Шульгин Николай [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]


ШУЛЬГІН Микола Іванович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Публіцист, перекладач. Псевдонім – Микола Іванов.

З дворянської родини.

Народився в 1832 р. в с. Тимофіївці Херсонської губернії Російської імперії (нині – Іванівський

район Херсонської області України).

Помер в 1882 р.

Навчався в 1-му Московському кадетському корпусі.

Служив в артилерійських військах, був редактором газети «Якір» (1864), видавцем журналу

«Живописний огляд» (1872-1882).

Ш. – учасник оборони Севастополя (1854-1855).

Друкувався в сатиричному аркуші «Оса», журналах «Діло», «Русь», «Народне багатство».

Як літератор дебютував в статтями в петербурзьких газетах (1860).

Його перу належать доробки «Наша земська спроба», «Статистичні програми», «З приводу

заходів відносно розколу» (1864), «Декілька слів про народну освіту» (1863).

Серед друзів та близьких знайомих Ш. – П. Гайдебуров, П. Полєвой, В. Міхневич, Г.

Благосвєтлов, П. Биков, П. Сухонін, К. Станюкович, Д. Карч-Карчевський, М. Арістов, П. Якобі, В. Острогорський, І. Дурново, П. Ткачов та ін.


***

ІНТЕЛІГЕНТНА ПУБЛІЦИСТИКА

, з творчого кредо М. Шульгіна

Публіцистика в Росії – більше, ніж публіцистика: настільки вона впливає на інтелігенцію.

ЗАДНІХ НЕ ПАСЛИ, з розвідки І. Петрова «Історія єлизаветградської друкарської справи»

Ініціатор заснування єлизаветградської друкарні Олексій Павлович Мельгунов невідомий нашим

сучасникам, проте в освіченому XVIII столітті він залишив помітний слід. Мельгунов був

масоном, найближчим іншому фаворитові Єлизавети графа І. Шувалова, з яким його ріднили

любов до науки і мистецтва, лише граф був шанувальником французької культури, а Мельгунов,

вихований на книгах Сухопутного шляхетського корпусу, – німецької.

...Кадетський корпус закінчив Микола Іванович Шульгін – письменник і журналіст. У 1858-60 рр.

він мешкав в Новомиргороді, з 1860 р. – в Петербурзі. Перекладав з французької, англійської,

італійської, знав польську, сербську і німецьку.


СПРИЯВ МОЛОДИМ, з нарису Н. Якушіна «Містами і селами»

На початку березня Засодимський відніс «Грішницю» до редакцію «Діла», а 24 березня 1867 року

– ця дата на все життя залишилася в пам’яті письменника, – він прийшов за відповіддю. М. І.

Шульгін, який вважався офіційним редактором, прийняв молодого письменника дуже люб’язно і

сказав, що його повість буде надрукована, але не раніше, ніж наступного року.

Додому 3асодимський повертався окрилений. Він відчував себе найщасливішою людиною на

світі. Ще б пак, його повість, його «Грішниця», буде надрукована! І де?! У демократичному

журналі «Діло»!


ОПОВІДАННЯ НЕСІТЬ ХОЧ В «ЯКІР», з листа Ф. Достоєвського М. Страхову

З Риму я поїду до Неаполя. З Неаполя (днів через 12 від цього числа) повернуся до Турину, тобто

буду в ньому днів через п’ятнадцять. У Турині у мене вичерпаються всі мої гроші, і я приїду туди

буквально без шеляга.

...Без грошей же не можна, і, приїхавши до Турину, необхідно, щоб я неодмінно знайшов гроші на

пошті. Інакше, повторюю, я пропав. Крім того, що повернутися буде ні на що, у мене є й інші

обставини, тобто інші тут витрати, без яких мені абсолютно неможливо обійтися.

І тому, прошу Вас Христом і Богом, зробіть для мене те, що Ви вже раз для мене робили, перед

самим моїм від’їздом.

Ви тоді ходили до Боборикіна («Бібліотека для читання»). Боборикін, після заборони «Часу», сам

письмово кликав мене в співробітники. Отож, звертатися до нього можна. Але в липні Ви

зверталися до нього з проханням про 1500 рублів, і він їх Вам не дав, тому що липень для видавців

час важкий. Втім, пам’ятається, він Вам щось говорив про осінь. Тепер же кінець вересня. Час

передплати, і гроші повинні бути. І не 1500 рублів я прошу, а всього лише 300 (триста руб.).

