Бабель Исаак [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

БАБЕЛЬ Ісак Емануїлович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Письменник. Псевдонім – К. Лютов.

З міщанської родини. Батько, Бабель Е., – крамар.

Народився 1 (13) червня 1894 р. в м. Одесі Російської імперії (нині – адміністративний центр

однойменної області України).

Розстріляний 17 березня 1940 р. в московських катівнях НКВД. Похований на цвинтарі «Бутово».

Навчався в Одеських комерційному училищі, комерційному інституті.

Працював у книжковому видавництві, Надзвичайній комісії, Народному комісаріаті освіти,

політвідділі Першої кінної армії.

Друкувався в газетах «Вісті Одеського губвиконкому, губкому КП (б)У і губпрофради»,

«Літературні додатки до газети «Вісті Одеського губвиконкому, губкому КП (б)У і губпрофради», журналах «Знамено», «Літопис», «Леф», «Червона цілина».

Як літератор дебютував оповіданням в журналі «Літопис» (1916).

Потім настала черга наступних доробків: цикли «Кінармія» (1923-1926), «Одеські оповідання»

(1923-1926), п’єс «Захід» (1928), «Марія» (1935).

Схвальні відгуки щодо творчості письменника пролунали з уст багатьох відомих російських

письменників. А коли книгу переклали іспанською, французькою мовами, до вітчизняних

долучилися голоси їх зарубіжних колег – А. Барбюса, М. дю Гара, Р. Ролана, Т. Манна, Л.

Фейхтвангера.

Проте у ситуації, що вже складалася в країні, слова підтримки всесвітньо відомих персон, мало що

значили у порівняні з думкою командуючого Першою кінною армією С. Будьонний. А він жадав

нещадного покарання письменника: «Вимагаю захисту від безвідповідальних наклепів тих, кого

дегенерат від літератури Бабель обплював художньою слиною класової зненависті».

В результаті в 1939 р. Б. заарештували, конфіскувавши 24 папки начерків. І тільки через 15 років, після смерті Сталіна, стало відомо: письменника розстріляли в катівнях КДБ ще 1940 року.

У м. Одеса встановлено пам’ятник видатному землякові (2011).

Серед друзів та близьких знайомих Б. – М. Горький, В. Маяковський, М. Асєєв, Ю. Олеша, Е.

Багрицький, В. Катаєв, О. Кручених та ін.


***

ПОШУК ТРАДИЦІЇ,

з письменницького кредо І. Бабеля

Творчість – це пошук автором власної традиції.

ПОМИЛКА, з оповідання І. Бабеля «Казка про бабу»

Жила була баба, Ксенією кликали. Груди товсті, плечі круглі, очі сині. Ось яка баба була. Якби

нам з вами!

Чоловіка її на війні вбили. Три роки баба без чоловіка прожила, у багатих панів служила. Добродії

на день щонайменше тричі гаряче домагалися. …Три роки баба для панів готувала і чесна була з

чоловіками. А груди-то пудові куди подінеш? Ось бачите! На четвертий рік до лікаря пішла,

говорить:

– У голові в мене тяжко: те вогнем палахкоче, а то слабшаю...

А лікар візьми та й скажи:

– Невже у вас у дворі мало хлопців бігає? Ой, ти, баба...

– Не насмілитися мені, – плаче Ксенія: – ніжна я...

І вірно, що ніжна.

…Баба Морозиха всю справу залагодила. Баба Морозиха на всю вулицю повитуха й знахарка

була. Такі до жіночого черева безжалісні. Їм би спаруватися, а там хоч трава не рости.

– Я, – мовить, – тебе, Ксенія, забезпечу. Суха земля потріскалася. Їй божий дощик потрібен.

І привела. Валентин Іванович прозивається. Непоказний, та вигадливий – умів пісні складати. Тіла

ніякого, волосся довге, прищі веселкою так і переливаються. А Ксенії бугай, чи що, потрібен?

Пісні складає і чоловік – краще в усьому світі не знайти.

Напекла баба млинців зі сто, пиріг з ізюмом. На ліжку в Ксенії три перини покладено, а подушок

шість, усі пухові, – катай, Валю!

Наспів вечір, збилася компанія в кімнатці за кухнею, усі по чарці випили. Морозиха шовкову

хусточка одягла, ось яка поважна. А Валентин незрівнянні розмови веде:

– Ах, дружочок мій Ксенія, занедбана я на цьому світі людин, замордований я юнак. Не думайте

про мене легковажно. Прийде ніч із зорями та чорними віялами – хіба виллєш душу у віршах? Ах, багато в мені цієї сором’язливості...

Слово за слово. Випили, звичайно, горілки дві пляшки повних, а вина – і всі три. Іншими словами

кажучи: п’ять карбованців на частування пішло, – не жарт!

Валентин зарум’янів майже до коричневого і вірші так гучно читає. Морозиха від столу тоді

відсунулася.

– Я, – говорить, – Ксенечко, піду, Господь зі мною, – між вами може любов буде. Як, – уточнює, –

ви на лежанку ляжете, ти з нього чоботи зніми. Чоловік, – на них не наперешся...

