Хиждеу-Петричейку Богдан [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн

ХИЖДЕУ-ПЕТРИЧЕЙКУ Богдан Олександрович

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: румунсько-молдавський.

Письменник, перекладач.

З шляхтянської родини. Дід, Хиждеу Т., батько, Хиждеу О., дядько, Хиждеу Б., донька, Хиждеу

Ю., – письменники.

Народився 16 лютого 1836 р. в с. Крістінешти Хотинського повіту Бессарабії (нині – с. Керстенці

Хотинського району Чернівецької області України).

Помер 25 серпня (7 вересня) 1907 р. в м. Кимпіна Праховського повіту (Румунія).

Навчався в Благородному пансіоні при Кишинівській духовній семінарії, Харківському

університеті (1855-1856).

Працював суддею Кагульського трибуналу (1858), викладачем Бухарестського університету (1874-

1900), директором державних архівів (з 1876).

Член Румунської Академії наук (1877).

Також член академічних товариств Росії, Болгарії, Сербії, США, Туреччини, Франції.

Спеціалізувався з проблем історіографії, порівняльної філології, мовознавства, фольклоризму,

лексикографії.

Друкувався в журналах «Columna lui Traian», «Revista literara romina», «Revista Noua»,

«Instructiunea publica».

Х.-П. – автор сатиричної повісті «Крихта» (1863), роману «Доля» (1864), художньої монографії

про господаря Івана Воде Лютого (1865), історичної драми «Резван і Відра» (1867), комедії «Три

східні мушкетери» (1878), «Трьох молдавських легенд» (у співавторстві з братом О. Хиждеу),

п’єси «Сон травневої ночі».

Перу нашого земляка також належить збірка «Вірші» (1873).

У с. Керстенці Хотинського району Чернівецької області функціонує літературний музей

письменників Х.

Нині у м. Кишинеу ім’я нашого земляка носять муніципальна бібліотека, музей, вулиця.

У м. Кагул (Молдова) його ім’я носять місцевий університет і театр.

Вулиця Х. є в м. Бєльці (Молдова).

Бронзовий бюст нашого земляка встановлений в кишинеуській Алеї класиків молдавської

літератури.

Серед друзів та близьких знайомих Х-П. – М. Емінеску, В. Александрі, І. Крянге та ін.

***

ІСТОРИКАМИ НЕ НАРОДЖУЮТЬСЯ,

з творчого кредо Б. Хиждеу-Петричейку

Поетами народжуються, істориками – стають.

ПОДВІЙНЕ ПРІЗВИЩЕ, з статті Г. Осетрової «Олександр Хиждеу – доля інтелігента»

Прапрадід письменника Стефан Хиждеу загинув у 1673 р. під час битви під Хотином. Його

дружина була сестрою молдавського господаря Стефана Петричейку. Вона змушена була втекти

до Польщі разом з братом. Він усиновив племінників, і з того часу цей рід носив подвійне

прізвище – Петричейку-Хиждеу.

ДАКІЮ СВІДОМО ПЕРЕТВОРИЛИ НА ПРОВІНЦІЮ, з історичної розвідки Б. Хишдеу-

Петричейку

Завоювавши Дакію, імператор Траян потурбувався про те, щоб Дакія була перетворена в

провінцію з римським веденням господарства, римською юриспруденцією, латинською мовою в

законодавстві та побуті...

Природно, все римське в Дакії сприймалося легко і міцно закріплювалося. Цьому сприяло те, що

населення Дакії під час завоювання було у великій кількості знищено і в країну прибуло дуже

багато різноплемінних, але романізованих солдат, чиновників, купців, промисловців, ремісників і

різного роду шукачів пригод та щастя. Одним словом, Дакія була в той час наводнена римлянами;

можливо, 50% населення Дакії складали римляни.

НЕ ЗОВСІМ ВИПРАВДАНІ ПІДОЗРИ, з книги В. Мавродіна «Нариси історії Лівобережної

України»

Великий інтерес представляє опублікована Богданом Петричейку Хиждеу грамота Івана

Ростиславича, датована 1134 роком. Ось її текст: «У имъ отца и сына /и святого духа аминь/ Аз

Иванко Ростиславовичь отъ стола галичьского, кнъзь берладсьскы свъдчую купцемъ /меси/

бриськьмъ, да не платъть мыть у градъ нашем /у Ма/ломъ у Галичи на изкладъ, развъ у Берлади и

у Текучомъ и /у г/радохъ нашихъ а на исъвозъ розьнымъ товаромъ туташнымъ и угръсьскимъ и

русьскымъ и чес/ькымъ/, а то да платъть николижь, развъ у Маломъ у Галичи. А кажить воевода.

