Панютин Лев [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн

ПАНЮТИН Лев Костянтинович

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Письменник, фейлетоніст, перекладач. Псевдонім – Ніл Адмірарі.

З дворянської родини. Батько, Панютин К., – штабс-капітан царської армії.

Народився 22 лютого (6 березня) 1831 р. в с. Цибулевому Єлизаветградського повіту Херсонської

губернії Російської імперії (нині – Знам’янський район Кіровоградської області України).

Помер 1 (13) грудня 1882 р. в м. Петербурзі Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).

Про спеціальну освіту нічого не відомо, мабуть, вона була юридичною.

Працював засідателем Херсонського повітового суду (1853), оглядачем газет «Голос» (1863-1875),

«Тиждень» (1875-1882).

Друкувався в газетах «Голос», «Біржові відомості», «Росія», «Тиждень», журналах «Вітчизняні

нотатки», «Будильник».

Як літератор дебютував у московському видавництві збірником «Вірші» (1858).

Серед журнальних доробків вирізняються статті «До питання про пролетаріат» (1864), «Елементи

європейської цивілізації» (1867), «Смерть Герцена. Поголос з її приводу» 1870), «Партія в

Сибіру».

Фейлетони й статті нашого земляка вийшли в двох томах під назвою «Оповідання Ніла Адмірарі»

(1872).

Перекладав Ж. Лафонтена, Д. Байрона, Р. Бьорнса.

П. впродовж тривалого періоду тяжко хворів (1875-1882). Останні роки провів в Обухівській

лікарні для бідних.

Серед друзів та близьких знайомих П. – Є. Краєвський, В. Безобразов, В. Модестов, В. Більбасов,

В. Короленко, Л. Полонський, В. Чуйко, Ф. Толстой, В. Міхневич, В. Безобразов, Г. Градовський

та ін.

***

НЕ ДИВУВАТИСЯ

, з життєвого кредо Л. Панютина

Нічому не дивуватися.

РОСІЇ НЕ ВИСТАЧАЄ УТОПІЇ УТОПІЙ, з есе К. Діаніної «Достоєвський в кришталевому

палаці»

Усю весну і літо 1862 року російська преса невпинно писала про Лондонську всесвітню виставку,

не дозволяючи ослабнути хвилі читацького інтересу до всього британського.

Близький російському серцю Кришталевий палац, перенесений на той час у лондонський пригород

Сайденгам, також переживає дискурсивне відродження. Поряд з популярними фейлетонами і

дорожніми нотатками з’явилося кілька художніх здобутків, які втілили образ Кришталевого

палацу.

У деяких з них («Що робити?» Чернишевського і «Новий рік» Ніла Адмірарі) ідея утопії відбита в

знайомій метафорі «мрії» чи «сну». Начебто, через брак кращого колективного досвіду, сучасники

віддалися спільним сновидінням. Достоєвський, навпаки, нарочито знижує цю метафору,

зіштовхуючи, за його уявленнями, ідеальний образ Кришталевого палацу з реальним.

Очевидно, в «людини з підпілля» Достоєвського були вагомі причини нападати і на розважальний

комплекс у Сайденгаме – нове втілення Кришталевого палацу, – і на інший палац у центрі

Лондона, «злощасний сарай», який приймав у своїх стінах різноплемінні юрби відвідувачів

всесвітньої виставки 1862 року.

…»Новий рік» Ніла Адмірарі змальовує ще одну утопію про втілення мрії про Кришталевий

палац. Незважаючи на те, що «Новий рік», здавалося б, є художнім твором, він написаний в

невимушеному стилі публіцистичної статті.

Головний герой цього твору уявляє собі зустріч Нового року в товаристві Шіллера, Ґете,

Лонгфелло та інших великих поетів, яких він запросив до себе з книжкових полиць. Уся компанія

веселиться і розспівує гімни радості, майбутнє бачиться їм в оптимістичному світлі.

Раптовий стукіт у двері різко перериває веселощі, повертаючи їх до реальності.

Отут перед оповідачем і з’являється спірит, який пророкує, що 1873 рік буде щасливим для Росії.

Серед інших чудес прийдешнього року (наприклад, швидке розгалуження залізничної мережі) в

центрі Санкт-Петербурга з’явиться новий «Палац промисловості».

Цей «фантастичний кришталевий будинок», відверто списаний з сайденгамського Кришталевого

палацу, стане «восьмим чудом світу» і принесе «величезну користь» Росії. Двісті тисяч чоловік

щодня будуть відвідувати його розкішні музеї, виставку Економічного товариства, хімічну

лабораторію. «Взагалі, в цьому пункті вдало зосереджене усе, що необхідно для навчання і розваг

такого допитливого й обдарованого населення, як петербурзьке». Іноземні туристи спеціально

будуть приїжджати в Петербург, аби поглянути на «скарби нашої промисловості, виставлені в

цьому чарівному замку».

Кришталеві палаци Ніла Адмірарі і Чернишевського, за своєю суттю, є компенсаторними мріями

про чудесне розв’язання всіх сучасних проблем. Здається, з’явись в Росії власний Кришталевий

палац, і вона знайде все, чого їй не вистачає, – і прогрес, і промисловість, і освіту.

ГРАЦІОЗНА ДУРКА, з кореспонденції М. Корнакової «Дзінь-ля-ля»

Коли канкануюча героїня Лядової виспівувала, що вона «дух часу ногами зуміла виразити

цілком», тут було пояснення як галасливого глядацького успіху оперети, так і бурхливого

обурення в офіційній пресі. Оперета, котра демонструється не на «спеціальній» сцені, а в

імператорській драмі, не «спеціальними» оперетковими артистами, а трупою старого російського

театру, не з каскадною артисткою, а з «героїнею» на чолі, з «спеціального» жанру

перетворювалася на широкомовний рупор сучасних настроїв. Оперета в Олександринці лякала

критиків, примушуючи їх твердити про необхідність її видворення з імператорської сцени в

«спеціальні» театральні заклади («тоді все увійде до своїх берегів»).

