Менцинский Модест [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн

МЕНЦИНСЬКИЙ Модест Омелянович

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: галицько-російський.

Оперний співак.

З родини священика.

Народився 29 квітня 1875 в с. Новосілках Перемишльського повіту Галичини (нині – с. Великі

Новосілки Мостиського району Львівської області України).

Помер 11 грудня 1935 р. в м. Стокгольмі (Швеція). Похований на одному з місцевих цвинтарів.

Закінчив Самборську державну гімназію (1896), навчався у Львівській духовній семінарії,

оволодівав мистецтвом вокалу у Франкфурті-на-Майні (Німеччина).

Працював у стокгольмській Королівській опері (1904-1908), Львівській опері (1903; 1908-1909),

Кельнській опері (1910-1926), знову в стокгольмській Королівській опері (1926-1935).

Кавалер найвищих шведських нагород: Великої золотої медалі за літературу та мистецтво (1906),

Лицарського хреста, ордена Вази (1909).

Наш земляк організатор концерту для полонених українців у австрійському таборі Венцляр

(1916).

Як оперний співак дебютував партією Ліонеля в опері Ф. Флотова «Марта» на франкфуртській

сцені (1901).

Потім настала черга партій Радамеса («Аїда» Дж. Верді), Отелло («Отелло», Дж. Верді),

Флорестана («Фіделіо», Л. Бетховен), Надіра («Шукачі перлів», Ж. Бізе), Каніо («Паяци», Р.

Леонкавалло), Єлеазара («Дочка кардинала», Ж. Гавелі), Ірода («Саломея», Р. Штрауса), ведучих

партій в операх «Валькірія», «Зігфрід», «Лоенгрін», «Загибель богів», «Летючий голландець»,

«Тангейзер», «Трістан та Ізольда» Р. Вагнера.

Виконував українські пісні «Минають дні», «Гомоніла Україна», «Мені однаково» М. Лисенка,

«Гей, закуй мені зозуле» Я. Ярославенка, «Дума про гетьмана Нечая», «Як почуєш вночі» Д.

Січинського.

Впродовж життя з незмінним успіхом виступав на оперних сценах багатьох міст Європи. Всього в

його репертуарі було 50 опер.

З нагоди 130-річчя від дня народження М. на його батьківщині у м. Львів відбулася низка заходів: у місцевому Національному музеї поціновувачів мистецтва порадувала виставка, а у державній

музичній академії ім. М. Лисенка – студентський концерт, а в музично-меморіальному музеї ім.

Соломії Крушельницької пройшла зустріч з онуком співака Гансом Менцинським, який передав

землякам велику частину архіву знаменитого діда (2005).

Окрім того, музично-меморіальний музей ім. Соломії Крушельницької випустив в обіг комплект

поштових листівок з зображенням М., надрукованих на основі оригінальних світлин (2005).

Фірма « Гал Рекордс» у серії «Золоті голоси України» випустила диск з 6 аріями і піснями у

виконанні нашого земляка (2003).

Київський журналіст-музикознавець М. Головащенко видрукував книгу «Модест Менцинський:

Спогади. Матеріали. Листування» (1995).

Серед друзів та близьких знайомих М. – В. Висоцький, Ю. Штокгаузен та ін.

***

ЗАВДЯЧУЮ РІДНІЙ ЗЕМЛІ

, з життєвого кредо М. Менцинського

За все те, чим я став, завдячую передусім рідній землі.

НЕ ЗРІКСЯ НАЦІОНАЛЬНОСТІ, з листа М. Менцинського Н. Дацько

Моя професія, постійна праця в театрі, вся родина відволікають щоденну увагу від думок про

рідну землю, яку залишив і до якої не так часто можу повертатися. Але, згадуючи рідний край, я

відчуваю велику різницю між працею артиста для свого народу і на чужині.

...Найважливішою залишилася для мене усвідомлення, що земляки не будуть вважати мене

перевертнем, людиною, яка для особистої кар’єри зреклася своєї національності.

ЗБУДИВ БРУНГІЛЬДУ, з рецензії в газеті «Dagnes Nyheter» від 11 грудня 1905 р.

