Вежі та підземелля [Марина Соколян] (fb2) читать онлайн

Марина Соколян Вежі та підземелля

Вступ

Книга, здавалося, була завжди. Вона виникла із сонячних променів, з грубих дощок комори, постала з брудного дрантя та уламків старого орала. Малий знайшов її, ховаючись у кутку комори від гніву діда Лема, коли той сердився, вкотре обіцяючи вигнати мамку і малого з хати. Він завжди починав горланити, коли вертався з корчми. Мамка ще казала малому, що дідові там наливають злидво — питво, від якого навіть сумирні шаліють, мов дикі свині весною. Малого те не втішало — свиней він боявся до корчів. Тож кожного разу, зобачивши, як дід, хилитаючись, суне з корчми, він ховався в коморі серед старого непотребу, який узимку ніхто чомусь так і не спалив.

Книга була його таємницею. Малий любив, сховавшись від усього світу, гортати потерті жовті сторінки, вкриті чорними вузликами-візерунками. А ще там були малюнки. Зі сторінок книги визирали дивні звірі з вогненними очима, гострими пазурами й великими крилами. Чорні гнівливі коні мчали дорогою; на конях сиділи велети в залізних шапках, вони тримали в руках барвисті знамена й срібні мечі, а їхні червоні плащі летіли за вітром... Там височіли білі вежі, червоні стіни й чарівні золоті палаци. Красиві жінки в білих сукнях стояли на стінах, зустрічаючи вершників у сяйних обладунках...

Це був світ, незнайомий малому, чужий і принадний. Коли він вдивлявся у барвисту плетеницю, йому хотілось підскочити й бігти чимдуж, так, щоб аж вітер співав у вухах, бігти швидко, аби опинитися далеко звідси, далеко від діда Лема і його злидва, від рохкання свиней, від материних сліз над недогарком сальної свічки. Йому хотілося опинитись там, де мчать великі чорні коні з дужими вершниками, де височать могутні червоні стіни. Малий не знав, де це. Лише значно пізніше до зображення долучиться ім'я.

Місто. Валдарра.

Сонячні промені сочилися крізь великі шпари в стінах комори, у теплих струменях танцювали порошинки; ззовні було чутно лайливий дідів голос та неквапливі мамчині слова. Десь грюкнули двері, від чого благенька хатка здригнулася, мов сполоханий звір, а на книгу зі стелі посипалася потерть. Малий дбайливо змахнув бруд зі сторінки — там лицар у білому плащі саме застромлював списа в черево страшенній зубатій потворі.

Почулися кроки. За мить перед очима малого виник коричневий материн подол. До її дерев'яних черевиків тулилися грудочки гною та кілька соломинок.

«Анджа!»

Мамка опустилась на коліна, зазираючи йому в лице.

«Я мушу йти. Ти... зрозумієш мене колись».

Вона лагідно торкнулася його рудого чуба.

«Не сумуй, малий. Так треба».

Він зосереджено роздивлявся сторінку, хоч і не бачив більше ні потвори, ні лицаря. «Знаєш, мамо... Знаєш, я теж... я теж піду туди. Ми будемо жити там, за червоними стінами. Там не буде гною і бруду, не буде діда Лема, не буде бридких баронових вояків. Лише ми з тобою!»

Малий мовчки провів мамку очима. Знову рипнули двері, і її не стало.

Барон

• • •

...так оповідають про Арода та Ісу, братів ненароджених, царя та пророка. Пришили володарі до них, просячи поради та настанови.

«Як жити мусимо, аби прийняло нас Небо та світлі прелати у покої свої?»

«Лише вірою та волею врятуєтесь», — сказав Іса.

«Лише правдою та вірністю врятуєтесь», — сказав Арод.

«Хто служить Небу вірою, той успадкує сонце», — сказав Іса.

«Хто служить Небу волею, той успадкує місяць», — сказав Арод.

«Хто ж успадкує землю?» — запитали володарі.

«Земля — то колиска бруду та розпусти», — сказав Іса.

«Земля — то колиска брехні та безчестя», — сказав Арод.

«Земля — доля сервів, тих, хто служитиме вам, як ви служите Небу», — сказав Іса.

«І буде так, — сказав Арод, — володарі, що служать Небу волею, пануватимуть над землею та сервами».

«І буде так, — сказав Іса, — храмовники, що служать Небу вірою, наставлятимуть та судитимуть братів своїх».

Зрозуміли володарі, що справедливо мовлять Арод та Іса, і втішились. І відтоді повелося так: нащадки Арода панують над землями, нащадки їси панують над душами, аби вберегти їх від влади Темного Володаря, мисливця за душами, повелителя підземних угідь.

• • •

Шлях до серця барона Черенбера лежав через підземелля.

Щоправда, нині Анджа вже й не пригадував, нащо той барон йому здався. Всього два тижні ув'язнення в цілковитій темряві, в кам'яному череві замку, встеленому вологою пліснявою, — і колишній чорнобурівський забіяка став на диво чемним і сумирним. Таким, як у труну кладуть. Ну, майже таким...

Спершу він, звісно, сипав прокльонами, приязно згадуючи барона та його посіпак. Потім гаряче каявся. Молився навіть. Утім, його мотивного запалу надовго не вистачило. Тут, правду кажучи, мало чого вистачало надовго. Анджа знав про це, до того ж, знав ще давно — коли розпочинав лише свою відчайдушну борню за право жити за стінами замку, а не поза ними. Чому? Почасти зі страху перед тим неминучим, що чигало за плетеною огорожею Чорнобурівки, почасти від вродженої норовистості, а ще — зі страху до скону пасти свиней в гаю. Ну і ось, власне, його бажання здійснилося. Правду казав покійний мірошник Чудра: не бажай забагато, бо як дістанеш, не знатимеш, де подіти...

Він перебрав усі приступні йому шляхи — намагався записатися до гарнізону, пробував податися в служники. І зрештою, коли жодна зі спроб не відімкнула для нього воріт баронської твердині, він вигадав родинний зв'язок між собою, безбатченком, та самим Черенбером. Власне, хлопець вигадав не таку вже й дурницю — барон, хоч і неодружений (кажуть, з причини граничної скупості), за часів своєї юності не цурався гарненьких хуторянок. Так що Анджа цілком міг би бути його нешлюбним нащадком. Одначе барон зреагував на його претензії без особливої приязні. Серв, свиняча кров... Несамовитий Анджа лише в холодному підземеллі замку допетрав, якої образи він завдав честі барона.

Тепер на нього чекала вся гостролеза прірва баронської вигадки: Черенбера знали в навколишніх землях як людину витончених уподобань у каральній справі. Навіть брат графа Морренштиба, отець Бругар приїздив до Черенбера для обміну досвідом. А що вже оповідали про Бругара... Такого не зміг би вигадати навіть Темний Володар — де вже йому, темному.

Нині, на Анджине щастя, ця біда його зовсім не бентежила. Як і жодна інша. Він сидів, байдуже притулившись до шкарубкої холодної стіни, іноді лише ворушачись, аби відігнати зухвалих нетерплячих щурів. Змученому бранцеві почало вже здаватися, що так воно й було завжди, а попереднє його невдатне життя хіба наснилося йому межи перегуками варти та роздачею хлібного варива.

Утім, спливло якихось два тижні, й барон згадав нарешті про свого в'язня. Двері підземелля прочинилися з натужним охканням, упускаючи досередини тьмяне світло і двох вайлуватих вартових у кожухах із залізними бляхами. Лаючись та наступаючи бранцеві на ноги, вони відімкнули його від стіни, підвели і виштовхали з темниці. Анджа байдуже підіймався гвинтовими сходами баронського донжону, не помічаючи того, що так гаряче мріяв бачити — казарм варти, кімнат челяді, встелених гобеленами покоїв господаря. Він мусив би здивуватися — його вели не вниз, до камери для баронських розваг, але кудись угору — туди, де в оточенні челядників, покоївок та охоронців мешкав сам Черенбер. Анджа й здивувався б, але зараз його найбільшою бідою було пересування верткими сходами — завважувати бодай щось довкола він не спромігся би навіть за священний дворіг царя Арода і спасіння душі на додачу.

Нарешті його шлях завершився біля бенкетного залу. Вартові прочинили двері й заштовхнули хлопця досередини. Він зупинився, блимаючи очима.

У бенкетній залі, власне кажучи, відбувався бенкет. За столами сиділи десятки зо три гостей, вбраних у валдарський шовк та парчу. Все навколо світилося — чи принаймні так здалося Анджі, який за все життя не бачив двох свічок водночас. Світло численних смолоскипів множилося в начищеному посуді, зброї та прикрасах; челядники метушилися межи столами, розносячи наїдки й напої. Від звабливих пахощів у Анджі боляче звело шлунок.

Біля вогню стояв барон, а коло його нот лежали двоє псів-людоловів.

• • •

Жриця Білої Вежі замислено точила перо. Книга, яку вона пише, стане втіленням пам'яті її покоління. Ніколи раніше не виникало потреби записувати постулати вчення Двокільця, це знання передавалися від старої жриці до наступниці. Однак зараз вона знала — наступниці не буде. Не буде продовження. Все, що вона може вдіяти, — це закінчити роботу. А там... Жриця зітхнула. Хитнулися тіні, торкнувши сторінки примарами спраглого полум'я. Відступили. Чи надовго?

«...світ — це велетенська арфа, струни якої — плин життя, а основа — вічність. Наш світ призначений для творення музики, де кожна нота неповторна й сповнена гармоній. Кожен із нас має в собі відгомін цієї музики, кожен із нас — необхідна її частина, нехай це буде акорд, окремий звук чи пауза. Зупиніться, прислухайтесь, і ви відчуєте тремтіння велетенських струн, і ваша душа відгукнеться прекрасним співзвуччям.

Ми всі — частина мелодії, і жоден із нас не є важливішим за іншого, бо у найшляхетнішому — відлуння ницості, а в ницому — відлуння шляхетності. Для всесвіту не має значення, хто виконує яку партію, а мандрування нотними рядками лише додає музиці глибини. Насправді ж усесвіт прагне щоразу нового звучання, і кожна нота може змінити тональність, стати початком нової мелодії».

• • •

Барон Черенбер був не такою вже й лихою людиною. Барон просто був добрим ісаріанином — він точно знав своє місце в світобудові й вимагав таких же чеснот від оточення. Тому, коли хтось порушував усталений порядок, барон непокоївся, мовби якась лиха сила намагалася видлубати наріжний камінь з його вартової вежі. А втім, у барона Черенбера була ще одна особливість — він був затятим мисливцем, тож вони з Темним Володарем поділяти одну і ту ж незборну пристрасть.

Анджа збагнув, що баронські досліди зовсім не обов'язково обмежувати підземеллям. Давній страх відживив, сипнувши іскрами та стиснувши серце. Барон злостиво ощирився.

— Ім'я?

Анджа ковтнув слину. Язик не бажав ворушитися.

— Є в тебе ім'я, свинарю?! Ну?!

— Анджа Вихор... — спроквола проказав той.

Барон рвучко обернувся до гостей; світло смолоскипів зблиснуло на вістрях срібних шпор, метнулося вздовж короткого меча-кутіля, призначеного втинати горлянки неслухам.

— Оцей ось виродок видавав себе за мого сина...

Зала загомоніла, хтось навіть реготнув, але несміливий сміх, нашпилившись на вістря баронового погляду, миттю затих.

— Ну, сучий виплодку... — Анджа одразу ж збагнув, що барон знову звертається до нього. — Ти й надалі стверджуєш, що в твоїх брудних жилах — кров Черенберів?!

— Я... я... ні... світлосте... я лише хотів служити вам, — ледве спромігся він.

— А, служити... — протягнув барон. Анджа з жахом упізнав у його голосі нотку зацікавлення. — Он-о як... Служити, кажеш?

Анджа ствердно хитнув головою.

— Служити вірно, як останній брудний пес коло моїх ніг? Так, селюче?

Той міг лише кивати у відповідь. Черенбер підійшов на крок, розглядаючи його. Усміхнувся. Анджа в якомусь безтямному заціпенінні роздивлявся візерунки на мисливських чоботях барона.

— Що ж, гаразд, серве. Я дам тобі шанс здобути місце коло моїх ніг. Але тобі доведеться його відвоювати. Аро, Торе! — крикнув барон. — Ату, хорти!

Двоє людоловів миттю підхопилися з місця. Це були тупоморді алани, здатні роздерти дикого кабана, рівно ж як і хазяїна, коли той якось не так гляне. Боязкі та дурні, але напрочуд цілеспрямовані. Барон, власне, й цінував їх за цю нехитру затятість, віддаючи перевагу аланам перед загоничами. Та й вигляд вони мали значно ефектніший.

Пси з голодним гарчанням, хляпаючи слиною, рушили до Анджі. Той панічно роззирнувся, намагаючись знайти шлях до порятунку. Охоронці за його спиною лише люто вищирилися, спрямувавши до нього вістря гізарм.

— Ату, хорти! — знову гукнув барон.

Анджа благально огледів натовп. Де там! Гості з мисливським завзяттям спостерігали за розвитком подій. Дехто навіть підвівся з місця, аби краще бачити.

Пси атакували. Один із аланів учепився в його литку, інший — стрибнув на груди; світ став дибки, перевернувся і сповнився собачими мордами, слинявими зубами та пазурами. Анджа відбивався, як міг, намагаючись вивільнитися, але його сили швидко танули — все ж, два тижні в темряві, на воді та пшеничному вариві, де вже тепер... Котрийсь із псів видерся йому на плечі, намагаючись сягнути шиї; Анджа крутнувся з усієї сили, та йому так і не вдалося скинути зубату потвору. Лютий страх накрив його з головою, заливаючи зір червоним туманом... і тоді хлопець, нажаханий понад міру, і сам утратив людську тяму. З диким гарчанням він відштовхнув одного пса й обхопив руками іншого, якимсь дивом вивернувся і вчепився зубами в його шию, якраз коло вуха. Пес рвонувся, та Анджа не розчепив рук. Не помічаючи, як другий пес шматує його ногу, він стискав зуби, аж поки до рота, набитого собачою шерстю, не полилася цівочка, а потім і струмінь гарячої крові. Він відштовхнув скаліченого пса, другий же, побачивши, яка зла доля спіткала його товариша, зі скавучанням позадкував. Анджа виплюнув жмут шерсті, перемішаний з кров'ю, і тут його знудило просто на безталанного алана.

У залі запала тиша. На якусь мить, здавалося, все завмерло — заціпеніли слуги зі срібними тацями, бридливо кривлячись, завмерли гості, та й сам барон завмер, стиснувши долонею руків'я меча.

— Такі справи, значить, — звідкись іздалеку почувся баронів голос, — геть серви здичавіли, клянуся Темною зграєю... Хто-небудь, приберіть це падло! Ну!

...високе склепіння бенкетної зали майнуло вгору отвором колодязя, штовхаючи Анджу вниз, у морок, у холодні глибини, в темряву і сморід підземелля. Десь зовсім близько пролунав хижий сміх. Загавкали загоничі... Вчасно ж барон згадав Йоргову зграю, ох і вчасно...

• • •

...так оповідають про Арода та Ісу, царя та пророка. Прийшли храмовники до братів ненароджених, просячи поради.

«Як служити слід Ясному Небу та його прелатам, аби сподобитись небесної ласки? Як наставляти братів наших на путь горішній?»

«Вчіть їх бути сумирними, але стійкими у вірі своїй», — сказав Іса.

«Вчіть їх коритися волі Неба із вдячністю, але чинити опір волі Темного», — мовив Арод.

«Як же навчити братів наших відрізнити одне від іншого?» — запитали храмовники.

«Простим є шлях до правди, — сказав Іса. — Знайте ж: Небо посилає випробування, а Темний — спокуси».

«Знайте ж, — мовив Арод. — Небо дає силу й відвагу, а Темний — хитрість і непокору».

«Пам'ятайте, — сказав Іса, — той, хто йде горішнім шляхом, не прагне задоволень».

«Хто йде горішнім шляхом, — сказав Арод, — не спокуситься минущим, не виявить неміч і ницість свою перед лицем Ясного Неба. Слабкість — насолода Темного, який чекає в тінях та мороку».

• • •

Тієї ночі Мисливець майже наздогнав його. Гонитва йшла темним лісом, між кучугурами, гіллям, гнилим торішнім листям, між колодами, вкритими чорним мохом, між байраками й болотами, де світилися зелені вогні-примари. Анджа збивав ноги на коренях, що гладкими хробаками виповзали із землі, падав долілиць, перечепившись через повалені мертві стовбури, і весь час за спиною, зовсім поряд, чутно було гавкотіння зграї, гикання мисливців та тупіт кінських копит.

Він біг, не пам'ятаючи себе, знаючи лише, що наздогнавши, Мисливець розітне його тіло, а серце, гаряче й живе, покладе до свого ягдташа. Мисливець сміявся, відчуваючи страх душі-звіра, яку він гнав темними яругами. Обертаючись, Анджа міг навіть бачити його чорне лице з вузькими очима-зірницями, його хижий нестямний усміх.

Таке вже було з ним колись. Було давно, коли Анджа нездужав — тоді мамка виходила його, і Мисливець так і не наздогнав малого. Потім ще, коли їхнім селом, як повінь, прокотилася пошесть «священного вогню», лишаючи після себе чорні, спотворені недугою тіла, і дим, масний дим від вогнищ, на яких палили мертвих... Він заледве вижив тоді — але цієї ночі Мисливець був найближче, і лише якимось дивом Анджі вдалося прокинутись...

Він із криком підхопився на ліжку.

То, власне, й не ліжко було — лише стос торішнього сіна, вкритий тим, що за кращих своїх часів називалося, певне, попоною. Було темно і холодно, хоч і не так, як там, у володіннях Темного. Пощастило, він таки зміг утекти... Все ще трусячись від потойбічного холоду, хлопець розпачливо забурмотів: «О, вогню-цвіте, пломеню-світе, сонце-птиці, блискавиці...» Замовлянню його навчив старий мірошник, який ще казав, що вогонь не можна гасити — бо то гріх, а потім якось згорів разом зі своїм млином. Не згрішив. Хай щастить тобі, мірошнику, в темних угіддях, там немає вогню...

Попри вогкий, з присмаком гниття, холодний протяг, Анджа відчував, як спиною струменить гарячковий піт. Але тут, немов у відповідь на його молитву, десь поряд рипнуло, і теплою зірочкою спалахнув вогонь свічки.

Із темряви виступив той, хто приніс вогонь, — високий сивий чоловік з обличчям так люто посіченим негодою та недолею, що Анджа на якусь мить перестрашився. Втім, крива, мов шабля східняка, усмішка чоловіка була радше глузливою, ніж лихою. До стегна прибулого значуще тулився меч-кацбальґер, «драний кіт» — таких і не носять тут, здивувався Анджа. Еге, та він, певне, ланд-лицар, найманець-заброда... Бачили таких у Чорнобурівці, аякже. Особливо ж перед тим, як починався голод — навіть коли був добрий урожай. Ну і, звісно, ніхто не любив ланд-лицарів — за що їх, круків, любити? Анджа насупився, чекаючи негараздів. Лицар гмукнув і, роззирнувшись, але не знайшовши нічого ліпшого, присів на край Анджиного трухлого ложа.

— То що, селюче? — мовив він різким рипом-шепотом. — Як воно, від Темного бігати, непереливки? Не те, мабуть, що хортам баронським горлянки гризти... І за що ти так бідолашних песиків, га?

Анджа лише очима кліпнув. Геть лицар з ума вижив, чи що? Бідолашних песиків... Це ж треба таке!

— Чого мовчиш, патлатий? Язика проковтнув? Було б раніше пельку стулити, та ні — розбаландав усьому селу, як твоя матінка з бароном гаєм блукала, а тепер — мовчиш? Чи мудрий став від баронської ласки?

Хлопець смикнувся, аби відповісти, і тут-таки спалахнув біль у похапцем перев'язаній нозі, пошматованій отими «песиками». І, що найгірше, боліли збиті коліна й п'яти — тіло пам'ятало гонитву темним лісом...

— Звідки ви... знаєте про Темного? — ледве придушивши крик, запитав Анджа.

Він завжди гадав, що Мисливець лише за сервами ганяє, а шляхетні... ну, вони, певне, одразу в небесні палати, гоп — і там...

— Та що там знати? — кутиками губ усміхнувся ланд-лицар. — Сам колись бігав, доки верхи їздити не почав... Та не про те мова. Мені, власне, барон велів глянути на тебе й сказати, чи буде з тебе яка користь...

— А ви що, пане, першим душогубом при баронові?

— Ги, — сказав лицар. — Ну чого ви, серви, таю злі? От скажи мені, Анджо Вихоре, свинарю з Чорнобурівки, за яким лихом тобі так припекло до замку? Гадаєш, краще тут? Тепліше в барона за пазухою?

— Та я не знаю... — промимрив Анджа. — Тільки скажіть мені, пане, навіщо весь вік у багні пріти, якщо нам так чи так до Темного в ягдташ?

Лицар глянув на нього скоса, усміхнувся.

— Ти ж бач який... Так чи так — а не так. До Темного — завжди встигаєш, хіба ні? Гадаєш, зрадіє старий хорт? Ну гаразд, Анджо, псячий душогубе... Так і скажу баронові — в багні пріти не бажає, бажає пишно жити, злидво пити...

Анджа злякано зиркнув на лицаря, та старий химерник лише всміхнувся, мовби лук тугий вигнувся — ось-ось стрельне... Підвівся, взяв свічку.

— Е-е, пане, — підкинувся хлопець, — чи не залишите недогарка? Не гнівайтеся, пане, темно тут, лячно...

Лицар глянув на нього, насупившись. Та все ж відламав кусень свічки, підпалив.

— Надовго не стане, хлопче.

— Та все ж легше. Повік вдячний, пане лицарю...

— Е-е, та який там з мене лицар... Вайлак я. Чув, може?

Не чекаючи на відповідь, старий розвернувся і рушив геть. Вайлак? Анджа чув про нього, як не чути. В селі казали — відьмак, Йоргів хорт. Казали — над гарнізоном голова, хоч і зайда, з мечем ходить — хоч і не лицар. А ще казали — боїться його барон. Не любить, але гнати не спішить. Хтозна чого. Йому, баронові, краще знати.

• • •

«...усі втіхи і страждання — лише зміна ладу від дужого dur до м'якого moll. Той, хто шукає гармонію сили, щасливий певністю, виповненням свого активного начала, перемогами і звершеннями. Той, хто прагне гармонії гнучкості, щасливий плинністю, спогляданням, тишею самодостатності, мудрістю взаємопроникнення. Той, хто поєднує в собі силу і гнучкість, найчастіше нещасливий, бо не знаходить втіхи ні в борні, ні в спокої. Називають таких — люди міжладдя чи, інакше, приблуди. Ті ж, хто не має ні сили, ні м'якості, несуть спустошення собі й світові, Називають їх — люди безладдя або руїнники.

Лише розуміння того, ким ти є, народжує гармонію. Це — єдине та найважливіше випробування всесвіту, найскладніше, бо ми несемо в собі відгомін чужих страхів та бажань, які, накладаючись, звивають музику кублом дисонансів. Слід покласти долоню на струни серця — нехай затихне на мить колишнє, поступаючись місцем чистій мелодії тебе, справжнього».

• • •

Якщо Анджа сподівався вибратися з багна, потрапивши до замку, то він помилявся. Де там... Баронське подвір'я було не чистіше за обійстя діда Лема. Коні, тварини шляхетні й розумні, ходили, де їм заманеться, лишаючи за собою поклади добірного добрива. В куточку між казармою і стайнею рохкала свинка, плацом сновигали галасливі кури. Рідні аромати землі й прілої соломи змішувалися з новими для Анджі запахами шкіряних обладунків, які ніколи не милися, та й знімалися нечасто, псарні, де панських хортів поїли кров'ю перед полюванням, і, зрештою, кузні, звідки сунув гарячий дим і кручена лайка коваля, котрий намагався укоськати баронського дестрієра — дужого, але дурного бойового коня.

І все ж... Він вважав, що йому пощастило. Ну, по-перше, барон так і не скарав його на горло. По-друге, він дозволив Анджі помагати гарнізонному конюху. Хоч і в багні по коліно, зате — коні. З поросятника до стайні — для Анджі то був стрибок вище голови. Якби до псарні призначили — то взагалі був би злет у захмарні висоти. Та, як здогадався колишній свинар, барон не довіряв йому своїх псів. Боявся, мабуть, за їхнє собаче життя.

Самого барона Анджа не бачив, та не дуже й хотілося. Правда, старий конюх, дядько Клеч, багато розказував про володаря замку, от хоча би й те, що барон не спить уночі, а сновигає замком зі смолоскипом. Служники, казав Клеч, іноді бачили, як барон зупиняється коло голої стіни в трофейній залі й читає відхідну. Кажуть, замуровано там когось... І кожну ніч когось нового, — абсолютно серйозно подумав собі Анджа.

Він запитав його про Вайлака.

«А що, — стенув плечима конюх. — Вайлак як Вайлак. Прибився до гарнізону на війні в Альбігоні, відтоді й служить баронові. Вояка справний, лише... лише, — конюх почухав потилицю, — чудний він, Вайлак. Мовби й наш, та не зовсім. Не боїться нічого... Навіть Темного, хай би йому повилазило... Ну, досить патякати, ходи, поможеш мені стійла чепурити». Це переважно означало вигрібати тій. Але Анджа не скаржився.

Якось, за тиждень після свого призначення до господарства дядька Клеча, Анджа вибрався надвечір на ґалерею вартової вежі. Галерея була тимчасова, хоч і розпадалася вже від старості — між балками її дерев'яного кріплення можна було пропхати свиню. Тому, власне, варта нечасто навідувалася сюди, слушно побоюючись, що поміст галереї не витримає їхніх броньованих тіл.

Анджа присів на самому краєчку помосту. З висоти вартової вежі баронського замку видно було всю Чорнобурівку з її покошеними хатками без вікон, маленьким ставом і млином на околиці; далі темною хмарою бовваніли вкриті чорним лісом пагорби. Власне, ліс був чорно-бурий, звідти ж село отримало своє ім'я. Дехто навіть усерйоз вважав, що барон Черенбер насправді Чорнобур, тільки мовиться по-іноземськи. Та що їх слухати, сільських брехунів — і не таке наплетуть після кухля злидва...

Анджа всміхнувся. Все ж добре бути тут, нагорі, а не там, зовсім поряд із чорним лісом...

— То ти, патлатий? — пролунало за спиною.

Анджа сіпнувся, розвернувся й побачив, як через мерлон захисної стіни перебирається на ґалерею якась темна постать.

— Що, селюче, — рипнув Вайлак, ставши поряд, — не сидиться тобі в теплому гною? Набридло баронським коням гузно підтирати?

— Та ні, не набридло, — обережно мовив Анджа. — З конями не нудно. Кожен день щось нове... і такими кучугурами...

Вайлак тихо розсміявся.

— Гаразд, — мовив він, — але що забув на вартовій вежі? Виглядаєш рідних свиней, як вони там без тебе, бідолашні, журяться?

— Журяться, — серйозно кивнув Анджа, — їм же скоро під ніж — баронові та його воякам на харч. Їх якраз тепер, мабуть, війт причащає...

— Що, свиней? — вразився Вайлак.

— Еге, — Анджа криво всміхнувся, — свиня — то плоть землі, тварина брудна, як і ми, серви. Шляхетні не можуть їсти м'ясо землі — аби собі не забруднитися перед Небом. Хіба пан не знали?

Вайлак гмукнув.

— А як ви їх причащаєте?

— Кров'ю голубів, пане. Крапельки досить — і свиня перед смертю стає мовби птицею небесною.

— Які добрі звичаї... — кивнув старий вояк, — і це що, всюди так, чи лише в твоїй славній Чорнобурівці?

— Ну, в Заморенці, що в землях графа... — Анджа хотів був кивнути на схід аби показати, де саме лежить земля Морренштиба. І завмер.

У вечірніх сутінках на схилах пагорбів ясно світилися кілька зеленкуватих вогнів. Вайлак простежив за його поглядом.

— Що таке, малий? Болотних вогнів налякався?

Анджа ковтнув в'язку слину.

— Та ж там, той... нема мочарів. Ці вогні, це... Могул, Нічний Лісоруб, рубає мертві дерева Темному на ватру — вечерю смажити... — Анджа здригнувся. Він виразно міг уявити, що саме смажить Мисливець собі на вечерю.

Вайлак похмуро задивився в морок. Його глузлива посмішка зникла, мов потопельник в холодному ставку.

— Знаєш, Анджо, — сказав він дивним голосом, мовби сам до себе. — Це справді страшно... Те, які ми. Те, чого ми боїмося. Ми навіть уявити собі не можемо, що буває інакше. Варвари, та й годі...

Анджа не зрозумів його. Він не знав такого слова.

• • •

Арод, ненароджений повелитель князів людських, мовив так, звертаючись до володарів землі:

«Ваше призначення — служити Небу волею своєю, ведучи за собою підвладних вам, та долати ворогів силою, даною вам Небом. Ви обрані для очищення землі від скверноти, та Небо не прийме вашого служіння, доки ви самі не очиститеся від бруду земного, ім'я якому — тлін.

Чотири випробування повинні ви пройти, чотири немочі здолати, аби звільнитися від прокляття земної долі. Перша неміч — милосердя. Милосердя робить вас рабами недосконалих, ослаблюючи руку та розм'якшуючи серце. Друга неміч — надія. Той, хто має призначення, не повинен сподіватися, бо надія збиває обраного зі шляху, спокушуючи його земними втіхами. Той, хто виконує призначене, не сподівається, він твердо знає, що вчинки його будуть належно оцінені Небом. Третя неміч — сумнів. Той, хто сумнівається, хто не певний у серці своєму, не може вірно служити, бо не має віри й пошани до Неба. Четверта неміч — любов. Любов — найгірша з недуг, бо той, хто любить, милосердний, той, хто любить, сумнівається та плекає надію.

Лише той, хто в собі здолає звіра земного, вартий служити Небу. Той же, хто прогнівить Небо, схибивши зі шляху горішнього, по смерті втрапить до володінь Темного, до підземель страху і відчаю, звідки нема вороття».

• • •

Коли барон від'їжджав на полювання, все господарство замку присідало, де прийдеться, мовби з нього висмикнули осердя. Сідав на ослінчику коло стайні дядько Клеч, сідали, притулившись до куртини, вартові. Сідали навіть коні, пірнаючи з головою в духмяну тирсу. Анджа вийшов на подвір'я, шукаючи, де б і собі присісти, подалі від кінських гостинців та веселих караульних, які наразі вирішили вдатися до гри у вибивного. Як Анджа з'ясував у свій час, «вибивний» означало щонайменше «вибивний зуб», а іноді, за належної майстерності, гра могла сягнути й «вибивного ока». До того ж, до гри залучалися всі, кого лиха доля занесе в поле зору гравців. Тож Анджа вирішив піти погуляти.

Сновигаючи коло замкової кухні, причарований запахом смаженини, Анджа натрапив на Онечку. Спершу він не впізнав її — на гожому обличчі мірошникової доньки нині грубою борозною тягнувся від правого кутика вуст до скроні потворний рубець. Якби Анджа міг пожартувати з цього приводу, він би сказав, що Онечка стала напрочуд усміхненою за життя в замку... Але жартувати якось не праглося. Наче громом побитий, він стежив, як дівчина з якимось кухлем біжить через замковий двір.

«Онечко!» — врешті гукнув він навздогін дівчині. Вона обернулася, заледве не впустила кухля, але за мить опанувала ляк і побігла далі. Правда, швидше, ніж доти. «Зачекай, Онечко!» — Анджа рвонув за нею. Йому раптом несамовито закортіло поговорити з дівчиною. Все ж, стільки років були сусідами... Колись Анджа шалено заздрив їй, та де... Онечці заздрило все село — звісно, їй вдалося потрапити до замку. А там, — казали в Чорнобурівці, — там усе може бути. І мрійливо зітхали.

Нарешті він наздогнав її і вхопив за руку.

— Та зачекай, Онечко! Чи не впізнаєш?

— Чого тобі, Анджо? — тихо запитала вона.

— Не тікай! Я поговорити хотів... Скільки не бачилися! Онечко, ти коли пішла до замку, ми в селі весь час про тебе говорили. Як ти тут, як живеться... Чи гарно тобі в барона?

Анджа розумів, що верзе дурниці, але її погляд, разючий мов мисливський батіг, змушував говорити — хоч би що, аби лише не мовчати.

— Як живеться... А ти як гадаєш? — мовила вона, усміхнувшись спотвореним краєм губ. — Як на небі, незгірш. Відпусти, бо як не встигну баронові вечерю зладнати, у цім раю буде буря... Ну, відчепися!

Хлопець мимохіть випустив її рукав. Не сподівався він побачити Онечку такою. Все, що завгодно, але... Але що? — запитав він себе. Якби йому не пощастило з тими хортами... Анджа похмуро побрів до стайні, і саме тоді прозвучав гук мисливського рогу — барон повертався до замку.

Так швидко? Невже барон устиг щось там уполювати всього за годину? Анджа не мав жодного сумніву, що встиг би, але барон любив полювання, а любов не терпить поспіху.

По підвісному мостку дрібно простукотіли підкови, і до замкового двору в'їхала кавалькада загоничів і псарів. Попереду на дебелому рябому коні парадував сам барон, ведучи на короткому мотузку свою здобич — побитого, вимащеного кров'ю і брудом селюка. Мешканці замку підвелися з насиджених місць, розглядаючи незвичний трофей. Хуторянин, упольований бароном, лише тихенько скиглив, відсапуючись — не схоже було, що Черенбер завдав собі клопоту вповільнити біг коня, аби не змучити бранця.

Заїхавши до двору, барон кинув мотузка слугам і зіскочив на землю. До барона підійшов Вайлак, кивнув на полоненого, що нині впав навколішки в багнюку.

— Бачу, світлосте, полювання було вдалим? Але що це за дичина, пане? Адже немає такого звіра ні серед чорної звірини, ані серед червоної, шляхетної...

— Не блазнюй, Вайлаче, — суворо кинув Черенбер. — Це бидло забило оленя з мого лісу. Коли ми знайшли його, він уже тушу білував... Йоргів виродок!

Черенбер підійшов до бранця і пхнув того межи ребра загостреним вістрям чобота.

— Ти пошкодуєш про це, — прошипів барон, — і будеш шкодувати довго, Небом присягаюся! Пошкодуєш, що на світ народився, ти, мерзенне падло!

Челядь, що зібралася довкола, заворушилася, зашуміла. Анджа просунувся між кількох псарів, аби бачити краще. Ну, і краще б він цього не робив. Він знав того бранця. Ба більше — то був заледве не єдиний його чорнобурівський приятель, Рем Кухель. І яка холера потягла нещасного полювати в баронському лісі? І не просто щось там — оленя... Цього живого уособлення священного Дворога? Гаплик тобі, Ремку, ой, такий гаплик...

— Вайлаку, в підвал його! — підсумував барон. — Ну?!

Вайлак, — хоч і кажуть, що самого Темного не боявся, — кивнув. Анджа бачив, як у того злими вітрилами злітають закрилки носа... Але що ж, Темний — там, а барон — тут, і ще не знати, що гірше.

