Академія Аматерасу [Наталія Ярославівна Матолінець] (fb2) читать онлайн

Наталія Матолінець Академія Аматерасу

Видавництво «Віват»

2021

ISBN 978-966-982-492-9

Жодну з частин даного видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Серія «Книжкова полиця підлітка» заснована 2016 року

Художник Євгенія Чистотіна

Електронна версія створена за виданням:

Матолінець Н.

Академія Аматерасу: роман / Наталія Матолінець; худ. Є. Чистотіна. — Х.: Віват, 2019.—608 с. — (Серія «Книжкова полиця підлітка», ISBN 978-617-690-681-0).

ISBN 978-966-942-971-1

Від авторки

Дорогий читачу, книжка, яку ти тримаєш у руках, — мій перший роман. Так, він побачив світ після «Гессі» і серії «Варта у Грі», але насправді саме «Академія Аматерасу» — перша, і я вирішила, що маю тобі про це розповісти.

Ця історія почалася давно, пройшла зі мною довгий шлях і зазнала численних змін (я певна, що на краще). Коли вийшла «Гессі», у мене часто запитували, чи буде продовження. Отож: ця книга — не продовження, натомість вона — початок циклу, в якому з’явилася історія про Гестію Амалію та інші пригоди, про які ви дізнаєтеся згодом. Я писала довго й багато, але саме «Академія…» відкрила етап, коли написане захотілося показати читачам. Саме з «Академії…» почалася моя мандрівка в інші світи з міфологічними богами чи могутніми магами. Ті, хто живе на сторінках цієї книжки, подекуди з’являться в наступних, «бо ми всі — нескінченна історія…»

Цей цикл не має обов’язкової послідовності, тож починати можна з будь-якої частини. Але всі, хто питав: «А що це за Академія така?» — після прочитання «Гессі» знайдуть свої відповіді тут. А всі, хто питатиме про Ґайю після «Академії Аматерасу», знайдуть свої відповіді… дуже скоро.

А ще я вирішила: щоб повніше зрозуміти героїв, треба знати про їхні витоки. Тому додала словник із міфологічними божествами й поняттями, який стане в пригоді всім допитливим читачам — шукачам прихованих символів чи посилань.

І основне: так, в Академії перетинаються багато-багато міфологій. Але це зовсім інша історія, вона багато в чому не повторює канви міфів, тож приготуйтеся до несподіванок. І вперед, у пригоду!

Вступ Незадовго до…

Я думаю, краще пропустити опис співбесіди, заяв і біганини, якою я займалась останні тижні. Адже ні гори паперів, ні суворі, почасти ексцентричні панове в приймальній комісії нікому не цікаві. Маю певність: зацікавити зможе директорка, тож про неї я неодмінно розповім згодом.

Адже сьогодні чудовий день, явно не створений для довгих історій. І до всього — я поспішаю.

Червоне око світлофора дивиться з німим докором, але найближче авто ще так далеко!.. За мить я зрозумію, що це хибна думка. Та лише за мить… Зараз же весь світ перетворюється на скрегіт гальм.

Якби в мене була ще секунда в запасі, я б спробувала відсахнутися. Точно. Неодмінно. Але заціпеніння відбирає дрібки часу. Тож замість рухатися — стою, скам’яніла перед очима смерті, а в голові вибухають самі лиш уривки думок, мовби ще пручаються. Я до мурашок по шкірі відчуваю й усвідомлюю все: удар, падіння, закладені вуха. Смерть пахне паленим листям, яке куриться вздовж дороги.

А день справді мав стати чудовим. Мій перший і — тепер уже — останній день в Академії Аматерасу.

…Десь далеко в цю самісіньку мить крихітне горнятко з ранковою кавою вислизнуло з рук директорки, описало півколо в повітрі, заляпало червоний шовк її улюбленої сукні й розбилося на друзки після немилосердної зустрічі з підлогою.

— Та щоб тебе Стовпи забрали… — пошепки вилаялась Аматерасу, котра помилково вирішила, що бите горня — її найбільша біда на цей день.

Адже вона не знала, що за хвилину-дві до неї зазирне перший заступник Одін і повідомить про загибель Рендалл Савітрі.

* * *

Задовго до…

Свято Сонця 1 року 8 кроку Колеса Долі

Іржавий прут стирчав із ноги вище від коліна й не давав поворухнутись без пронизливого болю, котрий долав усі блоки. Від шоку дівчина не могла згадати, як, у біса, прут тут опинився, проте розірвана сукня стрімко вкривалася кров’ю, й належало її спинити, перш ніж це втратить сенс, як уже втратило його все інше.

— І отакий кінець Академії! Добре, що Аррі не завітав на випуск… — Дівчина, учорашня студентка, відкинула за спину лавину волосся і склала руки на грудях.

Погляд блукав по спопелілій землі та руїнах, які ще вчора стрімко здіймалися Центральною вежею. Ні сліду від свята.

— Вони перерізали Нитки, — повідомила чорнявка, котра притулилася під уламком стіни поруч і зосереджено стирала кіптяву з лиця із гнівно настовбурченими бровами.

— Тоді нам не сягнути до тих, хто пішов уперед. — Сивоволосий, хоч і юний з вигляду хлопець похитав головою. — Навіть не дізнатися, чи вони вижили.

— Іштар мертва. Достеменно і точно. — Іще один студент наблизився до них та присів на землю. Його сполотніле обличчя почало виявляти емоції, наче проривало льодову маску.

— А що ти хотів — вона оберігала Намисто.

— І не мала там бути ! — Юнак зірвався на ноги, схопив товариша за роздерту одіж, проте, замість вимістити на ньому свою безпорадну злість, опустився навпочіпки, душачи в горлі хрип.

Чорнявка провела рукою по землі — за її пальцями тяглися попелясті доріжки.

— Якби Тріаду сформували завчасно, як це робили завжди, ми б не програли. Ми б не поставили нічого під загрозу, дотримуючись правил. Якби Ама та Герес…

— Помовч, Нут. — Сивоволосий студент виразно скосив погляд у бік дівчини в червоному, яка стояла неподалік і здавалася надто яскравою на тлі згарища.

Вона тут же озирнулася й відкарбувала:

— Герес першою посягнула на .

Гострі очі, котрі ввібрали в себе найвищу гордість, мовби кидали виклик цим руїнам, решткам вогню і далекому ворогові.

— Академії кінець, дурепо, хоч ти скільки кирпу дери, — сварливо заперечила чорнявка, котру назвали Нут. — Усе «твоє» — пішло, здиміло, зникло!

— Стіни зруйновані, так. Проте відколи це стала просто будівлею? — Дівчина в червоному випросталася, мовби внутрішня струна тягла її вгору просто за кінчик підборіддя. — Я прошу вашої допомоги — і ми піднімемось.

— А це нічого, люба Ама, що з кандидатів до Тріади більше не залишилося? — прошепотіла білявка, котра вже позбулася прута в нозі й, помітно кульгаючи, наблизилася до гурту.

— Діто, , тобі мене замало? — перекривила її та, котру назвали Ама. — Вони недосяжні зараз, але живі. Я певна цього. Тож і нам слід рухатися вперед. Як усі й хотіли: Афіна, Індра, Іштар… — Голос її здригнувся, але дівчина спромоглася додати ще одне ім’я: — І Зеусу.

«Краще б вона хоч раз визнала, що їй боляче», — подумала Діта, спираючись на здорову ногу. Але Ама в кривавому, як ніч їхнього випуску, багрянці лише мовчки стежила за зоряним небом.

— Скоро зустрінемося. — Вона всміхнулася до далеких зірок, мов чекала, що хтось вийде і скаже: «Ця ніч — лише поганий сон. Непорозуміння. Невдала вистава…»

Та цього не сталося. Тож дівчина глибоко вдихнула і відірвала погляд від неба. Попелище і кров — ось що було тепер їхньою реальністю.

— Діане, будь ласка, допоможи Діті, бо вона радше сплине кров’ю, аніж відірве хоч шматок своєї сукні, щоб перев’язати рану. — Ама спробувала надати своєму голосові наказового тону: — Нут, припини злитись на мене і спробуй знайти тих, хто вижив. Одіне, а ти знадобишся тут.

Вона дочекалася, доки всі, крім сивого студента, розійдуться, й прошепотіла:

— Адже був би радий, що ми не здаємося?

— Так, звичайно. — Ужалений цими словами, Одін відвів погляд і потер золотий перстень на правиці. Але й вмістилище сили не давало йому відчуття колишньої могуті.

Того ж дня Аматерасу но Мікамі була обрана новою директоркою ще не створеної, нової Академії і заповзялася змінити світ. Багато світів.

Частина перша. Лицар і його Хаос

Розділ 1 Поганий ранок Закса Нортона

Пора цвітіння, що вже закінчувалась, приносила звичні проблеми: пелюстки, зірвані вітром, жваво залітали до рота, вперто заліплювали окуляри та непомітно застрягали у волоссі.

Хлопець зменшив швидкість, відпустив кермо велосипеда і простягнув руку, щоб зітнути кілька гілок, вкритих біло-рожевими квітками. Йому страх як кортіло привезти сьогодні подарунок для Нікти.

І він, певна річ, не очікував, що ранковий перехожий вилетить з-за повороту, ризикуючи вгарататись об переднє колесо. Хлопець ледве встиг схопитися за кермо та різко вивернув його праворуч. Проте не втримав рівноваги й упав просто в запилюжену купу опалого цвіту, яка миттю здійнялася вгору, обсипаючи з ніг до чорнявої голови.

— Дивитися треба, куди летиш! — гаркнув він, незграбно вибираючись із-під велосипеда. Щоки вже заливали плями рум’янцю, нагадуючи, що й сам мав би за дорогою дивитися, а не квіти дерти.

Скельця окулярів зблиснули серед пелюсток, і хлопець сягнув по них. Коли тонка чорна оправа повернулася на кінчик носа, світ втратив розмитість і виявилося, що винуватець аварії — незнайома дівчина. Побачивши, що все на позір гаразд, вона пробурмотіла невиразні вибачення. І — чкурнула геть.

— Чудово! А мені від цього типу полегшає? — крикнув хлопець навздогін, гамуючи в собі роздратування.

На його обурену думку, вранішня вар’ятка мала б поцікавитися його станом, перш ніж зникати в невідомому напрямку. Хоч він і тішився власній неуразливості, але випадкова зустрічна про неї точно не знала. Він оглянув велосипед, оцінюючи пошкодження. Провів вказівним пальцем по подряпаній рамі. Пофарбований у синє метал неохоче скрипнув, зайнявся слабким світінням і знову повернувся до початкового стану.

* * *

Рендалл Савітрі — вона ж «вранішня вар’ятка» і просто Рен — поспішала до Академії, подумки проклинаючи свій будильник, який з усіх можливих днів вирішив не задзвонити саме сьогодні вранці. У її перший навчальний понеділок. До всього — ледь не зіткнутися з велосипедом! Внутрішній голос уже відчитував її за це, нагадуючи, якою іронією долі було б пропустити початок навчання через аварію. Вдруге.

Погано знайомі вулиці плуталися перед очима, а серце гупало й підстрибувало вгору-вниз, як жертва шаленого атракціону. Дівчина відкинула назад розтріпане волосся й уповільнила ходу лише тоді, коли попереду, в кінці квітучої алеї, з’явилася висока брама Академії. Вона здіймалася поміж деревами нагромадженням кованих візерунків і непрохано нагадувала вхід щонайменше в інший світ.

Перед брамою новоспечена студентка видихнула з полегшенням і вперлася руками в коліна, щоб перевести дух. А тоді облизала губи та проказала повільно й чітко, як наказувала директорка ще на співбесіді:

— Рен-далл Са-віт-рі.

Брама блимнула каскадом червоних вогників, але не відчинилася. Натомість згори пролунав іронічний голос:

— Кхм, панянко, це ви хочете мені повідомити про своє непереборне бажання нажити проблем?

— Яких ще проблем? — Дівчина випросталась, спантеличено вишукуючи джерело голосу. — Я волію потрапити досередини.

— І відколи це вам можна досередини?

— З моменту вступу, ні?

— Браво! Перша правильна відповідь. Та на правах Брами мушу відмовити вам у цьому і раджу нині заганяти своє життя в прірву безвиході подалі звідси. Бо ви — повноправна студентка Академії Аматерасу.

— Отож-бо! Відчиняйте швидше. — Рен нетерпляче постукала у ворота, хоч і передчувала, що це ефекту не дасть.

Поміж кованими лозами за нею спостерігали фігурки химерних створінь із лукавими посмішками, проте голос не належав жодному з них.

— Панно, — скрушно повела далі Брама чи хтось, хто ховався за нею, — не вистачає вам дрібненької деталі, щоб увійти.

— Сподіваюся дізнатися про цю деталь, — процідила Рен, щиро сподіваючись також, що ніхто не помітить, як вона зранку веде розмови з кованою брамою.

— Ваша форма, — драматично відказав голос. — Наскільки я бачу, а бачу я незлецьки, вона цілковито відсутня.

— Мене не попереджали, що тут носять форму. Гаразд, винесіть мені догану абощо…

Дівчина зиркнула на годинник і зрозуміла, що шанси встигнути на першу лекцію неухильно зменшуються.

— Ні-ні-ні, це не в моїй владі. Та коли бажаєте доброї поради, то біжі-іть відсіль, бо в пані директорки нині такий настрій, що скисла слив’янка, — відказала Брама в унісон із блиманням червоних вогників і погасла.

— Пречудово… — Дівчина опустилася на бордюр і підперла голову руками. — Звідки, скажіть, я мала дізнатися про вашу форму? — пробурмотіла вона до усміхнених рогатих потвор, які ховалися в металевому листі.

— Статут Академії, стаття шоста, — повідомив виважений голос.

Рен підвела голову і помітила високу дівчину, яка минала її, навіть не зачепивши поглядом. Бездоганно випрасувана сіра спідниця, жакет, застібнутий на всі ґудзики, і бежева блузка — оце, мабуть, і є форма Академії. Студентка скидалася на першу відмінницю або ж горду красуню. Віяло від неї крижаною незворушністю — так, що здавалося: під довгими віями ховаються льодини замість очей.

Рен, певна річ, не читала статуту, про який нагадала незнайомка. Вона забула про нього, як і про більшість речей, які щось важили до аварії.

— А де ж мені?.. — Не встигла Рендалл закінчити запитання, як потенційна однокурсниця щось шепнула до Брами, простягла праву руку і… пройшла. Пірнула просто крізь зарості з металу, наче то ріденький живопліт!

Рен підхопилася вслід за нею, але ледь не врізалась у холодне залізо.

Тоді ж вона відчула на собі новий погляд. Такий, наче в спину тицяли голками. Озирнулася — палючі очі незнайомця та волосся кольору лісової пожежі створювали трохи хиже поєднання. Судячи з вигляду (світла сорочка, сірі штани й піджак, недбало закинутий на плече), то був ще один студент Академії.

— Ти що — геть очманіла? — заявив він.

Дівчина на таку заяву не одразу знайшла слова у відповідь. Студент продовжив:

— Ти що — не знаєш? Без форми до Академії не втрапити.

— Дякую. Вже дізналась — і без твого хамства, — холодно відказала Рен, бо, на її думку, кликати незнайомих людей «очманілими» інакше, ніж хамством, і не назвеш.

Мить — і хлопець уже насувався на неї.

— Новенька, так? Розпитай, що сталося з Сетом, перш ніж наступного разу вирішиш зі мною заговорити таким тоном.

Щось у хлопцевих очах змусило Рен притулитися спиною до Брами. Вона відчула, що з тріском провалює задум не нажити недоброзичливців в Академії з першого ж дня, хоч і не розуміла злості незнайомця ні на йоту.

Студент тим часом поклав праву долоню на металеве плетиво і процідив:

— Закс Нор-тон.

Брама загорілася червоними вогниками, й іронічний голос ожив:

— О, та це ж сам Нортон, гроза всіх носів! Що, й на мене нападеш? Та біда, вар’яте, у мене немає носа, щоб розкришити його! Жодного носа на всю-всеньку Браму.

Студент опустив голову й пошепки вилаявся. Уголос він заговорив стримано:

— Тиждень минає сьогодні по обіді. Дайте пройти.

— А теперка обід, Нортоне? Побійся богів, оце час летить!

Хлопець відійшов на кілька кроків і гаркнув до Брами:

— Директорко, мені на заняття! Сьогодні важливі практичні…

— Припніть язика! — Голос раптово обернувся жіночим і владним.

— Директорко Аматерасу, — процідив рудий. — Дозвольте мені повернутися до навчання. Я усвідомив свої помилки і смиренно прошу вибачення.

— Тоді помовчте, смиренний Нортоне. Часом це корисно… Савітрі, якщо вам потрібна форма, то ви б знали, де її замовити, якби не полінувалися прочитати статут перед першим навчальним днем, який і без того перенесли на шість місяців. Також я вас попереджала про деталь, яку ви повинні носити завжди з моменту вступу. Забули?

— Вибачте, директорко Аматерасу, — пробурмотіла дівчина і швидко спробувала згадати, куди ж вона запхнула медову намистину на чорній стрічці, яку отримала після співбесіди. — Це не повториться.

— Ох, сподіваюся! Що ж до вас, Нортоне, я схвалюю таке прагнення до знань. Але оскільки вас відсторонили за жахливі комунікативні навички, то спершу потренуєте їх із новою студенткою. Отримаєте допуск тоді, коли Рендалл Савітрі пройде крізь Браму. Час пішов!

Червоні вогники згасли.

— У мене зараз лекція Тота, — визвірився Закс, поглядаючи на дорогий з вигляду годинник на зап’ясті. — А через тебе, чорт забирай, я її пропускаю…

— Взагалі-то, ти її пропускаєш через своє покарання, яке ще не закінчилося.

Обличчя Нортона поволі набуло відтінку його волосся.

— Я — додому! — Рен намагалася не дивитись у його бік. — Живу далеченько, тож поки дістануся туди та знайду кулон, лекції вже закінчаться.

Проте за кілька кроків Нортон наздогнав її й повідомив тоном, який не передбачав заперечень:

— Ми на таксі. На четвертій парі в мене практичне у заступника директорки, яке я не збираюсь пропускати через чиюсь діряву пам’ять.

— У мене грошей немає на ці витребеньки, — висунула Рен свій останній аргумент проти таксі.

— Ну а в мене немає часу. Ходімо вже!

* * *

— Чекай отут. — Рен прочинила двері своєї тісної квартири, сподіваючись, що новий знайомий не захоче зайти на чай.

Закс Нортон за всю дорогу не сказав ані слова, лише тупився в книжку. Зараз він зупинився на порозі та з підозрою розглядав пощерблені кахлі на стіні. Дверцята комода перекосилися, півтемрява погано маскувала потертий килим, на гачку біля дверей висіли кросівки.

— І куди ти запхала свій СВІТ? — поцікавився Закс сторожким тоном людини, яка ніколи не бачила найдешевших студентських квартир.

— Свій що? — крикнула Рен з кімнати, де саме зосереджено вивертала вміст шафи в пошуках крихітної намистини.

— Ти що — не лише статуту не відкривала, а й усю промову директорки на співбесіді прослухала? СВІТ — Середовище Втілення І Трансформації… Заради богів — знайшла?

За півхвилини Рен відчинила двері й переможно продемонструвала Заксові кулон:

— А знайшла!

Намистина блискотіла, хоча запилюжена чорна стрічка свідчила, що Рендалл Савітрі не надто піклувалася про долю свого СВІТу останні півроку.

— Тоді ходу. — Хлопець нетерпляче постукував кісточками пальців по брунатній оббивці дверей. — Директорка мала б тебе просто відправити додому сьогодні. Але ні, їй, як завжди, забаглося втілити спонтанну вигадку.

— А що, маєш паскудні стосунки з нею?

Хлопець смикнув плечима замість відповіді. За всю дорогу назад він не зронив ані слова. Мабуть, книга видалася шалено цікавою.

* * *

Після того як Брама пропустила їх без в’їдливих коментарів, а надміру дратівливий студент покинув Рендалл просто посеред подвір’я Академії, вона відчула неймовірне полегшення.

Дівчина роззирнулася. На землі лежала тінь головного корпусу, який скидався на творіння схибленого архітектора без натяку на єдиний художній задум. Перед входом блискотів фонтан, оточений півколом лавок. Обабіч пірнали в зарості широкі алеї. І, як на зло, жодних дощок оголошень.

— Вибач. — Рен зупинила студентку, котра здалася їй найприємнішою. — Чи не підкажеш, де зараз лекція в першокурсників?

Дівчина — зовсім підліток з вигляду — відказала геть не приязно:

— Тут немає першокурсників.

— А куди ж мені тоді? — Рен остаточно розгубилась.

Студентка вже розвернулася на низьких підборах і покрокувала далі, але за кілька секунд обернулась, аби запитати:

— Ти новенька? новенька?

— Так. Сьогодні перший день… Мене звуть Рендалл Савітрі!

— Не варто представлятися. Я не запам’ятаю — вас тут забагато. — Дівчина неуважно погладила своє волосся, зв’язане у два хвостики, які вибивалися з-під відрослого каре. — Хочеш, то йди зі мною. Посидиш на занятті, а опісля знайдеш директорку і розпитаєш про розклад.

— Дякую. Я вже думала, що мені ніхто не допоможе.

— Тобі ніхто й не допоможе, — осміхнулася студентка. — Я Нікта Ромі. Ходімо, пара вже почалась, а на заміні зануда Нут — вона ненавидить спізнення!

* * *

На навчальну аудиторію приміщення, куди вони прийшли, скидалося найменше. То була півкругла кімната з високою стелею та вікнами в два людські зрости, без парт і стільців, зате з купою прозорих сфер, яка здіймалася в центрі й дивом не розвалювалася.

— Яка пара взагалі? — пошепки спитала дівчина в Нікти.

— Вирощування мрій. Практичне.

Супутниця діловито протиснулася вперед через юрбу студентів, здобрюючи свій рух бурмотінням «та дайте пройти!».

Рен вирішила робити все те, що й міднокоса Ромі, та ловила на собі здивовані погляди. Без форми Академії злитися з гуртом не вдавалося.

Нікта з безпосереднім виглядом підійшла до сфер, узяла навмання одну з них і, мимохідь уклонившись викладачці, повернулася до однокурсників. Та щойно Рен теж вийшла вперед, як сувора на позір професорка торкнулась указкою її плеча й заплющила очі, наче силкувалася пригадати щось.

— Студенти! — щойно указка здійнялася вгору, запала тиша. — Це ваша нова однокурсниця, Рендалл Савітрі. Сьогодні вона нарешті розпочне навчання.

Рен не знала, чи варто їй щось казати, тому лише окинула поглядом юрбу і непомильно запримітила невисокого хлопця в прямокутних окулярах, ранкового велосипедиста. Студент, очевидно, теж пригадав зіткнення, бо його обличчя скривила презирлива міна і він зашепотів щось до хлопців поруч.

— Зіґфріде, прошу зберігати тишу! — гримнула викладачка. — Савітрі, а чого ви стовбичите? Можете йти.

— Гей, Савітрі… — Хлопець, названий Зіґфрідом, щось прошипів їй услід, але дівчина не розчула. Та, правду кажучи, їй не дуже й хотілося.

Натомість Рен озирнулася на професорку Нут, подумки порівнюючи її з директоркою, володаркою такого ж смоляного, тільки значно довшого волосся та владного голосу.

— Пані Лакшмі не зможе провести заняття, проте практичне все одно відбудеться. — Викладачка постукала указкою по сферах, і вони відгукнулися дзенькотом. — Прошу всіх, хто досі гаяв час, узяти обладнання і вкласти в нього . Наголошую спеціально для Ромі: одну, а не безліч! Після цього обміняйтесь обладнанням із партнером. Мрія повинна бути , Нортоне. — Дівчина помітила віддалік ще одного нового знайомця. — Завдання — побудувати схему і показати мені. Запитання?

Студенти мовчали. Рен зраділа: вона зналася на роботі з мріями ще з часів коледжу. Адже їй доведеться наздоганяти з усіх предметів…

— Отже, згрупуйтесь по двоє. — Професорка взяла зі столу список. — Діке — Зіґфрід, Тесс — Ашторет, Ньєрд — Персей, Савітрі — Нортон, Ромі…

— Пані професорко! Який сенс ставити мене в пару з новенькою? Вона ж уперше.

— Вона прийшла на практичне, інше мене не цікавить. Маєте що заперечити, Нортоне?

Крижаний тон викладачки вмить змусив хлопця притлумити всі претензії. Він неохоче підійшов до Рен і простягнув руку:

— Вашу мрію, Савітрі.

— Прошу. — Дівчина простягнула «обладнання». — Вашу, Нортоне?

— Це якесь знущання, що мені вдруге за день трапилася , — буркнув він і тицьнув сферу в руки Рен.

— Знаєш, із таким ставленням тобі не вдасться виконати завдання. Я на цьому трохи знаюся.

— Не треба тільки мене повчати. Тут задосить охочих на це.

Рендалл відвернулась і відійшла до вікна. Знала добре: перш ніж братися за чужі мрії, потрібно налаштуватися на добрий лад, а в рудого студента була на диво неприємна аура. А от його сфера повнилася теплим світлом. Дівчина заплющила очі і, перш ніж вибудовувати схему, спробувала зазирнути всередину й торкнутися того, що ховалося в душі Закса Нортона.

Там, у глибині, яскріло щось невловне. Сенс вислизав, як самотній листок у вихорі. Перед внутрішнім зором Рен пролітали пишні зали й озивалися лункі кроки. Дзвеніли танець і розсипи іскор у волоссі. Руде волосся — Заксове? Ні, значно довше. І сміх, що луною сипався попід арками. І слова, яких дівчина не могла розчути, але розуміла, що вони важливі. То не була проста мрія про високу оцінку, ні. У полоні тонкого скла причаїлося заповітне бажання…

— Савітрі! — Голос професорки Нут вирвав з коловороту чужих емоцій. — Савітрі, негайно поверніть сферу Нортонові.

— Чому? — Дівчина інстинктивно притиснула її до грудей. Непоясненне бажання зайнятися цією мрією пускало міцне коріння в думках.

— Давайте, давайте… Нортоне, я, здається, попереджала вас , що мрія повинна бути простою. І здійсненною — від слова «здійснитись».

— О, Савітрі мене сама запевняла, що вона знається на таких завданнях, — хмикнув хлопець, і Рен примітила, що в його очах набагато більше багрянцю, ніж карого.

— Нортоне, якщо ви вважаєте, що в такий спосіб дуже дотепно познущалися з новенької, то попрошу вас покинути моє заняття.

— Не просіть, — осміхнувся Закс і миттю рвонув геть із аудиторії.

Ніхто не надав цьому значення: студенти зосередилися на своїх завданнях, і лише декотрі зацікавлено зиркнули в бік виходу. Тож, мабуть, вогняний однокурсник нерідко так поводився — вирішила подумки Рен.

— Ідіть уже, обговоріть із директоркою ваш розклад, — наказала викладачка.

Сфера Нортона досі пульсувала закличним світлом. Дівчина закусила губу. Вдома вона могла б зайнятися цією мрією, зростити її — повільно та виважено. Вдома вона була однією з кращих. Тож і зараз руки самі тяглися до важкого завдання, але не суперечити ж викладачці.

— Я хочу скласти практичне, — мовила дівчина. — Я чудово знаюся на роботі мрієростів.

На підтвердження своїх слів Рен відгорнула волосся та продемонструвала те, чим пишалася, — довгасту сережку в лівому вусі. Темний футляр для крейди подарували їй до випуску — як відзнаку. Лаковане чорне дерево, схоплене двома рядами срібних гілок, завжди було з Рен. Хоча використовувати крейду, заховану всередині, не випадало ще жодного разу — вона чекала найскладніших завдань. Викликів — таких, як мрія Закса Нортона.

Професорка Нут не звернула на сережку уваги. Вона роззирнулась аудиторією і покликала для Рен нового напарника. Ним виявився невисокий хлопець із червоною пов’язкою на голові, з-під якої виривалося пишне, пещене волосся. Викличний погляд одразу ж згасив вітальну усмішку, яка була готова з’явитися на вустах Рендалл.

Студент без зайвих питань обмінявся з нею сферами. Дівчина занурилася в читання — цього разу мрія не здавалася чимось неймовірно далеким чи хвилюючим. Хлопець лише хотів високий бал із практичного. Подумки вибудовуючи вузли підтримки, яких і знадобилося небагато, Рен раділа — напарник працював акуратно, вміло та сам наближався до здійснення бажання.

За кілька хвилин професорка Нут зауважила, що в юнака (звали його Веретрагною) вдалася чудова схема, тож він цілком заслуговує на найвищий бал.

— А що у вас, Савітрі? — Викладачка повернулася до дівчини й примружила темно-сині очі.

— Щось не так? — насторожилася Рендалл. Внутрішній голос підказував, що вона припустилася помилки, але якої? — Я повністю виростила мрію. Вибачте, трохи захопилася, поки будувала схему… — краєм ока дівчина помітила, що й сусідні дуети позирають у їхній бік.

Професорка Нут поморщилася, наче погано розчула.

— Ви зробили ?

Розділ 2 Всесвітній потоп вирішує всі проблеми

— Вітаю, ви нас усіх здивували! — повідомила директорка після довгих перемовин із колегами.

Останню годину Рен провела в кабінеті Аматерасу, вслухаючись у розмову тієї з професоркою Нут і грізним на вигляд сивим викладачем. Виявилося, що того звати Одіном і він не абихто, а перший заступник очільниці.

Зі слів викладачів випливало, що Савітрі зробила щось геть незвичайне, а також що — це не . Бо сили мрієрости не приписували. Хто така , Рендалл не уявляла.

Поки точилася суперечка, вона розглядала прилади на полицях. Один із них нагадував автомат, який за дріб’язок із кишень видає круглі цукерки. Тільки замість цукерок усередині ховалися медові намистини з яскравим полиском — зовсім як її кулон. Дівчина не могла їх роздивитися зі свого місця в м’якому кріслі. Та вставати й підходити ближче, поки про неї говорять сама директорка і двоє викладачів, здавалося нечемним. Хоча ті й не звертали на Рен жодної уваги.

— …Але якщо вона не Савітрі, — стишила голос професорка Нут, — то маємо ще одну кандидатку.

— Так, на жаль, — погодилася директорка. — Це обговоримо згодом. Наразі треба призначити їй координатора.

— Інакше вона ж тут помре. — Нут поправила масивні окуляри. Вони, як і її обтяте над плечима волосся, відсвічували синявою.

Рен втиснулась у спинку крісла. Помирати їй, певна річ, не хотілося. Не після аварії, яка вже відібрала ледь не всі спогади та півроку життя.

Заступник захрускотів пальцями.

— Знадобиться сильна противага. Та й захист не зашкодить, поки вона така слабка, як…

— Як і всі новенькі, — хутко перебила Аматерасу. Здається, вона єдина пригадувала, що Рендалл їх слухає. — То кого порадите? Може, Енліля? Він останнім часом має знудьгований вигляд на індивідуальних.

— Я проти того, щоб навантажувати його турботою про нових студентів, — заперечив Одін. — Претендент на Тріаду повинен зосередитися на завданнях вищого рівня.

— Може, Дін? — запропонувала Нут. — Вона товариська і доволі сильна, проте не настільки, щоб опинитися поруч із Енлілем та Агні.

— Фрігг Дін зайнята. А ще — я б не радив нікого скидати з рахунків, поки ми не зняли бодай стихійного ліміту.

— А чому б не Нортона? Він, звичайно, не дарунок Колеса Долі, зате і спуску їй не даватиме.

Зачувши ім’я рудого студента, Рен прислухалась уважніше.

— А це ідея, варта спроби. Вони сьогодні вже мали спільне завдання від мене і навіть не повбивали одне одного, — погодилася директорка, постукуючи кісточками пальців об край столу, і вигукнула: — Нортоне-е!

За мить щось зашипіло, наче в поламаному телефоні.

— Пані директорко? — Голос Закса, навіть викривлений шипінням, важко було не впізнати.

— Від сьогодні будете координатором Савітрі. Допоможете їй звикнути та заодно розвинете свої навички спілкування без гаратання людей головами об столи.

— Вибачте, не буду, — відповів хлопець із підкресленою ввічливістю. — Мені вистачає роботи після вимушених пропусків. Дякую за розуміння.

Аматерасу безмовно закотила очі, тоді шепнула щось — і зв’язок перервався. Внутрішній голос підказував Рен, що її щойно врятували від страшної рудої проблеми на всю голову.

— А в його сестри були виняткові показники — любо пригадати, — зітхнула професорка Нут так, наче мала напоготові дані про успішність студентів за багато років. — Зірка Академії, Ґайя Нортон…

— Краще б до нас прийшла сестра нинішньої Зірки, Агні.

— Колеги, спокійно, — озвався Одін. — Оберімо безвідмовний варіант — пропоную призначити Діке.

* * *

— Отже, проблему вирішено, — Аматерасу обірвала зв’язок із Діке, яка погодилася негайно, і задоволено всміхнулась, поправляючи довгі рукави сукні, вимережані золотавими нитками. — Савітрі, координаторка допоможе в усіх питаннях. Розклад у вашій правій кишені, він оновлюватиметься щотижня або в разі термінових змін. Картка для стипендії — у лівій. Нараховуватиметься щомісяця, з першого по третє число. Сума залежатиме від ваших успіхів чи невдач.

Золота пластинка, яку дівчина дістала з кишені, зблиснула символом Академії.

— До якого банку мені звертатися? — сторопіла Рен, коли не знайшла на картці жодного слова про це. — Ну, в разі чого.

— Вам не доведеться звертатися до банку. Проблем не виникатиме — трохи неймовірностей про людське око ми можемо собі дозволити. Але вашу стипендію фінансує цілком сущий і вельми успішний бізнес. Тож не переймайтеся щодо цього. А тепер — уперед, на практику!

Щойно опинившись за дверима, дівчина сягнула рукою по розклад: складений удвоє шматок паперу справді знайшовся в правій кишені. На ньому каліграфічним почерком хтось уже вписав предмети, імена викладачів та час проведення занять. Рен зрозуміла, що бракує номерів аудиторій. Тож вона вирушила вперед навмання, сподіваючись спитати про свою практику в першого стрічного студента. Тільки б не Нортона.

Незнайомі коридори здавалися старовинним лабіринтом, і, навіть не знаючи кількості студентів, дівчина була певна, що більшість аудиторій не використовують за призначенням. Замки на декотрих дверях красномовно свідчили про влучність її здогаду.

— І де ж у нас ця практика… — Рендалл уважно роздивлялась вимережані тонкою різьбою двері, вирішуючи, чи вже проходила повз них. На біду, жодного студента досі не трапилося, мовби всі вони справно оминали кабінет директорки десятою дорогою.

— Потрібна допомога?

Рен одразу ж упізнала власницю цього тихого, холодного голосу. Висока й від того ще більш худа з вигляду дівчина, фігуру котрої закутувало таке довге й пряме волосся, що Рен не знала — захоплюватися ним чи співчувати студентці, котра, певне, мусить прокидатися на годину раніше від інших, щоб розчесати всю цю красу.

— Саме шукаю, куди йти на практику. У мене…

— Я знаю, що в тебе, — перебила студентка. — Я твоя координаторка. Зви мене Діке.

— А я Рендалл Савітрі. Можна просто Рен, — усміхнулася дівчина. — Обіцяю не завдавати проблем, сподіваюсь, що ми потоваришуємо і…

— Припини.

Рен замовкла, силкуючись зрозуміти, що вже не так. Та вродливе обличчя Діке не видавало емоцій, бо скидалося на непроникну маску, де на білому тлі художник промалював стібки брів, вузькі очі й ледь помітні вуста. Вона вся мовби складалася з виточених ліній. Лише комірець блузки оторочувала грайлива хвиля мережива.

— Емоційна, завчена, ввічлива фраза, — відповіла координаторка. — У спілкуванні зі мною забудь про ці дурниці.

— Хм… — тільки й пробурмотіла Рен і обачно вирішила змінити тему: — У тебе в розкладі теж мало занять?

— Зараз — щонайбільше три на день, якщо ти визначаєш це як «мало».

— Чудово ж! У моєму коледжі було зазвичай чотири-п’ять — і щодня. Та, мабуть, тут потужна самопідготовка?

На губах Діке майнуло щось віддалено схоже на усмішку.

— Скажімо так: можеш придбати собі окрему подушку, щоб ночувати в бібліотеці.

— А як ваші ставляться до вирощування мрій? — спитала Рен, пригадуючи здивування, яке вона викликала на практичному.

— Це рідкісне вміння, якого не опанувати без тривалої практики і складу думок, — наче цитуючи рядок із підручника, відповіла координаторка. — Наш курс іще не брався за повноцінне вирощування — тільки за вивчення елементів схем.

— А я закінчила коледж мрієростів удома, — не без гордості зізналася Рен і тут же відчула тупий укол усередині. — Це завжди потрібна професія… — вона затнулася, бо здалося, мовби ці слова промовляє хтось інший.

— Діке, зайдіть до мене негайно, — голос директорки зненацька пролунав просто в них над головами.

— Що сталося? — стрепенулася та. — Я супроводжую підопічну.

— Кассіопея. Вона .

— Деталі згодом, — Діке повернулася до Рен. — Третій поворот ліворуч, і сходами у внутрішній двір. Дійдеш самостійно.

* * *

Внутрішній двір виявився невеликим, а може, він таким видавався через натовп студентів. Величні стіни довкола нависали кам’яними балконами й захищали від спеки.

— Чому завжди так довго… — невдоволений голос Закса Нортона пролунав поруч: Рен знайшла поглядом його вогняні, розкошлані вітром патли.

— Тому що! — професорка Нут раптово виринула з-поміж студентів. — Вам, Нортоне, краще не висловлювати надмірних претензій, поки не належите до викладацького складу чи, не приведіть Стовпи милостиві, не обіймаєте посади директора Академії, — з цими словами викладачка попрямувала до підвищення в центрі двору.

Рен хмикнула, вдоволена тим, що рудого студента присадили. Хлопець зауважив це і раптом опинився так близько, що вона помітила кілька блідих веснянок на тонкому носі.

Закс нічого не сказав. Здоровий глузд підказував Рен, що він, цей рудий нахаба, анічогісінько їй не зробить, та щось несвідоме волало: треба тікати, тікати й не озиратися. Мовби крізь червонясті очі Нортона прозирав хтось інший — хтось, із ким їй не хотілося б зустрітися нізащо в світі.

Дівчина відвела погляд. Рятунок прийшов зненацька.

— Агов, Закі! — чорнявий студент протиснувся через натовп і енергійно смикнув Нортона за плече. — Може, перестанеш уже піклуватися про те, щоб тебе всі ненавиділи, і натомість допоможеш мені зібрати СВІТи? — він підморгнув Рен і впевнено турнув Закса вбік. — О боги, нарешті в нас новенька! — студент, позбувшись рудої загрози, глипнув на дівчину з інтересом.

Вона відповіла усмішкою, бо то був перший з тутешніх мешканців, який скидався на товариську особу. Темне волосся хвилями обрамляло смагляве лице, під широкими бровами яскріли зелені очі. Хлопець відгорнув за вухо кілька пасом, мовби знав, що вони привернули увагу Рен, і нахилився до неї близько-близько:

— Дозволите мені забрати ваш СВІТ, чарівна панно?

— Навіщо? — Рен довірливо глянула на раптового рятівника.

— Такі-бо правила на практичних… — прошепотів він і простягнув руку. — Опісля ви непомильно впізнаєте його серед інших.

Дівчина слухняно зняла з шиї кулон із медовою намистиною і віддала його однокурсникові.

— Вельми вдячний, — той підморгнув їй. — Побачимося!

Він попрямував до інших студентів, збираючи їхні СВІТи. Рен простежила за чорнявцем: тепла аура оточувала його і розливалася на всі боки, наче промені гарячого літнього сонця.

— Студенти, розпочинаємо! — Голос професорки Нут потонув у хвилі шуму.

Погляд Рен затуманився. Коли ж туман зник, попереду простягався незнайомий проспект, оточений обабіч скляними хмарочосами.

* * *

— Нагадай, чому ми повинні це робити? — Відчуваючи ниття в спині, дівчина відірвала погляд від асфальту й озирнулась на групи студентів довкола. Усі були всерйоз заглиблені в підмітання вулиці.

— Бо це практичне на концентрацію, — незворушно відказала Діке, котра повернулася якраз на середині пари.

— Як на мене, то це примусова праця, — зітхнула Рендалл, проте далі сумлінно водила віником.

Діке стрельнула докірливим поглядом у її бік.

— Не все, що тобі незрозуміле, — неправильне. В Академії краще звикнути до несподіванок. Як і в житті загалом.

— О, повір, несподіванки мене ніколи не оминають, — хмикнула Рен, адже після аварії провалля в пам’яті все ще траплялися, хоч вона щосили намагалася не звертати на них уваги.

Краєм ока дівчина шукала серед студентів нового знайомця, котрий збирав СВІТи перед практичним. Але хлопець із сонячною аурою наче крізь землю провалився.

— Діке, а ти не знаєш…

— Слухай, Савітрі, практичне на концентрацію зветься так не задля галочки. Тож, якщо ти не сама заткнешся, тебе заткне мій віник! — перервав їх в’їдливий шепіт Зіґфріда.

Діке зиркнула на хлопця так, мовби хотіла вморозити його в асфальт.

— Вона щойно приєдналася до нас. Угамуйся.

Хлопця це не переконало. Він примружив темні очі й прошепотів:

— Нові студенти приходять, такі розгублені та депресивні, блукають у пошуках шляху назад, а потім що?.. Для неї ж краще, якщо одразу відчує атмосферу цього місця, щоб потім не розкисати.

— І ти взяв на себе обов’язок знайомити її з нашою атмосферою? Чи у тебе знову проблеми, які намагаєшся приховати дитинними спалахами агресії? Не бреши мені.

Рен тільки хотіла втрутитися, бо Зіґфрід і Діке говорили так, мовби її поруч нема, проте за спиною студента виросла ще одна тінь.

— Зіґфріде, ти здіймаєш галас. Стули, будь ласка, пельку й не змушуй мене дивитись у твій бік до завершення практичного, — прошелестів химерний юнак.

Очі його блискотіли сріблом — або ж то був дивний ефект від скелець окулярів. Проте разом із білою шкірою та ясно-блакитним волоссям очі такої барви творили гармонію. Брову хлопця розтинало сріблисте кільце сережки. Рен зачудовано провела студента поглядом — його важко було загубити в натовпі ще й через височенний зріст.

— Звичайно, на Діке він не волає, — пирхнув Зіґфрід, але повернувся до роботи.

— А хто це, головний на курсі? — спитала Рен.

«Це Ніколас!» — усередині її голови озвався тонкий голос.

— Зви його Ньєрдом, — байдужно відказала координаторка, котра з моменту появи довготелесого студента прискіпливо вивчала носки своїх туфель.

«Ніколас! — голос, повний дзвоників, наполягав на своєму. — Мій брат!»

«А ти ще хто?» — подумки спитала Рен, звикла до звертань внутрішнього голосу рівно настільки, аби не вважати нового гостя своєї голови чимось незвичайним.

«Ого! То ти чуєш мене! — передзвін аж захлинався радістю. — Дозволь як слід відрекомендуватися: Брюнгільда Ньєрд, перша імені цього!»

«Брюн, згинь! — голос Діке різонув, заглушуючи незнайомку. — А ти, Савітрі, повертайся до роботи».

Рен хотіла спитати хоч щось про цю чудасію, та погляд Діке вмить обернувся кригою. Голос на ймення Брюн розтанув і більше не озивався.

* * *

— Шляхи вирішення проблеми? Нові ідеї? Я розумію, що ви щойно з практичного, але вмикаймо мізки, панове! — професор на ім’я Тот бадьоро крокував поміж рядами парт, посмикуючи пальцями, наче диригент невидимого оркестру. — Невже ніхто не знає, як розв’язати цю просту, геть невибагливупроблему?

— Вона не така вже й проста, — буркнув студент із другого ряду. — Вирішувати конфлікти безкровно…

— Ось! В яблучко! — професор поправив окуляри і плеснув у долоні. — Ключове поняття «безкровно». Танцюймо від нього… Продовжить Нортон!

— Е-е-е… — Закс клацав пальцями, наче прагнув піймати думку, яка вислизала.

— Я думаю, варто спричинити трохи проблем. Стихійні лиха на обохконфліктних територіях, — Діке відкинула волосся за спину і швидко вийшла до дошки, де висіла мапа. — Отже, стихійні лиха… Вони послаблять обидві держави, особливо отут, — дівчина вказала на одну точку, — і отут, де кордон доходить до моря. Так у наших об’єктів не буде ресурсів для продовження конфлікту, допоки на першому місці стоятиме ліквідація наслідків.

— Ви жорстока, Діке! — професор заусміхався. — Жорстока, але й мислите масштабно. Але — ми не уникнемо жертв! Ще варіант?

— Пане професоре, допоки населення не постраждає від військових дій, первинні умови вашого завдання дотримані.

— Гаразд-гаразд, відповідь зараховую. Можете сідати. Ще ідеї?

— Всесвітній потоп, — мляво кинула дівчина з останньої парти, яка накручувала короткі чорні кучері на палець і всім своїм виглядом виражала суцільну нудьгу. — Проблеми зникнуть одним помахом, як і їхні джерела.

Студенти захихотіли, на обличчі викладача застиг страдницький вираз.

— О, Медеє, ви ріжете мене без ритуального ножа! Хто ж так легковажить із потопами? Де ваше вроджене прагнення до миру й добробуту?

— Пане Тоте, — чорнявка посміхнулася, — ми обоє чудово знаємо, що вроджене прагнення в мене виключно до кривавих убивств.

— А це вже, — викладач поправив окуляри й уважно поглянув на Медею, — суто ваше рішення, панно Надаль. Ще ідеї?

— Треба зіграти на релігійній свідомості жителів потужнішої держави! — Нікта підстрибнула з місця. — Скажімо, з’ява великої богині, яка застерігає від війни, — і перемир’я в нас у кишені!

— Цікавий підхід, Ромі. Проте це примітивно. Загалом, панове, розробляємо ідеї до наступного заняття і штудіюємо історії цивілізацій, які вам радила моя колега пані Нут. Усім спасибі, всі вільні!

— Примітивно? — прошепотіла Нікта до Рен, котра сиділа поруч. — Та скільки разів цей метод використовували! І успішно!

Вона рвучко застібнула шкіряний рюкзак і першою вийшла з аудиторії.

— Савітрі, підійдіть, будьте такі ласкаві! — викладач поманив Рен пальцем.

Його темні очі ховались за скельцями окулярів і усміхалися по-змовницьки. Синій костюм, оторочений геометричною вишивкою, був трохи незвичним, проте личив викладачеві, як і довге волосся, зв’язане у хвіст. Учора Рен здивував би такий образ, та після важкої пекторалі на грудях Нут вона вирішила, що викладачі цілком мають право перев’язувати коси срібними шнурами з півмісяцями на китичках.

— Тож як вам перша лекція СС? — спитав Тот із зачаєною надією в голосі.

— СС? — перепитала Рен, силкуючись згадати, що це означає.

— Складні ситуації! — поспіхом пояснив викладач. — Заступник директора вирішив, що така назва звучить не досить науково, тож її скоротили до абревіатури.

— О, це вражає! — Дівчина постаралась компенсувати захопленням те, що забула назву курсу.

— Пречудово! — Професора, здавалось, задовольнила така відповідь. Він погладив підборіддя, обрамлене короткою клиновидною борідкою, і додав: — Але я геть не бачив вас, Савітрі!

— Я була присутня всю лекцію.

— А ваші ідеї? Відповіді? Де вони?

— Я сьогодні вперше й зовсім не підготувалась. Але це напрочуд цікаво: уявляти, що від нас щось залежить у глобальному масштабі.

Тот вказав на кулон з медовою намистиною:

— Від вас уже залежить цей СВІТ, Савітрі. І багато більше. Тож не дозволяйте нікому знецінювати це. Віра у власні сили — запорука яскравого життя, для котрого тутешні студенті народжені. До речі, а що ви вивчати у нас?

— Щось пов’язане з соціальними роботами: допомагати людям і все таке. І творчий саморозвиток зацікавив. Я чула, що це основні напрями в Академії… — Раптовий пробіл у пам’яті змусив Рен замислитися над власними словами, але дівчина нізащо не зізналася б викладачеві, що не пригадує своїх справжніх планів і очікувань.

— Допомагати людям та докладати зусиль до саморозвитку — це гарні бажання, — на обличчі Тота розпливалася врочиста усмішка. — Знайте, Академія Аматерасу — місце, куди ніхто не потрапляє випадково. Навіть якщо вам часом і здаватиметься, що це помилка… У житті повно таких моментів, тож не впадайте у відчай, — професор стишив голос. — Бо наш заклад має воістину неповторне призначення, яке я маю честь вам відкрити. Це — академія богів.

Розділ 3 Діоніс вистрибує у вікно

«Дорогий щоденнику, тепер я студентка Академії Аматерасу (як відомо загалу) або ж (як відомо небагатьом) навчального закладу для богів. Так. Тут повно так званихбогів. Декотрі з них божественно вродливі, інші — божественно чваньковиті. Більшість поєднує в собі те і друге. Кажуть, це вроджене. Щонайменше двоє студентів до мене вже неприхильні. Єдиний хлопець, який не скидається на пафосного виродка (примітка: спитати в Діке, як його звуть), не траплявся на очі вже два дні. Список рекомендованої літератури зростає з кожною парою, а ще в мене немає жодної можливості вшитися — звідси не відраховують, тож я влипла».

Рендалл закрила щоденник і заховала його в рюкзак. Вона звикла нотувати події останнього півріччя — плекала надію, що ці замітки колись стануть у пригоді. Проте зараз відчуття, що хтось нависає за спиною, не давало зосередитися.

Дівчина закинула голову, та побачила лише розписану стелю.

«Привіт…» — несміливо задзвенів голос, який минулого разу назвався Брюнгільдою Ньєрд.

Рен зітхнула. Розмовляти з примарою напередодні суворо заборонила Діке, утім Брюн, вочевидь, не зважала на такі дурниці, як заборони.

«Твоя аура депресивна, приречена та геть розгублена! Що сталося?»

«Вдячна за інформацію, — пробурмотіла Рен подумки, розчепірюючи пальці, щоб охопити масштаб проблеми. — Це все просто велика, вселенська . Коли я вступала до Академії… — Пробіл не давав зазирнути в це «коли», тому дівчина безсило видихнула: — Ну, мене ніхто не попереджав. Робота з мріями — це одне, але ? Звучить, мов недоладний розіграш. Або ж я досі в лікарні та бачу сни, з яких ніколи не вирвуся».

«Не думаю, що ти сниш, — поважно заявила примара. — Хоча, правду кажучи, в моєму стані важко бути в чомусь переконаною. Але щоби потрапити до Академії, треба мати дещо в глибинах своєї душі. У тебе це є — я у відсвіті твоїх прегарних корицевих оченят, Рендалл. А в цих стінах немає випадкових гостей. Повіриш?»

«Брюн, знаєш, важко вірити безтілесному голосові. Та й узагалі, з тобою забороняють спілкуватися», — відверто відказала Рен, подратована своїм незнанням.

«О, але я не безтілесний голос!» — ображено заявив безтілесний голос.

Повітря зненацька сколихнулося, як водна гладінь. Пил, що втрапив у сонячне проміння, зайнявся. Рен замружилась, а коли розплющила очі, на неї вже позирала дівчина, яку наче вирізали незримі ножиці просто з повітря. Її ноги не торкалися підлоги, форма Академії нагадувала розмиту акварель, але очі кольору срібла, які Рен уже достеменно бачила раніше, зиркали впевнено й палюче.

— Колись я теж навчалася тут, — повідомила Брюн, суплячи тонкі брови, і її голос уперше зазвучав наживо, а не в голові Рен. — А давніше була істинним воїном, та втратила свій пояс і перстень, тож…

Прохолодний порив вітру обірвав фразу примари на півслові — і вона здиміла. А голос Аматерасу повідомив, що Рендалл Савітрі мусить негайно завітати до її кабінету.

* * *

— Я рада, що ви вже дізналися про істинне призначення моєї Академії, — схвально кивнула директорка. — Форма вам личить, Савітрі. Я не помилилася.

«Наче ви приймаєте нових студентів з огляду на те, чи личитиме їм форма», — похмуро подумала дівчина, переборюючи відчуття, що сила в погляді Аматерасу зараз шпурне її через усю кімнату та пришпилить до стіни.

— Не думаю, що з мрієрости може вийти будь-яка богиня, — прошепотіла вона, не певна того, чи взагалі з когось, окрім справжньої богині, може вийти будь-яка богиня. Не певна, що взагалі причетна до цього поняття, хоча студенти й викладачі довкола такі спокійні, мовби все так і має бути.

— Вас затвердила комісія на чолі зі мною, — директорка постукала нігтем по течці з надписом «Особова справа Р. Савітрі (?)». — Тому припиніть шукати підступи Всесвіту та Колеса Долі, бо ще накличете її візит, а це останнє, що нам тут потрібно. Докладіть достатньо зусиль до навчання, і все у вас, Савітрі, складеться якнайкраще. Повірте, у мене в таких питаннях кількасотлітній досвід.

— А як щодо Брюн Ньєрд? Для неї теж усе ?

— Мене дивує, як вам вдається перейматися найменш значущими питаннями, — Аматерасу знову вигнула губи. Було щось у цій посмішці таке… Рен вирішила, що ненавидить її всією душею.

— Гаразд. Тоді перейдемо до значущих питань. — Вона посовалася на стільці й озвучила свій найбільший страх: — Кажуть, що Академію не можна покинути.

