Василевский Илья [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн

ВАСИЛЕВСЬКИЙ Ілля Маркович

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.

Літературний критик, фейлетоніст. Псевдоніми – Не-Буква, І. Полтавський.

З родини комерсанта. Батько, Василевський М., – власник книжкового магазину. Брат,

Василевський Л., – поет, критик, перекладач, видавець.

Народився 28 грудня 1882 р. (9 січня 1883 р) в м. Полтаві Російської імперії (нині –

адміністративний центр однойменної області України).

Загинув 14 червня 1938 р. в одній із сталінських катівень.

Закінчив Полтавську гімназію.

Був кореспондентом, фактичним видавцем газети «Вільні думки» (1907-1911), редагував журнали

«Освіта» (1908-1909), «Журнал журналів» (1915-1917), газету «Дідькова перечниця» (1918).

Друкувався в газетах «Полтавські відомості», «Південний край», «Одеські новини», «Мова»,

«Біржові відомості», «Напередодні», журналах «Наука і життя», «Ґедзь», «Світ божий», «Булат»,

«Всесвітня панорама», «Сатирикон», «Аксіома», «Вільні думки», «Сонце Росії», «Весь світ», «За-

співувач», «Аргус», «Винахідник», «Бджола».

Як літератор дебютував в «Журналі для всіх» оповіданням «Тридцять два» (1903).

Потім настала черга книг «Житейське кабаре. Гумористичні оповідання» (1910), «Нервові люди»

(1911), «Героїня нашого часу» (1916), «Граф Вітте та його мемуари» (1922), історичні памфлети

«Микола II», «Білі мемуари» (обидві – 1923), «Романови» (1923-1924), збірники «Що вони

пишуть? Мемуари колишніх людей» (1925) та «Країна винахідників» (1933) .

Не сприйнявши Жовтневої революції, емігрував до Константинополя (1918), де видавав газету

«Константинопольська луна», потім – до Франції (1920), далі – до Німеччини (1921).

З молодшою на 12 років дружиною Л. Білозерською, яку В. понад усе кохав, відносини не

склалися. Хоча він, як свідчили сучасники, аби її утримати, носив на пальці три тоненькі обручки.

Це не допомогло: у 1923 р. з ініціативи дружини вони оформили розлучення.

Помилкою було і повернення В. на батьківщину (1923 р. наш земляк разом з О. Толстим дістався

Петрограду пароплавом «Шлезієн»). Письменника 1937 р. заарештували, і живим він з сталінських

катівень не вийшов.

Посмертно реабілітований.

Серед друзів та близьких знайомих В. – О. Купрін, І. Бунін,О. Толстой, А. Шполянський, А. Бухов,

Н. Теффі, Б. Лазаревський, А. Аверченко, Ю. Ключников та ін.

***

МАЙБУТНІ ПОКОЛІННЯ

, з життєвого кредо І. Василевського

Незрівнянно яскравіше, талановитіше і краще побудує нове життя «недоросле» покоління.

ХОЧ БИ ТАТОЧКО ПОМЕРЛИ, з статті І. Василевського «Недорослі і маститі»

Рознос – це завжди має успіх. Коли хвалять, коли указують на заслуги, на достоїнства, – це не

потішно і не кумедно. Не смішно. Але коли лають і сварять, коли б’ють по обличчю і змазують, –

це завжди цікаво.

Співчуття завжди на боці нападаючого. Частково це від нудьги. Пам’ятайте, ще Ліпочка у

Островського мріє:

– Ах, як нудно! Хоч би будинок, чи що, згорів або таточко померли!

Загальна нудьга життя, це вона створює любов до видовищ такого роду. «Кожному подивитися

охота»« на ефектну прочуханку. Саме, на прочуханку, а зовсім не на визнання. Зовсім не цікаво

дивитися, як зводять будинок. Кладуть камінь на камінь, – і все тут. Але дуже цікаво дивитися, як

будівлю ламають. Дивишся – раптом і загойдалася величезна озія. Хіба не цікаво?

