Кованько Иван [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]


КОВАНЬКО Іван Опанасович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Поет.

З дворянської родини. Син, Олексій К., – китаєзнавець, автор першого перекладу іноземною

мовою частини роману «Сон в червоному теремі»; племінник; Кованько О., – фундатор

військового повітроплавання на теренах Російської імперії.

Народився 6 (17) січня 1773 (1774?) р. в м. Полтаві Новоросійської губернії Російської імперії

(нині – адміністративний центр однойменної області України).

Помер 4 (16) грудня 1830 р. в м. Петербурзі Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).

Похований на Волковому цвинтарі.

Закінчив Петербурзьке гірниче училище (1793).

Працював шихтмейстером Липецького чавуноливарного заводу (1793-1795), управляючим

млинами й майстровими (1795-1798), наглядачем (1798-1799) Тамбовського галунового заводу,

маркшейдером петербурзької обер-колегії гірничих і монетних справ (1799-1802), надвірним

радником Монетного департаменту (1802), столоначальником департаменту Міністерства фінансів

(1802-1806), начальником відділення Гірничого департаменту (1806-1811), правителем канцелярії

(1811-1812), начальником другого відділу (1812-1825) Департаменту гірських та соляних справ.

Член (1802), почесний член (1823) Вільного товариства любителів словесності, наук та мистецтв.

Почесний член Московського товариства дослідників природи (1816).

Членом Будівельної комісії Олександрівського ливарного заводу в Петербурзі (1826).

Член Особливого комітету з розгляду проекту нового рекрутського уставу (1830).

Друкувався в журналах «Іппокрена», «Розмови любителів російського слова», «Звиток муз»,

«Приємне і корисне», «Добромисний», «Новини російської літератури», «Син Вітчизни».

Як літератор дебютував в журналі «Приємне і корисне» віршем «Тлінність» (1795).

Потім настала черга од і віршів «Картина крамоли французької», «Моя ніч, або Почуття

вдячності» (обидві – 1799), «Переналаштована ліра», «Бог», «Вірші Великому Співаку Великих»,

«Піраміда благодійникові», «Вжалений Ерот», «Гімн Амуру», «Акровірш», «Пісня» (усі – 1802),

«На поразку французів 5 и 6 листопада 1812 року…» (1812), «Пісня російського солдата», «На

смерть князя Італійського графа Суворова-Римнікського» (1816), «До альбому Софії Дмитривної

Пономарьової» (1819), байки «Вирок Лева молодому благородному Вовку» (1812).

К. також належать поезії «До бардів нащадків», «Вірші Великому Співаку Великих».

Наш земляк – автор перекладів «Радощів» Ф. Шіллера, «Мадригалу» Б. Гваріні, «Мадригалу

Платона, учня Сократа з «Анахарсіса»« Ж.-Ж. Бартелемі (усі – 1802).

Величезної популярності набула «Солдатська пісня» (1812), публікація якої в «Синові Вітчизни»

викликала урядовий тиск на журнал.

За життя наш земляк удостоївся поетичного компліменту від Г. Державіна.

Серед друзів та близьких знайомих К. – Г. Державін, П. Соболевський, С. Пономарьова, В.

Красовський, І. Второв, Д. Хвостов, М. Соймонов, О. Востоков, В. Любарський та ін.


***

СПІЛЬНЕ ЩАСТЯ

, з творчого кредо І. Кованька

Поетам наділені високим обдаруванням для спільного щастя.

МИ ВМІЄМО МСТИТИСЯ, з вірша І. Кованька «Хоч Москва в руках французів»

Хоть Москва в руках французов,

Это, право, не беда:

Наш фельдмаршал, князь Кутузов,

Их на смерть впустил туда!

Свету целому известно,

Как платили мы долги;

И теперь получат честно

За Москву платеж враги.

Побывать в столице – слава,

Но умеем мы отмщать:

Знает крепко то Варшава,

И Париж то будет знать!


ТОВАРИСЬКА ЛЮДИНА, зі спогадів М. Де-Пуле

Був він (Кованько І. – авт.) людиною дуже товариською, але, здається, найчастіше приймав своїх

земляків, малоросів, як наприклад Ковалевського, Любарського та ін.

Ні власної родини, ні товариства своїх друзів не соромився і давав повний простір своїй мові.

Мав ключ до всіх тодішніх новин, чуток і до сучасної, досить об’ємної, рукописної літератури.

ПОЕТ БІДНИЙ І НЕЩАСНИЙ, з книги В. Калугіна «Антологія військової пісні»

Одна з найпопулярніших солдатських пісень Вітчизняної війни 1812 року, які увійшли до

численних пісенників, як правило, без імені автора, – «Хоч Москва в руках французів». Хоча автор

її для спеціалістів – добре відомий. Ще в кінці XVIII століття Болотов назвав в своїх записках

молодого Івана Кованька поетом хорошим, але «бідним і нещасним».

З часом він вибився з бідності і навіть посідав досить важливі державні посади, зберігши при

цьому ідеали про високе призначення поезії.

Під час Вітчизняної війни створив декілька солдатських пісень, найкоротшою й найпростішою з

яких і була «Хоч Москва в руках французів».


КРІМ БРЕХНІ І ОБМАНУ, з книги М. Греча «Нотатки»

Вірші (Кованька І. – авт.) спричинили з самого початку гоніння на «Сина Вітчизни». Паркетні

розумники стверджували, що недобре хвастати так безсоромно і хвалитися нездійсненними

мріяннями.

Вони не бачили, що, не хвастаючи в щасті, потрібно підбадьорювати дух народу в біді – будь-

якими засобами, крім брехні і обману.


