Беклемишев Владимир [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн

БЕКЛЕМІШЕВ Володимир Олександрович

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Скульптор.

З міщанської родини.

Народився 3 (15) серпня 1861 р. в м. Катеринославі Російської імперії (нині – м. Дніпропетровськ, адміністративний центр однойменної області України).

Помер на початку 1920 р. в м. Новоржеві Псковської губернії Росії (нині – районний центр

Псковської області РФ). Похований на місцевому цвинтарі, але через певний час перепохований в

м. Ленінграді.

Навчався в Харківських студії Є. Шрейдера і малювальній школі М. Раєвської-Іванової, Петербурзькій академії мистецтв (1878-1887). По закінченні АМ наш земляк одержав не лише

звання класного художника 1-го ступеня, а й право на закордонне пансіонерство.

Працював викладачем (1894-1900), ректором (1900-1902; 1906-1911) Петербурзької академії

мистецтв.

Дійсний член петербурзької Імператорської академії мистецтв (1893).

Кавалер золотої медалі паризької Всесвітньої виставки (1900).

Один з фундаторів і член Товариства ім. А. І. Куїнджі (1909).

Член Товариства Пересувних художніх виставок (1917).

Серед найвідоміших наступні доробки Б.: «Хлопчики» (1890), «Портрет Мілютіної» (1891), «Які

гарні, які свіжі були троянди» (1892), «Сільське кохання» (1896), погруддя М. Бекетова (1894), Т.

Шевченка (1899), О. Ріццоні (1902), М. Бєляєва (1903), В. Маковського (1906), С. Боткіну (1908), А. Куїнджі (1909), В. Софонова (1910), В. Давидова (1916).

Не цурався наш земляк і монументальних форм. Це, насамперед, пам’ятники П. Чайковському в

Петербурзі (1897), О. Грибоєдову для російського посольства у Тегерані (1904), Єрмаку у м.

Новочеркаську (1904), Богданові Хмельницькому в Києві (1888), С. Боткуну в Петербурзі (1908).

У творчості Б. перепліталися традиції пізнього академічного мистецтва і вплив передвижників, проте для нашого земляка характерне мальовничіше трактування форм. Тобто, говорити про

використання ним імпресіоністичної мови не слід. Це просто своєрідне «випробування сил» в

мистецтві – досить поширене явище серед майстрів того часу. Б. продовжує поєднувати у своїй

роботі різні, в т. ч. й традиційні прийоми.

Роботи нашого земляка зберігаються в Державній Третьяковській галереї (Москва), Державному

російському музеї, консерваторії і некрополі майстрів мистецтв Олександро-Невської лаври

(Санкт-Петербург).

Що стосується особистого життя, Б. то його, одруженого на багатій купчисі,усе життя без

взаємності кохала скульптор Г. Семенова.

Серед друзів та близьких знайомих Б. – І. Рєпін, В. Маковський, М. Реріх, А. Куїнджі, О.

Голубкіна, Л. Позен, О. Бок, Н. Гіппіус, М. Лаверецький, В. Лішев, М. Манізер, В. Стасов, Л.

Шервуд та ін.

***

НІВЕЛЮЄМО НЕДОЛІКИ,

з творчого кредо В. Беклемішева

Мистецтво заповнює недоліки природи.

ПРИВАТНИХ УЧНІВ НЕ БЕРЕ, з листа Н. Гіппіус Д. Мережковському від 21 січня 1909 р.

Дмитре, я сьогодні питала Беклемішева– він не бере приватних учнів– часу і місця немає.

Наталія.

ВТІЛЕННЯ СТАРОЇ АКАДЕМІЇ, зі спогадів С. Коненкова

Я не можу забути, як уважно й чуйно ставився Беклемішев до моєї творчості, коли я вийшов із

стін Академії. Він відвідував всі мої московські виставки, а коли 1916 року я був обраний

академіком, Беклемішев приїхав з Петрограда до Москви, аби особисто гаряче мене привітати.

…Добропорядний, акуратний, ввічливий він був втіленням старої Академії.

…Інтереси мистецтва він ставив вище особистих відносин.

ДИВУВАЛАСЯ БЕЗ КІНЦЯ, з листів О. Голубкіної рідним

Чудово добра й гарна людина, дуже великий художник.

…Він впроваджує в скульптуру психологію. А раніше цього майже не видно було. Вже тут я

дивилася, дивилася, слухала, слухала, дивувалася без кінця...