ЦЕНТР КОЛЕКТИВНОГО БОЖЕВІЛЛЯ, з розвідки К. Петровської «Дон-Амінадо, трагічний

блазень»

У Києві сатириконівці зробили спробу видання газети «Дідькова перечниця», започаткованої в

Петрограді відразу після закриття «Нового Сатирикона». Київську газетку випускали

сатириконівці майже у повному складі: А. Аверченко, Арк. Бухов, Вл. Воїнов, Євг. Венський, О.

С. Грін, О. І. Купрін, Віллі, Вікт. Фінк, Лоло (Мунштейн Л. Г.), Дон-Амінадо і багато інших.

Редактором був Василевський (Не-Буква).

Дон-Амінадо згадував, що щотижневий аркуш «Дідькової перечниці» користувався «найбільшим

успіхом на гальорці і бельетажі... Аркуш офіційно-гумористичний, неофіційно – центр

колективного божевілля. Все несподівано, дошкульно, нахабно, безцеремонно. Імен немає, лише

псевдоніми, і ті, вигадані в одну мить, тут же на місці».

Газетка висміювала тодішні порядки, вірніше безлад, наростаючий хаос життя, всіх лівих і правих,

а також помірних; висміювалися навіть газетна структура і ціна газети.

…Сатириконівська «Дідькова перечниця» під прозорим псевдонімом « Дідькової ляльки»

опиняється в будинку Турбіних (роман «Біла гвардія» М. Булгакова – авт.). «Талановиті,

мерзотники, нічого не поробиш», – так безособово-збірно оцінюють в будинку Турбіних авторів

газетки.

У цьому визначенні закладене те, про що говорив Мандельштам в своїх коротких роздумах про

явище «Сатирикона»: «мерзотники» – це люди, що добігли краю, їх доля – тотальний сміх аж до

відвертого цинізму.

Київський період закінчився настільки ж різко, як і розпочався – втечею на південь, до Одеси.

ВІН ТЕБЕ ЗУСТРІНЕ, з листа О. Купріна Б. Лазаревському в 1920 р.

Дорогий Борисе Олександровичу

Якщо ти телеграфуєш за день-два, то я попрошу когось підшукати тобі недорогу кімнату з

пансіоном [сам я не виходжу: грип].

Найкраще, якщо ти сповістиш Іллю Василевського, щоб він тебе зустрів на Ліонському вокзалі.

Він дуже тебе любить і пам’ятає й дякує, що ти його проводжав з півдня Росії. Його адреса: Elias

Wassilevsky 3, rue des Eaux Paris 16.

Це теж в Passy, недалеко від мене (недалеко, звичайно, за паризькими мірками). Дуже радий буду

тебе побачити.

Твій О. Купрін.

Не можу не попередити тебе, що життя тут дороге, важке, а люди жорстокі егоїсти й шарлатани

(говорю про росіян).

О. К.

МИТИ НОГИ КОНЬЯКОМ – ЦЕ КРУТО, з листа О. Купріна Б. Лазаревському від 21 квітня

1922 р.

Милий Барбарисе!

Наші думки дуже сходяться. У листі № 1 я тобі дорікав, що пишеш тільки про себе, а твій

проміжний лист – просто краса. Я іржав і радів, читаючи його.

Те, що Ти бачив в Батумі уві сні, теж правда. Комодами я не топив печей, але міняв їх на муку,

крупу й сіль. Зате зрубав і розпиляв і порубав на тріски декілька тополь, беріз і лип з мого саду.

Ах! Який х... собачий тепер господарює в моєму милому, північному, ароматному саду? «Чи

подобаються вам, о іноземець, досягнення революції?».

Проте бачити уві сні Василевського, який миє ноги коньяком, – це, поза сумнівом, провіщає великі

державні перевороти, затьмарення сонця і трясіння землі.

…Де видаватися?