А хміль-то грає. Валентин себе за волосся хапає, крутить його.

– У мене, – говорить, – видіння. Я як вип’ю – у мене видіння. Ось бачу я – ти, Ксенія, мертва, обличчя в тебе огидне. А я піп – за твоєю труною іду і кадилом махаю.

І тут він, звичайно, голос підняв. Ну, не більше чим жінка, вона-те. …Вона вже й кофтинку ніби

ненароком розстебнула.

– Не кричіть, Валентину Івановичу, – шепоче, – не кричіть, хазяї почують...

Проте хіба зупиниш, коли йому гірко зробилося?

– Ти мене скривдила, – плаче Валентин й хитається, – ой, люди-змії, чого захотіли, душу купити

захотіли... Я, – говорить, – хоч і байстрюк, та дворянський син... чула, куховарко?

– Я вам ласку зроблю, Валентине Івановичу...

– Пусти. – Встав і двері розчинив. – Пусти. У світ піду.

Ну, куди йому йти, якщо він, голуб, п’яний. Впав на постіль, обблював, вибачите, простирадла й

захропів, раб божий. А Морозиха вже тут як тут.

– Користі не буде, – каже, – давай винесемо.

Винесли баби Валентина на вулицю й поклали у підворітті. Повернулися, а господарка вже чекає в

очіпку й багатющих кальсонах; куховарці зауваження робить.

– Ти ночами чоловіків приймаєш…. Завтра ж зранку отримаєш розрахунок і геть з мого чесного

будинку. У мене, – говорить, – дочка-дівиця в родині...

До синього світанку плакала баба в сінях, скиглила:

– Бабусю Морозихо, ой, бабусю Морозихо, що ти зі мною, з молодою бабою, зробила? Себе мені

самій соромно, як я очі на божий світ підніму, і що я в ньому божому світові, побачу?

Плаче баба, скаржиться…

– Помилка вийшла, – відповідає їй Морозиха, – нам чоловік був потрібен простіший, нам би

Митька покликати…


МЕРЗОТНА РОБОТА ВБИВСТВА, з книги І. Бабеля «Кінармійський щоденник 1920 року»

Білів. 14.7.20

Франк Мошер. Збитий льотчик-американець, босий, але елегантний, шия, як колона, сліпуче білі

зуби, костюм в маслі і багні. З тривогою питає мене, невже я скоїв злочин, воюючи з радянською

Росією.

...Ой, як запахло Європою, кафе, цивілізацією, силою, старою культурою, багато думок, дивлюся, не відпускаю.

Лист майора Фонт-Ле-Ро – в Польщі погано, немає конституції, більшовики сильні, соціалісти в

центрі уваги, проте не у владі. Треба вчитися новим способам війни.

Що говорять західноєвропейським солдатам? Російський імперіалізм, хочуть знищити

національності, звичаї – ось головне, захопити всі слов’янські землі, які старі слова. Нескінченна

розмова з Мошером, занурююся в старе, розтрусять тебе, Мошер... Лукавить Мошер чи ні –

гарячково добивається, що таке більшовизм. Сумне і солодке враження.

26.7.20. Лешнюв

Україна у вогні. Врангель не ліквідований. Махно робить набіги в Катеринославську і Полтавську

губернії. З’явилися нові банди, під Херсоном – повстання.

Чому вони повстають, короткий комуністичний піджак?

Хотин. 27.7.20

Від Радзивілова – нескінченні села, вершники, які мчать вперед, важко після безсонної ночі.

Хотин – те саме село, де нас обстріляли. Квартира – жахлива – убогість, баня, мухи, статечний, покірливий, стрункий мужик, пройдисвітка баба, нічого не дає, дістаю сало, картоплю. Живуть

безглуздо, дико, кімнатка і міріади мух, жахлива їжа, і не треба нічого кращого – і жадність, і

огидне облаштування житла, ...і шкіри, що смердять на сонці, грязь без кінця дратує.

Був поміщик – Свєшников, розбитий завод, розбита садиба, величний остов заводу, червона

цегляна будівля, ...алеї, вже немає сліду, мужики байдужі.

У нас шкутильгає артпостачання, втягуюся в штабну роботу – мерзотна робота вбивства. Ось

заслуга комунізму – немає хоч проповіді ворожнечі до ворогів, окрім, хіба що, до польських

солдатів.

Привезли полонених, одного абсолютно здорового ранив двома пострілами без всякої причини

червоноармієць. Поляк корчиться і стогне, йому підкладають подушку.

Убито Зинов’єва, молоденького комуніста в червоних штанях, хрипи в горлі і сині повіки.

...Ночую в смердючій дірці, званій двором. Не сплю допізна, заходжу до штабу, справи з

переправою не блискучі.

Пізня ніч, червоний прапор, тиша, спраглі до жінок червоноармійці...


У ПОШУКАХ СЕКСУ, зі спогадів І. Бабеля «Мій перший гонорар»

Туман весняної задухи заганяв мене знову на горище, в ліс почорнілих пнів, осяяних місяцем.

