Арабажин Константин [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн

АРАБАЖИН Костянтин Іванович

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Історик літератури, перекладач, критик. Псевдоніми К. – Не-я, К. Недоля.

З дворянської родини. Двоюрідний брат, Білий А., – письменник; близький родич, Антонович В., –

історик, археолог, етнограф.

Народився 2 (14) січня 1866 р. в м. Каневі Київської губернії Російської імперії (нині – районний

центр Черкаської області України).

Загинув під колесами трамваю 13 липня 1929 р. в м. Ризі (нині – столиця Республіки Латвії).

Закінчив першу київську гімназію (1883), історико-філологічний факультет Київського універси-

тету (1884-1890).

Був викладачем петербурзького Миколаївського кадетського корпусу, Вищих жіночих курсів, Ви-

щих театральних курсів, редактором газети «Північний кур’єр» (1899-1900), професором Гельсин-

форського університету (1913-1919), видавцем гельсінкських газет «Російський голос» (1918),

«Російський аркуш» (1918-1919), «Російське життя» (1919), «Світанок» (1919-1920), професором

Латвійського університету (1920), ректором Руського інституту університетських знань (1921-

1929).

Друкувався в газетах «Вільна Україна», «Біржові відомості», «День», «Північний кур’єр»,

«Кавказькі мінеральні води», журналах «Театр і мистецтво», «Народ», «Зоря», «Діло», «Всесвітній

вісник», «Щорічник імператорських театрів», готував статті для словників Ф. Брокгауза, а також

С. Венгерова.

Як літератор дебютував комедією «Поперед спитайся, а тоді і лайся» (1885), написаною

українською мовою.

Кандидатський доробок А. «Казимир Бродзинський та його літературна діяльність» (1891)

удостоївся як премії ім. М. Пирогова, так і почесної відзнаки російської Академії наук.

З цікавістю були зустріті книги нашого земляка «Публічні лекції про російських письменників»

(1909), «Л. Андрєєв. Підсумки творчості» (1910), «Етюди про російських письменників» (1912),

«Поет світової скорботи» (1914).

Написав нарис «Слов’янські землі» до перекладу «Ілюстрованої загальної історії літератури» Й.

Шерра (1898).

Переклав українською мовою монографію М. Костомарова «Думки про федеративні засновини на

Стародавній Руси» (1886).

Виступив з циклом лекцій, зокрема «Гоголь як поет и мислитель», «Гоголь як драматург»,

«Смерть Гоголя», обнародував низку публікацій про Т. Шевченка (1907-1908).

А. підготував десятки, якщо не сотні, публікацій як критик та історик літератури.

Він також багато перекладав, в тому числі й Г. де Мопассана та Л. Толстого українською мовою.

Дісталося на долю А. й негараздів. Вихід петербурзької газети «Північний кур’єр» (1899-1900) та

гельсинфорської «Російський голос» (1918), які редагував наш земляк, припинила влада –

російська й фінська відповідно. А 1919 р. губернатор Б. Яландер заборонив йому жити в Гельсінкі, обґрунтувавши це рішення «політичною неблагонадійністю».

Серед друзів та близьких знайомих А. – І. Франко, М. Павлик, Я. Полонський, В. Барятинський,

герцог Лейхтенберзький, В. Антонович, Н. Котляревський, О. Романовський, М. Реріх, Г.

Градовський, Г. Струве та ін.

***

ПРАВА ЛЮДИНИ,

з політичного кредо К. Арабажина

Нам, говорячи відверто, не потрібна Україна ні шляхетська, ні польська, ні буржуазна. Ми не

думаємо запроваджувати й власного державного централізму, і не важливо нам те, який

держиморда потягне нас до буцегарні, й на якою мовою він розповість нам, що права людини не

про нас писані.

НЕ ЦУРАВСЯ ІНТРИГ, з наукової доповіді В. Мусаєва «Костянтин Арабажин в Санкт-

Петербурзі і Фінляндії»

Костянтин Арабажин, чиє ім’я не дуже відоме широкому колу осіб, особливо, якщо вони не

цікавляться історією зарубіжжя, волею випадку в перші роки фінляндської незалежності став

однією з ведучих фігур серед тамтешньої російської діаспори.

…Фінський період у житті Арабажина почався 1913 р. …Помер професор російської мови і

словесності Гельсінгфорського університету І. Є. Мандельштам, і місце стало вакантним.

Оголосили конкурс на заміщення. І хоча Арабажин не був основним кандидатом – у списку він

стояв лише третім – саме він врешті-решт отримав це призначення...

…Канцлер університету В. Марков, що паралельно займав посаду статс-секретаря Великого

князівства Фінляндського, в листі до голови Ради Міністрів В. М. Коковцова 31 липня (13 серпня)

1913 р. висловився за кандидатуру Арабажина. Прем’єр дав згоду, з боку міністерств внутрішніх

справ і народної освіти також не найшлося заперечень.

…Певний час Арабажин продовжував жити переважно в Петербурзі і приїжджав до Хельсінкі

(Гельсінгфорс) тільки на навчальні семестри, зупиняючись в готелі. Остаточно він перебрався

лише наприкінці 1917 р., після проголошення Фінляндією незалежності. Влаштувавшись в

Хельсінкі, Арабажин активно включився в місцеве громадське життя. Він став головою науково-

педагогічної колегії «Матроського університету в Гельсінгфорсі», членом або головою рад низки

місцевих російських навчальних закладів.

