Загадки історії [Галина Єрмановська] (fb2) читать онлайн

- Загадки історії (а.с. Дитяча Енциклопедія ) 1.89 Мб  (читать) (читать постранично) (скачать fb2) (скачать исправленную) - Галина Єрмановська

Настройки текста:



Г. Е. Єрмановська Загадки історії

Вступ

Сьогодні наша країна переживає бурхливий період утвердження української ідентичності та державності. І, без сумніву, з цим пов’язане підвищення інтересу до історії як свого народу (див. «Чи був Рюрик», «Князі-соколи», «Чому Ольга поїхала до Царграда» та ін.), так і інших.

Слід зауважити, що історія і до сих пір зберігає велику кількість таємниць, хоча ця наука повинна сягати джерел наших знань про минуле народів, які населяють Землю, про минуле нашої країни. Здавалося б, уже стільки всього написано в численних книжках з історії, стільки вчених істориків працюють в архівах та музеях, щоб відшукати те, що потім потрапить до їхніх книжок. Та ба! Цих таємниць залишається сила-силенна, і що більше ми намагаємося їх розкрити, то більше усвідомлюємо, що одна загадка породжує другу, друга – третю і так до безкінечності.

Звідки ж беруться історичні таємниці та загадки? Дуже часто для досліджування того чи іншого явища або якоїсь події просто бракує джерел – вони могли не зберегтися через давнину, а могли бути й навмисне замулені (звичайно, не як джерела знань для майбутніх поколінь, а як свідчення подій, пам’ятати про які сучасники не бажали з різних причин, пригадайте, наприклад, фараона Ехнатона). Часто люди навмисне чи випадково перекручували справжні події чи долі певних історичних осіб до невпізнаваності – таким чином створювалися міфи, які протягом століть існували не лише у свідомості тисяч людей, але й кочували з однієї книги до іншої, потрапляли в підручники і отримували статус абсолютної істини.

А може, це й добре? Може, захоплюючий або страхітливий міф кращий за реальні знання? Може, так просто спокійніше – жити в полоні вигаданих подій та характеристик і не знати правди, адже вона не завжди приємна? Єдине безперечно – будь-яке спотворення реальності призводить до недостатнього розуміння історії, яка набагато яскравіша й цікавіша за будь-яку вигадку. Треба також розуміти, що міф часто є засобом маніпуляції свідомістю людей, а це буває просто небезпечним для життя та здоров’я не тільки людини, але і всього суспільства (знову нагадаємо читачеві події минулого – нацистська пропаганда в Німеччині та комуністична в СРСР).

Як же боротися з перекручуванням історії? Звичайно, треба ретельно вивчати всі можливі джерела, застосовувати різноманітні методи історичного дослідження, навіть такі неоднозначні й суперечливі, як створення альтернативної картини розвитку тих чи інших подій. Але найголовніше, на наш погляд, мати сумніви і ставити запитання.

У цій книжці читач знайде чимало цікавих розповідей про загадкові історичні події, долі цікавих людей. Звичайно, своє завдання ми бачили не в тому, щоб поставити крапку й сказати: «Таємницю розгадано!» Ми прагнули показати, що можливості для пошуку істини необмежені, а читача хотіли запросити з собою в мандри лабіринтами історії.

Книга побудована за тематично-хронологічним принципом, що дасть можливість читачеві не лише відкрити для себе багато нового, але й систематизувати свої знання і збагатити своє уявлення про ту чи іншу епоху або постать.

I


Загадкові знаки

Найдавніша у світі?

Месопотамія[1] – так у давнину називали землі, розташовані між Тигром і Євфратом. Дві тисячі років тому тут говорили арамейською. Ще дві тисячі років тому, тобто за дві тисячі років до нашої ери, в Межиріччі панувала мова аккадців. А якщо ми поглибимося у часі ще далі, то знайдемо, що близько п’яти тисячоліть тому тут говорили шумерською. І не тільки говорили, але й писали. До нас дійшла велика кількість «глиняних книг» – обпалених глиняних табличок, вкритих письмовими знаками.

Фахівці від самого початку розрізняли в шумерській писемності два її види – первісне ідеографічне письмо і створений на його основі клинопис. Саме клинописом написаний великий епос, пісня про героя Гільгамеша, який вирушив на пошуки вічного життя.


Клинопис


Перехід до клинопису почався приблизно на початку III тисячоліття до нашої ери, а завершився остаточно в епоху династії Ура, в середині II тисячоліття до нашої ери, тобто 4,5 тисячі років тому. І коли щодо походження клинопису у фахівців не було особливих сумнівів, то щодо походження первісного письма вони зайшли в глухий кут і знайти відповідь не змогли. Чому?

Шумерські скульптори зображували на своїх витворах гігантські очі та вуха, підкреслюючи таким чином розум та проникливість. Шумерською мовою gestu-sum-a – «вухомнаділений» – означало мудрий, глибокодумний.

Дослідження останніх років – археологічні, лінгвістичні, антропологічні – показали, що не шумери були аборигенами Дворіччя. Вони прийшли на цю землю і побачили тут не дикі племена, а вже сформовану, високорозвинену цивілізацію, кращі досягнення якої вони успадкували, у тому числі і писемність, пристосувавши її до власної мови. Таким чином, учені дійшли висновку, що цивілізація Дворіччя зобов’язана своїм походженням не шумерам, а їхнім попередникам – протошумерам. А оскільки протошумери, тобто ті, що були тут до шумерів, говорили іншою, не шумерською мовою, то було взято й іншу назву творців найдавнішої цивілізації Месопотамії. За назвою пагорба Ель-Убайд, де вперше була виявлена ця цивілізація, їх назвали «убаїдцями». І тепер, говорячи про найдавнішу систему письма, що існувала в Дворіччі-Месопотамії ще до появи там шумерів, можна вживати термін «протошумерська» чи «убаїдська».


Статуя шумерського царя


Але убаїдці також є прибулим плем’ям, і їхнє походження дотепер залишається загадковим. Люди убаїдської культури якось відразу і несподівано освоюють родючі землі низов’їв Тигру і Євфрату, засновують тут перші селища, що пізніше стануть знаменитими шумерськими містами. Ці прибульці з’являються перед нами від самого початку як носії високорозвиненої культури, і в цьому розумінні убаїдці були першими на цій землі, позаяк до них тут існувала дуже примітивна культура епохи каменю.

Таким чином, не в Месопотамії, а в іншім місці треба шукати джерела убаїдського письма і якесь ще давніше протописьмо. Від цього протописьма відокремилося письмо убаїдців, коли вони прийшли з якогось «центру X» на південь Месопотамії. Це ж протописьмо дало початок протоіндійському і протоеламському письму. Крім трьох найвідоміших цивілізацій Давнього Сходу – Дворіччя, долини Нілу (Єгипет) і Індостану, існувала ще одна, не менш давня, але не така відома – еламська. Про Елам знають дуже мало, а тим часом тут (еламіти жили в гірських областях Ірану) були розкопані давні міста, знайдені предмети високого мистецтва, виявлені письмена, що дотепер ще не розшифровані. Еламська культура має багато рис, спільних з убаїдською (протошумерською) і протоіндійською культурами, а найдавніші письмена Еламу, Дворіччя та Індостану дуже схожі між собою.

Час існування трьох гілок писемності – убаїдської, протоеламської і протоіндійської – відділений від нас проміжком у 4–5,5 тисяч років. Цікаво, що до цієї ж епохи належить і виникнення єгипетської писемності і цивілізації в долині Нілу. Цілком можливо, що крім трьох основних, які ми згадали вже, відгалужень, протописьмо дало ще одну «бічну» галузь – давньоєгипетську.

Але де розташовувався цей «центр Х» – колиска протописьма? Припущень щодо цього дуже багато: Кавказ, Алтай, Індостан і т. ін. Але жодна з цих «адрес» не дістала загального визнання через відсутність незаперечних доказів. От коли б пощастило знайти пам’ятки письма більш давні, ніж письмена Дворіччя, і водночас чимось схожі на них, тоді питання про прабатьківщину убаїдців і «центр Х» розв’язалося б само собою.

Три маленькі глиняні таблички, вкриті малюнками і геометричними знаками, напрочуд схожими на знаки писемності Дворіччя, були виявлені під час розкопок у давньому культово-релігійному об’єкті поблизу селища Тертерія, позначеного навіть не на всіх картах Румунії.

Поталанило цього разу археологові Н. Влассу. Таке трапляється раз на сто років, і багато газет світу того ж 1961 року повідомили про сенсаційну знахідку румунського археолога: адже знайдені таблички були майже на 1000 років старші за «шумерські».


Табличка з Тертерії


Радіовуглецевий метод допоміг визначити вік табличок – їм було понад 6500 років, що відповідало ранньому етапу культури Вінча – Вінча-Турдаш.

Про існування в Подунав’ї цієї культури, яку відкрив ще в 30-ті роки минулого століття югославський археолог М. Васич, знало лиш вузьке коло фахівців. А тим часом це була одна з найдавніших цивілізацій Старого світу. Розквіт її припадав на середину V – середину IV тисячоліття до нашої ери. В історії розвитку Європи культуру Вінча можна порівняти хіба що з культурою Греції і її впливом на «варварський» світ.

Говорячи про характер і особливості цієї культури, слід наголосити, що культура ця насамперед була землеробська. Землеробство було таким інтенсивним, що фахівців і сьогодні вражає потужність культурного шару вінчанських поселень – він сягає кількох метрів. Орали вінчанці на биках, сохою. Сіяли пшеницю трьох сортів – однозернянку, двозернянку, спельту; ячмінь двох видів, просо; саджали льон, а також віку, сочевицю, горох. Збирали врожай «серпами», а зерно зберігали у великих кошиках, обмазаних глиною. Частину зерна мололи на борошно й випікали хліб. На зелених придунайських лугах паслися череди гладких корів і отари овець.

Жили вінчанці в численних поселеннях, у будинках на зразок українських хат. Пізніше (період Вінча-Плечнік) на місці найбільших поселень виростуть міста. Ми не знаємо їхніх назв, але їх планували архітектори, а просторі будинки, палаци і храми зводили вмілі будівельники. Це вони побудували перші абсидні будинки – будинки із закругленою торцевою стіною і перші «мегарони» – архітектурні комплекси для правителів.

Були серед вінчанців гончарі і теслі, ткачі і кушніри, металурги і ковалі. Вінчанці відкривали копальні, видобували мідну руду і виплавляли з неї мідь – уперше в Європі. Художники, скульптори, різьбярі прикрашали своїми мистецькими витворами житло вінчанців.

Важливу роль у житті вінчанців відігравали обряди і традиції. Так, небіжчика клали на бік, під кутом 30°, у напрямку північ – південь, обличчям назустріч сонцю. У могилу поміщали керамічний посуд, кістки жертовних тварин, намиста з морських мушель, знаряддя праці, серед яких обов’язково була сокира.

За дотриманням обрядів і традицій стежили жерці. Володіли вони і писемністю. Але можна припустити, що вміння писати не було привілеєм самих лише жерців. Адже вміння писати передбачає й уміння читати, а письмові знаки ми знаходимо на всіляких предметах побуту, з якими повсякденно мали справу звичайні люди.

Вінчанське письмо представлено поодинокими знаками геометричного типу. Налічують 210 таких знаків. Оскільки знаки не утворювали більш-менш зв’язних великих текстів, то багато фахівців поставилися до них обережно, гадаючи, що це лиш звичайні клейма майстрів, які виготовили той чи інший предмет. Та коли були знайдені тертерійські таблички, всі відразу згадали і про вінчанські знаки і разом заговорили про найдавнішу на нашій планеті вінчанську писемність. Щоправда, у цьому хорі були чутні й голоси скептиків: адже крім того, що тертерійські й вінчанські знаки були ідентичні, вони, як уже про це йшлося, були дуже подібні до протошумерських письмових знаків. Як пояснити цей феномен? Скептики заявили, що тертерійські таблички завезли до Тертерії з Дворіччя шумерські купці, де ці таблички скопіювали тубільці. Таким чином, зміст табличок вінчанцям не був зрозумілий, але вони, проте, використовували їх у релігійних обрядах. Украй «цікаве» судження, та коли б не одна обставина… Як можна привезти щось із Шумерії, якщо тоді, коли вінчанці старанно креслили письмові знаки на глиняних табличках, Шумерії ще не існувало, а писемність виникла лише наприкінці IV тисячоліття до нашої ери.

Хто ж були вінчанці? Якою мовою вони говорили? Є лише одна можливість довідатися про це – змусити заговорити самих вінчанців, тобто прочитати тертерійські таблички.

Фестський диск

Ведучи розкопки на Криті, Артур Еванс знайшов три види письма – і вони відповідали трьом етапам розвитку давньокритської писемності. Перший – ієрогліфічні знаки на печатках, вік яких становив 40–45 століть. Другий – розвинене на їхній основі письмо А, воно датується 1750–1450 роками до нашої ери. Третій – письмо Б, пам’ятки якого виявлені не тільки на Криті, але й на території материкової Греції, у Мікенах та Пілосі. У 1908 році, ведучи розкопки поблизу критського міста Фест, суперника Кносса, італійські археологи знайшли круглу глиняну пластинку, вкриту незвичайними знаками. Досі ще ніде і нікому не таланило знайти писемну пам’ятку такої форми і виконану такими знаками. Диск із Феста є унікальною пам’яткою, і поки що він є задачею, яку досі ніхто з дослідників не розв’язав. Поряд з таємничим диском (він був знайдений в одній з бічних будівель палацу мінойської епохи) лежала розбита табличка з написом, що був зроблений критським письмом А. Тож диск був датований археологами тим часом, що й табличка, – приблизно 1700 роком до нашої ери.


Артур Еванс


Напис на цьому диску ніхто не вирізував – він «штампований», тобто зроблений за допомогою сорока п’яти різних дерев’яних або ж металевих «штампів». Важко повірити, що набір із сорока п’яти різних знаків-штампів був виготовлений лише для того, щоб відтиснути один-єдиний напис на диску. Напевно, були і якісь інші, аналогічні диску з Феста тексти, але вони до нас не дійшли.

На Криті, де інтенсивні розкопки ведуть з 1900 року, нічого подібного до цього диска досі не знайшли. Та й сам диск, на думку більшості дослідників, зроблений не з критської глини. Серед знаків письма Фестського диска є зображення човна, сокири, орла, шкури якоїсь тварини, кельми муляра, розетки, вази, будинку, велетенської жінки (можливо, це не жінка, вона дуже відрізняється від граціозних дам, відбитих на фресках Криту, а зображення богині-бегемотихи). Найчастіше повторюється в написі знак, що зображує чоловічу голову в уборі з пір’я. Цей головний убір нагадує головні убори давніх мешканців Малої Азії, і тому багато вчених схильні вважати, що і сам диск завезений на Крит із південно-західної частини Малої Азії. Але, посилаючись на цю ж голову в уборі з пір’я, інші дослідники вважають, що батьківщина прикраси – Північна Африка, а ще інші – що Греція, Північна Америка або ж пов’язують її з навалою таємничих «народів моря», які загрожували Єгипту близько 1200 року до нашої ери. Висловлювалися гіпотези і про те, що цей унікальний диск є останньою пам’яткою писемності легендарної Атлантиди, і навіть робилися спроби прочитати на ньому повідомлення про загибель цієї землі. Втім, спроб прочитати диск із Феста було дуже багато.


