доходять до підлоги, так що світло виповнює всі кімнати, проникаючи знадвору крізь шибки зі старовинного візерунчастого скла. В тих затишних мешканнях панує мир, якого навіть я ніколи не був здатний порушити. Одне тільки погано: будинок надто старовинний, він випадає із сучасного життя, і тому може збити людину з плигу. Саме це й сталося з Діком, якщо мої чуття мене не обманюють. Але наш старий, чиє обличчя густо заросло сивою бородою, дав мені зрозуміти, що лінія нашого роду закінчилася того дня в Адірондексі, коли Дік пальнув у ручку й прострелив греків чан із кавою. Дік теж був кучерявий та широкоплечий, як і всі ми. Він утопився в долині посеред диких гір, і відтоді мій татусь віддався розпачу й почав дивитися на мене неприхильним оком.

Стара людина, що пережила глибоке розчарування, людина, чиї сили занепадають, іноді намагається збадьорити себе в нападах гніву. Тепер я це розумію. Але я не міг зрозуміти цього у свої шістнадцять років, коли посварився з батьком. Того літа я розпилював автогеном старі розбиті автомобілі на металевий брухт. Я був необмеженим володарем цілого звалища покалічених машин, що громадилося милі за три від нашого дому. Мені було приємно працювати на купах залізяччя. Того літа я не робив нічого іншого, тільки розпилював та розбирав автомобілі. Я був весь у мазуті, в іржі, обсмалений і оглушений газовим різаком і понаскладав цілі стоси автомобільних крил, осей та всіляких внутрішніх деталей. Того дня, коли ховали Діка, я теж подався на свою роботу. А ввечері, коли я мився за будинком із садового шланга й хапав ротом повітря під струменем холодної води, що лилася мені на голову, старий вийшов на задню веранду, обплутану темно-зеленою виноградною лозою. Збоку був занедбаний сад, який я згодом спиляв. Вода плюскотіла, стікаючи з мене. Вона була холодна, мов космічний простір. Старий почав люто кричати на мене. Шланг булькав у мене над головою, а всередині я був розжареніший, ніж газовий різак, яким я розрізав усі оті мертві машини, що знайшли свій кінець на швидкісній автостраді. Батько кричав на мене, очманівши з горя. Я знав, що він справді розлючений, бо забув навіть про властиву йому вишуканість мови. Мабуть, він так розлютився тому, що я не став його втішати.

Отже, я пішов з дому і на попутних машинах дістався до Ніагарського водоспаду. Я довго стояв на березі Ніагари й дивився, зачарований гуркотливим падінням води. Вода може втішати і зцілювати. Я ходив поглянути на Діву Туманів, яка потім згоріла, побував у Печері Вітрів і всюди. А потім поїхав у Онтаріо і влаштувався на роботу в парку розваг. Ось про це насамперед я й пригадав, коли сидів на борту літака, примостивши на своїх колінах голівку персько-американського хлопчика, а внизу під нами вирувало чорне життя Атлантичного океану; потужно оберталися чотири пропелери нашого повітряного корабля, і ми летіли додому.

Отже, це було в Онтаріо, хоч я не пам’ятаю, в якій саме частині тієї провінції. Парк розваг був водночас і ярмарковим майданом, і Хансон, управитель, дозволив мені спати в стайнях. Там уночі через мої ноги перебігали пацюки, що жерли овес, а вдосвіта, в голубому присмерку, в який переходить чорна темрява у високих широтах, починали напувати коней. Негри приходили до стаєнь у передранкових сутінках, коли вологість повітря найвища.

