Флоровский Георгий [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

ФЛОРОВСЬКИЙ Георгій Васильович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Філософ, теолог. У чернецтві – Георгій.

З родини священика. Батько, Флоровський В., – законовчитель Єлизаветградської чоловічої

гімназії.

Народився 28 серпня (10 вересня) 1893 р. в с. Ковалівці Єлизаветградського повіту Херсонської

губернії Російської імперії (нині – в межах м. Кіровограда, адміністративного центру однойменної

області України).

Помер 11 серпня 1979 р. в м. Принстон (США).

Закінчив Одеську чоловічу гімназію (1911), історико-філологічний факультет Новоросійського

університету (1911-1916).

Працював викладачем Новоросійського університету (1920), Богословського інституту імені

преподобного Сергія Радонезького (1925-1947), деканом нью-йоркської Свято-Володимирської

духовної академії (1948-1958), завідуючий кафедрою історії Східної церкви Гарвардського

університету (1958-1964), викладачем Принстонських духовної семінарії та університету (1964-).

Член Британської академії наук.

Член Афінської академії наук.

Член Американської академії мистецтв і науки.

Член Брюссельської академії релігійних наук.

Почесний доктор університету Нотр-Дам.

Почесний доктор Свято-Володимирської духовної семінарії.

Почесний доктор Вельського університету.

Почесний доктор Пристонського університету.

Член Центрального Виконавчого комітетів Всесвітньої Ради Церков (1948).

Спеціалізувався з проблем богослов’я, візантології, культурології, історії російської філософії.

Як вчений дебютував працею «Сучасні вчення про умовиводи» (1916).

Потім настала черга наступних доробків: «Історична філософія Герцена» (1923), «Людська й

Божественна мудрість» (1924), «Основи логічного релятивізму» (1925), «Смерть на хресті»,

«Еволюція і епігенез»(обидва – 1930), «Східні отці 4 століття» (1931), «Візантійські отці 5-8

століть», «Проблеми християнського об’єднання»(обидва – 1933), «Східні Батьки церкви від IV до

V сторіччя» (1937), «Шляхи російського богослов’я» (1937), «Східна традиція в християнстві»

(1949).

Англійською мовою видане 14-томне зібрання творів Ф.

У Одеському державному університеті для студентів-філософів заснована стипендія ім. Георгія

Флоровського (1995).

У Одеському державному університеті проводяться студентські наукові читання пам’яті земляка

(1998).

Не сприйнявши більшовицької революції, емігрував – спочатку до Болгарії (1920), потім –

Чехословаччини (1923), Франції – (1925) і, зрештою, – США (1948).

Архів нашого земляка зберігається в бібліотеці Принстонського університету.

Серед друзів та близьких знайомих Ф. – П. Савицький, М. Ланге, П. Сувчинський, М. Трубецькой

та ін.


***

ПРИРОДА ВМИРАЄ У ЛЮДИНІ, з життєвого кредо Г. Флоровського

Смерть людини стає космічною катастрофою, бо у вмираючому природа втрачає своє безсмертне

осереддя i сама як така вмирає в людині.


СЛІПІ ВОЖДІ СЛІПИХ МАС, уривок з книги Г. Флоровського «Євразійська спокуса»

В євразійстві прокидається запізнілий романтичний пафос стихії, заповзятої, владної,

багатоколірної. Євразійці усюди бачать стихію – і люблять її, і вірують в неї, в органічні закони

природного зростання. У самих собі вони із задоволенням відчувають «віяння незвичайного

стихійного підйому сил», які вибиваються і вириваються з-під розвалин приреченого минулого.

Історія для них, найперше, могутній силовий процес, явище сили, а не духу, розвиток, а не

творчість і не подвиг.

Після великих історичних потрясінь поламані і покалічені в них люди... від втоми і безсилля, починають марити про силу і потужність в якійсь надривній підлесливості до стихії. У пафосі

стихії стираються категоричні межі добра і зла, як якась моралістична умовність, як причіпка дуже

суб’єктивної рефлексії, несумірної з вищою правдою і мудрістю історичного надособистого буття.

