Иванов-Козельский Митрофан [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн

ІВАНОВ-КОЗЕЛЬСЬКИЙ Митрофан Трохимович

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Актор.

З селянської родини.

Народився в 1850 р. в Київській губернії Російської імперії (нині – Київська область

України).

Помер 15 (27) січня 1898 р. в м. Петербурзі Російської імперії (нині – столиця РФ).

Навчався в школі кантоністів для солдатських дітей.

Був писарем і таксатором військового інтендантства в Житомир (1868-1869), актором

Харківської трупи М. Дюкова (1872-1874), московських загальнодоступного театру Ф.

Урусова і С. Танєєва (1875-1876), театрів Г. Бренко (1882) і Ф. Корша (1882-1883).

Весь інший час наш земляк безперервно гастролював містами імперії, серед яких Київ,

Одеса, Харків, Євпаторія, Феодосія, Чернігів, Луганськ, Воронеж, Твер, Казань,

Астрахань, Калуга, Тифліс, Тула, Самара, Курськ, Таганрог, Ростов-на-Дону, Озерки,

Оренбург, Пенза, Варшава

Як актор дебютував в Києві дрібними вихідними ролями (1872).

Потім настала черга ролей Жадова («Прибуткове місце» М. Островського), Чацького

(«Горе від розуму» О. Грибоєдова), Гамлета, Шейлока («Гамлет» і «Венеціанський

купець» У. Шекспіра), Уріеля Акости («Уріель Акоста» К. Гуцкова), Кіна («Геній і

непутящість» Дюма-батька), Холміна («Блукаючі вогні» Л. Антропова), Василькова,

Митю, Лева Краснова («Скажені гроші», «Бідність не ґандж», «Гріх та біда на кого не

живе» М. Островського), Ананія Яковлєва («Гірка доля» О. Писемського), Коррадо

(«Сім’я злочинця» П. Джакометті), Хлестакова («Ревізор» М. Гоголя),

Здобного («В світі жити – мирське творити» П. Боборикіна).

Що стосується особистого життя, то встеленим квітами для нашого земляка воно не було:

розлучення з дружиною, банкрутство, злидні, нарешті – душевна хвороба (1895).

Серед друзів та близьких знайомих І.К. – М. Россов, І. Самарін, М. Савіна, П. Орлєньов,

М. Велізарій, Т. Селиванов, О. Арді-Свєтлова, В. Давидов, П. Медвєдєв, М. Рибаков та ін.

***

НАВІТЬ ТРУЇВСЯ,

з творчого кредо М. Іванова-Козельського

Мене щось так владно штовхало на сцену, що від неможливості скоріше здійснити це –

доводилося навіть труїтися.

ДОРІКАЛИ ЗА «ХОЛОПСТВО», зі спогадів В. Давидова

Навколишнє середовище все життя дорікало йому «холопським» походженням,

забуваючи, що весь російський театр за походженням «холопський».

ПІШОВ ГЕТЬ, ДУРНЮ, з статті Т. Селиванова «Спогади про М. Т. Козельського» в

журналі «Театр і мистецтво» в №25 за 1898 р.

– Прийшов я проситися, щоб мене прийняли без платні, – розповідав він мені. – Дали роль

з п’ятьма фразами, роль лакузи. Дія відбувалася в саду. На репетиції я все зробив і сказав.

А на спектаклі вийшов на сцену і ні слова. Актор, з яким я вів сцену, довго добивався від

мене відповіді, але не добився. Нарешті це йому набридло, і він крикнув: «Пішов геть,

дурню». Я й пішов, та дорогою наткнувся на кущ і повалив його.

Зрозуміло, я втік з театру і більше не був. Довелося чекати цілий рік, поки змінилася

трупа.

Дочекався. З’явився до режисера, і той дав мені роль в піваркуша. Я завчив її, вийшов в

спектаклі і не чекаючи ні запитань, ні відповідей, відразу всі піваркуша і промовив. Актор

знову сказав: «Пішов геть, дурню» або щось в цьому сенсі.

Я знову пішов, і знову чекав рік, і знову добився дебюту. Цього разу я все промовив, проте коли було потрібно обійняти актора Виноградова, якого я часто бачив на сцені і

палко любив, я його так обійняв, що зірвав йому всю бороду. І знову мене прогнали.