Я працював зі Смолаком. Я майже забув того звіра, Смолака, старого бурого ведмедя, чий дресирувальник (теж Смолак; ведмедя назвали на його честь) накивав п’ятами разом зі своєю трупою і залишив його Хансонові. Смолак був надто старий, і колишній хазяїн покинув його напризволяще. Шукати нового дресирувальника не було сенсу. Цей тепер нікому не потрібний дряхлий звірюга був майже зелений від старості, й останні зуби випадали в нього з ясен, мов перестиглі фініки з кетяга. Хансон знайшов застосування й цьому розвалюшному звіру. Колись його видресирували їздити на велосипеді, але тепер він уже не годився для цього. Тепер він їв з однієї тарілки з кролем, а потім, у кашкеті та в дитячому нагруднику, пив молоко з пляшечки, стоячи на задніх лапах. Але хазяїн накинув йому ще один трюк, у якому брав участь і я. До кінця сезону залишався місяць, і щодня цілий той місяць ми зі Смолаком каталися в одному вагончику по «американських гірках» перед великим натовпом людей. Це старе, напівдохле, занепале створіння і я виконували свій номер двічі на день. І коли ми мчали вгору, й падали вниз, і пікірували, й розгойдувалися, і злітали вище за чортове колесо, і знову падали, ми тісно притискалися один до одного. Ми притулялися щока до щоки в пориві розпачу, коли, здавалося, втрачали останню опору й шугали вниз по майже прямовисній траєкторії. Я втискав голову в його багатостраждальне, полиняле від старості, трагічне й блякле хутро, а він гарчав та ревів у мене над вухом. Траплялося, старий ведмідь підмочував себе. Але, безперечно, він розумів, що я йому друг, і ніколи не вгороджував у мене пазурі. На випадок нападу я брав пістолет із холостими патронами, але він жодного разу мені не знадобився. Пам’ятаю, я казав Хансонові: «Ми з ним брати в недолі. Смолака покинули, а мене вигнали з дому». Лежачи у стайні, я не раз думав про смерть Діка та про свого батька. Але більшість часу я проводив не з кіньми, а в товаристві Смолака, і дуже заприятелював із тим бідолахою. Отож перед тим, як у моє життя увійшли свині, я здобув глибокий досвід дружби з ведмедем. І коли тілесні речі є образом духовних, а видимі об’єкти — тлумаченнями невидимих, і коли Смолак та я були двома невдахами, двома блазнями в очах публіки, але братами в наших душах, — від нього я набував ведмежості, а він од мене людських якостей, — то я не прийшов до свиней як tabula rasa^[34]. В цьому немає сумніву. Щось первісно-глибоке вже було записане на мені. Цікаво, чи Дафу кінець кінцем виявив би це внаслідок своїх спостережень?

І ще одне. Всі успіхи, яких мені пощастило домогтися в житті, я завдячую любові й тільки їй. І коли Смолак (замшілий, наче лісовий в’яз) та я їхали там удвох і він розпачливо ревів на вершині перед бездонним ковзанням униз по благенькій жовтій смузі, а потім знову вгору на тлі голубої барви вічності (о, скільки емоцій народжувалося в тій барвистій оболонці, в тому замкнутому, але розтяжному просторі, наповненому життєдайним газом!), поки червонопикі канадські селюки, всі оті мужлаї зі шкарубкими долонями веселилися внизу, ми обіймалися, ведмідь і я, об’єднані чимось більшим, ніж жах, і мчали у своєму позолоченому вагончику. Я заплющував очі, притиснувшись обличчям до його зваляного, злинялого хутра. Він тримав мене в лапах і додавав мені почуття впевненості. І найдивовижніше — він мене ні в чому не звинувачував. Він бачив у житті багато й десь у своїй величезній голові виробив переконання, що люди бувають дуже різні.

Лілі доведеться просидіти зі мною цілу ніч, якщо я захочу розповісти їй про все це, подумав я.

Що ж до хлопчика, який спав у мене на колінах і якого відіслали в Неваду лише з його перською мовою, то він поки що носив свій німб. Богові відомо, що я теж носив свій, поки міг, поки він не забруднився і не потьмянів, перетворившись на клапті сірого туману. Одначе я завжди знав, що колись то був німб.

— О, ви не спите обидва, — сказала стюардеса.

І справді, хлопчик уже прокинувся. Його чисті сірі очі з чистими білками втупилися в мене — очі цілком нові для життя. В них був первісний блиск. Та була в них і якась правічна мудрість. Ніхто б не зміг мене переконати, що вони дивляться на світ уперше.

— Ми сядемо на якийсь час, — сказала дівчина.

— Оце чортівня! То ми так швидко доповзли до Нью-Йорка? А я просив дружину, щоб зустрічала мене пополудні.

— Ні, ми сядемо в Ньюфаундленді, щоб заправитися, — пояснила вона. — Скоро почне розвиднятися. Та ви й самі, либонь, бачите, що вже світає.

— О, мені страшенно хотілося б подихати холодним повітрям, крізь яке ми пролітаєм, — сказав я. — Адже я багато місяців прожив у царстві спеки. Ви мене розумієте?

— Гадаю, у вас буде така можливість, — сказала стюардеса.

— То дай мені ковдру для малого. Хай і він ковтне зі мною свіжого повітря.

Ми почали знижуватися й заходити на посадку і в якусь мить крізь хмари, що клубочилися на східному обрії над самим океаном, пробилися червоногарячі сполохи. Вони тільки зблиснули й відразу зникли за стіною сірої сутіні; скелі, сховані під крижаним панцирем, зімкнулися із зеленавою збриженою поверхнею води, і ми увійшли в нижні шари повітря, що висіло, біле й сухе, під сірим склепінням неба.

