Лазаревский Борис [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать постранично


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

ЛАЗАРЕВСЬКИЙ Борис Олександрович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Письменник.

З поміщицької родини. Батько, Лазаревський О., – історик.

Народився 26 березня (7 квітня) 1871 р. в м. Полтаві Російської імперії (нині – адміністративний

центр однойменної області України).

Помер 24 вересня 1936 р. в м. Парижі (Франція).

Закінчив другу Київську гімназію, колегію П. Галагана (1892), навчався на юридичному

факультеті Новоросійського (1892-1893), закінчив юридичний факультет Київського університету

св. Володимира (1897).

Працював помічником машиніста на станції Казатин Південно-Західної залізниці (1896), слідчим

Севастопольського військово-польового суду (1897-1903), Владивостоцьким військовим

прокурором (1904-1905), діловодом на Чорноморському флоті (1916-1917), контролером на

французькому пароплаві лінії «Марсель – Батум» (1920).

Друкувався в газетах «Кримський вісник», «Киянин», «Південний огляд», «Єлизаветградські

новини», «Новий час», журналах «Нива», «Весь світ», «Пробудження», «Лелітки», «Щомісячний

журнал для всіх», «Російське багатство», «Щомісячний журнал літератури», «Новий журнал для

всіх», «Лукомор’я», «Мистецтво», «Освіта».

Як літератор дебютував в газеті «Киянин» оповіданням «Остання послуга» (1894).

Потім настала черга статей «Шевченко і жінки» (1911), «Про Шевченка і близьких йому людей»

(1914).

Наш земляк – автор книг «Забуті люди» (1899), «Повісті і оповідання» (1903), «Повісті і

оповідання» (1906), «Оповідання» (1908), «Сім’я», «Дівчата» (1910), «Вічне», «Під час війни»,

«Три тополі» (обидві – 1915), «Улюблене» (1916), «Ціле життя», «Любиме, «Веня (історія однієї

жіночої душі)», «Серце Анюти» (усі – 1917), «Моє серце. – Душа жінки» (1920), «Приречені та

інші оповідання», «Нічні птахи», «Моє серце», «Приречені», «Ольга Дякова і К0», «Душа жінки та

інші оповідання» (усі – 1921), «Темна ніч» (1923), «Голос Вітчизни», «Яша», «Гріх Парижу» (усі –

1928), «Ліза» (1930).

Українською мовою письменник видрукував повість «Святе Місто» (1902), оповідання «Земляки»

(1905), «Уляна» (1906), «Початок Житія» (1912).

За життя Л. вийшло «Зібрання творів» в семи томах (1911-1914).

Більшовицького режиму не сприйняв. Виїхав з Києва, де знаходився, спочатку до Ростова-на-Дону

(1918), потім – до Тифлісу (1919), далі – до Константинополя, Праги і Берліна (1921) і, нарешті, –

до Парижу (1922).

Помер на станції метро від серцевого нападу.

Архів нашого земляка спочатку зберігався в паризькій бібліотеці С. Петлюри, потім зусиллями

фашистів потрапив до Берліна, далі – Польщі. Нині частина його перебуває в празькому Музеї

національної писемності, а частина – у Москві.

Серед друзів та близьких знайомих Л. – А. Чехов, Л. Толстой, І. Бунін, В. Маяковський, О. Купрін, О. Блок, В. Вересаєв, П. Арцибашев, І. Рєпін, Д. Мережковський, В. Короленко, М. Реріх, І.

Потапенко, А. Коні, В. Мейєрхольд, І. Сургучов та ін.


***

СВОЯ ПРАВДА

, з творчого кредо Б. Лазаревського

Мистецтво не знає ні добра, ні зла, воно знає лише правду, яку кожен бачить по-своєму.

ВИ НЕ КАТОРЖАНИН, з нарису Б. Лазаревського «А. П. Чехов»

У квітні 1900 року до нашого міста приїхав Московський Художній театр. Я відправився до

будівлі театру з метою що б то не стало дістати для себе і для дружини квитки бодай на «Чайку».

Насилу, але місця були куплені, і я задоволено вийшов з каси.

Дивлюся, на лавці, біля самого входу до театру, сидить Антон Павлович. Ми привіталися. Чехов

запитав, чому я так погано виглядаю. Я відповів, що втомився і що у мене було сильне розлиття

жовчі.

– Ви на «Дяді Вані» були? – запитав він.

– Ні. Не можна було дістати квитка, проте на «Чайку» йдемо.

– Що «Чайка»! Потрібно неодмінно, щоб ви пішли на «Самотніх» Гауптмана, – ось це п’єса!

…Ми пройшлися алеєю поблизу готелю. Я запитав Чехова, що він думає про одне з моїх

оповідань. Він похвалив.

– Чудове оповідання, відмінне оповідання...

Кожен, хто пише, знає, як хворобливо ставиться автор до думки дорогих людей. У голосі Антона

Павловича мені почулося бажання не за заслугами приголубити мене своїм відгуком. Я помовчав і

сказав:

– Знаєте, у вашому «Острові Сахаліні» описаний один з каторжан, колишній персидський принц, який клеїть «незграбні» конверти. Далі ви пишете, що подивилися на його роботу й сказали:

«Дуже добре», чим принесли йому велику втіху. Ось так і зі