Мартыновский Августин [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

МАРТИНОВСЬКИЙ Августин Васильович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Священик, письменник. Псевдонім – Авдій Востоков. В чернецтві – Анатолій (1822).

З родини священика.

Народився в 1790 р. в с. М’ясківці Ольгопільського повіту Кам’янець-Подільської губернії

Російської імперії (нині – Чуднівський район Житомирської області України).

Помер 9 серпня 1872 р. в Гербовецькому Успенському монастирі Кишинівської єпархії (нині –

Республіка Молдова). Похований на його території.

Закінчив Кам’янець-Подільську духовну семінарію (1812), Київську духовну академію (1822).

Був вчителем Кам’янець-Подільської духовної семінарії (1812-1817), послушником Кам’янець-

Подільського монастиря (1819), ректором Курської (1829-1832), Новгородської (1832-1840)

духовних семінарій, єпископом Катеринбурзьким (1840-1841), Острозьким (1841-1844),

Могилівським (1844-1860).

Відомий проповідями і послідовною боротьбою проти католицтва.

У Могилеві М. улаштував училище для дівиць духовного звання, сприяв заснуванню церковних

шкіл, вів співбесіди з розкольниками. Багато сил поклав на обернення язичників у православ’я.

Друкувався в журналі «Християнські читання».

Його перу належать наступні доробки: «Слова і бесіди на святкові неділі і з різних випадків»

(1853-1866), «Послання до шанованих уявних старообрядників Спасової Гомельської слободи»

(1855), «Про ставлення римської церкви до інших християнських церков і до всього людського

роду» (1857), «Покаяні зітхання» (1861), «Віра, надія і любов» (1867), «Дозвілля архієпископа

Анатолія» (1868).

За життя вийшло п’ятитомне зібрання творів М. (1844-1853)..

Книга нашого земляка «Про іконописання» перевидана у серії «Філософія російського релігійного

мистецтва XVI-XX ст. Антологія» (1993).

Серед друзів та близьких знайомих М. – І. І Ф. Амфітеатрови, отець Інокентій та ін.


***

ДОХОДИТИ ДО СЕРДЕЦЬ

, з релігійного кредо

А. Мартиновського

Сприяти живій проповіді предметів віри і священних подій, благодійних для всього людського

роду, аж до насадження і поглиблення їх у серці людському.

НЕ ЗАХИЩАЄМО ВЛАСНОЇ ВІРИ, з есе А. Мартиновського «Про ставлення римської церкви

до інших християнських церков і до всього людського роду»

Взагалі лагідність, м’якість в обігу, поблажливе терпіння до тих, хто заблукав, благодушне

очікування повернення на шлях істини тих, хто відхилився від неї, складає такі характерні

властивості пастирів нашої Вітчизняної Церкви, що в храмах майже не чути слів, спрямованих

проти різних думок щодо учення віри. Зрідка лише надзвичайно важливі обставини примушують

знаменитих наших пастирів підняти голос на захист тієї чи іншої істини віри або церковного

переказу, однак і те в найпокірливіших, анітрохи не образливих для супротивників Церкви словах.

Навіть у наших духовних академіях і семінаріях наставники обмежуються історичним викладом

подій і уточненням часу, в який з’явилося якесь учення, котре суперечить первинному

християнству.

Трапляється коли вихованці духовних наших академій і семінарій самі пориваються писати

міркування про безпідставність тих чи інших думок, протилежних догматам Східної Церкви,

начальники і наставники утримують юнацький порив, вселяючи їм думку, що ...найкращий захист

православного віровчення полягає в приборканні власних пристрастей і в способі життя, який має

співвідноситися з волею Божою, накресленою в законі Господньому.

ОБРАЗИ – ТІ Ж СЛОВА, з книги А. Мартиновського «Про іконописання»

Св. Церква закликала у свою область мистецтво малювання для того, щоб підняти його до тих

високих ідей, які ледь доступні розуму людському, аби надати живопису напрямок, гідний усіх

зусиль дарування, що посилається згори. А саме: щоб твори живопису зробити згідними з тими

цілями, для досягнення яких Церква вживає Священне Писання і проповідування істин

християнської віри.