— Так, з огляду на безпеку, ви з нами надовго. Якщо спробуєте повернутися додому, то божественні сили, закорінені у вашій душі, далі зростатимуть, виходитимуть з-під контролю і зводитимуть вас із розуму. прийдуть і витіснятимуть думки, що їх ви вважали своїми. Спалахи сил сліпитимуть вас, спопеляючи всіх довкола. А коли ви опинитеся на руїнах свого життя, то більше не захочете його. І — результат завжди однаковий.

Називати результат потреби не було. Рен здавалося, що директорка смакує моторошну розповідь, яку виголошує явно не вперше.

— До того ж після вступу до Академії ви зникли зі свого попереднього життя, — вела далі Аматерасу. — Іншими словами, вам немає куди повертатися. Ще іншими словами: ні родичі, ані друзі ніколи про вас не згадають.

Рен опанувало відчуття нескінченного падіння, і вона вхопилася за бильця крісла, аби відчути бодай щось реальне тут.

— Ви зараз, певна річ, вважаєте, що ми безмірно жорстокі. Але насправді молоді боги рідко ладнають зі своїм оточенням. Їхні сили, навіть не пробуджені, відштовхують простих людей.

— Я нікого не відштовхувала, — відповіла Рен, хапаючись за уривчасті спогади про навчання в коледжі, про друзів із розмитими обличчями, про відзнаку, котра тут нічого не значила і лише відтягувала мочку вуха вагою схованої всередині крейди.

— Тоді ваш дар гарно прихований. Або ви геній дипломатії.

— Хай заборонено покидати це місце — я можу покінчити з собою, щоб не грати у ваші ігри, — Рендалл схопилася за останню ниточку, хоч якою дикою та видавалася.

Довгі дві секунди Аматерасу дивилась на неї без усмішки.

— Ні, Савітрі, ви геній дипломатії. І ви не покінчите з собою. Та годі сентиментів, перейдемо до справ, — директорка дістала з синьої теки папірець і подала його Рен. — Це список вашої групи. Прошу ознайомитися та ознайомити з ним інших. Діке, Ромі, Зіґфрід, Нортон, Діоніс, Ньєрд… , не Брюн. Він буде вашим керівником.

— Зіґфрід і Нортон? — Рен, котра повільно осмислювала руйнацію свого життя, зрозуміла, що може стати ще гірше: директорка вирішила долучити її до групи з цими двома. — А можна мені…

— Ні, не можна. Савітрі, звикайте до нового статусу й поводьтеся відповідно. Що з вами буде, якщо так болісно реагуватимете на кожну дрібницю?

— Я теж хочу дізнатися, що зі мною буде. Це взагалі… Пані директорко, цього просто не могло статися. Зі такого статися не могло.

— Вважаєте себе особливою?

— Таж ні! Навпаки: я . У мене немає цих амбіцій. Я лише вмію вирощувати мрії.

— Прекрасно. Вирощуйте.

— Але всі ці… всі ці боги ваші — вони інакші. Неадекватні. Вони втілення неприязні, пихи, злості! — Рен розуміла, що перебільшує, та Аматерасу однаково дивилася на неї з півусміхом.

— Рада, що ви змогли так глибоко проаналізувати всіх студентів за такий короткий час. Утім, це правда. Вони неприязні. Вони гнівливі або чваньковиті. Самовпевнені, самозанурені, ексцентричні. Вони — не люди, Савітрі, й не будуть ними ніколи. Бо душі древніх, котрі оживають у їхніх людських ще тілах, завжди будуть тривожити, виривати зі спокою та звичності. Бо вони — правителі та богорівні, які глибоко всередині завжди матимуть ту іскру, котра впевнює їх у власній вищості. І з цим нічого не вдіяти… А тепер годі базікати. Поступово ви отримаєте всю необхідну інформацію. Тільки, заради богів, не кидайтесь у прірву з головою: ми в Академії дбаємо про ваше психічне здоров’я не менше, ніж про фізичне. Ви мене гарно почули?

Рен прикусила язика, щоб не повідомити директорці, що та нічого не знає про психічне здоров’я, і попленталася до виходу.

— Пані Аматерасу, — озвалася вона на порозі, — може, я загинула в тій аварії і просто сню десь між життям і засвітом?

— А ви хотіли б загинути?.. Заради першої Тріади, Савітрі, не уподібнюйтеся до тих вступників, які нестерпно драматизують усе не до кінця їм зрозуміле. Смерть значно менш драматична. Як і життя, врешті-решт.

Рен так і не дочекалася точної відповіді. Вона заховала список одногрупників поміж конспектів та рвонула додому, не зважаючи на розклад лекцій та іронічні зауваги від Брами. Крихітна, обшарпана квартира здавалася куди привабливішою за стіни Академії.

Вона невпинно смикала свої спогади, старалася віднайти, винести на поверхню ту мить, коли щось (хтось?) змусило поїхати з рідного міста та вступити сюди. Не зникала думка, що все це — засвіття, тойбіччя, посмертні марення, котрі обсіли її, адже те, що відбувається тут, не може, жодним чином не може відбуватися.

Але воно — — вперто продовжувалось і невпинно відбувалося.

Тож Рендалл провела кілька днів, закутавшись в апатію та смугасте покривало. Сповзала з ліжка лише по чай чи канапки. Ридала, втирала соплі, тупилася в стелю і стримувала порив вибігти на вулицю, схопити першого ж перехожого та розповісти, що тут під боком натовп древніх божеств. Але навряд чи боги не подбали про свою таємність. Он навіть спромоглися зробити кредитки вигаданого банку, які працювали — Рен перевірила! — і не викликали ні в кого подиву. Вона намагалася знайти якусь інформацію про свій коледж — і не знайшла. Спробувала обдивитися всі свої речі в пошуках дитячих фото, старих прикрас, конспектів, телефонів — будь-чого, що привело б її до початку. Не знайшла.

«Я не знаю, хто моя сім’я. Не знаю нікого», — мовила вона подумки, приміряючи на себе вагу цих слів.

Внутрішній голос наполегливо переконував, що все буде добре, проте дівчина не могла з ним погодитись отак завиграшки. Та вона достеменно пригадала, як опритомніла після аварії й дізналася, що ніхто не з’явився до лікарні як її родич. Друзі з коледжу розбіглися хто куди. Лікування оплачував фонд Академії. Не скидалося, що хтось десь переймався долею Рендалл Савітрі — і за нинішніх обставин це було на краще.

Рен у глибині душі вже усвідомлювала, що їй доведеться почати все заново, бо хай там скільки підозр щодо власної загибелі тепер метушилося в думках — однаково вранці хотілося снідати, як і всім живим. Тож коли вона врешті переборола жалість до себе, то вирішила не повертатися до цієї теми до певного часу.

Натомість вона повернулася до Академії.

* * *

— У групі — ми з тобою? — Нікта Ромі недовірливо подивилася на Рен. — Ти нічого не наплутала? Я повинна бути разом із кимось відповідного рівня.

— Це рішення директорки.

— Далеко не найкраще з її рішень.

— А які проблеми з моїм рівнем? — спитала Рен, обпалена зверхністю Нікти.

— Ох, дивися: бали за деякі практичні виводять із результатів усіх членів групи. А від цього залежить, коли знімуть ліміти…

— Але що не так з моїм рівнем? — перепитала Рен, котрій глибоко байдужі були всі ті практичні та невідомі ліміти, бо її досі тіпало від згадок про розмову з директоркою, яка ґрунтовно винесла їй мізки. — Чому це я не можу бути з тобою?

Міднокоса студентка зіслизнула з підвіконня, пригладила волосся й озирнулася на Рен.

— Ну бо я — , — ім’я клацнуло на її губах, мовби хтось натиснув на перемикач.

І тут — час застиг. Тіні повиповзали з кутків. Стеля здригнулася й задвигтіла.

Погляд, повний насмішки, наказував тікати. Тікати, бо темрява, темрява — вона прокинеться, темрява заковтне без сліду, темрява наниже тебе, дівчинко, на голки й розіпне в тиші, з котрої жодна стежка не виведе, жодна пісня, жодна ниточка Намиста…

Рен здригнулася від самого погляду на іронічну руду дівчину, що зараз стояла на лінії світла, але світло її мовби не торкалося. Тільки очі горіли золотим полиском, що яснішав проти сонця.

— Ще питатимеш, чому ми не можемо бути одногрупницями? — губи Нікти досі вигинались, але двигтіння вляглося. Вона повела далі: — Слухай, а Зіґ хоч із нами? Чи як іще Аматерасу вирішила мене добити?

— Зіґфрід у списку є, — стрепенулася Рен. — Ще Діке, Нортон, Діоніс… А хто такий цей Діоніс?

— Ловелас, якого світ не знав. А ще пияк, гультіпака, нероба та ледача задниця! — напрочуд задоволено повідомила Нікта. — Якщо побачиш його одного разу, то нізащо не забудеш. Успіхів у пошуках, я на Одіна.

— То який у нього вигляд, у того Діоніса? — вигукнула Рен навздогін, проте Нікта її не розчула чи не вирішила за потрібне дати підказку.

«Пошуки Нортона чи Зіґфріда — що гірше?» — подумала дівчина. Від проблеми вибору її врятувала з’ява екзотичної чуприни Ніка Ньєрда. Рен, аби не волати, замахала руками в надії, що хлопець із висоти своїх двох метрів помітить її, проте той неквапом ішов кудись, і сріблисті очі не торкались ані грішної землі, ані простих обивателів. Коли дівчина наздогнала його і повідомила про нововведення директорки, хлопець лиш поправив окуляри-половинки й прошелестів, що візьме це до уваги.

Зіґфрід, дізнавшись новину, мав не менш здивований вигляд, аніж Нікта, і повідомив, що не збирається рятувати Рендалл Савітрі від проблем.

— Я й не проситиму, — запевнила дівчина. — Скажи краще, де знайти Нортона.

— Одразу видно, що ти новенька, якщо не знаєш, де він зависає у вільний час, — примирливо відповів студент. — У бібліотеці, Савітрі, у бібліотеці.

— От немає такого в правилах! — голос по той бік бібліотечних дверей, безумовно, належав Заксові Нортону. Настільки безумовно, що Рен навіть не хотіла туди заходити. Але вона розуміла, що життя в Академії ніколи не стане бодай стерпним, якщо вона сахатиметься від підліткової агресії одного рудого нахаби.

— Нортоне, припиніть. Не хочете переглядати своє замовлення в читальному залі — геть від матеріалів, які у нас в одному екземплярі. Заради богів, чому Енлілеві ніколи не сверблять руки виносити щось із фондів? — нарікала бібліотекарка. Коли Рен зазирнула досередини, вона саме рішуче згрібала зі столу стос брошур та потертих фоліантів і бурмотіла: — Не можу дочекатися, коли ви закінчите Академію.

— Не дочекаєтеся, — Закс похмуро глипнув на книги, а тоді помітив Рен і звернувся до неї майже ввічливо: — Що, Савітрі?

— Список групи, — вона тицьнула хлопцеві під носа папірець із іменами. — Я ще шукаю Діоніса. Підкажеш мені, де його знайти, а я запишу на свій абонемент половину твоїх книг. Я ж можу це зробити, пані?

— Тільки до завтра, — відказала бібліотекарка. — Унікальні видання, розумієте. Ми не виписуємо їх із читального залу в такій кількості, яка, на богів першої Тріади, потрібна Нортонові!

— Дякую, — Рен приязно всміхнулася.

— У Всесвіті щось зламалось, якщо існує дівчина, яка не знає Амона Діоніса бодай з вигляду, — зауважив Нортон, коли за кілька хвилин, щасливий і навантажений двома пакунками книг, вийшов із дверей бібліотеки разом із Рен. — Він десь із мене зростом, з отакими завихреними патлами, — хлопець покрутив пальцем біля скроні, тож жест вийшов доволі двозначним. — Закладаюсь: Амон зараз прогулює лекцію з історії, бо завжди на ній засинає, а Нут це бісить.

Рен усвідомила: вона так захопилася пошуками, що теж прогулює лекцію. Тож Діоніс швидко вислизнув із її першочергових турбот, і дівчина чкурнула на пошуки потрібної аудиторії.

* * *

Коли випало наступне вікно, дівчина постановила собі таки знайти нового одногрупника попри те, що той, судячи з усього, невидимий і невловимий, як Брюн.

— Егей, новенька! Сюди! — знайомий голос покликав Рен, коли вона роздивлялася внутрішній двір через прочинене вікно в обрамленні кам’яних плетив.

Студент, якого дівчина мимоволі виглядала серед інших, визирав з-за ніг оголеної статуї в ніші неподалік.

— Привіт! — наблизилася Рендалл.

У ніші ховалося вікно із затишним широким підвіконням, яке бездоганно пасувало для пообідніх посиденьок із книгою.

— Отак уже набагато краще, — студент примружився. — З нашої минулої зустрічі я все питав себе: а якою могла б бути твоя щира усмішка? І ось нарешті маю бажану відповідь. Ти чарівна, новенька.

Рен була певна, що з вуст будь-кого іншого ці слова прозвучали б награно, проте було щось в аурі цього студента, що запевняло: він так справді думає. Юнак неприховано роздивлявся її, тож і вона дозволила собі ковзнути поглядом по кучерях, котрі, попри смолисту барву, подекуди зблискували світлими кінчиками — мовби сонячні промені лягли на його волосся й вирішили там залишитися.

— Послухай, а ти не знаєш раптом, де знайти Амона Діоніса? — спитала Рен, подумки плекаючи надію, що новий знайомець погодиться ще й погуляти з нею нескінченними коридорами Академії в пошуках таємничого студента.

— Залежить, для чого він тобі знадобився, — темно-зелені очі примружилися.

— Маю передати, що ми тепер в одній групі. А наразі я лише дізналася, що він ловелас і нероба, який спить на лекціях. А це не дуже допомагає в пошуках.

— Справді? Це ж хто так вважає? Добра дівчинка Нікс?

Хоч він і вгадав, Рен вирішила промовчати. Студент хмикнув.

— То це я той ловелас, нероба і сплюх, Амон Діоніс. Приємно познайомитись. Одразу ж порада на майбутнє: не слухай усього, що говорить Нікта Ромі. Вона мене страх як любить, але боїться в цьому зізнатися навіть собі.

Рендалл машинально відрекомендувалась і зрозуміла, що втрапила у вкрай неприємну ситуацію — ще й із єдиним студентом, який поставився до неї приязно. Проте усмішка в зелених очах свідчила, що той не образився.

— Спробую зробити життя нашої групи веселим. А тепер, люба Рендалл, мені час летіти на заняття, — чорні кучері хитнулися, хлопець переліз через підвіконня. І — вистрибнув у вікно.

Рен усе ще плуталася в коридорах Академії, проте була цілковито певна, що вони зараз на третьому поверсі.

Вона вхопилася за підвіконня і перехилилася вперед, з переляком і певністю, що люди не стрибають з вікон. Люди — не стрибають.

Та чорнявець, наче нічого не трапилося, балансував трохи нижче — на кам’яному балкончику в обрамленні струнких колон.

— Що, знову цей прикол, розрахований на новеньких? — кинув хтось позаду.

— Закі, не руйнуй атмосфери! — Амон залився сміхом, поки мурашки витанцьовували по спині Рен.

Закс Нортон підійшов до вікна і шпурнув Діонісові книгу в зеленій палітурці.

— Випросив-таки! Ти ставиш!

Чорнявець граційно ухилився від, здавалося б, неминучого удару в плече, схопив фоліант лівою рукою та обурився:

— Якщо ти зіштовхнеш мене вниз томом «Історикових переказів про Стовпів», то хто виставлятиме?

— Слушно! Тоді наступного разу — плата наперед! Бо не треба було з бібліотекаркою гризтися, — Закс закинув голову і розсміявся.

Рен краєм ока стежила за рудим студентом. Примітила, що під лівим оком у нього тонка смужка шраму. А очі — з незвично червонястими райдужками — почервонілі від потрісканих капілярів: схоже, Нортон не одну ніч скнів над книгами.

Тим часом Амон помахав їм рукою та пірнув усередину.

— Це було… неочікувано, — Рен нарешті вгамувала мурашок.

— Спокійно, Савітрі, — новоспечений одногрупник сховав руки в кишені. — Діоніс любить справляти враження і знає, як це робити. А якщо він здуру переламає собі всі кістки, то їх рано чи пізно зцілять у нашому госпіталі.

Діке сприйняла новину стримано, як і Ньєрд. Лише розповіла, що постійних груп ще не формували, бо за ті півроку, які пропустила Рен, усі зосереджувалися на осмисленні свого нового становища та відході від минулого життя. Та на запитання про її власне минуле життя координаторка повідомила, що це дуже й дуже неґречно — питати таке в стінах Академії. Тож Рен залишилося послухати її й вирушити на першу практику до Діти.

* * *

— Дорогенькі, увага! — продзвеніла професорка Діта і схилила голову, оточену сонячним ореолом, у бік лісу, а тоді витримала значущу паузу, щоб усі встигли оцінити зелене плетиво гілок, яке виникло тут уранці не без її участі.

Рен уклала з собою мовчазну угоду сприймати такі речі як належне, бо що з того засвіття візьмеш? Внутрішній голос, щоправда, дошкульно допитував, чим же цей світ менш сущий, але дівчина ігнорувала його.

— Завдання просте: зайти в ліс і вийти з нього. Стежку ви оберете самі, — губи Діти блиснули усмішкою. — Усе зрозуміло і просто, так, любчики?

На останній фразі Амон пирхнув. Діта нахмурила світлі брови і знайшла хлопця поглядом:

— Ви, Діонісе, горе моє любе, можете навіть не починати — у вас недопуск!

— За що-о? — сторопів той.

— За прекрасні очі. А також за останні прогулів. Щодо інших: не смійте застосовувати унікальні навички — я дізнаюся. Енлілю, Агні, це зокрема до вас! Врешті, нічого особливого я не підготувала.

— Брехня, — шепнула Діке на вухо Рен. — Передай Ромі.

— Ромі, вони…

— Чула-чула! От же ж, ніколи не може відверто сказати, що на нас чекають ріки крові та переламані кінцівки!

— Думаєш, попереду ?

— Ага. Надто багато нещодавніх практик були мирними й нудними.

«Краще б вони такими і залишались…» — подумала Рен.

Ліс мав світлий і привітний вигляд. Точніше, повинен був би мати: дівчина бачила, як сонце падає на землю, прорізаючись між листям, як соковита зелень шелестить від полудневого вітру, як гілки дерев переплітаються вгорі… Проте пригнічення розливалося всередині. Можливо, через те, що стежка спускалася до яру, а може, так впливала самотність. У повітрі висіла задуха, така важка, що ще трохи — й можна буде її відгортати руками.

Опинившись на дні яру, Рен вирішила, що колись його прорізала річка. Звичайно, цього лісу насправді не було. Проте ґрунт на дні віддавав вільготою, а подекуди навіть прозирали замулені калюжі. Стежка вела в болото.

Чвалати по коліна в багнюці не хотілося. Тому дівчина схопилася за найміцнішу на вигляд гілку розлогого куща і почала підійматися крутим схилом. Та тільки-но ступила на суху землю, усе довкола здригнулось. Земля втекла з-під ніг, мовби хтось згріб її в кулак і зім’яв, як недолугу декорацію. За мить Рен віднайшла себе внизу, в болоті, й зрозуміла, що зійти зі стежки, наміченої викладачкою, не вийде.

Вона втерла очі й поволі потюпала вперед.

За кілька хвилин і натяку на стежку не лишилося. Тонка пелена туману заструменіла від землі, і здавалось, що навіть туман цей утруднює кроки. Після тривалого блукання слизька хляпанина під ногами вже квацяла в черевиках. Чорні скелети всохлих дерев непомітно прийшли на зміну бурхливій зелені.

— Що, вже здаєшся?

О диво — людський голос! Дівчина блискавично озирнулася в надії віднайти компанію в цій неприємній пригоді.

— Нортоне, там і стій!

Рен кинулася до рудого студента й пообіцяла собі пропускати повз вуха його знущальні коментарі, аби тільки вибратися. Проте фігура хлопця здригнулася, похитала головою й безмовно розчинилася в тумані.

— Савітрі, може, залишишся назавжди тут і позбавиш нас від майбутніх проблем?

До туманного образу Зіґфріда дівчина вже не поспішала — він зник сам, залившись невеселим сміхом.

— Ми ніяк не можемо опинитися в одній групі! — ілюзорна Ромі стрибала над сухими гілками й корінням, об яке Рен обдерла ноги.

Болото глибшало, сутінки заливали все чорнильними плямами.

— Чарівна новенька, як же ти мене розчарувала… — в очах Діоніса чаївся осуд, а не усмішка.

Рен відчайдушно захотіла рвонути з місця, але не змогла навіть підняти ногу. Щось тримало її. Щось чіпке і слизьке. Буре багно під ногами забулькотіло.

«Там нічого немає! Ти пройдеш і переможеш!» — наполягав внутрішній голос.

— Там лише страхи твої, слабкодуха дівчинко, — зітхнув туманний Діоніс. — Страхи з тобою повсякчас, від них нема втечі.

Болото булькнуло, наче на підтвердження його слів.

— Здаюся, — шепнула Рен, розглядаючи подряпані долоні. Ніг вона вже не відчувала. У голові паморочилося від задухи. — Здаюся, пані Діто, — повторила вона, бо перед початком практичного викладачка запевнила, що почує, коли хтось забажає припинити. А вона хотіла цього понад усе, мовби слова туманних одногрупників вимели рештки сил.

І справді — тієї ж миті свіжий вітер врізався в стіну туману. П’янкий запах, у якому тремтіли троянди, півонії та морська сіль, заполонив усе довкола. І тут Рен побачила те, чого найбільше боялася: ніякого болота й близько немає. Залита сонцем стежка вела вперед, петляючи в траві. Зненацька захотілося опуститися на землю і нікуди більше не йти, але поява викладачки внесла корективи в ці розпачливі ідеї.

Зблизька Діта засліплювала. Її шкіра й волосся світились, а очі… Слово «блакитні» просто не могло вмістити їхню барву. Та й слово «викладачка» не надто їй личило. Проте ця бездоганна краса навіювала Рен не захоплення, а переляк, мовби одного погляду вистачало, аби засліпнути навіки.

Повітря довкола професорки двигтіло. Обличчя Діти заливало невдоволення — безумовно, найпрекрасніше невдоволення у світі. Вона підпливла до Рен.

— Отож? — Її погляд наганяв більше страху, ніж манівці в лісі. — Перефразую запитання: самі підете далі чи вивести вас, любонько?

— Я з вами. — Рендалл миттєво зважила всі «за» і «проти» й зрозуміла, що з неї досить цієї практики.

— Звичайно ж! — Діта граційно сплеснула в долоні, і перед нею розгорнулася сріблиста стежка, достоту шовк, напнутий на вітрі. — Ходімо.

Рен дивилась лише під ноги і за всю дорогу не відривала погляду від срібного шляху. Професорка теж зберігала мовчанку, проте наприкінці озвалася:

— Дорогенька, пані директорка вважає, що у вас є . Унікальна і велика, звичайно ж. Невідомо яка, звичайно ж. Але я вважаю, що навіть боги помиляються. Сьогодні ви продемонстрували найгірший результат серед усіх, Савітрі. У вас немає жодної сили, тож не вибудовуйте собі ілюзій і знайте своє місце. Так буде краще.

Рен вирішила, що найкращий вибір — промовчати. Нульові бали не видавались їй нічим трагічним.

— Вона сказала, що в мене немає жодної сили, — розповіла дівчина Нікті та Діке наступного ранку, коли сіла поруч із ними на лекції Нут. — Наскільки це погано за тутешніми уявленнями?

— Це значить, що Діта вважає тебе гарненькою! — тихо захихотіла Ромі. — Вона не терпить гарненьких. Я чула, що саме тому в нашої Зірки Агні немає занять у професорки.

— Або в тебе немає особливих умінь, — резонно додала Діке. — Але ж ти й так не мрієш про вступ до Тріади.

— Скажу більше: я поняття не маю, що таке Тріада.

— Трійця найпафосніших божків, куди обирають за особливі заслуги чи вміння, — пирхнула Нікта. — Індивідуальна навчальна програма, де право задирати носа до стелі й зайві вимахони йдуть у наборі зі званням «кандидата». І типу згодом вони будуть якось близько від оцього світу, і типу це на все позитивно впливатиме… Але наразі їх тільки двоє: вочевидь, в Ама особливі критерії відбору, якщо вона не вподобала більше нікого…

За кілька днів (не без допомоги координаторки) Рен почала більш-менш орієнтуватись у розташуванні аудиторій і хитрих сплетіннях коридорів. Нортон не особливо з’являвся на очі: він бовванів самотньою тінню в бібліотеці, забарикадувавшись з усіх боків книгами. До здивування Рен, Закс виявився одним з найстаранніших студентів, попри свій надміру вогняний характер. Амон Діоніс же при зустрічах завжди всміхався так, що дівчина була ладна віддати половину своєї потенційної сили за ці миті тепла.

Божественний університет у сплетіннях засвіття виявився більш-менш стерпним, — вирішила Рендалл після перших тижнів навчання, страждання, нічних ридань, нульових балів з несподіваних предметів і осмислення свого становища. Та й майбутні боги врешті почали показувати інші риси, окрім вогнезаймистих.

Довгими вечорами у своїй квартирі Рен роздивлялася зірки, пекла сирники з родзинками і часом била чашки. Останнє, як повідомила їй Нікта тоном експерта, не дивина — так вихід знаходила химерна сила, яка жила в кожному з них.

Медова намистина, яка звисала з чорної стрічки, повсякчас нагадувала про слова директорки: колись кожна така зірка дасть народження новому світові. Одному зі світів, які мають скластись у новий візерунок зруйнованого Намиста. Від подальших розпитувань Аматерасу відмахнулася, мотивуючи це тим, що Рен ще , щоб заглиблюватись у деталі. Рен цілком подобалося бути «надто людиною», проте мерехтливий СВІТ на шиї вже здавався її невід’ємною частиною.

Здавалося, нове життя з усією його химерністю починає торувати собі таке-сяке русло. Аж до моменту, коли посеред чергової лекції Одіна, поки викладач кляв недолугість Бальдра незрозумілими дев’ятьма світами, Зіґфрід рушив до дверей. Ніхто не звернув на це уваги, як і на його блідість. А на півдорозі хлопець знепритомнів і не повернувся до тями.

Розділ 4 Лікувальні методи Нікти Ромі

Лекція Одіна закінчилася тієї ж миті, як Зіґфрідове тіло торкнулося підлоги. За кілька хвилин непритомний студент уже лежав на скрипучому госпітальному ліжку, важко сапав та здригався, мовби з кожним вдихом у легені потрапляли скалки скла.

— Ось вам іще один, — похмуро видушила Медея, від якої на лекціях зазвичай долинали в’їдливі та іронічні зауваги.

Очевидно, всі знали, що відбувається. Всі, крім Рендалл.

Щойно Зіґфріда забрали до госпіталю, як студенти валом рвонули туди ж. Вони зібрались у просторій палаті і жадібно спостерігали, як заклопотана Аматерасу чаклує над смертельно блідим хлопцем на смертельно білій постелі. Відненавна Рен нудило від холодних лікарняних кольорів, але вона не могла відвести погляд.

Шепотілися, що директорка прибігла — — до госпіталю чи не швидше, ніж туди принесли непритомного студента. Зараз довгі й тонкі пальці Аматерасу блукали тілом хворого, мовби намацували невидимі ланцюги та замки, які треба розбити. Здавалося, директорка нікого не помічає довкруж — тільки незримого, неназваного ворога.

Зіґфрід раптом застогнав і скорчився. Його тіло сіпнулося, задрижало, а тоді почало повільно, конвульсивно відриватись від лікарняного простирадла, мовби той неназваний ворог тягнув його за собою вгору.

— Оце вже ні… — прошепотіла Аматерасу і клацнула пальцями. — Нікуди ти не щезнеш! Ти — воїн, і місце твоє — тут!

Тієї ж миті тіло Зіґфріда вдарилось об ліжко, наче його притиснули зверху. Воно дрижало й сіпалося, аж доки Аматерасу не схилилася над студентом сама, мовби хотіла втиснути його в матрац невидимим пресом. Проте минуло кілька секунд — і її пальці провалилися крізь цей прес.

Хтось поруч із Рен зойкнув. Дівчині кортіло зрозуміти, що коїться, але студенти зберігали могильну тишу, а з кам’яного виразу обличчя директорки скидалося, що нічого хорошого.

Хвиля енергії зашипіла в повітрі й відкинула Аматерасу від Зіґфрідового ложа — вона впала на крісло. Бездоганно укладені коси розметалися по плечах, посипалися золоті шпильки, з-під довгих нігтів порснула кров, так недоречно подібна барвою до її сукні. Рен мимоволі подумала, що тому Аматерасу й носить багрянець — бо він наче кров, бо в її житті, мабуть, багато крові.

Директорка зі стогоном підвела голову і зиркнула на студентів.

— Ану геть звідси! Це кінець, коли хто ще не помітив…

— Аякже! — озвався дівочий голос, повний роздратування. — Аякже!

Нікта Ромі розштовхала ліктями юрбу і вибилася вперед.

— Ну ти й нарвався, одоробло банькате! — вона в два кроки опинилася біля ліжка, над котрим тремтіло в конвульсіях Зіґфрідове тіло.

Нова хвиля енергії прошурхотіла поряд, але Нікта навіть не звернула на неї уваги. Тим часом штори зірвалися з карниза, скляні банки забряжчали на полицях і паркет захрускотів, вкриваючись тріщинами.

— Лицар! Воїн! — випалила студентка. — Та бовдур ти, а не лицар, Зіґу!

Під тихий стогін хворого Нікта підняла стиснуту в кулак руку і з усієї сили вгаратала його попід ребра.

— Телепень, якого жодна Тріада не бачила!

Ляпас по лицю.

— Виродок останній із кандидатів!

Ще один ляпас.

— Брехло Стовпам на сміх!..

— Ти ж його вб’єш! — кинув хтось із поміркованих студентів.

— Та байдуже! — знавісніла Нікта. — Якщо він піти, то хай краще здохне від моїх кулаків тут і негайно!

Директорка на диво спокійно спостерігала, як Ромі лупцює і так ледь живого з вигляду хлопця. Вона зручніше вмостилася в кріслі і похитувала ногою, а кров сочилася з-під її нігтів і капотіла на чисту підлогу.

— Ти обдурив мене! А мене, пане лицарю, не обдурює ! — засапано видихнула дівчина й раптом схлипнула, але не дала жодній сльозі впасти, лише прошепотіла щось. Рен розчула слово «угода».

Зіґфрідове тіло здригнулося, його шарпнуло вбік. Хлопець ударився спиною об стіну, навздогін йому полетів чорний черевичок.

— Ні, я сказала!

Дівчина босоніж застрибнула на ліжко і вхопила Зіґфріда так міцно, що Рен не сумнівалася ні миті: немає сили, співмірної з її бажанням порятувати друга. Немає сили, котра змусить Ромі розімкнути тонкі руки. Бо те, що ховалося на споді, під клацанням імені «Нікта», не знало заперечень.

Невидимі ланцюги зі скреготом розірвалися — хлопець загримів просто на підлогу, а з ним і міднокоса дівчина. У тиші, яка запала по тому, вчувалося лише поскрипування крісла Аматерасу.

— Він переборов межовий стан? — за кілька тривожних секунд почулося зі студентського натовпу, що вже перегородив коридор біля палати.

Зіґфрід нерухомо лежав на потрісканому й закривавленому паркеті, серед битих пляшечок із ліками, які дивом не поранили нікого. Він більше не хрипів і не здригався, хоча страшна блідість не відступила. Утім, щось інше, незриме й важке, вивітрилося з палати, позбавляючи всіх від заціпеніння та остраху. На підвіконні стелилося сонце. Нікта усміхалася переможно, її очі блискотіли.

— Розходьтеся, розходьтеся, — кивнула Аматерасу і схилилася над непритомним студентом. — Критична загроза позаду. Завдяки Ромі. А ви всі що тут забули? Годі зривати навчальний процес! Бальдре, Тессе, покладіть хворого на сусіднє ліжко, і щоб я тут нікого більше не бачила.

Директорка стріпнула кров з пальців, наче щойно прокинулась від довгого сну, і почала підбирати смоляні пасма та заколювати їх довгими золотавими шпильками.

Рен вислизнула в коридор однією з останніх: хотіла зачекати Нікту й розпитати про все. Проте міднокоса студентка вмостилася на краю Зіґфрідового ліжка і, схоже, не планувала нікуди йти.

Тож Рен вирішила шукати відповіді деінде й позадкувала від дверей палати.

— Дивися, куди ноги несуть! — різкий покрик обірвав її думки.

— Нортоне, тебе мені й треба, — зраділа дівчина, хоч ледь не врізалася в рудого студента, який володів умінням вискакувати з-за поворотів на високій швидкості. — Поясни мені дещо, будь ласка.

— Маєш координаторку, в неї й питай. Я поспішаю. — Хлопця перспектива поспілкуватися не зацікавила.

— Не хвилюйся, і в неї запитаю. Але ти, певна річ, знаєш усе краще. — Вона усміхнулася в надії, що крапля лестощів щодо знань чванька Нортона спрацює, і зиркнула в його очі. — Що сталось із Зіґфрідом?

Закс примружився.

— Савітрі, є речі, в котрі краще не влазити. Ти — мрієроста, так? То роби свою справу й не вишукуй проблем.

Рен зціпила зуби, смакуючи думку про те, що одного дня таки зарядить Заксові ляпаса за його поведінку. Утім, той день був ще неблизько, бо направду дівчині не доводилося нікому давати ляпасів і вона підсвідомо боялася, що в потрібну мить схибить або ж Закс перехопить її руку і… і зробить .

— А хочеш я візьму на вирощування твою мрію? — запропонувала Рен, озвучивши недавню ідею. — Оту нездійсненну. Я ж направду мрієроста. Як на те пішло — найкраща з випускників свого коледжу.

Одну довгу мить їй здавалося, що ця спонтанна пропозиція — правильна. Що вона знайшла ключ, відповідь, шлях до порозуміння з одногрупником. Його очі дивилися на неї зі здивуванням і, здається, несміливим інтересом.

— Чому людина, у якої є хоч трохи здорового глузду, хотіла б узятися за щось безнадійне?

— Бо я люблю виклики. Коли вперше взяла до рук твою мрію, відчула, мовби вона — для мене. Тобто — випробування для мене. Рубіж, який я маю перетнути, щоб піднятися ще на сходинку вище.

Закс криво усміхнувся:

— Амбіції — у Савітрі? Що день, то цікавіше!.. Але та мрія — це моя особиста справа. Насмішка з тебе у твій перший день в Академії. Вона нездійсненна. Забудь і не думай про неможливе.

— А чого варте наше життя, коли не прагнути здійснити щось неможливе? Бодай одного разу перетнути межу і…

— І померти від виснаження?

Хлопець збирався додати ще щось, та до них підійшов Амон і лунко ляснув Закса по спині, але тут-таки відсмикнув руку.

— Боги, Закі, припиняй струмом шпурлятися!

— Я струмом, — ощетинився рудий студент і нервово тріпнув пальцями, між яких — Рен могла заприсягтися — пробігли іскорки.

— Сонце моє, Рендалл, — Амон уже перемкнув увагу на неї, — я примчав, щойно дізнався, що сталося з нашим горопашним одногрупником. Чи правда, що його врятувала Нікс?

— Амоне, я остання особа, в якої варто розпитувати про те, що сталося. Утім, так, директорка сказала, що його рятунок — цілковито заслуга Нікти.

Амон заусміхався і рвучко наблизився до дверей палати, але коли вже заніс руку, щоб постукати, то завмер. Рен устигла помітити, що радість кудись звіялася з красивого Діонісового лиця, а його погляд, що впирався у важкі двері, повнивсяхвилюванням.

— А врешті, — хлопець різко повернувся до них із Заксом, — усім нам не завадить відпочинок. Хто зі мною подрімати на лекції Нут?

* * *

— Йогопокликали, — повідомила Діке. — А він вирішив відгукнутись іпіти. Та все обійшлося, тож годі тобі про це думати.

— Я б воліла отримати детальніше пояснення, — зауважила Рен.

Минуло два дні після того, як Зіґфрід опинився в лікарні. Проте ніхто й словом не прохопився про той випадок — мовби на всіх інших наслали забуття чи наказали мовчати під страхом покари. Лише Нікта Ромі відпросилася з лекцій і весь час проводила в госпіталі. Її друг досі не опритомнів.

— У нас не заведено про говорити, — стиха відказала Діке. — Та якщо тобі аж так кортить дізнатися, то в нашого одногрупника — . А пані директорка буде дуже невдоволена, що я відкрила це тобі.

— Пані директорка воліє, щоб я здогадалася?

— Ні. Вона воліє, щоб ти була в безпеці, — Діке, як завжди, різко урвала розповідь і опустила погляд у книгу, що лежала в неї на колінах, недвозначно натякаючи, що розмову закінчено.

Попри потребу й собі днювати і ночувати над підручниками в намаганнях наздогнати однокурсників, Рен не могла збутися хвилювання, яке точило зсередини. Щось відбувалося тут, щось недобре з цими «майбутніми богами», як називали їх професори. І затята мовчанка, що оточувала дівчину та нашорошувалася звідусіль на її запитання, тільки переконувала Рен у власній правоті. обіймало їх незримими путами, наявність котрих за обопільною згодою замовчували і викладачі, і студенти. Та чи довго це триватиме?..

* * *

— Сюди, ми вже близько! — Діоніс звернув у вузький непримітний коридор, захаращений поламаними партами.

Це був уже п’ятий чи шостий поворот — Рен збилася з ліку, але одногрупник простував упевнено. Він погодився порадити затишне й достатньо віддалене місце, де дівчина могла б наодинці практикуватися з усіма вміннями мрієростів. Тож зараз вони вдвох петляли коридорами головного корпусу, віддаляючись від студентського шуму вглиб закинутого крила.

Після наступного повороту і рипучих сходів донизу хлопець зупинився навпроти темних дверей і прочинив їх, жестом запрошуючи Рен увійти.

Усередині панувала темрява. Утім, щойно Амон клацнув пальцями, в його долоні зайнялася пломінка намистинка, схожа на крихітне сонце. Промені вмить залили аудиторію — і Рен ахнула. Світло в руках хлопця відбилося від сотень, а то й тисяч скляних сфер, нагромаджених одна на одну.

— Тут зберігають мрії з практичних, поняття не маю навіщо, — усміхнувся Амон. — І, люба Рендалл, мрієроста має оцінити це широке поле для експериментів, правда ж?

Дівчина безмовно кивнула.

Хлопець приглушив світло в долоні, наблизився до парт під стіною та сперся на одну з них, поки Рен роззиралася довкола. У півтемряві вона примітила вікна, наглухо запнуті важкими шторами.

— Не раджу їх відчиняти, — Амон прослідкував за її поглядом. — Здійметься страшна пилюка — тут не прибирали бозна-скільки часу. Та й хтось іззовні може помітити.

— А сюди що — не можна заходити? — запідозрила Рен, хоч замка на дверях не було.

— Можна, звісно. В Академії можна майже все, ти скоро в цьому впевнишся, — осміхнувся хлопець. — Але я б волів тримати хороше місце в секреті. Часом навідуюся сюди і геть не хотів би застати когось іще — наприклад, Ромі в обіймах Зіґфріда. Що ж до тебе, люба Рендалл, то я лише втішуся такій компанії. Адже ця аудиторія та її наповнення для тебе куди корисніші, ніж для мого усамітнення. Тільки не здійснюй мрій бездумно.

— Я не робитиму цього — адже не можна гратися з чужими бажаннями. Мені достатньо вибудовувати схеми й розраховувати витрати енергії. А про це місце я нікому не розповім, — урочисто прошепотіла Рен, сповнена втіхи від того, що в неї та Амона Діоніса тепер є спільна таємниця. Вона примостилася на парту біля одногрупника і, заколисана мерехтінням намистини світла, що перекочувалася між його пальцями, зважилася на питання, яке з непояснимих причин вважали непристойним у стінах Академії: — А яким було твоє життя до того, як ти потрапив сюди?

Хлопець завмер і відповів не одразу. Рен краєм ока роздивлялася його профіль, який у півтемряві здавався скульптурою, гордою і досконалою, як і ті численні божества давнини, які чаїлися по коридорах Академії, у тінях ніш і верхів’ях колон.

— Щоб відповісти на це запитання, а радше — щоб наші взаємини були й надалі такими довірчими й безжурними… — Хлопець пригладив волосся і спитав так, мовби йшлося про життя і смерть: — Люба Рендалл, я конче мушу знати: чи любиш ти вино?

* * *

Шлях назад із таємної аудиторії здався коротшим принаймні вдвічі.

— То поміркуй над моєю пропозицією! — кинув на прощання Амон і, наспівуючи впівголоса незнайому мелодію, пішов на наступну лекцію.

Пропозиція зводилася до того, щоби влаштувати вечірку, а певніше — свято вина, бо Амонові з незбагненних причин слово «вечірка» видавалося недостатньо слушним. Він розповів, що часом збирав усіх охочих гуртом і приносив .

Перспектива гулянки звучала привабливо, ще й в устах Амона, який мав ледь не магічну силу переконувати будь-кого у будь-чому. Тому Рен охоче погодилася — лише опісля, коли Зіґфрід видужає.

— З ним же все буде гаразд? — поцікавилася дівчина, на що Амон променисто всміхнувся.

— Неодмінно! Адже Зіґом опікується Нікс. Скажу тобі відверто: ніколи не варто йти супроти Нікс — навіть у бажанні померти.

Щойно власник найтеплішої усмішки в Академії покинув Рен на самоті, в її думки ввірвався дзвінкий стривожений голос Брюн Ньєрд, котра допитувала, а що це трапилось із Зіґфрідом. Дівчина здригнулася з несподіванки: примара не озивалася до неї вже кілька тижнів.

«Скидається на те, що він ледь не вмер від невідомої болячки, але тепер кажуть, що все буде гаразд», — подумки відповіла Рен.

«О боги першої Тріади! Те, що йому тут не місце, жодним чином не стосується смерті… Та я завжди, завжди знала, що ця Ромі його доведе!» — скрипуча злість пробилась у завше ніжному голосі Брюн.

«Нікта — його рятівниця. Але, як на мене, тут коїться щось зле, а всі поводяться так, мовби їм байдуже».

«Бо їм таки байдуже, Рендалл Савітрі, їм всуціль усе одно. Потойбічного холоду, коли ти ще не помітила, їх навчають тут невпинно: кожен буде сам-один, кожен приречений на одиноку стежину в правічній пітьмі, кожен зміниться і стане тим, кого не здатен уявити. Хто зірветься за грань і впаде — яке кому діло? Вони сміятимуться в твої прекрасні очі, коли ти падатимеш. А коли не сміятимуться, то, певне, лише ті, в кого залишилося більше людського. Та й це людське покине їх, одного за одним, одного за одним…» — голос Брюн здригнувся, мовби вона сама — та, хто впав за грань.

У голові Рен вирувало безліч запитань, і вона спромоглася на те, що турбувало її найбільше:

«Скажи: чому з тобою забороняють спілкуватися?»

«Ти чуєш тремтіння? — відказала примара. — Чуєш, як мої слова пробираються під шкіру, торкаються твого страху і виносять його на поверхню?.. Можеш не відповідати, я знаю, що це так. Коли заговориш зі мною, то можеш зламатися, Рендалл. Я силкувалася говорити із Зіґфрідом, він від мене відмахувався і не бажав чути, що йому тут не місце, та бачиш — щось із цих слів проросло. Бо і він, і ти — чутливі, прекрасні душі. Здатні слухати і чути — тож я заговорюю до вас… А вони, всі вони — кажуть, що я погана, Рендалл. Що я вчинила жахливу, незворотну річ…»

«І це правда?» — Рен не вірилося, що примарне дитя на ім’я Брюн здатне на по-справжньому поганий вчинок.

«Не можу відповісти тобі з певністю, бо те, що для когось жахлива й незворотна річ, для іншого — єдиний правильний крок, єдиний рятунок і вихід… Утім, коли уникати мене наказує директорка, то так має бути», — у голосі Брюн продзвеніло розчарування.

«Мені здається, в стінах Академії надто багато «так має бути» і надто мало пояснень», — зауважила Рен, безміру втомлена від таємниць, котрі визирали на неї з кожного закутка цими днями.

«Не тільки в Академії — всюди! Нас оточує безліч рамок, вплетених у жорстке «так має бути», примирливе «так заведено» чи обурене «що інші подумають». Рамки ці стримують, але ніхто не хоче першим порвати ланцюги. Бо з перших завше сміються. Бо те, що нас стримує, водночас і береже від небезпеки по той бік. Бо хто зна, що там?..»

Щось тонке й гірке напнулося в голосі Брюн, стоншуючи його до павутинки, котра от-от — і лусне, і зірветься за вітром, аби зникнути навік. Це запевнило Рен у правильності її рішення, і вона усміхнулася.

«Я не люблю рамок. Тож чи можна мені як виняток спілкуватися з тобою?»

«О боги! Певна річ! Я буду шалено рада. Насправді мені так самотньо, бо ж усі старанно дотримуються настанови директорки й уникають мене».

«Я не знаю, що ти вчинила. Та думаю, що сприймати людину треба такою, якою вона є зараз. Зараз ти добра до мене, тож я не бачу причин, щоб нам не спілкуватись».

«То правда. Але й минуле, й майбутнє формують людину. Наприклад, якщо знаєш, що скоро помреш, то будеш поводитися інакше, ніж коли в тебе попереду ще багато часу», — продзвеніла Брюн.

«Я б старалася поводитись як завжди, щоб нікого не налякати. А ще повільно обривала б усі зв’язки, щоб не завдати гострого болю…»

На мить Рен прошила думка, що це ж саме те, що зробили в Академії: стерли її — і тепер ніхто, дотичний до минулої Рендалл Савітрі, не відчує болю втрати. Жорстокі божества, вони чинили так само, як учинила б і вона сама, якби опинилася на порозі засвіття без шансу на повернення. Це відкриття застало Рен зненацька, проте втрутилася Брюн:

«Це метод сміливих і самотніх! Я б, певно, не змогла покинути тих, хто мені любий… Тож коли ми вже добрі подруги, то я можу попрохати тебе про поміч? Зроби, будь ласка, так, щоб Зіґфрід нарешті помер. Але щоб насправжки. Бо мені, бач, не вдалося».

Розділ 5 Заступниця голови клубу опівнічників

На першу свою ночівлю в Академії Рен зважилася після довгого й виснажливого дня, зворохоблена заявою Брюн, хвилюванням про Зіґфріда і новими завданнями Одіна. Вона так захопилася роботою з мріями в «таємній» аудиторії, вікна якої завжди зачинені, що й не примітила, як зовсім посутеніло. Згадавши про ранні лекції завтра, Рен зважила, що дістатися додому й відпочити все одно не встигне. Тож краще вже прийти на заняття в зім’ятій формі й віджартовуватися, що провела гарну ніч, якщо хтось спитає. Серед старих парт знайшлося велике м’яке крісло, Рен накрила його своїм кардиганом і саме влаштувалася зручніше, коли з коридору долинули голоси.

— А згодом він пішов до Одіна перескладати всі ті завали і після цього почав поводитися дуже дивно…

Двері розчинилися навстіж — Рен не встигла навіть відсахнутися в тінь штор, тому так і завмерла в м’якому кріслі. Наступної миті на порозі з’явилося півтора десятка студентів, більшість із яких дівчина бачила вперше. Як і вони її — так Рен вирішила через їхні здивовані обличчя. Наперед вийшов високий русявий хлопець.

— Ти хто така? — процідив він.

— Рендалл Савітрі, коли це чимось допоможе.

— Вона з групи Ньєрда! — докинув студент, із котрим дівчина працювала в парі на першому своєму практичному.

— Отже, Савітрі з групи Ньєрда. Я слабко вірю, що ти випадково опинилася тут опівночі, — хлопець говорив повільно й неспокійно, наче боявся зронити зайве слово.

— І взагалі, зараз ще не північ. І так, я тут , — Рен вказала в бік скляних сфер. — Я мрієроста і практикуюся. Діоніс дозволив приходити й робити, що заманеться.

Останній аргумент одразу ж розвіяв напругу.

— Діоніс — тобто ?

— А тут хіба є інші?

— Та ні. Тоді все гаразд… Народ, заходьте, сідайте! — Хлопець, який очевидно був за старшого, махнув студентам, і вони гамірливою компанією позаймали вільні стільці й парти.

Рен примітила ще кількох знайомих. Останньою досередини зайшла Медея.

— Не думаю, що розумно продовжувати знайомство, Тессе, — видихнула чорнявка, спираючись на плече голови.

— У неї дозвіл Діоніса, — відказав Тесс. — Мабуть, він хоче, щоб оця приєдналася до нас.

— може сказати, що має дозвіл Діоніса. — Пухкі, густо нафарбовані губи стиснулися.

— Вони ж в одній групі.

— Не забувай, що там же Діке та Ньєрд, директорські пси.

— Послухайте-но! — втрутилася Рен. — Я не прагну ані заважати вам, ані тим більше дізнаватись, які таємні справи тут плануються. Влаштує, якщо я просто піду?

Тесс і Медея обоє подивилися на неї з підозрою, котра видалася Рен кумедною: ну що можуть робити тут півтора десятка студентів, щоб остерігатися її одної?

— Давай, щезни, — врешті мовила чорнявка.

— Це мені вирішувати, пані заступнице, — втрутився Тесс, проте Медея наблизилася до Рен на відстань, на котрій яскраво зазвучали теплі, пряні парфуми.

— Послухай мене, Савітрі: ще раз опинишся тут невчасно — я підвішу тебе за патли на люстрі просто в кабінеті Аматерасу. Хай знає, як підсилати до нас когось.

— Медеє, припини, — зашипів Тесс і схопив дівчину за руку, силоміць тягнучи її до себе.

Рен підхопила з крісла кардиган, підійшла під мовчазними поглядами до дверей і лише на порозі озирнулася на чорнявку.

— Шановна заступнице, можеш не сипати погрозами — я в одній групі з Нортоном, тож у мене виробився імунітет до . Заспокойтеся — я йду.

Рендалл розвернулася, переступила поріг і гучно хряснула дверима. Потай вона собою пишалася, адже зазвичай ніяковіла і геть не вміла давати словесну відсіч. Тепер залишилося навчитися так само парирувати й випади самого Закса Нортона, з котрим їй доведеться проводити значно більше часу, ніж із заступницею голови клубу оцих опівнічників.

* * *

По той бік дверей Медея терла руку: від Тессових пальців залишився чіткий почервонілий слід на її зап’ясті.

— Ти мені ледь кістку не зламав! — прошипіла вона, явно перебільшуючи шкоду.

— Бо поводишся, мовби зовсім здуріла, — відказав Тесс. — Я ту Савітрі пригадав: вона кілька тижнів як приєдналася до нас. Справжня мрієроста, не збрехала.

— Велика радість, тішуся, як золотому рунові! — хмикнула Медея. — А я справжня, могутня чаклунка. І хоч би як це допомагало, от хоч би як!.. Гаразд, починаймо збори!

— Ця студентка, — озвався один зі студентів, який до того мовчки вивчав якісь папери. — Дарма ви на неї так накинулися: Савітрі є в новому списку.

* * *

8059 рік 7 кроку Колеса Долі

— Я видряпаю твої лицемірні очі, якщо ще раз подивишся не в той бік, — голос дівчини тремтів від люті.

— Спробуй, — спокійно кивнула її суперниця, відсторонюючи руку, яка вчепилася в плече. — Та зараз угамуйся, дівчинко: сукню мені порвеш.

— Ти не так давно вступила до Академії і не розумієш…

— Ти прийшла пізніше за мене.

— Але я розумію! — дівчину тіпало. — Це моє місце — спитай Іштар, спитай будь-кого! Слова записані, Аматерасу. Слова не змінити. І вони мають силу.

Очі Ама звузилися.

— Мені немає діла до Слів. Чи це було. Чи це буде. Чи мало би бути. Ти робиш це не задля Слів, Герес. А тому, що його, — вона зронила це так легко, ніби знала про свою перемогу задовго до того, як усе стало ясним та прозорим, ніби січневий ранок.

Дівчина, названа Герес, процідила:

— Замовкни.

— Ти. Любиш. Його.

— Закрий рота, Ама! Якщо хтось почує…

— То плітки розійдуться, як кола по воді від одненького камінця. Але ти таки любиш його: потай, а палко. І ось найбільша різниця між нами: ти боїшся сказати це вголос, а я ні. Я, дівчинко, нічого й нікого не боюся.

Не чекаючи відповіді, Аматерасу розвернулась і пішла. Вона подумки перебирала список справ, умить забувши про Герес та її одержимість Зевсом. Врешті, попереду здіймалися неохопні списки книг на лекції Крона і Вішну, а вже ж і час починати підготовку до щорічного Свята Сонця.

* * *

— Мабуть, варто обговорити деталі, якщо ми працюватимемо в парі, — зауважила Рен, тамуючи позіхання: після зустрічі з Медеєю та гуртом її поплічників ніч видалася майже безсонною.

Нортон відірвався від краю парти з таким виразом обличчя, наче його примушували вручну тягати мішки з вугіллям. Попри це в очах Рен він завше видавався енергійним, мовби складався з гострих розчерків: шрам під оком, тонка лінія носа, різкі ключиці, розпатлане волосся, браслет із чорних намистинок, який обвиває ліве зап’ястя. Закс нахилив голову і скоса подивився на дівчину. У його лівому вусі сяйнув золотий серпик сережки.

— Знаєш, Савітрі, за яким принципом на такі практичні розподіляють студентів?

Рен заперечно похитала головою. Хлопець посміхнувся поблажливо.

