Литвинович Спиридон [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

ЛИТВИНОВИЧ Спиридон


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: австрійсько-галицький.

Священик.

З родини священика.

Народився 6 грудня 1810 р. в с. Дрицькові Бережанського повіту Австрійської імперії (нині –

Бережанський район Тернопільської області України).

Помер 4 червня 1869 р. в м. Лемберзі Австро-Угорської імперії (нині – м. Львів, адміністративний

центр однойменної області України). Похований на Личаківському цвинтарі.

Навчався на богословських факультетах Львівського і Віденського університетів.

Був вчителем Чернівецької гімназії, священиком львівського собору св. Юра, парохом віденської

церкви св. Варвари, ректором Віденської духовної семінарії (1852-1857), куратором львівської

митрополії (1857-1863), галицьким митрополитом (1863-1869).

Почесний крилошанин (1852).

Депутат, віце-маршалок Галицького сейму.

Член Державної Ради Австрійської імперії.

Відстоював політичні права українського населення в Галичині. Виступав проти спроб польського

вищого духовенства підпорядкувати греко-католицького митрополита польському архієпископові.

За безпосередньої участі Л. була прийнята конкордія з римо-католицькою церквою, яка стала

суттєвою перешкодою у полонізації Галичини (1863).

Наш земляк – автор слів до однієї з старогалицьких пісень «Руський молодець».

Серед друзів та близьких знайомих Л. – А. Петрушевич, В. Фортуна, Я. Головацький, Г.

Шашкевич, М. Устиянович, І. Главач, Й. Лозинський, Я. Кульчицький, І. Гушалевич, Т. Павликів, М. Ковбасюк, С. Качала та ін.


***

НА КАМЕНІ ЧИ НА ПІСКУ, з релігійного кредо С. Литвиновича

Той, хто слухає слова Господні і виконуює їх, подібний до того, хто мурує будинок на камені, а

той, що слухає і не виконує, схожий на того, хто зводить будинок на піску.

ВИСТУПАВ ПРОТИ «ЯЗИЧІЯ», з дослідження О. Коновця «Українська «Просвіта» в контексті

національно-культурного руху XIX століття»

Найбільшого успіху в Галичині русофільство досягло в 60-х роках XX ст. Його засади прийняла

навіть церковна установа у Галичині – Святоюрське коло греко-католицького вищого

духовенства. Під впливом русофілів, або москвофілів, як їх згодом називали, опинилися

«Народний дім», товариства «Галичо-руська матиця «, Ставропігійський інститут . Росія щедро

фінансувала їхню діяльність і видання, зокрема газету «Слово».

Найсильніше цей вплив виявився у царині мови і школи. Провідні діячі москвофілів такі, як

Богдан Дідицький, Іван Наумович, Михайло Качкановський рішуче виступали проти української

народної мови, вимагали, щоб мова мала визнану літературну традицію і престиж, тож і

користувалися у публікаціях церковнослов’янською з домішкою польських, російських та

українських слів. Цю суміш називали «язичієм».

На противагу «москвофілам» зароджувалася нова просвітницька течія – народівська. Це були

патріотично налаштовані представники галицької інтелігенції, зокрема львівський митрополит

Спиридон Литвинович, отець Григорій Шашкевич, посол у Галицькому сеймі отець Степан

Качала та ін. Вони стояли на національно-самостійницьких позиціях, вірили, що українці –

окрема нація, вживали у побуті і на письмі народну мову, намагалися впроваджувати її в

літературний вжиток, громадське життя.


ВПЕРШЕ ГІМН ПРОЗВУЧАВ НА ЧЕСТЬ ЛИТВИНОВИЧА, з статті Н. Позняк-Хоменко «Білі

плями українського гімну»

Михайло Вербицький, який музику і спів вважав молитвою, а молитву – музикою, уперше

побачив вірш Чубинського в газеті «Зоря». А 26 червня 1863 року син відомого співака Модеста

Менцинського (до речі, він один із перших здійснив у 1910 році аудіозапис майбутнього Гімну

України) Омелян завершує укладання збірки хорових творів різних авторів. Серед тридцяти творів

під номером 24 вміщено й пісню «Ще не вмерла Україна». А в друкованому варіанті ця музика

вперше побачила світ 1885 року в збірці «Кобзар».

Офіційною датою першого публічного виконання пісні вважають 10 березня 1865 року, коли в

Перемишлі, у духовній семінарії українська громада влаштувала вечір пам’яті Тараса Шевченка.

Збереглася програмка вечора, у якій останнім номером зазначено «Ще не вмерла Україна»

Михайла Вербицького. Є документальне свідчення і про те, що ця пісня звучала в березні 1866

року на Шевченківському вечорі у Відні. Виконували її й 1867 року у Львові на прийомі з нагоди

зустрічі Нового року в митрополита Спиридона Литвиновича.


ДО ВІДНЯ ПРИБУЛИ КОЖЕН ЗА СВОЇМ, з книги О. Мазурка, П. Пеняка і М. Шевера

«Володимир Вернадський про Угорську Русь»

У складеній 13 жовтня пам’ятній записці угр ороси бажали обнародування у всіх землях

конституції 4 березня 1849 р. автономії російської мови в народних школах, російської гімназії в

Ужгороді, доступу для угроруських до університету у Львові, російської офіційної газети,

знищення обмеження друкувати кирилицею, щоб чиновники визначалися чи росіяни знали

російську мову, рівноправності в політичних правах з мадярами, того, щоб у російських полках

були російські священики, кращого розділу в комітатах народностей і інше.

Бажання, як видно, були скромніші, ніж передбачалася. …Відправилися до Франца Йосипа брати

Добрянські, Шолтис, Яницький.

