Лобода (Пашковская) Стефания [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

ЛОБОДА (ПАШКОВСЬКА) Стефанія Матвіївна


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Письменниця, перекладачка. Псевдонім – С. Крапивіна.

З поміщицької родини.

Народилася в 1827 р. в Київській губернії Російської імперії (нині – Київська область

України).

Померла 21 січня (2 лютого) 1887 р. в м. Петербурзі Російської імперії (нині – м. Санкт-

Петербург РФ). Похована на католицькому цвинтарі Виборзької сторони.

Отримала домашню освіту.

Друкувалася в «Ілюстрованій газеті», журналах «Син Вітчизни», «Громадянин», «Дитяче

читання», «Бджола», «Друг народу», «Жіноча освіта», «Гусляр», «Думка», «Сімейні

вечори», «Правда», «Мистецький огляд», «Сім’я і школа», «Іграшка», «Селянське

читання».

Як літератор дебютувала в журналі «Бджола» повістю «Щоденник княгині Хмурової»

(1875).

Потім настала черга нарисів «Декілька слів про Т. Шевченка» (обидва – 1875),

«Знайомство з Погодіним», «Місіонери нашого часу» (обидва – 1876), «Страшний вечір з

життя Т. Г. Шевченка», «Про псковичів», «Сила моди» (усі – 1878), «З побуту наших

фельдшериць» (1879), оповідань «Мовчазний» (1875), «Ластівчине горе» (1878),

«Зачароване царство» (1879), «Діонісія Федорівна» (1880).

Перу Л. належать книги «Діамантовий хрестик» (1876), «Рідні картинки» (1881),

«Троянди і колючки» (1884), спогадів по Т. Г. Шевченка, а також «Моє знайомство з

Погодіним» (1876).

Перекладала російською з польської Ю. Крашевського, Е. Ожешко.

Рано вийшовши заміж, наша землячка значну частину життя провела на півдні Росії і в

південно-західному краю, а на початку 60-х років подорожувала Адріатичним морем,

жила в Сербії і Чорногорії.

Серед друзів та близьких знайомих Л. – Ф. Достоєвський, В. Острогорський, М. Погодін,

В. Михайлов, Д. Садовніков та ін.


***

НЕ ШУКАЙ ЗИСКУ

, з життєвого кредо С. Лободи (Пашковської)

Не шукай зиску для себе.


ЗОЛОТИЙ ПРОМІНЬ, з нарису С. Лободи (Крапивіної) «Декілька слів про Тараса

Шевченка»

Не знаю, якими саме шляхами, тобто за чиєю порадою чи вказівкою, але Шевченко,

котрий очікував ...якихось грошей з Петербургу, прийшов до сестри і прямо звернувся до

неї із пропозицією: узяти його на квартиру, «попоїти і погодувати» в кредит, на що вона,

хвора і, внаслідок хвороби, химерна, погодилася, зацікавившись як оригінально-типовою

зовнішністю поета, так і його оригінальною пропозицією, хоча абсолютно не знала, з ким,

власне, має справу. ...Він чомусь не відразу сказав їй, хто він такий: «Як бачите чоловік…

йшов, йшов, бачу хатка стоїть, не то панська, не то мужицька, біла-біла, наче сметана, та

ще й садочком обросла, а на дворі дитячі сорочечки сушаться та й рукавцями махають,

ніби кличуть мене до себе, от я й зайшов умовитися за квартиру і попросити хазяйку

погодувати мене в борг».

Шевченко вставав акуратно зі сходом сонця, щоб бачити, як просинаються – прошумлять

«на добридень» високі тополі і «пташки прощебечуть» свій перший привіт ранкові...

Молився і умивався на дворі, сам витягував собі «погожою» – свіжої води з глибокого

колодязя. До чаю завжди випивав добру чарку «горілочки», закушуючи, або, вірніше,

загризаючи її «жменько пшонько пшоньця», яке постійно носив просто в кишені своїх

широких, «як море», шароварів. Він запевняв, що закуски «здоровійшої», як ця, не може

бути, «бо воно і смачне і зуби точить – тільки, бог милує, не на людей, а на м’ясо і хліб

святий, – і у животі вигрібає усяку нечисть, що на кишках осідає».

Чай пив, але не любив, називаючи його по-польськи «гербатою», і говорив, що, хто його

багато вживає, той під старість горбатіє...