Нарешті після десятилітнього сну зачарованої Брунгільди стокгольмській публіці довелося

дожити тієї хвилі, коли прийшов сміливий юнак і збудив її. Цим сміливцем був Модест

Менцинський.

За виконання заголовної ролі, він справді заслуговує на те, щоб у рецензії на прем’єру сказати

насамперед про нього. Певна річ, що вистава стала подією лише завдяки йому; а кожний, хто чув,

як легко і славно він розпоряджався своїм голосом, декламацією, грою трьох великих актів, не

показуючи навіть найменшої втоми чи знесилення, той мусить признати, що це була неабияка

проба сили.

НЕКОРОНОВАНИЙ КОРОЛЬ ТОНІВ, з розвідки В. Барвінського «Модест Менцинський»

Він мав щастя бути некоронованим королем тонів, володарем людських сердець і душ, мав щастя і

честь бути найкращим показником і виразником високих духовних цінностей свого поневоленого

народу перед широким світом. І він як носій тих найкращих духовних цінностей давав своєму

недержавному народу те, без чого цей народ пропав би: віру в свою духовну міць, ту, що часто

перемагає фізичну силу.

Він працював не для особистої слави, а як державний жрець усі свої сили віддавав на службу

найчистішого мистецтва, а свою особисту славу приносив у жертву для добра...

ОБРАНЕЦЬ МУЗ І ГРАЦІЙ, з відгуку в газеті «Діло» від 18 січня 1909 р.

У виконанні своєї партії осягнув п. Менцинський вишини, доступні хіба лиш для обранців муз і

грацій. Внутрішню боротьбу в душі Єлеазара між батьківською любов’ю для своєї вихованці

Рахилі, а релігійним фанатизмом, ненавистю до кардинала і жадобою помсти зумів артист

передати з такою силою, глибиною почуття й трагізмом, що своєю роллю захопив навіть найбільш

байдужих слухачів. Його чудовий, викінчений до найменших подробиць спів може стати взірцем

для виконавців цієї партії.

УРИВКИ З АРІЙ ВИКОНУВАВ НАРОД, зі спогадів М. Колесси

Ми називали його Модьою. Я пам’ятаю брата з дитинства. Коли Модьо раз на рік приїжджав зі

Стокгольма – то було свято. І не було у Львові фортепіано, на якому б він не грав. Модест чудово

співав, мав прекрасну дикцію, тому зали були повні інтелігенції, а деякі уривки з його арій

виконував народ.

У ВИКОНАННІ МЕНЦИНСЬКОГО, з статті Н. Тисячної «Бориспіль – місто автора слів

українського гімну»

«Ще не вмерла Україна» не відразу стала гімном всіх українців. В 1863 році галичанин Михайло

Вербицький написав на вірші музику. В 1910 році вперше пісня у виконанні відомого тенора

Модеста Менцинського була записана на платівку.

У часи українських визвольних рухів початку ХХ століття вона стала гімном УНР, а в 1939 році –

Карпатської України. Потім аж до набуття Україною незалежності цей твір був заборонений.

ОСТАННЯ ПІСНЯ В ЖИТТІ – «МЕНІ ОДНАКОВО», з нарису Т. Захарової «Геній опери»

Батьки навчили Модеста не тільки нотній грамоті, але й народним пісням, обрядам. Крім того,

сільський священик вважав українську музичну культуру невід’ємною частиною європейської.

Ось чому згодом син-гімназист у свої зошити переписував добутки не тільки українських,

російських, а й західноєвропейських композиторів. Із цього, мабуть, і почалося входження

Модеста у світове мистецтво. Ясна річ, що «стартував» він завдяки видатному таланту співака й

музиканта. Але...

У родині росло четверо дітей, і їй «по кишені» було тільки безкоштовне навчання й утримання

Модеста у Львівській духовній семінарії.

«Чистий срібний дзвіночок» – так озивалися про голос товариша студенти-теологи. Тут він співав

у прекрасному хорі, і у свідомості все міцніло й міцніло: головний мотив мого життя – музичний.