— Я піду прогуляюся. Хочеш вийти зі мною? — запитав я в хлопчика. Він відповів мені по-перському.

— Ну, то й добре, — мовив я.

Я розгорнув ковдру, він став на сидіння і притулився до неї. Обгорнувши малого, я взяв його на руки. Стюардеса понесла каву невидимому пасажирові першого класу.

— Все гаразд? А де ж ваше пальто? — запитала вона в мене.

— Отой лев — увесь мій багаж, — сказав я. — Але не бійтеся за мене. Я виріс у селі. Я товстошкірий.

Отож нас випустили з літака, хлопчика та мене, і я зійшов трапом із ним на руках у майже вічну зиму й рушив по мерзлій землі, вдихаючи повітря так глибоко, що тремтів після кожного вдиху, тремтів од ні з чим не зрівнянного блаженства, а тим часом холод шпигав мене з усіх боків крізь шорсткий італійський вельвет, посмугований грубими рубцями, і волосинки в моїй бороді оберталися на крижані голки, бо моє дихання вмить замерзало. Ковзаючись, я побіг по кризі в тих самих своїх шведських черевиках. Шкарпетки там усередині прогнили й розсипалися на порох, бо я жодного разу їх не міняв. Я сказав малому:

— Вдихай повітря. Обличчя в тебе надто бліде від твого сирітства. Вдихай свіже повітря, хлопче, і хай твої щоки трохи зарожевіють.

Я пригорнув його до грудей. Він, здавалося, не відчував найменшого страху, що я впаду разом з ним. А для мене він був наче ліки, так само, як і повітря; воно теж зціляло мене. А на додачу й щасливе передчуття близької зустрічі з Лілі в Айдлвайлді. А лев? І він брав участь у моїй радості. Я все бігав і бігав навколо блискучого, вкритого заклепками корпусу літака, обминаючи ваговози з пальним. Чорні обличчя визирали у вікна. Великі, гарні пропелери були нерухомі, всі чотири. І в ті хвилини, я, мабуть, відчував, що тепер рухатися черга моя, тому бігав і бігав — підстрибуючи, вистрибуючи, тупцяючи ногами та цокаючи обмерзлими підошвами по чистому, білому дну сірої арктичної тиші.

_{«БУТИ ІНТЕЛЕКТУАЛОМ У СПОЛУЧЕНИХ ШТАТАХ…»}

_{Інтерв’ю Сола Беллоу журналові «Періс ревю»^[35]}

_{Гордон Ллойд Гарпер: Деякі критики вважають, що ваша творчість вписується у традицію американського натуралізму, можливо, через ваші посилання на Драйзера. Чи ви самі відносите себе до якоїсь літературної традиції?}

_{Сол Беллоу: Гадаю, реалізм дев’ятнадцятого століття залишається значним явищем сучасної літератури. Драйзер — звичайно, Драйзер-реаліст, — мав щось від генія. Він був незграбний, громіздкий і в деяких відношеннях неглибокодумний. Але він був більш відкритий для первісних почуттів, ніж будь-який американський письменник двадцятого століття. Багато кому незрозуміло, чому його емоції не знайшли довершенішої літературної форми. Часто його письмо надто «натуральне», багатослівне, словесно обтічне. Він блудить, але на шляху до істини. Результат такий: його характери зворушують нас так неопосередковано, як і саме життя, і тому ми кажемо, що його романи просто вирвані з життя, і, отже, не є романами. Але не читати їх не можемо. Без особливої вишуканості йому вдається передати глибини почуття, співмірні з Бальзаком чи Шекспіром.}

_{Г. А. Г. Тоді цей реалізм є особливий від чуттєвості, а не майстерність?}

_{С. Б. Специфіка реалізму — це позірно неопосередковані враження. Що надихало Драйзера, то це думка, ніби можна внести в роман неопосередковане почуття. Він брався до цього наївно, не завдаючи собі клопоту оволодіти якоюсь майстерністю художника. Ми не бачимо цього, бо у нього так багато знайомих «художніх» штрихів, запозичених зі стилістичних манер його часу і навіть з популярних журналів, але він дійсно натураліст, примітив. Я відчуваю глибоку повагу до його наївностей і вважаю, що вони вартісніші, ніж багато що в американському романі, розхвалене як високе мистецтво.}

_{Г. А. Г. Кого з сучасних американських письменників, крім Драйзера, ви вважаєте особливо цікавими?}