Лінійне письмо В. Глиняна пластинка


Фестський диск. Лицьовий та зворотній бік


Сер Артур Еванс, який відкрив цивілізацію Криту і його ієрогліфічне письмо, вважав, що напис є переможним гімном. Англієць С. Гордон вирішив, що текст на диску написаний мовою басків, яка стоїть осібно серед всіх інших мов світу, але переклад, запропонований ним, був набором слів («бог, що крокує на крилах бездиханною стежкою, зірка-каратель, піниста безодня вод, псо-риба, каратель на виткій квітці; бог, каратель кінської шкіри (чи поверхні скелі), пес, який піднімається стежкою, пес, який лапою осушує глечики з водою, який піднімається круговою стежкою, який осушує винний міх…» – так виглядає в перекладі Гордона початок напису).

Французький атлантолог Марсель Оме вирішив, що вертикальні риски, які розділяють текст диска на окремі блоки, позначають межу фраз, а не слів. Ці фрази він витлумачив як повідомлення про загибель Атлантиди, а сам текст – як історико-астрологічний, бо знаки йдуть по спіралі. Міс Ф. Стоуелл, учениця Еванса, прочитала текст давньогрецькою і вчула в ньому гімн, присвячений богині Реї («Востань, рятівниче! Слухай, богине Рея!» – так переклала Стоуелл початок напису). Давньогрецькою ж мовою читав текст і німець Зіттіг, що застосував у своїх дослідженнях статистику, але знайшов у ньому не гімн Реї, а розпорядження про розподіл земельних ділянок (з одного боку диска) і інструкції щодо проведення ритуалів, пов’язаних з поминками і святом сівби (з другого боку диска).

Використовував статистику у своїх дослідженнях диска й інший учений, співвітчизник Зіттіга Е. Шертель… і знайшов, що текст розповідає про царя Мано – володаря Криту Міноса, а в цілому диск є гімном на честь Мінотавра і Зевса.

Американець Б. Шварц, також застосувавши методи статистики і читаючи текст грецькою, знайшов у ньому список священних місць, свого роду «вказівник» для прочанина, що прибув на Крит. Приблизно в цей же час з’явилася стаття іншого американського дослідника, Ефрона, який – знову ж таки на основі статистичних підрахунків! – знайшов на диску «відносно примітивні або ж, у всякому разі, ранні» надбання «грецької релігійної поезії».

Однак далеко не всі дешифрувальники читали текст диска грецькою і спиралися на закони статистики. Професор Саймон Девіс із Йоганнесбурга повідомив, що за допомогою мови хетів, давніх жителів Малої Азії, йому пощастило знайти ключ до всіх нерозшифрованих письмен Егеїди, у тому числі й до диска з Феста. Згідно з повідомленням Девіса, в тексті йдеться про виготовлення печаток. Ось запропонований професором Девісом зразок перекладу одного з фрагментів диска: «Я відтиснув, я віддрукував, я віддрукував, я відтиснув, я віддрукував, я віддрукував, я віддрукував, я віддрукував, я відтиснув відбитки, я поставив печатку, я віддрукував, я поставив печатку».

Отже, текст в інтерпретації Девіса був дуже вбогий і вкрай монотонний. Але, може, тільки через те, що хибним був метод дешифрування, обраний Девісом? У 1977 році в радянському академічному журналі «Вестник Древней истории» з’явилася стаття відомого болгарського вченого академіка Володимира Георгієва. Називалася вона «Дешифровка тексту диска з Феста». Текст він читав мовою, близькою до хетської, однак, на відміну від Девіса, академік Георгієв знайшов у ньому не безкінечні повтори слів «я відтиснув», «я віддрукував», а «коротку історичну хроніку», своєрідний «рапорт про події, що відбулися в Південно-Західній Малій Азії», документ, який «має велике історичне значення для з’ясування відносин між Критом і Троєю».

Водночас зі статтею Георгієва в радянській науковій пресі з’явився інший варіант дешифрування диска, автором якого був московський історик О. О. Молчанов. Згідно з думкою Молчанова, текст диска є «найдавнішим в Європі написом, присвяченим історичним подіям», та не взаємовідносинам Криту з Троєю, а списком правителів окремих міст Криту, священним договором чи близьким йому за змістом урочистим священним актом… І того ж 1977 року польський журнал «Пшекруй» публікує статтю Томаша Зелінського «Диск заговорив». У ній ідеться про те, що доктор Шальок, інженер-економіст, за допомогою «структурно-феноменологічного аналізу» зумів прочитати текст. Він є молитвою, відтиснутою в глині і написаною грецькою мовою.

«Над містом Ітаносом нависла якась загроза, і цар обіцяє богам винагороду за порятунок від лиха», – так перекладає текст Шальок. Починається кожен розділ зі слова «якщо», що передає знак голови з убором із пір’я. Монотонно і наполегливо повторюється: «якщо вислухаєш», «якщо вислухають», «якщо», «якщо» – для посилення впливу або ж для «поетичного оформлення» молитви.

Втім, ще 1948 року диск був прочитаний як поетична молитва, тільки не грецькою, а однією із семітських мов:

Найвище – це божество, зірка могутніх тронів.
Найвище – це ніжність утішливих слів.
Найвище – це пророцтво.
Найвище – це білок яйця.
Як бачите, немає ніяких монотонних «якщо», бо знак голови з пір’ям трактується як ієрогліф, який передає слово «найвище». Однак той самий знак трактується і як «німий» вказівник-детермінатив, що ставиться перед власними іменами, і як знак, що передає один склад (що його різні дослідники читають по-різному: як «ва», як «а», як «ай», як «ан» і т. ін.). Тож і цьому перекладу вірити не можна.

Загадкові дописування

Як створювалися літописи?

Через війни, пожежі та з багатьох інших причин давніх літописів дійшло до нас небагато. Наприклад, від XI до кінця XV століття жоден літописний звід не зберігся у справжньому вигляді. Вони відомі тільки в уривках у складі пізніше написаних зводів. Тим більше не вціліли до наших днів чернетки цих літописів, що звичайно знищувалися після переписування тексту набіло.


Писці книжок


У XVI столітті на бажання Івана Грозного була створена всесвітня історія «від створення світу» і майже до середини його царювання – велика, багатотомна праця, написана чудовим чітким почерком – напівуставом і виконана «в особах», тобто прикрашена кольоровими мініатюрами – малюнками найкращих художників того часу. Цих мініатюр було зроблено близько шістнадцяти тисяч. Звід писали на спеціально закупленому у Франції прекрасному королівському папері. На створення цієї монументальної праці було витрачено чимало зусиль і коштів. Зрозуміло, звід повинен був насамперед прославити царювання самого Івана Грозного. Однак саме з присвяченим йому останнім томом і сталися різні дива.

Останній том Лицьового зводу називають Синодальним списком. Його так охрестили у зв’язку з тим, що колись він належав бібліотеці Синоду. У цьому томі викладені події тридцяти двох років – з 1535-го по 1567 рік, тобто з того дня, коли Іванові Грозному виповнилося п’ять років, і до розпалу опричнини. На аркушах цього тому, який був начисто переписаний і, виходячи з того, що малюнки були розфарбовані, вже закінчений, чиясь невідома нам рука зробила численні виправлення, приписки. Довелося переписувати його заново. Так народився другий варіант цього літопису, що його у XVIII столітті знайшов історик князь Щербатов серед різного мотлоху в патріаршій бібліотеці й назвав його Царственою книгою. Усі виправлення невідомого автора були внесені до тексту Царственої книги. А коли Царствена книга була вже готова, та сама владна рука густо помережила її аркуші новими зауваженнями, додатками і виправленнями. Цього разу вона зробила в десять разів більше приписок і виправлень, а головне – перекреслила багато чого з написаного раніше нею самою. Колишні свої вставки вона замінила іншими, здебільшого з ними несумісними, які подеколи навіть спростовують їх…

Здавалося б, треба взяти й порівняти почерк приписок з почерками державних діячів, що жили в тому столітті, й автора відразу буде знайдено. Але справа ускладнюється тим, що до нас не дійшли, за незначним винятком, автографи тодішніх державних діячів.


Мініатюра з Царственої книги. Приписка на полях: «То не надобно, чтоб государь сам носил».


Навіть славетні послання Івана Грозного до князя Курбського у Кирило-Білозерський монастир, листи до «вульгарної дівиці» Єлизавети, королеви англійської, і багато чого іншого дійшло до нас лише в списках, що були зроблені значно пізніше, у XVII столітті, тобто десь через сто років після написання оригіналів. Що ж до офіційних документів того часу, то всі вони переписані рукою переписувачів. Крім того, у той час не було звичаю зберігати чернетки. Тому ми й не знаємо справжньої історії багатьох пам’яток давньої писемності. Останній же том Лицьового літописного зводу є щасливим винятком, бо виправлення вносили у вже готову книжку. Це єдиний відомий науці випадок, коли можна простежити чорнову історію давньої пам’ятки. Що ж до підпису Івана Грозного, то шукати його немає сенсу. Коли дяк того чи іншого приказу приносив царю начисто переписану грамоту, цар прикладав до неї замість підпису свою особисту печатку. Вона була вправлена в перстень, який він носив на вказівному пальці правої руки. Іноді він прикладав іншу, так звану Велику Государеву печатку із зображенням орла.

Слід сказати, що дописування як історичне джерело становить величезний інтерес для дослідника. Ціла низка найважливіших політичних подій XVI століття і багато інших цінних деталей, що характеризують ту далеку епоху, відомі нам тільки з одного джерела – з дописувань невідомого редактора Лицьового зводу. Ні в основному тексті зводу, ні в інших літописах цих відомостей немає.

Так сталося, що важливі записи залишалися майже двісті років поза увагою істориків. Можна було б звинуватити в цьому князя Щербатова: наспіх давши лад розрізненим аркушам знайденої ним Царственої книги, він подарував її Катерині II, «яко гідну цікавості», і дістав дозвіл на її видання. Але він зробив це досить неохайно. Дописування невідомого редактора він включив в основний текст без будь-яких застережень і приміток і, таким чином, ніби накрив їх шапкою-невидимкою. Вивчаючи Царствену книгу за його виданням (оригінал не кожному був доступний), читач не помічав у ній ніяких дописувань. Вони побачили світ лише через багато років, у першому науковому виданні російських літописів. Але, правду сказати, перекладати всю відповідальність на князя Щербатова не можна. Історики вже давно використовували відомості, що містилися в дописуваннях. Їх можна знайти в будь-якому підручнику, в будь-якій популярній книжці про Івана Грозного, не кажучи вже про присвячені йому повісті й романи, наприклад, історію про боярський заколот 1553 року в дні небезпечної хвороби Грозного… Усе це так романтично виглядає: цар помирає, бояри зчинили бунт у нього на очах, хворий благає царицю тікати з маленьким царевичем за кордон, заколотники висувають іншого царя… І раптом, на превеликий жах бояр, той, хто вмирає, видужує…


Велика Государева печатка Івана Грозного


А чи було так насправді? Дивно, але про ці такі важливі події мовчать усі літописи. Розповідь про заколот 1553 року міститься тільки в дописуванні, зробленому невідомим автором за другого редагування. Колись він задовольнявся короткою розповіддю про хворобу Івана Грозного в основному тексті Лицьового зводу… Більше того, в перших дописуваннях їхній автор подає відомості, які аж ніяк не сумісні з пізніше зробленою вставкою про заколот.

Річ у тім, що Лицьовий звід тривалий час вважали надбанням XVII століття, створеним через сто років після подій, що були описані в його останньому томі. Звідси випливало, що автор дописувань був не сучасником цих подій, а вже істориком. При першому редагуванні він міг користуватися одними матеріалами, а потім йому трапилися нові, більш докладні відомості, заради яких він і почав удруге виправляти основний текст. Міркуючи так, історики в подальшому спокійно вибирали з дописувань більш пізні, позаяк вони були багатші на всілякі подробиці. Але академік М. П. Лихачов, вивчаючи водяні знаки на стародавньому папері, довів, що Лицьовий звід створювався не в середині XVII століття, а на сто років раніше, і звідси випливало, що автор дописувань – сучасник описуваних ним подій. Здавалося б, слід було переглянути ставлення до цього історичного джерела. Та коли сучасник події викладає подію двічі й щоразу по-іншому, значить – в одному випадку він напевно пише неправду!


Водяні знаки, за якими академік М. П. Ліхачов визначив час створення Царственої книги


Рукопис Синодального списку дійшов до наших днів з великими вадами. У ньому бракувало початку і багатьох аркушів. Унаслідок цього в літописних відомостях утворилися пропуски. В одному місці було пропущено ціле десятиріччя, в іншому – три роки.

Але ці пропуски заповнювалися за іншими текстами, головним чином за збереженим другим варіантом цього списку – Царственою книгою.

Уважно досліджуючи Синодальний список – той самий, на якому були зроблені перші дописування, – і порівнюючи його з Никонівським літописом, дослідники дійшли висновку, що цей список особливо ретельно обробляли ще до подання на перегляд доскіпливому редакторові. У багатьох місцях він відрізнявся від інших списків більш точним і чітким викладом подій. Впадало в око, що тільки тут, так само як і в Царственій книзі, яка повторювала цей текст, князя Володимира Старицького, двоюрідного брата Івана Грозного, якого він запідозрив у намірі захопити владу, ніде не називали «государевим братом». Там же, де переписувач за звичкою використовував цей вираз, який часто зустрічався в інших літописах, ці два слова були старанно вимарані. Створювалося враження, що Синодальному списку була призначена якась особлива роль. Закінчувався він описом подій серпня 1567 року.

Водяний знак – будь-яка прозора лінія, фігура, літера, яка утворилася на папері внаслідок дотикання паперової маси до дротиків на дні форми для виготовлення паперу.

На французькому папері XV–XVI століть були водяні знаки у вигляді дельфінів, собак, глечиків, гербів володарів мануфактур.