— Звісно, в підвал, — мовив Вайлак, обернувшись, і Анджа на мить перехопив його погляд — чорне знамено люті. — До підземелля, куди ж іще...

Тієї ночі Анджа не зміг заснути. Він просидів під стайнею від першої свічки і аж доки не згоріла третя; весь час йому вчувалися голоси, зойки і стогони звідкись ізнизу — з підвалу... Він трусився, немов у пропасниці, здригаючись від кожного поруху вітру. Але ніч, зрештою, минула.

Зранку Анджа знайшов голову гарнізону і попросив його дозволу вчитися володіти зброєю. Вайлак глипнув іронічно на його розкреслене безсонням лице і, кинувши загадкове «дозрів, еге ж?», відправив Анджу до казарми шукати вояка на ймення Март Мідяк.

• • •

«... серед людей не існує того, хто має право визначати за інших їхню долю, не існує того, хто може встановлювати зразки поводження і вимагати їхнього дотримання. Музика всесвіту не підкоряється людській волі, бо вона сама — єдиний закон. Імовірність виникнення світу з хаосу така ж, як імовірність виникнення музики з шуму, і ніхто ніколи не керуватиме тим, що має таку малу ймовірність, але виникло до існування. Адже ніхто не має влади над дивом. Таким незбагненним дивом, яким є життя.

Утім, попри всю неймовірність існування всесвіту, він нині є нашою єдиною дійсністю, а отже, ми самі — частина порядку, який сильніший за жагу небуття. Наше життя — лише впорядкований шум, тобто — музика. Доки ми слухаємо її відгомін і чинимо так, як вимагає наша природа, музика звучатиме. Коли ж ми робитимемо те, що йде супроти власного єства, ми створюємо шум. Коли ми змушуємо інших чинити супроти власної природи, ми множимо шум, який одного дня може поглинути музику і занурити світ у безлад...»

• • •

Казарма була довгою низькою спорудою, що тяглася вздовж північного боку захисної стіни. Тут завжди панувала півтемрява, запах знуджених людей і зношеного реманенту. Час від часу барон брав свій гарнізон «у поле», що означало — до хутору з виховною метою або ж на кордони графських володінь — переставити розмітку, і якщо хто надумає чинити опір, зав'язати мляве прикордонне побоїще. Одного разу барон їздив на справжню війну — бити єретиків в Альбігоні, ось лише з усього гарнізону тоді повернулося хіба десяток калік. Відтоді, щоправда, барон надолужив втрати — в основному за рахунок полонених, котрих ніхто так і не зібрався викупити. Та хай би там що, а гарнізонні вояки вважали себе за вищу касту і не горіли бажанням пособляти усіляким брудним конюхам, котрим наразі був Анджа. Отож, знайти Мідяка було не так і просто. Ну, справді, не зазирати ж під кожне ліжко, де, затиснувши в натруджених долонях фляжки, дрімала честь і гордість гарнізону.

Та, зрештою, Мідяк таки знайшовся. То був кремезний вояк із розсіченою бровою, котрий мав повне право зватися Мідяком — його шкіряні обладунки, зняті з якогось єретика-чепуруна, були посилені мідними лусочками й широкими мідними пластинами на грудях. Мідь, правда, не вельми захищала від залізних мечів та пік, але ветеран беріг свій трофей, прикипівши до нього тому, либонь, що обладунок належав першій людині, якій він укоротив віку. Такий був у Мідяка оберіг — незбагненний, але дієвий.

Нині Март Мідяк спав на скирті соломи в дальньому кутку казарми. Тамуючи вагання, Анджа наважився його розбудити, обережно поторсавши за плече. Наступної миті хлопець усвідомив, що притиснений до стіни казарми, а вістря кривого меча-фолчена — у небезпечній близькості від горлянки.

— Ти чого, Йоргів дрин?!! — незрозуміло прохрипів вояк.

Анджа, який і дихнути боявся, аби не напоротися на скошений край меча, лише кліпнув у відповідь.

— Ну, якого чумного щура тобі, бовдуре?

— Мене до вас Вайлак відправив... — прошепотів Анджа.

Мідяк поволі опустив меча.

— Ну?! А нащо, га? — здивувався він.

— На... на навчання. Вайлак сказав, щоб ви мене навчили меча тримати, якщо ваша ласка.

Мідяк замислено почухав потилицю.

— Геть схибнувся той Вайлак, чи що? Який з тебе боєць? Так, дрином крутити, аби, цеє, свині не бешкетували...

Ветеранові, певна річ, було ліньки панькатися з хлопчиськом, та пообідній сон однак було перервано, і слід хоч якось збавити негадане пообіддя. А з цього навчання, збагнув Мідяк, може бути хай і не користь, та бодай розвага.

Отож, Анджине навчання почалося з того, що Мідяк його просто відлупцював.

— Невже тобі, хлопче, ніхто досі писка не чистив? — поцікавився вояк.

— Та чого ж, було, — мовив Анджа, витираючи заюшеного носа. — Тільки досі мені вдавалося бачити, куди який стусан цілить. А ви, даруйте, б'єте якось кручено...

— Кручено... Ач, який знавець! — гмукнув Мідяк. — Ну, добре, битиму дуже повільно. Дивися сюди.

І ось під оком у хлопця — свіжий синець. А Мідяк мало за живота не хапається від реготу.

— Синець — то дурниця, — потішив він Анджу. — А якби мечем? Пошматувало б тебе, хлопче, на цурки. Ну, давай ще. Дивися уважно.

За якийсь час Анджа збагнув, чого саме хотів від нього Мідяк. Не одразу, але він таки навчився ухилятись від ударів і зустрічати штурхана на півдорозі. Ціною тому був розбитий ніс, «ліхтар» під оком і незліченні синці всюди, де лише пришилася наука. Мідяк удоволено реготнув і наказав приходити завтра.

Дядько Клеч, побачивши свого помічника, мало не вдавився шматком вечірньої пайки.

— Де тебе пси ганяли, хлопче? Га? Ти собі десь кулаки чешеш, а мені — морочся за двох? Онде в другому стійлі — кінь заїжджий. Сказано — помити й вичесати, щоби був назавтра як ляля. Ну, чого став чумним стовпом?

Анджа пошкутильгав до стайні. Мідякові уроки озивалися болем, — а тут ще й конина ця, тонконога валдарська кобила, оком косить і хекає. Здалеку, видно. І герби незнайомі.

— А хто це приїхав, дядьку? — гукнув Анджа до Клеча.

— Гербів, йолопе, не бачиш? Вістовий із самого Дол-Друа.

— Ой, невже від князя?

— Ти, хлопче, ґав не лови. Бач, ледве дихає конячина. Бігла, бідака, мов на пожежу... не просто так, кажу я, не з дурної голови то все...

Анджа кивнув. Якесь негайне повідомлення від князя... Невже щось надходить — війна, холера, чи ще які державні справи?

Вивільнивши кобилу з упряжі, Анджа повів її гуляти. Пани не жаліють коней. Пани взагалі нікого не жаліють... Бо милосердя є гріх... Нібито якось так, — пригадав собі Анджа. Але щось тут купи не тулиться, — насупився він. Проте далі роздум наразі не йшов.

• • •

Іса, пастир ненароджений, мовив так, звертаючись до храмовників:

«Ваша доля — вести братів ваших крізь терни сумнівів до світла горішнього. Ви повинні навчити братів своїх чеснот, необхідних для торування шляху до спасіння. Але Небо не прийме вашого служіння, доки ви самі не викуєте у власному серці найвищі чесноти.

Чотири чесноти повинні ви віднайти в собі, чотири висоти сягнути для того, щоби відкинути земне і наповнити серце світлом. Перша чеснота — страх. Лише глибокий, правдивий страх викарбовує ту безодню, яка чекає на відступника. Адже лише той, хто боїться покарання, вартий нагороди. Страх — це вказівник, який не дозволить вам помилитися, обравши шлях, що веде до підземель. Друга чеснота — нещадність. Той, хто вміє завдавати болю, допомагає братові своєму відректися від земного, від тілесного — джерела бруду і спокус, що відвертають від правди. Третя чеснота — зневага. Обраний Небом не повинен знатися з нижчими за себе, аби не забруднитися їхніми мерзенними бажаннями, не принизити себе в очах братів та Небесних прелатів.

Четверта чеснота — зречення. Аби вірно служити Небу, ви повинні зректися задоволень, зректися надії, милосердя і справедливості, бо вони є звабливими пастками Темного, котрий чекає на узбіччі».

• • •

Зміст послання з Дол-Друа так і залишився би для Анджі таємницею, якби йому не випало визволити баронську покоївку від набридливого зла в особі алебардника на ймення Гачок. Одного прекрасного дня, який був прекрасним уже хоча б тому, що барон із невеликим ескортом відбув на перемовини до графа Морренштиба, Анджа сидів на колоді біля стайні, ладнаючи кінську упряж. Раптом його увагу привернули звуки сварки звідкілясь із-поза казарми. Анджа підійшов ближче радше від бажання покинути марудну роботу, аніж від прагнення справедливості.

— Відчепися, Гачку! — почувся з-за рогу казарми жіночий голос. — Забери свого масного писка, чуєш, ти, бидло!

Анджа впізнав Онеччин голос. Радше впізнав її інтонацію — красива дочка Чудри мусила навчитися говорити «відчепись, бидло» якомога переконливіше, аби мати змогу дійти спокійно бодай від млина до ставу. Анджа не раз чув цей її вигук і на власну адресу, та він не ображався, бо ж насправді почіплятися до Онечки було радше самоціллю, ніж способом здобути її прихильність. У Чорнобурівці так чинили всі, хто носив штани і пив злидво. Втім, наразі не схоже було, що її захисне замовляння діє належним чином.

— Слухай, ти, ропухо... — прошипів Онеччин кривдник. — Чого пручаєшся, мов засватана? На себе глянь, страховидло! Кому ти потрібна така, забавка розпанахана? Га? Ти мені, кралю, ще дякувати мусиш!

Ось тепер Анджа впізнав і самого залицяльника. То був алебардник Гачок, який отримав це ймення за вірність своїй гізармі, яка швидше була схожа на багор — з великим гачком, яким зручно було стягати вершника з коня, а потім добивати прицільним ударом широкого вістря. Інші вояки, насамперед вершники, не надто поважали гізарми, вважаючи їх зброєю боягузливих і підступних. Утім, Гачкові вона пасувала, як руків'я — долоні. Не був Гачок і взірцем краси та мужності — з довгими сальними кудлами та гнилими, а почасти й геть відсутніми зубами. Колись Онечка відмовила навіть синові коваля, який був шалено популярний у жіноцтва (адже до всіх своїх принад він ще й спадкоємець кузні). Зараз, однак, залицяльник був налаштований серйозно.

— Ану стій, не сіпайся, бо продовжу тобі усмішечку ще й до лівого вуха! — Гачок засміявся, втішений власноговигадкою. — Стій... Ах ти ж, курва!

Анджа, котрий спостерігав за подіями з-за рогу будівлі, побачив, як Гачок смикнув рукою і притулив до рота пальці, з яких дріботіла кров. Схоже було, що Онечка, втративши надію на замовляння, просто вкусила його за руку. Гачок, уражений такою зухвалістю, заліпив їй ляпаса. Дівчина скрикнула, вдарившись потилицею об стіну. Подальший розвиток подій уже наче не викликав сумнівів, але тут Анджа зрозумів, що спостерігати далі було б якимось збоченням. Власне, навряд чи помічникові конюха було знайоме це поняття, але його відчуття були відповідними. Він вирішив утрутитись.

— Дай їй спокій, Гачку! — мовив Анджа, підійшовши ближче.

Гачок повільно розвернувся, змірявши Анджу недбалим поглядом розпухлих від пиятики оченят. Його долоня лягла на руків'я короткого ножа.

— Згинь, бидло! Чи до Йоргового казана поспішаєш? Так, мо', підкинути?

Анджа не бачив особливого сенсу в подальшій розмові, тож просто влупив Гачкові попід ребра, а відтак зацідив ще й у писок, мимохідь дякуючи Мідякові за науку. Гачок зігнувся, свердлячи Анджу лютим оком.

— Ну, свиното, чекай... ти ще в мене дістанеш... — мстиво пообіцяв він, масуючи щелепу.

Анджа розумів, що Гачок цього йому не подарує, але наразі хлопцеві було байдуже. Йому ніколи не вдавалося загадувати наперед.

Гачок почвалав геть, і Анджа обернувся до Онечки. Вона стояла, притулившись до стіни, бліда й сувора, майже така ж гарна, як колись, навіть попри свій жахливий рубець. Її губи дрібно тремтіли. Якусь мить вона стояла так, мовби не помічаючи Анджу, потім коротко схлипнула й побігла геть, залишивши свого рятівника ошелешено проводити її поглядом.

Утім, Онечка не була аж такою невдячною. Того вечора вона принесла Анджі до стайні кошика з хлібом і кістку, на якій залишався ще добрий кусень смаженого м'яса — то був справжній скарб, поцуплений, схоже, з баронського столу. Анджа подякував і знову попросив її не тікати. Цього разу вона йому не відмовила.

Вони вибралися на хурдаж — ту напівзруйновану галерею, де Анджа любив посидіти вечорами, і там, коли загусла темрява й не стало видно облич, Онечка розповіла йому про своє життя в замку.

То була сумна історія про боротьбу за ласку барона і про те, як боротьба завершилася перемогою Онечки. Перемога, однак, не принесла їй бажаної нагороди. Черенбер, — притишивши голос, оповіла Онечка, — ще, мабуть, із часів війни в Альбігоні був неспроможний на плотську любов, тож єдиною його розвагою виявилися криваві забави, після яких більшість торувала собі дорогу на цвинтар, а щаслива меншість верталася до життя каліками. Онечці пощастило.

Нині вона була однією з покоївок, що прибирали в господі й допомагали готувати баронський харч. Її життя було низкою принижень, таких, як сьогоднішня сутичка з Гачком, але вона звикла до цього, як звикла тихо сподіватися, що якась лиха година перерве життя барона, і вона зможе прийти плюнути на його могилу. Онечка замовкла на якийсь час, а потім сказала, що, можливо, ця година не так вже й далека. Черенбер, сказала вона, щойно отримав розпорядження з Дол-Друа — збирати військо. Готується війна... і не просто війна, а Священний Похід, як тоді, до Альбігону. Саме з цим барон і вирушив до Морренштиба.

Хлопець кивнув, розглядаючи далекі схили. Війна... Що ж, можливо, бажання Онечки здійсниться. А може, і його, Анджине, бажання має такі-сякі шанси? Він знав, що мріє про нездійсненне, однак війна має властивість руйнувати звичні порядки... У ті часи нормальним було мріяти про війну. Отож, він і мріяв.

• • •

«...йшлося про те, що музика — це впорядкований шум. Утім, музика — набагато більше. Адже будь-яке ритмічне повторення, нехай навіть повторення дисонансів, може бути порядком. Проте, такий порядок — мертвий, і ніщо не може вдихнути в нього життя, крім тієї творчої сили, котра складає непевність в мелодію, а плинність — в пульс єдиного ритму.

Отож, вміння творити гармонію — єдина чеснота, якої повинні прагнути ті, що бажають пізнати світ. Нехай судження про гармонію і красу розбігаються, нехай існує потворне й лихе, яке виникає попри наші бажання, а іноді — завдяки їм. Слід розуміти, що біль і страх мають інший бік — радість і надію. Саме напруга між полюсами відчуттів напинає струни всесвіту, дозволяючи їм звучати чисто і дзвінко. Той, хто зуміє розпізнати гармонію там, де зустрічаються щастя й біль, зрозуміє сенс існування і зможе творити красу, збагачуючи всесвіт.

Ті, що шукають бога, знаходять його в гармонії. Його лице — світло, його оселя — довершеність. В такому сенсі бог є прекрасним, а краса — божественною. Отож, мистецтво ближче до бога, аніж навіть релігія, яка найчастіше змушує поклонятись насиллю в різних його формах. Така релігія — шум, бо насилля вбиває творчість, перетворюючи гармонію на показний порядок цвинтаря».

• • •

Після розправи над велелюбним Гачком Анджине навчання дивним чином стало справою всього гарнізону. Чи, швидше, розвагою всього гарнізону. Знуджені вояки приходили глянути на вправи Мідяка й Анджі — хто позбиткуватися, хто похизуватися власними вміннями, здобутими в неодмінно славних походах та безумовно епічних баталіях. Завсідниками тих розваг були Мідякові друзяки Крук і Чернець. Крук був високим жилавим власником бойового молота з вигнутим «дзьобом», а здоровань Чернець надавав перевагу гупіллону, або ж інакше «кадилу» — ікластому колобку припнутому до залізного ланцюга. Іноді навіть Вайлак приходив повправлятися, і тоді Анджа під регіт усієї казарми тікав подвір'ям від його верткого кацбальґера. Та, слід сказати, з часом Анджа вже трохи навчився тримати в руках свій тупий меч-пассот, і його біганина стала дещо доцільнішою. Принаймні тепер нападники значно частіше бачили його лице, аніж потилицю.

Звісно, Анджі було ще рано підсумовувати досягнення, однак доля в особі самого барона вирішила влаштувати помічникові конюха передчасний іспит.

Барон любив спостерігати. Він часто ставав коло вікна, поклавши руки в чорних рукавицях на кам'яне підвіконня, і незрушно стежив за розвагами гарнізону. Пильний та хижий, немов лихий шуліка, він дивився байдуже, і важко було сказати, що саме барон намагається розгледіти у вправах вояків.

Проте одного дня, якраз у розпал збройних забав, Черенбер спустився надвір. Вояки розступилися, даючи йому дорогу.

— Тренуєтеся, бійці? — зневажливо кинув він. — Вайлаку, що скажеш? Готові до бою ці твої годованці?

— Хто — ці? — вищирився Вайлак. — Е-е-е, звірі, просто звірі, світлосте, злі й невблаганні.

— Та невже? — пирхнув барон, озираючи зібрання. — Ану ж, побачимо...

«Звірі» сором'язливо поховали очі, відступаючи в затінок.

— О, а цей що тут робить? — поцікавився Черенбер, кивнувши на Анджу.

Вайлак коротко зиркнув на хлопця.

— Цей? Вчиться, щоби... е-е-е, у випадку чого стати до бою за вашу світлість. Так, Анджо?

Той спромігся кивнути.

— Ти ж бач, як, — мовив барон. — Вайлаку, ану дай мені свого меча. Хутко!

Вайлак поволі витяг кацбальґера з піхов, передав баронові, криво всміхнувся і відступив. Свого меча, той, либонь, просто не забажав мастити брудом... Ну та нема ради — баронська забава, як не крути... Анджа похапцем витер холодну вологу з долонь і зручніше перехопив руків'я меча-пассота.

Напад барона був стрімким і дужим, тож із першого ж удару, який мало не вибив меча з Анджиної руки, колишній свинар збагнув, що йому нізащо не встояти проти здичавілого в баронових руках «драного кота». Анджа ледве встигав відбивати удари Черенбера, удари такої сили, що, перепинивши випад, його рука німіла аж до плеча. Він відступав, задкуючи, і за якусь хвильку його плечі торкнулися стіни — відступати далі не було куди, а барон, схоже, зовсім не жартував. Анджа якось розпачливо схлипнув, насилу відбиваючи націлений в груди удар. Баронський меч, відбитий угору, описав елегантне півколо і, обігнувши Анджин пассот знизу, припнув його до стіни. Хлопець, боляче вдарившись кісточками пальців об шкарубкий камінь, випустив меч, котрий із брязкотом упав баронові під ноги.

Гарнізон завмер. Завмер Анджа, тяжко дихаючи. Завмер кацбальґер коло Анджиної шиї. Барон усміхнувся, провів лезом по його неголеній щоці. А потім опустив меч.

— Хе. Хлопчисько, — мовив він.

Черенбер кинув меча Вайлакові й рушив геть, не обертаючись. Той провів барона зачудованим поглядом.

— Йоргів дрин, — вилаявся Мідяк. — Щоб я здох...

— То діло нехитре, — стенув плечима Вайлак. — устигнеш. Слухай, хлопче, чим ти його причарував? Інший був би вже посічений на дрібні кавалки, а ти ще наче одним шматком стоїш...

Анджа нервово кивнув.

— Еге, одним. Наче. Дивно, правда?

Вайлак доброзичливо плеснув його по плечу.

— Ну, гаразд. Ходи, наллю тобі злидва з такої нагоди!

— За здоров'я барона, щоб він здох, — додав Мідяк.

Того вечора в казармі була славна пиятика. Та, зрештою, тут завжди непогано гуляли, особливо за «щоб він здох». Молодий конюх вислухав безліч вітань і страмних натяків, надто ж тих, що стосувалися Анджиної власної леґенди про походеньки меткої мамці чорнобурівськими гаями. Його змусили докладно переповісти історію і, захопившись, очманілий конюх невдовзі сам почав вірити в мамчині подвиги на баронському ложі. Повірити зовсім не тяжко, якщо дуже хочеться. Анджі ж кортіло несамовито.

• • •

Ті, що тримають зброю, теж прийшли до Арода та їси по науку.

«Як нам, — спитали вони, — заслужити ласку Ясного Неба?»

«Ваша доля — служити вашим володарям вогнем і залізом», — мовив Арод.

«Ваша доля — іти за ними в бій заради перемоги Неба», — мовив Іса.

«Ваше життя — війна, — сказав Арод, — і поза війною ваше життя — пустка».

«Ваша війна — молитва, — сказав Іса, — і поза молитвою війна — безглуздя».

«Що дає війна вірним Небу?» — запитали ті, що носять зброю.

«Війна — це очищення землі від скверноти гордині, розкоші й розпусти, — відповів Арод. — Ваше право — нищити тих, що тішать своє тіло, зневаживши Вогненне Око Неба, суворе й нещадне».

«Війна — це очищення духу від недуги співчуття та милосердя, — відповів Іса. — Ваше право — нищити тих, що живуть у твані рабських сподівань і тваринних прагнень».

«Чи прийме нас по смерті Небо? — запитали воїни. — Нас, що не володіють землями, але носять зброю?»

«Не всі з вас варті Небесної ласки, — мовив Арод, — однак ті, що вірно служать своїм володарям, можуть бути прийняті Небом».

«Ті, хто служать володарям, як володарі — Небу, можуть бути прийняті. І знамення цієї вірності — кривава відзнака», — мовив Іса.

«Ті ж із вас, хто зрадить володарів, навік будуть прокляті й потраплять по смерті до володінь Темного, до землі блідих вогнів і кривавих світань».

• • •

Гроза, на щире переконання чорнобурівців — то було бойовисько небесних демонів, котрі, гуркочучи в хмари-щити, лупали один одного сліпучими списами. Демони виїжджали на небо з прапорами й герольдами, їхні коні — люті вітровії під куривними чепраками — мчали виднокраєм, дрібно стукочучи срібними підковами. Часом хтось із демонів скидав з коня іншого, і тоді земля двигтіла від удару, і смолоскипами займалися віковічні дерева, уражені падінням захмарного лицаря.

Так говорили в Чорнобурівці — там не любили чужі бойовиська, особливо ж такі, від яких потерпали люди й гинув урожай. А так було майже завжди.

Отож, нині над замком вирував демонічний герць. Глядачів у того змагання не знайшлося — вболівальники ховалися, де прийдеться, прагнучи перебути панську забаву без втрат.

Ховалися, приміром, у казармі, до якої Анджу кликали як всезагального учня і трішки — як оберіг від баронського гніву. Вояки тулилися коло вогню в тому щасливому кутку, де стріха протікала найменше.

— Нічогенька нічка... — пробурмотів Мідяк, мерзлякувато пересмикнувшись, від чого його обладунок жалібно дзеленькнув. — Така точно була під Альбігоном, коли ми сиділи в драному бастіоні під фортецею, всі — і хворі, й поранені, і живі, й мертві, як хто не добачив... Сморід, стогони, і на голову ллє, мов псяча сцянка...

— Ех, хороші були часи, — зітхнув Чернець.

— Не те, що тепер, — поскаржився Крук, — сидиш тут, іржавієш...

— Еге, тупієш на очах, — усміхнувся Мідяк.

Крук гмукнув і незлостиво пнув товариша ногою.

— Краще б ти, бляшанко, розказав нам що-небудь. Бо ж злидва нема, бабів нема... нудьга.

— Е, не треба, — попросив Чернець. — І так на душі тоскно, а він зараз знов розведе про ті свої банії, де єретички в таких е-е-е... фризурах... Краще не треба.

— А хай тоді малий щось розкаже. У вас у селі є банії? — у нас є баняки, — кивнув Анджа. — А ось єретичок нема. Була, правда, одна причинна — ходила вздовж дороги, і як хто ще підводою, питалася, чи не підвезуть на небо. Потім вона десь пропала — певно, дочекалася свого воза...

— О, слухайте, — сказав Крук. — А я згадав одну історію. Теж про жінок.

— Круче, я тебе благаю, — зітхнув Чернець. — Давай краще щось страшне, як ти вмієш...

— Ну, так це і є страшне. Я ж кажу, про жінок.

— Страшна історія про те, як Крук ходив свататися, — зловісно прошепотів Мідяк, — а дрин свій забув...

Вояки зареготали.

— Ну не хочете, не треба, — образився Крук.

— Та годі, розказуй вже. Тільки не про банії.

— Про банії не буду. — Крук усівся зручніше й почав оповідати, зупинивши погляд на рухливому полум'ї. — Історія така: були у Темного троє дочок; одну з них він віддав за князя, другу — за храмовника, а третю — за простого коваля. Були вони юні, високі та гожі — але то лише вдень. Уночі Йоргові дочки перекидалися на морок і висмоктували життя з того, хто опиняться поряд. Отож, після весілля князь відвів молоду дружину до покоїв, але свічку не згасив. І побачив, як вона обертається на страховиддя: тіло — пітьма, пазурі — як у вовка, а голова — як у жаби. Злякався князь і вигнав дружину. Храмовник теж не загасив свічки і вберігся. А ось коваль не мав свічки і не зміг побачити, на що перетворилася його дружина. Кожного вечора він засинав, а прокидався змучений і посивілий. Так вони прожили кілька літ, дружина коваля народила дочку. А сам він став схожий на старого діда — сивий і кволий. Одного разу прийшла до села знахарка, побачила коваля, зрозуміла, що з ним сталося, і наказала йому дружину вигнати. Коваль так і зробив, та дочку свою пожалів — лишив із собою. Але дочка — Йоргове плем'я — була ще гірша за мамцю. Вночі вона ходила селом, стукала в двері — і до кого постукає, в тому домі хтось невдовзі вмирав. Скоро сельчани второпали, звідки лихо йде, і наказали ковалеві свою дочку вбити. Коваль послухав, але забити дитину не зміг. Тож він замурував її живою в стіну кузні. Але вона, кажуть, там і досі живе, мандруючи зі стіни в стіну. Тож іноді люди чують, як хтось до них стукає зі стіни... і глухий голос, немов хтось усередині б'ється, просить випустити. Якщо той голос слухати, то Йоргове дитя може вибратися зі стіни і випити життя до краплі...

Вояки завмерли, дослухаючись.

— Нічогенька забавка... — гмукнув Мідяк. — І де ти, Круче, такого набрався?

— Мамця розповідала. Колись вона сама чула, як у стіні хтось шкребеться, а потім захворіла на чорну тіпанку і померла...

Ще одна пошесть мовчанки. І тут — у всеосяжній тиші — хтось постукав.

— Я не піду відчиняти, — проголосив Чернець. — Хай йому біс...

— Ви там що, поснули? — пролунав знадвору гнівний голос. — Чи знову повпивалися до уссячки?! От вражі діти! Тут же періщить, як холера!

Поки вояки вирішували, кому відчиняти, нетерплячий прибулець штовхнув двері, і вони гойднулися досередини, бризнувши врізнобіч уламками дошки, яка слугувала замком.

— О, Вайлак прийшов, — відзначив Мідяк. — Здрастуй, Вайлаку. Як життя? Як погода?

Вайлак причинив двері й обтрусився.

— Просто благодать. Якої скоро спізнаєте всі. Я щойно від барона... Війна, друзяки.

Вояки посхоплювалися з місць.

— Де? Коли? З ким?

— Із Валдаррою. Ну, і як вам новина?

— Заради Ясного Неба... — вражено прошепотів Мідяк. — Але чому?

— Ну, що ви, хлопці, як маленькі. Чому... Треба питати, «навіщо?». А ось про «чому?» вам розкаже Отець Брутар. Наскільки я розумію, він на днях приїздить до замку.

Вайлак присів і випростав руки до вогню.

— Наш князь побував там нещодавно. І побачив щось таке, що йому дуже не сподобалося. Або, може, навпаки, дуже сподобалося. Не знаю. Барон каже, що вони вбили якогось нашого купця, чи, може, плюнули на поділ князя, чи штовхнули його коня... Ну, щось таке. Якась, словом, образа корони, честі, гідності і всіх решта реґалій.

— От Йоргів дрин, — простогнав Мідяк, — а ми тут так гарно сиділи...

— А тепер будете так само гарно їхати на південь, — всміхнувся Вайлак, — там сонце і фініки, і з того, що я розумію, всілякі банії...

Товариство замислилося. Війна, що не кажи, мала свої беззаперечні принади.

• • •

«...будь-яке насилля шкодить творчості, особливо ж таке, що йде зсередини — внутрішній, вихований примус, що став частиною людини, витиснувши її волю, її власний світогляд. Звичайно ж, уникнути виховання неможливо, так само як неможливо грати на інструменті, котрий уперше тримаєш в руках. Однак виховання повинно бути навчанням, а не вишколом. Всесвіту не потрібні легіони ідентичних душ, неспроможних створювати нове від страху неминучого покарання. Така музика — один-єдиний звук, без руху, без життя, без минулого і майбутнього.

Єдине насилля, без якого Всесвіт значно збіднів би, — влада випадковості. Інше ім'я випадковості — безмежність. Адже справжня нескінченність — це безмежність можливостей, яких ми навіть не можемо уявити. І якщо говорять, що бог всевладний, значить, цей бог — уособлення випадковості. Отож, Всесвіт — це безмежна, нескінченна імпровізація ймовірностей, які, здійснюючись, складаються в гармонійні співзвуччя.

Ніхто не повинен насаджувати іншим свою віру. Адже лише всі вірування разом — логічні й безглузді — складають безмежність. Забираючи владу у випадковості, ми забираємо силу в бога-імпровізатора. Звісно, ми повинні дбати про власну безпеку і добробут, однак, примус порядку не повинен поширюватися на царину духу. Інакше ми збіднюємо самі себе, не даючи здійснитись тій музиці, котра примарним відлунням приходить в наші сни».

• • •

Отець Брутар був чимось на зразок Темного Мисливця, тільки трохи реальнішим. Він був головою над храмовниками всього Рабанту, братом графа Морренштиба і першим радником долатського князя. Відтак, будучи особою вповноваженою, він прагнув установлювати справедливість. Тому саме лише його ім'я навіювало рабантцям такий безтямний страх.

За той тиждень, який замок провів в очікуванні Отця Бругара, Анджа встиг наслухатися достатньо, щоб і собі скидатися зі страху. Ось бодай повідана йому історія про те, як Бругар навертав на шлях горішній князівського брата-зрадника: кажуть, що той безталанник вийшов з покоїв Бругара без долонь, без язика, без повік і цілковито безумним... Ще оповідають про священні обряди на честь пророка їси, особливою окрасою яких було четвертування відступників... Інакше кажучи, Отець Бругар робив усе від нього залежне, аби поселити в серцях одновірців любий Небу побожний страх. Надто ж Чільний Храмовник любив походи супроти єретиків, оскільки вони дозволяли переконливо поширювати священне вчення серед диких народів, котрі зловмисно вірили у що завгодно, окрім як у те, що треба.

Нині, за кілька годин по тому, як на подвір'ї зупинився броньований, прикрашений сталевими дворогами екіпаж, мешканцям замку звелено було зібратися у замковій церковці. Звісно, в капличці не було місця для всієї господи, тож найменш поважних челядників, котрі тулилися знадвору, сягали хіба уривки проповіді Бругара в довільному переказі більш просунутих — буквально, в цьому разі — товаришів.

— Ну, що там таке діється? — нетерпляче шарпнув Анджа дядька Клеча, котрий, завдяки своєму високому зросту, бачив трохи далі.

— Отець гніваються... — замислено повідомив Клеч. — Бризкають слиною. Напевне, когось проклинають. Так плюються, що вже на анафему тягне... О, тепер отець махають руками. Чого, не знаю... Так, наче збираються свиню колоти...

— А що він говорить, дядьку Клеч?

— Ну, чого смикаєшся, мов ґедзем укушений? Чи тобі не однаково? Стій спокійно, слухай проповідь...

Отож, попри щире бажання познайомитися зі змістом промови Чільного Храмовника, Анджа мало що зрозумів, окрім того, що Отець Бругар таврував Валдарру, розплідник всілякого непотребу, і закликав вояків помститися за образу, завдану короні. Тобто, зрівняти те кубло розпусти з землею.

Вояки, в принципі, не заперечували, оскільки це було єдине, що вони насправді вміли робити.

По звершенні проповіді всі посунули до своїх звичних місць. Окрім двох незнайомих Анджі молодих людей, вбраних у руб'я та підперезаних важкими кривими боделерами. На шиї в них теліпалося по залізному дворогу, що свідчило про їхню причетність до почту Отця Бругара. І — дивна річ! — ті звитяжні бійці світлого воїнства, озирнувши подвір'я, рушили просто до Анджі.

Хлопець обернувся, намагаючись відшукати в натовпі бодай дружню підтримку, але ні Вайлака, ні Мідяка не було поряд. Храмові воїни не забажали давати йому пояснень, тож Анджі нічого не лишалося, лише йти за суворими вояками, котрі, міцно вхопивши хлопця за рукави грубої свитки, повели його кудись до баронського донжону а потім — униз.

Звісно, Анджа не міг цього знати, але саме тут зупинявся Отець Бругар, відвідуючи барона. Лише тут, у глибокому підземеллі, він відчував себе в достатній безпеці.

Коли Анджу заштовхнули до вузької келії, в очі йому різонуло світло кількох смолоскипів, змусивши хлопця замружитись, аби розгледіти бодай би щось. Світло ще плавало перед його очима яскравими плямами, коли тихий, безбарвний голос промовив:

— Ну. Заходь.

Анджа роззирнувся, шукаючи власника примарного голосу. У кутку келії, коло столу, на якому громадилися сувої та запнуті в чорну шкіру книги, сидів чоловік. Був він високий і такий худий, що здавалося дивним, як він узагалі тримається купи. Високі вилиці, запалі щоки, бліді зеленкуваті жаринки очей. Наче вогні над могилами, згадалося Анджі.

— Ти. Знаєш. Хто я? — поволі вимовив храмовник.

— О... Отець Бругар? — затинаючись, відповів Анджа. Він уявити собі не міг, навіщо храмовнику заманулося говорити з ним. Та, як казали в Чорнобурівці, йдучи до храму, думай про покарання. Підстави знайдуться.

