Чижевский Дмитрий [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

ЧИЖЕВСЬКИЙ Дмитро Іванович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: німецько-російський.

Лінгвіст, славіст, культуролог, філософ, літературознавець, релігієзнавець. Псевдонім – Фріц

Ерленбуш.

З дворянської родини. Батько, Чижевський І., – офіцер-артилерист.

Народився 23 березня (4 квітня) 1894 р. в м. Олександрії Херсонської губернії Російської імперії

(нині – районний центр Кіровоградської області України).

Помер 18 квітня 1977 р. в м. Гейдельберзі (Німеччина). За заповітом кремований, прах похований

на місцевому цвинтарі.

Закінчив Олександрійську чоловічу гімназію (1911), фізико-математичний факультет

Петербурзького (1911-1913) та історико-філологічний факультет Київського університету св.

Володимира (1914-1919) університети, навчався в Гейдельберзькому (1921-1922) та

Фрейбурзькому (1923-1924) університетах.

Працював викладачем Київських культурно-просвітницького відділу Ради професійних спілок і

Робітничого технікуму (1919-1920), приватного жіночого інституту (1920), Київського інституту

народної освіти (1921), празького Українського педагогічного інституту (1924-1929),

мюнхенського Українського Вільного університету (1929-1949), американського Гарвардського

університету (1949-1956), директором німецького Інституту славістики Гейдельберзького

університету (1956-1977).

Дійсний член Гейдельберзької та Хорватської академій наук.

Член «Українського товариства ім. Т. Шевченко» (Львів), «Кантівського товариства» (Галле),

«Гегелівського союзу» (Гаага), «Німецького товариства слов’янських досліджень»,

«Слов’янського інституту», «Лінгвістичного гуртка» (усі − Прага).

Голова «Німецької спілки викладачів славістики».

Почесний професор Кельнського університету (1970).

Друкувався в газеті «Робітниче життя», в журналах «Сучасні нотатки», «Zeitschrift für slavische

Philologie», «Архів з історії філософії», «Новий журнал».

Як вчений дебютував монографією «Гегель в Росії» (1924).

Потім настала черга наступних доробків: «Логіка» (1924), «Філософія на Україні» (1926), «Тютчев

і німецький романтизм», «Хрестоматія з грецької філософії» (обидва − 1927), «Dostojevskij

Studien», «Нариси з історії філософії на Україні», «Сковорода» (усі – 1931), «Філософія Г. С.

Сковороди», «Hegel bei den Slavan» (обидва – 1934), «Štúrova filozofia života» (1941), «Українське

літературне бароко. Нариси» (1941-1944), «Історія української літератури» (1942 ), «Історія

давньоруської літератури: київська епоха» (1948), «Порівняльний нарис слов’янських літератур»

(1952), «On the Question of Genres in Old Russian Literature» (1954), «Історія української літератури

від початків до доби реалізму» (1956), «Про романтизм у слов’янських літературах», «До

стилістики давньоруської літератури» (обидва – 1957), «Das heilige Russland» (1959), «Історія

руської літератури до епохи бароко» (1960), «Russland zwischen Ost und West» (1961), «Russische

Literaturgeschichte des 19 Jahrhunderts» (1964), «Abriss der altrussischen Literaturgeschichte» (1968),

«Порівняльна історія слов’янських літератур» (1971), «Skovoroda, Dichter, Denker, Mystiker»

(1974), «A History of Ukrainian Literature» (1975).

Всього перу нашого земляка належить понад сто книг, виданих 15 мовами.

Зробив важливе відкриття – віднайшов і підготував до друку втрачений два століття тому рукопис

основної філософсько-педагогічної праці видатного чеського педагога і філософа ХVII ст. Яна

Амоса Коменського.

Спеціалізувався з проблем історії філософії переважно слов’янських країн. Вважав, що

староруська література є літературою Київської Русі, а отже є українською.

Спільної мови з владою, як правило, не знаходив. Сидів у в’язниці за царського режиму (1916-

1917), зазнав арешту і ледве не був розстріляний за «революційної влади» (1918), а про

більшовицький режим говорив, що він не знає гуманності і повертає суспільство до варварства.