— Авжеж, ти досі нічого не знаєш… Так ось, Діта просто обирає несумісних. Людей, які псують одне одному нерви, щойно опиняються поруч. Пані професорка комунікації безпідставно впевнена, що заняття, на якому ми , допоможе підтримувати кращу атмосферу між студентами. Бо, на біду, всі молоді божества часто мають проблеми з порозумінням, а це псує таємничі плани дирекції.

— То що ти пропонуєш?

— Пропоную тихо посидіти до кінця заняття. Ти не дратуєш мене, я не чіпаю тебе, всі щасливі. Перед Дітою підтвердимо, що все пройшло чудово.

Внутрішній голос заперечував, бо ж справді хотілося б поспілкуватись із Заксом Нортоном, але голова машинально схилилася в кивку.

— Чудово! — Хлопець повернувся до парти і розтягнувся на ній у повен зріст. Зросту в ньому, на око дівчини, було якраз досить, щоб позирати на всіх зверху, як одногрупник і полюбляв робити.

Думки Рен були досі зайняті нічним зіткненням із Медеєю та її компанією. Усередині подзвонювала і тривога за Брюн: примара попрохала Рен убити Зіґфріда. Хоч та відмовилася навіть слухати такі дурниці, Брюн, здавалося, не зрозуміла, чому її бажання Чи й справді по той бік життя і смерті всі сенси втрачали сенс?..

Від нудьги — вони мусили провести з Нортоном усеньку пару наодинці — дівчина ще пройшлася вздовж рядів, позазирала під парти, а тоді розляглась поруч із Заксом, відчуваючи, як неприємно впиваються під лопатку гвинтики на стільниці.

Тут же Рен уперше примітила, що на стелі аудиторії танцюють люди. Напівстерті, місцями надщерблені, проте достеменно люди. Мальоване сонце розливало сотні променів, які від часу втратили золотий блиск і здавались темно-пісочними.

— Що то на стелі? — спитала дівчина, сподіваючись, що Закс теж утомився від тиші.

Сусідня парта заскрипіла.

— Фреска. Танець, — коротко відповів хлопець, а тоді зітхнув. — Я думаю, що це Свято Сонця — судячи з кількості його зображень у підручниках.

— Ніколи не чула про це свято, — тихо зауважила Рен, повертаючись на бік.

— Звичайно, не чула. Закладаюся, ти не постаралась навіть розгорнути підручник з історії Академії, — хмикнув хлопець, проте продовжив оповідь, бо втратити нагоду похизуватися своїми знаннями він не міг: — Це Свято бурхливо відзначали в Академії аж до Кривавого Випуску. Про нього ти хоча б знаєш?

— О, певна річ, — без докорів совісті збрехала дівчина.

— Як аналог Свята Сонця згодом впровадили Бал Трьох Гостей. Кажуть, дійство яскраве. Ми його застанемо цьогоріч. Така історія.

— Дякую за пояснення. Я ж була вирішила, що ти завжди такий невдоволений, як у мій перший день тут.

Закс хмикнув.

— Я напередодні мав серйозні проблеми з Одіном. Було зовсім не до того, щоби бавитися з новенькою.

— Коли це позаду, то… друзі? — Рен сіла на парті, щоб церемонно простягнути руку хлопцеві.

Він, проте, дивився на неї зовсім без радості від пропозиції перенести стосунки на новий рівень.

— Без образ, Савітрі. Якщо в тебе є мета, не можна розпорошуватись на людей довкола. — Тон, яким він виголосив це, не здавався ні роздратованим, ані злим — і від цього Рен посмутнішала.

— А що коли довкола — дорогі тобі люди?

Одногрупник підняв руку, розглядаючи свій чорний браслет.

— Для них можна і навіть треба зробити виняток. Тому в мене нема і не буде дорогих людей в Академії. — Закс зістрибнув з парти на підлогу. — Добре, побалакали та й годі!

Звичний Нортон уже повернувся, але наразі Рен вистачало й цього. Потім — казала вона собі — Закс неодмінно відкриє їй більше. А тоді вона сплете все це в міцний клубок, щоб достукатися до нього, і зможе виростити оту нездійсненну мрію. Та він і оком не встигне змигнути!

* * *

Лист, який прийшов наступного дня, викликав підозру. На конверті не було марки й адреси, а знайшовся він поміж сторінок конспекту з Одіна, необачно залишеного на парті в аудиторії на всю обідню перерву. «Для Рендалл Савітрі. Не показуй нікому», — повідомляв зворот конверта. Слово «нікому» відправник двічі підкреслив.

Заінтригована посланням, Рен поспіхом вийшла з аудиторії на наступній перерві та вирішила навідатися до закинутого крила. Звернувши в першу-ліпшу підсобку, дівчина вмостилася на край розхитаного столу, розірвала конверт і дістала папірець.

«Рендалл Савітрі! — дзебенів гострий дрібний почерк. — Ми пишемо з однією метою — захистити тебе. Академія не така безпечна, як переконують викладачі. Ти сама бачила це. Синдром зникнення — він тебе теж хвилює?»

Дівчина здригнулася. Спершу мовчанка звідусіль — і тут зненацька їй вкладають у руки нитку просто до таємничої Зіґфрідової хвороби?

«Ми пишемо не всім — на те є причина. Причина, яку дбайливо приховують від загалу. Якщо хочеш дізнатись її та знайти інші відповіді, приходь за тиждень опівночі до кабінету навпроти вази. Інші не повинні про це дізнатися. Вони — не такі, як ми».

Ні підпису, ні імені. «Може, хтось насміхається?» — Рен мимоволі подумала на Закса. Але той навряд чи вчинив би щось таке. Адже він не має часу розпорошуватися.

* * *

— Нікс, послухай: а ти часом не знаєш, за що Закса відсторонили від занять? Отоді, якраз перед моїм вступом, — ніби поміж іншим поцікавилася Рен, гортаючи з міднокосою одногрупницею посібники з історії.

Їй хотілося більше дізнатися про Нортона, якщо вона вже надилася до його нездійсненної мрії. Та й момент випав — вони зачаїлись у найглухішому кутку читального залу і вдавали, що вчаться, хоча насправді більше базікали.

— Невже цю історію досі обговорюють? — щиро здивувалася Ромі.

Після кількох днів у лікарні під її очима залягли темні тіні, але в усьому іншому одногрупниця залишалася тією ж енергійною та іронічною Ніктою. Вона згорнула підручник і усміхнулася:

— Нортон просто розквасив Сетові Морту носа. На парі Одіна. Знаєш же, який то любитель дисципліни… То ось, Одін вийшов, а хлопці затіяли суперечку. Сет волав, що не вірить у всю цю катавасію і нас повбивають, як і попередників, а Нортон сидів одразу за ним. І тут він підхопився — знаєш, як відпущена пружина. Нависає над Сетом і страшним голосом каже: . Я б у такий момент спробувала злитися кольором із партою і вдавати, що мене не існує. А Сет, він завжди трохи був, — Нікта покрутила пальцем біля скроні. — Бовкнув щось — чи то про попередню Зірку, чи що. Не встиг договорити, як Закс його хап за потилицю і — щосили! — лицем об парту хрясь!.. А далі вже ріки крові, Сет в істериці — істерики, правду кажучи, було більше, ніж крові. Заходить Одін: Морт корчиться, Закс у стіну тупиться. Отак його відсторонили від занять на тиждень. Професор загалом казав, що маніяків у своєму класі наступні сто років терпіти не буде і скине його в Йотунгейм. Ніхто не петрає, що і де той Йотунгейм, але коли Одін обіцяє туди скинути — то капець. Але Нортон дуже вибачався. Уявляєш, щоб Нортон — ?..

Рен замислено поклала голову на руки. Цей випадок здавався їй неправильним, попри Заксів вогняний характер. Навіть у вогняного характеру є межа, котра явно ближча до адекватності.

— Нікс, а ти не знала нікого з попереднього випуску? Скажімо, оту Зірку? — думка виникла раптово і вимагала негайного підтвердження.

Проте студентка заперечно похитала головою:

— Ні. Я з дитинства жила в пансіоні, який належить Академії. Я ж із дому втекла. Малою ще.

— Хотіла б я побачити малу Нікту.

— Ти нічого не втратила. Я була така ж неповторна, як і зараз. До речі, там же зустріла й Зіґа, у пансіоні. Клянуся, ледь не сплутала його з дівчиськом! Уяви собі: величезні зелені очі, шовковисте волосся — принцеса та й годі! Та я завжди знала, що Зіґ стане справжнім лицарем…

Обличчя Нікти посмутнішало — після повернення з госпіталю вона все не могла стерти з лиця задуму. Ось і зараз сиділа на підвіконні проти сонця, занурена у свої спогади. Спостерігаючи за нею, Рен подумала, що хто-хто, а Ромі неодмінно витягне друга не лише з госпіталю, а і з того світу. І в цьому було щось страх яке шалене та романтичне.

* * *

440 рік 8 кроку Колеса Долі

— Гей, ти!

Хлопець неохоче відірвався від книги й підвів голову. Перед ним стовбичила худорлява міднокоса дівчинка, підстрижена, мов малий шибеник. Очі її горіли азартом, а руки вже тяглись до його комірця, наче прагнули присвоїти дорогий трофей.

— Ти-ти-ти! — Незнайомка розсміялась і ствердно кивнула: — Ти! Будеш! Моїм лицарем!

Хлопець звів брови і похитав головою:

— Я не можу бути нічиїм лицарем: навіть не втримаю в руках меча.

— То це ж лише зараз!

— Ще в мене мало сил, — він потупився. — Так кажуть.

— Хто каже? — Дівчинка склала руки за спиною і зацікавлено нахилилась уперед.

— Викладачі… і директорка… і навіть ця огидна адміністраторка.

— Не страшно! То станеш моїм лицарем? У мене ще ніколи не було лицаря! — Здавалося, дівчисько ні краплі не переймалось діагнозом, який ставили йому інші.

— Думаєш, у мене вийде? — Усередині зворухнулася надія.

— Звісно! Тим паче, ти мені сподобався! Одразу сподобався! Отож будемо знайомитись. Я Нікта. Нікта Ромі. Клич просто Ніктою. Або Нікс. Тільки не Нікою. Я втекла з дому і буду дуже могутньою богинею, якій підкоряється первинна сила. Та тільки вночі. А ти?

— Зіґфрід, лицар-драконоборець.

— Надто довге ім’я. Будеш Зіґом. Або Фрідом. Як краще?

— Зіґфрід, — з натиском повторив той.

— Вирішено — Зіґ! О, і можна я тебе обстрижу? — Нікта смикнула хлопця за волосся, зв’язане у хвіст на потилиці. — Мені здається, що тобі буде ку-уди краще без оцього!

— Як хочеш, — погодився хлопець. — Але тоді ти відростиш коси. Мені здається, що тобі буде ку-уди краще з ними.

— Домовились. Я можу навіть заплітати хвостик замість тебе. Або два. Тільки подаруй мені красиві зав’язки. І подаруй мені все. А я подарую все тобі. Згода? Згода!

Розділ 6 Глибоке занурення

— У мене є завдання для тебе. Просте завдання, друзяко: простеж за мрієростою, яка з’явилась у ваших стінах.

— Все ти знаєш.

— Поки у твоїх руках є хоч дрібка моєї сили, я можу зрідка вловлювати щось. Так ось, про справи…

— У цьому є потреба, у тій мрієрості? Я б не хотів гаяти час.

— Дрібниця, звісно, але сильні їхнього штибу з’являються справді рідко, хоч вас усіх і намагаються навчити цього.

— То й що?

— Якщо ця виявиться сильною, то може вплинути на умови нашої домовленості. Оціни її вміння, а потім даси мені знати. Не поспішай. І, заради богів, не дай мрієрості померти передчасно. Це геть не в наших інтересах. А тепер вибачай, та навіть кількасекундна розмова, здається, може з мене душу випити.

* * *

Завдяки книгам з історії Рен навіть не помітила, як промайнуло ще кілька днів. Зіґфрід досі не опритомнів — у коридорах крадькома шепотілися, що це вже поганий знак. Нікта дратувалась від найменшої дрібниці.

— Аматерасу геть ошизіла! — заявила вона одного ранку. — Днями, бачте, перше групове практичне, а Зіґ досі не при тямі. «Або ви ставите його на ноги, або шукаєте нового одногрупника!» — дівчина спробувала скопіювати голос директорки. — Ще й викликає мене в госпіталь. Я вас прошу, — вона вхопила Рен та Діке за руки, — підійдіть туди, бо Ама мене заживо зжере!

…Коли дівчата дісталися до госпіталю, у палаті Зіґфріда напруження вже дзижчало в повітрі. Директорка і Нікта стояли одна навпроти одної і палко сперечалися.

— Ромі, якщо нічого не зміниться, то ваш друг знову перетне критичну межу. Удруге ніхто не повертався. Деякі битви неможливо виграти.

— Ви сказали поставити його на ноги. То я відірву власні і пришию йому, але він у мене ходитиме. І говоритиме. І повернеться. Мойри б його взяли, Зіґфрід! — Нікта втерла очі і ляснула долонею по ліжку, де одногрупник лежав, занурений у свій нескінченний сон. — Я вас утретє прошу: дайте мені дозвіл.

Директорка вагалася, та Нікта проймала її поглядом, який підтверджував: вона ладна просити необхідний дозвіл і вчетверте, і вп’яте, і нескінченну кількість разів. Тож Аматерасу зітхнула, а тоді махнула рукою:

— Гаразд. Під вашу відповідальність, Ромі. Якщо нічого не вдасться, то мене більше не обходить це питання. Зіґфрід здався, а я не маю змоги силоміць тримати тут тих, хто не бажає, — погляд Аматерасу ковзнув повз Рен та Діке, але директорка нічого їм не сказала і швидко вийшла з палати, озвучивши системою сповіщення прохання до групи Ньєрда: зібратися в госпіталі.

За кілька хвилин туди зазирнув Амон.

— Про що розмова? Нікс, кохана, ти кликала?

— Так! Маю дозвіл на проникнення, — вдоволено заявила та. — Чекаємо всіх і починаємо. Зіґфрідові знову погіршало — відкладати нікуди.

— Загубишся, — похитала головою Діке. — Шукати невідомо що в підсвідомості хворого — ризикований варіант.

— Не більш ризикований, ніж чекати.

— Як голова групи, я не можу дозволити, щоб хто-небудь постраждав, — втрутився Ньєрд, який непомітно зайшов усередину вслід за Амоном.

— Ти в мене не віриш? — Нікта підступила впритул до Ніка.

— Ромі, заради Стовпів, до чого тут віра? — замість Ньєрда відповів Закс, який увійшов останнім. — Зіґ не піддослідний. Безпечний час проникнення обмежений, а ми не знаємо, що шукати. Треба обдумати це.

— Поки ви будете думати… — Нікта визвірилася на Закса, але не закінчила фрази.

Рен тим часом пошепки спитала в Діке, що таке взагалі те «проникнення», яке всі жваво обговорювали. Вона чула про нього мимобіжно — під час лекцій Діти, коли професорка-красуня манірно розповідала, що всі члени новостворених груп набувають незримого зв’язку одне з одним, тому ніхто нічого у складі їхніх маленьких команд не змінюватиме — без особливих на те причин. Ще вона згадувала, що проникнення матиме найбільші шанси на успіх, якщо до нього долучаться учасники групи.

— Це складна операція. — Координаторка повільно опустилась на стілець біля ліжка хворого і поклала руку на його чоло. — Щось спровокувало цей стан. Хвороба зазвичай проростає довго й повільно, але для межового стану часом вистачає однієї фрази-каталізатора. Образа або приниження — в усіх свої слабкі точки. Щоби врятувати Зіґфріда, Нікта хоче відірвати свою душу від тіла й вирушити в глибини його власної. Ми практикували проникнення раніше, проте трапився трагічний випадок, тож останнім часом їх не було у програмі, й ти не мала нагоди спробувати.

— І це не так страшно, як звучить, — утрутилася Ромі. — Я мушу вирізати момент-збудник із його спогадів і трохи вплинути на загальний стан.

— Проникнення виконують неодмінно групою, між якою розподілені обов’язки, — додала Діке. — Якщо потрапити в біду там, усередині, то можна отримати фізичні ушкодження вже тут, у реальності. Наші тіла залишаться тут, знерухомлені й застиглі в часі, міцно пов’язані з душами. Тож ми маємо твердо знати, що шукати.

— Але ми не знаємо, — відрізав Закс.

— Ну власне… Не знаю, чи розумію все сповна, та в мене є ідея, — просвітліла Рен, привертаючи водночас усі погляди. — Кілька разів мені випадало спілкуватися з примарою, яка живе тут. Зветься Брюн. Вона… я не певна, як довго це тривало, та вона твердила, що говорила із Зіґфрідом. Переконувала, що йому не місце тут. І вона… хотіла його смерті. Це допоможе?

— Діке, знайди нам час, — кивнув Ньєрд.

Координаторка дістала з кишені крихітні срібні ножиці і… і відрізала пасмо волосся, яке чорною змійкою впало їй до ніг.

— Унікальна навичка, — шепнула Нікта до Рен, на лиці котрої явно читалося спантеличення. — Вона зараз нам визначить, коли це сталося. Тільки якщо це правда.

Мить у тиші — і Діке справді назвала дату і час, коли, на її думку, пролунали фатальні для Зіґфріда слова.

— Такий варіант мені подобається, — озвався Закс. — Спробуємо?

Ньєрд безмовно кивнув і прошепотів щось іще, проте його заглушив переможний скрик Нікти.

— Захист залиште на мене, — Амон наче тільки й чекав цього моменту. — Я завжди буду твоїм Щитом, Нікс.

— Джерело я, але постарайтеся обійтися без пошкоджень, — Діке діловито закасала рукави блузки і зиркнула на Ньєрда. — Голово, станете на позицію Розуму і будете скеровувати нас?

— Звичайно, — хитнулася блакитна чуприна.

— Нортоне, — Нікта перевела погляд на Закса. — Ти чудовий в атаці. Але сьогодні Мечем буду я. Бо це Зіґ.

— Тільки сьогодні. — Хлопець клацнув пальцями. — Тоді залиште на мене Дух, настрій саме бойовий. А що робити з новенькою? Серце нам, звичайно, знадобиться, та я б її не брав…

— Я буду. Буду цим Серцем, — утрутилася Рен, не бажаючи залишатися осторонь у важливий момент. — Скажіть, що робити.

— Нортоне, немає часу шукати Нефтіду чи інших універсалів, у них практика далеко звідси, — відказала Діке. — Стан Зіґфріда критичний. Савітрі ж бездоганно підходить для ролі Серця. Рендалл, — координаторка повернулася до неї й незмигно подивилася, мовби шукала на лиці дівчини підтвердження, а чи справді та бездоганно підходить. — Послухай, для проникнення в чужу душу потрібна команда. Проте команда ця — химерне сплетіння. Серце має стати містком, балансом, який триматиме всіх поруч на емоційному рівні. Тож думай про щось спокійне та не нервуйся. Зможеш?

Рен зітнулася поглядами з украй спохмурнілим Заксом. О, цей, певна річ, не вірив, що вона зможе. «Вони не люди — і ніколи ними не будуть», — відлунювали в голові слова директорки. І справді — вони завиграшки говорили про якесь відривання душ, поривалися в найбільшу небезпеку і очікували від неї того самого, позираючи палючими очима, підбадьорюючи яскравими усмішками. На довгу мить Рен забаглося простягти руку та опинитися по той бік, на рівні з ними, шаленими студентами шаленої Академії, в якій вона все ще чулася чужинкою.

— Я готова, — кивнула дівчина, не зводячи з рудого одногрупника очей, і незчулася, як звідусіль наповзла темрява.

* * *

Світ репнув на шматки. Пітьма зусібіч помалу почала закручуватись у сплетіння смарагдових і фіолетових смуг, які гіпнотичною спіраллю тікали в невідомість, без початку, без кінця.

Перше, що Рен відчула, коли віднайшла себе в цій пітьмі, — шалений біль. Голову просто-таки розпирало від нестримного напливу думок і емоцій. Вона пригадала настанову Діке. Та сказати було значно легше, ніж зробити.

За мить усе те, що було «Рендалл Савітрі», розвіялося без сліду, розчинилося довкруж. Страх загубитись у плетиві двоколірного світу нівелювався поряд із чиїмось жалем. Сповивало тепло. Вгризалася самотність, обдавав холод, спалювала невисловлена пристрасть.

Усе те, що було «Рендалл Савітрі», силкувалося помислити про квітень, про каву з яблучними пляцками, про вечори зі спогляданням зірок… Проте в її спокій вривалося неозоре квіткове поле, від запахів котрого забивало дух. Угору тяглися похмурі стіни з дорогими шпалерами. Двигтіли срібні ножиці, коливалися терези. Хтось кричав «Ґайє!» Хтось простягав руки до сонця. Хтось здирав із пальців кригу, але вона лише наповзала вище і вище, вище і вище…

Дівчина з волоссям кольору неба стояла посеред поля і підставляла вітрові лице.

Дівчина з волоссям кольору міді знімала блузку через голову, вперше оголюючись.

Усе те, що було Рендалл Савітрі, конвульсивно здригнулося.

— Сконцентруйся на одній думці! — порожнеча озвалася голосом Закса Нортона.

Десь далеко прошелестів Ньєрд:

— Серце все-таки нестабільне… Обережніше.

«Ти знаєш, як перемогти!» — підбадьорливо мовив внутрішній голос.

«Я знаю, як перемогти», — погодилося все те, що було Рендалл Савітрі, і провалилось у вихор чужих спогадів, болів, радощів та сокровенних мрій…

— Знайшла-а! — за якийсь час сміх Нікти вибухнув і гротескно розрісся в страхітливий звук. Він відбивався від невидимих стін і гучнішав, гучнішав, аж доки заполонив собою все, зминаючи пітьму, як рука зминає в пориві роздратування аркуш.

Пролунав хрускіт. Щось ховалося за пітьмою. Щось було там — і воно наближалось, змішуючи кольори в одну першу, певну темність.

Хто-небудь.

Будь ласка…

«Недарма кажуть, що чужа душа — пітьма…» — вирішила темрява, котра тепер містила в собі щось від Рендалл Савітрі, щось від невідомої Ґайї та щось від дівчини з волоссям кольору неба, котра віддалік скидалася на Брюн.

Щось наближалось — і стирало межу між Рендалл Савітрі, і Ґайєю, і Брюн, і невисловленою пристрастю, і зачаєним жалем, і шпичаками криги.

Хто-небудь.

Будь ласка…

— Дякую, Заксе! — десь далеко сміялася Нікта, мовби жодна темрява її не могла торкнутися. — Дякую, Амоне! Дякую, Рен, ти трима…

Щось наближалося, зминаючи те, що було РендаллҐайяБрюнбільпристрастьхолод.

Хто-небудь.

Будь ласка.

Щось дотяглося й заговорило.

«Хто ти, Рендалл Савітрі?»

Прийди по мене.

Знайди мене.

Назви мене.

* * *

— Оце так дебют. Аматерасу нам би не пробачила, якби ми вгробили Серце.

— Ама мені особисто сказала, що вмиває руки, бо їй байдуже до Зіґа.

— Головне, що з ним усе гаразд. А Савітрі виборсається.

— Виборсається, певна річ. Та якби не Нортон, вона б…

— А хто ж очікував, що тиха, спокійна Савітрі така сприйнятлива до чужих емоцій?

— Бо-оги, яка ж вона бліда й виморена! Так і хочеться погладити це прекрасне волосся і закутати її…

— Діонісе, руки геть від моєї підопічної. Це посягання на особистий простір, поки вона сама не може заперечити.

— Ану не волайте! Розбудите ж…

— Уже розбудили… — прохрипіла Рен.

Вона повільно підняла повіки, які здавались надто важкими, і озирнулася. Біла лікарняна стеля. Амон купається в сліпучому ореолі світла, сидячи проти вікна. Ньєрд і Діке застигли біля її ліжка. Нікта на стільці поруч зосереджено протирає Зіґфрідові окуляри…

Рен забило подих, коли погляд знайшов донедавна непритомного одногрупника. Той сидів на сусідньому ліжку і перев’язував на шиї СВІТ.

— О, Савітрі! — Чи не вперше його голос прозвучав без насмішки. — З поверненням.

Когось іще бракувало…

— Діке, директорка вимагає вас із Ньєрдом. І зі звітом, — Закс влетів до палати. Його погляд ковзнув повз Рен. — О, ти вже ожила. Давно час. Відлежуєшся, ніби в нас позапланові вихідні.

Дівчина хотіла огризнутись, але помітила, що долоні рудого студента забинтовані. Тож вона натомість спитала, в яку це халепу Нортон устиг втрапити, поки вона приходила до тями.

— Та він просто кинувся витягати Серце, яке взяло й вимкнулося, — безтурботно пояснила Нікта. — Сам-один рвонув. От і попікся трохи. Ну, до кінця світу загоїться, — хмикнула дівчина.

Амон дозволив собі багатозначне «о-хо-хо».

— Поки ви тут хіхікалки давите, нагадаю, що загроза була серйозною, — гиркнув Закс. — Якби ніхто її не витягнув, то мали б уже по Савітрі.

— То це ти не дав мені… розчинитися там? — Рен уривчасто пригадувала подробиці занурення і була цьому рада. — Хоча ж міг постраждати і… і постраждав, — вона опустила погляд на бинти на хлопцевих руках.

— Що за здивування? — в голосі Закса майнула чи не образа. — За кого ти мене маєш, коли думаєш, що стоятиму збоку та дивитимуся, як ти гробиш себе? — Мить — і гнівна аура вже заполонила всю палату.

— Закі, гей-гей, збав оберти, тут усі на твоєму боці, — примирливо кинув Амон.

Одногрупник пробубнів щось роздратоване, закотив очі до стелі, проте вгамувався. Рен же перевела погляд на Зіґфріда: той широко всміхався, спостерігаючи за іншими, — і це здавалося найпевнішим свідченням його одужання.

* * *

Рен довелося провести ніч після проникнення в лікарні — разом із Зіґфрідом. Тож вона скористалася нагодою, щоб розпитати про таємничу хворобу.

— Якщо це станеться ще з кимось, то я хочу допомогти. А допомогти без знань…

Одногрупник зміряв її поблажливим поглядом, але все ж відповів:

— Знання можуть зіграти проти тебе, Савітрі. сильнішає, варто лише заговорити. Ніхто не допоможе — тут є тільки ти і… і , — Зіґфрід постукав себе вказівним пальцем по чолу. — Найкраще, що я можу порадити, — не слухай голосів. Тільки-но вони з’являться, проганяй їх. Ніколи не відповідай на питання. Ніколи не сумнівайся. Ти тут — бо сама прийшла сюди, все інше не має значення. Затямила? Я ось не міг стриматися, став дратівливим і розхитаним, геть забув про свої цілі. І шкодую про це.

— А що там, на іншому боці? — спитала Рен пошепки, користаючи з моменту довірчого спілкування. — Звідки знати, що цей шлях правильний, а не той, куди тебе кликали голоси?

— Заради Тріади, кумедна дівчино, де ти понабиралась оцього? правильного шляху. Є лише один — той, яким ти йдеш уперед. Усі так звані інші шляхи — це вигадка. Певна річ, можна багато собі понавигадувати, уявляючи, до яких вершин привів би «інший шлях». Що ж до мене, то я тут — бо тут Нікта Ромі. А я люблю її понад життя, — Зіґфрід усміхнувся.

Дівчина відвела погляд, знічена його раптовим зізнанням. Ці слова, такі прості й відверті, вмить запевнили Рен: синдром зникнення більше не торкнеться Зіґфріда. Було щось у його темних очах — міцніше від криці.

* * *

Нікта

— Народжена в пітьмі, я повернусь в пітьму…

Слова перекочувалися на язику, мов маленька медова намистинка. Нікта покосилась у старе поплямоване дзеркало і дозволила собі позбутися захисту: золотий блиск лінз тут же залила чорна мла.

— Нікого не покличу, нічого не візьму… — наспівала дівчина до свого віддзеркалення, спостерігаючи, як разом із чорною млою на шкіру наповзає сірий наліт, а мідний вогонь волосся топиться в сивій хвилі.

Коротка пісня обірвалась на високій ноті — знову сяйнуло золото. Чарівні лінзи, подаровані Аматерасу, були дуже помічними, проте Нікта любила часом позбуватися їх і нагадувати собі правду. Поки ніхто не бачив цього.

Та нетерплячі кроки вже наближалися коридором.

Дівчина підстрибнула до дверей, якраз коли в порожню аудиторію влетів розпашілий Зіґфрід. Нікта з приємністю відзначила подумки, що, попри блідість, його обличчя вже позбулося синців, а очі не горіли гарячкою.

— Нікc, вибач, що припізнився: директорка викликала — ледве вшився. — Хлопець перевів подих і клацнув пальцями, замикаючи двері, аби ніхто не потурбував їх.

— Спізнення — дурниця. Але й змусив ти мене похвилюватися… — насупилась дівчина. — Як до цього дійшло? Мовби й не думав, що міг зникнути. Насправді, Зіґу! А клятва, наскільки я пригадую, досі в силі…

— Знаю! — перебив її хлопець, відгортаючи мідні пасма з обличчя Нікти. — Знаю, але… Я згубив точку опори. Осоромив своє ім’я.

— Мені байдуже до імен. Сам знаєш. Що ж до точки опори, то відповідь тобі відома. Відповідь перед тобою, — вона зазирнула хлопцеві в очі з усією твердістю, яку могла вкласти у свій погляд. Аби він занурився углиб, оминаючи золото її захисту, полиск кіс, підліткову худорлявість — усю ту умисне загострену та яскраву Нікту Ромі, якою вона була так довго, що встигла навіть полюбити це.

Замість відповіді Зіґфрід торкнувся губами спершу мочки її вуха, далі ковзнув униз по шиї. Обережно і безмовно, наче вслухався в щось далеке і ледь чутне. Нікта завела голову назад, припрошуючи продовжувати, й тужливо проспівала:

— Народжена в пітьмі, я повернусь в пітьму…

Зіґфрід застиг. Його подих лоскотав шию.

— Нікто Ромі, припини це негайно. Сама ж мені щойно про клятву нагадувала.

— Але вони близько, — Ніктині губи вигнула посмішка, пальці занурилися в чорне волосся, що завжди дивувало її своєю м’якістю. — Я чую їх. Клото відмотує, Лахесіс відміряє, Атропос відтинає. Вони приходять до кожного випуску і прийдуть до нас. І отоді…

Зіґфрід не дав їй продовжити, закривши губи поцілунком.

— Нетерплячий юначе! — напівжартома вихопилось у дівчини. — Хочеш сказати, що ти вже зовсім видужав?

Хлопець відсторонився, зняв окуляри в тонкій металевій оправі, акуратно склав їх і опустив на парту поруч. Нікта осміхнулася: окуляри були умовним знаком, який не потребував слів. Тож вона й собі швидко розпустила волосся, зв’язане у два хвостики, і взялася розщіпати ґудзики на бежевій блузці.

— Давай я, — Зіґфрід підступив ближче і смикнув спершу чорну стрічку. Медова намистина глухо стукнулась об парту.

Нікта простежила за її падінням, гамуючи в собі тупий удар тривоги. Але то була лише мить, далі: Зіґ — пальці — холодне лаковане дерево під спиною. Місця для слів не залишилося: у цій лихоманці дотиків Нікта зрозуміла, як насправді сильно за ним скучила, як глибоко переживала весь цей час. Тому тепер впивалася в худорляву спину короткими нігтями.

«Я хочу залишити тобі подряпини, моя невразливосте. Зоставити сліди, що я була тут», — шепотіла Нікта подумки, бо не хотіла порушувати цю бездоганну мить словами. Вона здригнулася: надто чітко бачила пітьму позаду і попереду на своєму шляху й умить пошкодувала, що не може, ніяк не може залишитися тут назавжди.

— Нікс? — Зіґфрід зіперся на руки. — Нікс, чого ти плачеш?

— Хіба ж це плач? — усміхнулася дівчина і занурила обидві руки в Зіґфрідове волосся. — То на чому ми спинилися, лицарю?

* * *

Рен, попри випадок із проникненням, не забула про лист від невідомого відправника, який велемовно обіцяв їй відповіді. Тож коли тиждень минув, вона звірилася з інформацією в листі, залишилась у бібліотеці аж до ночі, а опісля вирушила до аудиторії біля вази.

Вазою студенти називали величезну скульптуру, вкриту історичними замальовками. Більшість сюжетів розповідала про свята чи сутички, мовби нічим іншим у давні дні й не займалися. Схематичні постаті ставали дедалі реалістичнішими. В одному місці незнайомий чоловік дивився на Рен двома вогниками червоних каменів замість очей. Далі, здається, він же стояв спиною до всіх, розкинувши руки. Ще далі вазу розтинала тріщина, схожа на блискавку, і була відколота частина зображення, тож Рен так і не дізналася, чим закінчилась історія.

А тоді її покликали.

Рен побачила перед собою знайому вже компанію на чолі з Тессом і Медеєю. Звичайно, час та місце зустрічі нагадали їй про цей клуб за невідомими інтересами, але дівчина надто добре пригадувала попередню зустріч, щоб повірити, що вони отак знічев’я стануть до неї прихильними та забажають відкривати таємниці.

— А ось і наша новенька! — кинув Тесс.

— Несподівана, — додала Медея. Сьогодні вона куталася в коротке пальто з пишним коміром. Різка складка на переніссі «прикрашала» повновиде лице підозрою, втім, Рен була не в гуморі з’ясовувати будь-чий настрій.

— Синдром зникнення! — вона дістала з кишені лист-запрошення і помахала ним у повітрі. — Що це?

— Ходімо, поспілкуємося, — Тесс роззирнувся і першим пірнув сходами вниз, до аудиторії, заповненої чужими нездійсненими мріями.

Рен спустилася з усіма. Щойно вони розташувалися в просторій аудиторії, вона повторила питання.

— Ми ще не зрозуміли, що цей синдром, — роздратовано смикнула плечима Медея. — Але маємо дещо корисне.

Тесс розгорнув перед Рен течку з одним лише аркушем усередині. «Кандидати на зникнення» — прочитала вона про себе.

— Ми знайшли його в кабінеті Аматерасу, — похапцем пояснила Медея. — Якщо бути точними, то знаходили вже кілька разів — оновлений. Розширений.

— Як ви взагалі до її кабінету потрапили? — недовірливо спитала Рен.

— Моя особлива сила прислужилася, — недбало відказала Медея. — Тобі ж відомо вже, що кожен другий тут володіє унікальною навичкою?

— Більш-менш… І що цей список дає? — Рен хотіла почути це, хоча відповідь уже крутилась у неї в голові.

— Ми знаємо, хто повинен померти, — похмуро повідомив Тесс. — Хто серед повинен померти.

Інші студенти неуважно слухали розмову — перемовлялися, гортали книги. Ні краплі не схожі на тих, кого підстерігає смертельна загроза.

— Ми теж не хотіли вірити спершу. Адже сама вже чула це: ти прийшов сюди, ти маєш бути тут. Дурниці, якими вони затуманюють наші голови. Але ті, хто був у найпершому списку, Савітрі, — кількох із них справді вже нема.

— Та вони просто позбуваються нас, — Медея рішуче тріпнула короткими кучерями. — Аматерасу, Одін і вся їхня зграя. Обирають найслабших і знищують.

— Навіщо? — Рен гарячково пробігала очима перелік імен, які подекуди доповнювалися прізвищами, але не скрізь — чи не половина студентів зрікалася минулого і послуговувалася лише іменем.

— Савітрі, ти ж не сліпа! Тут усе тріщить по швах. Помітила вже, скільки закинутих та завжди порожніх аудиторій? Щоразу, коли приходить Вихор, директорка ледь переживає його. Академія просто не може витримати всіх. Наші сили — могутні чи найдрібніші — сукупно зливаються в таку незбориму суміш, що ми мовби сидимо на бочці з порохом. Викладачі знають про це і мусять давати раду. Хай і своїми, жорстокими методами.

— Нас же зарахували, — Рен щоразу хапалася за цю думку, коли її сповивали сумніви.

Проте чорні літери розбігались перед очима, і дівчина безпомильно вихопила зі списку своє ім’я.

— , нас зарахували. Ми є у Словах, — поблажливо погодилася Медея. — Дай здогадаюся: ти достеменно нічого не знаєш про Слова?

Рендалл заперечно похитала головою:

— Мені доводиться наздоганяти всі предмети, тож часу на пошуки інформації про це місце немає, а координаторка не вельми бажає щось відкривати.

— Ох, ну звичайно, вона ж на побігеньках в Аматерасу, координаторка твоя! Загалом Слова — це святиня тутешня. Це мовби звід історій про всіх богів. Їх зберігають у таємниці, аби ми були в рівних умовах та не пишалися минулим. Отже, вся вступна кампанія — лише прикриття, — швидко пояснила Медея. — Нас прийняли, бо ми є у Словах, але потім викладачі потрохи виділяють слабших студентів і… Пам’ятаєш, що сталося з Зіґфрідом? Отаке чекає на всіх нас.

— Аматерасу намагалась його врятувати, — зауважила Рен.

— Ну і? Врятувала? Ні, кинула його напризволяще. Якби не Ромі, то Зіґ уже давно б пішов. Коли це сталося вперше, Аматерасу оголосила, що інформація про «хворобу» шкідлива для студентів, тож потрібно з таким станом речей, — чорнявка закотила очі. — Уявляєш? Але ми не змогли змиритися, Савітрі. Ми, власне… плануємо втекти звідси, — Медея облизала губи.

— Директорка переконувала мене, що втеча загрожує божевіллям, — заперечила Рен, подумки запитуючи себе, а чому вона так залюбки повірила в цю історію Аматерасу.

— Ти багато чого не знаєш про Академію та про плани директорки, люба Рендалл.

Дівчина озирнулася, бо ж почути цей голос — тут і зараз — очікувала найменше. Проте позаду справді стояв Амон Діоніс. Він прихилився до одвірка і сяяв найтеплішою у світі усмішкою.

* * *

Після зустрічі «зникальників» Рен не була певна, що хоче бачити свою координаторку. Медея переконувала, що Діке все добре відомо і вона просто грає роль помічниці новенької, доки ту теж не спіткає «синдром зникнення». А ще там був Амон. Він, щоправда, зазирнув лише на хвилинку: розпитав у Медеї про плановану втечу та пригостився печивом, якого напекла чорнявка і яке виявилося смачнющим.

Сон геть не йшов, тож Рен прониділа до ранку в одній з аудиторій, де знайшлися які-не-які м’які крісла. Щойно сіре світло вкрадливо заповзло із вікна, дівчина вирішила, що час обдумати все на свіжому повітрі. Вона обігнула головний корпус і вийшла до невеликого подвір’я, оточеного сіро-білими гуртожитками.

Не встигла Рен дістатися до білих лавок, які так і вабили до себе, як із дверей гуртожитку виринула тінь. За інших обставин дівчина проігнорувала б ще одну безсонну душу, ось тільки душа ця виявилася її координаторкою. Діке рішучими кроками перетнула подвір’я і, не помітивши Рен, яка вже сховалася за стіною живоплоту, вгніздилася на лавку та розгорнула книгу.

Рен не хотіла підслуховувати, проте Діке швидко-швидко читала вголос, мовби повторювала молитву.

— …потенційно найсильніший. Доброзичливий, поміркований, надійний в організаційних питаннях, уникає компаній. Товаришує лише з Адіті Агні. Медея Надаль. Короткі чорні кучері, іноді носить золотий обідок на чолі. Товаришує з Тессом, Дітріхом, Астарте й Ашторет. Характер неврівноважений, любить погрози. Можливо, вивчає чорну магію і застосовує тіньові сили — непідтверджена інформація. Кандидатка на зникнення…

Рівний і тихий голос Діке лився, як повновода ріка. Без заминок, без пауз. Вона справді знала про групу ризику.

— …Савітрі. — Рен почула своє ж ім’я і прислухалася. — Темно-каштанове волосся, неохайне, очі темні теж, примітна річ — у правому вусі довгаста сережка — відзнака мрієростів. Нова студентка, котра пропустила початок навчання через аварію. Успіхи лише у вирощуванні мрій, яке вивчала раніше. Спокійна, допитлива, часом уперта. Кандидатка на зникнення. Сет Морт. Примітна річ — волосся із сивими пасмами…

— Діке, твій голос, — прошепотіла Рен, стрімко наближаючись до координаторки. — Як ти так навчилась?

— Так — це як? — Та озирнулася на неї і якщо й здивувалася, то не видала цього.

— «Кандидатка на зникнення». Ти кажеш це без жодних емоцій. Мовби «небо синє» або «вчора був дощ».

— Бо це факт. Кандидат, колір неба і дощ — це все факти.

— Дощ і зникнення людини?

— Савітрі… — глибоко зітхнула координаторка, мовби щойно пригадала, як її звуть. — Що ти робиш тут так рано?

— А ти?

— Читаю свої особисті записи у вільний час.

— Звучить як досьє на тутешніх студентів. Своєрідне це захоплення — вивчати їх у час, коли всі воліють спати, — роздратування заполонило Рен, котру й без того дивувала відстороненість Діке. — ти знаєш про зникальників, а я — ні?

— Бо це не те, що треба знати всім, — координаторці завжди вдавалося говорити тоном, який обтинав усі заперечення при корені.

— Тож мені не треба знати, що я можу померти від незрозумілого «синдрому»?

— Саме так. Ти мене спершу діймала допитами, чи не померла в тій аварії, а тепер визнала себе живою і вже боїшся смерті?

— Я просто хочу… додому.

— Шляху туди немає, — відкарбувала Діке. — Цей світ — інший. Відділений від твого рідного прірвою, якої не здолати. А тепер залиш мене саму. Маю важливу роботу.

— Так-так. Звичайно. Як скажете, координаторко, — Рен притисла долоні до розпашілих щік, щоб увібрати холод власних пальців і згасити внутрішній вогонь.

Вона відступила назад — крок, другий, третій… А тоді рвонула геть із такою швидкістю, що скоро серце застукотіло в горлі. Внутрішній голос бубонів щось заспокійливе, проте дослухатися до його порад хотілося в останню чергу. Адже Діке знала все, знала — і мовчала. Холодно позирала з висоти свого гордого зросту, запевняла, що на всі відповіді — свій час, а потай, отже, була в курсі, що нема для Рендалл Савітрі тут ніякого часу. І відповідей нема. Тільки шлях до загибелі.

— Я з вами, — шепнула Рен до Медеї, коли зустріла її того ж дня.

Зникальниця вдоволено всміхнулася. Вона хоч і викликала острах, зате не ховалася за маскою байдужості. Та й Амон мав тікати зі зникальниками. А поруч із Амоном куди легше вірилося в хороше. Його імені дівчина не пригадувала в списку кандидатів, але що ж — вона чудово розуміла бажання вшитися звідси. І нарешті усвідомила, чому її одногрупників так дивувало, що з ними Рендалл Савітрі. Адже ніхто більше — ні нахабний Закс, ні холодні Діке та Ньєрд, ні іронічна Нікта — не належали до когорти приречених.

Розділ 7 Тікай і не озирайся

Під час наступної зустрічі зникальників Медея частувала всіх цукерками власного приготування. Смакуючи темним шоколадом з медовою начинкою, Рен намагалася дізнатися більше деталей майбутньої авантюри. Авантюра ставала щодень привабливішою в її очах. Адже викладачі жодних поблажок до нової студентки не виявляли, а Діта й Одін ще й повсякчас шпикали Рен за слабкість і провали, мовби вважали: що більше принизиш студента, то краще він проявить себе наступного разу.

— Є лазівка, — пояснила Медея, — яку ми зможемо відкрити, щоб назавжди вирватися з цих стін.

— Тоді чому ж ви досі тут? — Питання напрошувалося саме собою.

Рен здалося, що Тесс напружився, але його подруга говорила м’яко й спокійно, як і до того:

— Нам хотілося зібрати якомога більше людей. Дочекатися всіх зникальників із цього випуску, щоб кожен мав змогу приєднатися. До всього, ще є умова, щоб відкрити ту лазівку. Якщо учасників більше, то все стане простішим… Ще цукерочку?

— Мені, мені! — Коротко стрижена білявка потягнулась по шоколад.

— Ну й мені тоді, — Рен узяла з коробки круглу цукерку й одразу ж відчула її п’янкий аромат.

— Отже, умова… — почала Медея вкрадливим тоном.

За хвилину Рен зрозуміла, що єдиний варіант — це негайно встати і вийти. Умова для втечі їй геть не сподобалась. Але всі інші зникальники, які уважно прислухалися до слів очільниці, не здавались ні здивованими, ні наляканими, хоч хтось один з-поміж них не зможе скористатися лазівкою. Вони спокійно та весело перешіптувались, наче зграйка підлітків в очікуванні шкільної поїздки. Рен незчулася, як у неї в руці опинилася ще одна цукерка Медеї. Вона задумано надкусила шоколад і підперла голову руками, вслухаючись у розмови довкола.

А може, все не настільки погано. Ніхто не висловлював протесту. Медея так щиро розповідала про все, так упевнено. Шкода тільки, що Амон сьогодні не прийшов. Ох, Амоне… Шоколад танув у роті, залишаючи по собі гіркуватий присмак. Рен устигла пофантазувати про те, як смакував би Діонісів поцілунок, проте її розбирала млість. Ще й перед внутрішнім зором, як на зло, вимальовувалися не смарагдові очі одногрупника, а чіпкий погляд рубінових камінців, якими позирав на світ довговолосий чоловік із вази в коридорі.

* * *

Ранок Брюнгільди Ньєрд почався, як звично, з подорожі до кабінету директорки. У порожніх коридорах, які від ранкового світла здавались дуже холодними, була своя чарівність: ні шелесту сторінок, ні тупотіння кроків, ні дзвону слів. У цей час Брюн пронизливо відчувала, що десь народжується новий день і повільно та обережно в повній, лункій тиші просочується крізь шибки всередину. Він залягає сонячними плямами на мозаїчній підлозі і кам’яних плитах, вимальовує тіні на статуях, зблискує на мідних ручках дверей і лаковому покритті паркетів. Іноді вона вірила, що кожен новий день приноситьнові кольори, змиваючи світанкові мжичку та сірість. Але насправді кольори просто спали, заколисані в нічній темряві…

Ще здалеку Брюн почула розмову — чи радше суперечку. Пані Аматерасу та її перший заступник Одін чогось не поділили. Брюн знала, що незворушна зовні директорка насправді вельми запальна, тож її ранкові суперечки з Одіном ні краплі не дивували втаємничених. Поки дівчина наблизилась — а рухатись треба було дуже обережно через захисні щити — двері кабінету вже відчинилися.

— …Передусім нам знадобиться наш дорогий стихійник! — заявила Аматерасу й бадьоро підштовхнула вдвічі вищого заступника до виходу.

Зі збудженого вигляду директорки не скидалося, що суперечка негативно вплинула на будь-чий настрій. Ця Аматерасу нагадувала Брюн Ама-мі з розповідей Інанни — першу студентку-жінку, яку прийняли в Академію ще в часи, коли її головою був Крон Осс. Хранителька Намиста нечасто щось розповідала, але коли вже починала, то її історії здавались просто неймовірними. Хоча б та оповідь, що ось ця сувора директорка колись завиграшки стрибала з вікон посеред занять, аби зустрітись із сердечним другом!.. Брюн нечутно захихотіла і підпливла ближче.

— Я зв’яжусь із Торареєм, — промовив Одін, розтираючи золотий перстень на вказівному пальці.

— Чудово! Передай, що нам бракувало його, тож ми вже укріплюємо стіни в тренувальному корпусі.

— А ми укріплюємо?

— Довіряю це вам, пане заступнику, — Аматерасу підстрибом підбігла до вікна й визирнула надвір. — Я-акий розкішний день сьогодні! Саме для того, щоб почати укріплювати стіни!

Брюн втішилася своїй невидимості й попливла далі, адже в ранковій Академії було ще багато цікавих місць, а в Інанни — багато цікавих історій.

Наступною зустрічною виявилася Медея. Брюн безшумно перехилилася через плече студентки, щоб зазирнути в книгу, котру та зосереджено читала, обгризаючи ніготь на вказівному пальці.

Прочитане Брюн геть не сподобалося. Тож вона заповзялася відшукати того, хто вислухає її, зрозуміє та зможе вчасно зробити щось. Така людина була лише одна. «Поспи ще трохи…» — попрохала Брюн своє божевілля і легким вітром здійнялася на пошуки Нікти Ромі.

* * *

— Докладайте зусиль — це важка праця, а не розвага! — громовий голос професора Одіна пролунав просто за спиною, і Рен постаралася втягти голову в плечі.

Перед нею обертався донедавна незнайомий пристрій, який віддалено нагадував глобус. От тільки на місці планетарної кулі пульсував гарячий згусток енергії, який зовсім не хотів тримати форму. А мусив. Від слів викладача згусток, здавалось, теж перелякався, тому що стиснувся в маленьку желейну кульку і неспокійно сіпався в центрі, не торкаючись мережаних металевим плетивом кріплень.

— Савітрі, — Рен відчула неприємний холод усередині. — Що це ви тут робите?

— Намагаюся надати форми.

— Ви , — глибокодумно повторив Одін, мовби слово «намагаюся» нецензурне. — Тоді чому я не бачу жодного результату?

— Я ще не зовсім освоїлась.

— Отже, ви прочитали уважно всі теоретичні аспекти, завчили напам’ять п’ятнадцятий розділ підручника і не можете освоїтись?

Рен опустила голову ще нижче. Желейна кулька впала на стіл з кумедним квацянням.

— …А також ви практикувалися вдома, консультувались зі своїм координатором і пройшли перші чотири теми, які всі вже вивчили. Але через якісь невідомі причини ви не освоїлися.

— Ні.

— Прошу? — перепитав Одін підкреслено ввічливим тоном.

— Ні, я не прочитала всього. І не вивчила. І не практикувалась. Я хворіла.

Дівчина була певна, що викладач знав про випадок із Зіґфрідом і про його порятунок, який завершився для неї лікарняним ліжком.

— Я скажу, в чому ваша проблема, Савітрі. Ви не «ще не освоїлись», ви просто не готові. Не доклали жодних зусиль і не готувались до практичного, прикриваючись участю в дрібному інциденті з вашим одногрупником, — ввічливий тон обернувся кригою. — Ще раз з’явитесь із таким рівнем підготовки на моєму занятті — і більше на нього не потрапите. Ви вільні, Савітрі.

Тільки й чекаючи цих слів, Рен повільно підвелась і вийшла з аудиторії, стримуючи себе, щоб не побігти. Руки тремтіли, клубок у горлі душив. Дівчина краєм ока зиркнула в бік зосереджених Зіґфріда та Закса. Сфера першого теж неслухняно пульсувала, а чорне волосся хлопця прилипло до змокрілого чола. Заксова ж практична робота здавалася майже ідеальною, і він сам випромінював звичне самовдоволення.

«Нічого, цей сором триватиме ще недовго…» — повторила Рен подумки. Втечу зникальників призначили на сьогоднішню ніч, тож, природно, до жодної пари дівчина вже не готувалася.

* * *

Як на зло, сьогодні Нікті просто-таки горіло прочитати щось на Тота. Зробити це вона хотіла саме в компанії Рен — міднокоса одногрупниця страх як ненавиділа залишатися на самоті.

— Зіґ рвонув додому відсипатися! — поскаржилась вона. — Наче не відіспався в госпіталі!

— А мені так уже треба бути тут? — кисло поцікавилася Рен, шукаючи причину піти. Зазвичай із цим проблем не виникало, проте сьогодні вона була вся напружена й відчувала, що варто заговорити — і її тривога та брехня озвуться надто явно.

— Так, Рендалл, та-ак! Та тобі варто ночувати в бібліотеці, щоб виправити ситуацію з низькими балами, — кивнула Ромі впевнено, й Рен пошкодувала, що запитала: прямолінійність одногрупниці била просто в ціль.

Через те що їм дедалі частіше ставили аналогічні оцінки або виводили середнє з результатів групи, усі хоч-не-хоч почали значно активніше цікавитися навчальними справами одне одного.

На щастя, Ніктиного запалу вистачило лише на годину. Але якраз коли дівчина збиралася йти, сам Закс Його Допитлива Величність Нортон вирішив дізнатись, як у них справи.

«Якого біса в нього саме сьогодні напад товариського настрою?» — ледь не застогнала Рен.

Одногрупниця успішно втекла, а хлопець сів у крісло, яке відрізало шлях до виходу, та занурився в читання «Теорії навігації між об’єктами Намиста». На богів ця навігація йому здалась, якщо Намисто зруйноване, — дівчина не мала ні зеленого поняття.

Нитки — або ж зв’язки між усіма світами — знищили кілька століть тому під час так званого Кривавого Випуску. Рен не знала деталей цієї трагедії, проте вона вже вивчила, що саме через руйнацію Намиста жодне божество за межами Академії не могло покинути свого світу. І навіть страшенно могутні викладачі не могли вибратися зі свого вимушеного дому. Подейкували, що Нитки, котрі об’єднували Намисто, мають відновлюватися по з’яві нових світів. Проте наразі жодного достовірного факту відновлення не зафіксували. Коли Рен починала багато про це думати, в неї неодмінно боліла голова.

Після виконання нескінченних тестів з історії вона почала зиркати на годинник. Час до зустрічі ще був, але дівчина хотіла позбутися компанії раніше.

Тут, на її превеликий подив, Закс стрельнув очима поверх книги й заявив:

— Можна подумати, я тебе відпущу з тими зникальниками.

Від здивування дівчина кілька секунд не могла нічого сказати і тільки зиркала в нахабні червонясті очі.

— У мене багато інформації, і, заради порога Тартару, не намагайся зараз зробити з мене дурня, — безтурботно повідомив Нортон і заклав руки за голову.

