Луначарский Анатолий [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать постранично
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
ЛУНАЧАРСЬКИЙ Анатолій Васильович
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: російський.
Драматург, публіцист, критик, державний діяч.
З дворянської родини.
Народився 11 (23) листопада 1875 р. в м. Полтаві Російської імперії (нині – адміністративний
центр однойменної області України).
Помер 26 грудня 1933 р. в м. Ментоні (Франція). Похований в м. Москві (РФ) біля Кремлівської
стіни.
Навчався в першій Київській гімназії (1887-1895), Цюріхському університеті (1895-1896), Працював завідуючим відділом газети «Нове життя», наркомом освіти (1917-1929), головою
Наукового комітету при ЦВК СРСР (1929-1933), постійним представником СРСР в Іспанії (1933).
Академік академії наук СРСР (1930).
Друкувався в газетах «Київські відгуки», «День», «Північний край», «Голос», «Київська думка»,
«Правда», «Кур’єр», журналах «Російська думка», «Освіта», «Новий журнал для всіх», «Питання
філософії і психології», «Театр і мистецтво», «Вісник життя».
Як літератор дебютував у виданні «Аркуш «Працівника» статтею «Цар в Парижі» (1896).
Потім настала черга статей «Російський Фауст», «Трагізм життя і біла магія» (обидві – 1902), «До
питання про пізнання», «Перед лицем фатуму. До філософії трагедії» (обидві – 1903), «Завдання
театральної критики», «Підвалини позитивної естетики» (обидві – 1904), «Марксизм і естетика»
(1905), «Соціальна психологія і соціальна містика» (1906), «Ібсен і міщанство» (1907), «Морок»
(1908), «Ще про театр і соціалізм», «Літературний розпад і концентрація інтелігенції» (1909),
«Геній і голод» (1911), «Думки Метерлінка про війну» (1916).
Наш земляк – автор циклу оповідань «Маленькі фантазії», п’єс «Королівський голяр», «Юний
Леонардо», «Вавілонська паличка», «Король-художник», «Три мандрівники і Воно», драми
«Фауст і місто».
Його перу також належать книги «Етюди критичні і полемічні» (1905), «Три кадети», «П’ять
фарсів для любителів» (обидві – 1907), «Театр. Книга про новий театр» (1908), «Ідеї в масках»
(1912), «Міщанство та індивідуалізм» (1923).
Обстоюючи соціалістичну ідею, неодноразово потрапляв за грати (1900; 1905; 1917).
Після приходу до влади більшовиків – учасник «червоного терору».
Помер дорогою до Іспанії, куди його призначили повноважним представником СРСР.
Серед друзів та близьких знайомих Л. – М. Бердяєв, Р. Ролан, М. Горький, П. Лафарг, Г. Плеханов, К. Шпіттелер, В. Ленін, В. Короленко, Й. Сталін, В. Андріянова, П. Аксельрод, О. Ярославський, В. Савінков, В. Воровський та ін.
***
МЕРТВІСТЬ ФОРМИ,
з творчого кредо А. Луначарського
Немає майстра без визначного змісту. ...Форма без змісту – мертва.
НАЙТАЛАНОВИТІША ГІЛКА СЛОВ’ЯНСЬКОГО ДЕРЕВА, з статті А. Луначарського «Про
націоналізм взагалі і в українському русі зокрема»
Єдність лише тоді є принципом краси й високої організації, коли вона охоплює своїми гнучкими
рамками можливо багатше розмаїття. Розмаїття національне є, думається, велика людська
спадщина, яка, треба сподіватися, збережеться і дасть ще недоступну нам насолоду підйому
життя...
Звертаючись, зокрема, до українського руху... я повинен відразу сказати, що жодне національне
пробудження не викликає в мені суб’єктивно стільки гарячих симпатій... Від самостійного
культурного розвитку українського народу маємо чекати найутішніших результатів, бо немає
ніякого сумніву в тому, що це одна з найталантовитіших гілок слов’янського дерева.
ШЕВЧЕНКО – НАЦІОНАЛІСТ, з книги А. Луначарського «Статті про літературу»
Тричі помиляється той, хто говорить про соціалістичне нівелювання і про торжество якогось
безбарвного космополітизму у разі перемоги пролетаріату. Ні, нове суспільство дасть простір для
нескінченно багатоколірної в своїй стихійній течії природи кожного народу. Воно знищить,
механічну, котра, до того ж, ще й мертвить, силу держави, воно уб’є звірячі канібальські
інстинкти, що спонукають насильницьки знеособлювати як окремих людей, так і національності.
І як окрема особа ніколи не досягала такої свободи й оригінальності, якої досягне вона в
соціалістичному майбутньому, так і нації ніколи ще не підіймали свого власного голосу в хорі
людства з такою силою й самобутністю, яких вони досягнуть тоді.
…Шевченко не тільки поет національний, але й поет-націоналіст. Питання про долю української
національності посідає перше місце в його поезії. Це зрозуміло вже з політичних
Последние комментарии
16 часов 1 минута назад
1 день 53 минут назад
1 день 55 минут назад
3 дней 7 часов назад
3 дней 11 часов назад
3 дней 13 часов назад