Вже четвертий рік я прохав, аби трупа прослуховувала мене на репетиції. Погодилися, і я

прочитав монолог Ведмедика з п’єси Потєхіна «Чуже добро про запас не йде». Вже не

знаю, як я читав, але мене прийняли на службу з платнею п’ятнадцять рублів на місяць.

ЗАЦІКАВЛЕНИЙ ПИСАРЧУК, зі спогадів М. Россова

Враження від цього артиста було настільки велике, що професори, студенти, курсистки і

найскромніші трудівники перетворювалися... хай на хвилину, але яку! на одну сім’ю.

Театр в особі Козельського ушляхетнював найгрубіших осіб, примушуючи їх горіти

раптовою ніжністю, добротою, готовністю на героїчні жертви. І це все здійснював над

людьми... рядовий, вчорашній «зацікавлений писарчук».

ПРИГОЛОМШИВ СВОЄЮ ГРОЮ, зі спогадів О. Арді-Свєтлової

Перший спектакль «Від долі не втечеш» пройшов блискуче: збір повний, прийом

захоплений. Я грала дочку каторжника, який повертається з засилання після

двадцятирічної розлуки і випадково впізнає свою доньку.

Козельський при зустрічі зі мною так ридав, що я не могла узяти себе в руки. І замість

того, щоб вимовляти необхідний текст, залилася гарячими сльозами.

Козельський вирішив мене заспокоїти і тихо шепотів, повернувшись спиною до публіки:

«Дитинко, це все навмисне. Опам’ятайтеся... Дитинко».

Проте я була настільки приголомшена його грою, що до кінця спектаклю сльози бігли

струмками... Видатний був актор.

ВРАЖАЛИ ЩИРІСТЬ І ПРОСТОТА, зі спогадів М. Велізарій

Іде п’єса «Від долі не втечеш». Сцена у слідчого. Відчиняються двері, показується голова

– неприваблива, дивно сіпається, а за нею – і вся фігура в старенькому пальті. Боязка, ніби

прибита. Починає говорити. Голос то ледве звучить, то несподівано посилюється. Голосно

вимовляє слово і, буцімто лякаючись, знову говорить ледве чутно.

Дивовижно вірний штрих! У людей, котрі довго перебували в одиночному ув’язненні,

голос спочатку не слухається і зривається...

Якісь своєрідні, дуже щирі інтонації і простота... Він розповідає слідчому, як потрапив в

камеру-одиначку, де пробув багато років. Потім погляд його падає на фотографію, що

лежить на столі. Він впізнає свою доньку, сильно хвилюється, однак приховує своє

хвилювання від слідчого.

Йде, потім знову повертається, аби поцілувати зображення доньки, коли в кімнаті вже

нікого немає.

КОЗЕЛЬСЬКИЙ, БРАВО, зі спогадів В. Давидова

Старіючий «лев» провінційної сцени Милославський, легко, хоч і дещо пихато грає

меланхолійного Гамлета, «оксамитового принца», під прихильні оплески перших рядів

партеру і за холодного мовчання гальорки.

І тут же – дещо недоладний Козельський, котрий створює образ гуманіста-мислителя,

обуреного пануючою неправдою, – Козельський з його м’яким, проникливим голосом і

прагненням... до життєвої правди, з його гарячою щирістю і задушевністю. Театрали

перших рядів знаходять його «вульгарним», зате гальорка безумствує, і зверху, в

тьмяному світлі газових ріжків, звішуються патлаті, скуйовджені голови студентів і лунає

рев: «Козе-е-льський, бра-а-а-во!»

МАВ ВИДАТНИЙ УСПІХ, уривок з книги М. Синельникова «Шістдесят років на сцені»

На початку 70-х років минулого століття (XIX ст. – авт.) на сцені Харківського

драматичного театру з’явилася непомітна фігура актора на ролі других коханців. Ні

публіка, ні актори не звернули ані найменшої уваги на нелюдиму, непривабливу, – погано

одягнену людину, яка непомітно виступала в жалюгідних ролях злощасного амплуа. І

прізвище його було таке ж непоказне – Іванов.

У вбиральні, одягаючись з товаришами, він більше мовчав. Входив, одягався і йшов

непомітно.