І тут Рен спаленіла. Він, нахаба цей, надто сумлінний та вмілий, не мав втручатися в її план. Не мав знати про те, що вона прагне кинути все і втекти звідси. Він не мав викрити її справжню, відверту слабкість. Тільки не він.

Дівчина, обпалена соромом, різко згорнула книгу з тестами і пірнула під стіл, а вибравшись із іншого боку, дременула до дверей.

— Якщо ти така вперта, тоді я просто піду слідом, — Закс наздогнав її в коридорі.

— Не втручайся, будь ласка. Я обіцяла не розповідати нікому.

— А я сам здогадався, — хлопець ішов поруч із нею — спершу повз аудиторії, тоді сходами донизу і напівтемним коридором, який освітлювали подекуди сфери з енергією, почеплені на стінах.

— Це що — Діоніс розповів? — вирішила Рен.

— А він теж дахом поїхав? — здивування в голосі Закса не скидалося на вдаване.

Сходи вели донизу, у ще глибшу темряву. Енергетичні сфери на стінах стали з’являтись рідше.

Дівчина не могла зрозуміти, чого їй хочеться більше: щоб раптовий супутник покинув її тут чи щоб він ішов далі. Проте Закс Нортон не залишив їй вибору: його швидкі кроки шарпалися по кам’яній долівці зовсім поруч, і збавляти темп він, схоже, не збирався.

— Чому ти впевнена, що це взагалі можливо? — порушив тишу хлопець. — Втеча…

— Я ні в чому не впевнена. Крім того, що мені тут не місце. Жити хочеться, а не зникати. О, а ще виявилося, що я не з цього світу.

— Я теж не з цього світу — то й що? Тут узагалі немає з цього світу. Це нормально.

— І ти не боїшся померти?

— А хто сказав, що зникнути — це ?

— Маєш контраргументи?

— Ні, просто думки.

Рен намагалася роздивитись у темряві кінець коридору. Розмова з Нортоном позбавляла її душевної рівноваги. Як і завжди, в принципі.

— І взагалі, ти наче божилася виростити мою мрію. Забула вже? Чи мрієрости здаються, щойно побачать перепону? Розчаровуєш, Савітрі.

Згадка про нездійснену мрію вколола її гордість, але Рен заглушила це відчуття.

— Як тебе послухати, то я взагалі суцільне розчарування, хирлячка і горе ходяче.

— Так. Але це ще не причина виздихувати, — хмикнув Закс.

— Сьогодні загине тільки хтось один, — огризнулася дівчина і тут же пошкодувала про сказане, бо хлопець шарпнув її за плече.

— Ти розумієш, що тільки-но сказала?

— Вона все чудово розуміє, — глухий голос позаду виринув з темряви разом із тінню власника. Рука Закса ковзнула по плечу Рен — та за мить одногрупник важко повалився їй до ніг.

— Привіт, Савітрі! — З темряви випливла Медея, кутаючись в улюблене пальто.

Тінь, яка оглушила Закса, виявилась Тессом.

— Мабуть, Діоніс нас здав, — шепнув голова зникальників. — Падло дводушне.

У вузькому коридорі, який перегороджували двоє студентів, не залишалося шляхів до відступу. Дівчина змусила себе вгамувати нерви і хотіла була присісти біля Закса, щоб упевнитися, що він не поранився, проте рука Медеї лягла на її плече.

— Ми просто захищаємо нашу таємницю, Савітрі. Його не має тут бути. Не хвилюйся, це лише непритомність.

Рен хотіла заперечити, вирватись, але м’який голос Медеї сповивав її, як саван, сковував рухи, паралізував думки. Так, це ж лише непритомність. Це лише нахаба Закс Нортон. Ну хто він їй? Ніхто.

— Ходімо, Рендалл, — двоє студентів підштовхнули її вперед, і вона підкорилася, відчуваючи, як м’яка тиша влягається там, де перед тим вирували схвильовані думки.

Попереду коридор різко розширювався і виводив у велику круглу залу. Попри розміри зали, стеля нависала занадто низько, навіюючи відчуття постійного тиску. Усередині вже чекали знайомі і незнайомі Рен студенти-зникальники й перешіптувалися: хто збуджено, а хто насторожено.

— Панове, сьогодні ми нарешті повернемось до нормального життя! — замість привітання гукнула Медея, і всі погляди звернулися до неї.

«Я втечу звідси. Я ніколи не зникну. Житиму спокійно, щасливо і довго», — Рен спробувала ці слова на смак, але вони вже не мали попередньої магії.

Переступивши поріг, вона відчула, що весь запал кудись зникає. Туман у голові почав вивітрюватись, і натомість тепер там кружляла одна думка: «Боги, що за дурню тут затіяли?» Амона серед студентів не було. Десь позаду в коридорі — непритомний Закс Нортон. Боги, та вони на Нортона. Може, він узагалі лежить там і кров’ю спливає. А вона, Рендалл трясця Савітрі, завиграшки підкорилася й пішла сюди. Мовби…

«Мовби тобі це навіяли», — відповів внутрішній голос.

Медея тим часом вийшла до центру зали, де здіймалося підвищення, і дістала з кишені пальта книгу.

— Тут є все! — гучно заявила вона. — Кожен крок, який відкриє шлях. Жодної брехні більше, жодних правил цього проклятого місця. Адже кожен із нас вартий життя, хай що б вони казали. А зараз ми оберемо жертву, яка допоможе…

— Не допоможе! — різкий вигук від входу примусив усіх відірвати погляди від Медеї.

Рен могла і не повертаючись сказати, кому належить голос.

— О боги-боги, сміх та й годі! Ніщо вам не допоможе, недоумки! — зі звичною насмішкою прохрипів Закс Нортон.

Він спирався рукою на стіну. Чоло заливала кров, до лиця прилипло руде волосся. Та попри це вигляд у хлопця був неймовірно вдоволений.

— Не втручайся, Нортоне! — голос Медеї враз втратив солодкі ноти. — Це не твоя справа.

— Моя, моя, — примирливо заперечив хлопець і кивнув у бік Рен. — По-перше, онде моя одногрупниця. По-друге, у тебе в руках . Давай її сюди й припиняй цю комедію. Вже. — Тінь усмішки сповзла із Заксового лиця.

— Заспокойся, Нортоне, — дівчина недбало помахала в повітрі тонким зшитком паперу. — Савітрі сама здатна вирішити, що їй робити. А стосовно книги, то візьмеш собі в бібліотеці інший примірник.

Закс обперся на стіну, склав руки на грудях і напрочуд серйозним тоном почав пояснювати, мовби мав весь час у світі:

— Ця книга існує в єдиному примірнику — це рукопис, якщо ти ще не помітила, Надаль. І це я приніс її до Академії. У книзі написано про те, як можна відкрити перехід в інший світ. Необхідно дотримуватися деяких правил і принести жертву. Якою мав стати один з вас — я розумію весь задум. Правильно?

— Саме так, — кивнула Медея. — Якщо думаєш, що відкриєш комусь істину, то знай, що всі прийшли сюди з власної волі.

— Щиро сумніваюся, — хмикнув Закс. — Але річ навіть не в цьому. Навіть якщо ви вб’єте когось — вашу жертву… До речі, вже придумали, як це зробити? Задушите чи встромите ніж у серце? В когось є досвід у вбивствах, покидьки? Ви взагалі усвідомлюєте, що таке перервати чиєсь життя? Чи стараєтеся про це не думати, сподіваючись, що жереб випаде на когось іншого? І зробить це теж хтось інший?

— Заткнися, Нортоне, — прогуркотіла Медея і спустилася з підвищення.

— Ні. Бо всі потенційні вбивці мають знати: ви не ступите ні кроку за межі Академії. Вам не втекти. Є умова, яку автор не вписав у книгу, бо не думав, що вона потрапить не в ті руки. Автор, бачте, розумом не вельми відзначався… Скористатись переходом можуть . Не студенти. Не кандидати в Тріаду. А ті, хто склав випускні іспити та осягнув свою силу повністю. Не ви, йолопи.

Шепіт студентів довкола розгорявся.

— Ти блефуєш, — тихо, впевнено відповіла Медея. — Навіть коли книга твоя, Нортоне, ти міг вигадати це, аби лише… аби посміятися з нас! Але тобі не зрозуміти того, що відчуває зникальник! Ти — один із найсильніших студентів!

— Гей, послухайте краще себе! — Закс проігнорував слова Медеї та шум юрби і прикипів поглядом до Рен. — Мене пограбували, потім розбили голову, а тепер збираються вбити когось із тут присутніх, щоб припуститися ще однієї помилки. Вдумайтеся в ці слова. Вдумайтеся, що ви плануєте зробити. І розходьтеся, заради Стовпів, спати, бо гірше буде… Медеє, мою річ, — Закс простягнув руку. — Давай. Сюди.

Зникальниця, що повільно рухалася через залу, раптово пожбурила відкриту книгу просто в обличчя Закса. Мить — і дівчина опинилася за спиною Рен. Холодна сталь впилася в шкіру, теплий струмочок збіг униз по шиї.

Рен, мов заворожена, опустила погляд, щоб побачити, як на синій блузці розквітають плями крові. Її крові.

— Медеє! — втрутився Тесс. — Ми так не домовлялись!

— Нам потрібна жертва, любий, потрібна… Хтось хоче замінити її?

Ніхто не озивався.

— Тобі ж відомо: це нічого не дасть, — повільно відповів Закс. — Переходу не буде. Ти помреш, Медеє. Не зникнеш. Ти просто помреш. І згубиш усіх.

— Я не вірю тобі! — прошипіла чорнявка. Її смоляні очі звузились. — Ти брешеш. Усі мені брешуть. Одна лише вчителька знає правду. Лише вона турбується про мене.

— Я кажу правду. Ти це знаєш.

— Геть звідси. Бо я її вб’ю. Уб’ю твою безцінну одногрупницю.

— На богів, Надаль. Мене цим не залякати.

— Медеє, спокійно! — гаркнув Тесс.

— Не наближайся! Я спокійна! — Медея втиснула лезо в шию Рен сильніше. — Ти брешеш, — цвиркнула вона до Закса. — Я житиму щасливо! Усі ми житимемо!

— З чужою кров’ю на руках? — у голосі хлопця двигтів убивчий спокій. — Це те, що тобі радить твоя безцінна вчителька?

— А знаєш, як я люблю кров?.. Головне втекти. Я зроблю це. Я вже вбивала раніше, Нортоне. Я вбила власних дітей.

— То була не ти. Минула — але не нинішня. У тебе, трясця, навіть немає дітей!.. Медеє, опусти ножа. Ти не повинна повторювати цей шлях.

— Повинна! — вискнула вона, і Рен відчула, як лезо тремтить — здригається рука, що його тримає. — Повинна!

— Божечки, повинна чи ні — то неоднозначне питання, але ти, дівонько, однаково не зможеш утекти! — озвався дзвінкий голос.

— Хто тут? — ошаліло озирнулася Медея, не випускаючи кинджала з рук.

Тінь, обрамлена хвилями блакитних кіс, проявилася прямісінько навпроти чорнявки і сяйнула найбезтурботнішою усмішкою, яка ніяк не личила до ситуації та рівня напруги. Утім, помітивши Брюн, заціпеніли, здавалось, усі — Рен не могла поворухнутися, та відчувала це в тиші, що запала довкола.

— Я — примара, з якою вам страх як суворо заборонили спілкуватися.

— Що тобі потрібно? — прошипіла Медея, але навіть якщо її й шокувала прилюдна з’ява Брюнгільди, то це жодним чином не вплинуло на лезо біля горла Рен.

— Допомогти. Бо я була як ти: навчалася тут колись і прочитала книгу. Іншу книгу, але там теж ішлося про втечу. Знаєш, мене тоді дуже сильно поранили. Прямісінько в серце. Тож я повірила, що втеча стане рятунком… — Дівчинка замовкла, мовби збиралась із силами. — Одного разу в госпіталі Академії лежала та, яка завинила. Руйнівниця моєї мрії. Я була певна, що вона помре. Я жадала цього. І тоді подумала — чому б не допомогти? Чому б не зробити її жертвою? Для втечі.

Рен забула про теплу цівку на власній шиї. Вона вже не раз думала про історію Брюн, але й помислити не могла, що в минулому ця дзвінкоголоса дівчинка хотіла когось насправді позбавити життя.

— Отож я вирішила, що позбудуся винуватиці моїх бід. Але коли зважилася на це… — Примара заплющила очі, наче не хотіла бачити того, що відкривали їй власні спогади. — Моє тіло згоріло, моя душа була пошматована, а всі, хто дізнає´ться про мій гріх, як-от ви зараз, ніколи більше не можуть мене ні чути, ні бачити. Я проклята.

— Ти брешеш, — процідила Медея. — Брешеш, як і всі тут.

Брюн сумно осміхнулася.

— Дійсно, живі завжди брешуть. А я — лишень божевільна тінь. Усі мої причини вводити в оману загинули того ж дня, що і справжня я…

— Хто була та дівчина? — шепнула Рен. — Та, якій ти хотіла помститися.

Примара не встигла відповісти. Умить усе застигло — чи то Рен здалося, що все застигло, і вона не могла навіть вдихнути, хоч скільки силкувалася. Впала темрява — густа, непроглядна, моторошна, особливо посеред цієї підвальної зали, де ні вікна, ні виходу до світла. Вона клекотіла гнівом, обіцянкою помсти, обіцянкою затягти й не повернути, ніколи-ніколи, нізащо-нізащо. У темряві було щось.

Шурхіт майнув повз вухо Рен.

Удар — і темрява зникла, і світ зірвався з місця.

Пальці Медеї зіслизнули, ніж вирвався з них і задзвенів по кам’яній підлозі. Закс зірвався вперед, ногою відкинув зброю під стіну і відштовхнув Медею від Рен. Чорнявка повалилася на одне коліно. Вона притискала руку до чола. На підлогу капотіла кров. Ноги Рен дрижали. Плечі Рен дрижали. Від падіння врятували Заксові руки, що схопили за плечі. Червоні очі горіли, як два маяки. Одногрупник струсонув Рен і гиркнув щось, аби привести її до тями.

З коридору вийшла Нікта Ромі. Вона стискала темряву в лівій долоні, душачи її чи вбираючи в себе. У правій долоні дівчина стискала камінь. Другий — чи радше перший — лежав біля ніг Рен. Та помітила на ньому багряну пляму і врешті зв’язала все докупи: Медею з розбитим чолом, камінь — шурхіт — удар — і темряву.

— Тією дівчиною була я, — гукнула Нікта. — Мене хотіла вбити Брюнгільда Ньєрд. Але їй не вдалось. І так, Брюн, дякую, що затримала їх!

— З превеликою радістю! Тепер же мушу покинути вас… — Тінь зробила реверанс у повітрі й розвіялася, залишаючи по собі передзвін, у якому Рен вчулися слова прощання.

Над своєю заступницею вже нависав Тесс. Він шарпнув її за плече, насилу підводячи на ноги. Медея не пручалася. Студенти розгублено збилися в гурт і зиркали на Нікту, мов на породження Тартару. Закс відпустив Рен — вона тут же осіла на підлогу і намацала похололими пальцями поріз на шиї. Тонкий і пекучий, він більше не кривавив.

— Усе, я вичерпав свій ліміт пригод на сьогодні, — простогнав хлопець, прикладаючи пальці до розбитого чола.

Та пригоди не хотіли відступати, бо тієї ж миті підвищення посеред зали зайнялося темно-червоним полум’ям, з язиків якого поволі виступила постать.

Постать належала високому чоловікові. Коротке волосся наїжачилося на його голові й помітно диміло. Потерта обтисла футболка не приховувала могутньої статури. З-за плечей новоприбулого визирав пощерблений ефес меча і всуціль вкритий візерунками молот. Перш ніж його погляд натрапив на заціпенілих студентів, чоловік важко зістрибнув з підвищення — запилюжені черевики гахнули об кам’яну підлогу, мовби могли завиграшки проламати її.

— Що ви всі робите тут — ще й у таку годину? — Чоловік мигцем провів рукою по обличчю. Зникли дим у волоссі, пилюка з черевиків, зброя за спиною, а заразом і помітна щетина.

— Ти хто ще такий? — прошипіла Медея.

— Ого! — кошлаті брови шугнули вгору. — Та Ама набрала для цього курсу винятково хамовитих невігласів!.. Що тут, заради маківки Олімпу, відбувається? Даю вам три секунди, щоб пояснити ситуацію.

— Нічого особливого, — недбало кинула Нікта. — Одна неврівноважена особа вирішила відкрити перехід в інші світи та зарізати іншу неврівноважену особу. Але все вирішилося.

— Ініціатор хто?

— Осьо, — Нікта кивнула в бік Медеї.

— Ага. Дякую, — чоловік, за мить опинившись поруч із чорнявкою, торкнувся пальцем її чола. Дівчина впала прямісінько на його руки, не мовивши ні слова.

— Що ти робиш? — злякано гаркнув Тесс.

— Що робите! — незнайомець блиснув грізним поглядом, тоді підхопив Медею, ніби та важила не більше ніж пір’їнка, і перекинув через плече. А тоді повернувся до студентів. — Я ваш бог. Ваше нещастя. І ваш новий викладач. Тому вимагаю звертання на «ви». А тепер чешіть звідси. Швидко. З усіма причетними до цієї метушні поговоримо завтра.

Чоловік швидко перетнув залу і як був — з Медеєю на плечі — пірнув у темряву коридору.

— Що , заради Тріади, було? — пробубніла Нікта.

За мить виявилось, що новий викладач має чудовий слух, бо з коридору долинув його крик:

— Торарей! Віднині називати виключно !

Розділ 8 Ризиковані кроки

Аматерасу, попри прогнози Закса, ні на кого смертельно не розізлилася наступного ранку.

— Ти абсолютно безвідповідальна! — заявила натомість Діке.

— А що я мала думати, коли ніхто нічого не пояснював? — спробувала виправдатись Рен, хоча подробиці вчорашньої ночі стояли перед очима надто яскраво.

«Як я могла взагалі на це підписатись?» — Думки вкотре закипали, але зустріч із директоркою — а вона особисто говорила з кожним героєм-зникальником — розставила все на місця.

— Любите шоколад? — саркастично спитала Аматерасу і, не чекаючи відповіді, продовжила: — Згідно з нашими записами, Медея не мала виняткових сил божества, зате в неї були чаклунські вміння. Вітаю, вас зачарували, Савітрі. Вас і всіх інших. Усіх, хто ревно плекав свої слабкості.

— І яке моє покарання? — зітхнула дівчина. — Уже ширяться чутки, що Медею на місяць відсторонили.

— Усе правильно. Вашій однокурсниці час прийти до тями й осмислити свої плани на майбутнє. У рамках правил Академії. Бо я б не хотіла вживати до неї А ви, наскільки бачу, не потребуєте канікул, Савітрі.

Ні слова про покарання. Не вірячи раптовому щастю, дівчина посміливішала й спитала:

— Зникальники показували мені список потенційних жертв того синдрому. Які шанси, що я… що хтось із них зникне?

— Найвищі — і водночас мізерні, — Аматерасу втомлено зітхнула і зовсім неофіційно присіла на край столу. — Усе просто, Савітрі. Що більше ви про це думаєте, то більше втрачаєте зв’язок із реальністю. Треба просто зростити в собі впевненість. Те, що кожен з вас прийшов сюди, — це вияв . Не треба нехтувати цим. Заради безпеки Академії ми не розкриваємо природи синдрому зникнення. Але, мабуть, час переглянути це правило й оголосити повний список кандидатів. Щоб не з’явилися ще такі розумники, як Медея Надаль.

— Вона казала про якісь Слова, — згадала Рен. — Що вступити насправді можна, лише якщо ти є в них. І що потім слабких студентів відсіюють.

— Нахабна брехня, — хмикнула директорка. — Слова існують — вони справді потрібні. Це записи. Історії минулого. Практика показує, що студент неодмінно пов’язаний зі Словами про себе. А для нас, викладачів, це можливістьдізнатись, які боги зростають в Академії і як їхній візит . Уже явно не для того, щоб когось кудись відсіювати!

— А ці Слова можна почитати? — Рен загорілась раптовим бажанням дізнатись їхній зміст, особливо в частині, де йшлося про таку собі Савітрі.

— Ні. Вам нема потреби їх знати. Колись, ще в часи мого навчання, практикували доступ студентів до Слів, і це не призвело ні до чого хорошого.

— Тому ви вирішили стати директоркою і змінити це місце? — спитала Рен, проте хвилина відвертості вже добігала кінця, тож Аматерасу зиркнула в її бік зі звичним холодом.

— Я не обирала цього, Савітрі, — в мене не залишилося вибору… А тепер, заради богів, ідіть. Надалі приділяйте навчанню таку саму увагу, як стороннім речам. Недарма ж я відправила вас у таку сильну групу.

— Тебе відчитали? Теж відправлять геть, як Медею? Чи митимеш підлогу в підвалі, доки посивієш? — Нікта дуже своєрідно тішилася, коли Рен вийшла з кабінету директорки.

— Ні, тільки порекомендували старанніше вчитися.

— Для тебе це найгірше покарання. — Іронічна усмішка Закса Нортона сьогодні сяяла яскравіше, ніж зазвичай, мовби говорила: «Ти мені до гробової дошки тепер винна!»

— І не кажи, — Рен глипнула на Закса, на його забинтоване чоло і вирішила не сперечатися.

Якби не він та Нікта, то її б тут уже не було.

— Аматерасу на вас чекає, — повідомила Рен.

Одногрупники перезирнулися й підійшли до темно-брунатних дверей кабінету. Дівчина присіла на підвіконня навпроти і вирішила зачекати. Вона достеменно знала, що мусить спитати в Нікти щось про обставини загибелі Брюн Ньєрд. Та що більше Рен про це думала, то важче було пригадати, а що ж її так зацікавило. А за кілька хвилин очікування ім’я Брюн вивітрилося з думок і спогадів. І — як примара й попереджала — не залишилося нічого.

* * *

8060 рік 7 кроку Колеса Долі

Коридор здавлював могильною темрявою, і ця ж темрява була в очах суперниці.

— Слова мовлять, що поруч із ним має бути велика богиня! — процідила Герес, знаючи, що ніхто не може сперечатись зі Словами. Бо вони істинні.

— Ось ти сама це й сказала! — осміхнулась чорнявка.

— Тобі просто пощастило: прийшла сюди перша і змогла справити враження.

— Слухай, Герес… — Усмішка розчинилася в темряві. — Він любить мене не тому, що я прийшла перша, друга чи остання.

— Тоді я позбудуся тебе, — глухо відповіла Герес і провела рукою по волоссю. — Я велика богиня, врешті-решт.

— Он як. — Аматерасу неуважно поправила шпильку з рожевими перлами. Його дарунок. Вона навмисне привертала увагу Герес до його дарунків, знаючи, що це ранить її. — Коли ти так любиш Слова, то звернімося до них. Ти, , велика богиня. Радій. Але й не забувай, що я — верховна. Найсильніша. Та, що осяює небо. Що, спробуєш позбутися?..

Герес не відповіла, хоча сотні проклять так і норовили зірватися з її язика. Аматерасу навмисне повільно пішла геть, така врочиста й погордлива, мовби справді закликала всадити кинджал у її відкриту спину, що біліла в низькому вирізі сукні. Та Герес, попри всю свою ненависть, знала, що не зробить цього.

— Ти бажаєш перемогти її? — У темряві зайнялися два бурштинові вогники.

Дівчина здригнулася: незнайомка виступила з тіні, мовби була її частиною. На тлі сіруватої потемки шкіри яскріли лише темні губи й очі.

— Можеш не відповідати прямо. Та я знаю, що нам по дорозі, — вела далі незнайомка. — Я маю ті ж цілі, що й ти. Давай-но знайомитись, велика богине Геро.

— Нині моє ім’я Герес Деа Юн, — відказала дівчина, яка хоч і знала про Геру — своє правтілення, та воліла носити нове ім’я.

— Ну й гаразд. А я Геката.

* * *

Безсумнівний переможець конкурсу «найпривабливіша усмішка року» сидів на лавці у дворі. На його обличчі лежала незвична тінь замислення і ще тінь кленових листочків.

— Привіт. — Рен підійшла до хлопця. — І чому ж це тебе не було вчора? — Вона присіла на лавку і вимогливо подивилась на одногрупника, певна того, що він не міг не знати про нічну історію — вся Академія від ранку повнилася розмовами про втечу зникальників.

Амон потупився.

— Помираю від сорому, люба Рендалл. Мені ж, бачиш, ніхто не повідомив про вчорашній «захід», як і про смертельну умову. Мені б у житті не спало таке на думку! Я розумів, що Медея не зовсім доброзичлива, але щоб вона вичворила щось таке… Вибач. Вибач мені. Я б нізащо не привів тебе до зникальників, якби знав, куди це сягне.

— То це мене привів? — Щось усередині боляче вкололо.

— Присягаюся, я не знав, що й ти в списках. Та мені здавалося, що ви зі зникальниками порозумієтеся, тому я й нарадив тобі ту аудиторію, де вони влаштовують збори.

— Вважаєш, що мені не місце тут?

— Лиш сліпець не помітив би, що ти страждаєш тут. Що тобі важко, тоскно і… не можу я зносити чужого горя, Рендалл, сонце. Я й сам мав на меті втечу. — Хлопець глибоко вдихнув, роззираючись.

Трійко дівчат віддалік помітили його й захихотіли. Чорнявець привітно помахав їм рукою, але його обличчя залишалося похнюпленим.

— Амоне, але ж тобі немає потреби тікати. — Рен твердо пам’ятала, що Діонісового імені в чималому списку зникальників не було.

Одногрупник відкинувся на спинку лавки і простягнув обидві руки вгору, до сірого, захмареного неба.

— Як же тут бракує сонця… — прошепотів він, мовби сам до себе, і додав: — Не люблю я довго сидіти на одному місці, а з Академії, як виявилось, доволі важко дістатися кудись. У мене ж є на думці низка важливих справ. Звірюся: я мушу знайти свого друга. Він зараз вельми далеко, а я очікую новин. Та тут — руки мої зв’язані.

— Ти хоча б не в групі ризику зникальників, — зауважила Рен, і собі розглядаючи зловісні дощові хмари.

— А може, я в іншій групі ризику… — Амон провів рукою по волоссю, а тоді зірвався з лавки. — А все ж годі смутку! Сьогодні чудовий сонячний день, і ми всі живі!

Хлопець підморгнув Рен, тоді клацнув пальцями, і, наче за його наказом, крізь хмари пробилось кілька слабких промінців. Амон задер голову й отак завмер, мовби силкувався ввібрати в себе це скупе світло похмурої днини. Дівчина раптом подумала, що нічого насправді не знає про Амона Діоніса. А він, певна річ, не міг складатися з самих лише приязних усмішок, нестримної енергії та любові до всіх довкруж. Хоч на те й скидалося.

— Не знаю я про твої групи ризику, та якщо потребуватимеш допомоги — звертайся. Я не найсильніша з-поміж наших одногрупників, але урочисто обіцяю, що простягну руку в біді, — мовила вона.

— Я вже казав, що ти мені дуже подобаєшся? — незмигно відказав хлопець.

— Ти мені теж. Дуже, — щиро відповіла Рен і зі здивуванням зрозуміла, що Діонісові слова не будять у ній очікуваного вихору емоцій.

* * *

— Я б хотіла віддячити одній людині, — обережно мовила Рен, накручуючи на палець пасмо.

Вона розкошувала ранковим сонцем на лавці перед головним корпусом і заодно звіряла домашні завдання з версією Діке — у тієї помилок було менше.

Координаторка відкинула волосся за спину, але воно знову ковзнуло з її плеча.

— Кому віддячити? — неуважно спитала та, намагаючись закріпити неслухняні коси шпильками.

— Нортонові, — ім’я одногрупника Рен вимовила так тихо, що сама ледь розчула його.

Їй не хотілося, щоб Діке подумала щось не те. Саме ім’я це — — віднедавна почало застрягати в горлі, й Рен здавалося: щоразу, як вона промовляє його вголос, щось звучить не так чи надто довга пауза підкреслює те, чого там нема. Нема і бути не може.

На щастя, з подякою Нікті Ромі все вирішилося швидко: та зажадала величезний десерт і десять горнят какао в улюбленій кав’ярні. Але Нортон — той був важким випадком…

Діке покинула війну зі шпильками і дозволила волоссю струменіти так, як йому завгодно.

— Савітрі, можеш не прислухатися до моєї думки, як ти загалом завжди й робиш, але Нортонові нічого від тебе не потрібно.

— Хай так. Та я б воліла виростити для нього мрію. Хоч дрібну.

Рен, певна річ, не забувала і про ту заповітну і нездійсненну, та поки Закс не довірив їй цю роботу, треба довести свою спроможність допомогти.

Діке похитала головою, і смоляні пасма вислизнули з-за її вух та грайливо сяйнули фіолетовим полиском.

— Чому ти не пострижешся, якщо довге волосся тобі так допікає? — Рен примітила роздратування координаторки. — Воно просто неймовірне, але ти весь ранок із ним мучишся.

Діке граційно підвелася з лавки, але її голос скрижанів.

— Савітрі, думаєш, що моє волосся чи подяка Нортонові — то справді те, чим ти мала б зараз перейматися?..

Дівчина закотила очі, поки координаторка цього не бачила, але вирішила її не діймати розпитуваннями до завершення занять.

— Не втямлю, як директорка хоче, щоб я наздогнала всіх вас, — після пар, сидячи в бібліотеці, Рен укотре відчула, що пропущені півроку ще вилазять їй боком.

— Може, вона й не хоче, — з незворушним виразом відказала координаторка. — У директорки бувають геть неочікувані й, між нами кажучи, легковажні рішення. Та якщо вже так важко втягнутись у групові проникнення, то потренуйся …

— Я й не думала про проникнення, — здивувалася Рен. — Але мені просто здається, що Нут не знає, що з нами робити, тому навантажує всіма цими нескінченними датами.

— Прості дуетні завдання є в підручниках, ми всі з них починали, — Діке, мовби не дочула, вказала тонким пальцем на гору книг, за якими віддалік яскріло Заксове волосся.

— Він одразу ж відшиє мене, — хмикнула дівчина, розуміючи, куди координаторка хилить.

— Це лише приклад, — стенула плечима Діке. — Поміж іншим, під час проникнення можна, якщо вельми постаратися, отримати доступ до глибинних думок . Та справді, Нортон нізащо не погодиться витрачати свій час — мені теж важко з ним домовитись. Утім, одного разу він висловив бажання допомогти із завданням, бо воно вимагало . Ну а я не забула наголосити на цьому. Як і на тому, що не певна, чи він упорається.

Діке замовкла й занурилася в підручник, покинувши Рен наодинці з її сумнівами щодо того, чи варто взагалі сіпатися. Проте підказка була надто промовиста й очевидна. Тож дівчина зважилась і підійшла до Заксового столу. Він ритмічно вистукував фалангами пальців незнайому мелодію, наспівував її собі під носа і, на щастя, не здавався зараз надто зануреним у читання. Гарний знак.

— Привіт, Нортоне.

Мовчання у відповідь.

— Послухай, маю до тебе важливу справу. За півгодини підійди до входу в закинуте крило.

— Он як… — довгі пальці перестали стукотіти, натомість пірнули в стос паперів поряд.

— Я чекатиму на тебе. Тож приходь.

Рен уважно подивилася на руду маківку й поспішила до виходу, поки Закс не вирішив потішити її розширеною версією відмови. Утім, не минуло й хвилини, як дівчині вкрай захотілося, щоб він таки не прийшов, бо те, що вона планувала зробити, могло цілковито зруйнувати хиткий спокій, який застиг між нею і Нортоном після випадку зі зникальниками.

* * *

— Я чекав на тебе понад п’ять хвилин! — оголосив одногрупник, зістрибнув з підвіконня і подивився на Рен, задерши підборіддя. — Ну? Важлива справа?

— Передусім я хочу тобі подякувати. Той випадок із проникненням, а потім наша втеча…

— Савітрі. Серйозно. Забудь уже, — перебив Закс і втомлено видихнув. — Я не хочу про це говорити.

— Чому? — здивувалася Рен. — Чого ти так остерігаєшся?

— — хлопець пирхнув. — Ти певна, що це саме так зветься?

— Саме так, — відповіла дівчина, хоча й не планувала цього озвучувати. — Ти так енергійно відмахуєшся від подяки чи найменшого прояву доброзичливості, мовби боїшся, що хто-будь до тебе приязно поставиться.

— Смілива заява, Савітрі, — Закс угамував сміх. — Але якщо вже ти така дбайлива, то скажи: чого б це мені поводитися так, як ти вважаєш за потрібне? Чому взагалі право голосу мають лише ті, хто на позір добрі та усміхнені до всіх? А коли я не вмію вдавати приязнь — то що? — Заксові очі блиснули. — Коротше: до справи. Бо час тікає.

— Гаразд, — випалила Рен. — Допоможи мені з проникненнями. Щоб на практиці не виникало проблем.

— Звернися до Ромі. Вона найчастіше бувала Духом, а Зіґ — Серцем. Він завжди добре виконував цю роль, це тільки нещодавні приколи вибили його з колії. А я простий Меч, груба сила атаки.

— Нікта й порадила мені тебе. Як найкращого, — збрехала Рен і поспіхом додала: — Та й усі кажуть, що ти бездоганно знаєш теорію і з практикою ніколи не підводив. А мені — з мізерними навичками — потрібно, щоб поруч був той, хто зможе пояснити все та підстрахувати в разі чого. Звичайно, я сподіваюся, що все мине вдало, проте сам розумієш: проникнення — то завжди непевність і несподіванки.

— Слова дилетантки. Якщо ти всерйоз хочеш досягти чогось, то забудь слово «непевність».

— Я щиро постараюся.

— Гаразд, тоді можна спробувати, — милосердні ноти пробились у Заксовому тоні, й Рен потупилася, щоб він не побачив її стримуваної усмішки: надто вже вдоволеним стало обличчя одногрупника після того, як вона назвала його «найкращим».

— То з чого почнемо? — натхненно спитала Рен.

— З пошуку порожньої аудиторії, де нас ніхто не потривожить… Що ще тобі критично треба наздоганяти? — поцікавився Закс із погано прихованим інтересом.

— На Одіна — геть усе, бо я в цьому світотворенні взагалі не петраю. Нут, бо історії просто надто багато. А ще ж Тот і його нескінченні проблеми вигаданих світів! Я певна лише щодо занять Лакшмі, але справу мрієростів мені не ставлять у розклад майже ніколи, мовляв — це я вже й так засвоїла…

— Якщо днями пробігатимеш у бібліотеці, я пораджу кілька посібників, — тон Нортона виказував, як насправді тому подобається щось пояснювати. — Щоб ти знала, Одін любить валити списками літератури, з яких дійсно корисні три-чотири джерела, а інші — точно те саме, тільки з нагромадженням наукових термінів. А Тот геть не ладнає з теорією, і доводиться все самотужки шукати. Щастя, що ти ще Керна не бачила…

Одногрупник говорив і говорив, аура довкола нього повнилася невидимими для ока іскрами, але Рен відчувала їх. Їх — і вдоволення від відкриття дня: очі Закса Нортона здатні усміхатися не лише з нищівною іронією.

* * *

За словами Закса, в проникненні не було нічого страшного чи важкого. На біду, поняття «страшне» чи «важке» в його розумінні і в розумінні Рен значно різнилися.

— Дуальне проникнення майже не використовують, — повчальним тоном пояснив хлопець, закасуючи рукави сорочки. — Самостійно вельми важко внести зміни у свідомість іншої людини — не варто й намагатися. Однак це добре тренування. Якщо хочеш осягнути роль Серця, то мусиш зосередитися на контролі емоцій. Моїх і власних. Готова?

Дівчина кивнула й замружила очі, коли кімната вислизнула з її поля зору, поступаючись темряві. Чорноту де-не-де проривали червоні спалахи, мовби далека гроза тремтіла на обрії.

Рен обхопила себе руками, пригадуючи, як минулого разу вона розтеклась у цій пітьмі й ледь не загубилась. Емоції зашкалювали. Вони озивалися фізичними відчуттями, виплітаючи довкола холод і тепло, поколювання в пальцях і біль у сонячному сплетінні. Накотилося запаморочення, але голос Закса повернув до тями:

— Ану тримайся!

Вона спробувала видивитися щось у темряві, в образах, які ковзали повз і не давали шансу зачепитись за певну думку.

— І де хоч найменший контроль?

— Я стараюсь.

Дівчина зціпила зуби, але запаморочення не минало. Спробувала подумати про щось спокійне — про водне плесо, про небо над полем, про ритмічне стукотіння дощу об шибку.

Круговерть емоцій ледь угамувалась, і Рен, яка вперто нагадувала собі, що вона — Рендалл Савітрі, цілісна та справжня, пірнула вперед, де темрява відкривала студений, не прихований нічим Заксів страх.

Страх ховав під собою образ — чи то спогад. Спершу Рен вихопила поглядом золотаве волосся, сліпуче й жаске, тоді такі самі очі, залиті розпаленим світлом. Очі, в які не можна зазирати.

«Я знаю, що ти шукаєш», — гуготіло всередині, гуготіло довкола, гуготіло, здавлюючи і розпластуючи, прибиваючи до землі й розкришуючи на уламки.

Зблиснуло.

Обличчя хлопця, обрамлене сліпучим сяйвом.

Зблиснуло.

Обличчя могутнього чоловіка, помережане візерунком зморшок.

Те саме обличчя.

«Я дам тобі все і заберу все», — гуготіння сильнішало.

Зблиснуло.

Чорні намистини посипалися додолу.

Різкий ривок вихопив Рен із потоку видив. Дівчина на мить заплющила очі й отямилася вже в аудиторії. Зрозуміла, що розпласталася на підлозі. Очі пекло, мовби вона намагалася дивитися на сонце. Руки досі тремтіли від страху, а зверху нависало роздратоване обличчя Закса.

— Підйом.

Вона повільно підвелася.

— Твоє завдання було яке? — Сталлю в голосі Нортона можна було когось зарізати. — Контролювати емоції. Зберігати спокій. Чи я обрав для тебе надто складне завдання?

— Не так легко зберігати спокій усередині.

— Звичайно. Ти ж, очевидно, була зайнята чимось іншим. Чим? — хлопець стишив голос і підійшов впритул. — Що тобі треба від мене, Савітрі?

Дівчина підвела погляд на Закса, бо відчувала: щойно зиркне вбік, то видасть себе.

— Я захопилася. Забажала пірнути глибше.

— І що ж, пірнула? Побачила щось цікаве й пізнавальне?

Закс нахилився до неї надто близько, заступаючи єдине вікно. Рен щойно примітила, як у кімнаті потемніло — десь далеко заблискотіли перші стібки грози.

— Так, — вона задерла голову вгору й усміхнулася. — Так, Нортоне. Я побачила там .

Мить, дві, три — він дивився на неї незмигно. А тоді відступив.

— Гаразд, Рендалл Савітрі. Гаразд. — Закс осміхнувся й захрускотів фалангами пальців. — Пропоную продовжувати. Важлива умова: поки твої успіхи не будуть на достатньому рівні , ти звідси не вийдеш.

— Добре, — закинула голову Рен, згрібаючи докупи залишки своєї сміливості.

Проте шукати Заксові мрії того вечора вона більше не ризикнула.

Розділ 9 Смак полум’я і практика переломів

— О-хо-хо. — Уранці Нікта усміхалася, як на свято. — Здається, я вчора бачила щось непересічне!

— Що? — Рен неуважно пригладила волосся. Її думки були зайняті запам’ятовуванням дат, конвенцій і договорів, які так чи інакше стосувались Академії, а також моря богів, малих і великих, та інших сторін, про які вона ще надто мало знала.

— Савітрі та Нортона разом! І вони йшли — здогадайся куди? — до закинутого крила! Закинуте крило — це знак, аякже.

— Угу, все так і було. Закс допомагав мені розібратися з проникненнями. Щоб я не підводила групу.

— То що — він тобі зовсім-зовсім не подобається? — не здавалася Нікта, котра, вочевидь, мала тверді асоціації із закинутим крилом — і явно не навчальні.

— Ти наче казала, що я маю зосередитись на своїх балах.

— Зовсім-зовсім?..

— Ну, він наче непогана людина. Краща, ніж прагне здаватись. І я б хотіла виростити його мрію.

— Ох-х, Рендалл, я ж не про це… Скажи свою першу думку! Першу і негайну! Тільки вона відкриває те, чого ти насправді хочеш!

— Гаразд. — Вогонь кинувся до щік Рен, але голос залишався напрочуд бадьорим. — Подобається. — Зачувши це, Нікта не стримала радісного вигуку. — Поза тим, Нортон нахабний, самовпевнений і такий…

— Симпатичний? — хитро блиснула очима одногрупниця.

— Такий чванько! Ні, він, звичайно, має цілковите право пишатися успіхами в навчанні, та це ще не причина дивитися на всіх зверхньо, — обурилася Рен, котру обпекло власне зізнання. — До того ж, я б не сказала, що він симпатичний. — Дівчина напрочуд ясно уявила Заксове обличчя, скривлену посмішку, яскраве волосся на тлі блідої шкіри, неоковирну гостроту в його рисах, рухах, словах. — Хоча зап’ястя в нього гарні, — вона пригадала разок чорних намистин довкола делікатної, достоту жіночої кисті, та довгі пальці, що завжди привертали її погляд.

— У кого це зап’ястя гарні? — голос Закса прозвучав так знущально, що Рен довгу секунду думала, що він — чому з усіх-усіх саме він? — почув її.

Проте Нортон випередив їх і діловито спитав:

— Ідете на Тота чи далі будете Амонові кісточки на зап’ястях перемивати?

— Ану щезни, — суворо відказала Нікта. — Бо зараз твої переламаю.

Закс хмикнув і рвонув уперед звичними розмашистими кроками, які не давали нікому шансу його наздогнати. Рен замислилася, а чи всіх рудих студентів Академії об’єднує надміру вогняний норов.

— Задовбали вже, — буркнула Нікта, яка вмить розгубила настрій дражнитися. — І чого це всі довкола так люблять того Діоніса? Та ще й вважають, що він мусить усім подобатися!

— Про мене, він наймиліший хлопець тут, — відповіла Рен. — Високий, зеленоокий і до всього — завжди привітний. Не те що декотрі.

— Ще скажи, що в нього красиві зап’ястя, — простогнала Нікта.

— Не звертала уваги, — здвигнула плечима Рен і швидко перевела розмову на навчання.

* * *

На третій годині підготовки Рен спробувала зануритись у читання з тим самим ентузіазмом, що й Нікта, проте часу було замало, а текстів — забагато. Суворий Одін навчав їх керувати примарними енергіями, які — казали — сповнюють усе довкола; але при тому він ще й роз’яснював, яким було Намисто, яким воно стане, коли зростуться Нитки, і чому Тріади такі важливі, і ще безліч речей, які для Рен звучали як великий розіграш чи божевільна фантазія. На біду, вміння жартувати чи прикрашати дійсність за Одіном не помітив ще ніхто.

— Боги Олімпу, ти що — ночувати зібралася на цьому параграфі? — невдоволений голос Закса змусив відволіктися. — Народ, я вам нову порцію приніс! — Одногрупник поклав на стіл ще кілька книжок і примостився на вільний стілець. — Оце завчи, як своє ім’я. Усе інше можеш пропустити. — Він тицьнув пальцем у книжку Рен і обвів вказівним пальцем кілька абзаців. — Дійдеш до наступної теми — покличеш…

Що далі, то частіше вони збиралися після занять у бібліотеці. Щоправда, Діке і Ньєрд нерідко уникали групових зборів, а Діоніс узагалі заявив, що в нього алергія на бібліотечний пил. Зате він, здається, заповзявся познайомитися з Рен краще, тож часто запрошував її прогулятися, поки в них обох були вікна між парами. Та довго сидіти вдвох на лавочках перед корпусами не вдавалося — інші студенти неодмінно приєднувались, і гурти виростали довкола, мовби Амон — то сонце, яке несе в собі нестримну привабу для всіх і кожного. Тож не дивно, що невдовзі після випадку зі зникальниками всі заговорили про Свято вина, яке одногрупник обіцяв організувати ще з нагоди Зіґфрідового одужання.

Новина про майбутню подію поширювалася, мов пошесть, хоча Рен не помітила жодної афіші чи оголошення. Тільки уривки фраз, тільки хихотіння та шепіт на парах. Щось наближалося — цього разу щось чудове.

Нікта і Діке — незворушна Діке! — в один голос твердили, що немає кращого рятунку від проблем, ніж Діонісове вино. Студенти приписували йому ледь не чудодійні властивості. Зіґфрід стверджував, що значно покращив успішність після минулого такого свята. Бальдр переконував, що на місці пролитого ним вина за ніч виросла лоза, вкрита стиглими гронами. Близнючки Астарте й Ашторет застерігали, що коли Амона розгнівати, то він підмішає щось у напій і в нещасної жертви виростуть роги. У кращому разі. Що станеться в гіршому, дівчата не зізнавалися. Хоча сам факт, що Амона можна розгнівати, викликав у Рен певні сумніви.

Отож святкового вечора дівчина, заінтригована до нестями, була серед тих, хто залишився в Академії на ніч. Аудиторія, де зазвичай проводив свої лекції професор Одін, повнилася збудженими студентами, а також м’якими стільцями й низькими столиками, які дуже вчасно знайшлися в закинутому крилі, де, здавалося, було геть усе. Аматерасу лише на мить зазирнула в супроводі незнайомої студентки — повідомити, що вранці тут має панувати бездоганна чистота. Рен здивувалася, примітивши, що супутниця директорки боса. Нікта пояснила, що студентка, яка надає перевагу товариству Аматерасу, — то так звана Зірка, найкраща студентка на ім’я Адіті Агні. Утім, поки Амон зачаровано обмацував поглядом виразну фігуру найкращої, Нікта також повідомила, що Зірка ця — геть причмелена.

Коли директорка й Адіті пішли, хлопець вибрався на стіл і закликав до тиші.

— Якщо Одін дізнається, що наш любий одногрупник гоцав на його столі, то перетворить його на міжпланетний пил, — шепнула Нікта, розглядаючи чорнявця з мстивим вдоволенням на обличчі.

— У мене є для вас презент, — широко всміхнувся той, не підозрюючи про фантазії Нікти Ромі, та дістав з-під столу велику одутлу пляшку з темного скла. — Вино від Діоніса!

Ні етикетки, ні інших розпізнавальних знаків Рен не помітила. Горловину лише обвивали дві низки скляних лоз, з яких звисали мерехтливі грона.

Варто було хлопцеві клацнути пальцями, як лози плавно розійшлись у боки, наче живі, а корок вистрибнув із пляшки та влучив у лоба одному зі студентів, який сидів надто близько до Одінового столу.

Миттєво густий терпкий аромат заповнив аудиторію.

— Ця штука з місця, де Діоніс жив раніше, — пошепки пояснила Нікта.

— Готуйте ваші келихи та вуста до неземної насолоди!

Тон, яким Амон мовив ці слова, змусив Рен мимоволі затримати погляд на хлопцевих губах. Він саме припав до пляшки і з насолодою замружив очі.

— Побійся Стовпів, Діонісе, хто ж у товаристві отак дудлить із горла? Може, тут і є охочі на непрямий поцілунок із тобою, але я — пас! — ліниво кинув Закс, і студенти розсміялися.

— Нортон часом таки буває кумедним, — прошепотіла незнайома студентка, яка примостилася ліворуч від Рен. Краєм ока Рен помітила, як сколихнулося коротке мідне волосся.

— Це важко помітити, поки він постійно засідає в бібліотеці чи сперечається з викладачами, — відповіла її супутниця, Баст, перебираючи місяцеподібні намистини на своїх браслетах.

На колінах Баст згорнулося чорне кошеня — одне з тих, які всюди переслідували мініатюрну чорнявку і неодноразово спричиняли Одінові прокляття про Йотунгейм, коли пробиралися на лекції разом зі своєю «покровителькою» та починали муркотіти під час професорових пояснень.

— Дівчатонька, а ви ж із ним гарно знайомі? — Бірюзові очі повернулися до Нікти й Рен. — Який він?

— А тобі нащо? — Ромі посміхнулася, передчуваючи забаву.

— Можливо, захочу його собі. Тож побудьте щирими подружками й розкажіть мені, чи воно того варте. — Мідне волосся сколихнулося знову, коли студентка схилила голову набік, зиркаючи на Закса.

Рен не сподобались ані цей погляд, ані слова студентки. Мовби та вірила, що сама-одна вирішити — і справді отримати Нортона. Рен неодноразово чула й читала в підручниках про вплив божественних душ на свої втілення, про безмірну погорду, бажання керувати іншими та почуття власної вищості, що проривались у поведінці декотрих студентів. І, попри це знання, хотілося відказати щось різке й гостре.

Та Нікта випередила.

— Називати щирою подружкою, Нефтідо, ризиковано. Хоч і не більш ризиковано, ніж дивитись у бік Нортона. Та якщо вагаєшся, чи воно того варте, то певна річ, що ні. Коли варте — не вагаються.

— Дякую за пораду. — Вуста Нефтіди торкнула усмішка, але бірюзові очі похолоднішали, наче їх затягло кригою, і студентка відвернулася до Баст, яка бавилась із кошеням, тицяючи йому під носа свій сріблистий браслет.

Амон тим часом зістрибнув зі столу і став розливати вино в численні келихи, кухлі, горнятка і склянки. Темне й густе, воно неквапом лилося з вузького горла, а від самого тільки аромату можна було сп’яніти ще до першого ковтка.

— Амоне, ти нам потрібен тут і негайно! — Нікта заклично помахала другові.

— Мої любі, я сьогодні виключно Діоніс, — хлопець наповнив їхні келихи й принагідно цмокнув Нікту в щоку, спричинивши шквал спротиву.

— Обережно, не пролий вино, любове моя. Бо пошкодуєш про це, як і про деякі інші рішення, — підморгнув хлопець, рухаючись до Нефтіди та Баст.

— А що означає — «виключно Діоніс»? — поцікавилась Рен, розглядаючи темне вино, яке переливалося в келиху. Які це рішення і чому Амон зве Нікту своєю любов’ю, вона вирішила не запитувати, оскільки й сама чула від нього переважно «люба Рендалл» чи «сонце моє».

— А Стовпи його знають! — смикнула плечима дівчинка і підняла свій келих. — Ну, за нас!

Рен зробила ковточок. Тієї ж миті всередині розлилося тепло, кольори пояскравішали, а на язику затанцювали вогонь і щось солодкаво-корицеве, як рулети до зимових свят. З наступним ковтком ожив довкола запах трави й квітів перед коледжем, порожніх вранішніх коридорів і першого снігу. Третій ковток приніс відчуття шорсткого пледа на плечах. Наступний ковток переніс її в саме серце великого вогнища, яке зовсім не обпікало, хоча дівчина достеменно чула, як тріскають у ньому тонкі гілки.

З вогню її вихопила рука Нікти. Дівчинка широко всміхалась і, мабуть, щойно здійснила таку ж неймовірну подорож.

— О боги, яке неповторне вино! — видихнула Рен, відчуваючи й на своєму обличчі блукання усмішки.

— Ага, воно майже таке ж круте, як какао на шоколаді з полуничними зефірками й карамеллю. То що ти бачила? — золотаві очі зазирнули в її обличчя.

— Багато всього. Спогади з коледжу і… і багато полум’я. А ти?

— О, це було наче світло, світло, світло, в якому зовсім нема темряви. І як сік яблук. І як Зіґфрід. Загалом щось неймовірно прекрасне, — Нікта обхопила Рен обома руками і стиснула в обіймах. — О-ось таке прекрасне! Ще?

Тож вони підійшли до Діоніса. І він радо наповнив їхні келихи. І дивні сни-видіння-мрії знову ввірвались у свідомість, примушуючи забути про час. А Діоніс усміхався широко й радісно, і здавалось, що тонкий вінець із виноградного листя та важких грон пригинає його кучері, мов знак давньої коронації чи символ іще давнішого бога, який сидить на краю прірви, сміється, зачерпує життя прозорим кришталевим келихом і п’є його до дна, мружачи смарагдові очі від задоволення, і темне вино стікає з його вуст, і в цілому світі зовсім-зовсім немає смутку…

Коли видіння розвіялися, Рен озирнулася — студенти в аудиторії зараз здавались найщасливішими людьми у світі.

— Він нечасто таке влаштовує, — розповіла Нікта, коли теж опритомніла.

— Чому ж тоді Діке не прийшла?

— А чого ти в мене питаєш? Мабуть, вона не прихильниця розваг чи випивки. Твоя оця координаторка взагалі занадто правильна, як на мій смак… О, диви, зате Нортон приваландався власною персоною!

— Підйом, Савітрі, — Закс смикнув Рен за рукав. — У Діоніса та компанії ще великі плани на сьогоднішню ніч. А в нас із тобою завтра перша пара у Нут.

— І не посперечаєшся, — Нікта з жалем поглянула на порожній келих, тоді піднесла його вгору і зиркнула через скло на Амона, який радо заливав про щось одній із близнючок — Астарте чи Ашторет. — Мойри з ним, я теж піду спати, — заявила вона. — Тим більше, Рендалл сьогодні окуповує мій диван, тож я певною мірою за неї відповідаю. За те, щоб вона дісталася до правильного ліжка, — дівчинка схопилася з крісла і хитро зиркнула на Закса — втім, той не помітив її жарту.

Тієї ночі Рен наснився нескінченний — аж до обрію — виноградник. Потім вона сиділа в незнайомій кав’ярні та сперечалась із Заксом, а тоді почалася гроза — бухкання грому долинало крізь прочинені вікна. І щойно спалах блискавки прошив небо, Нортон зник, а чорні намистини з його браслета розсипалися по підлозі. А далі криваво-червоне сонце, величезне, на півнеба, розкололося навпіл, і з нього потекла чорна, густа й в’язка, як Діонісове вино, кров.