Тут – немислимо. Зараз на ринку два томи Буніна, томів 25 Мережковського, моїх три –

«Суламіфь», «Гр. Браслет» і «Дуель». Жодної книжки ніхто не купує.

Ми такі бідні, що зараз Є<лизавета> М<орицівна> обстригла мене власноручно заради економії.

Вийшло щось настільки неймовірно паскудне, що доведеться сидіти місяців зо три в будинку,

нікуди не виходячи. Послав би я Тобі одне пасмо для вклеювання в щоденник, але – helas! – схоже

на вовчу шерсть.

А втім, твій сердечно

А. Купрін.

Пиши!!!!

ВКЛОНИЛИСЯ НОВОМУ СВІТИЛОВІ, зі спогадів В. Фінка

Ми зустрічалися в стривожених мурашниках редакцій і в прославленій кав’ярні Іванова і Шмарова

на Невському, яка була в ті роки притулком голодних шукачів слави.

Раптово Бабель зник, ніхто не знав куди. Пройшов час, і чималий. І ось до мене з’являється

вельми тоді відомий літератор Василевський (He-Буква), задихаючись від хвилювання, витягає з

кишені газету й тикає в руки:

– Читайте! Хлопчину цього пам’ятаєте? Бабеля? Бабеля пам’ятаєте? Читайте!

Це був «Життєпис Павличенка». Обидва ми з Василевським зрозуміли, що зійшло нове світило, і

вклонилися йому.

КОРОЛІ СТАНОВИЩА – ПАЦЮКИ, з книги Є. Білозерської-Булгакової «Біля чужого порогу»

С нехитрим своїм скарбом потрапили ми (чоловік мій Василевський – Не-Буква і я) в панський

особняк російського посольства на Пері. Для біженців звільнили один зал. Спали на підлозі.

Влаштовуйся, як знаєш. Шукай пристановища, де можеш.

Під пронизливі і презирливі погляди «кавасів» – посольських служителів в уніформі, прикрашеній

золотим шиттям, – спочатку ми розклали валізи, потім швидко їх зібрали. Чоловіки розбрелися

містом і після недовгих пошуків знайшли готель «Тіану», неподалік від Пері.

…Вечорами на мальовничій лавочці Ілля Маркович викурював останню перед сном цигарку.

Тиша і краса вечірнього Босфору, коли літаючі світлячки перехрещують повітря, яке остигає –

ночі тут прохолодні, – розчулювала навіть Василевського. Про чорні дні якось не думалося. А

треба б! Навіть заклопотане обличчя чоловіка красуні Курлюкової (а воно день за днем ставало все

похмурішим: справи його йшли на гірше) повинно було служити мовби застереженням.

…Вся квартира складається з трьох поверхів, розділених посередині сходами. Внизу – криклива

господарка з дітьми. На другому поверсі – наша кімната, а через площадку – якогось завжди

відсутнього грека. Наша кімната – суцільні вікна: їх одинадцять. Практично без вікон тільки одна

стіна, де лежить постіль. Всі незвичайно запущено і брудно. Королі становища – пацюки. На

третьому поверсі – напівтемні комірчини, котрі теж, як все тут, здаються...

Я бачила, як пацюки бігали карнизом, і тільки молила Бога, щоб жодна з них не звалилася на нашу

постіль. Якось уночі зі страшним шумом одна іншій підсували під двері плитку шоколаду. Вони

прогризли мої нічні атласні туфлі.

…Багато хто Константинополь називав Клопополь. Я від себе додам – Пацюкополь...

І все-таки це – надзвичайно красиве місто з неповторною архітектурою. А заходи сонця? Які

заходи! І це незвичайне рожево-лавандово-опалове небо, простромлене свічками мінаретів. На

жаль, Василевський був непідходящим компаньйоном для милування красою.

– Один вид мінаретів вганяє мене в тремтіння, – казав мій чоловік.