Мені нічого не залишалося, окрім як шукати любові. Звичайно, я знайшов її.

На біду чи на щастя, жінка, вибрана мною, виявилася повією. Її звали Віра.

...Лише о дванадцятій годині ночі потрапили ми до готелю...

Віра сіла на ліжко, розставивши коліна. Очі її блукали в чистих сферах турботи і дружби. Потім

вона побачила мене, в двобортній куртці. Жінка зчепила руки і потягнулася.

– Заждався, мабуть... Нічого, зараз зробимося...

Приготування її були схожі на приготування лікаря до операції. Вона запалила гасницю і

поставила на неї каструлю з водою. Поклала чистий рушник на спинку ліжка і повісила кухоль від

клізми над головою, кухоль з білою кишкою, що бовталася по стіні. Коли вода зігрілася, Віра

перелила її в клізму, кинула в кухоль червоний кристал і стала через голову стягувати з себе

сукню. Кремезна жінка з опалими плечима і пом’ятим животом стояла переді мною. Соски, що

розпливалися, сліпо втюпилися в сторони.

– Поки вода дозріє, – сказала моя кохана, – іди сюди, дурисвіте...

...Вона лягла і, притягла мене до себе, стала шарити по моєму тілу.

– А баб ти знаєш?

– Ні... Звідки мені їх знати, хто мене допустить?

...Тепер ...мені хочеться запитати, чи бачили ви, як сільські теслярі рубають хату для свого ж

побратима тесляра, як хвацько, сильно і щасливо летять стружки в усі боки від обтісуваної

колоди?

У ту ніч тридцятирічна жінка навчила мене своїй науці...

НАРОДИВСЯ НЕ ВІД ЗОЩЕНКА, з повісті В. Катаєва «Діамантовий мій вінець»

Як і всі ми, він ходив у полотняній толстовці, у дерев’яних босоніжках, які гриміли тротуарами зі

звуком італійських кастаньєт.

У нього була велика голова начебто трохи деформований гарбуз, що сильно облисіла попереду, і

вічна іронічна посмішка, згадані вже круглі окуляри, за стеклами яких виднілися родзинки

маленьких дитячих очей, котрі дивилися на світ з допитливою цікавістю, і широке, ніби злегка

прим’яте чоло з декількома зморшками, мудрими не за віком, – чоло філософа, книгаря, фарисея.

…І разом з тим – щось хитрувате.

Він був небагато старшим за нас... і почував свою перевагу як майстер. Він був схильний до

моралізування, хоча й робив це з почуттям гумору, причому його губи приймали форму іжиці або, якщо завгодно, римської п’ятірки.

…Він не цурався нашого товариства і виявляв іноді милість тим, що читав нам свої оповідання

про місцевих бандитів і грабіжників, сповнені гумору й написані тим дивним

південноноворосійським, чорноморським, місцями навіть містечковим жаргоном, котрий, власне, і

зробив його знаменитим.

Манера його письма в чомусь зближалася з манерою штабс-капітана (М. Зощенко – авт.), і це

дозволяло честолюбним ленінградцям вважати, що наш кінармієць усього лише наслідувач штабс-

капітана.

Ходила така епіграма: «Під гармат грім, під дзенькіт шабель від Зощенко народився Бабель».


ПРО ЗІРКИ І ГОНОРЕЮ, з рецензії В. Шкловського

Головний винахід Бабеля полягає в тому, щоб говорити одним тоном про зірки і гонорею.


ШАШЛИКИ І ГОЛОД В УКРАЇНІ, зі спогадів А. Пиріжкової

Відпустку я збиралася провести в будинку відпочинку в Сочі. Дізнавшись про це, Бабель порадив

мені скористатися вільним часом і поїздити Кавказьким узбережжям.

Спочатку ми вирішили поїхати автомобілем в Гагри – там йшли зйомки картини «Веселі

хлоп’ята».

...Ми спускалися з гір, коли вже стемніло, і були жахливо голодні. У першому ж що трапився

духані замовили харчо і їли його з білим, свіжим, пухнастим хлібом. Здавалося, смачнішого за це

нічого не може бути.

У місті всюди смажилися шашлики: і на базарі, і прямо на головній вулиці, в якихось нішах

будинків, де влаштовані для цього спеціальні пристосування. Місто було наповнене запахом

смаженої баранини. Вечорами зустрічалися на набережній і пили міцний чай з бубликами.

На базарі було вже повно народу, багато коней, торгували зерном, худобою. Всі птахи, що

продаються, – жива. Ми купили гарячих коржиків, пшінки і пішли на вокзал.

– Немає колишнього достатку, дається взнаки голод в Україні..., – зауважив Бабель.


ТАЛАНОВИТО МОВЧИТЬ, епіграма О. Архангельського на І. Бабеля

Читатель перед сим почтенным ликом,

Вздыхая, справедливо заключит:

Сначала Бабель оглушил нас КРИКОМ,

Ну, а теперь – талантливо молчит.