Граховский Сергей [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

ГРАХОВСЬКИЙ Сергій Іванович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: білоруський.

Поет, прозаїк, перекладач. Псевдоніми – М. Асіпович; Сяргей Іванович; С. Каршун; Парамон

Паромскі.

З селянської родини.

Народився 12 (25) вересня 1913 р. в с. Нобель Пінського повіту Мінської губернії Російської

імперії (нині – Зарічненський район Рівненської області України).

Помер 11 грудня 2002 р. в м. Мінську Республіки Білорусь.

Закінчив газетно-видавниче відділення літературного факультету Мінського педагогічного

інституту (1935).

Працював робітником Бобруйського деревообробного комбінату (1930-1931), коректором газеті

«Чырвоная змена» (1931-1932), кореспондентом білоруського радіо (1935-1936), учителем (1946-1955), кореспондентом білоруського радіо (1956-1957), завідувачем відділом часопису»Бярозка»

(1957-1959), літературним консультантом Спілки письменників Білорусі (1959-1960), літературним редактором журналу «Вясёлка» (1960-1973), відповідальним секретарем Комітету з

Державних премій БРСР у галузі літератури, мистецтва й архітектури (1973-1974).

Заслужений працівник культури Білорусі (1983).

Лауреат Державної премії імені Якуба Коласа (1992).

Лауреат літературної премії імені А. Кулешова (1983).

Кавалер медалі Франциска Скорини (1994).

Почесний робітник Бобруйського деревообробного комбінату (1986).

Почесний громадянин Глуська (1996) і селища Жовтневе (1997).

Як літератор дебютував віршем (1926).

Потім настала черга поетичних і прозових книг «День народження» (1958), «Пам’ять» (1965),

«Вірші» (1968), «Поема доріг» (1970), «Зачарованість» (1978), «Осінні гнізда» (1982), «Кола надії»

(1985), «Болюча пам’ять» (1987), «Рудобельська республіка» (1968), «Розлука на світанні» (1983),

«Зустріч з самим собою» (1988), «Сповідь» (1990).

Перу нашого земляка також належать видання «Такі сині сніги», «Зона мовчання», «З вовчим

квитком», «Від весни до весни», «Сьогодні й завтра», «Вогник у вікні».

За життя мав три видання «Вибраних творів» (1973; 1983; 1994).

Г. залишив по собі книгу споминів «Так і було» (1986).

Переклав білоруською мовою твори Т. Шевченка, Лесі Українки, М. Рильського, В. Сосюри, В.

Забаштанського, Т. Масенка, М. Нагнибіди, П. Біби, П. Воронька, Д. Білоуса, М. Чернявського, Б.

Степанюка, Ю. Лісняка, Ж. Верна, О. Пушкіна, Р. Тагора, М. Заболоцького, Я. Райніса, В.

Маяковського, О. Блока, А. Гайдара, Р. Гамзатова.

У свою чергу українською земляка перекладали Д. Кононенко, В. Лагода, О. Новицький, В.

Ткаченко, Б. Степанюк, Л. Горлач.

За повістю Г. «Рудобельська республіка» здійснені постановки Театром імені Янки Купали і

Гомельським обласним драматичним театром, а також знято кінофільм (1972).

Зазнав безпідставного арешту і 10-річного заслання на лісорозробки Горьківської області (1936-1946).

Удруге заарештований і довічно засланий до Новосибірської області (1949).

Реабілітований (1955).

Серед друзів та близьких знайомих Г. – П. Красюк, М. Іосько, Г. Буравкін, А. Вертинський, Р.

Боровикова, А. Диба та ін.


***

КРИТЕРІЙ ОДИН

, з творчого кредо С. Граховського

Критерій в літературі один – якість.

ТЯЖКИЙ ХРЕСТ, з поеми С. Граховського «Втікач»

Я был еще вначале крепкий,

Худой, высокий, молодой.

Пилил, колол, и только щепки

Летели над моей бедой.