Справедливості ради, треба зауважити: місто правовірних було до нього винятково немилостивим.

Через Василевського я багато чого не бачила, а якщо і бачила, то цим зобов’язана самій собі. Втім, Босфором на каїку ми пропливли разом.

…Відвідали ми й Ая-Софію. Хіба так треба оглядати цю неповторну красу? Увійшовши, я відразу

навіть осліпла від візантійської пишноти. Щити з виразами з Корану (арабська в’язь вже сама по

собі прекрасна) написані золотом по зеленому. Колони в два поверхи. Різьблений мармур,

різьблені ґрати на галереях. Як не намагалися турки, починаючи з XV століття, замазати

візантійську мозаїку, шестикрилі серафими виразно проступають на склепіннях. Вражає гра світла

і фарб.

…Треба було, звичайно, піднятися на найвищу доступну точку й оглянути все не кваплячись. Але

хіба це можливо, коли поруч Василевський – уособлення нервозності і нетерпіння?

ДО НЕПРИТОМНОСТІ, з фейлетона А. Бухова «У три ноги»

Що – судячи з останньої статті – найбільше радує І. М. Василевського в Москві? ...Найперше –

штрафи. «У Москві за все беруть штрафи» – ця основна радість... Це великий перелом в душі

людини, яка років п’ятнадцять підряд була редактором газет і журналів.

...Пам’ятаю свого часу, коли ми працювали з Василевським разом – штрафи не вганяли його в

такий веселковий настрій. В усякому разі, шановний Ілля Маркович якщо і радів, то зовнішнім

виглядом цієї радості не видавав: навпаки в ці часті свята накладення штрафів він частіше хапався

руками за голову, ніж здіймав ці руки на знак розчулення.

...Часи міняються і ми з ними. Це непорушна правда. Але все ж хочеться сказати любителям

експансивних вихвалянь – є ще й непорушна істина: міняйся раз, міняйся двічі – але навіщо ж до

непритомності?!

ЗРАДИЛА ЧЕРГОВА ДРУЖИНА, з розвідки С. Никоненка «Історія дружби двох письменників»

15 березня цього року Булгаков дарує Сльозкіну «Дияволіаду», котра тільки-но вийшла, з

наступним написом: «Милому Юрію Сльозкіну в пам’ять наших поневірянь, страждань біля

підніжжя Столової Гори. Біля підніжжя ставився перший акт «Дияволіади», дай нам Бог дожити

до акту V-го – веселого з розв’язкою весільною».

Єдиним джерелом, яке пояснює розбіжність, служить запис в щоденнику Сльозкіна від 21 лютого

1932 року: «Незабаром він прочитав нам перші розділи свого роману «Біла гвардія». Я його від

душі привітав і поцілував – мене захоплювала ця річ, і я радів за її автора. Тут у Булгакова пішли

«справи сімейні» – з’явилися нові інтереси, йому стало не до мене. Ударив в ніс успіх. На той час

повернувся з Берліна Василевський (Не-Буква) з дружиною своєю (якою за рахунком?) Любов’ю

Євгеніївною, не дурна практична жінка, яка багато випробувала за своє життя, залишила в

Германії своє «кохання», – Василевська придивлялася до всіх чоловіків, які могли б допомогти

будувати її майбутнє.

З чоловіком вона була не в ладах. Надзьобувався роман у неї з Потєхіним Юрієм Михайловичем

(раніше повернувся з еміграції) – не вийшло, було й мені сказано декілька теплих слів... Булгаков

згодився.

Через місяць-два всі дізналися, що Миша кинув Тетяну Миколаївну й зійшовся з Любов’ю

Євгеніївною. З того часу – наша дружба пішла нарізно. Потрібно було й Миші й Л. Є. починати

«нове життя», а отже, знадобилися нові друзі – котрі не знали їх минулого. Зустрічі наші стали

рідшими, а незабаром майже зовсім припинилися, хоча ми залишилися як і раніше на «ти».