А на томъ обътъ. /В лъто/ от рожьства Христова тисъщу и сть и трдсть и четире лътъ мъсяца маъ К

днь».

...Дослідники запідозрили грамоту в підробленості. Так, підробленою вважав грамоту ... І. І.

Богдан. Останній убачав в ній фальсифікат, спираючись головним чином на молдавські елементи в

її мові, нібито немислимі в XII ст. І стверджував, що вона не витримує критики історика, оскільки

Берладник не міг бути «від столу галицького», бо в 1134 р. об’єднаного Галицького князівства із

столицею в Галичі не існувало і, крім того, Берладник був непримиренним ворогом галицьких

князів Володимирка і Ярослава.

Аргументація скептиків сама викликає сумнів.

По-перше, грамота писалася не в стольному місті, а в Берладі, де, природно, на неї могла вплинути

народна мова, яка, як відомо, відрізнялася від офіційної церковнослов’янської мови. Молдаванізми

також природні, якщо ми врахуємо, що в XIV-XV ст. Дунайське пониззя і Подністров’я вже

носять назву «Росовлахії».

По-друге, швидше помилкова дата грамоти (1134 р.), ніж сам факт, викладений в ній. Належало б

датувати її 1144 роком. У 1144 р. Іван Ростиславич був в Берладі, оскільки в Києві він з’являється

вже з прізвиськом «Берладник». Помилка писаря – вірніше переписувача XIV-XV ст. (у Молдавії і

Валахії аж до XVII і навіть початку XVIII ст. церковною мовою і мовою офіційних документів

була стародавня церковнослов’янська) – цілком можлива.

НЕ ОБОВ’ЯЗКОВО ФАЛЬСИФІКАТ, з дослідження М. Грушевського «Історія України-Руси»

Володимирко загорнув Звенигородську волость Івана Ростиславича. Іван зістав ся безземельним

князем – його прозвали Берладником.

...Звісна й грамота його в справі митних оплат в подунайських городах, і в ній він титулує себе

берладським князем, але вона має деякі підозрілі подробиці (між ними й дата, 1134 р., по всякій

правдоподібності анахроністична.

...Грамота ся була опублікована Богданом Петричейку Хиждеу, з копії зробленої десь коло р. 1850

перший раз в 1860 p. в яській часописи Instructiunea publica, і друге в 1869 р. в часописи Trajanu, і

потім і оригінал той, і копія ніби згинули, і навіть не маємо ніяких близших звісток про той

оригінал. В обох виданнях є певні відміни в транскрипції.

...Вповні відкинути грамоту Берладника, як фальсифікат, не можна – занадто багато є в її змісті, в

її подробицях такого, що не легко положити на рахунок вигадки якогось румунського патріота. На

сім становищі зістаю ся й тепер.

Дивну графіку й взагалі фільольогічну сторону можна до певної міри пояснити пізнійшим

копіованнєм, а також і тим що писар міг бути місцевий чоловік, з Подунавя, з книжною мовою

тодішньої Руси не обізнаний.

СОТНЯ, ВАРТА ТИСЯЧІ, з статті В. Сергійчука «Запорожці за Дунаєм, Віслою, Рейном»

Про участь козаків у боротьбі молдавського народу проти османського панування дізнаємося з

досліджень Б. П. Хишдеу. Хоч у березні 1574 року, зазначає він, до молдавського господаря Івана

Лютого під Ясси з’явилося лише 12 сотень запорожців, останній надзвичайно високо оцінив їхню

боєздатність: «Вас тільки 1200, але кожна ваша сотня варта тисячі!»

І це козаки довели у битві під Бендерами проти турецького війська, яке наступало на молдавські

загони. Іван Лютий, повністю довіряючи козацькому гетьману Івану Свирговському

(Сверчевському), доручив йому три тисячі молдавських вершників. Залишивши їх у засідці за

пагорками, Свирговський у першу лінію поставив козаків: з лівого флангу – чотири сотні зі

списами, в центрі – чотири сотні з вогнепальною зброєю, а на правому фланзі – чотири сотні

лучників.

Коли турки наблизились, їх вкрила хмара стріл і куль, що викликало паніку в центрі й на лівому

фланзі ворога. Козаки ж зі списами атакували їхній правий фланг. Природно, ворог спробував

відрізати чотири сотні запорожців. Це йому вдалося зробити: шість тисяч турків оточили 800

козаків-стрільців, а три тисячі – чотириста козаків-списоносців.

