Майдан. Моя історія [Евгений Валерьевич Лазарев] (fb2) читать онлайн

Евгений Лазарев Майдан. Моя історія

Сьомій річниці Революції Гідності присвячується

Все почалося для мене тоді, коли я зайшов на сторінку своєї подруги й однокурсниці у Вконтактє і побачив там фотку, де вона стояла зі своїми друзями на Європейській площі у Дніпропетровську, тримаючи прапор України. Пост з цим фото був підписаний хештегом #євромайдан і був датований 22 листопада 2013 року, через день після того як стартував Майдан у Києві. 22 листопада у Дніпропетровську на Європейській площі (на якій потім майже весь час і відбувались подальші акції) зібралося близько 50 людей, які скоординували свої дії через соцмережі. Того дня відбулася хода до Дніпропетровської облради для того, щоб вручити депутатам петицію, яка закликала президента Януковича не скасовувати курс на євроінтеграцію, а потім повернулися на Європейську площу. Так починався Майдан у Дніпрі.

26 листопада, їдучі в трамваї на пари у біофак ДНУ (я тоді вчився на 4 курсі), я читав газету, яку мені дали на вулиці й у якій писали про події на Євромайдані у Києві та інших містах, про реакцію влади на все це. Я хотів долучитися до місцевого протесту, але за день до цього наметове містечко на Європейській площі було розгромлене тітушками (місцевими дзюдоїстами, які ходили до бійцівського клубу, який тримав один депутат з Партії Регіонів, я не пам'ятаю, хто, в новинах багато писали про це, можна почитати) і декілька днів після цього Євромайдан у Дніпропетровську не діяв.

Потім, вже сидячи на парах, або на лентах, як кажуть у нас у Дніпрі, десь в Інтернеті я дізнався про те, що 27 листопада буде загальний студентський страйк по всіх вишах України, лунали заклики виходити у певний час, по-моєму о 12 годині, з навчальних корпусів, аби долучитися до загального попереджувального страйку, щоб привернути увагу журналістів і показати владі, що студентам не байдуже, яким курсом буде рухатись Україна.

Коли я приїхав додому, я почав готуватися до студентського страйку, зробив транспарант із закликом на кшталт "Ми за європейські цінності", прив'язав до портфеля блакитну і жовту стрічки, приготував назавтра настільний прапор України, ввімкнув телевізор і почав читати про те, як проходив процес євроінтеграції України, чому він був припинений. Також я читав про Митний Союз. А потім я підписався на групу Вконтакте "Євромайдан Дніпропетровськ" і зробив у цій групі пост, який розповідав про переваги вступу України до ЄС та недоліки входження України до Митного Союзу. У той час в Інтернеті було багато різної інфографіки, яка показувала переваги ЄС перед Митним Союзом, що євроінтеграційного курсу не потрібно боятися, у соцмережах багато точилося суперечок з приводу цього і взагалі потрібно було вести пропаганду своїми силами через соцмережі, не мовчати, не боятися дискусій, вміти аргументовано відстоювати свою позицію і свій вибір.

Отже, настав той день попереджувального страйку, і я з усіма підготовленими атрибутами вирушив до університету. Коли я був уже в університеті, я дізнався, що студентський страйк не відбудеться, тому що керівництво в особі ректора вирішило, що університет повинен бути поза політикою, а тому, всі акції повинні проходити за межами вишу і не повинні зривати навчальний процес. Так все швидко закінчилось, навіть, не почавшись.

Куратор моєї групи, побачивши мене, завішаного національною символікою, попередив мене, щоб я не підбурював студентів на цей страйк і вів себе обережно. Ходити на Майдан ніхто мені не заважав, просто щоб на території університету не було ніякої агітації. Взагалі, настрої серед студентів були в основному аполітичні. У нас було дуже мало противників Майдану. Це у Донецьку, у Луганську, у Севастополі було багато противників Майдану. У Дніпропетровську такого не було, а більше було людей аполітичних, які продовжували жити звичним життям, так неначе нічого й не відбувалося. Ті самі настрої були і у студентів. Я міг би по пальцях порахувати студентів мого курсу, які займали активну громадянську позицію і підтримали євроінтеграційний курс. Поки я сидів на лентах, я шукав в інтернеті інформацію про місцеві протести і нічого не знаходив. Після пар я вирішив піти на Європейську площу, сподіваючись дізнатись щось про Майдан. Не може такого бути, щоб після розгрому тітушками наметового містечка, Майдан би припинив своє існування, бо це суперечило духу Майдану – "разом і до кінця!". Коли я прийшов на Європейську площу, я був дуже здивований, тому що побачив у центрі міста ярмарок, який просто заважав ходити містом, не те щоб проводити тут якійсь мітинги. Місцеві жителі були обурені такими діями місцевої влади. ТСН показували короткий сюжет про це, у якому ті люди, в основному літнього віку, які прийшли торгувати сюди, казали, що їх поставили тут насильно, і що ярмарка буде проходити тут близько тижня. Звісно, що тут було ясно, чому влада вирішила зробити такий крок. Спочатку, вона наймає тітушок, які руйнують наметове містечко, потім забороняє проводити політичні акції біля облради і на Європейській площі, а для більшої впевненості, щоб не було ніяких несанкціонованих мітингів, влаштовують посеред центру міста ярмарок.

