Зубрицкий Денис [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]


ЗУБРИЦЬКИЙ Денис Іванович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: галицько-російський.

Історик, архівіст, бібліограф, етнограф, фольклорист, перекладач. Псевдонім – Денис Венява.

З дворянської родини.

Народився в 1777 р. в с. Батятичах Жолковського округу Австрійської імперії (нині – Кам’янсько-

Бузький район Львівської області України).

Помер 4 (16) січня 1862 р. в м. Львові Австро-Угорщини (нині – адміністративний центр

однойменної області України). Похований на місцевому Личаківському цвинтарі.

Закінчив Львівську гімназію (1795).

Був чиновником Бржозовського магістрату (1795-1809), перекладачем місцевого суду (1809-

1812), юстиціарієм низки округів (1812-1829), префектом Старопігійської друкарні (1830-1842).

Член львівського Ставропігійського інституту (1829).

Член Імператорської академії наук (1856).

Член-кореспондент археографічної комісії при міністерстві народної освіти Росії (1842).

Член Краківського товариства наук (1861).

Почесний член Київської тимчасової комісії по розбиранню древніх актів (1844).

Почесний член Товариства історії старожитностей російських при Московському університеті

(1846).

Кавалер російської Великої золотої медалі для іноземців (1816).

Друкувався в журналах «Киянин», «Пілігрим», «Вісник Південно-Західної і Західної Росії»,

«Москвитянин», «Iahrbucher fur slawische Literatur, Kunst und Wissenschaft», «Бджола», «Журнал

міністерства народної освіти», «Акти Західної Русі», «Читаннях Московського товариства історії і

старожитностей російських», календарі «Pielgrzym Lwowski – Der Pilger».

Як літератор дебютував статтею «Оuprawie koniczyny, rada dla pospolitego roluika» (1819).

Потім настала черга наступних доробків: «Die griechisch-katholische Stavropigialkirche in Lemberg

und das mit ihr vereinirte Institut» (1830), «Historyczne badania o drukarniach Rusko-Slowianskich w Galicyi» (1836), «Нарис з історії руського народу і церковної ієрархії в тому ж королівстві» (1837),

«Хроніка міста Львова» (1844), «Учбові і літературні заклади Львова» ( 1841), «Критико-історична

повість тимчасових років Червонної або Галицької Русі» (1845), «Початок Унії», «Die ruthenische

Frage in Galizien von einem Russinen» (обидва – 1848),»Анонім гнезненський та Іван Длугоша»

(1855), «Галицька Русь в XVI сторіччі» (1862).

Основною працею З. вважається тритомна «Історія галицької Русі» (1852-1855). Останній том

австрійська влада на певний час вилучила з обігу.

Переклав «Агрономію» Бургера (1821-1822), «О uprawie koniczyny, rada dla pospolitego rolnika»

(1821), «Nauka robienia i ustanowienia tak zwanych Tholardowskich konduktorow slomianych od

piorunow i gradu» (1825), «О uprawie lnu, rzecz dla Galicyjskich gospodarzy» (1829).

Левову частку своєї величезної бібліотеки наш земляк подарував Ставропігійському інститутові

1829() і Львівському університетові (1832).

Серед друзів та близьких знайомих З. – М. Погодін, І. Гушалевич, Т. Леонтович, С.

Головацький, О. Бодянський, І. Григорович, В. Малиновський, А. Майков та ін.


***

ПЕРОМ І ЗБРОЄЮ

, з політичного кредо Д. Зубрицького

Захищати границі святої Русі пером або зброєю скільки стане сил

НЕЩАДНО – ДО КРЕЩЕНДО-ДЕКРЕЩЕНДО, з листа Д. Зубрицького М. Погодіну від 5 (17)

травня 1852 р.

Чисто-російську мову підозрюють у нас як симпатизування Московщині. Найтихіший і

покірливий журнальчик «Галицька Зірка» одержав напучення, щоб не насмілювався вживати

московських слів під страхом заборони. Якось редактор написав в одній статті російськими

буквами слова «крещендо декрещендо»; раптом перекреслила їх цензура як московську

потворність, насилу встиг бідний редактор довести, що це не московські, а італійські музичні

слова.

Цензор не знає ні російської, ні церковної мови, лише щось мужицько-польсько-російського

наріччя, начальство строго повеліває йому слідкувати за мовою, а крім того є у нас багато неуків і

шахраїв галицьких русинів, які для своєї особистої користі зраджують народному благу, – і ось

наше становище.


