Никулин Лев [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать постранично

НІКУЛІН Лев Веніамінович

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Прозаїк, поет, журналіст, дипломат. Справжнє прізвище – Ольконицький Лев Володимирович.

Псевдонім – Анжеліка Саф’янова.

З інтелігентської родини. Батько, Ольконицький В., – актор.

Народився 8 (20) травня 1891 р. в м. Житомирі Волинської губернії Російської імперії (нині –

адміністративний центр однойменної області України).

Помер 9 березня 1967 р. в м. Москві СРСР (нині – столиця РФ).

Закінчив Одеське комерційне училище (1910), навчався в Сорбонні (1910-1911), закінчив

Московський комерційний інститут (1911-1917).

Працював завідувачем літературною частиною кіноательє «Біофільм», в Культосвіті і

політорганах Червоної Армії і Балтійського флоту, на дипломатичній роботі, директором

Челябінського обласного книжкового видавництва.

Лауреат Державної премії СРСР (1952).

Один з фундаторів журналу «Іноземна література».

Друкувався в газетах «Кримський вісник», «Вісті», «Правда», журналах «Дон», «Селянка»,

«Вогник», «Радянський воїн», «Робітниця».

Як літератор дебютував віршами в газеті «Кримський вісник» (1910).

Потім настала черга прозових творів: «Зрадник» (1914), «Чотирнадцять місяців в Афганістані»

(1923), «Ніяких випадковостей» (1924), «Таємниця сейфа» (1925), «Бацила щирості» (1926),

«Банний лист», «Ні з того, ні з сього», «Привиди Арбатського ринку», «Ад’ютанти господа бога»

(усі – 1927), «Час, простір, рух» (1933), «Урал Південний» (1943), «Відгадувач думок» (1948),

«Росії вірні сини» (1950), «Московські зірки» (1954-1957), «Мертві брижі» (1965).

Перу нашого земляка також належать книги «Люди російського мистецтва» (1947), «Федір

Шаляпін» (1954), «Чехов. Бунін. Купрін» (1960), «Люди і мандри. Спогади» (1962).

О. – автор п’єс «Душа Москви», «Земляки».

За життя мав тритомне видання творів (1956).

За романами нашого земляка знято художні фільми «Над безмовністю вічності» і «Скерцо

диявола» (1916), а також популярний серіал «Операція «Трест».

Серед друзів та близьких знайомих Н. – В. Маяковський, Б. Єфімов, Є. Крігер, М. Горький, О.

Блок, С, Єсенін, Л. Рейснер, А. Луначарський, І. Бабель, Ю. Олеша,О. Фадєєв, О. Толстой, М.

Кольцов, К. Станиславський, Ф. Шаляпін, Л. Кассіль, Б. Лавреньов та ін.

***

МОЛОДЬ ЕПАТУЄ СВІТ,

з поетичного кредо Л. Нікуліна

Чужды всяческой этики,

Звоном новеньких лир

Молодые поэтики

Эпатируют мир.

ХЛОПЧИК З СКОРБОТНИМ ОБЛИЧЧЯМ, зі спогадів Л. Нікуліна «Сергій Єсенін»

Уперше я побачив його 1918 року, серед літа, в одному з тих московських кафе, де спроможні

панове в той голодний рік ласували справжньою кавою з цукром і здобними булочками.

...Поступово спроможні панове перекочували до України, до гетьманської держави, і власники

кафе для залучення нових клієнтів назвали своє підприємство «Музичною табакеркою» і за

недорогу плату випускали на естраду поетів. Поети читали вірші випадковій публіці – естетам в

довгополих візитках і кольорових жилетах, співробітникам банно-пральних загонів, що окопалися

в тилу, – так званим земгусарам, захопленим ученицям театральних шкіл; але приходили сюди й

поціновувачі поезії, головним чином провінціали – лікарі, вчителі, студенти.

Найменше виявляли цікавість до виступаючих на естраді самі поети, вони зазвичай сиділи не в

круглому залі, а в сусідній кімнаті і читали один одному вірші – свої, чужі...

...Словом, в «Табакерці» був звичайний вечір, який не обіцяв нічого чудового, коли раптом усі

принишкнули – з круглого залу донісся молодий, чистий і свіжий голос, і в ньому відчувалося

щось привабливе, закличне.

На ньому не було чумарки, він не був обстрижений в дужку, як деякі поети з селян, не було і чобіт

з лаковими халявами. Світло-сірий піджак облягав його струнку фігуру і дуже йшов йому – таке

уміння з витонченою недбалістю носити міський костюм я бачив ще у однієї людини, що вийшла з

народних низів, – у Шаляпіна.

Невимушено і просто Єсенін читав вірші, не підкреслюючи їх сенсу, не натискаючи по-

акторському на виграшні строфи, і вірші доходили, що називається, брали за серце, притому читав

він без тіні якогось місцевої говірки.

Успіх він мав великий. Легко зістрибнувши з естради, сів на місце, за столик. Була довга перерва –

поети розуміли, що читати після Єсеніна невигідно.

...Я зустрічав Єсеніна досить