Баркароли. Оповідання [Антон Санченко] (pdf) читать онлайн

Оповідання

Київ • 2008

УДК 821.161.232
ББК 84(4Укр)644
С 18

Серію засновано у 2003 р.

ISBN 9789663592541
ISBN 966840887X(серія)

© А. Санченко, 2008
© Дизайн, макет.
«Факт», 2008

Баркарола [barcarola  італ. від barca —
човен] — «пісня венеційських годольєрів» або
«пісня на воді» — жанр ліричної п’єси, пісні
в характерному розмірі, з «коливальним»
рухом мелодії та відтінком меланхолії та
мрійливості.
Словник іншомовних слів

ГЛОБАЛІЗАЦІЯ
(Since I Met
You Baby)
Since I met you baby
My whole life has changed
Since I met you baby
My whole life has changed
And everybody tells me
That I am not the same
I don’t need nobody
To tell my troubles to
I don’t need nobody
To tell my troubles to
’Cause since I met you baby
All I need is you1
 Instrumental Interlude 
Звідколи я зустрів тебе, люба
Усе моє життя,
Усе життя змінилося
З того дня, як ми здибались, бейбо,
Усе моє буття
Усе буття змінилося
І кожен ланець твердить мені,
Що я вже не той

1

Вірші Ivory Joe Hunter

6

Антон Санченко. Баркароли

Увесь рейс з Лімерика до Нового Орлеана відбув
ся під цю пісеньку БіБі Кінга, і перехід через Атлан
тику видавався переходом від сороміцьких гельських
пісеньок до давнього доброго негритянського блюзу.
Пляшкою ямайського рому зі старовинним англій
ським матросом на етикетці я забезпечив себе ще
в Ірландії. Касету БіБі Кінга придбав ще в піратській
Болгарії1. Куба ще й досі була в облозі, то й мусиш
пити ямайський ром, а не Габана Клуб. Ром був не
очищений, чорний, як цукрова патока, відгонив аце
тоном та бив у ноги, як правий півзахисник одесько
го «Чорноморця». Та чи в тому річ, бейбо? Річ була
в тім, що до Одеси мені було ще 9 місяців — народи
тися знов можна, не те що видудлити цю пляшку
рому.
За Ірським морем, яке росіяни називають Ір
ландським, за Кельтським морем, яке на мапах
англійців позначають як Селтік сі2, Атлантика вже
дихала на повні груди, й повільна океанська брижа
неквапно гойдала наш панамакс у баласті.
Панамакс — це такий тип судна певного розміру,
який я не наведу, бо можу збрехати. Панамакс — це та
кий балкер3, бейбо, з грецьким власником, оператором
в Копенгагені, філіппінською командою та ще й під
панамським прапором. Суть у тому, що він найбіль
ший за розміром, який ще пролазить у шлюзи Панам
ського каналу. Все, що більше, — вимушене мандру
вати цим світом, оминаючи канали, навколо мису
Доброї Надії чи мису Горн, і так ті судна і звуть —
«кейпи».
Та наш панамакс був усім панамаксам макс. Бо
робили його тямущі китайці, і після того, як його
1

Аудіопіратській, звісно.
А це все — одне й те ж море, власне.
3
Судно великого тоннажу для перевезення насипних
вантжів, наприклад, руди чи зерна
2

Глобалізація

7

вже спустили на воду, виявилося, що ми на чотири
метри ширші за той самий шлюз. Ось і вешталися ми
світом, як кейпи, будучи в душі щирими панамцями.
А бункеру1 та інших запасів все ж мали замало, щоб
стати на кейпівські лінії. Нам залишалося лише трам
пове судноплавство, яке я перекладу як вештання сві
том. Ох і почухав потилицю той данець у Копенгаге
ні, який керував нашим вештанням. До Лімерика ми
привезли боксити з котроїсь із Гвіней, не було часу
розібратися, з якої саме. А в гамерику ми вирушали
під зерно порожніми, тобто в баласті.
В такому стані борт нашого панамаксенка здіймав
ся над водою, як дев’ятиповерхова будівля, ірландсько
му лоцману довелося добряче поподряпатися шторм
трапом. Та лоцман — мавпяча професія, що не кажи.
Хто на що вчився, баді, хто на що вчився, без образ.
Альтсаксофоном та кларнетом дуділи ми одне од
ному, прощаючись із помаранчевим лоцботом у гир
лі ріки Шеннон, поблизу маяка Скаттері.
І було нас на борту щось чоловік із 15, дюжина
з яких — чорняві вічно ввічливі філіппки з незворуш
ними посмішками на вустах, п’ятнадцятеро — на вели
кий ящик з кришкою для зберігання одягу, коштовних
предметів тощо, а про пляшку рому я вже писав.
Але чи в тому річ, бейбо? Річ була в тому, що через
12 діб виповнялося десять років звідтоді, як ми зди
бались, бейбо. І я те пам’ятав. І я вже був не той,
це підтвердив би кожен філіппок на борту.
Я лагодив радар ген на щоглі, й чхати мені бу
ло на цю панамаксову псевдохитавицю. Я курочив «ру
летку» й сміявся над станом душі, коли можна постави
ти склянку на стіл, і вона навіть не стрибне під стелю,
чхав я на такий стан речей після років акробатичних
етюдів на чорноморських суднах, де склянок нема вза
галі, самі емальовані кружки. Я дивував філіппінців
1

Бункер — запаси палива і води.

8

Антон Санченко. Баркароли

своєю вірою в непохитність панамакса й своєю звич
кою не наливати кави більш ніж на чверть філіжанки
й не ставити склянки з ромом на береги столу. І тим,
що на щоглі я працював без запобіжного пояса. Вони
ніколи не були на вітрильнику, ці діти 1990го десяти
ліття з католицької острівної країни з вісімдесятиміль
йонним населенням. Зі щогли усі філіппінці здавалися
дисциплінованими непитущими мурахами без пласкої
манірки з ромом в кишені синього комбінезона.
«Найближчим» моїм земляком1 був чилієць із пус
телі Наска. Якщо не рахувати капітана — грека з Хал
кіди. Та греки з Халкіди — то люди такого ґатунку, їм
не личить задурно дудлити ром у підлеглих, а приго
щати своїм — душить жаба. Ось і креслять кросворди
вони, самотні в своїй капітанській каюті увесь шлях
від Шеннона до Куби.
Капітан, мабуть, знав, що попередні п’ять років
я працював на злих турків на їхніх сандалах2. Капітан,
мабуть, читав мій експірієнс3 перед рейсом. Ні та й ні,
а потім згадає про турків, яке вони стерво, і подивить
ся, що я казатиму далі.
— Вони навіть Гомера вважають своїм! І пишуть —
Омер з Ізміра!
Що не кажи, а греки всетаки відрізняються від
усіх людей у цьому світі. Бо, читаючи Гомерів «Список
кораблів», кожен з них знаходить у нім своє місце.
Це недосяжно для жодного Мандельштама.
— Отожбо, — тільки й казав я у відповідь, бо не
личить за очі лаяти своїх аркадашів4, навіть якщо во
ни — турки.
1

Насправді Чілі — найвіддаленіша від України країна
планети, наші антиподи в первісному значенні цього
слова.
2
кораблях (тюрк).
3
Тут — досвід роботи, резюме.
4
Товариш, друг (тюрк).

Глобалізація

9

— То вас — п’ятдесят мільйонів? Може, ти пере
плутав, може, — п’ять? — перепитує грек, маючи на
увазі вже не турків, а нас, українців. Грек не вірить,
бо вся Еллада — лише дев’ять, і чотири з них — у Афі
нах. Всього лише дев’ять мільйонів — зате галасу!
По всьому світу та по всіх тисячоліттях.
— 50 мільйонів — гм, гарний ринок! — повірив на
решті у нашу мовчазну багаточисельність капітан, і вже
щось метикує. Бо Греція — то демократ
я та економ
я.
Грек є грек.Чилієць — то інша справа. Чилієць —
то вже майже земляк. Хоч ми всі земляки — по пла
неті Земля, та чилійці — то майже ми. Тільки й спра
ви, що в них Піночет, а в нас Кучма. Нікому не відо
мі, жодний судновий агент у портах світу не впізна
наших прапорів без підказки, жоден гамериканець
не закиває головою зраділо, пригадуючи курс почат
кової школи, й нема щодо нас жодного стереотипу.
Ні ведмедів на вулицях, ні гармоні, ні горілки з ка
в’яром. Про Чилі ж усі перепитують лише, як там те
пер Піночет.
Це не так вже й погано. Коли кожен зустрічний ду
матиме про твою країну саме те, що про тебе. Не будь
падлюкою на своєму шляху через світи, і Неньку лю
битимуть і поважатимуть скрізь. Навіть у Чилі.
Я ж збентежив чилійця тим, що знав не лише Піно
чета, але й Хоакіна Мур’єту. Цілу вахту, чотири годи
ни, ходив він, мов лантухом вдарений, а тоді запитав:
— Але чому? Мур’єта? Адже він — усього лиш
дрібний розбишака.
І як поясниш йому, бейбо, про глупу циганську
ніч, поснулих піонерів у піонерському таборі, пляш
ку Габана Клуб на двох і ще й кіномеханіка, який
крутить «Зірку та Смерть...» на приватне замовлення
просто на хвилях та хмарах, у літньому піонерському
кінотеатрі, хоча я й не «вожатийвожатий» і не «по
дам піонера»? Просто так, заблукав. Як мандрівець
морів — маю право. На закуску в нас було тільки

10

Антон Санченко. Баркароли

насіння, а потім ми купалися в морі. Це ж тоді я зуст
рів тебе, бейбо, і все моє життя, усе життя пішло псо
ві під хвіст. Як таке пояснити?
Нас з дитинства в школі вчили
Що немає краще Чилі
Як казав поет
Як казав поет
Нарешті чилієць сам допетрав, звідкіля я знаю
їхніх національних дрібних розбишак. Він щасли
вий, регоче:
— Тому що — ПАБЛО НЕРУДА!
— Отожбо.
Та чи в тому річ, бейбо, якщо одеський радіо
центр уже два місяці посилає мене на хутір за мете
ликами, зважаючи на мій панамський прапор?
Мені ніхто не треба
Поплакатись кому б
Мені жодного стерва не треба
Побідкатись кому б
Бо звідтоді як ми здибались, бейбо,
Ніхто, ніхто інший і це щира правда, мені не любий
Над нашим панамаксом, десь серед зірок та пла
нет, нерухомо висіло аж п’ять супутників зв’язку:
два Індійських, два Атлантичних і один Пацифій
ський. Кожного ранку данець із Копенгагена ганив
мене за те, що ми поперлися під Азори, замість іти
напрямки на Флориду. Та грек незворушно відпові
дав, що данці не мають права вчити навігації еллінів.
Може, десь через тисячу років.
Я приймав попередження з російського Калінін
града, колишнього Кеніґсберґа, вітчизни Канта, що
під Азорами знов зафіксовано вулканічну активність
і підводні виверження, та грек був незворушним,

Глобалізація

11

мабуть, німці, а тим більше — росіяни не мали права
научати греків мореплавству принаймні ще дві тися
чі літ. Сателіти зв’язку чи були в розпачі, чи реготали
від усього цього листування. Грек не вірив також
Англійському Адміралтейству. З тієї ж причини. Я пе
реходив із супутника Схід на сателіт Вест, з берегової
наземної станції під Ґданськом, під якою «Солідар
ність» перемогла комунізм, на станцію Фермопіли,
під якою полягли цар Леонід та його триста спартан
ців, а листування тривало.
Та чи в цьому річ, бейбо, якщо всі ці рахунки спла
чувала бельгійська радіокомпанія, яка не уклала уго
ди з одеським радіоцентром та наземною станцією
спостереження, й Одеса мене ігнорувала?
І тоді я вийшов на крило містка, бейбо. Ми вже
повернули строго на захід, а сонце сідало. Я вийшов
на крило капітанського містка покурити італійську
цигарку. І побачив не хмари, не холодний дощовий
фронт з півдня, відлуння карибського шторму, в який
ми вскочили б, якби слухалися данців, а химерні де
рева в саду, про який писав щось таке ритор Сковоро
да. Мабуть, таким був Едем, звідки нас вигнали, бей
бо, і чому я сюди повернувся один? Без тебе?
Наче наш чималий панамакс був моторним човном
на Дніпрі і плив собі повз якісь чудернацькі дерева кол
госпного саду на березі. Під Черкасами чи під Трахте
мировим. Сонце вже сіло в ці хмари і стікало серпанка
ми, «дерева» жовтіли, як восени, потім були помаран
чеві, потім — червоні, а на споді — вже геть фіолетові
чи бузкові, фіалкові, пурпурові — не вистачить слів на
віть української мови. Не вистачить пензлів, палітр,
фотошопів і кодаків, щоб те змалювати. Я «курив», за
бувши підпалити цигарку. А потім, коли сонце знена
цька вискочило нижче хмар, — все враз стало зеленим.
Таке випадає не кожному мореплавцеві. Можна про
плавати в морі три життя, та не бачити зелений про
мінь і не взнати, що Бог таки є.

12

Антон Санченко. Баркароли

— Дивися, — необачно сказав я грекові, ще поду
ма, що я романтик.
— Та які там ще промені? — грек навіть не відір
вався від звіту. Він був справжній моряк.
— Судновласник призначив провести три навчаль
ні тривоги за один лише цей рейс. А коли працювати?
Ось так, без тебе, бейбо, ми дістались Флориди
та Куби і пройшли поміж ними.
Я не писатиму про музику революції, що забари
лась на середніх хвилях ще з п’ятдесятих років, про
цукрову тростину, яку кубинські в’язні рубають маче
те замість лісозаготівлі, про кубинців, що пливуть до
Флориди навіть у ваганах та ночвах впоперек нашому
курсу. Не писатиму навіть про Хемінгуея. Я напишу
лиш про те, що згадував той геть не кепський ром,
чи рум, чи рон Габана Клуб, який не смердить ацето
ном і б’є не в ноги, а в серце. Назавжди. А моя пля
шечка з ацетоном вже доходила дна. Будьмо, Фіделю,
хоч я завжди більше любив Че Гевару.
Новий Орлеан зустрічав нас пеліканами серед
очеретів, крокодилами, дамбами, жовтими водами
Міссісіпі, караванами барж із зерном під причала
ми і схожими на валізи тупомордими буксирами
штовхачами, що штовхали інші, вже порожні, ліхте
ри поперед себе. Ми припхались до житниці світу.
Лоцмангамериканець зовні навіть нагадував Мар
ка Твена. І все, навіть буксири і пелікани, були схо
жі на наш Дунай аж до щему.
Пам’ятаєш, бейбо, як ти приїздила зустрічати ме
не до Ізмаїла? А нас все не заводили в порт, і ти ночу
вала в диспетчерів, і тебе пригощали дунайськими
оселедцями, які саме йшли на нерест, чи то пак тер
ло, через Прорву та Сулину, і всі липовани із Вилко
ва, Ізмаїла та Рені кидали роботу, навчання, відпо
чинок, любощі, хворощі, заводи, колгоспи, пошту,
телефон, телеграф, службу в армії та на флоті, сідали
у свої чорні човни, закидали сітки, і мережі, і неводи,

Глобалізація

13

і кімлю, і хватки, і путанки, і волоки, й ловили того
оселедця, щоб тебе пригостити. І саме через це нас
не заводили в порт, і ти мусила на мене чекати у дис
петчерів на канапі? Та марно, бейбо.
Марно я порівнюю цю річку лоцмана Марка Тве
на з Дунаєм. Таких оседедців на Міссісіпі нема. Самі
алігатори. І ти, бейбо, не прилетиш мене зустічати
у цьому порту, як зустрічала будьде в Чорному морі.
О, бейбо, бейбо, бейбо... Чом це не Дунай, не Дні
стер, не Дніпро і не Дон? І де лише ми не були за ці де
сять років, щоб нарешті зустрітися? Взимку і влітку,
з дітьми чи без, потягами та пароплавами, автобусами
та мотоциклами з коляскою, кукурузниками навіть,
ти летіла саме в те місце, де мій пароплав мав подати
кінці на швартовні тумби, і я ніскільки не здивувався,
коли одного разу по приході в Одесу побачив пам’ят
ник тобі. Ти стояла просто на причалі, бронзова і, як
завжди, чарівна, обабіч Морвокзалу й каплички Ми
коли Чудотворця, і тримала на руках нашу дитину.
Та нас зараз ставили під зерно, бейбо, під елеватор
в Луїзіані, а не на Морвокзалі. Що поробиш.
Ледь ми подали мотузки на причал, до нас припха
лися суднові агенти (греки, звісно), стивідори (теж
греки), супервайзери, суперкарго, продавці скоро
порту (овочівфруктів), проповідники, які проповіду
ють гарне ставлення до моряків, хай навіть і філіппін
ців, і про них я вже не писатиму в дужках, що всі вони
були греки. Навіть таксист, що підігнав авто під наш
борт, теж виявився греком. Еллінів, мабуть, дійсно
не треба научати щодо навігації та оборудок на морі.
І пшениця найкращих техаських сортів уже сипалась
у нашу комору десятьма струменями, просто з барж,
які одну за одною ставили нам під борт гамериканці.
Так ще й не встигнеш на берег сходити.
А справді, не встигнеш. Уночі якийсь гамерика
нець, любитель їздити швидко навіть буксиром, нава
лився на лівий борт панамакса під вилицею і добряче

14

Антон Санченко. Баркароли

пошкрябав фарбу. Що іще міг зробити нашому балке
ру той буксирчик, на який навіть вахта не звернула б
уваги, а звернула б, то мала б гукати: «Агов, унизу»?
Та знов почалось листування з Піреєм, із Лондоном,
із... Знов запищали сателіти зв’язку, і я мусив їх пасти
і сидіти на борту, слухаючи проповідника в антрактах.
Грекстивідор встановив назву того необачного гаме
риканця, грекагент... Врешті, ця пригода коштувала
нерозважливим гамериканцям сто тисяч грошей на
докування й огляд підводного борту панамакса після
рейсу. Гамериканці так ніколи й не довідалися, що ми
і так мали б ставати в той док через місяць: виходили
документи.
Ні, панове сторонні, суходільні, піші та кінні.
Ніхто і ніколи, жоден гамериканець, ліберієць чи
швед не зіштовхне греків з їхнього родинного бізне
су — судноплавства. Це — їхнє місце під сонцем,
і судноплавних магнатів завжди зватимуть Аристо
телями чи Демосфенами. Змінюватимуться лише
прізвища з Онасиса на Філіпакіса тощо. Море
таласса — то їхня батьківщина і їхнє місце у світі.
Знати б іще, де наше місце. Воно ж таки є, бо ми теж
у чомусь — кращі. Глобалізація, блін.
Та я був незворушним. Не взнали гамериканці сек
рет полішинеля і від мене. Лише дідько мене смикнув
сказати капітанові, що якби на його місці був капі
танукраїнець, все закінчилося б тим, що гамерика
нець власноруч фарбував би борт українського судна,
а потім вони вдвох висмоктали б пляшку віскі й ро
зійшлися б кращими друзями. Грек не сперечався,
але сказав фразу, яку варто було б поставити в кінці
цього оповідання.
— Знаєш, Спарку, — сказав грек, і кому мені віри
ти, як не йому, — судноплавство — то брудна справа.
Так сказав мені старий сивий капітан, схожий
на поголеного Посейдона. Та оповідання — триває,
як стоянка в Новому Орлеані. Де той проповідник

Глобалізація

15

і той таксист? Я поясню тобі, бейбо, навіщо мені
проповідник.
От у того проповідника гарного ставлення до мо
ряків, хай і українців, я придбав телефонну картку
зі знижкою: розрахунок телефоністів був на те, що
я однак її видзвоню всю до останнього юніта, перш
ніж вийду в море. Бо, о бейбо, у ті стародавні часи,
про які я пишу, не було ще мобіл, уявляєш? Навіть
у гамериканців — самі пейджери. І коли якісь патлаті
айті менеджери із СанДієго клеїли якихось дамочок
з РодАйленда за шинквасом у барі «Шалене перехре
стя», дамочка раптом здригалася від пищання пей
джера, вибачалася: «Перепрошую, маю зателефону
вати додому», — і йшла, уяви собі, до телефону на розі
вулиці, який я вже давно для себе пригледів і чекав
лиш на слушну годину, справжню «хеппі ауер» цього
порожнього рейсу з Лімерика. Та то вже пізніше, вже
на березі, в самому Новому Орлеані.
Новий Орлеан заснували французи, як і всю Луї
зіану. Вулиці в ньому названо і на честь Бурбонів,
і на честь Наполеонів: тут революцію примирили
з монархією, в Новому Світі це несуттєво. Суттєво —
старі двоповерхові будинки у стилі якогось там роко
ко чи бароко. І віконниці на вікнах, і сієста ополудні,
і протимоскітний полог над ліжками у готелях, і все
те, що гамериканці звуть старовиною, маючи все,
крім історії. Не вивчати ж весь час лише одну Грома
дянську війну?
І гамериканці бережуть цю «французьку чверть»,
і пишаються, і приїздять з Міннесоти, штату ховрахів,
до французьких кварталів Орлеана фоткатись, витра
чати свої таляри, дивитися стриптиз чи слухати блюз,
чи дивитися блюз і слухати стриптиз, чи співати блюз
і показувати стриптиз, бо на Бурбонстріт кожен генде
лик пропонує стриптиз або блюз, у шаховому порядку,
і приправляє все це задорогим та забридким пивом.
Ще на тій вулиці є міми з побіленими обличчями, є

16

Антон Санченко. Баркароли

художники, але значно менше, ніж на Узвозі, є... Але
про нього пізніше. Є ще... Нашим філіппінцям, на
приклад, сподобався пірсинг і татуаж, і вони геть усі
прокололи собі по вуху й накололи по дракону на пе
редпліччі. І залишились однаковими й одностайними.
Пересуватися на Бурбонстріт можна лише пішки
або фаетоном. Навіть поліціянти — на конях. І пішки,
й четвериком коней — екзотика для гамериканців.
Якщо втрапив у «щасливу годину», так називаєть
ся час, коли мало людей, і лакузи вибігають просто
на вулицю й хапають перехожих під руки, волаючи
«хеппі ауер», тоді пиво — дві скляночки за ціною од
ної. Ні, що за жарти, де кухлі? Де пиво? Й оце задля цих
мензурок по чотири таляри ми відкривали Гамерику?
Зайшовши до ресторану в «щасливу годину», мож
на дудлити пиво весь вечір по дві мензурки замість од
нієї. І слухати блюз весь вечір. Це удавано недбале бі
гання чорних пальців по чорних та білих клавішах
фортепіано, насичений, до мурашок попід шкірою,
бас, гітарні рифи й акорди, заколисуючий ритм бара
банів і хрипкий баритон піаніста, що виспівує:
Звідтоді, як ми здибались, бейбо,
Я щасливий доволі,
Звідтоді, як побрались ми, бейбо,
Я ласунчик долі,
Я збираюсь віддячити тобі, бейбо,
Так, як гадка дозволить...
Ні, спочатку ми з друзякоючилійцем завітали,
звісно, до стриптизбару. Мали виправдати реноме
моряків — пройдисвітів, хуліганів та бабіїв. У стрип
тизі в гамериканців заведено стукати долонями
по сцені, тупотіти ногами від захвату під столами,
свистіти, улюлюкати, навіть якщо чорняві цицькаті
латинські дівчатка, що ритмічно звиваються навко
ло жердини, кидаючи лахи у зал, зовсім тобі не до

Глобалізація

17

вподоби. Хоча здавалося, чого ще бажати мореплав
цеві, що роками голої цицьки не бачить? Але куди їм
до наших, бейбо? Хто у світі зрівняється з українсь
кими дівчатами? Я всякого бачив, я знаю.
Хто зрівняється з українськими жіночками в очіп
ку і з макогоном, попри той макогін? Або зі старень
кими бабцями на причілку, які, дочекавшись онуків,
кажуть: «Це народився той, хто ще буде мене любити».
Віриш, бейбо, я не знаю жодного моряка, про
йдисвіта, хулігана і бабія, хоч грека, хоч німця, хоч
турка, який, побувавши у нас, не сумував би за Ук
раїною і якоюсь там українкою, яка йому здибалась
на шляху із небуття в небуття. А я таки надивився
на тих моряків. Значно більше, ніж на венесуель
ських та мексиканських дівчат.
За такими дівчатами та жінками маємо воруши
тися й ми, бо покрадуть. І бути не згіршими за всіх
кращих відразу: за греків у морі, за італійців у співі
і за росіян на війні. Бо вивезуть усіх через шлюбні
агенції, бо українська дружина — це як арабська ко
нячка, бурський діамант, індійський програміст чи
німецька машина. Це престижно і модно, цим мож
на пишатись перед друзями та знайомими. Глобалі
зація, блін. І куди до вас тим цицькатим латиноаме
риканкам? Шлюб — то не тільки цицьки.
Але в тих цицькатих латинських дівчат ще заведе
но після хореографії з роздяганням вештатись залом
і підставляти під таляри мережану підв’язку на ліво
му стегні, яку вони не знімають, навіть коли скинуто
вже і фігове листя, бо підв’язка слугує їм за гаманець.
І коли в нас закінчився дріб’язок, навіть ювілейні
дводоларові купюри, де сфоткались усі їхні прези
денти гамузом, пустунчилієць намагався розплати
тися з якоюсь стриптизеркою, засунувши їй замість
талярів мою місіонерську телефонну картку, яку я
все вертів у руках. І я закляк з переляку і висмикнув
свою картку, як з компостера. З мене досить! І пішов

18

Антон Санченко. Баркароли

слухати блюз поблизу того телефону на розі, пиль
нуючи годинник, який я зняв з руки та поклав перед
собою на стіл, і чилієць мав іти за мною, полишивши
напризволяще в стриптизі усю дюжину татуйованих
філіппінців. Бо земляк.
І ось там вже, в тому «Крейзі корнері», бейбо,
чорний лабух співав про нас із тобою, і про нашу зу
стріч, і про все подальше, і про те, що ще буде між на
ми, бо блюз це просто — сум гарної людини... за жін
кою. А хто, як не я, сумував за тобою, хоча я й не дуже
пристойна людина, бо все ще збираюсь і збираюсь
віддячувати тобі, бейбо, так і життя пройде в цьому
бурлакуванні.
До ресторану нарешті почали сходитися відвіду
вачі усіх рас та кольорів шкіри, бо Америка — казан
народів, понамішано тут усіх: й індусів, і японців,
й італійців, й англосаксів, і... перепрошую, афроаме
риканців. Ці були товщі за всіх. Я ніде не бачив таких
товстих людей, як чорношкірі гамериканці в Новому
Орлеані, такими наші сатирики малювали колись
тлустих буржуїнів. Ось публіка вже почала напува
тись тим уже й не таким бридким після третього
(в дужках — шостого, хеппі ауер) келиха пивом, весе
лішати, пританцьовувати, і лабух перейшов на осо
бистості. Він вітав кожен столик акордом зпід чор
них пальців на білих клавішах фортепіано і кожному
грав його пісню, і Кентуккі, й Огайо, навіть Міннесо
ті — теж. Лише на нас із «земляком» він схопив ши
лом патоки. Чилійцеві він намагався заграти «Політ
Кондора».
— Це ж болівійська, — обурювався мій друзяка.
А що було діяти мені? Україна? Ніхто навіть не
знав, де це.
Та я знав. Там — де ти. За вісім годин звідціля.
І цього було досить. Насправді, нульовий меридіан
мав би проходити десь через Київ. Час спливав, вечо
ріло, а в тебе — світало. Уже можна дзвонити. Десять

Глобалізація

19

років — хвилина в хвилину. Я пригледів не лише
таксофон, але й саксофон. На всій Бурбонстріт був
лише один вуличний музикант, і просто щастя, що
він виявився саксофоністом і стояв попід «моїм» те
лефоном.
І я вийшов за двері, і прокрокував відсидженими
за цілий вечір ногами через вулицю, ледь на втрапив
ши під поліційну коняку, і я кинув до футляра саксо
фоніста візитну картку президента Джексона й замо
вив йому нашу пісню, і я стер захисну смугу на картці,
увів код і набрав наш номер, і підставив саксофоніста
під саму трубку, щоб тобі було краще чути, і...
— І яке це стерво дзвонить мені о п’ятій ранку,
та ще й дудить у слухавку, як навіжене, — почулося
з твоєї сторони дроту.
Мій земляк, мій друзяка й пустун із долини Наска,
перевів стрілки мого годинника на годину вперед, по
ки я пояснював чорношкірому лабухові, як йому діс
татися до України.
Since I met you baby
I’m a happy man
Since I met you baby
I’m a happy man
I’m gonna try to please you
In every way I can
Кода.

БАРКАРОЛА
(O sole mio)
Гамериканському літунові подобалося те, що він
уособлює Об’єднані Нації. Він зависав над якимсь
черговим судном, що підходило до протоки Отранто,
й перш за все представлявся на визивному каналі:
— I am a United Nations aircraft! Звідкілякудина
віщо?
Вимова гамериканця нагадувала орфоепічні впра
ви Демосфена. Саме так цей шановний давньогре
цький оратор говорив з повним ротом камінців.
— Теплохід «Сурож», прапор — Панама. Прямуємо
з Бургаса до Венеції. Вантаж — цинкові злитки, — до
повідав наш капітан гамериканською мовою з карда
шинським акцентом. При цьому він умудрявся за ста
рою звичкою після кожного слова вставляти «сполуч
ник» «бляха».
— Роджер. I am a United Nations aircraft! «Суродж»,
прямуйте своїм курсом!
— Шо за Веселий Роджер? — чухав потилицю
наш капітан Непийпиво з Кардашинки. — Пірати
якісь!
Піратською зовнішністю відрізнявся якраз сам
Непийпиво. Червоне, обвітрене обличчя, оторочене
сивою шотландською бородою. Дерев’яні кочегарські
стукалки на ногах, в яких гарно почуваєш себе у спеку
на розжареній металевій палубі. Тропічні шорти та
незмінний шкіряний жилет, в якому у піратів заведе
но зберігати запасні заряджені пістолі. На голих гру
дях зпід жилета виглядало сороміцьке татуювання —
помилка курсантської молодості Непийпива. Голос

Баркарола

21

у старого пірата завжди був хрипкий та скрипучий,
як після тижня вигуків «На абордаж!»
Непийпиво навмисне поставив мене до керма на
своїй вахті, щоб я контролював його англійську ви
мову й нагадував не вставляти «бляха» і додавати
«сер», коли він спілкується з іноземцями.
«Роджер» — це всьогонавсього лише «Вас зро
зумів» за міжнародним сигнальним кодом. Але спе
речатися з капітаном щодо піратів не хотілося. Ось
уже три роки ООН тримало у блокаді сердешну Юго
славію і вибірково оглядало судна, що входили з Іо
нічного моря в Адріатику, щоб вони не завезли своїх
суднових пацюків до конаючої країни без їхнього
дозволу.
Отож «Сурож» на старості корабельних літ ходив
під панамським прапором, навіть не змінивши назви
й капітана, якого команда за очі дражнила «капу
данпашею». Бо прапор був панамський, а власник
судна — вже турецький.
Судновласник з’являвся на борту щоразу, коли
«Сурож» проходив Босфор, і привозив із собою ці
лий ящик цигарок у подарунок команді, щоб ми не
дуже прискіпувалися, чому вже третій місяць нам
не видають платні. Проблеми якісь були в нашого
«містера Ріхи». Тож він намагався задобрити нас дар
мовими цигарками.
Але щедрий турок навіть не здогадувався про таку
страшну амфібію, як кардашинська жаба. Аксакали
Кардашинського лиману стверджували, що саме цих
жаб за царя Гороха експортували до Франції, до рес
торанів у Парижі та Марселі. А нашого капуданпашу
ця зелена валютна жаба душила просто на смерть,
коли він бачив цілий картонний ящик цигарок «Лакі
Страйк» по два долари за пачку. І отак взяти і віддати
те надурно матросам та мотористам? Е, ні! Капу
дан Непийпиво вирішив робити на хазяйських пода
рунках ґешефт: продавати цигарки команді за гроші.

22

Антон Санченко. Баркароли

Але це ще не всі жаби: ціни він встановив такі само,
як на березі в магазині. Гроші він хотів грубі.
Та вредні матроси й мотористи, зметикувавши,
що їх ошукано, не квапилися до суднового гамазею
по цигарки: купували їх на березі в Болгарії. Лінія бу
ла коротка, дозволеного митницею блоку цигарок
на один рейс цілком вистачало. Хоч закашляйтеся
своїм «Лакі Страйком», шановний Володимире Пе
тровичу. Ми й «Родопі» покуримо. Такийот тютю
новий страйк оголосили матроси.
На момент радіоконтакту з нами літуна з Об’єд
наних Націй у капітанській каюті вже набралося ві
сім ящиків щасливих страйкарів.
У протоці Отранто було людно. Тобто — паро
плавно. Це місце, де Апеннінський чобіт найближче
підходить до грецького острова Керкира, нам більше
відомого як Корфу, і тому тут завжди снують впопе
рек курсу яскраво освітлені пасажирські пороми, що
везуть пустунівтуристів з італійського Бриндізі до
грецького Коринфа, повно рибальських сейнерів та
вантажних суден, що прямують до портів Північної
Італії з усіх закутків світу.
Цих — найбільше. Коли йдеш до Венеції, Трієста
чи Равенни, завжди маєш стільки попутників, що
здається, що рухаєшся у каравані, а не в одиночному
плаванні. Так само щільно рухаються тобі назустріч
судна, що вже завантажили свої трюми в Італії і роз
возять по всенькому світу труби, прокат, автомобілі,
футболістів, манекенниць та інший крам.
Вечоріло. На зустрічних суднах вже запалили хо
дові вогні. Зелений вогник — з правого борту, черво
ний — з лівого, білі — над ними, на щоглах. У морі
судна зазвичай розходяться «ред ту ред» — лівими
бортами. Тож капудан Непийпиво притримувався
правого берега. Хвиля була попутна для нас, ледача
й неспішна. Навіть баранці піни на ній лінували
ся закручуватися. Вітру майже не було, над самим

Баркарола

23

морем потроху здіймалася імла і ховала найнижчі во
гні на суднах. Іноді назустріч нам сунули самі щогли,
без бортових вогнів, що потонули в молочному кисе
лі. Це нервувало капітана Непийпива, і він не відхо
див від локатора, а мене виставив з біноклем на кри
ло містка — пильнувати.
— Праворуч, тридцять, йде на пересічку! — спря
мовував він моє пильнування, дивлячись на зелені
позначки цілі на екрані радара.
Через деякий час я таки справді бачив через бі
нокль вогні зустрічного судна в розривах імли.
— Пором, — доповідав я капітанові. З поромами
краще було не задиратися, а відвернути трохи. Поро
ми завжди поспішають і завжди гадають, що проско
чать під твоїм носом, не змінивши курсу.
— Ліворуч, десять! Щось незрозуміле! — знову
ставив мені задачу Непийпиво.
— Рибалка з тралом! — доповідав я, вигледівши
зелений з білим вогонь на щоглі.
Цих теж треба оминати стороною. Не бачать
за своєю риболовлею геть нічого, ще й сітку на твій
гвинт намотати можуть.
— Танкер! — доповідав я десять хвилин по тому,
вигледівши червоний танкерний круговий вогонь.
Непийпиво вже трохи недобачав, як усі старі мо
ряки, що вигледіли очі на нічних вахтах впродовж
сорока років у морі. Тому більше покладався на мо
лоді очі стернового, тобто на мене.
Так, у вісім очей, бо Непийпиво був в окулярах,
а я з біноклем, підходили ми з Іонічного моря до От
ранто вже в суцільному тумані, коли Непийпиву
це набридло, і він скомандував.
— Знімай з автокерманича. Підемо під самий бе
рег, там вітерець має бути.
За середземноморськими мірками «Сурож» не був
велетом. Дві тисячі сімсот тонн вантажу і всього лише
три метри осадки. Непийпиво навіть без необхідності

24

Антон Санченко. Баркароли

любив ходити по таких шпарках між острівцями
в Егейському та Іонічному морях, які океанські гіган
ти воліли старанно обходити. Так, надивилися ми
райських пейзажів у променях сонця, що заходить,
поки Непийпиво керував «Сурожем». Цього разу він
вирішив пройти через вузьку протоку між Корфу та
албанським берегом, гадаючи, що нічний бриз там
напевне розігнав туман.
Корфу. «Віват, Ушаков! Шкода, що не був при
цьому хоча б мічманом!» Саме так відреагував був ко
лись граф СуворовРимницький на звістку про те,
що чорноморський вітрильний флот з моря захопив
неприступну фортецю на цьому острові. У фортеці
тоді сиділи французи. Усіх жаболюбів спочатку взяли
в полон, а потім відпустили на батьківщину під чесне
слово не воювати з Росією. Такі шляхетні часи були.
Та цього вечора корфяни були цілком миролюбні.
Жодне чавунне ядро не просвистіло з берега в бік
«Сурожа», коли Непийпиво розвернув його в саму се
редину вузької протоки. Натомість на яскраво освіт
леній набережній, на якій і без бінокля вже можна
було читати геть усі неонові вивіски готельчиків та
ресторанчиків, варто було лише терміново вивчити
грецьку, пролунали звуки салютів. Це не був салют
націй із тридцяти залпів, як у часи Ушакова вітали
іноземні військові фрегати, бо іржавий «Сурож» годі
було прийняти за військовий корабель. Ми просто
втрапили на якесь острівне свято. Феєрверверки й са
люти усіх кольорів веселки спалахували над морем,
відображалися в чорнильній воді протоки й розсипа
лися в чорному небі міріадами падаючих зірочок.
Тим разючіший контраст являв собою правий
албанський берег протоки. Темна, циганська ніч без
жодного вогника, хоч око виколи, хоч бінокля за
борт викинь — все одно нічого не побачиш. І ли
ше коли якась освітлювальна ракета з грецького
свята підлітала близько до Албанії — в горах над

Баркарола

25

узбережжям можна було роздивитися бетонні доти.
Вузьку протоку між сяйвом і святом та країною тем
них бетонних дотів охороняв пильний сторожовий
катер албанців.
Він вискочив зпоза якогось прибережного ка
мінця, теж темний і хижий, і навіщось кинувся нав
здогін «Сурожу».
— Ноно, ми в грецьких терводах! — голосно ска
зав Непийпиво й наказав трохи підвернути ще ближ
че до демократії й світла.
Катер таки наздогнав нас, пішов паралельним
курсом, по самому кордону, грудьми, чи то пак —
бортом, героїчно захищаючи від нашого вторгнення
дорогоцінні албанські води. Щоб у нас не склалося
враження про несерйозність їхніх намірів, албанські
вояки вже навели на нас свої пукавки й почали за
сліплювати прожектором, висвічуючи назву нашого
судна на ходовій рубці.
Непийпиво спокійно, розвальцем, вийшов на пра
ве крило капітанського містка й показав албанським
мілітаристам піднятого догори середнього пальця.
Знай панамців, ми такі! І це чомусь подіяло. Албанці
збавили хід, а потім взагалі вшилися до своєї затемне
ної країни. У такі вирішальні моменти я любив Не
пийпива, попри його невдалий гендель на цигарках,
і думав, що він один з найкращих капітанів, з якими
мені доводилося ходити морями.
— Суродж, Суродж! I am a United Nations aircraft!
Чому ви змінили свій курс? — прокинувся знову наш
позахмарний гамериканський пастух.
— Бікоз, бляха, ми маємо ВІЛЬНУ практику, бля
ха, — відповів у слухавку Володимир Петрович Непий
пиво, капітан теплохода «Сурож» Божою милістю.
***

Рівно о сьомій за судновим часом кожний путящий
старпом має оголосити команді підйом по судновій

26

Антон Санченко. Баркароли

примусовій трансляції, а кожен путящий радист має
відразу ж знайти «Промінь» чи «Маяк» та поставити
щось бадьоре й надихаюче. Музичку якусь.
Радистом на цій «шхуні» був я. На стерні я стояв
лише вечірню вахту з капітаном. Вранці цю ж вахту
стояв боцман. Так наш турецький судновласник, міс
тер Ріха, заощаджував зарплатню одного матроса.
Я знайшов на коротких хвилях дуже доречну до
бірку пісеньок з популярної екранізації п’єси Карло
Гольдоні.
— О, Венеціє, місто закоханих!.. — линуло тепер
з динаміків по всьому судну.
Адже й ми перли свої кохані дві тисячі сімсот
тонн цинку до Венеції, міста закоханих.
Екіпаж прокидався, чистив зуби «Поморіном» під
пісеньки крутія Труффальдіно і вже цілком бадьоро
чимчикував до їдальні, де куховарка з кавовим іме
нем Галка вже виставила на столи вранішні чай, мас
ло та пліснявий сир рокфор. Наш містер Ріха та
ки не економив на наших шлунках. Сказала Галка:
«Рокфор!» — отримуйте свою плісняву.
Щастя вже зачекалась,
А його все нема!
Мені вже двадцять років,
Я така стара! —
старанно виспівувала якась сеньйорина по радіо.
Але справа була не в тому, що містер Ріха так
любив шлунки своїх матросів. Містер Ріха упадав
за Галкою. Він не пропускав жодної нагоди з’яви
тися на судні в Босфорі, а нагода траплялася чи не
щодесять днів. Він придбав для нашої «принцеси
камбуза» кухонний комбайн та посудомийну ма
шину. Виявитися неплатоспроможним щодо Галчи
них забаганок у меню було для нашого судновлас
ника гіршим злом, ніж притримати платню всьому

Баркарола

27

екіпажеві. Наш камбуз потроху перетворювався на
виставковий центр морозильних камер, кавоварок,
фритюрниць, пателень, каструль, порцеляни та ін
шого кухонного начиння, а Галка все не викидала
білого прапора. Радіоапаратуру б так закуповував.
Люблю тттебе ббез мміриии!
Клянусь буть вірним
Тобі завждиии!
Здавалося, що то верещав наш судновласник, а не
актор з радіостудії.
Але Галка вдало водила закоханого турчика за ніс.
Іноді, після чергової шаленої камбузної обновки, во
на погоджувалася сходити з ним до ресторації на бе
резі Босфору, на заздрість його друзякам, і покатати
ся на авті опівнічним Стамбулом з Азії до Європи
та назад, на заздрість нам. Вона жодного разу не від
мовила йому, вона пускала йому бісики очима, вона
вдавала, що дуже сумує, коли наш пароплав знімався
з рейду ГайдарПаші, а містер Ріха розчулено махав
їй носовичком з рейдового катера. Але навряд чи
містер Ріха далеко просунувся у своїх залицяннях.
Після купівлі для жінки посудомийного агрегата по
рядний чоловік зобов’язаний з нею одружитися. Не
менше.
Ніяка не Венеція, це Стамбул — місто закоханих
в українських дівчат басурманів, які просто шалені
ють від наших співвітчизниць, і не один з них збан
крутував на красунях з півночі. Як і вся Османська
імперія, між іншим.
Проте ми аж ніяк не хотіли банкрутства нашого
судновласника і поглядали на Галку скоса. Хто ж нам
тоді борги по зарплаті закриє? Принаймні я поглядав
скоса. І Галка те відчувала — платила мені навзаєм.

28

Антон Санченко. Баркароли
***

У турецькому порту Мартаж на Мармуровому мо
рі я випадково ледь не продав Галку за ящик пива.
Я саме стояв біля трапа, помітив, що турецькі до
кери чомусь шикуються в чергу біля нашого борту,
як збоченці біля кварталу червоних ліхтарів у Копен
гагені, і зійшов на причал.
Виявилося, що то Галка мимоволі влаштувала ту
рецьким пролетарям безкоштовний стриптиз. Ілю
мінатор в її каюті було розчинено навстіж, фіранки
розсунуто, і з висоти причалу розпашілим турецьким
статевим страждальцям відкривалася картина Тиціа
на «Спляча Венера». Бо Галка спала голяка під самим
лише простирадлом, що збилось уві сні. Втім, дія ще
тривала: простирадло збивалося далі. Галка знадливо
потягувалася, ворушила то ногою, то рукою, туре
цькі докери з останніх сил чекали, коли простирадло
впаде долі зовсім, і штовхалися під ілюмінатором.
Турки геть не ходили по картинних галереях і тепер
трохи очманіли, зовсім забувши про розвантаження
нашого пароплава.
На такий непередбачений простій я вже не міг
дивитися навіть з виробничої точки зору. Ще точно
мр. Ріха збанкрутує через перестої.
— Ну що ви, цицьок не бачили? — вдавано весело
почав я розганяти турків по робочих місцях. Хоча
на сьомому місяці рейсу видовище Венери, що спить,
не було легким і для мене. Я нахабно порушив Галчи
ну «прайвасі»: просунув руку з причалу через ілюмі
натор і старанно затулив фіранки.
— Скільки хочеш за неї? — не вгавав водій вантаж
ного автокрана, вирішивши відтак, що саме я маю
право власності на Галку.
Ми спілкувались на портовому жаргоні — страш
ній мішанині з турецьких, англійських, грецьких
та російських слів. Головним правилом тут було

Баркарола

29

не правильно сказати, а правильно зрозуміти. І я мав
необережність сказати заскладну для цієї спрощеної
мови фразу.
— Жодна жінка не варта ящика пива «Ефес Піл
зен», — сказав я, щоб перевести все на жарт.
Спочатку я навіть думав, що пожартував вдало,
бо всі, і водій, розсміялися. Але коли кранівник
прибрав вантажну стрілу зпонад нашого трюму,
закріпив її попохідному і вже знімав кран з опор
них черевиків, я щось запідозрив і спитав його то
варишіваркадашів:
— Куди він?
— Як куди? За пивом, — також із подивом відпо
віли аркадаші.
«Misunderstanding», — промайнуло в голові.
— Біра — йок. Наташа1 — йок, — сказав я твердо.
Але турки вирішили, що я просто хочу торгуватися,
і підняли ціну на Галку вдвічі.
— Ця жінка не продається, — переконував я тур
ків у тому, в чому сам не був певен, і мав уже три
ящики «Пілзену». До кінця цього непорозуміння
між народами, мовами та звичаями портів я вже міг
завантажити пивом цілий трюм, і почав втрачати
непохитність. Бо ж пиво «Ефес Пілзен» варять за
особливим рецептом, з додаванням рису, а Галку
було зроблено за рецептом звичайним. Трохи ру
денька, трохи веснянкувата, носик кирпатенький,
очі з бісиками. Ну там, брови — стрілки, губки —
коралі, зубки — перлинки, як заведено в Чернігові.
І чого вони всі через неї так казяться?
1

У Лєскова в «Зачарованому мандрівникові» дається
етимологія цього турецького слова. Татари називали
всіх руських хлопчиків Кольками, всіх чоловіківІвана
ми, а всіх наших жінок — Наташами. Та в сучасній Ту
реччині слово набуло нового значення: жінка легкої
поведінки з півночі. Десь так.

30

Антон Санченко. Баркароли

Край цьому «страйку» поклав власник причалу,
сама поява якого розігнала докерів по місцях.
— Галю, — якомога тактовніше сказав я на вече
рі. — Коли спиш голяка, затуляй ілюмінатор, будь
ласка.
— Збоченець! — припечатала мене Галка, наче я
пропонував їй кохатися без презерватива. І ми вже бу
ли вороги.
А може, вона і не спала зовсім? І чула всі ті балач
ки на причалі? Та це вже було неважливо. Ворогиню
собі я вже нажив.
***

Що за діла? Що за бедлам?
Чи вийде в крутія дурного
Подать обід двом хазяям
Та ще й не сплутати нічого?
не вгавали мої кохані старенькі динаміки, поки
я спускався з радіорубки до їдальні команди.
Чай на моєму столі був уже ледь теплим, вершко
ве масло майже шкварчало в мисці, а від сиру зали
шилась лише пліснява. Та я не обурювався. Я отри
мував те, на що справді заслуговував.
На обіді історія мала повторитися. Обід дуже не
вдало для мене збігався із сеансом зв’язку зі Стамбу
лом, і я завжди запізнювався на нього. І тепер вже
звично ловив облизня. Галка взагалі встигла прибра
ти все зі столу, ще й посуд перемити та висушити в по
судомийниці імені містера Ріхи. Я перебився якимись
бутербродами та консервами, які встиг поцупити з хо
лодильника команди перед нічною вахтою.
Посваритися з кухаркою посеред рейсу — то май
же самогубство для будького, до капітана включно.
Втім, для капітана Непийпива Галка обрала зов
сім іншу тактику приборкування. Капітан Непийпи
во в батьки їй годився, і це не було фігурою мови —

Баркарола

31

мав у Кардашинці доньку її років. Трохи молодшу,
ще школярку. І Галка вчасно зметикувала, що це
не фігурально, й почала вдавати із себе десятиклас
ницю. Таке собі дівча з бантиками на останньому
дзвонику. Навіть білого фартушка на камбузі нади
бала і подавала каву та бутерброди на капітанський
місток саме в ньому. А як вже щебетала та хихотіла
навкруги «Петровича». Цокотуха!
Після її відвідин капітанського містка розчуле
ний пірат Непийпиво ще з півгодини походжав від
штурманського стола до пеленгатора, усміхнений та
натхненний. Мені ця Галчина тактика була на руку:
я підступно користався з цього і встигав видудлити
більшу частину кави з кавника і навернути всі бутер
броди із шинкою, поки наш капуданпаша оговтає
ться і стане знову хриплоголосим піратом.
У такі хвилини, доки вітерець ще не видув з мі
стка Галчині парфуми, Непийпиво охоче згадував
доньку, а я охоче йому підтакував, бо кожен новий
його спогад означав для мене зайвий бутерброд.
— Прийшла якось зі школи, класі в шостому. «Та
ту, вчителька просить тебе виступити перед школяра
ми. Каже, що ти — людина героїчної професії. Адже
так?» — «Аякже, дуже героїчної, бляха...» — «І от що,
тату, щоб я оцієї твоєї „бляхи“ не чула. Не сором мене
перед однокласниками!» — ще й ніжкою тупнула.
— І як же ви?
— А що я? Вдягаю кітеля, кашкета, бляха, йду
до школи і думаю, бляха, як за таких додаткових
вимог, бляха, взагалі говорити зможу. Але нічого,
виступив. Самоконтроль — повний. Начебто нічо
го зайвого не проскочило. Питаю потім: «Ну як,
мала?» — «Тату, ти розповідав цікаво! Але ТАК
повільно!»
(Регіт в залі.)
— Знову ти всю каву, балабол, вихлебтав! Іди,
скажи Галці, нехай ще принесе.

32

Антон Санченко. Баркароли

Нуну. «Ти, малий, скажи малому, хай малий ма
лому скаже, хай малий теля прив’яже!» Це я до того,
що в тойтаки момент ловив на палубі якогось кур
сантапрактиканта і посилав до камбуза його. За сні
данок ми були квити.
І знову. Стукстук. Цвіріньцвірінь. Вітьвіть
віть, тьохтьохтьох, айайай, охохох! І Непий
пиво вже ладен не змінювати курсу «Сурожа», на
віть якщо на нього суне авіаносець, бо Галка са
ме вийшла засмагати, й на неї тінь від моїх антен
може впасти.
От бісова дівка! З кого хочеш мотузку зів’є!
І я неодмінно мав приповзти до Галчиного кам
буза на колінах, охлялий, голодний, неголений, з ви
разкою шлунка й просити вибачення за те, що збоче
нець, а не отримавши його, або задушити Галку тим
білим фартушком, як венеційський мавр Отелло, або
викинути її за борт, у хвилю, що набігає, як донський
козак Стєнька Разін. А потім впасти у розпач, зняти
із себе робу, шубовснути в море і собі, попередньо
увімкнувши по судновій трансляції «Уно, уно, уно мо
менто. Уно, уно, уно сантіменто. Уно, уно, уно са
краменто. Сакраменто, сакраменто, сакраменто, са
краменто».
Одним словом, усі мали померти.
Саме такий план страшної помсти мені склала,
мабуть, скривджена Галка. І куди мені було подітися
з підводного човна? Та я недарма жив на бульварі Ле
сі Українки. «Contra spem spero» я знав напам’ять
із третього класу. Мене гріла думка про ресторанчик
и Венеції, її таверни, остерії, тратторії та піцерії, що
наближалися до нас із шаленою швидкістю двана
дцять вузлів з кожним обертом гвинта.
***

До прибуття на борт лоцмана капітан Непий
пиво завжди переодягався в однострій. По повній

Баркарола

33

формі: кітель, випрасувана сорочка, краватка, за
щіпка для краватки, золоті погони, капітанський
жетон з якорем та секстантом на кишені кітеля, на
віть кашкет із «крабом». Це старовинний морський
звичай і нечастий випадок, коли моряка можна по
бачити у формі. В усіх інших випадках моряки ван
тажного флоту воліють вештатися судном у льня
них тропічних шортах або в синіх бавовняних ком
бінезонах. І якщо ви побачили в кіно капітана, що
вирядився, аки павич, а лоцмана на борту нема,
сміливо вимагайте повернути вам гроші за квитки.
На своєму власному судні кожен судновий тарган
і так знає, що на цьому борту саме капітан — пер
ший після Бога. А золото погонів призначається
лише для сторонніх — лоцмана чи митника, —
щоб і вони з першого погляду розуміли, хто тут
перший, і мали справу саме з ним.
Лазурна Венеціанська затока блищала, як сма
рагдовий пудинг, і засліплювала стернового мат
роса та вахтового штурмана: на стелі стернової руб
ки скакали один через одного нічогенькі сонячні
зайці.
Вітру тактаки й не було, і знерухомлені яхти
з обвислими вітрилами дрейфували в очікуванні по
обіднього бризу з берега праворуч і ліворуч від на
шого курсу. На яхтах нахабно засмагали і відволіка
ли стернового від навігації напівголі й геть голі
італійки, швейцарки та австрійки. За морським зви
чаєм засмагати їм доводилося якраз під національ
ними прапорами. Ми греблися вперед найменшим
ходом, очікуючи на лоцмана, який заведе нас у Ве
неціанську лагуну й поставить судно до вільного
причалу. На щоглі майорів червонобілий лоцман
ський прапор — «Хотел» за міжнародним зводом
сигналів.
Лоцмана має зустрічати на трапі третій помічник.
Але на ньому наш містер Ріха теж економив, і його

34

Антон Санченко. Баркароли

роль віддали мені. Я старанно повторював свої реп
ліки. Руку лоцманові слід подавати ще до того, як він
ступить на палубу, коли він ще стоїть на останньому
щаблі штормтрапа. Чемність чемністю, але насам
перед це має запобігти незапланованому купанню
«містера пайлота» за бортом. Потім потрібно приві
тати лоцмана якоюсь міжнародною мовою, сказати
«Follow me, будь ласка», провести найкоротшим
шляхом на місток через трапи та коридори судна
і представити йому капітана Непийпива, величаючи
його не «містер», а «мастер».
Усі ці китайські церемонії вже давно розписані
до дрібниць, як маски та репліки арлекінів та домі
но в комеді дель арте, і хай там що, не можна собі
уявити, щоб лоцмана зустрічав Брігелла, а не Труф
фальдіно.
Наша маленька трупа виголосила усі репліки
цієї сцени належним чином. От тільки лоцмана
нам підсунули з іншого театру — з оперного. Ма
буть, із самої Ла Скали. Кучерявий коротун, якого
я висмикнув зза борту занадто сильно, розрахо
вуючи на людину статури Лучіано Паваротті, по
чав співати ще на штормтрапі, прокашлювався
і розспівувався весь шлях до капітанського містка
і привітався з нашим капітаном вже справжнім
оперним тенором:
— Бонджоооорно, сеньйор капітааано!
І пішла його арія.
— Поовний вперееед! — виспівував лоцман.
— Прааво на бооорт! Фігаро тут — Фігаро
там!..
— Притрииимуй! Смійся, паяааац!..
— Так тримати! Гей, Одарко, вгомонися!..
У проміжках між проспіваними англійською коман
дами він встигав затягти якусь відому арію справжньою
мовою опери, і стерновий мав старанно дослухатися,
де кінчається опера і починається навігація. Втім, і те,

Баркарола

35

і те — високе старовинне мистецтво з тисячолітньою іс
торією. Не венеціанцеві про це нагадувати.
«Сурож» набрав швидкості і став слухатися стер
на, лоцман спрямував його у лагуну. Втім, ніякої Ве
неціанської лагуни вже давно не існує, її відвоювали
у моря заводи й фабрики. Ми рухалися справжнісінь
ким каналом, а праворучліворуч від нас поставали
витвори промислової архітектури. Гігантські домни,
коксівні батареї, бессемерівські печі й мартени, про
катні стани, градирні, перегонні колони, трубопро
води, димарі, велетенські цехи та пакгаузи готової
продукції. Я не певен щодо конкретики, бо не петраю
у виробництві. Але картина була грандіозна.
Центральний канал розгалужувався на «вулички»,
кожен завод мав власний причал і вантажив свою
продукцію просто в трюми пароплавів.
— Півборту ліііво! Так тримати! — вів далі свою
навігаційну партію лоцман.
Без його допомоги ми вже давно заблукали б
у цьому лабіринті венеціанських каналів, яких не
бачать туристи. Підпирали небо дими фабричних
труб, зустрічні пароплави гудками сповіщали нас
про напрямок свого розвороту. Буксирний паро
плав, що мав ставити нас до причалу, вже прилаш
тувався з нашого правого борту і гнав тупим носом
брудну хвилю поперед себе. На причалі вже шику
валися строєм яскравожовті автонавантажувачі та
боббікари, й портальні крани розверталися в на
шому напрямку й салютували нашому прибуттю
вантажними стрілами під самі небеса.
Я б охоче запросив на борт «Сурожа» усіх наших
«зелених», поставив їх вздовж борту і сказав:
— Оце і є промислова міць, джентельмени. Ось
чому Адріатика часом схожа на залізницю, бо всі її пу
ті ведуть саме сюди. Ось куди прямують усі ті паро
плави, везучи в трюмах сировину, і вирушають звідсі
ля по всіх морях світу, вивозячи готовий крам. І це —

36

Антон Санченко. Баркароли

теж мистецтво, яке італійці опановують із середніх
віків.
Ось чому Італію шанують і поважають в усьому
світі. І не потрібно для цього ні мільйонних армій,
ні ракет з ядерними боєголовками. Футболісти, Фор
мула1, сезони високої моди, кіно і співаки теж дечо
го варті, та це вже потім. І то лише завдяки тому,
що вже півтисячі років працюють ці мануфактури.
Іншого шляху поки нема. Руки геть від Запоріжжя
та Дніпродзержинська! Туристи, баркароли й гон
дольєри — це не альтернатива, а всього лише візитна
картка. Не ними живе сучасна Венеція.
Нарешті ми подали на причал швартовні кінці.
Нарешті наш оперний лоцман досхочу наспівав
ся, ще й по радіо та в мегафон, зірвав бурхливі опле
ски і вже попивав каву за лаштунками.
— О сеньйорино, ви незрівнянні! — проспівав він
Галці на біс.
Останню фразу своєї партії він сказав речитативом:
— Ласкаво прошу до Венеції, сеньйоре капітане!
***

Отже, запросили нас до Венеції ласкаво, та не лас
каво у Венеції прийняли. На борт «Сурожа» прибула
«чорна митниця». Не знаєте, що це таке, сеньйори?
Це — справжній італійський винахід, скажу я вам.
Справа митника звичайного — приязно посміха
тися й штемпелювати паспорти, питаючи про зброю,
наркотики, нелегалів і незадекларовану валюту тіль
ки для проформи.
— Нічого немає? Чудово! Ласкаво запрошую,
сеньйоре!
Це дозволяє покращувати імідж гостинної країни
серед туристів.
Справа митниці чорної — усю ту зброю, нарко
тики та нелегалів шукати з нишпорками. Якщо буде
треба, вони розберуть по гвинтику весь пароплав

Баркарола

37

і скажуть, що так і було. Їх не можна задобрити
пляшкою «Немирова». Вони не збирають телефон
них карток з різних портів та монет з різних країн,
як митники звичайні. З ними неможливо домовити
ся, їх годі вблагати. Бо це — чорна митниця.
Чорна митниця ніколи не прибуває на борт про
сто так. Тут вже справа пахне інтерполом, Джеймсом
Бондом та міжнародним трибуналом.
Чорні митники знайшли в моїй каюті, що межу
вала з радіорубкою, безліч загублених під час остан
нього нічогенького шторму дрібниць. Електропая
льник, наприклад, вони витягли з вузької щілини
між койкою та рундуком. Вони розсекретили мою
закладку з 1 000 000 українських карбованців між
сторінками «Шельменкаденщика» і мою закладку
з 10 000 італійських лір між аркушами «Декамеро
на» Боккаччо. Вони старанно обнюхали нишпор
кою порожню пляшку зпід турецької «Вотки».
Вони шукали нелегалів у всіх службових примі
щеннях, які були в моєму завідуванні, і поки я ста
ранно супроводжував одного з них до гірокомпас
ної, до агрегатної, до трансляційної рубки і навіть
до шахти ехолота і шахти лага — найглибших на «Су
рожі» колодязів, — одного нелегала їм таки вдалося
розшукати. Ним виявився... саме я.
— Ви знаєте, що термін дії вашого посвідчення
моряка вичерпано три дні тому? — спитав мене не
зворушний митник, що весь цей час прискіпливо
вивчав суднові документи у каюткомпанії.
Непийпиво був тут же. І намагався за мене всту
питися.
— Сер, мій радіоофіцер перебуває на борту біль
ше, ніж шість місяців. І за цей час судно ні разу
не заходило до України. Він не мав фізичної можли
вості подовжити документи.
— Так, я бачу це по суднових паперах, сер. Але ні
чого не можу вдіяти. До речі, у паперах чомусь не

38

Антон Санченко. Баркароли

позначено ваше відвідування албанських територі
альних вод.
Так ось хто «стукайло»! Клятий літун з Об’єднаних
Націй! І, поки Непийпиво не оговтався, перетрав
люючи ницість гамериканського пілота, митник взяв
з нього розписку, що він утримуватиме мене на борту
весь час стоянки.
— Розпишіться також і ви, сер, що ознайомлені.
Штраф у разі порушення — шістсот доларів. Мені
шкода, — сказав митник уже мені.
Шкода? (Митник навіть не сказав «дуже».) Та це
був повний капець!
Не до кінця ввічливий чорний митник позбавив
мене майбутнього, та ще й під час бойкоту кухарки
Галки. Це був капець! Бачили б ви Галчин переможний
погляд, коли вона принесла митникам «Боржомі».
Чорна митниця, а було їх чоловік із десять, вже
потроху збиралася в каюткомпанії, тактаки нічого
забороненого, крім мене, і не знайшовши. Найчор
ніший митник уже механічно штемпелював суднові
папери. Схоже було, що ми відбулися малою кров’ю:
один полонений. І того залишили на борту під чесне
слово не брати участі в інтервенції екіпажу «Сурожа»
до Венеції. Митники осьось мали допити мінералку
і вшитися, але найчорнішого митника все ще щось
муляло. Він гнав від себе якісь думки, як муху, але
вони знову верталися. Це був недобрий знак.
Нарешті він винувато глянув на Непийпива і по
просив про таке, про що в порядному морському то
варистві навіть думати соромно. Він попросив наос
танок оглянути капітанську каюту.
Непийпиво отетерів. Він не зміг вимовити навіть
«O tempora, o mores!», перш ніж впустив митників
до святая святих «Сурожа». Він був такий не схожий
на пірата, що навіть я зрозумів — цигарки! Вісім щи
рих ящиків «Лакі Страйк», не заактованих як суднові
запаси і не опечатаних в судновій провізіонці, як того

Баркарола

39

вимагали митні правила. І власна капосна команда,
що покурювала «Родопі», отак свого капітана підста
вила! Тут уже не відбудешся шістьмастами доларами
штрафу. Адже це — чорна митниця! Оце так гендель!
Коли задоволені уловом митники переможно ван
тажили на причалі конфісковану цигаркову контра
банду, всі наші капосні матроси, мотористи, механіки,
боцман, курсантипрактиканти, електромеханік і на
віть — o tempora, o mores! — помічники капітана так
товно пирскали в кулачка, а коли терпіти було вже не
змога, відбігали на корму і там реготали на повен голос.
Злий і червоний, як варений лангуст, пірат Не
пийпиво носився по судну, як севільський бик по аре
ні, і горе було тому тореадорові, що втрапив йому
на роги:
— Що таке, старпоме! Судно вже годину з чвертю
під причалом, а трюми ще не відкрито!
Наче старпом усі ці годину з чвертю не відбивався
плічопліч з Непийпивом від чорної навали митни
ків, і ми не отримали вільну практику лише п’ять
хвилин тому.
До честі Непийпива, жодного хихотунаматроса
не було підвішено до реї і навіть не було залишено
без берега. По відкритті трюмів хлопці налаштува
лись до міста. І я знову пишався Непийпивом, і мені
було соромно, що я теж реготав на кормі.
***

Галка була б не Галка, а Галочка чи навіть Га
люня, якби не намагалась поколупатися пальцем
у моїй роз’ятреній рані. Я стояв біля трапа, вона
чекала на хлопців, щоб іти до міста, й «жаліла» ме
не з усіх єхидних сил.
— Біднесенький! Хочеш, я позичу тобі шістсот
доларів? А що, за турпутівку ти б заплатив стільки ж.
А можуть ще й не зловити, дивись — на прохідній ні
кого немає, — дражнила вона мене. — Або давай,

40

Антон Санченко. Баркароли

голи бороду, вдягай спідницю й підеш за моїм пос
відченням.
Але брехня, що борода не робить філософом. Ще
й як робить. Галка потрапила пальцем не в рану,
а в небо. Я лише посміювався над її аж надто незграб
ними намаганнями дошкулити мені.
Чи мріяли ви про щось все життя?
Про вкриті водоростями по східці старовинні бу
диночки без каналізації? Про щорічні перегони гон
дол на Гранд Каналі, під час яких венеціанський дож
кидав у море обручку на знак свого одруження з мо
рем? Про маски й перуки, кавалерів зі шпагами і дам
з віялами на карнавалах? Про кам’яних левів cвято
го Марка перед собором, живих голубів на його пло
щі і бронзову квадригу коней на соборі, яку венеці
анці колись привезли до свого міста з пограбованого
хрестоносцями Константинополя? Тоді венеційсь
кий дож, хизуючись, став носити червоні чобітки —
привілей візантійських імператорів. Чи читали ви
повість Марко Поло про подорож до Китаю уважно,
з картою й примітками? З цього вічного міста ви
рушив він у свою подорож тринадцятилітнім хлоп
чиком і до цього міста повернувся тридцятилітнім
дядьком. Чи хотіли ви побачити Венецію і померти,
як Стас Перфецький? Чи вивчали ви ціни на тури
стичні путівки?..
Що, мріяли, читали, роздивлялися, вивчали? Ші
стсот — непогана ціна? Тоді ви мене не зрозумієте.
Мене це звичайно засмучувало, але не більше, ніж
нежить влітку. Старпому, наприклад, випадало зараз
здавати вантаж усю стоянку. Третьому механіку —
пильнувати стоянковий дизель. Що, і їм теж топити
ся в брудному каналі? Е, ні. Дзуськи. Хто ж за небіж
чиків вахту стоятиме?
Справа була в тім, що я був не глядачем, а робітни
ком сцени на цій виставі. Це я скакав під натягнутим
синім шовком позад оперних співаків, зображаючи

Баркарола

41

вам «море». Це я вже сімнадцять років кидав лопатою
вугілля у топки старих іржавих пароплавів, щоб на
картині вуличного художника, який малює море у Ял
ті чи Феодосії, міг з’явитися на горизонті романтич
ний димок, і вам стало млосно, і ви полізли до гаман
ця купувати мистецтво.
Зізнаюся ще більше. Я вів цілий перелік чудес сві
ту, на які я не потрапив, бо саме пив пиво у портових
пивничках. Афінський Акрополь. Вхід до нього у буд
ній день коштував би чотири келихи пива. Я не міг
дозволити собі такого марнотратства. Єгипетські пі
раміди. Софія у Стамбулі. Будиночок Антона Пав
ловича в Ялті. Отже ж, і працювали ми на Ялту майже
рік, а я так і не знайшов нагоди. Чехову не поталанило
зі мною двічі. У Таганрозі я вже твердо вирішив по
трапити до його музею будьщо, але треба ж такому
трапитися — зустрів однокурсника Доню, з яким ро
ків з десять не бачився, одразу ж на прохідній порту.
Який тут вже Чехов?
Сусіди по музеях, Айвазовський та Грін у Фео
досії. Андерсен у Копенгагені. Колумб на Кана
рах. Простіть мене, якщо зможете. Бо кожного
разу, коли поставав вибір між музеями, культу
рою, мистецтвом і найближчим до порту ресто
ранчиком, я завжди обирав останній. Я небезпід
ставно побоювався, що ладен віддати всю світову
літературу, особливо Кафку та Сартра, за гарячу
кружку міцного чаю в зимовий шторм у Баренце
вому морі.
Морякові треба так мало. Сісти в ресторанчику
над берегом моря, розслабитися, розрядити нако
пичений за рейс статичний заряд у землю, що не хи
тається під ногами, позалицятись до офіціанток,
розпробувати місцевого пива, перекусити місцеви
ми наїдками, якщо пощастить, побитися з докера
ми чи рибалками з місцевих і вчасно повернутися
на власне судно. Якщо вистачає часу, можна ще

42

Антон Санченко. Баркароли

взяти в боцмана пензля та фарбу і розписатися
на бетоні причалу: «Тут був». І назву судна та рік.
Рідною мовою. Адже за нами сюди прийдуть інші.
— Ну, то що тобі принести з Венеції? — не здава
лася Галка. — Маску карнавальну хочеш?
Я ніяк не міг зрозуміти, чи це все ще тривали
витончені кпини, чи це вже брала гору традиційна
українська шляхетність до переможеного ворога.
«Що цій дівці від мене треба?» — вертілося в голові.
Бо щось таки було треба.
Отже, я не сам напросився, ви чули. Чули також
і хлопціматроси.
— Принеси мені пива з рисом. Так, щоб у складі
був рис. Рис італійською — «різо».
Тема пива чомусь виявилася для Галки неприєм
ною. Мабуть, вона таки чула мої торги з турками
у Мартажі. Але сумлінно, як молода офіціантка в пі
церії, дістала із сумочки записничок і записала «riso».
Замовлення було прийнято.
Коли хлопці нарешті зібралися і пішли з Галкою
тинятися берегом, італійці вже витягли з трюму пер
шу палету з цинковими злитками. Вивантажити ціл
ком нас мали днів за два.
***

У морських угодах та контрактах, тексти яких не
змінюються вже століттями і в яких можна зустріти такі
архаїчні звороти, якими говорили ще за часів Шекспіра,
старанно, пункт за пунктом розписано все.
Хто платить за розбиті при вивантаженні піддони.
За скільки годин до очікуваного часу прибуття в порт
капітан мусить надіслати першу радіограму судново
му агенту. З якого моменту починається відлік сталій
ного1 часу. І навіть — чиїм коштом сплачується за ву
гілля для камбузної плити. Плити на флоті не топлять
1

Час, який пароплав знаходиться під вантажними
операціями.

Баркарола

43

вугіллям уже більше років, ніж мені та «Сурожу» ра
зом. Але цей пункт ніхто і не подумав викреслювати
з типового контракту. З нього ніколи нічого не ви
креслювали, а лише доповнювали покоління вантаж
них помічників та стивідорів. Є в цьому повага до тра
дицій. Саме з цієї причини судна ще й досі називають
пароплавами, навіть якщо їх рухає ядерний реактор.
Так ось, в усіх цих типових контрактах, у цих
балтаймах, бербоут чартерах та демайсах останній
рядок стверджує: «Усе інше — за звичаями порту».
На час мого стояння біля трапа «Сурожа» у Венеції
я вивчав звичаї різних портів уже з півтора десятка ро
ків і можу вам багато чого розказати про країну і її
перспективи в цьому світі лише за тим, як працюють
місцеві докери. До речі, одеські та херсонські докери
в цьому плані не пастимуть задніх. Принаймні завжди
працюють у касках.
Про Італію я скажу лише одне слово:
— Профспілки.
Головна думка, якою заклопотаний італійський
докер: «Чи не працюю я в той час, коли усі товариші
страйкують?» І він ладен кинути строп із вантажем
у повітрі, між бортом судна та берегом, і бігти теле
фонувати до профспілкового комітету. Стільникові
телефони Марконі винайшов саме для того, щоб до
кери могли зателефонувати до комітету безпосеред
ньо з кабіни вантажного крана.
Страйки в Італії бувають миттєві — попереджу
вальні. У наших це б і страйком не звалося, вони
взагалі так працюють. На годинудві припинили
вивантаження — і це вже страйк. Зате в наших нема
кофітаймів на 15 хвилин щодві години з кавою
та колою за рахунок капіталіста.
Бувають ще місцевого винаходу — «італійські
страйки». Це коли всі бігають, грюкають, стукають,
галасують, але справа вперед не рухається ні на сан
тиметр.

44

Антон Санченко. Баркароли

А ще — справжні, затяжні битви з ненажерамика
піталістами, хто кого. На тижні й місяці. З локаутами,
побиттям штрейкбрехерів та бійками з поліцією та
карабінерами. Мрія будьякого моряка — потрапити
в такий затяжний страйк в Італії саме під причалом,
а не на рейді. І тоді — щире щастя!
О, італійські вина! Як по кайфу випити в спеку су
хого білого винця вже не з магазину, а просто з діжки
якогось господаря у Південній Італії, яку бундючна
промислова Північ називає не інакше, як «Африка».
О, палкі італійські красуні! Те, що ви носите на пля
жах, вже не може називатися одежею! О різотто, паста
та справжня італійська піца щовечора врештірешт!
Ви правильно здогадалися. Щастя — є! Після ви
вантаження двох трюмів «Сурож» втрапив у страйк.
Мені годі сказати, до якого саме типу він відносився,
але наша команда другий тиждень щовечора виру
шала на берег і вже почувалася у Венеції, як удома.
У припортових винарках та остеріях хлопцям навіть
відкрили кредит. На березі, якщо вулиці Венеції до
речно називати берегом, вже побували геть усі, крім
мене та... Непийпива.
Ну, я був законним бранцем на судні, а Непий
пиво, мабуть, вирішив помститися Венеції за цигар
ки саме таким чином: не залишити в ній жодного
шеляга.
Цікаво, що зараз, прогулявши все зароблене тяж
кою працею на злого турка і викуривши усі болгарські
запаси, команда, мабуть, охоче припинила б свій тю
тюновий страйк, бо цигарки в Італії коштували вчет
веро дорожче, ніж у Туреччині. Але пізно було пити
боржомі, доводилося пускати на дим скажені гроші.
Щоденні походи по місту закоханих таки вдарили по
кишені екіпажу. Лише я залишався у виграші.
Я навіть несказанно розбагатів. Я встиг відстояти
вахту за обох помічників капітана і навіть за третього
механіка. І мені тепер не загрожувала така прикрість,

Баркарола

45

як прихідна вахта у рідному порту. Бо той, на чиїй
вахті подали кінці на причал, стоїть потім стоянкову
вахту всю добу. Морський закон. Хоча який порт те
пер був рідним для нас, панамців?
Щодо гастрономічних страждань крутія Труф
фальдіно, все теж склалося якнайкращим чином.
Галка майже кожен день готувала все наперед і
на обід, і на вечерю, і залишала ключі від камбуза
котромусь із матросів, щоб лише розігрів. Тут мені
карта й повалила. У цьому ресторані в мене тепер бу
ла дисконтна карта на все, навіть на пудинг — ан
гельську страву.
І кожного вечора я зустрічав Галку на трапі ж і ці
кавився, де обіцяне пиво.
А кожного ранку — обов’язково нагадував, щоб
не забула. Я теж іще та шкварка. Але пива з рисом
у Венеції чомусь не було. Тобто геть не було. Розвід
ка доповідала, що Галка спеціально проінспектувала
полиці з пивом принаймні у двох супермаркетах і на
віть намагалася питати в персоналу, але найбільше,
чого досягла, — їй запропонували на вибір двадцять
три сорти рису.
Спека весь час стояла неможлива. Ні тобі вітер
ця, ні тобі дощу. А Непийпиво ще й примусив стар
пома щоранку і на весь день виганяти нас оббивати
та фарбувати іржаві борти «Сурожа». І пустуни
матроси вже шкрябали нігтями щоглу, замовляючи
вітер, і наспівували: «Ідиіди, дощику, звари стар
пому борщику», — бо в бурю та дощ не фарбують.
Містер Ріха, який на кожному сеансі зв’язку спо
чатку лаяв італійців і їхні звичаї порту, потім — іта
лійців та Непийпива, а ще згодом — уже самого Не
пийпива, нарешті втомився лаятися і лише жартував:
— Мастер, ви все ще засмагаєте у Венеції? У вас
на борту більше нічого не трапилося? Хвала Аллахові!
І я розумів, навіщо Непийпиво виганяв нас фар
бувати судно у спеку неможливу, але пояснити того

46

Антон Санченко. Баркароли

найбільшим буркотунам з команди не міг. Я збе
рігав таємницю радіозв’язку. Так, нелегко дається
морякам така романтична засмага. Три шкури злізе
на сонці.
Під кінець цього «страйку» охочих вештатися ро
мантичними вуличками було все менше, хлопці вже
воліли краще закинути з борту вудку поруч із моєю
і смикати собі рибмутантів з брудних промислових
вод лагуни. Настав день, коли на берег вирішила йти
сама лише Галка.
Власне, вечір, коли Галка пішла шукати пригод
у місті закоханих наодинці, настав уже на другий
день стоянки. У перші відвідини вона уважно роз
дивилася, у чому тепер ходять у Венеції, і коли вве
чері вийшла до трапа, у всіх нас відвисли щелепи.
Те, що хлопціматроси, ба навіть другий штурман,
їй тепер не кумпанія, було зрозуміло із самої ли
ше сукні, яку вона одягла. У такій не гріх було
з’явитися і на Венеціанському бієнале. З ураху
ванням того, що принаймні годину перед виходом
у світ вона провела перед дзеркалом, усі зустрічні
мужики мали тепер штабелями валитися просто
в канали, навіть ті, що кожного дня бачили її нена
фарбованою.
— Чао, хлопчики, — помахала вона нам на про
щання, і вже якийсь водій автонавантажувача га
лантно підвозив її до прохідної на своєму сталевому
коні.
Мене не дуже обходило, чи знайшла вона ті приго
ди на свою голову, а якщо знайшла, то які. Я знав Гал
ку. Вона вміла вдавати із себе страшенно задоволену,
навіть коли обрана тактика приборкання чергового
чоловіка несподівано давала не зовсім бажані наслід
ки, а не те щоб через пригоди якісь хнюпитися. Щодо
наслідків: старий пірат Непийпиво і на Галку в вечір
ній сукні дивився, як на Галку в білому фартушкові,
і персонально наказував:

Баркарола

47

— Галко, щоб о двадцять другій була на борту,
як штик.
А це ж тільки життя починається! Але назвалася
школяркою — вчи уроки.
***

Про те, що «люди гинуть за метал», нам теж відо
мо з опери. Але оперний Мефістофель не уточнював,
чи мав він на увазі також і цинк у злитках.
Щойно Галка вшилася із судна в гордій самотнос
ті, страйк італійських докерів припинився так само
несподівано, як і розпочався. Докери, мабуть, пере
могли, бо взялися за третій та четвертий трюм з та
ким заповзяттям, що мали б нас вивантажити ще
цього світлового дня: черга з пароплавів на рейді вже
була чималенька, і докери мали надолужувати згаяне
в страйк стаханівськими темпами.
Але небеса мали інші плани щодо цього. Через
неповну годину після відновлення вивантаження
нарешті вперіщив так довго благаний нашими мат
росами «дощик». Та ще й який! Просто тропічна
злива! Вода лилася з небес суцільною стіною, і до
ки ми, миттєво змоклі до резинок від трусів, закри
ли кришки, в трюми налилося чимало води. Меха
нікам навіть довелося вмикати осушувальні насоси.
Щоб ви уявляли собі, кришка трюму на «Сурожі»
важила близько двох тонн, та ще й шкентель, що
йшов до лебідки, луснув. Кажу ж, пароплав — ро
весник Леонардо да Вінчі.
На те, щоб вручну накотити кришки на трюми
по спеціальних рейках, навалившись на них усім га
музом, як бурлаки на Волзі, у нас пішло хвилин
із двадцять. Морською мовою це зветься аврал.
І знову я поважав Непийпива. Капітанові рвати
пупа на авралі не дозволяє субординація, і це пра
вильно. Ще побачать стивідор та докери, які з перши
ми ж краплями покидали все у трюмі та перебрались

48

Антон Санченко. Баркароли

під навіс нашої рубки по лівому борту. Але Непийпи
во не став і відсиджуватися під дахом. Увесь аврал він
провів на палубі, поряд зі своїми людьми. Ще й зну
щався над практикантами, на недосвідчених облич
чях яких відбивалося занадто багато емоцій:
— Що за обличчя, хлопці? Що, Дмитрику, думаєш:
«Куди я потрапив і де мої лахи?» Знайте, на кого вчите
ся, салабони! Он на боцмана гляньте. Дощ для моря
ка — це пил! Навалились, не шлангувати! Вище носа!
— Та що з цим цинком станеться, він же не іржа
віє, — бухтіли під носа ті з практикантів, які найкра
ще вчили хімію, але так, щоб Непийпиво не чув або
міг вдати, що не почув. Але до кінця авралу вже й ці
хіміки реготали над солдафонськими приказками
Непийпива, які відрізнялися особливою тупістю.
А от італійський стивідор, мабуть, не вчив хімії зов
сім. Він стояв під навісом сухий, але чимось не задово
лений і навіщось відразу запросився в каюту до мокро
го Непийпива, ледь ми пошабашили.
— Може, сер дозволить мені переодягти шкар
петки, бляха? — не дуже задоволено, але дуже ввіч
ливо відповів Непийпиво. Бачив він наскрізь цього
жевжика в білій касці та білому (!) комбінезоні.
Через якийсь час Непийпиво постукав до мене
в радіорубку. Радіорубка та каюта радиста на паро
плавах зазвичай знаходяться поряд з капітанською
каютою та містком, щоб радист завжди був напо
хваті.
— Зовсім показилися твої італійці, бляха. Стиві
дор відмовляється приймати вантаж із «чистими» ко
носаментами. Каже, що його пошкоджено.
— Цинк? Дощем?
— Та хоч золоті злитки! Вперся, напишу застере
ження і все!
— Але ж це форсмажор.
— Отож. Я, бляха, морський протест вже накатав.
Артиклі перевіриш?