Ним же за рішенням Київської Надзвичайної Комісії був заарештований «за виступи проти

Радянської влади, за заклики до повалення більшовиків» (1920).

Не витримавши «більшовицьких новацій», емігрував: до Німеччини, Чехословаччини, США.

Унікальну багатомовну наукову бібліотеку нашого земляка конфіскували радянські війська (1945).

У Празі пройшла наукова конференція «Дмитро Чижевський. Особистість і творчість (2002).

В Україні вийшли книги Ч.: «Українське літературне бароко» (2003), чотиритомник філософських

праць і переклад «Порівняльної історії слов’янських літератур» (2005), а фундаментальна «Історія

української літератури» (2003) стала базовим вузівським підручником.

На його честь відкрита меморіальна дошка в Інституті філології Київського національного

університету ім. Т. Шевченка (2006).

У Москві видрукувана монографію Н. Над’ярних «Дмитро Чижевський. Єдність суті» (2006).

Серед друзів та близьких знайомих Ч. – В. Зінківський, Ф. Степун, Р. Якобсон, Т. Манн, Д.

Дорошенко, М. Шаповал, М. Шнайдер, М. Грушевський, А. Вінценз, С. Франк, Л. Мюллер, Д.

Герхард, Г. Гадамер, А. Шульце, А. Гельб, П. Менцер, Е. Верман, М. Бентов (Пилипенко), Д.

Герхард, В. Вайнтрауб, Г. Гуссерль, М. Фасмер, А. Гумецька, Л. Мюллер та ін.


***

УДОМА, В НІМЕЧЧИНІ

, з життєвого кредо Д. Чижевського

Ніде я не міг би відчувати себе так удома, як в Німеччині. Ніде не міг би брати участі в

будівництві нової Європи з таким же сенсом, як в Німеччині.

УКРАЇНЦІ МЕНЕ НЕ РОЗУМІЮТЬ, зі спогадів Д. Чижевського

Мій життєвий шлях привів мене з Росії до Польщі, Німеччини, Чехословаччини, Голландії, Швеції

і т.д. І всюди я міг переконатися, що ті вузькі межі, у які історія поставила життя цих народів,

шкодять цим країнам і народам не лише у економічному, але й у культурному плані. І будуть і

надалі гальмувати їхній розвиток, якщо не подолати вузькі межі будь-яким способом – не

порушуючи, однак, природних прав цих великих і малих народів.

...Озирнувшись на зроблене, припускаю, що найдовше зберігатимуть інтерес до моїх праць чехи:

сюди залічую передусім відкриття рукописів Коменіуса; відтак дослідження церковнослов’янської

літератури на чеських землях та чеської барокової літератури.

Мої земляки – українці, за поодинокими винятками, не розуміють того, що я роблю, так що за

минулий рік я навіть відчув за конечне вийти зі складу кількох українських культурницьких

організацій. Що ж до моїх розвідок про російських та словацьких поетів та мислителів, то позаяк

вони безмежно далекі від марксистської ідеології, їх, у найкращому разі, пускають поза увагу в

обох країнах.


НАЙВИЗНАЧНІШЕ МІСЦЕ, з оцінки діяльності Д. Чижевського О. Даньком

Якби хтось зробив серйозну спробу дослідити те, який вклад українці за кордоном внесли у

світову науку, немає сумніву, що найвизначніше місце серед невеликої групи українських вчених,

що такий вклад зробили, належало б професорові слов’янської філології Гейдельберзького

університету (Німеччина) і директорові Славістичного інституту того ж університету Дмитрові

Чижевському. А щодо славістики, то професорові Чижевському належить тут найвизначніше

місце не тільки серед українських вчених, а й серед славістів західного світу взагалі.


НЕ ДАВАВ ЗАСНУТИ ДУМЦІ, з статті М. Наєнка «Невідомий Чижевський»

Без його праць українське літературознавство було й залишається не просто «неповним», а

злиденним. Як, до речі, й українська філософська думка ХХ століття...

В часи, коли Україна стала незалежною, вона особливо має пишатися тим, що і в часи неволі не

давали заснути тій думці такі сподвижники, як Д. Чижевський.