_{С. Б. Мені подобаються Хемінгуей, Фолкнер, Фітцджеральд. Хемінгуей створив не лише літературний стиль, а й стиль життя, якого й досі дотримуються патетичні старі джентльмени. Я не вважаю Хемінгуея за великого романіста. Фітцджеральдівські романи мені подобаються більше, але часто ловлю себе на думці, що він не бачив різниці між незіпсутістю і соціальною кар’єрою. Я маю на увазі «Великого Гетсбі».}

_{Г. А. Г. А поза американською літературою? Ви згадували, що читали російських письменників дев’ятнадцятого століття з великим інтересом? Чи є там щось особливе, що приваблює вас?}

_{С. Б. Росіяни ваблять своєю безпосередністю, тимчасом як ми у своєму ставленні до емоцій традиційно більш скуті й обмежені. Нам треба обходити наші пуританські й стоїчні правила. Нам бракує російської відкритості. Ми йдемо вужчою стежкою.}

_{Цікавить мене Джойс, цікавить мене Лоуренс. Раз у раз перечитую деяких поетів. Я не можу поставити їх на те чи те місце у моїй теоретичній класифікаційній схемі. Знаю лише, що я до них прив’язаний. Єйтс — один із таких поетів. А ще — Гарт Крейн. Гарді й Уолтер де ле Мер. Не скажу, що між ними спільного, — може, нічого. Але знаю, що мене постійно тягне до цих людей.}

_{Г. А. Г. Кажуть, що Лоуренса і Джойса не можна любити одночасно. Треба між ними вибрати. Вам так не здається?}

_{С. Б. Ні. Бо я аж ніяк не сприймаю сексуальних теорій Лоуренса всерйоз. Я сприймаю всерйоз його мистецтво, а не вчення. Але він сам постійно застерігав нас не довіряти митцеві. Він радив довіряти самому творові. Отже, не дуже ціную того Лоуренса, який написав «Пернатого змія», і дуже захоплююся тим Лоуренсом, який написав «Пропащу дівчину».}

_{Г. А. Г. Перед інтерв’ю ви згадали, що воліли б не говорити про свої ранні романи і що почуваєте себе тепер іншою людиною. А може б, ви сказали щось про цю зміну?}

_{С. Б. По-моєму, коли я писав свої ранні твори, я був несміливий. Мені весь час здавалося, що заявляти про себе світові як про письменника й митця — неймовірне зухвальство.}

_{Г. А. Г. То коли ж сталася зміна?}

_{С. Б. Коли я почав писати «Пригоди Огі Марча», то зняв багато обмежень. По-моєму, навіть забагато, і зайшов задалеко. Але це було як відкриття. Я просто збільшив свою свободу і, як кожен вільновідпущеник, тут же почав нею зловживати.}

_{Г. А. Г. Які то були обмеження, що ви їх зняли у «Пригодах Огі Марча»?}

_{С. Б. Перші дві мої книжки зроблені добротно. Я написав першу швидко, але з немалим трудом. У другій я намагався добитися досконалості в усіх відношеннях. А «Жертву» писав за флоберівським стандартом. Це непоганий стандарт, звичайно; але в кінцевому рахунку виявилося, що він мене сковує, — і через обставини мого життя, і через моє чікагське виховання в емігрантській родині. Тими засобами, які я виробив у перших двох книжках, годі було виразити все те, що я відчував душею. Ті книжки, хоча й корисні, не дали мені такої форми, в якій я почувався б зручно. Письменник повинен виражати себе легко, природно, барвисто, у тій формі, яка вивільняє його розум, його енергію. Навіщо спутувати себе формальностями? Позиченою чуттєвістю? Бажанням бути правильним? Чому я повинен силувати себе писати як англієць або дописувач до «Нью-Йоркера»? Бути флюгером — це не по мені. Мушу додати, що молода людина у моєму становищі натикалася на соціальні заборони. Я мав усі підстави боятися утисків як чужинець, зайда. Мені було розтлумачено, коли я вивчав літературу в університеті, що як єврей, син російських євреїв, я ніколи, мабуть, не навчуся правильно відчувати англо-саксонські традиції, англійське слово. Я ще в коледжі збагнув, що люди, котрі говорили мені це, не завжди безсторонні. Але все ж це вплинуло на мене. Це було щось, від чого я мусив вивільнитися. Я рвався на волю, бо мусив вивільнитися.}

_{Г. А. Г. Чи наступна зміна у вашій творчості трапилася між «Пригодами Огі Марча» і «Герзагом»? Ви згадували, що писали «Огі Марча» з сильним відчуттям свободи, а «Герзаг», по-моєму, давався вам нелегко.}