Баркарола

49

У письмових англійських текстах Непийпиво вже
не вставляв ніяких «сполучників», але пропускав геть
усі артиклі або ставив їх занадто багато. Більшу час
тину життя він проплавав на рибалках, а в них з ар
тиклями завжди проблеми.
— Нам тепер лише без чистих коносаментів ще
з порту вийти, і Ріха або сам зіскочить з мосту в Бос
фор, або мене завезе на своєму лімузині та зіштовхне
під три чорти, — спересердя сказав мені Непийпиво
більше, ніж мені належало знати. Та радисти і так зна
ють доволі таємниць, бо всі переговори із судна йдуть
саме через них.
Я от, бачите, старанно дочекався, поки з усіх та
ємниць «Сурожа» буде знято гриф «цілком конфі
денційно». «Сурож» уже, напевно, пустили на голки.
Пароплави стільки не живуть. Непийпиво вже, ма
буть, няньчить онуків у своїй Кардашинці. А я після
того, як покинув плавати, встиг потрапити в непевне
суто жіноче товариство філологів і вже навіть вилая
тися не можу без словника.
І якщо я колись зустрінусятаки з Непийпивом
на березі, я сподіваюся, що він вибачить мені те,
що я став балакучим, як філолог, а не мовчазним,
як радист. І ми пом’янемо «Сурож» незлим тихим
словом, як сивочолого заслуженого ветерана, а зов
сім не як «гроб», як називають такі старі пароплави
інші моряки.
Але стариган «Сурож», мабуть, відчував свою
провину щодо попсованих стивідором коносамен
тів і мав свої розрахунки, як йому виручити улюб
леного капітана зі скрути. Коли вже не залишаєть
ся жодних надій, моряки зазвичай сподіваються
лише на судно. На те, що воно не зрадить та витри
має все.
Коли дощ ущух, ми знову відкрили трюми, докери
повернулися до своїх жовтих рогатих автонавантажу
вачів, хоча й лаялися так емоційно, поіталійському,

50

Антон Санченко. Баркароли

розмахуючи руками за кермом: шини ковзалися по
трюму, бо пайоли були мокрі.
І наш старенький «Сурож», як форвард, який ро
зуміє, що поле мокре, а м’яч круглий, і б’є з безнадій
ного кута по воротах, хитнувся на поодинокій хвилі
від пароплава, що проходив повз наш причал, і під
ставив свій борт просто під ріг жовтого італійського
автонавантажувача.
Недарма в італійських правилах дорожнього ру
ху є пункт, що не дозволяє розмовляти з водієм під
час руху. Бо водій у той самий час полишає кермо
і починає махати руками. Шини ковзнули, водій са
ме розмахнув руками, борт підставився. І молода
сталь прошила стару та іржавеньку наскрізь. Про
боїна була нижче ватерлінії, і в неї відразу фонтаном
заструменіла забортна вода.
«Сурож», може, і не забив гол у ворота італійців,
але право на пенальті заробив чесно.
Коли Непийпиву доповіли про прикрий інци
дент у трюмі, він знову став схожий на старого задо
воленого пірата, який знайшов скарб із цинкових
злитків на острові Флінта. Здавалося б — караул! —
судно тоне під причалом! А він посміхався. Й ось
чому.
Тепер настала черга принципового стивідора бла
гати про милість. Це вже був не якийсь помитий до
щем цинк.
Непийпиво навіть не став грати аварійну триво
гу. Він послав у трюм старшого механіка та боцма
на, і вони за лічені хвилини ліквідували «пробоїну».
Не розповідати ж було італійцеві, що з такими при
крими інцидентами команда «Сурожа» зіштовхує
ться кожного разу, коли судно ставлять під метал
чи металобрухт. Хіба що пробити зовнішній борт —
це справді треба було добре постаратися. А на бала
стних танках боцман та старший механік уже добря
че набили руку.

Баркарола

51

— Ну як там з коносаментами, сер? — поціка
вився Непийпиво, сховавши посмішку. Він хвилин
із п’ять уже роздивлявся роботу боцмана в трюмі
і про щось радився зі стармехом. Латка, проте, зали
шалася тимчасовою і вимагала ремонту, водолазів
або навіть докування.
— З коносаментами жодних проблем, сер, — відпо
вів сполотнілий стивідор. Схоже було на те, що не но
сити йому більше білої каски й білого комбінезона.
І жодні профспілки не допоможуть.
— Але, як ви вже встигли помітити, проблеми за
лишаються у мене, сер.
Непийпиво ще трохи позабавлявся переляком іта
лійця, а потім одразу помилував.
— Я не складатиму акт, якщо ви після закінчен
ня вивантаження надасте мені зварювальний напів
автомат та зварювальника. Ні, мабуть, обійдеться
без водолазів.
— Все, що забажаєте, сер! — зраділий білокомбіне
зонник ладен був гопки скакати. Він вискочив із трю
му, як повітряна кулька, але перш ніж залишити судно
й бігти замовляти зварювальника, дуже чемно поціка
вився у мене: — Пробачте, сер, а з якої ви країни? Я ба
чу, що прапор панамський, але з якої країни екіпаж?
***

Не стану розповідати докладно про те, як нам за
варювали борт. Скажу лише, що Непийпиво зі стар
мехом на око прикинули місце пробоїни, стоячи
у трюмі, і без усіляких там розрахунків вирішили,
що якщо судно повністю вивантажать, а його ще
й накренити, прийнявши воду в баластні танки ли
ше з правого борту, пробоїна підніметься над во
дою. Так все і вийшло. Навіть приказка відповід
на є. «На морське випукле око». Воно, мовляв, по
миляється рідше, ніж калькулятор, і батарейок не
потребує.

52

Антон Санченко. Баркароли

Спав я тієї ночі, як убитий. Без усякого одружен
ня Фігаро день видався справді шалений. Розбудив
мене вже старпом по трансляції.
— Судновий час — сьома нульнуль. Команді —
підйом! Доброго ранку, джентельмени і дама! — стар
пом у нас був ще той жартівник.
Я неохоче продер очі і побачив якісь три пляшки
на столі в каюті. Хтось уночі нахабно порушив «моє
прайвасі» і заніс їх до каюти. Спершу я подумав,
що то щасливий стивідор віддячує таким чином усім
зустрічним українцям. Але пляшки чомусь були з іє
рогліфами. Але це було пиво, безсумнівно, пиво.
Невідомий доброчинник залишив під пляшками за
писку, щоб не виникло жодних непорозумінь.
«Любчику!» — починалась записка.
— Ого! — подумав я. — Добре, що дружина ніко
ли не прочитає.
«Любчику! Я була неправа. Але ти таки збоче
нець. Я знайшла твоє кляте рисове пиво лише вчора
ввечері, коли дощ загнав мене до китайського рес
торану. Вони возять його пароплавами з Гонконга,
уявляєш?
Замов мені, будь ласка, переговори з Черніговом
з викликом на пошту. Адреса та ж сама. В мами сьо
годні день народження».
Підпису не було. Але його й не було потрібно.
От же ж бісова дівка! Ні, ця жінка справді не про
дається! Вона сама купить вас стільки разів, скільки
їй того заманеться, а потім продасть і знову купить.
Начувайтеся, містер Ріха та інші, ласі до українських
красунь!
Моє щастя, що з радистом теж аж ніяк не варто сва
ритися посеред рейсу, навіть і в часи супутникового
зв’язку та стільникових телефонів. Особливо, якщо то
бі потрібна така архаїчна послуга, яку й надалі надава
ли лише я, мій однокурсник Доня, що тепер працював
на херсонському радіоцентрі, та «Укрпошта».

Баркарола

53

У море виводив нас все той самий лоцмантенор.
Цього разу він співав таку гарну та старовинну піс
ню, що я не паплюжитиму її навігацією та перекла
дом, а наведу в оригіналі:
Che bella cosa na jurnata ’e sole,
n’aria serena doppo na tempesta!
Pe’ ll’aria fresca pare gia’ na festa
Che bella cosa na jurnata ’e sole.
Refrain:
Ma n’atu sole
cchiu’ bello, oi ne’.
’O sole mio
sta ’nfronte a te!
’O sole, ’o sole mio
sta ’nfronte a te,
sta ’nfronte a te!
На зворотному шляху коридорами судна до лоц
манського катера кучерявий сяючий коротун тричі
перепитав мене дещо, і коли я піднявся назад на міс
ток, у рації вже лунало:
— Сьїмь футьїв п’їд кільєм, сеньор капітано! Чась
тьлівого плаванньйа!
А помаранчевий лоцбот вже стрибав на хвилі
й дудів нам на прощання.
Адріатика, вмита дощем, уже не нагадувала блі
дий смарагдовий пудинг. Вона сяяла, наче тут щойно
викинуло за борт весь свій вантаж судно із синькою,
і білі баранці над хвилями перекочувалися до самого
горизонту. В моїх антенах уже насвистував свіжий ві
терець. По небу бігли білесенькі хмарки. «Сурож»
трохи похитувало. І я, несподівано для себе, вийшов
на крило містка, де мене б ніхто не почув, і заспівав
на повні груди, як умів, щойно тричі проспівані лоц
маном рядки:

Антон Санченко. Баркароли

54

Ma n’atu sole
cchiu’ bello, oi ne’.
’O sole mio
sta ’nfronte a te!
’O sole, ’o sole mio
sta ’nfronte a te,
sta ’nfronte a te!
Київ, 06.07.2006

БІЛА КІШКА,
ЧОРНИЙ КІТ
(It’s time to travel)
It’s time to travel
It’s time to go
It’s time to pack my little darling
We gonna find another world
Oh can’t you see
You belong to me
It’s time to travel
It’s time to go
Time to depart
So hit the road
Take your tooth brush little darling
Take your luggage and your hope
Oh can’t you see
You belong to me
It’s time to travel
It’s time to go
All we need is long vehicle
to go!
It’s time for boarding
So hit the road
Take your tooth brush little darling
Take your luggage and your hope
(Don’t forget a hope)

56

Антон Санченко. Баркароли

Oh can’t you see
We have no time for cup of tea
It’s time to travel
It’s time to go
All we need is longvehicle to go...1
Восени стада азовської хамси мандрують на пів
день зі свого вже зимного моря. У хамси губа не з ло
пуцька, зимує вона виключно на чорноморських ку
рортах: під Ялтою та під Сочі. Хамса валом валить
через вузьку Керченську протоку, як ті кияни через
турнікет метро в годину пік, і в рибалок місцевого
флоту починаються гарячі жнива — хамсова путина.
Вони збираються в Керч з усіх закутків Чорного мо
ря на своїх сейнерах під брудними від кіптявих кам
бузних плит червоножовтими рибальськими вим
пелами, і часом у ковші порту за ними вже не видно
забортної води.
Вони тиснуться до причалів пачками по вісім
десять бортів і створюють у ковші рибного пор
ту якийсь Шанхай. Ходять один до одного в гос
ті. Пригощають один одного цуйкою, чачею, ра
кійкою, мастикою та буряковим самогоном за се
кретними домашніми рецептами. Горлають пісень,
б’ються та миряться і знову горлають. І все це —
не сходячи на берег. А вранці повзають навколішки
в своїх помаранчевих штормробах по виметаних
просто на причал кошількових неводах — штопа
ють та латають сітки. І цуцики з різних сейнерів,
збившися в зграю, ганяють по цих зелених капро
нових галявинах і азартно тявкають на чужинців.
Восени отари моряків далекого плавання збираю
ться в Керч після літніх відпусток, відгулів та загулів,
і піти в закордонний рейс практично неможливо.
1

Ґоран Бреґович, альбом «Black Cat, White Cat».

Біла кішка, чорний кіт

57

— Підеш на місцевий флот? — спитали мене у від
ділі зв’язку.
— Піду, — знизав я плечима. Наче молодий спе
ціаліст мав право не погоджуватися, коли його «пи
тає» начальник відділу.
— РС1 «Петро Кішка». Прийматимеш справи в Хер
соні. Щойно з ремонту, а не розвалюха якась. Одно
курсник твій на ньому ремонт відсидів. І — з підвищен
ням тебе. Перший рейс начальником все ж таки.
— Що, справді перший? Це привід, — жартома
підморгнув хтось із групових інженерів. Вірніше, це я,
молодий салабон, сприймав тоді такі натяки за жарти.
А в хлопців і справді щось у горлі деренчало.
Отож, я вийшов з відділу, свято переконаний,
що моя кар’єра мчить уперед семимильними крока
ми: рейс стажером, рейс другим радистом і ось уже —
начальник радіостанції! І був прикро вражений, ко
ли перший же знайомець з бувалих моряків, якого
я зустрів під дошкою пошани, зробив круглі очі та
зі співчуттям запитав:
— Місцевий флот? За що тебе так, марконі?
Дошка пошани перед відділом кадрів, прикрашена
анфасами кращих капітанів та старших механіків, була
точкою, в якій сходились усі широти і меридіани. Схо
дилися під нею і моряки, які років сто не бачилися. Зу
стрінуться, погомонять, перекурять цю справу — і зно
ву гайда на сто років, один на північ, інший на південь:
судна рибної розвідки працювали від моря Ермінгера
під Гренландією до моря Космонавтів під Антаркти
дою. Працювали і на Чорному морі. Проте, потрапит
и на місцевий флот у гордих альбатросівманлрівців
океанів, виявляється, вважалося покаранням.
Поперше, на місцевому флоті не платили валюту.
Подруге, саме туди майнали усіх шибеників, яким
«прихлопнули візу», й екіпажі підбиралися з просто
1

Риболовецький сейнер.

58

Антон Санченко. Баркароли

феєричних шибайголів. Потретє... А було ще й по
четверте і поп’яте.
Я викурив під пильним оком кращих капітанів
буквально три цигарки і вже знав майже все про того
кота, якого щойно придбав у мішку.
— Розумієте, колеги, є пароплави сірі і є паропла
ви білі...
Одні по півроку шукають рибу в океані, висоло
пивши язика на плече, а як тільки її знайдуть, злі
флагмани промислових районів під Західною Саха
рою чи Намібією одразу женуть туди весь флот су
пертраулерів та плавбаз, не давши розвідникові як
слід тією рибою поласувати. А розвідника посилають
далі, куди жоден Макар і справді телят не ганяв.
А інші пароплави — ставлять трал двічі за рейс, і те
лише для того, щоб якийсь планктон зібрати. Вони ка
тають морямиокеанами наукових туристів з Інституту
південних морів чи із самої Москви. Краще, звичайно,
з Москви, з універу — москвичам завжди чомусь випа
дало вивчати з аквалангом якісь страшенно екзотичні
Сейшельські острови, і порт для отоварювання якийсь
геть не завалящий — не Сингапур, так ЛасПальмас...
— Одним усе, марконі, іншим — якась Мапутів
ка, де і купити нічого, крім кокосів. І тому так корпу
си тих суден і фарбують: трудяг«розвідників» — у сі
рий колір, а «науковців» — у білий...
— А який же корпус у «Петра Кішки»?
— Чорний, марконі, чорний.
Але дізнався я дещо і про самого «Кішку». Не про
матросагероя, а про риболовецький сейнер «Петро
Кішка»1 і передісторію його хрестин. У кожного судна
1

В автора були певні сумніви щодо того, чи можна пере
кладати назву судна. Але позаяк Петро Маркович Кішка
народився під Кам’янцемПодільським, його прізвище
вже одного разу підступно переклали військові писарчу
ки, тож автор лише повертає героя на батьківщину.

Біла кішка, чорний кіт

59

в управі було своє прізвисько. Не те, що на борту, а те,
що на язиках у моряків. У «Новоукраїнки» — «Хох
лушка», у «Середньої коси» — «Драная коза» і таке ін
ше. У «Кішки» таких прізвиськ виявилося аж два. Од
не поважне — «Петро». Причому, це звучало саме так
навіть російською, все ж таки ми були на Чорному,
а не на Білому морі. Інше прізвисько було дошкульне
і зневажливе — «Кошак». І команда вся, звичайно
ж, — «кошаки». І я відтепер, виходить, — теж.
Раніше ж судно називалося зовсім інакше, РСам
рідко випадає честь носити чиєсь ім’я, їх більше
на честь нікому не відомих містечок називають чи
ще якось, а то й просто під номерами залишають.
Але попередня команда шибайголів під попереднім
іменем так уславилася якимись браконьєрськими
«подвигами» в Грузії, що судно вирішили, від гріха
та грузинської рибінспекції подалі, переіменувати
в героя першої облоги Севастополя. Саме в героя,
щоб вище начальство не дошукувалося справжніх
причин зміни назви. Петра Кішку всякий знає. Він
адмірала Корнілова врятував, кинувши англійське
ядро, що осьось мало розірватися в траншеї, до ка
зана з кашею.
— Молодець, служивий! — похвалив матроса щой
но врятований адмірал, зчищаючи кортиком куліш
із кашкета та бакенбардів.
— Добреє слово і Кішці приємне! — не за стату
том відповів винахідливий матрос.
— Молодці! — ухвалили переіменування в міні
стерстві. — Як же це ми про матроса Кішку забули?
А нам тепер — ходи морями з прізвиськом «коша
ки». І втіха нам була одна: за другої облоги Севасто
поля уславився своїм подвигом такий собі «червоно
флотець Голубець», і вибір йшов між цими двома
матросами. Гарні б з нас були «голубці», якби на
чальство ухвалило друге ім’я.

60

Антон Санченко. Баркароли

Одним словом, інформацію до роздумів бувалі
моряки видали мені з надлишком. Хоч плач. Чи ля
гай апендикс видаляти. А в Херсон нехай посилають
іншого. Але моряки не плачуть. Особливо молоді
та недосвідчені. Вони ще вважають себе людьми ге
роїчної професії. І в Херсоні побувати їм, щойно
з того Херсона випханим у моря, все ж таки кортить.
Потяг туди відходив опівночі.
***

Поїзд з Керчі прибував о десятій. Але шлях від
вокзалу до судноремонтного заводу я опишу в яко
мусь іншому оповіданні. Зараз краще про те, яким
я вперше побачив «Кішку», бо всю дорогу в розбито
му вагоні, їдучи нічніми таврійськими степами, тіль
ки про те і думав.
Сейнер із чорними бортами стояв під плавучим
доком на іншому боці затону. На фоні такої сірої
прямокутної глиби він виглядав ледь не малюком.
Але він, безсумнівно, був — Пароплав. Я молодий
моряк, але вже знав цю морську манеру називати
гарні надійні судна одним словом — Пароплав.
Це як знак якості, це як назвати когось Зварником
в Інституті Патона. «Атлантики» й «тропіки» —
Пароплави. Середні траулери київської «Ленкуз
ні» — Пароплави. А ось «супертраулери» штраль
зундської побудови — казнащо: головний дви
гун — лише один, і в сорокових широтах корпус
вигинає на хвилі, як бамбук. Але РС300, безсум
нівно, був — Пароплав. Я це відчув, тількино по
бачивши здаля його силует.
Обрис «Кішки» був стрімкий, наче він кудись
летів, навіть стоячи під доком. Нехарактерний для
сейнера загострений ніс був, напевне, позичений
у міноносця чи чайного кліпера. Плавний граціоз
ний прогин верхньої палуби — так вигинають
ся, потягуючись, пантери — сполучав високий бак,

Біла кішка, чорний кіт

61

який важко було захлеснути штормовій хвилі, і ни
зький ют, з якого зручно було вибирати трал. Біла
надбудова з бортовим номером та круглими ілюмі
наторами була ближче до кормової палуби. Над
нею приткнулася, наче іграшкова, стернова рубка,
і крила капітанського містка були схожі на затишні
балкончики на будинку з мезоніном. Балконний
вигляд псували хіба що помаранчеві рятівні кру
ги. Жовта висока фокщогла, що проткнула надбу
дову одразу за капітанським містком, ощетинила
ся їжаками передавальних та приймальних антен.
Жовті ж вантажні стріли попереду та позаду надбу
дови були прибрані попохідному. А чорну обтічну
фальштрубу над спардеком якийсь роботяга якраз
фарбував, відбиваючи на ній рибальську, червону
в жовтому канті, смугу.
Ні, людство ще не придумало і не спустило на
воду нічого більш вишуканого та прекрасного, ніж
РС300, а в людства було щонайменше двадцять
років на роздуми з тої пори, як я вперше побачив
«Кішку». Недарма їх на Далекому Сході називали
«рисаками», але я про те ще не знав, а просто стояв
на причалі й дивився на це диво серед сейнерів
і відчував, що я вже наполовину сейнерист у своїй
ще не просоленій моряцькій душі. І чорт із тою ва
лютою і штрафною командою шибеників.
«Кішка» завершив свої справи під доком, двічі
пихнув сизим димком з недофарбованої фальштру
би і плавно покотився затоном у мою сторону, на
че демонструючи себе з усіх сторін. Він не гнав по
перед себе хвилю, він її різав навпіл, мов ятаганом,
і плесо води в затоні навіть не збурилося. Будьякий
вікінг на моєму місці вже склав би цілу сагу про те,
як чорний дракар ковзає водами похмурого фіорду,
і героя на березі по черзі окликають матрос, боцман
та шкіпер, а Ейрік Рудий...

62

Антон Санченко. Баркароли

— Та прийми ж кінця, так тебе розпротак через
коромисло в Миколу Чудотворця і дванадцять апо
столів! — гукнули мені вже в мегафон, і я нарешті
зрозумів, що матрос та боцман гукали саме мене,
а не якогось приблудного вікінга. І я кинув свій ба
гаж ледь не у воду і побіг ловити швартов з високого
носа «Кішки».
— Старпоме, судячи з незграбності на швартовці,
це наш новий начальник рації, — продовжив той «шкі
пер» на весь затон, не виключивши гучну трансляцію.
— Прийміть хлопця й поясніть, що до чого. Щоб
назавтра він у мене міг відрізнити шпринг від прижим
ного кінця краще, ніж фазу від маси!
— Ну, я ще не старпом, — представився мені вуса
тий тлустуватий та носатий дядько, який щойно тя
гав ті швартови поруч зі мною, вискочивши на при
чал, як тарзан, ледь борт сейнера м’яко навалився
на великий гумовий кранець на стінці. Але поганий
той матрос, який не хоче бути старпомом. Ходімо,
марконі. Дам ключі від каюти, обживайся поки. Ко
леги твого знову нема, валандається десь у «навіга
ційній камері», як у нього це називається. Справи пе
реймати поки ні в кого.
«Мабуть, не варто зізнаватися, що це мій одно
курсник», — вирішив я подумки. І пішов слідом
за матросомкар’єристом до білої надбудови на чор
ному пароплаві.
«Може, на місцевому флоті так заведено, що клю
чі від кают у вахтового матроса зберігаються», — вирі
шив я, бо не стане ж старший помічник капітана тар
заном скакати по гумових кранцях. Утім, ще кілька
хвилин тому я також не уявляв, що вже завтра склада
тиму капітанові іспит зі швартових кінців, попри те,
що радист. А як же улюблена приказка усіх радистів
«Хто на що учився»?
Це коли зла та втомлена підвахта суне до рибце
ху патрати рибу чотири години після восьми годин

Біла кішка, чорний кіт

63

на вахті, а ти, радист, стоїш у коридорі весь у білому
і поплескуєш приятелів по плечу, примовляючи оте
«хто на що учився», бо радисти рибу не шкерять, їм
руки берегти за статутом належить.
Невже на місцевому флоті ці найрозумніші розді
ли статуту теж не діють?
І літній матрос, мабуть, щось відчув з мого роз
губленого вигляду, а може, й сам не раз чув ті балач
ки під дошкою пошани:
— Не сумуй, марконі. Білі пароплави — чорне
життя. Чорні пароплави — біле життя, — приказок
на флоті і справді до біса, була й на такий випадок.
Я посміхнувся, цієї я ще не знав.
— Григорович, — протягнув мені шершаву доло
ню мій перший знайомець на «Кішці».
— Марконі, — подурному представився я. Ще б
позивним сигналом назвався! Тобто Антон... — од
разу виправився я, — ...Віталійович, — додав, згадав
ши, що вже начальник.
А позивний у «Кішки», нанесений чорними лі
терами на стерновій рубці, теж був оригінальний —
LYFT. В ефірі мені загрожувало вже персональне
прізвисько «ліфтер».
***

Плановий ремонт необхідний не тільки кораб
лям, а й морякам.
Сімейне життя дало тріщину, дружина десь загу
била твоє фото і вже геть забула, як ти виглядаєш,
бо ти з рейсів по півроку не вилазиш, і вона ще, гляди,
когось стороннього за тебе прийме на тролейбусній
зупинці — час морякові сідати в ремонт. Або інший
випадок: ти зовсім весь із себе холостяк, одружитися
за плавбою по морях ніколи, а роки спливають, скоро
вже і на танці «для тих, кому за тридцять» пускати
перестануть — час сідати в ремонт. Або розлучити
ся, нарешті, пройти через усі суди й розпилювання

64

Антон Санченко. Баркароли

лобзиком особисто привезеного з Румунії меблевого
гарнітура — для цього теж необхідно бути на березі.
Ремонти саме для цього і призначені. Наче і
на флоті, але і на березі — коріння пускаєш, як пла
вуча рослина мангр. Щоб не перевелися мангрові
зарості на Землі. Херсон же для таких ремонтів на
че й створений, усе при ньому. І дружини, і тролей
бусні зупинки, і тьма незаміжніх дівчат, і судді,
які знають, як то воно бути моряком. І, наче за за
мовленнями публіки, ремонтувалися у ньому паро
плави з усіх портів, у яких традиційно херсонці ж
і працювали, — й Одеса, і Севастополь, і Керч.
Склався навіть прошарок «моряків ремонтного
плавання», таких як мій зниклий у «навігаційній ка
мері» однокурсник, який сходив в океан лише одно
го разу і застряг по ремонтах. А що? Зарплатня на
че й не закордонна, зате вдома. Оклади осьось мали
переглянути і підвищити геть усім. Та ще й котлові
та квартирні гроші тобі виплачують, як відряджено
му з Керчі. Та й обов’язків не густо, не сам же ре
монтуєш, лише слідкуєш, щоб роботяги те робили
якісно. Чим не життя? Але я пишу про звичайних
морських моряків, нехай уже мені колишні хитро
вжучені однокурсники вибачають.
Хоча, розібратися, хто з нас хто, коли на судні од
ночасно товклося аж два екіпажі, ремонтний та ос
новний, я не міг днів декілька. Особливо довго я не
міг визначити, хто ж справжній старпом. Він, без
сумнівно, був десь поруч, але ми якось розминалися
на не такій уже й великій верхній палубі, я натрап
ляв лише на старпома ремонтного або на матросів.
Я лише зрозумів, що поза очі усі дражнять страпома
«Борман».
Справа ускладнювалася тим, що в останні дні пе
ред випиханням з ремонту на ту настелену деревом
та просмолену верхню палубу «Кішки» нагнали
стільки роботяг, що не вільно було плюнути під ноги,

Біла кішка, чорний кіт

65

щоб не влучити у зварника, теслю чи маляра. Судно
нагадувало човен діда Мазая, переповнений понад
усяку міру зайцями в брезентових зварницьких ро
бах. Або — взятий на абордаж призовий транспорт.
Причому десант неголених буканьєрів у коричневих
беретах та темних окулярах газорізальників очолю
вав особисто головний інженер. І здавалося, що він
розмахує над білою каскою не записничком з при
в’язаним до нього олівцем, а прапором, на якому ма
йорить гасло: «За план! За премію!!!».
Але обидва екіпажі та зварювальні буканьєри вши
валися з «Кішки» до принад Херсона відразу по завод
ському гудку, і на судні залишався лише один вахто
вий. Він тобі й матрос, він тобі й моторист, він тобі
й вахтовий помічник капітана. Чи гадав я колине
будь, що мене навчатимуть міняти форсунки в котлі
та запускати стоянковий дизельгенератор, щоб пос
тавити і мене на вахту? І чи мріяв про те, що таки нав
чуся той дизель запускати?
На це, до речі, є інша приказка: «Чим менше па
роплав, тим більше моряки». І мають на увазі зовсім
не розмір наших кендюхів, а якраз те, що кожен мо
ряк маленького судна вміє робити геть усе, що не
обхідно, щоб судно не затонуло ні під причалом,
ні в морі. Вони (чи вже ми?) краще пристосовані
до життя й навігації. І навіть судновий кухар на ма
лих пароплавах вміє стояти на стерні, якщо доведе
ться. А матрос звичайний — навпаки — вміє кухова
рити.
Позаяк мені вшиватися було особливо нікуди, бо
я киянин, я відразу поселився на судні в каюті, яку
ще дофарбовували та дозварювали, і першого ж ве
чора мене пригощав смаженою картоплею та домаш
німи наїдками саме вусатий матрос Григорович. Він
мені ту приказку (і до приказки) й розказав. Добре
ще, що я, попри сумніви, все ж привіз із собою пляш
ку «Білого лелеки», бо про ритуал якоїсь «прописки

66

Антон Санченко. Баркароли

за судном» все ж мав уявлення, хоча статут те й суво
ро забороняє.
Григорович дав мені ще одну напрочуд корисну
пораду.
— Ти телевізором на дозвіллі займись. Що там
радари й радіопеленгатори? Про них лише капітан
та два штурмани знають. А вся інша братія оцінює
працю радиста лише за тим, як телевізор працює. Ту
реччину ловить — вах, який молодець! Останкіно
не бере — за борт його, на корм катранам! Я твого ко
легу весь ремонт просив антену телевізійну перепая
ти, але його хіба допросишся, лише до риболовлі ру
ки доходили. Спінінгіст!
Цю пораду я пам’ятав потім на всіх суднах, і лад
у хазяйстві радиста завжди починав наводити саме
з телевізора. І завжди був — вах, який радист! Най
кращу ж похвалу своїй праці, не пов’язаній з телеба
ченням, я почув колись на одному рудовозі рікамо
ре, на який навідався в гості через півроку після свого
списання із судна. Ми, як водиться, випили за неспо
дівану зустріч в Одесі, хоча статут те й забороняє,
і старпом рудовоза сказав:
— Ми помітили, що ти працював, лише коли ти
списався і прийшов інший начальник, — похвалив
той рудний старпом, а мені захотілося матюкатися.
Матрос Григорович взагалі надавав мені до біса
гарних порад щодо радіохазяйства «Петра Кішки».
У тому числі щодо гідроакустичної апаратури та рада
рів. Невже від матросів на місцевому флоті вимагали
знати і таке? На чорта їм тоді штурмани та капітан?
До останнього у мене вже були особисті претензії.
Справа була навіть не в тому, що він встиг насміяти
ся з мене по гучній трансляції ще до того, як я ступив
на борт «Петра Кішки». Над молодими спеціаліста
ми на флоті жартує усяк, кому не ліньки. І молодь
швидко до того звикає, не він такий перший. Але ка
пітан Атамас якось не відповідав моїм уявленням

Біла кішка, чорний кіт

67

про капітана. Чому, ну скажіть, чому він носив за
мість «мічманки» — кашкета, розміром з маленький
аеродром, — якийсь фетровий капелюх? Такий фа
сон продовжували носити лише якісь колгоспні бух
галтери у далекій провінції. І ця людина примушує
мене вчити, чим шпринг відрізняється від прижим
ного?
— Та не ображайся ти на нього, марконі, він ще
у смак не увійшов, свій власний командний голос
не напрацював, — вголос називав справжню при
чину мого неприйняття капелюхів Григорович. —
У старпомах Віталя засидівся, буває. Отак послу
хаєш його — о, це капітана Непийпива нотки про
різалися. О, а це — Акопян власною персоною.
А на Непийпива ображатися за грубощі — дурниці.
Працювати ніколи буде, — заспокоював мене бува
лий матрос.
Я чув щось таке і про капітана Непийпива, і про
Акопяна. Саме їхні суворі погляди з дошки пошани
проводжали мене на чорний пароплав «Кішку». І я
бовкнув те, що у всіх бувалих моряків під дошкою
пошани вертілося на язиках.
— Не щастить щось Акопяну останнім часом. То
акустик у Пальмасі втік із судна і політичного при
тулку попрохав в іспанців, а то старпом на міляку
на Сокотрі його «Драную козу» посадив. Навстоячки
заснув на вахті. Це ж треба зуміти. Мабуть, випив.
Вони саме з якимось нашим же пароплавом перед
тим зустрічалися в морі.
— Акопянові якраз дуже пощастило, — не пого
дився Григорович. — Там за три кабельтових ліво
руч були камінці, а за півмилі праворуч — корало
вий риф. А «Середня коса» вперлася просто поміж
ними, носом просто в пісочок. Був на Сокотрі?
Випадково виявилося так, що саме на Сокотрі
я вже був.

68

Антон Санченко. Баркароли
***

О, Сокотро! Якщо я колись складатиму перелік
місць на земній кулі, щодо яких я щиро жалкую,
що більше ніколи туди не потраплю, ти будеш у ньо
му під номером один. І навіть добре, що до тебе
не літають літаки, не пливуть до твоїх портів круїзні
лайнери, бо й портів на тобі жодних нема, а про ту
ристичні автобуси та камази шоферівдальнобійни
ків і згадувати смішно. Навіть Тура Хейєрдала міс
цева адміністрація не пустила на берег, бо вимагала
узгоджень з міністерством іноземних справ в Аде
ні, і поки мій норвезький колегарадист отримував
ті дозволи по радіо, камишовий «Тигріс» пронесло
повз зачарований острів.
Сокотра, група островів (найбільший — о. Со
котра) в Індійському океані на сх. від мису Гвар
дафуй (Африка). Входить до складу Народної Демо
кратичної Республіки Йемен. Площа 3,6 тис. кв.
кілометрів. Складені в основновному з кристаліч
них порід. Висота до 1503 м (на острові Сокотра).
Клімат тропічний, сухий. Середні температури січ
ня +21°С, червня +28°С. Опадів — 250—300 мм у рік.
Рослинність напівпустинна, на сх. та в горах гаї ксе
рофільних дерев. Вирощування фінікової пальми.
Розведення дрібної рогатої худоби. Рибальство.1
Ось так стримано описувала колись Сокотру Вели
ка Радянська Енциклопедія. Все ж таки сучасні геогра
фи — люди без уяви та емоцій. Почали б вони здаля.
З того, як несподівано протикають небокрай шпичасті
гори Сокотри посеред безкрайого синьосинього Ін
дійського океану. Довгі тижні судно було в полоні пов
ного кола горизонту, його неспішно хитала повільна
1

Велика Радянська Енциклопедія.

Біла кішка, чорний кіт

69

океанська брижа, його палубу із самого рання розжа
рювало безжалісне тропічне сонце, і люди на його бор
ту вже тижні не бачили нічого, крім альбатросів та
летючих риб. І ось — земля! Острів прямо по курсу!
І моряк генетичною пам’яттю пригадує радісний вигук
марсового матроса «Пінти» Родріго Тріано, хоча в його
роду не значиться жодного іспанця чи португальця.
Здається, щойно відкритий острів поруч, ось во
ни скелі. Але до гір тих ще йти десятки годин повним
ходом. Так жартує над моряками горизонт та кри
визна земної поверхні.
Саме португальці, здається, і відкрили Сокотру
для європейців. І добре, що лише для моряків, а не
для туристів. Страшно уявити, що станеться з тими
пляжами, на які не ступала нога Хейєрдала, і з тими
крабами, які гасають по них, як гончаки, чуючи зву
ки чиїхось кроків. Ні, справді, тих крабів не можна
наздогнати, їх на тому первісному пляжі з білим ко
раловим піском більше, ніж бліх на безпритульно
му котові, але вони віялом розбігаються вусебіч від
вайлуватого мореплавця і забиваються у недосяжні
шпарки серед прибережного каміння. Аборигени
Сокотри, ті тихо підкрадаються до крабів з води
на човнахдовбанках і, як ковбої ласо, накидають
на цих рисаків спеціальну сітку на довгому мотузку.
Втім, іноді досить і моряків, щоб спаплюжити
Едем. Пам’ятаю, як ми години три видиралися на при
бережну вершину над пляжем, обдерли всі руки й но
ги, ледь не зірвалися з гребеня, і все лише для того,
щоб знайти на самій вершині, на пляшковому дереві,
яке енциклопедія називає чомусь ксерофільним, ема
льовану суднову кружку на гілці та напис кирилицею
«Тут був Вася, 1976» на стовбурі.
А кораловий риф Сокотри? У мене й досі є одна
з тих гігантських семипалих мушель, які моряки во
ліли перти до рідних сервантів, попри обмеження
«Аерофлоту» на вагу багажу у тридцять кілограмів.

70

Антон Санченко. Баркароли

А лангусти й мурени в прибережних розщілинах?
А струмки джерельної води між скелями та морем?
І лише п’ять рядків в енциклопедії. І оце задля та
ких куцих довідок білі пароплави роками катали мос
ковську науку Індійським океаном?
Тільки не подумайте, що саме я катав на Сокотру
московських географів та аквалангістів. Так склало
ся. Наш цілком небілий траулер несподівано зняли
з промислу і направили перевозити в наших моро
зильних трюмах провізію на острів. Ми тоді ще во
дили дружбу з аденськими арабами, а в них якісь
проблеми з харчами сталися на Сокотрі. До їхнього
причальчика за рифами ми з нашою осадкою підійти
не змогли, і наш траулер цілий тиждень простояв
на якорі на глибинах, поки нас розвантажували бар
касами. Тому й поставилися до нас зовсім не так,
як до Хейєрдала, і запрошували на ті плантації фіні
кових пальм, і гірських козлів, яких в енциклопедії
названо чомусь дрібною худобою, для нас заганяли,
і ватага місцевих максимок супроводжувала нас у на
ших вештаннях островом усі дні стоянки.
Й ось виходить, Акопян, чи то пак, його заснулий
старпом прохід у тому бар’єрному рифові справді
знайшов, якщо його «Середня коса» ткнулася носом
прямо у пляж, між камінцями ліворуч та рифом пра
воруч по борту. Дійсно пощастило!
— Ну, пощастило не тільки в цьому. Судно так
м’яко виповзло на косу, що ніхто навіть поштовху
не почув. Уже механіки помітили, коли в контур охо
лодження дизеля пісок потрапив і дизель грітися по
чав. І потім, за той тиждень, що рятувальний буксир
з Адена до Сокотри чапав — жодного шторму. Хоча
ми й завели усі якорі на шлюпці подалі від берега,
щоб корму врозріз прибою тримати, але якби хоч не
величкий шторм трапився, я б з тобою зараз тут не
сидів. Жоден буксир вже «Середню косу» не поряту
вав би.

Біла кішка, чорний кіт

71

— То ви були там, Григоровичу?
— Ще б пак. Я і є той старпом. Борщевський моє
прізвище.
— А Борман?
— Хто це вже розтріпався? Це моє ще училищ
не прізвисько. Боцман мене так ще й досі драж
нить? Чи стармех? Бачиш, сиджу вже рік в матро
сах на ремонті. Хоча диплом штурмана вже місяць
назад повернули. Віталя Атамас тримає мені місце
старпома, раз я вже весь ремонт на «Кішці» відси
дів, але управа щось ніяк не підтверджує мого при
значення. Мабуть, ще розмірковують. Не кожен
день у них старпоми навстоячки засинають, — вже
реготнув Григорович, уявивши собі складність рі
шення, яке мало прийняти його начальство з відді
лу мореплавства.
— Насправді стоячи?
— Так, навіть лобом в ілюмінатор не впирався.
Став біля автокерманича, сперся і відключився. Вже
механік розтуркав. Ти правильно все розказав. Ми
з «Хохлушкою» зустрічалися, спорядження всяке та
харчі предавали з борту на борт весь день. Я добу не
спав на момент вахти. Але я не пив! Так своїм бреху
нам під дошкою пошани і передаси при нагоді. Був би
пив, вже б десь у колонії рукавиці строчив на машин
ці. А я, бачиш, сиджу з тобою на вахті й теревені
правлю. Ну, забрали штурманський диплом на рік,
ну, змайнали в матроси, ну, вираховують із зарплати
половину на оплату рятувальної операції. Але ж і «Се
редня коса» цілісінька, і я не за ґратами. Вважаю,
що пощастило. І не Акопянові, а особисто мені.
Телеантену я відкрутив з мачти, затяг до салону
і перепаяв наступного ж ранку. Надворі вже морозно
було, й олово не плавилося.

72

Антон Санченко. Баркароли
***

Не знаю, це попередні головорізи так наше керів
ництво нажахали, чи це мене нажахали горді пта
хиговоруни під дошкою пошани, але жодного ши
беника і шибайголови в основному екіпажі «Кішки»
мною виявлено не було. Навпаки, усім нам перед
відбуттям до Херсона кадровики та керівники казали
«Ну, з підвищенням тебе».
Другий механік ішов перший рейс другим механі
ком. Третій механік ішов перший рейс третім механі
ком. Повар ішов у перший рейс взагалі. Щодо боцма
на, я не уточнював, нагоди не було, був він зі старих
кадрових матросів, може, десь і боцманював до цього.
Щодо другого штурмана, й уточнювати не треба було,
на лобі в нього було написано, що перший рейс Дру
гим, і то лише тому, що Третього у «Кішки» в штаті
немає. Стармех теж раніше працював другим механі
ком на великих пароплавах. Про мене ви вже в курсі.
Й от, виявляється, капітан Атамас — теж перший рейс
у капітанах.
Це вже не штрафний пароплав виходив, а якийсь
кар’єристський. Статистику дещо псували артільний
матрос та Григорович. Але якщо зважати на те, що ар
тільним матрос Вітя став уперше, а Григорович мав
піднятися до старпома теж із матросів, винятку не бу
ло жодного.
Ох, ми їм наловимо риби! Це як кинути людину
в море, не спитавши, чи вміє вона плавати. Випли
ве — значить вміє. Керівництво наше виправдовувало
лише те, що іншого способу визначити, чи потяг
не людина начальництво радіостанції на РС300, ніж
призначити її начальником і подивитися, що з того
вийде, насправді не існує. І сама людина того не знає,
навіть якщо допит влаштувати. Це кожного керівника
зокрема — виправдовувало. А от зібрати нас усіх доку
пи на борту «Кішки» одночасно — це вже був перебір.

Біла кішка, чорний кіт

73

Але море саме розбереться, хто його вартий. Джо
зеф Конрад знався на морі і не дарма вигадав девіз
«Зроби це або помри».
***

Гарно все ж таки, що я пишу не вахтовий журнал.
Вахтовий журнал розгортається вздовж непохитної
лінії часу, як давньоруський літопис. Навіть якщо ні
чого не відбулося, в ньому заведено писати «нічого
не відбулося», або «сигналів нема», або «стоїмо в по
передній позиції» та інші «порожні роки». А от авто
рові оповідань вільно перескочити на три тижні впе
ред, та ще й перенестися з Херсона одразу до Поті.
А самому трохи посивіти, розкабаніти й порозумні
шати заднім розумом. І все лише для того, щоб пока
зати читачеві, що за людина був капітан Атамас і те,
що не кашкет робить людину капітаном.
***

Штурмани ніколи вам у цьому не зізнаються, але
вони всі — максималісти. Кожен з них, подаючи до
кументи до мореплавного училища, мріє стати капі
таном. Не менше і не більше. Але вчать не на капіта
нів, вчать на «судноводіїв». Шлях на капітанський
місток триває добрий десяток років, а для кого —
і десятки років. Це радистам гарно — бацбац —
і в дамках. Уже начальник радіостанції, радіоопера
тор першого класу, бо класи лише два, і вище першо
го не скочиш.
Шлях до капітанського жетона і погон із трьома
широкими золотими личками починається з мат
роса другого класу. Це обробник риби в рибцеху
або палубний матрос, йому навіть на стерні стояти
чи трал ставити ще не дозволяють, це вже матроси
першого класу роблять. А далі пішла писати бухгал
терія та кадри. Якщо є знайомий капітан, попро
сітьно його показати свою трудову книжку. Можна

74

Антон Санченко. Баркароли

й паспорт моряка, але штурманська ієрархія в один
паспорт не влізе.
Четвертий помічник капітана ПР1 «Ван Гог». Третій
помічник на супертраулері «Зірка Азова». Ще з п’ять
пароплавів на цій «веселій» посаді, коли ти в рейсі ма
єш вносити коректуру до всіх карт по всьому Світовому
океану, вести суднову канцелярію, друкувати на ма
шинці накази по судну, таскати за собою по порту
в портфелі усі документи екіпажу, а уявітьно собі екі
паж у 120 чоловік, як на тій «Зірці Азова», і в кожного
щонайменше — паспорт, диплом та медична книжка,
не кажучи вже про інші сертифікати. А, забув! Третій
повинен встигати все це робити у вільний від вахти час.
Бо вахту він уже стоїть самостійно.
Один мій знайомий «трояк» колись їхав з портфе
лем з управи на судно і вирішив попити по дорозі пи
ва з діжки. Випив, сів на автобус та й їде до порту.
Але щось муляє. Матінка рідна! Портфель з докумен
тами біля діжки забув! Добре, що коли він рисаком
прибіг на попередню зупинку, алкаші ще не второпа
ли, що власник портфеля вже поїхав собі автобусом.
Після цього цей «трояк» за тиждень до рейсу брав
пустий портфель і ходив скрізь тільки з ним — порт
фельний рефлекс розробляв.
Ну, набігав тисячу морських миль з документами
по причалах третім — можна тобі вже й другим по
мічником ставати. Цей на рибалках харчами та ван
тажем завідує, оскільки вантаж здебільшого — моро
жена риба, а вона — теж харчі. Кар’єрне зростання
і набирання плавального цензу підкріпляється та
кож зміною дипломів. Штурман малого плавання —
капітан малого плавання — штурман далекого пла
вання — капітан далекого плавання. Другі помічни
ки — вони ж Ревізори — вже, як правило, штурма
ни далекого плавання. Має Ревізор уже і першого
1

Промисловий рефрежиратор.

Біла кішка, чорний кіт

75

підлеглого — артільного матроса, який рубає соки
рою туші м’яса, видає на камбуз картоплю й цукор
та краде морожену ковбасу з провізіонки. При цьому
нікого не цікавить, як і де Другий ту ковбасу добув,
коли повсюди планове господарство, і ковбаси на
віть на базу не завезли.
Старпом має стільки підлеглих, що ними вже не
накеруєш без курсів підвищення кваліфікації. Уся
штурманська служба, вся палубна команда з боцма
ном на чолі і вся обслуга: повари, пекарі, буфетниці,
прачка, матросиприбиральники і таке інше. Крім
того, він відповідає за «борти» — поточний ремонт
та фарбування всього, що знаходиться на верхній
палубі, крім механізмів — за них «дід» (стармех) чи
електромеханік («кулон») відповідають.
На кожному щаблі службових сходів штурмани
«горять», як китайські феєрверки. Той не наніс вчас
но зміну характеристик маяка біля порту Вішакхапат
нам в Індії, бо судно працювало під Антарктидою,
а його взяли та й перекинули під той Вішакхапатнам,
але правити карту вже було пізно, і... Той при прийомі
вантажу шийки лангуста з одеської експедиції в Аден
ській затоці «зівнув» два стропи. Строп — це двадцять
паків. Пак — це три брикети по одинадцять кіло
грамів. Кіло шийки лангуста на італійські ліри кош
тує... — і другого помічника переносять у знаменник.
А в цього старпома просто роульс під час траління зі
рвало ваєром і траловому матросу по нозі добряче
вдарило, довелося до госпіталю в Кейптауні здавати
(за валюту!). І всі розуміють, що судно стареньке, рік
до капіталки залишився, і матрос ґав ловив, але пере
видаток валюти на когось вищому керівництву спи
сати треба, а позаяк за всі пристрої (не механізми!)
на верхній палубі відповідає старпом, а роульс — це
пристрій, — уже старпома в знаменник.
Кар’єра справжнього судноводія — це злети й
падіння. Ви вже взяли трудову книжку у свого

76

Антон Санченко. Баркароли

знайомцякапітана? Пошукайте в ній сліди цих
планомірних злетів і карколомних падінь. При цьо
му враховуйте, що судно судну не рівня. І старпом
на супертраулері (РТМС) — це вище, ніж капітан
на середньому риболовецькому траулері морозиль
ному (СРТМ). А капітандиректор китобійної бази
«Радянська Україна» — це вже номенклатура ЦК
Компартії. Якщо ви жодних падінь не знайшли, са
мі злети — попросіть свого знайомцякапітана по
казати вам ворс на долонях і надалі можете його так
і називати — «мій чарівний волохань». У людини
ворс росте на долонях, якщо в неї рідний дядько —
начальник главку «Азчерриба», а тесть — міністр
рибного господарства Союзу РСР. Принаймні так
вважають моряки.
Але ось ти вже старпом. Уже призвичаївся, при
терся, міцно стоїш на палубі і службу свою знаєш.
Один крок до вистражданого капітанського містка.
Але бачили ми таких швидких, як Настя. Зась!
Де на вас, кар’єристів, держава пароплавів набере?
А якщо про СРСР вже згадувати — може, просто
партійністю не вийшов. У тебе партія в шахи, фер
зевий гамбіт, а потрібна — лише комуністична. І ро
ки спливають, діти без тебе виростають, одружаться
вже скоро, а ти все ще старпом.
А штурмани всі — максималісти. Вони геть усі
в дитинстві капітанами мріяли бути. Не більше,
але й не менше. І вони ладні проміняти РТМС
на РС, Червоне море на Чорне і ПортЛуї на Мав
рикії на порт Поті в Грузії.
***

Про порт Поті моряки колись склали пісню, яка
починається зі слів:
Чорт придумав цеє Поті
І збудував на болоті.

Біла кішка, чорний кіт

77

Порт Поті взимку — це мряка, сирість та манда
рини, а також — штормові попередження чотири дні
із семи, вітер до 25 метрів на секунду, тягун у порту
на вхідних створах, і якраз під час шторму тобі в порт
заскочити не дають. Якщо є бажаючі вийти в таку по
году в море — вийти не дають теж. Це пастка для щу
рів. Отримав штормове попердження — бігом у порт,
до рибного басейну, займай місце біля самого прича
лу, бо зараз набіжить охочих, на берег сходити через
чотири борти доведеться. І починається штормовий
відстій.
Втім, «Петру Кішці» та ще одному РСурозвідни
ку дозволяли стояти обабіч Морвокзалу за особливі
заслуги перед Грузією. Просто під пальмами на на
бережній та рестораном на другому поверсі. Можна
було завалитися усім екіпажем до ресторації, а вахто
вому виставити стільця на балкон, щоб кричав усім
стороннім: «Мужик, куди преш!»
Здавалося б — радій, радисте. З порту на передачу
не працюють, приймай собі циркуляри з Керчі та ди
вися по телевізору «Того самого Мюнхгаузена», не ви
ходячи з радіорубки.
Це була основна перевага у становищі радиста
на РСі. Конструктори, яким потрібно було багато чо
го втиснути в малий об’єм, двері з радіорубки та з ка
пітанської каюти вивели просто до каюткомпанії.
Вона ж салон, вона ж їдальня команди. На малих па
роплавах часто суміщають те, що на супертраулерах
знаходиться в різних кінцях пароплава. Два столи,
намертво прикріплені до палуби, диванчики вздовж
переборок та принайтовлені до спеціальних скоб на
палубі стільці, віконечко на камбуз, двері до уми
вальника та душевої. Трап на капітанський місток.
І все це сходилося в каюткомпанії.
Але найцікавішим було, звичайно, те, що з ду
шової можна було потрапити до машинного відді
лення та до вбиральні (моряки кажуть — гальюн).

78

Антон Санченко. Баркароли

Це вже конструктори нахуліганили, звичайно. Ми
єшся, а тут якийсь механік, весь у мазуті, через твою
душову кабінку до дизелів суне. Або з гальюна хтось
як вискочить, зайшовши з верхньої палуби. Вбира
лень з двома входами, через які можна потрапити
до машини та до каюткомпанії, ви в себе на березі
точно не бачили.
Але ми на конструкторів не ображалися, а навіть
раділи нахабності їхньої думки, коли на верхній па
лубі гуляла вода під час шторму, а потрапити в туалет
все ж треба і бажано не мокрим, як іхтіандр. Душ
принаймні можна прикрутити на час проходження
брудного механіка. Крантик від штормів був не в на
ших руках.
Отож варто мені було просто розчинити двері ра
діорубки і всітися на диванчику, я б бачив телевізор,
і мені не потрібно було займати зручні місця один
поперед одного, як це водилося в наших механіків,
матросів та повара. До речі, усіх наших матросів зва
ли однаково, це вже не інакше, як знову кадровики
пожартували. Але вихід із ситуації екіпажем винахід
ливого «Кішки» було знайдено. Один матрос був Ві
тя, один Вітька, а один Віктор Іванович. Причому,
продовжуючи жарт кадровиків, Віктором Іванови
чем звали наймолодшого.
Повар у нас був уже інший. Капітан Атамас по
казав свій власний командний голос, залишивши
хлопця на причалі в Керчі, навіть не попередивши
відділ кадрів. Зманив іншого поварчука з відстій
ного судна і вже з моря дав радіограму «Прошу
провести заміну». Попередній випусник кулінар
ного технікуму не тільки не переносив хитавиці,
але й страждав якоюсь патологічною нелюбов’ю
до їжі, що для кока неприпустимо.
Але мені було не до кіно, не до жартів і не до ве
чері. Я хотів пройти через умивальник та душову
до гальюна, стати в отвір ногами й спустити воду.

Біла кішка, чорний кіт

79

І щоб мене винесло кудись далеко від цього Поті
та цього чорного «Кішки». Бо телевізор залишався
єдиним приладом з мого завідування, який не згорів
у перший же тиждень роботи. Якщо мій ремонтний
однокурсник не перевертався уві сні, як пропелер,
в далекому вже Херсоні, значить він абсолютно не
чутлива й нечуйна людина. «Судно з ремонту, а не
розвалюха якась», — пригадував я напучування на
чальника відділу, але не міг примусити себе посміх
нутися навіть гірко.
У перший же тиждень роботи під Поті в мене зго
ріли: радіолокатор «Міус», радіостанція проміжних
хвиль (ПХ) «Чайка», головний передавач «Барк», ра
діоприймач «Шторм2», радіопеленгатор «Рибка»,
лаг електромагнітний «ЕЛ — 8м», гідролокатор «Сар
ган», радіостанція ультракоротких хвиль (УКХ) «Сей
нер», норвезький ехолот «SIMRAD», японський ехо
лот «FURUNO», траловий кабельзонд «СКОЛ» і ні
мецький ехолот, назву якого я вже забув.
Ви можете спитати, навіщо на сейнері стільки
ехолотів та іншої гідроакустики, от спитайте, а я вам
тоді нагадаю, що ми були пошуковим судном, яке
мало шукати рибу від Сочі до Батумі і наводити на неї
інші судна. Шукати рибу в такому стані, коли на суд
ні працює тільки телевізор, жоден капітан, навіть
із дошки пошани, ще не навчився. Не вмів цього і Ві
талій Атамас. Він сидів у своїй каюті і теж не дивився
«Того самого Мюнхгаузена» з Олегом Янковським
у головній ролі.
Я ж сидів у радіорубці, обклавшись схемами та тех
нічною документацією, і не знав, за що мені хапатися.
Я просидів таким чином вже добу, й очі мені лізли
на лоба. Я ось вже втретє перечитував фразу з німе
цького техопису«Ми бажаєм Вас усєгда повний трал»
і не міг збагнути її змісту.
Згадайте, що писав я вам про капітанів та їхні
тернисті шляхи на одноіменний місток. Варто було

80

Антон Санченко. Баркароли

Віталію Атамасу стратити свій шанс, іншого йому
вже ніхто не надав би. Принаймні найближчими
роками. Якщо я, молодий салабон, не відремонтую
якимось чином усю апаратуру, судно працювати
не зможе. Із цієї ситуації у капітана Атамаса було
два виходи: вертатись у Керч на ремонт, щойно
з ремонту в Херсоні вийшовши, що було для нього
в першому ж капітанському рейсі небажаним, або
більш безпечний для капітанскої п’ятої точки ви
хід — викликати з Керчі мені заміну і вчинити, як
із попереднім поварчуком.
Але капітан Атамас обрав третій шлях. Він ви
йшов зі своєї каюти, пройшов між кіношниками,
відкрив двері радіорубки і зачинив їх за собою.
— Значить так, начальнику...
На цих його словах я стрепенувся, пізніше пояс
ню, чому.
— Начальнику, мені для роботи потрібні: радіо
локатор — обов’язково, будьякий з ехолотів або
гідролокатор — на вибір, станція ПХ або головний
передавач та «Шторм» — на вибір. Почни з радара.
Дуже бажано, щоб ти встиг це зробити, перш ніж за
кінчиться штормвідстій. Але не панікуй, шторми
в Поті затяжні взимку. Щонайменше — ще троє діб.
Іди поспи годин шість. Усе інше ремонтуватимеш,
як буде час і натхнення.
«Віталя Атамас» поставив на карту всі свої кар’єрні
здобутки. І цією картою був молодий салабон, що тре
тій тиждень працював самостійно. Я, звичайно, був
ще салага, але це я зрозумів уже тоді, присягаюся. Мо
же, не так виразно.
Ну, в радянському кіно молодий салабон після
таких капітанових слів мав би гризти броньовані
кабелі зубами і відремонтувати все в одну годину.
До речі, капітан Атамас мав би ще щось вставити
про партію і комсомол.

Біла кішка, чорний кіт

81

— Ти ж комсомолець! Кажу тобі як член партії, —
і я вже біжу гризти кабелі зубами, а радар сам собою
ремонтується.
А він сказав тільки: «Ти ж начальник рації, іди
спати». І виставив пріоритети.
Коли я йшов спати, Мюнхгаузен саме допитував
ся у коханої, чи хоче вона йому ще щось сказати перед
прощанням: він відлітав з гармати на Місяць. Кохана
не витримала і зізнавалася, що баронові підмочили
порох, щоб він до Місяця не долетів, а шльопнувся
поруч і тільки насмішив публіку.
— Панове, чи є у когось із вас ТАКА жінка? — ри
торично запитував Мюнхгаузен.
І далі п’єса пішла не за сценарієм Григорія Горіна.
— Є. У мене, — спокійно відповів Янковському
Григорович.
***

Радар я відремонтував уже наступного дня під ве
чір. Досі пишаюся собою, коли пригадую, як я те
зробив. Це Григорович надихнув, чесно кажучи. Там
вигорів блок живлення, який у машинному відді
ленні знаходиться, і вся проблема була в хитрому ре
ле. Я обганяв уже половину Поті в пошуках цієї ні
мецької релюхи, але на сусідніх пароплавах і навіть
у навігаційній камері її ні в кого не було. Про те,
що за дурною головою і ногам горе, я якось не згаду
вав. І тут Григорович:
— А що твоя релюха має робити?
— В неї три положення, спочатку вона пускає
струм на прогрів радара ось по цьому контуру, а по
тім перемикається і дає високу напругу на радар ось
по цьому...
І тут я зрозумів, що все це можна зробити без ре
люхи взагалі. Це так чудово вийшло.
Щоб увімкнути радар на «Петрі Кішці» відтепер
треба було провести такі церемонії. Зателефонувати

82

Антон Санченко. Баркароли
1

до машини і скомандувати: «Радар на товсь , поло
ження один». Механік клав трубку, йшов на інший
бік машинного відділення і перемикав пакетний ви
микач у положення «один». Вертався до телефону
й доповідав «Положення один». Тоді штурман вми
кав перемикач безпосередньо на радарі й знову гукав
у машину «Радар на пуск, положення два!». Механік
знову клав трубку, човгав через усю машину і клацав
масивним пакетником на цифру 2. І вже можна було
нічого не доповідати, радар оживав і починав вима
льовувати на екрані візерунки берегів та зустрічних
пароплавів. Хоча мені й дивно, що ніхто при цих
процедурах не кричав у мікрофон «Поїхали!».
Я написав інструкцію окремо для штурманів, окре
мо для механіків і вивісив поблизу радара та блока
живлення. Коли через рік я знову у справах потрапив
на «Кішку», на якому вже був геть інший екіпаж, я по
бачив незмінними і свої інструкції, і свій «тимчасо
вий» пакетник, і навіть побачив знову повністю про
цедуру «запуску радара на орбіту». Наступники внесли
лише одне вдосконалення — подовжили шнур мікро
фона, і тепер механік човгав через машину лише один
раз. Ось так зароджуються флотські традиції. Вже ні
хто не знає, чому воно так сталося. Вже ніхто не па
м’ятає, що це було тимчасово, що треба викликати ре
монтників. «Тимчасове — найбільш постійне!» —
головне гасло моряків. А що замість хитрої релюхи
працюють циркачі, то кому яка різниця.
Ви знаєте, до речі, що космонавти на Байконурі
ще й досі їздять до своїх кораблів автобусом ЛАЗ
і не хочуть жодних мерседесів, бо ЛАЗ — щасливий.
Він Гагаріна до історії людства підвозив. Той же
принцип. Працює — не чіпай!
Натхнення і часу мені вистачило на вказаний капі
таном мінімум апаратури. А азарту, який з’явився
1

Режим готовності, очікування.

Біла кішка, чорний кіт

83

замість досвіду, — навіть на максимум. За пару тижнів
я зробив це. Останнім я відремонтував німецький ехо
лот, назву якого забув. «We did it!» — кричать у таких
випадках герої голлівудських фільмів. А я не з крикли
вих. Я просто пригадував Конрадове «Зроби це або
помри» і думав, що помирати мені ще зарано.
Ви розумієте, що з того Поті мені вже ультрафіо
летово, якого капелюха носить мій капітан? Оце тіль
ки зараз подумалось, може, той капелюх Атамаса теж
був щасливим, як гагарінський ЛАЗ?
***

Але більше за все в оповіданнях мені подобається
те, що ніхто не примушує в них писати «У цьому опо
віданні пронумеровано й прошнуровано двадцять три
аркуші» і скріплювати те печаткою портового нагля
ду, щоб ніхто не мав змоги видрати невдалу сторінку
і переписати історію «Петра Кішки» так, як йому за
манеться. І я, не змигнувши оком, гортаю сторінки
на три тижні назад, і «Кішка» щойно відійшов від за
водського причалу і лише прямує до Керчі, щоб при
йняти на борт тралове спорядження, аварійний ін
вентар та запаси перед рейсом на Поті.
До речі, усі суднові журнали зберігаються в архі
вах тридцять років, чого не скажеш про оповідання.
***

Час мандрувати
Час іти
Зберино речі, моя люба,
На нас чекають всі світи
Може, хто й не зна,
Але ти моя
Час вирушати
Час іти

Антон Санченко. Баркароли

84

Час відправлятись
Відкинь вагання
Візьми зубную щітку, люба,
Візьми багаж та сподівання
Час йти на борт
І час до дії
Спакуй зубную щітку, люба,
Спакуй манатки та надію
Ти не зітхай
Уже нема часу на чай
Час вирушати
Час іти
Нам потрібен лише транспорт
Щоб рушити...
Не знаю, що писали в судновому журналі штур
мани. Я ж записав таке:
1605 мск. Вийшли з п. Херсон. Вахту відкрив ШРМ
такийто.
ШРМ — це радіоскорочення для підпису на
чальника радіостанції. Радіооператор би підпису
вався ОП. Що не кажи, а приємно все ж таки впер
ше виводити в журналі оте ШРМ.
Мені належало прийняти однодобовий та тридо
бовий прогнози погоди з Одеси та передати до Керчі
написану капітаном радіограму про те, що ми вийш
ли з Херсона і йдемо на Керч. Очікуваний час при
буття (ETA) до Керчі 23го 1700 мск. Моряки дуже
забобонні люди. Чи навпаки — реалісти. Вони ніко
ли не стверджують, що будуть у Керчі через двоє діб.
Вони навіть в усному мовленні неодмінно кажуть:
«Сподіваємося бути».
Я записав обидва прогнози до журналу обліку вхід
них радіограм і відніс на капітанський місток. За

Біла кішка, чорний кіт

85

прогнозом виходило, що в нас є двоє відносно спокій
них діб зі швидікістю вітру 12—17 м/сек та висотою
хвилі 15—20 дм, щоб проскочити в Керч. Ось на третю
добу по районах 222 та 333 очікувалося підсилення
вітру до штормового, тож ми мали поспішати.
Потім я увімкнув головний передавач і почав ви
кликати Керч. Керч почула мене досить швидко і спо
вістила, що також має для мене дві радіограми.
НАКАЗОМ НОМЕР 1235/1317 ВІД 21/11/87 МА
ТРОСА БОРЩЕВСЬКОГО ПЕРЕВЕДЕНО ПОСА
ДУ СТ ПОМІЧНИКА КАПІТАНА РС ПЕТРО КІШ
КА КРПК ПІДПИС —
значилося в першому радіо. Це була гарна звістка.
Я з повним правом міг підійти до Григоровича і зая
вити, що з нього могорич.
ЗВЯЗКУ ПЕРЕГЛЯДОМ ШТАТНИХ РОЗКЛА
ДІВ ПІДВИЩЕННЯМ ПОСАДОВИХ ОКЛАДІВ
ПЕРЕВЕСТИ НАЧАЛЬНИКІВ РАДІОСТАНЦІЙ
СУДЕН КЛАСУ РС ПОСАДУ РАДІООПЕРАТОРА
ОКЛАДОМ 190 КРБ КРПК ПІДПИС
Оцінювати цю звістку я не берусь, як особа заці
кавлена. Я дав собі слово не вживати нецензурної лекс
ики навіть у морських оповіданнях. Виходило, що в на
чальниках я проходив усього тиждень і ось вже знову
радіооператор другого класу. Та ще й оклади підвищили
всім, крім мене. Тобто мене спочатку понизили до ра
діооператора, а потім підвищили мені оклад, і він зали
шився таким само, як був. Де справедливість? Радіоопе
ратор — особа матеріально не відповідальна. А на мені
вже висіла вся радіоапаратура «Петра Кішки», і те за
свідчував приймальний акт у трьох екземплярах.
Але я старанно записав і цю чорну звістку до жур
налу вхідних і відніс капітанові. Тепер ви розумієте,
чому я так стрепенувся, коли Атамас звернувся до ме
не в Поті «начальнику»?
Так уже знову радіооператором, а не ШРМом
я вперше вийшов у Чорне море.

86

Антон Санченко. Баркароли
***

Берегова публіка знає Чорне море теплим і лагід
ним. І шторм для неї — лише можливість погойда
тися на хвилях. Публіка ця складає пісні «Найсині
шеє в світі, Чорне море моє». Моряки ж прекрасно
усвідомлюють, що такі назви морям даються не
спроста. Якщо якийсь моряк із зневагою відгукне
ться про Чорне море, значить, він просто ще сала
бон, і мушлі на його кормі — косметика.
Хвиля на Чорному морі коротка та стрімка. І різ
ку хитавицю не порівняти з повільним гойданням
на довгій океанській хвилі, коли судно встигає плав
но спуститися з водяного пагорба і плавно заповзти
на наступний. Через деякий час ти вже просто не по
мічаєш такої плавної хитавиці і безстрашно ставиш
тарілку на стіл, навіть не піднявши спеціальних бор
тиків. На Чорному ж морі працюють самі акробати.
Склянок і тарілок на чорноморських пароплавах не
ма. Самі емальовані миски та кружки. І столи завжди
застелено мокрою скатертиною.
Втім, вечеряти нам було особливо нічого. Моло
дий Ревізор повернувся з бази, облизня піймавши.
Того нема, цього не завезли, навіть масла вершково
го на сніданок нема, самі хліб, макарони та морська
капуста консервована. Ну, і макарони харч, якщо ін
шого нема. Але молодий поварчук так їх пересолив,
що вони застрягали колом у горлянці. А ще поварчук
той виявився таким моряком, про яких у характерис
тиках пишуть «морські якості нижче середніх». Зака
чувався він.
Люди до хитавиці звикають порізному.Одному —
як з гуся вода, пика лише червоніє й апетит прорізуєть
ся. Інші зеленіють, як фейхоа, і на їжу дивитися навіть
не можуть. Але це ще не привід марати людині характе
ристику. Зеленийзелений, але якщо пересилюєш себе
і стаєш до роботи, нудота відступає. Матрос Віктор

Біла кішка, чорний кіт

87

Іванович міг посеред вахти попросити «потримайно
стерно», вибігти на підвітрене крило містка, смичко
нути й повернутися до обов’язків стернового, наче ні
чого й не сталося.
А от якщо людина залягає пластом у койці і ли
ше стогне або причитає «ой, лишенько, ой, горечко»,
і жаліє себе, коханого, а не колег, яким доводиться
виконувати ще й твою роботу, робити цій людині
на морі нічого, дверима вона помилилась.
У мене в характеристиці було написано «морські
якості гарні», але мене теж нудило, бо хитавиця РСів
була мені незвичною. Ці судна мають надлишкову ос
тійливість. Це значить, що хвиля може валяти судно,
але воно, як іванпокиван, щоразу повертатиметься
на рівний кіль з немислимих кренів. На Далекому
Сході навіть цунамі не могло покласти РСи щоглами
на воду й потопити. Їх так, на рівному кілі, на берег
і викидало. Тож для судна надлишкова остійливість —
це добре. Погано для шлунків моряків. Але ми не па
сажири на цьому світі, якось приладнаємось.
А поки що «Петро Кішка» вискочив з вузького
горлечка БузькоДніпровського лиману і прямував
на південь вздовж Тендрівської коси. І маяки супро
воджували нас своїми вогнями, вказуючи, що на за
хід нам повертати поки зась.
— Закріпити все поштормовому! — віддав коман
ду капітан Атамас. Стосувалося це більше боцмана
та матросів. Що мені було кріпити, крім журналів
та кулькових ручок? Правда, під стільцем у радіорубці
я віз до Керчі вібратор якогось ехолота, але він був та
кий важелезний, що його годі було зрушити з місця
вдвох, не те щоб похитнути хвилею.
За Тендрівськими маяками відкрився Софій
ський, на вахті старпома я вже міг би побачити
Тарханкут, якби не закрив вахту й не пішов до каю
ти. Каюта радиста на РСах у носових приміщеннях.
І койка схожа на гойдалку. Вона підскакує догори,

88

Антон Санченко. Баркароли

коли РС виповзає на чергову хвилю, і падає вниз,
коли він через ту хвилю перевалює. Кращий спосіб
до чогось звикнути — вирішити, що це навіть при
ємно. Як у гамаку.
Гойда, гойдада. Сонькодрімко носить, усім, хто лиш
попросить...
Гойда, гойдада. Отакий капець малятка, любі хлоп
чики й дівчатка...
Давав же собі слово не матюкатися навіть у мор
ських оповіданнях. Але це не я, це Дід Панас. З кла
сики слова не викинеш.
Ми з Чорним морем звикали одне до одного. Не
гостинне воно взимку — а все ж рідня.
***

Коли повертаєшся додому з довгого океанського
рейсу своїм ходом і нарешті проходиш Босфор, і бере
ги розбігаються в напрямках Грузії та Болгарії, кожен
чорноморcький моряк думає: «Ну от і вдома». І не бе
ре до уваги, що до рідного порту ще не менше, ніж
півтори доби ходу, якщо це Севастополь. Бо Чорне
море — це вже рідний дім. І кожна зустрічна хвиля ви
дається тобі давньою знайомою.
Білий пароплав «Середня коса» пройшов Босфор
майже одночасно з виходом «Петра Кішки» з Очако
ва. Екіпаж та московські науковці вже намилувалися
мостами (брешу, тоді в Босфорі ще був лише один
міст між Європою та Азією), фортецями, палацами
й мечетями Стамбула. Під мостом усі кидали у воду
дрібні монети. Чорноморська моряцька прикмета:
щоб візу не прикрили. За кормою цього рейсу Індій
ським океаном і околицями «Середня коса» залиши
ла декілька тисяч морських миль. Екіпаж уже пакував
валізи й готувався до зустрічі з керченською митни
цею: ховав по секретних закутках зайві джинси, жу
вачки, запальнички, косметику та інші приємні дріб
нички. До дому, вигуків зустрічаючих на причалі

Біла кішка, чорний кіт

89

та інших урочистостей залишалося півкроку. Але мо
ряки зовсім недарма не кажуть «будемо в Керчі в п’ят
ницю». Кажуть «сподіваємося бути».
Одеса щось наплутала з довгостроковим прогно
зом. Ми це зрозуміли, ледь пароплав висунув носа
зпоза мису Айя на південному узбережжі Криму.
Нам так дало по зубах, що встояти на ногах стало
проблемою. Загриміли миски та кружки на камбузі.
Покотилися салоном непринайтовлені стільці. Чор
не море було справді чорним, суворим і не сентимен
тальним, виправдовуючи свою назву.
Ходова вахта була Борщевського, але капітан Ата
мас теж був на містку.
— Може, до Севастополя повернутися, пережда
ти штормове? — запропонував варіант старпом.
— І наразитися на севастопольський портовий на
гляд? — спитав Атамас.
— Вони там усі відставники, зірочки крізь мор
флотівські погони ще й досі просвічують. А нас друга
половина аварійного спорядження в Керчі чекає. За
стрягнемо на тиждень, не менше, поки з їхніх пазурів
вирвемось. А харчів на таку стоянку не вистачить.
От же ж Другий. Взяв лише на троє діб. Наче не для
нього писано: «Ідеш у море на тиждень, бери харчів
на місяць». Ні, давай вже до Ялти краще проскочимо.
І до Керчі ближче, і не чіплятиметься ніхто у вантаж
ному порту — на виселках.
Отже, мені було наказано терміново зв’язатися
з Ялтою й запросити добро на штормовий відстій,
чим я пішов доблесно займатися. Навіть така не
складна справа, як передача радіограми, за мисом
Айя перетворилася на акробатику та еквілібристику.
І далі я вже ніде не писатиму, що передаючи РДО те
леграфним ключем, я при цьому тримався рукою
за стіл та інколи балансував на одній ніжці стільця,
бо коли еквілібрист вже працює, то на такі дрібниці
уваги не звертає.

90

Антон Санченко. Баркароли

Я викликав ялтинський радіоцентр на його час
тотах, а він мене ігнорував. Чи не чув, чи вдавав, що
не чує. Ми ж не ялтинської приписки були. Я трохи
подумав і підвищив категорію своєї радіограми до
«термінової». Ніякої реакції. Я підвищив її до «на
гально термінової». Вище вже йшли лише категорії
«аварійна», «урядова» та «кінець світу». Теж без ре
акції. Але нарешті десь під Форосом мені таки від
повіли, РДО прийняли, і я став чекати на робочому
каналі, поки передадуть відповідь із портового на
гляду. Це вже була проста формальність. Але я про
чекав її майже до Ластівкового гнізда, коли до ял
тинського порту вже в мегафон зручніше гукати.
Портнагляд давав добро. Але я не встиг навіть
віднести радіограму на місток, починався циркуляр
ний срок Керчі, коли радіоцентр передає без під
твердження прийому всі термінові радіограми, а ра
дисти із суден уже підтверджують їх пізніше, коли
на зв’язок виходять. Кожне судно в морі має виходи
ти на зв’язок принаймні двічі на добу. Навіть як
що радіограм нема. Просто передають свої коорди
нати. Називається це QTH1 здати. У циркулярі ж на
1610 мск першою ж радіограмою для всіх пароплавів
нашої управи йшло таке:
АВАРІЙНА=
УСІМ СУДНАМ МОРІ=
1435 МСК ОТРИМАНО АВАРІЙНУ РДО
СРТМ СЕРЕДНЯ КОСА КРПК СУДНО ДРЕЙ
ФУЄ ЦЕНТРАЛЬНІЙ ЧАСТИНІ ЧОРНОГО
МОРЯ ПОЛОМКОЮ ГОЛОВНОГО ДВИГУНА
КРПК ВІДРЕМОНТУВАТИ ГД СУДНОВИХ
УМОВАХ МОЖЛИВОСТІ НЕМАЄ КРПК КООР
ДИНАТИ... КРПК УСІМ СУДНАМ ПОБЛИЗУ
ВКАЗАНОГО РАЙОНУ ТЕРМІНОВО ВИЙТИ
1

QTH — міжнародні коди «Q». Використовуються
в радіозв’язку. QTH — позиція судна

Біла кішка, чорний кіт

91

ЗВЯЗОК ДОПОВІСТИ ГОТОВНІСТЬ РЯТУ
ВАЛЬНОЇ ОПЕРАЦІЇ КРПК
ЯСНІСТЬ ПІДТВЕРДИТИ =
ПІДПИС
Так я і приніс на підпис Атамасу одразу дві радіо
грами. Про те, що ми можемо перестояти шторм в Ял
ті, й аварійну — про те, що ми мусимо лізти в саму па
щеку того шторму. Судно вже підходило до вхідних
воріт ялтинського вантажного порту:
— Тебе тільки за смертю посилати, — пожартував
Григорович. Він ще не знав, що я приніс не лише доб
ро на вхід у порт, поки Атамас не дав йому прочитати
друге радіо.
— Ми начебто вже не в морі, а в порту, — озву
чив Григорович можливі варіанти. Радіо ми не під
тверджували. До рятувальної операції ми не гото
ві. У нас ні харчів, ні рятувального спорядження
на борту. Портнагляд нам дав добро лише на разо
вий перехід до Керчі. РСом у такий шторм букси
рувати СРТМ з його вітрильністю — марна справа.
Управі нічого не заважає відправити в море спів
розмірний пароплав, який хоч на хвилю з «Козою»
на буксирі вигрібати зможе. Ну, прийдуть вони
на чотири години пізніше.
Григорович, мабуть, вирішив полегшити Атама
су вибір і взяв на себе найбруднішу роль шукача ви
правдань. Але робив це якось непевно, роль йому са
мому дуже не подобалася.
— Чотири години, — повторив Атамас. — Сього
дні п’ятниця, робочий день закінчено. Поки збе
руть із домівок екіпаж якогось судна і наладнаються
до виходу в море, пройде всі вісім.
Атамас помовчав.
— І потім, це ж «Середня коса», Григоровичу... —
несподівано підморгнув він своєму старпомові.
Мені так і кортить написати, що Григорович од
разу вигукнув стерновому:

92

Антон Санченко. Баркароли

— Півборту право! — наче тільки й чекав на ос
танні слова капітана. Бо це було б виграшним для
оповідання й вірно б передавало експресивність
моменту.
Але сумління та гарна морська практика приму
шує мене, щоб Григорович, як воно було насправді,
буденно підійшов до примусової трансляції, кашля
нув і сказав:
— Слухати в низах. Усім за щось триматися, йде
мо на розворот!
І після цього теж буденно і навіть затихо скоман
дував.
— Стерно право п’ятнадцять.
— Стерно право п’ятнадцять, — повторив ко
манду стерновий матрос Віктор Іванович, як було
заведено. І не питайте мене, ким, коли і з якого
приводу було заведено. Я підозрюю, що вже років
триста тому. Стерновий повторив наказ, розвернув
стерно на 15 градусів, і коли стрілка на приладі ста
ла належним чином, доповів:
— Є, стерно право п’ятнадцять!
— Тримайтеся, — нагадав нам Григорович.
І нас так поклало хвилею, яку ми прийняли усім
бортом, що якби під нами був не гарний рисак
«Петро Кішка» з його надлишковою остійливістю,
рятувальники знадобилися б уже нам. Але «Кішка»
відіграв, випрямився і побіг уже з попутньою хви
лею, приймаючи її з корми.
— Що це було? — спитав у мене поварчук, виско
чивши з камбуза з отетерілими очима, коли я скотив
ся трапом до салону.
— Йдемо до «Середньої коси».
— До Тузли? — перепитав поварчук. Бо Середня
коса, — це інша назва острова Тузла.
— Ні до СРТМа. Він заглох посеред моря.
— Господи, куди я потрапив і де мої речі? — ви
рвалося в поварчука.

Біла кішка, чорний кіт

93

— В рундуку речі, як у всіх, — подумки відповів
я. — Зібратись — тільки підперезатись.
— Ого! Ну ви даєте! — вискочив з машинного від
ділення третій механік за училищним прізвиськом
Гном. Він вчився колись майже одночасно зі мною,
тільки в четвертій роті і на курс молодше. Механік
був дрібненький, в завеликій робі та в брудному ков
пачку з помпончиком. Я подумав, що це училищне
прізвисько, мабуть, теж прилипне до малого й манд
руватиме з ним морями, як Борман прилипло до Бор
щевського. Очі Гнома горіли від щирого захвату. Ма
буть, вперше бачив у своєму підземеллі такий крен,
коли вже однаково, по підлозі чи по стіні тобі далі біг
ти, бо крен — 45 градусів.
— Ну, почекати трохи можна було? — вже як Пи
лип з конопель вискакував з душової артільний мат
рос Вітя. Ви ж пам’ятаєте, що на «Кішці» через душову
можна було потрапити будькуди. — Попереджати ж
треба вчасно! Сиджу над очком, штани спущені. І тут
«Триматися в низах! Йдемо на розворот!». А штани
чим тримати?
— Розбився! Бутильок зі спиртом технічним роз
бився! — вискакував усе з тих же конопель старший
механік. — Ну, старпоме! Я тобі це пригадаю!
Григорович саме спускався по трапу з рульової
рубки.
— Куди йдемо? — стали його питати всі.
— «Середня коса» обламалася. Треба трохи під
собити колегам.
І стармех відразу вибачив Григоровичу цілу су
лію «шила», як називають технічний спирт на флоті.
Для такої людини, як наш стармех, це був справж
ній, а не показний героїзм:
— Ну, Бормане, покажи цим жевжикам.
І всі, хто був у каюткомпанії, а зібрався тут майже
весь екіпаж, крім вахти, одностайно схвально зарего
тали. Не було з нами лише поварчука. Втік ойкати

94

Антон Санченко. Баркароли

та жаліти себе до каюти. А марно. Судно йшло тепер
за хвилею, хитавиця зменшилася, і ми могли б остан
ній раз поїсти гарячої страви «макарони пофлотськи,
тільки без м’яса» перед тим гармидером, що почався
за кілька годин.
***

Одеса, помилившись із довгостроковим прогно
зом, тепер виправилася і впевнено пророкувала нам
кінець світу в найближчу добу. Північносхідний ві
тер 18—23 метри на секунду, пориви до 25 метрів
і висоту хвилі 30—35 дециметрів. Ви вмієте перево
дити дециметри в метри і метри на секудну в кіло
метри на годину? На нас зі швидкістю 90 кілометрів
на годину мчав зимовий ураган і гнав поперед себе
отари триметрових пінних баранів. І все на наші нові
ворота.
Добре, що ми встигли до «Середньої коси» ще
до того, як шторм підсилився до урагану, і змогли
«взяти її за ніздрю». Так кажуть, коли беруть паро
плав на буксир, пропускаючи його через носові клю
зи. З нашої палуби «Середня коса» здавалася білим
лобастим китом поряд з маленьким, але моторним
чорним вельботом китобоїв.
Веселіше, молодці! Підналяжемо, агов!
Загарпунив кита наш гарпунник Петров!
Знерухомленого «кита» розвертало лагом до хвилі
і нещадно валяло з борту на борт. Ми повинні були
розвертати його носом на хвилю й утримувати так.
Бо сподіватись, що наші триста кінських сил спромо
жуться на щось більше, не доводилося.
Тільки от гарпунили вони нас, а не навпаки:
у нас не було линемета, який вистрілює на декілька
десятків метрів тонким капроновим шнуром, — він
чекав на нас у Керчі на складі. Але і цей леткий

Біла кішка, чорний кіт

95

капроновий провідник ми змогли підхопити ли
ше з третьої спроби. За провідником ми вибрали
на борт поліпропіленовий міцний кінець, а вже
по ньому нам на борт передали сталевий трос. Чо
гочого, а сталевих тросів на будьякому рибалці
завжди із запасом: у справу йде ваєр, який зазвичай
тягає трали.
— Буксир кріпити старпомові та боцманові осо
бисто! — наказав Атамас.
— На юті нікому не вештатись ні під яким со
усом! — наказав він по трансляції, коли ми дали хід
і стали розвертати «Козу» на вітер.
Лише Гном у своєму брудному ковпачку сидів
у розкритих дверях машинного відділення і слідку
вав за буксиром. За його вахту нагода втягнути голо
ву в плечі під бридкий струнний звук розірваної сталі
видавалася двічі: штурмани ніяк не могли підібрати
правильну довжину буксира, щоб «Коза» та «Кошак»
виповзали на гребені хвиль одночасно. Коли «Кіш
ка» вже падав у безодню між двома хвилями, «Коза»
лише заповзала на горб попередньої. Буксир сми
кався, сіпав нас за корму, шльопав по хвилі і через
деякий час вбивався з гітарним звуком «високе до».
Кода.
І знову потрібно було забігати на вітер і спуска
тися до «Кози» кормою вперед, маневруючи маши
ною. І знову старпом та боцман підкорювали звите
у трос підступне залізо в самих рукавицях, які стро
чили на машинках інші старпоми, яким пощастило
менше, ніж Борщевському. Добре, що ці експери
менти теж закінчилися вчасно. Довжину буксира на
решті підібрали.
Ми мали свою вигоду з цих спускань за вітром,
коли Атамас ризикував підставити корму «Кішки»
під форштевень «Кози», так близько він щоразу
підходив, перш ніж перевести ручку машинного те
леграфа на «Повний вперед». Кожного разу нам

96

Антон Санченко. Баркароли

встигали перекинути на борт мішок хліба. Хліб був
ще гарячий і запашний. Якийсь безбашенний пе
кар примудрявся пекти його в цьому гармидері по
серед штормового Чорного моря.
Коли я приніс на місток одеське пророцтво про
ураган, ми тягли «Козу» вже півдоби: Атамас дуже
гарно думав про управу, вони не спромоглися підго
тувати рятувальне судно не тільки за вісім, а й за два
надцять годин. Хоча переписка в ефірі тривала жвава,
нам обіцяли підмогу, але терміни тієї підмоги з різних
причин переносили все далі і далі.
Чорне море посивіло. Воно вже не закручувало ба
ранців на хвилях, воно зривало ту піну з гребенів і гна
ло поперед хвиль, як заметіль. Не варто було виходити
на верхню палубу навіть із парасолею та в мокросту
пах. Від бризок, може, й прикриєшся, але відлетиш,
як Мері Поппінс1. Полонена фальшбортами, вода ви
рувала у ватервейсах і виривалася назовні через штор
мові шпигати пінними водоспадами, поки «Кішка»
здирався на хвилю. Але нові фонтани холодної води
обрушувалися на палубу вже наступної миті, ко
ли «Кішка» перевалював гребінь і летів у прірву.
На крилі містка вітер забивав легені і перехоплював
у горлянці всі звуки, які не могли вирватись назовні
і блукали десь у животі.
— 32 метри на секунду! — отетеріло доповідав дру
гий штурман, заскочивши з крила назад у рубку з ане
мометром, схожим на дитячий гелікоптер на держач
кові, що продовжував за інерцією скажено крутитися
у руці.
1

Цікаво, що в усіх флотах світу парасолі морякам за
боронені за формою, і тільки гамериканці через двісті
років існування свого флоту чомусь обурилися такою
несправедливістю та судилися з Пентагоном і суд ви
грали. Якщо побачите на вулиці моряка під парасоль
кою, знайте, що це гамериканець.