Я почав ходити довкола ярмарки, а потім побачив молодого парня у червоній курточці, який роздавав листівки. Я підійшов до нього, він дав мені листівку і сказав, приходь завтра сюди на Європейську площу, буде великий мітинг.

На листівці було написано таке: "Не зважаючи на заборону влади ми відстоюємо свої права. Мобілізація! 28 листопада з 12.00 Європейська площа". І телефони координаторів Євромайдану. Як я потім дізнався, листівку мені дав один із координаторів Євромайдану Дніпропетровська Нікіта Проданець з партії Демократичний Альянс.

У той день я весь вечір просидів в інтернеті, знайомлячись та переписуючись з активістами у різних містах. Близько 22 години в групі Дніпропетровського Євромайдану з'явився хвилинний відеоролик, у якому координатори Нікіта Проданець і Віктор Романенко (з Української Народної партії) закликали небайдужих громадян вийти завтра на мітинг і продовжувати свою боротьбу за європейський вибір. Телевізор я не вимикав. У крові в мене бурлив адреналін. Я не міг дочекатись того моменту, коли я примкну до протестного руху.

28 листопада я знов, завішаний національною символікою, прийшов на пари в університет. Я висидів усі ленти, крім останньої, тому що я вже пропускав початок мітингу, і хотів побути на ньому якомога більше часу. По ходу я дізнався про те, що початок акції перемістили на 14.00 і що місце проведення було змінено – акція повинна відбутися біля входу до парка імені Глоби, біля пам'ятника Чкалову. Я прийшов туди і побачив близько 100 людей, координаторів з мегафонами і багато прапорів України і Євросоюзу. По периметру стояли загони міліції з автомобілями і джипами. Вони не перешкоджали проведенню мітингу. Мітинг вирішили проводити тут, тому що, по-перше, на Європейській площі проведенню акції заважав ярмарок, а по-друге, тут було ближче до будівлі обласної ради.

На цьому мітингу ми відсвяткували відновлення діяльності Дніпропетровського Євромайдану, був виражений протест проти перешкоджання проведенню мирних зібрань з боку місцевої влади, були висловлені сподівання про те, що Янукович підпише на Вільнюському Саміті документ про асоціацію України з ЄС, також були роз'яснені переваги європейського курсу для України і кому було вигідно згортати цей курс. У нас був дуже довгий прапор України (довжина його мабуть сягала десь тридцяти метрів), який став незмінним атрибутом Дніпропетровського Євромайдану. Я теж тримав цей прапор.

У той день було дуже холодно, дув сильний вітер, температура повітря була нижче нуля, і я з двома хлопцями, з якими щойно познайомився, вирішили піти до найближчого магазину, аби купити щось поїсти і випити гарячого чаю, щоб зігрітись. Потім повернулись до Майдану і продовжили дискусію з усіма присутніми. Кожен міг тут поділитися своїми думками. Хтось почав співати народні українські пісні. Ми почали підспівувати. Потім я поїхав у Новомосковськ, бо я жив тоді у Новомосковську, потрібно було на завтра робити домашні завдання, а мітинг у цей час вирушив до Європейської площі, після чого розійшовся по домах.

29 листопада мітинг проходив у такому самому форматі, тільки в іншому місці – на Європейській площі. Людей у цей раз було більше – близько 200. Ми теж тримали тридцятиметровий прапор. Я стояв у передньому ряді і тримав з усіма, хто стояв попереду, прапор. З трибуни до нас прийшли сумні вісті – Янукович не підписав Угоди. Те, на що ми так довго сподівались, не відбулося. Кожен з нас по-різному до цього ставився – хтось закликав Майдан розходитись і переносити протест у іншу площину – щоб опозиційні депутати на засіданнях рад тиснули на "регіоналів", аби вони повернулись до євроінтеграційного курсу. Інші казали, що з ними не можна договоритись, потрібно продовжувати Майдан і вимагати відставки Уряду і Президента. Дехто пропонував радикальний сценарій – пора готувати коктейлі Молотова. Але таких було мало – більшість систематично виступала за мирний протест, і куратори Майдану у тому числі.