Храмовник продовжував свердлити його лихим поглядом.

— А ти знаєш. Хто ти?

— Я... е-е-е, моє ім'я...

— Я скажу. Ти — мрець, Анджо Вихоре. Гірше навіть. Сморідне падло.

Анджа закляк, прохоплений знайомим холодом підземелля.

— Ти розумієш. Що ти робиш? Намагаєшся порушити. Порядок. Я мусив би. Знищити тебе. Просто зараз.

Рука Отця Бругара — може, навіть ненавмисне — лягла на загострений сталевий дворіг, зброю і знаряддя покарання, котре в побуті називали рогачем. Відстань між двома вістрями могла змінюватися відповідно до будови тіла невдатного бранця. Власне, до відстані між очима. Анджа мимохіть здригнувся. Він зрозумів — оцей саме рогач довго ще ввижатиметься йому маячними ночами.

— Але є деякі обставини. І я схильний. Дати тобі вибір. Серве.

Храмовник говорив повільно, вивірено, мовби кожній фразі передував замах — аби надати сили удару.

— Ти можеш повернутися. До твого хутору. Або залишитися тут. І відповідати за свої вчинки. Переді мною. Особисто.

Анджа судомно вдихнув.

— Ти зрозумів мене? Серве?

— Що це значить... — заледве спромігся Анджа, — відповідати...?

— Значить. Ти служитимеш Черенберу. Вірно. Помреш за нього. Якщо буде треба. Я наглядатиму за тобою. Якщо в мене будуть підстави. Підозрювати. Брак старання. Я особисто подбаю. Про твою кару. Розумієш? Свинарю?

Анджа рвучко кивнув. Як тут не зрозуміти... Раптом що, Бругар його навиворіт виверне, аж не буде Темному за чим лісом гнати...

— Ну, то що, серве? Кажи голосніше.

Може, й справді — назад, в село? Дожити своє у мирі та спокої?

— Я... залишуся, панотче. Я служитиму вірно... Зроблю все для барона і — для Храму. Небом присягаюся!

Отець Бругар повільно кивнув.

— Ти сказав.

Повертаючись до стайні і потім намагаючись заснути, Анджа все ніяк не міг уторопати, що ж саме він пообіцяв храмовнику. Що віддав йому, не підозрюючи навіть? Що прогаяв?

Наразі він не міг цього збагнути. Але він знав — настане день, коли доведеться відповідати перед Бругаром. І тоді він усе зрозуміє. Можливо. Насамкінець.

• • •

Сказав так пророк Іса, звертаючись до володарів:

«Знайте, що любов плотська — осердя вашої немочі, гріх потворний і безглуздий, основа всіх інших гріхів, що приводять відступників до підземелля світу. Прагнучи злягання, ви ставите себе на один щабель зі звірами земними, котрим невідома духовна благодать.

Принадність жінки, якої жадають відступники — то лише мана, створена Темним. Гляньте уважно, і ви побачите, що жінка потворна: низька й незграбна, з відвислими грудьми, драглистим тілом і бляклим лицем. Краса, звабливість — лише маячня в очах того, хто хворіє на звірину гарячку.

Зійти зі шляху, послухати вмовляння тіла-звіра просто, повернутись назад — важко, адже той, хто відпив із чаші гріха, будить в собі спрагу, вдовольнити яку може лише більший ковток.

Подивіться на тих, хто шукає плотських утіх — їхні очі тьмяні й порожні, їхнє обличчя спотворене гріховною жагою. Ці люди хворі на звірину гарячку, і невдовзі тіла їхні вкриються шерстю, тіло зігнеться, і грішники ввійдуть вічно голодними, скаженими хортами до зграї Того, хто полює в темряві».

• • •

Вислухавши розповідь Онечки, як і належить, мовчки, Анджа якось водночас здобув її довіру. І мав від того, слід сказати, неабиякий зиск. Із баронського столу зникали безвісти недогризки та недоїдки, а помічник конюха розкошував, обгризаючи хрумкі кісточки. Невсипущий голод був частиною його єства, тож Анджа відчував себе неймовірно щасливим, розгортаючи Онеччині гостинці.

Онечка чомусь узялася опікуватися хлопцем, випрала і полагодила його драну свитку, змусила поголитися, і за певний час Анджа припинив скрадатися на виваляного в гною рудого кнура. Дядько Клеч, від ока якого несила було приховати ці карколомні зміни, брутально глузував, примовляючи, що жінка спершу робить із чоловіка опудало, а потім — татка. Анджа супився, але не пручався. Він уже непогано розібрався з тією половиною, де йшлося про опудало, і тихо сподівався на спізнання решти жіночих інтриг.

Та Онечка не поспішала. Навряд чи вона справді мала якісь романтичні сподівання щодо молодого конюха, але з ним вона почувалася майже так, як колись у Чорнобурівці, а це значить — значно краще, ніж без нього.

Утім, наближення війни змінило баронську господу, поселивши тут, без ренти й подушного, цілу ватагу демонів далекої подорожі. Вояки ходили замріяні, чистили й ладнали обладунки, немов перед святом урожаю (котре для гарнізону переважно оберталося на свято збору данини). Над кузнею вовчими хвостами здіймався дим: у коваля не було жодної вільної хвилинки — всі раптом вирішили гострити й лагодити зброю, кувати коней, ладнати реманент. Сам барон ходив дратівливий, пирхав, визвірявся безпідставно, а зрештою сідав на коня і мчав кудись у ліси ганяти оленів.

— Ти ідеш із бароном? — запитала Онечка, перестрівши Анджу коло замкової криниці.

Хлопець не знав, що сказати. Черенбер жодним чином не натякнув на те, що бажає взяти його з собою, та, з іншого боку, Отець Брутар зобов'язав його служити баронові. А як же служити, перебуваючи деінде?

— Я бачу, ти хочеш їхати, — підсумувала вона. — Навіщо, Анджо? На війні такими як ти засипають рови під фортецями!

— Знаю, але що буде, як я лишуся?

— Я теж так казала, як ішла до замку. Ось і дістала... зорі з неба.

— Не треба, Онечко... — він обережно торкнувся її руки.

— Не треба, то не треба, — вона вивільнила руку і підняла важку діжку з водою, вихлюпнувши трохи на курну втоптану землю. — Бажаєш до Йорга в капшук — то хто я така, щоб тебе тримати?

— Чекай, дай допоможу... — він вихопив діжку з її рук. — Куди? До кухні?

— Та ні. Мушу прибратися в баронських покоях.

— Ой, а можна я з тобою? Діжку ось доправлю. Мені б глянути, одним оком лише...

— Здурів? Барон же нас на тасьма поріже!

— Онечко! Ну, одним оком, лише краєчком...

— Тільки не ний, патлатий!

Та Анджа не здавався, як і завжди, коли щось йому зайде, тож Онечка зрештою дала себе вмовити.

Зітхнувши, дівчина провела його на другий рівень донжону, де мешкав барон Черенбер. На першому рівні вони зухвало проминули варту — Онечка пояснила, що Анджа потрібен їй для якоїсь чорної роботи. Алебардист Дрюк не став чинити перепони, хіба провів їх глузливим оком. Ні Онечка, ні Анджа тоді не подумали про те, що Дрюк був товаришем і напарником Гачка, котрий саме примостився на стільчаку в караульній, і напевне переповість останньому цей епізод. А Гачок, у свою чергу, швидко зметикує, як з тою звісткою вчинити. Але, може, й добре, що не подумали, бо хтозна, куди б тоді повернула примхлива доля.

Тим часом, Анджа, розкривши рота, роздивлявся омріяні дивовижі. Баронові покої причарували юного конюха. Гобелени з випрілими битвами й гуляннями та брунатні фрески з пузанями-янгеликами були для нього митецьким одкровенням, а баронський герб із облізлим коршаком, викладений грубою глиною над каміном, — втіленням шляхетного гонору.

Зазирнувши до тісної гардеробної, Анджа натрапив на вішак, на якому було напнуте парадне вбрання Черенбера — оксамитний сюжені-безрукавник та шовковий шенс. Покоївки, схоже, чистили убір, але, докінчивши справу, не встигли забрати його до шафи. Затамувавши подих, Анджа спинився коло баронських шат. Тканина була м'яка, мов хмарка, вирізи оздоблені хутром, борти прикрашені золотою валдарською канителлю.

— Яка, е-е-е, штука... — захоплено промовив Анджа, торкаючись тканини.

— Забери руки, йолопе! — злякалась Онечка. — Замастиш ото, кров'ю будеш відтирати!

— Та годі, Онечко, я мив руки, е-е-е, позавчора. Та і хто дізнається? Де той барон? Нема! У лісах своїх пропадає. Так що...

Якесь затьмарення найшло на помічника конюха. В такому стані варвари з войовничими гуками грабували міста і, під гуркіт барабанів, трощили все, що перестрінуть... Анджа ж обережно підхопив розкішний сюжені й накинув собі на плечі.

— Чи до душі вам мій убір, прекрасна панно? — запитав він в Онечки, виконавши те, що, на його думку, повинно було нагадувати пірует.

Зойк жаху завмер на її вустах. Анджа, уроджений свинар і волею долі — замковий конюх, в брудних шкарах, обвислих штанях і латаній свитці, а зверху того — в дорогому баронському вбранні, мав вигляд доволі фантастичний. Враження посилювала його химерна поза, яка, замість галантного реверансу, нагадувала швидше муки прихопленого корчами паралітика. Вражена до живого серця, бідна Онечка заледь не впала додолу від реготу. За якусь мить він приєднався до неї, схлипуючи від марних потуг урвати нездорові веселощі.

— Повісь ото... назад, — промимрила Онечка крізь сльози. Оскільки Анджа неспроможний був дати раду вбранню самотужки, вона мало не силоміць стягла з хлопця баронські шати. Потім з раптовим ляком відсмикнула руки від убору і так само несподівано розплакалася.

— Онечко? Ти що? — розгубився Анджа. — Що таке?!

— От клятий... — промовила вона крізь сльози. — Йоргів гак йому межи ребра...

Геть збитий з пантелику, Анджа, намагаючись утішити дівчину, обійняв її за плечі. Гіркі сльози полилися йому на свитку.

— Ну годі, годі... — він невміло, але щиро торкнувся губами її щоки, витираючи сльози. Онечка щільніше притислася до нього і, судомно вдихнувши, відповіла на його поцілунок.

Десь глибоко всередині вони обоє були здивовані тим пориванням, котре змусило їх шукати близькості просто тут, у гардеробній, серед порохнявих шаф і дубових скринь. Це був, мабуть, пекучий страх самоти і відчайдушний протест проти тої безпорадності, що судилася сервам. Від нас нічого не залежить, авжеж? А от і залежить! От! Тримай, кульгава доле!

У такому зайнятті було більше болю, аніж утіхи. Але втіха була також, і в якусь мить Анджа вперше відчув, що стіни його тісних підземель розтискаються, і він може нарешті дихнути вільніше... Страх відступав, хоч і ненадовго, поступаючись місцем надії.

Ні Анджа, ні Онечка, звісно, не знали, що вони в гардеробній не самі. Лише легенький порух ґобелену видавав присутність гостя. Гостя? Ні — господаря... Гачок здійснив свою маленьку помсту, розповівши баронові, щойно той повернувся до замку, про те, що надумали конюх та покоївка. Барон зацікавився. Барон, як ми вже знаємо, любив спостерігати.

Черенбер стояв за старим ґобеленом і зосереджено розмірковував. Тоді зітхнув. Відвернувся. І вирішив нарешті, як йому вчинити з нахабним хлопчиськом.

• • •

«...що таке любов? Лише зміна темпу від largo до presto, зміна акцентів, раптове crescendo і неминуче стихання... Одне слово — зміна. Еволюція. Нічого більше. Адже любов — це лише слово, слово, в яке кожен вкладає щось своє. Що означає, приміром, слово «ніч»? Для когось — це спочинок після тяжкого дня, для когось — час таємниць і чар, для іншого — час пітьми і страху. Такі слово «любов» — сукупність різного, часто протилежного, досвіду.

Одне тільки лишається спільним — загострення чуття, здатність розчути найтихший звук, найслабшу зміну інтонацій. Любов народжує митців, але вона ж, буває, і нищить необачних, не готових прийняти зворотній бік насолоди. Слід розуміти, що протилежний досвід — радість і біль — надає почуттям глибини, і лише так, лише сполучаючи протилежне, можливо сягнути краси, до сприйняття якої готує нас чуттєва еволюція.

Смішно накладати заборони на висловлення почуттів. Хіба можна заборонити радіти чи журитися? Втім, спраглі влади вважають чомусь, що краса — це розкіш, а отже, мусить належати найкращим, мусить бути запнута в золоті оклади і закрита на замок».

Похід

Це було вже третє попелище на їхньому шляху. Колись цей хутір був заможнішим за Чорнобурівку — десятки чотири дерев'яних хат понад річкою, хлібниця, толока... Нині над чорними кістяками плив смоляний дим, напуваючи холодне ранкове повітря духом руїни і смерті. Над згарищем, хрипко кашляючи, кружляло ненажерне вороння.

Анджа, мружачись спросоння, розглядав сумні свідчення чиїхось кривавих безчинств. Ранковий холод — а може, й бридливий ляк — запустив йому під свитку жменю крижаків, і Анджа щільніше загорнувся у випозичений в дядька Клеча кептарик. Добре, що йому пощастило їхати верхи, хоча спершу Анджа й проклинав Дожа, баронського бойового коня, яким йому випало опікуватися в поході. Кінь був дурним і дратівливим, зате в отакі холодні ранки Анджа міг зігрітися, притулившись до живого й теплого, хоч і норовливого кінського тіла.

Почувши бентежний запах згарища, Дож гнівливо смикнув головою, ледве не вирвавши вуздечку з Анджиних пальців.

— Ну, що за холера? — несхвально мовив Мідяк, що їхав неподалік. — Поясніть хтось мені, невігласу, невже ми воюємо з Фрабією?

— Ми воюємо з усіма, хто володіє чимось корисним, — похмуро відповів Вайлак.

Чернець насупився.

— Чия робота, як гадаєш?

— Та, мабуть, лідійських найманців, — мовив Вайлак. — А може, Йоргове плем'я, хтозна... Може, й наші, рабантці, які йшли перед нами — князівська кіннота чи морренштибські лучники... Поповнювали запаси, так би мовити.

— Вайлаку, даруйте за дурне питання... — подав голос Анджа. — Але чому князь не зупинив це? Навіщо було палити хутір? Хіба ж можна так — безпідставно...

Вайлак саркастично гмукнув.

— А хто каже, що у них не було підстав? Певно, якийсь ґазда не виявив особливої пошани до грабіжників, чи якась молодка без належної радості віддалася котромусь зі світлого воїнства...

— Ну, ти й загнув, голово! Був би тут хтось із храмовників...

— Мені набридло, бляшанко! — відгукнувся той. — Знав би ти, як мені остобісіли ці походи супроти скверноти!

Вайлак дав коневі грубого шенкеля, його сонний курсьєр ображено заіржав, прискорюючи ходу. Анджа пустив Дожа навздогін. Якийсь час вони мовчки їхали поряд, потім зрештою Вайлак виринув зі своїх невеселих роздумів і кивнув до Анджі.

— Ну, чого тобі, патлатий?

— Я хотів запитати, Вайлаку... Ця земля — вона ж належить князю Фрабії, так?

— Ну. То що?

— Чому ж тоді він не захистить свою землю від... оцього? — Анджа кивнув на попелище, яке повільно відпливало назад, лишаючи в повітрі солодкавий чад.

Вайлак кинув на нього зацікавлений погляд.

— Думаєш, князь Фрабії такий дурний, щоб ставати поперек Священного Походу? А хутір... Потім трохи зменшить подушне, і люд із сусідніх сіл сам посуне. Серви — що? Сам кажеш — плоть землі. Кому їх шкода?

Анджа прикусив губу, опустивши погляд. Дож навдивовижу сумирно брьохав по грязюці битої дороги, котру за останніх кілька днів місила не одна тисяча погано взутих ніг.

— Ти це хотів почути, малий? — спитав Вайлак.

Анджа підкинувся, міряючи голову гарнізону помисливим поглядом.

— А ви, голово, це хотіли сказати?

Той мстиво вищирився.

— Знаєш... одного дня, тобто — ночі, ти будеш спати, а я прийду і непомітно відріжу тобі язика. Побачиш, твоє життя одразу ж зміниться на краще.

— Агов, голово! — пролунало десь спереду. — Ходіть сюди... Тут таке!

Вайлак пхнув коня загостреним миском чобота, пускаючи його тюпки. Анджа спробував повторити цей фокус, але Дож зненацька вирішив пограти в козла. Тож, коли хлопець, вкритий свіжим шаром болота, нарешті наздогнав голову гарнізону, навколо того вже зібрався чималенький натовп. Вайлаківський курсьєр, скориставшись службовим становищем, скуб травичку на узбіччі, а коло нього юрбилися десятки зо два вояків, навдивовижу мовчазні й урочисті.

На узбіччі лежав небіжчик. Вбраний у кольори князя долатського. Схоже було, що смерть настала в результаті нараження на вили. Спиною.

— Йоргів хвіст! — вилаявся Мідяк. — Якщо вже князівським гайдукам нема тут безпечного проходу, то що казати про нас, шарпаків?

— Що з того, що князівський гайдук? — відгукнувся молодий лучник на ймення Мізинець. — Один же, а не весь загін. З ким не буває? До речі, ніхто не претендує на чоботи?

Вояки загомоніли.

— Ти ж бач — вили! То, певно, хуторяни, хто живий лишився, наздогнали їх, тхорів п'яних, і — в спину!

— Нічого дивного — якби наш хутір хто підпалив...

— То знамення, кажу вам, знамення...

— Чоботи, питаю? Можна знімати?

— Так, хлопці! — владно мовив Вайлак. — Ану, всі назад, на дорогу. Хто пішака, тримайтеся середини. Вершники — довкіл обозу. І відправте когось до барона.

Вояки слухняно повернулися на битий шлях. Анджа намагався поспіти за іншими вершниками, та Дож потрактував його потуги як особисту образу й відмовлявся бігти, лише зрідка дозволяючи собі тюхтіюватий виснажливий клус. Тож невдовзі Анджа почував себе наче лантух із бруквою — таким же жвавим і статурним. І митарству тому не видно було кінця і краю.

Як передбачав Вайлак, мрець на узбіччі вижився лише першою, так би мовити, ластівкою. Невдовзі дорога розродилася багатим урожаєм забитих князівських, а іноді — й морренштибських вояків. Дротики, вили, коси... Схоже було, що «плоть землі» оголосила війну надто вже знахабнілому духу.

Наближалася ніч.

• • •

Говорив так Арод, звертаючись до володарів:

«Убивство — гріх. Позбавляти людину життя, даного їй Небом, значить поставати супроти волі Тих, що обдарували її життям. Проте, є такі людці, чиє життя нічого не важить для Неба, — серви, жінки, варвари, відступники й лихварі. Вбивати їх не гріх, а іноді навіть — чеснота.

Серви не мають душі, мають лише серце. Жінки, не мають душі, мають лише піхву, варвари мають лише зброю, відступники — лише облудний язик, а лихварі — лише підступом нажиті гроші. Вкорочувати їм життя — значить звільняти світ від зайвого тягаря. Втім, хоча ці людці й непотрібні Небу, вони є необхідними для інших людей. Серви забезпечують шляхетних їжею, жінки — нащадками, варвари перевіряють на міць їхнє тіло, відступники загартовують їхній дух, а лихварі випробовують волю. Тож, караючи, не слід знищувати. Коли кара перетвориться на бійню, людці, затиснені в кут, можуть завдати шкоди. Пам'ятайте про це і не повертайтесь спиною до сервів та жінок.

Той же, хто підійме руку на володаря чи храмовника, буде проклятий і по смерті буде ув'язнений на дні найглибшого провалля, ім'я якому Холод, Самота і Відчай».

• • •

Вичесавши і влаштувавши на спочинок свого підопічного, Анджа повернувся до багаття на узліссі. Вайлак спершу заборонив розпалювати вогонь, та, зглянувшись на змучений дорогою гарнізон, дозволив засвітити невеличкий підсліпуватий вогник. Для барона встановили маршовий намет, і що лише він робив там наодинці з темрявою, нікому не відомо.

Вояки коло вогню скидалися на купу черепків — брудні й биті, вони попадали, де прийдеться, зрідка зблискуючи ґлянцем металу. За час, проведений у дорозі, всі вони заросли різної гущини бородами, забрьохалися по пояс і стали подібними один на одного, немов брати, чи радше — як пси-приблуди з одної зграї.

Анджа підсів до вогню, де вже сидів Крук, зосереджено ворушачи вуглики вістрям ножа. Мідяк поряд чистив свої безцінні обладунки шматочком крейди, а Чернець намагався видушити ще щось із фляжки, яка спорожніла ще позавчора, ну бо химерна річ — надія...

— От шавка драна... — невиразно пробурмотів він, так і не досягши бажаного. — Ніхто не хоче мене пригостити? Ні? — а що ніхто з частунком не нагодився, то він сумно виснував: — Кляті скупезні п'яниці...

— Не гризися, Чернече! — порадив Мідяк. — Завтра будемо на тракті, там поновимо твій запас. За тиждень дійдемо до Баварена, а звідти — крок дороги до узбережжя. А там — і Валдарра.

— Валдарра... — мрійливо промовив Крук. — Вайлаку, а правда, що всі там ходять у червоних шатах з широкими рукавами?

— Угу... — сонно гмукнув той.

— А правда, що жінки там носять прозорі сукні й золоті паски з дзвіночками?

— Свята правда, — позіхнув Вайлак. — І не забудь оті, е-е-е, фризури...

— Ну, точно, фризури. І будинки там високі, вищі за ХрамПророка в Дол-Друа? Зі срібними флюкалами?

— Флюгерами... — скривився Вайлак. — А тобі що з того?

— Та просто. Думаю, що зі своєю долею робити... Землі купити, будинок кам'яний, і — оте флюкало можна поставити.

— Ого! — засміявся Вайлак. — А ти вже захопив Валдарру? Перебрався через три стіни в три лікті кожна? І... ах ти ж, псячий дрин...

— Де? — не зрозумів Крук.

— Швидко гасіть вогонь! — гримнув Вайлак. — До зброї!

Його послухали, не сперечаючись. Хтось кинувся топтати вогонь, хтось намацував руків'я меча, хтось, перечіпаючись через товаришів, спішив знайти сховок за деревами. І недарма спішив: за якусь лише хвилину на галявину, мов стиглі вишні, посипалися стріли, а назирці — темні фігури, озброєні здебільшого косами та вилами. Скрикнув сигнальний ріг котрогось бійця з баронського почту. Скрикнув, зараз же захлинувшись тишею.

Бойовисько в темряві було страшним і безладним. У нічній пітьмі тяжко було визначити, хто свій, а хто — ворог; нападників вирізняла хіба невибаглива жага вбивства, у баронських же вояків, щойно розбуджених, та ще й так брутально, відсутній був усякий запал. Натомість були такі-сякі обладунки і суто фахова звичка виживати.

Анджа ж не встиг іще здобути тої корисної звички, однак не схоже було, що йому дозволять ухилитися від бою на цих непереконливих підставах. Щойно підхопивши свого пассота, він побачив, що просто на нього суне зловмисна тінь, намагаючись настромити його на довге криве лезо. Анджа відступив праворуч, відбиваючи «косаря», і на мить замислився, розважуючи, куди ж краще вдарити... Живіт? Шия? Лице? Ні, лише не лице... Тієї миті його вагання вистачило, щоб нападник оговтався, знов налаштувавши «косаря» для удару. Цього разу Анджа не встиг відхилитись, і довге лезо мазнуло йому по плечі; нападник, під'юджений успіхом, з гарчанням посунув уперед. Тут би хлопцю й кінець, якби не чийсь лютий удар, що припав ззаду по шиї Анджиному супротивнику. «Не спи, малий», — гримнула темрява вайлаківським голосом. Анджа не встиг засоромитися — інший нападник наскочив на нього ззаду, намагаючись накинути йому на шию ланцюга. Особливо не роздумуючи цього разу, хлопець присів і, розвернувшись, пнув його вістрям у живіт. Далі був ще хтось і ще... лунко дзвенів метал, ятрила біль у плечі й судомно стугоніло серце...

Анджі здавалося, що бій триває вже хтозна скільки, та насправді не минуло й кількох хвилин. Зрештою, все скінчилося. Запала несподівана, разюча тиша, сяйнув вогонь: хтось запалив багаття — гаряче й недбало. Іскри стрельнули попід крони дерев, освітлюючи місце бойовиська.

Двадцять? Тридцять тіл? Із баронського гарнізону загинуло лише п'ятеро, більшість відбулася незначними ранами. Решта загиблих — звичайні вілани, озброєні хтозна-чим, вбрані бозна-як... Дивно, в темряві вони здавалися значно страшнішими. Анджа скривився, присідаючи коло вогню. Його трохи млоїло.

— О, диви, ти ще живий, патлатий? — спостеріг Вайлак, упавши поряд. — Дивно. Не сказав би, що з тебе наразі добрий боєць...

— Ну, з них, либонь, теж, — Анджа кивнув на мертвих віланів.

Десь зблизька пролунали зойки барона. «Ну, що за нехлюйство? Де вартові? Клянуся Темною зграєю, хтось мені за це відповість!»

Вайлак зітхнув.

— Зараз полетять голови. Не люблю я ці походи. Холод, голод, шляхта шаленіє... А ти, — Вайлак насмішкувато глянув на Анджу. — Он-о зелений який! Ти сходи в кущики, не соромся...

Голова підвівся і рушив шукати винних. Невдячна в нього робота, подумав Анджа. Може, й справді в кущики зазирнути? Вайлак поганого не порадить... Особливо ж тепер, мимохідь вберігши його життя... Цікаво, навіщо? Чи, може, таки слід питати «чому»?

• • •

«Є ті, що шукають чесноти у битві, красу і міць — у вбивстві. Що ж принаджує душогубів, як не влада над чужим життям? Народження — велика таїна, смерть — таємниця ще глибша, лунка, як удар гонгу. Тож вбити — значить вчинити незворотне, розірвати причинний зв'язок раптовим sforzando. Немовби підштовхнути руку Імпровізатора. Спокусливо? Певно, так.

Вбити — значить урвати чужу мелодію, але що, як саме ця мелодія виявиться лейтмотивом? Невже музика всесвіту затихне, захлинувшись шумом? Ні, всесвіт має досвід і вміє долати подібні негаразди. Лейтмотив? Що ж, той, хто підняв руку на носія теми, сам дограє за нього. Зрадивши, вбивши відзначеного Імпровізатором, вбивця нестиме на собі тавро його долі. Так чи інакше дограти мотив, закінчити, дозвучати.

Війна ж — повторення теми одвічного хаосу. Безглуздого і дикого. Шум забиває музику, бгаючи гармонії дисонансами вогню і металу. Втім, музика постала з шуму, і війна може народити новий порядок, нову тональність. Нову, а отже — іншу. Що там — за подвійною рискою? Тиша чи нова мелодія? У певному сенсі, і те, й інше».

• • •

Попри Анджині сподівання, вілани повернулися. Одного разу насправді, посеред ночі, невлучно посипавши табір величальним розсипом стріл. Двічі — уві сні. Проте, як на сон, то було справжнє жахіття: хлопець бачив себе над жерлом колодязя — він з останніх сил тримався за край, знаючи, що варто його пальцям розтиснутися, і він загуде в безодню такого страху, що годі й уявити. Він тримався, але пальці все слабшали... Він кликав на допомогу, але ті, що стояли назовні, дивилися байдуже своїми порожніми очницями, їхні мертві долоні незрушно лежали на кам'яному краї криниці. Особливо Анджі запам'ятався один, із розсіченою шиєю, на якій лише якимось дивом трималася голова — він усміхався. Хлопець ловив його мертвотний погляд, захлинаючись жахом, його пальці розтискалися, і він неминуче падав у прірву.

На щастя, він щоразу встигав прокинутися, не досягши дна. Анджа витирав холодний піт, згадуючи розповіді про тих, хто помер уві сні, — він розумів тепер, як саме.

Утім, невдовзі й дійсність обернулася жахіттям. Спершу закінчилась провізія. Гарнізонна хура, що везла харчі на весь кагал, могла вмістити сушеного м'яса та ячмінних коржів лише на вісім днів. Далі барон гадав запастися харчем у придорожніх селах чи принаймні в Баварені. Села зустріли змучених голодом вояків гостинною пусткою — чутка про Священний Похід бігла швидше за маршового рисака князя долатського, і ніхто з хуторян не палав чомусь бажанням полягти жертвою благого зачинання. По собі завбачливі поселяни не залишили ні крихти.

До Баварену вояки дійшли, вже надсилу волочачи ноги. Були серед них такі, що вже скоса поглядали на коней, та барон притьмом висік вигадників: коні були цінніші за піхотинців. Але так чи так, голод брав своє, тож можна уявити собі радість гарнізону, котрий, прибувши під стіни Баварена, побачив там піднятий міст, опущені ґрати і лучників на стінах. Баварен, столиця Фрабії й остання надія нужденних, зухвало зневажив Священним Походом.

Тут же, попід стінами, вже влаштувалося воїнство графа Морренштиба — п'ять із гаком штандартів. Баронський гарнізон налічував лише один штандарт, близько сотні вояків усім гамузом. Тож змагання за провізію могло стати доволі жорстким.

Гарнізон змушений був розбити табір неподалік від графського стану. Брати Баварен облогою? Натщесерце? Радше вже можна було сподіватися улестити городян своїм безпорадним видом. Мовляв, подайте нужденним... Либонь, допоможе.

Щойно було вибрано стоянку, барон та Вайлак вирушили під стіни міста на перемовини. Гарнізон тим часом попадав, не дбаючи вже ні про вогонь, ані про намети. Коли вони востаннє їли по-людськи? Щось із тиждень тому? Анджа відчував, що ще трохи, і він з горя покусає Дожа або почне й собі скубти траву. Дехто вже, до речі, встиг скуштувати того кінського харчу, і тепер тихенько стогнав у кущах. Коли Анджа сідав, йому починали ввижатися Онеччині частунки — хрумкі кісточки зі смужками смаженини, зелені яблука, пшеничні коржики... Це спричиняло ще більші муки, тож він вирішив погуляти, аби якось відігнати ману.

Його знайомці Крук і Мідяк сиділи коло розлогої сосни, спрагло споглядаючи стіни Баварена, мовби ті й направду були складені з медових паляниць, як-то кажуть про далеку прекрасну країну Кокань...

— А знаєш, бляшанко, — просторікував Крук, — у країні Кокань навіть землю можна їсти — на смак вона, як ніжне м'ясце куріпки. А трава там п'янить, наче злидво. Згризеш кущик, землею закусиш — і співанки пієш...

— Мовчи, собацюро, — огризався Мідяк. — Ще слово про їжу, і я сам тебе поріжу на січеники... от, Йоргів дрин!

Анджа зрозумів, що тут йому позбутися своїх страждань не світить. Він вирушив до найближчого ліску, де знайшов якийсь гриб, зжер його сирцем і почав чекати смерті від отруєння. Шлунок, ображений скупою подачкою, боляче стиснувся, але смерть не йшла. Зате прийшов Вайлак.

— Так, людці, — мовив він, — їжі нам продадуть. Але зовсім трохи — баваренці кажуть, що і в них нестача. Надвечір спустять харч зі стіни, тож коли хто надумав здихати з голоду, хай зачекає до вечора. Завтра вирушаємо — чекати тут нема чого. Ще три дні дороги, і ми вийдемо до Лідії, а лідійці — союзники князя, і будемо сподіватися, там нас не відправлять до Йоргових заговин... Ну, а так усе гаразд. Окрім того, що в Морренштибськім таборі завелася якась зараза. Так що не раджу з ними брататися.

Вояки застогнали. Схоже, Священний Похід поволеньки сходив на пси. Вайлак лише стенув плечима: мовляв, я ж вам казав, а ви не слухали. Анджа скорботно почвалав назад у лісок. Труїтися, то труїтися.

• • •

Так говорив Іса, звертаючись до князів людських:

«Три дочки мав Темний Володар, три мани вислав у світ, аби спокусити вірних і занапастити сильних. Ім'я їм — Пиха, Жадоба і Воля. Бажав він, аби володарі взяли шлюб із Пихою, храмовники — заручилися з Жадобою, а сини землі — завжди прагнули Волі, так її ніколи й не діставши. Важко протистояти силі Темного, але той, хто спокуситься племенем його, навік втратить Небесну ласку.

Слухайте ж, володарі! Сила й слава дана вам Небом не для хизування, але для служіння. Слухайте, храмовники! Нехай ніхто з вас не прагне почестей та пишнот, котрі може принести вам служіння Небу. Ваша доля — судити братів ваших, а не накопичувати скарб чи розширювати свої володіння. Остерігайтесь сервів, які прагнуть волі, бо єство їхніх прагнень — руїна».

«Як же встояти нам супроти спокус Темного?» — запитали володарі.

«Той, хто прагне служити Небу, може відмовитись від принад цього світу, — мовив на те Іса. — Позбутися плотських бажань ви зможете, прийнявши очищення Білим Вогнем. У володіннях князя я зведу храм, де завжди горітиме незриме полум'я, і той, хто торкнеться його, дістане прощення Неба і відтоді не буде прагнути земного. Та пам'ятайте, життя того, хто пройшов крізь полум'я, буде чистим, але й позбавленим плотських втіх. Тільки радості духу будуть приступні очищеному. Той же, хто не вміє радіти злетам духу, житиме тоскно й безрадісно, гнівлячи Небо та тішачи Того, Хто Чатує за Краєм Сну».

• • •

Лише на другий тиждень гарнізон Черенбера наздогнав військо князя долатського. Харчу, купленого а Баварені, було обмаль, але дістатися Лідії вони змогли майже без втрат. Себто, не дійшов лише кожен десятий. Схоже було, що князівське військо також спізнало лихі часи, зате тепер, ставши табором у багатій і гостинній лідійській долині, князь долатський влаштував собі заслужений спочинок.

Князя проводжало п'ять штандартів світлого воїнства в білому вбранні з чорними дворогами. З-під їхніх плащів сяяла зміїна луска обладунків, іскрили вістря срібних шпор — вони були величні й надміру зухвалі. Кажуть, сам Отець Бругар виділив десятину з доходу Храму в Дол-Друа на оснащення лицарів Білого Ордену. А десятина Храму — аж ніяк не дріб'язок.

Загалом же князівські війська — понад тридцять штандартів — скидалися на хмару сарани, що зійшла на лідійську долину. То й була сарана — там, де пройшов Священний Похід, не лишалося нічого живого, а тим паче нічого поживного.

Посеред долини було зведено намети князя і його почту. До почту, як оповів завше обізнаний в таких речах Чернець, належали шляхетні лицарі й зброєносці, родичі князя та інші наближені особи, серед яких — дружина сенешаля Рабанта, а за сумісництвом, ще й князівська коханка — прекрасна Алланора Авалійська.