Древні греки мистецтво виражати письменами думки і живопис називали одним словом γραφη –

письмо. З цієї причини й у римлян, замість нашого виразу розглядати, вживалося слово – legere –

читати зображення. Може бути, такий образ вираження з’явився з того, що до винаходу букв у

деяких народів поняття про речі зображувалися знаками, які мали деяку подібність до предметів,

на які хотіли вказати. Такі знаки спершу скорочені в ієрогліфічні накреслення, а потім замінені

буквами чи умовними рисками, які означали звуки, котрі, у свою чергу, складалися у слово.

Але не входячи в дослідження про цей предметі, не можна не помітити, що добре написані образи

можна уподібнити буквам, з допомогою яких духовні предмети ніби виходять у світ явищ. І досвід

доводить, що «живопис, як говорить св. Григорій Великий, для тих, хто не знає письма, таку ж

приносить користь, як вміння читати для грамотних: тому що неосвічені, дивлячись на твори

живопису, вбачають те, що відповідно до віри повинно випливати, так що по них учаться не

знаючі письмен».


ОБСТОЮВАВ ІНШІ ПОГЛЯДИ, з розвідки О. Мусіна «Богослов’я образу і еволюція стилю»

Розвиток християнського мистецтва привів до появи в деяких суспільних колах XIX ст.

зневажливого ставлення до творінь середньовічного іконопису. Перевага віддавалася витворам

релігійного мистецтва, створеним, за визначенням ізографа XVII ст. Йосипа Владимирова, у дусі

«живоподібності», будь то грайлива декоративність бароко чи академічний натуралізм

класицизму.

Представники інших поглядів, зокрема єпископ Анатолій (Мартиновський) та І. Сахаров з жалем

писали про відсутність суспільного смаку до візантійської ікони і про перевагу над нею «ікон

італійського стилю», які були «плодами жалюгідної захопленості і хворобливої уяви»

європейських художників.


НА ВСЕ ЖИТТЯ ЗАЛИШИВСЯ БУРЛАКОЮ, з книги А. Краснова-Левітіна «Злі роки: 1925-

1941»

Августин Васильович пішов шляхом свого батька: закінчив Кам’янець-Подільську духовну

семінарію, женився і незабаром став сільським священиком. Однак не повезло молодому панотцю:

незабаром померла його дружина, і він на все життя залишився бурлакою.

Отець Августин, однак, не опустився, не запив, не став шукати розрад, недозволених канонами.

Допомогла в цьому любов до літератури. Ще на семінарській лаві він посилено читав

різноманітних авторів, вважався знавцем латини і сам писав вірші.

…Декілька років тому мені потрібно було написати для Московської академії роботу про

католицтво. Дістав в Історичній бібліотеці книгу прадіда і здивувався: до чого багато там зібрано

матеріалу і якою живою мовою все викладено.

Залишившись при Київській духовній академії, ієромонах (згодом архімандрит) Анатолій пише

збірник «Віра, Надія і Любов», котрий грав у духовних семінаріях роль найпопулярнішого

посібника з морального богослов’я. Цікаво, що як додаток там фігурували вірші прадіда, написані

легкою мовою, з гарними, звучними римами.

…Відповідно до установок російської православної церкви, всякий учений чернець вважається

кандидатом у єпископи. І 1840 року архімандрит Анатолій став єпископом Єкатеринбурзьким.

Проте жителеві півдня, українцю, не прийшлося до душі суворе уральське місто. Він почав

листування зі своїми друзями, ...благаючи перевести його кудись на південь. Через рік це вдалося.

…Служба йшла успішно: добродушний, з почуттям гумору, святитель користався любов’ю

духівництва. Велику увагу приділяв бурсі, причому звів до мінімуму пороття, яке процвітало тоді

в усіх духовних навчальних закладах.

Владика був помірним лібералом: запроваджував поліпшення в єпархії, відкривав парафіяльні

школи, уникаючи при цьому сваритися з начальством. Але в Петербурзі на нього поглядали косо, і

він одержав архієпископство тільки в 1853 р., пробувши архієреєм 13 років (звичайно було досить

10 років).

У 1860 році у владики дуже загострилися відносини з обер-прокурором, і він пішов на відпочинок,

провівши останні 12 років свого життя в одному з молдавських монастирів, залишивши гарну

пам’ять у своїх підлеглих і слід у дореволюційних енциклопедичних словниках, а також у

Біографічному словнику знаменитих російських діячів, де його життєпис викладається

найдокладніше.