_{С. Б. Справді. Щоб написати «Гендерсона» і «Герзага», доводилося пришпорювати стиль, розроблений мною в «Огі Марчі». В обидвох цих книжках зміна стилю помітна. Як її описати, не знаю. Я допускаю, що кожен з нас має у собі примітивного нашіптувача або коментатора, котрий змалечку радить, розказує нам, який він, справжній світ. І в мені є такий коментатор. Я повинен підготувати ґрунт для нього. Я взагалі уникаю насильства над собою, ущемлення. Впродовж довгого часу, можливо, ще з середини дев’ятнадцятого століття, письменникам було замало вважатися просто письменниками. Їм треба було теоретичних рамок. Найчастіше вони самі собі були теоретиками, творили власне підґрунтя й забезпечували тлумачення власних творів. Вони вважали за необхідне стояти на якихось позиціях, а не просто писати романи. Вчора в ліжку я читав зібрання статей Стендаля. Одна з них дуже мене потішила, зачепила за живе. Стендаль казав, — які щасливі були письменники в епоху Людовіка XIV, коли ніхто не сприймав їх надто поважно. Така непомітність була їм на користь. Лише кілька днів по смерті Корнеля при дворі визнали цей факт вартим згадки. А в дев’ятнадцятому столітті, каже Стендаль, були б публічні промови, і всі газети говорили б про похорон. Це величезна перевага, коли тебе сприймають буденно. Дехто з письменників надто поважно ставиться до власної особи. Вони переймають ідеї так званої «культурної публіки». Це щось на зразок написання слова «митець» з перебільшено великої літери. Певні письменники й музики розуміють це. Стравінський каже, що композитору слід вдосконалювати свій фах так само, як шевцеві. Моцарт і Гайдн писали на замовлення. У дев’ятнадцятому столітті митець піднесено чекав на Натхнення. Раз ви підноситеся до рангу культурної інституції, то вас чекає немалий клопіт.}

_{А тепер існує ще й таке відхилення, як хвороба людей, які живуть власним іміджем, витвореним газетами і телебаченням, Бродвеєм, Сарді, плітками чи потребою в знаменитостях. Навіть фіглярі, чемпіони, кінозірки підхопили її. Я уникаю цих іміджів. Я прагну не цілковитої непомітності — я для цього занадто самолюбний — а тільки спокою і свободи від суєти.}

_{Г. А. Г. Наскільки ви свідомі свого читача, коли пишете? Чи існує ідеальна аудиторія, для якої ви пишете?}

_{С. Б. Я маю на думці якусь іншу людину, яка зрозуміє мене. Я розраховую на це. Не на цілковите розуміння — це картезіанство, а на приблизне, єврейське. І на збіг симпатій; а це — людське. Але я не уявляю ідеального читача; ні.}

_{Г. А. Г. Кажуть, що сьогоденна література бачить людину як жертву. Ви назвали так один із своїх ранніх романів. Ваша творчість взагалі противиться баченню людини, життя якої визначене наперед або марне. Чи бачите ви якісь підстави для такого твердження про сучасну літературу?}

_{С. Б. О, я думаю, що реалістична література від самого початку була літературою жертовності. Поставте будь-яку звичайну особистість — а реалістична література має справу із звичайними особистостями, — супроти зовнішнього світу, і зовнішній світ переможе її, без сумніву. Все, у що вірили люди в дев’ятнадцятому столітті — детермінізм, місце людини в природі, могутність продуктивних сил у суспільстві, — неминуче призвело до того, що герой реалістичного роману є не героєм, а лише страдником, якого перемагають. Отже, немає нічого особливого в тому, що я написав ще один роман про звичайну людину і назвав його «Жертва». Мабуть, я самотужки розкривав сутність багатьох речей у сучасному реалізмі. І, сам того не знаючи, трапив на неї пальцем. Серйозний реалізм також протиставляє звичайну людину аристократичній величі. Як і великих у Шекспіра і Софокла, так і звичайну людину поборює доля. Але це протиставлення, властиве літературній традиції, ніколи не йде їй (людині) на користь. І, в результаті, сила традиції штовхає реалізм до пародії, сатири, псевдоепосу — до джойсівського Леопольда Блума.}

_{Г. А. Г. А ви самі хіба не перейшли від концепції плебейської трагедії до такого показу страдника, в якому більше комізму? Хоча в «Гендерсоні», «Герзагу», навіть у «Впіймай день» всякі турботи, труднощі мають першорядну вагу, все ж, здається, комічні елементи там набагато виразніші, ніж у «Жертві» і «Непевній людині».}