Біла кішка, чорний кіт

97

— 115 кілометрів на годину! — переведу я для
читача.
На березі вітер такої сили зриває дахи з будівель,
вивертає з корінням столітні дерева та рве лінії елек
тропередач, як ведмідь павутинки. У портах хвилі
вискакують на причал і намагаються віднести в море
маневрові тепловози, перевертають бетонні надовби
хвилеломів, як пушинки, зривають з якорів і викида
ють на берег судна, що не встигли запустити машини
чи просто не змогли вигребти на вітер. Єдине, що за
лишається суднові, заскоченому таким вітром у мо
рі, — штормувати, гребтися на хвилю, тримаючи ніс
врозріз водяним валам.
І суть старовинного Конрадового девізу «Зроби
це або помри!» була зрозумілою, як ніколи. Чорне
море дозволяло нам жити лиш доти, доки ми боре
мося із хвилею та вітром, поки молотить, аж захо
диться, наш головний двигун у машинному відді
ленні, а рука стернового править врозріз хвилі. Ми
билися за двох, за себе і за того хлопця на буксирі, ми
знемагали у цій бійці з ураганом, нам не вистачало
сили, але здаватися ми аж ніяк не збиралися. Боро
тися й жити треба до кінця. Морю було однаково,
який рейс робило наше судно і кожен з екіпажу. Йо
му ультрамариново, новачки перед ним чи морські
вовки, і чи якісно ремонтували судно в заводі. Воно
з кожного питає за найвищим ґатунком. І горе тому,
хто не готувався до іспиту.
Ніхто вже не ходив до носових приміщень. Під
вахта спала покотом просто в салоні, спритники
встигали захопити диванчики, хитруни встигали
розтуркати спритників, ніби їм на вахту, і захропі
ти, перш ніж обурені спритники допетрають, що їх
ошукано.
Диванчик у радіорубці був закоротким для мене.
Я міг лежати на ньому, лише зігнувшись в літеру «ґ»
з дашком і підставивши стільця, який і слугував

98

Антон Санченко. Баркароли

за дашок. При цьому одною ногою я притримував
той клятий вібратор, який досі не подавав ознак
життя за будьякої хитавиці, а зараз ожив і став ков
зати палубою. Аварійна частота була увімкненою
весь час, я провалився в якийсь дивний стан свідо
мості, коли чи то спиш з відкритими очима, чи то
пильнуєш навіть уві сні. У ті години я вперше з по
дивом помітив за собою властивість прокидатися
на звук свого позивного LYFT, яким би глибоким
сном я не спав. Керівництво вимагало доповідати
про наші справи чи не щогодини.
— Та які там справи? — посміхався Атамас. — Ді
ло — табак. Цигарки вийшли, картоплі нема, їмо са
му морську капусту та хліб, дякувати «Косі». Так
що незрозуміло навіть, хто кого рятує.
Він стояв на капітанському містку поруч із чер
воним, як піонерський галстук, Другим, якому вже
хоч за борт стрибай від сорому, і, мабуть, проводив
профілактичне навчання другого помічника капі
тана на тему «Ідеш у море на тиждень — бери харчів
на місяць», і ураган йому в цьому не заважав, а до
помагав. До речі, я не можу сказати, скільки вже ка
пітан Атамас знаходився на тому місткові, бо щора
зу, коли я приносив на місток радіограму з управи
чи прогноз, він був там.
Другий хотів хоча б чимось компенсувати свій
прорахунок, і таку нагоду Чорне море йому надало
майже відразу.
— Йес! — вигукнув він від штурманського столу,
коли наніс чергову обсервовану точку на карту. Ціла
вервечка таких точок тяглася в сторону турецького
берега, хоча греблися ми до Криму.
— Йес! Два вузли! — це означало, що ми вже до
лаємо хвилі і рухаємось вперед зі скаженою швидкі
стю три з половиною кілометри на годину.
Ураган був на спаді. Барометр це підтверджував.
Одеський однодобовий прогноз мав би підтвердити

Біла кішка, чорний кіт

99

теж. Ще ніколи стільки людей одразу не чекало пря
мо під дверима моєї радіорубки на якусь буденну
радіограму, яку кожен радист на Чорному морі при
ймає двічі на добу і яку навіть підтверджувати не
потрібно.
— Ну що там, марконі? — повернулися всі до ме
не, коли я вийшов зі свіжим прогнозом, щоб відне
сти його на місток.
Таємниця радіозв’язку забороняє зачитувати служ
бові радіограми усім охочим, та ще й перш ніж їх прочи
тає капітан. Але вона не забороняє флотських приказок:
— А погода так і шепоче, позич, але випий, —
сказав я і пройшов на капітанський місток.
На місткові були старпом, стерновий Віктор Іва
нович і незмінний Атамас.
— По 333му району 6—12 метрів на секунду, —
оголосив я наш вирок.
На горизонті вже кіптявив небо СРТМ «Залізний
потік» на прізвисько «Залізяка», який ішов нам на до
помогу з Керчі.
— Справу зроблено, — із задоволенням підбив
сухий залишок Атамас.
— «Кішка» — «Косі», — викликали нас по «Сейнеру».
— Говорить капітан Акопян. Матрос Борщевський
на борту?
— Нема, — відповів передовику з дошки пошани
капітан Атамас.
— А мені здалося без бінокля, що то він буксир
у вас заводив.
— На борту — старпом Борщевський. Запросити?
— Гм... Так, звичайно.
— Біля апарата Борщевський...
— Дякую... старпоме, — неквапно, наче про
буючи кожне слово на смак, сказав капітан Акопян
з білого пароплава.
— Відійдемо вбік? На наш канал, — запропону
вав Борщевський.

100

Антон Санченко. Баркароли

Коли моряки кажуть так, це значить, що вони хо
чуть перейти на робочий канал, номер якого відомий
тільки їм двом, щоб побалакати без десятків цікавих
вух, що прослуховують канал визивний. Відійдемо
вбік і ми. Бо підслуховувати чиїсь телефонні перего
вори, може, й цікаво, але чинять так тільки молоді
радіооператори, які ще не знають, що чим менше чу
жих таємниць знатимеш, тим кращий апетит.
Якби бухгалтерія чула цю розмову двох моря
ків, можливо, вона закрила б за нашим старпомом
борг за рятувальну операцію під Сокотрою, про
вівши взаємозалік. Але бухгалтерії було не до того,
вона обраховувала надприбутки управи від хитро
го фінта вухами з пониженням начальників радіо
станцій суден типу РС300 до радіооператорів.
***

А я от думаю. Чому забобони такі однобокі? Чому
якщо дорогу перебіг чорний кіт — то це недобрий знак,
а коли біла кішка — то ніякий, а зовсім не навпаки—
гарний? А якщо чорна кішка перебіга дорогу у Чорно
му морі? Чи дасть це плюс у результаті? Що сказав би
з цього приводу Конфуцій? Ну, якби він був бухгалте
ром у чорних нарукавниках і сидів у чорній кімнаті,
в якій жодної кішки нема? Чи зарахував би він одну ря
тувальну операцію за другу, щоб наш старпом не спла
чував половину зарплатні наступних вісім років?
Мабуть, що ні. Але коли я складатиму перелік паро
плавів, щодо яких щиро жалкую, що більше ніколи не
пройдуся по їхній крутій палубі й не полізу на щоглу ре
монтувати їхні антени, «Петро Кішка» йтиме в ньому
під номером першим. Я напевне знаю, що більше ніко
ли не буду таким молодим і щасливим. І я не знаю, це ми
обираємо собі пароплави, чи це вони нас собі обирають.

7.08.2006

ГЕНЕРАЛИ
ПІЩАНИХ КАР’ЄРІВ
(Suíte dos
pescadores)
Світлій пам’яті свого тестя Миколи Семе
новича — безпритульної дитини війни, матроса
крейсера «Молотов», кочегара багатьох дніп
ровських пароплавів, пристрасного рибалки та
незрівнянного оповідача сотень річкових байок
та анекдотів, і його поколінню.

На Одеській площі в Херсоні зустрічаються річка
та море. Ліворуч — ворота морського порту та морвок
зал. Праворуч — ворота річпорту та вокзал річковий.
Залізничні колії йдуть просто через площу. І коли ма
неврові тепловози тягнуть вантажні потяги з порту
до порту, весь інший рух на площі тимчасово припи
няється. Тролейбуси, таксери й пішоходи терпляче
чекають, поки вагони з зерном чи міндобривами пере
беруться з річки до моря чи у зворотному напрямкові.
Якраз посередині між морським та річковим вок
залами знаходиться дебаркадер портового нагляду,
в якому належить «брати відхід» перед виходом у море.
Поруч — митниця та прикордонна застава. Від дебар
кадера ж щогодини відходить то на верхній, то на ниж
ній рейди катер «Асканія» з капітаном Сузаною.
На нижньому рейді відстоюються під жовтим ка
рантинним прапором усі суднаприбульці з Греції,
Туреччини, Болгарії та інших гамерик. На верхньому

102

Антон Санченко. Баркароли

рейді, навпроти бібліотеки імені Олеся Гончара, за
звичай стають на якір судна класу рікаморе, які ство
рені спеціально для того, щоб не припиняти рух тро
лейбусів Одеською площею, і йдуть із Запоріжжя чи
КомсомольськанаДніпрі транзитом на Італію чи
Румунію.
Цим суднам дозволяють затримуватися в Херсоні
не більше доби, а справ у судна, що завтра має вихо
дити у море, завжди до біса. Але з урахуванням того,
що і продуктова база, і валютний магазин для моря
ків «Альбатрос», і готель моряків теж поруч, усі ті
справи можна вирішити, не ступивши ні кроку за ме
жі Одеської площі.
Й ось коли все вже начебто зроблено, а до рейдо
вого катера ще залишається якась година, бо Сузана
якраз відійшла не на той рейд, саме час морякові роз
слабитися. І на те на площі дуже мудро розташовано
аж три пивні бари.
Один з них, як зрозуміло вже з назви «Анна Ка
реніна», розташовано просто біля залізничної колії.
Бар цей — найближчий до рибокомбінату та екіпа
жів1 мореплавного училища рибної промисловості.
У ньому завжди найкраща риба і повно курсантів
у дні стипендії.
Закусувати пиво рибою — звичай, може, й вар
варський, спробуйтено принести тараню до паба
десь в Англії чи в тій же Туреччині, де до пива ли
ше фундук та інші горішки, але й варвари іноді ма
ють рацію.
Працював якось із упертим механіком з Ростова.
Ногу механік мав 48 розміру, кулака — приблизно
такого ж, і був хлібосольним, як усі росіяни напід
питку. Він не розумів, чому всі турки у барі витріща
ються на його донську воблу, й починав турків тією
1

Тут — будівля гуртожитку або казарма моряків
на березі.

Генерали піщаних кар’єрів

103

рибою пригощати. З огляду на розмір щедрого кула
ка механіка, турки відмовитися боялися й, проказав
ши належні молитви, як перед стратою через отруєн
ня, воблу таки куштували.
— А тепер пивця! — командував механік. — Та
мам1? А ти кривилося, як середа на п’ятницю.
І через деякий час уже весь паб, включаючи барме
на, чавкав варварською стравою, аж за вухами лящало,
й обтирав масні пальці просто об заштопані скатертини.
У пивбарі «Анна Кареніна» з цієї ж причини жод
ної скатертини на столах ніколи не було. Колись
і я протягом трьох років відвідував «Кареніну» на
стільки часто, наскільки мені дозволяла підвищена
курсантська стипендія у 12 крб. 50 коп., і обтирав
пальці об вирвані з конспектів з електрорадіонавіга
ції аркуші. І та електрорадіонавігація мстилася мені
потім усе життя: ледь щось у мене «згорало» на паро
плаві, виявлялося, що саме цю сторінку конспекта
я вирвав у «Кареніній».
Другий пивбар був на іншому боці площі, біля во
ріт морського порту. Це була нічим не примітна ти
пова «стєкляшка» (ну не «скельце» ж, справді!) —
«Вітерок № 17». Іноді було навіть добре, що вона бу
ла така скляна і прозора. Причали порту через ворота
було видно навіть із середини закладу.
— Ну, то ще не відійшов там наш пароплав, боц
мане? От і добре. Чекають, волосані. Давайте ще
по келишку, — казав кухар Сашко. І ми замовляли
ще по келишку.
Боцман Владленович був уже літнім моряком, ко
ли сивина в бороду, а біс у ребро. На наш пароплав він
потрапив внаслідок романтичного кохання. Ну, тра
пляється таке іноді з моряками його віку, коли ста
ра дружина видається їм недостатньо романтичною
особою, яка думає вже лише про бони та валютний
1

Добре (тюрк).

104

Антон Санченко. Баркароли

магазин «Альбатрос», а не про сині далі та серпанки
над хвилями, по яких носить її одіссея. І тоді моряки
репродуктивного віку збирають свою єдину валізу,
зубну щітку, диплом і бінокль, і кардинально зміню
ють своє життя. Владленович змінив життя настільки
кардинально, що з Одеси потрапив до Києва, а з капі
тана, хай і малого плавання, перетворився на боцма
на, бо не мав необхідного річкового диплома. Але
у майбутнє, проте, дивився з оптимізмом: вступив
до річкового училища, щоб надолужити прогалини
в своїй освіті, хоча за віком йому вже годилося в учи
лищі тому викладати. Адже судноводій пароплава
рікаморе мусить мати обидва дипломи: і річковий,
і морський, — незважаючи на те, що ці два види суд
новодіння вимагають від людини цілком протилеж
них якостей.
— Ти знаєш, що таке шурубра1? — питав мене но
воспечений боцман. — От і я не знав. Тепер знаю.
У річковиків якась власна мова, не така, як на мор
ських пароплавах.
Мої морські пароплави вкрай нечасто заходили
до херсонського морського порту. Правду сказати —
жодного разу. Тож я не встиг полюбити цей «Віте
рець». А може, на мої вподобання вплинуло те, що
фартушок у барменші був зі специфічно херсонської
тканини — непокроєних синіх з трьома білими смуга
ми курсантських комірцівгюйсів. І одна біла смужка
була за Гангут, друга — за Чесму, а третя — за Синоп,
за три найвидатніших перемоги вітрильного флоту.
А вона в них — пиво розбавляє. До того ж, розбавляла
та клава пиво аж надто безбожно, додаючи пральний
порошок для піни.
Однак, скло прозоре в обидві сторони, і мій рідний
капітан Мартинсон, щойно вийшовши з портового
1

Щітка на довгому держаку, якою драять палубу та
борти судна.

Генерали піщаних кар’єрів

105

нагляду, одразу бачив не тільки що, але й з ким я п’ю.
І вже одного разу вичитував мене:
— Чому ти випиваєш з боцманом та поваром?
Ти ж — командний склад.
Відповісти рідному капітанові, що стільки, як ко
мандний склад на «Славутичі13», я ніколи неви
п’ю, я не міг. Боротьба з пияцтвом уже почалася у за
гальнодержавному масштабі, і командний склад
славного судна став скидатися на декабристів з Пів
денного товариства змовників. А я весь час плутав
умовний стук у двері та взагалі — в якій каюті сього
дні читають «Руську Правду», і капітан від мене то
го б не вивідав і під тортурами. Як у таких умовах
з тим командним складом випивати?
Взагалі, відрізнялася не тільки мова — річкові
традиції випивки значно відрізнялися від морських.
Якщо моряк воліє надудлитися й побитися переваж
но не на борту власного судна, у якомунебудь пор
товому ганделику, головне — на судно вчасно при
повзти або хоча б впасти обличчям до порту, то річ
ковики, як люди економні й самогонні, віддавали
перевагу власним каютам. Крім того, моряк має змо
гу напитися три дні на півроку, бо митниця пропус
кає за кордон лише дві пляшки горілки. Тож якими б
алкогольними подвигами не похвалялися вам зна
йомі моряки, знайте, що це просто хвастощі — більш
непитущих людей у перерахунку на рік на березі годі
знайти, одних свят у календарі он скільки. Чому ж
наші моряки цим намагаються похвалятися, а не зіз
наються сором’язливо, колупаючи пальцем пере
борку, як заморські анонімні алкоголіки, — це вже
питання не для мариністів, а для славістів.
Річковики ж мали доступ до горілчаних джерел
та оселедцевих берегів у будьякому порту, а їх на Дні
прі чимало. Самих лише баз флоту налічувалось чо
тири, не враховуючи забрудненої Прип’яті, в якій
базувалися колись усі дніпровські контейнеровози.

106

Антон Санченко. Баркароли

Навіть оселедці є свої — дніпровські. Ще той деліка
тес, про який знають лише особи втаємничені, на
приклад — колишні рибалки. Якщо ви в Херсоні
з набережної побачите риболовецький сейнер, що,
з якогось дива, йде не до моря, а до Каховки, знайте,
що він пішов на зимувальні ями оселедця. І досить.
Далі — тиша. Я й так уже вибовкав забагато рибних
місць у своїх творах, Кергелен хоча б взяти чи Фолк
лендські острови.
Українська ж горілка здавна цінується навіть у Ро
сії, бо в нас нафти нема, щоб бодяжити, доводиться
гнати зі щирого зерна. І жодної митниці, щоб потрапи
ти на борт судна, спиртне те не проходить. Звичайно,
в такому разі і напитися, і почубитися краще на борту
власного судна. Втім, людина повинна собі в певний
момент сказати «баста», щоб не спитися нанівець. Ба
гато з моряків, що потрапляли на річкові судна із си
туації тотального спиртового дефіциту в морі, горіли
на цьому. Отож мені краще було і не розпочинати пе
ребудови й продовжувати дотримуватися суворих мор
ських традицій.
Таких послідовних традиціоналістів на судні нара
ховувалося аж троє. Боцман Владленович з Одеси,
повар Сашко, що раніше ходив на китобоях з Одеси
ж, і я — колишній керченський рибалка. Був ще стар
пом Анатолійович, але він був непослідовним, під
ключався до нашої гопкомпанії лише час від часу.
Ми воліли попити пивця на Одеській площі, ніж
никатися по каютах. Ми навіть професійне свято
справляли інше. Не День працівника морського і
річкового флоту, як усі, а День рибалки. І хоча боц
ман Владленович більшу частину життя пропрацю
вав на пасажирських лайнерах, у тому числі сумно
звісному «Нахімові», та наукових суднах, він чомусь
прибився до нас із Сашком.
— Я три місяці працював у рибінспеції, хлопці.
Зараховано?

Генерали піщаних кар’єрів

107

— Зараховано, — погоджувались ми із Сашком.
Хоча більших «друзів рибалки», ніж рибінспектор
ське судно, годі собі уявити. Але воно принаймні
з того ж міністерства.
Якби я вчасно прочитав «Білого бушлата» Германа
Мелвілла, я б знав, що іноді своє рибальське чи кито
бійне походження краще приховати, як приховав те
Мелвілл, потрапивши в Гонолулу на палубу військо
вого фрегата «Юнайтед Стейтс». Бо рибалок та кито
боїв військові та торгові моряки чомусь недолюблю
ють. Але Мелвілл ще терпляче чекав на мене на по
лицях букіністичної крамниці на Подолі, а тут була
зовсім інша бінарна опозиція. Річковики традиційно
недолюблювали геть усіх моряків: і рибалок, і торга
шів, і вояк. І нам залишалося лише єднатися, як при
гнобленій яєшній меншині «тупокінечників» на палу
бі «Славутича13» і за столиком пивбару «Вітерець»,
забувши про колишні контри. Покривати нас міг ли
ше таємний тупокінечникстарпом, що заочно вчився
в Одеському вищому мореходному училищі. Але ж ви
знаєте, що Париж вартий меси. І саме по нас у першу
чергу вдарила ота боротьба з пияцтвом. «Вітерець» пе
рестав відповідати вимогам нового часу.
Отож такими концентричними колами, як само
навідна торпеда, ми нарешті переходимо до третьо
го пивбару, який має народну назву «Підводний
човен». Якийсь херсонський архітектороригінал
і справді збудував його схожим на рубку підводного
човна 613 проекту в надводному положенні. Та ще
й вікна повставляв круглі, неначе ілюмінатори.
З тих гігантських, як у «Наутілуса» капітана Немо,
вікон було гарно видно саме дебаркадер рейдових
катерів. І що суттєво, борти «Підводний човен» мав
геть непрозорі, як справжній корабель глибин. Тож
наші капітани, яким теж уже набридло дудлити за
боронений партією нектар наодинці в своїх капі
танських каютах, занурювалися футів на 300 саме

108

Антон Санченко. Баркароли

тут. А позаяк сюди сходилися капітани чи не всіх су
ден, які стояли цього дня на верхньому рейді, часом
це нагадувало просто якісь засідання Клюбу дніп
ровських капітанів.
Коли не зайдеш — усі тут. І Гіренкявічус на при
звісько Гірей, що першим вивів самохідку 559 проек
ту на іспити у відкрите море і, як австралійський сер
фінгіст, півмісяця шукав чотириметрову хвилю, щоб
довести, що самохідка — теж морське судно і може
ходити на Дунай без супроводу буксирарятувальни
ка. І Шестунаускас, капітан першого «Дніпровця»,
який першим (тавтологія, а що поробиш?) з дніп
ровських капітанів пройшов Залізні Ворота на Дунаї,
і встановив, що і за ними є життя. І Ярмакас з п’ятна
дцятого «Славутича», який колись мене дуже вразив
у затоні на Жуковому острові під Києвом.
Отож уявіть, біжимо ми з хлопцями на вечірній ав
тобус уздовж причальної стінки і носів вмерзлих у лід
самоходок та площаків. Попереду хихотять якісь борт
провідниці з білих пасажирських пароплавів, а якраз
між нами і цими фіфочками поважно йде Ярмакас —
огрядний, вусатий, у форменій чорній шинелі із золо
тими капітанськими нашивками на обшлагах, у фор
меній смушковій шапці, яка на військовому флоті
дозволена не менш ніж капітанам першого рангу.
І раптом цей парадний капітан виймає з кишені рогат
ку й окатиш та як засадить з неї, звиняйте, в корму тій
фіфочці, що праворуч. У нас і щелепи повисли. А Яр
макас ховає рогатку в кишеню і так само поважно про
ходить повз бортпровідниць, які з фіфочок миттєво пе
ретворюються на фурій, бо думають, що то, звісно, ми,
молоді лоботряси, розстрілюємо пасажирський флот
з рогаток. І на автобус ми, таким чином, не встигаємо.
Може, й на краще. А якби це перетворення на фурій
відбулося вже після весілля?
Пізніше я довідався, що Ярмакас — пристрасний
мисливець. Усе своє дніпрове капітанське життя він

Генерали піщаних кар’єрів

109

возив із собою рушницю і шмаляв дуплетом по кач
ках просто з капітанського містка. Одного разу стрі
ляв навіть по пароплаву, який хотів обігнати його
«Миргород» і бути першим на Дніпродзержинсько
му шлюзі. Коли йому дали «Славутич15» і направи
ли на Дунай, митники пропускати його зброю через
кордон відмовились. І Ярмакас зробив рогатку і від
водив мисливську душу на ліхтарях у шлюзах: стрі
ляв по них тими ж залізомарганцевими окатишами
з Комсомольська, які віз до Румунії. Йому тепер по
заздрив би кожен мисливець, жоден з них ніколи
не мав під рукою аж 3600 тонн набоїв.
Тож коли не зайдеш до цього «Підводного чов
на» — усі в зборі. Засідання розпочинається. Усі ку
ми, усі герої, усі з 559х, що возили були всі поперед
ні навігації пісок з Києва до Запоріжжя, а інші —
вже інший пісок — із Запоріжжя до Києва. А в серп
ні — кавуни з Херсона. Потім для них відкрили Ду
най, примусили закінчити курси червоних моряків
та отримати найнижчі морські дипломи і випхали
у Чорне море на все тих самих річкових суднах, на
че щоб насміятися з Морського Регістру.
Мій колега з одинадцятого «Славутича» колись влуч
но назвав їх генералами піщаних кар’єрів. Досить попу
лярний фільм був за новелою Жоржі Амаду з піснею, яку
мав знати кожен поважаючий себе дворовий гітарист.
Я начал жизнь в трущобах городских
И добрых слов я не слыхал.
Когда ласкали вы детей своих,
Я есть просил, я замерзал.
Вы, увидав меня, не прячьте взгляд,
Ведь я ни в чем, ни в чем не виноват.
За что вы бросили меня, за что?
Где мой очаг, где мой ночлег.

110

Антон Санченко. Баркароли

Не признаете вы мое родство,
А я ваш брат, я человек.
Вы вечно молитесь своим богам,
И ваши боги все прощают вам.
Існувала навіть певна змова радистів, які замість
«Прощання слов’янки» крутили по трансляції саме
«Генералів...», й іноді я підозрював, що у змові бере
участь також бармен «Підводного човна», який теж
час від часу крутив цю річ на магнітофоні, але чомусь
португальською мовою.
Marche dos pescadores
Minha jangada vai sair pro mar
Vou trabalhar, Meu bem querer
Se Deus quiser quando eu voltar do mar
Um peixe bom, Eu vou trazer
Meus companheiros também vão voltar
E a Deus do céu vamos agradecer
За браком португальського перекладача доводи
лося вірити, що магнітофон у барі співав приблизно
те ж саме. Зате яке гарне слово бразильці для генера
лів видумали — «піскадори». Наче саме на наших ге
нералів у барі дивилися.
Добре, що мого Мартинсона генерали вважали
молодим та нахабним вискочнем, який перевіз ще
недостатньо високу кучугуру піску, лише з пірамі
ду Джосера, аж ніяк не Хеопса, яка тільки і робить
з річковика справжнього майстра дванадцятого да
ну. Але мені все одно треба було робити маневр «кру
гомаршлівоюлівою», бо замість Мартинсона засі
дає мій улюблений старший механік Ізидорович, ще
та ябеда, який мене кілька раз закладав вредному

Генерали піщаних кар’єрів

111

Мартинсону у геть безпечних ситуаціях, коли колег
закладають не з примусу, а задля чистого мистецтва.
Отож, ставши річковиком, я залишився без пив
бара взагалі, бо Мартинсон не пив чи вдало вдавав,
що не п’є, а часи були суворі, рубалися під корінь еліт
ні виноградники, потрапити і собі під меч войовни
чих тверезників було простіше простого. І я мав пити
пиво похапцем із жовтої діжки під річковим вокза
лом, пильнуючи катер Сузани, яка мала везти наших
старих до полишених на верхньому рейді на змінних
капітанів гарячих бойових коней. Коні саме сьорбали
солярку з борту портових танкерців, заправляючись
перед дальньою доріжкою так само ретельно, як і їхні
генерали. Коні взагалі, як відомо з класики, не винні.
Ох, що за коники це були! Взяти хоча б «Славути
чі». Тільки б мені не вжити ненароком слова «баржа»,
бо мій Мартинсон на таке ображався і навіть наказав
відкрутити з каюткомпанії срібну дошку, на якій
київський суднобудівний завод написав, що Мар
тинсон приймає з новобудови «теплохідплощадку»,
або ж на річковому слензі — «площак».
Уявіть собі річкову плоскодонну бар... тобто са
мохідку, яку ви могли бачити у Києві чи Каневі,
збільшену принаймні втричі. Вона була завеликою
для річки. Та і для моря також. На головній палубі
цього монстра можна було грати в хокей чи міні
футбол, ні на метр не скоротивши ігрового майдан
чика. Варто мені було пригадати роки своєї роботи
на маленьких чорноморських рибалках, як на цих
палубах у мене починався страх відкритих просто
рів, як у гуцула в херсонських степах. Добре, що уяв
ний хокейний майданчик було огороджено двомет
ровим парканом. І називалося це «бункер», куди
радистові лазити особливої потреби не було.
Трюмів у цих бар... тобто чудес кораблебудування
не було. Те, що річковики називали трюмами, на ін
ших пароплавах називали баластними танками: вони

112

Антон Санченко. Баркароли

приймали в них воду, коли були без вантажу. Вантаж —
руду, окатиші, боксити чи вугілля — «Славутичі» вози
ли у бункері на головній палубі і цим відрізнялися
від усіх відомих морякам суден, крім деяких екстре
мальних лісовозів на Далекому Сході. Якщо у баласті
«Славутич» таки нагадував пароплав з високим бор
том, лише ніс у нього задирався так високо, що його
іноді важко було розвернути на вітер, то у повному ван
тажі він нагадував лише підводний човен або праску.
Праска річкою пливе із міста Чугуєва
Ну і хай собі пливе, залізяка... чортова
Добре ще, що чугуєвський підводний човен той був
у надводному положенні. Висота надводного борту
в грузу складала щось сантиметрів тридцять, і навіть не
величка дніпрова хвилька часом гуляла по «лавах», як
називався простір між бортом і двометровим парканом
бункера. Навіть потрапити на високий ніс — напівбак,
що таки трохи здіймався над водою, за найменшого
шторму було проблемою. І далекоглядні київські конст
руктори передбачили для цього спеціальний коридор
під бункером, у якому можна було знімати фільми жахів,
як у якійсь закинутій штольні чи забої. Усе, навіть тисячі
тонн руди над головою, відповідало шахтарським реалі
ям та середньовічному епосу про гномів, гоблінів і тро
лів. І головним тролем доводилось бути боцману Влад
леновичу, коли він бігав до якірного пристрою на носі.
Але справжній фільм жахів починався, коли ти за
ходив до цього коридору в морі і своїми очима бачив,
що судно звиВАєтьСЯнаХВИляхЯКзмія. Ні,
недарма, ой недарма Регістр попервах погодився ви
пускати «Славутичі» лише до УстьДунайська і під
страхом смертної кари заборонив їм борознити
555 район Чорного моря (під Новоросійськом). До ре
чі, я пригадав, коли «Славутич» і по телевізору показу
вали. Один з них не так давно розламало хвилею

Генерали піщаних кар’єрів

113

навпіл десь під Констанцею. Може, й ви той сюжет
у новинах бачили? Оце і був «Славутич». Точніше, ли
ше кормова його частина...
***

— О, Сузана швартується до дебаркадера. І справ
ді, час по конях, хлопці.
— А на коня?
Не хвилюйтесь, це була лише перша частина засі
дання Клюбу. На коня буде трохи згодом. Митників
та прикордонників геть усі керманичі, наче змовившись
про перегони на Кубок окатиша, запрошували на за
чверть північ, і знімалися з верхнього рейду, як капітани
на перегонах чайних кліперів, — майже одночасно.
Треба дещо сказати про саму процедуру пізнього
проходження митниці та прикордонників на рейді.
Обов’язковим атрибутом цієї процедури був накри
тий стіл у каюткомпанії з бутербродами, салатами,
мінералкою і... горілкою. Треба ж було генералам
кудись списувати представницькі гроші. Отож вони
привласнювали інвалютні карбованці, виділені са
ме для таких потреб, і виставляли на столи звичайну
гастрономівську горілку, яку кров з носа повинен
був закупити на березі старпом. У часи двокіломет
рових черг за спиртним митниця на наших бортах
просто мліла і відпочивала душею. І без вибриків
ставила час відходу за п’ять хвилин північ, навіть
якщо трохи засиділася на гостинному пароплаві.
Це був мудрий генеральський розрахунок — щоб
валютна доба вже пішла в залік, а ходова доба ще
й не розпочиналася. Пояснюю. За кожну добу після
закриття кордону вже платили валютою, а не дерев’я
ними. І якщо судно відходило п’ятнадцятого, ця доба
вже йшла у бухгалтерську відомість. А для диспетчерів
у Києві ми були в рейсі всього п’ять хвилин.
Перший етап перегонів окатишевих кліперів тривав
недовго — до Широкого Плеса одразу за Гідропарком.

114

Антон Санченко. Баркароли

Там геть усі генерали записували до суднових журналів,
що видимість впала до нуля, над Дніпром туман, і лізти
у Рвач на вихід у лиман просто неможливо, хай ніч була
місячна, зоряна, ясная — видно, хоч голки збирай. Вийди
коханая... Ні, це вже зайве. Здається, єдиною жінкою
на наших бортах була радистка Люба на одному зі «Сла
вутичів». Але про жінокрадистів теж іншим разом.
Усі пароплави благополучно ставали на якорі борт
до борту, і засідання Клюбу продовжувалося вже в роз
ширеному складі, із залученням старших механіків та
змінних капітанів, до самого ранку. Оскільки митни
кам із собою виносити не давали, а пляшок розкорку
вати намаглись якнайбільше, самих лише представ
ницьких уже було досить, щоб як слід сказати один
одному «на коня» перед виходом у рейс.
Непитущий вискочень Мартинсон одного разу
ледь не поплутав генералам усі карти: він зібрався
з ходу проскочити Рвач уночі, оскільки про те, що ту
ман покрив геть усі комиші й ходові знаки на бере
гах, ніхто його не попередив. Ледь не погоню за ним
споряджали, щоб загнати і наш тринадцятий «Сла
вутич» до щільного генеральського строю. А що ж ти
думало, треба відвідувати засідання Клюбу, якщо ти
вже весь із себе капітан.
Хай там як, але дуже швидко я перезнайомився
з усіма начальниками радіостанцій з братніх паропла
вів, що працювали на цій же лінії, бо решта екіпажів,
хай і не удостоєна бути допущеними на засідання
Клюбу, теж не витрачала часу марно. Так я вперше до
відався про деякі свої стратегічні помилки у поводжен
ні радиста з річковиками і пообіцяв колегам за можли
вості їх виправляти. Кожен начальник радіостанції на
будьякому пароплаві був «тупокінечником» за визна
ченням, бо в річкових училищах на радистів не вчили.
А правильно вихований річковий старший механік чи
змінний капітан — то плід невтомної праці десят
ків педагогіврадистів. Не годиться здавати колезі

Генерали піщаних кар’єрів

115

розбещених штурманів. І морські рецепти тут не зав
жди проходили.
Треба, мабуть, сказати декілька слів і про змінних
капітанів чи капітанівдублерів. Бо бувають вони ли
ше на річкових пароплавах та в Арктиці. На відміну
від старпома, змінний капітан несе всю повноту від
повідальності на своїй вахті, тобто якщо, не приведи
Господи, щось на його вахті з пароплавом трапиться,
відповідатиме і в разі потреби сидітиме вже не на мі
лині, а на нарах у Нарофомінську він, а не основний
капітан. Це дозволяло звичайним капітанам спати
не так нервово і навіть залишитися в Херсоні чи й
злітати тудиназад до Києва, поки судно йде Дніп
ром до Комсомольська й вертається до Херсона вже
завантажене.
Наш змінний капітан був веселим і трохи хитрим
рудим дядьком, трохи вже лисуватим, високочолим,
але в його статурі все ще було видно колишнього
штангіста.
Річковики взагалі краще берегли й шанували свій
плавсклад, ніж усілякі морські управи та пароплавства,
в яких була дика й невідворотна «плинність кадрів».
У часи піщаних кар’єрів річковикам неофіційно дозво
ляли працювати змінами, половина екіпажу на борту,
половина копає картоплю вдома. Також половиною
екіпажу неофіційно дозволялося мотнутися до Києва,
якщо судно довго працювало на якійсь лінії без заходу
до своєї бази, якот ми: Комсомольськ — Галац, а при
писані до Києва.
Та і про мілину я сказав лише для красного слів
ця. Річкова судноплавна інспекція вважала аварій
ним випадком лише такий, коли судно самостійно
не знялося з мілини через вісім годин після посад
ки. Тож у ситуаціях, коли морський капітан уже
роздумував, а чи не застрелитися йому з великої
чорної ракетниці чи з гарпунної гармати, річковик
міг сказати:

116

Антон Санченко. Баркароли

— Усім спати. Вранці розберемося, куди вискочи
ли, — і потім таки розібратися та знятися з міли
ни самостійно. Навіть приказка відповідна існувала:
«Упремося — розберемося». І ще: «Не сци, до берега
близько». Вони іноді навіть спеціально втикали судно
носом у берег, щоб заночувати. Ну, не «Славутич»,
звичайно. Три з половиною метри осадки для річки
було забагато. Але 559ті — на раз. Як тут мені не при
гадати свого колишнього капітана Атамаса, коли в за
воді йому пропонували оригінально провести швар
товні випробування головного двигуна — впертися
носом у берег і гребти гвинтами потрібні 24 години.
«Ви що, смерті моєї хочете?» — обурився тоді Атамас.
Не знав і не визнавав він таких приказок, бо був щи
рим моряком. А для річковика це звичний маневр.
Щоправда, іноді цей буддійський спокій генера
лів підводив. У Чорному морі припливів якраз нема.
А на річці, виявляється, вони були: всьому виною
греблі й шлюзи і свавілля їхніх диспетчерів, яке жод
ними таблицями припливів не опишеш.
Останній колісний буксир на Дніпрі — «Трудів
ник» — колись ішов з Києва до Канева і проґавив вночі
поворотний буй під Українкою. А оскільки осадка в тих
старовинних орачів Дніпра, яких будували ще до всіля
ких рукотворних морів, була всього лише метр з копій
ками, то коли буксир виліз носом просто на якийсь бе
рег, ніхто не панікував, як заполошний моряк, і не
намагався знятися до самого ранку. І світанок застав
«Трудівника» серед кущів у... сотні метрів від води. Бо
цієї ночі Київська ГЕС саме скидала воду з певних ви
робничих причин, а вранці скидати перестала. Навколо
судна походжали незворушні корови й здивований пас
тух, а знімали його потім з берега, викликавши земсна
ряд і промивши канал до самого борту.
Але навіть такі анекдотичні випадки річкове ке
рівництво зі столичного ГУРФу сприймало якось
людяніше, чи що. Робочий момент. Без цього флот

Генерали піщаних кар’єрів

117

не був би флотом і залишився б геть без анекдотів.
Єдине, що врештірешт загрожувало таким капіта
намневдахам — якесь дошкульне призвісько на всьо
му Дніпрі, коли кожен бакенщик казатиме: «Це той,
що „Трудівника“ у коров’ячий хлів поставив».
Мій рідний Мартинсон, наприклад, був «той, що
у Чорнобилі пробився і під причалом затонув». Са
ме генерали, коли гахнув Чорнобиль, перли самоход
ками увесь той пісок, який потім з вертольотів сипа
ли у розжарену пащеку реактора, і ті щебінь та бетон,
якими потім змурували саркофаг. Пісок у Чорнобиль
возили чомусь у металевих ящиках, і саме об такий
затоплений металевий ящик наш Мартинсон розпа
нахав борт машинного відділення на всю довжину.
Генерали згадували чорнобильську епопею якось
буденно, без належного до себе пієтету і дико регота
ли над якимось розумним мотористом, який пропо
нував герметизувати зовнішній контур, задраїти всі
двері й дотримуватися всіх настанов на випадок ядер
ної війни. Моторист, мабуть, був з моряків, нас тако
му старанно щороку навчали, але домігся він лише то
го, що заробив прізвисько «свинцеві труси». Не вчили
такому генералів, виявляється. Це нам з боцманом
розказував принагідно старпом Анатолійович на сво
їй вахті. Або й сам Мартинсон, якщо якийсь ліричний
ґедзь його крізь незмінну ковбойську картату сорочку
вкусить.
Мартинсон без форми й погонів взагалі більше на
гадував круглолицього рум’янощокого вредного ков
бойського бригадира, якого доярка щойно напоїла
незбираним молочком зпід скаженої корівки. Такий
собі колобоклюдожер першого рангу у черевиках
на високих підборах, через любов до яких довелося
радар «Печора2» піднімати над палубою на спеціаль
но доварених кронштейнах ще в заводі. Тож коли
Мартинсон підходив до локатора у капцях чи сан
далях, а траплялося й таке, йому тепер доводилося

118

Антон Санченко. Баркароли

підніматися навшпиньки, щоб зазирнути у радар че
рез тубус.
— А я тому мотористові і кажу: «Ви одягніть свин
цеві труси, якщо так турбує, а двері до рубки не чіпай
те, тримайте наопашки», — згадував Мартинсон.
Чого в нього було не відняти, він до всіх звертався
на Ви, а до командного складу ще й на ім’я по бать
кові. Але краще б він нас матюкав, як Гірей. Той пе
релається, всипле всім по перше число, і знову лю
дина як людина. А Мартинсон обізве тебе на Ви і
примусить пояснювальну записку написати. Запис
ку покладе в папочку. Папочку занесе в каюту і за
криє в сейфі. Подейкували, що він зберігав там «за
кладні записки» ще з попереднього свого пароплава.
Про всяк випадок. Цікаво, скільки «закладних» він
склав у папку в рейсах на Чорнобиль? Класний би
був документ епохи для музею.
Можливо, в хімічному захисті та протигазах у таку
літню спеку, яка почалася від самого вибуху, і справді
не висиділи б, але річковики потім залюбки обноси
ли яблуні у покинутих садках, ловили у Прип’яті ри
бу сітками і взагалі поводилися у Зоні вкрай невиму
шено, ще не підозрюючи про ті невигойні болячки
на все життя, яких наживають таким надлишковим
«героїзмом». Утім, і героїзму без лапок їм вистачило.
У базі флоту на Жуковому острові вже не перший рік
бовваніли сумними пам’ятниками Чорнобилю два
559х, які хапонули стільки радіації, що вже не підля
гали жодному дезактивуванню і навіть у переплавку
їх відправити було вже не можна.
Але Жуків острів — це вже зимівля, вмерзши
у кригу до весни. Взимку ж усіх капітанів та їхні
екіпажі виганяли у відпустки на час припинення
навігації. Усіх разом. Й екіпажі на Дніпрі тому три
малися постійні навіть не роками, а десятиліттями.
Це вже не мотористи й стернові були, а якісь мо
лодші родичі капітанської родини. Якісь небожі

Генерали піщаних кар’єрів

119

й пасинки. А що майже всі капітани були кумами,
можете й не сумніватися.
Отаких, в цілому схвальних, якостей потребувало
від людини річкове судноплавство. З морем же було
зовсім інше.
***

Про річковиків на морі можна було знімати ко
медії, як про трансильванців на Дикому Заході. Хоча
й моря того було лише на чотирнадцять годин ходу
від Очакова до УстьДунайська, але скільки сюжетів!
Пригадується історія з одним другим механіком,
який потрапив на рікуморе якраз із того «Трудів
ника», що таскав баржі вже здебільшого по Десні.
Стурбований механік весь свій перший рейс чіп
лявся до всіх зі старим анекдотом.
— Ось, дивися, синку. Оце — море, оце — пісок.
— Папа, де море?
— Де море? — як синоктелепень, питав у всіх той
механік від самої Українки, куди ми привезли вугілля.
Подивіться на карту Дніпра і його водосховищ
та шлюзів (КККДЗК: Київське, Канівське, Кремен
чуцьке, Дніпродзержинське, Запорізьке, Каховське),
і зрозумієте, що до Херсона той жарт нам усім уже ну
геть набрид, і механіка того не вбили за старий анек
дот лише тому, що радистам не видають гайкових
ключів на 45. І ось коли ввечері судно «закрило кор
дон» і пішло в море, вахта механіка саме скінчилася,
і він пішов спати. Кажу ж, Мартинсон майже ніколи
не спинявся на ночівлю на Широкому Плесі — ви
служувався і палив генералам усю легенду для дис
петчерів у Києві на вулиці Нижній Вал.
Ні, все одно щось не сходиться. Чому ж той меха
нік не заступив знову на вахту через дванадцять годин?
Бо не спати він пішов, а «вивчати автоматику» в каю
ті стармеха Ізидоровича: геній конструкторської дум
ки вивів усі прилади з машинного відділення просто

120

Антон Санченко. Баркароли

до каюти стармеха, щоб той міг тримати руку на пульсі
дизелів, не спускаючись до машинного відділення.
— Ну, без півлітри тут не розберешся, — пояснив
Ізидорович головний принцип роботи будьякої ав
томатики і виставив на стіл сулію з технічним спир
том, якого було значно більше за необхідну для вив
чення автоматики кількість.
— Будемо тебе оморячувати, — пояснив він цю
розбіжність із півлітрою.
— Це вже море? — спитав в Ізидоровича щасли
вий механік.
Ізидорович, уже геть оморячений дядько років
сорока із хвостиком, підкручував чапаєвські вуса, об
смикував незмінну тільняшку, одягав навіщось капе
люх фасону «останній бухгалтер прерій», підходив
до лобового ілюмінатора, мружив очі в темряву і за
спокоював підлеглого:
— Ні, це ще лиман.
— Де море? — тут же питав другий механік.
— Ну, тоді по єдіной, — пропонував Ізидорович.
Наш стармех прославився на все Дніпро однією
фразою на медкомісії.
— Покажіть язика, — нерозважливо попрохав лі
кар, жахнувся побаченому і вигукнув: — Та ви ж ал
коголік! — лікарі якось вміють визначати за кольо
ром язика, скільки людина випила напередодні.
— Як алкоголік? Я ж старший механік! — у свою
чергу обурився Ізидорович.
Аби той лікар знав дещо зі славних пригод Ізидо
ровича в одному з дніпровських портів, він би загля
дав у розкритий рот механіка куди обрежніше. Ізидо
рович сам залюбки розповідав цю історію, наче про
когось зі своїх мотористів, але з такими подробиця
ми, які міг знати лише безпосередній учасник при
годи. Наприклад, що затримав його у нетверезо
му стані не сержант, а старший лейтенант, і замість
послухати його і відпустити, бо він старший... гм,

Генерали піщаних кар’єрів

121

моторист, і судно без нього не рушить з порту, відвів
його до відділку. А позаяк той ліричний герой не за
спокоювався, а продовжував галасувати і погрожу
вав міліціянтам карами небесними за повний зрив
плану перевезень піску до Аравійської пустелі, мілі
ціянти втомилися його слухати і перевели у порожню
клітку для собак, поряд з вівчарками та гончаками.
І ось коли сусідній собака просунув писок між
ґратами і намагався того ліричного моториста чи
присоромити своєю собачою мовою, чи й навіть під
ступно цапнути, полонений водник вкусив друга
людини в свою чергу, ще й так вдало, що вмить від
гриз Дружкові носа.
Міліціянти одразу випустили його з калапучі, на
віть не стали протокол складати. Бо ж тільки склади
такий протокол, і з тебе реготатиме все МВС, а про
чергове звання можна відразу забути. Міліціянти на
віть підвезли ліричного моториста Ізидоровича до
порту на «бобику», щоб він дорогою вже точно ніко
го не покусав. Але на судно він все одно спізнився,
пішли на Київ без нього. Річковики до такого відно
силися просто: наздоженеш «кометою» чи «метео
ром» і підсядеш на шлюзі. Це вже й була зайва подро
биця, для байки про удаваного моториста абсолютно
непотрібна. Бо якщо судно вже пішло, а протоколу
не складали, то від кого ж Ізидорович тоді довідався б
про сумну долю вівчарки?
А від кого, як ви думаєте, ми всі довідалися про
сказане в кабінеті лікаря? Такі фрази й учинки почи
нають жити своїм власним життям, ледь їх сказано
або вчинено. Щойно ляпнув у кабінеті, йдеш прича
лом, а з тебе вже весь флот регоче. Ніякої циганської
пошти. Сам фігурант усім і розкаже здуру, на лікаря
жалітися почне колегам.
Отож Ізидорович був старшим механіком, що,
з його точки зору, алкоголізм повністю виключало.
І за якимось парадоксом річкової бухгалтерії на нього

122

Антон Санченко. Баркароли

виписували весь спирт на судні, включаючи радіотех
нічний. Коли я лише прийшов на судно, я ще не знав,
що він не алкоголік, а старший механік, і наївно спо
дівався отримувати від нього той спирт щотижня, ко
ли виникатиме радіотехнічна потреба. Бо жоден ал
коголік стільки спирту не вихлебче. Але ж він був
старший механік.
А ще Ізидорович виявився радіолюбителем і ра
ціоналізатором. Коли він побачив, що з усієї радіо
апаратури найбільше аква віти споживає гірокомпас
«Амур2», він втратив спокій. Цілий літр, як сльоза,
гідролізного спирту на підтримувальну рідину, в якій
плаває якась там гіросфера.
— Антоне, гіросфера тоне!
— Брешеш, Павле, то вона плавле!
Цілий літр? Та ви що, радисти, показилися? Та ще
й бодяжити ЙОГО із бридким гліцерином та геть от
руйною бурою, що зовсім виводило алкоголь з кате
горії харчосмакових добавок. Ізидорович тут же по
прохав у мене техопис спиртожерного агрегата на ніч
і вже наступного ранку з архімедівським вигуком,
щойно вискочивши, як відомо з підручника фізики,
з душу, стукав до мене у двері радіорубки.
— Так спирт же потрібен, лише щоб підтриму
вальна рідина при низьких температурах не замерза
ла! Давай дистилатом його замінимо!
Наче радисти не знають цього без допитливих
стармехів. Але й найнахабніші з марконі, готуючи
«літню» суміш, привласнювали лише півлітри спі
рітус віні, а не весь, як того хотів новоспечений
архімед.
— Спокійно. Не тільки для замерзання. Щіль
ність спирту складає 800 кг/м3, щільність води —
1000 кг/м3. При кімнатній температурі. Гіросфера
просто спливе під саму кришку і пошкодиться. За
кон Архімеда: «Тіло, впертеє туди, випирає не туди
із силою випертої води». Питання є?

Генерали піщаних кар’єрів

123

І поки Ізидорович не оговтався, я видер у нього
свої законні дві пляшки технічного спирту і на його
очах безжалісно вилив у гірокомпас. Це був останній
спирт, який я отримав на радіотехнічні потреби у цю
навігацію. Бо те, чого ніколи не зробить один алкого
лік, вони залюбки подужають спільними зусиллями.
Ось на цю широту річкової натури я точно не розра
ховував. Ви думаєте, Південне товариство змовників
споживало щось інше, ніж «шило»? Ось і зараз чиїм
спиртом, ви думаєте, «оморячував» Ізидорович свого
другого механіка, зачинившись у каюті, поки я не при
гадав йому ще закон Кулона, закон Ома або, страшно
навіть вимовити, — закон Кірхгофа?
— Де море? — час від часу питав другий механік.
— Ну, по єдіной, — відповідав Ізидорович.
Так вони й вивчали автоматику, аж до остаточного її
випробування. Бо автоматику можна вважати остаточно
випробуваною, лише коли обидва механіки вже лежать
лицем у салаті чи оселедцях, а дизелі самі — автоматич
но — везуть пароплав та 3600 тонн окатишів повз Оча
ків, Кінбурнську косу і далі, моремморем, до Усть
Дунайська. До того ж, мотористи на вахту виходять
справно, вони не командний склад. А автокерманичем
завідує електромеханік — людина абсолютно непитуща.
Коли механіки автопробудилися, судно вже йшло
Дунаєм повз Вилкове. Чорні фелюги липован випли
вали просто з вуличок цієї української Венеції і йшли
на лови дунайського оселедця. Це знову була річка,
хоча вже інша.
— Де море? — неабияк здивувався так і не оморя
чений другий механік.
Ізидоровичу ця пригода коштувала титулу воло
даря всіх спиртів «Славутича13»: обурений капітан
Мартинсон конфіскував усі залишки і замкнув їх
у своїй каюті. Ще й «закладну» примусив Ізидоро
вича власноруч написати.
Клянуся, я не доклав до того жодних зусиль.

124

Антон Санченко. Баркароли
***

У кабінеті диспетчерів у багатоповерхівці на вули
ці Нижній Вал висить на стіні гігантська карта Серед
земного моря та околиць, включаючи море Чорне
та Азовське, а також карти Дніпра аж до російського
Смоленська та Дунаю аж до австрійського Лінца. Не
наче в якійсь настільній грі, до карти прикріплено ко
раблики, усяк під своїм іменем, і коли глянеш на неї,
одразу видно, що кораблик «Влас Чубар» зараз підхо
дить до грецького Коринфського каналу, а кораблик
«Дніпровець4» проходить тоді ще югославський Ву
ковар на Дунаї.
За правилами гри кораблики пересувають двічі
на добу, коли радисти всіх суден здають на радіо
центр у Вишгороді свої координати, курс та швид
кість. Називається це диспозиція, і, зібравши її з усіх
суден, радіоцентр туттаки і передає її диспетчерам
циркуляром на всі судна, щоб капітани також уяв
ляли, де знаходяться їхні колеги і партнери по грі,
бо справжні гравці — саме вони, а зовсім не диспет
чери, як може здатися на перший погляд. Хоча в ме
не язик не повернеться назвати диспетчерів безсто
ронніми суддями. Втім, це характерно для будьякої
гри, навіть футболу. Те, що суддя за когось таємно
вболіває, є таким самим елементом гри, як дощ, ві
тер чи мокре поле.
Найбільше іграшкових корабликів скупчилося
на Дунаї біля румунського Галаца. Це стоять у черзі
на вивантаження київські та запорозькі «Славутичі»,
що возять окатиші з гірничозбагачувального комбіна
ту в Комсомольску під Полтавою до металургійного
комбінату в Галаці. Зараз вони очікують, поки від при
чалів комбіната прибереться китайський балкер,
що привіз окатиші з Піднебесної. Але такі сторонні
фактори на карті не позначено, в них уся непередбачу
ваність і азарт гри. Ці «Славутичі» цілком задоволені

Генерали піщаних кар’єрів

125

своєю долею і вже нікуди не поспішають, бо скільки б
не вивантажували китайського панамакса, валюта їм
капатиме за кожну добу стоянки.
Декілька корабликів знаходяться на різних по
значках на Дунаї. Відстані на річках міряють від гирла
в кілометрах. Так і треба передавати позицію: «Ду
най, 20й кілометр». Із самого початку я був ще не
досить знайомий з правилами цієї сочинки і переда
вав позицію судна, просто виглянувши в ілюмінатор
на ходові знаки на березі, що, як верстові стовпи
на поштових трактах, відміряли відстань від Прорви
і мали на собі відповідні цифри. Ніякого блефу. Але
виявилося, що я неабияк псував гру Мартинсону,
за що врештірешт отримував на горіхи. Причому
прямо Мартинсон мені нічого не казав, а прискіпу
вався до якоїсь сторонньої дрібниці і примушував
писати чергову «закладну». Спасибі колезі з одина
дцятого «Славутича», просвітив, що до чого.
На цьому етапі перегонів «Славутичі» грають у під
давки, намагаючись розтягнути шлях до Галаца якнай
довше. Хороший рейс — це той, у якому кожен оберт
гвинта дорівнює одному долару. І передавати до Києва
справжню позицію було просто зрадою рідного капітана
і валютного добробуту всього екіпажу. Навіть коли я став
попередньо приставати до штурманів зі своїм «Ну дай
те ж мені позицію», дивилися на мене, як на якогось за
сланця ворогів і конкурентів, якого навіщось посадили
на борт. Те ж саме робили й інші капітани. І не треба бу
ло дивуватися, якщо обганяєш пароплав, який за диспо
зицією був у п’ятдесяти кілометрах позаду.
Ще один кораблик«Славутич» стоїть на карті
на позначці «порт Ізмаїл». Це — невдаха, який, ні
би в біатлоні після промаху по мішені, нарізає штраф
ний круг. Бо від українського Ізмаїла до румунського
Галацу лише кількадесят кілометрів Дунаєм. Але весь
цей шлях від Комсомольська невдаха пройшов у кабо
тажі, з незакритим кордоном і без валюти. З нього

126

Антон Санченко. Баркароли

зараз саме перевантажують його тисячі тонн окатишів
чи руди на дунайські ліхтери, які поведе Дунаєм угору
вже буксир дунайського пароплавства. Швидше за все
аж на Австрію поштовхає. Єдина відрада, що в ізмаїль
ських докерів бригадний підряд, і вони повністю ви
вантажують «Славутич» усього за шість годин, у той
час як румуни роблять це не менше ніж за двоє діб.
Ні про які стояння на якорі вночі і штормові попере
дження у Чорному морі в цьому невалютному рейсі
не йдеться. Зараз невдаха вивантажить бункер і прожо
гом кинеться через море до Очакова, щоб його не при
пахали ще везти якийсь попутній вантаж до Білгоро
даДністровського чи Затоки.
На цих позначках на карті теж іноді можна поба
чити одиндва кораблики. Затока ще нічого. Вона
до розвідного залізничного моста, і гравець вибуває
з гри ненадовго. БілгородДністровський — в глиби
ні лиману, і доводиться чекати на розводку моста,
яка буває двічі на добу і триває лише 15 хвилин. Спіз
нився на «вікно», як це називалося, чекай наступної
доби. Це як клітинка «Пропустити хід» у грі.
Ще корабликдругий саме мандрує морем у тому
чи іншому напрямкові між Очаковом та УстьДунай
ськом. Про подробиці цих мандрів я розповім трохи
згодом.
За Очаковом на судно в баласті, що мерщій біжить
за своїми інвалютними карбованцями до Комсомоль
ська, чатує ще два обломи: порти Миколаїв та Дніп
роБузький. Завдання радиста в цьому випадку поля
гає в тому, щоб якось примудритися вийти на зв’язок
з Києвом пізніше, ніж судно пройде ці порти, щоб за
вертати назад було пізно, але й щоб терміни про
ходження радіограм не порушити (4 години 15 хви
лин — максимум). Бо диспетчери можуть завернути
до рудного порту в Миколаєві або й просто поставити
під борт якогось грузинського балкера, що саме при
віз боксити з Гвінеї у ДніпроБузький. Утім, це все

Генерали піщаних кар’єрів

127

буде попутній вантаж на Запоріжжя, не такий уже
й болісний варіант. У певних випадках гравцевікапі
танові навіть потрібно потрапити в Миколаїв, щоб
пропустити вперед конкурентів з тактичних мірку
вань. Це як заміна гуми у Формулі1, пітстоп. Кон
курент, який нічого ще не підозрює, обходить тебе
на шостому коліні лиманського каналу і в результаті
потрапляє якраз під невалютний вантаж на Ізмаїл.
Якщо від Херсона до Галаца перегони нагадують
піддавки, то від Херсона до Запоріжжя, Дніпропет
ровська й Комсомольска, вже з відкритим кордо
ном і забралом, — справжній Тур де Франс, ко
ли з дизелів уже йде дим, плавляться підшипники
і входять у чинність старовинні, ще «піщані» прави
ла: «Перший на шлюзі — перший під вантаж», —
і таке інше. До Комсомольська залишається подо
лати три водосховища, три шлюзи і головне — роз
відний міст у Дніпропетровську.
Я вже писав, що «Славутичі» — завеликі для річки.
Навіть із заваленими щоглами та антенами, в баласті
вони у той міст без розводки часом не проходять. За
лежить від рівня води, яку спускає ГЕС. І тому вони
терпляче чекають на якорях щодобового розведення
й проводки. Ось тут і є нагода наздогнати якогось шу
махера, обійти його на етапі до Дніпродзержинського
шлюзу. Навіть трохи раніше, до так званих Дніпро
дзержинських воріт — пробитого в колишніх порогах
вузького каналу, обганяти в якому вже не варто, бо
ризикуєш викинути судно на каміння.
Ну, існують ще деякі варіації від каверзних дис
петчерів: пісок з Біленької, щебінь з Комсомольська,
вугілля на якусь ТЕЦ, але це вже дрібниці. Запорозькі
«Славутичі» воліють якийсь час перестояти в рідному
порту, вигадуючи для цього всілякі причини, і кияни
їх на цьому безсромно обходять. Можна ще потрапити
на так звану «вертушку» (Комсомольськ — порт Лені
на в Запоріжжі) під той же окатиш. Справа в тому,

128

Антон Санченко. Баркароли

що повністю завантажити «Славутич» у Комсомоль
ську не можна через прохідні глибини, його ванта
жать частково, адовантажують до марки в порту над
Дніпрогесом. І комусь той окатиш для довантаження
теж треба підвозити. Ось одне судно з «пелотону» і ви
смикують на ці короткі рейси між двома дніпровськи
ми портами.
Старт цій грі дають, ледь на Дніпрі скресне крига,
а фініш — аж восени. І жодної перерви між етапами.
І через деякий час людині всі ці порти, вивантаження,
довантаження, закриття і відкриття кордонів, мости,
шлюзи, канали, лоцмани, буї й маяки вже здаються
повторюваною фразою пісні із заяложеної платівки.
Minha jangada vai sair pro mar...
Minha jangada vai sair pro mar...
Minha jangada vai sair pro mar...
Minha jangada vai sair pro mar...
Було це вже тиждень тому. Чи місяць тому? Чи го
дину тому? Вертушка, суцільна вертушка. Виявляєть
ся, це може виснажувати не менше, ніж тривалі оке
анські рейси, коли береги бачиш двічі за півроку.
І далі моє оповідання втрачає географічну тяглість.
Усе, що я намагатимусь описати, сталося на якомусь
виткові по цій сталій, як в електрона Нільса Бора, орбі
ті. І майже нема різниці, де саме те трапилось.
***

Річкове судноводіння справді вимагає від штур
мана інших рис. Перш за все — виключної зорової
пам’яті. Річковику варто лише на хвильку погляну
ти на берег чи висвітити вночі номер буя ліхтарем,
щоб він визначився з положенням свого судна у часі
та просторі.
Якщо вірити старпомові Анатолійовичу, досягало
ся це дещо ексцентричними засобами, ще в училищі.

Генерали піщаних кар’єрів

129

Була в них курсова — накреслити все русло Дніпра, всі
його шлюзи, фарватери та буї від гирла аж до витоків.
І майбутні річковики, висолопивши від старанності
язики, ночами креслили те перед екзаменом у екіпа
жі на НабережноЛуговій. Але каверзний викладач
із першого ж погляду знаходив у схемах фарватерів
якусь грубу помилку, обводив те червоною ручкою,
рвав ватман навпіл і примушував перероблювати, бо
не допустить до іспитів.
Вдруге хлопці язика вже не висолоплювали, бо
стиха матюкалися. І потрібно було рвати мапу? Під
терли б де треба, так ні ж... Але й за другої спроби
більшість із них очікувало розчарування. Ватмани
знову шматувалися навпіл. Третій раз перемалюву
вали весь Дніпро та притоки вже абияк, матюкаю
чись уже вголос, але зовсім несподівано отримували
п’ять балів і розпис у заліковці.
І лише на випускному, коли хлопці вже вибачали
своїм колишнім знущальникам усі гріхи, й ладні бу
ли рюмсати у їхні кітелі перед розлукою, викладач
той зізнавався, що метою було примусити кожного
з них тричі старанно вималювати всі береги та фар
ватери священної ріки всіх українців, щоб запам’я
тали вони те на все життя. І зовсім не грало ролі, якої
якості були перші та другі ватмани.
З роками на ту мапу накладалися неначе сфото
графовані пам’яттю картинки. Навіть окремі дерева
по берегах Дніпра вже були для них давніми знайом
цями на цих сотні разів пройдених стежках. Цей че
решневий сад за сорок хвилин повного ходу від Ка
ховського шлюзу. Оцей Трипільский поворот за дві
години від нафтобази. А он у тій білій хаті на кручі
живе колишній капітан, треба б йому подудіти зав
часно, щоб устиг дочалапати з причілку й подиви
тися зпід руки на своє колишнє судно, яке його ще
не забуло.
І що вони мали тепер робити у морі?

130

Антон Санченко. Баркароли

Бо море — це як нескінченна повінь, як вічний
твір без жодної цензури напротивагу вичитаній цен
зором статті про черговий з’їзд партії, яку без змін
передрукували всі газети аж до районних, потім ні
хто не прочитав і навіть цензор забув наступного дня.
Вічне, кожного разу все те саме, але вже інше.
Плинне, непостійне й одноманітне. Хвиля за хви
лею, вал за валом. Що тут «сфотографуєш», наві
що? За що зачепитися оку? Де ж ті буї? Де береги?
І річковики підсвідомо тулилися до берега, збива
лися на манівці там, де можна було махнути города
ми навпростець, старанно знаходили єдиного буя
на всьому відрізку від Очакова до УстьДунайсь
ка — Одеську зону розділу руху на підходах до пор
ту — і старанно прокладали курс до буя і від нього,
наражаючись на необхідність доповідати одесь
кому диспетчерові, крутитися в зоні розділу, як на
площі з круговим рухом і т. д, і т. і. Цей єдиний
можливий для себе курс вони наводили на карті
кульковою ручкою і пересувалися лише по ньому,
як залізничники, забувши про ще 359 градусів кар
тушки компаса.
Моряк напевно знає лише вихідний та кінцевий
пукти своєї подорожі. Йому не може бути відомо на
перед, що ось тут задме варненський вітерець і судно
знесе від попередньо прокладеного курсу, якщо не
прийняти на вітер. Ось тут доведеться збочити, щоб
приймати хвилю не бортом, а носом, тут доведеться
обходити район військових навчань, а на великих
океанських просторах іноді взагалі краще піти по ду
зі великого круга, ніж напрямки. У морі найкоротша
відстань між двома точками — зовсім не пряма, як це
не дивно для вихованого шкільними аксіомами ро
зуму. Таким чином, до наміченої мети подорожі мо
жуть вести десятки шляхів, і всі вони вірні, якщо суд
но подолало шлях із точки А в точку Б у потрібний
час і без суттєвих втрат.

Генерали піщаних кар’єрів

131

Річка — це незмінний на всі часи канон. Море —
це джаз. Музикантові ж не просто одразу навчитися ім
провізувати, та ще й грати в гармонії з усім оркестром
світобудови, до навігаційних зірок включно, як того
вимагає судноводіння морське.
Тож зараз я вже не схильний так голосно реготати
над річковим капітаном, що перевертав мапу догори
ногами, коли судно йшло на південь, як те іноді робив
Мартинсон. Але це зараз. А тоді я ще не знав, що на се
редньовічних мапах південь якраз згори і знаходився,
і це врештірешт нічого не вирішує. Турецькі штурма
ни он навіть у ХІХ столітті ще не вміли правильно ви
значати довготу місця і зі Стамбула на Крим, наприкл
ад, ходили вздовж Анатолійського берега до Синопа,
а потім рухались по меридіану. І що з того? Нам досі є
чому повчитися у турецьких моряків, аби лиш нам ба
жання вчитися, як у того боцмана Владленовича.
Вік живи — вік учися. Це має стати основним гас
лом нашого плинного, як море, сучасного світу без буїв
і знайомих з минулого берегових прикмет.
***

Боцман Владленович теж припустився своїх стра
тегічних помилок у поводженні з річковиками. Влас
не, лише однієї помилки, але відразу, у першому ж
рейсі на УстьДунайськ.
Він і сам не міг зрозуміти, навіщо він, піднявшись
на місток після Очакова, не лише доповів, що якорі
закріплено попохідному, але й затримався в стерно
вій рубці, хоча в ній уже знаходилося принаймні три
судноводії — капітан, змінний капітан та третій по
мічник, — і присутність четвертого, хай і з дипломом
морського капітана, була аж ніяк не обов’язковою.
Але і зрозуміти Владленовича можна. Ось пройде
но останнє коліно лиманського каналу, доволі під
ступний вигин майже під 90 градусів. Залишилась
по лівому борту вузька, як кинджал, Кінбурнська

132

Антон Санченко. Баркароли

коса, яку вже іноді перескакують найзаповзятіші пін
ні хвилі. Чути гуркіт прибою. І море вже приймає суд
но в обійми. Заходила рівномірно палуба під ногами.
Зашипіла біла піна під вилицями судна. Вода вже гу
ляє по лавах. Враз обдало забутим йодистим запахом
хвиль і свіжого вітру, і яскравосиній горизонт роз
пахнувся, як ворота у власну молодість. І ноги самі
собою несуть старого моряка на капітанський місток,
щоб горизонт став ще ширшим, а даль ще неозоріша.
На місткові ж саме визначалися за локатором.
А оскільки робили це аж втрьох, то йшло в них це діло
через пеньколоду. То змінний капітан не міг знайти
в радарі Санжейку, то Третій невірно видавав пеленг
на Великий Фонтан, а паралельна лінійка й транс
портир летіли на хитавиці геть зі штурманського сто
лу зпід руки Мартинсона, який все ще звикав до то
го, що це не річка.
Владленович спочатку подав транспортир, нена
роком заглянувши у карту, потім підказав, який сиг
нал подає радіолокаційний відбивач на маякові
в Санжейці. Потім якось само собою погнав Третього
на ліве крило до пеленгатора. Третій побіг. Взяв пе
ленг на Тендру. Змінний поступився місцем біля ра
дара. А оскільки визначатися й брати пеленги треба
швидко, Мартинсон якось непомітно виявився від
стороненим від штурманської карти. І всі троє дипло
мованих судноводіїв уже стояли статистами і лише
споглядали, як їхній боцман ганяє між радаром і
штурманським столом і одним звичним рухом кидає
розчерки пеленгів з таких рідних одеситові маяків.
У точці, де пеленги пересікаються, і є шукане місце
судна. Але погляди всіх трьох судноводіїв уже пере
сіклися на Владленовичі.
Першим зрозумів, що відбувається щось не те,
Мартинсон. Він переглянувся зі своїм змінним
капітаном, глянув на все ще зігнутого над штур
манським столом Владленовича, крякнув, залився

Генерали піщаних кар’єрів

133

рум’янцем уже по самі вуха і противним голосом
запитав:
— Владленовичу, а як там у нас із фарбуванням
квартердека? (Не питайте мене, навіщо київські кон
структори викопали це архаїчне слово із сивої вітриль
ної давнини, але кормова частина палуби на «Славу
1
тичах» звалася чомусь саме квартердеком .)
— Сьогодні маємо закінчити, — ще нічого не пі
дозрюючи, відповів боцман.
— Сьогодні? Що ви з матросами вчотирьох вчора
робили? Та я такий шмат один без валика, із самим
лише пензлем, за три години пофарбую, — туттаки
підіграв Мартинсонові змінний капітан.
Третій помічник був вихованим молодим хлоп
цем і не сказав нічого, але став подалі від Владлено
вича. Про всяк випадок.
І почалося. Щодня. Щоночі. Щоранку. Щовечо
ра. Боцмане, боцману, боцманом, на боцмані.
— Хлопці, я ніколи так тяжко не працював, а я ж
був матросом на таких пароплавах, що ой. На тому ж
«Нахімові». Штрафний пароплав пасажирського фло
ту, КримськоКолимська лінія. Але і там якось легше
було, — раз по раз жалівся нашій гопкомпанії «тупокі
нечників» Владленович на наших пивних посиденьках
у білгороддністровському ресторані «Галера», у мико
лаївському пивбарі «Кальмар» чи... та яка різниця де?
Адже пресинг не припинявся по всій орбіті від Галаца
до Комсомольська і назад. Хіба що в баласті «трюми»
фарбувати не можна, бо в них саме, от нескладуха, воду
приймають. Але Мартинсон ще щось вигадував.
Тим самим Мартинсон вліз у парафію старпома,
чим Анатолійовича трохи образив, і власноруч ходив
у наглядачах за боцманом та матросами. І вічно його

1

Кормова частина палуби фрегата, піднята над рівнем
головної палуби.

134

Антон Санченко. Баркароли

щось не влаштовувало. Ні, таким злопам’ятним бути
не можна навіть непитущому.
Це тільки здається, що на щойно збудованому
судні боцманові та матросам нема роботи. Може,
на щойно збудованому у Фінляндії і нема, а на суд
нах радянської побудови всю першу навігацію екі
паж тільки те й робить, що переробляє, перефарбо
вує, переварює, перестругує, перепилює те, за що
робітники заводу вже отримали премію. А Мар
тинсон ще й великодушно прийняв пароплав з не
пофарбованими трюмами (чи то пак, баластними
танками, як сказали б моряки). Думка його, може,
й була слушною, бо судно випихали з заводу перед
Новим роком, під загрозою була вже згадана пре
мія. Ой, нафарбували б ті маляри. І Мартинсон до
мовився, що візьме фарбою. А пофарбувати якіс
но, на віки, розраховував силами власної команди.
З боцманом на чолі, само собою.
 Боцмане...
 Боцмане...
 Боцмане...
 Фігаро...
Уже з іншої заяложеної платівки лунало в усіх за
кутках пароплава.
Я ж тоді здебільшого думав про свої стратегічні
помилки і помалу виховував наших штурманів у мо
рі, якщо мав час і натхнення.
Штурмани, звичайно, можуть образитися на ме
не за ці маленькі радистські хитрощі, але як інакше?
Сказав третьому помічникові раз: «Не треба елек
трочайник до радара підключати». Сказав вдруге.
На третій раз мовчки прямуєш до агрегатки й ви
кручуєш з блоку живлення запобіжники. І чекаєш.
Прибіжать, куди подінуться. Радар не працює, ви
значитись неможливо, через чотири години підхо
димо до Прорви, караул.

Генерали піщаних кар’єрів

135

Й ось тут все залежить лише від витримки та ак
торських здібностей начальника рації. Ні в якому разі
не можна жаліти кращого кореша — третього поміч
ника й скорочувати його навчання до мінімуму. Треба
взяти всі викрутки, тестери, осцилограф, якщо є, роз
класти просто на місткові сувої електросхем і старан
но повзати по них на колінах, викручувати блоки з ло
катора, втикати щупом тестера то в одну, то в іншу
точку схеми, аж поки на місток не підніметься Мар
тинсон і не спитає незадоволенотривожно:
— У чому справа? Що з радаром?
— А що ж з ним може ще статися, якщо від нього
чайники заживлювати? Шукаємо.
— Євгене Олексійовичу... — як завжди з імені
по батькові почне Мартинсон свою тираду, і ли
ше Богові відомо, чим він її закінчить.
Ні в якому разі не слід здаватися вже на цьому ета
пові навчань. Потрібно продовжувати комедію. Хіба
хочеш? Мусиш. Потрібно, щоб на місткові з тих чи ін
ших причин побували всі штурмани і зарубили собі
на носі: чайник та радар — дві речі несумісні. А ось то
ді можна вже збирати все докупи, йти до агрегатної
і повертати запобіжники на місце. І нехай знайдеться
той третій штурман, який хоча б ще раз увімкне чай
ник до розетки, яка призначена лише для паяльника,
або пропустить мимо вух якесь інше прохання на
чальника радіостанції стосовно електронавігаційних
приладів.
Підступно? Так, та що поробиш. Я певен, що та
ким самим чи схожим чином виховували нетямущих
радистів і штурмани. Чи то я цього разу був тямущим
радистом, чи то річковики ще просто не виробили
своїх улюблених прийомчиків, щоб і собі дресирува
ти радистів. Але я жодного схожого на трюк номера
пригадати не можу. Хоча...
Мені іноді влаштовували вже справжні аврали.
І хто? Старший механік Ізидорович. У нього була

136

Антон Санченко. Баркароли

неподоланна звичка клацати тумблерами на пультах,
електрощитках та апаратурі. Підніметься у стернову
рубку, наклацається і піде собі. Я спочатку навіть ду
мав, що він навмисне мені радар спалив. Увімкнув
підігрів антени за тридцятиградусної спеки. Конст
руктори розраховували на мороз, за вищих темпера
тур підігрів не потрібен. І я вже насправді повзав
по схемах, курочив радар та ще й гасав потім по наві
гаційних камерах усього Дніпра в пошуках хитрого
оптичного блока (ну навіщо було так складно, панове
конструктори?), в якому від перегріву тріснула приз
ма та дзеркальце. Найближчі хитрі блоки ФРП ви
робляли аж у Болгарії. А Ізидорович просто навіщось
натиснув кнопочку «Підігрів» і пішов з біноклем
на крило роздивлятися дам у купальниках на дніпро
дзержинському пляжі.
— Та не пускайте ви механіка на місток, — про
сив я старпома та третього помічника.
— Хочете, транспарант лобзиком випиляю «Ме
ханіки, що ви тут забули»?
— Ех, молодьмолодь... — мрійливо журив мене
в ефірі старший колега з одинадцятого «Славути
ча». — Я в себе цю кнопочку відключив у перший же
день на борту.
Мої підозри щодо навмисності механічного клацан
ня зникли лише тоді, коли Ізидорович влаштував на па
роплаві справжню пожежну тривогу. Так само клацнув
підігрівом лобових ілюмінаторів і пішов собі, бо нічого
не відбулося, не задзеленчало, не задуло й не зашквар
чало. А й не могло. Бо це був нагрівач на обдув скла
на ілюмінаторах, який у процесі «тюнінгу» пароплава
після заводської збірки вже наглухо зашили панелями
під горіх та ще й заткнули якоюсь синтетичною ганчір
кою. Саме ця ганчірка і почала тліти. А оскільки тліла
вона в системі вентиляції інтенсивно і була особливо
смердючою, через якийсь час їдкий дим валив уже в усіх
приміщеннях судна, аж до камбуза включно.

Генерали піщаних кар’єрів

137

— А в тебе радіорубка горить, — обрадував мене
Ізидорович, оскільки найбільше диму валило са
ме зпід моїх зачинених дверей. От хотілося йому,
щоб у мене все згоріло, хотілося.
Але варто мені було втягнути носом той бридкий
синтетичний дух, як я впевнено заспокоївся. Запах
паленої ізоляції зовсім не такий, він приємний і за
пашний, я від нього тащуся, як від диму «отєчества».
Так і виявилося. Дим у радіорубку валив з вентиля
ційної системи. Аварійна партія з вогнегасниками,
сокирами та ломами, очолена особисто старпомом,
стадом слонів помчала через радіорубку на місток
зривати обшивку з переборок.
— Де цей чортів... Я кажу, де цей Олександр Ізидо
рович? — не зрадив своїй звичці матюкатися навіть
на ім’я по батькові Мартинсон.— Щоб я жодного ме
ханіка на місткові ні вдень, ні вночі, ні в сутінках...
Щоб...
І таке цікаве насичене пригодами життя тривало
у кожного з нашої гопкомпанії. Й у старпома, й у по
вара, й у мене. Єдина радість — розвалитися в якомусь
ресторанчикові біля порту в Ізмаїлі чи в Рені, надудли
тися пивом чи молдавським вином по саму марку, від
почити від цього мандрівного цирку, що все кружляв,
і кружляв, і кружляв по своїй гастрольній орбіті. Ми на
віть не зразу помітили, що Владленович більше на наші
посиденьки не ходить. Сидить на борту, як сич.
— Він уже і на вечерю не завжди ходить, — підлив
олії у вогонь повар Сашко.
— Запаше Мартинсон боцмана, — сказав я.
Старпом Анатолійович поки відмовчувався, ли
ше знизав незадоволено плечима. «А що я можу?»
— А все тому, що непитущий, — продовжив по
вар Сашко.
— Людина, яка не випиває, — або хвора, або ве
лика падлюка, — пригадав я народну мудрість.
— Або придурюється, — хмикнув Анатолійович.