Здавалося, турки домоглися свого – тепер їм ніщо не завадить розправитися з запорожцями. Однак

у створенні цієї ситуації яскраво виявився військовий талант Свирговського: переконавши ворога

в малій чисельності козаків, він змусив його згрупуватися не в дві лінії з резервом, як це завжди

робилося, а тільки в одну – щоб блискавично оточити і знищити жменьку запорожців.

Скориставшись «помилкою» Свирговського, турки самі потрапили в засідку, бо на них налетіла

молдавська кіннота, схована за пагорками.

У полон потрапив ага – командуючий турецьким військом. Він запропонував козакам великий

викуп: стільки перлів, скільки сам важив, удвічі більше – золота і втричі – срібла. Але вони, вірні

угоді з Іваном Лютим, привели до нього знатного полонянина.

МАЛИ СЕЛО НА ДВОХ, з розвідки І. Чеховського «Імена Буковини у легендах і документах»

Із більшою переконаністю можемо говорити про походження сіл від особових імен, якщо

збереглися письмові згадки про конкретних осіб.

Для прикладу візьмемо ойконім Шиндряни (сучас. Драниця). Вперше таке село згадується в

документах під 1646 р. та 19 червня 1665 р., коли одна третина села, згідно з поділом між дітьми

Єфріма Хаждеу, колишнього хотинського пиркалаба, перепала його доньці Гафії. Але більшою

частиною села володів поміщик Шандро (Шендря), про що йшлося в пізніших документах.

МАЛЕНЬКА РЕСПУБЛІКА, з дослідження К. Мяло «Росія і останні війни XX сторіччя (1989-

2000). До історії падіння наддержави»

У X-XII століттях територія, котра нині іменується Придністров’ям, входила до складу

Староруської держави, потім була розорена Батиєвими ордами, а потім, після розгрому

татарського війська в битві на Синіх Водах російський-литовським князем Ольгердом і

перебування у Великому князівстві Литовському, Придністров’я на декілька століть опинилося на

стику Польщі і Кримського ханства. Частково його землі увійшли до складу Речі Посполитої, а

частково утворили так зване Дике поле – територію без загальновизнаного суверена і із строкатим

за етнічним складом, хоч і рідкісним населенням. Про характер його дає деяке уявлення історик і

письменник XIX століття Богдан Хишдеу. Він пише: «За Дністром, на межі Польщі з татарським

ханством була створена маленька республіка із збіглих людей, девізом яких стало знищення

ворогів християнства. Незабаром вони прославилися своєю безстрашністю і стали називатися

козаками».

Пам’ять про козацьке минуле і сьогодні зберігають деякі топоніми Лівобережжя, а самі козаки

стали основою складного симбіозу етносів, який утворив населення Придністров’я.

...Преса ж ... малювала козаків прийомами найгрубіших агіток революційної пори і епохи

розкозачування – такі «карателі», «слуги царського режиму» з канчуками в руках тощо. Обурено

звучало зовсім вже безглузде запитання: «Що роблять тут ці прибульці?» Безглузде – тому що, як

ми бачили, про козаків, що створили в Придністров’ї на просторах Дикого поля «рицарську

республіку», писав ще Богдан Хишдеу.

Пізніше місцеві козаки увійшли до складу Чорноморського козацтва Російської імперії, і воно – в

межах республіки, зрозуміло, – ще до початку конфлікту було легалізовано спеціальними

ухвалами керівництва ПМР, представляючи, таким чином, не «прийшлу», а цілком законну

частину його власних збройних формувань.

ПІДТРИМАВ МОЛОДИХ ПИСЬМЕННИКІВ, з реферату В. Петреску «Румунська література»

У 80-х і 90-х рр. XIX ст. боротьба проти старої академічної латинізації мови і за наближення до

народної одержує більш наукову основу у вивченні румунського фольклору і стародавніх

документів під керівництвом філолога Б. Хаждеу, автора збірника «Cuvinte din batrani» («Слова

стародавніх») і незакінченого словника «Etimologicum Magnum Romaniae».

Боротьба між двома течіями румунської літератури за орфографію румунської мови, фонетичну

або академічну (латинізовану), закінчилася перемогою фонетики, підтриманої молодими

письменниками, які об’єдналися навколо журналу «Contemporanul» («Сучасник»), що видавався в

Яссах (1881-1889) групою перших румунських соціалістів. В кінці минулого століття було видано

декілька збірок народної літератури і спроби її класифікації під керівництвом Хаждеу.