* * *

Минали тижні, а повернення доцента Торарея, яке остаточно зруйнувало план утечі зникальників, не вплинуло на життя Академії. Лише професорка Діта, яку неодноразово бачили в товаристві нового викладача, перебувала в напрочуд гарному гуморі і навіть не зривалася, як звично, на слабких студентах; але ніхто не був певен, із чим її раптова доброта пов’язана.

Незадовго по тому Рен помітила у своєму розкладі лекцію під промовистою назвою «Любов врятує світ». Дівчина запідозрила, що це ще одне заняття Діти, яка, за непідтвердженими чутками, могла виявитися покровителькою романтики. Проте навпроти назви предмета висвітилось незнайоме ім’я: «Проф. Д. Керн». І примітка збоку: «Продовження курсу».

Скидалось на те, що лекція Керна призначена чи не всім студентам, бо в аудиторії ніде було яблуку впасти. Усі позирали в бік дверей з невисловленою напругою, тож до початку заняття Рен уже запевнила себе, що новий викладач бозна-який сатрап.

Нарешті двері рипнули.

— О боги, він повернувся! — простогнав хтось із задніх рядів, коли в аудиторію неквапом зайшов новий викладач.

Високий, сухорлявий чоловік пошкандибав до кафедри, припадаючи на ліву ногу, тоді скорботно склав руки на грудях і зиркнув на студентів.

— Панове! Я шалено за вами скучив і радий бачити кілька нових о-облич! — Рен здалось, що сірі очі зупинились саме на ній. — Хто не знає: звуся професор Діан Керн, і мені щиро байдуже, як ви будете до мене звертатися. Головне — не сплутайте з Діаною, ми навіть не родичі! О-отож сьо-огодні ми поговоримо… — він підняв обидві руки і стріпнув пальцями, — …про любов!

Більшість присутніх в аудиторії застогнала.

Викладач же непомильно пробіг поглядом по рядах і кивнув до Рен.

— Ви, новенька! Хо-одіть-но сюди!

Студенти дивились на професора з напругою та підозрою, ніби чекали від нього нападу. Переборюючи острах, яким вона заразилась від інших, Рен спустилася до кафедри. Зблизька здалося, що варто Кернові торкнутись когось своїми вузлуватими пальцями — і той негайно вкриється інеєм.

Професор наказав Рен простягти руку.

— Завдання про-осте: робота в парах, — безтурботно вів далі він. — Один ламає руку іншому. По черзі, звичайно. Спосіб на вибір. Я тимчасово послаблю ліміт ваших сил — тільки в межах аудиторії. Не бійтеся, новенькі! Після успіху чи невдачі я вас усіх поверну в звичний стан. Усе, що відбувається тут, тут і залишається. Це — не насправді. Ясно?

Рен завмерла з простягнутою вперед рукою та думала, з якої саме миті їй усе причулося. Студенти похмуро мовчали.

— Тепер — го-оловне, — вів далі викладач. — Завдання: полюбити вашого партнера. Жодного негативу, налаштуйтеся на хороше ставлення і світлі почуття. Аура вас викаже. О так, Савітрі, Бальдре та всі, хто в мене вперше, вам невелика фора, — Рен із надією подивилась на викладача. — Пальці! — він стулив і розтулив її долоню. — Одного-двох досить. Зіґфріде, ви з вашою невразливістю псуєте мені всю картину, але можете бути вільним чи спостерігати — на ваш розсуд. Розподіл на сьогодні такий: Енліль — Діке, Ромі — Агні…

Студенти заворушились і стали розбрідатися аудиторією по двоє. Рен прослухала свого напарника, бо її тіпало. Проте вогняні патли Закса неухильно наблизились, і хлопець бовкнув знудьговано:

— І знову ми разом. Готова до нових яскравих вражень?

— Та ясно, що ні, — дівчина розуміла, що тікати нікуди, але їй хотілося відтягти неприємний момент якомога далі. — Можна спершу подивитись на інших?

— Сподіваюсь, тобі не стане зле.

— Я теж на це сподіваюсь, — Рен перевела погляд на найближчу пару — Діке з незнайомим довготелесим студентом стояли зовсім поруч і без тіні страху дивились одне на одного.

— Я перша? — з придихом спитала координаторка. Хлопець кивнув.

Безкровні губи заворушились, чорне волосся розвіялось, і — її напарник здригнувся. Він не зронив ані слова. Тільки беззвучно схилився, притискаючи руку до себе. Русяве волосся впало йому на лице, але аура, сповита спокоєм, не змінилася.

— Чудово, зараховано! — Професор Діан негайно опинився поруч та огорнув руку студента бинтами, які висотувалися поміж його пальців. За кілька секунд бинти розтанули, а студент видихнув з полегшенням.

— Енлілю, ви далеко підете!

Хлопець відповів щось із лагідною усмішкою. Його чоло лискотіло від поту.

— Тепер готова? — нетерпляче озвався Закс.

Рен провела напарника Діке поглядом: сподівалася, що його погідне та відкрите обличчя після такої муки надихне її пережити завдання нового викладача. Та хоч якими красивими здавалися ясно-блакитні очі, перспектива перелому кісток не відступала.

Дівчина простягла руку і щосили намагалася не думати про те, що зараз буде. Спробувала витворити в уяві тепло, щоб спрямувати на Закса, коли гострі скалки пронижуть долоню. Але вона не знала, як діткнутися до нього цим вимареним теплом.

Спалах перед очима дав знати, що свою частину завдання Нортон виконав блискуче. Заболіло скажено, і здавалося, що вуха заклало ватою, та через кілька секунд — дві? двадцять? — цей спалах розчинився під покровом невагомих бинтів.

— Ви здійснили непогану спробу як на перший раз! — повідомив викладач. — Але тут були суцільний страх і розгубленість замість позитивних емоцій. Продовжуйте!

Закс простягнув руку і видушив із себе:

— Швидше, будь ласка.

Рен завмерла. Простягнута рука, стиснута в кулак, нагадувала чомусь стрілу на тятиві. І тут дівчина зрозуміла: вона без питань згодна ще раз витерпіти перелом, тільки б не завдавати шкоди напарникові. Хай навіть Діан і твердить, що це не насправді.

— Ну? — Тінь майнула в червонястих очах.

А йому, Заксові Самовпевненій Величності Нортонові, теж страшно — вирішила Рен. Йому теж не хочеться цього болю і не хочеться тягти. Дівчина глибоко вдихнула та перевела погляд на сині жилки на руці хлопця. Скрик, який пролунав в іншому кінці аудиторії, не дав їй зосередитись. Боковий зір вихопив бризки крові.

— Сете! — гаркнув професор. — Ще один відкритий перелом, і я засумніваюсь у вашій психічній готовності до моїх занять!

— Рендалл Савітрі, будь така ласкава, трясця, зроби це, — вимогливий голос Закса повернув дівчину до реальності.

Секунду ще вона сподівалася, що жодна сила їй не скориться. Проте варто було зосередитися на думці про перелом у тій одній точці, яку вона обрала, як легкий вітерець пробіг між нею і Заксом, пролунав хруст — і хлопець здушено захрипів, а тоді сперся здоровою рукою об парту позаду. Він зціпив зуби й не відривав очей від підлоги. Рен негайно гукнула професора Діана, та той був зайнятий із постраждалим, котрого поранив Сет. Лише по хвилині Заксового напруженого мовчання викладач швидко підбіг до них і провів закривавленими пальцями по руці студента. Білясті бинти виткались — і за кілька секунд напружений вираз зник із хлопцевого обличчя.

— Краще, Нортоне. Набагато краще. Мене завжди тішило ваше вміння терпіти біль, а от емоції — не дуже. Але зараз — краще, розраховуйте на хороший бал… Ви вільні. Савітрі, ви теж!

Дівчина на ватяних ногах вийшла з аудиторії, де знову лунав стогін, і сповзла по стіні. Їй шалено хотілося забути останні кілька хвилин і втекти додому. Зазирнути дорогою в крамницю з шоколадом, пороздивлятися перехожих, зануритися в натовп. Нагадати собі, що там, за стінами Академії, тече звичайне життя, яке не вимагає від тебе нічого і дозволяє просто бути. Адже і в тому, щоби просто бути, є своя неймовірна магія. Навіть коли нема неймовірних амбіцій, намистини зі СВІТом і занять з ламання чужих кісток.

— Тільки не кажи, що боїшся крові… — Закс, який щойно зачинив за собою двері, помітив розгубленість Рен і присів поруч.

— Ні. Знаєш, я думаю, що це неправильно, — пробурмотіла дівчина, туплячись в одну точку на стіні. — Завдавати болю з наміром — що це за навчання? Нащо мені така сила? Та я б радше двічі витримала сама, ніж оце.

— Знаю, — раптом погодився Закс. — Я чув, що Керн раніше викладав зцілення, адже то його профіль. Проте потім захопився якоюсь філософією про «полюби ближнього свого», і все це переросло в новий предмет, через який ми всі страждаємо. А щодо нашого завдання, то я помітив, що тобі теж не в кайф. Аура в тебе промовиста — це навіть допомогло.

— Яким, заради богів, чином?

— Раніше, до твого приходу, на парах Керна партнери завжди завдавали болю зі спокоєм усередині, з твердим усвідомленням, що так треба. Адже вони — майбутні боги, бла-бла-бла. А я не міг це терпіти. Оцю бездумну покору такій… Стовпи б його забрали! Цей Діан несповна розуму! — Закс гнівно втягнув носом повітря й посміхнувся. — А сьогодні вперше… У тебе була така аура, ніби тобі боляче. Ніби ти вважаєш, що це — занадто. Неправильно. Тупо.

— Приблизно так я і вважаю, — погодилася Рен, знайшла Заксову щойно зламану руку та легенько стиснула його пальці. Він відповів на потиск.

Розділ 10 Ловець блискавок

— Друзяко, то як успіхи з нашою мрієростою?

— Ніяк. Вона, про мене, таки бездарна. Суцільне розчарування.

— А про мене, то рано робити висновки. Продовжуй спостерігати.

— Послухай, воно тобі треба? Мене задовбало гаяти час.

— Так. І забуваєш найважливіше: увесь твій час — у моїх руках.

— Не бачу сенсу ускладнювати все якимись мрієростами. У нас є угода — цього тобі не досить?

— Ні.

— А коли я відмовлюся?

— Не варто перевіряти.

* * *

— Ідемо на природу! — випалила Нікта Ромі з ентузіазмом, якого вистачило б на трьох, щойно зачула про нову вигадку професорки Діти, яка повсякчас змушувала їх спілкуватися між собою на практичних, бо то вкрай важливо для вселенської гармонії. Або ж викладачка-красуня хотіла компенсувати студентам моральні травми після занять у Діана Керна.

— Я пас. Бібліотека.

— Ми й так там майже оселилися, Нортоне! Не враховується! — вигукнула Нікта і з надією на підтримку зиркнула на Зіґфріда й Рен.

— Згоден, — Зіґ поправив окуляри і кивнув за вікно. — Сонячна погода не сприяє навчальному процесу в цих затхлих стінах.

— Отож-бо, пікнік!

— А можна запросити людей і з інших груп? — поцікавився Амон.

— Ні, Діонісе, — повідомив глава групи. — Цього разу виключно внутрішньогрупова інтеграція. Так вимагає професорка Діта.

— Ох, Амон переживає, що йому не буде з ким .

Хлопець уважно подивився на міднокосу студентку, а тоді раптово обійняв її за плечі і змовницьки шепнув:

— О, Нікс, якщо тобі захочеться різноманіття, то знай, що язавжди радий інтегруватись у твоє коло спілкування…

— Діонісе, — Зіґфрід зосереджено протер скельця окулярів. — Руки геть, або ж я викличу тебе на дуель. І вб’ю.

— Ти не зробиш цього зі своїм давнім другом!

Зіґфрід підняв одну руку і видихнув:

Ґрамр

Повітря над його головою завирувало, обсипаючи іскрами.

— Припиніть, — втрутилася Діке. — Діонісе, можеш вирішувати свої особисті проблеми згодом. Зіґфріде, жодної холодної зброї в бібліотеці. Ньєрд — голова групи, останнє слово за ним.

Нік тихо кашлянув:

— Дякую, Діке. Хто за похід на природу?

Рен, Зіґфрід і Нікта підняли руки, остання — обидві. Після секундного вагання до них приєднався й Амон.

— Залишилось обрати час і…

— І випивку!

— …і повідомити професорку Діту.

— Давай так, — Амон поклав руку на Ньєрдове плече, — на тобі — Діта, на мені — випивка. І всі будуть задоволені!

* * *

Групове заняття — або ж пікнік — ішло гарно до моменту, як зайшлося про сіль: Нікта повставала проти того, щоб солити овочі.

Рен нипала в пошуках вільних тарілок, але в них уже очікували на свій час канапки з сирами, щойно зняті з вогню сосиски зі спеціями, помідори, присипані зеленню, чорний хліб з родзинками та горіхами, гірка сухариків у приправах, тонкі хлібці, оливки, салат від Діке, який, за її словами, містив шість соусів, і липке підтале морозиво, яке кольоровою калюжею розповзалося по тарілці, але ніхто не поспішав його їсти, доки Амон, якого саме відправили в найближчу крамницю, не принесе серветок.

— Ні, вільних тарілок нема, — оголосила Нікта. — Давай покладемо сіль окремо, і хто захоче, зможе всипати її собі сам.

— А от і ні! — Над дівчатами зависла тінь, що за мить обернулась Амоном — із пивом в обох руках, кишенях і навіть за поясом. Рен вважала вміння розчинятися в будь-якій тіні й мандрувати на незнаному споді світу дуже корисним, бо так швидше долати великі відстані. На жаль, то була суто Діонісова, єдина у своєму роді навичка. Зараз хлопець мав засапаний та розпашілий вигляд, але й це додавало його обличчю принадності.

— Це нераціонально! — випалив чорнявець, опускаючись на траву. — Фу-ух… Ото набігався! Ну, кохана Нікс, чому я повинен виконувати додаткову дію?

— Бо прагнеш додаткового компонента! — Нікта присіла навпочіпки біля Амона, наче збиралася вирішити всесвітньо важливе питання або ж їй просто хотілося задерикувато з ним сперечатися. Рен ставила на друге.

— Не згоден! — Хлопець поставив пиво на землю і видобув з внутрішньої кишені три пакети серветок.

— Слу-ухай… — очі Ромі загрозливо звузились, проте вона не договорила, бо пакет з овочами раптом здійнявся в повітря і поплив геть, а за ним — і пакетик солі.

Зіґфрід єдиний з-поміж них володів умінням переміщувати предмети, та й то лише дрібні, тож це була його рук справа. Закс, який сидів поруч на гілці дерева, спостерігав та усміхався аж до моменту, коли золотоока дівчинка поцілила йому в чоло куснем помідора. Рен підозрювала, що та цілила в Зіґфріда, але він устиг не тільки піймати пакет з овочами, але й ухилитися від її атаки з раптовою зграбністю.

Закс мовчки зістрибнув з дерева.

— Битва пітьми і полум’я! — загорлав Амон. — Рятуйтеся хто може!

Внутрішній голос підказував Рен, що, очевидно, молоді боги в дитинстві не набавились, тож відчайдушно відриваються тепер. На щастя, з-за дерев вийшли Діке з Ньєрдом. Вони ходили по дрова для вогнища. Судячи з того, скільки часу це потребувало, найближчі придатні дрова знайшлися десь у паралельному світі.

Закс саме знавісніло стирав помідорну кров з лиця. Нікта застигла з оберемком шкурок від бананів, Амон узявся підкидати у вогонь дрібні галузки, вдаючи цілковиту непричетність.

— Ви дуже вчасно. Ще можете врятувати їжу, бо ці всі, здається, намірилися використати її як бойові припаси, — зізнався Зіґфрід, який обіймав тарілку з бутербродами з таким виглядом, наче був готовий віддати за неї життя.

— Завдання Діти — вивчення чогось нового про одногрупників, а не масовий психоз, — оголосив Ньєрд, ігноруючи повідомлення про продуктове свавілля. — Тому посідайте всі і, заради дев’яти світів, не соромте своїх імен.

— Про Діонісові смаки ми вже дізналися, то можна побавитися в питання-відповіді, — запропонувала Нікта і потяглася по оливки.

— Я пас, я сплю, — Закс спритно вибрався назад на дерево і влаштувався на нижній гілці.

Ньєрд присів біля вогню і вкинув туди кілька гілок.

— Хто почне?

— Чому б не я! — Амон потер підборіддя і повернувся до Зіґфріда, який приземлився поруч. — От завжди було цікаво: скільки тобі років?

— Двадцять три, — Зіґ відкусив канапку з безпосереднім виглядом і переможно подивився на сусіда, на голову вищого. — І два місяці.

Нікта захихотіла, наче щось кумедне спало їй на думку. Діоніс здавався збитим з пантелику.

— Ама казала, що в Академію найчастіше приходять, коли лишень перейдуть межу підлітковості. Ось під двадцятку, як я.

— Ми з Нікс тут із дитинства.

— Та щоб мені човен Ра втопився! То ти найстарший у нашій тусі?

— Я тут найстарший, — пошепки втрутився Ньєрд, але Амона цікавив лише Зіґфрід.

— І не почуваєш, що між вами з Нікс — нездоланна прірва її юності?

— Амоне, ти б не ставив цього питання, якби знав, скільки мені.

Усі запитально подивилися на Нікту, проте вона лише широко всміхнулась і не відповіла, а натомість повернулася до Рен:

— Що ти відчуваєш, коли вирощуєш чужу мрію?

У голові тієї майнуло безліч відповідей: від гордості й вдоволення до замилування. Але жодна з них не містила й дрібки цього відчуття, коли складаються елементи схеми, і твій внутрішній вогонь, і глибинні бажання когось іншого…

— Перемогу, — мовила Рен після коротких роздумів. — Коли все вдається, я відчуваю перемогу.

Нікта нічого не відказала. Рендалл не заготувала питання, тож повернулася до глави й запримітила, що його окуляри зсунуті на кінчик носа.

— Ньєрде, а ти справді погано бачиш?

— Підловила, — він зняв тонку оправу, яка приховувала срібний погляд. — Чесно кажучи, не люблю прямого зорового контакту, та й мій колір очей багатьох дивує, — він обернувся до сусідки: — Діке, а тобі подобаються хлопці в окулярах?

— Це питання потребує більшої конкретики й вимагає оперування категоріями, в яких я не компетентна… — прошелестіла Діке, старанно уникаючи Нікового погляду. — Послухай, Нортоне, що тобі до смаку, окрім навчання?

— Ще більше навчання! — кинув хлопець і додав: — Ну і ще танці. Там, звідки я родом… Загалом, моя сімейка мала слабкість до пафосних прийомів. Танці були єдиним методом утекти від розмов про політику і нескінченні потоки бабла.

— Ого, то ти багатенький спадкоємець, чи що? — недовірливо спитала Нікта.

— Уже ні, — Закс клацнув пальцями. — Діонісе, поясни, будь ласка, що пов’язує тебе зі зникальниками? Вони мали необережність згадати твоє ім’я тієї ночі.

— Закі, це питання трохи випадає із загального контексту. Краще спитай, де купити таку ж шикарну сорочку, як у мене.

— Не тікай од відповіді. Інакше я використаю цю шикарну сорочку, щоб тебе повісити на оцій гілляці, — Закс поплескав рукою по дереву.

— Ось тобі й маєш: ще нічого не пили, а вже погрози, скандали та розслідування!.. Тоді мушу визнати: я, як і всі, просто підпав під чари Медеїних очей. І заклятих цукерок. Сором згадати.

— А ти згадай. Бо мені з біса цікаво, звідки в Медеї моя книга.

— А які теорії?

— Одна з них сидить переді мною і чеше не червоніючи.

— Не погрожуй мені, Нортоне. Я тут ні до чого, — Амонова аура й не сколихнулася проти Закової злості, проте Діоніс швидко закликав завершити з цим завданням.

— У всіх свої таємниці, — багатозначно мовила Діке, і Рен замислилася, скільки разів вона вловила брехню в їхній розмові — адже вміння відділяти її від правди було унікальною навичкою координаторки.

— Але ж це не заважає нам триматись разом, — Зіґфрід присів біля вогнища і взявся його роздмухувати. — Принаймні поки що.

— Та облиш те вугілля! — втрутилася Нікта. — Зараз усе одно злива бахне!..

Рен підняла голову і щойно помітила, що довкола потемніло — чорні, сливові, сиво-сизі хмари стрімко наповзали на небо, майже торкаючись верхівок дерев. Куди й поділося сонце та погідне тепло.

— Пропоную тікати, — Нікта підняла долоню та піймала краплину. — Хоча-а… вже пізно.

Наче за наказом свавільного бога, хмари розірвались, і бурхлива злива ринула на їхні голови, на верхівки дерев та на гарячу чорну землю, гасячи іскри вогнища.

Діке та Ньєрд по-господарськи кинулися збирати харчі. Нікта досліджувала свою сумку на наявність дощовика. Рен же прикипіла поглядом до різнобарвного неба. Вода била по обличчю й затікала за комір. Небо зайняло вже все довкола, спустившись на землю вогким туманом. І все тут, на землі, здавалось тільки недолугими картонними декораціями-витинанками.

Хмари розітнув спалах. Від нього розбіглось урізнобіч тонке коріння.

«Блискавка схожа на Дерево Життя…» — подумала Рен і здивувалась, що така явна і проста думка раніше її не навідувала. Розгалуження срібних гілок по небу напрочуд скидалося на схему вирощування мрій.

— Нічого не забуваймо і тікаймо звідси! — Діке силкувалася скрутити промокле волосся у вузол і водночас скеровувала, показуючи, де починається непримітна лісова стежка, якою вони прийшли сюди.

— Не мерзни, люба! — Амон опустив свій піджак на плечі Рен, і вона з вдячністю закуталась у сіру тканину, хоч та й слабко зігрівала.

Через стіну води роздивитися щось стало складніше. Вони квацяли по болоту, і здавалося, що дорога назад забирає вдвічі більше часу. Рятівні дерева маячили вже зовсім поряд, коли неприємне відчуття змусило Рендалл спинитися. Попереду височіла фігура Ньєрда, до спини котрого прилипла промокла сорочка. Поруч із хлопцем поспіхом ішла Діке — довгі чорні змії, на які перетворилось її волосся, обліпили худорляву постать.

— Ох, ну звідки стільки болота? — голосно обурювалася Нікта. Її та Зіґфріда ловив боковий зір.

Амон же виявився найспритнішим — він уже махав під покровом лісу. Певно, крізь тіні пробігся. Неприємне відчуття, отже, стосувалось єдиного відсутнього. Рен озирнулася на покинуту галявину, де самотньо бовваніло дерево, на якому до того дрімав Закс. Руді патли досі виднілись поміж гілок. Нік щось гукнув, але його голос розчинявся в шумі дощу.

За мить сліпуче світло залило все — і розбилось об землю. Мовби хтось увімкнув небесні прожектори на повну потужність, а тоді розтрощив їх одним ударом.

— За-а…

«Зак».

Оглушливий удар грому — хтось у височині достеменно ламав хребет світу — заклав вуха, стер голос.

Страх втиснув тіло в землю.

Сон, навіяний чарівним вином, ожив перед очима: тоді, уві сні, він безслідно зник, коли вдарила блискавка.

Болото набилося в ніс. Долоню роздерла гостра каменюка. Руки тремтіли, наче їх сіпав за ниточки невидимий лялькар. У голові стукотіла паніка.

Чиїсь руки — Амонові — підхопили й поставили на ноги. Обличчя Діке сполотніло ще більше, ніж завжди, а Нікта затулила рот руками. «Озирнись!» — наказав внутрішній голос. Тож дівчина озирнулася. Палає дерево. Почорнілі гілки пнуться вгору, ніби руки в благанні. Тріщина розтинає стовбур, ховаючи в собі розпечену лаву.

— Де Зак? — Рен не чула себе й шукала відповідь поглядом.

Ньєрд побіг до дерева, яке, мов свічка, заливало вогнем сірість довкола. Рен незмигно спостерігала за керівником. Дивно, але холод зливи враз відступив. Із розідраної після падіння долоні сочилася кров і крапала в чорну землю. А болю не було — лише гул у голові та глухота.

За хвилину Ньєрд повернувся ні з чим.

— Мож… втекти? — Дівчина знову розрізняла звуки, які тепер здавались гучнішими за грім.

— …інший бік! — із запалом стверджувала Нікта.

Внутрішній голос усотував паніку Рен і натомість запевняв, що хто-хто, а Нортон не постраждає. Що таких нахаб, як він, ніщо не бере. Таким і Тартар за Едем, і блискавка не страшна…

А сон оживав і оживав у думках, і Рен була вже пошкодувала, що пила те Діонісове вино, яке обдарувало її новим, химерним страхом. Страхом, який супроводжувало настирне гупання чорних намистин, що тоді — у сні — зірвалися з браслета й покотились по землі, позначаючи зникнення — ні, не смерть навіть. Але зникнення і стрибок у невідомість.

Закс з’явився зі стіни води й туману, мов примара. Першою його помітила Нікта — власне, вона й заверещала про примару.

— Ромі, заткнись, і так у вухах дзвенить! — гиркнув хлопець, і після цього всі визнали, що то справді Нортон.

Час рушив з місця. Барабанний перестук крапель і холод знову накотилися на Рен. Її полегшене зітхання підкріпили радісним криком Нікта й Амон, які кинулись обіймати одне одного. Винуватець загального хвилювання швидко наблизився до гурту — дівчина щойно помітила подерту сорочку та опіки, які червоними смугами тяглися вгору по руках хлопця, немов чудернацький малюнок.

— Ми вже думали про твій похорон, — Зіґфрід зачудовано окинув поглядом одногрупника.

— Маєш кепський вигляд, — Амон поплескав того по плечу, але Закс скривився і нахилився вперед, наче прагнув уникнути дотику.

— Що сталося? — Ньєрд спостерігав насторожено, наче ще очікував на появу примари.

— Не встиг за вами. А тоді — от як відчув, що зараз щось буде — пощастило сховатися. Там, трохи далі за деревом, є рів, — Закс невизначено махнув рукою. — Отам… Але мене добряче оглушило, та ще й кілька палаючих гілок невдало приземлилися, — він продемонстрував опіки й подерті рукави. — Ходімо вже?

— Згодна! У мене вода в балетках квацяє! — Нікта, задоволена розповіддю, поклала руки на плечі Зіґфріда і рвучко розвернула його в напрямку лісової стежки.

За ними прилаштувався Амон. Ньєрд усе ще спостерігав за Заксом, поки Діке не смикнула його за рукав. Вона зіпнулася навшпиньки і шепнула щось на вухо голові групи.

— І чого ти вирячився на мене, як на Стовпа? — Закс теж помітив уважний погляд.

— Нортоне, годі вбачати ворогів усюди, — прошелестіла Діке.

— У мене є одне питання, — озвався Ньєрд.

— Я слухаю. — Нортонові пальці пірнули вниз і вчепилися в браслет на зап’ясті, який дивом пережив його пригоди.

— Чи відомі тобі твої Слова?

— А чи відомо Ніколасові Ньєрду, що такі запитання неґречно ставити студентові Академії?

Рен, котра ніколи до того не бачила главу явно злим, укололася об його погляд цієї миті. Проте Закс важко зітхнув і пробурмотів:

— Ні. Якщо так кортить знати, то я ще не бачив ані рядка Слів, з яких дізнався б про себе.

Напруга негайно відступила. Ньєрд мовчки кивнув і разом із Діке зашурхотів уперед по стежці — туди, де попереду заливалися сміхом Нікта із Зіґом та Амоном.

— Ходімо вже, — Закс легенько підштовхнув Рен у спину. — Сподіваюся, хоч ти не маєш на думці випитувати в мене таємні зізнання.

Його дотик озвався уколом струму.

* * *

— Я не відпущу, — вперто прошипіла Рен.

— Савітрі, не корч із себе героїню!

— Люба, відпусти негайно!

Голоси одногрупників злилися в гомінкий потік, а перед очима все розпливалося крізь призму непроханих сліз. Попри заняття в Діана Керна, Рен потерпала від болю не менше, ніж раніше.

Дівчина міцніше вчепилась у слизьку ручку валізи. Запевняла себе, що не має права здатися. Якщо пощастить — то це закінчиться дуже скоро. Хай везіння ніколи й не сприяло їй. За винятком хіба що того дня, коли автомобіль мав позбавити життя. Лікарі одноголосно визнавали, що це диво не обійшлось без божественного втручання. Рен віднедавна думала так само.

Сьогоднішнє практичне, як і нещодавній пікнік, теж починалось успішно: візит у вимір, витворений Дітою, біганина древнім замком у пошуках валізи (тут Нікта обурювалася, що це не автентично, бо мала б бути скриня). Коли вони знайшли свою валізу, то навіть випереджали інші групи. І саме дорогою назад везіння попрощалось із ними з лунким «брязь!»

Підвісний міст до замку скрипнув і розірвався за якусь мить до того, як Рен — остання з усіх — устигла ступити на тверду землю. Ньєрд, який біг якраз перед нею, послизнувся і випустив валізу. Ніка піймали дві пари рук. А Рен піймала чорну ручку. І разом з валізою шугонула вниз.

Дівчина знала, що її врятують. Знала, що нема справжньої небезпеки в тому, щоби падати з мостів у тренувальних вимірах, бо в цієї прірви немає дна; але однаково інстинкт виживання наказав схопитися за сталевий трос, що раніше був одним із поручнів. Тож вона проїхалася ще трохи вниз, здираючи шкіру на долоні, і повисла на тросі. Той обкрутився довкола її зап’ястя і сповзав разом зі шкірою. Другою рукою дівчина судомно стискала ручку валізи, наче квиток у краще життя.

Вона була б рада вже і впасти вниз, проте зап’ястя, схоплене тросом, не давало змоги виборсатися.

Рен заплющила очі. «Не відпущу», — повторювала за внутрішнім голосом.

Одногрупники кинулися на допомогу. Спершу Закс поривався спуститися по залишках мосту. Проте тільки-но він сильніше смикнув один із тросів, той небезпечно заскрипів, а з місця його кріплення до скелі посипалося каміння.

— Він тебе не витримає, — хитнув головою Зіґфрід.

— То перемісти її сюди.

— І Рен, і валіза — надто габаритні для застосування моєї навички… наразі.

— По скелі теж не спуститися, вона надто крута, — Амон уважно роздивився спуск і розвів руками.

— Витягати назад цей трос ризиковано, — тихо додала Діке.

— Так, Рендалл без руки залишиться. Професор Керн із цим дасть раду, але краще не варто, — погодився Ньєрд. — Якщо Савітрі випустить валізу, то їй буде легше провисіти там решту часу.

— То змусь її позбутися тієї цеглини, — буркнув Закс і схилився над прірвою. — Агов, Савітрі, та годі вже! Ти себе що — Зіркою уявила?

— Гірше! — Рен задерла голову й усміхнулася. Їй здалося, що навіть СВІТ на шиї поважчав. — Я, Нортоне, уявила, що переможу!

Нарешті золотаве світло блимнуло й усе довкола поглинув вир сіро-білих барв.

— Увага, любчики, час вичерпано! — дзвінкий голос професорки Діти ще на мить затримав свідомість Рен, перш ніж та пурхнула геть.

* * *

Недоладні фігури в білому ходили колами. Вони спліталися руками і, мабуть, танцювали. А може, бились. У когось був спис, у когось — меч, а в когось — долоні, повні блискавок, посірілих від часу. Довкола розпускались невідомі квіти і сходило золоте сонце. Люди танцювали. Боги танцювали. Зірки танцювали.

Рен кліпнула кілька разів, і чарівне видиво перетворилося на пошарпану фреску на стелі. Стеля здавалася незнайомою, хоча, певна річ, то була все ще Академія.

— Доброго ранку? — хрипким спросоння голосом спитала вона, сподіваючись, що хтось тут є.

І хтось був.

— Тс-с… тихо-тихенько, — професор Керн поклав кістляву руку на чоло Рен. — Нарешті ви по-овернулися до нас, жертво недосконалих практичних Афродіти.

Дівчина спробувала підвестися, спираючись на лікті, але обидві руки прострелило болем, і вона впала назад на м’який диван, який пахнув м’ятою.

— Перевчилися, — замислено похитав головою викладач і додав: — Руки не навантажувати два-три дні. Мазь під бинтами скоро висохне. Завтра зайти й замінити. З само-ого ранку. І жодних проблем не буде.

Рен чемно кивнула. Ниття розповзалося вгору до плечей, але вона визнала його цілком стерпним.

— А чому я тут? — спитала вона у викладача, оглядаючи його кабінет, всуціль вкритий гіпнотичними шпалерами зелених барв, як соковита галявина. Усі стіни рясніли пучками трав, і Рен могла заприсягнутися, що десь поряд жебонить джерело.

— Бо я головний лікар в Академії, — пояснив професор Діан. — А це мій кабінет. Зветься Лусмаг. І якщо вам кортить дізнатися про будь-яку з трьохсот шістдесяти п’яти цілющих трав, то ви можете зазирати до мене у вільний від навчання час.

Зараз погляд викладача не здавався ні гострим, ні холодним, як під час занять.

— Ваші одногрупники чекають, — він вказав рукою на вихід.

Зелені двері повністю зливалися зі стінами. Рен рвучко підвелась, але в очах тут же потемніло. Запах ліків заповз у ніздрі.

Поки веселкові кола зникали з-перед очей, дівчина почула скрип дверей і рипіння паркету.

Нікта врізалася в неї та обхопила обома руками:

— О, іменем Хаосу, ти крута! Але я такого знущання не підтримую.

— Так, треба було викинути ту кляту валізу! — із запалом сказав Амон. — Ніхто б тебе не звинувачував.

— Як руки? — шепнула Діке, поки Ньєрд перемовлявся про щось із викладачем.

Рен щойно кинула погляд на перебинтовані долоні й зап’ястя. Приплив вдячності до професора Керна накотився, а за ним — хвиля сорому, адже вона навіть не подякувала йому.

— Усе гаразд, — кивнула дівчина до одногрупників. — Скоро мине. А як Діта?

— Ми програли за часом, — повідомив Ньєрд. — Але через цей інцидент у всіх середній бал. Діта визнала, що погано підготувала тренувальний майданчик, а це вже неабищо. Та надалі не ризикуй таким чином. Забороняю тобі як голова групи.

— Але я готова ризикувати. До того ж, якби бігла швидше, то встигла б…

— Або ні, — буркнув Закс.

— Не слухай ти його! — вклинилась Нікта. — Він просто найбільше панікував!

— Ромі, язик не відсохне?..

— Я не буду тягнути вас униз, — Рен рішуче перебила їхню суперечку. — Навіть якщо це нелегко. Вистачає вже провалів із проникненнями та моєї неймовірної дурості зі зникальниками. Думаю, що жоден із вас не випустив би ту валізу.

— Я б випустила! — заявила Нікта. — Я б її просто не втримала.

— Мова не про те. Я не хочу назавжди залишитися новою студенткою, яка потребує допомоги.

Дівчина ніяково всміхнулась. Закс розсміявся.

— О боги Першої Тріади, Савітрі, то значить, ти підготуєшся до наступного Одіна самотужки?

— Припини стібатися з хворої, Нортоне! — Рен за інерцією стиснула кулаки, але голки болю примусили її швидко розслабити пальці, поки ніхто цього не помітив.

Розділ 11 Той, хто записує історію

Ранок не вдався: автобус утік з-під носа, руки після випадку з валізою досі нили, а ручка сумки обірвалася. «Дуже вчасно!» — Рендалл докірливо подивилася на сумку, але та нічого не відповіла. І добре. Дівчина не була впевнена, що зможе вберегти свої мізки від божевілля, якщо ще й сумки почнуть розмовляти.

Нефтіду Рен помітила біля входу в головний корпус, і це не додало ранкові позитиву. Узагалі, сама по собі ця студентка не будила в ній інтересу — лише її аура стійко асоціювалася з холодом потойбіччя. Але зараз Нефтіда щось радісно щебетала до Закса, і він не менш захоплено підтримував розмову. А це ж Закс Я Завжди Зайнятий Нортон!

Рен прошмигнула повз них, та швидко збавила оберти: заходити до Одіна після початку пари дівчина не ризикнула. Перший заступник мав алергію на спізнення, тож вона просто чекала закінчення заняття в коридорі й думала про вічне.

— Чого киснемо з самого ранку? — голос Зіґфріда прозвучав просто над вухом.

— І тобі доброго, — озирнулась Рен, дивуючись, як одногрупник зміг так нечутно наблизитись. — Прогулюєш Одіна? Де Нікта?

— Ошивається десь із Фрігг, яка мала виставити їй какао за допомогу на практичному Лакшмі. А в мене немає нині Одіна — зате дві індивідуалки з Керном. Думаю, чи не вийде йому зцілити одну мою біду… А де ти це роздовбала? — Зіґфрід помітив розірваний ремінь сумки.

— День суцільних перемог, — скривилася Рен.

— Давай, зараз полагоджу, — хлопець по-господарськи підкотив рукави сорочки, тоді припасував розірвані шматки один до одного, провів вказівним пальцем по місці розриву, яке спалахнуло зеленкуватим полум’ям, і повідомив, що справу зроблено.

Дівчина недовірливо кліпнула й поторсала ремінь: як новенький!

— Ого.

Зіґ заклав руки за голову й усміхнувся.

— А ти думала!

— Я вважала, ти тільки дрібнички совати можеш… А в мене так вийде? — поцікавилась Рен, думаючи, скільки всього корисного вийшло б зробити. Особливо щодо розбитих тарілок.

— Власне, це теж моя унікальна навичка, — Зіґфрід усміхнувся ще ширше. — Це і фізична невразливість. Такі приколи не в усіх є. Але коли знімуть наступний ліміт, тоді проявиться багато цікавого. Мабуть.

— Фізична невразливість звучить дуже корисно, — зауважила Рен. — А не знаєш раптом, яка сила в Закса? Може, щось пов’язане зі струмом? — у думках зринув випадок на пікніку.

— Я не чув, щоб у нього були особливі вміння. Але Нортон знає все, що можна вивчити.

— Отож його вміння — безлімітна місткість мізків!

— Ага, а в Амона тоді — безлімітна привабливість в очах осіб протилежної статі!

— А Ньєрд?

— О, у Ньєрда, безперечно, безлімітний пофігізм, — засміявся хлопець і підвівся з лавки. — Гаразд, відчалюватиму на Керна!

— Дякую! Щасти.

Приємне відчуття, що життя кращає, виникло, щойно дівчина закинула сумку на плече. Але заразом підкралася тривожна думка: щось повинне статися на противагу гарному моментові. Та Рен вирішила, що вигадувати проблеми в Академії немає сенсу. Бо ж сьогодні ти думаєш, що вже готовий до кінця світу, а завтра тобі ламають руки в ім’я любові, і ти розумієш, що нічого не розумієш…

Рен відсиділа одну-єдину лекцію з історії, а потім вирішила влаштувати собі вихідний від бібліотеки і рушила прямісінько додому в передчутті вечора з чаєм, печивом і спогляданням зоряного неба. Та одразу за Брамою, яка зробила їй комплімент щодо сяйва в очах, дівчина наткнулася на Діоніса.

— Чарівна Рендалл, дозвольте поцікавитися, чи ви сьогодні вільні? — Амон був у своєму репертуарі і, здається, в пречудовому настрої.

— А у вас є якісь цікаві пропозиції?

— Є одна. Поговорити в затишнішому місці. Наприклад, за чашечкою кави з апельсиновою цедрою. Я пригощаю.

* * *

— Бачиш, усе просто. Ти лише повториш історію — та й по всьому… — оксамитовий голос Амона і його темно-зелені очі створювали таку магічну атмосферу, що Рен одразу ж хотілося погодитись на будь-яку авантюру. Та вона усвідомлювала, що саме цього від неї одногрупник і хоче, тому спробувала абстрагуватися від його напрочуд магнетичного впливу, затишку кав’ярні та аромату кави з цедрою, якою чорнявець поспішив пригостити.

Дівчина відкинулася на спинку м’якого крісла і прокрутила в голові їхню розмову. Послуга, про яку попросив Амон, здивувала, що й казати. Проте друг запевняв, що жодної небезпеки нема. І все ж… «Ти просто повинна прикинутися Медеєю!» Рен пирхнула. Прикинутися Медеєю і піти з Амоном на «ділову зустріч» — оце й усе. Хлопець переконував, що його «партнер» має передати дещо дуже важливе, але натомість побалакати з Медеєю про спробу зникальників утекти. Та покликати справжню Надаль, котра звіялася бозна-куди, поки мала вільний місяць, Амон, природно, не міг. І перенести зустріч не мав змоги.

— Я згодна, — врешті видихнула Рен, переборовши сумнів.

Бо їй украй хотілося зменшити кількість несказаного між нею і цим завжди усміхненим студентом. А ось і шанс!

* * *

Перевтілення в Медею потребувало мізер часу: виявилося, в Амона хороші знайомі всюди. Спершу він зазирнув до крихітного магазину одягу й підібрав для Рен плащ, оторочений чорним хутром. Вершина несмаку, зате схожа на те пальто, яке часто носила Медея. Потім «любоньки» (так їх звав хлопець) із салону краси закрутили волосся дівчини у дрібні кучері, попередньо пофарбувавши його в чорне. Любоньки запевнили, що темна барва зійде після миття. Незвичні кучері лізли в очі, лоскотали шию і зачіпались за сережку з крейдою.

Діоніс заспокійливо пояснив, що його «партнер» зроду не бачив Медеї та має лише туманне уявлення про її зовнішність.

Коли вони дісталися до місця зустрічі — непримітного бару в підвалі старого дому, — надворі вже сутеніло. Заклад такого штибу аж ніяк не скидався на місце, де зустрічаються «ділові партнери», та Рен вирішила, що пізно відступати.

У залі було порожньо, лише кілька відвідувачів цокалися біля барної стійки. Низька стеля нависала перехрестями дерев’яних балок, круглі світильники сіяли мляве світло, тому кожен столик нагадував окремий острівець у морі півтемряви. У глибині здіймалася стіна з порожніх пляшок, за котрою ховався самотиною невеличкий столик. Над ним схилилася фігура незнайомця.

— А ось і ми! — повідомив Амон, щойно вони з Рен-Медеєю наблизились.

Незнайомець різко підхопився з крісла, відкинув капюшон і привітав їх широкою усмішкою.

— Діонісе, прокляття пелехате, скільки літ, скільки зим!

Чоловік виявився високим і плечистим. Він належав до того щасливого типу людей, вік яких важко визначити на око, хоч і розумієш, що вони вже не молоді. Проте ентузіазм, яким горіли темні очі, натякав на те, що новий знайомець не знає втоми від життя. Він недбало кинув плащ на спинку крісла, палко обійняв Амона, а тоді повернувся до Рен.

— То ось яка ти, бунтівна колхідська царівно! А я — просто мандрівник. Та якщо передаси привіт Гекаті, буду вельми вдячний!

Чоловік струсонув руку дівчини і широким жестом запросив до столу. Сам він за мить підірвався, наче сів на гарячу сковорідку, і полетів до барної стійки, ледь не перевернувши на ходу кілька стільців.

— Хто це, на богів, такий? — дівчина спостерігала, як чоловік весело щось розповідав гуртові з випивкою і гучно реготав, поплескуючи по вичовганій сотнями рук стільниці.

— Він зветься Істориком, — нервово відказав хлопець. — Хтось на кшталт колекціонера історій.

Чоловік уже наближався до них із трьома загрозливо великими кухлями пінистого пива, яке ризикувало пролитися від його швидкої ходи.

— То що, почнемо? — сказав він, щойно приземлився.

— Почнемо… — Рендалл глибоко вдихнула і спробувала оживити в голові події тієї ночі, коли Медея ледь не зарізала її задля втечі з Академії.

На час розповіді Історик зовсім притих. Він не торкався свого напою і невідривно слідкував за Рен, усміхаючись самими очима. Але розповідь добігла кінця, а з нею — й Історикова мовчанка.

Чоловік одразу ж оживився і повернувся до Амона:

— Не будемо гаяти часу! Твою частину виконано сповна, Діонісе. Моя черга.

Він клацнув пальцями й дістав з кишені жилетки невеликий чорний пакет. І простягнув його хлопцеві.

Амон з інтересом позирнув на згорток, а тоді обережно взяв його до рук — наче щось дуже небезпечне і дороге водночас. А що так воно і є, Рен ні миті не сумнівалась.

— Я думав, воно буде автентичнішим, — зауважив хлопець.

— Та пощо тобі це? Важелезні амфори й ковані скрині геть непрактичні. А потрібен ефект, а не гарна обгортка.

— Так, безперечно, — Амон сховав згорток у кишеню свого піджака і помітно розслабився. — Як мені змусити його спрацювати?

— Ось тут заковика… Якщо вірити довгостроковому прогнозу, то ти отримаєш прокляття Колеса Долі після наступного ліміту. Воно й допоможе активувати мій дарунок. Неприємний шлях, але тільки в найвищих є сили, еквівалентні тим, що ти шукаєш.

— Ризиковано… Та нічого не вдієш, ставки зроблено. Ще одне прокляття мені нічим не завадить.

— Атож. Якщо твій задум вдасться, то розкажеш мені захопливу історію! — підбадьорливо всміхнувся Історик, і Рен зненацька вирішила, що йому багато-багато років.

— То коли? — спитав чоловік про щось, відоме лише Діонісові.

— Після третього ліміту, не раніше.

— Гаразд. Нехай тобі пощастить. Дотепер же щастило… А вам дякую за чудову та правдиву історію, принцесо Савітрі! — життєлюбна усмішка залила обличчя нового знайомого.

Амонове лице застигло.

— То… то ти помітив?

— Хвилині на третій, — зізнався Історик і гучно зареготав. — Діонісе, я ж тебе як облупленого знаю! Але Рендалл розповіла щирісіньку правду, тож усе гаразд… — він повернувся до Рен і стишеним голосом додав: — От що я, принцесо, пораджу: якщо збудешся Діоніса, то позбавиш вашу Академію низки неймовірних проблем. У нього є потенціал — особливий потенціал — руйнувати спокій навколо себе!

— У нас усіх є такий потенціал, — відповіла дівчина. — Інакше ми б не потрапили до Академії.

Вона невідривно дивилася в очі навпроти — в осердя інтересу, який не здавався їй більше ані теплим, ані доброзичливим. Що стоїть за обличчям чоловіка, який напівжартома радить позбутись Амона?..

— Прошу вибачення, якщо здався вам різким, — чемно відказав співрозмовник. — Я уважно записуватиму вашу історію, принцесо.

У тиші, яку порушував лише дзенькіт кухлів, він накинув плащ, закрив обличчя каптуром і швидко розчинився в сутінках.

— Не хочеш нічого мені розповісти? — Рен повернулась до Амона.

— Хочу, — кивнув хлопець і вдихнув так глибоко, наче збирався зізнатись у страшних гріхах.

Він дивився на Рен із тим самим відчаєм, який вона бачила вже одного разу — після невдалої втечі зникальників. Однак тепер Амон пересилив внутрішню темряву, подався вперед і — рвучко, міцно-міцно, як обіймають, хапаючись за останній рятунок, тонку ниточку над прірвою, обхопив Рен обома руками. І видихнув:

— Дякую тобі.

Розповісти щось про свої таємничі справи хлопець пообіцяв завтра ж. Та наступного дня він не з’явився на заняттях. А що Амон не жив у гуртожитку, то Рен і не знала, куди він міг завіятися.

* * *

Минуло ще кілька днів, і директорка оголосила важливий збір.

Переповнений внутрішній двір Академії шалено нагадував Рен про її першу практику. Щоправда, тепер вона почувалася в цьому натовпі куди звичніше. Краєм ока дівчина помітила Медею, яка вже повернулась і зараз шепотіла щось на вухо Тессові. Біля них зібралось кілька зникальників — не схоже, що після злощасної ночі Медея втратила свій вплив на потенційних жертв синдрому. Рен невесело замислилася, що тепер доведеться знову вчитися з особою, котра ледь не перерізала їй горло. Вона заправила за вуха незвично темне волосся — фарба після перевтілення в Медею ще остаточно не вимилась — і прислухалась до слів директорки.

— Маємо для вас кілька новин! — повідомила Аматерасу.

Обіруч від неї стояли і викладачі, серед яких дівчина помітила широку усмішку доцента Торарея — його радісне збудження переконувало, що принаймні одна новина має стосуватися нового викладача.

— Передусім дозвольте вас привітати: всі живі, переважно здорові і часом відповідально ставляться до навчання. Тож ми дійшли висновку, що ви готові продовжувати, — Аматерасу зробила значущу паузу. — Рівно за два тижні ми знімемо наступний ліміт.

Цього разу голос директорки потонув у збудженому шумі. Студенти раділи, перешіптувались або стурбовано роззирались, та байдужих облич не лишилось. Рен уже знала, що ліміти в Академії обмежували божественні сили, щоб усі тутешні мешканці могли потрохи освоюватись і до пори уникати небезпек, які ховались у глибинах їхніх душ.

— Зі зняттям ліміту вводиться заборона на проникнення, оскільки вони надто небезпечні в сукупності з напливом нових сил… А тепер дозвольте представити: ваш новий викладач — пан доцент Торарей, — Аматерасу жестом показала в бік уже знайомого Рен чоловіка, який із захватом позирав на студентський натовп.

— Я викладатиму стихії. Дочекатися не можу початку наших занять! — заявив новий викладач і твердо пообіцяв: — Ви в мене бідні будете. Всі.

— Дякую, йдемо далі, — буденно кивнула директорка. — З нагоди того, що ви дожили до зняття ліміту, а викладачі зібрались у повному складі і ми відновили бальну залу, починаємо підготовку до свята.

Цього разу заклик до тиші не зміг здолати студентських овацій.

— Бал — це ж бал? — захоплено спитала Рен у Нікти.

Дівчинка, яка завжди була першою (після Амона), коли йшлося про розваги, цього разу не зраділа.

— Ага. Це той самий бал, — у її голосі не чулося захвату. Як, утім, і в голосі директорки.

— Отже, ми побачимо легендарне свято та найяскравішу традицію Академії, — усміхнулася Рен і помітила блідість одногрупниці. — Ти недобре почуваєшся?

— Та ні, пречудово, — Нікта замислено роздивлялася щось удалині. — Бал Трьох Гостей… Знаєш, чому його так називають?

— Мабуть, тоді хтось приходить у гості, і він…

— Не він. , — шепнула Нікта так, мовби добре знала майбутніх візитерів. — Їх завжди троє.

* * *

Після урочистого оголошення Нікта одразу ж зазирнула до директорки, тож Рен знудьговано гуляла коридором, чекаючи на неї, щоб разом вирушити в бібліотеку. Коли двері нарешті відчинились, дівчина встигла ненароком почути шматок розмови:

— …не посміють. Правила на нашому боці. Прецедентів не було, — швидко і впевнено говорила Аматерасу.

— Добре. Зі свого боку обіцяю бездоганну стриманість. Хорошого дня.

Міднокоса Ромі вистрибом вибігла з кабінету.

— Сталося щось хороше? — поцікавилась Рен.

— Не сталося нічого поганого — цього вже досить! — енергійно заявила Нікта. Її очі золотіли особливо яскраво, наче вона щойно їх підсвітила. — Уперед! Вчитися!

Проте сказати «вчитися» було легше, ніж серйозно засісти за книжки.

— Дощ добряче відволікає, — Рен перегорнула сторінку підручника з історії Академії і глянула у вікно. Краплі стукотіли гучно й безперестанно.

Нікта відгукнулася невиразним бурмотінням з-під шарфа. Зіґфрід виявився багатослівнішим:

— Слухай, Савітрі, а може, ти помрієш про те, щоб зараз вийшло сонце, і здійсниш це?

— Ти так знущаєшся чи дійсно не запам’ятав базових правил? — хмикнула Рен. — У мене не вийде. Мрієростам заборонено вирощувати власні бажання. Та й зміна погоди вимагає шалених ресурсів.

Зіґфрід криво посміхнувся.

— Але ти освоювала це в коледжі. Я так розумію, що не один рік. То скажи мені: для чого шліфувати вміння, яке нічим не може прислужитися тобі — лише іншим?

— Саме для цього. Воно може прислужитися іншим. А ще — це дуже особливе відчуття.

— То чому власні мрії — не можна? — Нікта визирнула з-за підручника. — Це ж так зручно! Просвіти нас, о найкраща випускнице коледжу мрієростів! Бо Лакшмі з її постійними хворобами навряд чи колись навчить нас хоч чогось.

— Той, хто вирощує власні мрії, загине від них чи щось таке. А ще є віддача за перевищення своїх повноважень і порушення природного перебігу подій… Це занотовано ще в найдавніших правилах мрієростів.

— Обожнюю ці старовинні штуки: там як не смерть, то все буде дуже зле, — Нікта постукала вказівним пальцем по обкладинці книги зі срібним тисненням. — Ось тут написано про сотні домовленостей між богами, вищими силами, людьми, студентами, Стовпами, Мойрами… і жодна з них не витримала перевірки часом. Ну майже.

— А ті, які витримали, зберігають нам життя, — кинув Зіґфрід.

— Я найкраще запам’ятала те, що колись Академія не приймала жінок, бо вважалося, бачте, що вони не можуть стати повноцінними божествами, — Нікта закотила очі. — Так і уявляю ці самовдоволені пики…

— Як завжди, розважаєтесь? Я вас із сусіднього відділу чую! — Закс підійшов до гурту і ковзнув поглядом по закритих книгах. — Ромі, то коли був підписаний договір між Академією і Стовпами про нейтралітет?