Того вечора, коли гарнізон став у лідійській долині, Чернець, бідака, все ніяк не міг заснути, чекаючи на чудесну появу Алланори з князівського намету.

— Хоч би оком... — бурмотів він, — оком, і більше нічим! Буде що онукам розповісти...

— Ага, скажеш: «Був я, мої маленькі, поряд із самою Алланорою», — підтримав його повсякчас привітний Вайлак, — «вдихнув пахощі гною коло її намету, почув звідти могутнє хропіння князя... чи сенешаля, а може, обох нараз...»

Вояки паскудно загиготіли.

— Нічого ви не тямите, — образився Чернець. — От піду і подивлюся. Навіть пес може дивитися на Пророка...

— І навіть Пророк може дати псові копняка, — докинув Мідяк.

— Хай так, — згодився Чернець, підводячись. — Воно того варте. Я йду до князівського табору. Хто зі мною? Круку? А ти, Мідяку? Що, ніхто не годен? Ну, може хоч ти, патлатий?

Анджа здивовано глянув на поцінувала жіночої краси в польових умовах.

— А що, вона справді така гарна?

— Вона жінка, малин! Справжня пані! Може, остання на нашому шляху...

— Ти ба! — гмукнув Вайлак. — Трубадур з Чорнобурівки. Поет із гупіллоном.

Анджа знизав плечима і підвівся.

— Ніколи пані не бачив, — рішуче мовив він. — Треба ж знати, що воно таке.

Спершу, втім, слід було дістатися намету прекрасної Алланори. Варту Чернець із Анджею обійшли досить просто — від неї так пахтіло випарами добірного злидва, що можна було йти, керуючись самим лише запахом. Там, де аромат вщухав, була свого роду «мертва» зона, якою можна було тихесенько прослизнути до князівського стану.

Табір князя справді вражав — переважно роздоллям тамтешнього безладу. Славні піхотинці спочивали в дозвільних позах, себто замало не ногами в багатті; межи вогнищами та наметами сновигали не менш славні й не менш підпиті лицарі. Від деяких багать відчутно тхнуло смажениною, а точніше, смаженими тягловими кіньми. Анджа ковтнув слину, переступаючи через чиєсь чергове непритомне тіло. Вояки, схоже, не боялися нічного нападу. А й справді, коли вас такий кагал, то чого боятися? Хіба чуми, але від неї не вбереже ні варта, ні кварта.

Намети князя і його почту відрізнити було доволі просто — порівняно з похідним житлом серджентів, то були справжні шатра, складені з розкішних гобеленів, над якими тріпотіли крильми хоругви; притулившись до шатер, стояли розмальовані шляхетними почварами щити. Крім того, коло князівських наметів майже не було непритомної піхоти, тут натомість сопла непритомна шляхта. Щоправда, десь тут були й притомні — їхній сміх і лайку було чути з-за хитких барвистих стін.

Анджа й Чернець знайшли найбагатший на вигляд намет і присіли в затінку неподалік, чекаючи на появу з шатра жінок казкової краси. Час спливав, проте нічого не діялося. Було нудно; а до того ж, у вологій лідійській долині жили незчисленні зграї комашні, яка чхати хотіла на шкіряні лати із залізними лусками. Чернець тихо лаявся, але з обраної позиції не відступав.

Раптом у наметі гримнув вибух п'яних веселощів. Дзвінко бренькнув гітерн, і чийсь лункий голос заходився співати:

Хитрий троль виробляв з подорожніми всякі цікаві штуки, змушуючи шляхетних слухачів заливатися п'яним реготом. Чернець — і той пирхав, намагаючись вторувати співу. Анджа ж не був аж настільки обізнаний у високій ліриці, аби оцінити ці вишукані жарти; лютий троль чомусь нагадував йому барона, від чого враз пропадала всяка охота зубоскалити.

Нарешті веселощі вщухли, і тоді гітерн мелодійно теленькнув, змінюючи тональність. Тихо, мовби боячись розбудити веселих вельмож, менестрель завів цілком іншу співанку:

Анджа здригнувся від раптової бентеги. Той менестрель, схоже, добре розумівся на страшних снах. Тихий, моторошний спів посеред п'яного табору звучав дивно і дико — вже майже на межі сну. Анджа щипнув себе за руку для певності. Чернець дивився в землю, розмірковуючи про щось своє, також не надто веселе. І ось у цю мить, цілком неслушну, як для естетичних втіх, із князівського намету нарешті з'явилася вона. Алланора Авалійська.

Прекрасну пані, зодягнену в захляпану вином білу туніку з чорним дворогом, підтримував шляхетний лицар: Алланора заледве стояла на ногах. Утім, видно було, що жінка то і справді непересічна — висока й статурна, з тонкими примхливими рисами блідого обличчя, нині дещо скривленого млосною гримасою.

— Аллан, давай відійдемо... я тебе потримаю, — галантно запропонував лицар. — Я ж бачу, що тобі зле.

— Мгмн... — сказала Алланора Авалійська.

— Давай-давай, не пручайся, тобі зразу полегшає.

— Від... відчпсь, Арно. Дай, пф-фвітрям дхну, і нзад...

Алланора глибоко вдихнула, окресливши круту лінію пишного бюсту, відвернулася від свого супутника, і тут її погляд якимось лихом впав на Чернеця та Анджу.

— О... — сказала Алланора. — Чго вони ту зас-сіли...?

Тепер лицар теж запримітив некликаних гостей.

— Йоргів хвіст! — обурився Арно. — Ви що тут робите? Варта!

За якусь мить Анджу й Чернеця скрутили несподівано тверезі князівські гайдуки. Алланора скривилась і, стенувши плечима, повернулася до намету. Її наразі найменше цікавила доля прихильників її неземної краси.

— Ну, свиното, — похитуючись, поцікавився Арно. — Де? Хто? Якого біса?

І перш ніж Анджа та Чернець устигли щось сказати на своє виправдання, видобув із піхов довгий ніж-анелас.

— А втім... — паскудно всміхнувся він, — можете не відповідати. Так навіть краще...

Тої миті Анджа збагнув, що справи таки справді кепські. Нестямному лицарю просто хотілося пустити комусь кров, аби вечір не минув намарне. З попереднього досвіду Анджа знав, що коли шляхту відвідує таке натхнення, його не спинить навіть грім із неба.

Утім, на його щастя, якраз в ту хвилину з'ясувалося, що існують деякі речі, істотніші за грім небесний.

«Мальджуки! Тривога!» — пролунало десь поряд, і відразу ж — гуркотіння копит, дикунське верещання і брязкіт зброї.

Князівський табір не чекав нападу — він спав і бачив п'яні сни. Його пробудження видалося стрімким та згубним.

• • •

«...уже йшлося про те, що Всесвіт тримається, мов напнута струна, між полюсами протилежностей. Той, хто не розуміє необхідності співіснування різних гармоній, різних ладів і тональностей, той хто намагається вилучити з наявного порядку якусь важливу складову, наражає себе на небезпеку. Не можна порушувати рівновагу навіть з найкращих міркувань, навіть у намаганні уникнути болі й страху. Адже Всесвіт не терпить тиші.

Вилучаючи з життя певний мотив, ви ніколи не знаєте, як саме, за рахунок чого, світобудова компенсує втрачене. Це — транспонування мелодії, подорож між тональностями, втілення мотивів життя у незвичних контекстах. Спробуйте заборонити, скажімо, живопис, зробіть мистецтво непристойним і злочестивим. Побачите, невдовзі світ кине вам полотна під ноги, вкриє малюнками ваші стіни, тривожними картинами ввійде у ваші сни. Заборонене завжди знайде шлях до сонця, вивертаючи душі, руйнуючи долі. Той, чиї природні потреби не мають можливості втілитись, шукатиме й не знаходитиме заміни — у владі, насильстві й жорстокості.

Спробуйте заборонити прекрасне, і ви зродите страхіть».

• • •

Мальджукський атабег Імаад ад-Тин Дзен не міг вибрати ліпшого часу для атаки. Князівське військо, виснажене довгим маршем, голодом і пиятикою, не готове було належним чином відбити напад — багато хто навіть не встиг прокинутись, а хто і встиг, ще довго намагався зрозуміти, що роблять мальджукські кіннотники посеред князівського стану. Тож загін ад-Тин Дзена, на прізвисько Кривавий, — загін, що налічував лише три сотні вершників, — устиг завдати війську князя долатського великих збитків ще до того, як Біле Лицарство схопилося за свої боделери.

Анджа й Чернець, кинуті напризволяще князівськими гайдуками, зненацька опинилися в епіцентрі безладної біганини. Між наметами шарахкалися, мов попечені, заспані лицарі та зброєносці. Анджа і Чернець відступили за намети, виглядаючи ворога. Аж ось і мальджуки — смагляві й скажені, на тонконогих гарячих верхових, озброєні кривими шамширами, з яких уже дріботіла кров безталанних рабантців.

Князівські лицарі нарешті сподобилися прийняти бій. Мало хто з них устиг скочити на коня. Тут і знадобились би послуги таких, як Гачок — вояків із довгими баграми, та лицарі, на свою біду, не вважали гізарми за шляхетну зброю, тож тої ночі ворожі кіннотники безперешкодно потовкли не одного вельможного честолюбця.

Анджа намацав руків'я пассота, Чернець потягнувся за кривим мечем — своє «кадило», надто важке, як для походів під шатра пань, він залишив у баронському таборі.

— Чого їм треба, тим мальджукам? — пошепки запитав Анджа.

— А-а. У них — свій священний похід, — пояснив Чернець. — Вибиратись треба звідси.

— Певно, — погодився Анджа. — Але як?

Січа посувалася до їхнього сховку, і Анджа вже почав потихеньку панікувати, аж тут на допомогу князеві надійшло світле воїнство, котре нарешті второпало, що відбувається. Лемент і брязкіт навколо набув ще більшого розмаху. Гуркотіло так, наче не лише зброя і лати, але й сама земля була викута з лункого металу. Кількість вершників — з обох сторін — неухильно меншала.

Чернець смикнув Анджу, який зачаровано стежив за бойовиськом, тицяючи кудись у темряву. Він щось говорив, та серед гуркоту, який панував довкола, годі було розчути. Нарешті Анджа збагнув — вершники гинули, але коні лишалися. Недалеко від них саме силкувалася підвестись якась бідна шкапина, перекинута набік тягарем закутого в залізо мерця.

Анджа підповз до коня, намагаючись уторопати, як би краще роз'єднати того напівмертвого кентавра. Завдання ускладнювалося тим, що кінський форбут зачепився за край лицарської кіраси, та й сам лицар, хитро затиснений між передньою і задньою луками, не бажав вибиратися з сідла. Не довго думаючи, Анджа просто перерізав мечем підпругу, скинувши лицаря разом з реманентом. Кінь підвівся, схарапуджено роззираючись. Чернець допоміг Анджі вибратися на коня, а потім, спираючись на його руку, виліз сам.

— Ну, давай, уперед, на Йоргові роги! — оптимістично закликав Чернець.

Анджа стуснув коня п'ятою, але підступна тварина лише переступила ногами, тяжко дихаючи. Тоді Анджа зацідив коневі по вухах — принаймні з Дожем домовитись можна було тільки так. Кінь ображено вискнув і, закусивши вудила, помчав, не розбираючи дороги.

— Е, ти що, патлатий?! Ти що робиш? Він же нас зараз скине просто мальджукам під ноги! — заголосив Анджин товариш.

Той лише схлипнув, припавши коневі до шиї.

Назустріч кривим скоком неслася лінія бою. Слід було розвернути коня і спрямувати його кудись подалі від мальджуків, але той мчав навпростець, викотивши очманілі очиська. Йому було байдуже куди, аби лишень геть звідси. Анджа вчепився за коня руками й ногами, наче кліщ, благаючи небо, щоби лошак не надумав перестрибувати якісь перепони — бо тоді вони й справді попадають ратникам під ноги.

Кінь торував собі дорогу серед бойовиська — навколо них гуркотіло й калатало, лунали бойові гуки, марні заклики до неба, істеричне іржання коней та глухі передсмертні зойки. Зі строкатої темряви виринали люті обличчя в бурнусах, дико шкірилися коні, бойовники махали шаблями і вимагали крові. Анджа почув Чернецеве «н-на тобі, шавка драна!», але навіть не зміг обернутися і глянути, як там йому ведеться — той так сильно смикнув хлопця за плечі, вкладаючись в удар, що Анджа мусив ухопитися за кінську гриву, аби бодай втриматися верхи.

Пролунав заклик бойового рогу, за хвилину штовханина довкола розійшлася, і можна було принаймні бачити, куди суне нестямний кінь. Схоже, мальджуки, здійснивши задумане, організовано відступали.

— Повертай до наших... — прохрипів йому на вухо Чернець.

— Повертаю, — радісно кивнув Анджа. — А куди саме?

Чернець тицьнув убік закривавленим мечем. Хлопець смикнув вуздечку, заледве не скрутивши коневі в'язи; той зрозумів натяк і нарешті побіг, куди просили.

Баронський табір мав не найкращий вигляд. Його, немов торішнє листя, встилали мерці, уламки реманенту й розсипана провізія з перекинутих возів. Баронський намет порожнім лантухом було втоптано в густу криваву юшку.

Купкою стояли вцілілі, оточивши похмурим колом складених рядком поранених. Останнє бойовисько не минуло без втрат і для самого барона — саме зараз він люто шпетив гарнізонного лікаря, котрий намагався зняти з нього розрубану мальджукською шаблею кірасу.

Гарнізон скоротився ще на третину. Священний Похід збирав своє подушне.

• • •

І сказав Арод, цар над землями і водами, звертаючись до володарів:

«Цей світ спотворено сквернотою, тож діти ваші повинні від самого малечку учитися давати відсіч бруду та безчестю. Виховуйте їх гідно, карайте суворо, вчіть коритися волі Вогненного Ока, волі неба і світлих прелатів. Розкажіть їм про те, що світ — притулок скорботи, сповнений небезпек і випробувань. В ньому немає місця для гри та пустощів. Не вигадуйте дітям своїм байки про далекі краї, прекрасних царівен і всілякі дива. Не роз'ятрюйте їхню уяву, котра може занапастити їхні юні душі зайвими спокусами і привести їх до царства Темного. Не дозволяйте їм мріяти; їхньою мрією мусить бути служіння Небу — єдине, що принесе їм нагороду, непідвладну тлінню.

Учіть дітей своїх бути сумирними, не вимагати пояснень і тлумачень. Світ, в якому ви живете, створено не для пошуку причин і наслідків, його мета — випробувати ваші душі і вибрати гідних.

Учіть їх бути сильними — слабкі не потрібні Небу, бо не здатні вийти на священну війну супроти скверноти.

Учіть дітей своїх бути покірними волі батьків та безжальними до інших. Нехай їхні юні душі не знають милосердя, бо милосердя веде до сумніву, а отже — до відступництва. Ті, хто сумніваються, — огидні Небу, їхнє нице єство — харч Темного, володаря страху і тління».

• • •

На другий день по мальджукському нападі в барона Черенбера зчинилася лихоманка. На той час військо князя вже знялося з нещасливого місця і рушило далі на південь; баронський же гарнізон, знерухомлений хворобою свого воєводи, збентежено кружляв довкіл табору. Всі боялися повторного нападу, який, безумовно, виявився би для них фатальним.

Надвечір гарнізонний лікар Бравар, сивий бородань із невиразним натяком на шляхетність, повідав, що, цілком ймовірно, в барона — чорна тіпанка. Цим нерозважним здогадом він не просто налякав вояків, але й наразив саме життя барона на небезпеку, бо відтоді ніхто не зважувався наближатись до намету, а тим паче — доглядати заслаблого кастеляна.

— І що воно буде тепер... — похмуро поцікавився Мідяк у темного неба, намагаючись затулитися пітником від зграї голодної комашні, привабленої світлом та духом змучених вояків. — Що, як він віддасть Небу душу? Ідемо далі, вертаємося назад чи здихаємо просто тут?

— Ти, Марте, як завжди, все ускладнюєш, — сумно зауважив Вайлак. — Або здихаємо тут, або здихаємо деінде. Теж іще вибір... А барон — що? Його на небі вже давно чекають, надто ж опісля Альбігону.

— А, ну звісно, — кивнув Чернець, — він же очищений... І все ж я йому не заздрю. Отак жити...

— Це ви про що? — зацікавився Анджа. — Очищений — це як? В сенсі, у тих ваших баніях?

Вояки обернулися до юного конюха, давлячись реготом.

— Ну ти й загнув, патлатий! — захоплено мовив Мідяк. — Ні, ви чули!

— Хлопці, цить! — насупився Вайлак. — А тобі, рудий і патлатий, про те знати — зась.

Анджа жалісно зітхнув.

— Ну голово, ну хіба вам шкода... ?

— Ой, ну гаразд уже, не скигли, — смикнув плечима той. — Є такий обряд в Храмі Дол-Друа, зветься «очищення Білим Вогнем». Обряд звільняє обраного від гріхів, а також — від земних задоволень. Аби, так би мовити, більше не підбивало.

— Але як же так можна? — вразився Анджа.

— Та я звідкіль знаю? — здивувався Вайлак. — Я хіба схожий на очищеного? Ні? А в профіль? Зрештою... хтозна, можливо, той вогонь обпалює все те, чим е-е... ми відчуваємо задоволення. І воно ніби втрачає чутливість.

— Он як... Цікаво, а нащо то йому? Шляхетні ж і так на Небо потрапляють, навскоки і з піснею...

— Ну-у... — протягнув Чернець. — Не всі. Кажуть, що Черенбер в юні роки встиг добряче погуляти, от і вирішив нині себе убезпечити... Думаєш, комусь хочеться до тих підземель... Шляхетні цього, мабуть, більше від нашого брата бояться.

Анджа замислився. Цікаво, як би йому велося, якби він не міг відчувати нічого, що приносить утіху? Тепла від вогнища? Смаку вимріяного смаженого м'ясця? Гарячої цівки злидва... Онеччиного доторку...

Поринувши в роздуми, він незчувся, як до їхнього багаття підсів Бравар. Вояки мимохіть розсунулися.

— То що, як там наше лихо? — поцікавився справами барона Вайлак.

— Та як... — зітхнув Бравар, — уже й не знаю, що вдіяти. Обклав реліквіями, як вівтар у Храмі Пророка. Зуб святого Ікентія на чоло, цурки з труни черниці Терції на живіт, перев'язав саваном з-під повішеника... все марно — мечеться, всіх чортів по імені зве і мене тужиться придушити.

— Ти ж бач, як воно, — ховаючи усміх, мовив Вайлак. — А саван справді з-під повішеника? А що, як вас підманули, і саван — з-під возом переїханого?

— Не бачу підстав для веселощів, Вайлаку! — обурився Бравар. — Коли звичайні засоби вже марні, залишається сподіватися на силу святинь! І не щирся ото! Маєш щось краще запропонувати? Чи, може, хочеш, щоб твій барон загинув? Та, голово? От би сюди Отця Брутара — він би враз пояснив тобі, що до чого!

Анджі наче хто по тімені цюкнув. Отець Брутар, авжеж...

...Якщо в мене будуть підстави. Підозрювати. Брак старання. Я особисто подбаю. Про твою кару. Розумієш? Свинарю?

— Е-е-е, Браваре, а чим ви обробляли рану?

Лікар здивовано зиркнув на конюха.

— Як чим? Маслом лимонниці, звісно, аби зняти запалення...

— Маслом? — скривився Анджа. — Хіба ж можна? Слухайте, треба зібрати ярутки, ви бачили, маленькі круглі стручечки, росте вздовж дороги... вим'яти і покласти до промитої рани. І ще... відвар білої верби — від лихоманки.

— Ти що, селюче, — вигнув шляхетну брову Бравар, — вчився, може, в самого Аби-Сінга?

— Може, — вирішив не сперечатись Анджа. — Ну, я піду зберу ярутки. Вербу я бачив коло ріки, отам за схилом.

— Ну даєш, патлатий! — вражено мовив Вайлак. — Ти звідки знаєш, що то поможе?

— Ну, мені допомагало... Не знаю, як там дух, та гадаю, що тіло в барона зліплене з того ж тіста, що й наше,.

— Патлатий, ти — єретик, — постановив Вайлак. — Ходи, я тобі допоможу.

Вони підвелися і рушили схилом до берега річки Лід, що напувала вологою всю Лідійську долину. Верб тут росло стільки, що стало би наварити ліків на цілий гарнізон. Поки Вайлак скуб траву, час від часу показуючи Анджі здобуте — воно? не воно? — хлопець зібрав повну торбу кори верболозу. Нарешті, озброєні оберемком народної фармації, вони повернулися до табору.

— Е-е-е, Анджо... — раптом мовив голова гарнізону. — Хотів тебе спитати...

Анджа здивувався. Давно той не кликав його по імені. До чого б це?

— Так?

— Ти скажи мені, старому пройдисвіту, нащо тобі той барон? Усі його, звичайно, люблять і шанують, тільки ніхто й заду б не підняв, щоб зібрати для Черенбера — як її? — ярутки.

— Ну, Ви ж, даруйте, підняли...

— Та що я... Я — так, знічев'я. А ти чого?

Анджа почухав потилицю. Як би це висловити? Тяжко, незвично...

— Мабуть, е-е-е, від страху, — він стенув плечима. — Якщо навіть барон боявся покарання по смерті, то що мені стидатися? Я вже тікав від Темного і знаю, що ще би трохи, і...

Він здригнувся.

— А ти не думав, що то все — вигадки? Ні?

— Для мене — ні.

— Зрозуміло. Ну, то чим тобі барон може помогти? Коня позичити?

Анджа тяжко зітхнув.

— Пам'ятаєте, я казав, що в нас свиней причащають перед тим, як колоти? Якщо свиней можна, то і нас — теж. Крапля крові шляхетного, віддана за власним бажанням...

— Кривава відзнака! — здогадався Вайлак. — Ну, нарешті! То що, ти сподіваєшся, що барон...

— Навіть не сподіваюся. Але раптом? Черенбер, звичайно, навряд чи зглянеться, але він наразі — єдиний кастелян в околиці.

Вайлак вражено хитнув головою.

— Але ж ти й хитрий хлюст... — гмукнув він. — Дивися лишень, аби це тобі боком не вилізло!

Анджа, проте, не загадував наперед. Він сам зготував відвар і взявся промити рану. Він не боявся чорної тіпанки, бо вже приблизно збагнув, якою саме методою послуговується шляхетний Бравар. Зайшовши до баронського намету, він вражено зупинився коло входу. Барон якось неначе всохся, ставши на диво подібним до свого родового герба — хирого, обскубаного шуліки. Прикладаючи мастило до рани, Анджа розмірковував над долею цього страшного — і нещасного — чоловіка. Не діставати втіхи ні від чого в житті... Це ж так і сказитися можна!

Анджа притулив до запечених губ барона баняка з відваром білої верби. Той ковтнув, схоже, не відчувши навіть гіркоти, від якої Анджа колись мало на стіну не дерся. Баронові ж було байдуже. Втім, хлопцеві здалося, що, прочинивши повіки, він і далі стежить за ним. Цікаво... коли Білий Вогонь позбавив барона всіх тілесних насолод, то що ж йому лишилося? Благочестя? Чи, може, жага спостерігати?

• • •

«Добра уява — те саме, що і добрий слух — уміння, яке дозволяє розчути мелодію буття, відтворити її і зробити своєю. Уяву слід вдосконалювати, бо саме вона допомагає поєднати відмінне, а часом і протилежне, і отже, віднайти красу. Для нас не існує гармонії поза нашою уявою; все, чого ми уявити не можемо — потворне, воно непокоїть і викликає страх. Уява розкриває кордони нашого світу, дозволяючи нам діставати втіху від того, що маємо, поширюючи образ буденного на світ досконалого.

Уява — це наш особистий інструмент, до якого ми пристосовуємо наше сприйняття, змушуючи світ звучати у гармонії з нашими уявленнями про нього. Чиясь уява — мандолін на дві струни — такий всесвіт звучить чітко, різко й безбарвно. У інших в руках чутлива арфа — цей світ мерехтить лункими гармоніями; хтось має флейту для шляхетних зібрань, хтось — барабан війни, хтось — величні скорботні литаври. У кожного — своє. Всі разом ми складаємо оркестр, і кожен вступає тоді, коли підказує йому його слух, хай навіть не завжди досконалий.

Уява — кордон нашого світу, його закони й правила. Підкорюючи уяву, ми підкорюємось їй, адже вона — ніщо інше, як відтворення наших нездійснених бажань».

• • •

Лікування народними засобами пішло баронові на користь, і вже за тиждень він зміг сісти на коня. У таборі знову звучала його люта лайка, але вояки зітхали радше з полегшенням — принаймні тепер їм не доведеться самим вирішувати, куди податися. А Черенбер, попри всі негаразди, поривався штурмувати Валдарру.

Подальший їхній шлях стелився через Альбійські гори, на східних сходинках яких влаштувався горезвісний Альбігон — край єретиків та баній. Просто на південь — куди й прямував Священний Похід — дорога вела до узбережжя, через союзницьку Теренцію, і далі морем — до Валдарри. Омріяна ціль не давала воякам ані спокою, ані спочинку. Дорога горами виснажувала сама собою, а ще й, до купи горя, ніхто не знав до пуття, куди саме їхати, тож гарнізон мусив керуватися хіба слідами тих, хто переможним кроком пройшов тут напередодні, — нашвидку насипаними могилами. Баронове військо кілька разів збивалося зі шляху, двічі на нього наскакували здичавілі з голоду горяни.

А втім, поневіряння горами лише додавало принадності вояцьким мріям. Авжеж, Валдарра була для них не просто містом, але чарівним втіленням нагороди, місцем, де — врешті-решт! — усе, що завинила їм доля, буде сплачене сповна. Може, то вже макітрилося воякам від гірського повітря, та все частіше при вогнищі вилася люта й заздрісна балачка про тамтешні принади. Чому це, мовляв, валдарські єретики у золоті та багрянці вишивають, коли ми, добрі ісаріани, — в лайні по коліно скніємо? Хіба не паскудство, люди добрі? Ще й яке, — погоджувалися інші. Звалити б ті кляті стіни в три лікті кожна, посікти клятих недовірків на цурки, а потім і собі вдягтися в червоні шати, встановивши таким чином справедливість.

Вайлак до цих балачок не долучався, лише слухав, глузливо щирячись, і погоджувався з усіма припущеннями спраглих до звитяжних звершень. Золоті палаци? Звісно, на кожного стане. Лепські дівки в прозорих лахах? Хоч вилами греби. Дорогі полотна? Хоч дорогу встеляй. Звідси до самого Неба. «Все є, — казав він, — лише переберіться через червоні стіни, і все — ваше».

— Червоні стіни? — перепитав Анджа.

— Ну. А що? — буркнув голова, гризучи жилаве стегенце гірської кози.

— Та, здається, я бачив таке колись... Ніби в книжці.

— У чому? — сторопів Вайлак. — Чекай, дай у вусі подлубаюся, бо щось недочуваю. Ти сказав, у книзі?

Анджа кивнув.

— Отакої! А де ти її взяв?

Хлопець примружився, згадуючи.

— Вона була материна... Здається. А потім вона десь зникла... Може, дідо Лем знайшов і пропив, не знаю.

Вайлак глянув скоса.

— Щось мені тяжко в те повірити. Книга — в хаті кровного свинаря? Ти певен, патлатий, що вона і справді була? Що ти її не вигадав?

Тепер уже розгубився Анджа.

— Коли б так, то звідки я знав би тоді про червоні стіни, про білі вежі? Розібрати, про що там, я не міг, звичайно. Але й того стало... Я навіть раз утік був із дому, аби туди дістатися... Ох, і перепало мені тоді... Але бачите, як воно вийшло: може, хоч тепер дійдемо...

Вайлак зітхнув, зупинивши невидющий погляд на мерехтливому полум'ї.

— Може, і дійдемо, коли так...

— А ви були там, Вайлаку? — наважився запитати Анджа. — За червоним стінами?

— Був... — повільно проказав той. — Тільки... ет, ти не зрозумієш. Я хотів залишитися. І не зміг.

— Не змогли? Чому?

Вайлак підкинув на нього химерний погляд.

— Валдарра — це не просто місто, Анджо. Навіть уже зараз — лише послухай їх! — голова кивнув на вояків, що вкотре приміряли на себе уявні червоні шати. — Валдарра кожного змушує робити вибір. Сподіваюся, ти зможеш вибрати.

Він піднявся і пошкандибав до свого намету, залишивши Анджу самотужки розтлумачувати його слова.

Тієї ночі йому вчергове примарилося якесь жахіття. Він опинився у звичних своїх підземеллях, та цього разу на самоті, у вузькому печерному переході. Було темно, хоч в око стрель; він відчував над собою важкий тягар землі, вбирав запах глини й плісняви, чув дріботіння води, що сочилася крізь незримі шпари в камені. Він ішов не знати скільки, чуючи, як громадиться страх — страх ніколи не вийти звідси, так і згинувши в цій вологій пітьмі.

Утім, невдовзі темінь зблякла, вивільнивши з невидющої чорноти сіре плетиво туману. Наступним прийшов посмик вітру, від якого млисті пасма заворушилися, мов розбуркані змії. Стіни, що за них він тримався, розступилися, і Анджа зрозумів, що набрів на якусь велику залу чи ґрот.

Холодний вітер роздмухав димні завіси, і хлопець зміг побачити кам'яний покій, освітлений кількома тарелями з вогнем. Великим колом здіймалися стрункі колони, підтримуючи невидне в темряві склепіння. Стало трохи світліше, і Анджа побачив, як із-поміж тих колон до зали ввійшла висока жінка в сліпуче-білім покриві. Хлопець не міг розгледіти її лиця — воно курилося світлим димом, як і все довкруж; та все ж, він міг би з певністю сказати, що жінка зупинилася, дивлячись на... нього, Анджу. Йому раптом перехопило подих — та світла постать здалася йому лиховісною, наче привид-віщун, котрий буремними ночами сновигав Чорнобурівкою, скімлив і кликав живих за собою.

— Це — сон, — сказав собі хлопець, — лихий сон...

— Лихий сон, — відгукнулася постать лунко, немов з дна колодязя. — Але це мій лихий сон, приблудо.

Вона підійшла ближче, намагаючись розгледіти Анджу. Той мало не зашпортався, задкуючи. Понад усе йому здавалося важливим не датися до того розгляду, мовби довідавшись, хто він, примара невідь-як, але зможе його занапастити.

На його щастя, мало не впавши та відвівши погляд, він мовби розірвав зв'язок між собою та химерним видивом.

Підхопився, відсапуючись. Просто в очі йому сяяв повний місяць. Анджа змусив себе прокинутися остаточно, боячись, що заснувши нині, він неодмінно потрапить назад до темних підземель.

Табір спав, притрушений білястим інеєм, лише в бароновому наметі тьмяно світився вогник. Може, він теж боїться заснути? — чомусь подумав Анджа, і відразу ж осмикнув себе. Баронські страхи — аж ніяк не його біда. Нехай навіть той — єдиний кастелян в околиці.

Наступні тижні були для гарнізону не легшими за весь попередній шлях. На перевалі Сен-Бренер їх застав дощ. І не просто дощ, а люта злива зі снігом, котра розмила стежину, перетворивши її на брудний потік; вояки змушені були ковзати вниз по коліно в багні, ризикуючи будь-якоїмиті гуркнути зі скелі. Найгірше було коням, які падали й калічилися — шістьох довелося залишити на перевалі. Крім того, злива розмочила їхню провізію, і значна частина харчу після цього вже не була придатна до вживання.

І все ж, нехай і помалу, але вони просувалися вперед. Одного дня, вже надвечір, проминувши перевал, подолання якого вартувало гарнізону ще кількох життів, уцілілі побачили море.

Коштовне смарагдове полотно, гаптоване срібним шумовинням, стелилося до самісінького неба. А над берегом ікластою потворою причаїлося місто-фортеця Теренція, союзник Рабанту в Священному Поході. Неоціненний союзник, без якого похід на Валдарру був би просто неможливим. Теренція мала потужний військовий флот, кораблі якого вже готувалися до відплиття. Гарнізон Черенбера встиг якимось дивом — ще день, і Священний Похід вирушив би далі без них.

• • •

Якось прийшли діти володарів до Арода й їси, царя та пророка, і запитали:

«Чому ми вмираємо?»

Тоді Арод покликав лучників і наказав їм покласти стріли на тятиви і спрямувати їх на малих гостей.

«Я можу наказати їм вистрілити, — сказав Арод. — Скажіть мені, чому?»

Діти злякалися, почали голосити, і лише один з них, найстарший, відповів цареві:

«Тому, царю, що ти маєш владу зробити це».

«Атож, — мовив Арод. — Саме так чинить Вогненне Око Неба. Іноді наказує стрілам злетіти, бо має на те владу. А іноді притримує їх, бо бажає почути відповідь на своє запитання».

«Чому ми живемо?» — запитали діти.

Тоді Іса покликав служниць і звелів їм принести тарелі з фруктами і солодощами.

«Я можу запросити вас до столу, — сказав Іса. — Скажіть, чому?»

Діти зраділи і побігли до наїдків, і лише найстарший з них не рушив з місця.

«Тому, провіснику, що ти хочеш випробувати нас».

«Атож, — мовив Іса. — Так чинить Вогненне Око, пропонуючи нам спокуси та відбираючи тих, хто зможе їм протистояти. Небу не потрібні ті, хто нездатен подолати бажання свого тіла. Їх радо прийме до себе Темний Володар, котрий знає безліч і один спосіб повернути бажання на муки».

І тої миті діти, що встигли з'їсти щось зі срібних тарелів, впали додолу, скімлячи від болю.

• • •

Подорож морем Анджа затямив досить погано: між нудотою, нудьгою та гойданиною не чинилося нічого вартого уваги. Великий теренційський неф, який міг умістити до тисячі вояків, був напханий вщерть, мовби воєводи мали намір засолити їх на чорний день, наче рибку в дубовій діжці. Бійці спали всі покотом у тісному підпалуб'ї на припнутих до бортів прілих вітрилах. Гойдало тут несамовито, надто ж коли неф лягав уздовж хвилі й хитався, немовби перебравши злидва. Правду кажучи, таке відбувалося безперервно — на той час стерно ще не отримало належного визнання, а кермувати таким великим кораблем кормовими веслами було так само зручно, як вишивати алебардою.

Понад тим, поділяти сон та дозвілля із сотнями славних піхотинців і лучників, які нудилися, скублися, а також хропли і потіли, було надмірно тяжким випробуванням. Анджа скористався своєю причетністю до баронського дестрієра, і раз по раз тікав до кінського загону, де й звив собі кубелечко в скирті вогкої соломи. Гойдало тут так само, однак зносити це на самоті було значно легше, тож Анджа вважав, що йому певною мірою поталанило.