Хай знає Боборикін, так само як це знають «Сучаснику» і «Вітчизняних нотатках», що я ще (окрім

«Бідних людей») впродовж життя мого жодного разу не продавав творів, не беручи вперед гроші.

Я літератор-пролетар, і якщо хтось захоче отримати мої доробки, то повинен мене вперед

забезпечити. Порядок цей я сам проклинаю. Однак так повелося і, здається, ніколи не

переведеться.

Але продовжую: тепер готового у мене немає нічого. Проте склався досить щасливий (як сам

суджу) план одного оповідання. Значною мірою він записаний на клаптиках. Я було навіть почав

писати, – але неможливо тут. Спекотно і, по-2-е) приїхав в таке місце, як Рим, на тиждень; хіба в

цей тиждень, в Римі, можна писати? Та і втомлююся я дуже від ходіння.

Нарешті, я маю надію думати, що зображу всі ці надзвичайно цікаві речі з відчуттям, до ладу і без

великих розстановок.

Термін доставки до журналу 10 листопада, це кінцевий термін, але можна і раніше.

Плата 200 руб. з аркуша. (В крайньому випадку 150). Але ніяк не хотілося б зменшувати ціну. І

тому краще наполягати на двостах.

Тепер ось що.

Після отримання цього листа, прошу Вас (як останню надію), сходити негайно до Боборикіна.

...Якщо не можна кінчити справу з Боборикіним, то хоч в газети, хоч в «Якір», хоч у всякий інший

журнал (зрозуміло, не в «Російський вісник»), і по можливості, уникаючи «Вітчизняних нотаток».

Заради Бога, уникніть. Навіть краще не треба й грошей.

...Зрозуміло, голубчику Миколо Миколайовичу, всю справу треба б було закінчити днів за два,

найбільше за три. Я пропав, пропав буквально, якщо не знайду в Турині грошей. До Неаполя мені

не пишіть, а пишіть тепер прямо до Турину, і благаю Вас написати в усякому разі. ... Ввіряю Вам

себе і майже долю мою.

Обіймаю від щирого серця і залишаюся Ваш

Достоєвський.

ПРОГРЕСИВНА ІДЕЯ ВИДАВЦЯ, з книги А. Западова «Історія російської журналістики XVIII-

XIX століть»

Другим за значенням услід за «Вітчизняними нотатками» демократичним виданням 70-х років

йшов щомісячний журнал «Діло». Він був першим і майже півтора роки єдиним товстим

журналом демократичного напряму, що виходив в Росії після закриття «Сучасника» і «Російського

слова».

Впродовж вісімнадцяти років, з 1866 по 1884 р., перебуваючи у виключно тяжких цензурних

умовах, журнал «Діло» незмінно зберігав своє прогресивне спрямування.

Зв’язок його з «Російським словом» позначився і на складі співробітників, і в загальному напрямі.

«Діло» було задумане М. І. Шульгіним ще в пору виходу «Російського слова» й «Сучасника».

Проте він, не сподіваючись зібрати необхідне число передплатників, зволікав з виданням свого

журналу. Після закриття демократичних органів в 1866 р. між редактором «Російського слова»

Благосвєтловим і Шульгіним була укладена угода про випуск «Діла» як безпосереднього

продовжувача журналу «Російське слово».

Офіційним редактором «Діла» до 1880 р. залишався Шульгін, але його фактичним керівником весь

цей час був Благосвєтлов. Окрім них, безпосередню участь в справах редакції в 70-і роки приймав

також А. К. Шеллер-Михайлов, якому було доручено редагування белетристичного відділу.

Благосвєтлов прагнув зробити журнал таким же яскравим і популярним, яким було «Російське

слово». Для цього він згуртував навколо «Діла» товаришів по колишній роботі, не зважаючи на

ризикованість такого кроку, бо Шульгін був вже попереджений владою, що в його журналі

небажана участь співробітників «Російського слова».

...Відібрати право у видавця згідно із законом все ж таки не було можливим, оскільки вихід

журналу «Діло» дозволили за декілька днів до закриття «Російського слова» і юридично він

залишався абсолютно самостійним. Тоді виник план цензурного задушення.

...У «Ділі» заборонялися такі матеріали, які безперешкодно проходили в інших періодичних

виданнях, навіть в «Іскрі».