138

Антон Санченко. Баркароли

— Та випивав він раніше, я питав у колег. Це йо
го курс партії нанівець спаскудив. Ти знаєш, як він
хотів назвати наш «Славутич», коли запропонували
нещасливий номер пропустити? «19 Партконферен
ція»! Добре, що змінний його переконав, що краще
вже під 13 номером, але щоб тип судна відразу зрозу
мілий був. Скажеш диспетчерові по УКХ: «Славу
тич», — він одразу і розуміє, що до чого.
— Слушнослушно, — мугикнув я.
І ми обидва зі старпомом розреготалися.
— Та розкажіть же, що до чого, — ледь не обра
зився на нас повар, який нічого не зрозумів. Щоб
не образився на мене і читач, я таки переповім цю іс
торію і вам, а не лише поварові, хоча вона вже й зай
ва для цього оповідання, яке і так уже перетворилося
на якесь збіговисько анекдотів. Але що маю робити?
Море — це прозорий смуток, річка — це регіт. Гоме
ричний. Котляревський.
***

Капітан одного із запорізьких «Славутичів» на прі
звище Хоменко саме проходив отого буя в зоні розділу
руху під Одесою, без якого річковики ну ніяк не могли
потрапити на Дунай, коли його по УКХ станції виѕ
кликав одеський диспетчер порту:
— Капітан Хоменко, відповідайте диспетчерові.
Капітан трохи здивувався, що одесити вже вивчи
ли його прізвище, знизав плечима, але слухавку взяв.
— На прийомі капітан Хоменко.
— Ви пальне вже прийняли з танкера?
— Прийняли ще вчора, — відповів капітан. Учо
ра вони дійсно забункерувалися на верхньому рейді
в Херсоні.
— Скільки тонн пального прийняли? До Сінга
пура вистачить?
— Спитаю зараз у механіка, — відповів капітан
Хоменко. Хоча його б уже мало насторожити, чого

Генерали піщаних кар’єрів

139

це його «Славутич» Одеса направляє на Південно
Східну Азію через шість морів та один океан. Він ви
кликав механіка і незворушно доповів диспетчерові:
— Механік каже, що не вистачить, доведеться по до
розі бункеруватися в ПортСаїді.
— Прийнято, — поставив собі галочку диспетчер.
— Скільки контейнерів ви вже завантажили?
— Так цеє. Я поки ще не з контенерами, в мене
окатиш на Ізмаїл.
— Так ви ще не вивантажились? — закреслив щой
но поставлену галочку диспетчер.
Цікаво, що лише ці двоє ще не здогадувалися,
що відбувається, і продовжували неабияк дивувати
один одного своїми репліками на визивному кана
лі, а весь ефір уже реготав, рипів, скиглив, плакав
і скавучав голосами вимушено присутніх при роз
мові штурманів та капітанів.
— З яким судном я говорю? «Капітан Хоменко»,
це ви? — запідозрив нарешті щось диспетчер.
— «Славутич7», капітан Хоменко на дроті.
А на дроті вже був не він, а цирк. Ну хто ж міг на
справді знати, що коли один з капітанів Хоменків
уже перевтілився у контейнеровіз, другий капітан
Хоменко саме проходитиме повз нього на «Славути
чі»? Лапки та інші розділові знаки через телефонію
не проходять.
Й от скажіть мені, люди добрі, що б сталося з тим
одеським диспетчером, коли б він, замість просто
го і зрозумілого «Славутич7», отримав у відповідь
на своє: «З ким я говорю?» — «З дев’ятнадцятою
партконференцією»?
***

Але повернімося до нашого столика у Білгород
Дністровському, чи Запоріжжі, чи... яка різниця? Знаю
точно тільки, що не у Комсомольську, бо там був єди
ний ресторан на все місто, і якими б звивистими

140

Антон Санченко. Баркароли

фарватерами, якими б мікрогрупами не вирушали мо
ряки із судна, однак усі зустрічалися за сусідніми сто
ликами, і командний склад, навіть Ізидорович, старан
но робив вигляд, що не помічає нижніх чинів. Між тим,
усамітненість — запорука будьякої змови. А йшлося
саме про змову.
— Їдьте до Києва і все, — зайшовся вже трохи
клюкнутий повар Сашко. — Їдьте і запитайте, ким
я був на пасажирі «Євген Вучетич» цілу навігацію.
— Ну і ким же? — не вловили поки що ми зі стар
помом розгону його думки.
— Барменом у барі. На синій палубі, — пояснив
Сашко. — І за цілу навігацію я не зустрів жодної лю
дини, а в Києві під річковим вокзалом до нас вчаща
ли навіть геть непитущі футболісти, яка б відмови
лась від віскаря «Джоні Волкер». Івана Яремчука
знаєте? Ну, правий хавбек «Динамо». Вже як супро
тивився, але коли побачив цю етикетку, махнув ру
кою. Булане була...
— Слухай, до чого тут футболісти? — все ще не ро
зуміли ми.
— Для боцмана, колишнього колегирибалки...
чи то пак, рибінспектора, тьху, мені пляшки «Джо
ні Волкера» не шкода. Зараз же іду до «Альбатроса»
і купую за бони!
Мабуть, ми все ж таки сиділи в Херсоні, якщо
вже про «Альбатрос» зайшлося. Але я все ще не ро
зумів. Старпом виявився більш метикованим.
— Ага. Я тобі дам, а ти виставиш перед митницею
на стіл. Скажеш, що горілки на базі не було, і стар
пом наказав таку ставити...
І вони вдвох задоволено зареготали. І вже я відчу
вав себе ображеним, бо нічого не тямив.
— Слухай, ну от що, потвоєму, вчинить наш
рідний Мартинсон, коли побачить перед митницею
на столі в каюткомпанії пляшку віскаря «Джонні
Волкер»? — запитав мене Сашко.

Генерали піщаних кар’єрів

141

— Тільки не віскі, — підправив старпом. — «Вол
кера» він ще чого доброго у Київ до диспетчерів по
везе. «Амарето». Старе добре «Амарето». Маю пляш
ку.
Ось так і склалася ця змова. Ось так і був порято
ваний боцман Владленович. Бо лови Мартинсона
на «Амарето» завершилися повним успіхом. Ще б
пак, знай як з рибалками, спецами по наживці, зв’я
зуватися. Тріумфуючи, ми навіть забували, що пра
вильного живця нанизав якраз старпом, який ко
лишнім рибалкою аж ніяк не був.
Мартинсон не тільки поцупив ту пляшку зі столу
і замінив її горілкою зі своїх запасів, але й «розв’язав»,
порушив надиханий улюбленою партією сухий за
кон, спокусившись на «Амарето». І пішов у піке. Він
уже не міг зупинится. Він замкнувся в своїй каюті
із дзеркалом і не виходив на місток навіть у шлюзах.
Сашко носив йому їсти на таці, як у п’ятизіроковому
готелі, але позаяк спальня була окремо від кабінета,
здогадувався про те, що наш рідний капітан ще жи
вий, лише по недоїдках, які залишались на тарілках
замість страв.
Чесно кажучи, такий шалений «успіх» нас навіть
дещо приголомшив. Ми розраховували на значно
менший ефект. Людина, яка увійшла в такий што
пор, може, і не перестала бути великою падлюкою,
але їй вже було якось не до боцмана. Чи є у правила
про падлюк зворотна дія? Тобто людина, яка випи
ває, ні в якому разі не хвора і не падлюка? Не певен.
Що цікаво, пароплав продовжував, як супут
ник, крутитися на своїй орбіті. Швартовки, наван
таження, довантаження, шлюзування — все йшло
своїм ходом, бо капітан ходову вахту якраз не сто
яв, для цього були змінний та два помічники. Рей
си трапилися на Ізмаїл та Рені, без закриття кордо
ну, тож не потрібно було також виходити на зустріч
із комісією митників у Херсоні та Галаці.

142

Антон Санченко. Баркароли

Боцман Владленович очухався, повеселішав і на
віть став вимагати у Сашка добавки на обіді. І взага
лі став схожий на людину, бо старпом принаймні
не стояв над душею із секундоміром — коли зробиш,
тоді зробиш. Проте, потім виявилося, що причиною
його гарного настрою було не тільки це.
А ми, причому це «ми» вже було всеохоплюючим,
до мотористів та практиканта з училища включно,
вже неабияк нервувалися з відсутності Мартинсона.
Особливо змінний капітан та старпом. Ну скільки
можна пити ту амарету та горілку, ну скільки поцуп
леної після митниці горілки могло бути в каюті капі
тана? Скільки ще нам ходити по штрафних колах
на Ізмаїл, чому міг зарадити лише основний капітан,
аж ніяк не змінний?
— Спирт, — пригадав я. — Гідролізний. Він його
у стармеха конфіскував.
— Поки все не видудлить, не припинить, — мах
нув рукою змінний капітан. — Я його знаю. Скільки
там літрів залишалося? Ого. Неси з пожежного щита
сокиру, будемо каюту відкривати.
Судно стояло під вивантаженням гвінейських
бокситів у порту Леніна, що якраз над Запорізьким
однокамерним шлюзом, між іншим, найбільшим
шлюзом Європи. Коли заходиш у нього знизу, не
бо бачиш у вузькій щілині в тридцяти восьми мет
рах над головою. В порту Леніна до екіпажу завжди
приходили на борт якісь гості. Тож я не здивував
ся, коли побачив на крилі містка незнайомця з блі
дим обличчям, впалими щоками й задумливим по
глядом. Я поспішав до сокири, наче мене закликав
Герцен, не до незнайомців мені було. Але щось
примусило мене оглянутись і впізнати картату ков
бойську сорочку. Боже правий, це був Мартинсон.
Я не впізнав свого капітана, якого бачив кожного
дня чи не з десяток разів протягом ось уже чоти
рьох місяців.

Генерали піщаних кар’єрів

143

Воно й не дивно. Питомий Мартинсон був ру
м’янощоким колобком, а зараз щоки його потікли
вниз, обличчя осунулося, схудло — викапаний чах
лик невмирущий. Знайомий незнайомець плюнув
між бортом та причалом і непевною ходою увійшов
до рубки.
«Сокирам відбій, вибачайте, Герцене», — вирі
шив я.
Коли через деякий час я нарешті насмілився за
глянути до рубки, бо здогадувався, що можу там по
бачити, змінний капітан якраз закінчував фразу:
— Ми тут зібралися гроші зароблять чи гороб
цям дулі тикать? Ти думаєш, жарптицю за хвіст
упіймав, усе тобі дозволено? Я з диспетчерами ви
ходив на зв’язок по селектору. Перший — на Галац,
другий — на вертушку, третій — знову на Ізмаїл, —
сказав змінний і поставив Мартинсона на палубу,
бо весь цей час тримав його за ременя на витягнутих
руках перед собою, попри те, що Мартинсон пру
чався і дригав ногами. Так, не немічним дядьком
був наш змінний. З ним було б добре дуби вернути
та гори крутити. Втім, виявилося, що й алканавтів
до тями приводити з ним теж було непогано.
— Хто попереду? — кволо спитав Мартинсон. —
Диспозицію сьогодні приймали?
Я приніс із радіорубки диспозицію на 12.00.
— Гірей у баласті перед мостом у Дніпропетровсь
ку та Ярмакас із рудою під вивантаженням у Дніпро
дзержинську, — вичитав змінний наших найближчих
конкурентів на цьому етапі.
Геть не кепсько. Самі генерали. Знову на Ізмаїл?
— Води... — кволо попрохав Мартинсон, і я вже по
біг був за графином, коли він змінив замовлення.
— Кави... — вже не так кволо попрохав він, але зно
ву передумав:
— Смоли гарячої. Через скільки часу нас виванта
жать?

144

Антон Санченко. Баркароли

— Закінчать десь через годину. Потім ще зачистка
бункера.
— Петре Володимировичу, яка в червону армію
зачистка? Самі зачистимо на переході до Дніпра. Боц
мана до мене...
Це вже був наш капітан Мартинсон, такий знайо
мий, передбачуваний, вредний, жадібний і рідний.
— Обидва «Славутича» попереду без радистів.
У Київ поїхали. Якщо це може мати значення, —
сказав я.
— Звідки знаєш? — перепитав змінний.
— Знаю точно, — відповів я, не конкретизуючи.
Це і був мій генеральний прорахунок у спілкуван
ні з річковиками. Я не здогадався вимкнути гіроком
пас у Херсоні першого ж разу, як робили всі мої ко
леги, щоб із чистим сумлінням поїхати до Києва,
бо радист на Дніпрі насправді не потрібний — чудо
вий УКХ зв’язок з Києвом через селектор з будьяко
го порту. Тримав мене на борту лише спиртожерний
гірокомпас, який за такої спеки гудів ревуном і кида
ти якого напризволяще було не можна. У наших же
штурманів тепер уже увійшло у моду ставити на авто
керманич, щоб пройти триста метрів річкою від буя
до буя, і зарадити цьому було пізно.
— Може мати значення, — зрадів змінний. — Во
ни диспозицію не приймають і не знатимуть, де ми.
Ми включалися у гонку за рейс на Галац не з кра
щої позиції. Але мали в рукаві туза козирної масті.
Козирем сьогодні була раптовість.
Зачищати бункер під мітлу змінний вигнав геть
усіх по авралу, ледь судно відійшло від причалу, і впо
ралися ми з цим ще до аміакопроводу. Ну, це теж кар
тинка з того ватмана, який сидить уже і в моїй голові:
срібляста труба на розтяжках, схожих на пішохідний
міст на Труханів острів, перекинута через Дніпро
на такій височині, щоб під нею могли проходити па
роплави, не завалюючи щогли. Якраз на півдорозі

Генерали піщаних кар’єрів

145

від Запоріжжя до Дніпропетровського моста, перед
яким чекав на розводку Гіренкявічус.
Після цього аміакопроводу знову з’явився на мі
сткові Мартинсон. Уже старанно поголений і зачеса
ний, навіщось у форменому кітелі. А оскільки рука
ви були вже нові, не ковбойські, він витяг з них ще
одного туза, знову козирного.
Скільки б не надривались наші дизелі, яким би си
зим димом не диміли наші фальштруби, як би швидко
не оберталися наші гвинти, як би не дрижчала від
вібрації наша корма, пересуваючи тарілки по столах
в каюткомпанії, Гірей був першим на черзі для про
водки в розведений міст. Так, зараз ми відігравали чо
тири години ходу, але в міст іти мали все одно други
ми, і наш козир — раптовість — уже переставав грати,
наче в Гірея був джокер на руках. Тому Мартинсон
і вирішив одразу світити й другого козирного туза.
— Боцмана та старпома до мене. Андрію Анатолі
йовичу, пошліть когось закрити шандори1, Владле
новичу, готуйте всі пожежні рукави. Приймаємо во
ду в бункер.
— Він хоче йти в міст без розводки, — пояснив
мені Анатолійович. Завалюй свої антени та щогли
на фіг.
Річкові пароплави саме цим і відрізняються від
морських. Геть усе, що виступає над дахом рубки, ан
тена радара, щогли, навіть головний магнітний ком
пас, у них завалюється, щоб пароплав міг проходити
в низькі мости. Щоправда, не такі низькі, як заліз
ничний міст у Дніпрі. Поки я возився зі своєю час
тиною, на пеленгаторний місток піднявся і змінний
та став прикручувати до огородження три дротинки.
Дротинки були різної довжини.
— Навіщо це? — здивувався я.
1

Отвори в бункері, через які виходить вода, коли бар
жа приймає намивний пісок із земснаряду.

146

Антон Санченко. Баркароли

— Побачиш, — хитро засміявся змінний. Сміявся
він, як виявилося, недарма. Я таки справді побачив.
Трохи пізніше.
Поки я з усім упорався і виглянув з крила містка
вперед, бункер перед рубкою вже нагадував басейн,
а не гвінейський пляж. Боцман та матроси закріпили
пожежні рукави, вода струменіла в бункер і виливалася
з нещільностей у шандорах, як в задачці про басейн
та труби, але вливалося, безсумнівно, більше, ніж ви
ливалося. Через якусь годину в цьому басейні вже мож
на було б здавати норми ГТО. Осадка пароплава, таким
чином, мала зрости, а висота найвищої його точки над
водою зменшитися. Найвищою точкою і були тепер оті
дротиники довжиною 15, 10 та 5 сантиметрів.
За бортом уже неслися околиці Дніпропетровсь
ка, всі штурмани вишикувалися на правому крилі мі
стка з біноклями. Мабуть, був якийсь вирішальний,
але незрозумілий мені момент.
«От не доведе їх до добра автокерманич на річці,
геть усі на крило вискочили», — подумав я.
Біноклів було менше, ніж штурманів, і їх переда
вали один одному, але дивились усі в одну точку.
— Футшток, — пояснив старпом. — Він визначає
рівень води у ріці, і чи проходимо ми в проліт моста.
— І проходимо?
— Як тобі сказати...
Нерозведений розвідний міст уже показався вгору
по течії. Вже навіть було видно такий само, як у нас,
«Славутич» Гіренкявічуса на якорі трохи ближче до
правого берега та «Дніпровець» Шестунаускаса поруч
із ним. Ну, добре ще, хоч цей не з наших перегонів.
Кавуни на Київ везе. «Дніпровці» саме для цих кавун
них перевезень і купували колись, але зараз вони вже
сприймалися екіпажами, як щорічна обтяжлива по
винність. Панщина.
Обидва генерали стояли на містках і про щось пере
мовлялися, коли наш Мартинсон при повному параді,

Генерали піщаних кар’єрів

147

навіть у кашкеті навіщось, вийшов на крило містка
і взявся за ручки дистанційного пульта керування ма
шиною. Він навіть не глянув на генералів, коли прохо
див повз їхню якірну стоянку.
Якщо до цього генерали могли розмовляти про яки
хось своїх хрещеників, то від цієї миті, я певен, говори
ли вже тільки на професійні теми. Я вже і без бінокля
бачив, як Гірей примружився, кинув погляд на наш
«Славутич», перевів його на другий проліт мосту,
на нашу ватерлінію — на міст,
знову на ватерлінію — знову на міст,
і похитав головою, заперечуючи. А Шестунаускас,
який проробляв приблизно такі самі маніпуляції, ви
ставивши перед собою на довжину руки, як художник,
піднятого догори великого пальця задля масштабу, на
впаки, помахав Гірею вже вказівним пальцем і закивав
схвально. Гірей продовжував хитати заперечно. Шест
унаускас — схвально. Схоже було, що на нас щойно
побилися об заклад.
Міст невідворотно насувався на нас, вирувала
хвиля навколо могутніх гранітних биків, показуючи
силу течії, металеве мереживо прольотів насувалося
все ближче, і вже було видно заклепки на його мо
гутніх балках. Від них уже відбивалася луна, і ми чу
ли спереду рохкання наших же дизелів. Міст роз
ростався, закривав собою небо й сонце, вже не було
нічого, крім мосту і нашого задраного догори носа,
що вже втягувався у проліт. Господи, який же він
низький! Ми не пройдемо, нізащо не пройдемо!
— Пройдемо! — вголос заперечив моїм панічним
думкам Мартинсон і перевів обидві ручки керування
дизелями вперед до останньої позначки.
Кажуть, що коли судно отак газує, гвинти вигрі
бають воду зпід корпуса, і виникає так звана швид
кісна просадка, судно глибше занурюється у воду
на якісь там п’ять чи десять сантиметрів. Не знаю,
не міряв.

148

Антон Санченко. Баркароли

Міст навис над всім, що було до того, і всім, що буде
після. Він зжер наше небо, він летів назустріч зі звуком
поїзда, що проноситься повз платформу, і підсвідомо
хотілося втягнути голову в плечі, щоб не зачепитися
нею за його риштування. Миттєва тінь покрила паро
плав, запанувала запоморочлива тиша, хоча я певен,
що дизелі продовжували скажено рохкати,
і...
і...
і...
ми вискочили з іншої сторони до сонця, життя, жі
нок, шампанського, МонтеКарло, мундіалів, Форму
ли1, омарів у ресторанах і окатишів на причалах. До
кучугур, дюн, барханів окатишів у Комсомольську. І ве
зи їх, куди серце просить, хоч у Сингапур, хоч у Мон
теКарло, хоч у Галац. Ізмаїл відпадав. Друге місце в цих
перегонах мало належати нам по праву.
Але друге місце — це, як ви пам’ятаєте, була вер
тушка, а ще не Галац. Попереду залишався Ярмакас
у Дніпродзержинську.
Коли я виліз на пеленгаторного містка повертати
в робочу позицію антену радара, там уже стояв боц
ман Владленович і чухав потилицю, забувши, навіщо
його сюди послано.
— Дивися, — вказав він мені на ті три дротинки.
Дві з них було зігнуто. Це свідчило про те, що ми
проскочили міст із запасом лише у п’ять сантимет
рів.
— Все. Йду до механіка позичати капелюха, —
сказав я.
— Навіщо? — не зрозумів Владленович.
— Щоб зняти перед Мартинсоном. Не ображайте
ся, Владленовичу, але жоден морський капітан цього
не повторить. Ніколи.
Цю мою фразу почув також і змінний капітан,
що саме піднявся на пеленгаторний місток дивитися
на ті ж дротиники:

Генерали піщаних кар’єрів

149

— А коли мостом йде вантажний потяг, він просі
дає на двадцять сантиметрів, — пояснив він для пов
ноти картини.
***

Що тільки не робить з людьми автоматика. Особли
во з письменниками. У часи мого тестя Миколи Семе
новича передати напруженість гонки на випередження
авторові було простіше простого. Автор просто спус
кався слідом за моїм тестем до кочегарки, хапав коче
гарську лопату і махав нею у вічній спеці кочегарки, ки
даючи вугілля у пащеку топки. Чим інтенсивніше махав
лопатою автор, чим більше поту котилося по його чо
лу й спині, тим інтенсивніше вирувала вода у котлах,
швидше ходили поршні у велетенських циліндрах, роз
кручуючи маховики, і теж жива істота — машиніст —
інтенсивніше бігав з відерком мастила та квачем навко
ло парової машини та вручну змащував усе, що замазки
тої потребувало. І коли пароплав збільшував хід, це теж
було видно по обертах гігантських гребних коліс, зану
рених у воду лише на третину, і чутно по тому, як часто
шльопають по воді пліци1. Усе було наочно і зрозуміло,
хоч зараз у кадр.
А що має робити автор сучасний? Ні, ми з вами,
звичайно, спустимося зараз у машину, попри те,
що на вході до цього суднового пекла висить такий
само, як над капітанським містком, транспарант,
але вже з написом «Радисти, що вам тут робити?».
Є що робити, саме внутрішню трансляцію в ма
шині вибило. Затуляйте вуха і готуйтесь спілкуватися
з механіками на мигах. Бо скільки не кричи у цьому
гуркоті, скільки не нахиляйся майже до вуха Ізидро
вича, все ніхто тебе не почує. Ходять ходуном порш
ні над двома головними дизелями, стукають клапа
ни, стискаються та розпрямляються якісь пружини,
1

Лопаті гребного колеса.

150

Антон Санченко. Баркароли

обертаються якісь вали, і все судно ловить дрижаки
та вібрує від того обертання.
Ізидорович, усе у тій самій незмінній тільняшці
та брезентових штанях, якраз щось кричить на са
ме вухо другому механіку:
— ЗДОРОВ, ГЛУХА!
— КУПИЛА ПІТУХА!
— ГА?
— ЩО?
— ГЛУХИХ ПОВЕЗЛИ!
Механік нарешті розуміє і всього лише йде до
пульта і натискає якусь кнопочку. На гуркіт дизелів
накладається якийсь новий звук. Запрацював насос.
З найглибших надр машинного відділення, із само
го пекла, з коридору гребних валів, вилазить вахто
вий моторист у шумозапобіжних навушниках і щось
кричить уже на вухо Ізидоровичу. Ізидорович на
тискає ще одну кнопку. Й ось нарешті шум дизелів
перекриває ревун та мигання червоної лампи у пла
фоні. Це я відремонтувавтаки трансляцію. Ізидо
рович бере танкістський шолом із гарнітурою, при
кладає до вуха навушник, кричить щось у мікрофон:
— ПОГРІБ!
— СЛУХАЮ, ШПАКІВНЯ!
Так традиційно дражнять одне одного машинне
відділення та місток, найнижче та найвище примі
щення судна.
Ізидорович кричить ще щось і йде до трапа. Ма
буть, на місток його викликають, тимчасово забувши
про всі транспаранти.
Після задухи й диму машини на верхній палубі
прохолодно й свіжо. Судно летить повз фантастичний
краєвид з лівого борту. Домни, ще домни, фіолетові
дими з труб, вагонетки, що вивертають ще розпече
ний шлам на шламосховищі, бульдозери, що згріба
ють і трамбують цей шлам. Уночі все це, увесь берег,
ще й світиться, як жар, коли його вигрібають із печі.

Генерали піщаних кар’єрів

151

Але ми проходимо Дніпродзержинський металургій
ний комбінат ще засвітло, на старпомовій вахті.
Чи вивантажив уже свою руду Ярмакас? Чи ви
йшов з порту, чи заскочимо ми його зненацька, як Гі
рея? Зараз, за цим ось поворотом, усе стане зрозумі
лим. Ні, не проскочимо. За поворотом видно «Славу
тич» на фарватері метрах у двохстах попереду, а до
Дніпродзержинських воріт та шлюзу залишається не
так уже й багато. І вже десятки років нема тих кочега
рів, на яких можна було б пригримнути, пообіцяти їм
прибитого до щогли золотого дублона, вблагати, ска
зати їм «Хлопці, треба кров з носа», — сама лише
автоматика.
З ходу, перш ніж Ярмакасовий старпом нас помі
тив у кормовий ілюмінатор, ми скоротили відстань
метрів до ста, а потім уже і Ярмакас вискочив на кри
ло, пихнуло сажею з білої із синьою смугою конку
рентської фальштруби, вони теж напіддали до самого
повного. Але відстань продовжувала скорочуватися.
Не питайте мене, що грає роль, коли женуться два од
нотипні пароплави, сістершіпи, в яких усе за одним
і тим самим проектом. Грати роль може геть усе.
Ярмакасів «Славутич» на півроку молодший за
наш. Його спускали на воду влітку, а наш взимку.
Хто його зна, що для корпусу судна краще. В нас різні
запаси палива та води на борту. В нас пального, ма
буть, менше, бо Ярмакас саме приймав пальне у Дні
продзержинську. Ярмакас щойно вийшов з порту,
дизелі у нього ще холодні, підвищувати оберти йому
можна лише дуже обережно, поступово, а від наших
дизелів уже аж пашить. Дно його «Славутича» могло
більше обрости мушлями, хоча ми й постійно змі
нюємо свою забортну воду з морської на прісну та нав
паки, та якісь мушлі та водорослі все ж наростають.
У ремонті між двома навігацями наші мотористи на
ловили у трюмах уже величеньких і абсолютно білих
крабів. Якось же вони туди потрапили.

152

Антон Санченко. Баркароли

Пригадую, як у ніч перед училищними перегона
ми з греблі ми витягували на берег своюшлюпку,
щоб надраїти її днище зубним порошком. Нам не да
вали покою лаври десятої роти, училищного чемпіо
на зі старшого курсу, бо хоча ми й були вже двічі чем
піонами Чорноморського басейну, та лише тому, що
десята рота саме була на практиці. В училищних ре
гатах ми не перемагали їх до того жодного разу. Бо
коли змагаються рівні за силою команди, перемога
залежить від таких дрібниць, як щедро змазані коче
ти, підігнані індивідуально під кожного гребця весла
та упори для ніг і навіть — від ваги стернового.
За цим параметром Мартинсон явно поступався
огрядному Ярмакасу, який у двері рубки міг уже про
ходити лише боком. Обидва вони вже відсторонили
від штурвала та ручок машини геть усіх посередни
ків, і стояли на крилах містків, поглядаючи то на су
противника, то на фарватер попереду. Мартинсон
навіть пригнувся й присів трохи, неначе літаючий
лижник перед стрибком. Нам уже залишалося віді
грати лише половину корпусу.
Так само уклякли в різних позах вздовж бортів і
обидва екіпажі. Третій помічник Євген Олексійович
навіть навіщось упирався плечем в колонупіллерс на
крилі містка, наче штовхав уперед своє судно. Усі мов
чали, усі напружено спостерігали, як наші пароплави
вже вирівнювалися і летіли вперед ніздря в ніздрю,
кнехт у кнехт1, клюз у клюз2. Бо ми, якими б ми не були
у своєму внутрішньому житті на борту, як би ми не спе
речалися, яких би каверз одне одному не влаштову
вали, на яких тупокінечників та гострокінечників не
поділялись би, якою б мовою не матюкалися, навіть
1

Чавунна швартовна тумба для закріплення шварто
вих кінців.
2
Отвір у борту для пропускання швартовних кінців
чи якірного ланцюга.

Генерали піщаних кар’єрів

153

морди одне одному як би не били, все одно — єдина ко
манда. І момент істини для нас уже настав. Усі розбори
польотів, усі образи й скарги потім, усе потім.
Але Ярмакас додав обертів і знову трохи вирвався
вперед, на якісь метри. Щойно вибігав на місток йо
го стривожений механік і щось йому кричав і розма
хував руками. А фарватер попереду все вужчав і вуж
чав, і ми сходилися бортами все ближче і ближче,
і летіли у Дніпродзержинські ворота, і ніхто з наших
капітанів не хотів поступатися.
Дніпродзержинські ворота зовсім не схожі, на
приклад, на Залізні Ворота на Дунаї. Там бескиди сти
скають русло річки залізною рукою, сходячись своїми
гранітними кряжами майже впритул, і Дунай вирує
у цій тіснині, несучи свої бурні мулисті води до моря.
У Дніпродзержинських воротах, власне, все те ж саме.
Гранітні кряжі, пороги, течія, але все те сховали під
воду будівничі Дніпрогеса ще в 1932 році, і сторон
ньому спостерігачеві відкривається широченна річка,
пляж, гайок на іншому березі. І чому ці дві скажені са
мохідки зблизилися майже впритул, на постріл з Яр
макасової рогатки, і ніхто не дасть дороги іншому?
Тому що розходитися вже пізно. Ми на повному хо
ду вскочили у ті невидимі «ворота» борт до борту, і ми
все ще програвали Ярмакасу п’ять чи десять метрів.
— Стармеха на місток! — кричав старпомові Мар
тинсон, ще дужче нахилившись уперед.
— Олександре Ізидоровичу, мати моя жінка, від
ключай автоматику на хрін! Форсуй, як тільки можна!
— Двадцять хвилин, Жоро, не більше, — попереджав
Ізидорович, перш ніж скотитися до свого пекла трапом.
Ось це тільки і залишається сучасному авторові,
щоб показати напруженість моменту, йому доводить
ся автоматику відключати на хрін.
Мартинсон же розпрямився і посміхнувся, лиж
ник стрибнув і вже летів у повітрі у своєму кращому
за все життя рекордному стрибкові.

154

Антон Санченко. Баркароли

— А що, Ярмакасе? Рушниці сьогодні нема? —
радісно гукнув він своєму супротивнику. І мені стало
зрозуміло, у кого саме стріляв Ярмакас з містка свого
«Мирогорода» минулого разу.
Перегони гребних шлюпок проходять зазвичай
на двокілометровій дистанції. І десь за сто метрів
до фінішної стрічки стерновий зазвичай командує
«Фініш!». Але це означає не кінець перегонів, а поча
ток останнього, фінішного ривка. Економити сили
вже не треба, всі, скільки там ще залишилось, треба
вкласти у цей ривок. І весь екіпаж починає, як недо
різаний, кричати з кожним гребком:
— Іраз!
— Іраз!
— Іраз!
І шлюпка летить уперед скаженими стрибками.
Часто усі перегони вирішуються оцим умінням ко
манди фінішувати. Ми фінішувати вміли.
Ми «зробили» Ярмакаса, ми «робили» його, не
впинно відвойовуючи сантиметр за сантиметром,
вириваючись уперед метр за метром, і нарешті ми
випереджали його вже на цілий корпус. І Ярмакас
здався, зменшивши оберти і пропустивши нас упе
ред. Бо обходили ми його з правого борту, і хай там
як, опинялися ближче до швартовної стінки перед
шлюзом, і мали першими подати швартови на кнех
ти, що і визначало переможця, як доторк до стінки
басейна у плавців.
Старовинне річкове правило «Перший на шлю
зі — перший під вантаж» набирало чинності. І пер
шими на шлюзі були ми.
Коли команда гребців фінішує першою, стерно
вий командує: «Весла на вальок!» І всі гребці підхо
плюють весла й задирають їх вертикально догори,
вирівнявши лопаті. І холодна цілюща вода тече з ло
патей вниз по веслу і по ще гарячих, здертих у кров
долонях. Це — мить трімфу. Всім іншим екіпажам

Генерали піщаних кар’єрів

155

їхні стернові просто командують «Весла по борту!»
і вони втомлено валяться спинами на банки1.
Мозолі на долонях і, звиняйте, на задниці, у мене
зійшли тільки через десять років після того, як наша
рота таки стала чемпіонами училища. Отака вона —
гребля, спорт справжніх джентельменів. Спитайте
хоч в Оксфорді, хоч у Кембриджі. І попросіть їхніх
професорів продемонструвати мозолі.
***

Перед Херсоном боцман Владленович запросив
усю нашу гопкомпанію до каюти і виставив на стіл
пляшку віскаря «Джонні Волкер», хоча ні я, ні стар
пом, ні... Клятий Сашко, мабуть, усе ж таки вибов
кав подробиці нашої змови.
— Спасибі, хлопці, — сказав Владленович. —
Списуюсь я. Сесія в річковому училищі починає
ться. До Херсона мають надіслати підміну.
І жоден з нас навіть не запитав боцмана, планує
він повернутися назад чи буде проситися в кадрах
на інший пароплав. Усе було і так зрозуміло.
Моряки відносяться до розставань напрочуд легко:
— Ну, не тримайте зла хлопці, якщо щось не так.
Та й по тому.
Коли і я списувався зі «Славутича», Ізидорович,
мій найбільший антагоніст на борту, дістав з рундука
і подарував мені нову тільняшку, чим неабияк розчу
лив. Це зараз у тільняшках уже ходять чомусь геть усі
війська, навіть мєнти, а в ті часи це ще однозначно
ідентифікувало саме моряків та річковиків, і тіль
няшки були в дефіциті.
— І кортить тобі списуватись? — спитав старпом.
— Нам не сьогоднізавтра підвищать морський клас
і відкриють Егейське море та Адріатику.
— Знаєш, хочеться джазу, — відповів я старпому.
1

Лавка, сидіння у шлюпці.

156

Антон Санченко. Баркароли

Але історію ще не закінчено. Моряки легко роз
стаються, але як ніхто вміють цінувати несподівані
зустрічі з друзяками будьде на мапі цього світу.
Я побачив рідний «Славутич» у судноремонтному
заводі в Одесі десь через рік. І зайшов на борт, по
прохав викликати старпома, ним виявився все ще
Анатолійович, і ми, зраділі несподіваній зустрічі, пі
шли тяпнути, гм, «Амарето» в його каюті.
— Казав же тобі, що клас Регістру нам підвищать?
Ось і маємо. Після ремонту ми вже будемо — справж
ній морський пароплав. Мабуть, з’їдять мене тепер
під закусь, морському пароплавові — морських суд
новодіїв. Сам Мартинсон претендує щонайбільше —
на місце третього помічника.
— А капітаном кого ж вам посадять?
— Ну, сам ти вже сидиш, це добре. Але тримайся,
про всяк випадок. Уже посадили. Владленовича.
Я уявив капітана Владленовича та третього поміч
ника Мартинсона і зареготав. І тут старпом виголосив
оту найкращу похвалу моїй роботі за все життя, від якої
мені захотілося матюкнутися. Я вже писав про це в ін
шому оповіданні, але повторюся, фраза того варта:
— Знаєш, коли замість тебе прийшов інший на
чальник, ми зрозуміли, що ти ПРАЦЮВАВ.
— Кляті ви «піскадори»! Дякую, аж підскакую.
Щоб помститися, я розповів старпомові деякі под
робиці виховання радистами судноводіїв, але старпом
ніскільки не образився, а навіть розсміявся.
— А я і так здогадувався. І про вашу радистську
змову з «Генералами піщаних кар’єрів» у курсі. Тіль
ки от марно ти наших генералів «піскадорами» нази
ваєш. Ти сам «піскадор» на цьому борту і був.
— Як це? Не зрозумів я.
— Ти б хоч поцікавився, що ти крутив по транс
ляції чи не кожного дня. Я тут у румуна знайомого,
теж старпома, питав у Галаці. «Pescadores» порту
гальською — «рибалки».

Генерали піщаних кар’єрів

157
***

ЗІ. Від деяких авторів не так то просто здихатися.
Вибачайте, читачу, прошу ще хвилину вашої уваги
для післямови.
Коли мені знадобилося знайти для цього опові
дання той португальський текст пісні, я досить швид
ко довідався, що автором «Маршу рибалок» є славет
ний бразильський музика Дорівал Кайммі. Але далі
я був вимушений просити допомоги друзів, бо Pesca
dores було єдиним португальським словом, яке я знав.
Тексти шукали мені усім інтернетом, допомогали мені
три росіяни, два білоруси, одна японка, що провела
дитинство саме у Бразилії, та один кубинець, що вчив
ся саме в Україні. І спільними зусиллями віднайшли
навіть більше, ніж мені було потрібно.
Виявилося, що у Дорівала Кайммі було аж два ва
ріанти цієї пісні. Один — бадьорий марш із барабана
ми, який я і крутив по трансляції і який я навів у тексті:
Ідуть у море всі мої човни,
На працю йдуть. Щаслива путь.
Дай Боже, ще повернуться вони,
Багато риби привезуть.
Зі мною вернуться всі компани.
І Богу дякуватимемо ми.
Але був ще інший варіант, «Рибальська сюїта»,
як виявилося, — сумна і щемна. Це було зрозумілим
навіть із підстрочника, виконаного тим кубинцем,
досить недосконалого перекладу. Ну, це якби ми пе
рекладали з білоруської на англійську. Якщо вірити
цьому поліглотові, далі йшлося про гордість рибалки
за своє важке діло, рибальські молитви та тугу за то
варишами, що назавжди відійшли у море. Й остаточ
но стало зрозумілим, коли ці вірші переклав один

158

Антон Санченко. Баркароли

геть не кепський український поетперекладач. За
кінчувалися вони так:
Цей плач над морем віднесу у рай,
Прощай до Суду, брате, прощавай.
І я згадав, що саме спонукало мене до написання
цього тексту.
Вони відходять, їхнє генеральське покоління вже
потихеньку відходить. Хто вже покинув капітансь
кий місток заради начальницьких кабінетів, хто вже
викладає в Академії водного транспорту, хто просто
на пенсії і марно чекає, що задудить, проходячи повз
Трипільский поворот, його колишній пароплав.
Бо Дніпро спустів. Власне, нічого страшного не
відбулося, геть усі судна просто перегнали на Дунай,
бо він — головна артерія Європи, й усі рейси по ньо
му — валютні. Але як мені тепер не вистачає просто
силуету судна, і спробуйтено при мені назвати його
баржею, що проходить повз Поділ і йде у Пішохідний
міст. За що боролися, на те й напоролися, як кажуть.
«Укррічфлот» і надалі залишається єдиним нероз
проданим українським пароплавством, що вносить
у колишнє протистояння флотських «денді» з Одеси
та «селюків» з Дніпра гіркі нотки. Просрали ви, «ден
ді», свій флот, а от «селюки» — зберегли.
Хоча й насідають на нього, за сучасними сумними
реаліями, усілякі «рейдери», які навіть називаються
так само, як за часи Другої світової називали німецькі
крейсери, що налітали на комунікації союзників і то
пили наші вантажні судна у морі. Але зараз це означає
куди прозаїчніше явище: молодики в чорній уніфор
мі, юристи в золотих окулярах, акції, суди й таке ін
ше. Але мені здається, що генерали відіб’ються і від
них. Принаймні щиро цього їм зичу.
І хоча всі мої герої, — наполягаю, — вигадані пер
сонажі (і я прошу вибачення, якщо, як з тим капітаном

Генерали піщаних кар’єрів

159

Хоменком, щось неприємне сприйме на свою адресу
якийсь литовський капітан), деяких з них уже нема
на цьому світі. Як нема і справжнього натхненника
цього оповідання, мого тестякочегара, джерела со
тень річкових байок, анекдотів та випадків із дніпро
вського життя, які мені вже ніколи не відтворити і не
записати по пам’яті.
І мені залишається лише повторювати ту безпо
радну старпомову фразу: «Коли ви пішли, ми поміти
ли, як багато ви для нас зробили». З ними відходить
ціла епоха. Не нам безпристрасно судити, якою вона
була, бо ми ще безпосередні учасники тих подій. Вони
залишили нам таку велику спадщину, яку наші мож
новладці не можуть поділити аж п’ятнадцять років:
шість гребель на Дніпрі, в той час як на Дунаї — ли
ше одна, десятки домен, коксівних батарей, мартенів
ських печей та прокатних станів, заводи, пароплави,
залізниці й ракетоносії. І, якщо брати ширше, вони
були останнім поколінням, яке пам’ятало, як робити
щось власними руками, і жодним чином не відноси
лися до нашої цивілізації натискачів кнопок.
Наша справа — лише записати дещо для власної
пам’яті та нащадків і поставити на честь тих із них, хто
вже відійшов у свій останній рейс, платівку із сумною
та тужливою «Рибальською сюїтою» бразильського му
зики Дорівала Кайммі, яка несподівано об’єднала річ
ковиків та рибалок. А чому тут дивуватися — класика.
Marcha dos pescadores
Minha jangada vai sair pro mar
Vou trabalhar, Meu bem querer
Se Deus quiser quando eu voltar do mar
Um peixe bom, Eu vou trazer
Meus companheiros também vão voltar
E a Deus do céu vamos agradecer

160

Антон Санченко. Баркароли

Adeus, adeus
Pescador não se esqueça de mim
Vou rezar pra ter bom tempo, meu bem
Pra não ter tempo ruim
Vou fazer sua caminha macia
Perfumada de alecrim
Pedro, Pedro, Pedro, Pedro
Nino, Nino Nino, Nino
Zeca, Zeca, Zeca, Zeca
Cadê vocês, homens de Deus?
Eu bem disse à José, não vá José
Não vá José
Meu Deus!
Com um tempo desses não se vai
Quem vai pro mar
Quem vai pro mar
Não vem
É tão triste ver partir alguém que
a gente quer com tanto amor
E suportar a agonia de esperar voltar
Viver olhando o céu e o mar
A incerteza, a tortura
A gente fica só, tão só
A gente fica só, tão só
É triste superar
Uma incelença entrou no paraíso
Adeus, irmão, adeus, até o dia de Juízo

ЗУСТРІНЕМОСЬ
БІЛЯ ФОНТАНА
(Mas^allah)
А потім заспівали муедзини з мінаретів і з’явилося
над морем сонце. Ніхто не виконає наказ так ретельно,
як сонце, якщо наказати йому вранці зійти на Сході.
Ми зі старпомом Серьогою вже звикли до цих ре
лігійних співів щоранку: наш пароплав заходив у це
турецьке містечко кожного тижня. Співи неслися
з усіх мечетей, над давніми мурами фортеці, над ву
зенькими вуличками, в яких важко було розійтися
двом віслюкам, над базарами, над чайними, духмя
ними кав’ярнями, готелями на набережній, над сто
ликами ресторанів, що однією ніжкою звисали над
теплою та паруючою, як пунш, водою, над строкати
ми яликами, що пахли рибою. Містечко було ма
леньке і компактне. І набережну, й ресторани для ту
ристів суміщало з рибною гаванню.
Як тільки доспівали муедзини, на набережну ви
скочив місцевий дивак — юний барабанщик п’ят
десяти літ віком. Барабанщик зимою та літом був
у самих шортах, весь день бігав вуличками міста і не
втомно стукав у свій величезний турецький барабан,
щось виспівуючи.
— Добрії люди, прокидайтесь! Злії люди, спать ля
гайте! — переклав старпом. Він знав декілька тюрк
ських слів, але зазвичай цього не афішував, особливо
на базарі.
— А про дурних людей він нічого не співа? — по
цікавився я.

162

Антон Санченко. Баркароли

— Два ідіоти. Ми могли зібратися на цю рибо
ловлю ще влітку, але героїчно дочекалися грудня.
Брр, — мене пересмикувало від одного вигляду за
смаглого тулуба юного барабанщика. Погода була
цілком зимова, волога й холодна, над морем лежала
мряка.
— Влітку нас щось не дужето запрошували, —
заперечував старпом, піднімаючи каптур своєї теп
лої «аляски». Щасливчик. Я міг лиш натягнути на ву
ха в’язану шапочку.
Цілодобова чайна для злих людей була на все міс
течко лише одна — біля фонтана на набережній. Фон
тан мав неєвропейську функціональність — у ньому
мили ноги. Фонтан був мармуровим, з написом. З на
пису випливало, що побудовано його на кишенькові
гроші загиблих у битві моряків. Дикунис. Я намагав
ся спроектувати подібну ситуацію на свою цивілізо
вану державу і не міг. У кращому випадку в мене буду
вався скромний будиночок начальника похоронної
команди. В гіршому — все в той же день пропивалося.
Біля побудованого загиблими моряками фонтана
ми й чекали на нашого місцевого друга, попиваючи
міцний турецький чай зі скляночок, схожих за формою
на українські глечики, але малесенькімалесенькі. Ми
випили по три скляночки, коли з’явився Ніко.
— Привіт. Давно чекаєте? — Ніко пристойно го
ворив англійською. Власне, тому ми і здибались.
— Дружина прокинулась, коли виходив, — пояснив
він причину затримки.
Мабуть, турецькі жінки теж не схвалювали ри
боловлі.
***

Звали нашого поводиря по місцевих нетрях якось
більш вишукано, але він називався Ніко, навчений
спілкуванням з іншими іноземцями, яких влітку в цьо
му курортному містечку навіть з надлишком. Влітку

Зустрінемось біля фонтана...

163

йому було кого покатати на риболовлю, навіть за гро
ші. Нас же він запросив безкоштовно, але взимку. На
віть пообіцяв, що гроші за рибу ми розділимо порівну.
— І проп’ємо, — доповнив пропозицію старпом.
Ми досьорбали чай і пішли вздовж води, споти
каючись об швартови. Сонце вже відірвалось від вид
ноколу і снідало клубами туману над хвилями. Великі
та маленькі сейнери з помаранчевими, червоними
та синіми корпусами один за одним йшли на вихід
з гавані. На самому кінці молу ще одна місцева зна
менитість — капітан порту Хабеш — махав кожному
рукою і запам’ятовував, хто сьогодні вийшов у море.
Записувати Хабеш не любив чи не вмів. Посада «ли
ман башкана» належала старійшому рибалці міста.
Хабешові було вже років сімдесят, і він пам’ятав,
як за часів війни в містечку виходжували наших по
ранених. До Криму звідси було 160 морських миль,
і вивезти сюди поранених із Севастополя було без
печніше, ніж на Кавказ. Хабеш навіть фото нам по
казував. Ось так. Виявляється, в тій війні нейтралітет
Туреччини був дружнім до нас, але хто ж з істориків
нам тепер зізнається.
— З нами буде мій напарник, — повідомив Ніко.
— Човен — мій, сітка — його.
Напарник — неголений черевань у рибальській
штормівці — був не в захваті. Але помовкував. Човен
усе ж таки був не його. Він мовчки кивнув нам, про
пускаючи до білого вилизаного до блиску човна і від
в’язав мотузку. Ніко запустив двигун, і ялик моторно
побіг вздовж хвилелому. Напарник правив навісним
стерном, стоячи на кормі. Він правив ногою, сховав
ши руки до кишень штормівки. Був у цьому якийсь
шик і зверхність чи то до нас, чи то до дрібної, але ка
верзної хвилі в гавані.
Хабеш порахував і нас.
— Бережи вас Аллах! — гукнув він нам турець
кою, коли ми виходили з порту в затоку.

164

Антон Санченко. Баркароли

— Аякже, — українською відповів старпом.
Місцеві звичаї мені подобалися. Рибалкою тут
міг стати кожен власник човника та мережі. Те, що
в нас називають браконьєрством, у Туреччині вважа
ють риболовлею. Улов можна туттаки здати до риб
ної крамниці, яка є в кожному кварталі, і заробити
на цьому чесні пахучі рибою ліри. Турецькі рибалки
виходили в море засвітло зовсім не тому, що були
злими людьми: їм потрібно було здати улов до крам
ниці раніше, ніж прокинуться домогосподарки.
Шлюпка в Ніко була доглянута. Борти блищали
свіжою білою та синьою фарбами. Намальовані на бор
тах очі. Напис «Машаллах». Такі очі та написоберіг
турки малюють навіть на бамперах вантажівок. І по
первах вони з недовірою ставилися до нашого «сліпо
го» пароплава кримської лінії, аж поки наш капітан
не махнув на все рукою і не наказав вивести оте «З нами
Аллах» на нашій білій рубці. Ось тут турки й стали на
шими постійними пасажирами, а ми стали поважними
людьми у містечку. Нам навіть відкрили кредит у барах
та ресторанчиках поблизу порту. І тепер ми чесно мог
ли відповідати на дивакувате турецьке запитання при
знайомстві:
— В якому ресторані у тебе стілець? — перш за все
питав будьякий турок.
— У Марата, — чесно відповідав старпом.
У турецькому ресторані, чайній чи більярдному
клубі зазвичай не побачиш жінки. Зате кожен чоло
вік кожного вечора ходить грати в нарди, карти,
кості чи дивитися футбол у якесь суворо визначене
місце. Такі звичаї. У Марата ми з Ніко і познайоми
лися свого часу. В нього збиралися рибалки й інша
портова босота. Тоді в Ніко ще була робота механіка
і відкритий у Марата кредит. Зараз у нього просили
спершу показати гроші.
За молом шлюпку стало хитати не подитячому,
однак наш незворушний керманич навіть не витягнув

Зустрінемось біля фонтана...

165

рук з кишень, лише ширше розставив ноги. Щоб не
відчувати себе зовсім уже пасажирами, ми заходились
допомагати Ніко перекладати з місця на місце ящи
ки, буйки, барильце з водою, каністру з пальним, пла
стмасове відро, щітку на довгому держаку та інше
спорядження.
Взагаліто, в кредит жила більша частина міс
течка, в якому всі всіх знали, не замикали на ключ
крамниць, йдучи обідати, ювелірні магазини були
без сигналізації, і було навіть незрозуміло, навіщо
в містечку існує в’язниця, поліціянти і яких саме
злих людей відправляв вранці спати згаданий юний
барабанщик. Це призводило до непорозумінь.
Один наш метикований матрос першого ж дня
нашого перебування в містечку дуже вдало знайшов
«нічийного» годинника на підлозі в шкіряній крам
ничці, геть порожній. Ну так, покинута напризволя
ще шкіряна крамниця без продавця і годинник валя
ється. Який наш матрос розгубиться? Поліція чекала
його прямо біля нашого трапа. Ні, ви пройміться
теж. У цьому п’ятдесятитисячному містечку вкрасти,
крім зальотного матроса, було нікому.
Досі пам’ятаю нашого першого пасажира на Ял
ту. Охайно одягнутий коротун у темному плащі (він
збирався на північ) боровся з утричі більшою за ньо
го валізою, перетягуючи її набережною до нашого
борту, а потім втомився, покинув її метрах у тридця
ти від трапа й поцікавився в мене:
— Скільки часу до відходу? Дві години? — і паса
жир тут же розвернувся і пішов до бару Марата пити
пиво, забувши про валізу.
На набережній було людно, вештались не тільки
молоді мамаші з дітьми, але й підозріла портова босота.
— Пильнуй валізу про всяк випадок, — сказав я
матросові. Саме тому, який у подальшому виявився
єдиним годинниковим злодієм цього містечка. Знав
кому доручити. Ледь ми тоді це прикре непорозуміння

166

Антон Санченко. Баркароли

з годинником владнали в поліції. І знайомство з англо
мовним Ніко дуже нам у тому допомогло.
Отож у цьому місті таки можна було залишати ва
лізу на вулиці. Дикуни.
Я подивися на пасажирський причал і наш білий
пароплавчик під ним. Вахтовий матрос, той самий,
позіхаючи, стояв біля трапа й теревенив про щось
із нашим кухарем, що вже прокинувся на спів муе
дзинів. Зручно, будильник не потрібен.
— А у в’язниці зараз макарони, — мрійливо ска
зав я старпомові. Ми не встигли поснідати, збираю
чись на риболовлю.
А потім ми майже відразу влетіли в смугу туману,
що звивався над самою водою, і зникли з виду навко
лишнього світу. Тільки голова нашого небалакучого
стернового продовжувала стирчати над цим молоч
ним киселем.
Так наш пароплав, нудьгуючий матрос біля тра
па, якось непомітно стали для місцевих мешканців
такою ж невід’ємною частиною краєвиду і звичаїв,
як велетенський білий пором зі Стамбула, який при
крашав собою містечко по п’ятницях. До його прихо
ду на набережній та пасажирському причалі збирався
натовп аборигенів під руку з дружинами у хустинках
та дітлахами на триколісних велосипедах. Набігали
на причал звідкілясь продавці кукурудзи, фундука,
морозива і навіщось — чистильники чобіт. А й справ
ді, а що як якась столична штучка забажає проїздом
почистити черевики в містечку, а чистильника й не
ма під рукою. Зважаючи на те, що стамбульський по
ром стояв у містечку хвилин двадцять, саме цього
на причалі і не вистачало.
— Який сьогодні день? — спитав я у старпома.
— П’ятниця, — відповів той.

Зустрінемось біля фонтана...

167

***

Рівномірно стукав дизельок. Сонце доїдало ту
ман. Але подекуди він ще клубився між хвилями. Ві
тер задував з моря. Ми вже звикли до хитавиці неве
личкої шлюпки у великій морській затоці і грілися
розмовами.
— Гарна у вас набережна, — сказав я Ніко. Вона
рясніла готельчиками та ресторанчиками, що вихо
дили просто до води.
— Не шкода було стіни фортеці руйнувати, щоб
місце під готелі розчистити? — спитав старпом.
— А це не ми. Це під час того морського бою. Ад
мірал, як його, забув прізвище, — розповідав Ніко. —
Він блокував нашу ескадру в затоці, став на якорі са
ме отут, де ми зараз, і нікого не випускав з порту, хо
ча війни не було. Ну, раз війни нема, наші моряки
на нього теж не нападали цілий тиждень. А потім
до нього підійшла підмога, і він спалив і нашу ескад
ру, і місто, і стіну фортечну розвалив. Він тоді впер
ше використав новий винахід — артилерійські бом
би, і стіни не встояли. Їх ще Мітридат будував...
— Який Мітридат? — не повірив я.
— Євпатор, — сказав Ніко. В нашому місті знахо
диться усипальниця його роду, і він сам похований.
— Стоп. Євпатора поховано в Керчі на горі Міт
ридат, — заперечив старпом.
— Сам бачив? — спитав Ніко.
— Нуу...
— Повернемось на берег, покажу тобі його моги
лу, — впевнено пообіцяв Ніко.
— Щоб ти знав, Мітридат отруївся в Керчі цику
тою, щоб не потрапити в полон до римлян, — запере
чив старпом.
Вони заходилися сперечатися так заповзято, на
че знайшли спільного родича, але тепер не могли по
ділити його спадщину.

168

Антон Санченко. Баркароли

Береги вже зникли з виду, тільки в далечині, на
че вже не на видноколі, а на небі, виднілися гори
в снігових шапках.
— І як ми знайдемо ту чортову сітку, — вирішив
я повернути сперечальників із сивої давнини.
— Цей хлопець знайде, — заспокоював Ніко,
маючи на увазі неголеного напарника.
— Це його сітка, і він знайде її вночі, вдень, у су
тінках і в тумані.
На підтвердження його слів «цей хлопець» наві
щось втягнув повітря носом і поклав стерно на борт.
Двигун фиркнув і замовк. Ми прибули на місце.
— Розбирай весла, — весело скомандував стар
пом. Йому не терпілося зігрітися.
Через п’ять хвилин зігрівальної греблі неголений
керманич виловив зпоза борту невеличкий пластико
вий буйок, і вони з Ніко заходилися вибирати спочатку
тонкий капроновий шнурок, а потім і сітку, старанно,
як парашутні стропи, вкладаючи її на дно човна. Мере
живо складалося з двох частин з різними комірками:
великими камбальними та маленькими — на дрібну
рибку.
— Щось давно не їв я камбали, — розмріявся стар
пом. Він був оптимістом.
— А султанки не хохо? Або пікші, — я був, як ме
ні ще тоді здавалося, реалістом.
Перші метри путанки принесли всього пару чахлих
рибок невідомої породи. Потім пішла червона ши
паста барабуля, вона ж султанка. Ніко оптимістично
приготував великий ящик. Він був з партії старпома.
— Скільки метрів сітки? — спитав я.
— Сімсот, — відповів Ніко.
— Нормально, — оцінив старпом, наче був ста
рим бердянським браконьєром, а не штурманом па
сажирського пароплава. Схоже було, що він просто
перемножував кількість барабульок з перших метрів
мережі на сімсот. Виходило дві тисячі сто султанок.

Зустрінемось біля фонтана...

169

Але «цей хлопець» несподівано вилаявся в самий
розпал старпомових підрахунків. І цього разу пере
кладач нам був не потрібен. Виходить, не тільки Міт
ридатова спадщина була в нас спільною.
— Путана, — повторив він і вказав рукою вперед,
де кричала, метушилася й носилась у небі ціла зграя
бакланів та чайок. Баклани каменем падали у воду,
склавши крила, як надзвукові винищувачі, ракетами
вилітали зпід води, билися один з одним і з чайками,
захищаючи впольовану рибу. Це було навіть при
кольно, нам усе ще не було зрозуміло, чому лаявся
напарник.
— Баклани їдять рибу з нашої сітки, — пояснив
Ніко.
— Ось я вас! — закричав старпом. Але що він їх?
Відповіддю йому служив єхидний регіт чайок.
Майже вся барабуля, яку тепер приносила путан
ка, була виклювана по самі гланди, чи то пак — зяб
ра. Обидва напарники лаялись, уже один з одним.
Це ми вже здогадалися за їхніми інтонаціями. На нас
якраз наповзла чергова смуга туману, така щільна,
що корму нашої шлюпки ми майже не бачили.
— Чорта з два таку рибу приймуть до крамниці, —
сказав я старпомові похмуро. Вже з півгодини я мрі
яв лише про той момент, коли ми нарешті закотимо
ся до Марата й зігріємося, в нього в барі пічка є
і щось міцніше за чай. Які там уже заробітки?
— Наша справа — гребти, — не вгавав старпом.
Він ще вірив, що зловить камбалу, яка перекриє усі
наші збитки від бакланів.
Але краще б він промовчав. Тому що в ту ж мить
ми почули пароплавний гудок просто над головами.
І то не якийсь писклявий гудочок сейнера, а ни
зький, пронизливий аж до сечового міхура бас мор
ського гіганта. Здавалося, навіть весла завібрували
в кочетах від цього утробного звуку. Так могла гудіти
лише Єрихонська труба або пором на Стамбул.

170

Антон Санченко. Баркароли

Ніко кинувся до дизелька, його напарник горлав
щось відчайдушне, ми навалились на весла. Я ще ні
коли так не гріб, навіть на Кубку Чорного моря.
Я вчепився у весло, як графоман в олівець, і не міг
зупинитися ні тоді, коли старпом на черговому греб
кові піймав лопаттю ляща на хвилі від порома і поко
тився на пайоли, ні тоді, коли Ніко нарешті запустив
дизелька, бо я бачив, як у п’яти метрах за нашою
кормою вигулькнула з туману Китайська стіна. Під
ступна стіна, верхівка якої губилась у хмарах, манд
рувала морем і чатувала на нещасних рибалок, яких
не вберіг Аллах. Високий білий борт порома був так
близько, що було видно патьоки іржі під заклепка
ми, і те, що здивований стюард у дверях над трапом
поголений не краще за нашого керманича.
— Вони що, всі по п’ятницях не голяться? А як
би дизельок не запустився? — спитав я в старпома,
кидаючи нарешті весло. На кормі порома хтось году
вав хлібом чайок і накидав нам повний ялик хлібних
крихт.
— Чайки вже нагодовані, — відмахнувся від чер
гової порції хліба старпом. — Чого б це дизельок мав
не запуститися? Надійна німецька машина. Зульцер
Ман, — прочитав старпом тавро виробника. — А Ні
ко — все ж механік.
І тут дизельок раптом заглох.
— Путана, — вилаявся неголений напарник, а Ні
ко зазирнув до бака для пального. Порожньо. Стар
пом передав йому каністру.
— Просто пального забули долити, — втішав він
чи то мене, чи то вже себе.
Каверзний ЗульцерМан на новій порції пального
працювати відмовлявся. Ніко пробував і так і сяк, по
садив акумулятора, крутив ручку, але дизельок фир
кав, і... і все.
— Водяниста якась солярка, — із сумнівом сказав
я старпомові, спробувавши паливо на смак.

Зустрінемось біля фонтана...

171

— Де пальне брали? — спитав старпом у Ніко.
— На вашому пароплаві, у механіків, — відпові
дав наш товариш. Справді, ну де ж іще.
— Все ясно, — пошепки сказав я старпомові. —
Набодяжили.
Справді, хто ж іще, крім наших співвітчизників, здо
гадається набодяжити пальне рибалці, що йде у море.
— Повернемося — яйця повідкручую обценька
ми, — пообіцяв старпом.
— Ну, наша справа — гребти, — засміявся я. Не
сподівано до мене повернувся добрий гумор. Я зга
дав фразу старпома, сказану з іншого приводу:
— Серього, повір мені як спеціалісту, гірше —
не буде.
***

Сонце сідало у хвилі. Містечко було на півостро
ві, і море оточувало його з трьох сторін. Знову співа
ли муедзини з мінаретів.
— Добрі люди, спать лягайте! Злії люди, проки
дайтесь! — вистукував невтомний барабанщик.
Більш злої людини, ніж наш старпом, коли ми
нарешті ввалилися в бар до Марата, в усьому міс
течку точно було не знайти.
Догребли. Аякже. Якби не пильний Хабеш, ми б
ще й досі греблися в холодній моторошній затоці,
підміняючи один одного на веслах.
— Марат, ти завжди поїш нас поганим дешевим
віскі, — просто з дверей заявив старпом барменові.
— Не переймайся, Ніко, ми пригощаємо, — ска
зав я.
— Подати мені найдорожчого віскі, без содової
і без льоду! — замовив старпом.
Марат почухав потилицю, зателефонував власни
кові і дістав із самої вітрини запилену пляшку віскі
з чорною етикеткою. Склянка старпома теж не влаш
товувала, і Марат замінив її на пивний фужер.

172

Антон Санченко. Баркароли

— До країв, — командував старпом.
Усі, хто був у генделику, вже замовкли і мовчки
спостерігали, як він схопився за фужер віскі й одним
помахом перекинув його у себе. Видудливши все віс
кі, він заклацав пальцями, шукаючи закуски, і, так
і не знайшовши нічого підходящого, зірвав папаху
з якогось турка біля шинкваса, занюхав мерлушкою
і виписав голомозому власникові шапки смачного
щигля.
— Тихо, тихо, випивка за рахунок закладу, —
кинувся заспокоювати жертву Марат. — Спокійно,
це вигідний клієнт.
— Віскі всім, — встиг замовити старпом, перш
ніж я відібрав у нього гроші.
Коли так і не знайшовши ніякої закуски, крім го
рішків, старпом тихо заснув у кутку, ми з Ніко на
мостирилися нести його на пароплав. Але бармен і тут
не дав нам попіклуватися про бойового товариша:
— Я сам, — сказав Марат і закинув старпома
на спину.
— У наступний ваш рейс запрошую на полюван
ня, — сказав Ніко.
— Зустрінемося біля фонтана, — погодився я.
— А знаєш, я згадав ім’я того адмірала, — ні сіло
ні впало сказав Ніко. — Ну, того, що розваляв крі
посну стіну й спалив бомбами все місто. Нахімофф.
Був такий?
«Ну, звісно, хто, крім наших, на таке здатен», —
подумалось мені.

СТО ПЕРШИЙ
АНЕКДОТ
ПРО БОЦМАНА
(Hotel California)
Історія про те, як посварилися Олег Борисович
та Володимир Васильович, розпочалася рівно за мі
сяць до того, як трапилась. Тобто починати розпові
дати її слід за місяць до того як... А може, й трохи
раніше.
Отож боцман пасажирського пароплава «Ганімед»
Олег Борисович, надалі просто Олег, одразу після
митниці вирішив почитати свій паспорт моряка. Ми
стояли в ялтинському пасажирському порту кормою
до набережної, наші пасажири щойно зійшли на бе
рег і поперли свої рябі торби, лантухи та сумки з коло
ніальними товарами в напрямку ялтинського ринку,
митниця щойно вшилася із судна, і підвахті можна
було досипати собі далі. Якщо ж кортить почитати пе
ред сном, паспорт моряка нічим не гірший за книги
жахів чи містичні детективи «Коронації слова».
Паспорт моряка насправді може бути цікавим
чтивом для підготованого читача. З одного боку,
в ньому позначено всі пароплави, на яких ходив
у море окремо взятий моряк, їхні порти приписки
та посада моряка за судновою роллю. Навіть назви
цих пароплавів створюють певний колорит. Як тіль
ки не називають ті пароплави: «Південний Хрест»,
«Протока Атласова», «Мис Желанія», «Вітер». Ну,
судячи з назв, це рибалки. Іноді судна певного типу

174

Антон Санченко. Баркароли

навмисне називають якось однаково, наприклад,
іменами художників чи композиторів. Прочитає
моряк у паспорті «Айвазовський» чи «Композитор
Каракараєв» і вже знає, що власник паспорта пра
цював на «художниках»пасажирах чи на «компози
торах»ролкерах. І здогадується, чого від того зна
йомця чекати, навіть якщо не бачив жодної картини
Айвазовського й не чув жодної ноти Каракараєва.
Недарма раніше назву судна морякам писали про
сто на лобі (тобто на стрічці безкозирки).
З іншого боку, у паспорті зафіксовані спогади
про всі порти та країни, які відвідав моряк на тих суд
нах, бо митниця чи прикордонники в усіх портах сві
ту штемпелюють паспорт на спеціально відведених
сторінках. Є порти, штемпель яких просто повинен
мати у своєму паспорті моряк, щоб зверхньо дивити
ся на суходільну публіку. В рибалок це ЛасПальмас.
У торгових моряків — Сінгапур. А в яхтсменів чомусь
найвищим шиком вважається отримати в паспорт
штемпель французького острова Кергелен в антарк
тичній частині Індійського океану.
Але в паспортах екіпажу «Ганімеда» скоро вже
не залишиться місця на жоден Сінгапур, бо сторінки
рясніють штампами несподівано української Ялти
та теж не споконвічно турецького Трабзона. Ялта—
Трабзон. Ялта—Трабзон. Отож Олегу залишалося
вивчати лише дати на штампах. Судячи з них, «Гані
мед» вирушав на Трабзон раз на тиждень.
Боцман читав своє кримінальне чтиво в носово
му кубрику на шість койок, у якому мешкали ли
ше він та кухар Володька (він же Володимир Васи
льович). Трап з кубрика виходив до коридору просто
перед каюткомпанією, й одному Богу відомо, хто
саме проходив тим коридором до бойлера по чай, ко
ли Олег Борисович дочитав свого паспорта до остан
ньої сторінки, на якій ще не просохло червоне чор
нило митниці, і вголос матюкнувся:

Сто перший анекдот про боцмана

175

— Отже ж. Працюєшпрацюєш. Боцман на якір!
Боцман на швартови! А в людини, може, день наро
дження сьогодні!
Отож невідомо, хто саме почув ту фразу Олега,
але хтось з екіпажу таки почув. Мабуть, це був другий
помічник Артурчик, у нього завжди був гарний слух
та нюх на п’янки.
***

Боцман Олег був з людей, які мали знайомих та
друзів в усіх портах. І не тільки знайомих. Зайде «Гані
мед» до БілгородаДністровського, вже портові матро
сишвартовники й кранівники вітають його, як яко
гось родича. А він увечері ще й одягнеться навіщось
у форму з погонами другого помічника, яку завжди
возив у рундуці, у кашкет з «крабом» і намилюється
до міста. На наші запитання, куди та навіщо, відпові
дає несподівано:
— До сина. До Артема.
Прийдемо до Одеси, знову він у тій формі на тра
пі. І знову:
— До сина. До Андрія.
— Олегу, та скільки ж у тебе тих синів?
— Четверо, — скаже боцман і почне загинати
пальці:
— Артем, Андрій, Тарас...
— Артем, Андрій, Тарас...
— Артем, Андрій, Тарас... тьху ти, Колька.
Імен дітей до паспорта моряка не вписують. Не
довго й забути.
Усе це були офіційні сини, Олеговичі, на яких він
справно платив аліменти чотирьом колишнім дружи
нам у різних портах Чорного моря. І схоже, що діти ці
були не останні. Бо Олег уже досяг аліментного макси
муму, коли більше з чоловіка вже не вираховувати
ме жодна зла бухгалтерія, хай він хоч цілу команду
чотирнадцятивесельного вельбота ще наструже. Коли

176

Антон Санченко. Баркароли

я з гордощами за флот розповідав про свого боцмана
знайомим дівчатамфілологиням, вони вимагали з ме
не його прізвище, щоб часом з ним не одружитися.
— Стережіться брюнетів з вусами у погонах дру
гого помічника, — невизначено відповідав я.
Філологиніфілологині, а майбутні аліменти раху
ють, наче математички. Саме час було замислитися.
Чомусь Олегові було важливо, щоб колишні дру
жини й сини мали його за другого помічника, а не
за боцмана. Хоча ще невідомо, хто на пароплаві більш
важлива персона. Он скільки анекдотів про боцманів
наскладали, а про других помічників — жодного.
***

Перший анекдот про боцмана трапився з Олегом
у перший же наш день у Ялті. І він теж був пов’язаний
із жінками.
Перше, що має зробити кожен моряк, варто його
суднові подати кінці на причал у новому порту, — від
мітитися у якомусь припортовому ресторані. А з цим
у Ялті жодних проблем нема, швидше навпаки: навіть
капітанської зарплатні не вистачить на те, щоб обійти
всі ті ресторани, кафешки, бари та інші генделики,
що розташовані на набережній один поряд з одним,
і випити в кожному хоча б по чарці. Вже до ресторану
«Бригантина», про який співав колись Андрій Мака
ревич, капітан муситиме позичати гроші в старпома.
Отож боцман з матросами не намагалися охопити не
охопне, а кинули якір у першій же придатній гавані,
прямо на даху Морвокзалу у ресторані «Маргейт», з ви
дом на пароплави, нафтобазу та маяк на кінці молу.
Не знаю, що там трапилось далі, бо на «Ганіме
ді» я стояв незручну для Ялти вахту з восьмої вечора
до опівночі, але якось сталося так, що саме Олег
познайомився з двома відпочиваючими дамочками
(без собачок) і запросив їх за столик, за яким сиділи
ще другий помічник Артурчик та матрос Юрчик.

Сто перший анекдот про боцмана

177

Лабухи вже третій раз поспіль співали на замов
лення Олега «Готель Каліфорнія», але поки він хо
див замовляти, капосні друзі встигали запросити
дамочок до танців, і Олегові залишалося лише під
співувати:
On a dark desert highway, cool wind in my hair
Warm smell of colitas, rising up through the air
Up ahead in the distance, I saw a shimmering light
My head grew heavy and my sight grew dim
I had to stop for the night
There she stood in the doorway;
I heard the mission bell
And I was thinking to myself,
this could be heaven or this could be hell
Then she lit up a candle and she showed me the way
There were voices down the corridor,
I thought I heard them say...
Welcome to the hotel california
Such a lovely place
Such a lovely face
Plenty of room at the hotel california
Any time of year, you can find it here
Отже, дамочок було всього дві, і вони чомусь об
рали собі за кавалерів зовсім не боцмана. Тож коли
ресторан зачинився, виявилося, що саме боцманові
нема кого проводжати крутими вуличками нічної
Ялти до якогось там санаторію за канатною доро
гою — повз пальми на набережній, стрімку навіть
вночі річечку та зарості жасмину. Саме у цих зарост
ях ображений боцман, як виявилося, і влаштував
свою засідку і терпляче чекав на повернення колиш
ніх друзів, які, якби були друзями, просто не могли б
так вчинити з ним. Не могли б і все. У засідці Олег
насвистував все ту ж «Каліфорнію»:

178

Антон Санченко. Баркароли

Вирішив поїхать я з рідного села,
Бо у нас у клубі развлєчєнієв нема.
Я надів кухвайку, чоботи напер,
Чмокнув в морду Гальку і у Київ я попер.
Поробив з півроку на об’єднанні «Азот».
Став я хлопець городський. Я тепертепер не тот.
Ну а раз в Сайгоні з хлопцями набравсь
У відділення попався — ну і там робить оставсь.
Всі мене бояться, як у формі я.
Я страшний тепер, ястрашний тепер міліціонер.
Нащо мені тепер Каліфорнія?
В мене свій готель, де дають постель за один рубель...1
Першим повертався з цієї приємної донжуансь
кої прогулянки матрос Юрчик. Коли його прямий
начальник з криком вискочив з кущів, наміряючись
зіштовхнути його просто в річечку, Юрчик вирішив,
що краще прикинутися пораненим, і впав у жасмин,
а боцман, не втримавшись, шубовснув просто в міл
ку, але швидку річечку. Але це ще був не весь анек
дот. З темряви, буває ж таке, вискочив міліцейський
«лунохід», що патрулював нічні вулички, і муніципа
ли, допомігши Юрчикові вибратися із чагарника і за
сліпивши його ліхтарями, перш за все спитали:
— Ти хто?
— Місцевий, — одразу зорієнтувався Юрчик.
— Вискочила якась потвора з кущів і в річку зі
штовхнути хотіла. Он він, бовкається під мостом.
— Зачекай нас тут, — скомандували муніципали,
але чекати їх, звісно, ніхто не став. Юрчик прожогом
кинувся на пароплав, бо саме згадав, що вже годину
як мусить змінити мене на вахті.
Ласунчик долі Артурчик повернувся повз зарості
неушкодженим, а боцмана мєнти повернули на паро
плав лише вранці. Але — підвезли аж до трапа своїм
1

Переспів Олега Скрипки.

Сто перший анекдот про боцмана

179

«луноходом», ще й руку на прощання потиснули. «Ну,
бувай, Олежко». Правда, перед цим боцман розраху
вався з ними за приємну нічну прогулянку трилітров
ою банкою мастила М10В2, яке, виявляється, підходи
ло і для пароплавів, і для «луноходів». Не дешеві нині
прогулянки Місяцем, аж ніяк не дешеві.
Ось так, власне, і з’являлися в Олега знайомі в усіх
тих портах, куди заходили його судна. Ну, не найгірша,
треба сказати, манера знайомитися. Особливо з мєн
тами. Завжди стане в пригоді.
***

З Володимиром Васильовичем, або Володькою,
справа була інша. Він прибився до нашого пароплава
пізніше, вже в Ялті. Йшов повз пароплави вздовж
уже порожньої набережної й читав на кормах порти
приписки, а я саме був на вахті. Не здавайте мене ка
пітанові, але біля трапа я сидів у шезлонгу. Ялта —
місто спокус і геть ніякої дисципліни.
— Агов, на «Ганімеді», закурить є? — нахабно по
чав Володька.
— Ні.
— А водички питної? А то так їсти хочеться, що пе
реночувати ніде.
— Ні.
— А води забортної відро?
— Ні.
— Ну, в тебе, як у Конецького, відра води забортної
не випросиш, — зареготав Володька і вже почвалав був
приставати до іншого судна, але я його зупинив.
— Заходь. Якщо вештатися по судну не будеш,
пущу переночувати до своєї каюти.
Те, що людина читала Віктора Конецького, вже
певним чином ту людину характеризувало. То була на
ша людина, бо поціновувачів творчості цього автора
можна знайти на будьякому судні на будьякому мо
рі, до дунайських барж, на яких екіпажу — лише

180

Антон Санченко. Баркароли

шкіпер та матрос, включно. Хай Володька і виглядав
типовим «бичем», власне, він ним і був, бо його три дні
тому вигнали з одної севастопольської яхти без гро
шей і речей, із самими лише документами, але люди
на, яка цитує Конецького, завжди може розраховувати
на вільну койку на судні, це вам не «Василія Тьоркіна»
перед вартовим у казармі напам’ять читати.
Коли виявилося, що підгодувати мені голодного
Володьку нічим, бо наша гримзакухарка, замість по
піклуватися про нічну вахту, сама попхалася вечеряти
до якогось ресторану, виявилося, що Володька за фа
хом — саме кухар. Він так справно все нашинкував,
засмажив та прикрасив зеленню, що жодних сумнівів
у тому не залишалося. Знаєте, є в кухарів такий ви
щий пілотаж — наспівувати, коли кришиш цибулю.
Судячи з того, що мугикав Володька все ту ж «Калі
форнію», його смаки збігалися з боцмановими.
Her mind is tiffanytwisted, she got the mercedes bends
She got a lot of pretty, pretty boys, that she calls friends
How they dance in the courtyard, sweet summer sweat.
Some dance to remember, some dance to forget
So I called up the captain,
please bring me my wine
He said, we havent had that spirit here since nineteen
sixty nine
And still those voices are calling from far away,
Wake you up in the middle of the night
Just to hear them say...
Welcome to the hotel california
Such a lovely place
Such a lovely face
They livin it up at the hotel california
What a nice surprise, bring your alibis

Сто перший анекдот про боцмана

181

На пахощі нашої таємної вечері вийшов вахтовий
механік зі своєї каюти. Потім, як сновида, причала
пав старпом. Гримза в усіх уже в печінках сиділа.
В морі вона не готувала, бо закачувалася, а на бере
зі — бо в неї знаходилися інші справи. І в результаті
стару гримзу таки списали, а Володьку залишили ку
харем на «Ганімеді». Треба було пожаліти жіночку.
Таки справді ж закачувалася. Траплялися в ті казкові
часи такі от дивні комбінації. Колишня бюрократія
накрилася мідним тазиком, нової ми ще собі на шию
не викохали. А коли відділу кадрів уже (ще) нема,
де ж капітанам екіпаж набирати?
— Паспорт моряка на руках у тебе? — тільки й спи
тав вранці у Володьки наш капітан.
— Зарплатня влаштовує? Ну, то ставай до роботи.
— Яволь, герр гауптман, — відповів Володька
німецькою.
Яхта, з якої його списали, була історичною, на ній
колись готували німецьких штурманів для підводних
човнів та морської авіації. Мабуть, це позначалося
на звичках екіпажу навіть через 45 років після війни.
— Ви мене ще згадаєте, — пообіцяла нам стара грим
за на прощання, коли джентльмен Володька приніс їй
квиток на автобус до нашого порту приписки.
Поселили Володьку в кубрик до боцмана, бо ма
трос Юрчик саме втік від нього жити до каюти друго
го помічника. Про всяк випадок. Бо боцман весь час
наспівував оту свою«Каліфорнію» й точив на бруску
свого боцманського ножа до стану леза для гоління.
Такелажним ножем зарізати когось проблематично,
але чим чорти не бавляться. А тепер боцман отримав
братчика, який цілком поділяв його музичні при
страсті, і вони мугикали кращий кабацький шлягер
усіх часів і народів уже на два голоси.
Якось на бенкеті, а були з кумом «під шафе»,
Там естрада файна грала, караоке заводне.

182

Антон Санченко. Баркароли

Я вскочив на стола, в когось вирвав мікрофон
Та й почав собі волати, немов поранений гібон.
Але там були крутії, та й почався кавардак.
А влучив хтось мені по пиці, кум єму дістав п’ятак.
Потім я хотів — той плаче: «Я є відомий продюсер.
Хоч? — зроблю тебе артистом!» — От і співаю
я тепер.
Всі мене кохають, бо відомий я.
Ценний баритон ллється із вікон... Радіо Шансон.
Нащо нам тепер Каліфорнія?!
В нас є свій музон, закликає йон до любимих зон.
І взагалі, виявилося, що боцман та кухар дуже
вдало одне одного доповнюють. Якщо Олег Борисо
вич був людиноюанекдотом, але трапялося в нього
те завжди ненавмисне, Володимир Васильович був
хохмачем і жартівником по життю. Коники, які по
чала викидувати ця парочка, можна було посилати
на конкурс жартунів у Габрово.
Хто у ресторані під час циганських танців виско
чив на естраду й так став витанцьовувати довкола со
лістки, що її чоловікскрипаль покинув скрипку й
поліз битися за дружину? Олег Борисович та Воло
димир Васильович.
Кого мали б забрати до буцегарні за розтрощений
стіл, побитий посуд та зламаний смичок, і вже навіть
наряд міліції викликали до залу?
Володимира Васильовича та Олега Борисовича.
Кого порятували від мєнтів самі ж цигани, вивів
ши з ресторану тилами через кухню?
Все їх же.
Що дивно, після таких фестивалів, швейцар, на
впаки, починав їм вклонятися, а метрдотель спеці
ально тримав столик до нашого приходу в Ялту. А вже
цигани заходилися у своєму «До нас приїхали, до нас

Сто перший анекдот про боцмана

183

приїхали Олег Борисич та Володимир Василич дорогі»,
щоразу, варто їм було зазирнути до зали. О, незбаг
ненна душа рестораторів.
Хто дав блискуче інтерв’ю молоденькій кореспон
дентці кримського радіо, яка приїхала у відрядження
із Сімферополя з провокаційною метою визначити,
як саме ялтинці та відпочивальники ставляться до дер
жавної мови, і яку Володимир Васильович невідомо
як запросив відвідати ще й наш пароплав? Олег Бори
сович.
— Оце батько в мене чуваш, мати єврейка, а сам
я — дідько його зна, хто такий, — сказав у мікрофон
Олег Борисович вишуканою українською, і всі мовні
проблеми в Криму було знято.
Бо кожного разу, коли цю передачу крутили по ра
діо, у слухачів на Олеговому інтерв’ю починалися ре
гіт і гикавка. Олег же не обмежився цією фразою, він
почав розбиратися, якої національності в нього сини,
а враховуючи те, що дружинами в нього були болгар
ка, молдованка, гагаузка й українка, в цьому і дідько
ногу зламав би, так і не розібравшись. І все це — ви
шуканою державною мовою, наче на докір тим крим
ським українцям, які не спромоглися її вивчити, маю
чи куди менш заплутаний родовід. Повторювали цю
передачу на прохання публіки тільки на нашій пам’яті
разів з п’ять.
І таке інше, і таке інше. В одне оповідання усіх
їхніх приколів не вмістити.
Тож Володька приживсятаки на нашому паропла
ві, спасибі Конецькому за таких кадрів. Чого він тільки
нам не готував! Та як усе смачно! Та в будьякий час
для будького з команди. Тільки от із чаєм у нього щось
не виходило. Як не заварить — якийсь дивний присмак
і запах. Володька вже і від грузинського та краснодарсь
кого чаю відмовився, знаємо ми, які віники вони в ті чаї
кришать. Перейшли на цейлонський листовий, навіть
на каркаде з пелюсток ефіопської троянди — все одно

184

Антон Санченко. Баркароли

не те. Наче, перепрошую, сечею верблюжою хтось той
чай розбавляє. Ну, кажу ж — пороблено. З урахуванням
того, що на сніданок на флоті зазвичай лише чай та хліб
з маслом, це було проблемою.
Але значно більші проблеми, як виявилося, з’я
вилися у нашого Артурчика.
***

Є на самому півдні Греції спеціальний карантин
ний мис Мотопан. Якщо моряк у якомусь чорномор
ському порту нерозважливо проводжав вночі до сана
торію якусь геть незнайому дамочку, але до Мотопана
обішлося без водотічності, значить пощастило. А ось
другому помічникові Артурчикові — якраз не дуже.
І хоча пароплав наш ходив лише Чорним морем, через
суворо визначений Мотопаном час Артурчик уже га
няв по ялтинських аптеках у пошуках потрібних анти
біотиків. При цьому намагався він це зробити таємно.
Але хіба таке приховаєш? Якраз Володька з Оле
гом до тієї ж аптеки забігли спробувати ще якийсь
дивний китайський фіточай із засушеного жасмину,
який розгортається у чашці у квітку з маленької куль
ки. Написав би його назву, але не маю на клавіатурі
потрібних ієрогліфів. А аптекарка, як вони те вміють,
ще й як загорлає на всю аптеку:
— То ви будете брати свій біцилін?
Просто тобі Віктор Драгунський: «Усе приховане
стає неприхованим».
І ось Володька на сніданку вже наспівував сту
дентську пісеньку:
Якщо до другого пішла наречена,
Іще невідомо, кому повезло
А Олег покаянно мирився з бідолашним Другим
і обіцяв, що особисто проколе йому увесь цикл, бо друга
його дружина була медицинською сестрою, і він від неї

Сто перший анекдот про боцмана

185

багато чому корисному навчився. Наприклад, приказці
«лікар сказав, до моргу, значить, до моргу».
А от бузувірський старпом, навпаки, знущався
над нещасним Другим, до якого пішла «наречена»,
і примушував його вносити коректури до карт Егей
ського моря з тим капосним Мотопаном на самому
півдні, хоча було зрозуміло, що в найближчі півроку
наш пароплав до Греції аж ніяк не потрапить. Ял
та—Трабзон. Трабзон—Ялта. Чотири доби стоянки
в обох портах. Та півтори доби ходу. Усе за графіком.
Отож на якомусь виткові цього кружляння на лінії
Ялта—Трабзон Олег Борисович і зазирнув до свого
паспорта моряка. І вилаявся:
— Так би й затуркали, аби не дата в паспорті! Де
сяте ж сьогодні, десяте!
***

Нам не дано передбачати, як відгукнеться наше
слово, необачно вимовлене навіть у геть порожньому
кубрикові.
Все ж таки боцмана на «Ганімеді» любили. Й ось
весь пароплав раптом закучкувався, зашушукався,
змовницьки замовкаючи, коли на горизонті з’являвся
боцман. Матрос Юрчик навіщось просить у старпома
ключі від найбільшої пасажирської каюти першого кла
су. Старпом особисто обходить усіх із шапкою на ко
ристь іменинника. Механіків послано безпосередньо
до Масандрівських підвалів за «пальним». А Володька
цілий день щось смажить, і варить, і випікає, і розливає
по тарілках та ставить до холодильника, і шинкує, і зма
щує майонезом, і... Жодна ялтинська ресторація того
вечора не змогла б запропонувати кращого меню, ніж
розстарався для кращого кореша кухар Володька. Але
тссс! Сюрприз! Сюрприз!
І ось увечері капітан з лицем змовника викликає
боцмана до себе і верзе якісь дурниці про забитий
умивальник у першому класі, хоча умивальниками,

186

Антон Санченко. Баркароли

якщо розібратися, мусить займатися хтось із механі
ків, але боцман, не заперечуючи, йде по сантехнічний
інструмент та вантуз. Бо він з аборигенів «Ганімеда»,
сидить на ньому ще з прийомки, раніше за капітана,
раніше за будького. Майже усе на цьому борту зроб
лено його руками або на його очах. І от коли він вми
кає світло у тій каюті першого класу, ось тут і настає
той сюрприз. Шкода, що з нами не було жодного Ай
вазовського, щоб наперед замалював той стіл на на
тюрморт. Кажете, він мариністом був? Та заради та
кого столу він охоче перейшов би на натюрморти.
Увесь екіпаж «Ганімеда» з капітаном на чолі вже
зібрався у тому першому класі. Навіть трап з набереж
ної прибрали, щоб ніхто не турбував. Навіть тих самих
циган запросили. «ОлежеОлежеОлеже, пий до дна,
пий до дна! І засунь, нарешті, кудись того вантуза».
І почалося. Тости за іменнника, тости за батьків ново
народженого, тости за дітей новонародженого, тости
за дружин новонародженого... Десь між цими тостами
розчулений Олег посовав виделкою по тарілці недої
дену антарктичну креветку і сказав:
— А я ж міг би свій же день народження і проґави
ти. Але вранці заглянув до паспорта, матінка рідна,
десяте жовтня!
На цих його словах за столом запанувала несподі
вана тиша.
— Жовтня чи вересня? — спитав старпом.
Олег подивився на Володьку і зрозумів, що ляп
нув щось не те.
— Тю, вересня, звичайно ж вересня.
І бенкет заспокоєно покотився далі.
Лише другий помічник Артурчик, який, як ви вже
здогадуєтеся, з певних причин не пив, непомітно вислиз
нув з каюти, пішов до суднової канцелярії і перевірив да
1
ту народження боцмана за судновою роллю . Але нікому
1

Документ, до якого занесено дані про всіх членів ко
манди та пасажирів.