ПРО НЬОГО БУДУТЬ РОЗПОВІДАТИ АНЕКДОТИ, зі спогадів А. Вінцензи

Зі смертю Чижевського зійшов зі сцени один із найвидатніших славістів останнього часу і

останній представник ліберальної інтелігенції колишньої Російської імперії. Чижевський був на

терені Європи чи не останнім професором, про якого ще довго будуть циркулювати легенди,

оповідання і анекдоти. Він безмірно презирливо ставився до сірості, посередності, які окреслював

формулою: «У його голові немає жодної думки!». Для таких студентів він був «Бичем Божим». Не

церемонився також із колегами. Так, на одному із наукових конгресів перервав доповідача

вигуком: «Чи пан вважає нас за готтентотів, що приїхав доповідати такі глупства?!».

У контексті – сьогодні вже історичному – царської Росії Чижевський був українцем і

протиставляв себе великоросам. Постійно підкреслював це також тоді, коли працював в Америці,

в Гарварді. Ніколи не забував нагадати, що література староруська є, власне, літературою

київською, тобто українською.


ЗВИНУВАТИЛИ У ШПИГУНСТВІ, з статті К. Ґудзик «Славіст з Олександрії»

Майже все своє життя жив і працював за кордоном – така випала йому доля. За кордоном – у

переносному сенсі – він знаходиться і зараз. Адже більшість його наукових творів досі не

перекладена і не видана українською мовою. І тому Дмитро Чижевський сьогодні більше відомий

у Чехії, Словаччині, Польщі, Німеччині, ніж на своїй батьківщині.

...Попри всі ці зусилля, ставлення до Чижевського з боку повоєнної німецької наукової

адміністрації (Західна Німеччина) не було занадто доброзичливим. Працю вченого гальмували

інтриги, підозри, навіть звинувачення у тому, що він є «комуністом» (з приводу «шпигунства»

було проведене офіційне розслідування, яке засвідчило повну невинність професора). Працю

гальмувало також скрутне післявоєнне життя, недоїдання і навіть голод, брак наукової літератури.

З усіх цих причин давні колеги й колишні учні вченого вмовляють його покинути Німеччину і

переїхати до США.

...Українські кола були незадоволені науковими стосунками вченого з російською діаспорою,

дорікали йому за недостатній патріотизм. Бо Чижевський вважав культурні зв’язки між людьми і

народами більш важливими, ніж політичні, всіляко підтримував і розвивав ці зв’язки без огляду на

національність.

...Праці вченого набувають широкого визнання – до його 70-ліття (1964) видано ювілейний

збірник «Orbis scriptu», у якому взяли участь гуманітарії практично з усього світу (виключаючи,

звичайно, радянських колег).


У РОСІЇ ЛІТЕРАТУРИ ВЗАГАЛІ НЕМАЄ, зі спогадів Г. Гадамера

У його поведінці завжди було щось гротескне, але він був, звичайно, великим мудрецем. Мав

прекрасну пам’ять і твердив, що він взагалі не міг нічого забути. Друкував на машинці всі свої

роботи зразу начисто – з усіма примітками та бібліографічними даними. Був всезнаючим і належав

до того типу вчених, котрі особливо знають усе те, чого не знають інші.

Чижевський був єдиною знаною мною людиною, яка могла вести мову «про 37-й рік», маючи на

увазі не 1937 і навіть не 1837, але рік 1037, в якому він відчував себе так само вільно, як і в

теперішнім часі. Займався, з однієї сторони, барочною літературою – польською, російською,

українською, а також – російською літературою ХIХ ст., особливо Гоголем. Про те, що вважав

поза межами літератури, як наприклад соцреалізм, Чижевський не писав зовсім – як про явище

неіснуюче.

І повторював, що в Росії літератури взагалі немає, а є тільки російські письменники.


ПОМЕР САМОТНІМ, зі спогадів А. Гумецької

Помер Дмитро Іванович самітним; доглядали його у передсмертний час чужі, хоч і досить близькі

люди – друзі, учні, колишні колеги.

Сумний кінець, але у кожного своя доля.

Document Outline

.D0.B7_.D1.83.D0.BA.D1.80.D0.B0.D1.97.D0

YANDEX_37

YANDEX_53

YANDEX_55

YANDEX_41

YANDEX_56

YANDEX_57

YANDEX_59