Отже, міркували звичайно дослідники, редактор мав переглянути список і внести в нього свої виправлення після цієї дати. Такий, на перший погляд, очевидний висновок і зробили всі історики, що вивчали Лицьовий звід. Після того як академік М. П. Лихачов установив, що він створений не в XVII столітті, а в XVI, всі вирішили, що дописування в Синодальному списку і в Царственій книзі були зроблені майже одночасно, наприкінці 60-х – на початку 70-х років XVI століття. Якщо перші й другі дописування робили майже одночасно, то чим пояснити такі несумісні суперечності першого і другого варіантів? І ще одне важливе зауваження: густо виправлений останній том Лицьового зводу був заново переписаний. Одних тільки мініатюр довелося перемалювати понад тисячу. Таку копітку і трудомістку роботу теж не можна було зробити в короткий термін. Між першим і другим редагуванням мав минути якийсь – можливо, досить значний – час.

Продовжуючи вивчати Синодальний список, дослідник помітив, що дописування на його берегах розподілені нерівномірно. Останнє було зроблено в тому місці, де йшлося про події 1557 року. У викладі історії подальших десяти років чомусь не було зроблено жодного виправлення.

А саме це десятиріччя було насичено важливими подіями. Воно починалося смертю коханої дружини Івана Грозного цариці Настасії, очевидно, отруєної його ворогами. Уперше став перед судом двоюрідний брат царя князь Володимир Старицький, якого запідозрили у зраді. Помер царський наставник митрополит Макарій, укладач першої частини Літописного зводу. Зрадив Грозного, втік до Литви його улюбленець князь Курбський. Розгніваний боярськими зрадами й інтригами цар переїхав із Кремля до Олександрової слободи і «вчинив опричнину», заснував «особый двор государев» – свою особливу державу в державі.


Івану Грозному доносять про зраду князя Курбського


Можливо, дописування в Синодальному списку припинили через те, що їхній автор у це бурхливе десятиліття сам зазнав утисків або ж завбачливо відійшов від справ. Зрештою він міг занедужати чи навіть померти. Та всі ці припущення теж довелося відкинути. Адже було відомо, що редактор Синодального списку вносив потім свої виправлення і в другий його варіант – Царствену книгу.

Тоді досліднику спало на думку рішення, яке, попри свою простоту, відразу відповіло на всі питання і відкрило дорогу важливим висновкам. Синодальний список був представлений вимогливому редакторові не весь. Спочатку він одержав тільки його першу частину, на якій і були зроблені перші приписки. Після цього в редагуванні відбулася тривала перерва. Саме тоді, коли переписували текст і перемальовували до нього мініатюри, і сталися бурхливі події, що спричинили перегляд написаного і необхідність нових вставок.

Таке припущення підтверджував і зовнішній вигляд рукопису. Вся перша половина Синодального списку до повідомлення про смерть дружини Івана Грозного рясніла яскравими заголовками, виведеними кіновар’ю. Їх було понад триста. В іншій же частині, що описує 1560–1567 роки, їх тільки чотири. Помітна була велика різниця в манері оформлення цієї частини Лицьового зводу порівняно з попередньою. Її можна було пояснити смертю його укладача митрополита Макарія. Однак, і це факт, частини рукопису за 1535–1560 і за 1560–1567 роки писані по-різному, а отже, у різний час.

Але де ж писали цю першу частину до відправлення редакторові, а потім і другу частину літопису? Це теж установили. Був знайдений такий запис: «Ящик 224. А в нем списки, что писати в летописец, лета новые. Прибраны от лета 7068 (1560) и до 76 (1568)».

Цей запис явно означав, що друга частина Синодального списку за роки 1560–1568 була окремо «прибрана» (зберігалася) в архіві. Було встановлено, що ті самі події, які згадуються як у тексті Синодального списку, так і на сторінках Царственої книги, автор дописувань висвітлював по-різному. Так, наприклад, до розповіді про ворожнечу між князями Шуйським і Вольським, що була внесена до літопису під 1539 роком, на полях Синодального списку приписано, що в цій зваді постраждав боярин Михайло Васильович Тучков, якого Шуйські вислали з Москви в його село. У Царственій же книзі ця розповідь була викладена вже інакше. Тепер з жертви боярської усобиці Тучков обернувся в її призвідника. Але що цікаво, Михайло Васильович Тучков був дідом зрадника князя Курбського. Ця, здавалося б, маленька деталь проливала світло на багато що.

Дописування в Синодальному списку, де Тучкова співчутливо зображено жертвою, могло бути зроблено тільки до зради Курбського і до опали, що вразила всіх його родичів. Друге – після неї. Курбський же втік до Литви 1564 року. Отже, Синодальний список редагували до цього року, а Царствену книгу – пізніше.

Невдовзі після своєї втечі Курбський написав Іванові Грозному образливого листа, на який цар відповів довгою одповіддю, відомою за назвою «Царево государево послание во все его Российское царство об измене клятвопреступников его – князя Андрея Курбского с товарищами». У цьому листі він називав Тучкова зрадником і порівнював його зі змією: «а понеже еси порождение исчадия ехиднова – по сему тако и яд отрыгаеши». Листа, у справжності якого ніколи не сумнівалися історики, хоча він зберігся тільки в списках, було датовано 5 липня 1564 року. Припущення дослідника підтверджувалося: перше дописування, в якому Тучкова розглядали як жертву боярської змови, було зроблено до 1564 року.

У цьому ж посланні до Курбського не менш різко висловився Іван Грозний і про колишнього близького свого радника Олексія Адашева. Його він обізвав «собакою», звинувачуючи Адашева в дружбі зі зрадником Курбським.

Хто ж він?

Як вже згадувалося, відомості, що містилися в найважливіших дописуваннях, давно перебували в науковому обігу. Написані скорописом у XVI столітті на берегах літопису дописування заповнювали їх майже повністю і, не лягаючи на одну сторінку, переходили на наступні аркуші; деякі ж були зовсім короткі – виправлявся тільки один рядок або ж ім’я, інші – з виправленням букви чи крапки, що стояла над нею.

У другому варіанті, тобто в Царственій книзі, дописувань і виправлень було разів у десять більше, ніж у першому.

Найбільші дописування, що розтяглися на кілька аркушів, були вставлені в тих місцях, де розповідалося про найбільш важливі періоди царювання Івана Грозного. Зрозуміло, вони були зроблені не простим спостерігачем подій, а впливовим державним діячем, що звик до беззаперечного виконання своїх розпоряджень. Це виражалося, насамперед, у тому, що виправлення, внесені звичайно в чернетки, він робив на сторінках уже готового розкішного рукопису, призначеного для царя. Його мало турбувало, що цим він псував готову книгу. Не кажучи вже про старання переписувачів, марнувалася і праця художників, що прикрасили текст великою кількістю мистецьки виконаних малюнків. Його великі вставки часом обрамляли й основний текст, і малюнок, а іноді й цілий аркуш був безжалісно зіпсований одним незначним виправленням.

Після автора приписок ніхто вже не торкався книжки. На полях обох варіантів хазяйнувала одна рука. І це, безперечно, була рука людини, яка мала необмежену владу і право на свій розсуд виправляти і перекроювати офіційний московський літопис, «творити» історію.

Цей же вимогливий редактор змушував художників переробляти малюнки. Під деякими з них можна було прочитати сердиті зауваження, на кшталт: «Здесь государь написан не к делу». На цьому аркуші був намальований сам Іван Грозний. Іноді редактор у беззаперечному тоні вказував, як саме повинен бути виправлений малюнок: «Тут написать у государя стол без доспехов (тобто не накритий), да стол велик» чи «царя писат тут надобет стара». На думку редактора, художник занадто омолодив Грозного. Не сподобалося редакторові зображення весілля Івана Грозного: він зажадав «розписат на двое – венчание да брак», тобто дати на цю тему дві нові мініатюри.

Як же виконувалися ці розпорядження? Там, де в першому варіанті малюнок був забракований, у другому був намальований інший, що точно відповідав зробленим вказівкам. Наказуючи на деяких малюнках прибрати царя, редактор водночас усіляко намагався в тексті своїх дописувань представити Івана Грозного спритним, мудрим і великодушним. Це було особливо помітно в додатках до розповіді про взяття Казані.

Хто ж міг бути автором таких дописувань?

Як відомо, багато хто з прибічників Івана Грозного в різний час потрапляв в опалу. Хто з них утримався до того часу, коли могли бути зроблені другі дописування й правка? Хто міг бути так докладно обізнаний про тривожні події дитинства Івана Грозного чи днів його тяжкої хвороби? Хто наважився б, нарешті, при Івані Грозному самостійно вирішувати: до діла чи не до діла намальований государ, та ще й вимагати: ні, звідси треба його забрати, «царя писат тут надобет стара»!


Поправки на сторінках Царственої книги


Ось перелік безсумнівних ознак, яким володів, судячи з характеру дописувань, їхній автор.

Він мав бути серед живих і перебувати при дворі після 1564 року.

Він був персоною дуже повноважною, і в редагуванні зводу йому належало останнє слово.

Його політичні погляди суть політичні погляди Грозного.

Царю він винятково відданий.

Він – людина з великим політичним кругозором. Він у курсі всіх важливих подій, що відбуваються в Кремлі за участю царя і в найвіддаленіших куточках країни.

Він – спостерігач взяття Казані (про це безперечно свідчать живі подробиці, додані ним до розповіді про облогу й узяття цього міста).

Він докладно знайомий із таємною справою, що зберігалася в царському архіві, про зраду князя Лобанова-Ростовського і з історією боярського заколоту 1553 року, не кажучи вже про низку інших більш дрібних справ.

Усім цим ознакам безумовно відповідала тільки одна постать: сам цар Іван Васильович Грозний.

Чия рука?

Але потрібно було ще з’ясувати: чи дописування й правка були зроблені власноручно Іваном Грозним чи продиктовані ним якомусь переписувачу? Вони могли бути також дописані на основі зауважень царя, зроблених на окремих аркушах.

Обидва ці припущення були відкинуті.

Ретельно вивчивши дописане, вчені дійшли таких висновків.

Поряд з великими доповненнями, зробленими на полях Синодального списку і Царственої книги, в тексті обох літописів траплялися і дрібні виправлення тим самим почерком. Їх було майже стільки, скільки і дописувань, – близько півсотні.

Про них не можна було сказати, що вони продиктовані чи перенесені з іншого рукопису. Вони могли бути Іван Грозний зроблені тільки в процесі читання. Багато слів і цілі фрази були вставлені між рядків редактором, який уважно читав текст і міркував над ним, зауважував навіть незначні описки, допущені переписувачем. Закреслюючи якесь слово, він заміняв його іншим, що більш точно відповідало думці.


Іван Грозний


Печатка Івана Грозного


Щоправда, іноді він і сам помилявся, не дописував слова, пропускав букви, забував поставити твердий чи м’який знак. Але ці пропуски і помилки не могли бути наслідком його неграмотності, їх спричиняла, скоріше, його неуважність, те, що думка іноді вгасала раніше, ніж він встигав її записати на папері. Помилки звичайно не повторювалися. Зауважуючи найменші недогляди переписувача, автор виправлень забував стежити за собою, дозволяв собі писати так, немов над ним не могло вже бути ніякого контролю.

Він писав дуже швидко, не піклуючись про красу почерку. Переписувачі розберуть! Його описки виявилися важливим доказом для джерелознавця. Таку недбалість не міг собі дозволити переписувач, якби він перебілював рукопис з царського зразка.

З того очевидного факту, що дописування й виправлення були внесені в текст у процесі читання, а також з факту недбалості письма можна було виснувати, що вони були зроблені власноручно редактором Літописного зводу. Почерк дописувань був, таким чином, почерком Івана Грозного.

Остання крапка

Невелика за розміром грамота виявилася останнім передсмертним листом Івана Грозного в Кирило-Білозерський монастир. Лист цей був звернений до всієї монастирської братії, навіть до «крилошан», тобто до прикутих до ліжка старців.

«Ног ваших касаясь, князь великий Иван Васильевич челом бьет», – принижено писав ченцям хворий Іван Грозний. Він просив їх молитися про звільнення від «смертной болезни» і повернення здоров’я, про дарування відпущення гріхів «моему окаянству». Благав пробачити його, якщо він у чому-небудь перед ними винен, і, у свою чергу, прощав їхні провини. Наприкінці листа перелічувалося, скільки милостині послав цар ігумену і ченцям, та «на корм», та «за ворота» жебракам, та «на масло», щоб довше горіли лампади.


Сторінка з передсмертної грамоти Івана Грозного. На грамоті можна помітити відбиток каблучки


Почерк, печатка і зміст листа – все це свідчило, що грамота була написана Грозним власноруч. Зрозуміло, що жоден дяк чи переписувач не насмілився б подати царю грамоту з помарками.

Видно було, що Іван Грозний писав свою останню грамоту поспіхом. Покаянний характер листа пояснює, чому він не став диктувати його дяку і навіть не дав переписувати набіло. Спеціальною припискою про те, що він сам запечатав грамоту своїм перснем, цар, замість дяка, завіряв її достовірність.

Ретельне вивчення приписок, окремих вставок, помилок, закреслювань допомогло відтворити до найменших подробиць весь процес роботи Грозного над підготовкою історії свого царювання, бо добре розумів, яке значення має те, під яким кутом ця історія висвітлюється.

II


Загадкові події

Таємнича реформа

Питання без відповідей

У 1419 році до нашої ери на єгипетський престол вступає фараон Аменхотеп IV, зовсім ще молода людина, чия зовнішність як того, так і більш пізнього часу свідчила про його інтелект і чутливість і аж ніяк не виявляла мужнього борця і реформатора. Проте саме він і в надзвичайно короткий термін ламає багатовікову релігійну традицію, пов’язану з культом верховного бога Амона, створює новий державний культ Атона – сонячного диска, залишає колишню столицю, Фіви, і будує нову – грандіозне місто Ахетатон. Він відмовляється і від свого колишнього імені Аменхотеп – «Амон задоволений», і називає себе Ехнатон – «Корисний Атону». Ці неабиякі реформи він здійснив за якихось шість років.

На дванадцятому році правління фараон забороняє вживання слів «бог» і «боги» (вони у свідомості людей пов’язані з колишніми культами) на тій підставі, що світом володарює одне лише Сонце, яке ми бачимо як диск, а Єгиптом і суміжними країнами править його ім’ям владика Ехнатон.

«Корисний Атону» фараон помер на сімнадцятому році свого правління. Недовгим було і життя нової релігії: невдовзі бог Амон був відновлений у своїх правах. Жителі покинули чудову столицю, що її побудував Ехнатон. А за чверть століття Ехнатона оголосили єретиком, його ім’я, а також імена його найближчих спадкоємців повсюдно понищили.


Скульптурні зображення фараона Аменхотепа IV (Ехнатона)


Що викликало релігійний переворот? Як зміг здійснити його молодий фараон? І зовсім незрозуміло – як він переборов релігійну звичку мас? За дванадцять років відбулася повна відмова від старого, що складалося протягом тисячі років, на користь нового культу – випадок як у попередній, так і в подальшій історії безпрецедентний.