В продутой старенькой фуфайке

Кромсал березы каждый день,

От маленькой и постной пайки

Качаясь на ветру, как тень.

Пилил, не помня, кто и где я,

И тяжкий крест свой нес, как мог,

Чтоб до весны в штрафном кандее

Меня в свой рай не принял Бог.

.......................................

Вконец за зиму отощаешь,

Но лес расщедрится весной:

Подсунет гриб, черничку, щавель,

Собрал – и вот уже живой!

И вера в правду не угасла,

И пишет письма здешний люд,

Что осудили их напрасно

И тройка, и закрытый суд.

.....................................................

«Отец» на просьбы не ответил,

И огонек надежды гас.

Мы были проклятые дети,

И становилось меньше нас.

..................................................

Вы спросите: «Зачем клепаешь?

Что было, то прошло давно».

Но если зло не доконаешь,

Тебя опять согнет оно.


СОКИ БЛИСКАВОК, з вірша С. Граховського «Муміну Каноату»

Пики Памира белые-белые,

Дети Памира смелые-смелые.

Ветер баюкает зыбки над кручами,

Все заметает снегами сыпучими.

Кутает плечи облаком вольным,

Землю питает соками молний.

..........................................................

Тропкой крупою – пусть пропасть, пусть яма -

Песни слагают внуки Хаяма.

Гордо глядят, улыбаются мирно

Добрые, мудрые дети Памира.


СИНЄ НЕБО І КАЗКОВЕ ОЗЕРО, з привітання С. Граховського землякам 11 січня 1993 р.

Дорогі мої земляки! Уперше синє небо, сонце і казкове озеро я побачив у селі Нобель. Там колись

гойдалася моя колиска, там я в своїм дитинстві почув і полюбив мову і пісні неньки України.

Тепер, як не дивно, ми залишилися у різних, сусідніх, але рідних країнах. Час у нас складний, тяжкий, навіть гіркий. Але все минає, минуть і наші незгоди.

Бажаю усім Вам, мої близькі і рідні земляки, мужності, терпіння, віри у краще, світліше завтра, а

воно залежить від кожного з нас.

Здоров’я вам, злагоди у вашому домі, спокою душі вашій, щастя вам, дітям, онукам і правнукам

вашим!

Сергій Граховський.

Мінськ.


ЗАСЛАНЕЦЬ СТАЛІНСЬКОГО РЕЖИМУ, з статті Ю. Берези «Не бійся, що болить так часто

серце»

Із творчістю Сергія Граховського почав знайомитися в студентські роки, коли навчався на

філологічному факультеті Рівненського державного педагогічного інституту. Сталося це завдяки

двом моїм учителям – професору згаданого навчального закладу Петру Лещенку та поету-

сатирику Петру Красюку. Першого, земля йому пухом, уже серед нас немає. А другий, якому

біжить дев’ятий десяток літ, живе і працює у рідному Висоцьку, що на півночі Рівненщини.

Тоді нам, студентам-філологам, згідно з навчальною програмою, потрібно було писати курсові

роботи. Усяк з нас підшукував за порадою свого викладача відповідну тему. Мені ж професор

Петро Лещенко сам запропонував... з’їздити у Висоцьк до Петра Красюка, аби той посприяв у

налагодженні місточка спілкування із білоруським поетом, прозаїком і публіцистом Сергієм

Граховським з метою збору наукового матеріалу для написання курсової.

Я охоче погодився, оскільки про Сергія Граховського чув від багатьох письменників Рівненщини

як про такого, який народився в Нобелі Зарічненського району і разом із батьками ще в досить

малому віці виїхав до Мінська. А ще зацікавила мене ця постать тим, що з’явилася нагода мені, початкуючому літераторові, мати справу з живим творцем білоруського слова, яке так подобалося

своїм неповторним дзвінким звучанням. Зрештою, професор сказав тоді, що про творчість Сергія

Граховського досі ще ніхто зі студентів в Україні наукової роботи не писав. Відтак, є можливість

продемонструвати свої літературознавчі здібності.