_{С. Б. Тому що я дуже стомився ремствувати і ремствувати, набридло ремствувати. Змушений вибирати між ремствуванням і комедією, я вибираю комедію як і більш енергійну, мудру і гідну мужчини. Це єдина причина, чому мої ранні романи мені не подобаються. Вони видаються мені плаксивими, часом буркотливими. У «Герзагу» подано комічний бік ремствування. Взагалі, у сучасній літературі, з двадцятих по п’ятдесяті роки, панувала елегійна тональність, атмосфера Еліотової «Безплідної землі» і Джойсового «Портрету митця замолоду». Чуттєвість поглинула цей смуток, цей погляд на художника як єдину ланку між сучасністю і Золотим віком, змушеного спостерігати спуск стічних вод у Темзу, кожен аспект того, як сучасна цивілізація чинить наругу над почуттями митця-аристократа. Це зайшло далі, ніж слід, дійшло до абсурдності, якої, по-моєму, ми і так мали задосить.}

_{Г. А. Г. Якось принагідно ви поділили новітню американську літературу на «чистих» і «нечистих». Перші, як мені здалося, тяжіють до консерватизму і легко впадають в оптимізм; другі — постійні непримиренці, бунтарі, іконоборці. Як ви гадаєте, чи ця картина і досі показова для сьогоднішньої американської літератури?}

_{С. Б. Мені здається, обидва варіанти віджили своє, вони гідні жалю; і хоча я знаю, що обстоювати будь-який шлях перед іншими романістами — справа марна, мені все ж хочеться сказати: «Облиште ці крайнощі. Вони безплідні й дитинні». Не дивно, що можновладці нашого суспільства, — чи то політики, чи науковці, — не мають поваги до письменників і поетів. Це тому, що за сучасною літературою їм не видно, щоб хтось замислювався над чимось важливим. До чого ж зводиться радикалізм радикальних письменників сьогодні? В більшості це — богемство, сентиментальний популізм, патякання а-ля Д. Г. Лоуренс або підробка під Сартра. Для американських письменників радикалізм — питання гонору. Вони змушені бути радикалами заради гідності. Вони бачать свою функцію, і то благородну, у тому, щоб сказати «ні» і кусати не тільки руку, що їх годує (і годує до смішного щедро), а й, мушу додати, кожну протягнуту їм руку. Проте їхній радикалізм — недолугий. А справжнього радикалізму, який дійсно кидає виклик авторитетам, ми дуже й дуже потребуємо. Але радикалізм пози — надто простий і банальний. Радикальна критика вимагає знань, а не пози, не гасел, не пишномовства. Люди, які підтримують свою гідність митця тим, що вискакують зі злісними нападками на телебаченні, просто кохаються в телебаченні й публіці. Правдивий радикалізм потребує домашньої роботи — мислення. Втім, про «чистих» не варто багато говорити. Вони, по-моєму, видихались.}

_{Г. А. Г. Дехто вважає, що ваші герої шукають відповіді на запитання, яке можна сформулювати приблизно так: «Як можна жити сьогодні добрій людині?» Цікаво, чи й ви вважаєте, що у ваших романах існує отаке наскрізне запитання?}

_{С. Б. Я не сказав би, що змалював якусь справді добру людину; в жодному з моїх романів не знайдете когось, вартого цілковитого захоплення. Реалізм не дав мені цього зробити. Я хотів би змальовувати добрих людей. Я прагну знати, хто вони й що, яке суспільне становище могли б займати. Я часто змальовую людей, які прагнуть таких якостей, але, схоже, нездатні їх уповні мати. Я критикую це і в собі. Це, по-моєму, ущербність.}

_{Г. А. Г. Про яку ущербність ідеться?}

_{С. Б. Про те, що я не увиразнив тих якостей, не показав їх у дії. Герзаг прагне бути діяльно добропорядним. Але в книзі це — джерело комедії… Довкола нас багато скептичних, зухвалих чи просто нервових письменників, котрі, проіснувавши у світі свої двадцять-тридцять років, засуджують чи відкидають життя, тому що воно не відповідає їхнім вимогам інтелектуалів-філософів. Мені здається, що вони недостатньо знають його, саме через своє вперте несприйняття. Таємниця надто глибока… Отож, коли стукають у двері таємниці з наміром пізнання, то цілком природно, що двері відкриються, і промінь таємничої енергії сяйне у вічі. Гадаю, що багато чого у «Герзагові» можна пояснити, просто прийнявши, що буття, цілком незалежне від наших суджень, має цінність, що буття — повноварте.}

_{Книга ця не антиінтелектуальна, як дехто твердить. Вона просто вказує на комічну неможливість досягнути синтезу, який міг би задовольнити сучасні вимоги. Тобто вимоги цілковитої обізнаності зі всіма більшими проблемами, плюс необхідне знання історії, науки, філософії.}