Пояснити це можна передусім особистими рисами характеру правителя, який не захотів поділяти владу з жерцями. Існує й інша точка зору: перетворення Єгипту на світову державу вимагало нівелювання суто національних рис у єгипетської релігії.

Ці обставини важливі, однак не пояснюють дуже характерних рис перевороту, що його зробив Ехнатон.

Що ж це за сила, що в такий короткий термін революційно зламала вікові уявлення? Така революція могла бути успішною за тієї умови, що вона прийшла не так «зверху», як «знизу», засвідчивши настрої широких верств населення. Це сам народ відмовився від старих богів. Очевидно, вони пережили якусь глобальну трагедію, з якою старі боги «не впоралися»…

Останнім часом багато написано про гігантський вибух вулкана на острові Санторин в Егейському морі близько 1450–1400 років до нашої ери. Цей катаклізм цікавить дослідників, що вивчають загадку Атлантиди і загибель давньої цивілізації на острові Крит. Але майже ніхто не звернув уваги на те, що цей вибух збігся за часом з періодом, коли Ехнатон зробив переворот, ніхто навіть не спробував якось пов’язати ці дві події.

Унаслідок вибуху вулканічні викиди непроникною отруйною хмарою на довгий час закрили небо на величезному просторі східної частини Середземномор’я, включаючи Єгипет. Нині дехто з учених гадає, що це та сама «єгипетська пітьма», про яку оповідає Біблія у зв’язку з «Виходом євреїв з Єгипту».

Природно, що такі екстраординарні події, як викликана виверженням вулкана на Санторині багатоденна «єгипетська пітьма», цунамі, масові отруєння вулканічними газами і таке інше, могли різко змінити релігійну ідеологію мас. Однак при спробі обґрунтувати цю ідею за допомогою письмових єгипетських джерел ми зіштовхуємося з парадоксальним фактом: ніяких явних згадок про санторінську катастрофу в єгипетських писемних пам’ятках взагалі не виявлено. Єгиптяни свідомо уникали в записах, що дійшли до нас, розповідей про трагедію. Цілком можливо, що це було свого роду табу на спогади про «божий гнів». А може, це табу було пов’язано саме з діяльністю Ехнатона?


Поклоніння Ехнатона та Нефертіті Атонові

Події в Єгипті

Той, хто бачив сфінксів на березі Неви, може уявити, яким був батько Ехнатона фараон Аменхотеп III. Саме його обличчя відтворено в цих скульптурах. Він царював довго, 38 років, і період його правління був «золотим віком» Давнього Єгипту. Пам’ять про нього жила в народі впродовж майже тисячі років. Не війнами позначено царювання Аменхотепа III, а гігантським будівництвом храмів і, насамперед, на честь головного бога – Амона. Атмосфера в суспільстві була досить вільною. Саме в період цього правління з’являються ідеї релігійної терпимості. Серед вихователів майбутнього фараона Аменхотепа IV був критянин – виходець із країни, яка, судячи з її мистецтва, була, мабуть, найбільш «світською» і «недогматичною» на той час.

Коли Аменхотеп III помер, його вдова взялася за підготовку похорон в старих традиціях, а царська титулатура нового фараона Аменхотепа IV, як ніколи, була втішною для бога Амона. Однак уже перший рік правління Аменхотепа IV позначився якимись неприємними подіями, про які молодий фараон неохоче згадував пізніше, на шостому році свого царювання.


Мабуть, так виглядав Аменхотеп III (скульптура сфінкса на березі Неви)


На початку другого року правління він включає у свою титулатуру слова: «Єдиний для Ра», тобто «той, що має виняткове значення для Сонця», а двір фараона у Фівах дістає незвичну назву – «Замок радості на небокраї». І це дуже дивно. Річ у тім, що в «Замках радості» звичайно святкують «хеб-сед», що, за єгипетською традицією, відзначають в рік тридцятиріччя правління фараона, коли, як вважали, виникає необхідність підтримати фараона фізично. (Згадаймо, що первісні общини вбивали вождя по досягненні ним певного віку. Пізніше, з розвитком цивілізації, замість вождя вбивали раба, а потім цей ритуал став символічним.) Можна припустити, що назва «Замок радості на небокраї» з’явилася внаслідок успішного подолання якихось катаклізмів, що відбувалися на Сонці… Але на четвертому році правління фараону знову довелося «почути щось дуже погане»… І Аменхотеп IV починає ще більше пропагувати культ «сонячного диска» – Атона. Виявляється, що Атон – батько фараона, і його ім’я, разом з іменем фараона, записано в картушах («кільцях»). Перед словом «Атон» ставиться знак життя «анх», що означає «так живе». З’являється й офіційне зображення Атона: коло (диск) зі змією («уреєм») внизу і безліччю променів, що закінчуються кистями рук. Нічого схожого на зображення старих богів! Виникає нове богослужіння: не в храмах, як колись, перед статуями богів, а під відкритим небом, з безпосереднім звертанням до Сонця. А наприкінці п’ятого року правління Аменхотеп IV святкує свій «хеб-сед» задовго до встановленого традицією терміну.

На початку шостого року правління сталося щось значно гірше порівняно з тим, що відбувалося раніше.

У всякому разі, так, знов-таки натяком, повідомляють написи на прикордонних плитах столиці Ахетатона. Відтоді події починають розвиватися надто бурхливо, відбуваються якісь радикальні перетворення.

Навесні того року роблять грандіозні жертвоприношення Сонцю. Фараон прибирає нове ім’я – Ехнатон («Корисний Атону»); засновує нову столицю – Ахетатон («Небокрай Атона»). Стоячи на золотій колісниці перед розпростертими ниць підданими, фараон повідомляє: «Створю я Ахетатон Атону, моєму батьку, (у) цьому місці. Не створю я йому Ахетатон на південь від нього, на північ від нього, на захід від нього, на схід від нього… Не скажу я: «Кину я Ахетатон, піду я, створю я Ахетатон у цьому іншому місці доброму… але (створю я) Ахетатон Атону, що зажадав він для себе сам, яким задовольнився він, на віковічність і вічність».


Нефертіті


Фараон з дружиною й дітьми, осяяний промінням Атона


Можливо, Ехнатон залишив Фіви через протидію новому культу фівських жерців. Але чому так жорстко зафіксоване місце будівництва нової столиці – Ахетатона? Як би там не було, вона бурхливо росла, а разом з нею росли масштаби поклоніння Сонцю. З дев’ятого року правління починається енергійне знищення з написів імені Амона.

Дванадцятий рік правління Ехнатона позначився оголошенням війни всім старим богам. Саме слово «бог» відкидається. Як цар, так і саме Сонце називають тепер тільки володарями. Люди різного соціального стану, що дістали при народженні імена старих божеств, заміняли їх іменем Сонця. Втім, частіше це було ім’я древнього бога Сонця Ра, ніж ім’я царського Сонця – Атон.

На сімнадцятому році правління Ехнатон помирає. Ім’я цього фараона так шанували, що його спадкоємець, відомий під іменем Семнехкара, всупереч традиції приєднав до свого титулу епітет, який виставляє його улюбленцем покійного правителя. Спадкоємець Ехнатона був майже хлопчиком, бо помер він у віці близько двадцяти років, пробувши на троні не більше п’яти років. Але вже не пізніше третього року його правління повертається вшановування колишнього бога – Амона. Незабаром з імені нового фараона зникають слова «Атон» і «Ехнатон». У Фівах знову починають вживати слово «бог». Попри те, що променисте багаторуке Сонце ще досі опромінює в Ахетатоні зображення нової царської пари і дружина фараона зберігає у своєму імені слово «Атон». Складається своєрідне двовір’я.

Після смерті Семнехкара знову престол посідає дитина, п’яти- чи семирічний Тутанхатон. Приблизно чотири роки по тому його ім’я набуває нині всім добре відомого звучання – Тутанхамон. Невдовзі двір фараона покидає «сонячну столицю» Ахетатон і облаштовується не в колишній столиці – Фівах, а в Мемфісі. Тутанхамон помер молодим, пробувши на престолі близько 10–14 років. Після нього правителем стає старий царедворець Ейє, який правив чотири чи п’ять років. При ньому двовір’я зберігалося. Але смерть Ейє була водночас і кінцем XVIII династії. Спадкоємець Ейє Хоремхеб, енергійний і розумний діяч, при Тутанхамоні воєначальник, не був родинно пов’язаний з XVIII династією. На престол його посадили жерці Амона, які постраждали під час реформ Ехнатона. За правління Хоремхеба починають скрізь відновлювати і розширювати старі храми. Фараонів Ехнатона, Семнехкара, Тутанхамона і Ейє – імена, пов’язані з культом Атона, – оголошують єретиками, всіляко проклинають і викреслюють зі списків «законних» фараонів. В офіційних єгипетських хроніках після Аменхотепа III записаний Хоремхеб.

Щоправда, частина єгиптян – з культурних прошарків – потай продовжують зберігати вірність Атону. Очевидно, щось змушувало їх пам’ятати про «видимий сонячний диск»…

Так закінчився унікальний період в історії Єгипту. Він тривав приблизно 40–50 років, з яких понад половину припадає на час після смерті Ехнатона. Така живучість сонцепоклонництва свідчить про те, що воно не було просто примхою Ехнатона, як часто про це пишуть, а відбивало якісь істотні об’єктивні фактори.


Тутанхамон: зображення на покришках гробів (1, 2, 3); золота маска мумії (4)


Отже, нова релігія була знищена. Причин для цього було чимало, і серед них такі: відсутність гідних спадкоємців, могутність озлоблених жерців Амона й інших богів, занадто швидкий темп перебудови в такій консервативній сфері, як релігія. Величезне значення мали, звичайно, і зовнішні політичні негаразди під час правління Ехнатона, що призвело до того, що Єгипет втратив багаті області в Сирії, Палестині й на півдні. Але, очевидно, була ще одна причина, а саме – зникнення тих факторів, які безпосередньо стимулювали реформи Ехнатона і які пов’язані з виверженням Санторину.

Трагедія на Санторині

Архіпелаг Санторин в Егейському морі знаходиться в 120 кілометрах на північ від острова Крит і приблизно в 700 кілометрах від дельти Нілу. Він об’єднує п’ять островів, що виникли після гігантського вулканічного вибуху єдиного острова і серії наступних вивержень. Берега головного острова Тири різко спадають у море й утворюють стіну заввишки 200 метрів. Глибина затоки – 380 метрів – не дає змоги суднам кинути тут якір. Колись вулканічний конус обрушився, внаслідок чого утворився величезна провалина. А перед цим протягом тривалого часу вулкан викидав лаву, попіл і пемзу. За оцінками дослідників, усього за час вивержень і в результаті вибуху було викинуто близько 80 км3 лави, попелу і пемзи. Поверхня острова, що залишилася, вкрита майже тридцятиметровим шаром вулканічних порід. Розкопки на Тирі виявили рештки критської культури, але не було там знайдено ні людських скелетів, ні коштовних виробів із золота та срібла. Напевне, люди покинули острів, якісь події змусили їх це зробити.

Але для нас цікава інша особливість, її помітно при розкопках. У вулканічному попелі, що вкриває острів, чітко можна розрізнити три шари, що розділені між собою поверхнями ерозії, яка утворилися в ті проміжки часу, коли випадання попелу припинялося і поверхня досить довго піддавалася впливу дощів і вітрів. Нижній шар попелу досить сильно забарвлений у червоний колір сполуками заліза. Верхній шар в найтовщий (20–25 метрів). Припускають, що виверження на Тирі тривало 10–20 років, з перервами. Радіовуглецевий аналіз уламка дерева дає змогу визначити час катастрофи – 1450±100 років до нашої ери. Були також досліджені донні відкладення Егейського і східної частини Середземного морів. На них добре помітні два шари дрібних осколків вулканічного скла (тефри). Нижній шар говорить про вибух, який стався близько 25 тисяч років тому, і до нашої розповіді відношення не має. Верхній шар виник від вибуху на Санторині. Товщина його навіть на значній відстані від острова Санторин становить десятки сантиметрів, а шар у півтора-два сантиметри простежується на відстані майже 500 кілометрів, тобто не досягає дельти Нілу лише на 200 кілометрів. Очевидно, під час сильних вивержень і в момент вибуху вітер дув у бік Єгипту. Те, що зараз смуга тефри не дотягується до Єгипту, зовсім не означає, що хмара, що її містила, не сягала Єгипту. Радянський учений Б. А. Трубников і його колеги довели, що в середньому товщина попелу, який випав на поверхню землі, залежить від відстані його від вулкана. Простий розрахунок, отже, показує, що щільність випадання тефри в Єгипті була лише у два-три рази менша, ніж на відстані 200 кілометрів від нього. А скільки ж її містилося в хмарах, що йдуть від Санторину у бік Єгипту! Це були могутні хмари, які щільно закривали небо і які супроводжували грози, зливи і блискавки. Так було при двох перших виверженнях і на початковій стадії третього виверження (згадаємо три шари попелу на острові Тирі). Але третє виверження завершилося вибухом вулкана. А це вже не тільки величезний викид мінеральних мас. Це також цунамі, що обрушилися на береги Егейського моря і східного Середземномор’я. Висота їх могла дорівнювати багатьом десяткам метрів.

Широко відомий вибух вулкана Кракатау на однойменному острові в Індонезії наприкінці серпня 1883 року. Цьому вибуху передувало порівняно спокійне виверження, що почалося в травні 1883 року. Воно тривало до кінця серпня, а потім почалися могутні вибухи. Кульмінації вони досягли 26 серпня, коли на тридцатикілометрову висоту був викинутий попіл. Потім пішли нові, хоча й менш значні виверження, і наступного дня всі околиці в радіусі 160 кілометрів заволокло димом і попелом. Морок тривав 22 години, а на Суматрі навіть 56 годин. Потім вибухи повторилися. До полудня 27 серпня в повітря зі страшним гуркотом було викинуто стільки попелу і пемзи, що вони вкрили поверхню в 300 000 км2. Гуркіт був такий сильний, що його добре чули навіть в Австралії. Вибухи тривали до лютого 1884 року, а потім Кракатау остаточно заспокоївся. Об’єм маси, викинутої цим вулканом, становить 20 км3. Вибух Кракатау також супроводжувався зануренням частини острова в океан, але тут розміри кальдери (провалини) у кілька разів менші, ніж на Санторині. Проте хвиля, що її викликав вибух Кракатау, обійшла всю земну кулю, висота цунамі на берегах Яви сягала 35 метрів, а попіл, що його викинув вулкан у стратосферу, протягом тривалого часу на великих просторах (включаючи Європу) створював «рожеві зорі». У результаті катастрофи загинуло близько 40 тисяч людей.

Слід ще зазначити, що виверження часто супроводжуються виділенням великої кількості смертоносних сірчистих газів. Крім того, великі маси попелу в атмосфері можуть помітно знижувати потік сонячного тепла, що йде на Землю, і тоді знижується температура великих ділянок земної поверхні, і не тільки в місцях виверження вулканів. Тому важко навіть уявити все, що діялося в Егейському морі й на території на південь від нього під час гігантського виверження і вибуху на Санторині.