НАВІТЬ ЗАПЕКЛІ КРИТИКИ ВИЗНАВАЛИ ЧЕСНОТИ ЙОГО ТВОРІВ, з інтернет-сайту

Дніпропетровської центральної міської бібліотеки

Юнак успішно підіймався щаблями професійної школи. 1883-1885 рр. він вже мав три малі й одну

велику срібні медалі. А 1886 р. за академічну програму «Каїн, що мучиться совістю після вбивства

брата» був нагороджений малою золотою медаллю, 1887 р. – за барельєф «Покладення до труни»

визнаний гідним великої золотої медалі.

1888 р., відвідавши Париж, Беклемішев улаштувався в Римі, де працював до 1891 р.

Найвідомішим твором італійського періоду стало виконане у мармурі погруддя «Християнка

перших віків» (1891). Згодом майстром була створена скульптура «Втеча раба».

Суперечливість беклемішевської творчості певною мірою збережеться й надалі. І це не дивно, адже час брав своє – тож цей безсумнівно цікавий і талановитий майстер вже значною мірою по-

іншому сприймав зміну тенденцій і закономірностей скульптури нового століття. І, як результат

такої суперечливості, зовсім не випадково те, що академія мистецтв буде називати Беклемішева

серед своїх провідних майстрів, а опозиційно налаштована критика, у свою чергу, неодноразово

відзначить чесноти його творів.

…Повернувшись на батьківщину, Беклемішев показав свої італійські роботи на виставці 1892 р. й

був визнаний гідним звання академіка. Та, будучи досить чутливим до нових віянь, він у

подальших своїх творах вельми яскраво відбив загальні тенденції раннього пореформеного

періоду Академії. З одного боку, у його творчості знаходить продовження академічний напрям у

скульптурі. З іншого ж – з’являються теми, близькі до пересувників.

Один з найцікавіших доробків Беклемішева, на нашу думку, є пам’ятник імператриці Марії

Федорівній в м. Павловськ (1910-1914). Чому? У ньому, перш за все, заслуговує на увагу

«позачасове поєднання мистецтв»: створена ним фігура вельми вдало «стилістично вписана» не

тільки в архітектурне оточення – самостійного паркового павільйону, відтвореного на поч. ХХ ст.

за оригінальними авторськими кресленнями уславленого представника російського класицизму

поч. ХІХ ст. К. Россі, – але й навколишнього стосовно всієї будівлі чарівного краєвиду славетного

парку. Безперечно, у створенні цього твору майстрові в нагоді стали його стійкі академічні – хай і

пізньо– , чи навіть, застаріло класицистичні – уподобання.

…Наостанку зазначимо, що виставлене 1896 р. група «Сільське кохання» відразу ж було придбане

для своєї галереї П. М. Третьяковим. Й це знаменувало справжнє визнання сучасниками О. В.

Беклемішева як талановитого й самобутнього майстра скульптури.

ЗНАМЕНИТЕ ПОГРУДДЯ КОБЗАРЯ З’ЯВИТЬСЯ У КОПІЇ, з статті С. Волинця «Шевченко

повернеться до Харкова»

У 2014 р. виповниться 200 років з дня народження Тараса Григоровича Шевченка. …Тому зараз, коли ще є час до ювілею, необхідно накреслити перелік найбільш пріоритетних і знакових акцій, які дозволять «оживити» Шевченка, всебічно розкрити його геній. Показати Шевченка-маляра, патріота. Фактично ми потребуємо загальнодержавної просвітницької PR­кампанії. На кшталт

серії акцій «Пушкін – це наше все!», які проходили у Росії 1999 року.

Перед початком розподілу бюджетних коштів на ювілейні заходи треба чітко сформулювати, а

який результат ми хочемо отримати? Ми прагнемо, щоб уся територія України була рівномірно

вкрита бронзовими, гранітними та іншими зображеннями Тараса Григоровича, причому, часто

сумнівної художньої цінності? Чи щоб кожен школяр чи студент не важливо – у Криму, Донецьку

чи на Волині – міг на пам’ять прочитати десяток віршів, був знайомий з основними поемами та

біографією Кобзаря? А дорослі, по закінченні навчання, пам’ятали що-небудь, крім «Як помру, то

поховайте біля мене Орбакайте»!?

Відповідно до мети і слід формувати перелік заходів. Зараз же він виглядає досить шаблонно: вручення національних премій, випуск ювілейної монети та серії марок, стипендії школярам, концерти тощо.

Чомусь серед пріоритетних акцій поки не фігурує відродження пам’ятних місць Шевченка у

Петербурзі та Казахстані. Хто там був, знає, що їхній стан – це просто ганьба для України.