_{Взагалі, треба сказати, що в американській літературі ідеї, відіграють специфічну роль. Європейська література (маю на увазі континентальну Європу) теж інтелектуальна, але в іншому розумінні. Герой-інтелектуал французького чи німецького романів, швидше всього — інтелектуал-філософ, інтелектуал-ідеолог. А наші інтелектуали — тобто освічена публіка — відають, що в американській ліберальній демократії ідеї стають дійовими в рамках цілком інакшої традиції. Ми не очікуємо, що мислення дасть у моральній сфері чи, скажімо, політичній, точнісінько такі плоди, як у французів. Бути інтелектуалом у Сполучених Штатах деколи означає бути замурованим у приватному житті, де людина мислить з якимсь принизливим відчуттям малоефективності самого мислення. Отож, закликати до драматичної ідейної розв’язки в американському романі означає вимагати чогось, що навряд чи мало прецедент. У моєму романі йдеться про те принизливе відчуття, яке є наслідком суто американської міщанини приватних справ та інтелектуальних зацікавлень. Багато хто вважає, що «приватне життя» — це біда. У певному сенсі це справді біда: воно відмежовує людину від життя спільноти. Для мене, то ось вона, визначальна тема «Герзага» — ув’язнення індивіда у ганебній, безплідній замкнутості. Він чується приниженим нею; він комічно бореться з нею і він, нарешті, підходить до усвідомлення: те, що він вважав інтелектуальною «перевагою», виявилося ще однією формою залежності. Хто цього не вловить, той не вловить суті книжки. Коли люди скаржаться на брак ідей у романі, це може означати, що вони не бачать у ньому знайомих, модних ідей. Ідей поза «каноном» вони не бачать. Можливо, вони гадають, що думки людини, яка бореться за душевне здоров’я та життя, не варті оформлення.}

_{Г. А. Г. Герзаг відкидає деякі з цих модних ідей (а-ля Сартр, а-ля Камю), і це загальновідомо, але…}

_{С. Б.… чому він відкидає їх, зовсім незрозуміло. Його скептицизм щодо ідей дуже глибокий. Хоч євреї часто звинувачуються у «голому» раціоналізмі, чоловік, подібний до Герзага, знає дуже добре, що звичка, традиція, тенденція, темперамент, спадковість і здатність пізнавати реальне людське життя мають не меншу вагу, ніж ідеї.}

_{Г. А. Г. Ви говорили про малоефективність побудови роману на самих ідеях. Чи не заперечуєте ви тим самим побудови роману згідно з певними філософськими концепціями?}

_{С. Б. Ні, щодо цього я не маю жодних застережень. Важливо тільки, аби це спрацьовувало. Але гляньмо на одну з домінуючих ідей нашого століття, прийняту багатьма сучасними митцями — ідею, що людство сягло свого кінцевого призначення. Ми знаходимо цю ідею в таких письменників, як Джойс, Томас Манн. У «Докторі Фаустусі» політика й розум сприяють розпадові цивілізації. Ось ідея, яку знаходимо у декого з найбільших романістів двадцятого століття. Як її оцінити? Сталися жахливі речі, але чи справедливе таке апокаліптичне тлумачення? Кінець насправді ще не став кінцем. Цивілізація все ще існує. Пророцтва не справдилися. Романісти помиляються, коли тлумачать історію на основі художньої творчості, — коли прорікають «останнє слово». Було б краще, щоб романіст довіряв власному чуттю життя. Менше амбіцій. Тоді більше певності, що дійдеш до істини.}

_{Г. А. Г. Частенько у вашій прозі герой боїться, щоб його не поглинули ідеї або реальності інших людей; принаймні ви ніби підсуваєте йому цілу низку альтернатив, — скажімо, в «Огі Марчі» чи в «Герзагові». Чи входило це у ваші наміри?}

