Игры не разума [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать постранично


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

ІГРИ НЕ РОЗУМУ

Літо 1971 року. Збулося! Я – студент факультету журналістики Київського

державного університету ім. Т. Г. Шевченка. До цього двічі намагався

вступити до найпрестижнішого вузу України. Першого разу підвела шкільна

характеристика, в якій після того, як я отримав назад документи зі

стандартною відмовою «з причин конкурсу», червоним були жирно

підкреслені фрази «Цурався суспільно-корисної роботи», «Занадто

самовпевнений» тощо. Удруге – не вистачило балів. І лише виконавши

армійський «почесний обов‘язок», отримав можливість упродовж п‘яти років

стаціонарно освоювати ази жаданої професії.

Та не все сталося, як гадалося...

На пирятинській річці Удай. 1968 рік.


З мухою в носі

Ніхто на той час – ні наставники, ні вихованці – уявлення не мав, що республіка

вступає в епоху розлогих політичних репресій. Що упродовж двох наступних років

будуть заарештовані і кинуті за грати сотні патріотів, серед яких В. Чорновіл, Л.

Лук’яненко, В. Стус, Є. Сверстюк, І. Дзюба, І. Світличний. Що уже заплановано

«ідеологічні зачистки» у Київському та Львівському університетах. Що партійні

органи заборонять відзначити ювілей музею І. Котляревського в моїй рідній

Полтаві. Що, зрештою, через 8 місяців, не давши закінчити перший курс, із вишу

викинуть наших однокашників В. Лазаренка і В. Цимбала за те, що вони «не у той

день» поклали квіти до пам‘ятника Кобзареві (взагалі, набір 1971 року

«відзначився» чи не за всю історію факультету: зі 100 неофітів до урочистої

церемонії вручення дипломів дісталися лише 77, враховуючи переведених із

заочного та вечірнього відділень).

Стосовно мене, то до дисидентського руху я ніколи не належав. Ба, навіть щиро

вірив у те, що говорили наставники. Проте з хлопчачих літ (та й донині,

незважаючи на вік та «забарвлення» влади!) не міг тримати губи стуленими, коли

бачив, як кругле несуть, а квадратне – котять. І уперто намагався довести, що

навпаки – ефективніше (як говорять у моєму рідному Пирятині про норовистих


1

правдолюбців, був «з мухою в носі»). А ще – заповзято обстоював ідеали рівності, братерства, чесності, добра, справедливості. Парадокс, але саме за юнацьке

устремління повсюдно втілювати в життя «принципи будівничого комунізму»,

прискіпливо дошукуватися здорового глузду мене в армії виключили з комсомолу

(про це – трохи нижче).

Упродовж усієї служби як «шукач правди» відчував на собі відверто

солдафонський пресинг. Зрештою, у покарання навіть перевели з едемської

Одеської області на Урал (старшина, захлинаючись від власної значущості, яку

ніяк не міг довести мені цілісінький рік нашого – завдяки виключно військкомату! –

знайомства, так прокоментував подію: «Будеш віднині розумувати там, де пайок

скидають з гелікоптера, а до вітру ходять виключно парами – один справляє

велику потребу, а другий миттєво обрубує, аби не примерзло»). Важко повірити, але у благословенному краю Бажова мене презирливими словами «О, писака

прибыл!» (на попередньому місці служби я був постійним дописувачем газети

Одеського військового округу «Защитник Родины») зустрів майор на прізвище Дуб.

Батьки-командири робили усе, аби погонна буденщина не здавалася занадто

солодкою: критична маса діб, проведених на гауптвахті, претендувала, мабуть, на

всесоюзний рекорд, а з газети Уральського військового округу невдовзі отримав

листа з відмовою далі публікувати мною надіслане, оскільки «стало відомо, що ви

не є прикладом для інших у виконанні службового обов‘язку».

А ось подія, яка безпосередньо передувала виключенню з лав ВЛКСМ.

З матінкою. Жеребково Одеської області. 1969 рік.


З авторського «Щоденника»:

«Ранок, 7 листопада 1970 р.

Усіх, вільних від служби, зібрали в Ленінській кімнаті – дивитися парад на

Червоній площі, присвячений черговим роковинам Великої Жовтневої

соціалістичної революції. Що стосується свята, то я проти нього нічого не

маю. Але урочистості – за одним і тим же сценарієм – бачив неодноразово.

То ж спокійно залишаюся в розташуванні особового складу. Сержантові, який

намагався залучити і мене до колективного «заходу», заявив, що маю намір