Маркус і Діана. Світло Сіріуса [Клаус Гаґеруп] (fb2) читать постранично

Клаус Гаґеруп Маркус і Діана. Світло Сіріуса

Розділ I

Більшого страхополоха, ніж Мавпус, на світі не було. Це він, тобто Маркус Сімонсен, до смерті страшився висоти й темряви. Це він, Маркус Сімонсен, був певен, що з’явився на світ задля того, щоб його вдарила блискавка, як тільки він зійде з хідника на бруківку, і це він, Маркус Сімонсен, ніколи не наважувався сідати в ліфт. Це він, Маркус Сімонсен, боявся павуків, собак і майже всього того, чого можна було на цьому світі боятися. А найдужче — дівчат. Він їх боявся, мов заєць бубна, і завжди, коли вони на нього поглядали, червонів, як варений рак. А поглядали вони на нього частенько. Хоч там, власне, не було на що поглядати. Маркус був найменший і найхудіший хлопець у 6-Б класі Рюд-школи. Він мав чуба піщаного кольору й носив окуляри з товстими скельцями в рудій оправі. В них він скидався на дідка, дарма що йому виповнилося лише тринадцять. Втім, не самі окуляри робили його старшим на вигляд. То було ще й через те, що в його душі оселявся страх. Прогулюючись разом із Сіґмундом сюди й туди шкільним подвір’ям, він ступав повільними кроками і хилив голову. «Ніби старезний гном», — хмикав Рейдар, який пробігав шістдесят метрів за 8,3 секунди й мав спортивного велосипеда за кілька тисяч крон. У Маркуса взагалі не було велосипеда. На саму думку, що йому довелося б крутити ногами колеса на якомусь одороблі, він відчував нудоту. Ні, краще вже ходити в школу пішки. Щоправда, й так на нього чатувало повно небезпек. Скажімо, собаки, спущені зі швор, і автомобілісти-дальтоніки, що не розрізняли, де червоне, а де зелене. Нічого не можна було передбачити зарані. Найкраще триматись безпечного боку. Та, власне, чи є де той безпечний бік? Навряд. Маркус ішов по життю, як по канату.

Дивно, що єдиним, із ким він спілкувався, був Сіґмунд — найвищий і найкращий учень у класі. Тато Сіґмунда був математик, а цілий клас був у захваті від Сіґмундового твору про походження світу. Він написав про The Big Bang,^[1] про Чорні Діри та вигинистий Всесвіт так переконливо, ніби там ішлося про мандрівку на Канарські острови. До того ж він читав книжки англійською мовою. Десь, може, четверо дівчат у класі потай зітхали за Сіґмундом, та він дивився на ті зітхання дуже спокійно.

— Глянь, як на тебе витріщилася Муна, — зашепотів Маркус, коли вони одного дня прогулювалися шкільним подвір’ям.

Як відомо, хлопці на перерві не просто ходили сюди й туди, а прогулювалися.

— Hi, — повагом відповів Сіґмунд. — Вона витріщилася на тебе.

Маркус зашарівся й похилив голову мало не до землі.

— От цього я й боявся, — прошепотів він.

— Якщо дівчата витріщаються на тебе, то й ти на них витріщайся, — порадив Сіґмунд. — Тоді вони тут же відлипнуть.

— Легко тобі таке казати. В тебе зріст метр сімдесят, а в мене всього-на-всього півтора.

— Атож, — поважно мовив Сіґмунд. — І я, мабуть, не зупинюся, поки не досягну трьох метрів.

— Тоді ти потрапиш до книги рекордів Гіннесса, — сказав Маркус.

— Я не хочу потрапляти до книги рекордів Гіннесса. Я хочу стати астрофізиком.

Маркус не мав і гадки про астрофізиків, але не розумів, чим астрофізика може завадити комусь потрапити до книги рекордів Гіннесса. Він так і сказав Сіґмундові.

— Як ти гадаєш, скільки в книзі рекордів Гіннесса астрофізиків? — спитав Сіґмунд.

— Хтозна.

— Жодного.

— Тоді ти будеш перший.

— Якщо я вимахаю зростом метрів зо три, то не матиму часу ставати астрофізиком. Буде забагато перешкод… Привіт, Муно! — гукнув він.

Муна глянула в їхній бік. Зустрівшись поглядом із очима Сіґмунда, вона зашарілася.

— Муно, тобі є що робити?

— Га?

— Ти добре підготувалася до іспиту з історії?

— Я… я не знаю. А що?

— Та якщо ти погано підготувалася, то незрозуміло, навіщо гайнуєш час і безперестанку витріщаєшся на Мавпуса.

Муна зашарілася ще дужче, розгорнула книжку, яку тримала в руці, й удала, ніби заглибилася в читання.

— Ось тобі приклад, як давати відкоша причепливим дівчатам, — сказав Сіґмунд.

— Я так не зможу. Слухай, чого це тобі замандюрилося називати мене Мавпусом?

— Таж тебе всі так називають.

— Ну й нехай, а ти називай мене Маркусом.

— Я твій товариш, правда ж?

— Правда.

— От саме тому я й називатиму тебе Мавпусом, — поважно відповів Сіґмунд. — Все одно на тебе так усі кажуть. А якщо і я тебе називатиму Мавпусом, то це прізвисько не різатиме тобі вуха. І ти до нього звикнеш.

— Не звикну.

— Звідки тобі те знати? Я лише зараз до такого вдався.

Такі суперечки Маркус і Сіґмунд могли провадити годинами. Хлопці один одному щось чудно доводили, тоді заплутувалися в тому й робили найнесподіваніші висновки. Нікому, навіть їм самим, було невтямки їхнє товаришування. Вони