ПІДМІНИВ «РОСІЙСЬКЕ СЛОВО» УКРАЇНСЬКИМ «ДІЛОМ», з монографії М. Патрушева

«Діячі преси у боротьбі з цензурою: 60-і рр. ХIХ ст.»

Щоб без зайвих проблем пропагувати свої погляди, діячі книжкової справи намагалися обійти

цензурний закон. Для цього використовувалися різні способи.

Наприклад, для одержання дозволу не заснування журналу, газети, друкарні, книгарні

використовувалися підставні особи («благонадійні» з погляду III відділення). Так, 1863 р. Г.

Благосвєтлову вдалося купити права на видання журналу «Російське слово» у співвидавця Г.

Кушелева-Безбородька без будь-якого узгодження з цензурною владою, тому що, за існуючими

правилами, дозвіл потрібен лише на заміну відповідального редактора. У відповідності до всіх

документів Г. Благосвєтлов вважався тільки видавцем, а редактори були підставними.

Загальновідомо, що після заборони періодичного видання його редакція й основні співробітники, зазвичай, прагнуть заснувати інший орган з тим же напрямком. Назва, природно, береться інше.

Таких випадків безліч, наприклад: «Вітрило» – «День» І. С. Аксакова; «Час» – «Епоха» Ф.

Достоєвського; «Сучасник» – «Вітчизняні нотатки» М. Г. Чернишевського, М. О. Некрасова, М. Є.

Салтикова-Щедріна; «Російське слово» – «Діло» Г. Є. Благосвєтлова та ін.

Приміром, видавець журналу «Діло» М. І. Шульгін намагався довести цензурній владі, що

задоволення інтересів передплатників припиненого «Російського слова» номерами журналу

«Діло» має чисто комерційний бік. Він писав: «Усі статті не мають нічого спільного з тим

напрямком, за який засуджували «Сучасник» і «Російське слово».

Проте не завжди цензуру вдавалося обдурити. Влада знала, що «журнал «Діло» – те ж «Російське

слово», тільки під іншою обгорткою. В агентурній записці на ім’я шефа жандармів значилося, що

співробітники заборонених журналів «Сучасник» і «Російське слово» перейшли в «Жіночий

вісник» і «Справу»; що, хоча офіційний редактор «Справи» – М. І. Шульгін, насправді ж – це Г. Є.

Благосвєтлов.

Практика зміни назви настільки вкоренилася, що і через багато років В. М. Пуришкевич у

«Доповіді про пресу», відзначаючи, як складно уряду боротися з лівими виданнями, говорив про

те ж саме: «Усвідомлюючи, що газету можуть закрити, обачні... редактори... виклопотують собі

10-15 назв для однієї і тієї ж газети. Ви закрили газету «Русь», завтра вона буде названа «Усь», потім «Вісь» і в зворотному порядку».

…Видавець журналу «Діло» М. І. Шульгін намагався домогтися передання свого видання більш

поблажливому цензору, ніж Ф. П. Єлєнєв, про якого М. В. Шелгунов писав: «Це пан... з пером

незламної, римської твердості, якщо він озброєний ним при читанні коректури». Необхідність

заміни цензора мотивувалася тим, що Ф. П. Єлєнєв живе дуже далеко від друкарні і це створює

видавцям додаткові незручності.


З ЧЕСНОЮ ДУМКОЮ СМІЛИВО ЖИВИ, з замітки І. Сабірової «Я все прочитаю»

Що я знайшла на верхній книжковій полиці! Добірку журналу «Живописний огляд» в твердій

палітурці. Дбайливо відкриваю сторінки, ні, не старі, проте зрушені часом. Буква «ять», але

цитуючи, мені доведеться замінити її на «е», на жаль... Інше набираю відповідно до тексту.

Редакцiя Журналу: С.-Петербургъ, Невський пр., б.114.

Керівники журналу Н. Зуєв, М. І. Шульгін, П. Н. Польовий.

Девізом одного з редакторів журналу О. К. Шелера, було:

«З чесною думкою сміливо живи

Якби не гнав, не давив тебе світ»

На сторінки журналу занесені імена всіх видатних діячів на терені літератури, мистецтва і науки.

Видання – чуже будь-якої партійності. До участі в ньому вдалося залучити кращі літературні сили, і ціла плеяда молодих письменників та поетів вийшла на суспільний терен...

Трепетно перегортаю сторінки. Фотографії, репродукції, вірші, оповідання, повісті. Я все

прочитаю...