Не за етичними і духовними мірилами визначається ...і оцінюється гідність людей і подій...

Складається культ «сильних» людей, не то «героїв», не то «розбійників»...

...Звичайно, на чисте «зло» ні народи, ні особи ніколи не перетворюються, вони лише бувають і

стають... носіями зла, проте цього обмежувального «лише» не слід перебільшувати. Бо «зло» не є

чимось зовнішнім, воно не як додатковий вантаж приєднується до своїх носіїв; воно стає для них

фатальним внутрішнім законом, онтологічно розкладає своїх носіїв і може довести їх до повного і

необоротного розпаду – у скам’янілому невідчутті і нерозкаяності.

...Духовні отрути глибоко всмокталися в російське життя і ще довго будуть в ньому чадіти і

смердіти. І, звичайно, не тільки «старий правлячий шар» укритий виразками і отруєний отрутою

історичного розкладання, але в набагато більшому ступені і «новий», народжений і сповитий в

буйстві і злості. І марно, і наївно сподіватися на вицвітання і самовивітрювання цих отрут...

В євразійстві знову оживає найгірша і найнебезпечніша риса старої інтелігентської психології –

ділити все на «праве» і «ліве», на «благонадійне» і «неблагонадійне», під новими позначеннями

«старе» і «нове», «європейське» і «євразійське». Євразійство, за своїм психологічним складом, є

останній інтелігентський напрям, котрий суміщає в собі всі колишні вади. Все завдання зводиться

до того, аби полонити в слухняність, в «підданство ідеї». Психологічний тип залишається тим

самим, духовна тканина не оновиться, зміняться тільки сліпі вожді у сліпих, як і раніше, мас.


ФАТАЛЬНИЙ ТА СУМНІВНИЙ ДАР, з статті О. Охріменко «Православна релігійна думка

ХІХ-ХХ ст.»

Поміж православних богословів Флоровський є найвідданішим православному вченню. Вiн прагне

точно дотримуватись Св. писання i патристичної традицiї. Вiн вiдкидає вчення В. Соловйова про

Бога як всеєднiсть: створюючи свiт, Бог творить реальнiсть, вiдмiнну вiд нього.

Створення людини як незалежної дiяльнiсної особи є кенозис божественної волi, що витiкає iз

любовi Бога до творiння. Душа та тiло людини являють собою двi сторони єдиної живої iстоти. В

результатi первородного грiха зв’язок мiж душею i тiлом стає немiцним, людина – смертною.

...Перемога над смертю була досягнута Христом. Коли у вiдповiдностi з людською природою вiн

вмер на хрестi, його душа вiддiлилася вiд тiла, але його божественність залишилась невід’ємною

вiд його душi i його тiла. Через це його тiло пiсля смертi не зазнало розпаду та було їм оживлено.

...Флоровський, заперечуючи перевтiлення, стверджує, що загальне воскресiння не є всезагальне

спасiння. Одного життя на землi достатньо для того, щоб людина зробила вибiр та проявила або

устремлiння до добра, або свавiльну впертiсть, що заслуговує засудження i вiчних мук.

...Вiн вказав на руську «унiкальну чутливiсть» як на «фатальний та сумнiвний дар». Вiн

звинуватив руський нацiональний характер в нестiйкостi та непостiйностi в любовi, в тенденцiї до

«повiльного роздуму на фатальних розтоках» за вiдсутностi рiшучостi на вiдповiдального вибору.

Роздвоєнiсть любовi, стверджує вiн, часто призводить руську душу до трагедiї демонiчної

одержимостi.

Вихiд iз цих бiд потрiбно шукати в духовнiй дисциплiнi та, зокрема для теологiчної думки, в

поверненнi до стилю й методу Отцiв церкви.