Іноді, вибираючись на палубу ковтнути повітря, він дивився на море — воно було гладке й ліниве, як величезний кіт, розімлілий під променями полуденного сонця. Його боки ритмічно здіймалися, підштовхуючи теренційські нефи, кінські баржі та ґалери до мети. Часом морський кіт починав гратися кораблями, підкидаючи їх та шматуючи пазурами вітрила — такими ночами вояки хапалися за мотуззя та, зціпивши зуби, з усіх сил кляли Священний Похід, тобто, на цьому етапі радше Священний Заплив. Мешканці гористого Рабанту, де найбільшим водоймищем був став коло млину, не були створені для морських переходів, і впевненість у цьому росла день у день. Утім, на їхнє щастя, морська подорож тривала на надто довго — вже за два тижні теренційські кораблі досягли Затоки Лева, в глибині якої маячіли омріяні червоні стіни.

Щойно пролунав радісний зойк з «воронячого гнізда» на верхівці фок-щогли, на палубу нетерпляче посунули вояки; на носі нефа їх набралося стільки, що корабель, здавалося, перекинеться. Утім, видовище було того варте.

Місто було просто велетенське. Непохитні червоні стіни оточували територію, не меншу, мабуть, за князівство Долатське. Вздовж стін рясно стриміли круглі захисні вежі, а над ними здіймалися гостроверхі дахи і шпилі. Було враження, що місто ледь-ледь тримається землі, застигнувши на злеті — такими легкими здавалися обриси його палаців, такими високими й стрункими були його білі вежі. Сріблені шпилі та глянсові покрівлі ловили сонячне сяйво, розсипаючи довкіл пригорщі сліпучих відблисків. Місто мріло й мінилося, немов прекрасне сновидця.

Кораблі підійшли ближче, і тут лише Анджа помітив, що вхід до гавані закрито. На скелястих мисах, що стерегли єдиний прохід, стояли вартові вежі. Між вежами, перекриваючи вхід, було напнуто грубий ланцюг; на верхівках веж щось помітно курилося. На них, схоже, чекали.

Анджа пошукав поглядом Вайлака. Той стояв коло борту і, стримано усміхаючись, розглядав вартові вежі.

— А скажіть, — поцікавився Анджа, підійшовши ближче, — чи завжди гавань замкнуто на ланцюг?

— Еге ж, — відгукнувся той. — Та ланцюг — то дурничка. Це в них ніби така засторога — не пхайся, бо дістанеш. Але хто в нас дослухається до розумних порад? Ну от, подивися на цих недоумків!

Анджа зиркнув туди, куди вказував голова. Один із нефів, керований кимось із найбільш нетерплячих завойовників, рушив уперед, вочевидь маючи намір розірвати ланцюг вагою корабля. Втім, щойно корабель торкнувся межі, як із найближчої вежі стрілило великим зарядом, за жим курився довгий димний слід. Заряд поцілив прямісінько у грот-щоглу, зібгав її і з гуркотом проломив палубу. На кораблі щось палахнуло — вогонь стрімко помчав вітрилами, майнув щоглами, і скоро весь безталанний неф палав, наче святкова ватра. За борти із зойками пострибали обійняті полум'ям люди; втім, потрапивши у воду, вогонь не згасав, продовжуючи горіти навіть у глибині. З інших нефів поспускали шлюпи, та ніхто не наважувався підплисти ближче до людей-смолоскипів, сахаючись дивовижного вогню, наче якої зарази.

Анджа закляк, не в змозі відірвати погляду від страшного видива.

— «Вічний вогонь», — крекнувши, пояснив Вайлак. — Усе найкраще походить з Валдарри.

Вхід до затоки, очевидячки, був наразі заказаний, і керівництво Священного Походу вирішило пристати до берега за межами валдарської гавані. Невдовзі знайшли зручне місце, й почалося вивантаження вояків, коней та спорядження. Анджа, зайнятий коло баронських коней, котрих треба було намовити до співпраці й вивести з тісної баржі, все ж помітив, як із інших нефів на берег витягають якісь величезні споруди невідомого призначення. Деякі з них, найбільші, мали колеса, як у водяного млина, інші — гігантські шкіряні торби, ще інші — велетенські ложки. Анджа мало не з роззявленим писком спостерігав за вивантаження цих потвор; він ніяк не міг збагнути, що воно за диво. Перше, що спало йому на гадку, — це велетенські пристрої для тортур. Утім, він швидко відмовся від цього здогаду, бо не добачив, куди саме там можна припнути жертву. Другий його здогад був ближчим до правди. Анджі уявилося, як вояки на сторожовій вежі при вході у гавань вкладають у таку гігантську ложку барильце з «вічним вогнем» і за допомогою хитрої системи блоків і противаг посилають її просто на голови ворогам. Схоже, війна була явищем дещо складнішим, ніж він це собі уявляв.

Урешті, впоравшись зі своїми обов'язками, Анджа знайшов місце, звідки зручно було оглядати зовсім близьку вже Валдарру. Місто здавалося йому якимось несправжнім — навіть здалеку було помітно його чужорідні, незвичні риси.

Невже мрію і справді можна взяти штурмом? — дивувався Анджа. Але ж не можна мріяти, — згадав він, — це гріх. Ось тому й штурмують, подумав він майже вже крізь сон — день виявився нелегким. Штурмують, бо не розуміють, що це просто мрія. Скоро у сни попнуться зі своїми велетенськими ложками...

Анджа позіхнув, озираючи табір, котрий повнився світлом багать, випинався барвистими наметами і стугонів тисячами голосів. Здалеку вже лунали наспіви гітерна і сміх веселих молодих жінок, що їх за собою привезли теренційці. Священний Похід? Ото ще...

• • •

«Музика нескінченна, але окремі її звуки не можуть тривати вічно, інакше мелодія перетвориться на жахливий шум. Кожен звук неповторний, та разом з тим, кожен повторюється, адже існує обмежена кількість рис, що різнять його від інших, — тональність, тривалість, місце на нотному рядку.

Людина — це також сукупність рис, хоч і наділена власним сприйняттям. Властивості сприйняття, в свою чергу, залежать не лише від набору вроджених ознак, але й від досвіду та обставин життя. Отож, існує дуже мала ймовірність, що всі ці обставини повторяться, відтворюючи те єдине, унікальне звучання. Втім, нехай мала, але ця ймовірність існує — адже кожен імпровізатор може повторити певний пасаж, який його чимось зацікавив. Мотиви, що повторюються, кличуть лейтмотивами. Ті, хто потраплять до такого лейтмотиву, змушені раз у раз повертатися до життя, відтворюючи колишнє достеменно або з варіаціями. Ті ж, хто не потрапив до мелодії-рефрену, продовжуватимуть жити у відлунні, у всьому тому, до чого вони були причетні. Так, кожна наречена несе в собі відгомін тисяч наречених, які йшли до шлюбу до неї. Кожен убивця — відголос тисяч інших, що несли на собі прокляття згуби.

Що більше збігів, то глибше звучання. Отож, кожна нота, що колись виринала з тиші, залишається звучати нечутним відлунням під склепінням фермати-вічності».

• • •

Кілька днів не відбувалося нічого. Себто, ті дні були вкрай заповнені десь на рівні стратегічних нарад у шатрах знаті, перемовин із містом, вироблення плану дій та розв'язання нагального питання — хто керуватиме ким. На рівні ж солдатського побуту дні були сповнені дозвільним спогляданням та зрідка бійками між запальними теренційцями й гордими рабантцями. Вони погано розуміли одні одних, тож вояки призвичаїлися розв'язувати спірки у найбільш придатний для прикордонних контактів спосіб. Ось, приміром, Чернець устиг дістати в око від котрогось із теренційських лучників — за честь пані, як він гадав. Правда, лучник вважав, що б'є нахабу за те, що той підглядав до чужого намету. Але, врешті, кожен дістав своє і забрався до себе вдоволеним.

Надвечір третього дня надійшла звістка, що наступного ранку валдарці приймуть бій на широкому пустищі коло південних стін міста. Правда, пустищем те місце назвати було складно — то був чарівний видолинок, порослий квітучими чагарями та оливами. Втім, воякам було байдуже — нарешті мало відбутися те, задля чого вони долали такі шалені відстані, мерзнучи, мокнучи та гинучи від стихійних лих і біснуватих мальджуків.

Вечір був майже святковим. Вояки гострили зброю, лагодили обладунки та реманент. Іноді в таборі чулися навіть войовничі пісні про героїв минувшини, котрі так гамселили єретиків, що аж курилося, — де вже їхнім недолугим нащадкам... І справді, оглянувши союзницький стан, Вайлак скептично мовив: «І з оцим вони хочуть штурмувати Валдарру?!» Утім, мало хто поділяв його занепадницький настрій.

Черенбер наказав Анджі обрядити Дожа в парадну упряж та чепрак з гербами. А потім звелів зайти до його намету. Анджа не чекав такого веління, тож устиг добряче себе настрашити, малюючи в уяві різні вжитки, які міг би знайти для нього барон. Ану як йому кортить розпружитися перед боєм, трохи повправлявшись у маршових різновидах улюблених катувань? Хлопець, однак, змусив себе йти — від барона однак ніде було подітися.

Черенбер зустрів його напівлежачки на довгій скрині зі зброєю, котра правила йому за ліжко. Барон був якийсь на диво блідий і нервовий, а побачивши Анджу, він заледь не підскочив.

— Ну? — поцікавився він.

Анджа розгубився.

— Ви, світлосте, звеліли прийти, і я...

— Та знаю, — роздратовано кинув він, підхоплюючись і починаючи міряти намет швидкими кроками. — Ти, свинарю, якось казав, що прагнеш служити своєму баронові. Хоча насправді, я бачу, ти прагнеш іншого.

Черенбер закляк, спинивши на ньому лихий незрушний погляд. Анджа мимохіть відступив.

— Я знаю, — сказав барон. — Знаю, що всі ви, серви — паскудні брехливі пси, нездатні на справжню вірність. Але завтра мені потрібна буде ваша вірність — уся, яка є, до останньої краплі. До останньої, зрозуміло?

Анджа злякано кивнув, не в силі збагнути, до чого йдеться. Барон помовчав трохи, а потім мовив повільно, немовби зачитуючи вирок.

— Я хочу, щоб ти дізнався, що значить іти за своїм володарем. Крізь страх і смерть. Дізнався, що таке справжня відданість. Мій прапороносець загинув на перевалі, тож завтра ти візьмеш мій штандарт. Ти будеш їхати на чолі мого загону. І якщо ти бодай спробуєш відступити, то помреш. Лихою смертю. Зрозумів?

Анджа вклонився, намагаючись стерти з лиця дурнуватий усміх.

— Так, світлосте. Як накажете.

— Зрозумів, то вимітайся, — бундючно мовив барон. — І скажи, щоби до ранку мене не турбували. Надто ж той осоружний Вайлак зі своїм зубоскальством.

Барон відвернувся, і Анджа вискочив з намету. Він не міг повірити в те, що сталося. Він нестиме баронів штандарт! Така честь! Не те, щоб Анджа не боявся, — він боявся до сказу. Та він розумів, що доля подарувала йому єдиний, неповторний шанс вискочити з багнюки. І треба було скакати, не зволікаючи, — хоч би навіть на вістря ворожих мечів.

— Знаєте що, я нестиму баронів штандарт! — радісно повідомив він Вайлакові.

Той зиркнув на нього роздратовано.

— Ну, і чого тут радіти?

— Він же, певно, думає, що то — велика честь, — пояснив Мідяк, перевіряючи на гостроту свій фолчен.

— Діти-діти... — скрушно хитнув головою Вайлак. — Пам'ятаю, як ми сиділи в бастіоні під Альбігоном. Розваг було мало, і ми тоді викидали на пайку, хто зіб'є арбалетним болтом вражого прапороносця. Гарно було! Пригадуєш, Марте?

— Ну! Я тоді ще виграв пайку в Кульгавого, але він не хотів віддавати, казав, що той сам перекинувся. Та я добре пам'ятаю, як я тому дженджику поцілив просто межи очі! Бац! Він аж з коня навернувся!

Анджа захолов.

— А... чого ви їх так?

— А щоб не розмахували панським гонором. Дратує. І ще — мішень така гарна, здалеку видно, як поцілиш.

— Диви, Марте, як малого скрутило, — криво всміхнувся Вайлак. — Ну, та нема чого журитися — всі там будемо. Я тебе прошу, не забивай собі баки ратними подвигами — від того ще ніхто безсмертним не зробився. Е, ну гаразд, якщо ти тепер така велика птиця, не личить тобі в дранті виїжджати. Ходи, щось підберемо.

Голова підвівся і, махнувши Анджі, рушив до обозу. Там він покопирсався в котрійсь із підвід і дістав щось на зразок довгої шкіряної сорочки з нашитими зверху металевими колечками. Колечок, правда, трохи бракувало — якраз на рівні печінки, де була натомість пришита крива латка. Анджа уявив собі сумну долю попереднього власника обладунку і тяжко зітхнув. Сорочка була трохи завелика, внаслідок чого кожен його рух супроводжувався дратливим дзвоном.

Вайлак гмукнув.

— Дзеленчить. Ну, та нічого, будеш ворога відлякувати, як змія-гримучка. Ану, дай свій пассот... Е, хлопче, цієї залізякою нічого не простромиш... хіба будеш довго колупати. До того ж, закороткий він, як для кінного виїзду... Ану ж бо, що тут у нас? Ага! Осьо, тримай. Подужаєш?

Вайлак видобув з купи начиння меч-півтораручник із довгим руків'ям. Анджа взяв меча і спробував крутонути «зашморг». Всміхнувся, згадуючи, як під час навчання в Мідяка мало вухо собі тим «зашморгом» не відтяв... Півтораручник був значно важчим за пассот, але його вага компенсувалася хорошим балансом — здавалося, меч сам веде руку, а не навпаки.

— Почистити і погострити б його... А так нічого. Тим паче... — голова хитро примружився. — Цей меч зветься «байстрюк». Ні те, ні се, просто як ти, патлатий... А що сказав барон, з якого доброго дива він тебе прапороносцем покликав?

— Та сказав, що хоче перевірити мою вірність.

— Он як! Відколи це він почав тим перейматися? А хоча, зрештою... Він немолодий уже, спадкоємців нема. Та й не буде вже, либонь, після того очищення.

Вайлак зацікавлено зиркнув на Анджу.

— Значить, патлатий, барон зрештою може визнати тебе за спадкоємця. Ну, ти і вляпався, скажу я тобі...

— Та нічого такого він не говорив. Навпаки! Чули б ви його — лякав, погрожував лихою смертю...

Вайлак лише пирхнув.

— Хіба я не знаю старого? Мені він погрожує лихою смертю двічі на день. То в нього улюблений риторичний зворот.

— То в нього — що?

— А, довго пояснювати, — відмахнувся голова. — Ну все, йди приведи зброю до тями, потренуйся трохи, аби хоч рука звикла... І — спати. Виступаємо на світанку. Попереджаю, будити буду копняком під зад, чи під... куди прийдеться. Так що варто би тобі виспатися, бо хтозна, коли ще потім випаде нагода.

Попри всю слушність цієї поради, Анджа так і не зміг заснути. Він уявляв собі завтрашній бій, уявляв, як вони помчать назустріч валдарському війську... А потім уява зраджувала, і зчинялася маячня. Мідяковські жарти зробити своє — від страху хлопцеві аж в животі крутило. А ще — ці вайлаківські натяки щодо намірів барона.... Невже? Та ні, пусте. А що, як і справді? Анджа вже й не розумів, спить він чи марить.

Табір навколо нього принишк — уперше за ці кілька днів ущух п'яний регіт, стихли балачки й веселощі. Повітря було просякнуте бентежним очікуванням і пахощами злидва, котрим ветерани рятувалися від безсоння. Зваживши на те, Анджа збагнув, що він не самотній у своїх потерпаннях, однак це вже не тішило.

Подейкували, що перед бойовиськом Йоргові слуги ходять поміж вояків і ставлять відзнаки на чоло тим, хто загине наступного дня. Анджа загорнувся з головою в кінську попону — хай ставлять, куди прийдеться. Вмирати не хотілося.

• • •

Так говорив Іса, звертаючись до храмовників:

«Страх — основа всякої віри. Віра боронить, і віра карає. Бережіть страх, бо лише той, хто боїться, не шукає причин, той, хто боїться, — вірить. Страх — найкраща зброя, учитель і наглядач. Змушуйте братів своїх боятися, і ви врятуєте їх.

Я розкажу вам, як викликати страх, оберігаючи душу від прагнення задоволень. Запам'ятайте, все, що викликає віру, здатне лякати; ім'я цьому живильному джерелу — невідомість. Отож, сповийте сутінками світ, і він одразу ж сповниться химерами. Інше джерело страху — біль. Люди — раби свого тіла, тож біль, чи то навіть страх болі, поселяє в їхніх душах відчай приречених, а отже, змушує вірити. Лякає людей також безпорадність. Хтось міг би стерпіти біль і відчай, аби лишень бути спроможним боротися і померти в борні. Для таких стан повної безборонності — найстрашніший.

Що ви отримаєте, сполучивши ці три складові — невідомість, біль і безпорадність? Звісно, смерть. Отож віра — це зворотний бік страху смерті. Нагадуйте братам вашим про смерть, нехай їхня віра міцнішає, тішачи Небо. Нагадуйте братам вашим про смерть — нехай міцнішає їхня шана перед Тим, хто збирає страх — крижану росу на мертвих квітах підземелля».

• • •

Насправді виступили вони значно пізніше, ніж гадалося. Хтось не міг знайти парадного щита, інший — не бажав їхати в недочищеному бацинеті, ще інший, знеможений похміллям, не міг вилізти верхи... Аякже, війна — річ серйозна і поспіху не любить... Поза тим, бойовисько затримали ще й складні тактичні маневри, бо різні частини союзницького війська все ніяк не могли вибрати диспозицію, котра би всім була до душі. Валдарське військо натомість з'явилося з воріт своєчасно і стояло тепер, терпляче очікуючи, поки союзники зготуються до бою. Байдарці були дивовижні й мальовничі — в шкіряних клібаніонах, шоломах з гребінцями, жовтих та червоних плащах. Рабантці не йняли очам віри — в червоних плащах. У таке міг вбратися хіба понтифік Храму в Дол-Друа чи, може, князь із якоїсь особливо урочистої оказії. А тут — піввійська в червоному! Одне слово — єретики!

Чимдалі гірше — замість прапорів валдарці тримали списи, на яких напнуто було драконячі морди. Поглум суцільний, як не глянь. Анджа перевірив свій штандарт. Майорить? Ну, не так щоб аж надто гордовито, але нехай хоч так. Накинута на зап'ясток шкіряна стрічка дозволяла, крім штандарту, тримати ще й вуздечку, що було дуже навіть доречно — кінь, відвойований у мальджуків, показував норов — він, схоже, виробив довічну нелюбов до баталій. Утім, його, як і Анджу, ніхто не питався про згоду.

Нарешті всі зацікавлені визначилися, коли і з якого місця розпочинати атаку. Війська рушили назустріч одні одним. Спершу — вершники, за ними — піхота. Лучники засіли в ар'єргарді, хитро мружачись із-за щитів-павез.

Котрийсь із воєвод вигукнув щось войовниче, і коні рвонули чвалом. Ще мить — і війська зійшлися, відзначивши зустріч оглушним гуркотом та двигтінням земної тверді. Зчинилася штурханина, знайома Анджі по сутичці з мальджуками, щоправда нині вариво вдалося далебі густішим: ззаду підштовхували, спереду не пускали, особливо ж нетерплячі, не діставшись навіть ворога, волали й махали зброєю навсібіч.

Хлопець відчув, що його пробирає дрож, а долоні зненацька робляться мокрі й холодні. Його проймав то жар, то холод, а серце заходилося калатати так, що аж, здавалося, вискочить з грудей, навіть попри нові обладунки. Анджа збагнув — іще трохи, і зброя вислизне зі зненацька ослаблих долонь. «Високе Сонце, промінням з хмари, звільни від кари, хай згине темінь, нічні примари, звільни від кари...» — він молився, як ніколи раніше, мріючи опинитися де завгодно, аби не тут. Назад, у хутір, пасти свиней, нащо йому ця війна?! Небо, нащо?

Утім, вже наступної миті Анджі стало не до спізнілих прозрінь. Ряди кінноти перед ним розступилися, даючи дорогу валдарським вершникам. На мить хлопець мовби оглух, а все навколо взялося примарною млою. Спроквола, мовби крізь сон, він підніс «байстрюка» навстріч нападнику, і саме вчасно — бо довкіл уже буйно кипіла кривава січа... Втім, ясна тяма до хлопця так і не наспіла — що відбувалося далі, він усвідомлював уривцем... ось, він насилу відбиває чийсь удар... сахається від вістря довгого списа, б'є когось навідмах у лице, розсікаючи наносник... кров бризкає йому в очі... він не встигає ухилитись, але його обладунок приймає удар, уп'явшись залізними колечками в тіло... хтось намагається стягнути його з коня, Анджа кидає меч на його незахищену шию... підносить зброю, намагається і собі напасти, але зустрічає чийсь схожий на пласку тарелю щит... нападник б'є його, в Анджі немає щита, але він встигає поцілити в кінську морду, і кінь сахається, відносячи нападника...

Рука давно вже втратила чутливість, перетворившись на якусь осібну підпору для меча, обладунок у кількох місцях обвис подертим шматтям... Вайлак сваритиме, але що ж... Судомив кожнісінький м'яз, мовби хлопця гамселили, як паршивого пса, а власне, так і було...

На мить Анджі трохи розвиднилося перед очима, і він побачив неподалік барона Черенбера, котрий зійшовся в двобої з якимось латником на дебелому верховому. Барон б'ється, мов навісний, його противнику, вочевидь непереливки. Аж тут... Інший валдарський вершник, прагнучи, схоже, допомогти товаришу, під'їздить до барона збоку і заміряється мечем зверху вниз — цілячи просто в щілину між кірасою і краєм барбюта. Анджа поривається крикнути, але мусить ухилитися від чергового нападника, котрий прагне застромити йому в груди списа з китичкою; причім ухиляється так невдало, що сам летить з коня... На Анджине щастя, нападник втрачає до нього інтерес — поки хлопець ловив коня та намагався знову на нього видертись, епіцентр бою перемістився кудись назад.

Анджа роззирнувся — барона не було ніде поблизу. Та, глянувши пильніше, він все ж помітив Черенбера — на землі, під ногами в на диво сумирного Дожа. Барон був весь у багнюці впереміж із кривавицею, але ще, схоже, живий. Анджа зіскочив з коня і підбіг до нього; той люто хрипів, притуливши руку до рани, з якої юшила кров. Збитий підступним валдарцем шолом лежав тут-таки, поруч. Анджа розгубився — що робити? Тягти барона до своїх? Але ж йому не підняти такої ваги — всі ці залізяки важили, мабуть, стільки ж, як і сам злощасний кастелян. Йому не впоратися, але він однаково спробує — інакше... Анджа не міг уявити собі, що буде, якщо барон помре. Він став навколішки.

— Тримайтеся, світлосте... — промимрив він. — Зараз, я покличу наших, і ми...

— Та цить, — суворо сказав барон, і Анджа злякано стих. Барон судомно зітхнув, скривившись від болю. — Це... все, мені не дотягти... Ти...

Він підніс руку, яку був приклав до рани, випроставши її, мовби у намаганні вчепитись за повітря і звестися. Це йому, певна річ, не вдалося; його закуті в залізо пальці ковзнули по Анджиній щоці.

— Ти... Тримай мій прапор, серве! — гнівно звелів барон.

Анджа з пекучим соромом усвідомив, що кинув штандарта, впавши з коня, а потім, виглядаючи барона, не похопився підняти. Ну, все, барон його згноїть у підземеллях, влаштує йому лиху смерть, як і обіцяв...

Черенбер закашляв, кров полилася йому підборіддям. А потім він, схоже, сконав. Принаймні скидалося на те. Анджа вкляк на місці. Так їх і знайшли вже після того, як прогудів ріг, завершуючи бойовисько — на чию користь, наразі невідомо. Ну, та нехай, керівництво, либонь, розбереться.

Барона відвезли до табору на похідних марах; Анджа їхав назирцем, змучений, захлюпаний кров'ю і геть розбитий. Що тепер буде? Кому вони служитимуть, якщо барона не стало? Від гарнізону лишились недобитки: Вайлак ходив, хоч і пошарпаний, зате, схоже, цілий; Мідяк, лаючись, чаклував над лівою рукою; інших же знайомців не було видно. Це, правда, ще нічого не значить, та все ж було лячно.

Анджа присів десь скраєчку, поринувши у млосне зціпеніння. Він, хоч і дивом, урятувався, а барон, виходить, — загинув. Хіба таке може бути?

— Анджа Вихор? — зненацька постав над ним якийсь молодик у руб'ї, з-під якого поблискував повний обладунок.

Анджа спроквола кивнув.

— Йди зі мною. З тобою говоритиме Отець Брутар.

Схоже, Анджа дещо поспішив з висновками щодо дивовижного порятунку. Найгірше було попереду.

• • •

«Релігія мало спільного має з вірою. Релігія — це форма плазування, тоді як віра — це побажання, прагнення до чогось нетутешнього. Чом би, власне, й не вірити у щось прекрасне, долаючи нудьгу й тренуючи уяву?

Віра — аж ніяк не пошук істини. Це, в найліпшому разі, вдала алегорія, поетичне наближення. Завважте, всі первісні вірування сповиєш поезії, своєрідної жорстокої краси. Отож, віра — це пошук гармонії поза реальністю.

А чи є гармонія в дійсності? Є, але, на жаль, не для всіх — для тих лише, хто не вірить в непохитність реальності, хто вважає життя сновиддям, хто вміє часом відступити на крок від земної круговерті, озирнутись. Прислухатись. Тоді лише те, що раніше видавалося буденним, може прорости новими співзвуччями. Останній промінь крізь жовте листя, журлива посмішка, тремтіння склепінь у чорному дзеркалі калюж: гармонійний мінор, andante grazioso... Буває й інакше, коли весняний вітер надимає душу, наче біле вітрило, і мчить її за срібний виднокрай: vivace leggero... Цього нам ніхто не подарує, і ніхто не заборонить.

І віра тут зовсім ні до чого».

• • •

Як з'ясувалося невдовзі, Отець Брутар супроводжував князя від самого зачину Походу, спрямовуючи його духовний пошук та не дозволяючи володарю ухилитись від виконання свого священного обов'язку. Якби не Отець Бругар, князь повернув би додому ще в Лідії, та нині, діставшись стін прекрасної та багатої єретицької твердині, князь зміцнів духом і врешті усвідомив своє призначення.

Так чи інак, Анджу вели нині до намету, де влаштував свою похідну келію Чільний Храмовник Рабанту. Хлопцю здавалося, що він вже утомився боятися, — та де там! Оце щойно він віднайшов у собі доти незвідані резерви бентеги... Певна річ, зараз Отець запитає його, чи добре він служив баронові, і Анджа відповість — мабуть, непогано, барон не скаржиться. Уже. З однієї дуже простої причини...

Храмовник відгорнув полог намету і штурнув хлопця досередини. Анджа блимнув очима. Надворі стояв ясний погожий день, а в наметі Отця Бругара царювала темінь, що її ледве розсіював вогник самотньої свічки. Якби Анджі сказали, що Отець Бругар боїться світла, він би певно вирішив, що світ сказився. Боїться? Ну, скажімо так... Отець Бругар мав алергію на сонце. Він повернувся до Анджі, і той зміг розгледіти її трагічні наслідки — червоні набряклі очі на змарнілому лиці. Втім, оскільки хлопець не знав причини бругарських потерпань, своїм страхітним видом той іще дужче його наполохав. Хай там як, нічого хорошого погляд Отця не віщував.

— Добре, — сказав храмовник, хоч Анджа геть нічого доброго навколо не бачив. — Ти тут. Значить. Жоден єретик. Не спокусився сумнівним щастям. Звільнити світ. Від тебе. Злидню.

Бругар узяв свічку і, підійшовши ближче, зазирнув йому в лице.

— Ти боїшся. У тебе є. Підстави.

Він підніс свічку вище і раптом сахнувся, мовби на Анджиному обличчі намалювалася теза якогось мерзенного єретицького вчення.

— Невже?... — вражено прохрипів Отець Бругар. — Невже? Він таки встиг?

Анджа не наважився запитати, про що мова. Але відразу по тому Отець Бругар учинив щось дуже дивне. Він підніс миску з водою, що стояла на ослінчику, і вихлюпнув її просто хлопцеві в лице. Холодна рідина вдарила його по очах, бридкою хвилею спливла на груди. Анджа не ворухнувся. Може, то вже почин обіцяної кари, і далі йому в обличчя полетить щось чимраз разючіше?

Отець Бругар придивився до нього пильніше і гмукнув.

— Так і є. Скажений барон, — храмовник стенув плечима і виснував. — Він. Повинен знати. Ти. Стій тут.

Він крутнувся і вийшов з намету. На якусь хвилину Анджа лишився на самоті. Чим же його лице могло так вразити Чільного Храмовника? Голився він, правда, давно, та хай би Бругар сам на себе глянув! Анджа пошукав очима щось таке, що могло би служити за дзеркальну поверхню. Знайшовши якийсь металевий келих із підозрілим вмістом, він підніс його до очей. На нього вовкувато зиркнув химерно вигнутий, патлатий і замучений серв, зі смужками крові на обличчі і... На його правій щоці яскраво прозирали три паралельні червоні риски, начебто слід від пазурів звіра. Звідки б це? Анджа ніби не пригадував такого, щоби вражі валдарці, замість рубати його мечем, накидались дерти його кігтями...

Коло намету почулися голоси. Анджа швидко поставив келих, де взяв.

— Ви. Мусите бачити це. Князю.

Князь?! Анджа ледве не присів. Хіба не досить з нього Чільного Храмовника? Лише Князя йому бракувало!

Вони зайшли досередини — Бругар і... Арно. Анджа мигцем упізнав того веселого шляхтича, котрий в ніч мальджукського нападу замало не покраяв його своїм анеласом. Нині Арно був убраний в забрьоханий гамбізон із червонопиким долатським левом. Він встиг уже зняти обладунка, та на його шиї ще й досі теліпався кольчужний нашийник, внаслідок чого князь із кожним кроком дзеленькав, мов заблудна корова. А ще князь був трохи напідпитку. І коли тільки встиг?

— Отож, це і є наше чорнобурівське диво, — реготнув князь долатський. — Але чекайте... Ми, здається, знайомі. Чи не так, серве? Останнього разу нашу розмову так брутально перервали... Ну, та пусте.

Князь обійшов Анджу навколо, розглядаючи його так, мовби перед ним була свиня, в котрої раптом повиростали крила. Потвора ніби, а все ж, яка не є, цікавинка.

— Бачите? Князю?

— Еге ж, значить, наш гарячий друг надумав-таки скористатися правом. Казав же я, що він у нас трохи, теє... головою набакир. А ви — очищення, пости, молитви... От і маємо ниньки... Ну то що нам тепер із цим робити?

— Відомо що, — пирхнув храмовник. — Коли б не...

— Морренштиб. Шляк. Справді.

Анджа на те лише очима кліпав. Він зовсім не розумів, що діється, та бругарське «відомо що» його вчергове вжахнуло. Князь і храмовник раптом нагадали йому Ненароджених — Царя і Пророка: страшних, кожен на свій манер. Анджа обсмикнув себе. Ну, та, зрештою, страх — то чеснота, тож навряд чи він згрішив.

— Добре, синку, — сказав зрештою князь. Від того «синку» Анджа ледве не впав додолу в корчах. — Добре. Не знаю, чим ти причарував старого навіженця, та, схоже, барон, помираючи, залишив тобі криваву відзнаку. Ото вже не думав, що доживу до цього чорного дня...

А світ таки сказився, підсумував Анджа. Коли б це барон міг... Але й справді, міг! Тоді, на полі, він тримався рукою за рану, а потім торкнувся його обличчя... Отож, барон здійснив-таки одвічну Анджину мрію... Чому? Чому цей лютий душогуб, який полюбляв мучити сервів у своєму підвалі, раптом вирішив ощасливити одного з них перепусткою на небо? Анджа мимохіть ухопився за праву щоку... хто він тепер? що він...?

— Що він сказав тобі, наостанку?

— Е-е, сказав, «тримай мій прапор, серве», — чесно зізнався Анджа. — Я думав, про штандарт мова, розумієте, я ніс...

— Цить, — звелів Бругар. — Отож. Він зробив це. Цілком. Свідомо.

— Еге ж, — відгукнувся князь. Він ще раз глянув на Анджу, скривившись, наче від гнилого духу. — Ну, нехай. Але чому саме цей? Він же міг вибрати кого завгодно.

— Черенбер підозрював. У ньому. Нешлюбного сина.

— Ну так, у кого їх нема... — реготнув Арно. — Ви, Отче, думали, що очищення вкоротить баронові, е-е, амбіції... А він, знай собі, поселянок жужмив... Та нехай, не про те нині мова. Паскуда Морренштиб за першої ж оказії загребе Чорнобурівку і оголосить суверенітет. Ну, а оскільки в Черенбера немає прямих спадкоємців, оцей на законних підставах може передати землю мені. І хай Морренштиб укусить себе за дупцю. Ха! То що, серве? Жити хочеш?

Анджа насилу зметикував, про що йдеться. Та коли нарешті зрозумів, в обличчя йому хлюпнуло жаром... Барон довірив йому свою землю, бо хотів уберегти своє ім'я і свій маєток від сваволі сусідів... Він хотів перевірити його, Анджину, вірність. І хто ж знав, що перевірятимуть інші...

— Він наказав тримати його прапор... — кволо промовив Анджа, розуміючи, що зараз князь — на законних підставах — просто скарає його на горло. Але він не міг цього не сказати.

— Ах ти ж, трясця твоїй матері! — розгнівався Арно, хапаючись за зброю. — У шляхтичі пнешся, селюче?!

— Князю, — подав голос Отець Бругар. — Це. Зачекає. Валдарра — ні.

Князь глянув на Бругара, кліпнув здивовано, а потім розсміявся і панібратськи ляснув храмовника по плечі.

— От холера! Все пам'ятає!

— Хтось. Повинен.

— Гаразд. Слухай мене, юначе, — звернувся він до Анджі. — Про землю ми з тобою поговоримо пізніше, як вернемось до Рабанту. В підземеллях мого замку. А поки що, так чи так, ти залишаєшся моїм васалом. А мені якраз потрібен волонтер — забратися до Валдарри і з'ясувати, як нам подолати їхні потрійні стіни. У нас є підстави думати, що ти знайдеш для нас таку можливість. Якраз доречно вийшло... Відомо тобі — ті, що носять криваву відзнаку, просто неспроможні зрадити? А коли того тобі мало, додам ще й від себе особисто... Схибиш — уб'ю. Зрозуміло?

Ще б пак! У князівськім голосі виразно пролунали черенберзькі інтонації, а це вже було звичним і знайомим. І зрештою, не таким і страшним.

Але потрапити до Валдарри? З якого це дива вони надумали, що він знає, як? Вайлак казав, що там... Вайлак! Ледве вибравшись із бругарського намету, Анджа побіг шукати голову гарнізону.

Той спав, знайшовши омріяний спочинок на оберемку кінського фуражу коло згаслого табірного вогнища. Змучений бойовиськом та дотичним справами, він не подбав навіть дістатися намету, втім, як і більшість уцілілих: того вечора табір занурився у важкий німотний сон, лише подекуди озиваючись стогоном поранених та перегуком вартових.