СМЕРТЬ ЗАБАРИЛАСЯ, з листа Д. Зубрицького одному з друзів

Я зберіг собі з моїх статків на старість лише стільки, скільки б вистачило до моєї смерті. Проте я

помилився в своїх розрахунках із смертю і пережив термін, призначений мною.

Засоби виснажилися, а смерть не хоче мене брати.


СУПЕРЕЧЛИВА ПОСТАТЬ, з довідки П. Скрипника «Зубрицький Денис Іванович»

За політичними поглядами Д. Зубрицький – палкий прихильник кріпацтва та самодержавства в

особі імп. Миколи I. Українську мову вважав «мовою пастухів», якою не можна розвивати ні

науки, ні літературі. Заперечував факт існування українського народу як такого. Водночас своїми

працями завдав нищівного удару по польській історіографії, яка намагалася довести, що Галичина

була споконвічно польською землею.

Виявив себе як архівіст, упорядкував низку львівських архівів. У своїх працях спирався виключно

на матеріали, які не були досліджені. Започаткував в Україні розвиток археографії, сфрагістики,

геральдики та інших спеціальних історичних дисциплін.


ВІД ПОЛОНОФІЛЬСТВА ДО РУСОФІЛЬСТВА, з автореферату дисертації І. Орлевич

«Діяльність Львівського Ставропігійського Інституту (кінець XVIII – 60-і рр. ХІХ ст.)»

Радикальні реформи у видавничій справі Ставропігії були пов’язані з діяльністю Д. Зубрицького,

який обіймав посаду префекта друкарні у 1830-х рр. Він надав роботі Ставропігійській друкарні

комерційного характеру, орієнтованого на потреби існуючого книжкового ринку. У цей час поряд

із релігійною почала видаватися світська література (підручники, словники, літературні твори

тощо).

...Найяскравішою постаттю Інституту у той час був Денис Зубрицький. Саме прихід Д.

Зубрицького до Ставропігії, знайомство з багатим архівом цієї установи визначили його

формування як самобутнього історика України. Щоправда, у своїх національних поглядах Д.

Зубрицький, як і чимало інших українських інтелігентів того часу, послідовно пройшов еволюцію

від полонофільства – через українську орієнтацію – до русофільства. Русофільські погляди Д.

Зубрицького нерідко давали підстави для узагальненої та назагал невиправданої оцінки

Ставропігійського інституту як москвофільської установи. Однак важко заперечити факт, що

історичні дослідження Д. Зубрицького, як і інших українських науковців, пов’язаних із

Ставропігією, пробуджували в галицьких українців інтерес до свого минулого, сприяли

утвердженню «руської» (відмінної від польської) національної самосвідомості. У роботі «Границя

між руським і польським народами в Галичині» Д. Зубрицький науково обґрунтував західну

етнічну межу української території та визначив кордони ймовірної української провінції,

утворення якої домагалася українська громадськість. Як один із найбільш освічених діячів свого

часу історик мав вплив на молодше покоління української інтелігенції, зокрема представників

«Руської Трійці».


ПІДТРИМУВАВ ТЕОРІЮ ЗАПУСТІННЯ, з нарису Г. Івакіна «Історичний розвиток Києва XIII

– середини XIV ст.»

З середини XIX ст. розгорнулася гостра дискусія з питання про роль монгольської навали для

наступної долі Києва та й всієї Південної Русі. Вона продовжувалась практично до нашого часу.

Слід підкреслити, що дана проблема кожен раз обговорювалась за обставин надзвичайної

політичної напруги. Питання, яке, здавалося б, стосувалось достатньо віддаленого періоду нашої

історії, часто ставало плацдармом гострих політичних дискусій і не раз використовувалося для

обґрунтування пізніх, іноді досить далеко ведучих політичних концепцій.

Вона була розпочата роботою М. П. Погодіна «Записка про древню мову руську» у 1856 р.

Оглядаючи питання давньоруської мови, він рішуче заявив, що «літописи належать на

малоросіянам, а якомусь іншому племені. Отже, і плем’я інше жило у Києві, а не малоросіяни».

Звідси автор зробив висновок, що «у Києві жили до татар не малоросіяни, а великоросіяни...