ПОСТІЙНА СПОКУСА ДУМКИ, монографії Ю. Богуславської «Проблема утопії та утопізму в

російській релігійній філософії»

Утопізм, на думку Г. В. Флоровського, – це дуже складне духовне явище, значення якого не можна

визначити стисло та односкладно. Тому він пропонує розділити його на окремі шари та

розкривати сутність поняття пошарово.

Першим поверхневим шаром утопізму є суспільний утопізм, який визначається автором як «всяка

віра у можливість останніх слів, у можливість іманентної історичної удачі, остаточної та крайньої,

хоча б і лише часткової, але такої, яка б не вимагала і не допускала подальших змін у кращий бік».

На цьому рівні утопізм характеризується такими рисами, як віра в емпіричну досягнутість

досконалості в соціальному будівництві та можливість ідеалу як частини емпіричної дійсності;

культ «боготворення» організації (з одного боку, вся увага зосереджується на установах, що

повинні працювати в ідеальному суспільстві, з повним ігноруванням того, як у цих межах

житимуть люди; а з іншого, – установі, як такій, приписується «безумовна гідність» і

«безпомилковість дій», завдяки чому за нею закріпляється функція вседозволеності);

диктаторський та деспотичний пафос насильницького дарування «щастя» (якщо можлива така

форма суспільного устрою, яка є благом сама по собі, то це повинно бути здійснене будь-що);

прагнення до дріб’язкової регламентації всього життя; ідея «одиничного вседосконалого

суспільного ладу», що однаково підходить для будь-якого суспільства та народу і є однаково

благодійним в усі часи (бо ідеальний стан, як стан завершеної повноти досконалості, як «те, краще

чого нічого не може бути», за визначенням повинен бути одиничним «предметом»).

З останнього випливає другий шар утопізму – утопічна філософія історії. На цьому рівні утопізму

приписується віра у завершеність, кінцевість прогресу (бо досконале лише тоді вважається таким,

коли йому вже немає куди розвиватися) і, навпаки, безконечність та необмежена тривалість

історичного часу (бо якщо б із закінченням прогресу закінчувався й історичний процес, то життя

для утопіста втратило б усякий смисл, адже навіщо досягнення досконалості, якщо це є кінець

історії); історичний автоматизм (все у світі визначене наперед, тому безглуздо боротися з

дійсністю, треба лише визначити «природні тенденції розвитку» та пристосуватися до них) і

антиіндивідуалізм («особистість перетворюється на елемент світової сутності» та приноситься

йому в жертву, в результаті чого втрачає самостійність, самосвідомість та волю самовизначення).

Останнім шаром утопізму Г. В. Флоровський називає утопічне самопочуття. Його філософ

визначає як «космічну одержимість» – таку ситуацію, коли утопічну самооцінку та оцінку світу

визначають «почуття безумовної залежності, повної визначеності зовні, повного залучення у

всесвітній лад». На цьому рівні утопізм характеризується «універсалізмом» (людина відчуває себе

лише маленькою ланкою великого ланцюга, де її роль зводиться тільки до виконання того, що вже

визначено заздалегідь; всяке самовизначення тут – щось зле) та «самопочуттям раба стихій»

(людина повністю розчиняється в суспільстві, відрікаючись від власного самовизначення; для неї

вже «немає місця для дії, – тут можливий лише рух»; «тут все дихає... боязкою покірністю

зовнішньому»). Саме в цьому, за переконанням Г. В. Флоровського, і полягає серцевина

утопічного світовідчуття.


НАСІННЯ ВІЧНОГО ЖИТТЯ, з статті А. Сурожського «Шлюб і родина»

Говорячи про хрещення взагалі: деякі батьки вважають, що хрещення – це такий обряд, що дитину

як би включає в Церкву, а деякі навіть думають, що воно дитину включає в людський рід. .

...Отець Георгій Флоровський мені якось сказав, що коли хрестять дитину, у неї засівається

насіння вічного життя: але це насіння повинно бути захищене й повинно зрости, тобто дати плід. І

над цим повинні трудитися батьки.