Сто перший анекдот про боцмана

187

нічого не розказав, щоб не псувати посиденьок, та ще
й з циганами. Справа була в тім, що сьогодні дійсно було
десяте число, але таки вересень, а не жовтень, коли день
народження боцмана мав відбутися насправді.
***

Ну, з передісторією нарешті покінчено, а сама іс
торія може трохи почекати.
Тож я краще про Ялту, про містоказку в долині
над морем, до якого вчащали і російські царі, і Руз
вельт із Черчіллем та Сталіним, і радянські генсеки,
що вже про нас, простих смертних, казати?
Коли ми потрапляємо до Ялти — ми п’яніємо без
жодної краплі добірного масандрівського портвейну;
ми скачемо індіанцями довкруг пітона вуличного фо
тографа; ладні здиратися на пальми набережної задля
вдалого фото, як мавпи; ми, як діти, верещимо на ка
руселях; ми стріляємо по зорях корками від шампан
ського; ми дуріємо, як школярі у казці про свято не
послуху. Жінки на набережній Ялти — геть усі красуні.
Чоловіки — геть усі герої. Або було мало портвейну.
І всі не проти випадкових романтичних знайомств.
Так діє на них незрівнянне казкове повітря вічного
карнавалу й гульні, коли всі проблеми залишено там,
за хребтом Кримських гір, коли не важливо, скільки
це коштує, один раз живемо...
Що цікаво, це загульне повітря погано впливає
не лише на наших співвітчизників, а навіть на доб
ропорядних турків, які у себе вдома не заглядалися
на жодну сторонню спідницю, не пили жодного зай
вого келиха пива, і ще безліч «не», щоб люди раптом
не сказали про них погано. Але ж ті люди, які знали
їх на імена, залишалися за морем. І турки якось не
відворотно зривалися з усіх гальм і поринали у вир
ялтинського розгулу: вина, жінок, рулетки, картяр
ства — деякі наші пасажири виринали з цього виру
лише через місяць. Обібрані до шеляга, голі й босі,

188

Антон Санченко. Баркароли

навіть без останньої шкіряної куртки й годинника,
з’являлися вони перед нашим трапом і слізно про
сили повернути їх до благопристойної батьківщини
в борг. Наш капітан зазвичай не відмовляв. Ось які
фокуси виробляє з людьми ялтинське повітря.
Все то так. Але ж ми не були відпочивальниками
в Ялті. Ми тут працювали. Я, наприклад, простояв
на трапі увесь найпридатніший для карнавалу час.
Але що то були за вахти. Все одно це була казка.
То якісь дамочки бальзаківського віку попросяться
сфотографуватись на кораблі, обрегочуть всі вуха й ро
зіп’ють з вахтою пляшку «Бахчисарайського фонтана».
Ви знаєте, що корок шампанського, якщо немає стелі,
летить вгору на 18 метрів? Я за висотою щогли визначав.
То якісь мандрівні євангелісти притягнуть на на
бережну цілий фургон апаратури, щоб співати ритм
ендблюз і навертати нас, безбожників, до Євангелія,
а електрики, крім як на нашому пароплаві, звісно, ні
де взяти. І ось вахтовий вже несподівано опиняється
просто за лаштунками сцени, і низький насичений
звук басгітари проймає його просто до мурашок під
шкірою, вся палуба вібрує у такт барабанам, а дійсно
янгольські голоси молоденьких дівчатхористок від
носять його кудись над клотики щогол.
То якісь гулящі моряки із сусіднього судна при
йдуть у гості з усім своїм, а варто морякам розтулити
пельку, вони одразу знайдуть якихось спільних зна
йомих по спільних портах та кораблях, які сумлінно
занотовано до їхніх паспортів. І такого розкажуть.
Одних анекдотів про боцмана штук сто без підказки.
А коли гуляки втихомирюються і набережна пос
тупово пустіє, так приємно розсістися в шезлонгу (ну,
і що мені скаже той капітан) і слухати гаркавий шерхіт
хвилі на пляжі, дивитися на червоні проблиски маяка
на кінці молу, вдихати свіжу прохолоду, яку несе мор
ський вітер і вгадувати далекі звуки опівнічного сакс
офоніста десь у далині за пальмами. Саксофоніст

Сто перший анекдот про боцмана

189

оптимістично сподівається на щедрість опівнічних
перехожих. А може йому просто по кайфу стояти отак
над морем і видувати з вірного саксофона мелодію
«Готеля Каліфорнії» на геть пустій набережній.
Mirrors on the ceiling,
The pink champagne on ice
And she said we are all just prisoners here, of our own device
And in the masters chambers,
They gathered for the feast
The stab it with their steely knives,
But they just cant kill the beast
Last thing I remember, I was
Running for the door
I had to find the passage back
To the place I was before
relax, said the night man,
We are programmed to receive.
You can checkout any time you like,
But you can never leave!
Welcome to the hotel california
Such a lovely place
Such a lovely face
Plenty of room at the hotel california
Any time of year, you can find it here
Коли зараз я згадую про Ялту, я жалкую лише про
одне. Ні, не про будиночок Чехова. Коли це я вже вам
встиг розтріпатися, що так і не потрапив до нього?
Я більше жалкую про те, що тоді ще не був філологом.
Бо лише українські філологи пам’ятають, що саме
в Ялті карантинним лікарем в порту довгий час слу
жив Степан Руданський. Він помер під час епідемії,
рятуючи місто від пошесті. А його незрівнянні «Спі
вомовки», почасти непристойні, залишились.

190

Антон Санченко. Баркароли

Де та грань між пристойністю та непристойні
стю? І хто судитиме? Київські громадівці, зокрема
автор нашого гімну Чубинський, написали на «Спі
вомовки» таку нищівну рецензію, що Руданському
довелося друкувати їх у Петербурзі. Важко втрима
тися на межі пристойності, коли маєш справу з наро
дом, а не професорами. Тож мусиш вибирати — або
народне, або пристойне. Особливо, коли переказу
єш анекдоти про цигана чи про боцмана.
Але годі. Єдине, про що жалкує моряк, стоячи
на вахті в опівнічній яхті, це те, що в усякої вахти,
як у всякої казки є кінець. Повернімось же до нашої
історії. Будемо вважати, що той місяць уже проминув.
***

Попри таку розлогу передісторію, сама історія ко
ротка, як міліцейський протокол.
Коли настав справжній день народження боцма
на, душа друзяк все ж таки просила свята. Але відзна
чити те свято пристойно на пароплаві вони, звісно,
вже не могли. Більше того, навіть у ресторані «Мар
гейт» їх би неправильно зрозуміли цигани. Отож і за
билися вони аж у самий кінець набережної, в якусь
шашличну, ймовірно корейської кухні, але хто після
пальоної горілки на те зважає?
Дамочки в тій шашличній теж були певного ґатун
ку. До них самі причепилися якісь крашені пергідро
лем розмальовані малолітки з блатною лексикою «шо
ти гониш, чувак, в натурі» і в блатних татуюваннях
на пальцях. Такі от шляхетні панянки.
— Давай їх помиємо, — запропонував Олегові Бо
рисовичу Володимир Васильович.
На пароплаві одна зі шляхетних панянок заяви
ла, що вона не проти амурів з будьким, але в неї
є певні проблеми з Гіппократом. А саме трипер.
Олег Борисович, згадавши, що він майже медбрат,
а від Артурчикового лікування залишалась певна

Сто перший анекдот про боцмана

191

кількість ампул, пообіцяв її вилікувати, не відходя
чи від каси.
— Закрию тебе у санчастині на тиждень і буду ко
лоти, — пообіцяв Олег.
І таки тут же закрив її у медізоляторі, а сам побіг
домовлятися з Артурчиком за ліки. О другій ночі
це було дуже доречно. Як він намірявся провозити
свою підопічну через кордон, бо ж ми не стояли б
шляхетно під причалом, поки він її вилікує, для істо
рії залишилось невідомим.
Пацієнтка певний час сиділа в санчастині тихо, але
потім почала грюкати у двері, і Володимир Васильо
вич її випустив, щоб не побудила весь пароплав. Отож
коли Олег Борисович повернувся до кубрика, він по
бачив, що ця нахабна пика випиває вже з двома особа
ми жіночої статі, а йому знову не залишилось жодної.
Бо обидві гості почали на нього наїжджати, не розби
раючи виразів, і навіть таким старим морякам, як Олег
Борисович та Володимир Васильович, деякі їхні ви
словлювання виявились геть незнайомими.
— Повільніше, я записую, — тут же пожартував
Володимир Васильович, але це ситуації не розрядило.
Геть ображений Олег Борисович викликав зрад
ника Володимира Васильовича з кубрика до кают
компанії на суто чоловічу розмову. Знаєте, як у Дов
латова: зустрілися, погомоніли. В результаті Олег Бо
рисович ледь не зніс головою того бойлера з окропом
для чаю, бо Володимир Васильович був хлопець міц
ний, і не любив, коли на нього наскакують із крика
ми, як на якихось матросів Юрчиків під жасмино
вими заростями. Постраждав і бойлер, з якого фон
таном заструменіла паруюча вода, і голова боцмана,
з якої заструменіла гаряча південна кров.
Цього виявилося досить, щоб друзі схаменулися.
І вже Володимир Васильович біг до санчастини за бин
тами, власноручно перев’язував пораненого товариша,
а Олег Борисович слухняно нахиляв голову і вередував:

192

Антон Санченко. Баркароли

то туго йому, то слабо. Одним словом, якби не ті капос
ні баби, друзі вже помирились би, бо треба було ще пе
рекрити той клятий бойлер, вимакати швабрами воду
з палуби каюткомпанії і взагалі, виконати безліч дій,
що примирюють, якщо робиш їх плічопліч і зі знан
ням справи. Тож до кубрика вони повернулися, ледь
не обнявшись.
Але Олега Борисовича знову назвали, пробачте, ца
пом забинтованим, Щорсом недоробленим і таке ін
ше, і він знову образився на Володимира Васильовича
і побіг вже геть не тільки з кубрика, а й з пароплава.
Через деякий час під трапом «Ганімеда» загаль
мував уже знайомий нам «лунохід» з мигалкою,
і селеніти у броніках та з пістолетами, не розібрав
шись, поклали матроса Юрчика обличчям на па
лубу (а все ж добре, що це вже була не моя вахта!),
потім розібрались, і знайшли Володимира Васи
льовича просто в душевій, в якій він, як і обіцяв ще
в шашличній, відмивав обох шляхетних панянок.
— Мєнти пазорниє, цапи вонючії! — заверещали
з душу шляхетні панянки.
— Опа! — зрадів старший наряду муніципалів.
— Ці малолітки третій місяць у розшуку за три
квартирних грабунки і зґвалтування солдата строко
вої служби.
— За що — за що? — перепитав Володимир Ва
сильович.
— Отож. Дякуй ось йому, другові своєму, — під
штовхнув вперед не менш збентеженого Олега Бо
рисовича старший наряду.
— Одним словом, хлопці, ви щойно заробили пре
мію за їхнє затримання. І ще й подяку за те, що їх
помили.
***

Ось так і знов помирилися Олег Борисович та Во
лодимир Васильович. Ось так і могла б завершитися

Сто перший анекдот про боцмана

193

ця історія про міцну чоловічу дружбу, випробувану
Ялтою. Але це ще не кінець. Кінець історії був вранці,
коли друзяки заходилися ремонтувати пошкоджений
бойлер і витягли з нього... виварені до прозорого ста
ну жіночі труси, розміром з невеличкий парашут. Не
дарма стара гримза обіцяла нам, що ми ще її згадува
тимемо.

КОМПОЗИТОР МОРЗЕ
(de EWVW1)
Ніч. Ніч. Ніч. І трохи світанку насамкінець.
Коли ми з Начальником остаточно зрозуміли,
що підміну нам уже не надішлють, і мусимо віддува
тися за чотирьох радистів удвох, ми просто поділи
ли добу навпіл. Йому дістався день, а мені ніч.
— Вночі спокійніше, ніхто не смикатиме, — під
бадьорив мене Начальник. В училищі він був усього
на два курси старший за мене і ще ніяковів, що йому
доводиться мною командувати.
Ніч падала на хвилі стрімголов, майже без суті
нок. Судно бовкалось у тропіках посеред Індійського
океану. Весь рейс, усі шість місяців, ще був попере
ду, наш траулер щойно вийшов з ремонту в Мапуту,
куди нас доправили літаками «Аерофлоту», і чалапав
собі до Аденської затоки через весь океан. Йти було
дванадцять діб десятивузловим ходом або десять діб
дванадцятивузловим. Повільна океанська брижа не
спішно гойдала пароплав посеред зірок, якими вер
ховодив Південний Хрест.
Тож Начальникові дісталася тропічна спека й убив
чий блиск сонця, а мені волога задуха й приємна мі
сячна доріжка на хвилях. Ми поділили наявний час
на шість місяців світла і шість місяців темряви, неначе
якісь ескімоси. І все насичене суєтою денне суднове
життя дісталося Начальникові, а мені — спокій і са
мотність впродовж усієї вахти.

1

Мій позивний ЕВЖВ.

Композитор Морзе

195

Мені дісталися три метеозведення на найближчу
радіостанцію світу, Могадішо, Джибуті чи Антанана
ріву або будьякий інший радіоцентр. Один нічний
циркуляр1 з Києва. Дванадцять «трафік лістів»2. І на
вігаційні попередження о третій тридцять за Моск
вою. Ось, власне, і все, якщо не рахувати прийому
факсимільної газети «Рибалка Півдня», карт погоди
по Індійському океану на замовлення капітана та дея
ких дрібниць. І дванадцять годин пильнування на ви
зивних каналах.
Нічний ефір не схожий на денний. Десь в іоно
сфері переміщуються шари іонізованого повітря D
та E, що впливає на розповсюдження радіохвилі, яка
безліч разів відбивається від океану та неба, перш ніж
досягне київського радіоцентру на вулиці Героїв Ре
волюції. Й іноді, працюючи ключем, чуєш у прийма
чах відлуння своєї ж передачі: радіохвиля обігає дов
кола Землі та із запізненням у долі секунди квакає
у твоїх же власних приймачах та навушниках, зби
ваючи з пантелику. Наче хтось передражнює твою
морзянку булькаючим фальцетом.
На Київрадіо черга. Він обслуговує сотні три па
роплавів у океані, приписаних до Керчі та Одеси, а та
кож є резервним центром для севастопольців. Началь
ник зміни, лихий рубака на прізвище Кладенко і на
прізвисько Клад, лається самими кодами та скорочен
нями, розганяючи всіх нетерплячих по робочих кана
лах, сповіщаючи їм номер їхньої черги. Коди ці міжна
родні, і їхній автор вклав у них усю міру толерантності
й джентельменства, притаманну Міжнародній комі
сії радіозв’язку. Але наші аси, на кшталт Кладенка,
1

Спеціальний строк, коли термінові радіограми на багато
адрес передаються без встановлення радіоконтакту зі
станціями, що приймають, і без підтвердження прийому.
2
Спеціальний строк, коли радіостанція сповіщає, для
яких адресатів вона має радіограми на передачу.

196

Антон Санченко. Баркароли

примудрилися і їх пристосувати до лайки, іронії, сар
казму, флірту й ще багато для чого.
Що там зараз у Києві, чи відцвіли вже каштани?
Де ти тепер? Що дивишся по телевізору? І взагалі,
як там у тебе справи. Треба б зателефонувати сьогодні.
— QTC 1! — перепитує в мене Кладенко, ставля
чи знак оклику замість знака питання. І значить це:
«Ну ти задрав. Черга кілометрова, а ти заради од
ненької паршивої РДО радіоцентр турбуєш. Та на
лаштовуватися довше, ніж приймати».
— WX, — не здаюся я. Тобто в мене якраз те по
годне зведення, яке чинне тільки п’ятнадцять хви
лин від моменту реєстрації РДО.
Синоптики Землі домовилися один з одним рані
ше за політиків, раніше за військовиків, раніше за біз
несменів, раніше за релігійних лідерів — раніше
за всіх. Домовилися вони і з моряками. Усі судна в мо
рі кожні чотири години кодують стан погоди в своєму
районі й передають на будьякий радіоцентр світу.
А вже звідти ті зведення надходять до метеоцентрів
охочих країн і оброблюються на ЕОМ. «Будьякий
радіоцентр земної кулі» — це також і Київ. Чи не так?
— Ну, переходь на 8635 кілогерц, дзижчи там, —
змінює гнів на ласку Кладенко, все тими самими ко
дами. І я розумію, що він опрацює цю нещасну погоду
сам, не віддаючи мене в ніжні руки дівчат на робочих
каналах, які хоча б не лаються в ефірі, як відставні
кавалеристи.
Літера Ж в мові радистів займає непропорційно
важливе місце, бо на цій літері підлаштовуються
радіоприймачі.
— Жжж, жжж, жжж де ЕВЖВ, — дзижчу я.
Радисти навіть кирилицею пишуть цю літеру іна
каше, ніж увесь загал. Як латинське V, для економії.
— GA (Go Ahead). Поливай, — готовий Кладенко.
І я «поливаю» абракадабру погодного зведення
знаків сто п’ятдесят на хвилину, більше я ще не можу,

Композитор Морзе

197

бо я радист молодий, а Кладенко знай підганяє мене
кодом QRQ (передавайте швидше). Потім просить
повторити третю групу після розділового знака і під
тверджує прийом кодом QSL і підписом РШРС Кла
денко.
Але Клад був би кладом, якби не додав ще щось
від себе на завершення цього сеансу зв’язку.
— Біля апарата дівчина? — перепитує він мене
все тими самими трилітерними кодами Q.
Я лаюся нечутно, тобто вголос, а не морзянкою. За
драв. Сказав би тобі відкритим текстом, аби не твоя ж
вахта через три дні. І я, стиснувши щелепи, бажаю йо
му всього найкращого кодом 73, сповіщаю, що на пе
редачу в мене NIL (ніц немає), і закриваю сеанс.
Кладенко здатен довести до нервового зриву будь
якого молодого радиста, але він же здатен і просто так,
за здорово живеш, прикрити будького, коли поруше
ні усі строки проходження термінових радіограм, спи
савши їх на погані умови зв’язку тощо.
Ось і зараз він раптом посуває всю чергу заради
якогось UKWB і починає працювати з ним сам. Чер
га обурюється, зовсім як у гастрономі на Хрещатику
в горілчаному відділі. Бо той УКВБ ще й накопичив
якось аж вісімдесят радіограм.
— Тихо всім, я сказав! АЧІО працює, — лається
Кладенко. І черзі доводиться змиритися, бо з ан
тарктичною частиною Індійського океану і взагалі
з Антарктикою зв’язок можна встановити лише яки
хось чотири години на добу, та й те не кожен день.
— Гудбай, май лав, гудбай, — зі словами Деміса
Русоса вимикаю я Київ.
Той УКВБ з Антарктики, напевне, з’їздив перед
рейсом на вулицю Героїв Революції (навпроти плане
тарію) особисто й проставився перед Кладом та інши
ми начальниками змін, щоб сприяли. Тому з радистів,
хто відпрацював з Антарктики, посеред суцільних по
лярних сяйв та магнітних бур, вже нічого в цьому

198

Антон Санченко. Баркароли

ефірі не страшно. Але прихильність РШРСа йому не
завадить.
Я заповнюю вахтовий журнал, випускаючи всі
подробиці свого особистого спілкування з Кладом.
Важливий результат: я QSP, він QSL і в п’ятнадцять
хвилин ми вклалися. Рідна планета може спати спо
кійно, хіба що почухати потилицю, чого це наш тре
тій помічник передав з тропіків, що спостерігає за
метіль зарядами та віхолу, сплутавши шифри, але
відкриється те лише вранці, коли вийде на вахту
старпом.
На капітанському містку після яскраво освітле
ної радіорубки темно, хоч в око стрель. Лише бли
мають та тьмяніють фосфоричним світлом цифер
блати якихось приладів і сузір’я південного неба
у лобових ілюмінаторах. Навпомацки знаходжу ме
талеву попільничку між Персеєм та Андромедою
і всідаюся на сидушці поряд з ілюмінатором. Штур
мани на вахті не сидять. І ця відкидна сидушка, схо
жа на сідло біля шинкваса в якомусь ковбойському
барі, — максимальний компроміс між навсидячки
і навстоячки, користуються нею лише під час вели
кої хитавиці. Але я радист, мені можна й за гарної
погоди.
Зараз вахта Третього. Очі звикають до темряви,
і я вже розрізняю зелені підсвітлені приладами об
личчя Трояка та його стернового матроса. Я вперся
просто в середину якоїсь новели, яку стерновий по
чав розповідати ще до мого брутального вторгнення
до Чумацького шляху й сузір’я Трикутника.
— Ну, Нельсоном його вже пізніше назвали. Він
рубав зубилом якогось болта на «Зірці Азова», і доб
рячий шмат того болта відскочив йому прямо в око,
а він ще й без запобіжних окулярів був. Здали йо
го до госпіталю у ПортЕлізабеті. Тамтешні дохту
ри обіцяли зберегти йому вісімдесят відсотків зору.
Але наша жлобська управа пожаліла валюти на його

Композитор Морзе

199

лікування. Он в Одесі клініка Філатова, кажуть, є.
Лікар апартеїдівський, коли довідався, дуже шкоду
вав, пропонував якось усе владнати в кредит, сам
до аеропорту підвозив, білі ж люди, дуже йому ока
Нельсонового шкода було. А наші ще й квитки аж
через Монреаль узяли, бо хоча й довше, але дешев
ше. В Москві, в Шереметьєві, жодне стерво з міні
стерства його не зустріло, квитків не замовило, ледь
додому долетів, годинника сінгапурського із сімома
мелодіями загнав. Тудисюди, поки з Керчі до Оде
си його спорядили, око вже загнилось, одеські ко
новали лише руками розвели, ми таких операцій
не робимо. І видалили око. Видали натомість скля
не. Тому й — Нельсон...
Моряки, мабуть, останні люди на Землі, які вмі
ють спілкуватися й жити без телевізора. Вони нікуди
не поспішають, вони не вимагають від слухачів спо
відей та хмільної відвертості, і щоб все сталося са
ме у цій серії. Так чи інакше, за цей шестимісячний
рейс навіть мовчун встигне розказати про себе все.
Якось непомітно, посеред усієї цієї травлі та байок,
які зазвичай починаються словом «до речі».
— До речі, — каже Трояк. — Коли англійський
флот бомбардував Копенгаген, безпосередній на
чальник Нельсона, адмірал Паркер, несподівано
підняв сигнал до відходу в самий розпал бою. Тоді
Нельсон приставив підзорну трубу до свого скля
ного ока і сказав: «Бачить Бог, я не розрізняю сиг
налу з флагманського корабля...»
Але мені ніколи остаточно розібратися, чи Гора
ціо Нельсон рубав зубилом болти на «Зірці Азова»
до бомбардування Копенгагена, чи вже після, і де бу
ла в той час його леді Гамільтон, бо цигарку допале
но. На мене чекає циркуляр в 0010 мск.
— До речі, адмірал Нельсон усе життя закачував
ся, за ним по кораблю завжди ходив спеціально при
ставлений матрос із відром, — кажу я, лише щоб

200

Антон Санченко. Баркароли

вставити і своїх п’ять копійок до цієї розвідки про
Нельсонів, і повертаюся до яскравої до болю в очах
радіорубки.
Володарі усієї музики на пароплаві — радисти:
самі музику майже не слухають, лише з примусу,
щоб приємний джаз у судновій трансляції не вия
вився «сорока п’ятьма хвилинами джазу» на хвилях
«Радіо Свобода». Бо тоді амба. Вилізе зі своєї каюти
Перший помічникПомполітПомпа й стане шити
нещасному радистові ідеологічну диверсію. Але це
хай у Начальника голова болить. Суднову трансля
цію крутять у його частині світла. Мені ж вистачає
музики композитора Морзе.
Ось, послухайте і ви трохи:
Татітаті, тататіта.
Татітаті, тататіта.
Татіті, ті.
Тітіта, тітатата, тататіта, тататітіті.
Перекладаю для тих, хто забув морзянку або загу
бив книгу кодів Q.
«Всім, Всім. Я Київрадіо».
Тататіта.
Та.
Татітаті.
«Маю для передачі радіограми для...»
Тітітітіта, тітатіті, тіта, тітітатата
Отже, не обійшлося. Груповий позивний моєї
управи. Термінова радіограма всім суднам у морі,
сто тридцять слів. Знову щось про план і про премії,
про травматизм і охорону праці, про тралмайстра
Іванова, який потруїв копченою рибою власного

Композитор Морзе

201

приготування усю керченську митницю, прикор
донників та портовий нагляд, у зв’язку з чим ЗАБО
РОНИТИ саморобні коптильні на всіх пароплавах
управління, вжити заходів, провести інструктаж,
ясність підтвердити. І таке інше, і таке інше. І зав
жди на сотні слів.
А слову ціна — п’ять копійок. Ні, чесно. Безкош
товне слово, варто його просюрчати кодом Морзе,
одразу стає цінним. Слово вискочило: ай, ой, тіпа,
ех, ну, ось, однак, отже, тю, отож, авжеж, аякже, —
п’ять копійок до каси радіоцентру впало.
Ай! — Дзинь!
Ех! — Дзинь!
Тю! — Дзинь!
І так далі. Дзиньдзиньдзинь.
А якщо радіо передаєш через закордонну стан
цію, то дзинькають уже не копійки, а швейцарські
сантими. Тут зачухаєш потилицю і станеш лапідар
ним, лаконічним і навіть афористичним.
— Йося всьо.
— Ой.
Але Київ — наш відомчий радіоцентр і наші ке
рівні графомани — спускають на радіохвилі цілі ро
мани, забувши про гроші. Цікаво, чи написав би Лев
Толстой свою «Війну і мир» саме такою, якби за кож
не слово йому доводилося платити п’ять копійок?
До речі, був колись у мене доволі смішний ви
падок з романами. Коли ще був стажером. Стаже
ри ж починають передавати геть усякий друкова
ний текст, який потрапляє їм на очі, бо їм потрібна
практика. Не в ефір, звичайно, передають. Вони
завбачливо вимикають високу напругу на підси
лювачі передавача і пілікають собі електронним
ключем досхочу, перетворюючи будьякий текст
на симфонії, фуги й сонати Морзе, поки надійде
їхня черга на радіоцентрі. Отож і я схопив до рук
першу ліпшу книжку й заходився набивати руку:

202

Антон Санченко. Баркароли

«Ми повинні були зніматися з якоря завтра опівдні.
Але перш ніж це відбулося, на ,,Артемізію“ чекала не
величка сенсація: на судно з’явився МакІнтайр...
Нам кров з носа потрібен був ще один кочегар.
Місце біля котла лівого борту було вакантним. Хло
пець, що до цього шурував топки, не повернувся
в Дурбані з берега. Решта вимушені були розділити
його обов’язки між собою, і ця додаткова каторжна
праця в пекельній спеці кочегарки була для хлопців
просто, як кістка поперек горла.
Я щойно змінився з вахти і стояв поряд із Жоржем
біля релінгів, коли новий кочегар прибув на судно.
— Ей ти, пся крев! — пролунав на пірсі гучний го
лос. — Дорогу королеві ірському. Чи ти не радий йо
го прибуттю?
Це був МакІнтайр. Рікша зупився в декількох
кроках від трапа. Під’їхати ближче йому заважали
тюки з крамом. Портовий інспектор, португалець,
наказав рікші, м’язистому негровібанту, висадити
свого пасажира...» І так далі. Я встиг передати сто
рінки дві.
Я зробив перерву, щоб, як піаніст, потрясти паль
цями над інструментом, коли з приймача, налашто
ваного на середні хвилі, хтось чемно кахикнув:
— ОМ (Old Man), — процвіркотів приймач кодом
Морзе. Так звертаються радисти один до одного.
— Давай далі про МакІнтайра. Цікаво.
Невже я забув вимкнути високу і передавав усю
цю абракадабру про ірського короля в ефір? Та ще
й на визивній частоті! А севастопольський радіокон
троль та його добровільні помічники? Готуй штраф
ний талон, одним словом. Вам не тисне ваш диплом,
сер? От блін, і доплачували тим павлікам морозовим
всього карбованців тридцять на місяць, а скільки
заповзяття.
— Наводки, — підказав мені невідомий колега
із середньохвильового приймача. — Я чую тебе без

Композитор Морзе

203

підсилювача. Наші пароплави десь поряд. Тож да
вай далі про кочегарів.
У мене відлягло від серця, але передавати далі
про пригоди ірського кочегара на півдні Африки
я відмовився навідріз.
— Ну, хоч назву книжки скажи, — попросив неві
домий ОМік.
— Курт Кламан, «У дикому рейсі».
— Шкода, відчуваю, що цікаво там далі. А ти
звідкіля?
— З Керчі.
— А я з Мурманська.
— А вчився де?
— У Херсоні.
— А який рік випуску?
— 86.
— Одинадцята рота?
— Удав, ти? — невідомий ОМік вгадав моє учи
лищне прізвисько.
— Швед, ти? — зрадів я, пригадуючи, хто там з на
ших потрапив до Мурманська.
— Оце так зустріч посеред глобуса, земляче! Ти
на чому сидиш?
— На «КараДазі», — відповів я. Й ось це вже бу
ло зовсім зайве.
Мені потім розповідали, що коли роздруківку ці
єї розмови в ефірі поклали на стіл перед моїм керів
ником відділу зв’язку в Керчі, увесь відділ охопив іс
теричний регіт і гикавка. Бо радіоконтроль тільки
згадай і не плюнь тричі через ліве плече, він і з’явить
ся в ефірі, підкравшись непоміченим, запише все
на магнітофон для доказів, а роздруківку надішле
в управу.
Добре, що диплома й контрольного талона до ньо
го в стажерів ще просто нема, нема чого пробивати.
А от добутий кимось том Курта Кламана став відділко
вим бестселером і зберігався на полиці із закладкою

204

Антон Санченко. Баркароли

з тієї роздруковки, поряд з томами видання Адмірал
тейського Переліку Радіосигналів, хоча і писав Кламан
не про радистів, а про кочегарів, тримерів та донкіме
нів, навіть назви цих спеціальностей уже нічого нікому
не говорять. Вони — жертви прогресу.
Кочегари знали все про жар та полум’я. Їм не потрі
бні були приписи «алегро з вогнем» на полях. Ради
стам же не потрібен нотний стан, щоб покласти слова
на музику. Досить самих лише текстів.
Але зараз не моє соло. Капосний Кладенко вже
схопився за свою чи тосопілку, чи то флейту й за
ходився, як пописаному, пищати циркулярну ра
діограму на сто тридцять слів зі швидкістю знаків
триста на хвилину. В мене ще вистачає часу одним
обертом ручки на приймачі перетворити його сопіл
ку на альтсаксофон. Так краще.
ТЕРМІНОВА 24 ПУНКТИ =
Пункти ті — то кораблі в морі. Ще двадцять троє
моїх безсонних колег зараз синхронно відсунули вах
тові журнали та кулькові ручки й рухом піаністів,
що піднімають кришки роялів, відкривають кришки
своїх столів, зпід яких на кронштейнах виїжджають
вірні друкарські машинки. У мене — вишукана «Ері
ка» зі зручними сірими клавішами, бо судно побудо
ване у німецькому Штральзунді. Це як білий рояль
«Стейнвей» у кущах для піаніста. Але на цьому ана
логії з фортепіано закінчено: друкарська машинка —
то ударний інструмент.
Тітіті, тітаті, та, тата.
Тітата, татата, тітатіті, татіта, татата, ті
тата... —
видуває на саксі Кладенко, а ми всі двадцять четве
ро починаємо синхронно вистукувати партію ударних.
Один з нас барабанить під Ісландією. Ловить
оселедців.

Композитор Морзе

205

П’ятеро з нас на сході Центральної Атлантики,
під Західною Сахарою. Ловлять сардину.
Ще двоє — під Намібією. Ловлять тунця.
Один забрався під Фолкленди. Ловить льодяшку.
Другий — під Кергелен. Ловить кликача.
Ще декілька у південносхідній частині Тихого
океану, за тисячі миль від будьяких берегів. Ловлять
скумбрію, що аж стікає нагуляним жиром.
Дехто лише йде на промисел, як ми, ще свіжопо
фарбований у Мапуту, Луанді, ЛасПальмасі, Кальяо
чи БуеносАйресі, бо ганяти пароплави додому задля
ремонту — дороге задоволення. Дешевше перегнати
морем до потрібного континенту плавучий док і ре
монтувати пароплави по черзі, змінюючи екіпажі лі
таками. Дехто вже важко чалапає з океану до порту,
весь іржавий, після шести місяців посеред хвиль.
У когось із нас за бортом — мертвий штиль, у ко
гось — жорстокий шторм, хтось смажиться в тропі
ках, а хтось обмерзає кригою. Ми такі розпорошені
по поверхні Землі, але ми, безсумнівно, з одного бен
ду й синхронно, слідом за Кладенком, у сорок вісім
рук, вистукуємо по клавішах:
A quick brown fox jumps over the lazy dog.
— Дінь, — в один голос кажуть наші машинки,
і ми в ту ж мить переводимо каретки. — Вжик!
A quick brown fox jumps over the lazy dog.
Діньвжик.
A quick brown fox... — вистукуємо ми марш дру
карських машинок на клавішах.
Російською ця фраза «перекладається» так:
В чаще Юга жилбыл цитрус. Да, но фальшивый
экземпляръ!
А українською:
Жебракують філософи при ґанку церкви в Гадячі,
ще й шатро їхнє п’яне знаємо.
Кладенко спочатку перекликає нас усіх поіменно,
як у Гомеровому «Списку кораблів», від супертраулера

206

Антон Санченко. Баркароли

«Зірка Азова» до СРТМа «Семен Волков», і лише після
знака розділу переходить до того термінового й нагаль
ного, що за цілий день надумали наші берегові керів
ники передати нашим капітанам та капітанамдирек
торам, попри ніч та радіоперешкоди нічного ефіру.
Хрр, — хриплять динаміки, коли десь на шляху
радіохвиль трапляються грози.
— Офоєфоєфоє, — заходиться Кладенко, як Ко
зел на саксі.
У сенсі продовження буде.
І, розігрітий, вмить передає нам ще радіограму
на двісті сорок слів, яка багато в чому суперечить тій
радіограмі, яку ми щойно прийняли, бо писав її
вже інший начальник. Але то не наша справа, хай
вранці чухають потилиці капітани, ми можемо ли
ше пореготати і попускати кпини на адресу Суходо
лу, який ніяк поміж собою не розбереться, яким
курсом слід плисти всьому тому Гомеровому флоту,
відправленому з Керчі до всіх океанів. Ось через та
ких мудрагелів, як вони, Одіссей і не міг потрапити
до Ітаки понад десять років. Посейдон каже одне,
Афіна друге, Зевс третє.
Де ти, моя Пенелопо? Чи спиш уже? Чи все ще ні
як не звикнеш до шуму опівнічних авто на моєму
бульварі, ще старому, замощеному бруківкою, а не
асфальтованому. (В якому ж це році поверх бруківки
поклали асфальт? Та марно. Це вже не той безвусий
радист, а бородатий автор оповіданнячок хоче вста
вити свої п’ять копійок. Нехай сам і пригадує.)
Так Кладенко, я твій земляк і поціновувач, бо, про
всяк випадок, записую всі твої соло на студійний чоти
ришвидкісний магнітофон, ще й по кілька разів про
слуховую найулюбленіші місця, перемотуючи плівку
на зменшеній швидкості.
Але нарешті всі темні місця цього апокрифа ніч
ного ефіру подолано, я розібрався, що там за «дебрь
по болоні». Можу з чистою совістю заносити обидві

Композитор Морзе

207

РДО до журналу вхідних радіограм, вмикати автома
тичний приймач сигналів тривоги на 500 Кгц і засма
лити другу цигарку.
На містку вже вахта Другого. Місяць за хмарою,
і я мушу шукати попільничку знову навпомацки, орі
єнтуючись на Персей. Але Персей уже перемістився
лівіше, попільниця увійшла в сузір’я Візника.
— Як воно, марконі? — питає Другий.
Ми на пароплаві вже тиждень, але я ще жодного
разу не бачив Другого, я сплю, коли він стоїть вахту
вдень. Він спить, коли я снідаю вранці. А вночі ми
спілкуємося, так і не бачивши один одного.
— Замовиш мені розмову з Керчю на двадцять
шосте? — питає Другий. — Годину на десяту вечора.
— Без проблем, — відповідаю я. Треба б і собі до
дому зателефонувати, а то як чоботар без чобіт.
— Видаси мені блок цигарок з крамниці? Тільки
не «Ватру», вона в тебе шашелем побита. Не куриш,
а на сопілці граєш.
— Без проблем, — відповідає Другий.
Судно наше не було вдома вже чотири роки. Ци
гарки на нього завозили севастопольським транс
портом ще перед ремонтом у Мапутівці, з півроку то
му. Й у «Ватрі» завівся якийсь тропічний жучок.
— До речі, — каже стерновий матрос. — У тому
рейсі привіз із Мапуту додому африканську маску
із сандалового дерева. Повісив на стіну. А в ній якісь
личинки були. Терміти чи ще щось. Одним словом,
це щось зжерло в квартирі всі меблі за тиждень.
— Маски треба в магазинах купувати, а не на ба
зарі. На справжній масці є печатка мозамбікського
міністерства, відповідального за експорт жучків, —
сміється Другий.
— І що, личинок у тих масках нема?
— Може, і є, але написано, яку саме комашню ти
придбав. У сандаловому дереві жучки не заводяться,
то підробка була.

208

Антон Санченко. Баркароли

Кораблі здавен — як Ноєві ковчеги, й перевозять
між континентами не тільки бажаних пасажирів, а й
усіляких колорадських жуків, довгоносиків і тарганів.
Кораблі європейців колись зробили майже не
можливим життя на тихоокеанських атолах, завезши
до цього раю земного комарів.
Своїх тарганів, рудих прусаків, ми прийняли
на борт ще в Калінінграді, де судно було на капі
тальному ремонті. І зараз спостерігаємо за бурхли
вим життям уже надцятого покоління, як якісь ен
томологи, кузени Бенедиктуси.
Стерновий матрос із вахти Другого за сумісниц
твом — артільний. Тобто завідує провізіонкою. Ар
тільним завжди ставлять стернового з вахти Другого,
щоб їм було коли поговорити про тарганів і засоби бо
ротьби з ними. Але в наших уже виробився імунітет
на дуст, вони ним закусують, мабуть. І жартуни з екі
пажу заходилися вивчати шляхи міграції та місця ви
гулу тарганів, пофабувавши їх у три кольори за кількі
стю суднових служб. Механічна служба фарбує своїх
тарганів у жовтий колір, судноводійська — у черво
ний, а радіотехнічна — у білий.
І коли на обіді якийсь нахабний тарган стрибає
просто зі стелі до миски з борщем, механіки та суд
новодії перш за все дивляться на його колір.
— Наш, — з любов’ю каже третій механік, вилов
люючи невдахупарашутиста ложкою, й відпускає
його на волю. А вчора він приніс мені білого таргана
о другій ночі й обурено заявив:
— Зовсім твої розпустилися! Що їм потрібно в ма
шині?
Механіка згадай, він і з’явиться на містку.
— Доброї ночі, — каже він, протупотівши трапом.
— Марконі, ти йдеш? Народ для неподобства зі
брався і просють. Ми тобі залишили пайку з вечері.
Мабуть, так запрошували мандрівного кіномеха
ніка до містечка Томи в «Останньому світі» Кристофа

Композитор Морзе

209

Рансмайєра. Усі радисти на пароплаві — за суміс
ництвом кіношники. А про те, що з усіх мистецтв
найважливішим справді є кіно, на судні годі сумніва
тися. Досить тільки послухати, про що в першу чергу
домовляються судна, коли мають зустрітися в морі.
Насамперед радисти обмінюються списками філь
мів, і поки капітани розмовляють про своє виробниче,
гарячково складають плани обміну. Справжню міру
популярності фільмів та кіноакторів можна визначи
ти лише за цими курсами обміну фільмів при зустрічах
суден.
Крім того, в кожного судна є улюблений актор,
і воно колекціонує коробки з улюбленцем, ладне від
дати за нього будьяку ціну. В нас це Борислав Брон
дуков. У нас є навіть болгарська картина «Пътят към
София» з його участю, яку колись виміняли на бол
гарському траулері під Заїром.
Уся команда дивиться кіно о двадцятій тридцять.
Тоді кіно їм крутить начальник радіостанції. Другого
сеансу не передбачено, і вахта Третього традиційно
пролітає повз єдину культурну розвагу на борту. Але є
ще й андеграундний кінематограф. І вони запрошу
ють крутити кіно на фестивалі підпільних фільмів са
ме мене.
Колихається в такт хитавиці простирадло екрана.
Стрекіт кіноапарата «Україна» накладається на гу
діння головного двигуна в утробі машинного відді
лення, а запах нагрітої кіноплівки змішується з пахо
щами ковбасного фаршу, яким пригощає мене вахта
Третього.
Фільми бувають хороші, погані та кіностудії імені
Довженка. Але ж наш улюблений Брондуков грає са
ме на Довженка, і ми ладні дивитися будьяку муть,
аби лиш він був у титрах. Третій помічник та третій
механік жваво коментують подробиці на екрані, по
сьорбуючи чай з емальованих кружок, і нікому шика
ти на них, ми жодному не заважаємо, нас лише троє

210

Антон Санченко. Баркароли

на цьому сеансі в майже безмежній їдальні команди,
переборки якої зникають у темряві. Темрява в кутках
хитається, коливається й трохи поскрипує в такт хи
тавиці. Таргани, знахабнівши, ганяють між чайником
з міцним чаєм та печивом, відкидаючи на переборку
величезні тіні, розмірами з оленя чи з тролейбус.
Й ось, наче в казці, я бачу посеред того довженківсь
кого фільму з геть вигаданими колізіями, слабеньким
сценарієм та невиразною грою акторів щось настільки
справжнє, що хочеться зупинити кадр і прокрутити його
знову і знову. Я бачу, як головний герой (не Брондуков)
проходить зеленим двором з березами, що вимахали
аж під дев’ятий поверх, з каштанами, двома розлогими
тополями та плакучими вербами, що перетворили дитя
чий майданчик на гайок, і впізнаю свій київський двір,
у якому пройшло моє дитинство. Безтурботний герой
пройшов повз усю ту несамовиту красу, не звертаючи
ніякої уваги, ще й зайшов саме до мого під’їзду, наче був
там прописаний. У кіно каштани ще не відцвіли.
О третій тридцять я вже знову в радіорубці. І знову
клацаю по клавішах, вистукуючи марш друкарських
машинок, але значно повільніше, майже засинаючи.
Це вже не живий та нетерплячий Кладенко, це пародія
на нього, ремікс — це безпристрасний автомат мето
дично видає в ефір набиті на перфоровані стрічки наві
гаційні попередження по всьому Світовому океану.
Людство витратило не одне століття на те, щоб нанес
ти на мапи всю планету, і зараз лише відслідковує зміни.
Британське Адміралтейство збирає з усього світу доповіді
капітанів та гідрографічних служб, щоб щодня звести це
в ціле простирадло попереджень і запустити в ефір.
У Гібралтарській протоці працює кабелеукладач,
наводячи зв’язки між Європою та Африкою. Дрейф
материків буде зупинено, Європувтікачку таки прип
нуть до Африки телефонним дротом.
В Англійському каналі тимчасово не діє маяк по
близу французького Кале. Це найаварійніше місце

Композитор Морзе

211

у світі. Мабуть, половина всього світового тоннажу
затонула після зіткнень у ЛаМанші. Маяки там го
рять ще із середніх віків.
Військові навчання підводних човнів на півдні
Італії, в затоці Таранто. Привіт від кращих бойових
плавців світу, справжніх людейамфібій.
У Суецькій затоці знову встановлено нові бурові
платформи. Якийсь нафтовий шейх стане багатшим
не декілька тисяч барелів.
У Перській затоці дрейфує притоплений корпус
танкера, що становить небезпеку для навігації. Хтось
так і не дійшов до тієї життєдайної нафти, що рухає
світову економіку. У затоці вже восьмий рік триває
танкерна війна між Іраном та Іраком.
У затоці Кач під Пакистаном оголошено стріль
би кораблів та авіції в районі, обмеженому коорди
натами... Відміняється цей номер тридцятого черв
ня 1600 за Грінвічем.
Під Бомбеєм оголошено запуски ракет у районі
радіусом двадцять миль із точки з координатами...
та секторі, обмеженому координатами... Відміняє
ться цей номер першого липня. Хіба можуть індій
ські мілітаристи не відповісти пакистанським коле
гам належним чином?
Не працює світловий буй на підходах до порту Ві
шакхапатнам. Коли вже той буй полагодять? Я пишу
про нього вже в третьому оповіданні, а віз і нині там.
Але ж яка смачна назва порту.
Рулон паперу на моїй «Еріці» розмотується, про
стирадло навігаційних попереджень уже звивається
по палубі навколо стільця, а до кінця ще далеко. Ра
дисти — останні послідовники давніх часів і друку
ють твори Британського Адміралтейства на сувоях,
а не на сторінках та в зошитах.
Якби цар Єгипту Птолемей не був жлобом і над
силав папірус пергамському діадоху в достатній
кількості, пергамент ніколи б не було винайдено,

212

Антон Санченко. Баркароли

і ми не мали б сучасних книг, поділених на сторін
ки, тетраді (від тетра, складені вчетверо) та зошити
(від зшити). Книжки б досі були у сувоях, як в Алек
сандрійській бібліотеці. І ми б читали газети одразу
з рулонів туалетного паперу, як у творах Войновича
про Москву 2042 року.
А так послідовниками Александрійських бібліо
текарів залишаються лише радисти та треті штурма
ни. Уявляю собі мармизу Третього, коли він завтра
побачить цю портянку на штурманському столі. Це
ж йому, а не мені вносити коректури до усіх тих
карт, номери яких вказано в попередженнях. Хто
на що вчився, Трояче, без образ. Але я того не поба
чу. Я нарешті спатиму. Невже я спатиму?
Нарешті. Кінець попередженням. Я відриваю
стрічку від рулону, розписуюся на ній та скручую
в сувій. Скільки ж це я приймав її? Більше години.
Вже вахта старпома, або «собача вахта» з четвер
тої до восьмої. Попільниця вже у Близнюках і геть
повна недопалків.
— Витруси її, Федю, — бурчить старпом своєму
матросові. Він укотре кидає палити і навіть на нюх
не терпить курців. Федя дисципліновано витрушує
попільничку до сміттєвого відра, а я тікаю на крило
містка.
Океан перед світанком ще темніший, ніж вночі.
Проносяться під самим бортом таємничі фосфорич
ні світляки. Місяць уже зайшов, і найяскравіша пла
нета тепер — Венера. Вона в цих широтах величиною
з горошину і чомусь блакитна. Зорі, як тисячі маят
ників, носяться над водою. Зліва правобіч. Справа
лівобіч. І лише топові вогні в зеніті власного судна —
нерухомі. Все просто, я вже перестав відчувати роз
мах океанської хитавиці, але вона нікуди не зникла.
І сузір’я Малого Пса та Єдинорога проносяться чіт
ким строєм над хвилями, неначе ескадрилья бомбо
возів та винищувачі супроводу.

Композитор Морзе

213

Всю палубу вкрито рясною росою, недовго і по
слизнутися. І я проходжу на шлюпочну палубу з по
маранчевими рятівними човнами на шлюпбалках,
освітленими зі світильників, що навіть уночі підсві
чують наші фальштруби — чорні, із червоною сму
гою в жовтому канті, що засвідчують нашу прина
лежність до МРХ СРСР.
Біля фальштруб усі звуки тонуть у рохканні на
ших дизелів, яке чутно по всьому судну, від якого
вібрує весь корпус, і якщо вони зараз заглохнуть,
уся неповна сотня моряків на судні підсвідомо про
кинеться серед найсолодших снів. Бо в найближчі
півроку ці дизелі не мають зупинятися ні на хвили
ну, це запорука безпеки посеред неозорої водної
пустелі і приємна заколисуюча мелодія, під яку що
вечора засинають моряки. Але тут вона занадто гуч
на, не для радистових вух. Я спускаюся ще палубою
нижче — на промислову палубу, застелену про
смоленими в пазах дошками й освітлену яскравими
променями промислових люстр, як сцена мандрів
них музикантів. Продовжую свій нічний моціон.
Я вітаюся з рефмеханіком, що також виліз подиха
ти свіжим вранішнім повітрям зі своєї рефмашини,
не все ж самим аміаком дихати, і далі ми прогулюємо
ся вздовж палуби й назад уже вдвох, як два Амосови
в парку Шевченка.
— Чуєш цвіркунів? — питає рефик. — Чи це в ме
не галюцинації?
Дійсно, розмірене рохкання машини ближче до
корми перекривається руладами цикад, отже, ми ве
земо з Мапуту не тількі калінінградських тарганів.
І ми стоїмо на самій кормі судна, над похилим сліпом,
що спускається просто в Індійський океан, дивимося
на кільватерний струмінь, збитий нашими гвинтами,
і слухаємо цвіркунів, наче на якомусь хуторі в степу.
— Що там у світі коїться? — питає рефик.
— «Динамо» програло «Стяуа» суперкубок.

214

Антон Санченко. Баркароли

— От гади. Я так і знав.
Я певний час переповідаю рефикові те, що вичи
тав зі щойно прийнятої факсимільної газети «Рибал
ка Півдня».
Апарат для прийому факсимільних газет заслуго
вує на окремий опис, бо це єдиний струнний інстру
мент у нашому диксиленді. Правда, зовні він схожий
на шарманку, і струна в ньому лише одна, як у Пага
ніні. Вона, як молекула ДНК, звивається навколо ба
рабана, і в тому місці, де вона торкається вологого
паперу, проскакує іскра і залишає на папері чорний
слід. Звук газети в ефірі нагадує стрекотання цілого
ставка жаб.
Факсимільна газета повзе з прийомного пристрою
рядок за рядком, і поки приймеш її, зазвичай вже всти
гаєш усю прочитати, літеру за літерою. Я не думаю,
що в інших київських газет є така вдячна аудиторія,
що вичитує їх ще до того, як їх остаточно надруковано.
Газета ця — одна на всіх, і кросвордів у ній нема. Ко
ли вона підсохне, я вивішу її на дошці оголошень бі
ля їдальні команди. А рефик вислуховує від мене ще
вологі новини й плітки суходолу, бо в рефрижератор
ному відділенні, в якому він проводить більшість часу,
ніяких новин нема. Лише компресори та аміак.
Інші газети до нас привозитумуть транспортними
рефрижераторами десь раз на місяць, цілими пачка
ми, і ми читатимемо їх зі значним запізненням, але
строго по числах, не забігаючи вперед ні на день,
як не кортітиме довідатися, що ж там з усього цього
вийшло, і зазирнути в «завтрашню» газету. А кросвор
ди розгадуватимуть олівцем, щоб можна було стерти
гумкою і розгадати ще раз.
Ще тими транспортами надходитимуть листи.
Звичайні листи, в яких не треба рахувати слів. Чи
вже пишеш ти їх зараз, сонце моє, щоб перший же
транспорт не був для мене порожнім? Я написав
уже три.

Композитор Морзе

215

— Щось я забув, — кажу рефикові. — Ні, не з но
вин. Щось у радіорубці.
Я забув замовити перемовини з Керчю для Друго
го і подзвонити тобі, моє сонечко. А вже скоро сві
тає, знову перемістяться ті капосні шари D та Е,
і стійкого зв’язку слід чекати годині аж о десятій,
вже у Начальниковій світлій півкулі.
— Київ, Київ — «КараДагу», — волаю я в трубку.
— «КараДаг», чую на трієчку, що у вас? — від
кликається Київ незрівнянним жіночим контральто,
і я одразу пізнаю цей оксамитовий голос. Це Неоні
ла, жива легенда Одеси, Керчі та Севастополя. Го
лос, що уособлює для моряків Суходіл.
Забуті пахощі зелені.
Шерхіт вітерцю в листі дерев та в жіночий сукні.
Вмитий поливалками безлюдний нічний Хреща
тик, в мокрий асфальт якого, як у люстро, дивляться
самозакохані ліхтарі.
Прохолодну темінь Володимирської гірки під кві
тучими каштанами.
Альтанку над кручею.
Освітлений хрест Володимира.
Темний, але незримо присутній могутній Дніпро
під його пам’ятником.
І поодинокі світлячки безсонних вікон у мураш
нику Троєщини ген на тому березі, де вже скоро зі
йде сонце.
Усе це і ще щось невловиме, чого не висловиш
жодними словами, містить у собі низький грудний
тембр голосу Неоніли, бо що може бути прекраснішим
за красивий жіночий голос у геть чоловічому морі.
— «КараДаг», де ви знаходитесь? — виспівує Не
оніла. — Індійський океан? Порахуйте, «КараДаг».
Прийом.
І я терпляче рахую до десяти та навпаки, поки вона
переключить антени з Атлантичного на Індійський
океан та підлаштує приймач.

216

Антон Санченко. Баркароли

— ...три, два, один. Київ, як чуєте мене, прийом.
— Чую вас на четвірку. Що у вас? Прийом.
— Замовлення на двадцять шосте, на двадцять
другу нуль нуль. Номер у Керчі...
— На двадцять другу все зайнято «Радянською Укра
їною», двадцять перша чи двадцять четверта? Прийом.
«Радянська Україна» — це одеська плавбаза.
У неї екіпаж під шістсот чоловік, вісімдесят про
центів з яких — жінки. Такі швидко не наговорять
ся. Не переслухаєш, сидячи в черзі. Господи, скіль
ки чужих таємниць, комедій та трагедій я вислухав,
сидячи у цих чергах на телефонному каналі.
— Краще двадцять перша. Прийом.
— «КараДаг»! Замовлення на Керч, двадцять
шосте, двадцять перша п’ятнадцять, номер 4—75—82,
прийнято! Є ще щонебудь? Прийом.
— Є. Один дзвіночок по Києву, зараз. Номер...
І я називаю наш номер професійним тоном теле
фоніста, для якого теревені в ефірі — то праця. І чую
довгі гудки, і ти чомусь не береш трубку.
— Запасний номер... — кажу я. Може, ти в матері?
І знову чую довгі гудки.
— Знімайте замовлення, — все тим самим без
пристрасним телефонним голосом кажу Неонілі. Її
чути все гірше і гірше з кожною хвилиною, сонце
на підході, і їй теж уже мене погано чути.
— «КараДаг», пропадаєте, — попереджає Неоні
ла. — «КараДаг», начальник зміни просить вийти
в телеграфному режимі на 8635. Для вас є термінова.
Щасти вам! — доноситься її оксамитове контральто
вже з такої далечини, що не докричатися. Я пропадаю.
На такий голос можна молитися. Під такий голос
не соромно плакати. Наші хлопці спеціально їздили
до Києва з Керчі, лише б на неї подивитися. А я живу
в Києві і ні разу не бачив. І не хочу дивитися, щоб
не псувати вражень від її оксамиту, як вчинив колись
з Елою Фіцджеральд, побачивши її на плакаті.

Композитор Морзе

217

«Ну, що там для мене у Клада? Такого терміново
го, що не почекало б до наступного трафік ліста,
який прийматиме вже Начальник?» — міркую я, пе
ремикаючись у телеграфний режим.
— QTC 1 РР (маю для передачі одну приватну ра
діограму), — «радує» мене Кладенко.
— QTC 1! PP!!! — нарешті знаходжу я привід від
дячити Кладенкові його ж монетою, щедро роздаю
чи знаки оклику в ефірі.
— Оп? — туттаки перепитує Кладенко, хоче зна
ти прізвище оператора.
Зараз ще проситиме викликати начальника радіо
станції і буде довбати мізки ще йому. У мене на таке
вже давно заготована відповідь «ШРМ хворий», да
вайдавай, рубако. І я передаю в ефір своє прізвище.
— Ну, поздоровляю, — несподівано змінює гнів
на милість капосний Клад. — GA?
Й ось я вже стою на правому крилі містка, дивлюся,
як з’являється над чітким горизонтом помаранчевий
серпик сонця. Сонце випірнуло з океану трохи невда
ло, під чорною й звивистою, як змій, хмарою, над якою
ще темне зоряне небо й дотлівають найвідчайдушніші
зорі. Зорі гаснуть одна за одною, не витримуючи зма
гань з променями, що пронизують змія наскрізь. Ось
уже видно половину того сонячного апельсина. Ось
він уже вигулькнув з води повністю і відірвався від вид
нокраю, ще вологий після нічного купання. Новий
день народився, й пологи пройшли успішно.
А я все стою, палю вже третю цигарку і тримаю
в руці щойно власноруч прийняту радіограму.
ВІТАЄМО НАРОДЖЕННЯМ ДОНЬКИ КРПК
ЗРІСТ 58 ВАГА 3500 ДИТИНА ТА МАМА ЗДО
РОВІ =
Виявляється, в цю задушливу тропічну ніч я став
чиїмось татом.
До дому залишалось ще сто сімдесят три такі ночі.
Ні, вже сто сімдесят дві.

МАНДАРИНОВИЙ
ШЛЯХ
(Хай несе мене ріка)
Вантаж
Коли в нас випадає перший сніг і до Нового року
залишається якийсь місяць, у мене починається дивна
сверблячка. Мені кортить послати до лисого дідька
щасливе сімейне життя, захоплюючі статистичні звіти
і сумлінне конспектування лекцій про дискурс пост
модернізму, невиховано, як на майбутнього філолога,
сплюнути під ноги, матюкнутися й сісти на корабель,
що вирушає у рейс. Не пасажиром і не спостеріга
чем — хвала Богові, маю ще одну — суто чоловічу —
спеціальність, засвідчену сіменсбуком та ще з десят
ком сертифікатів, що їх повинен мати професійний
мореплавець. У першому своєму житті я врештірешт
дослужився до стернового. Мені кортить здихатися су
ходолу і ступити на суднову палубу саме в цій якості
і саме в цей передноворічний час. Все дуже просто —
в Грузії починається мандариновий сезон.
Та що я вам розповідаю? Адже ви самі, напевно,
не уявляєте собі Нового року без мандаринів. Так само,
як без ялинки, шампанського й салату Олів’є. Манда
рини в нас бувають марокканські й грузинські. Марок
канські — великі помаранчеві, товстошкурі й засолод
кі. Грузинські — дрібненькі, жовтенькі й кисленькі.
Кожен обирає за смаком. Про марокканські нехай на
пише якийсь інший автор, а от про грузинські, про той
шлях, який їм щороку доводиться здолати, перш ніж
потрапити під ваші ялинки, я розповім докладно. Бо всі

Мандариновий шлях

219

чорноморські моряки чекають на той сезон увесь рік, і,
як в анекдоті про нашого актора, що відмовився від ро
лі в Голлівуді, бо в нього саме були новорічні ялинки,
відмовляються на цей час від риболовлі, бойових нав
чань, поглиблення фарватерів та перевезень базарних
торговок на Стамбул. Одне слово — Сезон почався.

Сезон
Так повелося здавен, ще з радянських часів. Я на
віть пам’ятаю такі старовинні порядки, коли жодного
кілограма мандаринів не можна було вивезти за межі
Грузинської РСР, доки республіка не виконає план
по цитрусових, і доводилося з’їдати придбані в місті
кілограми просто на прохідній порту, якщо не вдало
ся домовитися з портовою вартою. А на кому ж та вар
та мала б демонструвати свою принциповість, як не
на прибулих морячках з України та Росії? Не на своїх
же земляках, слухай, так?
Ось за це я грузинів, як не дивно, поважаю. Своїх
вони навіть до медвитверезника не брали, а невідво
ротний у радянські часи план таких закладів теж вико
нували за рахунок приблуд і пройдисвітів — моряків.
А медвитверезник у Поті якраз біля прохідної порту
і розташовано. І бігають наші капітани, як шилом вжа
лені: судну треба в море виходити, а половину команди
до медвитверезника ні за що загребли просто з ресто
рації на морвокзалі — все ж поруч. І сидиш собі у ви
тверезнику тверезий, закусуєш контрабандими манда
ринами, поки рідний капітан тебе за рибу чи солярку
на волю викупить. Свої ж, грузини, між собою завжди
домовляться. Хоч зі своїми моряками, хоч із мандари
новими торговцями, яким необхідно було вивезти свій
крам на ринки СРСР раніше, ніж буде знято заборону.
Мандарин дорогий до Нового року, як ложка до обіду,
а яєчко до Великодня. Тож умій крутитися й домовля
тися, генацвале, так?

220

Антон Санченко. Баркароли

Війна
А потім у Грузії почалася війна. Спочатку грома
дянська, потім — «міжетнічні конфлікти». Тільки
но в одному місці перестануть стріляти, в іншому
розпочинається. Шлях суходолом було відрізано. Та
виявилося, що Сезон важливіший за війну. Паро
плави йшли за мандаринами до Поті та Батумі вно
чі, затемені, без ходових вогнів, повз берегову арти
лерію та обстріли з гелікоптерів. Бо війна війною,
а мандарини до Нового року — за розкладом. Ні свя
таѕ, ні мандаринові дерева миру не чекають. Одним
словом — Сезон розпочався.
Рейс, про який я писатиму, відбувся наприкінці
цих воєн, коли воюючі сторони вже втомилися, і не
було зрозуміло, це ще війна чи вже мир. Не те щоб
у нас все в той час було безхмарно та ясно, але без
війни, дякувати Богові, обійшлося. Хіба що безро
біття й купони замість грошей. Але що то у порівнян
ні з громадянською війною чи грудневим штормом?

Рейс
Я сидів собі на лікарняному з гіпсом на лівій клеш
ні, бо в попередньому — «дорослому» — рейсі на туре
цькому середземноморському сухогрузі дуже «вдало»
засунув ліву руку під двотонну кришку трюму в остан
ній день рейсу. Та гроші ще залишалися, гіпс мали зня
ти лише перед Новим роком, можна було з чистим
сумлінням сидіти вдома й друкувати мемуари одним
пальцем на машинці чи щодня перевіряти доччиного
щоденника, знаходячи в ньому лише відмінні оцін
ки — жодного азарту. Але щось уже свербіло не тільки
під гіпсом, який ніяк не почухати. Сезон почався.
Мандарини вже дозрівали в далекій Грузії, відда
леній від Херсона на шістсот морських миль. Я міряю

Мандариновий шлях

221

від Херсона, бо саме з цього міста на Дніпрі мені і за
телефонували. Подзвонив мені кок, поморському
це — кухар, Юрасик і без прелюдій запитав:
— То ти в рейс ідеш? Арташезович тримає тобі місце.
Юрасик знав, що я в гіпсі, він сам відвозив мене
до портового травмпункту в Одесі на портовій карі.
Капітан Арташезович (це по батькові таке, а не прі
звище, він вірменин, а не те, що ви подумали) — теж
знав. І попри це... Лікарняних, втім, мені жоден злий
турок не сплачував. Я, власне, засунув руку під криш
ку трюму, коли на судно вже прибула змінна коман
да, і хто мені тепер пояснить, навіщо я взагалі попер
ся закривати той трюм, потурецькому — камору,
коли те мав уже робити мій змінник. Отож зайві гро
ші мені не завадили б. Піти у справжній «дорослий»
рейс без лівої руки мені жодна медкомісія не дала б.
А тут люди самі запрошують... І — Сезон.
— Коли я маю бути на судні? — спитав я в Юра
сика.

Пароплав
Була ще одна причина, щоб піти в цей рейс. Па
роплав і недбала фраза мого корешка старпома Се
рьоги, стати йому капітаном швидше.
Пароплав називався «Вадічка». А мій братчик Се
рьога колись недбало кинув за кухлем пива:
— Хто не працював на «Вадічці», той не херсонець.
І я те запам’ятав.
«Вадічка» зазвичай стояв на набережній, навпроти
пам’ятника першому чорноморському фрегату «Слава
Катерини», поруч із навчальним вітрильником «Това
риш», який тоді ще не видурили в нашого мореходного
училища німці з Бременхафена. Вже це одне має свід
чити про винятковість цього судна. Усім іншим, навіть
білим пасажирським пароплавам, стояти на набереж
ній було зась.

222

Антон Санченко. Баркароли

«Вадічка» був штральзундським логгером 1953 ро
ку побудови. Як би це вам пояснити? Хіба що ав
томобілісти зрозуміють мене, якщо я порівняю
штральзундський логгер з довоєнним «Хорьхом»
чи «ОпельКадетом». Такі пароплави вже розучили
ся будувати. Крупівська, з переплавлених «тигрів»
та «пантер», сталь. Клепані, а не зварні, могутні бор
ти, гідні криголама, а не траулера. Справжні штур
троси, що йшли від полірованого сотнями за
шкорублих рук дерев’яного штурвала до стерна й
шурхотіли на роульсах на спардеці — жодної гід
равліки та автокерманичів. Вилизані до стану пар
кету хвилями та поколіннями матросів дошки верх
ньої палуби. Червоне дерево кают та кубриків, а не
обридлий малозаймистий пластик сучасних паро
плавів з візеруночками «під горіх». Логгери колись
ловили оселедців дрифтерними сітями в Північній
Атлантиці, і то були перші наші океанські промис
ли. І про це можна багато чого понаписувати. Й усі
пахощі Ньюфаундленду, Ісландії, Гебридських та
Фарерських островів ще пашіли на цій палубі і через
десятки років.
Геть усіх сестер (бо англійці називають однотипні
судна саме сестринськими — сістершіпами) нашого
«Вадічки» вже переплавили на шпильки та голки ще
років двадцять тому. А «Вадічка» якось вцілів під не
всипущим оком Регістру торгових суден та портово
го нагляду і був не музеєм, а робочим судном, ходив
то на Болгарію, то на Туреччину, хоча його вже смі
ливо можна було вважати судном антикварним.

Причал
На набережній, втім, він стояв не через анти
кварність, а тому, що в його теперішнього судновлас
ника були гарні відносини з управлінням порту. І вза
галі гарні відносини з усіма: Херсон місто маленьке,

Мандариновий шлях

223

не розминешся ні з бандитом, ні з санепідемстан
цією. Та й бандюкові, й пожежному інспектрові іно
ді потрібно кудись повести якусь вбивчо прекрасну
херсонську дамочку, скажемо так — однокласницю,
щоб це був не банальний кабак на вулиці Суворів
ській, а щось несподіване й романтичне — на на
бережній, з якої видно нижній рейд з океанськими
пароплавами на якорях, чутно крики чайок і пахне
далекими шляхами. На судні ж, що стоїть у порту,
завжди знайдеться вільна каюта.
Та й іншим херсонцям «Вадічка» ставав у приго
ді. Завжди можна було попросити вахту увімкнути
по трансляції музику на замовлення й танцювати
просто на набережній, між бортом судна та припар
кованими автомобілями. Була тоді така мода в хер
сонців — з’їжджатися ввечері на набережну й танцю
вати твіст чи медляки під бортом «Вадічки». Отож
у проміжках між рейсами, особливо коли тримачто
вий барк «Товариш» уже відбув у свій останній рейс
на ремонт в Англії, судновласник був не проти ро
мантичних відвідин його судна херсонським бомон
дом, чи як там одним словом і бандюка, й СБУшни
ка ще назвати? Тож і мав гарні стосунки з багатьма,
хоча без завидющих очей звичайно, не обходилося.
Він поставив «Вадічку» працювати «на коротко
му плечі», на Варну, Бургас чи Батумі, і не один хер
сонський моряк перебивався на ньому до наступ
ного океанського рейсу, якщо гроші вже вийшли,
а виклик на судно з крюїнгової агенції ще не при
йшов. Саме через це мій корешок Серьога і сказав
ту недбалу фразу «Хто не працював на „Вадичці“,
той не херсонець».

Херсонці
Усе то так, але ж я був киянин. Що мені до тої
фрази? Але мені неабияк поталанило: в графі «місце

224

Антон Санченко. Баркароли

народження» в паспорті я мав Херсон, а не Київ.
Це вирішувало безліч проблем, бо відтак я мав повне
право рекомендуватися херсонцем, а не пояснювати
довго кожному цабе, яким це вітром занесло мене
з Печерська на моря. А це неабищо.
Херсонський моряк — це в міру питущий, у міру
жадібний, у міру роботящий, у міру сімейний, ще
й при цьому — чудовий спец. Я це не для хвастощів
кажу, я ж киянин.
Але коли херсонці йдуть до портового ресторан
чика пити пиво, вони дійсно п’ють пиво, а не йорж
з горілкою, як ростовчани.
Коли одесити кожну хвилину в іноземному порту
мріють використати під якийсь гендель і розбігають
ся з судна по крамницях та автомобільних звалищах,
варто митниці надати суднові вільну практику, хер
сонці залюбки зачищають трюми після металобрухту
чи слябів, чим заробляють собі копієчку, а судно
власникові економлять карбованця.
Херсонці люблять не довгі океанські рейси на
ПівденноСхідну Азію чи Гамерику, а роботу на се
редземноморських лініях із заходами в чорноморські
порти, щоб частіше бачити сім’ю, хай і заробляючи
при цьому на тисячу талярів менше, а клопоту на
свою голову маючи більше, бо чим більше портів,
тим більше клопоту: паперів, митників та шварто
вок. Хай так, але сім’я того варта.
Щодо чудових спеців, то саме в Херсоні знаходять
ся два найстаріших на Чорному морі мореходні учили
ща — торговельного та рибного флоту, і навіть викла
дання в них вже давно стало справою династій, я вже
не кажу про навчання в них з дідапрадіда, цим у Хер
соні не здивуєш нікого. Кузня кадрів. На який флот
не приприся, все херсонця зустрінеш. І флоти на хер
сонських кадрів не жалілися ніколи. Це добра слава,
панове. Гріх до неї не примазатися, якщо маєш таку
нагоду. Херсонець — то звучить гордо.

Мандариновий шлях

225

Знаю це не лише я, але й численні вітчизняні, ро
сійські, грецькі, турецькі та кіпрські судновласники
та крюїнгові агенції, які набирають екіпажі під свої
прапори по всьому світу. Тож видавати себе за хер
сонця було для мене корисним рішенням. Та я так
довго грав у цю гру, що мені вже й самому було важли
вим, щоб усі навколишні і справді переконувалися,
що я нічим від справжнього херсонця не гірший. Те,
що я й досі не мав у своєму паспорті моряка прописки
за «Вадічкою», руйнувало мою легенду, бо див. вище,
що сказав про «Вадічку» та херсонців старпом Серьо
га. Не зараз казав, зараз він саме сидів у буцегарні
на Сицилії за якісь там контри з еміграційною служ
бою Італії, але про це якось іншим разом. Зараз про те,
що піти в цей рейс на «Вадічці» мені було просто не
обхідно навіть без Серьоги у якості компанії. Просто
щоб справдити своє реноме справжнього херсонця.
— До Нового року повернемось, — пообіцяв я дру
жині на своє виправдання. — Це ж мандарини, їх після
свят вже нічого везти. Ну, зустрінеш мене з дітьми
в Херсоні в разі чого. Відсвяткуємо Новий рік у гостях.

Капітан
Капітан Арташезович, який тримав для мене міс
це, був таким самим херсонцем, як я. Бо Херсон ще
не у Вірменії, як не крути. Але щоб з повним правом
носити горде наймення херсонця по всіх морях та
океанах, йому довелося пожертвувати значно біль
шим: йому довелося в Херсоні одружитися.
Справа, звичайно, нехитра, значно складніше, як
раз, у Херсоні не одружитися, коли твоє судно стало
в капітальний ремонт на заводі Куйбишева. Бо херсон
ські дівчата та жінки — це щось. Тобто — хтось. Та ще
й які хтось! Моряк, що перевальцем ступив на берег
після шести місяців винятково чоловічого товариства
посеред хвиль та пінгвінів, на вулицях Херсона ризикує

226

Антон Санченко. Баркароли

просто звернути собі шию, так йому, сердешному, до
водиться крутити головою, проводжаючи поглядом зу
стрічних красунь, що йдуть на нього просто на своїх
двох, без охорони, цілими табунами, ще й хихочуть,
цокають каблучками та піддражнюють зустрічного мо
реплавця. Бермудський трикутник, а не порт. Не один
водоплавний холостяк назавжди в ньому залишився.
До того ж, усі ті тисячі курсантів обох мореход
них училищ мали традицію не відкладати одружен
ня на потім, щоб не одружитися часом з вищезгада
ним пінгвіном, і одружуються одразу після випуску
або навіть трохи раніше, щоб встигнути понахва
лювати тещині борщі ще до того, як просурмить
сурма, заграють Єгерський марш гелікони та кор
нетпістони і молодого спеціаліста направлять на
судно у ПетропавловськуКамчатському спожива
ти борщі флотські. Усі ті тисячі одружених курсан
тів уже також визнавалися повноцінними херсон
цями, бо уявити собі одруженого на херсонській
дівчині молодого спеціаліста, що розпробував те
щиних борщів, який за першої ж нагоди не чкурне
з Авачинської губи назад до Кардашинського ли
ману й тещиного холодцю, просто неможливо.

Пенелопа
Ось і Арташезович одружився ще в училищі, здо
ров’я та довголіття його дружині. І за першої ж наго
ди, що підвернулася лише через три роки, чкурнув
з Петропавловська, що на Камчатці, на херсонський
рибний комбінат, що на річці Кошевій. Але доля зну
щалася над ним не згірш, ніж над Одіссеєм, який
вже бачив вогні рідної Ітаки і вже чув, мабуть, пахощі
борщу своєї Пенелопи, коли якісь ідіоти й дебіли
з матросів розв’язали лантух з вітрами та бурями, й
Одіссеєву галеру віднесло ще далі від Ітаки, ніж вона
була на початку «Одіссеї». У випадку Арташезовича

Мандариновий шлях

227

таким неподобним матросом, що пожав бурю, був
особисто генеральний секретар ЦК КПРС Микита
Сергійович Хрущов, якому закортіло засунути їжака
в штані Гамерики й розпочати Карибську кризу.
Арташезовича мобілізували просто з його прича
лу під мостом через Кошеву, і він довгі вісім років
підвищував рівень бойової та штурманської підго
товки бригади десантних кораблів Балтійського фло
ту, яку з нагоди холодної війни перекинули на Чорне
море. Термін строкової служби тоді був сім років,
але командир корабля навмисне не списав Арташе
зовича перед виходом на бойову до Середземки, так
звик до матроса, що розуміється на навігації краще
за штурманських офіцерів, і Арташезович ще цілий
зайвий рік провів на точці якірної стоянки між Кі
пром та Ізраїлем у повній готовності відразу висадити
десант на англійську військову базу в Ларнаці або
й відразу до Єрусалима. Куди адмірали накажуть.
З військового флоту Арташезович повернувся з від
повідним татуюванням — з синім силуетом БДК (ве
ликого десантного корабля) на тлі земної кулі, якорів,
та військовоморського прапора — і з нерибальськими
звичками у маневрах. Навіть через десятки років він
міг довести до істерики капітанів зустрічних суден, ко
ли починав маневрувати, як військовий, і лягав на бо
йовий курс замість тихомирно розходитися із зустріч
ним пароплавом лівими бортами.
Рідненька Пенелопа таки дочекалася покращення
міжнародних стосунків і повернення Арташезовича
на вулицю Ілюші Кулика. Не будемо довго зупиняти
ся на подальшому житті цього українськовірменсь
кого подружжя, хоча я б за таке ставив пам’ятники
за життя усіляким Пенелопам, але боюся цих херсон
ських Пенелоп розбестити: адже вони ще й досі вва
жають усе це природнім, усі ж так живуть, і поіншо
му бути просто не може, а встанови їм пам’ятника —
ще задумаються, чи виходити їхнім дочкам заміж

228

Антон Санченко. Баркароли

за чергових курсантів під звуки Єгерського маршу,
а не маршу Мендельсона.

Загибель ескадри
На момент достигання тих мандаринів, про які
я пишу, Арташезович проплавав у морях та океанах
уже тридцять із хвостиком років. І кожен з членів екі
пажу колись та працював під його командуванням
чи в Атлантиці під Західною Сахарою на ловах сарди
ни, чи в Індійському океані під Маврикієм на лангу
сті, чи ще деінде на морях цього світу.
КолиАрташезович про щось розповідав, він май
же завжди мав нагоду сказати: «Ось Голопупенко
не дасть збрехати, у 86 році під Кергеленом сезон був
не з кращих...» І черговий голопупенко те справді
підтверджував, бо саме 86 року ловив з Арташезо
вичем кликача під французьким островом Кергелен
в Антарктичній частині Індійського океану. Ніколи
не куштували кликача? То у вас усі гастрономічні
фестивалі ще попереду. Негайно йдіть до супермар
кету й купіть хоча б рибину, хай зараз той кликач
і польський та страшенно дорогий. Зараз вже цю ри
бу можна скуштувати кожному, а не тільки міністро
ві рибного господарства: раніше вона тільки на екс
порт та для міністрів йшла.
Арташезович ходив у море на рибалках до почат
ку дев’яностих, коли вже інший мудрагель, вже не
генсек, але теж з їхнього племені, сказав на міністер
ській нараді, що українському народові потрібні не
риба, а сало, і вся наша океанічна риболовля без
славно пукнула. Вся Африка й околиці були засіяні
іржавими корпусами наших траулерів та сейнерів,
яких не було змоги повернути звідти додому, хай
хоч на консервацію та відстій, та хоч на металобрухт,
не було змоги навіть команди звідти визволити,
почалися арешти суден у портах і суди, а пального

Мандариновий шлях

229

на втечу додому нема, і не дуже то втечеш під пукав
ками корветів берегової охорони, і їсти екіпажеві вже
нема чого, і вода питна навіть закінчується, і малярія
всіх косить, і... хай тому мудрагелю теж гикнеться ще
за цього життя, бо гикати лише на тому світі буде
для нього занадто добре.
Арташезович пережив два таких суди в ЛасПальма
сі й обидва, як не дивно, виграв, повернув обидва судна
додому, де його зустріли без захвату. Арташезович обра
зився і пішов зі своєї риболовної управи на «Вадічку».
І на «Вадічці» він вже пропрацював з перервами та під
мінами щось років із п’ять. Тож, фактично, з ним устиг
попрацювати чи не кожен херсонець, бо див. вище,
що казав старпом Сергійко про «Вадічку» та херсонців.
Серьогу Арташезович колись несподівано відмовився
брати на «Вадічку» другим помічником капітана, ска
завши, що вік у Серьоги вже старпомський. І Серьога
пішов старпомом на той пароплав, з якого його й забра
ли до італійської буцегарні. Нелегалів вони везли до Єв
ропи, чи щось таке. Арташезович на таке ніколи не
погоджувався, хоча і йому якісь аферисти колись про
понували.

Таксист
Таксист усю дорогу слухав якусь херсонську ФМ
станцію. Не шансон. І це вже було добре. Мабуть,
відчуваючи урочистість моменту мого першого по
бачення із судном вже в новій якості, DJ у радіостудії
увімкнув Скрипку:
Рідне місто, місто Херсон,
Миліше тебе нема.
Білі стіни гарних домів,
Балкони на цих домах.
А я іду, гукаю тебе
Гуляти до зорі.

230

Антон Санченко. Баркароли

І ми
Самі
Гуляємо.
Місто квітне, наче букет.
Дарую його тобі.
Чисті площі, митий проспект,
В них дивляться ліхтарі.
А ми вночі, над нами — зірки,
Нікого скрізь нема.
І голос твій, і потиск руки,
І перший поцілунок.
Серед дерев дихання зібрав,
Тебе я зупинив.
Кажу
Тобі:
«Я люблю».
Були, були, були.
Були, були, днини.
Були, були, були.
Моє життя, кохання моє,
Товариш мій — Херсон.
Спілки, шлюби —
В твоє ім’я.1
— Отакої, — тільки й мав присвиснути я, роз
плачуючись із таксистом за дорогу від вокзалу до
набережної.
«Вадічки» біля причалу не було.
— Тю, — сказав таксист. — Ти б так зразу й казав,
що тобі на «Вадічку». Вони вчора в завод пішли. Сі
дай назад.

1

Тут і далі вірші Олега Скрипки.