…Посланці, маючи на руках підписи росіян і вірчі грамоти з Пряшівської консисторії, виїхали з

Пряшева 1 жовтня 1849 р. 10 жовтня прибули у Відень. Першим завданням було зійтися з своїми

товаришами – Висаником і Алексовичем. Після загального обговорення справ вони зважилися

зговоритися і з прибулими з цією ж метою до Відня депутатами інших слов’янських народностей.

Воно ввійшли у зносини з галицько-руськими депутатами М. Кузеневим, Шашкевичем,

Литвиновичем, Я. Головацьким і Ю. Вислободським і зі словацьким повірником І. Главачем.

Після спільного з ними обговорення вони вирішили надати своєму меморандуму форму пам’ятної

записки.


ОБІЦЯВ НАПИСАТИ, з листа І. Головацького А. Петрушевичу від 2/14 квітня 1852 р.

Милостивий государ!

Христос Воскрес!

Вибачте, Милостивий Государ, що я з таким запізненням відповідаю на Ваші дорогоцінні для мене

послання і побажання, в ньому висловлені.

…Що стосується прохання препод. Піпана, про якого Ви згадуєте у листі, то я просив п.

Литвиновича, аби він повідомив про своє рішення – він обіцяв сам написати Вам про цю справу.

Не знаю, чи виконав він свою обіцянку. Пізніше зможу точніше про це повідомити, якщо п.

Литвинович цього ще не зробив.

Тут поширюються туманні чутки про наших русинів в Галіції – їх утискують повсюди…

Засвідчує щиру повагу, Вашого Високопреподобія покірний слуга

Іван Ф. Головацк.


НОВИНИ – ДРІБНІ І ПОХМУРІ, з листа І. Головацького А. Петрушевичу від 4 червня 1852 р.

Ваше Високопреподобіє!

Даруйте, що я трішки запізнився з відправкою третьої частини «Історії» – труди і великі розходи

при цьому... Проте, хвалити Бога, вона готова! Так що тепер найбільша турбота – про її

розповсюдження; зробіть милість і порадьте мені, якими шляхами повинен я старатися, аби вона

була запропонована для слухачів богослов’я?

…Тутешні новини дуже дрібні і похмурі – як і скрізь, так і тут розбрат страшенний між нашими –

несталість часу і політичних відносин доповнена слабкими характерами, і вони, як дотепер не

мали сил в собі, так і нині вішаються ворогам на шию, аби тільки втримати давній вплив – проте

ворог зневажає зрадників.

Місцевий фрінтаніст п. Баранівський видумав особливий вид літургій для себе за латинським

зразком – і правив так службу в Августинському костьолі. Я думаю, що п. Литвинович про це вже

повідомив.

Насамкінець прийміть свідчення моєї ревнивої поваги до Вашого Високопреподобія

Іван Ф. Головацк.


В СЕЙМІ НЕ З’ЯВЛЯЛИСЯ, з статті «Митрополит Григорій Яхимович» на інтернет-сайті

Релігійно-інформаційної служби України

У зв’язку з відновленням конституції і з першими виборами до Галицького сейму 1861 р.

Яхимович знову опинився у вирі подій. Все ж, як раніше М. Левицький, так само митрополит

Яхимович переклав рутину буденної політики на свого суфрагана єпископа канатійського

Спиридона Литвиновича, який фактично був керівником «Руського клубу» в Галицькому сеймі та

австрійському рейхсраті. Та з іншого боку, він усе ж контролював Литвиновича значно більше, ніж його контролював Левицький, і наполіг на продовженні «твердого» курсу щодо польських

політиків. Цікаво, однак, зауважити, що в Сеймі обидва єпископи майже не з’являлися.


ПЕРЕЙШЛИ В ОПОЗИЦІЮ, з розвідки І. Чорновола «Руський клуб» Галицького Сейму»

Історично склалася традиція, згідно з якою найавторитетнішим представником галицьких

українців був митрополит. Тобто за тодішніми уявленнями, саме він мав би очолити «Руський

клуб». Але митрополит Г. Яхимович не приходив на засідання. Натомість фактично керував

клубом віце-маршал єпископ Спиридон Литвинович. Отож, як свідчать збережені протоколи

засідань, їх учасники щоразу обирали нового головуючого та секретарів.

Наступники С. Литвиновича на митрополичому престолі вже не претендували на керівництво

«Руським клубом». Більшу активність виявляли митрополит Сильвестр Семибратович і єпископ

Юліян Пелеш. Вирішальну роль у порозумінні польських фракцій з українцями 1914 р. відіграв

митрополит Андрій Шептицький. Очевидно, високий духовний статус вимагав від єпископату

підніматися над політикою і, мабуть, саме з цієї причини вони здебільшого уникали Сейму (за

винятком тих віце-маршалів, які обіймали цю посаду після С. Литвиновича).

...Члени «Руського клубу» спершу займали праве крило Сейму. Очевидно, в такий спосіб українці

демонстрували свою проурядову позицію. Однак у 1880-х роках «Руський клуб» уже сидів зліва.

Ймовірно, це сталося 21 січня 1886 р. Того дня М. Антоневич скаржився, що коли українці

прийшли із церкви, то всі місця справа були зайняті. Втім зміна місця розташування української

фракції відбулася із запізненням: адже тоді українські політики вже остаточно перейшли в

опозицію, натомість «Польське коло» перетворилося на проурядову фракцію ще наприкінці 1870-

х.

Для «Руського клубу», на відміну від польських фракцій, характерна дисципліна та солідарність: здебільшого його скликали постійно, а його рішення були обов’язковими для всіх його членів.

Ухвали виносили шляхом голосування більшістю.