Тож узявся за справу. Неоднораз побував у гостях у Петра Красюка, який допоміг зав’язати

листування з білоруським побратимом. На жаль, особисто побачитися з поетом так і не встиг. Та

усних і письмових спілкувань з Петром Красюком та Сергієм Граховським, ознайомлень із

творчістю вистачило для написання курсової роботи...

Під час учителювання продовжував листуватися із Сергієм Граховським. Обмінювалися новинами

і новинками літературними. Я охоче взявся за переклади творів поета і... багаторічного засланця

сталінського режиму. Про останнє пан Сергій якось написав у листі. Ніби мимохіть. Либонь, цим

не хотів хизуватися...

...На моєму робочому столі лежить перекладений українською рукопис ліричної збірки Сергія

Граховського «З сумної осені вернися». Можливо, колись побачить світ. Наразі бракує на його

видання коштів. Та найболючіше, що осінь Сергія Івановича два роки тому відпалала. Назавжди.

Було поету 90.


НА ПАХАНА НАТРАПИЛИ, з кореспонденції С. Кліменценкової «Ліпше незламаним померти, ніж жити з перебитим крилом»

Клятий досвід одного разу, вже в останні роки, добре прислужився йому. Пам’ятаю, з гумором

розповідав Сергій Іванович про пригоду в парку Челюскінців, де любив гуляти на самоті по тихих, малолюдних стежинках. Якось надвечір з-за кущів виринула зграя шпани. Хуліганисті молодики

взяли в лещата стару людину, почали дражнити, штурхати, лапати кишені, погрожувати. А він і не

думав кликати на допомогу чи боронитися, хоча, не зважаючи на вік, міг би за свого зросту та

фізичної загартованості покласти на землю не одного. Він тільки розкрив рота – й перший та

останній раз у житті – видав порцію такої махрової табірної «фені», чутої тисячу разів від

поневолювачів, що теперішні нападники на мить остовпіли, а наступної миті кинулися врозсип із

воланнями:

– Рятуймося! На пахана натрапили!


УТЕРЛИ НОСА, з замітки Б. Дем’янчука «Нобельська премія по-рівненськи – 500

гривень копійкам»

Утерти носа шведам вирішили українці й уже вчетверте провели на берегах мальовничого озера

Нобель, що на Рівненщині, Всеукраїнський фестиваль гумору «Лауреат Нобельської премії».

Звичайно, нічого спільного зі шведським Нобелем і його премією старовинне село Нобель, крім

каламбурної прив’язки, не має. А втім, дотепні поліглоти-філологи легко ці зв’язки

віднайдуть. Але всі визнані сміхотворці неабияк пишаються своїм лауреатством.

Отож цими вихідними поліська глибинка на два дні перетворилася на «столицю» українського

гумору. До Нобеля з’їхалися гості з Києва, Луцька, Хмельницького, Тернополя, Вінниці, а також

жителі з усіх навколишніх сіл, бо цього свята вони чекали цілий рік, адже попередні проходили з

неабияким успіхом. Перший день на імпровізованій очеретяній сцені виступали фольклорні гурти, художні колективи господарів – Зарічненського району, а в неділю визначали найдостойніших

«сміхоробів». Отож у номінації «Кращий письменник-гуморист» перемогу святкували киянин

Олег Чорногуз та рівнянин Юрій Береза. Відзначило журі також гумористичний дует «Солодка

парочка» у складі Наталки Паляниці та Володимира Павловського з Києва, у розмовному жанрі –

заслуженого артиста України Олександра Царука з Вінниці, а також фольклорний гурт

Рівненського держуніверситету «Джерело». Усі переможці отримали медалі, дипломи і премію в

500 гривень, яку видали в торбинках 50-копійчаними монетами. Коли б зважити мішок на терезах, потягнув би він десь до кілограмів трьох. Думається, за вагою Нобельська премія переплюнула

справжню Нобелівську.