Що говорили про нього древні? У єгипетських джерелах, як ми вже зазначали, явних вказівок на цю катастрофу немає. Цей факт сам по собі дуже багатозначний. Однак в інших народів ми знаходимо свідчення, які можна зв’язати з подіями на Санторині.

У греків є три таких перекази. Насамперед, це розповіді Платона про Атлантиду в його діалогах «Тімей» і «Крітій». Нині багато дослідників схиляються до того, що переказ про Атлантиду мав прототипом острови Крит і Санторин, а вибух на Санторині породив розповідь про загибель острова атлантів.

Другий переказ – поема Гесіода «Теогонія», що розповідає про грандіозну боротьбу богів і титанів. Вражаючі картини поеми деякі вчені інтерпретують як фази могутнього вулканічного виверження. Перемігши похмурих титанів за допомогою блискавок, Зевс став володарем світу.


Боротьба богів з титанами


Нарешті, третій переказ – це розповідь про «Девкаліонів потоп», що стався в догомерівську епоху. Під час цього потопу була затоплена Аттика, а хмари, говориться в переказі, надовго закрили небо, перетворивши день на ніч.

Дуже змістовну інформацію про події, які нас цікавлять, можна знайти в Біблії, попри властиву цьому джерелу деформацію реальності. Там ідеться про вихід євреїв з Єгипту під проводом Мойсея, який дослідники відносять, як правило, до періоду з 1500 по 1250 рік до нашої ери, тобто приблизно до того періоду, коли відбувалося виверження Санторину. Згадайте біблійну «єгипетську кару». Її насилає на Єгипет Мойсей, щоб змусити фараона відпустити його народ із країни. Такою карою серед інших було перетворення вод Нілу на кров; поява величезної кількості жаб, комарів і мух; страшні хвороби людей, зокрема хвороби шкіри і, нарешті, – непроглядна «єгипетська пітьма», у яку країна була занурена три дні.

Американський учений Д. Бенет висловив думку, що цю «кару» легко пояснити, якщо припустити, що Єгипет огорнули отруйні вулканічні хмари, які містять залізисті («кров»!) і сірчисті сполуки. Вище вже зазначалося, що в продуктах виверження Санторину, особливо першого, ці сполуки містяться у великій кількості. Завважимо, до речі, що поряд з єгипетськими подіями в Біблії згадується і катастрофа на Криті.

І ще один факт тієї епохи. Клинописна табличка з руїн давнього міста Угарита (у теперішній Сирії) повідомляє про гігантські хвилі, що накрили місто і завдали йому великого лиха.


Кари єгипетські: жабами (ліворуч) і падіж худоби (праворуч)


Сучасних дослідників цікавить вибух на Санторині, головним чином, у зв’язку з загибеллю крито-мінойської цивілізації. Тут є окремі незрозумілі моменти, однак, без сумніву, ця катастрофа – одна з основних причин загибелі. У загальному вигляді визнається її вплив і на життя інших країн, у тому числі Єгипту. Вибухи вулкана, що супроводжуються страшенним гуркотом, могли бути чутні на відстані кількох тисяч кілометрів від Санторину. Велетенські хмари, насичені отруйним попелом з окислами і сульфатом заліза, що жене північно-західний вітер. Повітряні хвилі й надзвичайні сонячні затемнення після виверження також повинні були відчуватися на великих відстанях. Усі ці явища, так само як і зникнення мінойської цивілізації, не могли не відбитися на розвитку єгипетської цивілізації, що існувала в часи виверження Санторину.

Деякі дослідники вважають, що ця катастрофа змусила Аменхотепа III (батька Ехнатона) припинити військові походи, внаслідок чого і настав у його царюванні період дружніх відносин із сусідніми країнами. Однак це не схоже на «спокійне» життя Аменхотепа IV протягом усього його царювання; виверження на Санторині тривало протягом цілого ряду років. У той же час епоха Ехнатона вражає своїми драматичними «ривками». А Ехнатон? Він цілком зосередився на релігійній реформі.Що ж змусило фараона на ній зосередитися?

Уся передісторія говорить про те, що в молодого фараона при вступі на престол не було ніяких намірів істотно змінювати що-небудь у тому казково-чудовому світі, який залишив йому батько. Про це свідчить вже те, що він з надзвичайною щедрістю включає ім’я традиційного бога Амона у свою титулатуру.

Наприкінці першого року його правління Єгипет починає відчувати наслідки першого великого виверження на острові Санторин. За кольором попелу, що відклався на Санторині (червоний шар), це виверження можна назвати «червоним». Очевидно, до Єгипту дійшли досить могутні цунамі, страшні отруйні хмари, які надовго заволокли небо.

Почалися безкінечні дощі, град, грози з могутніми ударами грому і блискавками.

Але головним було те, що ця країна, завжди така сонячна, раптом втратила прихильність цього лагідного світила. Народ сприйняв це як страшне лихо, трагедію. Жерці Амона й інших богів намагалися подолати його, але даремні були їхні моління й жертви. Країну охоплює панічний страх. А для Аменхотепа IV ця ситуація була ще більш драматичною. Адже в Єгипті фараон не тільки цар, він ще й бог. І тому все гарне і все погане в країні містичним чином пов’язували з фараоном. Він особисто відповідав за все, що відбувалося в країні. Аменхотеп IV розуміє: відвести лихо від країни – значить відвести його і від себе.

Може, Сонце розгнівалося на Єгипет через недостатню увагу до нього? Може, єгиптяни моляться не тим богам і статуї в темних храмах неспроможні допомогти людям? Треба молитися «Видимому Сонцю», а не старим богам, – з цією радикальною ідеєю Аменхотеп IV і виступає перед народом. Саме в цей час він вводить у свою титулатуру слова «Єдиний для Ра».

Дії фараона досягають мети! Через якийсь час виверження припиняється. Сонце знову з’явилося над Єгиптом. Народ радіє. Отут і виникає ідея про «Радість на небокраї», що її пов’язують з «видужанням» Сонця. Не минає і двох років, як усе повторюється. Але тепер фараон знає, що треба робити: молитися й приносити дари новому богу – «сонячному диску» Атону чи його давньому попереднику – Ра. Старі боги відсуваються на другий план. І знову через якийсь час виверження припиняється. Знову – Сонце, знову – нормальне життя. На цьому етапі двовір’я, хоча вже й ослаблене, зберігається. І Атон цього «не прощає». На шостому році правління Аменхотепа IV починається третє виверження, що завершується, як ми знаємо, гігантським вибухом на Санторині.

Супроводжувані гулом далекого виверження величезні задушливі хмари, що їх розпанахують гуркітливі блиски, густою завісою вкривають долину, несучи загибель десяткам тисяч людей. Цей жах триває один день, другий, третій. Важко навіть уявити весь драматизм цієї безпросвітної доби. Звісно, що всім хотілося якнайшвидше побачити диск Сонця, який уособлював єдиний бог – бог Сонця – Атон. Обітниці, жертви, моління, клятви. І ось нарешті крізь хмари проглядає багряний сонячний диск, який, звісно, викликає невимовний захват і покаянне прагнення покінчити з двовір’ям. Аменхотеп IV стає Ехнатоном, починається будівництво нової столиці, присвяченої Атону, і Ехнатон клянеться побудувати «Замок радості на небокраї». Вибір місця для нової столиці – Ахетатона – цілком можна пояснити, наприклад, тим, що саме тут фараон побачив Сонце, яке проглянуло крізь хмари, або ж до цього місця докотилися хвилі моря. І всі трагедії завершилися. Життя входить у свою колію. Незабаром фараон довідається, що вулкан, який загрожував загибеллю Єгипту, згас.


Поклоніння Ехнатона Атонові


Останній спалах посилення культу Атона був на дванадцятому році правління Ехнатона, і причинами для цього могли бути залишкові виверження, сліди яких не дійшли до наших днів, і бажання Ехнатона логічно завершити своє вчення про Сонячний диск. А може, і щось інше… Як би там не було, але Ехнатон, який «Єгипет від загибелі врятував», пе-ребуває в шанобі. На нього всі надії, він – гарантія сонячного світла, без якого все живе гине… І справді, одинадцять років його правління минають без потрясінь. Настає час спадкоємців – знову спокійно. Служителі Амона, які досі мовчали, зводять голови. Адже минуло багато років, виросло нове покоління, для якого все, що сталося – майже казка. А безкінечні втрати земель на сході і півдні країни через активність сусідніх країн – реальність. З цим треба боротися. А хто був богом-воїном, захисником Єгипту? Амон! А як з ним повівся Ехнатон? Може, взагалі всі напасті через цього єретика? Забути, вирвати з корінням все, створене ним… І лиш деякі знали, як було насправді. Але про це тепер краще мовчати.

Все це – тільки гіпотеза. Але здається неймовірним, щоб між виверженням вулкана на Санторині і переворотом Ехнатона не було зв’язку. Дослідження історичних наслідків вибуху на Санторині – фундаментальна проблема давньої історії. Це стосується крито-мінойської цивілізації, перевороту Ехнатона, основ грецької релігії, подій, так чи інакше відбитих у Біблії. Не буде перебільшенням сказати, що коли б не було на Санторині вибуху, наш сьогоднішній світ був би істотно іншим…

Стихія Великого переселення

Середина I тисячоліття – безперечний рубіж в історії Європи. З одного боку залишився давній світ римлян і греків. З другого – та історія, яку кожен європейський школяр вчить як історію своєї країни. За традицією змістом епохи вважають грандіозні переміщення народів. Їхнім прямим наслідком було падіння Римської імперії й утворення варварських королівств. Термін «переселення народів» потрапив до нашої мови від німців. Французькі історики називають те саме «германською навалою». Почавши свій рух у певному напрямку, народи стикаються один з одним доти, поки від античного світу не залишається каменя на камені. Міграційні процеси заполоняють простір

Євразії і радикально змінюють її етнічний, культурний і політичний вигляд. У понятті «переселення народів» акцент робиться на слові «переселення». А які народи брали в ньому участь?

Хто куди пішов

Події набули для Риму катастрофічного розвитку наприкінці IV століття. Гуни, що з’явилися в степах Східної Європи, блискавичним ударом розгромили готів, які контролювали територію сучасної України. Частина переможених пішла за переможцями. Інші принижено просили в імператора Валента дозволу перейти Дунай і оселитися в межах Римської імперії. Незабаром взаємна недовіра готів і римлян вилилась у військову конфронтацію, розв’язка якої прийшла 9 серпня 378 року. Розгром римлян при Адріанополі, у Фракії, був такий нищівний, що сам імператор Валент пропав безвісти. Недавні втікачі зненацька виявилися господарями становища. Адріанопольська катастрофа стала переломним моментом в історії відносин імперії й варварів, що наступали. Внаслідок військових зіткнень і договорів під одноосібний контроль готів фактично перейшли цілі римські провінції на Балканах і по берегах Дунаю.

Вторгнення готів під проводом Радагайса до Італії закінчилося винищуванням полчищ варварів. Але вночі 31 грудня 406 року вандали, алани і свеви прорвали кордони імперії на Рейні. Три роки грабежів і насильств перетворили Галлію на похоронне вогнище. Восени 409 року вандали, алани і свеви пробилися через піренейські перевали до Іспанії і закріпилися там.


Останній римський імператорРомул Августул

ГОТИ (від Gothi, Gothones) – германські племена, які поселилися на початку нашої ери на південному узбережжі Балтійського моря і по нижній течії Вісли. Пересуваючись з кінця II століття на південний схід, вони на початку III століття досягли Північного Причорномор’я. Вплив більш високої культури скіфсько-сарматських племен і міст Північного і Західного Причорномор’я (захоплених готами близько 260 року) прискорив розвиток готських племен. Готи робили спустошливі набіги на Римську імперію, внаслідок чого вона змушена була віддати їм Данію – територію між ріками Дунаєм, Тисою, Прутом і Карпатами (тепер це частина сучасної Румунії). У IV столітті готи прийняли християнство у формі аріанства.


Аріанство – течія в християнстві, яка дістала назву від свого зачинателя – олександрійського священика Арія. Відповідно до його вчення Син Божий Логос (Христос) не єдиносущний з Богом-Отцем, тобто порівняно з ним є істотою нижчою).


ВАНДАЛИ – народ германького походження, який згадується вперше в Плінія (I століття нашої ери). У найдавнішому науково встановленому місці їхнього проживання – по обох берегах середньої течії Одеру, куди вони прийшли, на думку істориків, з берегів Балтійського моря, а до того жили в південній Скандинавії, – вони поділялися на дві групи: асдингів і силінгів, що злилися в одне політичне ціле лише після вторгнення в Галлію, а потім і в Іспанію на початку V століття. Протягом 20 років вандали протрималися на південному краї півострова, поки натиск вестготів не змусив їх переправитися в Африку. Тут вандали створили незалежне королівство, столицею якого став Карфаген. Найбільш відомим діянням вандалів став «вандалізм» – пограбування Риму в 455 році. Те, що вандали не могли забрати з собою, вони знищили. Наприкінці V століття королівство вандалів в Африці почало занепадати, і 533 року Карфаген був захоплений візантійським полководцем Велісарієм, а саме королівство знищене.


АЛАНИ – іраномовні племена сарматського походження. З І століття жили в Приазов’ї і Прикавказзі. Алани жили спочатку на Кавказі, звідки вони, прекрасні вершники і стрільці, поширили свої володіння на північ до Дону і часто нападали на Вірменію і Малу Азію, поки імператор Тацит у 276 році не змусив їх повернутися на території, які вони займали раніше. І через сто років, близько 375 року, вони в союзі з гунами витиснули остготів з територій між Доном і Дунаєм і потім, приєднавшись до великого руху народів на захід, у 406 році вдерлися до Галлії. Частина їх, що оселилася в місцевостях південніше Луари, у 651 році в союзі з римлянами виступила проти гунів, очолюваних Аттилою, і була пізніше знищена. До того інша їхня частина в 409 році перейшла до Іспанії, де була розбита вестготами. Спроби аланів завоювати Італію в 466 році закінчилися їхньою поразкою. У візантійську епоху аланів згадують серед народів Кавказу.


СВЕВИ, чи СВЕБИ (лат. Suevi, Suebi) – збірна назва кількох сильних і войовничих германських племен (семнони, гермундури, квади й ін.), що займали в І столітті до нашої ери – II столітті нашої ери басейни Ельби, Майну, Неккару, Верхнього Рейну. Вперше описані Цезарем, який у 58 році до нашої ери завдав поразки свевам, що перейшли близько 71 року до нашої ери Рейн і намагалися оселитися в Галлії.