Анджа не наважився будити командира. Навряд чи Вайлак йому за це подякує, а гнівити єдиного наразі доброзичливця хлопцеві не випадало. Відтак він просто сів поряд, намагаючись привести думки до ладу.

Отож, він нарешті дістав те, про що мріяв. Проте... він уявляв це собі якось інакше. Він не знав, звичайно, як мусить почуватися щойно відзначений кривавою міткою, але сподівався на зміни, до того ж, на краще. Але де там! Натомість йому було якось порожньо і прикро. Не те, щоби хлопцю бракувало кровожерного барона, але... Він якось звик до Черенбера, і геть не знав, що йому робити далі.

— Ти ще заплач, — позіхнувши, порадив Вайлак. Виявляється, він устиг прокинутись і, розплющивши одне око, стежив за Анджиними муками. — Будеш рюмсати, як п'яна вдова на поминках, а я тобі шмарклі витиратиму. А що? Ніколи нікому шмарклів не витирав...

— Та, мабуть, не варто, — кволо всміхнувся Анджа. — Бо я тоді щовечора буду приходити ридати під ваш намет... Воно вам треба?

— Ой, налякав! — пирхнув голова. — Ти й так щовечора приходиш під мій намет. Ну, хоч не ридаєш, дякувати Небу... А що таке, власне, сталося?

— Ось, — Анджа продемонстрував Вайлакові криваву відзнаку.

Той вражено гмукнув.

— Ну... вітаю, — проказав він. — Ти ж цього хотів, чи не так?

— Угу, — хлопець спохмурнів. — Я щойно мав розмову з Отцем Бругаром і князем. Ну, радите, вони мали розмову про мене.

Вайлак кивнув зацікавлено.

— А! Про Морренштиба і його зазіхання? Вчасно ж Черенбер надумав... — голова потягнувся і спритно сів. — То що ти тепер робитимеш?

Анджа зітхнув.

— А хіба від мене щось залежить? Князь відразу збагнув, як мене позбутися, — звелів забратись до Валдарри і з'ясувати, як можна нишком подолати стіни. І нащо так складно, питається? Міг би просто горлянку втяти, так ні ж...

Вайлак замислено пошкріб підборіддя.

— Стіни... Ну, звісно, це повинно його хвилювати. Тут нам очевидячки не перебратися. Хіба з боку моря, там захист значно гірший, але там — сам же бачив! — свої забавки... — Вайлак зиркнув на хлопця примружено. — А ти що, патлатий, хотів би Валдарру подивитись?

— Жартуєте? Як мені — махнути, е-е, вухами і перелетіти на другий бік?

— Ну-у... А чого? — реготнув Вайлак. — Хороші вуха, великі...

— То від того, що мене дід за вуха тягав, — усміхнувся хлопець. — Мамка боронила, поки була з нами, та потім....

— А що, до речі, з нею сталося? — сухо якось поцікавився голова.

— Та, кажуть, втопилася, — стенув плечима Анджа. — Але я завжди гадав, що вона просто пішла шукати кращої долі. Малий був, думав, сюди пішла, до міста за червоними стінами... Яку книжці...

Вайлак зітхнув, мовби зважуючись.

— А як її звали, малий?

— Її називали Руда Нейна. А що вам з того?

Голова подивився на нього якось дуже дивно, мовби хлопець знагла обернувся привидом-віщуном. Та, зрештою, може, це йому приверзлося — якраз щойно смеркло, а в сутінках ще й не таке примариться... «Сповийте сутінками світ, і він одразу ж сповниться химерами...» Анджа не пам'ятав, де чув таке, але той вислів видавався йому навдивовижу правдивим.

— Я... кхм, може таке бути, що я знав її. Давно.

Вайлак замислився, розглядаючи чомусь власні долоні. М'яка сутінь скрадала відзнаки віку, і голова зненацька здався Анджі на кільканадцять літ молодшим. За хвильку він підійняв очі, і вперше Анджа не побачив у ньому звичної насмішки.

— Я знаю, як потрапити до Валдарри. Я покажу тобі, якщо захочеш.

Анджа повільно кивнув. Йому було лячно і весело. Нарешті все складалося так, як слід.

Валдарра

Це місце звалося Імператорською Цистерною. Назва нічого не говорила Анджі, викликаючи хіба якісь брутальні асоціації, та Вайлак пояснив йому — це просто водосховище. Велике водосховище Валдарри. За браком досвіду Анджа уявляв собі якусь калабаню чи став; отож те, що зринуло перед хлопцем у ту мить, коли він випірнув з каламутної води підземного бурчака, викликало в ньому захоплений зойк.

Сотні могутніх колон розбігалися врізнобіч, підставивши високому склепінню заокруглені плечі арок. Колони, здавалося, стоять, спершись на глянець води — тяжкі й невагомі водночас; темне плесо множило їх, кидаючи колони-перевертні вглиб басейну. З-поміж колон струменіло непевне вранішнє світло — десь там, у горішньому світі, зоріло, виплескуточи новий день на високі вежі.

Анджа вибрався з басейну і, хлюпаючи водою та трусячись від холоду, подався шукати виходу з цистерни. Двері знайшлися, хоч і замкнені, тож Анджа змушений був скористатися коротким ножем, позиченим у Вайлака, аби відімкнути засувку. Та піддалася з першого ж разу — у Валдаррі, схоже, не надто переймалися міцністю запорів.

Він причинив за собою двері водосховища і озирнувся. Місто, окреслене м'яким сяйвом молодого дня, сторожко глянуло згори вниз, а потім, немов наважившись, стрімко опустилося йому на плечі, приголомшуючи, притискаючи до землі. Десь так почувається мешканець пласких, мов стіл, степів, коли вперше потрапляє в гори — він дивиться догори, не розуміючи, чого б це земля раптом стала дибки, а гори дивляться вниз, зі своєї захмарної височини, мовби глузуючи. Небо Валдарри було покраяне гостроверхими вежами й пінаклями, увінчане зубцями шпилів та казковими химерами срібних флюґерів. Анджа рушив вулицею, не відриваючи погляду від горішньої дивовижі, і з кожним кроком краєвид мінився, відкриваючи оку величні храми з золоченими капітелями, легковажні мереживні вежі й розкішні палаци, оздоблені низками струнких колон.

Анджі ніколи раніше не доводилося бачити подібного. Ті міста, через які вони проїжджали разом зі Священним Походом, були радше сморідними смітниками в оточенні стін; це ж місто приголомшувало. Краса і велич мали тут не умоглядне, але цілком предметне втілення, і вже це робило Валдарру чужорідною аж до дрібної цеглини в стінах. Такого не могли звести ніде в Рабанті, однак це місто здавалося більшим за весь знайомий Анджі світ, а отже, навряд чи справжнім. Дійсність відтак підступно розточилася, лишивши хлопця десь на межі нестями.

На щастя, городяни, що простували повз, не помічали змоклого та розгубленого Анджу. Мабуть, вони просто бачили в ньому міського безумця, та й не надто помилялися, коли вже на те пішло... А втім, ці вранішні перехожі варті були осібної уваги, і скоро хлопець облишив споглядання веж заради самих валдарців.

Вони були різні — сановники, вбрані в шовкові плащі з коштовними аграфами, шляхта у мереживних габах,прості мешканці міста в коротких барвистих туніках... А втім, не вбрання та прикраси здивували Анджу найбільше; його збентежило інше — в очах валдарців панували спокій і певність, так, наче не було на світі ні голоду, ні чорної тіпанки, ні мальджуків, ані храмовників... І це було таким неймовірним, що Анджа часом озирався на перехожих, не ймучи віри власним очам. Отож, якщо валдарці сприймали Анджу за навісного, той ладен був закинути їм точнісінько те саме.

Сталося так, що вибравшись із цистерни, Анджа зразу ж натрапив на центральну вулицю, яка звалася Неса; саме цією вулицею імператор Валдарри вирушав на щовечірню відправу до Білої Вежі. Хлопець не знав цього, певна річ, але крокував із певністю, наче хтось показував йому шлях. У місті ходила примовка, що Біла Вежа причаровує причинних і приблуд; зрештою, можливо, саме так воно й велося.

Біла Вежа була, мабуть, найвищою будовою міста. Вона здіймалася над площею Ґрацій, наче велетенське, сповите світлом веретено; між її чотирма посрібленими пінакалями було влаштовано годинник, котрий мелодійним дзвоном відзначав кожен інтервал. Якраз нині над містом лунала мала секста, тож слід було мати неабиякий слух, щоби зорієнтуватися в часі. Втім, більшість валдарців не мала з тим жодних проблем.

На широких сходинках коло вежі, перебираючи струни маленької дзвінкої цитри, сиділа молода жінка. Якби то було в Рабанті, Анджа вирішив би, що вона старцює при божниці. А що ще, скажіть, було робити людині під храмом о такій порі? Втім, зараз він був не вдома, і хтозна, як саме це слід було розуміти. Схоже, вона просто сиділа там, бо їй так хотілося. Сиділа, бо якраз тепер теплі сонячні промені падали на площу, зігріваючи сходи, пестячи босі ступні та тоненькі литки, оздоблені скляними браслетами. Сиділа, бо гарно було притулитися до теплого каменю, заплющити очі й легко торкатися струн.

Анджа замружився. Це вже просто занадто, вирішив він. Це якась маячня... За стіною — кілька тисяч брудних і п'яних вояків, змучених голодом і відчаєм; там — кривава багнюка і вчорашні мерці, тут — сонце і спокій. І ця гарна молода жінка, якій просто подобається сидіти на сходах.

Приголомшений аж до млості, він теж присів, чи радше, впав неподалік, намагаючись дати раду чуттям, в чиїй круговерті ще трохи, і згинули би безвісти стражденні залишки глузду. Анджі бракувало досвіду, щоб отак запросто повірити в незбагненне й цілковито чуже. Чорнобурівка пручалася, не бажаючи поступатися місцем Валдаррі, та й місця того, правду кажучи, було іще просто не вдосталь.

Дівчина не звернула на нього жодної уваги, але її цитра бризнула іскрами нової жвавої мелодії. Анджа вдячно відклав на потім свій нерівний двобій із дійсністю і почав прислухатися. Такої музики він не чув ніколи доти — було враження, що саме сонце бринить на струнах, пінячись п'янким ритмом... Йому знову хотілося скочити й бігти, ось лише він не міг зрушити з місця, цілковито причарований незнайомим наспівом.

Він незчувся, як музика стихла. Дівчина дивилася на нього привітно й запитально, немов чекаючи на його судження.

— Це було... я просто...

Вона дзвінко розсміялася, відкинувши назад гриву лискучого чорного волосся.

— Ти, мабуть, з Рабанту? Так?

— А? Е-е... Звідки? — вдавано здивувався він, зненацька злякавшись викриття.

— Точно, з Рабанту, — пирхнула жінка, — ну бо, знаю, рабантці живуть на околиці, в Сіках. Такі ж бліді й... велемовні.

Анджі раптом стало прикро. Чи то навіть соромно. Хтозна чому.

— Дарма ви так. Я просто розгубився. І... я спробую ще раз.

Вона глузливо всміхнулася, сівши зручніше, немов пропонуючи — говори, послухаємо.

— Це було наче, — Анджа зітхнув, пригадуючи, — наче танок... Танок, такий запальний, що його несила урвати... Хіба, може, разом із власним життям.

Молода жінка замислено кивнула.

— А ти не безнадійний. Танок життя, танок смерті... Цікаво. Ми називаємо його «тарантела». Тебе звати як, рабантцю?

— Анджа, — повідомив він, відчуваючи незборне бажання вчинити те, що споконвіку роблять усі чоловіки в товаристві гарних жінок, — вихвалятися. — Анджа Вихор, конюх і... майбутній барон.

— Який збіг... — усміхнулася жінка. — Теодора, гетера і майбутня імператриця.

• • •

Так казав Арод, звертаючись до володарів:

«Ніколи не говоріть із відступниками. Розмову нехай ведуть ваші мечі, парламентери холодні та люті. Відступники втрачені для Неба, нема для них прощення й спокути. Вони обрали союз із Темним, який нагородить їх мертвотними трофеями своєї зграї. Бійтесь їх, вбивайте їх, без сумніву та милосердя.

Тільки той, хто сам — неначе крайка леза, що знає лише шал війни і спокій піхов, може говорити з ними, не боячись за свою душу. Але таких — надто мало. Решта ризикує втратити милість Неба, спокусившись сумнівом. Адже відступники, зухвало вивертаючи зміст священного поклоніння, вклоняються всьому, що тішить їхні тіла — наїдкам, питву і страмним забавам. Вони вклоняються безглуздому і надмірному, присвячуючи себе пошуку того, про що навіть думати гріх.

Бійтеся відступників: їхня сила — породження вашої слабкості, ви самі створили їх, дозволивши їм жити, гнівлячи Небо своїм безглуздим непослухом. Бійтеся відступників, як боїтеся себе, як боїтеся тих таємних дверей в найглибших підземеллях ваших снів, звідки приходить у світ лютий морок, ненажерний Чорнозвір».

• • •

Валдарський ринок Артополій був, мабуть, найбільшим на всьому узбережжі. Власне, все у Валдаррі було най-якимось, особливо ж для недосвідченого ока. Чи навіть двох. Та скільки б їх не було, Анджі здавалося, що цього надто мало — аби вдосталь надивитися на барвисте розмаїття товару, викладеного до негоції сотнями запальних крамарів. Коштовні візерунчасті тканини, шовк-метакса, дорогі прикраси, духмяні прянощі та безліч принадних дрібничок... Таких, як-от, приміром, ножі. Анджа задивився на ятку з вибагливо оздобленими лезами, випадково почувши, як шляхетний юнак гаряче сперечається з крамарем.

— Не можу я тобі зараз заплатити! — гарячкував той. — Так, поставив на квадриґу. Як на кого? Звісно, на зелених! Як це, не продаси? Як це, не виграють?! А хто ж тоді? У першого-ліпшого, хочеш, спитай!

Крамар, очевидячки, не йняв молодикові віри.

— Ось ти! — гукнув юнак, і Анджа з подивом збагнув, що звертаються саме до нього. — Так, до тебе кажу! Блакитні чи зелені?

Анджа сторопів. Дурнішого питання йому ще чути не випадало. Крамар і купець дивилися на нього вимогливо, нетерпляче чекаючи на вирок.

— Е... що?

— Блакитні чи зелені, кажу, йолопе! Ну?

Шляхтич Анджі не сподобався. Чого ото на людей наскакувати з невідомо якого приводу? Сам, чи що, колір вибрати не годен?

— Блакитні, — зухвало мовив Анджа, — як небо весною.

Шляхтич зиркнув на нього гнівно і відразу ж, без пояснень, схопився за свого довгого ножа.

— Зара я тобі зроблю небо весною! Таке блакитне, що сам посинієш!

Така вже в мене доля, — подумав Анджа. Не вперше вже хтось зі шляхетних поривається скарати його на горло. Ну, та нині він матиме чим відповісти...

— Вельможний Апіоне, сину Стратигія! — втрутився раптом власник ятки з ножами. — Прошу не гніватись на того недоумка. То мій містій, він у мене троха дурнуватий... Ану, ходи сюди, пришелепо, я тобі покажу, як до шляхетних зачіпатись!

— Пф-ф, плебеї, — підсумував вельможний Апіон, гордовито розвертаючись і рушаючи геть.

Хлопець поволі видихнув, розтискаючи долоню на руків'ї власного ножа, притаєного під свиткою.

— Ти, самогубцю! — гукнув до нього крамар. — Ходи сюди!

Анджа сторожко підійшов до ятки. Крамар, вусатий дядько, дебелий та черевастий, немов діжка зі злидвом, криво всміхався.

— Чи вже життя тобі обридло? — дивувався він. — Чого ото Апіонові шлях заступати? Всі ж знають, що в панича лезо в піхвах свербить!

— Я б сказав, Йоване, де в нього свербить, — реготнув його сусід, котрий відмовився продати Аніонові в борг. — Ох мені ця вельможна молодь!

— А чого він взагалі до мене причепився? — розсердився Анджа. — Зелені, блакитні, чи йому не однаково?

Крамарі ошелешено перезирнулись.

— Ти що, з неба впав? — запитав Йован. — Не знати такого... Це хіба що ти з Рабанту...

— Ну а хоч би і з Рабанту, то й що?

— О, Йоване, твій земляк! — зрадів Маркел. — А я думаю, чого це він такий просторіка!

— Мовчав би вже, скнаро, — незлостиво порадив Йован, — земляк, значить. Ти ж бач. То що, земляче, недарма ж я тебе рятував від лихої долі... Мій помічник поїхав за товаром з навклером Фомою, так що в майстерні бракує пари рук. Хочеш заробити собі на вечерю?

Анджа кивнув, заворожений чарівним словом «вечеря». Після ранкового купання у водосховищі та полудня, збавленого на вештання ринком, йому вже якраз починало щеміти у шлунку.

— Тебе звати як, рабантцю? — поцікавився крамар.

— Анджа Вихор.

— Вихор — це тому, що чуб нестрижений, чи тому, що вітер в голові?

Анджа замислився.

— Дідо казав, що це від непосидючості. А тоді брався за дрючка.

— Ха, вірю. Ну, ходімо. Маркеле, будь ласкавий, попильнуй лавку, доки я заведу цього приблуду до ергастірію.

Крамар вибрався з-за прилавку і кивнув Анджі, наказуючи йти за собою.

Проштовхавшись крізь галасливий натовп, вони вийшли з Артополію і помандрували гомінкою вулицею вглиб міста. Ремісницькі вулички не були такими ж розкішними як Неса, однак навіть найзанедбаніші з них змушували Анджу вивертати шию в намаганні закарбувати в пам'яті чергові мармурові принади. Невдовзі Йован зупинився коло брами, довкіл якої вигиналися двійко легковажних наяд. Анджа закляк із роззявленим писком, спрагло розглядаючи дві брили пишної жіночності.

— Це — що? Майстерня?

Крамар гордовито заусміхався.

— Нічогенькі, еге ж? Коштували, правда, втричі дорожче за живих, але що ж удієш, коли наш імператор — такий поціновувач мистецтв... Оце недавно рескрипт видав — «зовнішню стіну ергастірію оздоблювати мармуром, аби прикрасити місто і потішити перехожих», — з нудним виразом процитував Йован. — І нащо мені, питається, тих перехожих тішити? Скільки вже живу в Валдаррі, а все ніяк не звикну...

Йован відімкнув браму, закликаючи Анджу досередини. Вони перетнули затишне внутрішнє подвір'я з кам'яним фонтаном і зайшли до просторого приміщення, де пашіло димом і гарячим металом.

— Оце, власне, майстерня і є. Юстине! — покликав крамар. — Ану, ходи сюди, неробо!

За-за великої груби визирнув похмурий чолов'яга у засмальцьованому шкірянім фартуху.

— Ну, чого тобі, Йоване? — буркнув він.

Крамар тяжко зітхнув, обернувшись до гостя.

— Оце Юстин, мій раб, — повідомив він.

— Хто? — здивувався Анджа.

— Раб, кажу. Бачиш, до чого призводить непоміркована людяність? Робота стоїть, раби нахабніють...

— Та годі вже блазнювати, Йоване, — порадив раб хазяїну. — Якби не менші податки, дідька лисого я б на таке погодився! Ти, хлопче, не слухай, він же весь час вихваляється, тільки-но вдячна публіка нагодиться.

— От завжди так, — поскаржився Йован. — Оце тільки мені заманулося гонор потішити... Ну, гаразд, Юстине, я тобі помічника привів. Постав його на клейма, думаю, він швидко збагне, що до чого.

Юстин кивнув.

— Як накажеш, пане. Тільки давай уже, забирайся! Роботи до біса, а ми тут ляси точимо!

Той лише трагічно зітхнув і, нарікаючи на недоліки рабовласництва, вийшов з майстерні. Юстин повернувся до Анджі.

— Ти, хлопче, не зважай на нього. Мені насправді належить половина цього ергастірія, от тільки на рабську працю немає податків, так що доводиться поки що зносити йованівський поглум. Ну нічого, наступного року ми його рабом запишемо, ось тоді йому й ткнеться... Гаразд, — Юстин зміряв Анджу скептичним поглядом. — На клейма? Можна і на клейма...

На Анджин подив, робота «на клеймах» полягала в акуратному затиранні клейм на руків'ях ножів. Як пояснив йому Юстин, дешевше було привезти партію ножів з Фінікеї в обхід октави — ввізного мита, — аніж виробляти їх тут. Отож, ножі провозили контрабандою, а потім просто затирали виробничі клейма і ставили свої.

Усе це здавалося Анджі аж занадто складним — наяди над дверима в майстерню, несправжні раби, несправжні клейма... В його світі все було справжнім, тобто, по-справжньому брудним і потворним. Валдарра видавалася йому дивовижною грою; такої гри не хотілося уривати, не дійшовши краю, і Анджа сподівався, що в нього ще є час... поки що є.

• • •

«Не бійтеся тих, хто не схожий на вас. Зустріч з чужим, незвичним — шанс краще зрозуміти світ, та і, власне, себе самого. Доки ви не бачили моря, ви не знали, що ваше око здатне розрізнити всю безліч його відтінків і настроїв; доки ви не чули музики, ви не знали, яке задоволення може принести гармонія співзвуч. Доки ви не зустрінете того, хто не схожий на вас, ви не дізнаєтесь, ким ви є насправді.

Що різноманітнішим є ваш світ, то повнішим, насиченішим буде ваше життя. Не прагніть усталеності — вона прийде сама, як завмирає маятник, зуживши силу поштовху, як затихає звук, тонучи в тиші. Не зваблюйтесь рівновагою — одній людині так чи так не досягти її, для цього потрібні ваші прагнення і бажання іншого, не схожого на вас, які зрештою урівноважать одне одного.

Інший не може бути незбагненно чужим, адже між людьми насправді більше спільного, ніж відмінного. Він — той, ким ви могли би бути, якби доля склалася інакше. Прислухайтесь, і ви впізнаєте в чужинці відлуння ваших власних мрій і спогадів. Не бійтеся їх, як не варто боятися себе самого — скорботного раба і всевладного пана».

• • •

— Вони призначили перегони на позавтра! — радісно виголосив Йован, повернувшись надвечір із ринку. — Попри цю дурнувату облогу! Будуть єпарх із логофетами, а імператор навіть виставляє свою квадригу!

Похмурий Юстин лише стенув плечима.

— То й що? Хай хоч сам туди впряжеться... Я не йду.

— А, ти й досі не можеш вибачити йому ті три номісми, які програв на останніх перегонах! — зловтішно мовив крамар. — То не треба було ставити на тих кульгавих зелених шкап!

— Пане Йоване, — поцікавився Анджа, відкладаючи чергового ножа та протираючи очі, які сльозилися від їдкого диму з груби. — То, може, ви все ж таки розкажете, що у вас зелені та сині не поділили?

Юстин зміряв його приголомшеним поглядом.

— Звідки, ти кажеш, він узявся?

— Еге, справді, — кивнув Йован, — я ж тебе не попередив. Ти, хлопче, наступного разу просто мовчи. Бо ж не всі ставляться до рабантців з таким же розумінням, як... е-е-е... інші рабантці. Надто ж тепер. Бачив тих недоумків за стіною? Заступили нам гавань, перепинили торгівлю, та й узагалі, ганьба. Що про нас сусіди скажуть?!

Анджа гмукнув зневірено.

— Ну, вони, взагалі-то, намагаються це місто завоювати, якщо ви не помітили.

Юстин і Йован зловтішно розсміялись.

— Розігналися, ха, — мовив Йован. — Ну гаразд, як будеш чемним, я тобі розкажу про ігри. Тільки перше дайте щось з'їсти, бо зараз впаду... Продав сьогодні чотири леза, чуєш, Юстине?

— Геній. Просто геній, — кивнув Юстин. — Ну, йди до мегарону! Євдокія нібито мусакас приготувала.

— О! Мусакас, кажеш! — зрадів крамар. — А що таке, хіба в нас якесь свято?

— Ну, як не новорічні календи, то, певно, ви з нею десять літ як жонаті.

— Ні, я думаю, все ж таки календи, — заусміхався Йован. — Ну, добре, не баріться. І — Юстине — відведи того дурника помитися. А то якось негарно — таке свято, а в нас брудні варвари за столом. Євдоха мені не вибачить.

Анджа здивувався — митись? Навіщо? Він же лише сьогодні зранку плавав у цистерні — грубілий бруд змився, а коли що й лишилося — так то хіба бруд? Втім, у нього все ж стало розуму прийняти невідворотне без нарікань: не слід було гнівати господаря, доки той його принаймні не нагодує.

Юстин відвів Анджу до комори, де містилася діжка з водою, нагрітою літнім сонцем, лишив його там, наказавши швиденько привести себе до ладу, а потім іти до передпокою.

Анджа з головою пірнув у теплу воду, і цей досвід, на його подив, виявився доволі приємним — так наче з нього, мов зі старого казанка, стирали масний накип колишніх страхів і потерпань, очищаючи його для нового — хоч і невідомо ще якого — варива.

За кілька хвилин він вибрався з діжки і, вдягнувши залишену йому Юстином чисту стару свитку, рушив до мегарону. Звідти вже чувся бундючний бас Йована, котрий в особах переповідав чарівний порятунок Анджі від вельможного Апіона. За низьким дерев'яним столом влаштувалися троє — сам Йован, Юстин і не юна вже, але свіжа, як пампушка, моторна жіночка. Товариство якраз згуртувалося навколо казанчика, звідки долинали знадливі аромати поживи. Анджа соромливо потупцював до столу.

— О, Анджо! Заходь! Оце і є мій рабантець. Чистий рабантець. Неабияке диво, — схвально кивнув Йован, котрий, схоже, відчував щось на зразок відповідальності за свого недолугого земляка. Раптом Йован прискіпливо примружився, розглядаючи Анджу, а потому тихо вилаявся. — Ану повернись, — звелів він. — Ні, правим боком... О! Це... Те, що я думаю?

Анджа блимнув на нього розгублено, але потім збагнув, про що йдеться. Кривава відзнака! Якщо Йован сам з Рабату, він не міг не впізнати цього почесного тавра — нині, коли Анджа змив з лиця грубий шар трудового бруду.

— Е-е, це рубці... — сторожко мовив він. — Дарунок від мого барона. Він був великий знавець того діла, і я все чекав, як би його спекатися при нагоді. Тож за останнім візитом князя до Валдарри я тихенько відбився від його почту.... Ну і ось.

Вони з Вайлаком спільно склали це пояснення, сподіваючись, що воно вдовольнить допитливих. Утім, Анджа не був певен, що воно звучить достатньо переконливо. Юстин і Євдокія дивилися на нього зі співчуттям, але Йован усе ж колись був рабантцем і мусив би пам'ятати, що такого дарунку неможливо спекатися.

— Ну і правильно, — мовив Йован, насилу відводячи погляд від тавра. — Що там хорошого, в тому Рабанті? Хіба злидво. Ех... Але і в нас є чим горе залити! На ось, скуштуй ракі!

Він мрійливо зітхнув і простягнув Анджі череп'яного келиха з якоюсь зеленкуватою рідиною. Анджа з підозрою понюхав уміст, викликавши цим тихий Юстинів регіт.

— Диви, хлопець думає, що ми збираємося його труїти! То ж найкраще ракі з єпархового гінекея!

— Так он чим вони займаються на «жіночій половині», — розсміявся Йован. — Я думав, чемно тчуть і мріють ночами про... е-е-е, — він сторожко зиркнув на свою дружину. — Щасливе заміжжя. А вони ракі гонять під полою!

Євдоха зневажливо пирхнула.

— Авжеж, вельможні схимниці! Мріють вони... Від тих мрій в єпарховім палаці навіть євнухам нема проходу... Та ти, хлопче, не бійся, ракі в них хороше, мій чоловік може засвідчити. А він у нас — перший пияк в околиці, — гордо мовила вона.

Анджа, який розгублено блимав очима, намагаючись допетрати, про що йдеться, — він не розумів і половини, — наважився таки ковтнути хваленого ракі. За мить очі йому полізли на лоба — це було навіть краще за злидво — густий холодний вогонь з легким присмаком винограду. Мусакас, приготований до святкової вечері, виявився ще ліпшим — овочі, запечені з подрібненим м'ясцем і духмяними травами, були, мабуть, найсмачнішим наїдком за все Анджине життя.

Невдовзі хлопець, який і далі мало що розумів у розмові своїх господарів, спожив стільки їжі й питва, що йому стало вже, власне, байдуже. Та Йован таки згадав про свою обіцянку розказати йому про блакитних і зелених. Як виявилося, то були дві спілки учасників перегонів на квадриґах. Зелені були факцією влади, а блакитні — народу, точніше, заможних купців. Та факція, яка перемагала на перегонах, діставала можливість змінити закони — зокрема, податкові правила — на свою користь. Анджа все каяк не міг збагнути, як це коні можуть вирішувати долю держави. «Краще вже коні, — тоскно мовив Юстин, — їм принаймні байдуже, яким буде ввізне мито цього року!»

Наступні перегони були заплановані на позавтра і, як Анджа зрозумів, Йован з Юстином покладали на них великі надії. Втім, навіть якщо виграють зелені, в місті буде гульба і культурні розваги — гетери, міми і всілякі ігрища.

Гетери. Анджа раптом згадав щось важливе.

— А не підкажете, — поцікавився він. — Гетери — це що таке? Це такі гарні жінки, які грають на е-е-е, гетарах?

Юстин заледве не похлинувся ракі.

— Ну-у, на гітарах теж. Грають, — ошелешено мовив він. — А що?

— Я тут зустрів одну. Гарна така чорнявка. На ймення Теодора. Сказала, що вона — майбутня імператриця. У вас що, таке часто трапляється?

Юстин і Йован перезирнулись.

— Та ні. Але це ж Теодора, — мовив Йован. — А що, ото був би номер!

Юстин і Йован тут-таки заходилися мрійливо обговорювати можливі зміни до законодавства, втілені за сприяння гетери-імператриці. Зокрема, чомусь передбачалося, що вхід до гінекеїв стане загальнодоступним, зате платним.

— А, е-е-е, велика септима — це що? — раптом запитав Анджа.

— Це не «що». Це «коли», — виправила його Євдокія. — Це десь приблизно, — вона прислухалася. — Зараз.

— Ой, — сказав Анджа, підхоплюючись. — Даруйте, я мушу бігти.

— Це ще куди? — здивувався Йован.

— До тої, е-е-е, імператриці. Вона сказала, їй може знадобитися моя допомога.

— Це ж цікаво, яка? — скептично гмукнув Юстин. — Гітару тримати?

— Ну, раз таке діло, — заусміхався Йован, — то біжи. Приходь завтра — в мене буде для тебе робота перед тими перегонами. І розкажеш, чого від тебе хотіла наша майбутня імператриця!

Анджа пообіцяв прийти завтра не пізніше великої квінти — якби-то ще знати, що воно таке! — і поспішив до підніжжя Білої Вежі, де йому призначила зустріч Теодора. На Анджине щастя, всі валдарці без винятку знали, де це, тож блукав він не надто довго, тобто, Теодора ще не встигла втратити надію дочекатися молодого рабантця.

— О, ну нарешті, — обурено сказала вона, поправляючи смугасту сукню невловним Граційним рухом. — А що це ти зробив з собою? Помився? От лихо! Ну нічого, цьому можна буде зарадити...

Анджа лише приголомшено хитнув головою. Це місто мало якусь свою незбагненну логіку. А може, не мало жодної. І схоже, не надто тим переймалося.

• • •

Так казав Іса, звертаючись до храмовників:

«Єдиним святом для вас та братів ваших нехай буде віднині день очищення і вознесіння на Небо. Хай не звабить вас замисел відступників, які закликають, святкуючи, вклонятись прелатам-покровителям. Нікому зі світлих прелатів не потрібен день тілесних утіх, та й вам він не принесе нічого, крім шкоди. Святкуйте, обмежуючи себе, очищаючи свій дух і плоть від скверноти.

Розваги тіла знесилюють і спустошують, відбираючи снагу, необхідну для Служіння. Погляньте лишень на тих, хто напередодні звеселяв себе гучним святкуванням! Втіха минає, залишаючи пустку, куди підступ Темного неодмінно поселить свої потворні відображення. Тілесна втіха — це отрута, яка п'янить, упокорюючи душу. Отож, відмовтесь від неї! Нехай тішить вас радість духовна — насолода зреченням і служінням.

Ті ж, хто збирають братів своїх для мерзенних розваг, тричі будуть прокляті Ясним Небом. Перший раз — за позбавлення ближніх своїх сил та часу, потрібного для служіння Небу; вдруге — за поклоніння земному і плинному; і втретє — за радість, яку такі свята приносять недосконалим. Радість зменшує страх і вселяє надію, котра зрештою приведе втрачених до царини спраглого мороку».

• • •

Валдарська гетера мешкала на горищі Палацу Правди, яким відав імператорський квестор — верховний суддя і автор переважної більшості законів. Теодора полюбляла жартувати з приводу цього сусідства, мовляв, закони законами, але є дещо, вище за них. Приміром, кохання, гроші й розваги.

З вікна Теодориної опочивальні відкривалася розлога панорама імператорського палацу, і, цілком ймовірно, що розуміння її найвищого призначення прийшло до гетери саме завдяки цьому краєвиду. А втім, амбіція завжди знайде вікно, в яке можна зазирнути. Анджа міг би підтвердити це, надто ж тому, що більшу частину життя він прожив у хатинці, яка взагалі не мала жодних вікон.

Того вечора у скромнім помешканні Теодори зібралися найамбітніші та найменш розважливі мешканців Валдарри. Тобто, її творча еліта. Анджа, звісно, не міг знати, хто ці люди, але кинувши оком на низькі канапи, погідних, гарно вбраних гостей, він відчув, що світ у цьому приміщенні якийсь нібито щільніший, мовби хтось зачерпнув саму гущу юшки з дна казанка.

— Товариство! — гордо мовила Теодора. — Дивіться, я знайшла нам справжнього варвара на готські танці.

На хлопцеві спинили погляд п'ятеро пар пильних глузливих очей.

— О, дивіться, і справді! Руденький! — захоплено мовив манірний юнак у розкішних шовкових шатах, — Теодоро, люба, ти мудра, рівно ж як і прекрасна. Дозволь мені цілунком безневинним торкнутись вуст, пестливих, наче море... Е-е, тьху, холера... Чого це я...

Теодора пирхнула, зібрання пустило стримані смішки.

— Анджо, не лякайся, це Агафій, він у нас пише любовну лірику... як ти вже, мабуть, устиг помітити. До речі, я йому розказувала про той твій зворот щодо «танку смерті», так метр сказав, що це дуже навіть...

— А, то це той самий рабантець? — поцікавився високий худорлявий чоловік у плащі з коштовними вставками. — Варварство — це, скажу я вам, взірець природного життя. Нам давно вже слід повернутися до витоків, бо надмірні мудрування викликають збочення натури. Погляньте, скільки розплодилося в нас витончених євнухів — як тільки вони плодяться, не збагну...