28 січня 1918 р. з ініціативи Арабажина в Гельсінкі скликали ініціативну групу для створення

формування, яке одержало назву «Товариство «Російська колонія у Фінляндії». Арабажин став

головою його правління. Товариство почало видавати газету «Голос російської колонії», в березні

перейменовану в «Російський голос» (усього вийшло 29 номерів). Газета позиціонувалася, як

«орган незалежної безпартійної думки», який повинен об’єднати всі прошарки російського

населення в Фінляндії, не втручатися у внутрішні фінські справи і сприяти зближенню фінів і

росіян.

У програмній статті, розміщеній в першому номері газети, Арабажин усіляко підкреслював

відмову від якої-небудь політичної діяльності і вказував на «культурно-господарський» і

безпартійний характер створеного товариства. Основною метою назвав «об’єднання всіх

проживаючих у Фінляндії громадян російської національності на ґрунті загальних інтересів,

матеріальних, духовних і правових».

На нараді представників російських організацій в Фінляндії в травні 1918 р. Арабажина обрали

одним з чотирьох представників російського населення для зв’язку з фінською владою.

…Тим часом внутрішнє життя в незалежній країні розвивалася вкрай несприятливо для місцевих

росіян. Антиросійські настрої, котрі все більш підсилювалися в Фінляндії, значною мірою

насаджувалися і підігрівалися зверху. З одного боку, вони були проявом реакції проти колишньої

метрополії, яка колись обмежувала права автономії, а з іншого, – відчувалося негативне ставлення

до російських більшовиків, які допомагали фінським червоним у громадянській війні, яка щойно

закінчилася.

Процес втікання від усього російського набув особливої послідовності і систематичного характеру

з травня 1918 р. Вже влітку були ліквідовані посади перекладачів з російської мови в губернських

правліннях і інших установах. З’явився ряд указів, котрими скасовувалися постанови про

використання російської мови у відомствах.

Державний університет також прагнув позбутися російськості. …В грудні 1918 р. консисторія

університету звернулася до уряду з клопотанням про скасування всіх російських кафедр у вузі,

пов’язуючи їхню діяльність з ненависною фінам політикою русифікації.

…Арабажин протестував проти цих тверджень, доводячи, що кафедра російської мови і

словесності ніяк не була зв’язана з русифікацією і переслідувала, насамперед, наукові і культурні

цілі.

…Протести не мали наслідків: 4 лютого 1919 р. уряд Фінляндії прийняв рішення про ліквідацію з

1 березня кафедр російської мови і словесності, російського права і російської статистики.

Становище діаспори ускладнювалося тим, що серед самих росіян почалася боротьба за лідерство в

громадських організаціях, котра переросла у відвертий розбрат та інтриги. Не залишився осторонь

цього процесу і Арабажин.

…Затим фінські посадові особи почали самого Арабажина вважати «підозрілим» і «політично

неблагонадійним». …Звинувачення було відверто надуманими, проте перебування Арабажина у

фінській столиці стало небажаним. Постановою губернатора провінції Уусімаа (Нюланд) Б.

Яландера від 14 квітня 1919 р. йому було заборонене проживання в Хельсінкі на тій підставі, що

його політична діяльність не заслуговує довіри.

Арабажин вислали за межі провінції, однак цього разу він залишився в країні....

За Арабажина клопоталися перед К. Г. Маннергеймом, який займав тоді посаду регента, –

тимчасового глави Фінляндської держави.

Вдалося одержати дозвіл на повернення до Хельсінкі.

Улітку 1920 р. Арабажин виїхав з столиці Фінляндії у справах до Таллінна і на зворотний в’їзд

дозволу більше не отримав.

…Приклад К. І. Арабажина наочно демонструє, як російські емігранти пристосовувалися до нових

умов життя за кордоном, коли люди найчастіше змушені, внаслідок обставин переходити до нових

видів діяльності, при чому колишнім політикам нерідко приходиться займатися справами, які не

мають ніяких стосунків до політики, і навпаки, коли люди, далекі від політики, ставали її

активними учасниками.

ПОСТАВИВ ХРЕСТ НА КОБЗАРЕВІ, з книги Д. Донцова «За яку революцію»

Звичайно, що найбільш цинічні з тієї «еліти» мусили прийти до негоції Шевченкової України і

Шевченка, – як Драгоманов, як Пантелеймон Куліш у старі часи; як колишній радикал і совітофіл

Осип Назарук, як Костянтин Арабажин, який в органі української соціал-демократії ще 1905 року

поставив хрест над Кобзарем, як, нарешті, Іван Багряний, ставлячи на постамент для адорації

свого і своїх партійців ідола – совєцький машинний «прогрес».

Та ліва «еліта» запевняла, що на Москву «з вірою і любов’ю дивляться всі трудящі світа» (М.

Грушевський), підсовуючи цим останнім свої власні невільницькі, плебейські симпатії.

Відірвані духовно від свого народу, вони мали спільну з Москвою «віру», спільних «святих»,

спільні надії. А вирікаючись традицій своєї країни, вони за облудними фразами ворога не бачили,

що він чимраз виразніше вертав до своїх традицій історичних: у політиці до Івана Грозного і

Петра, до «опричнини»; в суспільному житті – до «общини», до ординства; в міжнародному житті

– до «сабіранія земель» усіх можливих племен і народів; у церковному житті – до церкви

Антихриста.

ПЛЯМА НА РЕПУТАЦІЇ, з розвідки Н. Осадчук «Еміграційні будні»

«Плямою» на репутації Арабажина можна назвати виказ фінським спецслужбам на колишнього

коменданта Свеаборзької фортеці полковника К. Кованько, який, безумовно, був би обраний

головою товариства представників російської колонії тоді, як на цю посаду претендував наш

земляк. В результаті збори засудили вчинок А., влада вислала без провини винного (через два

тижні той раптово помер від серцевого нападу), а жадану посаду обійняла третя особа.