Новина про взяття Риму вестготами на чолі з королем Аларіхом 24 серпня 410 року вразила сучасників. Три дні Вічне місто перебувало в руках варварів. За згоди римської влади готи одержали значні території в Південній Галлії, ще більше розширили їх військовими діями і просунулися в глиб Іспанії, витісняючи звідти вандалів. Вандали і алани, які приєдналися до них, через Геркулесові Стовпи (сучасна Гібралтарська протока) переправилися до римської Африки – теперішні території Алжиру і Тунісу. У 455 році вони вдруге атакували і пограбували Рим.

У середині V століття західні провінції Римської імперії опинилися під страшним ударом гунів. У 451 році римляни і готи, які воювали пліч-о-пліч, зупинили натиск гунів у страшній битві на Каталаунських полях у Галлії. Гунська держава розпалася зі смертю свого ватажка Аттили два роки по тому, хоча ворогів у римлян від цього не стало менше. Подібно до вибуху вулкана, вона викинула в римський світ величезні шматки колишньої гунської коаліції.

Римська Британія помалу ставала здобиччю англів, саксів, ютів. На свою частину Галлії претендували бургунди, потім і франки. Франкський король Хлодвіг у боях з римлянами і готами в 481 і 507 роках об’єднав під своєю владою три чверті галльських земель. Його сини довершили справу, у 534 році розгромивши слабосильне бургундське королівство. Після 476 року Італію контролювали варварські загони під проводом Одоакра. Можна сказати, що це і було падінням Римської імперії. Сучасники на це вже не звернули особливої уваги. Ласий шматок у різношерстого воїнства Одоакра в 493 році вирвав король Теодоріх, що виступав на чолі тієї частини готів, яка свого часу підкорилася гунам.

АНГЛИ – давньогерманське плем’я, що його вперше згадує римський історик Тацит у 98 році нашої ери серед інших германських племен, які населяли північно-західне узбережжя Німеччини. У V столітті англи разом з ютами (германське плем’я, яке жило на півночі Ютландського півострова) і саксами (група германських племен, що жили між нижньою течією річок Рейн і Ельба) завоювали Британію, де розселилися уздовж річки Трент і південніше, на рівнинах Мідлендсу (території сучасних центральних графств), утворивши королівство Мерсія. Інша частина англів, відомих як нортумбрійці, розселилася на північ від річки Хамбер, захопивши також південні області Шотландії. Згодом тут виникли королівства Берніція і Дейра, що злилися згодом у Нортумбрію. Протягом кількох століть королівства східних англів Мерсія і Нортумбрія відігравали значну роль в історії Англії.


ФРАНКИ – збірна назва західногерманських племен (сігамбрів, хамавів, бруктерів, тенктерів та ін.), згадувана вперше римськими істориками в другій половині III століття. Мешкали на схід від низов’їв Рейну. Франки робили набіги на області вниз за течією цієї річки. Вони розділялися на дві племінні групи – саліїв (тобто морських, приморських) і рипуаріїв (берегових, але ця назва з’являється лише з VIII століття). Спочатку салії селилися на території сучасних Нідерландів (у басейні річки Ейссел), а до IV століття – по прибережних районах між Рейном і Шельдою, тоді як рипуарії оселилися в середньорейнському басейні аж до Майну. Салічні франки в період Великого переселення народів почали робити набіги на Галлію. На цей час головне місце серед саліїв посіла династія Меровінгів. Один з її представників, франкський вождь Хлодвіг I, у 496 році прийняв водохрещення. Це дало йому змогу під прапором боротьби з єрессю виступити проти сусіднього племені вестготів, які сповідували аріанство, і заволодіти Аквітанією. За правління королів Теодоріха І (511–534), Хільдеберта І (511–558), Хлотара І (511–561) і Теодеберта І (534–548) – спадкоємців Хлодвіга, франки завершили підкорення римської Галлії, анексувавши землі бургундів (у басейні верхньої Луари, Рони і Сони з головними містами Женевою, Діжоном і Ліоном), заволоділи на півдні Провансом, Гасконью і Септиманією, підкорили на сході тюрингів. Надалі васалами франків визнали себе бавари.

Трон короля франків Дагоберта

БУРГУНДИ (від лат. Burgundii, Burgundiones) – плем’я східних германців. У перші століття нашої ери бургунди, які, на думку вчених, спочатку жили на острові Борнхольм, потрапили на континент. У 406 році заснували на Рейні королівство з центром у Вормсі, яке було знищено войовничими гунами через 30 років. У 443 році на правах римських федератів оселилися на території Савойї. У 457 році, скориставшись ослабленням імперії, зайняли басейн річки Рони, де утворили нове королівство з центром у Ліоні – одне з перших «варварських» королівств на території Західної Римської імперії, яка на той час розпалася. На початку VI століття бургунди прийняли католицтво. У 534 році завершився процес приєднання королівства бургундів до Франкської держави. Надалі бургунди стали частиною південнофранцузької народності.

Від Римської імперії залишилося те, що сучасники продовжували називати Римською імперією, але ми сьогодні називаємо Візантією. Візантійський імператор Юстиніан спробував силою повернути імперії Західне Середземномор’я. Успіхи його полководців, Велісарія і Нарсеса, були хоч і грандіозними, але нетривалими. У запеклій боротьбі візантійці розгромили королівства вандалів в Африці й готів в Італії. Та всі зусилля видалися марними через кілька років. Починаючи з 568 року більшою частиною Італії заволоділи нові варвари – лангобарди. Але візантійським імператорам у цей час було вже не до них. Вони мали великі проблеми на Сході в боротьбі з персами, а потім і арабами.

Авари, господарі європейських степів після гунів, і їхні союзники слов’яни жорстоко спустошували Балканський півострів, брали в облогу міста, не роблячи винятку і для візантійської столиці. З грабіжницькими набігами і ворожими арміями якоюсь мірою ще можна було впоратися. Чи не найгіршим лихом для візантійських Балкан, які збезлюділи після вторгнень VI століття, виявилася мирна слов’янська колонізація. «Мирні» розбійники просто приходили і селилися на цих землях. Вони не сплачували встановлені в країні податки, не підкорялися владі й прагнули залишатися незалежними. Таке некероване населення не можна було по-справжньому ні перемогти, ні прогнати, ні навчити жити за місцевими звичаями і порядком.


ПечаткакороляБеренгара

Етнографічні уявлення давніх

Давні римляни і греки були людьми здорового глузду і тверезо дивилися на суспільне життя. Але це було доти, поки це стосувалося їх самих. Рим і Грецію вони сприймали як єдине суспільство, а не окремі племена. Римська імперія зробила римлянами половину світу: достатньо було теріторії ввійти до складу імперії, як її жителі вже вважалися римлянами. Так стають римлянами, а до цивілізації треба було ще дорости. Чужі «племена» – це вже зовсім інша річ. Хто не живе в цивілізованому суспільстві, той свідомо не може згуртувати людей – там діє тільки поклик крові. За описами варварських «народів» і їх «переселень» кінець кінцем постає античний стереотип розуміння того, як співвідносяться «цивілізація» і «варвари».

Хто такі гуни

Страшна навала гунів з усіх боків виглядає як екстремальний приклад «переселення народу». Етнографічні замальовки латинських і грецьких письменників відверто тяжіють до зоології. За словами одного з них, гунів «можна вважати за двоногих звірів», це «грубо обтесані у вигляді людських фігур опецьки». Якщо це і був «рід людей, то тільки в тому розумінні, що гуни виявляли подобу людської мови». Їхні чорні обличчя – «потворні грудки з дірками замість очей». Звідки вони з’явилися? Учені письменники античності відповідали собі так: «Гуни довго жили в неприступних горах». Або ж – «жили по той бік Меотійських боліт (тобто Азовського моря) біля Льодовитого океану».


Аттила


Вражаюча картина фантастичних прибульців втрачає обриси і стає переконливою в міру нашого знайомства з іншими свідченнями. Особливо цікавою є розповідь грецького автора Пріска. У 448 році він брав участь у посольстві імператора Феодосія II до всесильного і грізного правителя гунів – Аттили. З одним гуном Пріск розговорився. Гун виявився колишнім грецьким купцем. Гарною грецькою мовою вони вели бесіду про достоїнства і недоліки Римської імперії. У стані гунів, повідомляє Пріск, перебував римський аристократ Орест, майбутній батько останнього римського імператора Ромула Августула. Вийти заміж за Аттилу хотіла красуня Гонорія, дочка імператора Констанція, сестра правлячого імператора Валентиніана. З династичних міркувань брат прирік її на вічне дівоцтво. Змучена такою несправедливістю, Гонорія передала Аттилі перстень на знак їхніх заручин і прохання завоювати Італію і позбавити її від тиранії брата.

ГУНИ (від грецьк. Hunnoi, лат. Chunni, Hunni) – кочовий народ, що сформувався в II–IV століттях у Приураллі з місцевих угрів і сарматів і кочових тюркомовних хунну, які прибули сюди в II столітті з Центральної Азії. У 70-х роках IV століття гуни рушили на захід, що і стало імпульсом до Великого переселення народів. Підкоривши аланів Північного Кавказу, вони перейшли Дон і розгромили готів у Північному Причорномор’ї. Підкорені племена вони обкладали даниною і примушували брати участь у військових походах. Найбільшої сили гунський союз племен (до нього, крім гунів, уже входили остготи, герули, гепіди, а також деякі інші германські і негерманські племена) досяг при Аттилі (він правив у 646–453 роках). У 451 році гуни вдерлися в Галлію, але на Каталаунських полях були розбиті римлянами, вестготами і франками. Після смерті Аттили чварами серед гунів скористалися скорені ними гепіди, які очолили повстання германських племен проти гунського ярма. У 455 році в битві на річці Недао в Паннонії гуни були розбиті й пішли до Причорномор’я: могутній союз розпався. У своїй спробі прорватися на Балканський півострів гуни в 469 році зазнали поразки. Поступово гуни зникли як народ, хоч їхню назву ще довго вживали як загальну для всіх кочових племен Причорномор’я.

Пріск розповідає, як за столом Аттили «змішують латинську, готську і гунську мови». Він наводить одне слово «гунською»: у них замість вина п’ють те, що вони самі називають «мед». Усього латинські й грецькі автори записали два «гунських» слова, і обидва вони – безумовно слов’янські. Зате ім’я Аттили походить з готської мови. Воно буквально значить «тато» чи «таточко». Щоправда, історики не впевнені, що «Аттила» – це ім’я, а не титул правителя гунів, прийнятий за ім’я помилково. Германський героїчний епос середніх віків явно не вважає Аттилу чужим героєм. У «Пісні про Нібелунгів» Аттила виступає під іменем борця з бургундами Етцеля. Скандинавська «Едда» пам’ятає про нього як про Атлі. Про походження гунів оповідає готський переказ, записаний через сто років після падіння гунської держави. Відповідно до цієї легенди, готи прогнали кількох своїх чаклунок. Від їхнього шлюбу з нечистими духами, що їх чаклунки зустріли в пустелі, і пішли гуни.


Аттила на чолі своїх орд


Щодо їхнього походження ми знаємо більше завдяки китайцям. «Гуни» – те саме, що «хунну», чи «сюнну», що кочували в степах Забайкалля і Монголії за сім століть до Аттили. Для захисту від «хунну» і почалося будівництво Ваньлічанчен – фортифікаційної споруди на північному кордоні Китаю, яку європейці називають Великою китайською стіною. До II століття від колишньої могутності «хунну» не залишилося і сліду. Розгромлені новими кочовими народами, «хунну» вирушили на Захід, ведучи за собою чимало тюркомовних племен Центральної Азії, іраномовних кочовиків Середньої Азії, племена півдня Західного Сибіру і Приуралля. Їхня втеча перетворилася на навалу, що втягувала в загальний рух кочових орд незліченні народи.

Ядро воїнів, що прийшли з Азії, легко вбирало інших. Ці інші не повністю втрачали власне етнічне обличчя. Гунська імперія швидко розпалася після смерті вождя і перших поразок, яких вона зазнала. Навіть назва «гуни» зникла. Гуни знову стали готами, скирами, ругіями, гепідами, сарматами. Грецький епітет, яким нагороджує гунів Пріск, означає «випадкова юрба», «набрід».


Велика Китайська стіна

Хто кого зруйнував першим

Якщо варвари зруйнували Римську імперію, то це тому, що спочатку Римська імперія зруйнувала варварський світ. Рим і був справжньою причиною тих катаклізмів, що потрясли Європу й кінець кінцем призвели її до катастрофи.

Германський світ, яким ми його знаємо в середині І тисячоліття, зобов’язаний своїм існуванням ініціативі й енергії Риму. Його експансія різко змінювала життя сусідів. Військовий, політичний, культурний прес імперії знищував усталені форми життя тієї частини Європи, що залишалася за її межами. Зачаровані величчю й багатством цивілізації середземноморського півдня, варвари прагнули того самого.

Варварські народи, які зруйнували Римську імперію, стали продуктом драматичної кризи варварського світу. Вона вибухнула наприкінці II століття. Римляни знають її під назвою «війни з маркоманами». Для них це був важкий прикордонний конфлікт на Середньому Дунаї. Імператор Марк Аврелій необачно пересунув кілька римських легіонів з дунайського кордону на схід, після чого полчища квадів і маркоманів дійшли до Аквілеї. Тільки величезними зусиллями і кров’ю римляни зуміли тоді повернути ситуацію на свою користь. На боці варварів виступили племена мало чи не всієї Германії. «Війна з маркоманами» була насправді лише могутнім відлунням грандіозної перебудови всього германського світу. Одні племена – ті ж маркомани – зникли назавжди, а нові об’єднання утворилися.

МАРКОМАНИ (від лат. Marcoman(n)i) – плем’я давніх германців, у другій половині І тисячоліття до нашої ери жили на території сучасних Саксонії й Тюрінгії. Наприкінці II – на початку І століття до нашої ери переселилися в район Середнього і Верхнього Майну. У I–II століттях маркомани, виступаючи в союзі з квадами, постійно загрожували римлянам на дунайському кордоні. У 166–180 роках дрібні військові конфлікти переросли у велике протистояння проти Риму – Маркоманську війну. Наприкінці V століття маркомани осіли на території Баварії.

Римський полководець вандальського походження Стиліхон


Бурхливі події кінця II століття радикально змінили саму структуру різних осередків германського суспільства, зробивши їх іншими. В обстановці хронічної військової нестабільності війна стає головним заняттям для усіх. Нові народи, ніби створені для війни, стають суцільним військом. Такі воєнізовані народи – справа рук військових олігархій і вождів. Приєднуючи розрізнені групи «шукачів пригод», асимілюючи розбитих ворогів, нові германські племена, що збиралися навколо щойно створеного невеликого ядра, невдовзі починали почувати себе співпричетними до цього ядра і його етнічної традиції. Ім’я єдиного народу і є засобом організувати людей.