Мандариновий шлях

231

— Люблю Херсон, — нелогічно відповів я таксис
тові. Він так і не допетрав, за що саме я Херсон люб
лю, а став викручувати кермо на зворотний шлях.
Мені не залишалося нічого кращого, ніж спитати:
— А в якому заводі? Комінтерна?
— Ображаєш — Куйбишева, — засміявся таксист.
Завод Комінтерна колись ремонтував торговель
ні судна, а Куйбишева — рибальські.
Таксер, був нашою людиною, бо знав, що таке кон
три між рибальським та торговим флотом. У таксеро
вій обізнаності не було нічого дивного. Кожен другий
херсонський мужчина ходив у моря. Або ще й досі хо
дить. Або ще піде.
— «Тюльку» закінчив? — спитав у мене таксер,
коли ми саме проїздили навчальний корпус рибного
мореходного училища з антенами радарів на даху.
Радари були застарілими. На них би історію радіоло
кації вивчати. Але таксерове питання вимагало від
повіді, а не лекцій з електрорадіонавігації.
— Аякже. Одинадцята рота, — відповів я, обли
шивши у спокої радари.
— Четверта, — зареготав таксер, бо намічалися вже
інші, внутрішньорибальскі контри — між судноводія
ми та механіками. Четверта рота була механічною.
Ви теж помітили, що найгірші контри якраз між
майже родичами? Між галичанами та волиняками
чи там між одеситами й молдаванами? Про двохсот
літні контри між Херсоном та Миколаєвом я взагалі
промовчу. Кожен матч між місцевими футбольними
командами завершувався розбитими шибками в нав
колишніх кварталах незалежно від того, хто виграв
цього разу. Хоча ці два міста навіть будувалися за од
ним генпланом. Спочатку побудували Херсон. А по
тім, щоб не витрачатися ще раз, Миколаїв. Мабуть,
між трамвайниками та тролейбусниками теж існу
ють контри. Перевірити останнє на місці мені не ви
падало: найближчі трамваї ходили аж у Миколаєві.

232

Антон Санченко. Баркароли

— Спокійно, я радист, а не штурман, — посміх
нувся я таксерові.
Радисти в протистоянні «рогатих» та «духів» на
магалися участі не брати, бо були «дятлами». Втім,
якщо доводилося, «дятли» все ж тяжіли до штурма
нів. Давалося взнаки спільне вивчення радіолокато
рів, які штурмани потім ламали, а радисти ремонту
вали й матюкалися. Це ж який на «Вадічці» мусить
бути радар? Теж антикварний?
Таксист уже вилетів на горбатого моста на Каран
тинний острів, на якому розташовані всі суднобудівні
заводи в Херсоні. З мосту гарно видно всі щогли суден
навіть у внутрішніх басейнах заводів Куйбишева та
Комінтерна. Але горбатим цей міст зроблено не для
цього, а щоб під ним могли проходити пароплави,
не завалюючи щогли. Колись тут ремонтували кито
боїв та середні траулери з Одеси, Севастополя й Керчі.
Колись їхав повз цей завод на тролейбусі, і здавалося,
що проїжджаєш якийсь ліс зі щогл та антен, так багато
суден збиралося в затоні на ремонт. Зараз в усьому за
воді я побачив лише дві щогли. Й обидві вони, воче
видь, належали «Вадічці».
— Бурячкові привіт, — сказав таксер на прощан
ня. — Від Гоші.

Гудок
Те, що я побачив щогли «Вадічки» з мосту, ще ні
чого не означало. Переді мною виникла не те щоб
неочікувана, але неприємна перешкода на прохідній
заводу. Старий служака з заводської варти (ВОХР)
відмовлявся пропускати мене на територію, бо мене
не вписано до суднової ролі. Суднова роль — це до
кумент, до якого вписано усіх членів команди та па
сажирів. Щоб мене вписали до суднової ролі, мені
потрібно було потрапити на борт «Вадічки» і знайти
старпома. Але як мені потрапити на той борт і знайти

Мандариновий шлях

233

того старпома, якщо мене не пускають через прохід
ну, бо мене не вписано до суднової ролі...
— То зателефонуйте... — пропонував я.
— Телефон не працює, — незворушно бурчав во
рошилівський стрілець.
— Ну то пошліть когось, хай викличе старпома
до прохідної.
— Кого послати? Ти не бачиш, що я один?
— Речі у вас залишити можна? — спитав я у во
рошилівця.
Я вийшов з прохідної, пройшов з півкварталу і зра
дів. Дірка в паркані була на місці. Я потоваришував
з нею ще зі своєї першої курсантської практики на цьо
му заводі. Йшли роки, десятиліття, змінювалася ди
рекція та форми власності, а дірка була невмирущою.
На цій прохідній перепусток ні в кого не вимагали.
Ледь я протиснув черево через вічну дірку, загув
заводський гудок. Це не сигналізація спрацювала. Гу
док закликав пролетарів на обід. Спочатку кволо, ка
хикаючи, а потім, наладнавшись, зовсім як колись.
І я немов відчув себе на п’ятнадцять років молод
ше. Тількиот ліз через дірку не в тому напрямку. Бо
курсантипрактиканти зазвичай використовували цю
дірку між режимним та безконвойним світами для то
го, щоб втекти з роботи, а не щоб на неї потрапити.

Екіпаж
Отже, екіпаж на «Вадічці» підібрався з бувалих мо
ряків, яким жаба цицьки вже не раз давала, та не дала.
Були серед них і мореплавці передпенсійного віку,
якот старший механік Петренко, яким через заги
бель ескадри, не описану жодним Корнійчуком, вже
просто не було куди подітися, крім «Вадічки»: анг
лійської Петренко не знав безнадійно. Старпомом
у рейс ішов його ж, страмеха, син — Петренко, що
саме розійшовся з дружиною і перебрався мешкати

234

Антон Санченко. Баркароли

до батьків. То батько його заодно й на «Вадічку» влаш
тував: каюти старшого помічника та старшого механі
ка на «Вадічці» були поруч. Такаот династія.
Старпом та стармех — головні антагоністи в тій
трагікомедії, яку італійці звуть «віта ді бордо» — жит
тя на борту. Один командує «рогатими» (палубною
командою), інший — «духами» (мотористами та ме
ханіками). Одному кортить усе вифарбувати й на
драїти, іншому — все замазати мастилом і тавотом.
Один відповідає за дизелі, інший за борти. І на швар
товках страмех з осудом крякає при кожному ревер
сі — особливо несприятливому для дизелів режимові
роботи, — а старпом, як навмисне, перекидає ручку
машинного телеграфа з «середнього вперед» на «пов
ний назад» і реверсує, бо вболіває не за дизелі, а за
борти.
— Що ж твої механіки в масних черевиках з ма
шини просто по палубі ходять, — лаявся Петренко
старпом.
— А що їм, літати? Ти вже у шльопанці в коридорі
доперевзувався, зовсім за двері виставили, — заборо
нено приплітав подробиці особистого життя опонен
та Петренкостармех.
— Просидів би ти під арештом в Африці стільки,
як оце я, і тебе теж виставили б, не сподівайся, — ма
хав рукою Петренкостарпом, ображався на батька
остаточно й грюкав дверима своєї каюти. Він щойно
повернувся з Африки, куди потрапив ще за радян
ської влади, до нашого дивного незалежного сухо
дольного життя середини дев’яностих, і в’їжджав у це
життя з труднощами й нервами.
А були в екіпажі й цілком адаптовані до постес
кадреного незалежного життя молодики, якот дру
гий помічник Сашко, який навіть став власником
двох автостоянок з охороною на мікрорайонах Ост
рів та Шуменський, але чомусь з радістю готовий
був покинути ті джерела свого надприбутку майже

Мандариновий шлях

235

напризволяще і пертися в той рейс на Батумі. Ка
жу ж — Сезон.
Ну, кухаря Юрика ви вже знаєте, він саме повер
нувся з Перської затоки з «саплаїв» — так називають
суднапостачальники, що возять на бурові вишки усі
лякі труби та журнали «Плейбой». При цьому, хоча
весь час довелося курсувати між іранськими та емірат
ськими портами, на берег Юрка не випускали дев’ять
місяців. Лише портом повештатися, до прохідної. Крім
того, Юрко виявився наймолодшим членом екіпажу
«Вадічки», а це, я вам скажу, завжди додаткове наван
таження: усяк матрос вважає своїм обов’язком брати
тебе на кпини.

Жінки в Еміратах
— Там, в Еміратах же, горілки зовсім нема, як же ти
дев’ять місяців на «саплаї» тому відсидів? — глузували
механіки Ігор та Вітьок. Вони все робили разом, ці
Гвинтик зі Шпунтиком. Хіба що вахту окремо стояли.
Але один якраз зміняв іншого.
— Чого це нема? — обурювався за дружні Емірати
Юрик. — Є, у фрішопі в порту. Сто доларів пляшка.
— А з жінками як в арабів? — встрявав зі своїм ар
тільний матрос Бурячок, якому я мусив передати
привіт від таксиста Гоші. — Вони ж усі в паранджах
ходять, а невірних дружин біля ганебного стовпа ка
мінням побивають. Важко тобі було там, Юрко, ой
важко. Я б не витримав.
— Та, — починає про жінок в Еміратах Юрасик,
але початок цієї розповіді ми опускаємо, це в автора
увімкнувся внутрішній автоцензор. Тим паче, що са
мого автора ще й на борту немає, валандається десь
по причалах, розшукуючи «Вадічку», і з’явиться він
лише на заключній фразі Юрасика: «... а тоді див
люся на дамоччин кітель, а вона — капітан другого
рангу. Ледве втік».

236

Антон Санченко. Баркароли

— Виявилось, що авіаносець «Ентерпрайз» саме
до порту зайшов, а в Штатах дамочки теж на флоті
служать. І просто шаленіють, бо з підлеглими субор
динація не дозволяє, а де ти непідлеглого візьмеш
на авіаносці, якщо ти вже капітанша другого рангу?
— Від дамочки — втік? — не вірить Бурячок.
— А ти зміг би з капітаном другого рангу? — рего
чуть механіки вже з Бурячка.
Юрик хоч і молодший член команди, але на нього
де сядеш, там і злізеш. Завжди стрілки переведе на ко
го треба. Та ще й — кухар. Сваритися з такою важли
вою на судні людиною нікому не варто, навіть капіта
нові. Бо все минеться. Шторми, штилі, літа й зими.
І тільки їсти морякові хотітиметься завжди.
Ніколи не сваріться з судновими кухарями, любі
друзі. Це найперша заповідь бувалого моряка. Я от ко
лись ту заповідь порушив, і... Та про це я вже розпові
дав. Юрасик зі мною якраз товаришував.
— Марконі приїхав! — голосно сповістив він това
риство, ледь я просунув свою бородату фізію до две
рей каюткомпанії. І відразу ж виставив через віко
нечко камбуза ще порцію смаженої риби й картоплі.
Таки справді чекав на мене. Був понеділок. На фло
ті — рибний день.

Сторонні
Але сиділи за столом у каюткомпанії і сторонні
люди. Між нами кажучи — бандюки. Це я не тому ка
жу, що один з них сидів саме на штатному стільці ра
диста, а другий — взагалі геволт! — на місці самого
Арташезовича. Професія в людей така була.
Чого не буває зі сторонніми через незнання флот
ських традицій, за якими сидіти на капітанському
місці — зась, хай навіть усі інші стільці в каюткомпа
нії потрощило тринадцятиденним тайфуном у Схід
ноКитайському морі (докладніше див. у Джозефа

Мандариновий шлях

237

Конрада, капітана з Житомирщини). Але цей неза
бутній прикид, цей бандюцький міфологізований
спецодяг, ці малинові піджаки, чорні светрикиводо
лазки, «лицарські» ланцюги на бичачих шиях, «гай
ки» на пальцях, волосся йоржиком... Бандюки, ма
буть, були з провінції: і в Києві, і в Херсоні мода
на малинові піджаки вже пішла в історію буремних
дев’яностих.
— А Марконі — це хто? — поцікавився один
з бандюків, той що менше, з перебитим боксер
ським носом.
— Радист, — запопадливо пояснив доброзичли
вець з команди (як потім виявилося, Бурячок).
— Начальник радіостанції, — поправив я добро
зичливця з притиском на «начальник», бо був єди
ним начальником на пароплаві, всі інші начальники
зазвичай сидять на березі і передають якраз через ме
не свої напрочуд доречні поради та накази, в яку сто
рону пароплавові плисти. Підлеглих у мене, до речі,
ніколи не було. Вірніше, був один практикант ко
лись, і через нього я... Я був справжній начальник,
одним словом.
На слові «начальник» у бандюків щось клацнуло
під зачісками йоржиком. Це було слово з їхнього се
мантичного поля посеред усіх цих незрозумілих «чи
фів», «дідів», «ревізорів», «кандєїв» і «драконів» та ін
ших прізвиськ моряків на судні, залежно від штатного
розкладу. Слово ж «начальник» в їхній бандюцькій
професійній підмові перетиналося зі словом «опер»
чи казна з чим ще, я ту підмову професійно не вивчав.
— Це ми на твоєму місці сидимо? — здогадався той,
що менше. І скомандував тому, що більше: — Андрю
хо, вставай, хазяїн прийшов (от з яким словом перети
налося в нього «начальник» у синонімічному ряду).
Але краще б той Андрійко не вставав. Чи бачили
ви колинебудь Омельченка поруч із Кличком? Ну,
коли Сан Санич на радощах на ринг вискакував

238

Антон Санченко. Баркароли

у ЛасВегасі чи ще коли? Я далеко не мерської ста
тури, але поряд з тим Андрійком відчув себе шкетом
з першого курсу поруч із пам’ятником адміралові
Ушакову. Андрійко встав так рвучко, що розтрощив
плафон на стелі. Плечем. Тільки друзки розлетіли
ся по тарілках. Пізніше виявилося, що Андрійко
штангіст, і вставати повільно без штанги не вміє.
— Та сидітьсидіть, — я на боцмановому місці
пообідаю, — отетеріло замахав я рукою в гіпсі, а нав
круги вже все реготало.
Спочатку обережно гигикнув Бурячок. Потім за
хрюкав хтось із механіків, потім, уже не стримуючись,
зареготала решта, з адміралом Макаровим на портреті
олією включно.
Це був гарний дебют на «Вадічці». Саме про та
кий дебют на легендарному судні я мріяв усі довгі ро
ки своєї флотської кар’єри.

Фрахт
З першого погляду було зрозуміло, що «Вадічку»
на цей рейс зафрахтували. Саме ці, кажу це без тіні
негативу, бандюки. Ви помічали, як трансформува
лася сама назва їхньої кармалюцької професії з часу
відродження на початку «перебудови»? Спочатку їх
романтично звали заморським словом «рекетири»,
потім — виробничим словом «бригада», потім вони
якось непомітно стали «охороною», а хто не тримав
носа за вітром і стати «охороною» не встиг, почав
зватися вже з відтінком іронії — «бандюком». Остан
ня їхня назва — «рейдери», але в ті часи про рейдер
ство ще не чули.
Скажу відразу, що наші бандюки зробили всі
можливі помилки молодого фрахтівника. Не буду
перераховувати їх, щоб надмірно не збільшувати
обсягів цього твору, було їх щось із сто сімнадцять.
Це я вам як погорілий фрахтівник кажу, була така

Мандариновий шлях

239

помилка в моїй морській біографії, коштувала ви
рваних років, але дечому навчила.
Наприклад, такому — ніколи не слід поступати
ся екіпажу, коли йдеться про ремонт. Я, вже як не
нажерний начальник радіостанції, а не колишній
фрахтівник, накатав цілу поему про ремонт радіо
обладнання, а фрахтівники чинні все те... старанно
сплатили, не скоротивши ремонтного кошторису
вдвічі, як того вимагала гарна морська практика.
Вони ходили заводом з пачкою вічнозелених гро
шей (ще одна помилка, купонами було краще торгува
тися, хоча й нулі вже не влазять у калькулятор, і замість
портмоне потрібна була торба) і розраховувалися го
тівкою зі зварниками, з ливарниками, з дизелістами,
з судномоделістами, зі столярами, з малярами, з кра
нівниками, з гуртівниками, з калюжниками, з бен
дюжниками, з вальцювальниками, з поливальниками,
з токарями, з шахтарями та іншими пролетарями. Як
пацани чисто конкретні, вони воліли самі домовляти
ся з роботягами, справедливо не довіряючи екіпажеві,
але позаяк обізнані були з цінами на ремонт мерсів,
а не пароплавів, краще б вони довіряли нам сторгува
тися. Дешевше б стало, навіть зважаючи на гендляр
ські таланти декого з команди, особливо Бурячка, яко
му я так і не передав привіт від таксера Гоші.
Стопка грошей ставала все меншою, фрахтівники
вже чухали потилиці, а до виходу судна з ремонту все
ще було, як до Києва рачки. Ну, Жванецького вони
навіть у своїх Черкасах мали б слухати в сауні над
Дніпром, якщо вже закортіло сунутися на моря. Як
каже класик саме з цього приводу: «Ремонт — це не
дія, це стан. Його не можна закінчити, його можна
лише припинити». А фрахтівники натомість, як діти,
самі питали в старшого механіка: «Що ще треба?»
А якому ж старшому механіку Петренку не потрібен
другий пароплав, такий само, але в розібраному ви
гляді — на запчастини?

240

Антон Санченко. Баркароли

Правило стільців
Та й сама їхня запланована експортноімпорт
нобартерна операція не надихала. Це був контракт
століття «борошномандарини». Вони уклали пакт
з якоюсь грузинською сільрадою, що привезуть їм
пароплав борошна з України в обмін на пароплав
мандаринів з передгір’я Кавказу. Це теж була помил
ка. Чому не 3,14 пароплавів мандаринів? Або 0,72 па
роплавів борошна?
Розраховуватися одне з одним, маючи за одиницю
лічби відразу пароплав, вкрай незручно для комерції.
Правильну одиницю лічби надавали інші одеські кла
сики, Ільф з Петровим, коли писали «Вантажте апель
сини діжками. Брати Карамазови». Але хто з черка
ських кармалюків ту одеську класику читає? А от один
мій феодосійський знайомець, якраз справжній фрах
тівник, перечитував «Дванадцять стільців» та «Золоте
теля» щороку, з 1 січня починаючи, щоб не втрачати
бізнесової форми.
— Вранці гроші — ввечері стільці. Ввечері гро
ші — вранці стільці.
— А можна спочатку стільці, а потім гроші?
— Можна, але гроші вперед!
— Вчіться, Кісо. Яка прозорість думки! — хотілося
іноді сказати вже нашим фрахтівникам. Але за нав
чання нам ніхто не платив. Кожен мусить набити свої
власні ґулі на цьому великому мандариновому шляху.
Інакше для людини Сезон втратить смак.
Як битий Сезоном фрахтівник, я знав головний
парадокс мандаринового бізнесу. Коли обраховуєш
майбутні прибутки в рідному порту, виходить щонай
менше «трійний підйом». Коли дістаєшся до Батумі
чи Поті, надприбутки вже лише стопроцентові. А ко
ли через усі негаразди доставляєш мандарини до Оде
си чи Херсона, думаєш уже лише: «Вернути б своє».

Мандариновий шлях

241

З такими шаленими темпами видатків, на які по
велися наші фрахтівники в судноремонтному заводі,
в мене вже тоді зародилися сумніви в тому, що бю
джет цього рейсу зійдеться вкінці. Кажучи небухгал
терською мовою — на зарплатню команді грошей
уже не вистачить. Бо команді якраз платять у самому
кінці рейсу за кожну добу на борту судна. І це най
вразливіше її, команди, місце.
Але це був «Вадічка» (див. вище, що казав про
«Вадічку» старпом Сергійко). І власної комерції екі
пажу ще ніхто не заборонив.
— Нічого, привезу задарма свої власні мандари
ни. Вони мають покрити все, — так думав чи не ко
жен з бувалих моряків «Вадічки».
— Треба лише повернутися днів за декілька до Но
вого року. Часу ще більше ніж досить, — заспокоювали
себе давні моряки.
І це теж була чергова Фата Моргана, але ми в цьо
му собі старанно не зізнавалися. Бо — Сезон.

Радіо
Тримай зі мною зв’язок!
Тримай зі мною зв’язок!
Тримай зв’язок зі мною, разом вийдемо в ефір
Тримай зі мною зв’язок!
Тримай зі мною зв’язок!
Приходь до мене вранці, друже, слухати ефір!
У славетній історії Херсона є невеличка історія
і про Радіо. Саме так, з великої літери. Бо це ж тут від
бувся перший на Чорному морі і другий у світі радіо
телеграфний зв’язок. Як і на Балтиці, встановив його
винахідник радіо капітан першого рангу Попов влас
норучно. Між херсонським портом та лоцманською
станцією у Голій Пристані в гирлі Дніпра. І першою
переданою кодом Морзе в нашому українському ефі
рі фразою було: «Херсон, Херсон, я Гола».

242

Антон Санченко. Баркароли

Не буду сперечатися з прихильниками Марконі,
а не Попова в якості винахідника радіо. Чого не від
няти в Марконі — він відразу почав встановлювати
свої радіостанції на цивільних пароплавах, а не за
секретив їх за мурами Адміралтейства і саме тому
виявився хрещеним батьком усіх суднових радистів,
яких напівофіційно ще й досі величали марконями.

Херсонське Адміралтейство
Портова радіостанція в Херсоні розташована по
близу Адміралтейства ж — пам’ятки потьомкінської
архітектури. Не в сенсі потьомкінських сел, хоча б
тому, що Адміралтейство має не тільки фасад, але
й інші три стіни і простояло вже двісті років: потуж
на, солідна будівля якогось там розповсюдженого
в імперії помпезного стилю XVIII століття. Власне,
радіоцентр не поблизу, а просто в дворі того Адмі
ралтейства, в котре за останні сто років не завітав
жоден адмірал. Усі інші будинки цього двору — жит
лові. І щоб потрапити на радіоцентр доводиться про
биратися між лавочками з пильними бабцями та бі
лизною, що сохне за херсонським звичаєм посеред
двору, добре що не на приймальних антенах радіо
станції, які натягнуто туттаки, поряд з мотузками
для білизни.
— А що ти думаєш? Намагались і на антенах су
шити. Але ж ти знаєш, на антені передавача шашлик
підсмажити можна, а не те що простирадло, — заспо
коїв мене мій однокурсник Доня, до якого я оце
і приперся на радіоцентр.

Без франків та сантимів
Завдаток приніс. Бо в ті цікаві часи «неплатежі» ще
було актуальним словом. Судна Чорноморського паро
плавства заборгували своїм власним радіостанціям

Мандариновий шлях

243

декілька мільярдів купонокарбованців. Бо як не крути,
а кожне передане по радіо слово коштувало п’ять копі
йок ще радянськими грошима. А скільки то коштувало
в купонах і який у слів був індекс інфляції, для мене досі є
таємницею. І радистам відтак доводилося налагоджувати
зв’язки не тільки в ефірі, але й у матеріальному світі.
Пішов перед рейсом, залишив скількись там міль
йонів папірців, по завершенні рейсу розрахувався
мандаринами за кожне слово. Ніяких радіокомпаній
і рахунків у швейцарських франках та сантимах. Па
роплавів та однокурсників у персоналу вистачало як
раз на те, щоб радіоцентр і далі підсмажував прости
радла передавальними антенами і на ньому відсиджу
валися між рейсами під позивним сигналом UHZ аси
коротких та середніх хвиль.

Нічна вахта
Позаяк вахта у Доні була нічна, без начальства,
я приніс із собою ще слоїк пива та рибу. Носити пиво
в бутильках зараз уже теж не водиться. Як швидко
змінюються наші звички. Але в ті часи пластикові
пляшки ще навіть не викидали на смітник, а зберіга
ли в хазяйстві як рідкісну корисну річ, щоб носити
на роботу квас чи компот. І роботи вже ні в кого май
же не було, але поки люди думають про пообідній
компот у перерву, їх жодна зла сила не здолає.
Кожному кортить іноді поспілкуватися на суто
професійні теми, в яких ніхто, крім колег, не петрає,
а радист — професія одинаків. Їх виключно по одному
на кожному судні. Це не значить, що ми не були знайо
мі. Ми лише не знайомились наочно, а тільки чули
один одного в ефірі. Найбільше число радистів, яке
я бачив укупі за останні сім років, було троє. На рейдо
вому катері якось здибались. А тут був цілий радіо
центр радистів, дарма що нічна вахта. Отаке мале —
і вже радист. Це було до дідька приємно.

244

Антон Санченко. Баркароли

Пілікала морзянка в стареньких, але колись піжон
ських німецьких приймачах «EKD 300», які пережили
свою країнувиробника. Якийсь писклятурок зпід
Очакова викликав Херсон, щоб передати замовлення
на лоцмана по БузькоДніпровському лиманському
каналу (БДЛК, це скорочення в Херсоні слід пам’я
тати, якщо вдаєш із себе тутешнього моряка).

Дещо про телеграфію та телеграфістів
Почерк у турецького оператора був жахливий. Він
чомусь працював на віброплексі, як японець чи коре
єць (а може, і був ним). Віброплекс — це такий спе
ціальний телеграфний ключ, до якого прикріплено
грузик, і по ньому варто вдарити вказівним пальцем
одного разу, щоб він завібрував і видав в ефір цілу піс
ню цвіркуна з крапок чи тире. Головне його вчасно
зловити великим пальцем, коли він уже передав усі
потрібні рулади цвіркунової пісні. А з цим у турка бу
ли великі проблеми. Позаяк крапки й тире в коді
Морзе все ж мають іти в якійсь визначеній послідов
ності, розбирати цього віртуоза було проблематично.
Донін напарник лаявся, а ми відтягували його мико
лаївським пивцем, щоб не переймався. Турок довів
нашого колегу до того, що він вимкнув свого елек
тронного ключа й став ледь не п’ятою давити на «кло
подав», єдиний відомий широкому загалу різновид
телеграфних ключів, якого повно в усіх кіно про мо
ре, але якими вже років з тридцять ніхто не працював,
лише в аварійних ситуаціях та за наказом кіноопера
тора.
— Понабирають ліворуких на флот, і працюй тут
з ними! — Доніного напарника не попускало навіть
з пивом.
І злився він зовсім не через цього некаліграфічного
турка. Я саме розповідав про попередній рейс. Про по
шесть схожих за змістом радіограм, які я впродовж

Мандариновий шлях

245

всього рейсу приймав ледь не з усіх середземномор
ських портів. Порти припиняли працювати кодом
Морзе. Радисти прощалися один з одним і з ефіром,
і певен, що не в одного мене бриніла сльоза, коли ми
приймали з Марселя, з Валетти чи з Хайфи ці слова
forever, never again та nevermore. Від слів цих уже віяло
Едгаром Аланом По.

Хвилини радіомовчання
Потім ми помовчали три хвилини. Замовчав також
і турок. Це в нас усіх, включаючи турка, теж було про
фесійне. Усі радіооператори світу отак замовкали
в ефірі двічі на годину і слухали аварійну частоту на се
редніх хвилях, лише щоб із чистою совістю записати
до вахтового журналу «сигналів нема». Славнозвісний
SOS я за все життя приймав разів із двадцять, і сімна
дцять з них — за одну ніч, яку журналісти потім охре
стили Варфоломіївською ніччю Перської затоки. І ли
ше одного разу моє судно виявилось поблизу і справді
могло допомогти (і допомогло) потерпаючим коле
гам. Але навіть цей один раз, мабуть, був вартий десят
ка років пильнування на частоті 500 кілогерц.
— Нічого, ОМіки, буду їздити в одеських трамва
ях, приставати до дівчат і стверджувати, що я остан
ня людина, яка працювала кодом Морзе на чорно
морському басейні, — жартував я.

ОМ
ОМік (ніякий не комік) — це секретне звертан
ня радистів один до одного, яке є скороченням
від Old Man — стариган — вже не знаю, з чиєї легкої
руки всі радисти світу відгукувались на таке запа
нібратське звертання поміж своїх. Цікаво, що ба
гато інших радистських скорочень, якот славно
звісне ІМХО чи менш відоме АСАП, пребралися

246

Антон Санченко. Баркароли

в Інтернет і живуть там і досі, навіть не здогадую
чись про свій родовід.
Хлопці запосміхалися. Мабуть, теж натрапляли
в трамваях на тих жвавих одеських дідків, які ще
не проти хоча б позалицятися до дівчат. Кожен з цих
життєрадісних стариганів стверджував, що саме він
був останнім кочегаром Чорного моря і кинув у топ
ку пароплава останню лопату твердого палива. По
ки є прогрес, будуть і його жертви. Та жертви мають
сприймати це з гумором.

Морзе не вмер
— Посвідчення матроса першого класу я собі вже
зробив. Тепер з чистою совістю можу стояти на стер
ні, — похвалився я своїми кар’єрними здобутками пі
сля десяти з лишнім років начальництва.
— А я вже заочно на штурмана вчуся, — сказав
Доня.
— Ну, то візьмеш колись мене в свою вахту стер
новим. Команди зможеш віддавати мені морзянкою.
Морзе буде жити! — відразу зметикував я.
— Так можна цілий пароплав з колишніх ради
стів набрати й оголосити командною мовою на суд
ні код Морзе, — розвинув ідею Донін напарник,
який вже опрацював того турка й заповнював вахто
вий журнал.
На цій оптимістичній ноті ми допили те миколаїв
ське пиво, я домовився з хлопцями щодо термінів
зв’язку і тільки його й бачили. Ми азбуку Морзе по
ки що не збиралися забувати. Особливо я. Адже мав
іти в рейс на антикварному судні, поставити на яке
супутникову станцію міг тільки дуже великий оригі
нал. Станція б та коштувала дорожче за пароплав.
От Блін Клінтон, тільки зараз, через стільки ро
ків, спало на думку. Принаймні два оригінали са
ме вешталися заводом. Це були наші фрахтівники.

Мандариновий шлях

247

А що якби я випередив страмеха Петренка з його за
явкою на поршні, клапани, кільця та іншу номен
клатуру — другий дизель у розібраному стані? Може,
була б і на «Вадічці» супутникова станція? Ні, запіз
но я приїхав на «Вадічку». Торміз! Ні, тірмоз! Одним
словом — гальмо, якого, до речі, на жодному паро
плаві нема. Добре, хоч візит радарника з навігаційної
камери перед рейсом здогадався замовити.

Радар
Якщо шановний читач уже занудьгував і лається,
коли ж ми вже вийдемо в те море за тими мандарина
ми, нехай потерпить ще буквально один розділ. Ка
мази з борошном з Черкас ще не надійшли. А треба ж
іще те борошно завантажити, митницю замовити,
«відхід взяти» в портовому нагляді, бункер (так мо
ряки називають пальне та прісну воду) прийняти,
продукти на весь рейс завезти з Привозу на Бурячко
вому «Москвичу» і таке інше, перш ніж незабутній
капітан Арташезович зможе вийти на капітанський
місток і скомандувати: «Віддати швартови! Малий
вперед! Стерно півборту право!»
Але мучити шановного читача всіма цими подроби
цями я аж ніяк не збираюся. Хоча вони теж показові,
бо дають уявлення, скількох ще людей на березі годува
ли ці мандаринові рейси. Мені залишилося познайо
мити його лише з головним героєм цього мандарново
го епосу. Звати його радіолокатор «Донець».
Це і справді був антикварний апарат, такої заслуже
ної антени не було навіть на історичному даху рибної
мореходки. Лампове диво виробництва ростовського
засекреченого заводу одна тисяча дев’ятсот шістдесят
восьмого року випуску. Мабуть, ви вже здогадуєтесь,
що радарником був теж мій однокурсник, я любив
Херсон зовсім недарма, і принаймні на щиру увагу
до свого радараветерана я міг розраховувати.

248

Антон Санченко. Баркароли

Світило2радарник
Радарник приходить на судно, коли простий на
чальник радіостанції сам уже не може розібратися,
що з «хворим». І він зазвичай поводиться як світи
лопрофесор у розмові з коноваломфельдшером.
— Де пацієнт? — питає радарник і дістає з валізи
свій власний тестер, паяльник та викрутку, відсу
ваючи вбік сувої електросхем, по яких вже дві доби
лазив на колінах коновалрадист, перш ніж зізнати
ся капітанові в своїй неспроможності вирізати апен
дицит через задній прохід автогеном.
Радарник усі ті схеми знає краще, ніж те, в якому
класі вчиться син, і, визначивши симптоми хвороби,
відразу викусує обценьками якогось конденсатора,
навіть не тицьнувши в нього задля пристойності тес
тером. Якщо капітан при цьому присутній, началь
ник радіостанції виглядає просто йолопом.
— Ця серія вся бракована пішла, ще з заводу, сім
надцятий аналогічний випадок за останніх два міся
ці, — пояснює світочрадарник коноваловірадисто
ві. Але капітан уже з рубки вийшов.
Просто щастя, що мій однокурсник дослужився
саме до такого світилапрофесора. Наче не одну мо
реходку закінчували. Принаймні обійшлося без цир
ку перед Арташезовичем.
Але і світилапрофесори безсилі перед звичай
ною старістю. Адже це був навіть не напівпровідни
ковий, а ще ламповий екземпляр. Мій однокашник
пропотів над «Донцем» три години, перш ніж паці
єнт став подавати ознаки життя, а потім ще з півго
дини його налаштовував.
— Лампи геть спрацьовані, а замінити нічим. Та
кі вже давно не випускають. Я підкрутив живлення
на максимум, якийсь час ще протягне. Але не ганяй
його марно на високій напрузі. Дідько його зна,

Мандариновий шлях

249

скільки там ще тих електронів на катодах залиши
лось до остаточного гаплика.
— А ми за цей час до Грузії дійти хоча б встигне
мо? — розсміявся я, уявивши як пильнуватиму като
ди поелектронно.
До портів Грузії з Херсона йти було троє з хвости
ком діб. Але моряки ніколи не кажуть «будемо в Бату
мі в п’ятницю», кажуть «думаємо бути». Тож доби
можна було сміливо перемножувати на якесь поки що
невизначене число, більше за одиницю.
Світилооднокашник лише розвів руками. І ми
пішли туди, куди й мають піти два однокашники
з одинадцятої роти після чесно виконаної справи,
коли до відходу одного з них з Херсона на Поті зали
шаються лічені години.
Ви задоволені, шановний читачу?

Відхід
Чув я, чи то снилось мені,
Що існує країна мрій,
В тій країні росте чарівний гай.
У гай той може кожен війти.
Відчувати таємниці.
Володіти секретом дивних чар.
Хай несе мене ріка
У фантастичному човні,
У небо несе,
Наче у ві сні.
Там є своєрідні ходи,
Що сягають самих глибин,
Там тварини небесної журби.
Але я не питаю себе,
Де на мапі країна ся.
Та й негайно рушаю у дальню даль.

250

Антон Санченко. Баркароли

Нас несе, несе ріка
У фантастичному човні
У небо несе, наче у ві сні.
Даремно Олег Скрипка не питав себе, де на мапі
країна Грузія, і не написав чесно, що чарівний гай —
мандариновий.
А ось про ріку в нього гарно вийшло. Холодний
свинцевий Дніпро котив свої води з Валдайської ви
сочини транзитом через Україну у Чорне море. Він
ще не замерз від гирла аж до Каховки, зима була теп
ла, але про купання краще було забути до весни. На
віть чайки воліли не сідати на його зимну воду.
Фантастичний човен «Вадічка» випроваджував
з борту останніх проводжающих, а саме судновлас
ника та одного з фрахтівників, того, що боксер.
Андрійкоштангіст мав іти з нами до Грузії на фан
тастичному човні, а його напарник летів літаком
через Москву.
— Я вас прямо на причалі в Поті й зустріну. Все
вже схвачено, про все домовлено. В кращому вигля
ді. Не ображай тут хлопців, Андрюхо, поки мене не
ма, — настановлював свого громилу добрякбоксер.
— А ти в літаку не приставай до пілотів, щоб по
кермувати дали, — наставляв громила Андрійко сво
го боса. Але відчувалося, що йому трохи ніяково.
У мене вертілося ідіотське неначальницьке запи
тання до фрахтівного боксера, чому ми йдемо са
ме на Поті, а не на Батумі, якщо ми йдемо за манда
ринами. Проте я був не настільки йолоп, щоб задати
його ще тоді. Втім, потім виявилося, що іноді краще
бути трохи ідіотом і ставити дурні запитання вчасно.
Аби знаття.
Арташезович, який теж мимоволі чув розмову
розлучених бандюків, у свою чергу пообіцяв, що
Андрійка теж ніхто з його хлопців пальцем не торк
не і покермувати «Вадічкою» він йому якраз дасть

Мандариновий шлях

251

спробувати. Але вже у відкритому морі, коли зуст
річних суден та буїв не буде.

Швартовка
А потім почалася вистава для тих, що залишалися
на причалі. Бо швартовка — то чи не єдиний момент,
коли моряки працюють на публіку. Особливо, коли
відходиш від набрежної, і старовинні гармати фрегата
«Слава Катерини» дивляться на тебе своїми двохсот
літніми жерлами. Та й просто публіки, яка прогулю
валася набережною, теж вистачало.
У сценарії цієї вистави на публіку значилось таке.
Капітан виходить на те крило містка, з якого берег,
недбало запалює цигарку і, збиваючи попіл просто
на глядачів, починає чеканити в мегафон:
— По місцях стояти — зі швартових зніматися!
Баковим на бак, ютовим на ют!
Та яка вам різниця, що те все значить? Просто
стійте на набережній, слухайте і дивіться. І знайте,
що спектакль грають саме для вас.
Ось носова й кормова партії швартовників, одні
під орудою старшого помічника, інші під командою
другого помічника капітана, вже розійшлися по міс
цях на палубі і вмить виконують усі команди, які не
дбало, але чітко подає Арташезович між двома затяж
ками сигарети.
— Трап на борт! Віддати шпринг!
І сходня, наче сама собою, з грюкотом влітає на
борт, а повздовжній товстий швартов з петлеюга
шею на кінці змією повзе набережною, з хлюскітом
та бризками зривається у воду між бортом та прича
лом і швидко втягується у клюз. Матроси та боцман
туттаки змотують його на в’юшку, щоб не заплута
тися в цій хижій манільській зміюці, як Лаокоон
з синами.
— Машину на товсь!

252

Антон Санченко. Баркароли

І ось вже дватри рази фиркнув стисненим повіт
рям і заторохкотівзагув головний двигун в утробі ма
шинного відділення, як люлькою, пихнувши в небо
сажею та вихлопом через фальштрубу. У кожного ди
зеля — свій голос і ритм, і гарний механік визначає
тип дизеля та виробника лише за тим, як він рохкає
на холостих обертах. Для немеханіків рохкання не не
се ніякої інформації, лише тим, хто проводжає на бе
резі, вже доводиться кричати до тих, що залишаються
на борту.
— Ну, чекаємо з подарунками до новорічного
столу!
— Дивіться, не зазимуйте в субтропіках! — кри
чать здебільшого якісь дурниці.
Бо все вже відміряно й відрізано, ми зреклися
землі остаточно, а як воно там буде — покаже ли
ше час та Чорне море, залишилось лише дві пупови
ни, якими до пароплава прив’язано Херсон. Але ось
надходить і їхня черга.
— Віддати носовий! Віддати кормовий! Стерно пів
борту право! Малий вперед!

Прощальний гудок
І судно рве останні зв’язки з грішною землею, ніс
його котиться вправо, відстань між бортом і прича
лом збурюється хвилею, а я залишаю вас, шановний
читачу, на причалі, бо сам ще маю вскочити на борт,
поки не відбило від причалу корму. Бо ви залишає
тесь, а ми відходимо в якісь далекі чи не такі вже й да
лекі краї. Але ви того не знаєте, так навіть краще.
Можна вважати, що ми вирушаємо саме до країни
ваших мрій, яка в кожного своя. У Колумба — Япо
нія. У Бендера — РіодеЖанейро. У Лазаренка —
Панама. А в мене от — Грузія.
Позаяк у Херсоні усі судна швартуються до причалу
лівим бортом, носом проти течії, гудіти на прощання

Мандариновий шлях

253

в нас ведеться вже тоді, коли судно зробить розворот
через правий борт посередині Дніпра і ляже на курс
до моря.
Тууууууу! Тууууу!
І ще деякий час до проводжаючих доноситься рох
кання дизеля і шерхіт хвилі, але вони поступово зати
хають, і чутно вже лише шелестіння вітру в голих де
ревах та жалісний крик змерзлої чайки.
Фантастичний човен «Вадічка» бере курс на Рвач.
А священна ріка усіх українців підхоплює його на свої
хвилі та несе через Лукомор’я до найсинішого в світі
Чорного моря мого.

Корабели
«Вадічка» саме проходив повз нижній рейд, на яко
му на якорях, під жовтими карантинними прапорами,
чекали постановки до причалів усі прибульці з Туреч
чини чи Греції, і повз величні корпуси цехів сто друго
го суднобудівного заводу та циклопічні плавучі доки,
вифарбувані у сірий (на флоті кажуть — шаровий) ко
лір. Кожна літера з виведеного на борту доків наказу
«ТИХИЙ ХІД!» була розмірами з «Вадічку». Проте,
Арташезович наказав збільшити хід до повного. Ми
вже давно нікому не могли нашкодити своєю хвилею.
Ах, які кораблі тут колись спускали на воду у цих
доках! Ліхтеровози, бурові судна й балкери, контей
неровози, траулери — усе, крім танкерів. Танкери бу
дували Миколаїв та Керч, бо прохідних глибин мор
ського каналу для цих монстрів не вистачало. Коли
я казав прокожного другого херсонського мужчину,
який ходить у моря, я мав на увазі те, що кожен пер
ший будував для другого кораблі.
І куди все це поділось? Чому занепало? Зараз хер
сонці цілими бригадами їздили на закордонні верфі,
до польського Ґданська чи до турецького ТекирДага.
І було приємно зустріти в галалакаючій Туреччині

254

Антон Санченко. Баркароли

цілу бригаду спокійних флегматичних «трубачів» (во
ни суднові трубопроводи прокладають, а не на дудках
грають) чи дизелістів.

Сандалобудування й болти Петровського
Суднобудування у Туреччині було ще те. Зварю
вання на коліні і плаз, розбитий просто на березі
на колодах, а не на стапелях. Я сам бачив, як щойно
збудоване судно відразу по спуску на воду переки
дається і тоне, бо ніхто й не думав про якийсь там
твердий баласт у трюмах. Зовні схоже на корабель?
Значить мусить триматися на воді! Втім, міжнарод
ний поділ праці брав своє. Туркам не довіряли нічо
го, крім корпусів суден. Порожні корпуси потім тяг
ли на буксирі в Норвегію, Фінляндію чи десь інде
і вже там встановлювали на них дизелі, прокладали
трубопроводи й кабелі та фаршували іншим висо
котехнологічним начинням.
У порівнянні з турками ми були на століття попе
реду щодо технологій, адже ми колись будували авіа
носці й ліхтеровози з ядерними реакторами. Але тур
ки були на століття попереду щодо організації праці
та фінансування.
Турки не тримали при своїх заводах засадних пол
ків «білих комірців» із заводоуправління, що зводили
нанівець усі наші переваги в технологіях та кваліфіка
ції комірців «синіх». Пиявки управ, куди неможливо
було потрапити просто так, а лише за блатом, при
смокталися до наших підприємств намертво. Їх не
могла вже врятувати ніяка реорганізація, лише бан
крутство. Це жорстокий приклад, бо нам це справді
боліло, але знайте і ви. Фінальний розклад збанкруті
лого чорноморського пароплавства, яке колись було
найбільшою судноплавною компанією світу, — три
пароплави з шістдесятьма моряками і шестистами
чоловік управлінців в управі. Десять начальників

Мандариновий шлях

255

з ложкою на одного моряка з сошкою. І нікого ж
не виженеш, бо всі — блатні.

Текир2Даг
У ТекирДазі не зустрінеш таких гігантських заво
дів, як сто другий. Увесь берег обсіли, як жаби копан
ку, маленькі верфі, сто метрів (328,08 футів) по берегу,
а вздовж причальних стінок сто другого «Вадічка» ось
уже двадцять хвилин йшов повним ходом і краю ще
не добіг. Але через сто метрів у ТекирДазі була вже ін
ша верф. Бо саме там була вільна економічна зона,
і кораблебудування до чортиків вигідне, ним кортить
займатися всім. Не кожна з цих суднобудівних фірмо
чок навіть мала козлового крана. Турки обсідають кор
пус корабля, як мураші, таскають усе на собі, варять
на коліні й клепають на лобі, та спускають «сандали»
на воду за дідівськми способом — волоком по колодах.
Знаєте, як виглядає турецький токарний цех? Це
взагалі не цех. Це маленька майстерня на п’ять стан
ків. За ширмою сидить менеджер або частіше — сам
господар. Він закриває усю «білокомірцеву» частину
роботи. П’ять до одного, але вже в чисельнику. Всі
такі майстерні знаходяться в одному районі міста.
І якщо саме в цій майстерні нема відповідного стан
ка, менеджер за руку веде тебе до сусіди. Креслень
турецькі токарі читати зовсім не вміють. Хочеш, щоб
все було зроблено належним чином — знімай деталь
і неси її токареві, щоб він її сам обміряв штангелем.
От тоді він — ас. Зробить усе, як під копірку. А над
кресленням лише чухає потилицю.
Нічого дивного, в Туреччині лише шестикласна
обов’язкова освіта. Бісмарк недарма казав, що війни
виграються вчителями. Що вже про виробничі «вій
ни» казати, на них думати треба. Але чомусь турецькі
верфі були завалені роботою, а наші — ось уже півде
сятиліття простоювали, іржавіли й розтаскувалися

256

Антон Санченко. Баркароли

на металобрухт тими з роботяг, хто не мав талантів
до іноземних мов, але мав талант розвідати, де що
погано лежить, і здати незамінну шестерню з висо
копрецезійного верстата вартістю сотні тисяч дола
рів на металобрухт за тисячу купонів. І ті купони —
пробухати. Це ще два чинники того, чому турки ви
гравали в нас у конкурентній боротьбі. Вони не кра
ли і не бухали. Аллах не схвалював.

Кому більше всіх треба?
Я дивуюся, як до середини дев’яностих ми не роз
тягли Херсон повністю по болтові завода Петровсько
го, поки верхи із залученням бандюків чубилися один
з одним, кому ж мають належати ці заводи, газети й па
роплави. Мабуть, болтів Петровського за радянські ча
си все ж встигли виточити досить багато, якщо ціле по
коління нетверезих роботяг вижило за їхній рахунок.
Але серце все ж обливалося кров’ю, коли «Вадічка»
проходив повз занедбаний сто другий.
Тю на мене. Чи мені більше за справжніх херсонців
треба? Коли потрібно було викупити з англійського
полону судно, яке було навіть на гербові міста, — три
щогловий барк «Товариш», — на розрахунковий раху
нок потерпільців надійшли якісь копійки, які тутта
ки з’їла інфляція.
Я ж лише йшов до Грузії по мандарини колиш
ню велич та міць Херсона, величніші за піраміду
Хеопса. А перед цим лише вивозив ці вкрадені бол
ти Петровського з металобрухтом до Італії паро
плавами, теж кимось украденими. Такі вже часи
були. І як найбільших альтруїстів ми шанували са
ме тих, хто вкрав те, чого він дійсно жадав, і не да
вав тому занепасти, не давав розтаскати по болтах,
по цеглинах, по шиферинах, і крутився, як білка
в колесі, щоб та вкрадена любов вижила в бардаку
дев’яностих.

Мандариновий шлях

257

До речі. Власник «Вадічки» нікому не зізнавався,
але він був одним з небагатьох, хто кошти на поряту
нок «Товариша» все ж переказував. Посусідськи.

Лукомор’я
З легкої руки няні Орини Родіонівни, яка розпові
дала казочки на ніч великому російському поетові
Олесю Гарматному, казкове Лукомор’я чомусь розта
шовують на російській півночі. Між тим, сакральний
дуб наших предків, колись оповитий золотим ланцю
гом, росте просто посеред Херсона. Ні, не так. То
Херсон розбудували навколо цього реліктового дуба.
І це найвірніший орієнтир, навіть колишні курсанти
домовляються про зустріч у річницю випуску під ду
бом, а не перед КПП училища. Під таким деревом
можна судити народи, але зараз під ним здебільшого
призначають побачення.
Втім, іноді кажуть, що саме той казковий дуб ріс
зовсім не тут, а трохи південніше, на острові Бере
зань. І саме біля нього начебто наші язичницькі пред
ки приносили були жертви, перш ніж вийти на утлих
лодіях у Руське море і йти грабувати Константино
поль чи Трапезонд. Але це миколаївці, мабуть, вига
дали, бо Березань знаходиться вже в їхній області.
Щодо Луки Моря — то це, безперечно, Бузько
Дніпровський лиман та околиці на кшталт Тендри
та Ягорлицького лиману, і ніяких суперечок щодо
цього з миколаївцями нема. Далі я цей елегацький
вигин берегів називатиму вже на сучасний лад —
БДЛК. Ви ж запам’ятали це скорочення?
Край БДЛК дуб зелений.
І якірний ланцюг на нім:
Щодня, щоночі лоцман вчений
На ланцюгу кружляє тім.

258

Антон Санченко. Баркароли

І далі за текстом. Навіть русалки на місці. Вірніше,
русали. Будемо проходити повз них, покажу і розпо
вім, тільки нагадайте.
Втім, вчений лоцман нам був не потрібен, усі наші
штурмани склали іспит на безлоцманську проводку
по БДЛК. Вони тут усі мілини знали. Ось перша. Жар
туюжартую. Прохідна осадка по херсонському мор
ському каналу — вісім метрів (двадцять шість футів).
А завантажений борошном по саму ватерлінію «Вадіч
ка» сидів у воді щось метри на три з копійками. Канал
обладнано створами та буями, і нам лише потрібно бу
ло пильнувати, щоб не вийти за його брівку. Буї та си
гари від верхнього рейду і нижче — вже морські, вони
відрізняються за формою та кольором від річкових.
Вам може бути незрозумілим, яке це має значення,
але в кар’єрі моряка це могло мати значення доленос
не. Скажімо, якщо моряк набирав плавальний ценз
на відповідний диплом у портофлоті, плавання до Го
лої Пристані йому вже зараховувалося, як морське.
А плавання до Каховки — як річкове. Отак, потрапив
перевіряти квитки не на ту лінію і пролетів мимо ди
плому штурмана малого плавання. А ви кажете.

Дельта Дніпра
Дніпро за суднобудівним заводом вужчає. Ні, не
так. Дніпро стає навіть ширшим, але розтікається по
рукавах, єриках, «конках» та протоках, і судно має ма
неврувати між Потьомкінськими островами, як сла
ломіст на трасі. Причому, досить часто незнайомий
з тутешніми водами штурман потрапляє у становище
витязя на розпутті: Дніпро зненацька розгалужується
на три рукави, котрий обрати? Ліворуч підеш — у Цю
рупинськ потрапиш, прямо підеш — на Голу Пристань
попадеш, тож нам — праворуч, до Рвача, повз пус
тельні взимку пляжі Гідропарку. Влітку ж це — най
більш небезпечна ділянка морського каналу. Дістали

Мандариновий шлях

259

ці водні велосипедисти, справді дістали. Тями нема,
що, попри всю ширину Дніпра, судно стиснуте кана
лом, як трамвай рейками, і велосипеда твого об’їхати
не може.
Кожне гирло дельти Дніпра має свою власну на
зву, ІМХО, досить промовисту. От що б ви, на слух,
обрали, Рвач чи Прогної? Рвач? Ви мухлюєте, ви
знали, знали!

Плавні
Від Гідропарку судно вже йшло між заростями
очерету, осоки та комишу по берегах. Це починалися
уславлені херсонські плавні. На моторному човні,
якому досяжні невеличкі єрики та протоки, в них
можна заблукати назавжди. Під час війни тут певний
час діяв дивний партизанський загін на бронекатері,
який не встиг прорватися в Чорне море і втік від нім
ців у комиші. І ні літаки, ні тим паче пароплави знай
ти їх у цих очеретах не могли. У них ще й досі водять
ся дикі кабани, олені, браконьєри, а також чаплі,
чорногузи, крякви та інше птаство. Тож партизани
не голодували. Але більше всього — комарів.
Найбільш сухі та високі острови забудовано дача
мибунгало херсонців, і вони, попри комарів, охоче
переселяються сюди влітку, бо на дачі ходить трамвай.
Річковий, звичайно. Жар південних степів над річкою
не такий дошкульний. І раків просто під хатою можна
ловити. А про рибалку та купання з містків можна
й не згадувати. Але зараз дачі були порожні. Тож хви
ля від «Вадічки» хвиля марно забризкувала ті містки:
на них зараз не засмагала жодна херсонська дамочка.

Рибколгосп
На стерні стояв Бурячок. Вахта була не капітан
ська, але Арташезович сам вів судно у вузькості, якою

260

Антон Санченко. Баркароли

і є Дніпро з морської точки зору від Рвача аж до вито
ків. Добре, що річкові погляди не збігаються з морсь
кими, бо річкові капітани не мали б змоги покинути
капітанський місток аж до Києва. Але в річковиків бу
ла інша хвороба. Коли вони потрапляли у море, вони
жахалися цієї безбережності й повної відсутності буїв
аж до обрію. Пливи собі, куди серце бажає! А куди ж
саме? Хоч хтось пальцем тицьни!
Коли я працював з річковиками... Але про це ж
я вже згадував. Зараз доречніше про те, як я працю
вав на рибалках, — саме проходили причал рибкол
госпу. Як не дивно, саме рибколгоспи, а не гігант
ські управління океанічної риболовлі виявились
найбільш життєздатними морськими підприємства
ми. А все тому, що в них ще працювали діди, які схо
дилися до колгоспу всяк зі своєю шаландою та зі сво
єю сіткою. Тож жодного сейнера наліво ці діди не да
вали продати, бо своє ж, а не державне. Ти вважаєш
інакше? То ти, синок, уже не голова нашого колгос
пу! Або віддавай назад мою шаланду, розумник!
Сейнери стояли біля причалів щільно, в дватри
борти, й займалися своїми рибальськими справами.
Сіль приймали на борт, трали та кошільки (тільки
не гаманці, кошільок — це сітка така) латали тощо.
Але один з рибалок, не сейнер, а ПТС (приймально
транспортне судно), як виявилося, теж був «манда
риновим». Він відійшов від причалу під самим на
шим носом, наче займати чергу до грузинських при
чалів потрібно було ще в Херсоні.

ПТС «Вікінг»
— ПТС, який лізе поперед батька в пекло, відпові
дайте «Вадічці»! — лайнувся на ультракороткій хвилі
Арташезович.
— Аг’ташезович, г’адий чути! Це «Вікінг»! Йдемо
на Батумі.

Мандариновий шлях

261

Це гаркавлення неможливо було підробити. Я по
сміхнувся. Арташезович теж пізнав його.
— Це ти, Морячок? Чути теж радий, а твою корму
бачити в себе під самим форштевнем — не дуже. До
дай обертів! Йдемо на Поті.
— А чому не на Батумі? — відразу ж спитав Мо
рячок.
Фрахтівник Андрійкоштангіст був поряд, але за
мість зацікавитися тим, чому ми йдемо не на Батумі,
він зацікавився таким дивним прізвиськом:
— Морячок, це що, поганяло? Тоді чому? Ви ж
усі моряки, і раптом серед вас один — Морячок?
Очевидно, він не міг уявити собі, що в бригаді,
де всі бандюки, може бути хтось із поганялом Бан
дючок. Ну що тут можна було сказати? Те, що той,
хто не знав МиколкуМорячка, — не херсонець? Чи,
за прикладом КостіМоряка, за весь Херсон того не
казати, а лише про Забалку та Воєнку?

Миколка2Морячок
Миколка був геть не схожий на вікінга. Він був ціл
ком південною людиною. Чорнявий, засмаглий, тонко
рисий, як хлопчик, та гарячий, як південний помідор.
Якби помідори могли бути непосидючими, я б залюбки
написав «непосидючий, як помідор». Його б енергію
та в мирних цілях! Вона б турбіни запросто обертала.
Не пам’ятаю вже, з якого це було приводу, але
якось ми втрьох (третім був уже згадуваний Серьога)
видивлялися на верхньому рейді один «волгодон»,
це тип судна такий. У Херсоні всі «волгодони» було
названо іменами річок, і виглядали ми чомусь «Ір
пінь». Якийсь «волгодон» саме ставав на якір, але на
зви на такій відстані було не розібрати.
— Це не «Іг’пінь», — впевнено заявив Миколка.
— Чому? — спитав Серьога.
— Бачиш пег’ехідний місток між фальштг’убами?

262

Антон Санченко. Баркароли

— Бачу, — далі я вже Миколку не імітуватиму,
бо це не ввічливо.
— А на «Ірпіні» його нема. Я сам його зрізав
к чортовій матері, коли був там старпомом, — по
яснив Миколка.
— Миколко, навіщо? — здивувся я, бо уявив об
сяг проведених робіт.
— А на хрін він потрібен?
І я побачив в очах Сергійка такий само щирий за
хват від того, що комусь вдалося зрізати автогеном
цілий місток на судні, та ще й на такій височині над
палубою, просто тому, що він «на хрін не потрібен».
Ні, така людина, якщо вже поставила перед собою
якусь мету, обов’язково її досягне. Мета ж у Микол
ки була зовсім неоригінальна, як для штурмана. Він
хотів бути капітаном. У штурманів це професійне,
хоч вони й не люблять у цьому зізнаватися. Бо в учи
лищі вчать не на капітанів, а на судноводіїв.

Кар’єра й кадри
А от з цим у Миколки довго не складалося. Він
і на «волгодонах», які ледь не штрафною лінією вва
жали, бо випускали їх у море тільки до Болгарії, при
жився тому, що вважав, що шлях на капітанський
місток на них буде коротшим. Але система, ще та, ра
дянськокафкіанська, працювала чітко. Прискіпливі
кадровики з першого відділу записали, мабуть, до йо
го особової справи щось таке, що, здавалося, назав
жди закрило Миколці шлях до капітанства.
Це як стіна, хоч лобом бийся, хоч каску одягай —
не проб’єш. Приводи, під якими тобі відмовляють
у підвищенні, завжди різні, і людина думає, що сама
десь недопрацювала, недовислужилась і недорвала
зубами. А причина може бути такою простою і від лю
дини незалежною, що вовком вити хочеться, коли ви
падково дізнаєшся. Родичі за кордоном, про яких

Мандариновий шлях

263

ніколи не чув і не знав. Привід у міліцію в підлітково
му віці. Національність. Я не тільки про євреїв, вони
просто вміють жалітися і складати анекдоти, тому про
них це відомо. А от зустрічали ви колинебудь грека —
військового моряка? Не могли б зустріти, не напру
жуйте пам’ять. Греків просто чомусь не приймали до
військовоморських училищ. Не приймали і все. Ра
ціонального пояснення цьому немає. Система колись
виробила таке правило, і, можливо, воно мало хоч
трохи зрозумілий сенс у момент виникнення, неспра
ведливий, але зрозумілий, якот уславлений пункт
про родичів на окупованій території, а потім ніхто
зі старих служаккадровиків просто не розміркову
вав, а лише сімдесят років ставив галочки в формі.
А в людини доля шкереберть летіла.

Як починали деякі судноплавні магнати
Але що я там казав про Миколку і про його напо
легливість та непосидючість? З початком казкових де
в’яностих перед моряком відкрилося стільки нових
можливостей для професійного й кар’єрного зростан
ня на пароплавах, на яких ніхто не питав би в тебе ро
довід до сьомого коліна, що тільки геть оброслий мо
хом старпом тим не скористався би. З’явилися нареш
ті грошовиті люди, які могли дозволити собі купити
пароплав, і не один, але вони геть не знали, навіщо він
їм потрібен. І Миколка пояснював тим колишнім
кооператорам та цеховикам, навіщо потрібен паро
плав. А потім ще й — де його можна взяти. Його вимо
га була прогнозована і лише одна — капітаном на тому
пароплаві мусив бути він, диплом йому вже давно доз
воляв. Не буду ображати жодного сучасного судно
плавного магната і називати прізвища, я їх уже геть по
забував. Тим паче, якщо хтось із цих магнатів затримує
зарплатню екіпажам, Миколку можуть побити прямо
в Середземному морі, а цього мені теж не хочеться.

264

Антон Санченко. Баркароли

Оскільки в такій ситуації «вільного польоту» че
рез дуже незначний час опинилася більшість херсон
ських моряків, навіть не такого авантюрницького,
як у Миколки, складу характеру, Миколка став до
сить відомим серед них і без цієї історії, що увійшла
в херсонський морський фольклор. А ось коли про
нього почав складатися епос, його вже знав геть ко
жен херсонський моряк.

Епос
Цю історію я чув від різних оповідачів стільки
раз, що її вже можна віднести до усної народної твор
чості. Фольклор же, як відомо, відрізняється від ху
дожньої прози відсутністю автора та варіативністю.
Отож і мені розказували принаймні у п’яти варіан
тах, причому троє з оповідачів були капітанами і мали
свій особистий погляд на судноводіння, а Сергійко,
який теж ходив на той перегін на «Оймяконі», був
уже старпомом і теж заслужив право на певні ремарки
щодо навігації. І з кожною оповіддю збільшувалось
число криголамів, які обколювали Миколку.
Власне, не самого Миколку, а його судно «Комсо
молець Удмуртії». Сам Миколка якраз міг би зійти
на кригу і почалапати собі пішки поміж тросами до
найближчої залізниці, що він врештірешт і вчинив.
Тож криголами обколювали все ж не особисто Ми
колку, а його «чешку». Але про капітанів і пароплави
моряки кажуть в одній особі. Не судно сіло на міли
ну — капітан сів, хоча на його зріст у цьому місці,
можливо, було навіть з головою. Про це ще Борис
Житков колись писав в оповіданні «Ніколай Ісаїч
Пушкін». Як неважко здогадатися, Пушкін у цьому
сталому словосполученні — назва пароплава, а Ніко
лай Ісаїч — ім’я по батькові капітана, чого берегова
публіка не розуміла і вважала моряків двієчниками
з російської літератури. Але — по порядку.

Мандариновий шлях

265

Рвач
Перепрошую. Схоже на те, що на епохальну опо
відь про Миколку читачеві доведеться зачекати ще
трохи. Бо до моєї радіорубки, яка одночасно й каюта
начальника радіостанції і виходить просто на капі
танський місток, уже стукають.
— Агов, пірате ДжонЗалізний Гак! Ти як? На стер
ні зі своїм гіпсом стояти зможеш?
Це Арташезович хоче мене поставити до стерна,
а боцмана та Бурячка послати кріпити все на палубі
поштормовому. В мене теж були деякі побоювання
щодо гіпсу, бо штурвал на «Вадічці», кажу ж, був
справжнім, без гідравліки чи електрики, і троси від
нього йшли безпосередньо на сектор стерна. Але
виявилося, що стояти я зможу. Все було так чудово
врівноважено й розходжено, що троси лише нечут
но шурхотіли у роульсах, і штурвал той можна було
обертати взагалі без рук. Чим? Ну, в кого що є. На
приклад, гіпсом.
Я залишу двері з радіорубки на місток прочине
ними, щоб і ви могли бачити своїми очима Рвач,
як його бачить штурман та стерновий матрос, понад
носом власного судна, а не так, як бачать його з борту
пасажири.
«Вадічка» саме проходив Широкий Плес — місце
морського каналу, на якому зазвичай розминаються
зустрічні пароплави, і другий помічник Сашко вже
зв’язувався з Кізомисрадіо—18, заполонивши свої
ми огрядними телесами весь простір навколо архаїч
ної УКХ станції «Корабель», теж ще лампової. Зуст
річних не було, диспетчер дав добро на прохід у Рвач
спочатку «Вікінгу», а потім і нам.
Береги Рвача підсипано великими брилами ка
міння, і фарватер проходить просто під якимись пла
кучими вербами та кабінками на пляжі піонерського

266

Антон Санченко. Баркароли

табору, посеред якого стирчить маяк Касперівського
створу. А попереду вже розгортається широкий мор
ський горизонт — неозора водна поверхня ген до об
рію, збурена хвилями, білопінна чи, як зараз, спокій
на й свинцевоглянцева. Береги розбігаються вбік
й губляться за тим горизонтом, зливаючись із без
хмарним небом. Але це ще не море, це лиман, оте са
ме Лукомор’я. Пароплавові ще не вільно тут розвер
татись, куди очі дивляться, він мусить рухатися ли
манським каналом суворо по створах та буях.

Малі Касперівські створи
Ось ми пройшли Малі Касперівські створи й по
вернули на Великі Касперівські. Другий помічник
Сашко саме користається з того й перевіряє поправку
обох магнітних компаѕсів. Бережися усяк зустрічний,
бо Сашко, що ганяє від компаса до штурманського
столу та назад, — це гірше за монгольську кавалерію
в марші на Москву. Це полк бойових індійських сло
нів, не менше. Ще поворот. На цьому коліні каналу
за ліву брівку взагалі не бажано виходити, десь тут,
якщо вірити Миколці, знаходиться затонуле судно.
А ось на цьому коліні мій знайомий четвертий
штурманець з київського пасажира «Генерал Ватутін»
колись невірно визначився, і трипалубний красень
з німецькими туристами на борту на повному ходу ви
скочив на міляку, на радість туристам. Коли ще ряту
вальну операцію на сімейне відео зможеш зняти. Зня
ли й того четвертого помічника. Але вже не на відео.
Забрали диплом на рік і відправили матросом на ван
тажний флот, де ми і познайомились.
Нарешті всі ці мілини та інші підводні перешкоди
пройдено, «Вадічка» лягає на прямий курс поміж буя
ми, що, як ліхтарі на проспекті, йдуть до горизонту
й маяка, який стовбичить вдалині, вказуючи нам на
прямок. Маяк той нагадує хатинку на ніжках, але не

Мандариновий шлях

267

на курячих, а на чаплиних, бо стоїть на одній по коліно
у воді просто посеред лиману. Ніяких маневрів не очі
кується, можна просто триматися за «Вікінгом», який
таки не схибить і на манівці не заведе, бо на ньому ж
капітаном МиколкаМорячок, який на своїх «волгодо
нах» ходив цим БДЛК тисячі разів.
Виходьте, любий читачу, на місток зі своєї засідки
в радіорубці. Станьте якось так, щоб не дуже кидатися
в очі другому штурману, бо сторонніх на місток зазви
чай не пускають. Та хоч розклиньтеся між радаром
«Донець» та переборкою, вдаючи із себе ехолот. Що,
там вже штангіст Андрійко? То ставайте з іншого бо
ку. Нехай послухає й Андрійко. Адже йому теж було
цікаво, чому Миколка такий знаменитий.

Великий дерибан
Десь у середині дев’яностих пароплави на Чорно
му морі закінчилися. При певному сприянні керів
ництва пароплав досить легко привласнити. Він же
не нерухомість, а якраз дуже рухома маєтність. Вига
дані чи дійсні претензії, арешт у чужоземному порту
і суд з упередженням — і нема в тебе пароплава, на
че й не було, якщо твої морські юристи не провадять
цілком конкретних зустрічних дій. Але ж і юристу
можна заплатити, щоб він тих дій не провадив. У мор
ських контрактах сам чорт ногу зламає, якщо буде
чортом суходільним.
За такою нехитрою схемою було розпродано все
чорноморське пароплавство в Одесі, а Херсон зали
шився без учбового барка «Товариш».

«Товариш»
Він був вітрильником побудови ще двадцятих
років минулого століття, отриманим з Німеччини
у 1945 в якості репарацій з переможеного фашиста.

268

Антон Санченко. Баркароли

І перейменували його у «Товариша» на честь іншого
уславленого учбового вітрильника, фашистами ж
під час війни й потопленого. Зрозуміло, що застосо
вувати до такого антикварного судна усі сучасні ви
моги Регістру Ллойда було тим самим, що вимагати,
щоб Тур Хейєрдал чи Тім Северін встановили на
своїх папірусних та шкіряних човнах вертолітні май
данчики та вогнебезпечні танкерні шлюпки. Але са
ме так із «Товаришем» і вчинили, варто йому було
зайти на ремонт до Англії.
До історичного судна, яке не раз під командою ка
пітана Ванденка брало перші місця на всесвітніх рега
тах учбових вітрильників, англійці виставили стільки
вимог, що якби Ванденко, який тоді одночасно був
і начальником Херсонського мореходного училища,
пустив з молотка учбові корпуси та гуртожитки, гро
шей на належний ремонт все одно не вистачило б.
А без цього принципові англійці відмовлялися ви
пускати «Товариша» з порту. Хіба що туттаки прода
ти його на металобрухт. Аж тут і підвернулися ті німці
з Бремена, які до цього сиділи в засідці, але, мабуть,
усю ту епопею з полюванням на «Товариша» і затіяли.
Вони погодилися викупити знаменитий вітрильник
і вкласти гроші в ремонт, але «Товариш» відтепер мав
базуватися на Бременхафен і лише подеколи прийма
ти на практику наших херсонських курсантів.
Репарації та контрибуції — невідворотна доля усіх
переможених у війні. Я ні на що не натякаю, бо і війни
ніякої не було, але цього разу контрибуцію німцям
сплатили таки ми.
До речі, варто було французам на вимогу якоїсь
швейцарської компанії затримати у своєму Бресті по
братима «Товариша» — чотирищогловий барк «Сє
дов», який базувався на Калінінград, Міністерство
закордонних справ Росії влаштувало таку психічну
атаку французам, що ті відразу забули про якісь швей
царські претензії і судно відпустили. «Сєдов» свого

Мандариновий шлях

269

часу теж по репараціях від німців отримали, як і сам
Калінінград.
А нашому МЗС у ті часи не до моряків якось було.
Це було десятиліття без зовнішніх справ, із самими
вишиванками, щедрівками та колядками в амбаса
дах, бо їх розхватали якісь рухівські письменники.
Але треба віддати їм належне, зараз вони принаймні
навчилися реагувати хоч якось, коли наш екіпаж за
хоплять у заручники сомалійські пірати та при інших
моряцьких негараздах.

Жертвоприношення
Отож, на «Товариша» було повністю начхати усім,
крім Ванденка, який відмовлявся полишити судно
в Англії на вірну переплавку на голки, і його екіпажу,
якому вже не було чого їсти, і їх підгодовували якісь
християнські проповідники.
У такі ж тенета одне за одним потрапляли й оде
ські судна. В який порт Середземного моря не зай
деш, усе арештованого одесита зустрінеш на рейді
чи в порту. Сучасні ролкери та підстаркуваті паса
жирські лайнери, сухогрузи, контейнеровози, яким
би лише працювати та геть не кепську копієчку за
робляти — усе стояло по чужоземних портах і чекало
на те, поки сума збитків зрівняється з вартістю судна.
Якщо Одеса повністю залишилась без торгового
флоту, Херсон відбувся жертвоприношенням. І жер
товним агнцем і став «Товариш», на якому колись про
ходив практику кожен другий херсонський курсант.
Причину того, що поклоніння кумирові Дериба
ну, замінили на жертвоприношення, слід шукати,
як не прикро, не в самих херсонцях, а в тому, що
на чолі «Укррічфлоту» в Києві сидів такий собі Сла
вов, міцного йому здоров’я і належної оцінки його
вчинку нащадками. І його прізвище я ніколи не забу
ду, і школярам розказуватиму, що певний час жив

270

Антон Санченко. Баркароли

з ним в одному будинку, як розказували мені ветера
ни про Щорса чи про Ковпака.
Славов сказав одну коротку фразу, якої ніхто так
і не дочекався від жодного начальника інших паро
плавств, з якими Україна увійшла у незалежність:
— Тільки через мій труп.
Й «Укррічфлот», до якого і належали всі херсон
ські судна рікаморе, залишився єдиною нерозпрода
ною судноплавною компанією України. Рідне місто
Херсон могло спати спокійно: дерибану не буде.
Але як же без дерибану?

Усі свої, усі при своїх
У 90ті роки в Україні було зареєстровано понад
двісті судноплавних компаній. Більше, ніж в усіх ін
ших чорноморських країнах разом узятих. Хоча це
і не враховує усіх тих мальтійських та панамських
прапорів, під які заганялися прихватизовані паро
плави, але принаймні показує той потенціал, який
ми мали. І — бажання займатися судноплавством,
у якому ми, мабуть, поступалися лише грекам.
Єдине, що вміє моряк, — ходити в море. Єдине, про
що мріє капітан, — мати власне судно. Більшість тих
арештованих суден ЧМП, як виявилося, переходило від
судноплавства, зовсім не до злих греків та італійців, які
були тільки підставними особами, а до своїх же ділків.
Найбільш сентиментальні з них навіть вносили
до заповіту умову приймати на роботу лише українсь
кі екіпажі, хай навіть самі вже переселилися до Мона
ко. Не знаю, чи дотримуватимуться того нащадки,
але — поважаю чужі сентименти.
Я людина незаздрісна. І якщо судна не були втра
чені так безславно та бездарно, як наш рибальський
флот в Африці та околицях, а просто змінювали влас
ника на когось зі своїх, значить, у такий час ми жили,
і хто отримував зиск — справа третя.

Мандариновий шлях

271

Прості моряки від того тільки виграли. Бо завжди
можна покинути того судновласника, що платить ма
ло, й піти до того, що платить більше, включаючи іно
земця. І через якихось п’ять років плавсклад уже от
римував цілком пристойні європейські зарплати, хай
менші за грецькі, але більші за турецькі та болгарські.
Це не була безвихідь часів СРСР, коли шлях нагору
був одинєдиний, і всі штовхалися на ньому ліктями,
бо судноплавна компанія була, власне, одна.

Великі авантюри
Отож підприємливі одесити на середину дев’янос
тих уже роздерибанили своє найбільше у світі паро
плавство. Але херсонці були не менш підприємливими
морськими ділками. Крім того, вони знали дещо, чого
не знали одесити, — які вигідні перевезення рікаморе,
коли не потрібна перевалка у морських портах та заліз
ниця, і судно вантажиться безпосередньо біля прича
лів заводу в Запоріжжі чи Дніпропетровську чи елева
тора в Каховці. І те, що Славов перекрив їм кисень,
пароплави прихопити було ніде, штовхало майбутніх
судноплавних магнатів просто на билинні авантюри.
Вони шукали пароплавів по всьому АзовоЧорномор
ському басейні та річках, що в нього впадали, не оми
наючи й сусідніх країн, ні Туреччини, ні Росії. Здиво
вані ростовчани, які думали, що продають свої судна
на металобрухт, через деякий час із подивом бачили їх
у Ростові, Таганрозі чи Азові навіть під тою самою на
звою, але вже під панамським чи, тримайтеся, молдав
ським прапором.
Річкове судно після певної модифікації і хабара
Регістрові можна видати за морське. З обмеженнями
у районах плавання Середземкою, але — морське.
У роботі були просто неймовірні проекти, якот вко
рочення «омських». З річкового пароплава типу «ом
ський» видалялася середня частина з одним трюмом,

272

Антон Санченко. Баркароли

потім пароплав знову збирали докупи, і він вже ви
тримував морську хвилю, його на ній не згинало,
як папірусну пірогу. На морські судна переобладну
вались також СТ та СТК, які в Росії ходили тільки
річками. І таке інше.
Перегін же старих «чешок» із сибірських річок до
Херсона я взагалі відношу до таких видатних авантюр,
як відкриття Дежнєвим протоки між Азією та Амери
кою чи завоювання Кортесом Мексики.

«Чешки»
«Чешки» — це серія річкових трюмних сухогру
зів, побудованих у Чехії в шістдесяті роки минулого
сторіччя. До Сибіру їх тоді гнали, маючи за карту всю
пачку цигарок «Біломор»: Дунаєм, Чорним морем,
ВолгоДонською та БіломороБалтійською річкови
ми системами і Північним морським шляхом.
Для мене особливий присмак був у тому, що одним
із тих перегонників, які у шістдесяті кидали виклик
Льодовитому океану на плоскодонних річних паро
плавчиках із майже паперовими бортами, був класик
мариніст Віктор Конецький, зараз його іменем уже на
звано танкер на Далекому Сході. І я щиро раджу своєму
читачеві відкласти мої нотатки прямо на цьому місці
і пошукати «Солону кригу» Конецького в перекладі
Анатолія Шевченка. Мене довго бентежив сам факт
появи цього чудового перекладу українською дуже спе
цифічної морської прози Віктора Вікторовича, але по
тім я зрозумів, що це було зроблено лише для того,
щоб усі два українські мариністи не розхолоджувалися.

Йдемо по пачці «Біломора»
Отож у дев’яності «чешкам» належало пройти май
же весь той шлях у зворотному напрямкові. Бо херсон
ці вже поклали на них око. Справа в тому, що судна

Мандариновий шлях

273

на сибірських річках працюють тричотири місяці на
рік, а інший час — зимують, вмерзнувши у кригу
в прісній — підкреслюю це — воді. За таких умов експ
луатації вони підійшли до часу, коли їх вже належало
списати й продати на металобрухт у відносно пристой
ному стані. І хтось із херсонських капітанів, що пра
цювали свого часу і на Єнісеї та Лені, те знав. Я навіть
підозрюю, хто саме. Мабуть, Горбеша. Він саме повер
нувся з Ленська після розвалу СРСР, як єврей з єги
петського полону, за першим же покликом неньки.
Тоді багато хто з херсонських моряків, зваживши усі
«за» і «проти», повертався з Далекого Сходу та Сибіру,
хоча і заклику ніякого наша сомнамбулічна держава
не виголошувала, але батьківщина в людини одна.
Отож усе склалося докупи. Варто було тому лен
ському капітанові в належному товаристві тим своїм
знанням поділитися, і вже за якийсь час збиралися
десять із гаком екіпажів на перегін старих «чешок»
Північним морським шляхом та річковою системою
Росії до Херсона.
Вибачайте, читачу, за таку розлогу передісторію
цього Миколчиного рейсу, включаючи не тільки
власне херсонську, але й одеську, але я знаю, що,
крім мене, записати цього нікому. Єдиний одесь
кий автор, який теж міг би, чомусь вирішив, що
він — фантаст, і пише в перервах між рейсами якусь
космооперу.
Отож я нарешті повертаюся до того Миколчино
го рейсу, який увійшов до усної народної творчості
і зробив Миколку знаменитим на весь Херсон. Ні,
за весь Херсон все ж не казатиму, лише за мікрорайо
ни Шуменський та Острів.

Миколчин рейс
Криголам провів караван до чергової ополон
ки, «чешки» повтикалися носами у лід і зупинилися

274

Антон Санченко. Баркароли

на ночівлю. В Арктиці вже розпочиналася осінь,
полярний день закінчився, але ночі ще були світли
ми та короткими.
Головним, відразу за криголамом, досі йшов Гор
беша на «Оймяконі». Він чи не єдиний з усіх капіта
нів мав досвід льодового плавання за криголамом.
Бо БДЛК під Херсоном навіть не кожного року за
мерзає, а навіть коли і замерзає, здебільшого криго
ламові досить двічі на добу, чи й рідше, пробити
в ньому канал до Очакова. А тут було інше.
Миколка на «Комсомольці Удмуртії» йшов десь
у хвості каравану й обурювався: канал, пробитий
криголамом, встигав затягнутися, і його «Комсомо
лець» весь час здригався від зіткнення з досить вели
кими крижинами, що виринали зпід брівки каналу.

Варіативність
Далі в розповідях очевидців і починається ота ва
ріативність. Сергійко та інші кажуть, що коли прийш
ла «Арктика» і стала формувати караван, щоб провести
їх через протоку Вількицького, Миколка наче спеці
ально тримав дизелі прогрітими всю ніч, вискочив по
перед «Оймякона», щоб цього разу йти першим одразу
за криголамом. Сам Миколка розповідав дещо інакше.
Але факт залишається фактом. Коли атомна «Аркти
ка» врубалася в розлоге крижане поле, першим за нею
вскочив до каналу саме Миколка.
Й останнім. Бо канал затягнуло раніше, ніж Горбе
ша встиг до нього підійти: почалося посування криги.

Посування
Неозоре крижане поле зрушило з місця й попря
мувало на південь, підминаючи під себе дрібні крижи
ни, вистрілюючи пасмами торосів, зіштовхнувшись
зі стамухами — крижинами, що сиділи на мілині —

Мандариновий шлях

275

та підводними камінцями. І права брівка щойно про
битого «Арктикою» каналу за якісь лічені хвилини на
валювалася на ліву й казала «хлоп» — «Комсомолець
Удмуртії» опинився в мишоловці, йому залишалося
лише щодуху гребти через крижану кашу за атомною
«Арктикою», скоротивши дистанцію до мінімуму.
Йти одразу за криголамом виявилося не такою вже
й вдячною справою: брили розтрощеного «Арктикою»
льоду виринали тепер просто по курсу, у бурунах від
гвинтів криголама. Миколка ризикував пошкодити ни
ми стернові насадки на своїх гвинтах, які спрямовували
струмінь води у потрібному напрямкові.
Те, що Горбеша досі не жалівся на це по УКХ, оз
начало лише те, що він був звичним до плавання
за криголамом і сприймав ці удари, як невідворотне
зло. Через деякий час руху через поле «Удмурта» роз
клинило впоперек каналу, і він втратив хід.

Не позаздриш
Миколка опинився між молотом та ковадлом. На
віть більше — під ковальським пресом, який стискав
борти наче й неспішно, але був вагою у декілька десят
ків тисяч тонн і міг зробити з «Комсомольця» холод
нокатану продукцію, якусь розмазану по кризі бля
шанку чи складніший профіль — швелер, наприклад.
Тоненькі шестиміліметрові борти вже скавчали й трі
щали під натиском криги. Але в трюмах поки було су
хо — Миколка регулярно посилав заміряти лляло.
«Арктика» розвернулася по широкій дузі й поча
ла Миколку обколювати — бити кригу навколо бор
тів «Удмурта». Але посування тривало — нова стіна
льоду сунула на місце розколотого криголамом, і об
колювання не можна було припиняти ні на хвилину.
«Арктика» викликала на допомогу атомну ж «Росію».
У цьому місці розповіді теж є певна варіатив
ність. Число криголамів в усній народній творчості

276

Антон Санченко. Баркароли

варіювалося від чотирьох до восьми. Саме стільки
їх врештірешт зібралося навколо Миколки, нама
гаючись витягти його зі щелеп крижаного поля.
Я пам’ятаю назви лише ще двох — «Таймиру»,
який потім спускав водолазів, та «Капітана Драні
цина». Останній був дизельним і мілкосидячим,
його викликали, коли поле з майже розчавленим
Миколкою винесло на малі глибини, й атомники
вже нічим не могли зарадити.

Криголам «Драніцин»
«Драніцин» мав дизельелектричну машину по
тужністю вісімдесят п’ять тисяч кінських сил і ще де
що. Оскільки його якраз і проектували для прове
дення суден у гирлах сибірських річок, корма його
мала спеціальний сліп, у який річкове судно могло
встромити свого носа і вже неначе складало суціль
ний корпус із криголамом. «Драніцин» міг тягнути
його на короткому буксирі — «на вусах». Підім’ята
під себе криголамом крига шерхотіла вже під корпу
сом «Комсомольця» і вискакувала аж за кормою.
Отож «Драніцин» взяв Миколку «на вуса» й потяг
геть із підступного крижаного поля до чистої води.
Миколка продовжував працювати обома машинами
на «середній вперед», вносячи свою лепту у просуван
ня цього «тягништовхая» до води. Старшим у цьому
дуеті, звичайно, був криголам. Миколка вже не міг
сказати «не хочу — не буду», аби живу.
Через деякий час Миколка доповів на криголам,
що клинить праву машину. Потім — ліву. А ще через
деякий час машини розклинило, і гвинти знову по
чали обертатися.
Потім, після водолазного огляду, вже на чистій
воді, стало зрозуміло, що саме тоді кригою зрізало
обидві стернові насадки, які спочатку опустилися
на гвинти і їх заклинило, а потім насадки знесло

Мандариновий шлях

277

кригою, й опустилися вони вже на дно Льодовитого
океану. Крім того, коли «Драніцин» випустив ніс
«Комсомольця Удмуртії» зі своїх обіймів, у трюмах
з’явилася вода — два метри в першому і метр два
дцять у другому. Схоже, було пошкоджено навіть
водонепроникну переборку між трюмами. Втім, па
роплави в Ленську приймали вже завантаженими
лісом, і щодо переборки Миколка був не певен.