Студентський хор давав і світські концерти. Професори консерваторії відразу помітили

майбутнього чудового драматичного тенора. Практично підпільно Модест три роки відвідував

заняття у професора Валеріана Висоцького, як виразився один дослідник, «служачи одночасно

двом панам: Богу й своєму мистецтву». Я б сказала інакше: служачи одному Богу у двох його

іпостасях. А незабаром – Бог триєдиний! – у його життя ввійшла любов. Іванна Копистянська була

дуже бідною (після смерті батька залишилося шестеро дітей). І багатою! Багатою любов’ю! Проте,

на жаль, не до Модеста...

Не знаю, чи є на світі долі добрі й злі. Є – доля. І Модест, вражений особистою невдачею, після

третього курсу кидає богослов’я. Висловлює бажання вчитися співу за кордоном. Отут уже була

вражена мати. Артисти-галичани в ті часи були ізгоями. Австрійські барони, польська шляхта, російська імперія – хто тільки не був «зацікавлений» у розвитку української культури!

«Зіркою оперного небокраю» назвуть майстра англійські газети після його гастролей в «Kovent

Gardian».

І що характерно, джерел свого таланту він ніколи не забував. Так, у Стокгольмі, в 1905 році, він

співає Шуберта, Шумана, Вагнера, Чайковського – і Лисенка, українські народні пісні. Ось тут

Микола Лисенко й написав Іванові Франко: коли вже так славно співає «добродій Модест

Менцинський», то українські тексти повинні бути зразково перекладені німецькою, французькою і

іншими мовами.

У травні 1909 р. він знову співає у Львівській консерваторії. І зізнається: «Щаслива хвиля привела

мене до рідного краю... Тричі щаслива ця хвиля, коли довелось мені ушанувати й вклонитися

славній українській пісні, що зачарує увесь світ».

З Львова шлях лежить до Прикарпаття, на могили батьків. У Перемишлі весь гонорар від

концертів йде «на народні цілі». Єдина умова – низькі ціни на вхідні квитки.

– Не хваліть мене, – на прощання сказав землякам тенор. – Який я вийшов від батька-матері, таким

і залишуся до кінця днів своїх.

Саме масштаб особистості Менцинського дозволив йому незабаром глибоко пізнати образ

Тристана з вагнерівської опери «Тристан і Ізольда», підійти до його розкриття не тільки як

оригінальному художникові, але і як філософові.

Відомо, що в 1861 році, ще за життя Вагнера, у Віденському театрі після 77 репетицій (!)

відмовилися від її постановки. Для порівняння: до 150-річчя від дня народження Вагнера

«Тристана» репетирували в «Metropolitan Opera House» у Нью-Йорку. Артиста, який би довів

партію від початку до кінця, не знайшлося. Її, по-черзі, співали... троє.

Менцинський проспівав. Один. І чудово!

А 1910 року, у Кельні, його увінчали лаврами як виконавця партій у всіх операх Ріхарда Вагнера!

Між іншим, знаменитим став не тільки його спів – його особистість теж. Артист добре знав

музику й світову історію, літературу, цікавився питаннями естетики, образотворчого мистецтва,

філософії, писав наукові дослідження. Знав сім мов! І вважав: «Хто хоче бути артистом, повинен

насамперед сказати собі: або я буду першим, або ніким».

...Улітку 1933 року Модест Омелянович останній раз побував на Батьківщині. Високий кров’яний

тиск, результат величезної перенапруги, особливо у вагнерівських партіях, позначалися на

здоров’ї. І якось, тримаючись за серце, він склав заповіт: «У випадку моєї смерті відписую всю

свою музичну бібліотеку бібліотеці Наукового товариства імені Шевченко у Львові... Моя

дружина Клері й два сини – Іван і Юрій – можуть собі вибрати такі ноти й книги, які хочуть, але

не більше двадцяти екземплярів, на пам’ять».

Наприкінці квітня 1934 року – останній виступ по радіо. Європа зі Стокгольма слухала класичні

партії й українські мотиви. Наприкінці він проспівав «Менi однаково»...