Беручи владу до своїх рук, варвари не мали наміру руйнувати Римську імперію. Вона їх цікавила як готове джерело символів життєвого успіху і матеріальних засобів. На землях імперії вони шукали її благ. Варвари прийшли в римський світ як його солдати, які наполягають на тому, що їхні послуги погано оплачені, і вимагають собі більшого, винагороджуючи себе самостійно. Варварські королівства стали прямим продовженням адміністративних форм Римської держави. Наша уява підказує нам образ, який гине в безодні навал. Однак з тим, що Римська імперія була повалена, погоджувалися не всі сучасники. Варвари щиро вважали себе її рятівниками.

Тиха слов’янська революція

Грецькі й латинські автори, що не мали уявлення ні про яких слов’ян у давнину, знають про них від початку VI століття. Згадувані ними «склавіни», чи «склавени», – перероблена на грецький штиб самоназва «словени», відома за пізнішими пам’ятками слов’янської писемності. На той же час появи слов’ян вказують і археологи. VI і VII століттями датується перша археологічна культура, належність до якої слов’ян не викликає великих сумнівів. За важливими знахідками, зробленими на території чеської столиці й під Житомиром, її називають культурою Прага – Кончак. Вона охоплює величезні території Центральної й Східної Європи, від Ельби до Дунаю й Дніпра.

Слов’яни з’являються раптово і повсюди, відразу роблячи своєю половину Європи. Історики багато сперечалися щодо походження слов’ян. Насправді питання, схоже на те, позбавлене особливого змісту. Слов’яни – це не народ, який розселився і від якого пішли серби, хорвати, болгари тощо. Подібно іншим варварським племенам, слов’яни виникли зі сплаву того, що грецькі й латинські автори визначали як скіфське, сарматське, германське населення великих територій на схід від Ельби.

Самі назви племен, відомих у середні віки як слов’янські, далеко не всі можуть бути виведені з коренів слов’янської мови. Назви «хорвати» і «серби» є, очевидно, іранського походження. «Болгари» – це тюркське слово, воно означає «ті, що відкололися», «бунтівники». Так називали кочовиків, що вийшли з-під влади аварського кагана. Ті, хто перестали бути «аварами», і є «болгари». Історики знаходять усіляких «болгар» від Баварії й Італії до річки Ками. Одних тепер називають слов’янами, а інших – татарами.

У політичних відносинах слов’яни залишаються конгломератом відособлених племен. «Вони не керуються однією людиною, але здавна живуть у народоправстві», «не мають над собою глави і ненавидять один одного», – так характеризують їхню соціальну організацію візантійські автори в VI і VII століттях. Своєю самоназвою слов’яни заявляють про себе як про «культурне», а не про «політичне» явище. «Словени» – від слова «слово»; мається на увазі: можуть порозумітися на зрозумілій один одному мові. Позначення «німці» симетрично вказує на неможливість спілкування. Відоме нам з російської «язык» у значенні «мова» – наприклад, у знайомому нам виразі «притча во язицех» – означає «народ».

Походження слов’ян пов’язано з навалою Аварського каганату. Авари – чергові кочовики, що прийшли в Європу з Центральної Азії й встановили свою гегемонію над розрізненим населенням величезних територій на північ від дунайського кордону Візантійської імперії. Латинські й грецькі автори описують слов’ян як залежних союзників аварів, що використовують їх як піхоту і стоять у них на зимових квартирах.

Аварів викреслив з історії франкський король Карл Великий. Після розгрому каганату авари зникли через одне покоління. Про кінець аварів у найдавнішому руському літописі розказано так: «Ці авари воювали і проти слов’ян і пригноблювали дулібів – також слов’ян, і чинили насильство дружинам дулебським: бувало, коли поїде авар, то не дозволяв запрягти коня чи вола, але наказував впрягти у віз трьох, чотирьох чи п’ятьох жінок і везти його – авара, – і так мучили дулібів. Були ж ці авари великі тілом і розумом горді, і Бог винищив їх, і не залишилося жодного авара. І є приказка на Русі і донині: «Згинули, як авари», їх же немає ні племені, ні потомства».


Користь від історії

Вандали в нас малюють на стінах, громлять приміські електрички і роблять багато інших жахливих речей. На Канарських островах стіни багатьох будинків поцятковані написами – «Готи, забирайтеся геть!»: там лають «готами» іспанців.

САРМАТИ (від лат. Sarmatae) – загальна назва кочових скотарських іраномовних племен (алани, роксолани, савромати, язиги й ін.), що розселилися в III столітті до нашої ери – IV столітті нашої ери у степах від річки Тобол на сході до Дунаю на заході.

Та ж назва годиться для іншого вживання. В останню світову війну планована Гітлером німецька колонізація Причорномор’я «відновлювала» державу готів у Криму, для чого передбачалося перейменувати Сімферополь у Готенбург, а Севастополь – у Теодеріксхафен («Місто готів» і «Порт Теодоріха»). Теодоріх був королем готів, але на Балканах і в Італії. У Криму він ніколи не бував. Але нацистське керівництво це не бентежило. Ще одна готська назва «Готенхафен» («Порт готів») було вже зайняте польською Гдинею: нацисти хотіли стати спадкоємцями давнього племені ще й у Південній Прибалтиці.


Сарматський кінний воїн


На невдоволення Європи у зв’язку з придушенням російською армією польського повстання 1830–1831 років О. С. Пушкін відповів: «Что возмутило вас? Волнения Литвы? / Оставьте: это спор славян между собою». Але слід зазначити, що у Польщі здавна експлуатується інший етнічний образ. Із середини XVI століття польські гуманісти починають висловлювати думку про те, що польська шляхта походить від сарматів, давнього степового народу, відомого з грецької й римської етнографії. У XVII столітті ця теза стала головним інструментом самоствердження польської знаті. У мистецтвознавстві є навіть спеціальний термін «сарматський портрет»: протягом XVII і XVIII століть польських аристократів, за їх бажанням, художники зображували «сарматами».

КЕЛЬТИ (або галли) – індоєвропейські племена, які жили в другій половині І тисячоліття до нашої ери на території сучасних Франції, Бельгії, Швейцарії, південної частини Німеччини, Австрії, Північної і Західної Іспанії, Британських островів, Чехії.


ГАЛЛИ (лат. Galli) – кельтські племена, що заселили в VI–V століттях до нашої ери територію на північний захід від Альп, басейни Рейну, Сени, Луари і верхів’я Дунаю, а також долину річки По, тобто територію, що дістала в римлян назву Галлія.

Галльські воїни


Подібні фантазії виникали і на іншому кінці Європи. З початку XVIII століття в історії «переселення народів» французька знать шукала обґрунтування своїх станових привілеїв, що мали потребу в захисті від королівського деспотизму й зверхності буржуа. На думку історіографа Анрі де Буленвільє, французьке дворянство органічно виростає з давньогерманської старовини. Справжні аристократи і їхні права походять від франків, що стали господарями країни як переможці. Всі інші французи – колишні галли, переможені «расою» природних панів. У Німеччині думали так само. Але ототожнювали з варварськими народами себе.

Міф про Велику схизму

У суботу 15 липня 1054 року до константинопольського храму Святої Софії на початку богослужіння увійшли кардинал Гумберт та два інших папських легати і прослідували до вівтаря. Вони прийшли не молитися. Посли, які приїхали до Константинополя для переговорів про примирення, звернулися до народу, звинувативши патріарха Михайла у впертості, а потім поклали на престол буллу про його відлучення і вийшли геть. Виходячи з храму, кардинал отряхнув пил з ніг та промовив: «Бачить Бог та судить».

Спочатку всі вражено мовчали. За кардиналом побіг диякон та благав його забрати буллу назад. Але той відмовився, і вона впала на землю. Потім буллу віднесли патріархові, який спочатку її не взяв, а потім, побоюючись, що вона буде оприлюднена без його відома, взяв її та повелів перекласти грецькою.

Очевидно, таким різким заходом папські легати хотіли спровокувати заворушення в народі, спрямовані проти патріарха, поклавши на нього провину за конфлікт із Римською Церквою, а потім і скинути його. Та вони помилилися: патріарх у відповідь відлучив їх самих, заворушення ж у народі справді почалися, але тільки проти самих же легатів і ледь не коштували їм життя. Так цю трагічну подію описують історики.


Загальний вигляд храму Святої Софії в нинішньому Стамбулі


З того часу, як взаємно відлучили один одного константинопольський патріарх Михайло Керуларій і легат Римського Папи кардинал Гумберт Сільва-Кандідський, минуло 950 років. З XIX століття цю подію почали називати «великим розколом», чи, грецькою, схизмою, і оцінювати як остаточний поділ церков Сходу – грецької, і Заходу – латинської. Хоча вже в XX столітті стало очевидно, що подіям 1054 року було надано неналежне історичне значення (відчуження церков почалося набагато раніш, а невизнання одна одної – набагато пізніше), а оцінка їх як остаточного поділу є міфом. Проте з церковної свідомості цей термін не зник.

Єдина християнська Церква з першого століття своїх історичних мандрів складається з безлічі церков, місцевих громад. При цьому численні церкви мають те саме покликання й служіння та рівні між собою. Для того щоб підкреслити рівне достоїнство помісних церков, богослови в XX столітті почали називати їх церквами-сестрами, порівнюючи їх з дітьми в одній родині, які мають жити в згоді й бути в повноті спілкування одна з одною. Проте, як і трапляється в родині, спілкування всередині церков і між церквами зазнало випробувань. У давній Церкві проблеми, що виникають між церквами, узгоджувалися різними способами – іноді в процесі листування, але насамперед на загальних зборах – Соборах. При цьому церкви великі, старші й духовно більш сильні намагалися піклуватися про менші й більш слабкі. А в разі необхідності правління переривали спілкування. Напевно, однією з перших розбіжностей була суперечка між римськими і східними єпископами про правильний термін і самий зміст свята Великодня. У Римі його святкували в першу неділю після 14 нісана (тобто квітня) – за іудейським місячним календарем, тоді як в Асійських (малоазійських) церквах Великдень святкували 14 нісана, незалежно від того, на який день ця дата випадала. Святий Полікарп, єпископ Смирнський, перебуваючи в Римі в 155 році, обговорював цю проблему з Папою Анікітою (155–166). Унаслідок цього обговорення обидві сторони, залишившись кожна при своїй думці, вирішили дотримуватися звичаїв, що їх запровадили попередні пресвітери і єпископи. Ніяких чвар з цього приводу не виникло. Більш того, Анікіта прохав Полікарпа очолити літургічні збори Римської Церкви. Трохи згодом Папа Віктор I (189–199) вирішив увести у всій Церкві римський звичай як єдино правильний, але Полікрат, єпископ Ефеський, пославшись на апостольські традиції своєї церкви, прийняти його відмовився. Папа Віктор уже був ладен розірвати відносини з Асійськими церквами, але святий Іриней Ліонський, учень Полікарпа, виступив у цій суперечці замирювачем, просив Папу не піддавати небезпеці через це мир у Церкві.

«Заблукані вівці»

Історія Церкви показує, що розбрат звичайно виникав тоді, коли хтось не міг подолати випробовування владою й коли у стосунках між церквами виникала сила інша, ніж любов. Особливо явним це стало після того, як імператор Костянтин у 310-х роках припинив у Римській імперії державні гоніння на християнство, а потім запропонував Церкві союз. Згода на цей союз привела, звичайно, до взаємних впливів і зобов’язань, унаслідок яких Церква дістала можливість використовувати силу державної влади для рішення своїх проблем, тобто відчула смак політичного впливу. Та позаяк Церква в принципі не може жити такими силами і духом, у ній, таким чином, відбувається розкол, чи, грецькою, схизма.

Коли дві церкви переконані, що тільки одна з них є Церквою Христовою, а інше співтовариство помиляється, то мови про церкви-сестри бути більше не може. Тоді це – дві християнські конфесії, кожна з яких переконана, що її власні члени належать Христу, тоді як віруючі іншого співтовариства, навпаки, є «заблуканими вівцями» (східні і західні церкви упродовж століть були одна стосовно одної «церквами-сестрами», хоча і в неповноті спілкування, і лише в XVIII столітті перестали визнавати одна одну Церквою Христовою.

Ів Конгар, видатний французький історик і богослов, писав, що вже в IV столітті відносини латинян і греків характеризуються «станом, що зовсім не відповідає уявленню про нормальне спілкування, яке порушується тільки через окремі конфлікти». Так, за 464 роки, що минули від початку єдиновладного правління імператора Костянтина (323) до VII Вселенського собору (787) між греками і латинянами було п’ять схизм загальною тривалістю 203 роки. Протягом майже половини багатовікового періоду, за який було скликано сім спільних Вселенських соборів, греки і латиняни не спілкувалися між собою.

Перша кров

Перший випадок використання державної сили проти єретиків відбувся на І Вселенському соборі в Нікеї (нині турецьке місто Ізнік) у 325 році. Тоді були заслані у вигнання олександрійський пресвітер Арій і його однодумці, які не визнавали цілковитої божественної природи Христа. Невідомо, чи заступилися за них учасники собору з партії, що перемогла, але один з них, Афанасій Великий (295–373), уже будучи архієпископом Олександрійської церкви і перебуваючи в немилості з боку аріан, що тоді мали підтримку держави, через кілька років марно протестував проти проведення церковного собору, на якому головує світський чиновник і на дверях чатують солдати.


Афанасій Великий, єпископ Олександрійський


Але було пізно: джина випустили з пляшки. Розкол терзав Церкву ще піввіку, і втручання світської влади його тільки посилювало.

Не забарилися і перші страти єретиків. Прісцилліана, єпископа Авільського, звинуватили в єресі іспанські єпископи на підставах дуже хистких і засудили на двох соборах, що були скликані в Сарагосі – 380 року й у Бордо – 384 року. Тоді Прісцилліан звернувся до імператора, але той його не виправдав. У 385 році його разом з чотирма учнями стратили. Після цього святі єпископи Амбросій Медіоланський (Міланський) і Мартін Турський припинили спілкування з єпископами, що виступили за страту. Хоч більшість у Церкві мовчала, використання державних сил, проте, з часом увійшло в практику.

Схизмою називають стан, коли певні помісні церкви втрачають єдність між собою. Якщо ж вони, перебуваючи у стані схизми, продовжують визнавати одна одну Церквою Христовою, тоді вони є церквами-сестрами в неповноті спілкування.

Розкол – не акт, не поодинока разова подія, а тривалий процес відчуження церков. Тому вважати якусь певну дату, у тому числі і 1054 рік, датою розколу було б невірно.