— Ммм… на Свято Сонця!

— Певна річ. Але Свято Сонця відбувалося щороку до Кривавого Випуску. Сідай, нуль балів. Савітрі, які умови цього договору?

— Академія і Стовпи зберігають нейтралітет і…

Вона намагалась позволікати та згадати, хто ті Стовпи взагалі такі, коли Зіґфрід вирішив допомогти:

— Основна умова: невтручання у справи одне одного без вагомих причин. Вагомі причини: виникнення небезпечної ситуації, яка може вплинути на сукупний стан світів.

— От клас! — обурилася Нікта. — Чому ж тоді ці панове поборники справедливості не покарали Мойр, коли ті розрізали Нитки і вплинули на сукупний бла-бла-бла? Це дурниці! Всі ці їхні домовленості… Мойрам байдуже, адже вони живуть за межею всіх світів, то їм що Нитки, що нема Ниток — знай снують своє плетиво, і все!

Ромі махнула рукою й завовтузилася з шарфом. На мить запала мовчанка. Рендалл пригадала, що вона читала про Кривавий Випуск. Про те, як Мойри, одні з вищих хранителів гармонії, завітали як почесні гості та знищили зв’язки між світами, бо вбачали якусь загрозу в майбутньому.

— Хіба вони не повинні лише слідкувати за нитками доль? — спитала Рен, пригадуючи вичитане в підручниках.

— Так і є, — буркнула Нікта. — Ті довбні байдужі до всього, крім свого ткацтва. Але бачиш, коли в тому чорному і білому, яке вони бачать, вклинюється бодай найменша зміна — то це все. Мойри не здатні йти на компроміси. Не здатні приймати щось нове.

— Чому ж тоді їх так шанують?

— Ну бо якось уже складається так, що важко не шанувати тих, у кого в руках нитки долі, — хмикнула міднокоса студентка. — А ще — ділити все на чорне і біле подобається багатьом. Бо це просто.

— Троє завжди тягнуться до Ниток. Троє завжди прагнутимуть нищити їх, бо це в їхній природі, як бажання вогняних богів запалювати, а хаотичних — сіяти руйнацію, — озвався Закс, мовби чужими словами, і провів руками по волоссю. — Отож договір зі Стовпами уклали на Свято Сонця 478 року 5 кроку Колеса Долі — усі запам’ятали?..

* * *

— Ти згадував, що любиш танцювати, — Рен постаралась надати своєму голосові байдужого звучання, але це погано вдалося.

Вона дочекалась, доки Нікта і Зіґфрід підуть, щоб ніхто не став свідком її ймовірного гучного провалу. Бо не розуміла, як це працює. Як одного дня ниточка порозуміння із Заксом Нортоном гріє теплом, а іншого дня — зникає без сліду.

— Ну люблю, — хлопець навіть не відірвав погляду від книжки.

Здається, сьогодні день, коли ниточки не існує.

«Ти переможеш!» — грізно проспівав внутрішній голос.

— Можеш мене повчити перед балом?

— Я тобі дав чудову добірку статей на Одіна.

— Я не про Одіна. Я про танці.

Погляд спідлоба.

— Ні.

— Чому? — вимогливо спитала дівчина, відчуваючи, як щоки й вуха зсередини заливає пекуче тепло.

— Справді треба пояснювати? — Закс відклав книгу і подивився на Рен. — Останнього разу, коли я пожертвував своїми планами і намагався чогось тебе навчити, ти у віддяку спробувала залізти в мої спогади.

— Я не хотіла! — обурилась дівчина.

Це була частково брехня — вона прагнула дістатись до Заксових мрій, хоча нічого не вийшло. Але обурення вийшло правдоподібним. Одногрупник хмикнув.

— Кажи що хочеш. Та й ноги мені ще потрібні.

— Якщо хочеш, я можу вчитися босоніж. Навіть якщо наступлю, ти не вельми постраждаєш, — сказала Рен, щоб підтвердити серйозність своїх намірів. — Іагов, Нортоне, я не важка!

— Справді? Ти легша за Нікту? — Закс зиркнув на неї спідлоба. — Я берусь навчати тільки тих, хто легший за Нікту. У мене вельми чутливі пальці на ногах. Особливо мізинці.

Рен відчула, як червоніє проти волі. Та він, цей рудий нахаба, просто знущається з неї. І робить це без посмішки навіть — із якимось похмурим задоволенням, відверто, аби принизити — бо якого біса, очевидно ж, що вона не може бути легкою, очевидно ж, що крихітна і підлітково-худа Нікта не до зрівняння з нею! І хто взагалі говорить про вагу дівчини, коли та просить показати їй кілька танців?..

— Ну й одоробло ти, Нортоне, — видихнула Рен із полегшенням, що врешті усвідомила це так ясно.

— А ти хіба не знала? — посміхнувся він, і на цьому розмову було завершено, ниточку — обітнуто, а настрій — зіпсовано.

* * *

Закупи до балу розвіяли смутний настрій Рен після сварки із Заксом. Придбана сукня відрізнялася від того, що дівчина уявляла собі раніше, проте підсвідомо їй і хотілося відрізнятися від себе минулої. Однаково вона не могла дізнатися, що вподобала б колишня Рендалл Савітрі — та, яка жила до аварії.

Наступного дня Амон без вагань погодився допомогти з танцями і — на відміну від декого — не зробив їй жодного критичного зауваження, хоча дівчина не раз наступала йому на ноги.

— Люба Рендалл, у нас попереду — довгий шлях, настільки довгий, важкий та захопливий, що це просто грішно — перейматися тим, що ти відтопчеш носаки мого взуття, — пояснив він зі звичною теплою усмішкою. — До того ж у тебе чудово виходить!

Рен іще намагалася розпитатись у хлопця про обіцяну історію, проте Амон запевнив, що обіцяна історія нікуди не втече, а в нього завал. Після третього питання, яке залишилося без відповіді, дівчина вирішила, що боги з ним — не хоче Діоніс відкривати їй своїх таємничих справ, то й нехай.

Часом її ще шпикала злість від згадки про останню розмову із Заксом: нахаба! А вона ще так поривалася виростити його мрію… Звичайно, в глибині душі Рен чудово розуміла, що ця мрія мала стати містком між нею і вогняним одногрупником — і вона хотіла вибудувати той місток уже так довго, що й забула, що його слід вести з обох боків. Інакше ризикуєш дійти до середини й усвідомити, що висиш над прірвою — сам-один, а на іншому боці ніхто не потребує ні твоєї жертви, ні твого вогню.

* * *

У ніч напередодні балу ніяк не вдавалося заснути — то забивало подих, то подушка починала здаватися кам’яною, то світло фар запізнілого авто заливало кімнату. А потім сон таки прийшов, та з ним прийшли і жахіття. Спершу свідомість кинула на незнайомі вулиці, засипані снігом, порожні й сірі. Рен бігла. Дихання зривалося, морозне повітря проколювало легені, але нікого не було. Що найгірше, вона так і не могла пригадати, куди так ошаліло летить, і тієї миті щиро ненавиділа свою понівечену пам’ять.

Коли сон ривком переніс Рен в Академію, вона видихнула з полегшенням. Принаймні коридори були знайомі. Здалеку долинули голоси — дівчина кинулась до них. Трохи прочинивши двері в аудиторію, краєм ока помітила там Нікту й Зіґфріда. Одногрупниця ридала.

— Я не хочу назад, — шепотіла вона, захлинаючись. Тонкі пальці спускалися по спині хлопця, наче шукали точку опори. На білій шкірі Зіґфріда, поміж лопаток, чітко проступала пляма у формі липового листка, підсвічена зсередини. Мить — і з плями потекла кров. Мить — і кров уже облизувала ступні Рен. Мить — і піднялася до пояса. Мить — і…

Рендалл двічі кліпнула. Над нею нависала рідна стеля, розграфлена світанковими променями. Дівчина пролежала ще кілька хвилин у тиші, прислухаючись до звуку свого серця, яке стукотіло так, мовби справді щойно подолало забіг зимовим містом.

Тоді змусила себе зірватися з ліжка — сни розвіялися, щойно холодна підлога обпекла ступні. Рен метнулася до шафи. На плічках чекала свого зоряного часу сукня: чорний ліф з округлим вирізом, довгі обтислі рукави — жодного декору. На противагу, пишна молочна спідниця розтікалась у всі боки: коротша спереду, вона спускалась довгим шлейфом аж до п’ят. Поверх неї біліло тонке мереживо, достоту туман.

Вечір обіцяв дива та магію. Поганий сон забувся швидко.

Розділ 12 Коли падає ніч

— Можеш заховати до себе мої зав’язки? — Нікта простягла Рен гумки з двома золотими намистинами. — У мене нема кишень — не думають творці сукенок про практичний бік, аж ніяк!

— Навіщо ти їх із собою брала?

— Це мовби мій талісман. Перший дарунок Зіґфріда, ось.

— Богиня, у якої є талісман… — Рен сховала визначні зав’язки в сумочку. — Забрати не забудь!

Та Нікта вже її не слухала — вона перестрибнула поріг і крутнулася на одній нозі, розкинувши руки.

— О боги-боги-божечки, ми таки маємо бальну залу!

Залу в головному корпусі втиснули із застосуванням воістину незбагненних сил, тож тепер височенна стеля, помережана сплетіннями арок, справляла враження. Колони піднімались ледь не до самого неба, аж доки розчинялись у світлі. Сфери енергії зграями пурхали в повітрі, ніби кулясті пташенята, спускались гірляндами по колонах, висіли гронами на підставках для світильників. Підлогу встеляли мозаїки, а на стінах красувалися фрески й розписи. Віддалік, у протилежному кінці зали, примостили підвищення, де, як вирішила Рен, сидітимуть шановні гості і, мабуть, викладачі. Директорка Аматерасу в багряній із золотом сукні та з двома десятками шпильок у волоссі поки що чекала наодинці, позираючи на вхід. Навіть із відстані Рен помітила, що лице директорки далеке від радісного.

— Просимо досередини! — Бальдр жестом запросив Рен, Нікту та Діке заходити. Хлопець зустрічав усіх гостей разом з тендітною білявкою. Рен пригадала, що ту звали Нанною.

Діке схилила голову у вітанні. Нікта нагадувань не потребувала: вона видивилася когось і рвонула вперед, покинувши одногрупниць.

Довкруж зали, попід стінами, тягнулися столи із солодощами, фруктами й напоями, які тонули в морі квітів, котрі розквітали просто на скатертинах, — достеменно Дітина ідея. Хоч музика вже лилась у повітрі, танцювати ніхто не поспішав, очікуючи на офіційний початок вечора. Студенти, незвично перевтілені до сьогоднішньої ночі, спілкувалися, гуляючи між колонами.

— Я покину тебе. Маємо обговорити питання щодо групових занять, — Діке провела поглядом довготелесу постать Ньєрда і впевнено попрямувала до нього.

— О, звичайно, — пробурмотіла Рен навздогін, хоча насправді їй не хотілося лишатись на самоті — в такі миті здавалося, що кожен твій крок чи погляд на очах в усіх, кожен рух стає недоладним і хтось за спиною вже сміється.

Дівчина притулилася в затінку біля колони, на якій величні боги змагалися зі страхітливими почварами, і окинула залу поглядом. Неподалік майнули чорні кучері Амона — хлопець зацікавлено досліджував столик із винами й перемовлявся з Баст. Діке шепотіла щось на вухо Нікові — він кивав на всі її слова. Постать координаторки обіймали темні шовки, які на диво гармоніювали з синім костюмом Ньєрда, мовби вони разом обирали собі святкову одіж. А може, так і було.

Нікта віддалік щебетала з гуртом дівчат, з яких Рен упізнала лише Фрігг Дін. Міднокоса одногрупниця про щось заливалась, а осяйні сфери кружляли довкола, ніби причаровані її сміхом.

Та раптом музика стихла.

— Студенти! — голос Аматерасу пролунав від підвищення. — У вашому житті було і буде ще багато свят. Ви гідно здолали частину шляху. Цей шлях важкий і сповнений небезпек. Але саме тому потрібно святкувати. Радіти за себе та за інших. Ніколи не опускати рук. Адже ви боги Академії. Пам’ятайте це щохвилини, в найглибшій пітьмі та на роздоріжжях, пам’ятайте про свій внутрішній вогонь, навіть коли світ довкола хоче його згасити. І ви переможете… — директорка глибоко вдихнула, наче збиралась із силами, і повела далі: — Тепер же привітаймо наших почесних гостей та послів миру — Мойр, великих Хранительок гармонії, Володарок Доль, Трьох Гостей — Лахесіс, Атропос та Клото!

Після слів Аматерасу всі покинули свої справи та наблизились до входу, формуючи живий коридор. Зацікавлені обличчя виглядали появу таємничих гостей. Рендалл хотіла і собі протиснутися вперед, але Нікта, яка швидко виринула з юрби, смикнула її за руку і майже силоміць потягла за собою.

— Нікс?

— Цить! — шикнула дівчинка. — Тобі нема чого там стовбичити.

Діке підпливла до них саме вчасно — арка на вході затремтіла, розмиваючи контури кам’яної кладки.

— Перехід… — видихнула Нікта, все ще стискаючи руку Рен.

— Вони ж не можуть відкрити тут перехід.

Попри сумнівні успіхи на заняттях з історії Академії, Рендалл завчила, що доки знищені зв’язки між світами не відновляться, жодні ходи не зможуть їх з’єднати. І все ж височенна арка дрібно тремтіла, а за нею замість коридору виднілось сіро-сизе марево, схоже на туман, який от-от збирався закипіти.

— Вони можуть, — Діке зацікавлено спостерігала за метаморфозами порталу.

— Вони єдині можуть, бо живуть за межами того всесвіття, що його об’єднували Нитки, — додала Нікта напружено. — Але тільки в день свята. Бо ця мандрівка відбирає чимало сил. А дами вони тендітні.

— Усе гаразд, Нікс? — Рендалл спробувала вивільнити зап’ястя, але тонкі пальці стискали його мертвою хваткою.

— Більш-менш, — кивнула дівчинка, невідривно стежачи за входом.

Сон увірвався в думки Рен напрочуд яскравим видивом, і вона враз пригадала ту аудиторію, і пляму на Зіґфрідовій спині, і ридання Нікти, і кров, яка…

— Дивіться, — Діке примружила очі.

Сиза стіна завирувала, і з неї випливли три фігури. Туман спадав із них, наче саван, оголюючи білосніжні плащі, густо помережані вишивкою. Фігури рухались так синхронно, що Рен була вирішила, ніби в неї троїться в очах. Не скидаючи капюшонів, вони повільно рушили через залу, і кожного, хто стояв перед очима гостей, пронизували колючі погляди, заховані в пітьмі каптурів, і кожен відчував на собі крижані руки смерті, незворотної та близької, що навіть душі гордих богів заходилися трепетом від цього примарного доторку.

Мойри пропливли повз Діке, Рен і Нікту, не черкнувши їх поглядами, бо дівчата стояли позаду.

Пальці Нікти врешті розтиснулися, та її серце стукотіло так дико, наче піймана в сильце пташка.

Поки гості йшли через залу, на всіх упало заціпеніння. Але щойно Мойри наблизились до помосту викладачів та обмінялись церемонними вітаннями з Аматерасу, півсон розвіявся. Студентський натовп зашелестів розмовами, розгорілося світло, музика погучнішала, туман розтанув, і арка дверей знов обернулася каменем.

Після моторошних гостей до зали ввійшли викладачі: спершу — Одін та Лакшмі, за ними — Тот і Нут. Пропливла Діта під руку з Торареєм — професорка витримала достатню паузу, щоб усі встигли помилуватися її кораловою сукнею. Тоді зазирнув Діан Керн, який помітно шкутильгав і роззирався з розгубленістю, явно не звичний до таких свят. Дівчину, яка супроводжувала професора, Рен жодного разу не бачила в Академії. На шиї незнайомки СВІТу не було, отож — не студентка. Закривала урочисту процесію пара найкращих — Адіті Агні та Енліль.

Кожен крок Адіті здавався граційним, мовби вона вже йде в танець. Чорняве волосся, схоплене на потилиці вигадливими вузлами, спадало до пояса. З плеча спускалася шаль. На зап’ястях поблискували браслети, на вухах — найвигадливіші сережки. Яскраво-червона сукня, вкрита золотим шиттям, навіювала асоціації з одіжжю Аматерасу — кілька студентів за спиною Рен шепотілися, що Зірка відкрито мітить на місце керівництва.

Зірка, яка цілковито затьмарила свого супутника, променисто всміхнулася до викладачів і пірнула поміж студентів. На свято вона теж прийшла босоніж.

— І куди це ми задивились? — Нікта з жартівливою підозрою смикнула за рукав.

— Нікуди, — Рен відірвалася від споглядання ніг Адіті.

— О, звісно! Чарівні Енлілеві очі!.. А де Закса носить, до речі? — Нікта звелася навшпиньки, виглядаючи одногрупника в юрбі, проте Діке виявилася швидшою:

— Отам, — вона вказала рукою праворуч, — з Діонісом балакає.

Рендалл без особливих старань помітила вогненно-руде волосся Нортона. Хоча вона звела їхнє спілкування до мінімуму, тепер серце по-зрадницьки пропустило удар, а внутрішній голос не міг не оцінити, як Заксові личить чорний фрак. І срібляста жилетка. І акуратно — наскільки це можливо — зв’язане у хвіст волосся…

«Як твої репетиції, Савітрі? Амон казав, що ви наполегливо готувалися до сьогоднішнього вечора», — Нортонів голос у голові пролунав тихо. Дівчина звела брови: не очікувала, що шляхи для обміну думками відкриють сьогодні. Проте, вочевидь, надто багато різномастих сил влились у створення бальної зали, а де спліталося багато сил — там і неймовірні речі вдавалися завиграшки.

«З чого б це тебе цікавило, Нортоне?»

«Зараз побачиш».

Музика погучнішала, й на середину зали випливли перші пари. Закс щось сказав Амонові і цілеспрямовано рушив до дівчат.

— Щасти! — Нікта легенько поплескала Рен по плечу, непомильно визначивши, хто опиниться в полі уваги одногрупника.

— І не сутулься… — шепнула Діке.

Рен собі вирішила, що коли почує бодай один знущальний коментар від Закса, то заліпить йому ляпаса, і на цьому все. Та коли хлопець наблизився, на його обличчі світилася лише стримана усмішка. Він повільно вклонився, не зводячи погляду з Рен, і, випроставшись, спитав:

— Рендалл, чи подаруєш мені честь першим пересвідчитись у твоїх танцювальних успіхах?

Вона кивнула і впевнено взяла його простягнуту руку, мимоволі тішачись тим, що Закс Нортон уперше назвав її на ім’я.

* * *

Крок-крок-поворот.

— Цікаво, чи ми так танцюватимемо і на випускному балу… — Рен спробувала почати розмову, бо мовчанка в танці видавалась їй неприродною.

— Ні, — Заксова усмішка променилася теплом. — На випускному ми нап’ємось Амонового вина так, щоб нічого не пам’ятати, а після того переспимо на письмовому столі Одіна.

— Як варіант.

— Ти згодна? — права брова хлопця сіпнулась угору.

— О так, звичайно.

— Ловлю на слові.

— Ти огидний.

— Що огидного в тому, щоб…

Але договорити Закс не встиг, бо Рен закрила йому рот долонею, намагаючись усе ще дотримуватись ритму.

— Отже… — Він легким рухом прибрав її долоню так, наче цього вимагав танець, крутнув дівчину попід рукою й продовжив: — Ти волієш чути: «Ох, Рендалл, яка ти сьогодні чарівна! Ти підкорила моє серце!» — та інші штучки в стилі Амонових залицянь? — Хлопець кивнув у бік чорнявця, який стояв віддалік і досі розмовляв із Баст.

Судячи з жестикуляції Діоніса та хихотіння дівчини, Закс приблизно вгадав, що саме той говорить.

— Та ж ні, — Рен провела поглядом Діке і Ньєрда, які пропливали повз та дивились одне на одного з підкресленою байдужістю, проте їхні рухи творили бездоганну гармонію. Дівчина зітхнула і продовжила: — Я б воліла, щоб ти часом говорив, що в тебе на душі.

— Справді? — голос Закса стишився і втратив знущальні нотки. — Для чого ж? Волієш побачити мене під новим кутом зору?

Хлопець зробив м’який поворот, і Рен зловила себе на думці, що вона геть не замислюється над тим, як із ним танцювати.

Вона виклично подивилася в червонуваті очі.

— Бо ти подобаєшся мені, Заку. А я подобаюся тобі.

Закс спинився першим — Рен перестала чути музику, перестала вловлювати будь-що. Він дивився на неї і не говорив нічого. А тоді раптом повернувся до танцю, так різко, як і припинив ці виважені кроки.

— То на чому ми закінчили? — шепнула дівчина, очікуючи бодай якоїсь відповіді.

— На столі Одіна.

— О боги, Заксе…

— Я ще не бог, але ти мені лестиш… Гарно говориш, Савітрі. Але навіть якщо уявити, що я вподобав тебе, а ти змогла роздивитися в мені щось цікаве, то це однаково нічого не дасть. Нашими життями розпоряджаються сили, куди більші за те, з чим ми можемо сперечатись. Аматерасу горить відновити Нитки — і вона нічим не погребує для цього. І вона, і її соратники, розкидані по інших світах. От і все.

Мелодія розтанула останніми нотами, Закс уклонився й відступив назад.

Нова мелодія залунала тихо-тихо, а постать Закса віддалялася. Ось він уклонився Нефтіді. Ось її мідне волосся хитнулося від кивка згоди. Звичного уколу ревнощів не було.

Руку Рен м’яко підхопив Амон. Він граційно обійняв її за талію та усміхнувся.

— Рендалл, люба, потанцюємо?

Вона спромоглася на усмішку у відповідь і ступила крок уперед.

* * *

Мелодії змінювалися мелодіями, танці — промовами викладачів. Врешті Рен і не помітила, як стрілка годинника перевалила за північ. Її ноги перебували в блаженному стані між «ще один танець!» і «більше ні кроку!», зачіска розтріпалася, незважаючи на шпильки, але таємнича настоянка, якою пригостив Амон поміж танцями, змусила забувати про такі дрібниці.

— Нікс! — Рен з ентузіазмом помахала одногрупниці.

Та помітила і зграбно прослизнула між парами, обминула стіл з напоями і вмостилась у крісло поруч.

— І як, і як? Вечір вдався?

— О-о-о… так! — Рендалл зашарілась, почуваючись цілковито щасливою.

— Ось і молодець! О боги, я да-авно так не пила! Ще трохи, і Зіґфрідові доведеться тягти мене до себе додому на плечах. Як у кіно. Але це так романтично!.. Лиш у кіно. Насправжки не так — особливо коли ти замкнений у тілі підлітка й тобі потрібно нести на плечах п’янісіньку дівчину. Мабуть, краще, аби мене відніс Амон. У нього ніби міцні руки, — Нікта смикнула Рен за зап’ястя і шепнула їй у самісіньке вухо: — У вас же нічого з Амоном?

— Нічого, — машинально відповіла Рендалл.

— От і добре, — продовжила дівчина радісно. — У мене з ним теж . Правду кажучи, він мене навіть дратує. Але Стовпи б його забрали, як можна мати такі непристойно прекрасні зелені очі?.. Іноді я навіть думаю… Ох, ні, не слухай мене!

Нікта замовкла і сховала обличчя в долонях на кілька секунд, а коли знову подивилась на Рен, то була вже цілком спокійною.

— Вибач. Я сьогодні багато нервувала. Але тепер усе добре. І дякую тобі, Рен.

— О боги, за що?

— Я тебе доволі довго зневажала за розгубленість і слабкість, та насправді я нічим не краща. Мені ще сто років учитися, перш ніж зможу робити кроки сама. Тому подай мені руку. Ні, справді, я не жартую. Навіть найсильнішим часом потрібно, щоб чиясь рука висмикнула їх з темряви. Чуєш?

Рен промовчала. Тим часом Аматерасу запросила до слова гостей.

— Студенти! — одна з послів підвелась і чіпким поглядом врізалась у присутніх. Мойра зняла капюшон — і по плащу розсипалось білосніжне волосся. Обличчя скидалося на застиглу маску, вкриту товстим шаром гриму. Гострі риси й безбарвні очі додавали суворості. — Академія — це чудове місце, де — ми віримо — народиться майбутнє всіх світів. Проте наше завдання — стежити за тим, щоб її розвиток відбувався так, як потрібно…

— Потрібно кому? — бовкнув хтось із захмелілих студентів.

— Рівновазі. Раніше рівновагу вже порушували, і це ні до чого хорошого не призвело…

Рен помітила, що обличчя Аматерасу викривила незрозуміла гримаса.

— Сьогодні ми хочемо принести урочисту клятву — не руйнувати того, що вже збудовано, та підтримувати починання директорки. Але для цього потрібно захистити вас від небезпеки, яка причаїлася всередині Академії…

Ніктині очі бігали залою, наче шукали когось.

— Для створення світів потрібна гармонія. У Хаосі нема гармонії, — тим часом промовила одна з послів. — Коли Хаос оживає десь, то завихрює все навколо себе і руйнує це. Так було завжди.

Усі Три Гості раптом опинилися в центрі зали, хоча Рен не помітила жодного руху. Їхні білі плащі розвівалися, оголюючи кістляві руки, переплетені павутиною. Вони скидались на уламки старовинних статуй, які чомусь припасували до живого тіла. Директорка схопилась і переметнулася через стіл — тільки білі ноги майнули під подолом сукенки. Одін кинувся їй навперейми. Діта вчепилась у плече Торарея, мовби хотіла втримати бодай його на місці. Студенти метнулися до стін — усі воліли опинитися якомога далі від гостей, чия аура задзвеніла загрозою.

Мойри заговорили разом, і їхні голоси злилися в глибокий гуркіт, який гучнішав і гучнішав, заглушуючи все:

— Породження Хаосу, тобі не місце тут. Визнай це і повертайся в первородну темряву. Ми звертаємося до тебе, Нікто!

Розділ 13 Нікта Ромі

— Заперечую. Нікта Ромі — повноправна студентка Академії! — відрізала Аматерасу. Вона швидко спустилася до центру зали.

У золотавому світлі Мойри нагадували сіро-білі тіні. Директорка — гаряче полум’я. Одін не відступав від Аматерасу ні на крок, наче готувався щомиті кинутися на її захист.

Рен не могла зрозуміти, чому Три Гості, які щойно говорили про співпрацю та підтримку, звинувачували Нікту — їхню Нікту!

— Ви знаєте: вона не зможе створити новий світ по цей бік, — мовила одна з Мойр. — Для чого вам богиня, яка не долучиться до Намиста?

— Ми приймаємо всі божественні душі, які прийшли в ці стіни, — парирувала Аматерасу. — Обговорімо деталі перебування в нас студентки Ромі, але зробімо це не на святі!

Рен озирнулася, та Нікти вже не було поруч.

— Хаос знищить усе, чого ви досягли.

Аматерасу задерла голову, і шпильки в чорному волоссі запаленіли, утворюючи над головою директорки німб.

— Нікта Ромі не давала волі темряві і не порушувала рівноваги жодного разу. Наголошую: це не тема для обговорення на урочистому прийомі. Попрошу вас…

— Не забувайте свого місця, директорко! — Мойри здійнялися навпроти Аматерасу сіро-білою стіною.

Торарей зірвався на ноги, і його плечі напружились від ваги зброї, що матеріалізувалася за спиною: меч і молот, перехрещені руків’ями.

— Не смій! — гаркнула на доцента директорка.

Викладач — його очі горіли незгірше від світильників — неохоче опустився на місце. Меч та молот розчинилися, ніби їх і не було.

— Я тут! — вигукнула Нікта Ромі.

Вона стояла, розкинувши руки, у центрі зали.

Студенти насторожено шепотілися. Мойри позирали на дівчинку, яка самотньо стояла на мозаїчній підлозі, наче й самі не вірили, що назвали породженням Хаосу цю підлітку із мідним волоссям.

Нарешті одна з Мойр простягнула кістляву руку до Нікти.

— Ти повинна піти, вічна ноче. Тобі не місце на стороні світла — знаєш це незгірше від нас. Якщо залишишся, то сила в тобі зрітиме й розростатиметься. А коли вона заповнить усе, ти ризикуєш власноруч ухопити вихор світів і зруйнувати їх, перетворити на первородний Хаос, із якого все витекло. Ти не здатна залишатися тут. Ти не здатна залишатися ніде.

— Вибачте, але час це припиняти, — Аматерасу блискавично опинилася поруч із Ніктою і заступила її. — Ніхто нікуди не йде. Шановні гості, пропоную продовжити розмову в моєму кабінеті.

— Ми не можемо погодитися на це.

— Тоді ми примусимо вас це зробити, — глибокий голос Адіті Агні прорізав невиразний шум студентського шепоту. — Ви не маєте права втручатись у внутрішні справи Академії. Усі душі тут під захистом.

Зірка неквапом вийшла в центр і стала праворуч від Аматерасу.

«Лахесіс відмотує, Атропос відміряє, Клото відрізає…» — слова, прочитані в якомусь підручнику, задзвеніли у свідомості Рен, навіюючи острах перед трьома постатями у вишитих плащах.

— Нема потреби нагадувати. Ми знаємо правила, бо ж укладали їх разом із вашими попередниками, — прошелестіли Мойри. — У нашій владі дати вам настанову, у вашій — прийняти її чи ні. Ми не перерізатимемо ниток життя — ви самі зробите це. Інакше Академія не витримає — ніхто не витримає натиску первородної темряви.

З цими словами трійця послів чинно рушила до виходу, де вже вирував сизий портал. Мертва тиша супроводжувала їхні кроки. Остання з Мойр озирнулася:

— Знайте — ще до світанку Нікта Ромі помре. Ви самі вб’єте її. Або… або, директорко Аматерасу, від Академії не залишиться нічого, крім кривавого попелища. Знову.

На кінчиках її пальців майнули срібні голки — і зникли. Мойра, напнувши каптура, розчинилась у сизому тумані слідом за двома іншими.

Гості пішли.

* * *

Коли розтанув портал, Нікта все ще стояла в центрі зали, поруч із Адіті та Аматерасу. Ті говорили до неї, дівчинка відповідала. Рен не чула нічого, переборюючи відчуття крижаного холоду, яке підступило до неї, і тонка сукня не рятувала.

— Студенти! — гримнула директорка. — Зберігайте спокій і…

Аматерасу перебив надривний скрик.

Нікта непомильно зрозуміла, хто кричить: Зіґфрід скорчився на мозаїчній підлозі. Його пальці конвульсивно шарпали плити, а з грудей випиналася довжелезна срібна голка-лезо. Та сама, що блискотіла в руках Мойри.

Нікта вже впала біля Зіґа й похапцем шукала, чим йому зарадити. Але тут друга голка видерлася з його грудей нижче за першу.

Дівчинка простягла руку і тут же відсахнулася: третя голка виступила назовні, прошиваючи Зіґфрідові груди, його чорний піджак і Ніктину долоню.

— Вони не могли… — видихнула Адіті, яка теж схилилася над хлопцем. — О боги, це порушення всіх…

Нікта прохрипіла щось нечутне. У всій залі блимнуло світло.

Рен не встигла ступити й двох кроків уперед, коли її змело хвилею незримої сили та притисло до підлоги. Світло блимнуло вдруге. Грона сфер затріщали, сяйво з них витекло назовні, задзебеніло вниз, мов плавлений віск, даючи повні права темряві, яка випивала це світло без останку, ненаситно поглинаючи кожну іскру та зблиск. З оглушливим хрускотом шибки та вітражі розлетілися на уламки під невловним наступом. Довкола розгорялися тільки вогники СВІТів.

Рен змогла підвести голову, щоб побачити, що в центрі зали тепер стояла лише Нікта Ромі. Принаймні раніше то була Нікта Ромі — тепер аура істоти змінилася, й істота змінилася, і боги знають, чи залишилася в ній хоч дрібка від тієї маски, котру вона носила раніше. Довкола неї срібне світіння кволо прорізало темряву.

Шкіру Нікти заливала сірість, чорні очі без білків не виражали анічого, з мідного волосся вітер вимив увесь блиск, і тепер воно срібними хвилями здіймалось над головою істоти, тіло котрої було людським, та ніщо людське в аурі не озивалось.

Вона, ця нова істота, посміхнулась і хитнула пальцем. Тут же найближча до неї колона, яка зображувала ідилічну легенду, затріщала і шматками посипалася донизу. А тоді нова хвиля шпурнула Рен до стіни.

* * *

Пробудження видалося болісним. Вуха позакладало. Очі відшукали стелю: надламані арки стирчали, ніби старовинні кістки. Рен мимохіть подумала, що будівля головного корпусу — це насправді скелет чудовиська, і їй стало моторошно. Проте справжній страх прийшов, коли дівчина роззирнулась. Уламки даху валялись на підлозі, втім замість зоряного неба, яке мало б прозирати через величезну діру вгорі, досередини зазирала лише темрява.

Погляд вишукував крихітну постать, та Нікти ніде не було. Натомість серед уламків лежали студенти: хто непритомний, хто поранений… Інші просто отупіло роззирались і, здавалось, не могли зрозуміти, що відбувається і чим вони на таке заслужили. Краєм ока Рен помітила Діке, яка зосереджено віддирала поділ сукні: той застряг, притиснутий скульптурою грізного птаха. На око, з координаторкою було все гаразд, проте її обличчя втратило незворушність. На вилицях виступили червоні плями. Утім, щойно Нік підійшов до неї й зашепотів щось швидко-швидко, Діке негайно опанувала себе і лише стримано кивала на його слова.

— Ромі збожеволіла! — білявий хлопець в істериці схопився за голову і з криком побіг до виходу з бальної зали, проте перечепився через уламок балки і впав, здійнявши хмару пилу.

Нанна підхопила істеричні нотки білявця, проте Бальдр, котрий підійшов до неї, зажебонів щось заспокійливе.

— Куди зникла Нікта? — Рен смикнула за рукав найближчого студента, але він тремтів, мов у гарячці, й дивився поперед себе. Лише з третьої спроби дівчині вдалося його розворушити.

Здавалося, божевілля опановує всіх довкола — і найслабших, і найстійкіших. Умить самовпевнені молоді боги здалися перед хвилею, яка наповзала від темної, неосяжної сили.

— Ромі ледь не повбивала всіх, — пробурмотів хлопець. — Звідки в неї така могутність?

— Люди-и, навіть пані директорка не змогла зупинити її! — озвалася Баст, котра дмухала на поранену руку. — Це погано закінчиться, я вам кажу.

— Боги, богині, посоромтеся поводитись так, наче ніколи не стикалися з небезпекою! — втрутився професор Тот, який, попри перехняблені окуляри, видавався найспокійнішим з-поміж них усіх. — Групи, де є неушкоджені Мечі, збирайтеся біля мене, знадобиться допомога. Тим часом легко поранені допоможуть евакуювати важко поранених до госпіталю.

— А директорка, що каже робити директорка? — спитала Нанна.

— Вона щонайшвидше повернеться до нас.

Рен відшукала поглядом яскраво-червону пляму — Аматерасу лежала віддалік, просто на мозаїчній підлозі. Довкола неї кружляла Діта, діловито торкаючись незримих точок, від яких розбігалися золотаві сфери захисту. Директорка не розплющувала очей. Рен наблизилася — вона розуміла, що це не найкращий час для розпитувань, але відповідь, якої вона потребувала, мала прозвучати тепер.

Аматерасу, наче відчуваючи це, спроквола підняла повіки і жестом попросила дівчину підійти.

— Мойри не мали права робити цього… — тонкі пальці стиснули долоню. — Не мали права перерізати нитку Зіґфріда. Троє відтинають лише те, що добігло кінця. Це помилка… Знайди її, Савітрі. Ти зможеш. Знайди мрію Ромі… та її душу. Скажи їй це.

Директорка здригнулася всім тілом і замовкла. Діта наказала Рен відійти.

Щойно та зробила крок назад від захисних покровів викладачки, як усередині оселилася паніка, котру достеменно навіювали ззовні. Підсвідомий страх темряви, який живе в глибині кожної душі, виборсався на поверхню.

Сила Нікти вдарила новим імпульсом. Рен повалилася на підлогу.

* * *

Коли темрява перед очима розсіялася, паніка не відступала. Нова й незнайома істота в тілі Нікти Ромі сиділа на обламаній арці під рештками зруйнованого куполу, погойдуючись і обпалюючи чорними очима зал унизу. На губах істоти танцювала свавільна посмішка.

Рен силкувалася зрозуміти, що хотіла від неї Аматерасу. Чим зараз, на богів, допоможе мрія — супроти цієї істоти, подих пітьми довкруж якої лякає куди більше, ніж усі Три Гості разом узяті?..

— Тримайся поруч! — гаряча й закривавлена рука Амона смикнула її плече. — Ми спробуємо пірнути у свідомість Нікти.

— Це божевілля. Проникнення й без того небезпечні, а коли вона в такому стані…

— Саме так. Це божевілля, — осміхнувся Амон, незмигно позираючи на тонку фігуру вгорі. — Треба врятувати її будь-що.

З того, як змінювались емоції на обличчі одногрупника, Рен зрозуміла, що він перемовляється з іншими подумки, але сама почувалася надто розгубленою, щоби приєднатися до гурту.

Проникати всередину чужої душі можна було з дозволу її власника або якщо він непритомний. Проте Нікта зараз не підпадала під жодне з цих визначень. Коли щось піде не так усередині, кожен з них постраждає. Якщо…

— Усі групи, готові до атаки, концентруйте силу, передавайте Мечам — і вперед! — голос Одіна прорізав шум.

— Боги Академії! Триматися! — вигукував неподалік професор Тот.

Черговий спалах енергії відштовхнув Рен назад. Амонова рука не дала впасти. Дівчина наступила на мереживний шлейф, і він розірвався, як рисовий папір. Невидима хвиля лезом продзвеніла з кутка зали аж до купола і майнула повз Нікту, небезпечно трощачи все за її спиною.

Істота в тілі Ромі підняла руку — тиск довкруж прибивав до землі. «Це і є Хаос?» — подумала Рен, силкуючись відірвати неслухняне тепер тіло від холодного каменю. Краєм ока вона бачила: інші не в кращій ситуації. Коли тиск зникав, то наповзали хвилі паніки — і доводилося зціплювати зуби та впевнювати себе, що це не так, що це навіяне, що це можна пересилити…

Коли Нікта знову ворухнула рукою, над її долонею зайнялася чорна куля, котра втратила форму і розтеклась уздовж зап’ястя істоти ламаною лінією. Лінія перетворилася на карколомний візерунок та розрослась в обидва боки. Прожилки перепліталися, ніби гілки химерного дерева, доки в руках істоти не опинилася чорна коса.

Наступну хвилю атаки істота розсікла одним помахом зброї. Другий помах розрізав повітря зі зловісним дзвоном, а за мить підлогою пролягла тріщина, наче слід драконового кігтя. Хвиля майнула — і всі, хто встиг звестися на ноги, попадали долі, мов шахові фігури, зметені з дошки.

— Ви спробуєте дістатися до неї, ми всі стримуємо, — професор Тот поклав руки на плечі Амонові та Рен.

Діке, Закс і Ньєрд наблизилися до них.

— Пане професоре, у нас бракує людей! Без Зіґфріда…

— Візьміть універсала! Нефтідо! — озирнувся Тот. — Заради глибин Аменті, ходіть сюди!

Нікта тим часом знищувала статуї в іншому кінці зали. Змах коси — порив вітру — і невидимий кіготь дракона розтинав мармурові тіла. З-за руїн вибіг розпатланий хлопець, притискаючи до грудей закривавлену руку, і кинувся до найближчої колони.

— Бідна маленька людинка… яка забажала стати богом…. — проспівала Нікта і клацнула пальцями.

Шматок купола відламався й розбився об плити на підлозі, ховаючи заразом мармурові уламки колони і пораненого студента.

— Це ж не Нікта, ні… — здригнулась Рен, бо внутрішній голос твердив, що Нікта таки.

— Універсалка тут! — дівчина з бездонними бірюзовими очима виринула з тіней попід стіною.

По лезу Ніктиної коси скотилась чорна хвиля і, прорізавши задимлене повітря, врізалась у підлогу. На всі боки сипонули уламки.

Серед студентів виділялась червона пляма — спочатку Рен подумала, що Аматерасу полегшало, але потім помітила золотий спис, босі ноги і зрозуміла, що то Адіті. Зірка Академії рідко показувала свою зброю, та одного разу було достатньо, щоб запам’ятати її.

Погляд майбутньої богині був гострим, як і кінець її списа. І тут Рен зрозуміла. «Ви самі вб’єте її» — сказали Мойри. Бо були певні, що в Академії не зможуть приборкати цю колосальну силу. Тож між життями всіх студентів і життям однієї дівчини виберуть усіх. І Зірка залюбки виконає цей присуд.

— Не збирайтеся великими гуртами! — крикнув Одін. Від його рук розходилося світло, яке накривало студентів.

Куди зникли інші викладачі — Торарей, Нут, Діан та безіменна дівчина, що його супроводжувала, — цього Рен не знала, та була певна, що кожен по-своєму докладається до того, щоб усе тут не розвалилося на друзки.

— Вона з нами бавиться, — похитала головою Адіті й палко зашепотіла до Одіна: — Зніміть хоч один ліміт! Я зможу! Я здолаю її…

Заступник директорки похитав головою заперечно.

— Ви не знаєте, що таке вічна ніч, Агні. І зараз не час на ризиковані експерименти…

— Починаємо, — Рен уловила шепіт Закса, і тієї ж миті відчуття падіння та смоляна темрява заковтнули її.

Хвилі страху накочувались одна за одною. Коліна підгинались і тремтіли. Рен спершу здалося, що вона оглухла, — настільки непроникною була темрява. Усе зовсім… геть не так, як на тренуваннях чи навіть під час занурення у свідомість Зіґфріда. Жодних барв, жодних звуків. Жодного просвіту.

Ось це і ховалося всередині Нікти. Що, коли вона долала та здушувала цю жаску пітьму щодня й щохвилини, аби усміхатися до них?..

Крізь темряву пробігла тріщина, і перед очима Рен з’явилися зала в руїнах та Адіті з золотим списом. В інший момент її зграбна фігура та войовничий блиск темних очей викликали б захоплення. Але зараз Зірка Академії легко відштовхнулась від землі, метнулася вгору й упевнено цілила списом у Нікту.

Проте та завиграшки відхилилась, і золочене лезо пройшло повз.

— Ще одна дурепа, — похитала головою істота в тілі Нікти і змахнула косою.

Адіті зігнулась навпіл. Її шпурнуло назад. Але замість оглушливого удару, котрий для більшості людей закінчився б переламаними кістками, Адіті ухилилася від зіткнення зі стіною.

— Згори від сонця! — шепнула Зірка, котра спалахнула за спиною істоти, й, ні миті не вагаючись, простромила її списом.

Чорна кров закапотіла вниз. Проте Нікта тільки розсміялася, мов рани фізичної оболонки їй нічим не загрожували.

— Вічна ніч існувала задовго до сонця!.. — проспівала вона.

Видиво зникло.

Рен зрозуміла, що в них немає шансів проти цієї вічної ночі. Ні в Зірки, ні в об’єднаних сил студентів. Навіть в Аматерасу, мабуть, немає, коли вона лежить на підлозі і ледь дихає, наче руйнація Академії руйнує її власну душу.

У свідомості все відлунювали слова директорки про те, що Мойри не мали права розтинати нитку життя. Адже давні закони повинні тримати їх у рамках. І директорка твердила, що Зіґфрід виживе, — та хай що б із ним зробили Три Гості, цього виявилося досить, аби вивільнити найтемнішу частину Ніктиної душі.

Яку треба спинити.

Рен згадала про аудиторію, вщент заповнену скляними сферами. І якщо мрія Нікти там… справжня мрія справжньої Нікти… Якщо найсильніший порив її душі зможе вивести до світла…

— Я мушу піти! — крикнула Рен у глуху пустоту.

Ні звуку у відповідь. Ніхто не міг почути її тут — ні одногрупники, ні тим паче Нікта.

— Я знаю, що треба зробити! Аматерасу наказала мені.

Дівчина зціпила зуби і подумки порахувала до десяти. Тиша. Але кожна мить зволікання — це чиєсь життя на волосинці, це спалах списа Адіті та все глибше занурення, з котрого Нікті доведеться повертатися.

Вона не знала, як покидати проникнення самотужки, тож просто почала щосили вириватися — шкіру мовби обдирали живцем. Рен міцно заплющила очі, як робила щоразу у страшних снах, і опинилася знову в поруйнованій бальній залі, просто в серці свого жахіття.

Кинулася до виходу. За спиною золотий спис Адіті і чорна коса Нікти вгризались одне в одного. Від ударних хвиль дівчина двічі падала на коліна. Але обдерті ноги були наразі найменшою проблемою.

Коридори плуталися, туфель Рен позбулася дорогою, правильний шлях вислизав у темряві, та врешті вона непомильно відчула горіння мрій, які завжди приводили в таємну аудиторію.

Розділ 14 Мертві і живі

Закс

Стиснути кулаки, ввігнати нігті в шкіру і відчути біль. Простий спосіб прийти до тями, коли втрачаєш лік часу.

Це проникнення не схоже на жодне інше. Зв’язок, який ледь тримається. Темрява, яка притягує, мовби сильний магніт. Треба було більше читати про Хаос.

Пітьма дратує, як і зриви зв’язку. Але найгірше — чорт, як — скажіть мені хтось — як шукати тут Ромі?

— За-акі!

Це Амон. Єдиний, кого я зараз хоч трохи вловлюю.

— Ньєрд каже, що вперед!..

Вперед то вперед. Розумові видніше. Хоча взагалі я певен, що в цій проклятій темряві йому теж нічого не видно.

За відсутності орієнтації в просторі рухатися важче, ніж здається, але залишмо роздуми керівним ланкам… Без зв’язку погано. Але той факт, що з нами досі все гаразд, означає, що принаймні ніхто не знепритомнів.

Вперед.

Темрява стискає, як сталеві троси. Як ніби вони проростають ізсередини, вириваються назовні поміж ребрами та обплутують.

— Коли ми повернемось, Ромі, то багато про що поговоримо.

Я намагаюсь говорити вголос. Ще сподіваюся, що вона мене почує. Що вона десь тут, у цьому Хаосі. Чи вона і є цей Хаос?

У всіх свої таємниці. Але про таке треба попереджати, Ромі, май совість. Ох, зажди, коли виберемось…

— Люди!

Раптово гучний і чіткий голос Рен.

— Мені лячно!

Ха, а наче мені ні.

— Ще трохи! — відгукується Амон.

— Тримайся, Серце! — повну нісенітницю кричу і я в порожнечу та вир за спиною.

Десь там воно, Серце, тримається.

— Вибачте! Я не можу…

— Савітрі! — цього разу я не намагаюсь придушувати роздратування в голосі, щоб до неї дійшла критичність ситуації.

— Я мушу вийти. Мушу вирватися звідси.

— Рендалл, припини! — я не чую голосів інших, але вірю, що вона послухає мене. Адже сьогодні вона сказала, що…

Щось різко рветься всередині — саме між сталевими дротами і ребрами. Перед очима все заливається червоним. Вона вийшла. Ні, ви погляньте — вона справді вийшла. Але ми ще всередині. Без Серця.

Хвиля вивільнених емоцій — наших і Ніктиних — збиває з ніг, і відсутність контролю над ними одразу стає відчутною.

Приїхали.

«Приїхали, друзяко» — так би ти сказав, правда ж?

Якого біса вона вийшла? Щоб ми всі померли тут? Ні. Вона не могла.

Десь поруч волає Амон.

Вона не хотіла відпускати ту валізу. Вона не хотіла ламати кістки на парах Керна. Рен не могла втекти. Рен — ні…

Емоції Ромі падають надривним криком. І я, здається, зараз оглухну від того, як щось у цій пітьмі волає Зіґфрідове ім’я. Нова хвиля накриває з головою. Червона пелена перед очима стає чорною. А тоді до рук повертається чутливість. Холодний і твердий камінь. Біль у долонях. Шалене запаморочення. Чиїсь голоси. Багато голосів. Подув вітру.

Ми вийшли. Ми виборсалися з того проникнення.

— Нортоне, боги, що сталося? — голос професора Тота схвильований, і, мабуть, небезпідставно.

Намацуючи підлогу та долаючи запаморочення, я стараюсь підвестися на ноги. Роззираюся в пошуках проклятої Савітрі. Та не бачу нічого.

— Пане професоре, чому все ?

Відповіді немає. Натомість хтось — Тот? — торсає мене за плече, біль тут же розбігається струмом по тілу.

— Здається, його осліпило… — стурбований, стишений голос.

Ні. Ви не жартуйте так. Чорт. Не зараз!

— Сядьте, Нортоне, — руки на плечах, наказовий тон. Одін.

Раптовий вибух — поруч. Професор — я майже певен, що то він — відштовхує мене назад — не вдається зберегти рівновагу, тож я безпорадно падаю на спину. Під шкіру входить щось гостре. Тепла кров хлюпає із загрозливою швидкістю, і от у ній уже всі пальці, а вона й далі хляскотить. Або це моя бурхлива уява.

Приїхали.

Спокійно. Це всього лиш моя кров. Кров тече, та я живий. Тот зараз допоможе. Спершу повернути б зір. Але поки що треба зробити щось із Ніктою. Думай, голово. Думай. Думай. Доки Адіті не проламала череп нашій хаотичній панні. Або навпаки.

Думай, Заксе Максиміліане Ардене. Ґайя не чекатиме вічність.

* * *

Рен похапцем перебирала десятки скляних куль, намагаючись відчути ауру подруги. «Я знайду тебе, я поверну тебе…» — вона розуміла, що це завдання з галузі неймовірного. Але де, як не в Академії богів, вірити у неймовірне?

З кожною секундою Рендалл усе впевненіше повторюваланастанову директорки. Зіґфрід мав вижити. Якщо, звичайно, в його долі нема запису про смерть на балу від сріблистих голок. Та у це дівчина не вірила.

Вона пригадувала ті миті, коли гарно бачила мрії Нікти — і образ Зіґфріда в них. Адже одногрупниця, на відміну від потайного Закса, ніколи не приховувала своїх бажань і радо розповідала про них. Тож Рен знала ауру її мрій як ніхто інший. Але сфер було багато, а часу мало.

На щастя, не минуло й кількох хвилин, як одна з них обпекла, мов виплавлена з розпеченого металу.

— Нікта… — видихнула Рен, притискаючи сферу до себе.

Дівчина швидко зняла довгу сережку з лівого вуха і клацнула замком. На долоню випав брусок крейди для складних випадків. Рендалл розмашисто накреслила на підлозі символ Дерева Життя — давно забуте тремтіння пробігло по кінчиках пальців — і помістила кулю на найвищу гілку, оточуючи її рядом вузлів підтримки. Тоді занурила нігті в глибокий поріз на долоні — звідти скрапнула кров, забризкуючи схему. Кров була завжди найкращим підсиленням, найкращим зв’язком, який об’єднував усе разом.

«А зараз, Савітрі, ти виявиш усі свої навички мрієрости, бо Закс Нортон не визнає провалу», — вона усміхнулась до себе, намагаючись налаштуватись на позитивний лад. СВІТ на шиї тихо подзвонював, ніби всередині нього раптово з’явилася найменша у світі музична скринька.

Рен заплющила очі й уявила Нікту, щасливу й усміхнену, з грайливими іскрами в очах. Вималювала подумки рисочки знайомого обличчя. Відчула, як тепло переповнює її зсередини, і поклала руки обабіч розпеченої сфери. «Я бачу тебе, Нікто…» — вона занурилась у мрію, тремтячи від емоцій, які почали вихлюпуватися так стрімко і так гучно, ніби чужа душа кричала, розриваючись від болю.

Мрія ця вилася, невпорядкована, заплутана і наповнена міріадами вузликів, які переплітались у повному мороці довкола знайомих фігур. Дівчина з осяйними очима заплутувалась у нитках, які її зв’язували, але намагалась дотягтися до іншої постаті, рідної й близької. І це вдавалось. Щоразу вдавалось. Бо їх пов’язувала обіцянка, а обіцянки — це вам не жарти. І було там багато-багато сонячного сяйва, яке розтікалося й струменіло до іншої постаті — її Рен не могла б сплутати ні з ким, ніколи. І тільки аура любові соталася з повітря.

— Подивися сюди… Тут уся ти, Нікс. Справжня.

Рен стиснула руками сферу, і в Дерево Життя почало переливатися золоте світло. На його тлі кров здавалась чорною.

— Подивись сюди! — заволала Рен, не відчуваючи, як обпікає скляна куля.

«Зіґ мертвий…» — долетіло кволе і далеке.

О боги. О бо-оги, вона почула!

— Зіґ живий! Мойри не мають права вбивати його! Згадай це!

«Зіґ покинув мене…»

— Він завжди з тобою! Він… — спогад зісподу вислизнув і заяскрів просто перед очима. — Він — невразливий, Нікс! Він не піддатний жодній фізичній атаці! Це його унікальна навичка!

«Я — породження Хаосу!»

— Ти найяскравіша іскра в цьому світі! — скло під пальцями тріснуло і впилося в шкіру.

Та болю не було.

Рен здалося, що час зупинився — у світлі іскор і скла, яке розсипалось довкола, у світінні на кам’яній підлозі. Зникли вітер і шум, і пекучі порізи, і всі слова цього світу.

— Нікто, чуєш мене? Ти повертайся. Зіґфрід живий, і Мойри не вбили його. Це ілюзія. Це обман. Я знаю. Аматерасу знає. Він тебе любить. Я тебе люблю. Усі тебе люблять. Ти будеш жити і будеш щасливою, навіть коли всередині тебе найтемніша темрява. Повертайся, Нікс.