ОЧОЛЮВАВ РОЗВІДКУ ЗОЛОТА, з дослідження А. Митіна «Становлення

золотопромисловості в Коливано-Воскресенському гірничому окрузі на початку XIX століття»

На початку 1831 р. з Барнаула було відправлено два каравани з золотом і сріблом, видобутим 1830

року.

...З Уралу на Алтай були направлені експедиції під керівництвом гіттенфервальтера Кованько, шихтмейстерів Мордвинова і Фрезі і унтер-шихтмейстера Новикова для дослідження золотих

розсипів в окрузі.

На Великдень, 17 квітня 1831 р. міністр фінансів Єгор Канкрін підніс імператорові Миколі I золоту плитку вагою в 1 фунт 50 золотників, сплавлену з алтайського золота. Даний факт зіграв

певну роль в розвитку тут золотодобування.

Золота плитка Високим велінням була передана на зберігання в Музей гірського кадетського

корпусу.

ЕЗОП ЕЗОПОВИЧ, ТИ СЛУЖИВ У АРАКЧЕЄВА, з книги І. Свіязева «Спогади»

На початку 1825 року мене викликали…на службу в Новгородських військових поселеннях з

платнею 4000 на рік з квартирою й угіддями. Хоча платня 2000 рублів, яку я тоді одержував у

гірській службі, із-за дешевизни в Пермі не вважалася малою в порівнянні з окладами інших, при

всьому при тому без сторонніх підробітків мені було нелегко, незважаючи на скромний спосіб

життя. Тому я скористався названим викликом і просив у листі графу Аракчеєву «удостоїти мене

честі служити під утішним його керівництвом».

І вже незабаром отримав розпорядження міністра фінансів Канкріна гірському правлінню про

негайне моє відправлення у військові поселення; дано було й розпорядження про видачу прогонів, у відповідності до мого чину, на двох коней. Я просив на трьох, тому що мав необхідний для

служби запас книг і інструментів. Поки маститі члени правління радилися, чи законна моя вимога, з Петербурга прибули два гірські ревізори і, задовольнивши вказану вимогу, мене відправили.

…Згодом після цього з’явився друкований наказ, згідно з яким я призначався виконавцем робіт з

будівлі кам’яних будинків для роти імператорського австрійського полку, на трактовій дорозі, між

Новгородом і станцією Підбереззя, в шести верстах від моєї квартири.

…Після деяких моїх пояснень граф (Аракчеєв – авт.) нарешті сказав:

– Ну добре, ми зробимо ось як: дамо тобі 2400 рублів відкрито, а 1600 – інкогніто, і будемо знати

це ти, я та Петро Андрійович (Клейнміхель – авт.)!

…Повернувшись у Підбереззя, я написав начальнику штабу листа, в якому наголосив, що тільки

сподівання на достойне забезпечення свого існування схилило мене залишити гірську службу, і

тому я не бачу нічого кращого, як отримувати тільки явну платню. Наприкінці додав, що хоча

обіцянки його сіятельства графа для мене важливі, але майбутнє відоме лише Богу, натякаючи цим

на сумнівність секретної платні. На жаль, цим словам надали якийсь інший зміст, тому що в той

час поширювалися темні чутки про якесь таємне товариство.

Не виключено, саме тому мене, як людину підозрілу, звільнений розпорядженням наступного

змісту:

«Граф Аракчеєв дуже здивований (так починалось розпорядження), що молодий хлопчисько

Свіязєв не поважає того, що граф закликав його особисто до себе й рішуче оголосив власну волю

щодо призначення йому платні, на що він погодився, і після чого насмілився вдруге (?) перемінити

свою думку і писати до начальника штабу листа, …котрий доводить його молодість і

необґрунтованість претензій, внаслідок чого звільняє його з корпусу військових поселень і накаже

зробити розрахунок. Граф Аракчеєв.

Новгород, 25 листопада 1825 року».

…Запропонували мені знову повернутися в гірську службу зі збільшенням утримання. Справа по

моєму визначенню залежало від І. О. Кованько, давнього мого знайомого, колишнього начальника

відділення в гірському департаменті. Я надаю йому виданий з військових поселень атестат.

– Езопе Езоповичу (так він звертався до осіб, коротко йому знайомих)! Тебе ж не можна прийняти

ні в яку службу!

– Ви жартуєте, Іване Опанасовичу: хіба в атестаті написано, що я замішаний в грудневих подіях?

– Гірше, Езопу Езоповичу, гірше – ти служив в Аракчеєва в поселеннях, а Канкрін, його творіння, нізащо не прийме тебе в нашу службу!

– Змилуйтеся, Іване Опанасовичу, хіба я кабальний Аракчеєва?

– Ось і вгадав! Тепер піди в сенат і запитай там указ такого-то року... Указ говорить, що

службовець з поселень може вийти у відставку лише через хворобу, а якщо видужає і побажає

вступити на службу, то винятково в поселеннях!

Тепер я нарешті зрозумів, що Аракчеєв і Клейнміхель добре знали, що я змушений буду просити в

них, як милості, залишити мене на службі в поселеннях. Ні, краще піду в десятники до якого-

небудь підрядчика, а до такого не принижусь!

Однак треба було на щось зважуватися. Нічого не придумавши, я написав в Новгород Я. П.

Красовському, що «в атестаті, яким мене удостоїв шановний генерал (Ейлер), сказано, що я

служив у військових поселеннях і через це мене не приймають ні в яку іншу службу. Заради бога, зніміть з мене цю ганебну пляму!».

У висланому свідоцтві було зазначено, що я перебував у військових поселеннях тільки для іспиту

моїх здібностей і, за власним бажанням, пішов. Мене знову прийняли в гірську службу.