Прикладом глибокого єднання християн Сходу і Заходу може бути історія відносин двох святих VII століття, наречених Церквою сповідниками: Папи Римського Мартіна і грецького духовного письменника і філософа ченця Максима. Їх пов’язували особиста дружба і служіння (Максим був богословським радником, секретарем Мартіна), а також страждання у зв’язку з гоніннями за віру. Вони протистояли так званій монофелітській єресі, що применшувала людськість Боголюдини Христа, через яку виник розкол між Римською Церквою, яка відкидала цю ідею, і Грецькою, яка її підтримувала. В умовах союзу Церкви і держави в ході догматичних суперечок гнаною була та сторона, проти якої виступав імператор, незалежно від того, на чиєму боці була істина. Тому в 653 році Папа Мартін за непокору імператору Константу II був заарештований, його катували і заслали в Херсонес (сучасний Севастополь), де, замучений, він помер через два роки. У 655 році заарештували Максима. На допиті його обвинувачували в тому, що він любить латинян і не любить греків. Заслали Максима у Візію, грецьку колонію на території сучасної Болгарії. У 662 році й Максиму, і Мартіну оголосили анафему, а потім Максимові, щоб він не писав і не навчав, відрізали праву руку і язика і заслали вдруге, вже на Кавказ, де він одразу й помер. Було йому 82 роки. Тільки 680 року, на VI Вселенському соборі, православне вчення перемогло, а сповідники віри були прославлені.

Солунські брати

Святі Кирило та Мефодій


Ще одним прикладом плідних стосунків грецьких і латинських християн є духовний рух, заснований солунськими братами – святими Кирилом (826–869) і Мефодієм (815–885). Наслідком цього руху, що був названий кирило-мефодіївським, стало народження спільнослов’янського християнського світу, який об’єднався завдяки спільній книжності з її мовою й обрядами. Спонукувані християнською любов’ю до язичницького слов’янського народу, Кирило і Мефодій узяли на себе подвиг просвітити його Євангелієм. Їхня діяльність від самого початку була їх особистою ініціативою. Думка про переклад і священних книг, і богослужіння на не грецькі, «варварські» мови, про місію серед «варварів», як і взагалі про церковну діяльність, не пов’язану з політичними інтересами держави, не була характерною як для візантійського, так і для середньовічного християнства в цілому. Брати-місіонери вийшли на служіння з Константинопольської церкви саме в той час, коли патріарх Фотій боровся з Папою Миколою, але в цій боротьбі не брали ніякої участі. Коли ж у 866–867 роках вона досягла найбільшої напруги і Фотій на соборі в Константинополі відлучив Миколу, брати, гнані німецьким духівництвом, шукаючи захисту в Папи, пішли до Рима і принесли йому в дарунок мощі святого Климента Римського. Тут молодший брат, в миру Костянтин, прийняв чернецтво, прибравши ім’я Кирило, а невдовзі, занедужавши, помер. Мефодій же повернувся в Моравію. Як і всякий духовний рух, їхнє служіння викликало конфлікти з місцевою світською й церковною владою, а потім і прямі гоніння. Після вигнання з Моравії св. Мефодій із двомастами учнями пішов у Болгарію.

Букви кирилівської абетки використовувалися і як цифри. При цьому над буквою-цифрою обов’язково ставився особливий знак – титло. Крім титла такі букви-цифри виокремлювалися точками з обох боків.

Історія патріарха Фотія

З усіх, хто коли-небудь посідав патріарший престол у Константинополі, святий патріарх Фотій був найвидатнішим мислителем і великим політиком. Після сходження на патріарший престол у 857 році (куди він був піднесений, будучи мирянином) Фотія невдовзі втягли в суперечку з Папою Миколою I (858–867). Попередній же патріарх, Ігнатій, що потрапив у немилість, був відправлений у вигнання імператором Михайлом III і змушений був відректися від престолу. Прихильники Ігнатія, що не хотіли визнати його зречення, дивилися на Фотія як на узурпатора. Фотій відправив Папі послання, в якому повідомляв про своє сходження на патріарший престол, тільки через три роки. Микола, невдоволений нечуваним для Римської Церкви зведенням у патріархи мирянина, який не мав досвіду служіння навіть священиком, вирішив для з’ясування обставин конфлікту між Фотієм і Ігнатієм послати своїх легатів до Константинополя.

Фотій дуже шанобливо зустрів легатів, запросивши їх очолити Константинопольський собор, який мав розсудити його з Ігнатієм. Легати прийняли цю пропозицію й разом з іншими учасниками собору визнали Фотія законним патріархом. Але коли вони повернулися до Рима, Микола заявив, що вони перевищили свої повноваження, скасував прийняте ними рішення й сам узявся за розгляд справи. Собор, що відбувся під його головуванням у 863 році, визнав патріархом Ігнатія, Фотія ж позбавив священного сану. Відбувся явний розрив між Римською і Константинопольською церквами.

Очевидно, що конфлікт був пов’язаний з позицією Папи. Папа Микола був видатним реформатором. Його уявлення про прерогативи Римського престолу було для Римської Церкви традиційним, він багато чого зробив для утвердження абсолютної папської влади над усіма єпископами Заходу. Водночас Папа Микола був переконаний, що його абсолютна влада простирається і на Схід, з чим візантійці, за традицією, погодитися не могли.

У конфлікті між Ігнатієм і Фотієм Папа Микола бачив прекрасний шанс зміцнити свої домагання на всесвітню юрисдикцію, бажаючи змусити обидві сторони підкоритися своєму рішенню. Проте він добре розумів, що Фотій добровільно погодився на розслідування справи папськими легатами, а тому цей акт не можна розглядати як визнання переваги Папи. Ось чому (поза іншими причинами) Микола скасував рішення легатів. Незабаром суперечка йшла вже не тільки про папські домагання, але і про «філіокве».

Filioque(від лат. – «і від Сина») – навчання латинської церкви про схождення Святого Духа не тільки від Батька, на чому наполягають православні богослови, але й від Сина.

Ще одним приводом для розбіжностей стала місія серед слов'ян, а яблуком розбрату – Болгарія – держава, яку й Рим, і Константинополь однаковою мірою прагнули приєднати до сфери своєї юрисдикції. Болгарський каган (князь) Борис спочатку був схильний прийняти водохрещення від германських місіонерів, але під загрозою візантійського вторгнення змінив політику і близько 865 року прийняв водохрещення від візантійського кліру. Однак Борис хотів бачити Болгарську Церкву незалежною. Коли ж Константинополь відмовився надати їй автономію, він звернувся до Заходу. Діставши волю діяти в Болгарії, як їм заманеться, латинські місіонери невдовзі розгорнули наступ на греків, наголошуючи на тих моментах, у яких візантійська практика розходилася з їх власною – шлюби духовних осіб, правила отримання посади, і насамперед «філіокве». У самому Римі поняття «філіокве» ще не вживалося, але Папа Микола надав у цьому питанні повну підтримку германцям, що наполягали на його введенні в Болгарії.

Природно, Фотій був украй стурбований зростанням германського впливу на Балканах, але ще більше його непокоїла нав’язана латинянами суперечка про «філіокве». І в 867 році Фотій вдався до активних дій. Він направив іншим східним патріархам послання, де виклав докладне спростування «філіокве» і обвинуватив у єресі тих, хто його визнавав. Услід за цим Фотій скликав собор у Константинополі, який прийняв рішення про відлучення Папи Миколи від Церкви й оголосив його єретиком.

Але в цей критичний момент ситуація раптом круто змінилася. У тім же 867 році імператор скинув Фотія. Ігнатій знову зійшов на патріарший престол, і спілкування з Римом було відновлено. У 869–870 роках у Константинополі відбувся повторний собор, відомий як «антифотіїв». На ньому колишнього патріарха засудили і оголосили йому анафему, а рішення собору від 867 року переглянули.

Але й на цьому змінам не було покладено край. Собор 869–870 років зажадав від імператора вирішити питання про статус Болгарської Церкви, після чого було прийняте рішення про її підпорядкування Константинопольському патріархату. Борис погодився з цим рішенням, розуміючи, що Рим надасть йому ще менше незалежності, ніж Візантія. У 870 році німецьких місіонерів вигнали з Болгарії, «філіокве» більше не лунало в болгарських землях. Та й це ще не все…

У Константинополі Ігнатій і Фотій нарешті примирилися, і, коли 877 року Ігнатій помер, Фотій знову успадкував патріарший престол. Через два роки відбувся ще один Константинопольський собор, який оголосив анафему зборам 869 року і зняв із Фотія всі звинувачення. Рим погодився з усіма рішеннями собору, не висловивши протесту. Так Фотій домігся перемоги, здобув визнання в Римі й церковне управління над Болгарією.

Імперські суперечності

Перший Вселенський собор 325 року був скликаний імператором Костянтином, який переніс столицю Римської імперії з Рима до Константинополя.

Константинополь – заново вибудоване місто на місці старого грецького містечка Візантії (історики нового часу для розрізнення давньої Римської імперії й нової стали називати нову Візантійською).

Так виникла традиція скликання Вселенських (тобто всеімперських) соборів імператором тоді, коли він вважав, що цього вимагає критична ситуація в Церкві. Імператори використовували свою владу аж до останнього, Сьомого Вселенського собору 787 року, у якому брали участь і греки, і латиняни, оскільки на той момент імперія ще була єдиною.

Після коронації в Аахені імператора Карла Великого (800) і, фактично, виникнення в західних землях ще однієї Римської імперії більше не відбулося жодного Вселенського собору, який би був визнаний обома сторонами – відтоді жоден імператор не міг запросити єпископів обох сторін. На відміну від пізньої античності (IV століття), коли одна єдина імперія мала двох співправителів, тепер і візантійський імператор – на Сході, й імператор – на Заході, кожний претендував на те, що тільки він є законним спадкоємцем римських імператорів. Таким чином, не було більше авторитету, що був би визнаний обома сторонами. І навіть якби в Церкві не було внутрішніх, у тому числі богословських, суперечностей, вона все одно була б утягнена в суперництво імперських інтересів.


Аахенський собор


Перший великий конфлікт між Римською й Константинопольською церквами після коронації Карла Великого відбувся в 850 – 860-х роках. У цей період напруженість богословських розбіжностей поєдналася з політичною. Згодом на Заході виникла думка, що це був остаточний розкол, а його винуватцем став патріарх Фотій: у його листуванні з іншими східними патріархами (Єрусалимським, Олександрійським й Антіохійським) містилося чимало докорів на адресу латинян. На Сході ж вважали, що в розколі винен Папа Микола. Західні богослови згодом часто іменували православних «фотіанами» (за аналогією з християнами-протестантами, що називаються «лютеранами» чи «кальвіністами»). Але після того, як у середині XX століття католицький історик Франтішек Дворнік довів, що при Фотії схизма була подолана, нову дату схизми позначили 1054 роком, а її винуватцями назвали константинопольського патріарха Михайла Керуларія і кардинала Гумберта Сільва- Кандідського.

Мир, що не відбувся

У XI столітті і Рим, і Константинополь, виразно відчуваючи воєнну загрозу від норманів, прагнули врегулювати проблеми у відносинах між церквами і відновити між ними спілкування. Римська делегація, послана в 1054 році до Константинополя, повинна була вести переговори про мир у Церкві. Патріархом Константинопольським у той час був Михайло Керуларій, главою римської делегації – кардинал Гумберт, рішучий прихильник незалежності Церкви від світської влади. І той, і другий були людьми незговірливими, а тому їхні переговори призвели не до миру, а до загострення суперечностей.

У роки патріаршества Михайла Керуларія сильне папство, що відкидає будь-який компроміс, протистояло енергійному константинопольському патріарху, який прагнув збереження своєї самостійності. І імператор, що був зацікавлений у мирі між церквами, не міг нічого вдіяти. Суперечка почалася в Константинополі ще навесні 1053 року, коли Михайло Керуларій наказав закрити там латинські монастирі й взагалі всі латинські церкви, посилаючись на те, що в них у богослужінні використовували прісний хліб, а не на дріжджах, що було визнано абсолютно неприпустимим. Це призвело до всіляких безчинств.

У Константинополі посланці Папи були прийняті імператором Костянтином IX дружньо, а патріархом Михайлом – підкреслено нелюб’язно. Посли вважали, що імператор є більш важливою фігурою, ніж патріарх. Михайло ж у свою чергу просто ігнорував легатів. У таких обставинах переговори не складалися – у кардинала Гумберта увірвався терпець, і 15 липня 1054 року, під час богослужіння у вівтарі Святої Софії, він проголосив буллу про відлучення від Церкви Михайла Керуларія і його прихильників. Патріарх зажадав від імператора, щоб той відкликав легатів, аби вони обґрунтували представлені ними нечувані обвинувачення. Імператор же спочатку подумав, що Михайло сфальсифікував буллу, та невдовзі сам переконався в тім, що представлений Михайлом грецький переклад точно відповідає латинському тексту. Посланники Папи повернулися було назад, але, відмовившись стати перед собором під головуванням патріарха, пішли собі геть.

Говорячи про події 1054 року, слід пам’ятати, що ні латинська церква не відлучала грецьку, ні грецька – латинську. Булли про відлучення (екскомунікації) стосувалися лише окремих осіб: римські легати відлучили патріарха і деяких наближених до нього осіб, а через кілька днів патріарх відлучив легатів.

Флорентійський собор

Проте бажання досягти богословської угоди, а не просто укласти союз заради політичної вигоди, як і раніше, існувало. Тому для досягнення примирення було вирішено скликати спільний собор. Після довгих попередніх переговорів зустріч відбулася в італійському місті Феррарі 1438 року, хоча через заразну хворобу, що спалахнула там, собор пізніше перенесли до Флоренції. Папа Євген IV скликав латинських єпископів, бо на Заході світська влада не мала права скликати церковний собор, а грецькі єпископи з різних патріархатів були, навпаки, запрошені за давньою традицією візантійським імператором Іоанном VIII.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

(обратно)

Примечания

1

У перекладі з грецької ця назва означає Межиріччя. Інша назва цієї ж місцевості – Дворіччя – також несе в собі згадку про могутні ріки, що колись сповнювали цей край життям.

(обратно)

Оглавление

  • Вступ
  • I
  • Загадкові знаки
  •   Найдавніша у світі?
  •   Фестський диск
  •   Загадкові дописування
  •     Як створювалися літописи?
  •     Хто ж він?
  •     Чия рука?
  •     Остання крапка
  • II
  • Загадкові події
  •   Таємнича реформа
  •     Питання без відповідей
  •     Події в Єгипті
  •     Трагедія на Санторині
  •   Стихія Великого переселення
  •     Хто куди пішов
  •     Етнографічні уявлення давніх
  •     Хто такі гуни
  •     Хто кого зруйнував першим
  •     Тиха слов’янська революція
  •     Користь від історії
  •   Міф про Велику схизму
  •     «Заблукані вівці»
  •     Перша кров
  •     Солунські брати
  •     Історія патріарха Фотія
  •     Імперські суперечності
  •     Мир, що не відбувся
  •     Флорентійський собор
  • Конец ознакомительного фрагмента.
  • *** Примечания ***