Пятигорский Григорий [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать постранично

П’ЯТИГОРСЬКИЙ Григорій Павлович

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: американський.

Віолончеліст.

З міщанської родини. Батько, П’ятигорський П., – музика-альтист.

Народився 4 (17) квітня 1903 р. в м. Катеринославі Російської імперії (нині – м. Дніпропетровськ, адміністративний центр однойменної області України).

Помер 6 червня 1976 р. в м. Брентвуді (США). Похований на цвинтарі м. Лос-Анджелеса.

Навчався в Московській консерваторії.

Працював віолончелістом московського Великого театру (1918), Варшавського філармонійного

оркестру (1921), концертмейстером Берлінського філармонійного оркестру (1924-1928),

викладачем філадельфійського музичного інституту Кьортіс (1941-1949), майстер-класів в Бостоні

(1957), керівником камерно-музичного відділу фестивалів Беркширського музичного центру

(1960), викладачем університету Південної Каліфорнії (1962-1975).

Почесний президент віолончельного товариства Нью-Йорка.

Почесний член Королівської академії музики (Великобританія).

Почесний член Королівського філармонічного оркестру (Великобританія).

Кавалер ордена Почесного легіону.

Кавалер золотої медалі Королівського музичного товариства (1957).

Гру П. відрізняли блискуча віртуозність, відмінний виконавський смак, оригінальне фразування,

особливе звучання інструменту, що найяскравіше проявлялося у виконанні романтичних творів.

Широко відомий цикл камерних скрипково-віолончельних програм «Концерти Хейфеца й

П’ятигорського» (1966).

П. – автор низки мініатюр, серед яких «Танець», «Скерцо», Варіації на тему Паганіні, музичний

жарт для інструмента Solo «Прогулянка Прокоф’єва й Шостаковича Москвою».

Наш земляк зіграв самого себе у фільмі «Карнегі Хол» (1947).

У США заснована премія імені П., присуджувана кожні три роки одному з молодих віолончелістів

(1962).

Не сприйнявши більшовицького режиму, емігрував – спочатку до Польщі (1921), потім –

Німеччини (1922) і, зрештою, – до США (1929).

Серед друзів та близьких знайомих П. – С. Рахманінов, Р. Штраус, А. Шнабель, Ф. Шаляпін, Л.

Собінов, Л. Цейтлін, А. Рубінштейн, Л. Парнас, Д. Маркевич, К. Флеш, С. Кейтс, Д. Девіс, Я.

Хейфец, В. Горовіц, В. Фуртвенглер, Л. Лассер, Н. Мільштейн, Ю. Кленгель та ін.

***

ВЕЛИКА ШТУКА

, з життєвого кредо Г. П’ятигорського

Батьківщина – це велика штука, а для музики – особливо.

СУТНІСТЬ МОГО ВСЕСВІТУ, з професійного кредо Г. П’ятигорського

Музика поліпшує життя. Музика – це необхідна частина життя. Вона його збагачує. Вона

розбурхує уяву. Вона чудова. І вона адресована кожному.

...Для мене віолончель – найважливіша річ у світі й головна сутність нашого Всесвіту.

ХУДОЖНІ МІНІАТЮРИ, з передмови О. Стогорського до книги Г. П’ятигорського

«Віолончеліст»

Одна з привабливих якостей, котра офарблює своїм світлом усе, про що йдеться в книзі, – це

вміння крізь призму м’якого гумору й іронії, однак не зменшуючи значення тієї чи іншої події або

втілюваного образу, мовби наблизити його до читача, показати прості й усім зрозумілі людські

риси.

Характерні щодо цього своєрідні художні мініатюри або новели – найцікавіші епізоди про зустрічі

П’ятигорського з найвидатнішими музикантами століття, композиторами й виконавцями...

Іноді одна за одною ідуть то веселі, то смутні оповіді про «пригоди» актора на естраді. А поруч із

ними – міркування про глибоко хвилююче й близьке серцю справжнього музиканта – «вічні

проблеми» виконавського мистецтва.

БЕНТЕЖИЛА МУЗИЧНА АКРОБАТИКА, з книги Г. П’ятигорського «Віолончеліст»

Якщо в учнівські роки будь-яка акробатика на віолончелі мене тішила, то тепер бентежила.

Щоправда, ніхто не вимагав, аби я включав до репертуару небажані для мене п’єси. Однак я сам

волів не ухилятися, не протестувати, піти на компроміс і прийняти виклик. Звичайно, бій, що

ведеться без упевненості у своїй правоті, не може бути виграно. Але як відчути смак до моїх

тарантел?

...Мільштейн і я жили в готелі, а Горовіц мав власний будинок, де ми проводили багато часу. Ми

грали, часто сперечалися про програми, уважаючи їхнє складання винятково важкою справою. Ці

обговорення тривали нескінченно, і іноді ми опинялися в глухому куті. Мерович у всіх випадках

брав на себе роль арбітра. До його порад ми дослухалися, а якщо, залишившись одні, потай і

критикували ці пропозиції, те лише для