Відповіді не було, і Рен не знала, добре це чи погано. Вона опустила погляд і наткнулась на власні руки, побиті, закривавлені та пошматовані уламками скла. Запаморочення та рятівна темрява прийшли до неї одночасно.

* * *

Стеля лікарні, здавалось, не зміниться навіть після кінця світу. Рендалл повільно розплющила очі, щоб пересвідчитись, що це біле світіння — не інший світ, а лише стеля, і вельми втішилась із цього відкриття.

— О, ви нарешті прокинулися.

Голос директорки. Бал. Мойри…

— Де Нікта? — Рен напружилась, і кожен м’яз відповів болем.

— Головне — спокій, — Аматерасу поклала руки їй на плечі. — Ромі тут, в іншій палаті. З метою безпеки я вирішила ізолювати її, доки це не минеться. Їй вдалося пригасити Хаос, але це погано вплинуло на стан фізичного тіла. Вона зараз бореться за життя, і краще вам цього не бачити.

— Вона переможе. Вона вже перемогла. Пані директорко, ви ж не відрахуєте Нікту після цього?

— Ні. Хоча певна, що буде багато охочих прогнати Ромі з Академії. Вона інша.

— Породження Хаосу? — прошепотіла Рендалл, розуміючи, що хай чиїм би породженням Нікта була, це не змінить для неї нічого.

— Є різні боги. Ромі — богиня темряви й ночі. Але вона прийшла сюди. Тож я не бачила жодних причин зачиняти перед нею двері.

— То була не Нікта, — твердо відповіла дівчина. — Вона не могла б так вчинити. Істота, яка вирвалася назовні…

— Савітрі, — поблажливо всміхнулась директор. — Звикайте до того, що у богів, як і в людей, не одна сторона. Вона зірвалася.

— Але Нікта — і когось убити…

— Могла. Але не вбила. Дякуйте викладачам, які витратили всі сили, щоб вас порятувати й захистити.

— А чому тоді вони не змогли її зупинити? Викладачі ж… всесильні і все таке.

— Ви мали б уже знати: викладачі тратять майже всі свої сили на те, щоб підтримувати рівновагу у світі, де розташована Академія. На те, щоб приховувати її. Щоб стримувати ваші дари. Щоб лікувати ваші рани. Щоб робити можливим неможливе й гарно приховувати це від простих людей довкола. Ми віддаємо вам, студентам, усе. А за таких умов важко залишатися всесильними.

— Ясно, — кивнула дівчина. — Тож ми перемогли. Але що тепер вчинять Мойри?

— Нічого. У їхніх словах було зерно правди: якщо первісна ніч вивільниться, вона завиграшки втопить нас у Хаосі. Нас — і все… все суще. Але є те, чого Мойри не здатні роздивитися: Нікта Ромі могутня. Могутніша за ніч усередині себе. Що ж до Трьох Гостей, вони навідують кожен випуск лише раз. Мойри мають погляд на все, тож поки ніщо не загрожує їхньому спокоєві, воліють не втручатися. Але один раз — один-єдиний раз — я мушу впускати їх сюди. Бо така домовленість. Бо попри все — вони стежать за гармонією і дають нам часом корисні настанови. Бо якщо домовленість порушити, Савітрі, ті, хто до нас прийде натомість, будуть гіршими співрозмовниками, — вуста Аматерасу смикнулися.

Рен знову кивнула і нетерпляче поставила питання, яке мучило її найбільше:

— А як мої одногрупники?

— Вони живі. Професор Керн працює над тим, щоб усі одужали. І над вами він теж добряче попрацював, будьте вдячні… Але тепер перейдемо до неприємного. Рендалл Савітрі, від сьогодні вас відраховано з групи Ніколаса Ньєрда. Це — одностайне рішення її притомних членів.

Частина друга. Хмільне сонце

Розділ 1 На Краю Світу

8058 рік 7 кроку Колеса Долі

— Ми спізнимось, а опісля нас відрахують! Кажу тобі: відрахують! І уколошкають по тому. Не бачити мені більше моря й вільного неба!..

— Гермі, ліпше б ти біг так справно, як язиком ляпаєш!

— Той, хто придумав цю прокляту вежу, був рідкісною скотинякою! — відповів на бігу Гермі.

Він щосили намагався не відставати від друга, але той перелітав кам’яні східці з такою легкістю, наче наприкінці очікувала коштовна нагорода. Біла накидка танцювала на вітрі. Ясно-золоте волосся відблискувало проти сонця.

Він спинився на кілька прольотів вище і вимогливо озирнувся.

— Та лечу я… — Гермі важко сперся на поручень, і від побаченого внизу йому одразу ж запаморочилося в голові.

Кручені сходи спинались аж до верхівки проклятої вежі, як виноградна лоза, що обвила білосніжні стіни.

Хлопець зібрався з силами, відірвався від нагрітих на сонці поручнів і кинувся наздоганяти друга…

Нарешті сходи обірвались — і студенти вибігли на дах. Тут, оточений білими колонами, у невеликій заглибині ховався майданчик, посеред якого розсипались низькі півкруглі столики — єдина аудиторія просто неба, яку директор полюбляв. Або ж він полюбляв спостерігати, як засапані й ледь живі студенти висипались нагору за хвилину до початку лекції. Коли Гермі з другом перебралися через парапет, їхні однокурсники — зо два десятки юнаків — уже порозсідалися довкруж столів на вишитих подушках чи килимках і налаштувалися слухати викладача. Сонце нещадно палило, і від одного погляду на білі накидки різало в очах.

— І хто, забери вас первісний Хаос, спізнюється сьогодні? — викладач повернувся до новоприбулих. — Гермесе, що це таке?

— Пане директоре, заждіть! — його супутник виступив уперед. — Певен, що ви не відрахуєте найкращого студента, отож, коли маєте бажання покарати когось за спізнення, то хай це буду я! — Юнак розкинув руки в сторони, щасливо усміхаючись, наче очікував, що хтось кине в нього списом, а він з готовністю прийме цей удар.

— Ви двоє, на місце. Після лекції — негайно до мене, — повідомив директор.

Гермі потупився, розглядаючи свої пошарпані сандалії, які ледве трималися на худорлявих ногах. Подумав, що коли б на цих сандаліях були крильця, на лекцію він би не спізнився. Юнак поворушив пальцями ніг і поплентався за другом до вільного столика. Підлога сильно нагрілася, тож він докладав усіх зусиль, аби не розімліти та не задрімати.

…Не минуло й півгодини, як сусід почав позіхати, роззиратись і мрійливо проводжати поглядом птахів, які пролітали у височині. Поганий знак. За хвилину він потягнувся і мовив:

— Хоч убий, та я більше не можу дослухатися до Кронового бубоніння…

— Хоч тихо посидь, — простогнав Гермі, відчуваючи, як біда насувається.

Сусід штурхонув його ліктем і кивнув у бік сходів:

— То що, тікаймо звідси?

— Я тебе прошу: посидь і не дратуй його! Якщо Крон нас почує, то… — Гермі бігцем зиркнув на викладача і зіщулився. — Вітаю, вже почув.

Високий та огрядний директор повагом підійшов і кілька секунд мовчки дивився на обох юнаків. Здавалося, що його могутня постать затуляє половину неба.

— Панове, ви нині вже достатньо відзначилися. Бажаєте покинути лекцію сторч головою, аби не валандатися донизу сходами?

— Ні-ні, — із запалом заперечив Гермі.

— Я вам потрібен для майбутньої Тріади! — заявив його сусід вищим, ніж завжди, голосом. Бо він уже не був певен, що так потрібен.

— Директоре Крон Оссе, вітаю! Вибачте, що так безцеремонно перериваю вашу лекцію! — рятівний голос пролунав від сходів.

Директор озирнувся на новоприбулого. Сусід Гермі тим часом спритно перестрибнув столик і завмер подалі від Крона. І собі теж зиркнув убік — цікаво, кому ж вистачило терпцю посеред лекції підніматися нагору?

На верхівці сходів стояв, привітно розкинувши руки, професор Вішну і сліпуче усміхався, хоч його чоло блискотіло від поту.

— Забудьте про церемонії, професоре! — Крон доброзичливо — наскільки він це вмів — усміхнувся у відповідь. — То маю на думці, що наша вже тут?

— Богиня? — перепитав хтось зі студентів. — Тобто та дівка, яка спробує навчатися з нами?

— Цитьте! — обірвав Крон.

— Вона тут, — тихо й урочисто проказав Вішну і відступив убік, звільняючи шлях.

Гермес перевів погляд на друга й помітив, що в того відвисла щелепа. Бо ж на верхівку сходів гордо й граційно ступала… . Довгоочікувана, перша богиня, про яку тільки й мови було останні кілька тижнів — з того дня, як директор оголосив, що студентки-жінки нарешті з’являться в стінах Академії. Подейкували, що сам Крон Осс був категорично проти, але інші викладачі переконали його в доцільності таких змін. Тож наступну дівчину, котра прийшла до них, зарахували на навчання. Вона мала з дня на день відвідувати лекції нарівні з усіма, хоча всі сумнівалися, що їй це до снаги. Бо ж де таке бачено: щоб жінка — та нарівні з ними?

Що на верхівці сходів стояла саме нова студентка, сумнівів не виникало — пронизливі чорні очі, впевнена усмішка червоних губ, біла-біла шкіра — вона вся складалася з гострих ліній та контрастів. Студенти до того не знали, який вигляд мав би бути в першої богині, та тут же затямили, що ось саме такий. Вона здолала останні кілька сходинок і спинилася.

На відміну від хлопців у білому, тонка постать губилася в червоній сукні, з-під котрої визирали ніжки в сандаліях на високій платформі. Широкий пояс на талії не підкреслював фігури, та привертав увагу вишивками квітів і птахів. Волосся, закладене нагору, прикрашали червоні квіти.

— Отже, ваша нова одногрупниця… — професор Вішну подав руку гості, щоб допомогти їй спуститися до студентів. Проте дівчина, замість прийняти руку викладача, не змигнула оком і переметнулася через парапет.

Гермес не помітив, коли сусід його опинився по той бік аудиторії — мов блискавка. Ніжки богині, замість торкнутися долівки, майнули в повітрі. Юнак піймав дівчину на руки, а тоді обережно опустив.

Богиня — така маленька і тендітна проти студента — здивовано підняла смоляні брови.

— Що ви собі дозволяєте! — гримнув директор. — Що наша гостя подумає про вихованців Академії!

Вішну усміхався. Студенти спостерігали за кожним рухом богині.

— А я кажу, що вона зараз йому вріже… — шепнув Одін до Гермеса.

Гермі промовчав, бо судячи з Одінового виразу обличчя, той волів би, щоб новоприбула врізала і йому.

Дівчина, проте, лише вперла руки в коліна і вклонилася студентові, який піймав її. І представилась:

— Аматерасу но Мікамі. Якіі цікаві у васу методи вітаня.

Говорила вона з акцентом. Юнак, не зводячи погляду з обличчя нової студентки, нахилився і торкнувся губами її руки. Це був дивний рух, неправильний, незнайомий. Він передчував, що такий учинок не минеться, але не зміг себе спинити.

— А я Зевс, — юнак спробував усміхнутися.

— Я запам’ятаю, — стримано кивнула дівчина і повторила на свій манер: — Жі… Зіусу. Зеусу?

Професор Вішну підійшов до директора і зашепотів щось — завжди насуплене обличчя Крона стало ще серйознішим. Гермес замружився і подумки заглушив усі інші звуки, аби розчути викладачів. Дяка богам, унікальна навичка дарувала можливість збирати інформацію непомітно для інших.

— …Вона каже, що без нього ні кроку не ступить.

— Ступить, — відрізав Крон Осс, стежачи за тим, як нова студентка вмощувалася на колінах біля одного зі столиків.

— Пане директоре, він її брат.

— Годі, — голос Крона різонув так, що Гермес мимоволі затулив вуха руками. — Брат, не брат… Мені достатньо вже того, що в Академії буде жінка. Більше — жодних поступок. Цукійомі не пройде крізь Браму.

— Воля ваша, пане директоре, — професор Вішну низько вклонився. Його доброзичливе смагляве обличчя завжди було безтурботним, але зараз там майнула тінь сумнівів. Гермес підпер голову рукою. Він, хоч і не був викладачем, здогадувався, про що говорив директор. І це було зле, ой як зле.

* * *

— Хотів би сказати, що не хочу тебе бачити, але от іронія: я тепер не можу бачитинічого, — голос Закса Нортона скидався на скрип заіржавілого механізму.

Рендалл завмерла на порозі палати, заспокоюючи біль у всіх м’язах. Це було найперше місце, куди вона кинулася, щойно професор Діан дозволив їй уставати, і тіло не раділо від таких ривків. Та їй ніяк не сиділося на місці.

Подумати лишень: відрахували! Самі ж одногрупники! Дурниця несусвітня. Принаймні так дівчина думала, доки не зазирнула до Закса — окрім нього опритомніли ще Амон, Діке та Ньєрд.

Хлопець сидів на ліжку в зім’ятій помаранчевій футболці, його руки лежали зверху ковдри. Руде волосся випиналося з-під бинтів, які закривали лоб і очі.

— Ти сильно постраждав? — дівчина розуміла безглуздя цих слів після Закового «привітання», але не втрималася.

— Я не люблю повторювати, — тихо сказав він. — Не хочу. Тебе. Бачити. І чути теж, само собою.

— Якого біса, Нортоне? Скотися з Олімпу!

Рен здалось, що хтось невидимий штрикає її ножем і зараз палату заллють потоки крові. Але цього не відбулося, бо найстрашніші рани завжди залишаються насподі, незримі для всіх довкола, і лише найчутливіші здатні побачити: щось не так. Та Нортон, на біду, до найчутливіших не належав жодним чином. Він смикнув плечима.

— Ти кинула нас, Савітрі. А ми, знаєш, ледь не загинули. Тебе відраховано. Це спільне рішення.

Ще один надріз. Невидиме лезо вгризлось акурат у ланку, котра відповідає за дихання, і Рендалл здалося, що повітря перестало доходити до легень.

— Я пішла рятувати Нікту. Я силкувалася повідомити вас про це. І… мені вдалося! — тут її заполонила образа, бо подумки, весь цей час, Рен бачила задоволене обличчя Закса, бачила схвалення і, можливо, навіть захоплення, які вона отримає, щойно одногрупник дізнається, як вона витягла Нікту. Порятувала її тим шляхом, яким лиш вона одна могла скористатися. І — можливо — порятувала їх усіх тут від великої біди.

— Облиш мене, — видихнув Закс.

Ось тобі й подяка, і захоплення, Рендалл Савітрі. Уявне криваве місиво під білою лікарняною футболкою поступилося місцем глухій порожнечі.

— Ти майстерно раниш словами, Заку. Молодець. За це б теж отримав найвищий бал.

* * *

Схема була простою: відсидіти лекцію, потім никатися десь усю перерву.

— Я співчуваю, Савітрі, — зграбна фігура Медеї виросла побіля Рен, порушуючи її схему виживання. — Чула про вас.

Чаклунка присіла на край столу і недбало поклала ногу на ногу.

— Знаєш, не треба перейматися, справді. Усі іноді виявляють слабкість. У цьому немає нічого аж такого незвичного. Ще й для зникальниці.

— Звичайно, — кивнула Рен утомлено.

Їй геть не хотілось пояснювати Медеї, що сталося насправді в ніч балу. Тим більше, всі студенти якимось чином уже встигли дізнатися, що Савітрі покинула одногрупників у небезпечній ситуації і втекла. Нищівне відчуття підсилювали навіть не перешіптування за спиною, а те, що одногрупники досі в госпіталі, а Нікта Ромі, яка єдина могла б засвідчити її невинуватість… Навіть директорка не була певна, що тій вдасться виборсатися.

Заходити до інших і слухати обвинувачення Рен не хотілося — спершу хай видужає Нікта. Або ж Діке, поновивши сили, зможе визначити, чи Савітрі бреше. І вони всі побачать, яку дурню впороли.

Зникнення Медеї дівчина не помітила. Як і початку заняття. Здавалося, що світ довкола і її власний рухаються з різною швидкістю. «Ще день, і я прийду до тями», — вкотре повторила собі подумки, обіцяючи прийти до тями завтра. Та Нікта не прокидалася. Страшні сни не минали: кров підступала до горла і порскала з-під пальців. Мрієроста Савітрі забувала найпростіші деталі схеми і не могла, не встигала нічого вдіяти. Срібні голки виростали вже з її, а не із Зіґфрідових грудей.

Знову, як і на початку навчання, Рен затопила люта самотина, і незрима стіна між нею та іншими нагадувала: вони не люди. Вони переступили ніч балу й рушили далі, стріпнувши свої рани, як пил, або ж цілеспрямовано рухалися до цього. А їй хотілося опустити руки й завити.

— Так ти ще нещаснішою видаєшся, — зауважила студентка, яка наступного дня застала у вбиральні Рен спроби усміхатись до високого дзеркала.

Мідне волосся, коротко обтяте, і ясні-ясні очі. Нефтіда. Усюди ця чудова, сильна, Нефтіда. Гнів ударив зсередини.

— Ось іще твоєї думки мені бракувало, — огризнулася дівчина і поспішила піти геть, поки з вуст не зірвалося щось на кшталт «Я тебе ненавиджу».

«Боги, як я низько впала…» — подумала вона, долаючи втомливо довгий шлях від головного корпусу до Брами. Замружилась і проскочила через металеве плетиво, знайоме поколювання пробігло тілом. Тільки в парку біля Академії зникло відчуття, що в спину вчепився погляд невидимих очей.

…Директорка відмовилася втручатись у рішення групи, якщо тільки вони не загрожують нічиєму життю чи здоров’ю. Рен була більш ніж упевнена, що загрожують — її життю і здоров’ю. Аматерасу — ні.

— Бажаєте відпочити кілька днів? — спитала очільниця під час наступного візиту Рен, коли повідомила, що в групі її замінить універсалка Нефтіда. — Можу влаштувати вам офіційні канікули.

— Я ні разу не чула про канікули в Академії, — буркнула дівчина, подумки нашатковуючи Нефтіду на дрібній терці.

— Бо ви в житті не відкривали статуту. Отож?..

* * *

Дорога бігла вперед сірою стрічкою, крізь дощ і туман. Час від часу за вікнами пролітали містечка-незнайомці і, теж сірі, тонули в зелені лісів, надто схожі одне на одне. Рен було загалом байдуже, на що вони схожі, доки стіни Академії залишалисьпозаду. «Кілька днів, — сказала Аматерасу. — Для вас небезпечно довше залишатися на віддалі». Рен погодилася й на такий варіант: сумувати, споглядаючи дорогу, все ж краще, аніж вислуховуючи нові завдання від Одіна.

Отож за вікнами пролітали незнайомі пейзажі, а в голові Рен — депресивні думки. У нагрудній кишені лежав лист Аматерасу, який мав гарантувати дівчині теплий прийом у таємничому пансіоні Академії. Пансіон був у містечку під назвою Край Світу.

Світ довкола вже довгий час здавався Рен мильною булькою, котра ризикувала луснути. За Брамою Академії тягнувся парк, а за парком — бруковані вулиці, помережані скверами, крамниці, кав’ярні й паби, тими вулицями ходили люди — звичайні, сущі, смертні, справжні, благословенні в своєму незнанні того, що поряд із ними завихрюється наймогутніше місце сили з-поміж усіх.

Край Світу на око належав до місць людських, але його назва навіювала думки про Академію.

Порожній автобус загальмував біля високих кованих воріт, які підозріло скидалися на вхід до «любого» університету. Рен зістрибнула зі східців, поправила рюкзак на плечі і, не замислюючись, мовила своє ім’я, як і щоранку перед Брамою, — та нічого не відбулося. Як і першого дня в Академії. От якби, як і першого дня, зараз тут з’явилися Діке з Заксом!

Натомість щось натужно заскрипіло, і врешті металеве плетиво розійшлось урізнобіч, відкриваючи довгу, сліпуче-зелену алею, залиту сонцем. Світ по той бік воріт різко відрізнявся від туманної, сірої вулиці. Здавалось, що все — і чисте небо, і зелена трава, і квітники — надто яскраве.

— Ми на вас чекали! Проходьте, богине!

Справа до Рен підійшов чоловік в оливковому костюмі та попрохав її рюкзак. Ліворуч з’явилася мініатюрна дівчина в гірчичній сукні. Вона вклонилась, а тоді впевнено взяла Рен за руку і повела алеєю вперед. На її грудях красувався бейдж із написом «Адміністраторка». Нижче філігранні літери складались в ім’я — Галатея Восьма. Дівчина усміхалася широко, яскраво і фальшиво — як і личило на роботі. Очі Галатеї неспокійно бігали. Врешті адміністраторка сфокусувала погляд на вході.

— Що за несправність? Яку репутацію ви нам створюєте? Позвільняю усіх! — прошипіла адміністраторка і повернулась до чоловіка в оливковому. — Ви, перенесіть речі нашої шановної гості в номер. Ви, підготуйте обід. З гарно просмаженими млинцями, так, звичайно! — Вона хитнула вказівним пальцем, і ще кілька співробітників з поклоном чкурнули виконувати доручення.

— Як ви доїхали, шановна Рендалл Савітрі? — Галатея не стала чекати відповіді й защебетала далі: — Ось тут у нас купальні. Ох, ви, мабуть, погано спали! Але в нас забудете про всі проблеми й почуватиметеся справжньою богинею. Ой, перепрошую, ви і справжньою богинею, так, звичайно!.. Ви, — нищівним тоном звернулась вона до пари покоївок, що проходили поруч. — Найкращу постільну білизну для богині Савітрі. І номер нам потрібен неодмінно з терасою до моря.

— Звідки тут море? — здивувалася Рен, мимоволі дозволяючи адміністраторці вести себе далі.

— Тут є Але прибережна зона з південного боку, а тут ми підтримуємо помірний клімат. Самі розумієте, гості різні, й побажання різні… Ви — оформте картку постійного клієнта для богині Савітрі. Ви ж станете нашою постійною гостею, люба? Неодмінно, так!.. Тут розарій, далі — ресторан… Ви, зарезервуйте для богині Савітрі столик на терасі на вечір. Не хвилюйтесь, люба, ваша сукня вже готова!

— Яка сукня? — дівчина зрозуміла, що цей словесний потік не закінчиться ніколи, якщо вона не обірве його. — Я просто хочу відпочити.

Вона випручала долоню з чіпких пальців Галатеї і спинилася.

— Я приїхала відпочивати. Прийти у свій номер. Впасти на ліжко і вмирати там стільки, скільки моїй душі забагнеться.

Рен уявила, як жалюгідно це звучить, проте на обличчі Галатеї досі палала енергійна усмішка.

— Ви зможете вмирати . Але сукня готова — на вечір. Запам’ятайте, люба моя, дірки у вашій душі — річ минуща, а з’являтись у пристойному товаристві личить у всій красі. Ви ж єдина і неповторна богиня Савітрі, авжеж!

* * *

Коли Рен нарешті опинилась у своєму номері, їй уже геть не хотілося скніти під ковдрою. Піддавшисьраптовому пориву, вона обстригла волосся коротше, ніж будь-коли, — і замість розпатланих темних кіс, які багато років однаково спадали нижче плечей, попрохала собі акуратне каре. Залишила одне довге пасмо — аби схопити його Ніктиною зав’язкою і завжди мати щось на пам’ять про богиню ночі.

Номер надто скидався на сон: кругла кімната, умебльована кремовими кріслами й диванчиками, мовби плавала у світлі. Тонкі колони підпирали стелю. Занавіски приховували вихід на балкон — а внизу блискотіло море. Рен навшпиньках пробігла всю кімнату, сперлася руками на низькі поручні та перехилилась уперед.

Солонувато-свіже повітря вдарило в ніздрі. Хвилі м’яко накочувалися на берег унизу. Оранжево-фіалкові хмари стелились над обрієм, відблиски танцювали на воді.

Опісля Рен згадала про сукню — та вже висіла на дверцятах шафи. «Богиня Савітрі» акуратно зняла чохол і торкнулася тонкої тканини. Атлас нагадував воду, в яку можна зануритись і не виринути.

Це була дуже гарна сукня.

Коли Рен трохи розклалась і вдруге визирнула на балкон, на хвилях уже тремтіла срібна місячна доріжка, прокреслена в темряві, як дороговказ, що твердив: «Тільки вперед!»

Що попереду — вона не знала. Внутрішній голос нагадував: поки вона знічев’я споглядає мірний шепіт хвиль, Нікта Ромі бореться з собою за право не зникнути в темряві. Закс Нортон намагається повернути зір. Інші одногрупники також заліковують рани.

Та найважливіше — розуміла Рен — аби виборсалася Нікта. А прихильність одногрупників до неї — то вже порівняно дрібниця!

«Врешті, я богиня Савітрі», — нагадала собі дівчина, як весь день повторювала адміністраторка Галатея, і, кинувши останній погляд на темні хвилі, пішла по коробку з туфлями.

* * *

Столик у ресторані, вимережаний різьбленням, скидався на деталь з іграшкового сервізу. У повітрі ненав’язливо плинули ноти фортепіанних мелодій та квітковий аромат. Столиків довкола тулилося не менш як два десятки, проте всі — зайняті. Пані та панове в розкішних вечірніх туалетах піднімали келихи. Жодного знайомого обличчя.

На запитання Рен про те, хто всі ці люди, офіціантка усміхнулася:

— Ми приймаємо гостей не лише з Академії, а й звичайних людей. Дивовижа, як легко змусити їх сприймати всі неймовірності як належне! Але, звичайно, для богів у нас найкращі пропозиції та особливий сервіс. Якщо ви не хочете контактувати з людьми чи вони вас якимось чином дратують, тільки скажіть, і ми…

— Гей, дівчино, спокійно, — спинила її Рен. — Я наразі приблизно така ж людина, як і вони.

— О ні, ви безцінна богиня Академії! — заперечила офіціантка, тоді глибоко вклонилась і пішла геть.

— Привіт, чи могла б і я вмоститися тут? — прожебонів хтось поруч, щойно на столику Рен поставили останню з безлічі страв до вечері.

Дівчина позирнула на неочікувану сусідку — на вигляд та була молодшою за Нікту. Розкішні каштанові коси стікали до колін. Під пишними кучерями всміхалися очі — спокійні, геть дорослі.

— Я не проти товариства, — кивнула Рен.

Дівчина присіла в сусіднє крісло з гордістю королеви і взялася до вечері.

— Дозвольте представитися: звуть мене Деметрою дей Ерз, — усміхнулась та, акуратно відділяючи запечену рибу від гарніру. — Славетна богиня врожаїв і всілякої живності.

— Я тебе в Академії не бачила, — зауважила Рен.

— Звичайно. Я ще не дійшла до віку, аби ввійти крізь Браму.

— Але ти знаєш про богів.

— Певна річ. Я — , — всміхнулась дівчинка, накладаючи собі салат із помідорами, оливками та синюватими сирами. — Ти хіба не читала про оригіналів?

— Це як універсали?

— Ні. Зовсім ні. Кепсько ж вас навчають! Оригіналами звуть тих, хто від народження знає чи здогадується про своє минуле. Схожі на мене переважно потрапляють до Академії ще дітьми. Живемо тут, доки сягнемо віку зарахування. На моїй пам’яті оригіналів була лише трійця: Нікта Ромі, Зіґфрід і Брюнгільда Ньєрд.

Брюнгільда!

Спалах зненацька розвіяв запону над пам’яттю Рен, і вона вчепилась у пласт недоступних раніше спогадів.

Брюн. Брюн Ньєрд — так її звали!

Як вона могла забути? Брюн — голос срібних дзвіночків, волосся, мов солодка вата. Брюн — маленька божевільна душа, примара Академії, дівчинка, яка бажала смерті Нікті та Зіґові. Сестра Ньєрда, яка намагалась її, Рендалл, врятувати від Медеї. І врятувала. І після того — все. Прірва.

А Брюн же попрощалась тоді — бо знала, чим це закінчиться для неї. Знала, що варто відкрити свою історію — і прокляття зітре її зі спогадів усіх інших та закриє шлях до них. І це дійсно сталося.

Рен глибоко вдихнула і вчепилася пальцями в стільницю, тамуючи спалахи спогадів, які ожили всі водночас. Вона вже знала, що зробить, щойно повернеться до Академії. Хай чого це коштуватиме. Хай якого ризику вимагатиме. Брюн чекала — зовсім сама. І мусив знайтися шлях звільнити її від цієї вимушеної мовчанки та самотини.

— А чому Нікта і Зіґфрід у твоїй групі? Ви вже не разом? — голос Деметри вирвав із роздумів.

— Якщо коротко: всі впевнені, що я їх зрадила, — неохоче пояснила Рен, аби не заглиблюватися в подробиці.

— А ти не зраджувала?

— Ні. Та єдиний свідок, на якого я маю надію, зараз бореться з внутрішньою темрявою.

— Нікта? — поцікавилась дівчинка, тягнучись по скляну вазочку з десертом.

— Так. Тобі відомо і про те, що вона..?

— Породження первісного Хаосу, богиня ночі і найбільша прихильниця какао. Передай, будь ласка, оте варення, — дівчинка вказала на тарілку на іншому кінці столу. — Дякую. Якщо тобі цікаво, то Аматерасу пильно стежила за Ромі, поки та жила тут. Але в Нікс був винятковий самоконтроль, вона ніколи-ніколи не зривалась!.. А щодо твоїх одногрупників: якщо вони вважають, що ти зрадниця, то забудь про це і насолоджуйся життям.

— Сказати легше, ніж зробити.

— Але це єдиний хороший варіант, — хитнула головою Деметра із виглядом дуже досвідченої в цих справах особи. — Навіть після довгої зими приходить тепло, земля прокидається і дарує нам свої плоди. Навіть найстрашніші проблеми не зможуть знищити твою душу. Іноді просто треба глибоко вдихнути, стиснути кулаки і зачекати, доки сніг розтане та скресне крига. Оце й усе. Часом і мені бувало недобре, знаєш. Та я собі пригадувала: Деметра була чудовою. Тож і я буду чудовою. І ти теж. Ти… о боги, я ж не спитала імені!

— Рендалл Савітрі.

— Прегарно! Запевняю тебе: Рендалл Савітрі переможе всі проблеми і стане чудовою богинею.

* * *

Уже першого вечора Рен відчула, що вимушені канікули йдуть їй на користь. А через кілька днів вона почала замислюватися над тим, як залишитись тут на довше.

Всюдисуща адміністраторка Галатея дбала ледь не про весь вільний час гостей. «Не відмовляйте собі ні в чому, богине Савітрі!» — щебетала дівчина в гірчичній уніформі, оточена вишколеною оливковою прислугою. Скоро Рен зрозуміла, що адміністраторок тут щонайменше два десятки. Галатея Третя радісно пояснила, що так набагато легше підтримувати все в ідеальному стані. Галатеї визнавали лише ідеальний стан.

Останнього дня перед від’їздом дівчина пакувала речі, відмовившись від допомоги слуг. Коли всі вішалки опустіли й рюкзак лежав біля дверей, Рен притулилась до арки балкону та до болю в очах задивилась на море. Сліпучі полудневі промені висвітлювали воду. Сильний порив вітру кинув в обличчя дівчини мереживні занавіски — вона відсахнулась і ледь не перечепилася через поріг.

— Піймав! — тієї ж миті міцна рука лягла на талію Рен, і та відскочила як ошпарена, пригадуючи слова Галатей: у номер безборонно не міг потрапити ніхто, крім неї та персоналу.

— Тільки не волай! Усі свої, — новоприбулий випередив її перший порив закричати.

Хлопець відступив на крок, і Рен змогла гарно роздивитись його. Смаглява шкіра, пісочні кучері, стягнуті пов’язкою на голові, розсипи кілець-сережок у кожному вусі.

— І які це «всі свої»? — поцікавилась дівчина.

— Ну, це ж ти з Академії приїхала?

— Можливо.

Незнайомець пристрасно вдарив себе долонею в груди.

— Я Хамсін. Друг Діоніса.

— Чудово. А я Рендалл Савітрі. І що тут потрібно Хамсінові, другу Діоніса?

— Усього лише дві речі. Зиркнути на таку красуню і передати звістку.

Крик сирен прорізав повітря.

— Ось мовби чув, що не вийде все завиграшки! Ох уже цей пильний захист… — Незнайомець пригладив світлі кучері і роззирнувся, наче роздумував, куди сховатися.

— Боюся питати, як ти проник у мій номер, — хмикнула Рен.

— Я можу проникнути всюди, коли забажаю, — хлопець гордо всміхнувся і зняв із шиї кулон з різнобарвними пір’їнами. — Вітер я, вітер. Тримай, прекрасна Рендалл!

Кулон опустився в долоню дівчини.

— Вітер? — перепитала вона, розглядаючи прикрасу.

— Так. Це такий дух, який переміщує повітря, якщо тобі так зрозуміліше, — нетерпляче пояснив Хамсін. — Я зі світу Діоніса.

— Тоді як ти сюди потрапив? Нитки ж…

— О, вони мені не потрібні. У вітрів свої методи руху. Я ні до чого не прив’язаний, окрім законів власного світу. А оскільки я — не у своєму світі, то тепер Хамсін, друг Діоніса — всуціль вільне створіння!

— А ось і порушник! — Двері прочинились, і на порозі з’явилася Галатея Вісімнадцята в супроводі охоронців, та вони не могли ввійти, бо всіх здував шалений шквал, який явно перевищував можливості кондиціонера на стіні.

— Час звіятися відсіль! — Хамсін тим часом нахилився до Рен і шепнув: — Я не міг потрапити до Академії через захист Аматерасу. Тому щастя, що ти опинилася тут. Передай Діонісові: Колесо Долі починає свій рух. У нього є рік, не більше!

А тоді — Хамсін впився в губи дівчини палким поцілунком.

— Це аби ти не забула! — кинув він приголомшеній Рендалл і зник, наче… наче його вітром здуло. У повітрі ще хвилину тремтів теплий солодкавий аромат, а потім і він розтанув.

Поки охоронці металися кімнатою, щось підказувало Рен, що Хамсін, друг Діоніса, нікому більше не трапиться на очі.

Розділ 2 Дзеркало в серці Вихору

— Ти ж допоможеш мені, Амоне? — довірливо подивившись в очі чорнявому студентові, Рен пересіла з крісла на краєчок його ліжка.

Вона зазирнула до Діоніса наступного ж дня після приїзду, достеменно пригадуючи, що має передати йому Хамсінове послання. Але пообіцяла собі, що жодного послання Амон не отримає, доки не погодиться її виручити. Керн повідомив, що Діонісові час уже на заняття, та він воліє валятися в ліжку, симулянт такий.

— Я не маю на тебе образи, — повільно відказав той, розглядаючи свої руки. — Але командна робота — це командна.

— Я мала врятувати Нікту. Торкнутися її мрії. Ми б не могли досягти цього . Сам знаєш.

— Але всі впевнені, що ти просто перелякалась і втекла. Це те, що ми почули … — хлопець витримав паузу, наче шукав правильних слів, щоб продовжити. — Отже, ми це почули. Від тебе, — повторив він і стрельнув очима в бік Рен. — Нікого не було в коридорі, коли ти заходила?

— Ні.

— Добре. У лікарні все ж непоганий захист від зайвих вух. Розумієш, то була дуже дивна ніч. Ми багато мізкували над тим, що сталось. Адже, знаєш, Закі — ходяча іскра, якій тільки дай шанс спалахнути. Та він розумний. А Діке і Ньєрд розважливі. Знай, що їх так просто не обдурити.

— На біса мені їх обдурювати?

— Про мене, тобі це справді не потрібно. Тоді питання в тому, кому це знадобилося.

— От ще би я це знала!.. — Рен зиркнула на годинник і підірвалась до дверей, щоб устигнути на лекцію.

— Ти гарно мене слухала? — перепитав Амон.

— Так-так.

— Ти гарно мене слухала?

— Ага-ага… — дівчина штовхнула двері, проте раптова думка змусила її завмерти на порозі. — Амоне. Я не казала того всього під час проникнення — а казав? — спитала вона пошепки, притуляючись чолом до одвірка.

— Це всім цікаво.

Рен спромоглася на усмішку. Здогади завирували всередині, витісняючи думки про наступну лекцію. Натомість ноги принесли до крихітної читальні на розі. Зазирнувши всередину, дівчина впевнилася, що там порожньо, і вмостилася при вікні, щоб розкласти всі свої шалені теорії. Здається, Амон дав їй підказку.

Вона вслухалась у гамір знадвору і не розчула, як щось клацнуло в замку.

* * *

Закс

Відчуття того, що ця комедія скоро завершиться — неповторне. Не настільки неповторне, як змога бачити знову, але все ж.

Діке, і Ньєрд, і Діоніс — усі погодилися. Підозрювана — лише одна. Тож треба дати їй те, чого вона хоче. Віру в успіх. Віру в те, що її магія задурманила нас. Віру в те, що Рен тепер сама беззахисна і — легша мішень. Гарно зроблено. Пазл склався.

Щойно Савітрі повернулася з мандрівки, заворушилась і вона…

Коридорів, які ведуть від читальні, два. Я з Діке. Праворуч Тесс.

Очі все ще печуть немилосердно, тому на місці панни незворушності — розмита пляма, яка нахиляється вперед і намагається відкинути волосся за спину.

— Це ж неодмінно спрацює? — питаю про всяк випадок, бо досі не знаю всіх правил, за якими працює сила Діке.

— Якщо я жертвую, то неодмінно. — У її руках срібляться ножиці.

Долаю чотири кроки до повороту і натикаюся на нашу головну підозрювану. Вона встигає повернутися до мене. Не роздивитися лиця, але певен, що на ньому здивування: не чекала, що ми застанемо її на місці злочину: руки по лікті обмащені кров’ю — або ж це фарба, та я ставлю на кров. Мабуть, вона готувалася до чергової химерної магії. Тут магією нікого не здивуєш.

Тесс, поки ми відвертаємо її увагу, вислизає з іншого коридору й хапає Медею, незважаючи на спротив. Діке нечутно з’являється за моєю спиною і обирає пасмо волосся на відтин.

Статура Тесса нам на користь — я не певен, що зміг би довго стримувати особу, що так дико пручається. Медея корчиться, стрибає, ходить по ногах, виривається щосили і проклинає свого близького начебто друга. Та даремно.

— Нещодавно з нашою групою стався неприємний інцидент, — зауважує Діке, тримаючи в одній руці ножиці, а в другій власне пасмо.

Чаклунка затихає, ніби голос хранительки правди лякає її.

— Під час проникнення Рендалл Савітрі покинула всіх, щоби врятувати Нікту Ромі. Це призвело до важких ушкоджень членів нашої групи. Проте в той самий час хтось вирішив переконати нас у тому, що вона налякалася і втекла, прирікаючи всіх.

Я не бачу, чи Діке посміхається, але чудово уявляю її холодну посмішку.

— Незначні спостереження допомогли встановити, що тут не обійшлося без втручання ззовні. Але втрутитися в чуже проникнення зміг би хтось лише з особливою силою, силою чародійного туману. Такою, як у тебе, Медеє Надаль. Тож на основі попередніх спостережень смію вважати, що тобі прагнулося посіяти розбрат між нами і Рендалл Савітрі, аби розділити нас. Залишилося дізнатися, для чого.

— Обійдімось без довгого вступу, — киваю я, бо що більше стараюся видивитися Медею, то важче мені сфокусувати погляд. А вона на диво довго мовчить. Наче чогось очікує.

Панна незворушність обтинає довге пасмо волосся, яке чорною стрічкою зміїться на підлогу, і питає:

— Медеє Надаль, чи це ти втрутилася в наше проникнення та зімітувала Рендалл Савітрі?

— Що за нісенітниця! Не можна втручатись — і все…

— Брехня.

Ось вона, ось. Богиня справедливого суду, яка безпомилково розділяє правду і брехню.

— Чи ти дієш за чиїмсь наказом?

— Я нічого забороненого не робила.

— Правда. Це не заборонено. Але повторюю питання: чи ти дієш за чиїмсь наказом?

Діке підходить майже впритул і тепер вивищується над Медеєю, наче безмовний монумент. Медея мовчить. Задуха, якої не було вранці, затоплює нас.

* * *

Одін розклав на столі досьє студентів і тицьнув пальцем у крайній стос:

— Група Фрігг Дін уже повертається до навчання в повному складі. У Веретрагни ще двоє важко поранених. А от що скажете стосовно Ніколаса Ньєрда? Що в них за переворот дев’яти світів?

— Можете зі мною не погоджуватись, як ви завше це й робите, та драконоборець Зіґфрід і монети ламаної не вартий, — хмикнула Діта. — На біду, в них ще й Савітрі. Вірніше, донедавна була.

— Облиште Савітрі, у мене на неї великі плани, — хитро всміхнулася Аматерасу. — А щодо Зіґфріда, то згадайте спершу власну молодість!

— Я тебе прошу, Ама. Моя молодість — невичерпна, — хмикнула Діта.

— Як і дурість, — шепнув Одін, але професорка-красуня не удостоїла його поглядом.

Двері кабінету розчинилися — Лакшмі ввірвалася дзеленчанням браслетів і пряними пахощами. Та на її лиці не було звичного спокою.

— Вихор, — прошепотіла вона, хапаючи ротом повітря. — Вихор іде — Інанна помітила. Захист десь втратив у силі, коли пропустив такенну оказію!

— Тоте, якого прокляття ти не перевірив прогнозів? — схопився на ноги Одін.

— Коли? — гострим, мов бритва, голосом відрізала Аматерасу.

— З хвилини на хвилину, — Лакшмі вчепилась у свою синю шаль.

— Ох, недарма від ранку така пекельна спека… — директорка звела вказівний палець угору, і з нього вирвалося біле світіння. — Захисти їх, — шепнула вона і впала просто на руки Одіна, котрий, забачивши найтоншу зміну, встиг метнутися через стіл якраз вчасно.

Очі Аматерасу закотились, оголюючи помережані червоним білки. Світло шугонуло крізь прочинене вікно і зникло в невідомому напрямку.

* * *

Закс

— Ти застосовувала тіньові сили?

Медея, здається, вирішила, що краще мовчати, або ж прагне потягти час до…до чого? Я не знаю цього. Хоча нас троє, а вона одна, щось дає їй спокій. І — забирає його в нас.

— Ти носиш у собі тіньові сили?

Діке ні на що не зважає. Діке монотонно ставить питання. Медея корчиться і мовчить, та щось усередині неї не може чинити спротиву хранительці справедливості.

— Це не з тіньового боку. Чари — мої. Кровні.

Тіньовий бік — ще одна тема-табу в Академії. Діке могла дізнатися щось від директорки на правах її незамінної помічниці. А от те, що ця тема знайома Медеї, наштовхує на роздуми.

— Правда, — підтверджує Діке і веде далі: — Навіщо ти шкодиш Рендалл?

— А хто сказав, що вона не шкодить?

— Навіщо ти шкодиш Рендалл Савітрі? Ще з моменту втечі зникальників.

Нерозбірливий скрик десь далеко.

— Вона несе біду.

— Навіщо ти шкодиш Рендалл Савітрі?

Медея заходиться реготом.

Хряскають шибки, і — темрява. А за нею — червоний туман. Це Вихор. Майже наосліп я впізнаю, що це Вихор, — за тим, як резонує все всередині. За тим, як задуха здушує легені. Плани різко змінюються.

— Діке! Тесс! — вирішую орієнтуватися за звуками, адже чорта з два тут щось побачиш навіть зі здоровими очима, коли біда тільки набирає розмаху.

Ніхто не озивається. Пляма ліхтаря поряд гасне.

Треба зібратися разом. Треба потрапити до госпіталю, щоб Ромі не була наодинці. Треба дістатися до Савітрі — якомога швидше. Стільки «треба» на такий короткий проміжок часу. Вихор вибиває в усіх землю з-під ніг.

З червоного туману випливають руки — такі ж червоні. Холодний липкий дотик до щоки змушує тіло ціпеніти.

— Проклинаю тебе. Вір мені. Забудь про неї.

* * *

— Вихор наближається! — зачувши це слово з уст студента, який пробігав під вікнами, Рен стривожилася.

Про Вихори вона читала раніше. Проте зараз у пам’яті зринали тільки шматки параграфів: про те, що Академія — нестійка через сукупність сил у ній, що все тут надто ефемерне і легко звіюється від найменшого дотику. Що Вихор позначає інший світ, який черкає Академію своєю присутністю, ніби проходить надто близько повз неї і спричиняє…

Змішання реальностей.

Ось що він спричиняє. Це Рен пригадала достеменно, і тут же холод сипонув по шкірі, попри задушливу атмосферу.

Далі — впала темрява, хоча знадвору був щойно сонячний день. У світильниках, котрі до того повнилися миготливою енергією, закипала густа смола і скрапувала на підлогу. За нею — з’явився туман. З-під дверей і з-під стелі.

Рен глибоко вдихнула і підійшла до вікна, щоб не дати туманові збити її з пантелику. Швидко пригадала все, про що розповідав професор Одін: коли приходить Вихор, тримайся поруч із іншими, не залишайся наодинці, бо тканина реальності може розірватись і забрати туди, де немає ні Академії, ні інших світів, ні часу з простором. І ще не повертався звідти.

Рен знайшла поглядом двері, майже повністю вкриті багряними пластами туману, зміряла поглядом відстань до них і швидко пірнула вперед: хай там як, а слід вибратися. Та щойно її пальці лягли на ручку і поторсали її, виявилося, що завжди відчинені двері читальні не піддаються цього разу. Дівчина поторсала їх сильніше — нічого.

Від туману запирало дух, тож вона відійшла назад до вікна, притулилася до шибки спиною і швидко оцінила висоту третього поверху: ні, для стрибка явно не підійде. Тож доведеться залишитися тут на весь час, поки вирує Вихор. Весь час, поки два світи стинаються зі стогоном на неясних їй рівнях. Весь час, поки найменша похибка може призвести до кінця.

Рен сіла на підлогу під вікном і схрестила ноги.

«Я — богиня Савітрі», — проказала вона подумки і заплющила очі, щоб не бачити, як туман простягається довкола. Для певності вперлася руками в підлогу і вколола палець об щось гостре: то виявилась маленька чорна сережка, нічого надзвичайного, адже в Академії проколювали вуха майже всі: і хлопці, й дівчата. Мода на це пішла здавна, коли СВІТи не чіпляли на шию, а оформляли у вигляді сережок, аби не загубити під час динамічних занять.

«Сприймай це як ще одне завдання. Ти переможеш», — сказав внутрішній голос. Рен стиснула сережку. Туман лизнув ноги.

* * *

— Де Рен? — спитала Нікта вимученим голосом, щойно її босі ступні торкнулися лікарняної підлоги. Світ перед очима кружляв і хитався. Густий малиновий туман застеляв геть усе, сповіщаючи про черговий Вихор.

Нікта стиснула та розтиснула кулаки, щоб переконатися — жива. Жива і досі в Академії. Отже, все добре. Хвилі Хаосу всередині бурхливо боролися з її свідомістю, але вона знала, що тепер втримається.

— Де Рен? — перепитала вже певніше, переборюючи тремтіння. Ні до чого їм бачити, чого їй вартує триматися на ногах.

— Її тут немає, — прошелестіла Діке.

— І чому ж? — Чорні очі Нікти на позір не виражали емоцій, проте в голосі напнулася злість. Золочений захист уже не приховував її справжнього погляду, та байдуже.

Зіґфрід тримав у руках сферу білого світла, яка розганяла туман, почергово вихоплюючи з малинової субстанції знайомі фігури. Він мовчав. Нікта подивилась на друга і зрозуміла, що той опритомнів хіба що трохи раніше за неї. Блідий як смерть.

— Так, чому її тут немає? — перепитав Амон, спантеличено оглядаючи друзів, які щойно ввійшли до палати. — Вихор же…

— Поки ти була у владі Хаосу, всі пробували спинити це, — прошипів Закс.

— Я не була у владі Хаосу, — заперечила Нікта. — Я і є Хаос. Отож?

— Ми вирішили, що це до снаги саме нам — зупинити тебе, але у вирішальний момент Рендалл Савітрі втекла.

— Припиняйте, людоньки, ми вже завершили прикидатися, хіба ні? — брови Амона поповзли вгору. — Що ви городите? І де Медея?

— Що ви вже учворили? — голос Нікти почав клекотіти від гніву.

— Відрахували її з групи, — закінчила Діке.

Ньєрд увійшов до палати, тримаючи білу кулю, достоту як у руках Зіґа.

— Усі тут? Я поки піймав Вогонь Аматерасу, то припізнився…

— Усі тут. От і повбиваю всіх одразу, — відкарбувала Нікта Ромі. — Спершу знайду Рен, а коли Вихор спаде — повбиваю.

— Люба, Рендалл підставили. Ми вирішили дізнатись, хто це зробив і чому, — спантеличено втрутився Амон. — Я не розумію, чому вони досі городять цю дурню. За нею стежила Медея, тож ми чекали, щоб упевнитися, шукали деяку інформацію про чаклунку та поновлювали сили. Ніколи й не думали, що…

— Ох-х, заткни пельку, «любий»! Не можна гаяти часу. І, Нортоне, зітри кров з пики.

* * *

— Медея! Медея а щоб їй Надаль! — Заксове лице видавалося таким спантеличеним, що іншого разу Нікта розреготалася б, але не тепер. — Коли впав Вихор, ми саме застали Медею на місці злочину і намагалися допитати її, а тоді…

Варто було їм стерти криваві дотики чаклунки, як туман розсіявся. Діке стурбовано перебирала пасма волосся.

— Це її магія. Вона скористалася раптовим приходом Вихору і встигла накласти зачарування. Така дрібка туману — а скільки проблем. І я не роздивилася її брехні…

— Це я вже помітила! — Нікта підійшла до дверей. — Де Рен?

— Медея закрила її в читальні, тій, що на третьому поверсі, — Закс першим рвонув через поріг.

— Вогонь візьми! — Ньєрд кинув йому навздогін білу кульку, світло якої розріджувало задушливий туман.

Нічна богиня спалахнула так, що туман розвіявся довкола неї, мовби злякався цього гніву, а тоді чкурнула за Нортоном.

Стіни Академії двигтіли. Туман витягував назовні первісні страхи.

* * *

Рен не розплющувала очей. Не ворушилася. Спершу вона чула щось — крики, лопотіння кроків. Та потім усе стихло, мовби туман заповз їй у вуха і став там запоною, котра відмежовувала од звуків світу.

Тож вона сиділа на холодній підлозі і твердила собі, що переможе. Твердила, що вона богиня Савітрі і її місце тут. Так довго, так ревно, що побачила в темряві щось інше. Люстро виросло перед нею.

«Дзеркало Ята, — проспівав хтось голосом Аматерасу, якби директорка була юною, дзвінкою дівчиною. — Зазирни — і вийди з темряви».

Та, що була Рендалл Савітрі, задивилась у велике, бездонне люстро і не впізнала свого лиця. Ні цих чорних кіс. Ні очей, глибоких, мов небо липня. Ні брунатної цятки на смаглявому чолі.

— Вітаю, принцесо Савітрі, — вимовила вона — та зворухнулися пишні, червонясті губи по той бік люстра.

Вона сиділа навпроти. Так само зі схрещеними ногами. Так само вдивлялася в неї з-під важких повік. Довкруж сотався паморочливий запах, важкий та водночас заспокійливий, як і погляд принцеси. Дотик тонкої тканини до плеча, передзвін сережок, лотос у грудях, котрий розквітає теплом. Це було найбільшим одкровенням, найбільшим щастям — бачити її, цей тугий закрут коси, золоті прикраси водограєм, найдрібніше шиття на покривалі, котре здіймається від вітру. Бачити спокій, котрий промовляє без слів: ти можеш, ти зможеш, ти була і ти будеш, будь ласка, ніколи-ніколи не забувай мене, не втрачай мене з поля зору. Я люблю тебе понад усе. Я вдячна тобі понад усе. Я така рада, що нарешті побачила тебе. Що ти знаєш дотик до мрії, що ти знаєш подих смерті. Що ти просиляєш нитку крізь моє серце, бо воно — твоє. Бо я — ти. І ти — я. І ми всі — нескінченна історія, ми всі — пісня на вітрі. Вона — прекрасна.

Рендалл підвела погляд на принцесу. Принцеса підвела погляд на Рендалл. Та все звіялося, коли щось затріщало в замку.

* * *

Відчинилися двері — у читальню ввалилися люди. Туман розступався і зараз висів у повітрі ледь помітною малиновою мжичкою.

Перш ніж Рен здолала заціпеніння, хапаючись за миті до того (там було щось, щось незмірно важливе!), повз Закса та Ньєрда протиснулася Нікта — лясь-лясь — пробігла по підлозі босоніж, геть як Адіті, й повисла в Рен на шиї.

— Я перемогла, — хрипкий шепіт торкнувся її вуха. — Побачила тебе — тоді, уночі, на балу. Я перемогла завдяки тобі, — чорні очі зиркнули на Рен з навісною усмішкою.

Усі інші зачаєно мовчали. Коридором шурхотіли швидкі кроки.

— Панове, що за скупчення? — суворий голос директорки вивів Рен із заціпеніння. Аматерасу, котра взялася мов нізвідки, неквапом окинула поглядом читальню, наче шукала щось, а тоді махнула рукою, і кульки світла розсипались по світильниках, заливаючи все теплими променями. — Я маю вважати, що це ви вже вирішили питання з вашою групою?

— Так. Просимо повернути до нас Рендалл Савітрі, — відповів Ньєрд. — Як і було домовлено.

— Чудово. Ньєрде, Діке, чекаю на ваш звіт сьогодні по обіді. А що сталось із замком? — директорка звернула увагу на оплавлену ручку.