Веселий водолаз
Водолаз, якого спустили з «Таймиру», коли його
витягали зпід Миколчиного борту, ледь не реготав.
Справді смішно — пробоїна виявилась довжиною
15 метрів і шириною 80 сантиметрів. Через неї ко
мікводолаз бачив ребра шпангоутів, а це під во
дою — дуже смішне явище. Миколка став готувати
ся висаджувати екіпаж на крижину, неначе якийсь
челюскінець.
Добре, що «чешку» було завантажено лісом, і стов
бури сибірських дерев додали «Удмуртові» плавучості.
Судно лише «стало свинею», глибоко зануривши ніс
і майже повністю піднявши над водою гвинти та стер
но. Насадок на гвинтах справді не було.
У форпіку «Комсомольця» було тонн із сімдесят
прісної води, яку можна було перекатати на корму,
щоб диферент вирівнявся і судно принаймні занурило
гвинти у воду і стало слухатися стерна, біс уже з тими
насадками. Але трубопроводи чи то замерзли, чи то
в них утворився повітряний корок, і поки механіки
з тим розбиралися, криголами, які назбігалися до про
токи Вількицького рятувати Миколку чи не з усього
Західного сектору Арктики, швиденько провели весь
караван «чешок» через підступне крижане поле, яке
нарешті зупинилося, впершися в мілину під берегом.
Зрештою механіки перекатали прісну воду з форпі
ка, і криголам дав Миколці добро йти своїм ходом

278

Антон Санченко. Баркароли

по чистій воді до порту Діксон. Миколка сподівався
вивантажити в порту ліс з першого та другого трюмів
і принаймні тимчасово заварити пробоїну. Караван
у Діксоніне зупинявся й пішов далі, погудівши на про
щання «удмуртам».

Веселий капітан порту
Але капітан порту Діксон мав інший погляд на без
пеку мореплавства. Якщо на Чорному морі капітани
портів нізащо не випускають у море аварійні чи просто
непідготовані судна, капітани полярних портів, нав
паки, випихають у море все, що хоч якось може само
стійно рухатися, щоб судно, чого доброго, не вмерзло
в кригу під причалом і не залишилось у порті на зи
мівлю до наступної навігації, збільшивши кількість
ротів на полярній станції і головний біль у ввіреній ка
пітанові порту акваторії.
— Один з усього каравану пробився? Та ще й своїм
ходом дійшов? Чудовий результат! — спантеличив Ми
колку діксонський капітан порту.
— Та в протоці Вількицького щорічно двоєтроє
з вашого брата, що й льодового класу не має, форме
ним чином тоне.
Суворі арктичні моряки мали свої погляди на ава
рійність та безпеку мореплавства.

Наввипередки з Удмуртією
Так, на пробитому судні, що майже не слухалося
стерна, маневруючи машинами, дістався Миколка
до БіломороБалтійського каналу і вирішив, що як
що вже він у такому стані пройшов половину Арк
тики, то треба йти далі. Бо ремонт у Херсоні для
судновласника був більш прийнятним, ніж десь за
полярним колом. І Миколка спускався собі Біло
морканалом, Ладогою, Волгою, а потім — Доном,

Мандариновий шлях

279

а крига гналася по п’ятах за судном, що вирвалося
з її пащеки в осінній Арктиці. Як тільки Миколка
проходив на «Комсомольцеві Удмуртії» повз якусь
річку чи притоку, на ній починався льодостав, на
че наставала суцільна Удмуртія.
Остаточно наздогнала його крига вже в Ростові
наДону, перед розвідним мостом. Це було останнє
розведення моста в цю навігацію. В передостаннє
розведення Миколка, як не намагався, не зміг вціли
ти в потрібний прогін моста, так погано «Комсомо
лець» керувався без насадок, із самим лише стерном.

Капітан2наставник
Ось тут і прибув на борт капітаннаставник з Хер
сона. Увесь караван уже був там. Капітаннаставник,
може, й був старшим за Миколку і більш досвідче
ним, але він був тропічним моряком. І коли судно за
стрягло в молодому льоду, який щойно схопив Та
ганрозьку затоку, він став вимагати, щоб Миколка
дав задній хід і пробивався до близької чистої води,
не чекаючи криголамних буксирів з Азова.
— Тільки із записом у судновий журнал, — відпо
вів Миколка. Бо давати задній хід у кризі не можна,
бо втратиш іще й стерно. Так і хочеться написати
«останнє стерно», але воно й було однеоднісіньке.
Миколка був щойно після арктичних університетів
і те собі затямив міцно.
Але наставник виявився впертим, запис до суд
нового журналу вніс власноручно, йому не «посмі
халося» зазимувати в Удмуртії посеред Азовського
моря до весни. І балер стерна при першому ж ревер
сі зігнуло кригою на літеру «Г».
— Приймай судно, Валеро, якщо вже так, — сказав
Миколка, зібрав речі, зійшов з борту на кригу і пішки
почалапав між торосами до Таганрога. А «Комсо
молець Удмуртії» зазимував у кризі Азовського моря

280

Антон Санченко. Баркароли

аж до весни, бо коли буксири пробилитаки канал
до Азова, рухатися самостійно вже не міг. І єдиною
втіхою було те, що це таки справді не Діксон.
Коли я думаю, чому саме ця історія набула тако
го розголосу серед херсонських моряків, то першим
чинником вважаю незвичний арктичний антураж,
а другим — те, що десять екіпажів, повернувшись
із перегону, чотири місяці пояснювали усім спіль
ним знайомим, де вони загубили одинадцятий.
За статистикою, всі люди у світі знайомі через
п’ятьох осіб. Тобто теоретично між будьякими
двома із шести міліардів можна вибудувати ланцю
жок із п’яти осіб, що особисто знають одне одного.
Що вже про моряків казати?

Фелюги
— Зліва по курсу фелюги! — доповідає другий по
мічник Арташезовичу, який щойно піднявся на міс
ток.
— Може, рибки купимо в них? — піклується про
меню Сашко.
І в результаті ми стишуємо хід, порівнявшись
із чорними човнами, що навіть взимку виходять у ли
ман, ставлять сітки у відомих тільки їм рибних місцях,
днюють і ночують просто неба у своїх помаранчевих
клейончастих штормробах, зігріваючись гарячим чи
фіром, що кип’ятять туттаки, на човні, та ще дечим
більш міцним. Фелюги ці залишилися у лимані на
че спеціально для того, щоб нагадувати сучасним ри
балкам, яким тяжким був хліб їхніх пращурів, зокрема
козаків. Пункт про безперешкодну ловлю риби в лима
ні вони включали у тексти всіх своїх угод з турками і та
тарами. Човни ці не зазнали жодних змін ще з дав
ніхдавен, рухаються під вітрилом або на веслах, хіба
що підвісні двигуни на них з’явилися. Але двигун не
можна використовувати, коли вибираєш чи виметуєш

Мандариновий шлях

281

сітку, доводиться гребти скоцюрбленими від холоду
руками, перебирати мокрі тенета на морозі, виплуту
вати рибу й кидати її на дно човна.
— Хлопці, риба є? — питає в мегафон Арташе
зович.
Гребці наче не чують і продовжують гребти. Це
запитання не до них. Є риба чи її нема, може вирішу
вати лише керманич. Червонопикий бригадир заду
мується на хвильку і схвально киває головою — для
«Вадічки» риба є.
— Судак, — кричить він, взявши одну рибину
за зябра й піднявши над головою.
— Беремо? — питає в Арташезовича другий по
мічник. І «Вадічка» стопорить машину, а фелюга під
грібає до борту.
— Поторгуйся там, — наказує Арташезович Дру
гому, відпускаючи його з рубки на палубу.
— Ні, тільки не судак, — виривається в мене, а Ар
ташезович сміється.
— Чому це? — перепитує штангіст Андрійко.
І мені доводиться йому пояснювати, що колись
на Азові ми отак домовилися про рибу з одним сейне
ром. Ми могли розплатитися двома тоннами зеко
номленого палива, а рибалки пообіцяли віддати нам
усе, що принесе щойно поставлений трал. І той кля
тий трал приніс аж чотири тонни судака. Ми всією
командою цілу добу шкерили того судака, відтинаючи
голови, ми забили ним усі морозильні камери, яких
на сухогрузі не так уже й багато, і в результаті всі на
ступні місяці їли тільки судак, бо м’ясо просто нікуди
було брати. От ви вдванадцятьох за скільки б з’їли чо
тири тонни риби?
— Не переживай, ми кілограм п’ятдесят усього
візьмемо. Андрійкові на один зуб. Треба ж його
до Грузії чимось годувати, — кпинив Арташезович.

282

Антон Санченко. Баркароли

Знов за рибу гроші
Фелюга вже підійшла під борт. Другий помічник
Сашко запекло торгується з бригадиром рибалок. Йо
го хлібом не годуй, дай поторгуватися. Він пройшов
школу східних галалакаючих базарів з їхніми «дручба
дручба два динари». Але і бригадир знає свою справу,
все життя збувавши рибу наліво у Станіславі чи Кизо
мисі, куди втаємничені в рибальський бізнес херсонці
наїжджають на своїх авто, щоб придбати свіжу рибу
щойно з лиману. Нарешті спільну мову знайдено, не
абияк прислужилася цьому рідка валюта з представни
цьких запасів капітана. Бо що ті гроші у лимані? Па
пірці. Вони не варті пари сухих вовняних шкарпеток.
А ось горілка, після якої вже не важливо, чи сухі в тебе
шкарпетки, — зовсім інша справа.
Пам’ятаю один оригінальний психологічний тест,
в якому пропонувалося розмістити в порядку важли
вості різні речі на рятувальному плоту. Були там такі
дивні, на моряцький погляд, штукенції, якот балон
з гасом, шкарпетка та стодоларова купюра. Я впевнено
розмістив гроші на останньому місці, бо море швидко
привчає до справжніх цінностей, і на плоту бляшанка
консервованої води встократ важливіша, навіть як
що купюра буде тисячедоларовою. Але підступні пси
хологи мали на увазі те, що від купюри можна підпа
лити гас у балоні, заткнувши його шкарпеткою, коли
над місцем катастрофи пролітатиме рятувальний лі
так. Вони не знали, що для цього на кожному ряту
вальному плоту є сигнальні ракети, радіолокаційний
відбивач, геліограф та маячки, що живляться від сухих
електролітичних батарей, які варто вмочити у солону
воду, щоб вони десять годин давали струм. Хай їм
грець, тим психологам. Той тест я провалив, начебто
марно все життя складав правила користування ряту
вальними плотами щопівроку.

Мандариновий шлях

283

Але в лиманських рибалок була спільна з нами
система цінностей, бо ні ощадкас, ні горілчаних ма
газинів посеред Лукомор’я немає. Поки ми проводи
ли цю бартерну операцію, «Вікінг» добряче відірвав
ся від нас, і далі ми пішли вже знову в одиночному
плаванні, й стерновому стало не до балачок.

Русали
Добре, що ви нагадали про них. Зараз змінюся
з вахти, передам Бурячкові стерно та курс, і таки роз
повім. Бачите отой острівець? До революції він нази
вався островом Морської Батареї, і на ньому сталося
принаймні дві події, що потрапили до підручників
з історії.
Острів цей закриває вхід у БузькоДніпровський
лиман, якраз навпроти Очакова, і в Кримську війну
тут відбулася перша артилерійська дуель між нашою
фортецею й англійською броненосною батареєю, яка
поклала край епосі вітрильних флотів та дерев’яних
кораблів.
Подруге, саме в його казематах сидів у 1905 в очі
куванні вироку лейтенант Шмідт. Судили його наві
щось у місті Очакові, ім’я якого носив його бунтівний
крейсер, а стратили на сусідньому острові Березань.
Зараз острів Морської Батареї називають Перво
майським, батареї там вже нема, але саме на ньому ви
рощують отих русалів. На ньому знаходиться уславле
на, попри засекреченість, школа бойових плавців.
Уславленість секретних об’єктів завжди стано
вила для мене певну загадку. В сусідньому Очакові
при згадці про сучасних людейамфібій хрестяться
й плюють через ліве плече. Справа в тому, що ди
версантам треба на комусь відпрацьовувати свої ди
версії, і під час навчань вони то захоплюють у полон
увесь районний відділок міліції, то викрадають
якісь транспортні засоби з державних гаражів під

284

Антон Санченко. Баркароли

охороною, і ніякі берданки й сіль у набоях їх не зу
пиняють. «Вадічка» одного разу теж потрапив під
їхню руку. Боцман Антонович про це любить розка
зувати як безпосередній учасник подій.

Без паніки
«Вадічка» саме стояв на якорі під Кінбурнською
косою з морського, а не лиманського її боку. Був літній
вечір, погода так і шепотіла, команда, повечерявши,
вийшла на палубу з гарячими кружками чаю, виста
вивши їх рядком на планширі, щоб охолоджувалися,
а боцман саме приладнався з кимось на кришці трюму
грати в нарди. Нарди та шешбеш — найулюбленіші іг
ри на флоті. Тому що залежать не тільки від вправності
гравця, як шахи чи шашки, але й від везіння. А везіння
на флоті цінують, іноді воно морякам вкрай необхідне.
Але варто було боцманові кинути кості, як круж
ки з чаєм із брязкотом покотилися по палубі, і зпо
за борту вискочило якесь страховисько. Вирячені, як
у пуголовка, очі, блискуча еластична шкіра, виверну
ті назовні зябра, незграбні хвостові плавці, балони
й автомат Калашнікова на спині. Страховисько ви
плюнуло загубник і заговорило людською мовою:
— Без паніки. Судно заміновано.
Більш вдалої фрази для зчинення тієї самої пані
ки годі було придумати. Усі, хто був на палубі, тієї ж
миті кудись побігли з вигуками «полундра», але по
заяк на судні не розбіжишся, то панікери лише об
бігли судно по правому борту й повернулися до чу
довиськамінувальника по лівому. На цей гармидер
вискочив з рубки капітан.
Нальотчик уже зняв ласти й маску і з почуттям
виконаної важкої справи всівся біля покинутого
гравцями шешбешу.
— Та не хвилюйтеся. Це учбове мінування, — по
яснив він капітану. — Іспити в нас. Дайте, будь ласка,

Мандариновий шлях

285

дві зелених ракети. Я вас сам і розміную після підтвер
дження.
— А що, як не підтвердять? — задумався Арташе
зович, але дві зелених ракети у небо пустив.
І через чверть години до борту підійшов адмі
ралтейський катер з екзаменаційною комісією.
Комісія переконалась, що «Вадічку» заміновано
за всіма правилами підривної науки, спитала, чи
нема рибки, вважаючи «Вадічку» рибалкою, дозво
лила розмінувати судно, забрала курсантавідмін
ника на борт і попрямувала вже до іншого судна
на рейді, яке мінував двієчник, бо двома зелени
ми ракетами із судна не вистрілили. Якби це були
не навчання, а справжні мінування, судновласни
ки усього світу в той день недорахувалися б цілого
флоту, як англійці в Александрії в 1941 році, ко
ли італійські колеги наших русалів провели свою
найуславленішу за всю війну операцію.

Цілком таємно
Найуславленіші операції випускників острова
Первомайського поки що перебувають під грифом
таємності, і навіть західні історики лише обережно
припускають, що це були саме вони. Наприклад, так
і невідомо досі, хто поцупив цілу дизельну субмари
ну з американської військової бази у ПерлХарборі
за часів «холодної війни».
Ми ж, рибалки, бачили їхню роботу в Анголі,
де на зовнішньому рейді Луанди всі наші судна мали
щопівгодини кидати за борт гранати, неначе під час
війни в Александрії, щоб відлякувати намібійських
диверсантів. А наші іхтіандри, навпаки, кожен день
оглядали днища пароплавів, шукаючи і знешкоджу
ючи міни.
Колись із цього таки знімуть усі грифи таємності,
і хтось та має розповісти і про це. Із самого острова

286

Антон Санченко. Баркароли

Первомайського секретність уже зняли і показували
його по телебаченню.

Море
Про те, що судно вже в морі, одразу дізнається
кожен член екіпажу чи пасажир, де б він не був на ко
раблі: у каюті, на камбузі, в машинному відділенні
чи в каюткомпанії. Все дуже просто — судно почи
нає хитати.
У каюткомпанії починають ковзати по столу бач
ки, вихлюпуватися з мисок борщі, хлопати незачинені
дверцята буфета і шкварчати в динаміках телевізора
радіоперешкоди від роботи радарів та УКХ станцій.
— Це шторм? — заклопотано питає штангіст Анд
рійко.
— Ні, прогноз сприятливий.
Треба лише підняти на столі спеціальні буртики,
занурити у борщ ложку, закрити на ключ усі дверцята
й вимкнути телевізор. Моряки — чи не єдині, хто вміє
жити і розважатися без цього ящика. Про це я вже за
значав.Щодо інших рухливих речей у каютах існує дві
школи, до одної з яких точно належить кожен моряк.
Перша школа — акуратисти в усьому. Вони роз
кріплюють усі свої речі, принайтовлюють до палуби
стільці, прив’язують мотузочками геть усе, що може
покотитися чи впасти, і потім пересуваються влас
ною каютою, як гравці в таємних кімнатах Форту
Буаярд, серед власноруч поставлених пасток і тенет,
невтомно підтягують вузли, що чомусь весь час слаб
нуть під час хитавиці. І все одно в них іноді вискаку
ють із гнізд на переборці графини та склянки, ска
чуть на волю зірвані з прив’язі стільці, і корзини
зі сміттям вивертаються їм на голову під час сну.
Бо закріпити геть усе геть назавжди неможливо.
Інша школа — нехлюї або філософи. Вони живуть
під лозунгом «усяка річ сама знайде своє місце». Треба

Мандариновий шлях

287

лише не зважати на тимчасовий гармидер у каюті, ко
ли всі ті речі з гуркотом перекочуються з місця на міс
це, перш ніж намертво розклинитися в якомусь закут
кові між рундуком та столом. І вже жодна хвиля, жоден
критичний крен їх із того місця не виштовхне, бо річ
своє місце знайшла природним шляхом.
Майже весь екіпаж «Вадічки» з прихованою ці
кавістю спостерігав, яке місце знайде собі штангіст
Андрійко. Бо бути пасажиром — найгірша позиція
на вантажному судні. Тут немає пасажирських по
мічників, які скачуть на одній ніжці, розповідають
бородаті анекдоти, співають фальцетом і проводять
конкурси «Міс круїз», як на білих пароплавах. Ба
чив колись документальний фільм одного штатного
мандрівника з каналу «Дискавері» про його перехід
через Тихий океан на вантажному балкері.

Мандрівник на балкері
Мандрівникові було нудно, він не знав, що зня
ти на свою приховану камеру, і проґавив геть усе.
Моряки балкера входили в його становище і вигаду
вали якісь неіснуючі традиції, якот свято Нептуна
не на екваторі, а на лінії переміни дат, але нічим
не могли зарадити нудоті того фільму, який у цьому
аспекті перевершив самого Сартра.
Мандрівник чесно знімав, що бачили очі, але вся
напруженість і насиченість суднового життя чомусь
залишалася за кадром. Він так і не довідався, хто цього
разу виграв у шешбеш у нескінченному турнірі між
боцманомфіліппінцем та другим механікомгреком
і який загальний рахунок по партіях. З його фільму
жодного разу не було зрозуміло, що ж сьогодні було
на обід. Його не цікавило, коли ж боцман та матроси
закінчать оббивати іржу на надбудові і приймуться су
ричити та фарбувати фальшборт. Він не зафіксував,
хто саме не вклався у час при навчальній тривозі,

288

Антон Санченко. Баркароли

і що два штурмани з трьох не вміли крутити педалі
аварійного передавача, коли капітан дав ввідну «на
чальник рації загинув». А рятувальну шлюпку взагалі
розклинило на шлюпбалках, і її вивалювали за борт
неможливо довго, три пароплави затоне в реальних
обставинах, і хто отримав за це наганяя.
Більше того, його камера жодного разу не зафік
сувала повністю розходження з іншими пароплавами
від їхньої появи на горизонті, швидкого збільшення
у розмірах, маневрах із розходження лівими бортами і
до зникнення на кормових курсових кутах. Лише хма
ри над океаном і сонце в того мандрівника вийшли
гарно, але жоден знавець не підказав йому, що їх по
трібно знімати щоранку чи щовечора і що розглядання
хмар — дійство, сповнене внутрішньої напруги для мо
ряка, а не просте милування дорожнім пейзажем.

Сонце й прикмети
Сонце цього вечора було хороше. Червоне. Бо ска
зано:
Звечора сонце червоне сідає,
Полохатись жоден моряк не має.
Зранку сонце червоне встає,
Вдень моряка до нутра дістає.
І таке інше. Цікаво, що всі ці прикмети, які біль
шість моряків вважає народними, було заримовано
для кращого запам’ятовування капітаном далекого
плавання Дмитром Лухмановим, що довгий час ко
мандував навчальним вітрильником «Імператриця»
на Чорному морі а потім був начальником Ленінград
ського мореходного училища і капітаном барка «То
вариш». Того самого, який потопили у війну. Істори
ки флоту його називають «Товариш1». (Чи ж буде
в нас колись «Товариш3»?) Але його скоромовки

Мандариновий шлях

289

та приказки вже — безперечно, морський фольклор,
бо знає їх усякий моряк, а про авторські права жоден
з них не здогадується. Якби за приказки платили по
тиражні, як за виконання пісень по радіо, Лухманов,
мабуть, міг би відлити золоті якорі для свого «Товари
ша».

Корисні навички
Сонце було хороше, на вечерю на «Вадічці» був сма
жений судак із гречкою, але штангіст Андрійко від до
бавки відмовився. Він, власне, і першу порцію не зміг
подужати. Таки доконав його судак. Або як кажуть
у східних казках: «Ось тут і засміялася смажена риба».
— Не туди, на підвітрений борт, — уже в спину
гукнув йому боцман, бо все, навіть блювання за борт,
на флоті вимагає певних навичок.
Чи пробували ви колинебудь просто зачерпнути
забортної води відром на ходу судна? І як, грали пі
сля цього тривогу «людина за боротом» чи обійшло
ся? Отож наголошую для нетутешніх. Якщо вже вас
море таки дістало до нутра, як у приказці, стругати
треба з підвітреного борту. Тоді боцманові не доведе
ться зачерпувати відром забортної води, а вам — пра
ти свої лахи. Добре ще, що це був уже не малиновий
піджак, а турецький спортивний костюм.
Перуть моряки теж досить оригінально, про
пускають мотузок через рукави та штанини й кида
ють за борт на певний час. Потім залишається ли
ше виполоскати в прісній воді. Тьоті Асі та Досі
відпочивають. Треба лише вчасно витягнути лахи
з цієї пральної машини, бо випере не тільки від
бруду, але й від барвників.
Отож штангіст Андрійко таки знайшов певне за
няття на борту на певний час, а не заліг пластом
у койці за першої ж своєї зустрічі з морем. Це було
гарною ознакою. Мабуть, наша людина.

290

Антон Санченко. Баркароли

Судно в морі
Життя на борту «Вадічки» увійшло в звичне русло.
Екіпаж поділений на три ходових вахти, хто стояв вах
ту, хто спав, а хто бавився нардами, а «Вадічка» хвацько
біг собі знайомим шляхом вздовж Тендрівської коси,
перескакуючи з хвилі на хвилю. Радар «Донець» крутив
антеною, випромінюючи з катодів ламп непораховані
електрони, які в результаті усіх мандрів в електросхе
мах малювали на зеленому екрані береги аж до Оде
ської затоки й зустрічні судна, що йшли на Очаків
зі Стамбула чи з Варни. Арташезович перевіряв нане
сену другим помічником на карті прокладку на Поті.
Старпом Петренкомолодший визначався за локато
ром по пеленгах на маяки. Повернення від африкан
ських маяків до Тендри й Санжейки — це як повернен
ня до першого кохання.
— І що характерно, на шістнадцятому каналі — ти
ша, — ледь не із захопленням констатував Петренко.
— В Африці всю ніч на визивному каналі то скаву
чать, то гавкають, то «філіппіна манкіз» усю ніч ви
кликають. Одним словом, суцільне «бананарадіо».
І не вимкнеш же — визивний канал. Раптом хтось
«мейдей» волатиме.
«Мейдей» — це аварійний сигнал у радіотелефо
нії, такий собі SOS для неграмотних судновдіїв, яких
не навчали морзянці.
— Переходь на карту 32102, — каже старпомові
Арташезович.
Це моя улюблена карта. Коли старпом перейде
на неї і поставить у потрібному місці хрестик у кру
жечку (перехід з іншої карти), напише поряд із ним
час та назву судна, я проведу вас по цій карті, як про
вінційний екскурсовод повз миргородську калюжу.
Але це трохи згодом.

Мандариновий шлях

291

Морські мапи
Кожне судно возить із собою у штурманському
столі весь Світовий океан. Океан старанно перенуме
ровано, відкориговано дбайливими руками коректо
рів, прийнято за описом і складено за номерами в чо
тирьох просторих шухлядах. Шухляд штурмансько
го столу саме чотири за кількістю океанів. У цій ось
складено всю Атлантику, в іншій — Індійський океан.
А там — Тихий та Льодовитий. Ну, може, й не весь, від
району плавання залежить. На «Вадічці» були лише
Чорне й Середземне моря. Далі його вже не випуска
ли. Старість не радість.
Що в першу чергу кидається в очі, коли роздив
ляєшся морські карти, — вони абсолютно байдужі до
суходолу. Їх не цікавить нічого поза вузькою берего
вою смугою. Якщо, приміром, ваша дача не далі ста
метрів від пляжу, вона морського картографа ще може
зацікавити як примітний з моря об’єкт. Якщо вона
буде на сто першому метрі, його погляд пройде повз
неї, навіть якщо це пам’ятка архітектури, яку охоро
няє держава. Його значно більше цікавитиме, який
той пляж (галька, пісок), плаский чи урвистий у вас
берег і як далеко від берегової лінії проходить десяти
метрова ізобата. Берег на морських картах — суцільна
жовта пляма з невідомими формами життя, рельє
фом, історією, корисними копалинами та державні
стю. Морського картографа цікавило, цікавить і ціка
витиме саме лише море.
Ось тут він старанно намалює усі буї, бакени та ві
хи, напише поряд їхній колір та характеристики світ
лових сигналів вночі. Позначить усі місця, де дном
прокладено високовольтні кабелі, ще й напругу на ка
белі вкаже, щоб жоден старпом Петренко не надумав
стати там на якір. Накреслить усі ставні неводи риба
лок вздовж берега. Усі затонулі судна з глибинами над

292

Антон Санченко. Баркароли

їхніми найвищими точками. Старанно зафарбує бла
китним усі мілководдя між берегом і десятиметровою
ізобатою. Вказуватиме глибини морського дна регу
лярно та старанно, через кожні дві милі з точністю
до десятків сантиметрів. А скільки ж це поколінь мо
ряків ті глибини на ту карту наносили?
Старанно виходили на точки і кидали лоти —
важкі грузики на півстаметрових линях із кольоро
вими прапорцями та іншими марками. Тягарці було
змащено салом, щоб до них приставали проби ґрун
ту. Це теж позначено на карті: мул, пісок, галька,
скеля. Бо від цього залежить, чи триматиме якір. По
значено навіть райони скупчення водоростей.
Іноді на картах, особливо віддалених морів, трап
ляються веселі приписки: «За даними фрегата „Бігль“,
1834 рік». Або «експедиція ДюмонДюрвіля, 1840».
І судноводій знає, кого саме винуватити в тому, що йо
го судно вже третю годину йде там, де на карті позначе
но жовтий берег. Точність визначень за зорями у XIX
столітті не порівняєш із сучасним визначенням за на
вігаційними супутниками. І далекі острови нанесено
на карти з похибкою. Але Чорного моря взагалі і карти
32102 зокрема це не стосується.

Карта 32102
Цю карту сходжено й переходжено усіма, хто пря
мує з Одеси до Криму, на Кавказ чи в Азовське море.
Лівий верхній кут карти займає Тендрівська коса,
схожа на гігантський сперматозоїд, який так поспі
шає вскочити туди, куди сперматозоїдам хочеться, —
в БДЛК, що вискочив аж на поля карти. І чорнобіла
лінійка розмітки у мінутах та градусах східної широ
ти чемно цього пуголовка обминає.
На Тендрі, що плавно вигинається з півночі май
же на схід, понатикано аж п’ять маяків: Тедрівський
Північний, Тедрівський, Тендрівський Південний,

Мандариновий шлях

293

Білі Кучугури, Тедрівський Залізний. Вночі ця ни
зька піщана коса досить підступна, про що свідчать
позначки затонулих під нею суден.
Правий нижній кут карти займає Крим з півостро
вом Тарханкут та затишною Караджинською бухтою,
яка рясніє підводними та надводними каменями під
берегом. Вхід до бухти позначено двома маяками: мис
Тарханкут та мис Прибійний.
Між Кримом і Тендрою кутом врізається в суходіл
широка Каркінітська затока з найбільшим чорномор
ським островом Джарилгач, курортом Скадовськ, За
лізним Портом та Хорлами.
Фіолетовим пунктиром позначено на карті терито
ріальні води. Червоними та зеленими переривчастими
лініями — рекомендовані шляхи пароплавів. Червоними
квадратами — заборонені для плавання райони. Синіми
звивистими лініями — ізобати, або лінії рівних глибин.
Така ось простенька провінційна карта без ве
ликих портів і відомих з підручника географічних
назв. Хіба можна навчати школярів, що десь є коса
Свиняча, Бабин острів та портовий пункт Більшо
вик? Але і ця карта не може поскаржитися на неува
гу всіляких митців. В її межах відбувається перша
частина кращого фільму всіх часів і народів Сергія
Ейзенштейна. Бо потьомкінців хотіли нагодувати
червивим м’ясом саме під Тендрою, де бронено
сець «Потьомкін» був на артилерійських навчан
нях. На цій карті розгортається дія двох оповідань
Бориса Житкова («Погибель» та «Джарилгач») і по
вісті Миколи Трублаїні «Шхуна „Колумб“». Її зга
дано у «Думі про Самійла Кішку», бо запорожці
часто саме за Тендрою притоплювали свої човни
до кращих часів і поверталися на Січ пішки, щоб
не битися під Очаковом із турецькими галерами.
Саме на ній Олександр Марінеско, будучи стар
помом сухогруза скадовської лінії, на свою біду,
порятував командування Чорноморського флоту

Антон Санченко. Баркароли

294

на заглохлому торпедному катері, і його через тиж
день призвали на військовий флот. І занапастили
людині життя, перевчивши його на підводника, як
він не пручався й не валяв дурника в надії, що ви
женуть назад на цивільні пароплави. І те, що він
врештірешт став найуславленішим підводником
світу було слабкою втіхою. Бо він хотів бути неус
лавленим капітаном, але торгового судна. І на Чор
ному морі, а не на Балтиці.
Але для мене ця карта близька ще й тим, що са
ме на ній, у точці з координатами 46 градусів 5 мінут
північної широти, 32 градуси 32 мінути східної довго
ти, я зустрів тебе, бейбо. Й усе моє життя, усе життя
пішло псові під хвіст. Але про це теж якось іншим ра
зом. Будь ласка, цього разу придбай квитки на Херсон
завчасно. Сама знаєш — свята.
Вервечка обсервованих точок на карті тягнеться
навскіс від Тендри до Тарханкуту. Ось уже мигають
нам обидва його маяки. Скоро старпом знову по
ставить хрестик у кружечку на карті в правому ниж
ньому її кутку і переходитиме на інший номер.
А ми перейдемо одразу до Грузії.

Полонина
Гей! Лине бiля рiчки
Пiсня чоловiча.
А дiвчинамолодиця
Миється у рiчцi.
Полонина, полонина,
Полонина, аа!
Гей! Хлопець притомився,
Їхав довгим шляхом,
Де конем, а де бродом,
Та пiсню спiває.

Мандариновий шлях

295

Полонина, полонина,
Полонина, аа!
Грузинські села не схожі на українські. Принайм
ні на ті села, які бачили ми з Шевченком. Щоб лани
широкополі, і Дніпро, і кручі. І садок вишневий. Або
щоб степ безкраїй і висока могила зі скіфськими ба
бами. І страуси по тому степу ганяють. У Грузії все
не так.
Якщо наші села тиснуться до якої не якої річеч
ки, хай навіть навесні вона може розлитися й наро
бити шкоди, грузинські села вперто пнуться вгору,
від води подалі. На пагорби, схили та скелі. Наче гра
ють у «царя гори». І до річки з обійстя спускатися
хвилин двадцять. Але то нічого: грузинські жінки ку
ди слухняніші за наших і наносять води глечиками.
Але ж, усяк на своїй вершині, вони таки дійсно — ца
рі. Атож.
Якщо наші хати й подвір’я кучкуються довкола
сільради, і завжди прослідковується якась система
вулиць, кутків, майданів, городів і інших одиниць,
які можна нанести на план і дати їм адресу, в грузин
ському селі вулиць у нашому розумінні нема взагалі,
як нема сусідів. Кожен ґазда ґаздує собі на окремому
пагорбі, і плантації чаю на схилах, виноградники
чи мандаринові садки спускаються додолу просто
від хати, і вулицею ті стежки та дороги між окремими
садибами може назвати лише той, хто дивиться
на них із космосу. До сільради поселянам добирати
ся так довго, що вони можуть потім сидіти під нею
весь день, спілкуватися з односельцями і чекати
на попутну машину, щоб дістатися додому. Отаке.
Є ще одна характерна деталь, поглянувши на яку
одразу розумієш, що ні, ми не в Україні. По вуличках
тих сіл вільно розгулюють свині. Худі та м’язисті,
як тхори. На самовипасі. Лише деяким з них госпо
дарі майструють спеціальний ошийник з паличок,

296

Антон Санченко. Баркароли

щоб не рилися. Наш Бурячок, коли побачив таку не
дбалість у поводженні з хрюшками та поросятами,
просто отетерів.
— Мішка, дайте ж лантуха хтонебудь! Та зупи
ніть же машину! Ух ти моє малесеньке!
І видав цілу повчальну новелу про те, як спритни
ки в наших селах виманюють льох та підсвинків з ха
зяйського подвір’я, щоб накинути їм на голову міш
ка й потягнути світ за очі, як у казці про Котика
й Півника. Все дуже просто, зі свині спочатку роб
лять алкоголіка, згодовуючи їй брагу, а потім, на
похмелюгу, свиня сама підриє який хочеш паркан
і втече з двору, варто їй зачути запах спиртного. Все
як у людей. А тут свині просто по вулиці і без охорони
гасають! Ну дають!
Ми ж гасали по цьому селу вже добрих півдня.
Втрьох, не рахуючи винайнятого водія старого поби
того «Жигулі» на ім’я Отар, що підрядився возити нас
по селах всього за двадцять доларів. Бурячок, Саш
коДругий і я. Стукали у хвіртки, здоровалися, захо
дили в обійстя, пояснювали, хто ми і звідки, домовля
лися, пробували мандарини, кривилися, торгувалися,
залишали завдаток, потискали руки й обіцяли приїха
ти завтра й забрати ящики з мандаринами камазом.
Ми закупали мандарини безпосередньо з колючих де
рев. Отожбо.
Як ми дійшли до такого життя — окрема історія.
Але завдяки їй я вперше бачив грузинське село і роз
гадав деякі загадки, що мучили мене чи не останні
п’ять років. А саме: що то блищить у горах, як про
жектор, коли підходиш до Грузії з моря ясної днини.
Ті сонячні зайці палахкотять, як юпітери в кіностудії,
пробиваючи димку, якою оповито гори. Десь над ті
єю пеленою мряки бовваніють снігові вершини Ма
лого Кавказу. Нижче неї блищать блакитні хвилі мо
ря. А таємничі прожектори прошивають променями
хмари між морем та вершинами й підморгують тобі

Мандариновий шлях

297

приязно за десятки миль від берега, хоча їх на карті
і не позначено як навігаційні знаки. Я давно здогаду
вався, що банальні оцинковані дахи не можуть так
палахкотіти на сонці, і цього разу таки в цьому пере
конався. Але — по порядку.

Як ми дійшли до такого життя
А дуже просто дійшли. Ногами. По твані. Чвяк
чвяк. Ми встали рано, можна сказати, що ми не ляга
ли, бо в результаті складних маніпуляцій із часовими
поясами і зимовим часом, на який Грузія не перехо
дила, а ми перейшли, різниця між судновим та місце
вим часом складала аж чотири години.
На «Вадічку» і справді вже чекали у Поті. Фрахтів
ний боксер недарма летів поперед нас літаком. Нас
швидко завели в порт. Швидко поставили до причалу.
Чомусь у військову гавань. І на цьому швидкість скін
чилася. Почалися якісь нестиковки та заморочки
з митниками, фітокарантинним контролем та інши
ми портовими інстанціями, про які наші фрахтівники
якось забули чи й не мали уявлення, сподіваючись
на своїх грузинських компаньйонів. Кажу ж — кожен
набиває власні ґулі на цьому мандариновому шляху.
Як добре, що все це була вже не моя печаль і не мої
ґулі.
Але печалі, як виявилося, вистачило і на нашу до
лю. Ми попили на доріжку чайку, завареного запо
падливим Юрчиком, і пішли на базар раніше, до йо
го відкриття.
За бортом ще було темно, хоч в око стрель, і гав
кали на зорі та на чужинців собаки у дворах. За суд
новим часом була друга година ночі.
— А може, ми не так годинники перевели? —
сумнівався Бурячок.
— Все правильно, — відмахувався від нього дру
гий штурман Сашко, який відповідав, у тому числі,

298

Антон Санченко. Баркароли

й за судновий час. Тобто заводив усі палубні годин
ники і звіряв хронометр на місткові за сигналами
точного часу, які я транслював йому з радіорубки. —
Вони і за радянських часів не за Москвою жили.
— Але ж не чотири години різниці в нас було! —
обурювався Бурячок.
З військового порту на базар у Поті ми ніколи
вдень не ходили і раз по раз збивалися на манівці,
не знаходячи моста через річку. Ріоні — дуже швид
ка та бурхлива річка. Колись, допоки її не сховали
в бетонне русло, вона щороку розливалася і пере
творювала Поті на Венецію. Залишки цього були
помітні в архітектурі аборигенів. Усі приватні буди
ночки були двоповерхові, з галереєю на стовпах нав
коло другого поверху. Колись до тих стовпів при
в’язували човни, якими пересувалися містом під час
повеней, і виходили з човнів одразу на другий по
верх. Про те, якою була Колхіда до того, як осушили
її мангрові плавні й болота, можна почитати в Пау
стовського, який колись втік до Поті з голодної по
воєнної Одеси.
Крапав за комір дощик. Ми кружляли нічними
вуличками в пошуках мосту, весь час впираючись
у берег річки не там. Спитати б у кого. Але пооди
нокого перехожого ми бачили лише одного разу.
Та й той втік. Мабуть, на сторонній погляд, ми бу
ли ще ті троє. Тлустий, як Пантагрюель, довгий,
як Паганель, та моторний, як Спаніель. Носатий,
вусатий та бородатий. Бушлат, ватянка та шкірян
ка. Штиблети, гріндерси та рибальські чоботи.
Кашкет, картуз та шапочка півником у динамів
ських кольорах. Зверніть увагу, що фаном «Дина
мо» був якраз не я.
— Ти б ще спартаківського шарфика напер, — ла
явся Сашко.
— Спокійно, може, це — «Динамо» Тбілісі, — від
повідав Бурячок.

Мандариновий шлях

299

— Ви не скажете, як пройти на стадіон? У дві годи
ни ночі! — передражнював персонажів «Операции Ы»
Сашко.
— За Грінвічем, — незворушно нагадував Бурячок.
І тут ми побачили Царя. Мідного Вершника. Ве
личезна кінна статуя заволоділа небом поперед на
ми. Темна, неосвітлена, озброєна мечем. Хотілося
стишити голос до шепоту й пройти повз цього бато
но1 кавалериста навшпиньки. Солідний був мужчи
на, та й кінь нічогенький. Без скульптора Церетелі
тут явно не обійшлося. Ніхто з нас не пам’ятав цього
парубка по попередніх відвідинах Поті, значить його
поставили стерегти переправу через Ріоні вже за не
залежних часів. Під час воєн та смути. Міст виявився
поруч.
— Чим гірше справи в країні, тим більші пам’ят
ники треба встановлювати, — резюмував Сашко.
— А ти пам’ятник Петру Першому в Москві ба
чив? — відразу спитав Бурячок.
— Той Петро, якби захотів, спокійно пересту
пив би Москвуріку.
А я згадав нашого людяного Паніковського на розі
Хрещатика та Прорізної і за зворотним принципом
вирішив, що справи в Україні, мабуть, все ж непогані.

Такі справи
Любимо ми себе жаліти. Скільки не випивав у ті
часи з членами Спілки письменників (було й таке),
стільки й чув оте:
— Ой, вмирає Україна! Загибає Ненька! Ой! Ос
танній час настав!
Говорилося це під чарку української горілки з пер
цем, бутерброд із салом та ніжинський огірочок. А мені

1

Батоно (груз.) — ввічливе звертання до чоловіка.

300

Антон Санченко. Баркароли

хотілося нагадати їм перший рядок нашого гімну. Мені
було з чим порівнювати.
— Україна — прекрасна країна з великим майбут
нім. Перехворіє якось і видужає. Найстрашнішого,
на щастя, не сталося.
— Як же не сталося? Усе занепадає, культура ги
не, книжок ніхто не купує, нас ніхто не друкує, — ве
ли свою арію письменники. — Ти знаєш, які у мене
були тиражі? А зараз? Ой, помираємо!
— Це — ваш внесок у нашу плату за незалеж
ність, — намагався я їх урезонити. — Усім кепсько,
а письменники мають шикувати?
— Безробіття, купони, бандитизм... ЗАВОДИ
СТОЯТЬ! Повний гаплик, — наче я випивав з то
карями якимись, а не з майстрами пера.
«Ех, не бачили ви, шановні, того гаплика», — вже
подумки відповідав я їм, щоб не розпатякувати марно.
Їх усіх слід було вивезти на екскурсію до Грузії.

Наші в Грузії
Я не марно згадав Паустовського, що тікав до Поті
у 1921 році. Він був кореспондентом газети «Моряк»
на першому повоєнному круговому рейсі пароплава
з Одеси на Батумі. І грузинський митний інспектор
дозволив йому зійти на берег лише в тому, в чому
стоїть перед ним, щоб навіть до каюти не заходив. Бо
явся, що кореспондент не повернеться на пароплав,
а залишиться в Грузії.
Правильно боявся. Паустовський махнув ру
кою на свою валізу і навіть на рукописи і на судно
вже не повернувся. Бо сита й спокійна Грузія з її
демократичним урядом була острівцем стабільно
сті посеред буревіїв революції та громадянської
війни, що котилися через Україну нескінченними
валами: червоні, білі, зелені, німці, поляки, ін
тервенти, Центральна Рада, гетьман, Директорія,

Мандариновий шлях

301

знову червоні, знову білі — Київ переходив з рук
до рук дев’ятнадцять разів. Голод, тиф, розруха,
війна, терор, зима, ВЧК... А в Грузії світило сонце,
дозрівали мандарини, працювали театри музко
медії, виходили газети і продавали булки довоєн
ного зразка. Паустовський майже не здивувався,
коли зустрів у Батумі Бабеля, що також втік з Оде
си до цього мирного щастя.
У дев’яності роки двадцятого століття, за часів
других конвульсій імперії, Грузія й Україна неначе
помінялися ролями.

Що таке справжній гаплик
У Грузії спочатку точилася громадянська війна.
У нас був один рейс, коли за час переходу з Херсона
до Поті влада в країні змінювалася двічі. Поті на зем
ляцьких засадах завжди підтримував Звіада Гамсахур
дія (він родом із Зугдіді), і за кожної його спроби повер
нутися миттєво зчиняв революцію, стрільбу з автоматів
на площах, мінування мостів через Ріоні і перегони
на бронетранспортерах по вулицях.
— Ти чув, що Звіад зробив! Він знову захопив те
лебачення! Молодець! — ледь не гопки скакав наш
черговий фрахтівник, як ви вже здогадалися — з Поті
родом. Та поки ми діставалися до Грузії, влада в Тбі
лісі знову змінювалася.
— Ну нічого, на цей раз не вийшло, — не хнюпив
ся фрахтівникоптиміст. І ми незворушно виванта
жували цукор у мішках під акомпанемент автомат
них черг ар’єргардного бою на мостах перед портом.
У той рейс Поті вразив мене трубами буржуйок,
що стирчали з вікон панельних будинків, і платнею,
за яку грузинські докери ладні були вивантажувати
судно. Ні наш докер, ні, тим паче, член екіпажу за ті
копійки і не почухався б. Мабуть, тому, що погано жив
і загибав. А колись же нас, українських морячків,

302

Антон Санченко. Баркароли

винаймали підробити вантажниками на місцевому ри
бокомбінаті за скажені на наш погляд двадцять карбо
ванців за ніч.
— Мої обійдуться мені вдвічі дорожче, — пояс
нював нам тоді начальник цеху.
Взагалі, вражав саме контраст із довоєнною Гру
зією, де найменшою розмінною монетою був одразу
карбованець, ніхто не думав давати решту копійка
ми, але й ніхто, крім нас, того дріб’язку з продавців
і не вимагав. Якщо Грузія і була колонією, то дуже
специфічною, яка якось навчилася жити значно кра
ще за метрополію. І відчувалося це в усьому. Навіть
у тому, що на базарі можна було вільно продавати ви
но та чачу.
І раптом такий контраст. З того рейсу ми намага
лися перебрати на екіпаж лише вантажні роботи
в українських портах. Хай грузини в себе вдома за
робляють, їм потрібніше. А в рейсі на «Вадічці» ми
залишилися і без цього заробітку. Зараз дорозповім
вам про гаплик і наїду на Бурячка.

Про меркантильних типів
Потім сталися етнічні конфлікти в Південній
Осетії та Абхазії, суходільний шлях до Грузії оста
точно було відрізано, і наші кораблики залишилися
для грузинів єдиною ниткою сполучення із зов
нішнім світом. Мандариновим шляхом. Це миттєво
підняло ставки фрахту до таких висот, що в мирний
час за ці ж гроші підприємливий грузин міг би до
ставити свою тонну чаю чи лаврового листу до Індії.
Але кому в Індії той чай був потрібен? Грузинів ці
кавили базари Росії та України. І — поїсти. Назад
вони везли цукор, борошно, сир, картоплю, крупи,
макарони, цукерки. Навіть коньячний спирт у діж
ках. Дожилися. У Грузію зі своїм коньяком і своїм
сулугуні.

Мандариновий шлях

303

Убазарних торговців був свій образ мислення.
Воюють дурні. Розумні роблять гроші. Бо під час вій
ни все дорожчає принаймні втричі. Але оці ось мер
кантильні торгаші фактично врятували свою країну
від голодної смерті. Бо уряду в країні довгий час про
сто не було, або було їх одразу декілька, і годі було
розібратися, який саме повинен нагодувати голод
ний народ.
Це якось збіглося з повним крахом нашого рибно
го господарства, ціни на рибу ще не встановилися
в прийнятних для галузі межах, риба все ще коштува
ла копійки, а пальне — вже мільйони, і більша час
тина нашого «тюлькиного» флоту врештірешт втяг
нулася у ці мандаринові перевезення. Не з альтруїзму
і не з любові до пригод на свій зад, не з патріотизму
і не з бажання порятувати Грузію. Нами теж рухали
корисливі, низькі мотиви: наші сім’ї теж хотіли їсти,
а за ці рейси ми мали, як нам тоді здавалося, гарні гро
ші. Але якщо мене хтось спитає, чи є мені чим пиша
тися у цьому житті, я, може, й промовчу, але обов’яз
ково подумки згадаю, що п’ять років ходив у рейси
на Грузію в найтяжчий для неї час.
Ще зі школи мене бентежила історія іспанської
облоги Нідерландів. Зруйновані дамби, затоплені
міста і кораблі, що пливуть прямо вулицями. Кораб
лі ті належали морським гезам, колишнім морським
розбійникам, які тільки одні виявилися здатними
прорвати іспанську блокаду й нагодувати обложені
міста. Була в підручнику історії така картинка. Було
в «Кінопанорамі» таке кіно про Тіля Уленшпігеля.
І лише у зрілому віці в мене нарешті з’явилося запи
тання не для підручника:
— Стривайте? А з яким наваром гези це робили?
Хоч трійний підйом у них виходив? — ми вже, ма
буть, стали колегами.

304

Антон Санченко. Баркароли

Все на круги своя
Власне, в ті роки на Грузію ходили не тільки ми.
І росіяни, і турки, і, само собою, грузини, які забули,
як пахне хамса і шпрот. Рибу ніхто більше не ловив.
Усі були зайняті перевезенням харчів та біженців —
невідворотньої ознаки кожної війни. Якщо хто і ви
грав від цих воєн, то це чорноморська хамса.
Але біженці були кавказькі. Всяк тікав від війни
на своєму авто. Я до цього ніколи не знав, що на сей
нер можна запихнути аж одинадцять легкових авто.
Дві останні машини вже колесами за борт звисали.
Біженці всю дорогу сиділи в кабіні своїх машин чи
на палубі. Старі, жінки, діти — всі зелені від морської
хвороби. В очікуванні на лютий іміграційний кон
троль в Новоросійську чи Геленджику. На непев
ність і невідомість на чужині. Це вам не третя емігра
ція до НьюЙорка.
Мабуть, так колись тікали наші перші емігранти
з останніми пароплавами на Стамбул. З таким пере
вантаженням пароплавів ще ніхто ніколи не працю
вав. Зимою, особливо якщо судно починало обмер
зати, в нього вже майже не було жодного запасу
плавучості. Грузинські сейнери, що зазвичай від
різнялися особливою недбалістю до таблиць остій
ливості судна, зимою часто переверталися й тонули
через перегруз.
Ще на нас чатували артилерія та гелікоптери під
Сухумі. Перевантажені грузинські сейнери підсвідомо
тулилися до берега, і вночі їх часто обстрілювали, сплу
тавши з військовими кораблями чи катерами котроїсь
із воюючих сторін. Ми ж зазвичай намагалися обходи
ти Сухумі далеко в морі, не ближче п’ятдесяти миль
від берега, але теж, про всяк випадок, гасили ходові во
гні і будьяке світло на судні, а назустріч нам сунули та
кі самі темні привиди. Зустрічні пароплави сахалися

Мандариновий шлях

305

одне одного, як опівнічні перехожі в бандитському пе
редмісті. А горизонт нам підсвічували залпи «шилок»
та «градів» довкола обложеного Сухумі. І відвоювалі
грузини пояснювали нам, з якого саме гвардійського
міномета зараз луплять по наступаючих абхазах та че
ченцях. Справа була ще до російського десанту і конфі
скації важких озброєнь.
Все повернулось на круги своя. Емігранти, бої
на околицях, бандити, що грабували наші судна
у грузинських портах, як Бабелів Беня Крик. І нія
кої блатної романтики в тому не було. В кожного
грузинського мужчини в ті часи з’явився власний
автомат. І коли синидвієчники крали в батьків
«калаші» і ходили до школи розбиратися з учите
лем, який поставив двійку, оце і був уже повний га
плик, панове письменники.
Господи, святий кріпкий, святий безсмертний, дя
кую тобі, що цього разу ти таки помилував Україну.
Але годі з цим. Де той Бурячок? Буду лаятися
з ним за його гендлі, як обіцяв.

Хитрий гендель
Гендель був такий. Браткифрахтівники в Херсо
ні домовилися, що камази з борошном вантажитиме
екіпаж, але Бурячок туттаки передомовився з яки
мись роботягами за меншу ціну, а різницю поклав би
у кишеню, якби Арташезович вчасно не кахикнув.
Бурячкові довелося поділити той «заробіток» на всіх
членів екіпажу. Вийшло аж по десять доларів. Це бу
ло чесно, але безглуздо.
— Моя справа — гіпс. Права голосу я в цій справі
не маю, але ви хоч розумієте, що через ці гендлі відмо
вилися підняти із землі щиру сотню доларів на кожно
го? За ніч! — капав я на мозки Бурячкові та Другому,
поки ми переходили міст через Ріоні і визначалися
зі шляхом на базар.

306

Антон Санченко. Баркароли

Вони більше всіх у Херсоні галасували, що не мо
ряцька то справа — лантухи на горбу таскати.
— Вантажні роботи — єдиний момент мандарино
вого судноплавства, коли гроші екіпажу виплачують
негайно й авансом. Нема грошей, нема вантажу. За
кон стільців у дії. На один рейс припадає два заванта
ження і два вивантаження. Отож, грубо, ви, хлопці
відмовилися від чотирьохсот доларів кожен. Бо наші
фрахтівники вже з екіпажем не домовлятимуться і шу
катимуть докерів одразу на стороні. І не тільки в Поті,
а й коли повернемося до Херсона. І скільки ти на цьо
му гендлі заробив, Бурячку? Десять доларів?
Мої супутники лише кректали й ухилялися від дис
кусії, але я був ще той зануда, я продовжував.
— Про таких, як ви, існує анекдот, який в Україні
євреї колись розказували про нас, а в Південній Афри
ці бури розказували про негрів банту. Приїздить, зна
чить, єврейський комерсант до селища банту... чи бур
до нашого селища? А, неважливо. Важливо те, що й ук
раїнські селяни, й негри банту — геть усі неписьменні,
записувати не вміють, та й ні на чому. Отож хитрий
бурський єврей і каже: «Куплятиму у вас борошно міш
ками по карбованцю за лантух. А раз ви таки непись
менні, даватиму вам спочатку за кожний мішок гри
венника. Потім, коли все завантажимо, розрахуємося.
За кожного гривенника віддам вам по карбованцю».
А гривенники всі нові, блискучі. І коли настає час роз
рахунку, щирий бантуукраїнець «обманює» бурського
єврея і ховає частину гривенників у кишені, щоб не
віддавати їх комівояжерові.
— На десяти дармових доларах ви покарали себе
на 390 доларів заробітку, — продовжував я нудіти.
Але, схоже, що сам анекдот зацікавив моїх супутни
ків значно більше, ніж його мораль.
— Стій, — ледь не одночасно допетрали і Буря
чок, і Сашко. — А якщо в мене були гривенники
до того, їх теж на карбованця можна обміняти?

Мандариновий шлях

307

Це був старий анекдот. Не про сучасних україн
ців. Сподіваюся.
— Пусте, — сказав Сашко. — Зараз усе компенсує
мо на мандаринах, — і почав загинати пальці. — За
митницю не платимо — раз. За перевезення не плати
мо — два. Новий рік на носі — три. Вкладаєш триста,
витягуєш дев’ятсот. Трійний підйом гарантовано...
— У Батумі все ж краще. Там вантажівки з манда
ринами просто під борт підганяють. Плати і вантаж, —
зітхнув Бурячок. — А тут шукай цей базар поночі.
— Не скигли, вже прийшли, — вказав Сашко на во
рота базару.

Хінкальня
А потім ми тупо зайшли до найближчої хінкальні,
замовили по склянці червоного вина, випили і ли
ше потім спитали один одного:
— Що робити? — Чернишевські та й годі.
Мандаринів на базарі в Поті НЕ БУЛО. Жодного.
Грузинські хінкальні, взагаліто, завжди були коло
ритними генделиками. Поперше, шинкарями в них
завжди були самі лише чоловіки. Як і продавцями в ма
газинах, і торговцями на базарах. Такі вже місцеві тра
диції. Подруге, самі хінкалі — це мегавареники чи гі
перпельмені з такою кількістю спецій, що не запивати
їх пивом чи вином просто шкідливо для життя. Тому
навіть у люті часи боротьби з пияцтвом тут завжди на
ливали, хіба що до другої години — в конспіративні
чайні кружки, а після другої — в нормальні кухлі. По
третє, в них завжди можна було палити. З палінням
у Грузії настільки не боролися, що чоловіки курили на
віть в автобусах та закладах громадського харчування.
Уявити таке в нашій пельменній було неможливо.
— Якого чорта ці братибандюки приперлися в По
ті? — журився Бурячок. — Батумі, любе Батумі зараз
завалене тими мандаринами, як Ельбрус снігом.

308

Антон Санченко. Баркароли

— От же ж, — сказав я, щоб підтримати розмову.
— Отож, — сказав Сашко.
І сказали саме це ми лише тому, що якийсь автор
колись нерозважливо дав слово не вживати в своїх
оповіданнячках матюків.
І ми замовили ще по склянці червоного.
— Генацвале, куди поділися всі мандарини? —
спитав у шинкаря Сашко.
— А скільки вам треба? — спитав хінкальник
і дістав зпід прилавка штук п’ять.
Ми подивилися на Бурячка. Гроші всього екіпа
жу і список були у нього. Він розгорнув папірця
і сказав.
— Та тонн п’ятьшість. Не більше.
— Ну, це вам у гори треба їхати домовлятися.
У Шрому. Наші з аджарцями поцапалися, блокпо
стів на кордоні наставили, ось ніхто до нас їх і не ве
зе тепер.
Отже, все було ще гірше, ніж нам здавалося. І ми
замовили ще по склянці червоного. І тут Сашка на
решті пробило на слушну думку:
— Слухайте, шановний. Як вас звати? А ви не мог
ли б нас у ту Шрому відвезти? Ми заплатимо.
— Резо, — представився хінкальник. — Відвез
ти не можу, хінкальню нема на кого кинути. Заче
кайте, другові зателефоную. Він зможе.
Взагаліто, найкраще уявлення про будьяку краї
ну дають ось такіот найдешевші заклади громадсько
го харчування. Судячи з хінкалень, Грузія — найгос
тинніша з країн світу.

Дорожній рух
Правила дорожнього руху в усьому Радянському
Союзі були одні і ті ж. Але як порізному трактували
їх на місцях! Киянинапішохода не рекомендується
відпускати без супроводу аборигенів у чужому місті,

Мандариновий шлях

309

навіть у Херсоні чи Харкові. Бо він певен, що маши
ни обов’язково зупиняться, якщо він тільки занесе
ногу над зеброю пішохідного переходу. Серйозно,
що найбільше дивує москвичів у Києві, — це те, що
машини зупиняються там, де вони мусять зупиняти
ся. Ще й підморгують нажаханим такою галантністю
гостям української столиці фарами й махають ру
кою: ну, йди вже, горечко, звідкіля ти таке переляка
не приїхало. Це розхолоджує. Побачивши «зебру»,
та ще й зі світлофором, піший киянин не чекає від
автотранспорту жодних підступів.
Й ось уявіть собі такого безконвойного киянина
у Москві або, страшно навіть вимовити, на Кавказі.
Я міг скільки завгодно вдавати із себе справжнього
херсонця, але я свято вірив, що машини зупиняють
ся на червоне світло, і це вже було в підсвідомості.
Поки ми йшли до стоянки, наш провідник Отар, не
голений хлопчина років двадцяти п’яти, принаймні
двічі рятував мене від наглої смерті, висмикуючи
просто зпід коліс грузинських автобусів, легкови
ків і навіть камазів. Причому я ще й обурювався,
що задавити мене намагалися на зелене світло. На
че нагла смерть зважає на світло.
Ось на таких дрібницях і засипаються зазвичай
закордонні агенти та інші засланці. Яку б легенду
я не створював, які б прописки не збирав до свого
паспорта, я таки був киянин, а не херсонець чи оде
сит. Утім, знайомий грузин з Одеси колись зізнався
мені, що він теж із місяць боїться сідати за кермо, по
вернувшись до Грузії. Звикає до кавказьких правил
поновому.
Але справжнє випробування нервів на розрив по
чалося, коли ми всілися в Отарову «копійку» і ста
ли колісними учасниками грузинського дорожнього
руху, головним гаслом якого, схоже, було «Кому тре
ба, той об’їде». Машини рухалися, як їм заманеться.
Вони зненацька гальмували, здавали назад на цілий

310

Антон Санченко. Баркароли

квартал, якщо проминули потрібний поворот. За
вертали ліворуч з правого ряду, навіть для пристой
ності не мигнувши підфарниками.
Джигітиводії могли загальмувати посеред вули
ці, відкрити наопашки дверцята й лінивою ходою
почимчикувати до тротуару, на якому запримітили
гарну дівчину. А вся вулиця терпляче чекала в мит
тєвій тисняві на результат цього залицяння, і ніхто
навіть не думав обурюватися чи сигналити. Більше
того, усім, схоже, було цікаво, чим це побачення за
кінчиться. Красуня у чорній довгій сукні (в Грузії
не схвалюють жодного «міні» і навіть повії носять
чорні спідниці до п’ят) казала залицяльникові щось
зневажливе, і він, вже не як павич, а як побитий сір
ко, вертався до своїх дверцят: помилочка вийшла,
натрапив на пристойну дівчину. Все ж таки, ко
ли жінки легкої поведінки одягаються так само, як
порядні, це досить незручно в побуті.

Про жінок, бензин та бакалію
Звичайно ж, Бурячок не утримався від того, щоб
констатувати цей факт вголос.
Й Отар не забарився з гідною відповіддю:
— Зате у вас в Україні навіть пристойні жінки
вдягаються, як повії. Це теж досить незручно. Я де
кілька раз отримував по пиці ні за що.
— І давно ти був в Україні, Отаре?
— Я там вчився. В мене родичі по матері в Кахов
ці живуть.
— То ми ж земляки! — зрадів Бурячок.
— Відкрию вам страшну таємницю, — змовни
цьким тоном сказав Сашко із заднього сидіння. —
Порядних жінок не існує в природі. Особливо в Хер
соні. Це все вигадки педінституту імені Крупської.
— А звідки ти взнав, що я саме там вчився? — зди
вувався Отар.

Мандариновий шлях

311

— Елементарно, бічо. Дедукція, — засміявся Сашко.
— Так, я вчитель фізкультури за освітою. В школі
працюю.
— І скільки грузинський вчитель зараз отри
мує? — спитав Бурячок. Він завжди питав про гро
ші. Таке в нього хобі було.
Отар лише махнув рукою.
— Менше, ніж ви мені заплатили.
Невдалий джигун вже заліз у свого жигуля й закрив
дверцята. Можна було рушати далі. Й ось лише тепер
уся колона автівок почала сигналити, й махати руками,
й посилати повітряні поцілунки, проїжджаючи повз
горду дівчину.
На вулицях Поті все ще переважали «Жигулі» та
«Волги», і це теж свідчило про не найкращі часи
в Грузії. Усе тут крутилося ще з довоєнних запасів.
Ми заправилися на якійсь дивній заправці, що зна
ходилась просто у приватній садибі посеред міста,
і шланг до бензобака тягли через паркан. У сусідніх
подвір’ях були вкопані такі само баки й так само зви
сали над парканами гумові кишки. І район цей так
і називався — Кувейт. Ні про яку пожежну безпеку,
вочевидь, не йшлося. Схоже, грузини почувалися
царями не лише на своїх вершинах, але й у власних
подвір’ях.
— Почому бензин? — спитав Бурячок і присвис
нув. — Блін. — Яке борошно? Бензин сюди треба бу
ло везти.
Потім ми заїхали ще на одне подвір’я, й Отар за
вантажив багажник різними продтоварами: консер
ви, цукор, олія. Цей ґазда перетворив свій гараж
на бакалійну крамницю, про що свідчили порожні
пляшки зпід горілки та блоки зпід цигарок на нав
колишніх деревах. Такаот зовнішня реклама.
— У мене троюрідний брат у Шромі живе, — пояс
нив наш водій. — Треба йому щось підкинути. Зовсім
їм тяжко. Одні мандарини та чай, хліб не завжди є.

312

Антон Санченко. Баркароли

Може, це й соромно усвідомлювати, але поки
Отар гасав до комори та назад до багажника, ми об
говорили ситуацію і вирішили, що жоден украї
нець так про своїх троюрідних братів не піклуєть
ся. І про рідних не завжди.
Й ось нарешті ми вирвались на шосе за містом,
що перетинало Колхідську рівнину і впиралося про
сто в підніжжя гір. Усю дорогу до селища Отар не
прибирав ногу з педалі газу. Але значно пікантнішим
було те, що він не прибрав її з газу і тоді, коли ми ви
скочили на старий, вимитий зливами й напівосипа
ний серпантин. Іноді здавалося, що наші праві коле
са буксують у повітрі над урвищем, і ми котимось
просто по хмарах. А наш замаскований під вчителя
фізкультури гонщик лише знай наспівував пісеньку
Девіда Бові про Майора Тома і ще більше натискав
на газ аж до самої Шроми. Мабуть, у душі він був що
найменше льотчикомвинищувачем.

Дещо про ринкову економіку
Біля повороту в гори ми промчали повз цілі ряди
ящиків з мандаринами, вишикуваних вздовж дороги.
То була мандаринова біржа, куди звозили урожай
з навколишніх сіл. Це не було суто грузинським ви
находом. Такіот біржі стихійно виникали в той час
і в Україні. Наприклад, під Херсоном, під Голою
Пристанню була подібна біржа кавунів просто в сте
пу на перехресті двох доріг. Кавуни туди звозилися
просто з баштанів. Або й не звозилися, і покупець,
сторгувавшись, їхав із продавцем на тойтаки баштан
і вантажив кавуни просто з бахчі. Покупці з’їжджа
лися з усіх навколишніх областей, а везли повні фури
кавунів ще далі — в Росію, Білорусь та Прибалтику.
У Ялті один час існувала шоколадна біржа, на яку
перли цукерки з Туреччини усі пароплави з ялтин
ських ліній і з’їжджалися перекупники з усієї України.

Мандариновий шлях

313

Це було в рік, коли наш Кабмін чомусь забув закупити
какаобоби в Бразилії, і країна страждала від лютого
шоколадного голоду. Ця ялтинська біржа, з одного бо
ку, підняла ціну на шоколад, бо не може привезена
зза моря цукерка коштувати дешево, з іншого — пока
зала всім, що наш шоколад куди кращий за турецький,
лише запаковано його погано. Тобто за якийсь рік під
готувала ринок для того, щоб кондитерська галузь зно
ву стала прибутковою і надприбутковою. Не будемо
тицяти пальцями в наших коханих шоколадних олі
гархів, всі і так їх знають. Але вимагатимемо від тих
олігархів поставити пам’ятник шоколадній торговці
перед кондитерською фабрикою Карла Маркса. З шо
коладу, звичайно.
Так, для цього варто було запустити на ринок ту
рецький шоколад, щоб наш не ляканий до того ви
робник зрозумів, у чому його сила, і повчився у турків
та німців малювати сучасні фантики. Бо наш шоколад
був дійсно кращий і конкурентноздатний. Ще через
рікдругий вже Росія вводила мито на наші цукерки,
захищаючи свій нерозвинений ринок від навали на
ших шоколадок та карамельок. Вдумайтеся, неозора,
озброєна ядерними боєголовками імперія галасувала
в Думі, захищаючись від... українських карамельок.
Нам таки було чим пишатися, окрім ракет та танків.
У Керчі під час хамсової путини так само прода
вали рибу. І найбільш метиковані пенсіонери, що
мали безкоштовний проїзд в електричках, самими
приміськими поїздами їхали аж до самої Керчі, щоб
придбати цілий бідон солоної риби й таким само
шляхом приперти його до себе в Дніпропетровськ
чи Чернігів.
У Білій Церкві на трасі продавали автомобільні
шини. А ще десь — баранівську чи дружківську пор
целяну. До речі, нашу порцеляну теж возили до Грузії
і Туреччини пароплавами. Звичайні тарілки для гро
мадських їдалень, без розпису та вибриків, які в нас

314

Антон Санченко. Баркароли

коштували копійки, і ними розраховувалися з робіт
никами тих фабрик, коли не стало чим платити. Була
така тема.
Я досить довго возив торгашів до турецьких база
рів та назад, щоб пройнятися до них непідробною по
вагою. Це — слідопити й піонери будьякого ринку.
Знайти вдалу тему — то ціле мистецтво, усіх подро
биць якого я не знаю. І це добре, принаймні не ви
крию вам чужих таємниць. Але поексплуатувати на
віть вдалу тему можна лише якийсь час. Це — як
засічне землеробство. Не встигаєш озирнутися, і від
криту тобою тему, що дає найбільший прибуток, по
чинають експлуатувати всі знайомі, а потім — знайо
мі знайомих, ціни потроху падають, і врештірешт
якийсь комерсант зі значним капіталом привозить
до Туреччини цілий пароплав тих клятих тарілок
і вбиває тему остаточно, треба шукати нову.
Далі вже йдуть у бій суднові партії краму й регу
лярна торгівля з її довгостроковими контрактами,
обов’язковою сертифікацією й торговопромисло
вими палатами. Але без слідопитаторгаша того ні
коли б не відбулося. А піонер має шукати нове поле
діяльності, але з того не журиться. Іноді він таким
чином відкриває цілі нові країни, як ось Емірати
чи Південну Корею.
Після епохи шоколаду на Чорному морі настала ера
цибулі. Так, звичайної турецької цибулі. Хто б міг уя
вити, що Росія відчуватиме такий помітний дефіцит
цього харчу, що його стане вигідно перти зі Стамбула.
Урожай цибулі в Туреччині росіяни скуповували пря
мо на ланах, а найбільш метиковані навіть брали ті по
ля в оренду на декілька років. Якщо заселений нашими
земляками Краснодарський край не міг зорієнтувати
ся і вирощувати ту цибулю просто вдома, то хто їм
лікар?
Панове письменники, негайно припиніть лаяти
отих «ницих» торговців, які за якісь тричотири роки

Мандариновий шлях

315

зробили те, чого від радянської влади ви не дочекали
ся за сімдесят, — одягнули й нагодували свою країну.
Може, на грузинський погляд це й дивно, але у нас
цими годувальниками й одягальниками виявилися
здебільшого огрядні жінки у велотрусах із гаманцями
для виручки на паскові навколо колишньої талії. Ку
ди поділися в ті часи наші чоловіки, чому не вони пер
ли картаті лантухи через ялтинську та одеську митни
ці, для мене залишається загадкою.
І це ж я ще не зачіпав таких реалій як бандитизм
та кримінал, що незворотньо переслідував наших
«човників» у їх мандрах навіть за кордоном...
Але як би там не було, а мандарини, на щастя, —
тема вічна, а ніякий не черговий бум. Треба ли
ше привезти їх до Нового року. І ми, проминувши
біржу, неслися серпантином до самих витоків цієї
мандаринової ріки, до Шроми.

О гей2гей, біля сільради
Він йшов вулицею села,
Вітер у кишенях є.
Обличчя грає, мов весна,
Бухе.
«Що не квітне — те пов’яне», —
Тако, тако каже мій дід.
«Траву м’яти біля хати
Не слід, ой, Грицю, не слід».
О! Гей! Мамо! Гей! Хлопці грають,
О! Гей, гей! Біля сільради,
О! Гей! їх у клуб не пускають
Гей! Бо вони дуже патлаті.
Ми вже вторгували свої «п’ятьшістьне більше»
тонн мандаринів з господарями Шроми, позалиша
ли завдатки і поверталися в Поті.

316

Антон Санченко. Баркароли

— Камаз завтра знайдемо, — пообіцяв Отар.
— Є в нас толока в місті, де дальнобійники збира
ються. Без мене не йдіть, бо заломлять вам стільки,
що й грошей не стане, як побачать, що ви не місцеві.
Але в селі відбувалося ще щось. Усі ґазди й ґазди
ні з ціпками сунули зі своїх круч кудись в одному на
прямку. Отар зупинився і підсадив до нас одну ста
реньку бабцю в чорній хустині. Бабця російської геть
не розуміла, як і ми не розуміли грузинської.
— До сільради підвеземо, нам по дорозі, — пояс
нив Отар.
— Каже, борошно до села привезли. Багато, ви
стачить на все село. Цілий пароплав з України при
йшов. Іде чергу займати.
Біля сільради, під старою розлогою шовковицею
зібрався вже чималенький натовп тубільців кавка
зьких гір. Аборигени гомоніли, лаялися, розмахува
ли руками, то записувались у якісь списки, то кидали
їх на землю, і сторінки розліталися в різні боки. Згра
єю носилися над цим натовпом потривожені сороки
та круки.
Коли ми пригальмували, щоб висадити бабцю, на
товп на якусь хвилину зосерджено замовк і знову заго
монів, вже радісно й бадьоро: на площу перед сільра
дою випхався, надсадно крекчучи двигуном, перший
камаз із борошном. На приступці кабіни, у прочине
них дверях стояв... наш штангіст Андрійко.
Його компаньонбоксер саме вийшов із сільради
разом з головою і діловим кроком попрямував до ка
мазів, коли побачив нас:
— Опаньки, оце так зустріч! А ви, хлопці, що тут
робите?
— Так це і є те село, куди ви борошно везли? —
поодеськи спитав натомість СашкоДругий.
— От же ж. До останнього не вірили, що ми борош
но їм привеземо. Вже і голова з нами до порту їздив,
підтверджував їм, що пароплав і борошно справжні.

Мандариновий шлях

317

І вантажників ми з села привезли. А жінки й баби затя
лися, дулю вам, а не мандарини, знову надурити хоче
те. Поки борошна не побачимо — збирати не станемо...
— Чому ж ми тоді пішли на Поті, а не на Бату
мі? — спитав я.
— Адже Шрома — це вже Аджарія.
— А що, є різниця? — здивувався боксер.
— Завтра побачимо, — сказав Бурячок.
— Там на кордоні блокпост виставили. Бачили? —
спитав я.
— В разі чого, можна наш камаз замаскувати...
гм, посеред вашої колони? — спитав Бурячок.
— Ну і митниця там, тесе...
— Валяйте, — великодушно махнув рукою боксер.
— Камазом більше, камазом менше...
— Ну, то до завтра, — пообіцяли ми.
Але боксерові вже було не до нас. Адрійко вже
відкривав борти першої машини. Натовп горян ши
кувався у чергу. Борошно було справжнє, камази
були справжні, пароплав був справжній, і ми були
справжні.
До речі, щодо загадок. А саме, що то блищить
у горах, як прожектор, коли підходиш до Грузії з мо
ря ясного дня. Виявляється, живучи постійно на
віть не під хмарами, а в самих хмарах, аборигени
Кавказу криють нержавіючою бляхою не тільки да
хи, але й фасади своїх будинків. Щира нержавійка,
сам пальцем колупав. І скажіть, що вони погано жи
ли до війни. Недарма саме в Поті був завод що виго
товляв судна на підводних крилах, усі ті «комети»
й «метеори», саме з нержавійки.

Молоді ветерани
Нас спочатку вилаяли. Арташезович. Бо ми заба
рилися за своїми пошуками витоків мандаринової рі
ки аж до глупої ночі. Мало що могло статися. Може,

318

Антон Санченко. Баркароли

нас вже в якесь сванське село завезли і в рабство за су
лію чачі продали. Були й такі випадки з нашими зем
ляками. Ми ж не попередили нікого, що попремося
у Шрому.
А потім нас нагодували смаженою картоплею
й похвалили. Юрик. Він вже теж встиг мотнутися
на базар по своїх кухарських справах і виявити,
що мандаринів у Поті нема, чим неабияк нажахав
решту екіпажу. Після тижня незапланованого пе
рестою у військовому порту Поті про сумнівні пер
спективи щодо зарплатні в кінці рейсу вже здога
дувався не тільки я, але навіть механік Петренко.
Усі прогарні рейси, як моряки називають рейси,
за які їм не платять грошей, починаються з отаких
от перестоїв.
На борту були ще якісь місцеві хлопці зі Шроми,
яких поселили в порожньому носовому кубрику, щоб
вони завтра з самого ранку почали вантажити нову
партію борошна, бо камазів у Шромі не вистачало,
щоб розвантажити пароплав однією ходкою. Чесно
кажучи, це навіть не камази, а «колхіди» були, про
які за радянських часів серед водіїв ходили анекдоти,
що заводвиробник у Кутаїсі спеціально побудовано
на горі, щоб випихати ці дива вантажного автомобіле
будування з воріт, бо завести деякі з них було немож
ливим.
Хлопці приїхали зі своїми сільськими харчами і са
ме вечеряли в каюткомпанії, коли ми втрьох поверну
лися зі своєї мандаринопошукової експедиції й наки
нулися на залишену Юрком смажену картоплю. Хтось
з вантажників дістав закорковану кукурудзяним по
чатком чималу пляшку чачі, хтось пригостив нас до
машнім сиром, і вечеря плавно перетворилася на вечір
українськогрузинської дружби.
Хлопці були молоді, майже підлітки. Але кожен
з них вже воював, і це позначилося на їх психіці.
Хильнувши чачі, вони почали похвалятися якимись

Мандариновий шлях

319

бойовими звитягами, лаяти якихось командирів, по
казувати нам номери табельної зброї, записані до вій
ськових квитків ще радянського зразка, і плутано пе
реповідати якісь окопні історії: селище Шрома три
мало 17 кілометрів позицій на абхазькому фронті.
Так, усім селищем, і тримали фронт. Молодші змі
няли старших, як в казці про МальчишаКібальчиша.
Лише Червона Армія в цій казці йшла вже не на допо
могу, а навпаки — висаджувала десанти їм в тил.
Іменинників відпускали на побувку додому. Іно
ді — вночі ходили пити горілку до ворожих окопів,
щоб вдень знову стріляти одне в одного. Опинив
шись у стані війни геть без регулярної армії, Грузія
кинула на фронт селищні громади. І воювати вони
вчилися вже в боях. А коли усі дорослі чоловіки вою
ють, хто ж годуватиме країну?
Це були ветерани вже п’ятої війни, що відбувалася
на моїх очах. Були ще Перська затока, Ефіопія, Юго
славія і Придністров’я. І усі вони були чимось схожі —
капловухі пацани, що навчилися стріляти раніше, ніж
думати своєю головою, і вже ніколи не довідаються,
що людське життя — найбільша цінність на цій землі.
Вони навіть не замислюватимуться над тим, що у жод
ній війні нема переможців. Усі — переможені, за ким
би не залишились Сухумі та Очамчира. І приклад на
півзруйнованої Грузії, яка до війни квітла й багатіла,
був тому кращим підтвердженням.
Старпом Петренкомолодший, який теж мав свої
рахунки з війною, у Анголі, нарешті не витримав і зче
пився з якимось хмільним молокосом зі словами:
— Чи ти Господь Бог, щоб вирішувати, кому жи
ти, а кому помирати? — ледь їх розтягли, зашикавши
кожен на свого.
Тож похвальба тим, у чому можна лише зізнава
тися на сповіді, нарешті завершилась і почалися піс
ні. Співали вони гарно, багатоголосо.

320

Антон Санченко. Баркароли

Знову Майор Том
Ну, раз пішло таке алаверди, мусили щось заспі
вати у відповідь і ми.
— Тащи свою гітару, — сказав старпом Юрасикові.
Це була заслужена гітара, бо Юрасик прикрашав
деку назвами усіх пароплавів, на яких він ходив у мо
ре. Була там вже і назва «Вадічки».
Юрасик довго налаштовувався, підтягував стру
ни, видобуваючи з них плаксиві звуки, як кожен дво
ровий гітарист. А потім взяв перших три акорди
й двічі стукнув по деці гітари долонею. І я знову пі
знав «Майора Тома», або «Space Oddity», як правиль
но називається ця пісня Бові. Схоже було, що пі
сенька мене переслідує.
Це дуже стара балада, Девід Бові написав її ще
у 1969, в часи найбільшого розквіту американської
космічної програми, що закінчилася прогулянкою
людини Місяцем. Але до херсонських дворових гіта
ристів вона дісталася лише десь у середині вісімдеся
тих. Але звідтоді її мав співати кожен дворовий ку
мир, який себе поважав.
Ground control to Major Tom,
Ground control to Major Tom:
Take your protein pills and put your helmet on
Ground control to Major Tom:
Commencing countdown engine’s on
Check ignition and may God’s love be with you —
співав Юрасик, а Майор Том приймав свої протеї
нові пігулки, перевіряв запалювання і слухав зворот
ний рахунок до старту своєї ракети.
This is ground control to Major Tom,
you’ve really made the grade!

Мандариновий шлях

321

And the papers want to know whose shirts you wear,
Now it’s time to leave the capsule if you dare
Майор Том успішно виходив на орбіту й журна
лісти приставали до його друзів на Землі з ідіотськи
ми запитаннями. Час було виходити з капсули у від
критий космос.
This is Major Tom to ground control,
I’m stepping through the door
And I’m floating in the most peculiar way
And the stars look very different today
For here am I sitting in a tin can, far above the world
Planet Earth is blue and there’s nothing I can do
Майор Том доповідав у Центр Управління По
льотом, що виходить через люк і пливе в невагомості
посеред кабіни, схожої на консервну бляшанку, ви
соко над світом. Зорі здавалися йому дещо дивними.
Планета Земля була блакитною, і нічого з цим подія
ти було неможливо.
Мене завжди більше всього розчулював саме цей
рядок:
Planet Earth is blue and there’s nothing I can do
Але Юрасик знову вдарив по струнах чосом і двічі
прихлопнув долонею по деці.
Though I’m passed one hundred thousand miles,
I’m feeling very still
And I think my spaceship knows which way to go,
tell my wife I love her very much she knows
Майор Том пролетів вже сто тисяч миль, але по
чувся добре. Космічний корабель, неначе сам знав
дорогу. Майор саме просив передати дружині, що він
її дуже любить, коли сталося щось незрозуміле.

322

Антон Санченко. Баркароли

Ground control to Major Tom:
Your circuit’s dead, there’s something wrong.
Can you hear me Major Tom?
Can you hear me Major Tom?
Can you hear me Major Tom? Can you...
Майор Том не відповідав безперервні на виклики
ЦУПу. І його контури життєзабезпечення відмовили.
Але мелодія Бові, яка наче сама була втіленням ша
леного лету над голубою Земною кулею,
на висоті,
з якої непомітні жодні кордони,
Кавказ та Карпати здаються носами на зашкоруб
лій шкірі земної поверхні, причому Карпати — кирпа
тий слов’янський, а Кавказ, відповідно, — чималий
носяра Фрунзика Мкртчана чи Вахтанга Кікабідзе,
з якої Чорне Море видається дрібною калюжкою,
корів’ячим копитцем, що з нього сестриця Оленка за
бороняла пити братикуІвасику,
з якої Дніпро та Ріоні схожі на ручаї поту на чолі
чи сліз на щоках,
з якої усі наші негаразди і навіть війни здаються
дрібними непорозуміннями, бо не війни, а лише мир,
здатні змінювати вигляд Землі з космосу:
розливати ріки, загативши їх греблями,
намивати посеред моря рукотворні острови,
димити трубами невтомних заводів, змагаючися
з хмарами,
виривати цілі Великі каньони крокуючими ескава
торами та перевозити їх руду до пащек доменних пе
чей самоскидами, схожими згори на мурашів,
фарбувати цілі країни в колір тюльпанових полів,
чи стиглої пшениці, зеленити їх висадженими ще пра
щурами лісами,
покривати простір суші мереживом автомобільних
шляхів та залізниць,

Мандариновий шлях

323

проганяти нічний морок на темній половині Землі
блискітками ліхтарів на вулицях мегаполісів, міст,
містечок та селищ, які з космосу здаються світляками
різного розміру, що обсіли темну сушу,
змінювати берегову лінію морів, насипаючи дамби
чи вириваючи й поглиблюючи цілі затоки,
перетинати океани на жукахплавунцях, що зали
шають довгий білий слід за кормою, який помітно на
віть з космосу, і везуть в череві нафту чи зерно, метал
чи крам, навіть отари живих овець з місць, де цього
з надлишком, до місць, де цього не вистачає, робити ще
безліч справ, яких непомітно з космосу, але без яких
наш метушливий гігантський мурашник посеред хо
лодних зір не міг би жити й кидати виклик тим зорям.
Here am I floating round my tin can, far above the moon
Planet Earth is blue and there’s nothing I can do
Тож мелодія Бові несла Майора Тома над усім цим
зі швидкістю 11 кілометрів за секунду, і майор був без
порадним, але, мабуть, щасливим, що зміг побачити
нас з височини, з якої раніше міг нас бачити лише Бог.
Planet Earth is blue and there’s nothing I can do, —
співав Юрик, і пісня його неслася над водою ніч
ної гавані й відлунювала від хвилеломів.