Після його від’їзду всі діти сестри, вона сама, сусідки і їх хлоп’ята плакали і довго-довго

нудьгували. ...Сестра завжди говорила, що її швидкоплинне знайомство з Шевченком було

золотим променем сонця в житті.


ПОДАВ МЕНІ РУКУ, з книги С. Лободи (Пашковської) «Моє знайомство з Погодіним»

Він першим по-товариськи протягнув мені руку – взяв участь як у новачку літературних

теренів… і порадив переїхати з Москви до столиці, де тому, хто пише, є до кого

звернутися.


ПИСАЛА ПРО ШЕВЧЕНКА, з статті В. Короля «Чому сумує Залиш-смуток»

Як не пригадати мецената, відомого київського лісознавця, професора медицини С. В.

Вінтера. Саме його стараннями в районі Залиш-смутку і на території, прилеглій до нього

на північний захід від нинішньої площі Шевченка, в 1910-1917 рр. Було висаджено багато

дерев цінних порід.

Взагалі, Залиш-смуток просто усіяний пам’ятниками природи. Понині на території

поблизу лісництва і колишньої дачі Лазаренка збереглося немало екзотів – дві сосни

Веймутова, чотири сибірські модрини заввишки понад 20 метрів і понад два метри в

обхваті.

У колишньому парку Крістера ростуть блакитні ялини, тис ягідний, біота східна, дуби

болотний і північний. По вулиці Осиповського, 2-а знаходиться легендарна 150-річна

«Ялина Крістера», посаджена самим Вільгельмом. Уздовж вул. Кобзарської є 150-річні

сосни і величезна стара липа триметрового діаметру, стовбур якої розділяється на три

півметрові розгалуження. Тут же, по вул. Осиповського, біля будинку №3 росте

найстаріший і найбільший дуб Києва. Йому близько 700 років, його «зріст» перевищує 30

метрів, обхват стовбура – п’ять з половиною метрів! Під цим дубом любив відпочивати

Вільгельм Крістер, а іноді й Тарас Григорович Шевченко, який не раз бував у нього в

гостях.

Між іншим, проживаючи в 1859 році на Пріорці (нині – Вишгородська, 5), у будинку,

який належав Варварі Матвіївні Пашковській (сестрі української письменниці С. Лободи

), Тарас Шевченко любив гуляти в Залиш-смутку. Про що С. Лобода і написала в своїх

спогадах, опублікованих в журналі «Бджола» в 1875 році.

На жаль, красива колись місцевість занепадає.


ПЕРШИЙ БІОГРАФ КОБЗАРЯ, з нарису Н. Наумової «Хата на Пріорці»

Північна околиця Києва, Пріорка, що є продовженням Куренівки, відома на карті Києва з

17 ст. Автор видання «Опис міста Києва» М. М. Закревський вказує, що ця назва походить

від слова «пріор» – настоятель домініканського монастиря, що знаходився на Подолі,

навпроти Фролівського, і якому певний час належали ці землі. Тут мали свій заміський

будинок католицькі Пріори, місцеві жителі називали його «замок», звідки назви

«Замковище» та вулиця Замковецька. Перший опис Пріорки як місцевості зробив

генеральний проповідник Миколаївського монастиря Петро Розладовський. В його описі

згадується село Яцківка, залишки млина та вірменської церкви (в часи гонінь вірмени

випросили собі тут земельну ділянку).

В люстрації Київського воєводства занесена скарга жителів Пріори на монахів

домініканського монастиря у зв’язку з забороною користуватися лісами та пасовищами. У

другій половині XVII ст. після визвольних війн Богдана Хмельницького, частина земель,

що належала католикам була передана Київському братському монастирю, і таким чином

Сирець, Куренівка, Пріорка належать Київському магістрату, а магістратські селяни

платять оброк в користь міста. Згодом посполиті селяни піднімають питання про

переведення їх в статус київських міщан. Передмістя було офіційно введено в межу міста

у 1834 р. І пізніше кияни трактували назву «Пріорка» по-своєму, виводячи її з слова

«приорати», тобто приєднати до міста.