…Прикладом такого проекту, який ініційований і втілюється громадськими структурами, є

відродження одного з найперших у світі пам’ятників Тарасові Шевченку, що був встановлений у

1899 р. у м. Харкові відомими просвітниками і громадськими діячами Христиною та Олексієм

Алчевськими.

Відомо, що перші скульптурні зображення Кобзаря з’явилися ще за його життя та невдовзі після

смерті. Проте більшість з них так і не було публічно встановлено і відкрито. Царська влада прямо

забороняла увічнювати пам’ять Шевченка засобами монументального мистецтва.

Втім, заборона не могла зупинити хвилю справжнього визнання і любові Т. Г. Шевченка.

Пам’ятники меморіального характеру були встановлені в останній чверті ХІХ ст. на Тарасовій

Могилі у Каневі та в Казахстані. Але найперший пам’ятник – саме як символ визнання його

творчих і громадських досягнень – був встановлений у Харкові. Христина Данилівна особисто

звернулася до відомого скульптора В. Беклемішева.

На той час він уже працював над пам’ятником Шевченку, про що свідчать спогади

художника­ілюстратора «Кобзаря» Опанаса Сластіона, опубліковані у 1899 р. в журналі «Київська

старовина». …Погруддя з білого мармуру встановили на території садиби Алчевських, оскільки

міська влада заборонила відкрити пам’ятник у громадському місці.

Втім, довго простояти пам’ятнику не судилося. У тому ж 1899 р. Олексій Алчевський

збанкрутував і невдовзі заподіяв собі смерть. Майно родини продали з аукціону. Новий володар

маєтку купець Шабельський наказав пам’ятник зруйнувати, але Христині Данилівній вдалося його

зняти. Тридцять років він зберігався у родині Алчевських, поки не був у 1933 р. переданий до

Державної шевченківської картинної галереї у Харкові.

Зараз погруддя зберігається у фондах Національного музею Тараса Шевченка в Києві. Ідея

відродити пам’ятник вже неодноразово виникала у харківських істориків, краєзнавців, представників міської інтелігенції (що важливо – і української, і російської, і єврейської, і іншої), бо це насправді красивий об’єднуючий проект. Але він ніяк не міг втілитись у життя. Нарешті, у

вересні 2006 р. благородну ідею підтримав Міжнародний фонд «Україна 3000».

Вже отримано відповідне погодження від Національного музею Тараса Шевченка на створення

копії пам’ятника.

НАДІЙНИЙ І ВІДДАНИЙ ДРУГ, з розвідки А. Афанасьєва «Листи-автографи М. К. Реріха у

відділі письмових джерел Російського державного історичного музею»

Коли Куїнджі звільнили з посади професора і посадили під домашній арешт, Беклемішев

відвідував його, ризикуючи власною кар’єрою.

За спогадами, в останні дні життя Куїнджі Беклемішев був поряд з ним і його учнями.

Багато зробив він і для увічнення пам’яті свого друга. На могилі ...перед нішею

на високому пілоні червоного порфіру, височіє бронзовий бюст Куїнджі роботи Беклемішева.

Мармуровий портрет Куїнджі, виконаний Беклемішевим, зберігається в Державному

Російському музеї.

На жаль, літератури про В. О. Беклемішева в даний час не існує.

ПОЕМА ПРО ПОЛЮВАННЯ НА КАЧОК, з жартівливого послання М. Реріха В. Беклемішеву

від 14 липня 1899 р.

Худогу именитому,

Болярину Владимиру,

Ревнителю, рачителю

Российскаго художества,

Лепных подобий здателю

На празднике святом

Палаты оружейничей,

А терема иконнаго,

Изограф дела травнаго,

Меньшой Архипа братии

Со всяцем пожеланием

Благим челом я бью.

......................................

Скажи, боярин набольший,

Зачем потехой красною,

Утехою охотою,

Забавиться не стал?

...................................

Гремит в соседнем озере

Стрельба не хуже нашего,

Шныряют одурелыя

Чирята, кряквы глупыя

Свистят высоко крыльями –

Жестокая, свирепая –

Веселая пора!

Зачем у нас Вы не были,

Владимир Александрович?

Я ждал Вас крепко, думалось

Не заняты ли Вы?

Здоровы ли? А если

По спесивости, по лиху

Не приехали – не дай Вам

Бог хорошаго.

Всем присным Вашим кланяюсь

Низенько, с имянинником

Их поздравляю я.

...............................................

Ваш богомолец преданный,

В приятельстве изведанный

Изограф Николай

(В мире Рерих).