У жовтні чи листопаді, в дощовий, непогідний вечір відбувся бенефіс непомітного актора.

Порожнеча в театрі була волаючою, навіть на галереї сиділо не більше десяти-п’ятнадцяти

глядачів. Йшла п’єса «В світі жити – мирське творити».

Публіка нудьгувала, але раптом щось трапилося: з сцени повіяло чимось, що відразу

викликало увагу. Звучав сильний, наповнений правдою голос, непідроблена драма

відбувалася перед глядачем. Оплески покрили чудово зіграну сцену.

За лаштунками подив: «Кому аплодують?» Не допускають і думки, що успіх належить

Іванову. На його щастя, на гальорці знаходилися студенти університету, люди освічені,

розумні, ті, що люблять і знають театр, чуйні до всякої появи таланту. Після спектаклю, в

якому Іванов мав видатний успіх, студенти прийшли на сцену – знайомитися з ним.

І з цього вечора життя непомітної людини змінюється. Змінюється ставлення до нього і за

лаштунками.

ПРЕКРАСНЕ ДАРУВАННЯ РОЗТРИНЬКАВ, зі спогадів М. Синельникова

Де, куди зникло (мова про 1893 р. – авт.) прекрасне дарування? Не можна навіть уявити, що перед тобою – Іванов-Козельський.

Що раніше дивувало, приголомшувало, чіпало до сліз, – нині блідо, нудно, невпізнанно.

ФАТАЛЬНА ПОМИЛКА, уривок з книги М. Морозова «Митрофан Трохимович Іванов-

Козельський»

Неотесаний, з незграбними манерами, ...абсолютно безнадійний у «фрачних» п’єсах, він

мало імпонував глядачам перших рядів. Та й багато хто з акторів ставився до нього з

презирством. Його називали «самоучкою», «писарем», «хамом».

Сліди цього, за визначенням очевидця, «панськи-поблажливого ставлення» збереглися і

згодом, коли Іванов мав «скажений успіх» у публіки і коли ім’я його стало знаменитим по

всій Росії.

...Іванову-Козельському доводилося грати в прекрасних провінційних трупах з чудовим

складом; але з роками він все визначеніше вважав за краще виступати в низькопробному

оточенні, аби яскравіше виділятися самому, – доля всіх «гастролерів». В результаті у грі

його дуже швидко почав з’являтися наліт «штампу». Він виправдовував своє

«гастролерство» тим, що йому постійно потрібна нова публіка для «освіження» таланту.

Але безперервний калейдоскоп галасливого успіху став для нього фатальним.

...Саме у цьому слід шукати причину глибокої незадоволеності, яка з кожним роком все

наполегливіше переслідувала Іванова-Козельського. «Скільки моральних і соціальних

питань порушувала гра цього незрівнянного артиста! – згадував очевидець. – Всією

істотою своєю, у виголошених зі сцени пристрасних, викривальних тирадах, прагнув він

до знищення суспільних хвороб».

...Самота народжувала в ньому тугу, відчуття внутрішньої спустошеності, що привело до

шаленої гульні, наростаючої огиди дотеатрального мистецтва, яке він колись так

пристрасно любив, до відчаю, невтішних сліз, убогості і, нарешті, до кімнати з ґратами на

вікнах в божевільні.

Матеріальне становище його було відчайдушним. «Мій статок, – писав він у листі, – такий

жахливий, що єдине щастя, про яке я ледве смію мріяти, це мати притулок в богадільні».

Йому на допомогу прийшла М. Г. Савіна, і Козельського поселили в петербурзькому

притулку для старих артистів Російського театрального товариства. Потім його перевели

до психіатричної лікарні під Петербургом. Доживаючи тут останні дні, він жодного разу

не згадав про театр.

Я ПОСЕРЕДИНІ, ВСЕ ІНШЕ – НЕ ВАЖЛИВО, анекдот

Якось М. Іванова-Козельського керівництво провінційного театру, в якому він мав грати

головну роль, попрохали окреслити основні мізансцени, аби інші виконавці могли

прорепетирувати і підготуватися до його приїзду.

Знаменитий актор відповідав телеграмою: «Мізансцена ясна, я – посередині, все інше – не

важливо».