— А це — Христо Мілітейський, — прокоментувала Теодора. — Він у нас — найсправжнісінький магістр оффіцій. Тобто, дуже велике цабе.

— До речі, настільки велике, що його тут нема і бути не може, — повідомила молода жвава смаглявка, що сиділа просто на подушках, кинутих на підлогу. — Зрозуміло тобі, рудий?

Анджа кивнув, не бажаючи дратувати товариство. Нема, то нема, йому що з того?

— А, Касіє, дуже цікаво... — промовив суворий літній чоловік, схожий на жерця чи духівника. — Якщо Христо немає з нами, значить, і нас немає з ним... Отож, хто із нас більше цабе?

— Не ускладнюй, Пселле, — відсторонено порадив лисуватий дядько, відкладаючи папери, які він щойно переглядав. — Мова про готські танці. Я тут накреслив таку цікавеньку систему дзеркал — можна нескінченно множити відображення танцюристів... Тільки от не збагну, як її до справи приткнути...

— Та нічого, Леве, якось приладнаємо, — кивнула Теодора. — Правда, після твоєї останньої забавки з пружинами, коли реквізит самотужки поскакав з підмостків просто під час вистави... Не знаю, треба буде все ретельно перевірити.

— Хлопче, — звернулась смаглявка Касія до Анджі. — А ти хоч знаєш, що таке готські танці?

Анджа похмуро озирнув присутніх. Поки зібрання обговорювало дорогі серцю абстракції, він тихенько думав про своє. Згадалося давнє вайлаківське твердження щодо варварів — тоді Анджа мало що зрозумів, але нині зміст поняття поволі відкривався.

— Не знаю, але маю підозру, що мова про щось брутальне.

— Яке точне спостереження, — усміхнувся магістр оффіцій. — Трохи грубощів на солодке, га, Агафію?

— Христо, не край мені серце, — зітхнув поет.

— Ви мусите знати, юначе, — суворо мовив Пселл, звертаючись до Анджі, — готські танці — це свого роду ритуалізована брутальність, якою група розманіжених естетів урівноважує власну неміч, котра...

Теодора дратівливо труснула головою.

— Анджо, не слухай. Ми готуємо виставу для імператора з нагоди чергових ігор, і наш славетний володар замовив нам оці готські танці. Без того нас навіть до палацу не пустять. Нікому з нас це не подобається, але нема ради...

Анджа розгубився. Вистава для імператора?

— А чим я можу зарадити? — поцікавився він.

— Ти, звичайно, можеш їх виконати, — відказала гетера.

— Е-е-е, Теодоро, ви серйозно? — розгубився хлопець. — Я ж ніколи не чув навіть про ті танці...

— А тобі і не треба чути, — пожвавився Агафій. — Ти колись зброю в руках тримав? Ну, е-е, меча чи там що?

Анджа ошелешено кліпнув.

— Ну. А що?

— Так от, треба буде просто виконати під музику кілька, е-е-е, фехтувальних рухів.

— Яких рухів?

— Фехтувальних, — з огидою повторив Агафій. — Ну, це як наче бій з уявним суперником.

— А навіщо? — щиро здивувався Анджа. — Ви хочете викликати когось на бій?

Тепер настала черга Агафія ошелешено кліпати очима.

— Тобто?

— Чи, може, ви хочете продемонструвати імператорові свою бойову майстерність?

На якусь мить товариство в німому зачудуванні дивилося на Анджу. Потім Христо Мілітейський почав тихо сміятись.

— А що, може, й справді, — радісно запропонував він, — викликати імператора на герць із готськими лезами? Його почет просто ошаліє!

— Егм, хлопче, — звернувся до нього Пселл, щільніше загортаючись у свій гаптований плащ-пенулу. — А ви взагалі знаєте, що таке вистава?

Анджа заперечливо хитнув головою.

— У нас того діла нема. У нас воно заборонене.

— Весело, — зітхнула Касія. — Хіба ж можна пояснити таке на пальцях?

— Це складно, — погодилась Теодора. — Найкраще, мабуть, просто показати. Ти не знаєш, чи ніхто з наших колег не виступає цього вечора на Авґустеоні?

— Та, здається, Філістон зі своїми брудними сценками, — зневажливо відказала смаглявка.

— О, дуже добре, — зраділа гетера. — Давайте так — ви закінчуєте другу сцену, а я тим часом покажу нашому гостю, що таке вистава.

Теодора смикнула Анджу за рукав, запрошуючи іти за собою. Він стенув плечима, не здогадуючись навіть, що на нього чекає. Вистава в його розумінні була грою, а гра — чимось таким, що не личить доброму ісаріанину. Втім, його злочинів супроти віри уже стільки набралося, що хоч греблю ними гати... Ось, приміром, він мився двічі за один день. Ненормально, як не глянь. Або говорив з єретиками — теж неабиякий гріх. Анджин смуток з цього приводу поглиблювався ще й тим, що досі ще ніхто не запросив його відвідати омріяні банії з чарівними єретичками. Там уже, аби не гнівити світлих прелатів, він би не став з ними балакати. Либонь дав би собі раду мовчки.

Тим часом, поки Анджа зважував шанси своєї душі пережити подорож до Валдарри, навколо них з Теодорою завирувало несподівано буйне нічне життя. Між площею Грацій та Авґустеоном — центральним майданом — звивалося мереживо вузьких ошатних вуличок, якими плескало сяйво смолоскипів та барвистих ліхтарів. Вулицями походжали веселі компанії, з численних генделиків чутно було сміх і галас. Попри те, що, за Анджиним ліком часу, наближалася північ, а за валдарським ліком — нічна прима, ніхто і не думав полишати гульки.

Будучи справжнім знавцем рідного міста, Теодора впевнено простувала до відомого їй призначення. Невдовзі вони вийшли на центральний майдан, де, при колонаді одного з палаців, чималенький натовп кривобоким колом оточував щось, вочевидь, надзвичайно цікаве. До Анджі з Теодорою відразу ж підскочив торговець із тацею, пропонуючи скуштувати якогось терпкого питва. Теодора насилу відсмикнула Анджу від звабливої таці, пообіцявши йому щось цікавіше за ракі.

Щоправда, довелося проштовхатися крізь досить щільну юрбу, зате, наблизившись до епіцентру подій, сердешний Анджа справді забув за свою духмяну брагу.

Посеред кола стояв широкий поміст, встелений барвистим рядном. На помості танцювали двоє — чоловік і жінка — у костюмах, зшитих з такої кількості контрастних кольорових клаптів, що годі було зупинити на них уважний погляд. Танцюристи тримали в руках по дві маски, ще троє акомпанували танцю, награючи на бубнах і тростинових флейтах-фретель. Звук тої музики різав вухо, а танець дратував якимось наче навмисним спотворенням. Та складалося враження, що якраз на це публіка і чекає.

Нарешті, музика змовкла, і танцюристи завмерли у відчутно незручних позах. Жінка піднесла до лиця маску зі схематично зображеною трагічною гримасою. Угледівши це, її партнер із переляканим гуком відстрибнув назад.

— Ти хто?! — злякано зойкнув він. — Невже та варта подуріла, тебе пустивши до світлиць?

Жіночка присіла в поклоні, прикладаючи «веселу» маску.

— Моя докладна мова тіла усіх в палаці вдовольнила. І варту, й почет, без дурниць.

— Іди звідсіль, жахлива жінко! У мене траур, піст, війна!

— Та я ж до тебе на хвилинку! Я — мить розваги і спочинку, усе для тебе, пустуна.

Жіночка, скрадаючись, підійшла до партнера і повісилась йому на шию. Той розпачливо заволав.

— Ой, варто, варто, де ти, варто! Невже це смерть? Я марю? Сплю?

— Дурний, пручатися не варто! Кохання, знаєш, то не жарти — як не полюбиш, задавлю!

Чоловік силкувався вирватись, але агресивна партнерка збила його з ніг і заходилася — невідомо — чи то душити, чи цілувати.

Анджа з жахом роззирнувся. Всі довкола реготали, як навіжені.

— Чого вони так радіють? — спитав він у Теодори. — Може, треба допомогти тому чоловікові? Здається, йому там непереливки.

Теодора якусь мить витріщалася на нього, а потім зігнулася від невтримного реготу.

— Ти що... — між істеричними схлипами промовила вона. — Гадаєш, що все це — насправді?

Анджа поскріб потилицю.

— Ну... а що ж тоді?

Теодора за мить посерйознішала.

— Це — гра, дурненький. Артисти — Філістон і його партнерка — кепкують з нашого славного імператора і його нинішньої фаворитки Склірени, яка його, бідолашного, буквально переслідує.

Анджа давно не відчував себе настільки недотепним, та він наважився запитати про те, що його непокоїло найбільше.

— Але навіщо це все?

Теодора тяжко зітхнула.

— Людям потрібно глузувати з тих, хто має над ними владу. Інакше можна потихеньку сказитися. Від... від безпорадності.

Хлопець пильно озирнув святковий натовп. Значить, он воно що. Значить, валдарцям теж знайоме відчуття безпорадності... Але в них принаймні є спосіб порятунку.

Анджа посміхнувся. Він починав розуміти, чого саме чекає від нього Теодора.

• • •

«Людське життя є сукупністю обмежень, які надають йому сенс. Найбільшим із таких обмежень є необхідність коритися законам логіки, без яких поняття змістовності взагалі б не існувало. Отож, ми самі створили для себе обмеження, упокоривши первісний і всевладний абсурд. Логіка нині є у всьому, проростаючи вглиб існування коренями доцільності. Однак, ми не змогли повністю знищити безглуздя, тож воно і далі виринає з глибин нестями, наповнюючи життя красою. Краса нелогічна, а отже — вільна.

Свято є маленьким форпостом незнищеного абсурду у нашому житті. Все в ньому — логіка на межі безглуздя, і безглуздя на межі логіки. Так само як і музика. Вона не могла б існувати без логічної структури — початку, розгортання та завершення, стрункої побудови інтервалів та ритмічного малюнку. І, разом з тим, музика є недоцільною, оскільки сама вона нічого не створює і не руйнує.

Свято є інтерлюдією, порою спочинку від тягаря змістовності. Свято, яке є складовою ритуалу, несправжнє, бо несе на собі тавро функціональності. Свято повинно порушувати норми і порядки, бодай незначні, повинно приносити втіху, бо радість сама собою є недоцільною. Ті ж, хто намагаються підкорити свято законами раціональності, лише намарне втрачають час, бо порядок плинний, а безлад — вічний».

• • •

Наступну ніч Анджа перебув у «Домі ліхтарів» — величезному критому ринку, де, освітлені яскравими ліхтарями, продавалися розкішні, гаптовані золотом і сріблом, полотна. Теодора перемовилась із охороною, і Анджі дали притулок в гамазеї. Тут зберігалися такі тканини, що в порівнянні з ними святкове вбрання барона Черенбера видавалося б не те що бідним — ганебним. Отож, улаштувавшись на згортках із крамом казкової вартості, Анджа провів у гамазеї одну з найпишніших ночей свого життя.

Прокинувся він пізно, коли на ринку вже буйно вирувало торжище — купці вибирали тканини, скублися між собою, торгувалися і щосили кляли облогу. Анджа почувався так, наче безсоромно підглядає за кимось у шпарку, і це відчуття зненацька йому не сподобалось. Він був тут чужинцем, але Валдарра чомусь не квапилась його позбутися. Навіть, здавалося, навпаки.

Коло полудня його розшукала Теодора. Вона принесла Анджі згорток з кількома шматочками сиру і якимись фруктами, і потім, поки хлопець смакував наїдки, запропонувала йому відвідати разом з нею одне дуже цікаве місце, яке, безперечно, сприятиме анджиному культурному розвитку. Ну і, власне, фізичному також, бо Теодора йшла на ринок, і їй потрібен був носій. Єдине, що і справді було дивним у цій пропозиції — це товар, по який зібралася Теодора. Адже мова йшла про Хартопратей, книжковий базар.

— У вас що, книжки продаються на ринку? — вражено запитав Анджа.

— У нас продається все, — стенула плечима гетера. — Тож краще вже на ринку. Там і вибір, і ціни людські. Та й потеревенити можна зі знавцями. Цієї весни Агафій продав там чотири копії своєї «Вологи кохання».

— Своєї — що? — не повірив Анджа.

— Та то ми глузуємо з бідаки, — розсміялася Теодора. — По-дружньому. Його поема називається «Володар кохання». Сам розумієш, це... спонукає. Ну, ходи. На Хартопратей треба йти до обіду, поки найцікавіше не розібрали.

Виявилося, книжковий ринок був розташований зовсім поряд з Артополієм. Вони були навіть трохи схожі — такі ж ятки, купці і крамарі. Тільки от відчуття було зовсім іншим — ніхто не лаявся і не заїдався, торгувалися тут повагом, притишуючи голос. Тутешні крамарі сиділи над своїм товаром поважні й значущі, наче втаємничені коло вівтаря.

— Я мушу придбати пісенник із походеньками Дігеніса, — повідала Теодора, уважно озираючи сувої, розкладені до продажу. — Мені щойно сьогодні сказали, що імператорові вони особливо до вподоби.

— Вам Дігеніса Акріта? — підхопився смаглявий бородань, почувши її слова.

— Кого ж іще? — пирхнула Теодора. — Епос наш найгероїчніший, трясця його матері... То є чи ні?

— Хвилинку! — крамар швидко переглянув свої запаси, та, вочевидь, не знайшовши бажаного, гукнув до сусіда. — Фоко, в тебе є Дігеніс?

— Що, трилогія? — перепитав той. — Та хто ж тепер таке читає? Купіть он краще «Житіє праведних». А не хочете «Житіє», купіть «Мальджуцькі тортури» — зі свіжим доповненням! У нас навіть із єпархового гінекею замовляють!

— Я знаю, — простогнала Теодора. — Та мені Дігеніса треба — просто кров з носа.

— Ех, — зітхнув крамар. — А точно не хочете «Тортури»? Ні? Дарма, дарма... Ну, коли так, то тримайте свій епос... Три лібри.

— Ви жартуєте? Та за такі гроші я раба-писаря можу придбати. Він мені таке задарма перепише!

— Я жартую? Ви жартуєте! Раба? Та може й так, тільки де ви Дігеніса дістанете? Це вже, вважайте, раритет! Та героїчний епос ніколи задешево не продавали! Це ж наша, вважай, історія!

— Історія?! Оці побрехеньки?!

Крамар взявся захищати Дігеніса, і між книжкових яток спалахнула тривала дискусія, з котрої Анджа виніс хіба переконання в тому, що історична правда належить найбалакучішим. Теодора мала належний талант, тож зрештою пісенник вартістю півтори лібри перейшов у її власність. Теодора, задоволена покупкою, вручила Анджі доволі важкенький сувій.

— Ну все, купимо ще паперу для Агафія — на нього знов зійшло натхнення розтринькувати папір на свої паскудні віршики... А тоді можна і додому.

Здійснивши закупи та доправивши надбання до помешкання Теодори, Анджа з гетерою вибрались на ґанок Палацу Правди. Там, зручно розташувавшись коло підніжжя колонади над сходами, вони пообідали маленькими хрумкими пиріжками з сиром, що звалися тіропітакі. Раціон Теодори не відзначався особливою поживністю, але хлопець однаково відчував сердечну вдячність: для нього тіропітакі були нечуваними ласощами, а полуденне байдикування — втіленням мрії про небесне блаженство.

Теодора ж, ніжачись у сонячних променях, які щедро поливали ґанок ясним теплом, налаштувалася трохи потеревенити.

— Ти, Анджо, давно в Валдаррі? — звільна поцікавилась вона, розправляючи свою довгу смугасту спідницю.

— Та кілька днів, — сторожко відказав хлопець.

— Кілька?... А, справді, ти ж казав, що відбився від князівського почту, коли той приїжджав на перемовини. А скажи, як воно там у вас, на півночі?

— Там усе цілком інакше, — щиро відповів Анджа. — Немає такої краси, мало веж, зате багато... підземель. В нас страшно засинати, бо ніколи не знаєш, чи прокинешся.

— Як це? — здивувалась гетера.

Анджа зітхнув.

— У нас говорять, що, засинаючи або зомліваючи, ми потрапляємо у світ, де владарює Темний Мисливець, який полює на... ну, на нас і полює. Він згодовує серця тих, кого він наздогнав, Чорнозвіру... Тому, власне, серця шляхетних небіжчиків загортають у парчу і зберігають у коштовних раках.

Теодора зиркнула на нього нажахано.

— Ну ви й понавигадували страхіть! — мовила вона, відмахнувшись від анджиних слів рукою з дзвінкими браслетами. — Але ж ти, мабуть, щасливий, що звідти вибрався!

Анджа кивнув, опустивши очі.

— Щасливий. Лише не знаю... Не знаю, чи можна насправді вибратись із наших підземель.

Гетера легко торкнулася його руки.

— Припини. Зараз ти тут. А повітря міста робить вільним. Чув таке?

— Та... чув, — насупився Анджа. — Вас — може, і робить. Щоби бути настільки вільними, треба, мабуть, дихати цим повітрям особливо... часто.

Теодора розсміялася.

— Та й серед нас повно рабів. Ти будеш здивований. Навіть імператор... але нехай. Я, здається, знаю, як позбутися твоєї біди. Коли ти будеш певен, що хочеш залишитись тут назавжди, ти мусиш піти до Білої Вежі й присягнути на вірність Валдаррі. Там, нагорі, є така стіна — вся пописана словами тої обітниці, певно, щось дуже зворушливе, хоч я так і не подужала дочитати до кінця. Але головне промовити «Я приймаю...» І все. Тоді старі жахіття більше не будуть тебе непокоїти.

Анджа скептично хитнув головою.

— І що, тоді Темний Мисливець не зможе перетнути ці стіни?

— Ніхто не може, — гордо мовила Теодора. — То чого робити виняток для твоєї лихої потвори? А знаєш... як уже про те мова зайшла, я покажу тобі дещо. На всіх рабантців справляє дуже сильне враження. Ну, ходи.

Теодора легко підхопилася і, смикнувши Анджу за руку, змусила його підвестися. Він покірно поплентався за гетерою, котра, блимнувши бісівським вищиром, вочевидь задумала щось дуже, на її погляд, кумедне. Анджа йшов, не розбираючи дороги, роздумуючи натомість над її словами. Просто промовити обітницю? І все? І Мисливець отак просто відмовиться від здобичі? Хлопцю дуже хотілося повірити, проте весь його досвід дониністверджував — неможливо! — тож наразі віра йому не давалася.

Тим часом вони з Теодорою підійшли до величного храму з високим круглим склепінням, довкіл якого здіймалися чотири стрункі вежі.

— Це Храм Двокільця, — пояснила Теодора. — Всесвіту-Всесвіті. Ми віримо в те, що ми є лише частиною Всесвіту, тоді як Всесвіт — лише частина кожного з нас. Як музика... але то довго пояснювати. Зайдемо досередини.

Вони пірнули в прочинені двері, та хлопець мимохіть спинився на порозі. Цей Храм був надземним відображенням тієї цистерни, через котру почалася його подорож до Валдарри, лише значно більшим і розкішнішим. Рясні ради колон, оперезаних золотими кільцями, бігли вглиб, скликаючи морочливе відчуття нескінченності. Підлога була встелена мармуром, відшліфованими до дзеркального блиску, так що, здавалося, ступаєш по воді.

Теодора впевнено помандрувала між радами колон, ведучи його до місткого алькову, стіни якого були оздоблені мерехтливою мозаїкою. Анджине око відразу ж спинилося на шляхетному вершнику в білому плащі, котрий застромлював списа у черево страшенній зубатій потворі. Цей малюнок був знайомий йому до болю. До справжнього, щемкого болю, бо саме тоді, коли він розглядав це зображення в книзі, його мати пішла, аби ніколи не повернутись.

— Це... хто? — хрипко запитав він.

— Це... — Теодора лукаво примружилась. — Це один з героїв-покровителів Валдарри. Правда, нічогенький? Ми звемо його Георгій-переможець. Або Георг. Або, як-то кажуть у вас, на півночі, Йорг.

Анджа мимохіть відступив на крок. Світ гойднувся перед його очима. Це — Йорг? Той самий Мисливець? Він придивився, змушений визнати — так, саме той. Він миттю упізнав того, хто цькував його буремними ночами. Хіба лише тут його хижий усміх здавався радше врочисто-переможним.

Втекти від Мисливця? Анджа пересмикнувся. Попри все, що він зумів здобути, — це однаково марна надія.

• • •

Так говорив Арод, зібравши володарів у своєму палаці:

«Влада надана вам для виконання небесного задуму, отож ви повинні зрозуміти її природу, аби витримати усі випробування і з честю приєднатися до світлих прелатів. Осердям влади є сила; страх, любов і ненависть виростають з неї, наче пагіння зі стовбура. Ті, хто бояться, люблять чи ненавидять — ниці раби, нездатні протистояти силі. Отож, навчіть нижчих за себе любити чи боятись, і ви триматимете їхні душі в покорі».

«Як же дістати таку силу, царю?» — запитали володарі.

«Ви, відзначені Небом, маєте її, — відповів Арод. — Однак, багато з вас, потураючи власним бажанням, втрачають її назавжди. Не прагніть любові — любов повинна бути вашим слугою, не бійтеся нічого — нехай бояться вас, на ненависть же відповідайте зневагою. Як не можете збудити любов — убивайте. Не можете вбити — примусьте себе. Володар без влади — ніщо, непотріб, огидний Небу. Зрозумійте, ви прийшли у світ не для задоволень, тут вам немає, чого втрачати, окрім власної душі».

«Чи можуть мати владу відступники?» — запитали володарі.

«Так, — мовив Арод. — Ця влада зветься спокусою. Тяжко йти шляхом випробувань, знаючи, що винагорода чекає на вас лише на Небі. Ті, хто хоче дістати винагороду на землі, стають жертвами марних надій, що їх пропонують відступники. Надія — теж влада, але тікайте від тої влади світ за очі, бо надія — викажчик найслабших, котрі найпершими стануть здобиччю темної зграї».

• • •

Коли з вершечка Білої Вежі заклично пролунала велика квінта, Анджа досі ще блукав крученими вуличками міста. Він запізнювався на зустріч до Йована, але нічим не міг зарадити — він не знав жодного орієнтиру, за яким можна було би знайти ергастерій колишнього рабантця, окрім двох розбещених мармурових наяд. А цей тип прикрас був тут надзвичайно поширеним. Вулиці Валдарри лише в центрі мали впорядковану структуру, ближче ж до стін вони бігли навскоси, як їм зручно, звертали, аби глянути на щось цікавеньке за рогом, а потім зовсім зникали, мовби втомлені безцільною метушнею. Втім, іноді, коли блукач уже втрачав надію вибратися з їхнього плетива, вулички іронічно посміхались, брали заблудлого перехожого за руку і вели його, мов сліпця, куди вважали за потрібне, перебираючи на себе повноваження долі.

Скоро Анджа опинився в кварталі Копарія, оселі човнярів та веслярів, неподалік від валдарського порту. Невдовзі до нього долинув терпкий запах моря і тихий шелех хвиль — перед ним височіла портова брама Валдарри, нині зачинена. Коло воріт невеличкий гурт валдарців вів бесіду з вартовим; придивившись пильніше, Анджа впізнав серед них Йована і Юстина. Йован здивувався, побачивши його тут, утім, задіяний розмовою з вартою, він не став вимагати подробиць, кивнувши лише, щоби Анджа приєднався до гурту.

Прислухавшись, Анджа збагнув, що мова йде про отримання дозволу на коротку прогулянку за межі захисних стін, а власне, до порту. Хоча старшина варти не цілком розумів, що саме Йован з Юстином хочуть звідти дістати за відсутністю в порту торгових суден, він завбачливо обумовив свій відсоток від того здобутку. Отож, після звичної для крамарів торгівлі, ворота прочинилися, випускаючи їх назовні.

Анджа роззирнувся, шукаючи очима вартові вежі. Сутеніло, тож вежі на двох краях протоки проглядали крізь морок хіба лише тьмяним прорисом. Утім, навіть звідси були видно, як куриться дим на вершечках веж — гавань і надалі залишалася під надійним захистом «вічного вогню».

Невеличка група метких крамарів, керована похмурим Юстином, торувала шлях вздовж довгих дерев'яних доків, повз торгові нефи, що нині стояли на рейді порожніми, та ґраційні бойові ґалери, звідки також не чутно було ані звуку. Схоже було, що моряки, втомлені очікуванням сумнівного нападу з моря, знайшли собі краще застосування в портових генделиках. Анджа намагався зрозуміти, навіщо ж крамарі влаштували цей дивний вихід — може, заради якогось товару, який ще й досі зберігався на котромусь із нефів? Але ось товариство проминуло порт, ведучи свій шлях уздовж берега. Невдовзі вже зовсім поночіло, тож доводилося напружувати зір, аби розгледіти бодай щось, а власне — тоненьку щоглу, що вигулькнула зненацька з-поза узбережних скель. Назустріч їм вийшов насуплений чоловік у підібганому халаті та тюрбані.

— Чого так довго? — невдоволено спитав він. — У нас тут непоганий сховок, але кожна хвилина затримки — це зайвий ризик.

— Та годі, Ідрісі, — мовив Йован. — Ми прийшли вчасно, та поки з вартою домовишся, те-се... Товар на місці? Як ви обминули вежі? Вас ніхто не бачив?

Ідрісі стенув плечима.

— Провели корабля через Зміїне горло, як і завжди... Не бійся, я вашу гавань знаю вздовж і впоперек, як рідну дружину.

— Усіх трьох, — реготнувши, виправив його Йован.

— Ну, трьох. Не заздри, варваре, то купцю не личить. А товар — ось він, тут. Готуй грошенята.

Крамар щось тихенько проказав у темряву. Темрява відповіла йому кількома словами незнайомою Анджі мовою; почулося тихе кінське іржання. За мить показалися й коні — їх вів смаглявий молодик, вочевидь, помічник щасливого в шлюбі Ідрісі. Коні були прекрасні — високі, стрункі та дужі. Їх було не менш як півтора десятка. Йован вдоволено усміхнувся, озираючи товар.

— Ото імператор здивується, як ми впряжемо в квадриги оцих красенів! Ай, занервує... За лікті себе покусає...

— Та мені байдуже, за що він собі покусає, — похмуро мовив Юстин, — аби нам лишень викреслити з рескрипту його дурну октаву.

— Викреслимо! — заповзято пообіцяв Йован. — Все до біса повикреслюємо! Ну, беремо цих хвостатих законодавців і...

— І гроші заплати! — підхопив Ідрісі. — Забувся, чи що?

Йован, зітхнувши, видобув вишитий капшук, відрахував належне, і купці рушили у зворотню путь. Анджі, котрий встиг обмовитись про своє конярське ремесло, доручили вести аж чотирьох «законодавців». То було не так і просто, бо коні, щойно вийшовши з корабельного ув'язнення, нервували й буцалися. Втім, іти було недалеко, і, проминувши ошелешену охорону, котра зразу ж кинулася звіряти ставки на завтрашні перегони, купці відвели новопридбаних бігунів до стаєнь валдарського іподрому.

Передавши коней у спраглі руки конюхів факції «блакитних», Йован з Юстином вирішили відсвяткувати успіх оборудки в одному з численних шинків, якими рясніли вулиці міста. І тоді, запиваючи кефтедес — наїдок із гострих та пряних м'ясних кручеників — розбавленим домашнім вином, Йован нарешті налаштувався розпитати Анджу про його спілкування з гетерою.

— Та, — зітхнув Анджа. — Виявляється, я їй потрібен в якості е-е-е... варвара — для готських танців. Це, буцімто, сам імператор замовив.

— Сказився, — прокоментував Юстин. — Хоча, після того як він запровадив податок на ліхтарі, мені вже просто несила дивуватись.

— Еге, — кивнув Йован. — Імператор у нас любить всіляку екзотику. Це його, певно, ностальгія мучить — відтоді ще, як йому довелось розпустити легіон варантів — там таких, як ти, Анджо, було тисячі півтори, самі найманці. Архонтопули, «діти вождів» усе ніяк не могли цього пережити: еліта війська — і чужинці.

— Ну, звісно, — підтримав його Юстин. — Скільки коштів ішло на тих найманців... Не дивно, що тоді так податки підскочили. Та й зараз на самих лише катафрактів-кіннотників стільки марнується, що як зважити, волосся дибки стає.

— Це такі, з круглими щитами? — обережно поцікавився Анджа.

Юстин кивнув.

— Ну... мені здається, ті гроші зовсім не марнуються. У Валдарри дуже сильна кіннота. — «Повірте моєму досвіду» — хотілося додати Анджі, та він насилу стримався.

— Поки бій веде кіннота, нам нема чого боятись, — запевнив Йован. — Тільки от, коли б дійшло до штурму стін, тут таке би почалося — страшно сказати... Довжина стін цього міста знаєш яка? Так от, усього нашого війська заледве стане, аби стояти там, на стінах, і перегукуватись. Та до того не дійде, я певен... — зітхнув крамар. — Принаймні в цьому впевнений імператор, інакше б він ніколи не призначив перегони на такий час. Може навіть, це означає, що облозі скоро кінець.

— Якби ж то, — тужливо зітхнув Юстин. — Поки ми тут телимося з тою облогою, наш товар простоює десь у Фінікеї...

— Угу, — сумно кивнув Йован. — Але нічого, якось переб'ємось. А завтра — час змінювати правила! З цими свіжими бігунами ми не можемо не виграти!

— Ви певні? — запитав Анджа. — Все ж таки коні нові, не навчені... Можуть іще з переляку щось учудити.

— Та ні, — відмахнувся Йован. — Коні з фінікейського іподрому, школені, як слід. До того ж, тут багато що залежить від майстерності колісничних, а в «блакитних» — усі знають! — квадригами керують аж ніяк не свинарі.

— Та й «зелених» ніхто коло свиней не бачив! — підкинувся Юстин.

— Але коні в нас будуть кращі, як не крути!

Йованів товариш лише скептично гмукнув, прикладаючись до горнятка з вином.

— Коні гарні, бо інакше чого би я в це грішми вкладався, ні? І справа гідна, певна річ... Лише от, знаєш... Досі ще ніхто імператора не надурив. Як гадаєш, чому?

Йован зиркнув наполохано, але наразі вирішив тим не перейматися. Однаково до завтра вже нічого не вдієш.

А втім, Юстин мав цілковиту рацію. «Факція влади» також підготувалася до перегонів: Ідрісі мало цікавила валдарська податкова політика, тож він не посоромився забезпечити кіньми обидві партії-суперники.

Імператора, майстра гри в «затрикій», і справді ще ніхто не зумів надурити. Однак навіть він був би здивований, вздрівши на дошці зайву, небачену доти фігуру. Ту, власне, що нині дозвільно цідила вино в генделику, плекаючи невиразні надії на звабливе завтра.

• • •

«Справжня влада є гармонією рівноваги між протилежностями — між силою і слабкістю, між надією і страхом, між правдою і вигадкою. Поєднання протилежностей не вичерпується логікою, отож справжня влада абсурдна, її неможливо розчленувати, не пошкодивши цієї хиткої рівноваги. Що дістають ті, хто намагається керувати іншими, послуговуючись лише силою? Страх, покору, ненависть. І, зрештою, спротив. Численні тирани стають жертвами змов та заколотів, і власне через те, що покладаються на силу, котрої недостатньо для справжнього владарювання.

Той, хто хоче мати владу над іншими, мусить давати щось у відповідь. Бо ж насолода здатна підкорити незгірше за біль, надія — незгірше за страх. Вигадка ж тоді стає джерелом влади, коли задовольняє чиюсь потребу в гідних підставах. Отож, осердя влади — в нас самих. Влада — то лише смичок, який змушує звучати струни нашої душі, іноді гармонійно, а іноді — всупереч гармоніям. Адже невідомо, що за інструмент притаєно у нашому серці та чи годен він до гри.

Владу може мати навіть те, що не має власної волі. Краса може оволодіти душею саме тому, що дає насолоду і змістовність — те, чого бракує більшості з нас. Вона напинає струни, змушуючи їх звучати належно. Однак, тоді, коли струни напружені до краю, один необережний рух смичком може розірвати їх, залишаючи замість душі надтріснутий, непридатний до гри каркас».

• • •

Іподром був неймовірною, гігантською улоговиною, в якій, ув'язнене, бурувало людське море. Таке було враження, що на перегони зібралася вся Валдарра — понад сто тисяч городян нині зосереджено стежили за дійством, реагуючи на кожен рух квадриґ бурхливим хвилюванням.

Висмикнутий з вулиць невгамовною Теодорою, Анджа нині сидів на самому вершечку амфітеатру, спостерігаючи за цією буремною стихією, від чого йому робилося трохи млосно, наче він знову опинився на хиткій палубі теренційського нефа.

Зненацька людське море завирувало, застугоніло, ледь не всі глядачі схопилися на ноги. За мить напруження досягло апогею, стугін обернувся оглушним ревищем, а потім, з пливким суголосним зітханням, море поволі вляглося.

— Е-е-е, а хто виграв? — поцікавився Анджа, намагаючись перекричати галас.

Теодора зміряла його глузливим поглядом.

— Зелені, звісно. Хто ж іще?

— А це добре чи погано?

Вона стенула плечима.

— Для кого як. Для навклерів — погано. Для Юстина...

— Для кого, даруйте? — розгубився хлопець.

— Ну, Юстиніана, нашого імператора.

— А. Я просто подумав про одного мого знайомого... раба. Його теж так звати.

— Жарт у стилі Білої Вежі, — гмукнула Теодора. — Єдність протилежностей, і все таке інше... Та головне, що це добре для нас. Тепер імператор буде в доброму гуморі, і Христо зможе влаштувати, щоби нас запросили на вечірню забаву. О, дивись, а ондечки і посильний з палацу.

Вправно просотуючись крізь натовп, що почав уже помалу рідшати, до них пробирався якийсь пишно вбраний молодик.

— Гетера на ймення Теодора — це ви? — поцікавився він якимось на диво високим голосом. Теодора кивнула. — Архілох Фароський запрошує вас і ваших артистів до ложі. Якомога швидше.

Теодора запевнила його, що зараз же скористається запрошенням, по чому загадковий молодик подався геть, дзеленькаючи рясними намистами і браслетами.

— А хто це? — запитав Анджа, проводжаючи сторопілим поглядом посильного. — Чому він весь такий... е... гарний?

Гетера, вагаючись, поглянула на нього.

— Ну, з того, що мені відомо, це новий спальничий гімнографа Архілоха. Ну і, природно, він євнух.

— Євнух — це вельможа з особливо вишуканими манерами, так?

Теодора, що вже підхопилася назустріч спальничому, впала назад на лавку, хапаючись за живіт від реготу.

— Ну, не зовсім... — нарешті проказала вона. — Я тебе прошу, коли ми підемо до палацу, просто мовчи, добре? Я тобі потім усе поясню.

Анджа приречено кивнув.

За кілька хвилин до Теодори підтяглися її товариші — нервозний Агафій із сувоєм «Дігеніса», Касія зі святково прикрашеними тимпанами та Лев із якимось важким довгим згортком, який він тулив до серця, наче рідне дитя.