Л. К. Панютин, який ховався в «Голосі» за псевдонімом Ніл Адмірарі, на відміну від більшості

його сучасників з газетної братії, пише, що «дух часу» відчув і висловив його частково в

категоріях мистецтва сцени: «Тепер інший час. Французьке слово «ingеnue» тепер у нас

перекладається словом «дурка», і його самі дівчата вже не знаходять утішним..., для «дурок» все

менше і менше залишається місця на бенкеті життя. Груба чоловіча стать вже абсолютно

перестала захоплюватися «дивними дівами» і «неземними створеннями».

Обмежся Лядова водевільними ролями, де «інженю» цілком відповідало її типажу, актриса грала і

грала б тих самих «дурок», а газети писали і писали б: проста, мила, граціозна...

БЛИЗЬКЕ ДО БОЖЕВІЛЛЯ ОБЛИЧЧЯ, стаття з енциклопедії М. Насєдкіна «Достоєвський»

Одна з головних причин, чому Достоєвський погодився з січня 1873 р. стати редактором

«Громадянина» – бажання відпочити від «художньої роботи». Проте вже в січні з’являється задум

цього оповідання («Бобок» (Записки однієї особи) – авт.). Поштовхом послужила замітка Л. К.

Панютина (Ніл Адмірарі ) в газеті «Голос», в якій «Щоденник письменника» порівнювався з

«Записками божевільного» М. В. Гоголя і грубо натякалось, що його автор, як і Поприщин, не при

своєму розумі, і, мовляв, це добре видно з портрету Достоєвського кисті В. Г. Перова, якраз

виставленому в Академії мистецтв: «Це портрет людини, стомленої тяжкою недугою».

Іван Іванович, герой-розповідач «Бобка» починає ніби з відповіді Панютину: «Я не ображаюся, я

людина боязка; проте ось мене і божевільним зробили. Списав з мене живописець портрет з

випадковості: «Все-таки ти, говорить, літератор». Я дався, він і виставив. Читаю: «Ступайте

дивитися на це хворобливе, близьке до божевілля обличчя».

У фіналі розповіді згадується, і портрет самого Достоєвського. Мабуть, Панютин «підказав»

письменникові орієнтацію «Записок однієї особи» на «Записки божевільного». Наприклад,

рубаний стиль Івана Івановича нагадує стиль щоденника гоголівського героя, зустрічаються і

смислові переклички – Поприщин: «Зізнаюся, з недавнього часу я починаю іноді чути і бачити

такі речі, яких ніхто ще не бачив і не чував»; Іван Іванович: «Зі мною щось дивне відбувається. ...Я

починаю бачити і чути якісь дивні речі».

Не виключено, що, працюючи над своїм оповіданням Достоєвський пам’ятав і про інший

фейлетон того ж Панютина, який з’явився в «Голосі» за 2,5 роки до того і був присвячений

ритуальним гулянням на Смоленському цвинтарі: у Панютина герой-фейлетоніст також засинає

серед надгробків і мовби вступає в розмову з мертвяком, який серед іншого характеризує своїх

сусідів-небіжчиків.

ГНИЄ ЗАЖИВО, з листа М. Лєскова О. Мілюкову від 12 (24) червня 1875 р.

Париж.

Шановний Олександре Петровичу!

Що це за розумні люди! Мартинов ярий єзуїт і сперечальник, а Гагарін – милий пан, від якого віє

ще атмосферою пушкінського гуртка. Чим це відрізняється від усієї російської сволоти, яка

утворила нинішні російські читальні в Парижі. О, якби Ви бачили – яка це сволота! Тургенєв їм,

проте, сприяє, але, мабуть, не без огиди – сам від них сторониться.

Ніл Адмірарі «вимагав попа». Я був у цього нещасливого в maison de sante (лікарні – авт.) тричі.

Краєвський йому нічого не дає і навіть на листи не відповідає. Ніл весь погнив, і сидіти біля нього

є вже подвиг самопожертви: жоден garde de malade (санітар – авт.) не хоче до нього доторкнутися

голою рукою, і все це робить його молоденька дружина, яка вже й сама захворіла і потрапила до

рук Рікора. Вчора ця бідолаха (їй 18 років) повідомила, що їй відріжуть груди. Нею теж пішли

якісь гнилі прищі, однак вона виявляє дух дивовижної самопожертви.

Ніл дихає через трубку – в горлі у нього свистить, хрипить і бризкає, а він же ще й лається як

фурман, – на щастя, не всяке слово чутно буває. Яке жахливе існування його, а особливо її!

Ваш М. Лєсков.

ЧОМУ ЗАБУЛИ ДОТЕПНОГО ПАНЮТИНА, з брошури А. Коні «Деякі питання авторського

права»

Літературна творчість, якісно і кількісно стимульована грошовими міркуваннями, є творчість

нижчого порядку, яка наближається до митецького ремесла, плоди якого приречені на існування,

вимірюване навіть не десятками років. У цьому відношенні досить подивитися на журнальну

роботу, на передові статті і фейлетони.

Навряд чи через тридцять років від сьогодні будуть поширені політичні міркування навіть такого

жагучого, владного і впливового публіциста, як Катков.

Хто згадує тепер про живі і дотепні фейлетони співробітника «Голосу» Панютина (Ніл Адмірарі),

котрий помер років з тридцять тому?