Малоросіяни прийшли у цю країну після татар». На думку М. П. Погодіна, старе населення

Наддніпрянщини після монгольського розгрому переселилося на північ. А дана територія

перетворилася на пустелю, де потім відбулася зміна населення. Нові мешканці «прийшли після

Татар від Карпатських гір і зайняли Київську губернію так, як нащадки їх у XVI ст. зайняли

Харківську, просунулись до Воронежу й Курська». У роботах М. П. Погодіна теорія нового

запустіння південноруських (центральноукраїнських) земель висловлена найбільш яскраво й

знайшла у цьому історику представника найбільш крайніх поглядів. Недарма вона стала

називатись погодінською концепцією. Подібні думки виказували (правда, без політичного

підтексту) також Д. Зубрицький, М. Коялович та ін.


ЗБЕРІГ ДЛЯ НАУКИ, А НЕ ЗАДЛЯ РОСІЇ, з статті Г. Половцова «Зубрицький Денис Іванович»

У кінці 20-х років смерть дружини і дорослого сина Альбіна, на якого батьки покладали великі

надії, круто змінила спосіб життя і рід занять З.: з агронома і сільського господаря вони

перетворили його на археолога і історика рідного краю – Червонної Русі. З суспільною діяльністю

він, щоправда, не порвав відразу і до 1844 р. ще не раз обирався депутатом від общин, судовим

слідчим, комісаром ощадної каси і опікуном сиріт, проте головна його увага присвячена була

тепер історичним дослідженням.

Зайнявся збиранням народних пісень і першим звернув увагу у пресі на їх красу, помістивши

(1821-1822) в львівському «Пілігримові» декілька зразків народної лірики з нотами: «Не ходи

Грицю», «І шумить», «Козак коня напував», «Шуми, шуми дібровонько», «А вже три дні і три

тижні» й ін.

Починаючи з 1830 р., прийняв на себе управління Ставропігійською друкарнею, яка значно

активувала свою діяльність: саме у цей час надруковані її кращі видання: Євангеліє 1832 р.,

Часослов 1837 р., Священицький молитвослов 1837 р., Трефологіон 1841 р., Літургія Івана

Красномовного 1842 р.

Тоді ж приступив до розгляду і упорядковування багатого архіву Ставропігії, який єдино йому

зобов’язаний своїм порятунком від забуття і втрати безлічі важливих і цікавих документів.

З. старанно займався збиранням матеріалів з історії книгодрукування в Галиції.

Остаточно переконавшись, за його словами, що «тяжко бути пророком у вітчизні своїй», вирішив

відправити до Росії зібрані ним цінні колекції стародавніх актів, аби бодай таким чином врятувати

їх від забуття чи повного знищення.

Зібрані ним колекції актів систематично висилав до Археографічної Комісії. Таким чином в

проміжок з 1842 р. по 1851 р. ним передано було 270 актів, частиною в оригіналах, частиною в

копіях, причому останні завжди знімалися ним самим, дуже ретельно, не лише з дотриманням

старовинного правопису, а й нерідко і з передачею зображення букв, сучасного оригіналу. Серед

надісланих документів були і дуже стародавні, XIV і навіть XIII століття, і пізніші, до XVIII

сторіччя включно. За змістом своїм вони, майже всі, мають безпосереднє відношення до історії

південно-західної Русі в різні епохи: це угоди, грамоти і привілеї литовських князів і польсько-

литовських королів, різного роду юридичні пам’ятки, акти, що відносяться до церковної унії і до

боротьби козацтва за Богдана Хмельницького, і приватні листи, котрі мають історичний інтерес.

Невидана частина колекції Зубрицького і нині зберігається в архіві Імператорської Археографічної

Комісії. Там же перебувають і прислані ним в 1850 р. «Codex diplomaticus Galiciensis» (з

якнайдавніших часів до 1506 р.), – два об’ємисті томи (майже по 100 листів кожен), дрібного

письма і два додаткові зошити.

...Дізнавшись що Зубрицький в місті, нездужаючий Погодін послав за ним; старик з’явився

негайно, дуже радий був зустрічі і тоді ж повідомивши заїжджому гостю про свої дослідження,

подарував йому цінну купчу 1421 р. і декілька цікавих автографів: Богдана Хмельницького, Палія,

Петра Могили й ін.

Згодом Погодін одержав від Зубрицького прекрасний екземпляр Стрятинського требника,

виданого Гедеоном Балабаном.