_{С. Б. Все це таке складне. Почасти в моїх книжках існує питання вільного вибору. Не скажу, що воно ставиться вдало. Та думаю, якось я з ним упорався. У своїх книжках я ніби ставлю питання: «Як можна опертися тискові цього безкрайого суспільства і не стати нігілістом, уникнути абсурдного, недолугого бунту!» Я ставлю питання: «Чи є якісь інші, більш мирні форми опору й вільного вибору?» І я припускаю, що, як і більшість американців, я вибрав більш зручний, плідний аспект цього питання. Це не означає, що мені слід би бути більш «песимістичним»; «песимізм», у більшості його проявів, майже такий самий недолугий, як і «оптимізм». Але я змушений визнати, що не вникав у ці питання достатньо глибоко. Я не можу винуватити себе, що не був стійким моралістом. У мене є виправдання: врешті-решт, я просто письменник. Але ось що я скажу: наші французькі колеги по перу неодмінно вважають, що відповіді на такі питання — взагалі на всі питання про істину — дуже небезпечні, шкідливі, ворожі нам. Не виключено, однак, що істина не завжди тягне за собою кару. Я намагався провести цю думку у своїх творах. Істини можуть бути й життєствердні. Я цілком готовий визнати, що, звикнувши брехати й самообманюватись, ми маємо всі підстави боятися правди, але я зовсім не готовий зректися надій. Напевно, є на цьому світі істини — наші друзі.}

_{З англійської переклав Тарас ДМИТЕРКО}

Примітки

1

Шовкун Віктор Йосипович (нар. 1940 р.) — перекладач, член Спілки письменників. Перекладає з французької, італійської, іспанської, португальської, англійської мов. Серед великого творчого доробку перекладача особливо вирізняються переклади з В. Гюго, О. Бальзака, А. Франса, Ч. Павезе, В. Бласко Ібаньєса, Ф. Намори. У 1990 році В. Шовкун став першим лауреатом літературної премії імені Миколи Лукаша за найкращий переклад, опублікований протягом року у «Всесвіті», — роман Гора Відала «Сотворіння світу» (1990, № 1–4).

(обратно)

2

Франсуа, Франсуа, у твоєї сестри запор (франц.).

(обратно)

3

Словесна гра, яку в перекладі можна передати приблизно так: «Можна я пройдуду?» — «Пройдідіть, пані».

(обратно)

4

Де Воге, Ежен Мельхіор (1848–1910) — дипломат і письменник, автор «Російського роману».

(обратно)

5

Шина! Шина! (франц.)

(обратно)

6

«Відповідай, о прекрасна душе» (італ.).

(обратно)

7

Дітлахів (італ.).

(обратно)

8

Агнцю Божий, агнцю Божий, що взяв на себе гріхи світу, зглянься на на-а-ас! (лат.).

(обратно)

9

Гордон, Чарлз (1833–1885) — англійський офіцер, брав участь у англо-китайській війні, загинув у боротьбі з повстанцями махді в Судані.

(обратно)

10

Монтекукколі, Раймонд (1609–1681) — австрійський генерал.

(обратно)

11

Тюренн, Анрі (1611–1675) — маршал Франції.

(обратно)

12

Баки (франц.).

(обратно)

13

Скрегочіть! Скрегочіть зубами! Лютуйте! (франц.)

(обратно)

14

І де ти, солдате? (нім.)

(обратно)

15

Мій капітане (франц.).

(обратно)

16

Рятуйся хто може! (франц.)

(обратно)

17

Міцний, як смерть (франц.).

(обратно)

18

Сласністю, хіттю (франц.).

(обратно)

19

Нижня губа (лат.).

(обратно)

20

За Фаренгейтом. Тобто приблизно до — 18 °C.

(обратно)

21

Кольорові люди (франц.).

(обратно)

22

Усі такі поважні, такі шикарні (франц.).

(обратно)

23

Недобре (скаліч. франц.).

(обратно)

24

Я поїхав шукати Дафу (скаліч. франц.).

(обратно)

25

Цар мені племінник. Я люблю племінника. Без жартів (скаліч. франц.).

(обратно)

26

Душа лева. В підземеллі (франц.).

(обратно)

27

Тут: блискавично (франц.).

(обратно)

28

Автор помиляється. Війна з Японією почалася 1904 року. (Прим. перекладача.)

(обратно)

29

Початкові слова з католицької молитви «З глибин волаю до тебе, Господи…»

(обратно)

30

Цар, король (франц.).

(обратно)

31

Шкода, жаль (франц.).

(обратно)

32

Всіма жінками (суміш франц. і скаліч. англ.).

(обратно)

33

Свято на честь перших колоністів Массачусетсу. Відзначається в останній четвер листопада.

(обратно)

34

Чиста дошка (латин.).

(обратно)

35

Перекладено за виданням: Writers at Work. 3-rd series. — N.Y.: Penguin Books, 1967.

© Тарас Дмитерко, 1991, переклад українською мовою.

(обратно)

Оглавление

Сол Беллоу ГЕНДЕРСОН, ПОВЕЛИТЕЛЬ ДОЩУ Роман

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

22

«БУТИ ІНТЕЛЕКТУАЛОМ У СПОЛУЧЕНИХ ШТАТАХ…»

*** Примечания ***