Казати, що ніхто до подій 30 листопада не знав що робити далі – неправда. Наприклад, у Дніпропетровського Євромайдану був план – 1 грудня їхати на Банкову у Київ до Президента.

У той день, 29 листопада, Майдан почався о 16.00 і тривав три години. На Майдані були присутні журналісти. Вони брали в нас інтерв'ю. Я теж дав одне інтерв'ю. Близько 19.00 до нас підійшли представники міліції і сказали, що мітинг несанкціонований і щоб ми збирались звідси. Координатори почали закликати розходитись, вони казали, ми будемо співпрацювати з нашими адвокатами, щоб вибороти своє право на мирні акції. Ми повинні діяти у площині закону, інакше чим ми будемо відрізнятись від діючої влади. Також вони сказали слідкувати за всіма новинами в групі, що Майдан не розходиться.

А люди не поспішали розходитись. Ми продовжували спілкуватись. Я з хлопцями, з якими познайомився вчора пішов до ЦУМу, який був на площі, аби купити прапор Євросоюзу. Прапор ми не знайшли. Потім ми пішли у Макдональдс і купили зеленого чаю, щоб зігрітись. Після цього повернулись на Майдан. Ми продовжували говорити про те, як треба діяти далі. Ми вирішили виспатись, і на свіжу голову робити вже якійсь рішення.

Коли я прокинувся наступного дня і ввімкнув новини, все було зрозуміло саме собою.

З 3 грудня на Дніпропетровському Євромайдані кожен день збирали речі (теплий одяг, одноразовий посуд, ліки, продукти харчування, гроші) на допомогу Київському Євромайдану. Також з 6 грудня почали збирати кошти на підтримку затриманого дніпропетровського редактора газети "Лица" Валерія Гарагуци, якого було затримано в Києві 1 грудня за підозрою у побитті міліціонерів на вулиці Банковій, хоча він лише намагався зупинити бульдозер з провокаторами, які намагалися прорвати кордон молодих ВВшників без амуніції, які прикривали собою добре екіпірований Беркут.

З початком кампанії бойкоту Партії регіонів протягом грудня 2013 – лютого 2014 років займався у Новомосковську розповсюдженням листівок, які містили у собі списки компаній і брендів, що належали членам Партії регіонів, і які потрібно було бойкотувати задля погіршення фінансового становища партії. Листівки я завантажував з групи Євромайдан Дніпропетровськ у Вконтакті, зберігав на Google Disc, а потім роздруковував у себе вдома на чорно-білому принтері і розклеював їх по місту.

11 січня брав участь у пікеті Дніпропетровського міського відділу міліції. Тоді ми завітали до полковника Седлецького, який заявив на телебаченні, що опозиційні телеканали навмисно завищують кількість людей, що приходять на Майдан у Дніпропетровську, а також, що вони стояли за гроші. Дніпропетровський Євромайдан вимагав спростувати цю інформацію.

У самому Новомосковську, у якому я тоді жив, не було ніяких акцій протесту. Була одна акція 20 лютого у селищі Меліоративне Новомосковського району на залізничній станції Орлівщина, коли місцеві жителі разом з тодішніми опозиційними партіями Свобода, Батьківщина, Удар, заблокували рейки і не пустили потяг з солдатами ВВ, яких збирались відправити на зачистку Київського Майдану.

Після того, як у Дніпропетровську на площі Леніна (тепер Героїв Майдану) 22 лютого близько 22 години демонтували пам'ятник Леніну, теж саме почали робити і в Новомосковську, але не все було так просто. На захист пам'ятника вийшло багато місцевих жителів, які не дали повалити його. Кілька днів після цього, біля пам'ятника стояла справжня варта із якихось безхатченків, які жили у наметах і грілись біля діжок з дровами. Потім вони розійшлись, а Ленін залишився. Так він і простояв усе неспокійне літо 2014-го. Ще, не пам'ятаю вже коли, хтось із небайдужих пофарбував пам'ятник у блакитно-жовтий колір. Плащ був блакитного кольору, а тіло – жовте. Так він і стояв до дня збройних сил України. Демонтували його 6 грудня 2014 року в рамках кампанії декомунізації. На його місці тривалий час стояв імпровізований постамент Тарасу Шевченку, а з жовтня 2018 року на цьому місці фонтан і збудований гарний громадський простір.

Ось така моя історія.