— То що, товариство, до Архілоха в архільох? Себто, в архіложу? — схвильовано запитав Агафій.

— Еге ж, на оглядини, — кивнула Теодора. — Тримайтеся природно. І... Анджо, ти просто мовчи, гаразд?

— Та ж мовчу.

— Добре. Ну, ходімо.

Гімнограф, бундючний добродій, дбайливо сповитий мереживною тунікою, пильно оглянув товариство, прискіпливо розпитав про їхній артистичний задум і, з гримасою граничної втоми, передав їх імператорській варті. Ті їх, звісно, обшукали, і, знайшовши в згортку тупого меча, дещо спантеличено перезирнулися.

— Ви що, хотіли зброю в палац пронести? — зі щирим подивом запитав суворий чоловік в червоному плащі та туніці з круглими бляшками. — Ото артисти!

— Так ми — вони і є, — хихикнув Агафій.

— Усе гаразд, Евфімію, — втомлено проказав гімнограф, — то реквізит — для готських танців.

— Ага! — розгублено кивнув Евфімій. — Тільки в мене наказ...

— А чий наказ? — м'яко перепитала Теодора. — Чи не магістра оффіцій? Хочете поспілкуватись із Христо Мілітейським особисто? З приємністю влаштую вам цю розмову.

Вартовий трохи зніяковів.

— Та це ж Теодора, — зітхнувши, пояснив Архілох Фароський, — гетера зі Стратегіону.

— А. Ну, коли таке діло... Реквізит, — дещо ошелешено мовив охоронець. — Ха. Так і запишемо. Реквізит бойовий, однолезовий, типу парамеріон. Тупий. Ну, добре хоч тупий...

Теодора сардонічно гмукнула. Втім, інших ускладнень зі зброєю в них не виникло. Архілох провів їх критою галереєю, котра з'єднувала іподром з палацом, і невдовзі, захоплено роззираючись, артисти ступили до імператорських палат. Величезні зали з колонами білого мармуру, стеля, викладена золотою і червоною смальтою, підлога, розмережена коштовними мозаїками... Анджа відчув — іще крок, і він просто скрутить собі в'язи у намаганні охопити бодай частку тутешніх дивовиж. Утім, життя його було врятоване несподіваним завершенням подорожі у невеличкій — порівняно з іншими палатами — світлиці з широкими вікнами та м'якими бенкетками.

— Вас покличуть, — повідомив гімнограф, зачиняючи за собою двері.

Теодора відразу ж скочила на м'яку, пурпурного оксамиту, канапу.

— Я завжди знала, що імператорський палац мені згодиться, — відзначила вона. — Затишно, наче вдома.

— Та зачекай, — суворо відказала Касія. — Потрапити до палацу — це одне, а залишитись надовго — цілком інше...

— То правда, — зітхнула Теодора. — Ну, не будемо гаяти часу, варто би дещо повторити. Ви як?

Ніхто не заперечував, але часу в них виявилося більше ніж досить — коли їх нарешті покликали до бенкетного залу, вже починало вечоріти. В палаці запалили світильники та свічки коштовного білого воску, і бенкетна зала заплескала вогнями, наче морське плесо літнього полудня, ясніючи золотом оздоблень і сяйвом прикрас. На підвищенні, в оточенні шанобливої челяді, сидів сам імператор. Його розкішна червона мантія, немовби сяяла зсередини, кидаючи криваві відблиски на лице. Анджа, засліплений і приголомшений, не зміг роздивитися обличчя Юстиніана — йому здавалося, що над червоною порфірою нависає бліда пляма, оздоблена золотом та перлами імператорського вінця. За його лівим плечем, трохи вище, бовваніла ще одна пляма, та цього разу Анджа зміг розгледіти її риси — то був Теодорин вельможний гість, Христо Мілітейський. Вигляд він мав страшенно значущий, втім, зиркнувши на гетеру, магістр оффіцій лукаво підморгнув, за мить знов набувши незворушного виду.

Першим мусив виступати Анджа зі своїми готськими танцями. Переважно цей танок виконували двоє чи троє, але тут на допомогу Теодорі прийшов вигадник Лев, котрий все ж виготовив задуману ним систему дзеркал. Це були дві секції скріплених між собою пластин, котрі встановлювалися одна навпроти одної, аби ловити і множити відображення того, кого замкнено між ними. Щойно Анджу, зодягненого в схематичні «готські» обладунки та озброєного «реквізитом», випхнули вперед, дзеркала підхопили його скособочену від жаху постать, створивши цілу армію страхітних незграбних варварів. Касія і Теодора вийшли наперед, узявшись за тимпани.

Хлопцеві довелося терміново згадувати, чого вчив його Мідяк, підкріплюючи науку товариськими стусанами. Крок вперед, поворот, удар, удар-відповідь, ключичний випад, подільний підріз... зашморг, хай би йому грець, крок назад, удар-плювок, зачіп, поворот і фортель... Швидкість і, звичайно, ритм. Касія і Теодора відбивали його на своїх тимпанах чітко, зважено, спершу — рівномірно, а потім з прискоренням. Кожен, кому не з чужих переказів відомо, що таке поєдинок, знатиме і що таке ритм. Анджа знав. Утім, ці його вправи мало були схожі на танок, з якого боку не глянь — надто вже серйозним і лютим був вираз його неголеного лиця. Він так і не збагнув достоту, що значить «вистава», відтак і нині він не грав. Отож, коли з останнім ударом тимпана він спрямував просто на глядачів свій улюблений випад-колун, який блискавично підхопила його дзеркальна армія, хтось із вартових схопився за зброю, а сам імператор нервово стис бильце престолу долонями.

— О, ці забуті принади примітивних забав! — глузливо промовив магістр оффіцій. — Вражає, чи не так?

І все відразу ж стало на свої місця. Авдиторія полегшено розсміялася, багато хто навіть заплескав у долоні.

Анджа відійшов до стіни, поступаючись місцем дівчатам та поетові, котрі мусили виконати перелицьований Агафієм уривок з «Дігеніса Акріта». Трохи захеканий після свого тріумфального виступу, Анджа пропустив початок вистави. Втім, він уже неоднораз бачив цей уривок на репетиціях, тож йому було нескладно розібрати слова, хоч і нелегко їх зрозуміти.

Історія, вибрана Теодорою, оповідала про те, як герой і драконоборець Дігеніс, одружений з красунею Євдокією, зустрічає амазонку Максімо і вчиняє з нею химерний адюльтер просто на полі бою. Євдокія ображається на героя, і йому, аби довести щирість свого каяття, доводиться тут-таки амазонку і порішити. Відтак усі радіють і прославляють героя. Анджа все ніяк не міг збагнути, що ж тут такого героїчного, і чим, власне, завинила бідолашна Максімо. Особливо ж тяжко було прийняти цю кривду через те, що амазонку грала Теодора і, слід сказати, робила це напрочуд натхненно.

Сьогодні гетера зі Стратегіону була просто приголомшливою. З огляду на те, що роль її передбачала змалювання прекрасної войовниці, Теодора вбрала тісний шкіряний обладунок і спідничку-птерюгес. Втім, схоже було, що обладунок був покликаний не стільки ховати, скільки стратегічно демонструвати граційне тіло амазонки. Саме нині Максімо дізналася, що Дігеніс прийшов до неї на останнє в її житті побачення, дуже прикро вразивши її цим повідомленням. Теодора, обернувшись до імператора, розпочала свою розпачливу промову:

Уся вона, від маківки до п'ят, пломеніла стражданням та люттю, і, вимовивши останні свої слова, Теодора впала навколішки, підставляючи Дігенісу відкриту шию, немовби для удару. Виконавши цей граційний і безмежно чуттєвий рух, гетера опинилася просто під імператорським престолом, відкривши Юстиніану приголомшливе видовище свого щедрого декольте. Анджа міг би заприсягнутись, імператор аж шию витягнув, аби краще розгледіти запропоноване. Він розумів імператора, ще б пак, у нього самого серце закалатало, немов б'ючи на сполох. Як же він не помічав, не бачив її такою?

І ось, коли трапезна завмерла, куштуючи ефектну паузу, сталося неймовірне: Юстиніан встав із трону, зробив крок і запропонував Теодорі руку, допомагаючи їй звестися. Публіці довелося хутчіш заповнити оплесками приголомшену тишу. Роззирнувшись, Анджа побачив довкіл розгублені, зачудовані усмішки; задоволено шкірився Христо Мілітейський, сором'язливо всміхався Агафій-Дігеніс, хіба лише смаглявка Касія чомусь супилася, прикусивши губу.

Того вечора, щойно вибравшись із імператорського палацу, вони так набралися ракі, що з них заледве не хлюпало, а потім, пробираючись до помешкання Теодори, лякали перехожих реготом і соромітними пісеньками. Анджина «Балада про троля» виявилася якраз на часі, і довго ще над сонними вулицями лунало:

Теодора, окрилена успіхом — як і всі вони — трохи перебрала, тож Анджі й Агафію довелося силоміць доправляти її веселе, хоч і нетривке тіло додому. Опинившись у своїй спочивальні, гетера заходилася рвучко роздягатися, майже не звертаючи уваги на двох своїх закляклих від захвату супровідників. Нарешті, залишившись лише в чомусь тонкому і мереживному, вона обернулась, насупившись, і наказала: «Агафію, геть звідси!», від чого Анджине серце підскочило, затріпотівши крильми.

— Ну що, варваре... — трохи захриплим голосом промовила вона. — Покажеш мені свої готські танці?

Вона була досконала — прекрасна і п'яна; її гнучке тіло, вбране у місячне сяйво, прагнуло насолоди і вміло її діставати. І, здобувши належне, вона сміялась, безтямна, безжурна і переможна. Зрештою, вона таки була гетерою, що давно вже лишила сором і сумнів позаду.

Але Анджі не було коли дбати про такі дрібниці. Те, що коїлося з ним, також викликало нестяму, хоч і певною мірою іншу... Йому здавалося, що він от-от задихнеться щастям, захлинеться свободою, вибухне захватом, не годен втримати в собі незвіданий доти світ. Колишні страхи та колишні надії марніли та зникали на тлі цього щастя, і вперше склепіння його підземель хитнулися, розтулившись назустріч зоряному небу і свіжому вітру.

Потім, засинаючи вже, та не в силі відірвати погляду, він дивився з Теодориного вікна на срібні дахи і вежі Валдарри. В ту мить Анджа любив її, любив усією силою свого щойно звільненого серця.

Він вирішив залишитися тут назавжди.

• • •

«Що таке вірність?» — запитали володарі в Арода та їси, братів ненароджених, які тримають міст між землею і небом.

«Вірність — то зречення заради Неба», — мовив Іса.

«Вірність — це служіння, котре звеличує», — сказав Арод.

«Вірність — це життя, — додав Іса, — відступники помирають в момент зради, і душі гниють поволі в їхніх тілах, чекаючи на смерть тілесну».

«Вірність — це сила, — додав Арод, — ви маєте силу і владу лише завдяки вірності Небу. Тільки йдучи шляхом горішнім, ви пануватимете над землею і сервами».

«Що ж тоді вірність для тих, над ким ми пануємо?» — запитали володарі.

«Сервам, народженим від землі, ніколи не сягнути Неба, — мовив Іса, — тому вірність для них — страх і покора».

«Ті ж, хто носять зброю, — сказав Арод, — мають можливість сподобитися Небесної ласки, довівши вам свою відданість. Тому вірність для них — єдиний сенс і мета».

«Що станеться з тими, хто отримає криваву відзнаку, нагороду за відданість?» — запитали володарі.

«Вони отримають право служити Небу, навіки залишаючись вірними вам», — відповів Іса. — «Вони не зможуть зрадити вас, навіть якщо захочуть».

«Ті, хто відзначений кров'ю володарів, залишаться вірними», — відповів Арод. — «Вони не зможуть зрадити, сіючи сумнів, живлячи сморідну плісняву на холодних стінах підземних угідь».

• • •

Тієї ночі, вперше за час його побуту у Валдаррі, в Анджині сни прийшов Темний зі своєю зграєю. Анджа стояв перед ним, не в силі ворухнутись, безпорадний, як колись в дитинстві. Він був зовсім поряд — Анджа навіть міг розгледіти його захлюпаний кров'ю мисливський ескофль і темний шаперон, з-під якого світилися хижі червоні зіниці. Мисливець усміхався, мимохідь ляскаючи коня нагайкою. І тут раптом — Анджа і не знав, що таке буває — Темний заговорив.

«Ти — зрадник?! Ти — відзначений кров'ю володаря?! — зареготав він нестямним сміхом, від якого кров Анджі взялася гострими крижаними скалками. — О, Небо! Сподобилося, нарешті!» Мисливець підніс темне лице догори. «Чи не царська здобич, Небо?! » — злостиво промовив він, а тоді рвучко обернувся до хлопця. — Ну, біжи, падло! Мчи щодуху!»

Тоді нарешті Анджа відчув, що може рухатись, і тіло його, під'юджене безтямним страхом, рвонуло з місця, перестрибуючи через колоди і бурчаки. Темний дозволяє йому відбігти, збагнув він, аби вповні насолодитись гонитвою. Лункий зойк мисливського рогу лише підтвердив його здогад. Мчи щодуху... Але ж хіба втечеш?

Втім, цього разу йому пощастило.

Вискочивши зі сну, наче риба з окропу, відсапуючись, тамуючи щемке серцебиття, він згадував слова Мисливця... Що той сказав? Зрадник? Зрадник! О, Небо...

Анджа захлинувся жахом, збагнувши нарешті, що це значить. Дарма він сподівався, що тут, у Валдаррі, він зможе звільнитися від свого прокляття, дарма думав, що кривава відзнака надасть йому захист від Темного. Анджа вважав, що, діставши її, він стане таким, як шляхетні, позбавленим цього страху... але — варто було пам'ятати про це! — в Рабанті навіть володарям не прощають зради. Відступники, прокляті тричі — Небом, людьми і самими собою...

Отож, він теж — відступник? Його бажання залишитись тут і жити так, як живуть валдарці, — це зрада? Невже йому ніколи не отримати того, про що він мріяв? Мріяти — гріх, згадалося йому. Небо, Ясне Небо, ти не прощаєш провини....

Анджа навпомацки вибрався з ліжка, а потім і з будинку. Він не знав, що йому вдіяти, до кого звернутися, в кого просити поради. Але слід було щось робити... бодай не сидіти на місці. Не дивитися в сонне обличчя Теодори — такої близької і такої недосяжної.

Він йшов вулицями Валдарри, міста-мрії, над яким вже здіймався черговий безхмарний день. Скоро ноги самі винесли його до підніжжя Білої Вежі, де він вперше зустрів гетеру зі Стратегіону. Анджа криво всміхнувся, пригадуючи. Вона відразу здогадалася, хто він. Але це не завадило їй... Анджа закляк, вражений несподіваним здогадом. Вона здогадалась, хто він, бо знала, що рабантці живуть тут, у Сіках... Отож, жити тут все ж таки можна! Попри Темного і все до нього дотичне! От, наприклад Йован — він же якось дає собі раду! І досить непогано до того ж, виснував Анджа, згадуючи запашний мусакас і кришталеві сльози виноградної ракі.

Треба було чимскорше поговорити з Йованом — він напевне зможе щось підказати! Із серцем, що заходилось від тремкої надії, Анджа бігцем вирушив до Артополію.

Коли він дістався ринку, той якраз поволі прокидався, повнячись життям: в жилах велетенського торжища закипали потоки краму, серце його стискалося купецьким азартом, а очі займалися сяйвом дзвінких монет. Утім, Анджу більше не обходив увесь той незмірний скарб. Він шукав лавку Йована, але йому довелося поблукати, аж доки він зміг повторити свій попередній маршрут і нарешті дістатися ятки з контрабандними лезами. Йован був тут, але, після програшу його факції та, вочевидь, тяжкого вечора, сповненого хмільної розради, вигляд він мав не надто привітно.

— Йоване, мені потрібна ваша допомога, — благально промовив Анджа.

Купець глянув на нього похмуро, а потім погляд його судомно смикнувся від подиву до усвідомлення чогось вельми небажаного.

— Бачу... — проказав він так, наче його самого знагла макнули головою в гній. — Ти сам хоч знаєш, в яку халепу втрапив, земляче?

Анджа витріщився на Йована, нічого не розуміючи. Ну сняться йому страшні сни, та невже це в нього на чолі намальовано?

— Маркеле, — тихо промовив Йован до сусіда, який з відвертим зацікавленням розглядав Анджу. — Я мушу відійти ненадовго. Попильнуєш?

Той кивнув, і Йован вайлувато вибрався з-поза прилавку.

— Ходімо кудись, де... поменше люду, — зітхнувши, промовив купець. Анджа знічено поплівся за ним, так і не помітивши, як Йован, повагавшись трохи, непомітно кинув до кишені одне зі своїх чудових фінікейських лез.

Шинок, до якого вони зазирнули, був того ранку майже порожнім, коли не зважати на сонного після святкової ночі кельнера. Там вони сіли подалі від вікон, ховаючись від денного світла, наче двійко лідійських перевертнів. Йован якусь хвильку виверчував Анджу поглядом, так, що той мимохіть торкнувся лиця — невже воно за ніч вкрилося зеленою лускою чи ще яке неподобство зчинилося? І, торкнувшись щоки, він ледве не зойкнув від болю — те місце, де барон Черенбер залишив свою криваву відзнаку, гаряче засмикалось, відгукуючись болем.

— Ото-ож бо й воно, — протягнув Йован.

— Що це таке, Йоване? — злякано запитав Анджа.

— Ти не знаєш? Та невже? — примружився старий рабантець.

— Та звідки мені знати — ця штука в мене лише четвертий день! — зізнався Анджа, надто пізно розуміючи, що сказав.

— Ага, — кивнув купець. — Так я й гадав.

— Йоване, ви не розумієте, — гаряче почав пояснювати Анджа. — Я побачив це місто, і я більше не хочу вертатись до осоружного Рабанту, його згарищ і підземель! Я хочу залишитись тут! Ви ж змогли якось! Чому ж мені не можна?!

Йован відкинувся, притулившись спиною до стіни.

— Тобі — не можна, — погодився він. — Це ти правильно сказав. А чому... Тому, хлопче, що діставши оцю твою відзнаку, ти втратив свободу вибирати собі життя на власний розсуд. Тепер ти мусиш повернутись, виконавши те, для чого вони тебе сюди відрядили.

— А якщо... якщо я не хочу? — жалібно мовив Анджа.

— А хто ж тебе питатиме? А я, дурень старий, вирішив був, що то просто собі рубець. Ет, хлопче, після того, що ти бачив і чув, тобі ніяк не можна повертатись.

— От і я кажу...

— Вірю-вірю... — заспокійливо проказав Йован. — Я допоможу тобі. Тільки ти цеє... вибачай вже. На тебе я зла не тримаю.

Опасистий і немолодий уже купець рухався повільно, тож Анджі вдалося перехопити його руку із затисненим у ній ножем, що вже ладнався простромити Анджину печінку. «Як же ж це? Як же так? — розпачливо металося між скронями. — Чим я завинив?»

Йован, розлючений невдачею, різко смикнув рукою вниз, вивільняючи долоню, і заніс ножа для другого удару. Тут уже йому не схибити! Але Анджа встиг першим. Гострий ніж-пробійник, «відхідна молитва», позичений у Вайлака, здавалося, сам стрибнув йому в долоню. Лише один короткий різкий рух — і...

Анджа підскочив, душачись жахом. Він щойно... вбив Йована, свого земляка... Його тіло, опливаючи додолу, густо сочилося червоним, наче пробитий міх із терпким вином.

Тікати, тікати звідси!

Анджа прожогом вискочив з шинку, не слухаючи, що кричить йому навздогін обурений кельнер.

Куди тепер? Він чужий тут, він не знає міста. Його неодмінно знайдуть і скарають — за це підступне, зрадницьке вбивство. Так, він захищав своє життя, але... це ж був Йован, і... все це було настільки потворно й безглуздо, що Анджі хотілося скавуліти від розпачу. Що ж це з ним діється? Що?

Він біг вулицями, весь час очікуючи почути за собою шум гонитви. Це було майже як нині уві сні. От тільки сяяв день, і замість жаских угідь Темного, навколо здіймалися золочені колони й високі склепіння.

Уже вдруге за сьогодні перед ним постала Біла Вежа, мовби пропонуючи щось, якесь ніби рішення... Хлопцеві чимдалі важче було думати, бо його кривава відзнака, мовби пробуджена кров'ю вбитого, нині стугоніла нестримним болем. Але було ж наче щось... Теодора! Вона говорила, що знає, як здолати його біду. Вона допоможе йому!

Анджа зітхнув із майже болісним полегшенням. Звісно, Теодора знає, що робити. Як же він раніше не згадав про неї?

Він знову побіг, та тепер його гнав не лише розпач, але й надія. Він повторював ім'я Теодори, наче молитву. Це, власне, і була молитва, бо до якої ще, не ворожої бодай би, сили він міг нині закликати?

Анджа швидко піднісся крученими сходами, що вели до помешкання гетери. Іще крок, і...

Його зустріли якісь незнайомі люди, які зносили додолу скрині і лантухи з речами. Втім, було тут і одне знайоме обличчя.

— Касіє! — заледве не скрикнув Анджа. — Мені потрібна Теодора! Вона тут?

Касія кинула на нього бридливий погляд.

— Усім потрібна Теодора... — глузливо мовила вона. — Тобі, магістру оффіцій, імператору. Всім.

— Імп... імператору? — не зрозумів Анджа.

— Ага. Саме йому, — невесело розсміялась Касія. — Він запросив її поселитись у нього в палаці.

— І що, вона погодилась? Але як же...

— Як же що? — різко кинула акторка. — Чи ти, бува, не думав, що, дозволивши собі побавитися з тобою, вона захоче і далі тримати тебе поблизу? А, бачу, таки думав!

Вона злостиво розсміялась.

— Свята наївність! Вона ж гетера, ти, варваре! Вона не робить нічого, як нема на те її власної користі! Ну, зрозумів нарешті?! Зрозумів? То вимітайся!

Анджа різко видихнув, відступаючи. Справді, на що лише сподівався... Приголомшений, заморочений болем, він спустився надвір. У голові калатав дошкульний стугін, заважаючи думати, але то нічого... Значить, він був для неї забавкою? Все ж, він так і не зумів зрозуміти валдарців. Що таке вистава? І що таке життя? Де межа між одним та іншим?

Хлопець поплентався кудись, не розбираючи дороги. Життя тут блискуче і яскраве, грає і дурить... ти забуваєш, хто ти, тобі однаково, ти хочеш, щоб це ніколи не припинялося. Щоби йшла обертом голова, не дозволяючи зупинитися і запитати — навіщо? Тому що так... так — добре?

Він остаточно заплутався. В Рабанті — там було просто. Там ти народжуєшся, живеш, мучишся, вбиваєш, коли треба, інших. І для всього є достатня, утверджена законом, підстава. Але тут... Він дурив себе, гадаючи, що зміг би тут жити. Що міг би стати одним з них. Не дарма ж казав Вайлак: хотів, мовляв, залишитись та не зміг... Слід було послухати мудрішого за себе...

Анджа спинився посеред якоїсь площі. Розуміння вдарило люто й нещадно — як море підхоплює корабель-шкаралупку і жбурляє його на скелі. Все життя він мріяв про те, чого не існує. Чого не може бути.

Він схлипнув, стискаючи скроні руками. Якби ж лишень йому так не боліло... Він міг би, міг би... зрозуміти нарешті, що повинен вчинити.

А втім, хіба він цього не розуміє? Залишилося тільки одне — те, заради чого він і дістався міста. Опиратися цьому несила. Та не надто і хочеться, коли вже на те.

Варто було йому прийняти приречення, як усе раптом зробилося простим і прозорим. Він не міг скористатися імператорською цистерною, бо тепер, мовби кепкуючи з нього, хтось замкнув її на міцний замок, який Анджа не зміг відкрити, навіть застосувавши ножа. Тоді він знайшов сходи, які вели на південні стіни міста. Шлях йому перепинив молодий охоронець, але нині Анджу не спинив би і цілий загін. Він убив охоронця і забрав його лук зі стрілами. Нагорі, сховавшись від шпаркого солоного вітру, він відірвав шматок від подарованої Йованом свитки і, надрізавши пальця, кров'ю зобразив на ряднині обриси Затоки Лева. Окремо він позначив захисні вежі й показав, де розташований невидимий з моря канал Зміїне горло, яким хитромудрі купці провозили свій товар в обхід ввізного мита. Морські стіни погано захищені, сказав Вайлак. Ба більше, вони взагалі ніяк не захищені, бо валдарці впевнені, що нікому не проминути їхніх веж із «вічним вогнем».

Закінчивши малюнка, Анджа дав йому підсохнути, а потім міцно прив'язав клаптя до стріли. Стріла слухняно лягла на тятиву... Напнута струна гуде коло самого вуха... Час.

По його обличчю струменіли сльози, але хлопець того не помічав. Він втратив здатність відчувати, наче той, кого торкнувся священний Білий Вогонь. Опустивши лук, він сів додолу, поринаючи в милосердний безтямний морок.

• • •

«Що таке вірність? Це любов, котра стає святинею, святиня, котра стає любов'ю. Це вівтар, на якому в жертву приносять свободу заради любові. Свободи зрікаються заради звеличення святині, а вона віддячує, звеличуючи саму жертву. Присягаючи на вірність, втрачаєш свободу, але, буває, віднаходиш себе.

Що таке зрада? Це вівтар, на жому в жертву приносять любов заради свободи. Це вівтар, на якому в жертву приносять себе, бо неможливо зрадити, не любивши, як неможливо любити, не вклавши власну душу в те, що любиш. Отож зрада — це, почасти, самогубство.

Неможливо зрадити, не любивши, бо зрада чогось цілком байдужого — зовсім не жертва, але побіжне звільнення від зайвого. Неможливо любити, не зрадивши, бо любов — це зречення, а зречення — це відступництво, зрада того, що слугувало за святиню раніше.

Присягнувши на вірність, ми змінюємось — від любові до зради, від зради до спокути. І, пройшовши цим шляхом, ми приймаємо в себе весь світ, з його гармоніями і дисонансами, з його щастям і болем. Зрештою, так ми приймаємо самі себе».

• • •

Нарешті морок відступив. З ним відступив і біль, затримавшись хмарою на обрії, відлунням далекої грози. Анджа підвівся і, не тямлячи власних дій, поволі спустився зі стіни — вбитого охоронця невдовзі знайдуть, шукатимуть убивцю, і тоді... Хлопцеві було байдуже, але його тіло не квапилося вмирати.

Він ішов, відсторонено спостерігаючи за життям міста, — і вперше він не бачив прикрас і дивовиж, але бачив людей, які живуть, як уміють... дітей, які гасають запиленою вулицею, намагаючись запустити в небо полотняного дракона... похмурого рибалку, який іде з ринку із шворкою сушеної риби — він мало продав сьогодні, і дружина знову голоситиме на всю вулицю... жіночку, яка пропонує перехожим щойно спечені тіропітакі — смачні! гарячі! — думаючи про те, що сусідка знову не віддає борг, а молодшенького давно час показати лікареві...

Вони юрмилися навколо, не помічаючи самотнього Анджу зі скривавленими руками і трьома рубцями на щоці. Він ішов крізь будення, котре могло би стати його життям, якби все склалося інакше. Він відчував, що його обдурили. Всі — і Рабант, і Валдарра. Рабант нацькував на нього хортів, щоб потім визнати за баронського спадкоємця, Валдарра піднесла його до імператорського палацу, а потім кинула, як непотріб, перетворивши на зрадника і вбивцю. Він помстився, звісно, та чого він тим досяг? Біль відступив, а отже, Анджине послання буде знайдене і використане належним чином. Але що відбудеться потім?

Рабантці знищать місто, перетворивши його на чергову руїну. Ці діти, і старий рибалка, і жіночка з тацею... всі вони загинуть, а вежіВалдарри ляжуть під ноги завойовникам.

«Що ти вчинив, дурню? — голосив хтось забутий у Анджинім серці. — Обміняв гонор свинаря з Чорнобурівки на життя Валдарри?» Хлопець не мав що йому відповісти. Його провина не знала жодних спростувань.

Штурм почався над ранок. Вони обійшли вежі і зненацька виникли вже просто під морськими стінами — теренційські нефи зі зведеними на них катапультами, рабантські солдати з таранами і драбинами. Вони прийшли тихо, вночі, піднявши чорні «вовчі» вітрила. Їх не бачив ніхто, аж доки ранок не підняв димну завісу, глузливо кинувши дійсність в очі вартових.

Місто охопила паніка. Хоча Валдарра і далі мала незлецький захист в особі імператорських катафрактів і скутарїїв-піхотинців, ніхто не сподівався на одночасний напад з моря і з суші. Як казав Йован, їх було надто мало, аби захистити всю довжину стін. Прості ж городяни ніколи всерйоз не готувалися до участі в бойовиську — позначалася їхня одвічна впевненість у недоторканості міста. Тому ніхто з них не взявся за зброю.

Коли почався штурм, Анджа спав на задньому дворі котрогось із ергастіріїв, де він весь день рубав дрова і носив воду, за що йому дозволили переночувати на купі старого ганчір'я. Його розбудили якісь удари, тріск і лемент; з боку моря відчутно відгонило димом.

Він вибрався на вулицю, аби побачити, як розхристані й перелякані городяни квапляться, прихопивши найцінніше, подалі від стін, під захист імператорської твердині.

І все це — через мене, нагадав собі Анджа. Крива нестямна посмішка мазнула його по лиці. Така велетенська катастрофа — і все через одного, нікому не потрібного варвара. Якась маячня, не інакше.

Він ішов проти течії — юрби втікачів сунули вглиб міста, тоді як Анджа торував собі шлях до площі Грацій, яка, за химерним задумом будівничих, була розташована неподалік від південних стін. Він хотів ще раз глянути на вежі й палаци перед тим, як міста не стане.

Біла Вежа була такою ж високою і величною — наче те, що робилося зараз на стінах, її взагалі не обходило. Анджа розумів — її теж поглине вир спустошення, але ще не тепер. Ще є час.

Вона неначе чекала на нього — справді, за останні дні Біла Вежі постійно виникала перед його очима, куди б він не йшов. Гаразд, промовив до неї Анджа, я згоден. Тільки що це тепер змінить?

Він зайшов, пірнувши у стрілчасте жерло її дверей. Тиша. Колони і арки, прозорий мармур підлоги, відблиски на стінах. Легка спіраль кованих східців. Він піднімається вгору, сподіваючись побачити... Ні, він не зміг би сказати, що саме. Та, безперечно, щось винятково важливе.

Остання, найвища світлиця, з широких вікон якої видно цілісіньке місто. Воно неможливо, приголомшливо прекрасне.... Таким прекрасним може бути сон на межі пробудження, коли знаєш — ще мить, і сон розвіється, лишивши за собою лише сріблясту тінь невиразного спомину.

Стіни кімнати від підлоги до стелі вкриті плетивом незнайомих слів. Анджа майже чує відлуння безлічі голосів тих, що проходили через цю кімнату, залишаючи тут свою свободу. І здобуваючи щось набагато більше.

Тоді він наважився.

Самими лише губами він промовив початок обіцянки, яку давали Валдаррі всі її мешканці. Я приймаю... Це означало — приймаю все, її радість і біль, її свята і її будення. Віднині ми одне ціле. Всесвіт у всесвіті.

І, щойно проказавши ці два слова, Анджа відчув, як щось неможливе і нещадне б'є його навідмах, змушуючи впасти навколішки, в засліпленні від шаленого болю. З подивом він бачить, як на його свитці повільно розгортає пелюстки величезна червона квітка. Ще удар, і він падає на мармурові плити підлоги, задихаючись, все ще не в силі повірити. Він побажав стати частиною цього міста, але тепер Валдарра вмирала, і він вмирав разом із нею.

А може — замість неї? Він сказав «приймаю»... Чи можна взяти собі її смерть, так само, як він брав її життя? Анджа не знає цього, він уже взагалі нічого не розуміє, бо світ навколо тьмариться, набігаючи сліпучими хвилями мороку. Лише краєм свідомості, яка витікає, наче вода крізь пальці, він бачить високу жінку в білім покриві. Вона нахиляється до нього, примарною долонею торкається лиця, і він чує далеке, неможливе: «Не сумуй, малий. Так треба».

Жриця Білої Вежі підводиться, незряче озираючись навколо. Значить, вона помилялася. Але чому? Чому це повинно було статися саме так?

...це лейтмотив. Одвічна тема зради і спокути. Вона повториться ще не раз, історія слабкості й сили, історія ницості та благородства, історія вівтаря і жертви. Тому що тільки так, тільки...

Висока жінка в білім покриві стоїть, притулившись чолом до холодного мармуру. Валдарра буде жити, але сьогодні вона вмирає разом із цим рудим приблудою, на мить ставши з ним єдиним цілим. Вона завжди нестиме на собі відбиток цієї смерті — тавро, криваву відзнаку.

Ну що ж... Так треба. Не сумуй, малий.

Віднині у видавництві «Грані-Т» існує майстерня, де створюється нове обличчя фантастики. Уперше письменники-фантасти з України (і не тільки) зустрічаються в новій серії — «українська майстерня фантастики», яка буде особливо цікавою передусім молоді. Це справжня майстерня, оскільки в ній кожен — окрилений початківець, відомий письменник, креативний художник чи модний дизайнер — однаково причетні до того, щоб фантастика відбулася тут і тепер, себто з Вами у Книзі. Майстерня об'єднує все, що робить книги справді мистецьким проектом — якісні тексти, ілюстрації, які підкреслюють задум авторів, українська мова, яка влучно передає ідею книги, навіть якщо оригінал написаний іншою мовою, верстку, яка посилює естетичну складову проекту. А справжні майстри фентезі — Марина та Сергій Дяченки, автори 23 романів, десятків повістей та оповідань — взяли на себе роботу керувати майстернею, яка створює новий образ книги жанру фантастики. «Я напевне не писатиму про те, що всі люди — покидьки. Це неправда. Не всі», — сказала в інтерв'ю молода письменниця Марина Соколян. За віком молода, за фахом зріла: у Марини вже вийшло сім книжок, вона автор романів «Балада для Кривої Варги» та «Сторонні в домі», повістей «Кодло», «Ковдра сновиди», «Херем», збірки оповідань «Цурпалки». Наразі Марина Соколян — лавреат семи премій, зокрема відзнаки «Коронації слова», премії «Відкриття себе» Міжнародної асамблеї фантастики «Портал», заохочувальної премії «Єврокону-2008». Її тексти привертають увагу незвичною гостротою суджень, залишаючись вільними від модної нині депресивності та штучних безплідних самокопань. Вона торує власний шлях, де видно оригінальний світ у кінці найтемнішого тунелю; сміливо експериментує, як вона сама каже, «мічурінськими схрещеннями» різних жанрів. Із задоволенням представляємо читачам прем'єру її притчі-фобії «Вежі та підземелля» й бажаємо Марині нових творчих успіхів у її пошуках сенсу буття. Марина та Сергій Дяченки

Оглавление

Вступ

Барон

Похід

Валдарра