Кульжинский Иван [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать постранично


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]


КУЛЬЖИНСЬКИЙ Іван Григорович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Письменник, педагог.

З родини священика.

Народився 14 (26) квітня 1803 р. в м. Глухові Чернігівської губернії Російської імперії (нині –

районний центр Сумської області України).

Помер 26 березня (7 квітня) 1884 р. в м. Ніжині Чернігівської губернії Російської імперії (нині –

районний центр Чернігівської області України). Похований в Благовіщенському монастирі.

Навчався в церковнопарафіяльній школі, Чернігівській семінарії.

Працював викладачем Чернігівського духовного училища (1823-1825), Ніжинської гімназії вищих

наук (1825-1829), Харківських гімназії (1829-1831) і університету (1831-1832), директором

Луцької (1832-1839), Немирівської (1839-1841) гімназій, інспектором Ніжинського ліцею (1841-1843), директором тифліського училища, керуючим навчальною частиною Закавказького краю

(1843-1847).

Друкувався в газетах «Чернігівські єпархіальні вісті», «Росіянин», журналах «Москвитянин»,

«Російська бесіда», «Московський вісник», «Благовіст», «Журнал для панянок», «Вісник Західної

Росії», «Маяк».

Як літератор дебютував в «Українському журналі» статтею «Деякі зауваження стосовно історії і

характеру малоросійської поезії» (1825).

Потім настала черга статей «Про латинську мову» (1825), «Козацькі шапки» (1829), «Вранішні

молитви», «Вечірня», «Заутреня світлого воскресіння» (усі – 1840), «Очна ставка російським

звичаям: православним, заморським, старим і новим» (1843), «Спогади вчителя» (1854), «Декілька

слів про хохломанію», «Досвід дипломатичних нотаток без лукавства і багатослів’я» (обидві –

1863).

Наш земляк – автор повістей «Терешко», «Три сестри» (обидві – 1829), «Повітовий суддя нашого

повіту» (1842), «Останній день Помпеї» (1851), «Семен Середа, курінний отаман запорізького

війська» (1852), драм «Кочубей» (1841), «Юродивий» (1842), комедії «Сторіччя в особах» (1860).

Його перу також належать книги «Малоруське село» (1827), «Мова про різницю між класичною і

романтичною поезією» (1830), «Федько Мотовильський, український роман» (1833), «Емерит»

(1836), «Історія Польщі» (1864), «Нові сучасні байки» (1865).

Незважаючи на свою вірнопідданість, К. мав проблеми з виданням книги «Твори І. Г.

Кульжинського» (1853). Її вихід заборонили.

І наш земляк став одним з перших переслідувачів «хохломанії» й українського «сепаратизму», доходячи до безцеремонного розшуку та «читання в душах». Викривав він вільнодумність і в

російській літературі. А. Григор’єв («Опозиція застою», 1861) змушений був назвати його

«адептом теорії мороку».

Серед друзів та близьких знайомих К. – М. Гоголь, Є. Гребінка, Н. Кукольник, І. Срезневський, С.

Бурачок, В. Аскоченський та ін.


***

З РАДІСТЮ,

з педагогічного кредо І. Кульжинського

Учитися повинно бути цікаво, діти мають з радістю йти на заняття.


ВИРУЄ ЖИТЕЙСЬКЕ МОРЕ, вірш І. Кульжинського «Тихий приплав»

Страшно бушует житейское море!

Буйные волны качают ладью...

В ужасе смертном, в отчаянном горе,

Боже мой, Боже, к Тебе вопию.

Сжалься над нами! Спаси и помилуй.

С первых дней жизни доселе – борюсь,

Дальше бороться нет уже силы...

Сжалься, помилуй! – Тебе я молюсь! –

К пристани тихой Твоих повелений

Путь мой направь и меня успокой...

Ты среди всяких житейских волнений

Путеводитель, Спаситель Ты мой!


СПІВАТИ КРІЗЬ СЛЬОЗИ, вірш І. Кульжинського «Марно цей світ проклятущий»

Напрасно мир сей окаянный

Старается меня прельстить:

Все радости его мне странны,

К земому сердце не лежит.

«Запой ты нам повеселее» –

Мне говорит лукавый мир.

«Зачем скучать? Живи вольнее,

Развеселись под звуки лир».

Ах, мне ли радостные песни

Сквозь слезы петь в стране чужой!

Печаль и радость несовместны,

И неприличен мне покой.

Блажен, кто в сердце своем пламень

Любви к небесному сокрыл

И страсти буйные о камень

Спасенья в дребезги разбил.


ГРЕЧНИЙ ЛІНИВЕЦЬ, з статті І. Кульжинського «Спогади вчителя»

Школа привчила його тільки до деякої логічної формальності й послідовності понять і думок, а

більше нічим він нам не зобов’язаний. Це був талант, про який школа не дізналася, якщо правду

сказати, який не хотів чи не вмів признатися школі.

Між тодішніми