До речі, тоді ж у журналі «Народна творчість та етнографія» була надрукована стаття

«Давня київська хата». Її автори, працівники Музею архітектури та побуту під відкритим

небом Р. Свирида та С. Вирговський описуючи хату початку 19 ст., що збереглася на

провулку Мостицькому, кваліфікували її як цінну пам’ятку минулої епохи, пропонуючи

зберегти її для майбутніх поколінь, адже дерев’яні будівлі Києва зникають назавжди. На

жаль так і сталося – хата була зруйнована як і решта (біля 200 хат), що датувалися

минулим століттям і зберігали ознаки традиційного народного житла, типового для

київської околиці.

Але на щастя, на розі вулиць Вишгородська та Білицька ще збереглася дерев’яна, дубова,

тинькована хата, звичайно вже реставрована. Ця хата залишилась тут лише тому, що в ній

колись зупинявся український поет Тарас Шевченко.

В серпні 1859 р. востаннє перебуваючи в Києві, письменник прожив у цій хаті два тижні,

перед своїм від’їздом до Петербурга.

Про цей період його життя розповідає у своїй книзі «Життя і твори Тараса Шевченка»

(К.1882) Михайло Корнійович Чалий, добрий приятель поета, тоді інспектор другої

київської гімназії. Перший біограф Шевченка, він у розділі книги, що торкається його

життя на Пріорці використовує спогади господині хати Варвари Матвіївни Пашковської,

записані її сестрою, Стефанією Матвіївною (літературний псевдонім, за чоловіком –

Лобода).


ДЕКІЛЬКА ЕПІЗОДІВ, ЯКІ ПЕРЕДАЛА КРАПИВІНА, з книги М. Чалого «Т. Г.

Шевченко в Україні в 1859 році»

Пані Крапивіна, сестра хазяйки, в живій розповіді передала кілька епізодів із

тритижневого перебування Шевченка на Пріорці.

Просить квартирант хазяйку, щоб вона дозволила няньці Оришці випрати його сорочки й

носові хусточки та позичила б йому 10 коп. сріблом, бо дуже треба!

Оришка була проста селянка, натура, яку ще не встигла зіпсувати цивілізація великого

міста. Розбираючи передану їй купу білизни, вона помітила два вузлики на ріжках

хусточок. Розв’язавши їх, вона знайшла в одному двадцятип’ятирублеву асигнацію, а в

другому трирублеву. Замість того, щоб привласнити цей скарб, більший ніж її річна

платня, що, звичайно, неодмінно б зробила кожна київська покоївка чи куховарка, вона, з

душевної простоти, сказала хазяйці про свою знахідку. Тарас Григорович не так зрадів,

що несподівано знайшовся залежаний капітал, як здивувався з надзвичайної чесності

«дурної» Оришки, яка могла б на ці гроші справити собі цілий гардероб. «Дядина»

запропонувала йому переглянути його майно, що вміщалося в невеликому чемодані, і

знайшла за обгортками книжок іще 15 рублів. Із знайдених таким чином 43 рублів

Шевченко не схотів заплатити за квартиру жодної копійки: «Бо то, – казав він, – якісь

дурні гроші, коли я зовсім забув про їх, а дурному дурна й дорога!».

На ці гроші, діждавшись неділі, він задумав якнайкраще пригостити дітлахів. їх набігло з

півсотні. Тарас Григорович тим часом пішов на базар і накупив стільки ласощів, що

насилу доніс до квартири. Подвір’я притрусили свіжоскошеною травою, діти качалися і

перекидались, сповнюючи околиці дзвінкими веселими голосами. Та на цьому ще не

закінчилось: після обіду перекупка привезла повний віз яблук, груш, пряників, бубликів і

т. ін, і т. ін. Це друге частування було влаштовано вже за містом, на вигоні недалеко від

Пріорки, куди хазяйка, побоюючись за цілість свого садка, випровадила галасливу ватагу

разом із своїм квартирантом. А Тарас Григорович був сам не свій: бігав, метушився, реготався, пустував.

«Кого люблять діти, – казав він, – той, значить, ще не зовсім поганий чоловік». Коли ж

Тараса Григоровича починав змагати сон, діти (така була умова) повинні були тихенько

розійтися. «Тікаймо, бо дядько вже хропе, наче коняка!» – казали вони, розбігаючись.

Розкішними, темно-синіми, оксамитними українськими ночами Шевченко любив ходити

подвір’ям іноді до вранішньої зорі, кажучи при цьому, що «незчисленнії зіроньки не

пускають його до хати».