Кінець мандаринових жнив
Навряд вам буде цікаво, як ми наступного дня
таки пригнали того камаза до борту «Вадічки». Ска
жу лише, що зробили ми те занадто рано, впорав
шись значно раніше за наших фрахтівників, і до нас
одразу приперлася митниця і стала вимагати того,
чого вимагає будьяка митниця: оформлення ван
тажу чи відступного. Цікаво, до речі, порівнювати

324

Антон Санченко. Баркароли

українську та грузинську митниці в цьому питанні.
Наші навіть якщо брали хабаря, вимагали бездоган
ного оформлення усіх паперів. Грузинів же цікавив
лише той папір, на якому друкують американських
президентів. Професія митного брокера, який бере
гроші якраз за те, щоб усі ті коносаменти й декла
рації були заповнені вірно, у Грузії немає жодних
перспектив.
Але й ми не перший раз мали справу з митника
ми. Нас засмучувало лише те, що ці видатки були не
заплановані, і грошей на них ми не залишали. І тут
виявилося, що дехто гроші таки приберіг. А саме Бу
рячок. І хоча він божився, що гроші продуктові, си
дітимемо тепер на макаронах та воді, я підозрюю,
що він їх зекономив для якогось іншого гендля,
хто вже його тепер розбере. Ми вивантижили манда
рини у носовий кубрик, в якому ніхто з екіпажу не
жив, усім вистачало місця на кормі. А потім сіли під
бивати бабки. І знову у нас не зійшлося. Ми з Саш
ком перераховували двічі, поки не згадали, що ті
п’ятдесят доларів заплатили двічі першому господа
реві, не врахувавши вчорашнього завдатку. Повер
нутися коштувало знову ж таки двадцять доларів.
Виходить, тридцятку можна було повернути. Теж
гроші, особливо коли вираховувати б їх мали з нас
з Сашком двоосібно. За все хороше, як то кажуть.
Такі вже особливості артільного бізнесу. Горлопанів
вистачає.
— Поїдеш знову? Отар ще п’є чай в каюткомпа
нії, — спитав Сашко.
Я для годиться покомизився, але погодився по
вернутся до гір. І не жалкую. Бо став свідком найепо
хальнішого випадку цього рейсу чи й усіх цих манда
ринових рейсів взагалі. А саме, як Андрійкоштангіст
проходив контроль на блокпосту.

Мандариновий шлях

325

Поєдинок
Якщо наш камаз мав потійські номери, і нас ніхто
не зупиняв на дорозі, Андрійкова колона геть уся бу
ла з аджарськими номерами, і її тормознули на само
му кордоні. Звичайно, її супроводжували і селяни
зі Шроми, але краще б їх взагалі не було. Кажу ж —
найтяжчі контри між майже родичами. І хоча сторон
ньому спостерігачеві було важко визначити, хто з цих
неголених галасливих чоловіків був мегрелом, а хто
навпаки — аджарцем, а тим більш розібрати, що са
ме вони один одному кричали, бо таких слів не наво
дять у жодних словниках для іноземців, потійський
блокпост навідріз відмовився пропускати до міста
колонну з автономної республіки Аджарія. У вас, он,
своє Батумі є. Туди і везіть.
— Мені взагаліто в Херсон треба, а не в Батумі.
Це мої мандарини, — кахикнув Андрійко, коли йому
переклали суть претензій прикордонної варти.
— А ти хто такий? Звідки?
— Андрій. З України, — і виліз з машини.
І тут з грузинами стався приблизно такий само
шок, що і зі мною, коли я вперше того черкаського
Андрійка побачив на борту «Вадічки». Вони позади
рали голови, аж шапки з них почали падати, щелепи
їм повисли від захвату, що не перевелися ще богатирі
на Землі і крапка.
— Так, нічогенький хохол! Чим тебе мати такого
викохала, шені черіме? Ну, ми теж на харчі раніше
не скаржилися. Малхазе, виходь! Тут до тебе братан
з України приїхав!
З вагончика, в якому ночувала варта, вийшов місц
евий богатир, Малхаз. Він був нижче Адрійка зростом,
але теж кремезний і аж квадратний у своїй бичачій си
лі. Український та грузинський богатирі зустрілися
поглядами і витримували їх, як якісь претенденти

326

Антон Санченко. Баркароли

на титул світового чемпіона на зважуванні. Малхаз від
вів погляд першим, але лише тому, що позіхнув.
— Добре, хохол! — вирішив старший прикордон
ник, дрібний та гомінливий волохань.
— Покладеш нашого Малхаза на руках, пропущу
твою колону!
І ось вже поперед блокпоста винесли стіл і стіль
ці, супротивники скинули свитки, та й сорочки
скинули, аж до майок оголилися, зарухали м’язами,
розминаючись. І мегрели, і аджарці перемішалися,
збіглися у коло і гукали кожен своє.
Богатирі всілися, вчепившися в стіл лівими рука
ми, а правиці зчепили, вирівнявши лікті в лінію. І стіл
той аж в землю вгруз від ваги самих їхніх десниць.
— Пашол! — гукнув старший розбійник, і все нав
круг зашуміло, загуло, закричало, спочатку галасли
во, врізнобій, а потім усе, навіть дерева і гори, зловило
ритм і почало скандувати. І те, що праворуч, гукало:
«Малхаз!» — а те, що ліворуч, волало: «Андрій!».
Тріщали стільці під сідницями велетнів, хитався
благенький стіл. Малхаз навалився на руку Андрія з га
рячковим натиском гірської ріки, аж зуби йому заскре
готали. Й Андрієва набичена рука хитнулася на якийсь
сантиметр, а розбійникимергели загелготали радісно.
— Малхаз! Малхаз! Малхаз! — кричали мег
рельські трибуни.
— Вай! Тримай, тримай Андрію! — загули аджарські.
І Андрійко згадав Дніпро під рідними Черкасами,
що залишаться без мандаринів перед Новим роком,
якщо він підкориться Малхазові, і повів плечем, і ві
діграв той сантиметр, і продовжив тиснути, аж земля
під ним задвигтіла. Та Малхаз не здавався.
Ось вітри, Стрибожі внуки, віють з моря на заглохлі
камази Андрієві. Земля гуде. Ріки мутно течуть. Поро
хи поля прикривають. Стяги говорять: хмари ідуть од
Дону, і од моря, і зо всіх сторін руські камази обступи
ли. Діти бісові кликом поля перегородили — знову став

Мандариновий шлях

327

Малхаз гору брати, аж припіднявся трохи, що прави
лами заборонено.
Навалився на Андрієву длань усім тулубом своїм
бусурменським, лікоть від столу відірвав. Осьось ру
ку Андрієву до стола дотисне.
— Не за правилами, не за правилами! — заволали
аджарці. Та хто на них зважав, судді заангажовані,
разом з іншими «Малхаз!» кричать.
Яртуре Андрійку! Стоїш ти в обороні, прищеш
ти на здирників стрілами, гримиш ти об шоломи ме
чами харалажними. Куди тур поскакає, своїм золо
тим зубом посвічуючи, там і лежать поганії манда
рини аджарськії. Поскіпані шаблями гартованими
шоломи мегрельскії, тобою яртуре Андріко! Три
майся ж, не залиш Черкаси без мандаринів!
А підступний Малхаз вже з останніх сил крекче,
ще трохи й увесь на руку Андрійкову всядеться, аби
перемогти, хоч і не за правилами. І згадав Андрійко
жону свою милу, красну Глібівну, звичаї і обичаї,
і дочку маленьку свою, Настеньку, як замовляла во
на йому перед відрядженням не манго й не фейхоа,
не карамболь і не авокадо, не ананас і не банан, і на
віть не квіточку багряну, а мандаринку грузинську,
чарівний плід МатеріЗемлі, маленьке сонечко.
— Так не буде ж твоя зверху! — вигукнув, заревів веп
рем, вперся лівою рукою в бік і одним махом руку Малха
зову до стола припечатав, аж стіл той на друзки розлетівся.
— Молодець! — загорлали чомусь і аджарці, і мег
рели разом і кинулися Андрійка обнімати. Бо і доля,
і люди люблять самих переможців, а про невдах чим
швидше воліють забути.
— Заводьте камази! — гукнув Андрійко своїм аджар
цям. І подав Малхазові руку, щоб той підвівся.
До речі, десь у цих краях князь Мстислав зарізав
був Редедю пред полкы касожскыми.
Так все і було. Може, я дещо прикрасив, але
трошкитрошки.

328

Антон Санченко. Баркароли

В попередній позиції
«Стоїмо в попередній позиції» пишуть до вахтово
го журналу помічники капітана, якщо жодних змін
за їх вахту не сталося. Це був вже шостий аналогічний
запис за цей тиждень. Ми остаточно застрягли в Поті,
хоча були вжезавантажені мандаринами під саму за
в’язку, прийняли навіть палубний вантаж, і тепер мог
ли ходити в носову частину судна лише по сходнях,
покладених на ящики з мандаринами.
Я вже раніше писав, що взимку порт Поті схожий
на мишоловку, бо за щонайменшого шторму від За
хідних румбів, так званого Варненського вітерця,
на виході з порту починає працювати тягун: відбита
від хвилеломів та берегів хвиля накладається на хви
лю вітрову, на воротах гавані утворюється сутолока,
що кидає пароплави на бетонні надовби хвилеломів,
зриває їх з якорів і викида на берег тощо. Я колись
бачив на власні очі, як саме в такий вітерець викину
ло на цей берег іранського танкера. Саме собою,
портовий нагляд не дає добро на вихід у море за та
ких обставин.
Але, навіть герметично закупорений штормом, порт
продовжував жити своїм життям. Снували його трьома
басейнами — рибним, торгівельним та військовим —
буксирчики, бункерувальники та лоцманські катери.
Працювали портальні крани, й маневрові тепловози
підганяли на причали вантажні вагони для завантажен
ня. І щодня до нас приходили якісь гості з кораблів,
що також застрягли в Поті на штормовий відстій.
Спочатку до нас прийшли хлопці з плавучого еле
ватора — спеціального судна для перевантаження зер
на під причалом. Питали, чи не на Одесу ми йдемо.
Хлопці хотіли передати з якимось судном гостиниців
додому. Їм посміхалося зустрічати Новий рік у Грузії.
Елеватор був одеський, та й зерно було наше.

Мандариновий шлях

329

Потім до нас щовечора стала приходити після змі
ни кранівниця Валя. Просто поспілкуватися з земля
ками. Валя була з Чорнобаївки, але жила в Поті вже ро
ків з двадцять. Від неї ми довідалися, що в особливо
тяжкі зими потійці топили свої буржуйки в квартирах
попиляними на дрова реліктовими евкаліптами з нав
колишніх рощ. І лише на початку цієї зими усіх обі
йшов дільничний міліціонер і попередив, що тепер
за евкаліпти вже знову саджатимуть до в’язниці. Ці ев
каліпти, мабуть, ще пам’ятали, як припливали до Кол
хіди аргонавти. І саме в одній з цих рощ чарівний дра
кон сторожив Золоте руно.
Тіма Северина на його копії грецької галери па
м’ятали вже ми, зокрема СашкоДругий, який то
ді саме проходив військове стажування у Потійській
військовоморській базі. Історичну галеру тоді при
швартували саме біля причалу, де зараз стояв «Вадіч
ка». Плавання Северина наочно показали, яким ве
ликим був світ за часів давньогрецьких мореплавців.
Тобто, якщо дивитися на нього з низької палуби істо
ричного суденця, а не в ілюмінатор реактивного літа
ка. Відстань від Батумі до Поті галера долала шість
діб, хоча зараз між ними всього дві години шляху
на авто. Шлях від Греції тривав кілька місяців.
Мабуть, треба сказати пару слів і про військову
гавань, в якій ми стояли. Її теж почали потихень
ку відбудовувати. Екіпажі відремонтували, плацом
марширували грузинські моряки у чорних шинелях
та шапках із семикутними зорями. Гіркий комізм си
туації полягав у тому, що моряки в Грузії вже були,
а військового флоту — ще не було. Йдучи з Поті, ро
сіяни потрощили і вивели з ладу усе, що не можна
було вивезти з собою. Навіть шибки в екіпажах пови
бивали. Навіть, звиняйте, насрали скрізь, де спро
моглися, у кімнатах, на постах та в пакгаузах. Чим
тих матросиків тільки годували задля цієї патріо
тичної місії? Це був метод випаленої землі. Нічого

330

Антон Санченко. Баркароли

дивного, саме таким чином вони «передавали» об’єк
ти і нашим воякам у Криму. І особливим знущанням
після цього виглядали заяви, що як тільки прийшли
українці, об’єкти вийшли з ладу і занепали.
Розподіл же Чорноморського флоту, на частку
якого Грузія мала законне право, Грузія за своїми
війнами проґавила, і тепер переобладнувала на сто
рожові катери рибальські сейнери й моторні яхти.
Тож обстріли сейнерів з біженцями під Сухумі пояс
нювалися ще і цим. З гелікоптера не видно, біженці
в тебе на палубі чи військовий десант.
В цілому відчувалося, що порт починає оживати
після вимерлої занедбаності військових часів. І оста
точно я в цьому переконався, коли побачив, що риб
ний басейн переповнено сейнерами, які знову зібра
лися на хамсову путину з усіх куточків Чорного моря,
чи не вперше за останні роки. Були серед них і наші
земляки з Ізмаїла, Херсона та Одеси. Тож все поти
хеньку поверталось на довоєнні часи. Серед одеситів
я зустрів багатьох знайомих по Іллічівську.
Але було і зовсім нове. Таке, що я одразу зрозу
мів, що наше мандаринове судноплавство відходить
у минуле. В торговельному басейні стояли кормою
до рампи два пороми. Наш та болгарський. Наш —
«Герої Шипки», і болгарський — «Героита на Одеса».
Це були монстри, до яких через відчинену апарель
заїжджали цілі вантажні потяги та колони автотрей
лерів. Їх колись було збудовано всього чотири, і пра
цювали вони між Одесою та Варною. Причому, наші
називались на честь болгарських героїв Шипки та
Плевни, а болгарські — на честь наших Одеси та Се
вастополя. Чотирма такими поромами можна було б
вивезти до України чи Болгарії половину населення
Грузії. Конкурувати з ними надалі наші маленькі па
роплавчики аж ніяк не могли. Це був кінець будь
якій блокаді. І мандариновим рейсам. Я ще не міг ви
рішити, весело мені з того чи сумно, але для Грузії то

Мандариновий шлях

331

був справжній порятунок, як від появи регулярної
кавалерії в кінці голлівудського вестерна.
Але наш рейс, хай і останній, ще не завершився.
Ми чатували на щонайменше «вікно» у штормових
прогнозах, щоб вискочити з цієї мишоловки і пряму
вати на Херсон. Час нас уже піджимав. До Нового
року залишалося не так вже й багато.

Мейдей
Я саме приймав у радіорубці прогноз з Одеси, ко
ли через прочинені двері на місток пролунав цей
бридкий звук на два тони, що чергувалися, як в сире
ні швидкої допомоги. Радіотелефонна станція про
міжних хвиль «Чайка» прийняла чийсь сигнал три
воги на аварійній частоті.
Я облишив усі точки та тире і кулею вилетів
до стернової рубки. Але там вже були старпом та
Адрійкоштангіст.
— Мейдей, мейдей, — неслося з динаміків.
— Усі, хто мене чує, відповідайте «Вікінгу».
— Мейдей, Мейдей. Усі, хто мене чує, відпові
дайте «Вікінгу».
— «Вікінг» — «Вадічці». Чуємо вас на трійку, —
відповів Петренкомолодший.
— Де ви знаходитесь? Прийом.
Але «Вікінг» нас не чув. Так буває.
— Врубай головний передавач, — наказав мені
старпом і викликав на місток Арташезовича.
Поки я прогрів головного передавача, «Вікінгові»
хтось відповів, бо Миколка почав пояснювати, що
відбувається. Але ми того знову таки не чули, чули
лише Миколку й тріск радіоперешкод. Арташезович
усівся у крісло перед приймачем. Усі інші скупчили
ся в моїй каюті за нашими спинами.
— Затоплено форпік, — доповідав комусь Микол
ка. — Відпомповувати не встигаємо... хвилею зірвало

332

Антон Санченко. Баркароли

люк... вітер 9 балів... північнозахідний... висота хвилі
три з половиною — чотири метри... маю значний ди
ферент на ніс... судно інтенсивно обмерзає... потре
бую термінової допомоги... термінової допомоги... як
зрозуміли... прийом.
— Десь північніше, — сказав Арташезович. — Десь
під Новоросійськом, мабуть.
— Знаходжуся в координа...
Передача увірвалася. Я почав гарячково переми
кати антени й шукати Миколку на сусідніх каналах.
Знову повернувся на 2182.
— «Вікінг», відповідайте «Вадічці».
— «Вікінг», відповідайте «Вадічці».
— «Вікінг» — «Вадічці». Прийом.
— Що це значить? — спитав Андрійко.
— Антену вітром обірвало, — не задумуючись від
повів я.
— Або... — почав було старпом Петренко.
— Антену зірвало, — з притиском перебив його
Арташезович.
— Зробиш запис до суднового журналу і сповістиш
портову адміністрацію, — наказав він старпомові.
— Пильнуйте на аварійній, хлопці, може, ще про
ріжеться, — і залишив радіорубку.
Миколка на зв’язок більше не вийшов. Не чутно
було й жодних перемовин рятувальників, які обов’яз
ково були б, якщо...
— Отже ж, — через дві години сказав старпом. —
Половину Арктики на дірявому судні людина про
йшла і нічого, а тут...
— Який там на завтра прогноз? — спитав нарешті
Арташезович про те, про що усі забули.
— Сприятливий, — відповів я. — Східний, шість
одинадцять метрів на секунду.
— Ну, Адрійко, прощайся сьогодні зі своєю міс
цевою кралею, якщо встиг завести. Завтра, споді
ваюся, вийдемо в море...

Мандариновий шлях

333

Here am I floating round my tin can, far above the moon
Planet Earth is blue and there’s nothing I can do, —
лунало мені в навушниках посеред радіопере
шкод, наче колишня Юркова пісня обігнула Земну
кулю, як радіохвиля, і нагнала мене, відбившись
від Місяця.
— Ідіть вечеряти, — сказав Арташезович. — В Юр
ка сьогодні макарони по флотськи.
Життя продовжувалося. Тепер вже без Миколки.

Від Кавказу до Криму
Ми вискочили з Поті за першої ліпшої нагоди
і встигли за гарної погоди проскочити Сухумі, що бу
ло важливо. Далі вже можна було в разі чого тулитися
до берега без ризику бути обстріляним через непоро
зуміння чи просто високе почуття обов’язку в місце
вих артилеристів. Цікаво, що наші ж знайомі і друзі
працювали і на Сухумі. Зайти до порту мирно, так
щоб по судну хоча одного разу не дали пристрілочно
го пострілу з гармати, в них ні разу не виходило. Доб
ре ще, що в портового нагляду був прямий зв’язок
з батареєю. І після волання на визивному каналі він
телефонував до вояків і казав щось на кшталт «Не чі
пай їх, вони мої».
Отже, Сухумі проскочили ми дуже вчасно, бо схід
ний вітер підсилився. Гайнути через море напрямки
на мис Фіолент у Криму тепер не випадало. Арташе
зович пішов далі на північ вздовж кавказького берега.
Хвилі майже не було, їй просто не вистачало
простору, щоб розігнатися. Проте вітер підсилю
вався і підсилювався, барометр падав, і не потрібно
було бути синоптиком, щоб передбачити, що чекає
на судно, варто йому трохи відірватися від кавка
зьких берегів. Досить було вийти на крило містка
і почути, як свистить той вітер, які звуки видобуває

334

Антон Санченко. Баркароли

він з антен та снастей, які хтось колись поетично на
звав Еоловою арфою. З крила містка людину той ар
фіст просто здував. І дарма що нас поки прикривали
найвищі Кавказькі гори.
Хмари поважчали й потемніли. Вони неслися
на захід, до Варни й Бургаса, ледь не нанизуючись
на громовідводи на щоглах. Антени я про всяк випа
док заземлював перед своєю ходовою вахтою. В наших
широтах грому взимку не буває, але біс його розбере,
до яких широт відноситься Кавказ — субтропіки все ж
таки. Колись на одному рятувальному судні з Севасто
поля я бачив наслідки переконаності тамошнього на
чальника радіостанції в тому, що взимку не гримить.
Блискавка прошила приймачі наскрізь, сплавивши усі
радіодеталі з металом та навіть керамікою в один зли
ток, і, за словами очевидця, трохи політала радіоруб
кою акуратною палаючою кулькою, перш ніж проши
ла металевий корпус судна.
Добре бути радистом і думати про своє, радист
ське, поки руки крутять штурвал, втримуючи «Вадіч
ку» на курсі. Особливо добре тому, хто геть нічого
не петрає у твоїх радіосправах і не коментує кожен
твій крок, кожне твоє рішення і кожен чих.
Із судноводіями не так. За спиною в будьякого
капітана принаймні двоє судноводіїв, які мають чо
мусь різко протилежні капітановим думки про суд
новодіння. Я стояв вахту із СашкомДругим, і усі чо
тири години слухав його бухтіння, що Арташезович
усе робить не так. А потім сидів на койці у своїй каю
ті, що виходила на місток, і слухав вже старпома
про те ж саме.
— Ну чому ми під берегом сунемо? Це ж 19666 ра
йон зараз скінчиться, під Геленджиком закінчаться
гори, а які східні вітри в Новоросійську в цю пору ро
ку не мені тобі казати, — буркотів Сашко.
— Зате є можливість відстоятися на якорі в якійсь
бухті, — нагадував я.

Мандариновий шлях

335

— І так вже запізнюємось. Якщо станемо відстою
ватись по штормовому, то плакав Новий рік. Плакали
мандарини. Після Нового року ціни впадуть і «тяги»
ніякої не буде, — в Сашкові говорив бізнесмен, а не
судноводій.
Старпом же Петренко, навпаки, був дуже помір
кованим мореплавцем. Його поведінка Арташезови
ча не влаштовувала зовсім навпаки:
— Куди ми премося? Прогноз нікудишній, в Ге
ленджику можна було відстоятися, в Новоросійській
бухті. Ні, вперед. Самі жабину цицьку шукаємо. Що
з тими мандаринами станеться?
За етикетом, казати подібних дурниць капітанові
ніхто з них не смів, бо вирішувати на загальносудно
вих зборах, яким курсом іти, на флоті не заведено.
Тож усі ці напрочуд доречні зауваження мав вислу
ховувати я. Арташезович же, схоже, вирішив не на
риватися, але йти вперед, поки існує щонайменша
можливість рухатися. На якір ми стали тільки під Ли
сою горою, вже десь під Анапою. Арташезович волів
зачекати хоч незначного послаблення Східного віт
ру, щоб, як тарган між двома шпарками, проскочити
до берегів Криму. Чим потішив старопома і подрату
вав СашкаДругого. А коли десь через добу він зняв
ся з якоря і скерував «Вадічку» суворо на захід, попри
продовження шторму, він не вгодив вже старпомові.
Як в тому анекдоті.
— Що робити, якщо в купе поїзда зібралися дама,
яка замерзає від протягів, і джентельмен, який зади
хається без свіжого повітря?
— Спершу відкрити вікно і заморозити даму, по
тім закрити і задушити джентельмена.
Отож краще вже бути радистом. Ніхто не буркоче
за спиною. Зате ніхто і не підкаже тобі, що при швид
кому переході з субтропіків одразу в зиму, в редукто
рі радіолокатора конденсується і тут же замерзає
на лід волога. Й електромотори радарів горять за мить,

336

Антон Санченко. Баркароли

особливо якщо нема часу змінити змазку на зимню.
Це треба самому хоча б раз того движка спалити, щоб
затямити на все життя. Це називається досвід. Підігрі
ву антени у радарі «Донець» ще не було.
— Знаєш, Сашко, — не витримав я одного ра
зу. — У мене з Арташезовичем угода. Він не каже ме
ні, коли міняти мастило в редукторі радара. А я не ка
жу йому, куди і з якою швидкістю йому іти.
В результаті ми поцапались через те, що Сашко
задовго ганяв мого ветеранського «Донця» на висо
кій напрузі.

Форс2мажор
Ледь ми відірвалися від берега, почалася кілева
хитавиця. Це коли судно підкидає й перекочує через
хвилі вздовж кіля, а не з борту на борт. Хвиля була
попутня для нас, тобто швидкість судна і швидкість
хвилі не накладалися, а віднімалися. Вона накочува
лася з корми, «Вадічка» підскакував, як брикливий
коник, опускаючи носа додолу, і деякий час ковзав
по підвітреному схилові хвилі, як завзятий серфін
гіст, потім пінний гребінь все ж наздоганяв судно,
шльопав його по попі й рухомим фонтаном піняви
перекочувався усією палубою вздовж бортів до носа.
Тут «Вадічка» перевалював нарешті хвилю, ніс за
дирався до низького сірого неба, й ув’язнена фальш
бортами вода струменіла ватервейсами з носу на кор
му, дорогою виливаючись через штормові шпігати —
спеціальні квадратні отвори в огородженні бортів, що
пропускають воду лише в одну сторону — за борт. Все
було б непогано, і не викликало б ніякої тривоги Ар
ташезовича, якби не палубний вантаж. Чи «Вадічка»
тих штормів не бачив на своєму віку? Але ящики
з мандаринами місцями перекривали воді шлях до
відступу, попередня хвиля ще не встигала прибрати
ся з палуби, а вже налітала наступна. Разом вони

Мандариновий шлях

337

становили тонни додаткового навантаження на суд
но. Це мало надихало. Добре, що такі капосні хвилі
були швидше винятком.
Але головна небезпека за попутного шторму по
лягала в тому, що стерновому важко було утримува
ти судно кормою врозріз хвилі, бо самого гребеня
він у себе за спиною не бачив і мусив орієнтуватися
за попередніми, що вже пройшли судно. Іноді якась
підступна хвиля з усієї дурі навалювалася на стерно,
аж штурвал у руках сіпався, і намагалася розвернути
логгер бортом до наступних валів. Оцього допуска
ти вже було не можна. Це була б амба. Кріплення па
лубного вантажу не витримало б. А зміщення ванта
жу на якийсь борт і невідворотний крен перекидали
і більш потужні пароплави, ніж «Вадічка». Були такі
випадки в історії чорноморського судноплавства.
Потрібно було неабияк пильнувати на стерні і ви
кинути з голови усі сторонні думки про радіооблад
нання, ціни на мандарини, дружину, дітей, Херсон,
Новий рік. Віддатися цій нескінченній грі з дев’ятими
валами повністю, пильнуючи картушку компаса й
підступи хвилі, випереджати і вгадувати її наскоки,
швидко реагувати на її імпровізації і КРУТИТИ штур
вальне колесо посправжньому, боротися з хвилями
власними м’язами, а не електрикою чи гідравлікою.
Це виснажувало. Особливо розміреність і нескінчен
ність цих вправ. Це як гатити тенісним м’ячем у стіну
й не мати змоги перерватися чотири години. Не дарма
в старовинні часи ходову вахту стояло одразу два мат
роси. По дві години на стерні. Або й удвох одразу. Але
де ж в сучасні часи скорочених екіпажів наберешся
стільки матросів? Матрос у нас, власне, був вже всього
один — Бурячок. Бо на стерні стояли також боцман
Антонович та ваш покірний слуга. Ось на вахті Буряч
ка все і сталося.
Власне, те, що сталося, я можу лише відтво
рити. Мене серед сну катапультував з койки крик

338

Антон Санченко. Баркароли

Арташезовича: «Марконі, на стерно!». Це була не
команда, не вигук, а саме крик. Сталося щось непе
редбачуване. Ледь вискочивши, я побачив усю па
лубу, геть покриту шумовинням хвилі. З палубним
вантажем, з тими клятими мандаринами, з криш
ками трюмів, з брашпілем і тамбучиною носового
кубрика — з головою. І носова щогла з блискучим
судновим дзвоном стирчала просто з води. Щогла
нахилилася під кутом до горизонту, і дзвін скажено
калатав на сполох сам собою під натиском вітру.
Очевидно, Бурячок не втримав стерно, і «Вадічку»
розвернуло бортом до хвилі.
Декілька моторошних нескінченних хвилин «Ва
дічка» та Чорне море вирішували, чия буде зверху,
я встиг перехопити стерно від Бурячка, а «Вадічка»
з натугою, поскрипуючи, крекчучи, підкульгуючи,
хекаючи випростався палубою зпід піни. Я закрутив
стерно, вирівнюючи курс.
— Бурячку, свищи всіх наверх! Палубний вантаж
за борт! — вже спокійно й чітко наказав Арташезо
вич. І теж зітхнув. Не підкачав «Вадічка».
Ніхто не вивантажує пароплави так швидко, як
моряки, яким жаба дає цицьки. Ніхто не приймає
вантаж так легко, як Чорне море. За щонайближчі
чверть години воно прийняло без жодних застере
жень і зауважень на полях коносаментів десять тонн
мандаринів з палубного вантажу. І першим серед су
першвидкісних докерів був власник вантажу Анд
рійко. Він швиргав у холодні хвилі по два ящики
мандарин за раз, з обох рук.
Мандаринові ящики вервечкою пливли назад
до Кавказу.
Те, що сталося того вечора на «Вадічці», морською
мовою називається форсмажор. Його обов’язково обу
мовлюють в усіх морських угодах та контрактах, а капі
тани дуже довго чухають потилицю циркулем, перш
ніж вирішують, що саме записати їм до суднового

Мандариновий шлях

339

журналу з цього приводу. Бо журнали прошнуровано
й опечатано, з них вже не вирвеш жодної сторінки,
і вони правлять за докази на суді. І, як потім виявилося,
навіть на бандюцьких «стрілках».

Знову зима
Знову зима,
Знову кружляла,
Мов п’яна, рум’яна.
Розгублений я, я.
Знаю, що в гаю
Усяке буває,
Ховаюсь у яру,
Оу, я, я, я!
Вперше обмерзати ми почали десь на півдорозі між
Кавказом і Кримом. Спочатку палуба вкрилася тонкою
шкоринкою льоду, потім почав падати дрібненький
сніг. Якщо можна так сказати про віхолу, що несеться
паралельно горизонтові. Сніг чіплявся за будьякий
виступ, будьяку деталь над палубою, те, що на флоті
називають «роблені речі» — усі ті роульси й кіпові
планки, що виступають над бортом, чорні кнехти, утки
та в’юшки зі швартовими, брашпиль з якірним ланцю
гом — усе покривалося білою блискучою шкаралупою.
І невдовзі весь пароплав виглядав як глазурований пів
ник на паличці, вкритий скляною поливою.
Але ми вже бачили маяки Криму. Вітер зайшов
на північний схід, хвиля трохи прибилася: між нами
і діркою в небесах, з якої свистіла завірюха, постали
Кримські гори. Розрахунки Арташезовича на Крим
ський півострів підтвердилися. Ми могли рухатися
далі, прикриті його узбережжям.
Сутеніло, але на заході вже виразно проступала над
горизонтом Ведмідьгора під Гурзуфом. Сніг лежав

340

Антон Санченко. Баркароли

лише на найвищих вершинах та перевалах. Долини зе
леніли. Ми знову були в субтропіках. Льодяникпаро
плав почав потроху танути.
— Судно, що прямує курсом на захід на відстані
десять миль від берега, відповідайте «Лебедю»! — до
неслося з УКХстанції.
Це пильні українські прикордонники вирішили за
нести нас до якогось свого журналу й «вести» вздовж
берегів Криму аж до Севастополя, «передаючи» з од
ного посту спостереження на інший.
— «Лебідь», я «Вадічка»! Прямуємо з Поті на Хер
сон.
— Прийнято, «Вадічка»! Щасливого плавання.
— Арташезовичу, можна? — спитав я дозволу.
— «Лебідь», ви не можете глянути журнал за попе
редні декілька діб? ПТС «Вікінг» на Херсон проходив?
— Каса довідок не дає, — відповів «Лебідь».
— В кого ти питаєш? Знаєш, як вони зараз вахту
несуть? Хоч країну під носом у них вивозь, не поче
шуться, — сказав Арташезович.
Наче на підтвердження його слів на шістнадця
тому каналі рознеслася музика Віктора Цоя.
Біла гидота лежить під вікном.
Я ношу шапку й шкарпетки з вовни.
Мені всюди недобре і пиво в облом.
Як мені позбутись цієї журби
За вами сонячні дні? —
неслося на визивному каналі.
— «Лебідь» чотирнадцятий, сімнадцятому. А про
пачку цигарок в тебе є? Постав.
Хлопчики розважалися. Гралися в діджеїв на
аварійному каналі. Якщо їх це могло б розчарува
ти, я мусив би сповістити, що вони все одно ніяка
не ФМстанція, бо модуляція в морських каналах
не ФМ, а АМ — амплітудна.

Мандариновий шлях

341

— А ти казав, що в нас «бананарадіо» нема, під
ковирнув Арташезович старпома. Звикай. Ми теж
тепер ще та Африка.
— Блін. Куди все котиться. Тони, палай, волай
на аварійному каналі — кому ти потрібен. Воно му
зику слухає на вахті.
— Ну, хоч музика не найгірша, — посміхнувся я.
Мені дещо спало на думку.
Я згадав, як чинив зі мною колись севаcтополь
ський радіоконтроль у таких випадках, і виніс з ра
діорубки магнітофон.
— Чотирнадцятий, а «Восьмикласниця» є? — не
вгавав найактивніший слухач цієї музичної передачі.
А я вже писав її на плівку, як якийсь фанат Севи Нов
городцева з міста Лондона, БіБіСі.
— «Лебідь» сімнадцятий, так є «Восьмикласниця»?
— Зараз перемотаю.
Я із задоволенням записав ще й «Восьмикласни
цю», а потім і собі перемотав плівку і запустив її
в ефір. І слухач, і діджей примовкли.
— Друзі, ви прослухали передачу «На хвилях ра
діоконтролю». Надсилайте свої цікаві записи до на
шого севастопольського радіоцентру, а вже звідти їх
обов’язково перешлють до командування вашої при
кордонної застави.
Музична програма увірвалася на найцікавішому
місці. Чотирнадцятий «Лебідь» все зрозумів вірно. Че
рез деякий час захисник вітчизни кахикнув і покликав:
— Хто там про ПТС «Вікінг» питав?
— Я переглянув журнал за останні троє діб. Не бу
ло. Точно.
— Дякую, чотирнадцятий.
— Це теж іще нічого не значить, — сказав Арта
шезович.
За бортом вже відкрилася Ялта. Перемигувалися
два її маяки — на мисові та на кінці молу. Колись пра
цював я з одним боцманом, якого в Ялті... Але грець

342

Антон Санченко. Баркароли

з ним, розповім вам про це якось на іншій вахті. Зараз
пора була змінятися й спати.

Сни Нимидори
Койка в радіорубці була закоротка, та ще й доісто
ричний передавач «Корабль» висів у ногах і клацав
своїми релюхами у найцікавіших місцях сну. Морські
сни не схожі на те, що сниться людині на суходолі.
Не знаю, що тут грає роль, чи те, що койка твоя про
довжує мандрувати навіть уночі, хитається, то підлі
тає, то падає, за ілюмінатором чутно плюскіт хвилі,
а під палубою вібрує головний двигун, чи просто те,
що ти намерзся й натрудився за вахту і маєш право
на дещицю солодкого сну. Тож сни в морі сняться ви
ключно кольорові. Але тематика!
Пам’ятаю, поки був практикантом на навчально
виробничому судні «Курсограф», мені чи не кожної
ночі снилася помаранчева стрічка конвеєра в рибцеху,
по якій повзе срібний ручай риби. Сардини. Голова
до хвоста. Голова до хвоста. А ти ту рибку — хвать!
Та ножичком шкерочним — вжик! І кинув до бункера.
Хвать! Вжик! І кинув. Хватьвжик — і кинув.
І так цілий сон, усі вісім годин. Кольоровий та
кий сон, об’ємний, зі звуками і навіть із запахами.
Хватьвжик — і кинув. Прокидаєшся, а тебе вже зно
ву до рибцеху викликають. А ти наче тільки що звід
тіля. Де справедливість? Хоч би раз гола дівка якась
приснилася, чи що.
Ось і тієї ночі таке мені наснилося, що мама не су
муй. Мені снилося, що мене знову забрали на війско
вий флот. І знову до Севастополя. Все на той самий
есмінець «Сознатєльний», що простояв біля Вугіль
ної стінки вже стільки років, що пора було замовляти
мармуровий трап. Та ще й військові писарчуки щось
наплутали, і нас, радистів, чомусь приписали до меха
нічної бойової частини — БЧ5.

Мандариновий шлях

343

Історія з тим капітаном третього рангу, команди
ром БЧ5, насправді була цікава. Загнати нас до ма
шини він не мав права, бо ми були радисти. Посадити
нас на гауптвахту він не мав права, бо ми ще не склада
ли присяги. Але жити нас підселили до кубрика його
машиністів. І стали ми йому розкладати дисципліну
усіма можливими способами, бо були ми вже курсан
тами випускного курсу і знали, як ту дисципліну зруй
нувати якнайшвидше.
Ми шлангували зарядку, відсиджуючися в уми
вальнику. Ми відмовлялися брати участь у зоряному
запливі на День флоту, бо щоранку бачили, як за борт
звитяжного корабля навпростець ллється лайно й ми
ло із вбиралень, в той час як на цивільних суднах все
те добро збирається у фекальному танкові, який ще
й пломбують, щоб відкатати його можна було лише
на спеціальне судно і в жодному разі не у море. Ми
швиденько перемножували кількість лайна на кіль
кість кораблів у Північній бухті, а потім заявляли,
що не вміємо плавати в фекаліях. Матросики БЧ5 те
чули і теж відмовлялися масово плисти в білих бере
тах через Північну бухту з нагоди параду.
Ми намагались розібратися, чому в хваленому
флотському борщеві проблематично виловити чу
мичкою не лише картоплину, але й капусту, і що то
за кружальця комбіжиру плавають у бачку, і що то
за пакуночки щовечора несуть офіцери з каютком
панії. Невже в них не призначають на камбуз черго
вого з числа матросівгодків, щоб контролювати
камбузну братію, як те заведено в мореходних учи
лищах? І чому хлопці те терплять? Он, на «Потьом
кіні»...
Врештірешт той «каптри» просто заборонив нам
знаходитися в кубрику його бойової частини від під
йому і до відбою. Койку прибрав, і марш на палубу.
При цьому він не врахував, що діватися нам було про
сто нікуди, бо командир радіочастини був на якихось

344

Антон Санченко. Баркароли

курсах і не міг дати жодних розпоряджень щодо нас.
А з палуби матросів теж зганяли.
Тож варто було капітанові вигнати нас з кубрика
в три шиї і вийти на палубу через кормовий трап, ми
туттаки обходили корабель з іншого борту і поверта
лися до кубрика через люк суміжного відсіку, який са
ме віддраювали для провітрювання. Мене взагалі вра
жала ця манера військового флоту за командою від
драювати геть усі люки й горловини на кораблі —
недовго й у якусь горловину провалитися спросоння.
Командир прибігав через годину і знову бачив
нас у кубрику. Знімав днювального матроса й давав
йому три наряди поза чергою. Але він не розумів,
що нам дійсно не було куди діватися, і ми обходили
есмінець цього разу через лівий борт і поверталися
до кубрика через люк аварійного стерна. Це мене теж
досить напружувало. Здавалось би — кубрик. Місце
для сну, прийому їжі і взагалі — життя. Так ні, під но
гами — арсенал. Посеред приміщення — якісь при
лади й велетенський штурвал, а просто між койками
проходить ракетна шахта. Брр.
Через півгодини каптри знову застукував нас
у кубрику, знімав наступного днювального й давав
йому вже чотири наряди поза чергою. Ми знову об
ходили есмінець по правому борту і спускалися до
кубрика вже майже відкрито, трапом.
Якщо постраждалі через нас матроси нам ще
й досі не надраїли пики, то лише через повагу до на
ших мореплавських звитяг. Справді, на есмінцеві
тому служило щось із півтори сотні матросів, але
жоден з них не пам’ятав, коли корабель останній
раз виходив у море. Це неабияк підняло нас в очах
служивих, бо в кожного з нас за плечима вже був
принаймні один пройдений океан.
— Оце три роки просидів на цьому залізному гро
бу, і навіть значка «За дальній паход» додому не пове
зу, — сумував годок Марат, вузькоокий казахський

Мандариновий шлях

345

парубок. На Чорному морі такого значка їм давали
за пройдені три протоки: Босфор, Дарданелли й Гіб
ралтар. На всьому кораблю такого значка мав лише
старшинамоторист, якого за якусь провину списали
на есмінці з крейсера. Вони на есмінці за провину
списували. А нас же ж за що?
І все ж, коли командир БЧ наскочив на нас у куб
рикові втретє і вкотив наступному днювальному вже
п’ять нарядів, ми зрозуміли, що передали куті меду.
Не тому, що командир БЧ дав найбільшу кількість на
рядів, на яку мав право за Статутом. Нас годок Марат
щодо цього заспокоїв ще першого разу:
— Це чмо все одно нікого на берег не відпускає.
Як не запишешся, вічно до чогось прискіпається
і залишить на кораблі, ще й нарядів надає, марно
тільки кльоші прасував. Три роки вже в Севастопо
лі, а й строєм до Музею флоту ні разу не потрапив,
а не те щоб...
Справа була в іншому, нас хотіли зіштовхнули
лобами з матросами, і мати ображених матросів
більше, ніж було нас самих, було тактично негра
мотним, а курсантів у кубрику було четверо. Ко
мандир БЧ зіграв великий збір своїй бойовій час
тині, вишикував її на кормі навіть попри те, що
на есмінець саме приймали харчі, й валка матросів
бігала до провізіонки з ящиками консервів, мішка
ми цукру і таким іншим.
Нас, чотирьох курсантів, як найбільш галасливих
потьомкінців, одразу поставили перед строєм. Ка
посний капітан третього рангу вирішив підбурити
проти нас матросів силою ораторського мистецтва.
— Матрос Мамаладзе, вийти зі строю, — викликав
він того днювального, якого зняв з поста останнім.
— Скільки нарядів поза чергою ви отримали?
— П’ять, — доповів той Мамаладзе.
— Хто це такі? — спитав каптри, картинно тиць
нувши перстом в наш бік.

346

Антон Санченко. Баркароли

Матрос Мамаладзе мовчав. Він не знав слова кур
сант російською, але знав, що «кадет», як дражнили
нас в кубрику, — звертання неуставне.
— Ось бачите. Ви навіть не знаєте, хто це такі!
Понаїхали якісь! У мічманках! З прапорцями на ко
кардах! Чому ви повинні через них страждати? Ви
що, з ними з одної миски борщ їли на бойовій? Вони
жруть хліб міністерства оборони!..
І в цей час увесь наш курсантський стрій почав
спочатку давитися сміхом, а потім, не стримавшись,
уже відверто реготати. Каптри занервував і забігав,
розглядаючись, що такого смішного за спиною в ньо
го ми побачили. Вже і матроси почали зажовувати гу
би, щоб і собі не розреготатися, бо ніщо так не зараз
не, як щирий, від пуза, сміх.
Каптри нічого не розумів, а все було просто: на йо
го словах про хліб міністерства оборони, один з нас
смикнув інших за рукави і вказав за спину ораторові.
Мало того, що там саме почали вантажити рибу в кар
тонних паках, так ще й на кожному ящикові виднівся
великий чорнильний штамп, як те заведено на рибал
ках задля можливих скарг на якість риби та реклама
цій. На кожному пакові мороженої ставриди б/г (без
голови), яку саме тієї миті приймав на борт звитяжний
есмінець «Сознатєльний», чорним по білому було на
штемпельовано «УПС Курсограф»!
Саме ця риба справді пройшла через наші руки
якихось три місяці тому, і це було не фігурою мови,
ми всі четверо щойно відбули практику на «Курсогра
фі». У світлі цього, фраза пропагандиста в погонах
про те, хто чий хліб жере, була особливо доречною.
І ось уві сні я знову стояв перед строєм матросів
у білій голандці з відкритими грудьми, парких сукон
них кльошах, у мічманці «з прапорцем» і реготав над
надутим чорним полковником з БЧ5. Я був ще мо
лодим і зеленим, та тоді твердо затямив на все життя,
хто кого годує. І що справжня чоловіча справа —

Мандариновий шлях

347

зовсім не вбивати чи роками готуватися до десяти
хвилин вбивства, хай навіть і всього людства, на
тиском однієї кнопки.
Олександр Марінеско, якого ось так само запхали
на військовий флот у передвоєнні роки, та ще й на чу
же море, на всіх посиденьках за чаркою серед чорних
полковників відстоював точку зору, що справді до
свідчені моряки — лише цивільні. Бо коли від прича
лу відходить військовий корабель, держава отримує
прямі збитки. А коли торговий чи рибальський —
прямі прибутки. То хто частіше виходить у море? Ще
Марінеско після третьої чарки зазвичай починав спі
вати українських пісень. Навіть у почухонському Ле
нінграді, де другим голосом підтягти було нікому.
І якщо уважний читач все ж таки спитає, до чого
тут Нимидора, я відповім, що просто так, для інтер
текстуальних зв’язків в українській літературі.

Знову на карті 32102
Розбудив мене гуркіт якірного ланцюга в клюзі.
«Вадічка» ставав на якір в Караджинській бухті за ми
сом Тарханкут. Ми знову були на карті 32102, де стар
пом суховантажного судна Марінеско колись нероз
важливо порятував командування Чорноморського
флоту.
Караджинська бухта була переповнена суднами
вщерть. Усі, хто вийшов з Поті та Батумі за добу
до нас, за дві доби до нас і навіть за тиждень перед
нами, зустрілися в цій затишній бухті, наче тут від
бувався парад мандаринової армади. Рибальські
приймальнотранспортні судна, середні чорномор
ські сейнери, РСи, судна технічного флоту з Одеси,
що в звичайний час поглиблюють фарватери, гідро
графічні судна з Миколаєва, що мали б встановлю
вати буї в морі, навіть бурові судна геологічної роз
відки з червонобілими буровими вишками замість

348

Антон Санченко. Баркароли

щогли — усі поставали на якорі в цій бухті, щоб пе
речекати шторм, що не вгавав уже шосту добу. «Ві
кінга» серед них не було.
Старшим на рейді був той самий пором «Герої
Шипки». І одразу було зрозуміло, що якщо навіть та
кі гіганти воліють перечекати на якорі, то усій малечі
рухатися далі через Каркінітську затоку просто зась.
Попри те, що було вже 26 грудня, й усі поспішали по
вернутися до рідних портів до Нового року.
Море на Заході було сивим. Гребені піняви не
слися від берега до самого горизонту, над яким поде
куди стирчали стаціонарні бурові платформи. Теж
сумнівне задоволення — бути на такій платформі по
серед моря в такий шторм, коли хвиля тараном б’є
в опори й перехлестує через бурову вишку.
— Саплаї, — ніжно протяг кухар Юрик, вказуючи
на два характерних судна с високими носами (щоб бу
ло зручно швартуватися до бурових платформ) та дов
гою палубою, на якій зручно перевозити бурові труби.
Судна ті саме прибігли від платформ і заскакували
в бухту. Що не кажіть, а моряк любить навіть судна,
на які більше ні за що не повернеться працювати.
Сніг летів вже лапатий, вологий, він обліплював
щогли й дроти натягнутих антен, надував кучугури
за горловинами трюмів та надбудовами і швидко змер
зався у брили льоду. На «Героях Шипки» під вагою
снігу щойно обірвалася головна антена над палубою,
і тамошній начальник рації вже просив когось відпра
цювати замість нього з Одесою.
Я поліз до антени радіолокатора й намагався звіль
нити його рухому частину від льоду. Та це була марна
справа. Радар облипав снігом і замерзав швидше, ніж
я його звільняв. Єдиним виходом було — не зупиняти
антену, бо поки вона обертається, вона не примерзне
й не заклинить.
Я спустився до рубки й попросив СашкаДругого
передавати по вахті, щоб радара не вимикали.

Мандариновий шлях

349

— Вас Іванових не розбереш. То не ганяй марно
на високій, то не вимикай взагалі.
У бухті Караджинській ми простояли троє діб, і усі
троє діб антена «Донця» крутилася посеред завірюхи.
— Рідненький, тримайся, треба, — подумки спіл
кувався я з цим сивочолим ветераном.
І він тримався з останніх електронів.
Вже ніхто, навіть Сашко, не бухтів, що ми марно
стоїмо в бухті. Лише механік Петренко вперше за рейс
піднявся на місток, щоб доповісти, що палива в нас
залишилося дві тонни, прісної води — лише тонна.
І кожен день перестою запаси ці зменшує. Про те,
що інші запаси катастрофічно зменшилися ми бачи
ли щодня і без Юркових скарг: на обід та вечерю були
вже самі макарони. Але голодна смерть суднові, яке
везе вісімдесят тонн мандаринів, не загрожує.
На четвертий день я прийняв сприятливий про
гноз з Одеси. Вітер мав стихнути. Арташезович був
першим, хто знявся з якоря і попрямував на Очаків,
не дожидаючись поки море остаточно вгамується.
Нам потрібно було лише проскочити до Тендри, яка
вже прикрила б нас від знавіснілого вітру.

Крига в лимані
В Очакові на нас чекала нова напасть: лиман за
мерз. Ні, ще не завершилось: лиман саме замерзав,
вкриваючись кригою, і прихоплені льодоставом суд
на на різних колінах каналу галасували в ефірі, ви
кликаючи криголам з Херсона. Це був найгірший
розклад для нас.
Аби лиман став на добу пізніше, ми б уже проско
чили до Херсона. Якби він схопився кригою на дві до
би раніше, криголами вже пробили б у ній канал, і що
дня від Очакова формувався б караван для проводки.
А так ми потрапили в самий бедлам і кавардак. Незро
зуміло було, до кого тому криголамові насамперед

350

Антон Санченко. Баркароли

бігти, кого рятувати і як швидко він з тим упорається.
Штаб проводки тільки створювався.
Посеред лиману пароплави оточувало так званим
млинчастим льодом, коли море вкрите наче малень
кими млинцями криги й шугою, або «салом». Млинці
на очах змерзалися в окремі крижини. Крижини гурту
валися в поля, які захоплювали пароплави в лещата
і несли за фарватер. Штаб проводки перш за все нама
гався визволити з льодових пасток судна у лимані, се
ред яких було декілька турків і греків, які взагалі бачи
ли таке диво природи вперше і галасували на визивних
каналах, наче настав останній день Помпеїв.
Арташезович декілька раз викликав диспетчерів
у Очакові, доповідаючи їм про наші сумні обставини
з паливом та водою. Якщо нас не поставили б до пер
шого ж каравану, ми потрапляли б в новорічні свята
на рейді Очакова, коли будьякий рух каналом при
пинився б взагалі, і палива нам вже точно не вистача
ло б до Херсона. Бо стоянка чи ні, а дизельгенератор
мав молотити й жерти пальне хай там як. Очаківські
диспетчери здебільшого відмахувалися від надокуч
ливого «Вадічки», але певний зиск від цих скарг був:
про наше існування принаймні не забували.
Тож коли криголам нарешті пробився до Очакова,
диспетчери перш за все поставили до каравану два ту
рецьких судна, за проводку яких платили валютою.
— Очакове, а як же «Вадічка»? Залишилось пів
тори тонни пального. На стоянку вже навіть не ви
стачить. Питна вода на підході, їжі теж нема, — знову
почав бідкатися Арташезович на визивному каналі.
— Криголамові б цих двох турченят провести. За
стрягнете у кризі, він муситиме по вас вертатися. Ні,
не дозволяю.
Але криголам був херсонський і мав щодо нас ін
шу думку.
— «Вадічку» я знаю. «Вадічка» не застрягне. Беру
під свою відповідальність.

Мандариновий шлях

351

Караван вийшов з Очакова опівдні. Шанси встиг
нути в Херсон до Нового року ще залишалися. Мені
це зовсім би не завадило. Вранці я виходив на зв’язок
з Донею. Моя дружина й діти були вже в Херсоні і зу
пинилися в готелі моряка на Одеській площі. Доня
запросив би їх у гості, щоб не нудьгували, але сам сто
яв вахту 31 грудня.
— Марконі, на стерно, — скомандував мені Арта
шезович, хоча вахта була Бурячкова.
Хотілося бурчати і задаватися одночасно: у най
складніших навігаційних умовах Арташезович чомусь
взяв за правило ставити на стерно саме мене. Всі гру
ди в мене вже були обвішані дерев’яними медалями
«За прохід Босфору», «За прохід Дарданелл», «За про
хід Боспору Кімерійського», а в кишені все одно гуляв
вітер. Хоча брешу, за Босфор стерновому справді при
плачували. Але не на «Вадічці».

На Кизомис!
Під островом Первомайським, якому поки що не
загрожують демонстрації борців із суржиком з транс
парантами перед КПП, бо він саме острів і саме Пер
вомайський, а не Першотравневий, караван увійшов
у суцільну кригу і стишив хід. І почалося.
Старпом та Арташезович стояли на різних кри
лах містка, кожен пильнував за своєю брівкою ка
налу і крижинами, що виринали зпід гвинтів по
переднього турка, і кожен командував своє, аби
«Вадічка» уник видимої саме йому небезпеки. Час
тогусто команди в різні вуха неслися взаємовик
лючні, і стерновий та механік вирішували, кого їм
слухати, як Бог на душу покладе. Я чесно старався
чергувати, виконуючи то старпомові, то капітано
ві забаганки, щоб ображалися й кричали на мене
обоє рівномірно й симетрично. А стармех Пет
ренко, який стояв на машинному телеграфові, був,

352

Антон Санченко. Баркароли

мабуть, тугий саме на ліве вухо, в яке командував
синПетренко.
Петренкомолодший нервувався і за звичкою
грюкав дверима, зачиняючись на крилі містка. Ви
глядало це так, наче він у розпалі сімейноїсварки
зачиняється на балконі, переплутавши двері.
А тепер про сумне. Обоє дверей на місток були на
опашки, по стерновій рубці свистіли протяги, як по
тяги, а кожух на «Вадічці» був лише один. І Арташе
зович віддав кожушину стармехові, щоб той берігся
від радикуліту. Той байбарак вахтові біля трапа за
звичай одягають поверх ватянки. Є в мене десь фото
графія. Якісь скоцюрблені страйкаріараби кутають
ся в свої бурнуси під снігом, і наш червонопикий
незграбний, але стійкий, як олов’яний солдатик, вах
товий у кожусі й валянках. Страйк був особливий,
передріздвяний, і відбувався в Копенгагені. Араби
витримали хвилин тридцять страйкування і вшили
ся, бо були без кожухів. Ви знаєте, що в арабській
традиції пекло чимось нагадує Сибір. А сибіряки —
не ті, які не мерзнуть, а ті, які тепло вдягаються.
Та мені той кожух і не зарадив би, в ньому крутити
штурвал було б взагалі неможливо. Але жаба все одно
душила. Спасибі дружині, добрій душі, що колись ви
в’язала мені гачком волохатого светрика, та іншій доб
рій людині з останнього сухогруза, завдяки якій на лі
вій руці в мене був гіпс, і рукавиця була непотрібна.
— Тпру! Приїхали!
Ближній турок розклинюється впоперек каналу,
«Вадічка» гальмує «повним назад» і собі втикається
в поле поруч з кормою турка.
— Чекайте! — командує криголам.
— Зараз по вас повернуся, тільки ось цього піоне
ра до кінця коліна доведу.
Можна перекурити.
А на палубі дуріє підвахта, яку Арташезович вигнав
розгрібати кучуруги снігу. Бо, в кращих радянських

Мандариновий шлях

353

традиціях, лопата все одно була тільки одна, і за неї,
як Стаханов, вчепився боцман Антонович. А Сашко
Другий, Юрасик, Бурячок та механік Вітьок затіяли
грати в сніжки. Оскільки з машинної команди був
самий лише Вітьок, його швидко загнали сніжками
в глухий кут між брашпілем і тамбучиною. І стармех
Петренко не витерпів, на хвилинку відбіг від машин
ного телеграфу і стряхнув з обвісу містка цілу шапку
снігу за шивороти палубній команді.
— Назад, старий лобуряко! Кожуха відберу! —
лаявся Арташезович. Але коли стармех повернувся
на місце, сам тихенько зліпив сніжку і запустив...
просто в турецького капітана, що отетеріло спос
терігав за цими забавами диких слов’ян з корми
свого судна.
Після ще трьох чи чотирьох «тпру!», криголам
поставив «Вадічку» першим у строю, і справа пі
шла краще. Криголам бив канал, а ми розпихали
недобиті крижини, вилазячи на них міцним носом,
залишаючи гостям наших територіальних вод че
пурненьку стежечку чистої паруючої води. Проте,
вони все ж таки іноді застрягали. І операція «поря
тунок башибузуків», як називав це Арташезович,
починалася спочатку. Криголам кидав нас і повер
тався за турками.
Сутеніло рано. О четвертій вже було темно, й
увімкнули всі прожектори. А радар я не вмикав,
бо він у мене крутився без жодного відпочинку ще
від бухти Караджинської. Це був неабиякий іспит
для ветерана»Донця». Але іншого виходу не було,
обмерзання тривало.
— Ріднесенький, ну вже півкроку залишилось.
Потерпи ще трохи, тримайся, — наче змиленого ко
ня, погладжував я сірий холодний корпус рукою.
Апаратуру треба любити, як живу істоту, і тоді во
на тебе не зрадить. Спитайтено в будького з ради
стів. Злий штурман підійде — радар закомизиться.

354

Антон Санченко. Баркароли

Штурман викличе на місток радиста — радар сам со
бою запрацює, бо відчує своїх. Бувають такі непояс
нювані випадки на морі, для яких вигадали термін
«блукаюча неполадка». Втім, я вже й на березі знавав
одного принтера, який слухався лише Вікторію Пав
лівну з відділу періодики.
Була вже 16 година, а ми ледь пройшли розвилку
на Миколаїв. Якщо бажали зустрічати Новий рік
у Херсоні, потрібно було поквапитися.
— Ну добре, іди хоч чаю гарячого попий, — зми
лувався наді мною Арташезович і викликав на стер
но боцмана.
— Що значить чаю? А з обіду порції не залишили?
— Ти, мабуть, естонець, — засміявся Арташезо
вич. — Не було сьогодні обіду. Харчі геть закінчили
ся. Хлопці обідали самими мандаринами.

Автор та інтрига
Синоптики кажуть, що такої теплої зими вони
не пам’ятають за останніх чотириста років. До Но
вого року залишився якийсь тиждень, а снігу все ще
нема, лише одного разу просипалась з неба якась
пороша і розтанула в той же день. Не треба сміяти
ся, саме стільки сторіч тому французькі винороби
взяли за правило оголошувати дату закладки першої
діжки вина з нового урожаю, і за цими записами те
пер можна відтворити кліматичні зміни в Європі.
Тож парниковий ефект, мабуть, має місце.
У метро гарно поставлені голоси дикторів оголо
шують дати проведення дитячих ялинок. Усі україн
ські актори на місяць забули свої мрії про Голлівуд.
Настрій у пасажирів уже передноворічний, усі тяг
нуть додому якісь пакуночки в яскравих обгортках,
щоб заховати їх під ліжком чи ще деінде до часу Ч.
Хрещатик уже прикрашено новорічною ялинкою та
святковою ілюмінацією. Проходжу під різнобарвними

Мандариновий шлях

355

візерунками з лампочок, що відтворюють українські
вишиванки.
Змерзлі вуличні музиканти ховаються від мороз
ця, опадів, пронизливого вітру та злого мера Чернове
цького по підземних переходах і співають про вічне.
Цоя, Шевчука, «Воплі Відоплясова» та «Плач Єремії».
Вуличні музики краще всіх відчувають, що саме вічне,
а що так — попса. Від цього напрямки залежить їхній
заробіток. Кого я ніколи не можу залишити без закон
ної гривні, так це отого віртуоза фламенко, що зараз
перемістився з переходу на площі Толстого на Теат
ральну. Мабуть, на Театральній значно більше людей
знову хоче до Іспанії.
Це перша поява музикпідпільників після того,
як новий мер розігнав їх з Хреста, облаштувавши на
томість платні автостоянки на тротуарах. Аби не це,
я був би абсолютно задоволений життям. В останні
роки я любив Хрещатик саме за його музик, із болі
війцями включно. За його вірність далеким ідеалам
вісімдесятих і справжній плюралізм.
Так незле було йти від одного гурту до іношого,
від рокнроллу до реггею, від фолку до джазу, від ду
хових оркестриків (один дядько щотижня виходив
з усіма своїми синками, ще й найменший із бубном)
до філармонічних струнних квартетів (під консерва
торією традиційно підробляли студентискрипалі),
іти й думати:
«Кляті ви комуняки. Нам так мало було потрібно
від життя. Слухати музику, яку ми любимо, носити
штані, які нам подобаються, і зачіски не за рознаряд
кою райкому комсомолу, читати вірші без купюр і пи
сати оповідання без цензур. І ось через цю юринду ви
профукали свою наддержаву, свою імперію зла».
Я почувався абсолютно щасливою людиною на
омельченківському Хрещатику, хай би вже хазяйну
вав собі потихеньку, лиш би не чіпали музик, а на чер
новецькому Хрещатикові мені хочеться взяти до рук

356

Антон Санченко. Баркароли

цвяха й надряпати «З Новим роком!» на кожному по
лірованому капотові, що відняв життєвий простір
вільних музик.
Мандаринів у магазинах і на Бессарабці вже — за
валися. Такі великі, що аж трохи пустотілі, плод бовка
ється в шкоринці, як пестик у дзвоні, помаранчеві, со
лодкі до карієсу. Але по сім гривень. Великі, але по сім.
Це ще не грузинські. Якась Анталья чи Мерсін, мабуть.
Аналітики ринку прогнозують, що коли з’являться
грузинські, ціни впадуть до чотирьох гривень.
Але звідки ж їм взятися на ринку, якщо мій «Ва
дічка» застряг на сторінці дев’яносто, на Станісла
воАджигольських створах? Читачі моєї оповідки
вже критикували мене за відсутність інтриги у моїх
подорожніх нотатках. Безстороннім критикам таке
помітніше. Бо для авторавсезнайка ніяких зага
док та інтриги попереду вже давно не існує. Він
уже напланував, чи встигне «Вадічка» до Херсона
до Нового року, що скаже йому його власна дружи
на з цього приводу, що він скаже локаторові «До
нець», коли... Він напланував навіть певну неочі
кувану несподіванку.
Авторові тепер лише знайпробивайся через зато
ри розділових знаків та сторінок, що, як крижини
в гирлі Дніпра, у Рвачі, лізуть одна на одну, стають ру
ба, перевертаються, а їм у спину могутня течія Дніпра
несе все нові й нові, збиваючи те у міцну перемичку,
у корок у горлі пляшки, через який не такто легко
пробитися навіть криголамові, особливо якщо мусиш
раз по раз повертатися за котримсь із турків, і за той
час Дніпро втигає геть забити пробитий канал свіжи
ми затичкамикрижинами.
І головна інтрига цього непоступливого твору для
самого автора — чи встигне він його дописати до Но
вого року. Це було б симовлічно. Через десять років,
день у день. І Україна, нарешті, отримала б так довго
очікувані грузинські мандарини, аналітики ринку

Мандариновий шлях

357

заплескали б у долоні, «ми ж передбачали!», і автор зі
тхнув би з полегшенням, бо він, хоч і не криголам, та
ки має довести «Вадічку» до Херсона і пришвартувати
його до причалу на набережній, бо також взяв його
у цю збірочку оповідань «під свою відповідальність»
і ніяк не гадав, що писатиме вже не оповідання, а ве
ликий твір. Втім, це як і той рейс «Вадічки», що три
вав уже більше місяця замість запланованих десяти
діб.

Зворотний відлік
Отож, коли в класичному ще з радянських часів
ПетропавловськуКамчатському вже відкорковува
ли пляшки з шампанським, «Вадічка» був ще на Ста
ніславоАджигольських створах.
Коли ви в своїх офісах та кабінетах уже почали
проводжати старий рік у дружніх перевірених ко
лективах, це якщо ви не почали святкувати ще зран
ку, караван з чотирьох суден уже пробився до Вели
ких Касперівських створів.
Коли ви поверталися додому у вагоні метро серед
таких самих уже веселеньких співгромадян, а ваша
дружина вже ховала до холодильника наструганий
Олів’є, салат з крабових паличок, домашній Наполе
он, який годі навіть порівнювати з тими казенними
тортами, хай навіть фабрики ім. Карла Маркса, бо ре
цепт той передається в її родині вже третє покоління,
«Вадічка» пробився до Малих Касперівських створів.
Був саме той затор у гирлі, тиснява, корок з нанесе
них Дніпром крижин, найнапруженіший момент усьо
го рейсу, і я молився на локатор «Донець», аби він ви
тримав хоча б до виходу з Рвача. Бо ніяких буїв чи сигар
у цьому місиві снігу і льоду вже не було, і навіть маяки
та світлові знаки створів уже не виднілися за хуртови
ною. Підступні кам’яні висипки, перемілі, банки, об
мілини і навіть оті згадувані Миколкою (ех, Миколко!)

358

Антон Санченко. Баркароли

затонулі судна були просто обабіч фарватеру, крок
праворуч, крок ліворуч — кораблетроща, і єдиним за
собом визначитися серед усіх цих небезпек був вірний
«Донець».
Я вже знову був на стерні, ще раз переконуючись
щодо капітанових уподобань стернових у скрутних
навігаційних обставинах, але штурвал вже крутили
лише мої м’язи, на яскраву картушку компаса мру
жилися лише мої очі, команди капітана сприймали
лише мої вуха — і думками, й серцем я був на три
метри вище, де крутилася в нічній завірюсі антена
мого радара.
— Ріднесенький, ще трохи профурич... Бо без те
бе — повний гаплик. Крутися, залізяко. Летіть елек
трони, долітайте до самих берегів та повертайтеся
до антени. А ти, індикаторе, малюй свої веселі кар
тинки. Таких вдячних глядачів ти не пригадаєш за все
своє життя, хоч ти вже й ветеран, яких годі шукати.
— Скільки ж тих електронів на катодах ще залиши
лось? Якщо відкоркувати пляшку з горілкою, спирт
випаровується зі швидкістю триста молекулярних ша
рів за секунду. А скільки електронів з магнітрона, хто
зна?
Коли ви вже розставляли на святковому столі на
тюрморт з холодців, голубців та ніжинських огірочків
і мацали долонею заповітну пляшку горілки у моро
зилці, наш криголам лише запитував у Кизомисра
діо—18 «добро» на прохід Рвачем.
— Це у вас гумор такий? — хмикнуло Кизомис
радіо.
— Спробуйте, а я подивлюся, як у вас вийде.
— Нам до Нового року треба бути в Херсоні. По
любому. Ми ж мандарини проводимо, а не просто
так. Без нас Новий рік не настане, — і це вже була під
колка криголама саме на нашу адресу. Бо коли вже
й ви, шановний читачу, дістали з холодної схованки
оту заповітну «на бруньках» чи «перцівку з медом»,

Мандариновий шлях

359

чи що ви там любите, то й тверезого митника о таку
пору в усьому Херсоні вже не знайдеш. Шанси наших
мандарин потрапити на берег ще у цьому році вже до
рівнювали нулю.
Але битися й грати потрібно до кінця. Хай це нічо
го вже не вирішувало, але ми пробивалися до Херсо
на. Полюбому. Такі були правила цієї гри. Команда
криголама, до речі, ще цілком могла встигнути додо
му на святковий концерт по ящику, щоб знову поди
витися на Примадонну та її Пилипа по всіх каналах.
Але для цього вони спершу мали пробити канал для
нас через крижаний затор у Рвачі.

Плач по «Донцю»
Марно Кизомисрадіо з нас насміхалося. Може, ми
просто зібралися й розсердилися як слід, може, вже
весь караван, навіть башибузуки з Туреччини, прилад
налися до плавання за криголамом, але забитий кригою
Рвач ми пронизали, як голка сало. З першої ж спроби. І,
як корок з пляшки шампанського, вискочили на Ши
рокий Плес на якому... не було ще жодної крижини!
Я навіть оте коркове «шпок» почув, присягаюся.
Утім, виявилося, що то шпокнув мій «Донець».
Антена продовжувала крутитися, але картинка в ін
дикаторі тухла й згорталася, поки від неї не залиши
лася одна яскрава зелена точка у самому центрі екра
на. Точка блимнула наостанок і згасла.
«Донець» зробив усе, що міг, і хто може, хай зро
бить більше. Зніміть капелюхи.
Арташезович зітхнув з полегшенням. Я вже не раз
спостерігав цю властивість капітанів легко сприйма
ти відмову апаратури, якщо вона сталася, коли най
небезпечніше місце вже залишилось за кормою. Та
кий собі капітан Непийпиво колись навіть кпинив
наді мною одразу за Дарданеллами: «Хто там казав,
що японські радари не ламаються? Іди тепер,

360

Антон Санченко. Баркароли

колупай свого японця!» — а в очах така радість від то
го, що це не сталося десятьма хвилинами раніше, ко
ли він маневрував посеред тридцяти попутніх і двох
десятків зустрічних суден у вузькій протоці.
— Скільки це він у тебе крутився без передиху? —
спитав Арташезович.
— Більше п’яти діб.
— Ну, не підкачав стариган, спасибі йому. Тут ми
вже якось упораємось.
— Присягаюся, я особисто пограбую той музей
радіонавігації в мореходному училищі і знайду по
трібні лампи, — сказав я собі вже подумки. Бо сто
сунки між радистом і радаром настільки інтимні,
що в них зайвий навіть капітан.
Зраділі турки, побачивши чисту воду річки, вже
скакали гопки на своїх капітанських містках, проща
лися з криголамом і переводили машинні телеграфи
на повний вперед, попри те, що буї на морському ка
налі вже зняли на зиму, й на темній річці не було жод
ного вогника.
— Треба буде, звертайтеся ще, — добродушно
відповідав криголам, даючи їм дорогу.
— Щасливого Нового року, ефенді, — неслося
на робочому каналі УКХ.
— Бей ефенді, — поправляв криголам. Хтось із йо
го штурманів, мабуть, бував у турецьких портах.
Арташезович у цей час послав боцмана на пе
ленгаторний місток, щоб той навів правого про
жектора на правий берег, а лівого — на лівий. Арта
шезович недарма вважався дідусем рибного флоту:
він ще пам’ятав, як працювали у часи, коли радіоло
каторів на суднах ще просто не було.
— «Вадічка», що це ви робите? — поцікавився
криголам.
— Та радар у нас преставився. Нічого, якось до
чалапаємо, не затримуйтеся. Якщо можна, увімкніть
вогні на кормі, щоб наш стерновий за вами правив.

Мандариновий шлях

361

Але коли моряки кажуть, що беруть когось «під
свою відповідальність», то не просто слова.
— Ось що, «Вадічко», готуйте буксир, — шляхет
но запропонував криголам. — Так воно надійніше
буде. І ще, у вас справді продуктів уже чортма чи про
сто бідкалися? Присилайте до нас на борт свого ку
харчука, поділимось чим Бог послав.
Криголам таки взяв «Вадічку» на короткий буксир
і перевів свою потужну машину на повні оберти. Ви
світлені нашими прожекторами, які якось забули ви
мкнути, плавні, комиш, осока, очерети й поодинокі
дерева неслися за бортами, як на гірській річці. На
решті з’явилися у їхньому світлі перші дачні бунга
ло — ми підходили вже до Потьомкінських островів.
За гущавиною дерев Гідропарку вже підмигували нам
вогні рідного міста. І все те місто вже починало про
воджати старий рік, казало тости, подумки підводило
риску під минулорічними втратами і здобутками, ка
зало «будьмо» і розставалося з усім тим без жалю,
і шапка в того міста кораблів та мореплавців уже була
набакир. До бою курантів на Майдані в Києві зали
шалось не більше години.
З криголама нам передали дюжину, по кількості
осіб на борту, морожених курячих стегенець, слоїк
гречаної крупи і навіть пляшку технічного спирту
з капітанського загашника. Юрчик заходився термі
ново готувати на святковий стіл, стармех розводив
спирт у правильній менделеєвській пропорції.
— Андрійку, треба б того, — натякнув Арташезо
вич. — Віддячити якось хлопцям.
— Та звичайно, скільки хочете. Хоч кожному по
ящику, — дав добро Андрійко як власник вантажу.
— Криголаме, скільки вас на вахті? Вишліть од
ного до борту прийняти мандарини.
Наш якірний ланцюг прогуркотів на нижньому
рейді за чверть до опівночі. І цей гуркіт рознісся над
снулою рікою і повернувся до нас луною, відбившися

362

Антон Санченко. Баркароли

від херсонських доків. Криголам побажав нам щасли
вого Нового року і попрямував до причалу, де на його
екіпаж ще чекала розвозка.
Ми таки зробили це. Ми встигли. І мандарини
навіть потрапили на українську землю ще до настан
ня Нового року. Хай і контрабандою, з криголамом.

Під подзвін курантів
Коли ми нарешті зібрались у каюткомпанії, по те
левізору вже виступав президент. Юрасик зі швидкі
стю Чарлі Чапліна у прискореному фільмі розставляв
тарілки на столах. Стармех із вправністю аптекаря роз
ливав по емальованих кружках розведений спирт «по
бульках».
Перебивати президента не годилося навіть Арташе
зовичу, тому ми упіввуха вислуховували, що саме при
ніс рік, що закінчувався, ввіреному тому можновладцю
народові. Про свої власні набутки президент сором’яз
ливо помовкував. Лунали якісь незрозумілі нам цифри
про ВВП. Давалися якісь передноворчні обіцянки пен
сіонерам, вчителям та лікарям. Якби президент або
хтось із нас був провидцем, він міг би доповнити, що
закінчився найтяжчий рік у новітній історії України,
і далі вже все йтиме тільки на краще, цей найбідніший
не тільки на «Вадічці» новорічний стіл вже не повто
риться, і буремні дев’яності вже відходять в історію
зі своїми мільйонними купюрами, малиновими піджа
ками, турецькими светриками з надписом «Boy», при
видами голоду та холоду й анекдотами про запорожці
й шестисоті мерси.
Ми прорвалися. Хай там як, ми вижили у тому вирі
часу і навіть обійшлися без війни. І мені хочеться віри
ти, що свою лепту в це вніс і наш «Вадічка». І ми, люди
пропущеного покоління дев’яностих, серед яких ви
не знайдете видатних науковців чи поетів, спортсменів
чи акторів, зате багато успішних бізнесменів, а ще

Мандариновий шлях

363

більше погорілих комерсантів. Дійсно, усі, кого ми за
раз знаємо і поважаємо у цих якостях, реалізували себе
або ще раніше, за совка, або вже значно пізніше, ко
ли життя почало налагоджуватися. Усіх, здатних три
мати в руках калькулятор, як Арташезовича під час Ка
рибської кризи, мобілізували на ринки й базари світу
просто з лав їхніх вузів, бо перш за все потрібно було
вижити самому і нагодувати й одягти велику країну.
Мені здається, ми з цим впоралися, і ми, а не молоді
обкурені підари визначили обличчя дев’яностих.
— Бем, бем! — почали бити куранти.
— Ну, за тих хто в морі! — виголосив Арташезо
вич. Коли випивки лише на один раз, моряки не че
кають третього тосту, щоб випити за найголовніше.
— На вахті і гауптвахті! — доповнив я. Мені хоті
лося, щоб цей тост був і за старопома Сергійка. Адже
можна прирівняти італійську буцегарню до гауптвах
ти, нє?

Що сказала мені дружина
Хай це залишиться таємницею, що саме сказала
мені дружина. Зустріти Новий рік самій з дітьми у го
телі моряка в номері, в який усю ніч стукали якісь не
тверезі грузини, було її давньою мрією. Втім, вона та
ки чула через вікно грюкіт якірного ланцюга на рейді
за чверть опівніч і сказала дітям:
— Оце вже точно ваш батечко приперся. Як зав
жди в свинячий голос.

Що сказав штангіст Андрійко
— Хлопці, тут зараз усілякі розборки почнуться.
Попадалово канкрєтне. Щоб мандаринів екіпажу че
рез три години вже не було на борту.

364

Антон Санченко. Баркароли

Що сказав Адам Сміт
У світлі розборок, що почалися з приводу пере
стою в Поті та втрати частини палубного вантажу
між Кавказом і Кримом, платні екіпажеві жодне
стерво не заплатило. Як я і підозрював ще на почат
ку цього рейсу. Та хіба від цього легше?
Мандарини вдалося реалізувати тільки через мі
сяць, і мій навар склав 100 доларів, або 25 % від того,
що я вклав в оборудку. Можливо, якийсь гендляр з Єв
ропи вважав би це гарним зиском, але для нас у 90ті
це вважалося прогаром. Головний парадокс мандари
нового бізнесу цілком підтвердився.

Що сказав Арташезович
— Хлопці, якщо вам не заплатить судновласник
та фрахтівники, це зроблю я зі своїх грошей за по
передній рейс.

Що сказали ми
— Тю на вас, Арташезовичу.

Хто зустрічав нас на причалі
Це, власне, і була ота приємна несподіванка. Кін
ці на набережній у нас приймав... мій кореш Серьога
власною персоною.
— Серього, невже пройшло чотири роки, Серьо
го? — спитав я, обіймаючи його.
— Чотири роки і два місяці, — відповів Серьога.
Він завжди шанував точність.
— А Миколка... одним словом, ми чули його
Мейдей...

Мандариновий шлях

365

— Ти вже третій, хто мені про це каже. Давай вма
жемо. На спомин душі. Все ж таки не гіршим з моря
ків був наш Миколка. Аж ніяк.
І ми вмазали. І пом’янули Миколку у каютком
панії «Вадічки». Й Арташезович уже нічого не запе
речував, бо портовий нагляд підтвердив, що «Вікінг»
дійсно зник. І кожен з нас пригадав якусь історію
про Миколку Морячка, але, щоб переповісти їх усі,
потрібно писати нову книгу.

Епілог
Коли в нас випадає перший сніг і до Нового року
залишається якийсь місяць, у мене починається дивна
сверблячка. Мені кортить послати до лисого дідька
щасливе сімейне життя, захоплюючі статистичні звіти
і сумлінне конспектування лекцій про дискурс пост
модернізму, невиховано, як на майбутнього філолога,
сплюнути під ноги, матюкнутися й сісти на корабель,
що вирушає у рейс.
Я нервуюся і споглядаю на телефон. Та цього ро
ку вже марно. Усі капітани й просто друзі, мабуть,
уже викреслили мене зі списків діючих моряків.
Сезон відтепер не для мене.
Але ось...
— Тату, тебе якийсь дядько з Херсона питав. Ка
зав, що предзвонить.
І я сиджу біля апарата, вирішую, який саме капі
тан про мене ще не забув, Арташезович чи, може,
Борщевський. Я вже нікуди не збираюся, я вже ціл
ком адаптувався до свого нового життя на незрозумі
лому морякам суходолі, я...
А телефон все не дзвонить і не дзвонить... А мо
же, таки плюнути на все і справді податися до Поті
чи Батумі? Це ж якихось два тижні. Мабуть. Як
що погода буде гарна. А хто ту гарну погоду взимку
на Чорному морі бачив?

366

Антон Санченко. Баркароли

Нарешті дзвінок.
— На прийомі, — за радистською звичкою кажу
я у слухавку.
— Маг’коні, пг’ивіт, — гаркавить слухавка, і я не
можу не пізнати цього забутого кумедного гаркав
лення, без якого, виявляється, моє життя було не
повним усі ці роки.
— Тут така справа, потрібен стерновий на рейс
до Батумі. Підеш?
— Що «Вікінг»? Мейдей? То це ти його прийняв?
Не дождетесь!
— Там така петрушка вийшла, танкер з Туапсе
вийшов, прикрив нас корпусом від хвилі, ми змог
ли відкатати форпік і заскочили до Туапсе. І нас за
арештували, бо не було чим за рятувальну опера
цію розплатитися, поки судновласник з Херсона
не прилетів. Цілий місяць протримали. Мандари
ни усі згнили в трюмі, збитки страшенні, а ще й...
— Миколко, які це все вже дрібниці, — перебив
я Морячка. — Як же я радий тебе знову чути.
28.12.2006

ЗМІСТ
Глобалізація (Since I Met You Baby) . . . . . . . . . . 5
Баркарола (O Sole Mio). . . . . . . . . . . . . . . . . 20
Біла кішка, чорний кіт
(It’s Time to Travel) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 55
Генерали піщаних кар’єрів
(Suíte dos Pescadores) . . . . . . . . . . . . . . . . . 101
Зустрінемось біля фонтана
(Masallah) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 161
Сто перший анекдот
про боцмана (Hotel California) . . . . . . . . . . . . 173
Композитор Морзе (de EWVW) . . . . . . . . . . 194
Мандариновий шлях
(Хай несе мене ріка) . . . . . . . . . . . . . . . . . . 218

Санченко, Антон
С 18 Баркароли: Оповідання. — К.: Факт, 2008. — 368 с.
(Сер. «Exeptis excipiendis»).
ISBN 978 966 359 254 1
ISBN 966 8408 87 X(серія)
«Баркароли» — це пісні на воді. Тож у цій книжці бага
то пісень і морів. Лінива літня Адріатика поблизу Венеції й
негостинне зимове Чорне море під Новоросійськом, ве
личний Індійський океан і неозора Атлантика.
УДК 821.161.2 32
ББК 84(4Укр)6 44
Літературнохудожнє видання
Серія «Exeptis excipiendis»
Антон САНЧЕНКО
БАРКАРОЛИ
Оповідання
Коректор Марина Александрович
Обкладинка Марії Захарченко
Верстка та макетування Андрія Миронова
Здано до виробництва 29.02.2008. Підписано до друку
05.03.2008. Формат 75х90 1/32. Папір офсетний. Гарніту
ра «Ньютон». Друк офсетний. Ум. друк. арк. 17,6.
Обл.вид. арк. 18,8. Наклад 2000 прим. Зам. №
ТОВ «Видавництво „Факт“»
04080, Україна, Київ80, а/с 76
Реєстраційне свідоцтво
ДК № 1284 від 19.03.2003
Тел./факс: (044) 287 1886, 287 1882
Email: office@fact.kiev.ua
Відділ збуту: (044) 463 6887
Email: sbyt@fact.kiev.ua
www.fact.kiev.ua
Надруковано з готових форм на ЗАТ «Віпол»,
03151, м. Київ, вул. Волинська, 60
Свідоцтво про внесення до Державного реєстру
серія ДК № 752 від 27.12.2001