— Це моя робота, — пробубнів Закс. — Ми не мали ключів, тож…

— Вогневик? Я й не сумнівалась, — Аматерасу, здавалося, тішило все почуте й побачене, поки Рен силкувалася зрозуміти, в яку картину воно складеться. — Отже, ви випадково звільнили стихійну силу. Непогано, Нортоне. Невже в Тріаду мітите?

— Ні, спасибі. Та ми дізналися, що трапилося в ніч балу, — відказав Закс. — Це справа рук Медеї. А сьогодні вона зачарувала нас із Діке, щоб змусити забути про Рендалл у розпал Вихору. Пані директорко, я не горю бажанням навчатися з особою, якій кортить усіх повбивати.

— Медея Надаль, — всміхнулася Аматерасу. — Знов у проблемах Савітрі замішана чаклунка. Я подумаю над вашими словами. Наразі — чекаю на звіт.

Рен здавалось, що серце калатає десь у вухах: вони тут. Справді. Вони вірять їй. І вірили увесь цей час.

— Що з твоїм волоссям? — недбало спитав Закс.

— Прагнення змін, — дівчина пригладила каре і смикнула тонкий хвіст на плечі, а тоді широко усміхнулася: — До речі, про зміни. Нортоне, не з’являйся мені на очі.

Розділ 3 Синьйорина Г. і чаклунка з горища

— То за що ти мене так ревно ненавидиш?

Медея сиділа навпроти така усміхнена, мовби і не вона оце двічі намірялася вбити Рен.

Діке й Закс розповіли директорці про своє імпровізоване розслідування — аж до моменту, як чаклунка, зачинивши Рен у читальні, закляла їх у надії, що, поки вируватиме Вихор, вони не згадають свого задуму й забудуть про зрадницю-Савітрі так легко, як про поганий сон. Дивно, але Медея більше не заперечувала своєї причетності.

— Я ненависті до тебе, — усміхалася вона, мружачи темні очі.

— Спершу ти хотіла перерізати мені горлянку, потім втрутилась у проникнення, тепер ось зачарувала моїх одногрупників… Ти це робиш не з великої любові, погодься.

— Та ні, Савітрі, справді. Я ненавиджу тебе, — Медеїн голос озвався втомою. — Ти мене не цікавиш навіть. Ти, дівчино, отримала надто багато всього — хороших друзів, могутніх друзів, — чого лише хранителька справедливості варта і богиня ночі! Вони дісталися тобі з примхи Аматерасу, хоч ваші сили неспівмірні.

— Коли язик свербить розповідати мені про мої проблеми, — холодно відказала Рен, — то ти обираєш помилковий шлях. Я набагато краще знаю свої слабини і набагато повніше відчуваю їх.

— Гаразд. Тоді я розповім про те, чого ти не знаєш. Ти станеш причиною такого горя і руйнації, що годі й уявити. Запам’ятай це гарно і замислюйся перед тим, як утнути наступну дурницю. Знай: коли не я, то хтось інший прийде знищити тебе, бо твоя смерть, Савітрі, може стати найбільшим благом для всіх.

— Так? І що ж я зроблю? — Рен зціпила зуби, пригадуючи, як Історик теж радив їй позбутись Амона.

— Якби я знала! — розвела руками чаклунка. — А якби й знала — не сказала б. Щоб тобі веселіше жилося.

— Я не повірю в цю нову вигадку.

— Мені й не треба твоєї довіри. Достатньо, щоб іноді вночі ти прокидалася від страшних снів із криком і бачила, як чужа кров стікає по твоїх руках.

Рен хотіла була огризнутися, та до кабінету повернулась Аматерасу, і одного погляду її вистачило, аби розмова припинилася.

* * *

— З огляду на виняткові обставини, ми ухвалили рішення, — повільно мовила директорка.

Медея дивилась на неї з викликом, наче була певна: жодне покарання їй не важитиме.

— Кожен з тих, хто прийшов сюди, володіє силою, — повела Аматерасу далі. — У когось вона могутня і очевидна, у когось — схована надійно. А в когось незалежно від умінь є незбориме бажання псувати життя іншим, і знаєте що, Надаль? Здається, третій варіант — саме ваш. Унікальна схильність до чаклунства, яку ви нам продемонстрували в намаганнях зашкодити Рендалл Савітрі. Тож до випуску — жодної магії. Я запечатаю вашу силу власноручно.

Аматерасу сплеснула в долоні двічі, і з кінчиків її пальців потекли на підлогу хвилі медової патоки. Вони швидко дісталися до Медеї й узялися обплутувати її ноги.

— Ні, стійте! — зверхня маска на обличчі дівчини розламалася. — Ви не можете! Та це взагалі порушення моїх прав!

— Статут Академії, стаття п’ята, пункт другий, — монотонно пробурмотіла професорка Нут, котра спостерігала збоку. — Якщо певні сили студента не дають йому повноцінно та правильно виконувати навчальні обов’язки або ж загрожують життю та здоров’ю інших студентів (у тому числі: сили з тіньової сторони реальності, сили, руйнівний рівень яких спричиняє дискомфорт під час навчання, унікальні божественні навички тощо), то вони можуть бути запечатані до завершення навчання за рішенням ради викладачів чи директорки одноосібно.

Пута з медової патоки вже сягнули Медеїних грудей.

— Мені потрібна магія. Я — це вона. Краще відберіть у мене руку чи ногу, але я не можу залишитися без магії!

— Запевняю, ви відчуєте відсутність руки чи ноги куди яскравіше, Надаль.

— Не робіть цього…

— Ви вже сказали все, — обірвала директорка. — Не хвилюйтеся, після випуску ці вміння до вас повернуться.

— Я не все розповіла, — палко схопилась Медея, задираючи підборіддя, поки по шиї снувала медова павутина. — Без своїх умінь я не зможу зв’язатися з .

— З ким це?

— З покровителькою. З богинею мого світу.

— Як її звуть, Надаль?

— Вона просить називати її синьйориною Г.

Медове плетиво, яке майже обплутало її, впало до ніг Медеї і розсипалось блискучими скабками. Аматерасу опинилася перед студенткою швидше, ніж остання скабка розбилася об паркет.

Очі директорки зайнялися збудженням, якого Рен не бачила ні разу до того..

— То ти можеш зв’язатися з нею? Відколи? Яким чином? Що це за немислима лазівка?

— Завжди могла, — стенула плечима чаклунка. — Та вона наказала вам не говорити про це. Ні вам, ні будь-кому іншому — а хто я така, аби піти проти її слова?

— Ох, звичайно! — Аматерасу театрально розкинула руки і розсміялася з дикою іскрою в голосі. — У цьому вона! Снувати щось поза спинами й нікому не розповідати… Усе аби нашкодити мені. Ти маєш хвилину, Надаль. Я хочу поговорити з Герес негайно. О боги першої Тріади, роки й роки чекання — і ось! Отак! Отепер!

Сміх Аматерасу лякав Рен, проте Медея простягнула руку.

— Мені потрібен ніж. Сильне чаклунство вимагає крові.

Директорка безоглядно подала чорнявці срібне лезо.

— Сподіваюсь, ти не забуваєш, що твоя магія на мене не вплине жодним чином.

Медея хмикнула на заувагу і провела лезом по долоні. Темні краплі крові закапотіли на підлогу, просто на візерунчастий килим. Чаклунка зашепотіла — нечутно для інших, замружилась і стояла отак у тиші, зі скривавленою долонею і ножем.

Нічого не трапилося.

— Я спробую ще раз, — озвалася вона за хвилину, коли Аматерасу поцікавилася, що не так.

Пересохлі губи Медеї ворушилися, шепіт ставав усе гучнішим і панічнішим, проте відповіді вона не отримувала.

— Я не розумію, — її брови вигнулись гнівно. — Так не мало бути. Пані директорко, Геката не могла мене зректися…

Вона розгублено задивилася вгору, наче намагалась подумки достукатися до покровительки.

Бліде обличчя Аматерасу — бездоганна маска — позбулось емоцій. Спалах інтересу розтанув, і проступила крига, ще міцніша, ніж до того, мовби підкріплена новим розчаруванням.

— Отже, . Ти — учениця Гекати. Та вирішила обдурити мене і скористатися бажанням почути щось від Герес. Що ж, цим ви з наставницею мене не здивуєте.

— Пані директорко… — почала була Медея, але верховна богиня Академії тільки махнула рукою, і медова патока скувала студентку, мов напівпрозорий саркофаг.

Несказані слова так і застигли на Медеїних губах. Рен хотіла втрутитися, хотіла заперечити: адже директорка сама ошукалася, сама вирішила, що наставниця Медеї — невідома, але така бажана для неї Герес. Утім, внутрішній голос підказував, що Аматерасу зараз не послухає нікого, а якщо й послухає — то не почує.

За кілька секунд саркофаг розсипався голками. Чаклунка осіла на підлогу — проте до неї вже йшла Нут.

— Заберіть її в госпіталь, якщо є така потреба, — безбарвним голосом мовила Аматерасу, навіть не дивлячись у бік студентки.

Вона сіла за стіл і опустила голову на руки. Нут допомогла Медеї звестися на ноги і шарпнула її до дверей, а тоді озирнулася на Рен і кивком наказала їй ушиватися теж.

Коли та вже стояла у дверях, директорка підхопила двома пальцями одну зі своїх шпильок і розітнула гострим кінцем, схожим на лезо, власну долоню. Зацебеніла кров.

— Бачиш, тече, Зеусу. Бачиш, я ще жива, — пробурмотіла вона стиха.

І Рен врешті зрозуміла, чому директорка така байдужа до всього довкола — адже її погляд бачив щось далеке й незриме. В Аматерасу теж була нездійсненна мрія.

* * *

445 рік 8 кроку Колеса Долі

Дівчинка розтерла по щоках сльози і закуталася в пальто. Воно було надто велике, а густе хутро на комірі кололо шию, але водночас дарувало відчуття безпеки. Адже відчуття безпеки критично потрібне, коли тобі десять років і ти певна, що тебе ненавидять. Дівчинка була переконана: близнючки повідомили їй про це щойно перед початком свята.

Старе горище — таємний сховок — було сховком ще й для безлічі поламаних речей, поношеного одягу і всього того, що люди прагнуть відкласти якомога далі й забути.

«Ти теж житимеш на горищі! Ти така страшна й незугарна! Воно й не дивина: який іще може мати вигляд донька мерзоти!» — шпикали близнючки.

«Ненавиджу їх…» — дівчинка згадала знущальні посмішки зведених сестер. Хоча насправді горище було її улюбленим місцем у домі — вона воліла б тут жити й ніколи не спускатися до них униз. Почувалася неоковирною, геть зайвою в цьому вилощеному домі, де зараз блискотить бенкет і гості примружують очі, аби видивитися «скандальне дитя», як її зве часом жінка батечка, коли разом зі своїми подругами п’є чай з ромом. Коли подруги розходяться додому, зникаючи у своїх лискучих машинах, жінка батечка зве її «донькою мерзоти», вихлюпує чай і додає рому з льодом.

«Мені й тут добре…» — дівчинка окинула поглядом улюблене горище. В око впала книга, яка не здавалась аж надто запилюженою та старою, тож не вписувалась у загальну картину.

Дівчинка стала навшпиньки і зняла її з полиці. Ні назви, ні автора на обкладинці, натомість повіяло солодким ароматом, а на дотик книга була мов давно втрачена, та люба серцю річ. Словом, не хотілося випускати знахідку з рук.

Дівчинка розгорнула її на випадковій сторінці.

— Ось ми й зустрілися знову, люба моя… — тихий голос пролунав з-поміж сторінок. Він аж ніяк не нагадував мелодії, якими дзвеніли музичні листівки Карлотти й Каталіни. — Не лякайся…

Голос був знайомим і водночас чужим. Від його звуку хотілось плакати й сміятися.

— Що ти таке?

— Твоя давня подруга. Твоя найкраща подруга.

— У мене немає подруг. Карлотта й Каталіна тільки знущатися вміють, а з іншими дітьми нам заборонено спілкуватися. Бо ми «дорогі спадкоємчики»…

— Не хвилюйся, сонечко. Ти просто забула мене… А ці Карлотта й Каталіна — вони тебе ображають?

— Вони мене ненавидять, — дівчинка не хотіла зізнаватися, та слова полилися самі собою. — Усі тут мене ненавидять — крім батечка. Я страшна, нечупара і… і донька мерзоти. Батько мав забути нас по маминій смерті, але натомість він забрав мене сюди і визнав «дорогим спадкоємчиком». Тепер мама Карлотти й Каталіни каже, що я забираю те, що належить їм…

— Які погані люди! — щиро обурився голос. — Хочеш їм помститися?

— Я не можу.

— Ще й як можеш. Ти дуже багато всього зможеш, якщо слухатимешся мене. А я зроблю так, щоб тебе ніколи не ображали… Спершу — почни читати цю книгу.

— А про що вона?

— Про чари, моя люба. Про вміння змінити все, що ти захочеш.

— Чари існують тільки в дитячих історіях.

— Перевіримо?

— Згода! — Дівчинка з готовністю подивилася довкола, наче очікувала на появу казкового дракона чи принаймні зграйки фей.

— Тоді мені потрібно трішки твоєї крові.

— Навіщо?

— Бо таке головне правило чаклунства: всі проблеми в світі можна вирішити, а ті, які не можна, — вирішуються за допомогою крові.

— Зараз… — Дівчинка повагалась, але тоді обережно розсікла вказівний палець об уламок скла, що лежав на столі. Темно-червоні краплі виступили на шкірі. — І що тепер?

— А чого ти хочеш?

— Щоб усі ці багатії, які тільки і вміють, що хизуватися та називати мене скандальним дитям, дуже пошкодували, що завітали нині на бенкет. Щось таке можна? — ні миті не вагаючись, випалила мала, розглядаючи, як манливо зблискує кров.

— Можна.

Краплі зірвалися з пальця. Щойно вони вдарились об долівку, як знизу пролунав крик. Дівчинка кинулась до маленького круглого вікна, рвучко відчинила його, не випускаючи з рук книгу, і визирнула надвір. Густий дим клубочився з тераси, столики тонули в язиках вогню, а гості метушилися, мов мурахи, й тікали по безцінному газону тітки Анхели.

— Оце їх ушкварило! — захоплено прошепотіла мала до книжки, стріпуючи довгими чорними кучерями.

— Атож. Якщо ти гарно вивчишся, то зможеш утекти звідси, а потім… потім на тебе чекає блискуче майбутнє.

— Але чому ти допомагаєш мені?

— Я вже казала: ти моя найкраща подруга.

— А… а хто ти?

— Творець світу. Богиня. Проте, щоб уникнути плутанини, можеш називати мене синьйориною Г. Або мамою. Або вчителькою.

— Моя мама мертва. І знаєте, синьйорино Г., я слабко вірю, що потрібна богині за подругу.

— Що ж, я хочу, щоб у майбутньому ти зробила для мене дещо.

— А якщо я не погоджуся? — з підозрою спитала дівчинка.

— Не турбуйся про це. Тобі сподобається… А як тебе тут звуть, мила моя?

— Меді. Страшне ім’я.

— І справді. Та воно не справжнє, — голос переливався теплом. — Ти — Медея.

Дівчинка замружила очі від задоволення.

— Це набагато красивіше за Карлотта й Каталіна!

— Так. Ім’я, яке личить справжній, могутній і прекрасній царівні, яка живе в чарівному палаці поміж горами і чорними хвилями моря.

— Я буду царівною? — Медея затамувала подих.

— Ні, люба. Куди краще. Ти будеш богинею.

* * *

Коли раніше Рен замислювалася над визначеннями щастя, зараз вона бачила, наскільки воно просте: сидіти з Діке та Ніктою на лавці перед головним корпусом і розмовляти.

— Ми розраховували, що ти спершу кинешся до Амона і він тобі ненав’язливо натякне на наш задум, — пояснювала Діке і сіпала бровами. — Але натомість ти погризлася з Заксом, який старанно відігрував свою улюблену неприязнь..

— До Амона я кинулася згодом. Він свою частину виконав чудово — я одразу ж запідозрила, що за вашим рішенням мене позбутися ховається щось іще.

— Бажання побачити, куди ж дійде Медея, котра так хотіла позбавити тебе підтримки й товариства. Вона прискіпливо стежила за тобою. Ну а ми — за нею. Ми, власне, попросили Аматерасу відправити тебе звідси, щоб мати час видужати і підтвердити свої здогади.

— Дивуюся, що Аматерасу погодилася вписатись у вашу гру, — хмикнула Рен. — Вона могла б мені хоч натякнути.

— Директорка вважає тебе дуже цінною студенткою. До того ж: хочеш обдурити ворога — обдури спершу друга, — усміхнулася Діке. — А ми мусили перехитрити могутню чародійку, яка сама досконало вміє насилати оману.

Рен мимоволі пригадала Медеїні погрози про те, що її смерть стане для всіх благом, але про це воліла не згадувати, бо була майже певна: чаклунці просто хотілося допекти їй чимось.

— Усе обійшлося, — втрутилася Нікта. — Ти не маєш нічого нам пояснювати. А я маю… Послухаєте?

— Мене викликала директорка, — Діке підвелася з лавки і розправила спідницю — вона єдина носила уніформу на щодень, не зраджуючи їй ні з джинсами, з яких не вилазила Рен, ні з короткими сукенками, як Нікта. — Скажу наперед — я вірю кожному твоєму слову, Ромі. Можеш нічого мені не доводити.

— Гаразд. Рен?

— Дай сьорбнути свого какао — і я згодна на все, — усміхнулася дівчина, бо в кожному слові і порусі Нікти була тривога, хоч як та силкувалася здаватися безтурботною.

— Супер. Тоді скажу, що моя душа прокинулася дуже давно. Більшість часу вона дрихнула собі в темряві — і темрява довкола неї була незмінною. Це важко пояснити, але я розуміла, що можу там і залишитися. Тож вирішила втекти. Вірніше, народилася в одному зі світів. У маленькій сім’ї, їх звали Ромі, — кутики уст Нікти стрибнули вгору. — А потім кілька років минуло — і сила почала озиватися. Виявилося, що звичайні люди не можуть витримати вплив первісного Хаосу… Мені було дев’ять, коли спокій закінчився. Про той випадок написали всі газети: трагічна пожежа, загибель цілої родини. Я стояла на краю — не знаю, що сталося б далі, але — тоді і втрапила в Академію. Усі були в шоці, та директорка не прогнала мене. Ми уклали угоду: я пообіцяла їй ніколи не застосовувати сили Хаосу, а вона дала мені захист і золоті лінзи. І відправила до пансіону.

— Там і тоді було так багато надокучливих Галатей?

— Та-ак. Там ми із Зіґфрідом познайомились і уклали щось на кшталт договору. Наші душі пов’язані: він стримує мій Хаос, а я підживлюю його божественність… А далі ти знаєш, як воно було.

— Але Зіґ якось казав мені, що він невразливий. Хіба ти не знала про це?

— Знала. Та і в нього є слабка точка. І я була подумала, що Мойри цим скористались… І мені зірвало дах. Та тепер ми з Аматерасу вирішили, що нема сенсу приховувати цю силу. Я буду її використовувати та вчитимуся контролювати краще. Я ж богиня ночі й темряви, народжена з Хаосу, і все таке.

— Руда богиня ночі й темряви із хаотично розкиданими по носу веснянками, — розсміялась Рен.

— О, це миле дитяче тіло — тільки побічний ефект стримування сили, як і у Зіґфріда, — впевнено відповіла Нікта. — Насправді моє волосся не руде. Але має непоганий вигляд, як на носія руйнівної сили…

— Це добре, Нікс. Мати силу — це добре. У мене з цим проблеми.

— Та ну. Ти врятувала мене, між іншим.

— Ти сама себе врятувала. Мрієрости нічого не можуть без сильного бажання.

— Прояви богів дуже різні, дуже. Є явна яскрава сила, яка дає змогу творити дива і вимахуватися, як оце Агні. А є вміння, які ховаються глибоко і не придатні ні для чого, на перший погляд, але іноді саме вони здатні змінити все. Згадай хвалену Зірку. Вона сильна, вона дуже сильна, вона дико сильна. Богиня в усьому! Та тієї ночі Агні поривалася вбити мене. А ти — ти хотіла врятувати.

— Зірка, мабуть, просто практична. Тобто — ти могла прикатрупити всіх. Вона обрала шлях менших жертв, — Рен стало ніяково говорити це, але Нікта тільки усміхалася.

— Красно дякую! Ось про це я й кажу: всі боги різні. Ти досягла того, що їй навіть не спало на думку. Любов і світло багато варті — повір, мені з темного боку добре видно це.

— Не можу не погодитися! — смагляві руки Амона зненацька опустились на плечі дівчат і обдали теплом.

Нікта сіпнулась, уникаючи обіймів надміру палкого одногрупника, і обурилася:

— Годі підслуховувати, поганцю!

— Я підійшов на фразі про любов і не міг втратити момент. Знай: я люблю тебе, Нікто! І одного дня ти побачиш це за стіною моїх жартів.

— Яка радість, — пирхнула вона, хоча щоки ледь-ледь зарум’янились. — А тепер марш звідси, у нас приватна розмова! — Нікта насуплено провела хлопця поглядом і поскаржилася: — Я, звичайно, морально готуюся, щоб розповісти іншим свою історію, але… ох, це до дрижаків лячно!

— Не треба боятися, — хмикнула Рен. — Хаос — ну подумаєш, Хаос! Ми ж боги. У тому пансіоні мені це добре втовкмачили, Нікс. Зіґфрідові й так усе відомо. Амон тебе он любить, аж заливається. І спробуй уявити, щоб щось налякало Нортона. Пф-ф, ти явно переоцінюєш їхню вразливість!

* * *

— Тож я капець яка небезпечна, — завершуючи оповідь для одногрупників, Нікта сиділа на підвіконні, упівоберта до гурту, і цмулила улюблене какао через салатову трубочку. — І, можливо, колись уб’ю всіх вас. Якось так.

— То ти закінчила пафосну промову? — спитав Амон. — Бо я хочу піти ще щось замовити.

— Я з тобою, — підхопився Закс.

— Мені фруктовий салат, — тихо додала Діке.

— І ви не плануєте казати нічого на кшталт «Не наближайся до нас, породження Хаосу?»

— Ми мали для цього вже багато нагод, — зауважив Ньєрд. — Але я особисто вважаю, що недоцільно звинувачувати майбутнього бога в тому, він бог. А тепер, породження Хаосу, передай оті сирки.

— Савітрі, а тобі? — кинув Нортон, та дівчина ніяк не зреагувала на це, бо заповзялась ігнорувати Закса якомога довше — надто вже неприємно було згадувати, як уперто він казав їй триматись осторонь. Хай і з певною метою, та Рен не сумнівалася — він міг би й подумати про її почуття в той момент. Міг би знайти інші слова.

Незадовго по тому, коли десерти й кава стали стрімко закінчуватися, невгамовний Амон запропонував відсвяткувати возз’єднання і видужання всіх — і напитись до стрибка в Лету. Діке замінила його визначення на «гарно розважитися», та загалом усі погодилися.

…Аби «гарно розважитися», Амон надвечір привів їх до невеликого клубу в підвалі старого будинку, зовнішній пафос якого зовсім не в’язався з гучною музикою, що лунала внизу.

— Обережно, фірмове розхлюпаєте! — Хлопець проніс крізь натовп дві таці з пивом, вітаючись на ходу з половиною відвідувачів клубу. Очевидно, він був тут частим гостем.

— За нас! — Гальби зіткнулися в повітрі з небезпечним дзвоном, пишна піна розхляпалась, а Ніктин келих не витримав натиску і гримнувся на стіл. На щастя, з другим заходом проблем не виникло. Як і з третім.

Власне, після третього Діке і Ньєрд подались на танцювальний майданчик з незвичним для обох ентузіазмом, хоча дівчина й попереджала завчасно, що мусить потрапити додому, як завше, до півночі. Закс підпер голову рукою, наче саме уявляв себе стомленим аристократом у дорогому ресторані, і почав вивчати винну карту, а Зіґфрід — Ніктине декольте. Амон же відкинувся на спинку диванчика і спостерігав за тим, як світло прожекторів бігає залом, вихоплюючи чужі обличчя, вигини тіл і стінки келихів.

— Чому сумуємо? — Рендалл присунулась до чорнявця і ткнула вказівним пальцем його плече.

— Ти не повіриш… — сяйнули очі з-під напівопущених повік. — Хочу потанцювати з тобою, але думаю, чи Закі розквасить мені носа, чи ні…

— Не повірю, — хитнула головою Рен, проте таки покосилась у бік Закса. Та де там! Нортон досі розглядав меню і навіть не зиркнув на них.

— І правильно, — Діоніс узяв Рендалл за руку і вивів до центру танцювального майданчика. — Чарівне місце ж! — вигукнув він, сліпуче усміхаючись, і поклав долоню дівчині на талію.

— Безперечно! — відповіла вона і подалася вперед.

Чорні кучері лоскотали шию, коли Рен поклала голову Амонові на плече. Краєм ока вона завважила погляди, що зверталися до чорнявця, який тримав її в обіймах. Та він на це не зважав.

— Не підкажеш, як це тобі вдається так притягувати всіх? — півжартома спитала Рен.

— Бо я — чудовий. І я це знаю. І навіть не приховую, — кинув Амон. — Взагалі-то, кожен може стати чудовим. Природні дані — плюс, але не вирішальний фактор… Знаєш, чого хочуть усі довкола?

— Ще один коктейль?

— Щастя! — Сонячна аура посильнішала. — Люди люблять тих, поруч із ким можуть почуватися радісними, задоволеними… любленими. Усі шукають уваги — а мені її не шкода. Усі прагнуть тепла — і ось я, Рендалл, і мої обійми відкриті.

— Хіба можна віддавати своє тепло всім? Хіба це буде щиро?..

— А чому б і ні? Ось визирни надвір — там сонце, яке обігріває не питаючи. Таке яскраве! І найгіршої миті, коли ти підведеш погляд угору, воно буде там. Щодня. Для тебе — і для кожного…

Щойно закінчився танець, вони пробралися крізь натовп і впали на віддалений диванчик. Амон закинув голову назад, тонучи в чорній оббивці. Смоляні кучері зіслизнули по плечах.

— Я люблю цей світ, Рендалл, — знічев’я мовив хлопець, — тож думаю, він платить мені тією ж монетою.

— Цілком непоганий варіант. Любити нелегко.

— Життя безцінне. Світ безцінний. Кожен-кожен. Ти почнеш відчувати це, щойно опинишся на краю.

— А ти — на краю? — спитала дівчина, відчуваючи, що за усмішкою Амона знову прозирає тінь.

— Ні. Просто хочу насититися життям, — хлопець подався вперед і вперся чолом у чоло Рен. — Послухай, богине моя, а давай зустрічатися?

— Це ж як? — усміхнулася дівчина, певна, що він жартує.

— Просто. Ти і я. Обожнюватиму тебе й носитиму на руках. Будемо жити разом, пити моє вино щовечора і переплітати пальці під партами… Якийсь час це буде дуже весело. Потім завжди стає сумно, але перш ніж це трапиться, ми встигнемо повеселитися.

— Думаю, не варто, Діонісе.

— Чому? — в голосі Амона розчарування не було, лише цікавість.

— Бо ти ж не любиш мене.

— Люблю.

— Я про іншу любов.

— Усі пишуть про неї, — Амон зітхнув і відсторонився трохи вбік. — Усі підносять її, але найліпше закохатися в близького друга. А та, , вона руйнує. Вона не така, як потрібно для людського щастя.

— А ми й не зовсім люди… уже, — перед очима Рен чітко постала картина, коли Аматерасу розітнула шпилькою свою руку.

— І то правда, — хлопець знову пожвавився. — Гаразд, коли ти не бажаєш розділити зі мною шлях палких коханців, то, може, хоча б розділиш шоколадку? Вона з горішками і гранатом: про мене, гранат — це смак розбитих надій.

— Не говори про розбиті надії, Діонісе, — усміхнулася Рен. — Бо ми з тобою — не на краю. А навіть коли виявиться, що так, то хто сказав, що це — незборимо?

— Ніхто. Ніхто такого не казав, — заусміхався Діоніс.

Розділ 4 У вогонь і у воду

— Стихія!

Торарей, який єдиний з викладачів гордо носив звання доцента, рвучко підняв руку, і її обвила смуга полум’я. За мить воно сипонуло іскрами та обернулося на водяний потік, що вився довкола його зап’ясть. Тоді вода бризнула в усі боки, але повернулася до викладача саваном із піску, котрий шурхотів, обвиваючи Торареєву постать. Пісок розвіяв потік вітру, який здмухнув заодно й половину конспектів зі столів. Проте ефекту було досягнуто: студенти невідривно слідкували за кожним доцентовим порухом.

— Бачу, це буде цікавіше, ніж історія… — збуджено шепнув Амон, прибираючи з обличчя кучері, сплутані вітром і щедро присипані піском.

— Отже, демонстрацію закінчено, — усміхнувся Торарей, коли закінчив струшувати піщинки з бордової майки. З-поміж усіх викладачів він статурою найбільш скидався на древню статую, та єдиний не одягав нічого химерного. — А тепер одразу до справ. Мене звуть — хто ще не знає цього якимось дивом — Торарей. Пан доцент Торарей. Я викладаю стихійні сили, і моя дисципліна стане причиною половини ваших синців, опіків, переломів та інших приємних дрібниць навчального процесу. І так, Діонісе, це буде зна-ачно цікавіше за історію… А тепер — обирайте! Обирайте щось одне — стихія стане вашим профілем надовго. Попереджаю одразу: братися за кілька напрямків не треба. Ви опануєте їх значно пізніше. Якщо доживете, — Торарей засміявся, але його ніхто не підтримав.

Здійнялося кілька рук.

— Так? — викладач кивнув до студентки на другій парті.

— Слухайте, ви все, звичайно, кльово показали, — озвалася Медея. — Та як, заради богів, ми маємо самі собі щось обрати?

Рен крадькома зиркнула в Медеїн бік. Після того як її чаклунські сили запечатала директорка, негласна очільниця зникальників постійно видавалася невдоволеною життям, тож нічого особливо не змінилося.

Торарей насупився.

— Надаль, це не те, що можна пояснити словами. Ви відчуєте, що це — ваше.

— Проведіть аналогію… будь ласка.

Викладач склав руки на грудях і замислено прихилився спиною до дошки, наче справді задумався над поясненням. Але тоді рвучко витягнув чи то з повітря, чи то з незримого чохла величезний меч. Темне лезо з дзвоном увіткнулося в першу парту.

Парта зі скрипом розділилась навпіл. Дві її задимлені половинки впали на підлогу.

Торарей же закинув меч назад, наче той важив не більше за виделку, і його зброя розчинилася в повітрі, щойно перелетіла через плече.

— Оце — я! — гаркнув доцент. — Вогонь. Бог війни, битви і крові — це одна половина. Другу покажу вам за нагоди, але краще просто неба. Коли станете повноправними богами, то матимете неймовірні сили, а поки зосередьтесь на одній і зможете триматися купи. Питання?

— Яка практична користь від цього? — озвався Персі. — Чи така вже вагома ця стихійна сила, коли, як ви самі сказали, ми матимемо в майбутньому щось неймовірне в своїх руках?

— А ще я сказав: якщо доживете, — посміхнувся Торарей. — Стихії — це зв’язок зі світом, ниточки, які допомагають вам зростися ще глибше зі своїми намистинами. І я б хотів, аби на цьому ми й закінчили, але отам, — він показав рукою вгору, — отам, за межами нашої затишної Академії, на вас чекають не лише світло і щастя. Коли Аматерасу вважатиме за потрібне, ми поговоримо детальніше. Поки що скажу так: що то за порядний бог, коли він не вміє шпурлятися блискавками?

— У нас ніхто не шпурляється блискавками, пане доценте, — гигикнула Медея.

— Ну ось! Страшенне недопрацювання з вашого боку, — Торарей обдав її яскравою усмішкою. — А тепер гайда, до роботи! Станьте в чотири колони. Беремо базову четвірку. Тут вогонь, земля по лівий бік, вода — біля вікна, повітря — біля дверей. Попереджаю: це не остаточне рішення, просто спроба, після якої — розподіл, але все одно обирайте з головою.

На подив Рен, Діке підвелась першою і попрямувала до вікна. Отже, вода.

— А ти куди хочеш? — спитала дівчина у Нікти.

— А мені не можна. Я ж Ха-аос. У певному сенсі моя сила несумісна зі стихійними. То хоч не матиму додаткових занять.

Рен озирнулася на інших: Нік височів над групою тих, хто хотів підкорити повітря, Закс, як і очікувалось, був серед перших — у вогняній колоні, Зіґфрід досі сумнівався, а Діоніс теж попрямував до вогню.

— Іди давай! — Нікта штурхнула Рен уперед, і та машинально попрямувала до Діке.

Але на півдорозі внутрішній голос примусив її спинитися. «Вітер. Мені потрібен вітер…» — прошелестіло у свідомості.

«Вітер — отже, повітря?»

«Крила».

* * *

З боку колони вогневиків щось вибухало і сипались іскри, сусіди Діке затоплювали підлогу. Рен же, хоч як старалась, не могла «піймати» вітер і була переконана, що збоку має дуже кумедний вигляд.

— Це доволі непогано, — Торарей заспокійливо поплескав її по спині. — Ви з кандидатів?

— Так.

Кандидатами в Академії називали лише у двох випадках: або ти Адіті чи Енліль, або зникальник. Рен була певна, що з найкращими її не сплутали.

— Добре, Савітрі, — відказав викладач, хоча дівчина розуміла, що аж ніяк це не добре.

Та не встигла вона заперечити, як повз шугонула половинка дверей.

Двері дивом не зачепили нікого і врізались у виставлену підошву Тессового черевика. Студент ледь відхилився, проте не втратив рівноваги і через секунду притиснув темне дерево до підлоги.

— І якого щастя воно тут літає?

— Перепрошую, — Ньєрд схилив голову і холодно окинув поглядом зірвану з петель дерев’яну конструкцію. — Не розрахував сили.

Торарей умить забув про Рен, заінтриговано подивився на Ніка і підійшов до нього:

— А ти хто будеш, «не-розрахував-сили»?

— Ньєрд.

— Не хочеш узятися за воду?

— Більше схиляюсь до повітря.

— Універсал?

— Ні.

— А дарма. На дуала потягнеш.

— Не знаю, не пробував.

— Як по Словах… — Торарей усміхнувся. — Я добре знаю тебе, друже. Я тобі допоможу. Завтра — індивідуалка першою парою. Попрацюємо над твоєю силою.

— Пане доценте, я не ходжу на перші пари. Можете спитати в директорки. Ми узгодили це з нею.

— Я не питаю, ходиш ти чи ні. Я сказав, що завтра вранці ми працюємо над твоєю силою.

— Я не можу.

Рен та інші студенти заінтриговано спостерігали за тим, як протестує Нік Ньєрд. Аджепротестував він дуже рідко — власне, ніколи.

— То зможеш. Розмову завершено.

— Ніку, а чого ти так проти? — Рен зловила момент, коли Торарей пішов до вікна — колона Діке випадково спустила водоспад до першого поверху і почала затоплювати читальний зал.

Ньєрд приклав палець до вуст.

— З тієї ж причини, з якої не хочу бути дуалом: ліньки.

На біду, у нового викладача був надто хороший слух. Тож він вирішив, що Ньєрдові краще прийти на індивідуалку о шостій ранку.

* * *

Заняття зі стихіями закінчилося аж під вечір, бо Торарей не звертав уваги на номінальну тривалість лекцій чи скарги студентів. Виснажена Рен пленталась додому з єдиним бажанням — впасти на ліжко і пролежати там тиждень. Та біля Брами, недбало спершись плечима на кам’яну арку, стояв Зак Його Невдоволена Величність Нортон. Помітивши Рен, хлопець умисне повільно витяг руки з кишень і підійшов, шаркаючи ногами, ніби через силу.

— Можеш і далі страждати дурницями, якщо тобі це дає моральну компенсацію, — сказав одногрупник.

Брама блимнула й озвалася теж:

— А що, Нортоне, ти вже почав виплачувати компенсації? Може, й мені виплатиш за те, що вгаратав кулаком на тому тижні?

— Заткнися, бо розплавлю, — Заксова права рука зайнялася полум’ям.

Дівчина поправила СВІТ на шиї. Намистинка ледь жевріла і зігрівала кінчики пальців, якщо до неї торкнутись.

— Ти правий. Я отримую моральну компенсацію. Бачити, як сам Закс Нортон чимось переймається — це рідкісне задоволення!

— А я чимось переймаюсь? — пирхнув хлопець.

— А він здатен чимось перейматися? — зойкнула Брама.

— Саме так. Ти хвилюєшся через мене. Можеш починати сміятись і заперечувати.

Закс обмежився слабкою усмішкою.

— Я не сваритися прийшов, о гнівна Савітрі. Оскільки зняли ліміт, хочу дещо тобі показати. Бажано там, де в наш діалог не втручатиметься жодна металева конструкція…

Він ступив уперед і схопив Рен за руку. Бешкетні вогники майнули в червоних очах. Земля вислизнула з-під ніг, призахідне сонце обернулося розмитою плямою, і вітер захльоскав довкола, наче хотів зірвати голову.

Рен не встигла здивуватися, як підошви знову торкнулися землі. Дівчина роззирнулася — незнайома вулиця бігла в обидва боки, оточена невисокими будинками з червоними черепицевими дахами. Надворі вже впала темрява, вікна заливали все довкола помаранчевим і жовтим світлом, а неподалік, на схилі гори, розкинулось ціле місто. Незнайоме місто, увінчане замком у ліхтарних вогнях. У повітрі кружляли дрібні сніжинки.

— Ось такий наслідок того, що я позбувся одного ліміту, — Закс раптово опинився поруч. — Це моя унікальна навичка. Можу навідуватися в інші світи, Савітрі. Ненадовго — години дві-три: я вже експериментував. А ти щойно довела, що перемістити когось іще мені теж під силу.

Попри мороз надворі, Закс паленів гордістю — і Рен могла заприсягнутися, що довкола нього тануть сніжинки.

— То я щойно стала частиною твого експерименту? — спитала вона, старанно приховуючи захоплення, бо таку навичку не відмовився б мати кожен в Академії.

— Так, — губи хлопця вигнулися в іронічній посмішці. — Не турбуйся, так чи інак нас виштурхне назад, до Академії. А оскільки ти якийсь час не зможеш потрапити назад, ми нарешті зможемо спокійно поспілкуватися. Ходу!

Рен не вагалася: кількох секунд вистачило, щоб зрозуміти — її джинси і светр геть не підходять для того, щоб стовбичити на морозному повітрі. Дівчина зітхнула, обсмикнула рукави і попленталась за радісним Заксом.

* * *

Чай пахнув карамеллю, і жовтогаряча чашка обпікала руки. Незнайома, надто плаксива фортепіанна музика долинала з колонок, які причаїлись по кутках кав’ярні. Рен посовалась на стільці.

— Ти комусь розповідав про своє нове вміння?

— Ні. І в жодному разі не буду, — відказав Закс, вдивляючись углиб свого горнятка. — Ти теж не смій. Якщо Аматерасу дізнається, вона забажає використати це для своїх задумів. А у мене нема часу на це. Гаразд?

— Гаразд.

Дівчина втупилася в чашку. Карамельний смак чаю заспокоював. Хлопець досі мав радісний вигляд. І це піднесення передавалося Рен по невидимих ниточках, які наливали її щоки всіма барвами рум’янцю.

— То що ти хотів обговорити? — врешті спитала вона.

— Я подумав, що останнім часом ти мене дуже мало дратуєш. Це дивно… А якщо серйозно… — Закс нахилився вперед, ледь не перевернувши цукерничку. — Якщо серйозно, то мені осточортіла твоя поведінка, Савітрі. Годі мене уникати.

— Ти зробив мені боляче, — мовила вона пошепки, зазираючи в горнятко, наче там ховалися таємниці Всесвіту.

— Ти знаєш, чому я це робив.

— Так. Але, думаєш, від цього знання все негайно стане, як раніше? Крім знання, в людей є ще така річ, як почуття, Заку. А ти навіть перепросити не подумав. Чи хоч поговорити відверто після нашого всегрупового примирення.

— Що зроблено, те зроблено. Я ніколи не розумів прихильності до «поговорити». І це що — справді допомогло б тобі?

— Та ні. Ти ж бо й сам не знаєш, чого хочеш. То я набридаю й заважаю, то раптом турбує моя мовчанка. А із Нефтідою, бачиш, у тебе завжди є час поспілкуватися.

— Нефті-іда, — Закс відкинувся на спинку крісла і зчепив руки на потилиці. Бешкетний вираз повернувся на його обличчя. — Бачиш, Савітрі, вона — універсалка, яка володіє найбільшим спектром сил у нашій Академії. Вона мені допомагає. Не більше й не менше. І я з нею не сплю, якщо саме це тебе турбувало…

Рен похлинулася чаєм.

— Я цього не казала, Нортоне.

— Так, ти мені взагалі нічого не казала, бо переймалася моральною компенсацією. Тож мені довелося базувати свої висновки на темах наших попередніх розмов. Скажеш, коли захочеш продовжити. А наразі дякую, що допомогла провести сьогоднішній експеримент. Але тут надто солодкий чай. Тому наступного разу підемо в інше місце.

— А ти плануєш наступний раз? — брови Рен сіпнулись угору.

— Є одна справа, у якій допоможеш лише ти, Савітрі. Якщо припиниш мене ігнорувати.

— Гаразд. Годі. Більше не буду, — вона безсило опустила голову на складені руки й усміхнулась у відповідь. — Вважаймо, що я отримала свою моральну компенсацію…

Хлопець підпер голову рукою і спитав:

— То як у тебе з вітром?

— Умієш тицяти в мої болючі точки!.. Та ніяк наразі. Є корисні поради? Бо з Торареєвими методами викладання легше повіситися.

— Я з тобою у вогонь і воду, ти ж знаєш.

— Я не займатимусь водою і вогнем, ти ж знаєш.

— Це така крилата фраза.

— І що ж вона означає?

— Що ми з тобою маємо феноменальний потяг до чужих проблем, Савітрі.

* * *

Коли Рендалл наступного ранку розгорнула папірець зі списком занять, очі в неї ледь не полізли на лоба. Усі історії, рідкісне вирощування та подвійні практичні Керна і Торарея були на місці. На жаль, нікуди не зник Одін, групове практичне Діти вже маячило наприкінці тижня. А першою лекцією сьогодні значилось індивідуальне заняття в Аматерасу.

До сьогодні вона знала лише двох людей, які ходили на індивідуальні до директорки: Нікта й Адіті Агні. Перша вчилась керувати своїми хаотичними силами. Адіті ж ледь не всі вважали наступницею Аматерасу, тож вони точно мали про що поспілкуватися.

Чого від неї забажала очільниця, Рен боялась уявити.

* * *

Музика долинала саме від потрібного кабінету. Рендалл поправила кулон і рішуче попрямувала до дверей. Двері самі розчинилися, щойно вона наблизилась, і за ними постала найдивніша картина з тих, які Рен будь-коли бачила в кабінеті Аматерасу: там танцювала Адіті.

Руки, обвішані браслетами, злітали в повітря, наче переплітали там невидимі нитки, а босі ноги вправно відбивали ритм, ледь торкаючись підлоги. Здавалось, що музика сама підлаштовувалась під танець — то зривалася вгору, то завмирала, то плавно-плавно розгойдувалась у дрімотній тиші. Промені сонця навскіс перетинали кабінет, наче і їх Адіті перебирала пальцями. Очі її були заплющені, за спиною раз по раз злітали в повітря важкі коси.

— Завершуй! — голос Аматерасу розвіяв магію. Зірка зупинилась і церемонно вклонилася.

Тут Рен помітила і директорку у кріслі віддалік, і Нікту, яка читала щось, сидячи на підвіконні. Одногрупниця не виявляла ні найменшого інтересу до танцю.

— Результати цілком пристойні, — Аматерасу схвально кивнула, розглядаючи щось видиме тільки їй. — Ще трохи не стає гармонії між переходами — та це ви відпрацюєте з Одіном. А взагалі, мені ваш підхід сподобався. Доброго ранку, Савітрі!

— О, вітаю! — Адіті підійшла-підбігла до неї і зацікавлено окинула поглядом з ніг до голови.

— Ти гарно танцюєш, — пробурмотіла Рен, котра вперше опинилася лицем до лиця з найкращою студенткою.

— Дякую. Я лише переймаю в директорки вміння налаштовувати гармонію довкола нас, — розпашіла від танцю, Адіті здавалася ще красивішою. — Я — Адіті Агні. А тебе вже знаю. Ти врятувала Нікту Ромі!

— Я теж тебе знаю, — Рен не знайшла нічого кращого у відповідь. — Тобто — тебе знають. Ти ж Зірка.

— Агні, можете йти. На сьогодні досить, — перервала їхню розмову Аматерасу. — А тепер, Савітрі, ходіть сюди.

Рен наблизилася до директорки і замислилася, о котрій годині та зазвичай прокидається, що встигає зробити складну зачіску, завжди прикрашену морем шпильок.

— Ви, Савітрі, талановита мрієроста. Ніч балу довела нам це, — усміхнулася Аматерасу. — Довгої передмови не буде: хочу, щоб ви розвинули свої вміння. Це може неоціненно допомогти Академії.

— Я постійно працюю з мріями. Як ви помітили, у мене мало інших талантів, — Рен розвела руками, похапцем прикидаючи, чим же її вміння можуть придатися цьому місцю. Тим паче, серед викладачів є Лакшмі, яка викладає основи вирощування, хоча більшість пар вона пропускає, нарікаючи на своє слабке здоров’я.

— Професорка Лакшмі, як і всі ми, віддає багато сил на підтримку Академії, — відказала Аматерасу, вкотре впевнюючи Рен, що вона читає думки. — Ви, Савітрі, повинні натомість познайомитися з Хранителькою Намиста. Вивчити його будову. Глибше зрозуміти принцип зв’язків, дію Тріади, зрозуміти все, що стосується справи. До того ж Хранителька Інанна знає дуже багато про минуле Академії.

— І якщо я це все вивчу, то стану якимось чином сильнішою?

— Обізнанішою — це точно. Далі — побачимо.

— Гаразд. Але я візьмусь за все це, якщо… якщо ви звільните Брюн Ньєрд. Від прокляття.

Тонкі брови Аматерасу поповзли вгору, і Рен подумала, що директорка просто відправить її куди подалі найввічливішими словами для цього. Але та швидко опанувала себе.

— Брюн зникла після того, як допомогла врятувати мене, — швидко додала дівчина. — Вона пішла на це, хоча знала, що залишиться на самоті. Тож я хочу врятувати її.

— З інтересом на це подивлюся, — хмикнула Аматерасу.

— Ні. Це домовленість. Вам потрібні мої вміння, мені — ваші.

— Перш ніж ставити умови мені, Савітрі, ви б мали бодай поцікавитися, чи в мене є змога допомогти Брюн.

— Є.

Директорка демонстративно закотила очі.

— Прокляття, яке впало на неї, древнє і могутнє. Навіть я не знаю всього. Академію кілька разів знищували, Савітрі, і у вирі тих подій зникали цінні речі та знання про давнину.

— Це домовленість, — наполягала Рен. — Ви верховна богиня.

— А хто ти, Савітрі? — блимнули чорні очі, спиняючи час на кілька довгих митей.

— Перепрошую?

— Це стане домовленістю, коли Хранителька Намиста визнає вашу користь, — відрізала директорка. — Ви вільні. І ви, Ромі, теж.

* * *

— Не подобається мені ця раптова ідея Аматерасу, — шепнула Нікта, коли вони вийшли вдвох з кабінету директорки. — Дивися, аби вона не затягнула тебе в нову проблему.

— Будемо вірити, що Ама повірила у мій винятковий талант.

— Угу. По собі знаю, що винятковий талант — це небезпечна річ, — Нікта коротко розсміялась.

— А що за книгу ти там читала?

— Слова. Один із томів.

— Аматерасу дозволяє тобі читати Слова? Слова? — оторопіла Рендалл.

— Угу, — безтурботно кивнула подруга, наче говорила геть не про ту таємничу інформацію про всіх-всіх студентів, яку від них так наполегливо приховували. — Я вишукую інформацію про споріднених зі мною богів зараз. Але не зиркай на мене так, я не розповім тобі нічого про Савітрі, навіть якщо натраплю на неї. Ама заборонила і присадила на мене маячка, який повідомить їй, якщо я бовкну зайве.

— Я й не думала про це. І що — читання якось допомагає опанувати твої сили?

— Бодай знаю, що я не одна така. Це дуже надихає. Тим паче, я в повній силі лише з настанням ночі, тож удень маю мало тренувань. А навіщо тобі здалася Брюн?

— Вона з тобою врятувала мене під час втечі зникальників. Хай там що відбувається в її душі, я певна, що якась частина Брюн не хоче нікому шкоди.

— А інша частина воліє, щоб я та Зіґ померли, — нагадала Нікта, явно не захоплена ідеєю звільнення примари.

— Знаю. Пробач, та я хочу побачити всю картину.

— Іноді ми можемо залишатись щасливими тільки тому, що не знаємо всієї картини, — подруга неуважно зиркнула за вікно і криво посміхнулась. — О, невтомний Амон заливає про щось Баст. До речі, знаєш, що вони належать до одного пантеону, зі Слів?

— Гей, ти ж щойно казала, що ніяких розповідей про таємниці інших!

— Мовчу-мовчу, — Нікта розвела руками. — Ну, це й не велика таємниця, по суті. Хоча я б ще хотіла побачити вираз обличчя Фрігг, якби вона дізналася, чиєю була дружиною!..

* * *

Рен уважно роздивилася скляну сферу — на вигляд та бездоганно підходила для експериментів, які дівчина мала на меті.

«Вчитися», — бубонів внутрішній голос після ранкової зустрічі з директоркою. Не тому, що наказала Аматерасу. Не тому, що вітер ніяк не підкоряється. Не тому, що Нефтіда щось там наговорила. А задля тонкої ниточки, яка змогла торкнутися серця Нікти Ромі тієї фатальної ночі.

Дівчина глибоко вдихнула і зняла помережану різьбою накривку. Мить — і порив вітру вирвався зсередини та вихопив тонке скло у неї з рук. Сфера з тріском розкололася — бризнули гострі уламки, а попід саму стелю виріс стовп піску.

Певна, що ніяка це не мрія, Рендалл спробувала обережно відступити. Але їй не вдалось ступити й трьох кроків, як пісок, мов зачарована змія, вигнувся і розлетівся вусібіч ланцюгами, що перегородили шлях.

Один ланцюг схопив Рен за ногу і смикнув так рвучко, що вона втратила рівновагу і впала, ударившись головою. Пошерхлий камінь обдер коліно. Із носа заюшила кров. Ланцюг стиснувся міцніше — не звільнитися. Рендалл спробувала дотягнутись до піщаного плетива, але воно лише прослизнуло крізь пальці. Інший ланцюг діткнувся її шиї.

Дихати стало над силу. Голова поважчала. Пісок був шорсткий, колючий і гарячий.

Дівчина спробувала заспокоїтись і вирішити, як спинити невідому напасть. Проте ні перше, ні друге не вдавалося. Почала хапати ротом повітря, та воно не доходило до легень. Очі запливли сльозами. Голова боліла від удару. Рен зашкребла пальцями по підлозі, здираючи шкіру до крові, але ні подуву, ні протягу — жодного шансу піймати вітер. Та і хтозна, чи вітер зможе розірвати піщаних змій. Думки обривалися в голові.

Якби хтось опинився поруч — та нікого не було. У далекій аудиторії закинутого крила — нікого. Зникальники навідувалися сюди рідко й лише вночі. Рен згребла краплі енергії й відчайдушно кинула їх у бік виходу. Важке темне дерево скрипнуло, і одна половина дверей ворухнулася.

Піщана змія обвилась довкола шиї ще раз, піднялась по щоці і посипалася їй у очі, ніс, рот, вуха. Дівчина подумала, що це безглузда, безглузда смерть. В очах пекло.

Лункі кроки вона розчула, мов крізь стіну. Але стіна раптом відступила — повітря зі свистом і болем ввійшло в легені. Гарячі кайдани відпустили. Не вірячи своєму щастю, Рен оглушливо закашлялась і протерла очі. Перед нею майнула висока тінь, голову котрої оточував ореол світіння.

Коли дівчина втерла сльози і підвела погляд, то зрозуміла, що світіння — то всього лиш пшеничні коси, котрі сяйнули проти світильників. Студент, який увірвався досередини, душив піщаних змій голими руками.

Ланцюги вигинались, і дівчині здалось, що вона бачить блиск луски, та очі її так нестерпно пекли, що вона не довіряла їм зараз. Сяйнули очі-намистини, і голова змії майнула в повітрі. Хлопець не послабив хватки, проте з несподіванки сахнувся назад. Його секундної розгубленості вистачило — по міцній руці збігли дві тоненькі смужки крові. Змія встигла вкусити.

А тоді піщана буря припинилась так швидко, як і почалася.

Хлопець, переборюючи незриму силу, підняв кулак вгору і просіяв між пальцями пригорщу піску. І обернувся — Рен лише тепер упізнала його.

Найкращий студент Академії, Енліль, позирав на неї стурбовано.

— Не експериментуй з тим, чого не можеш приборкати, — тихо, без тіні злості сказав він і розтріпав світле волосся, витрушуючи з нього пісок.

Стрижка його була чудернацькою: з одного боку поголена голова вкрилася вже ледь помітною щетиною, з іншого — світлі пасма розсипалися нижче вух. Між ними звисала довгаста сережка, котра нагадувала Рен її власну. Дівчина приклала руку до чола — на тильному боці долоні залишилися сліди крові.

— Це не мій експеримент. Воно з’явилося зі сфери.

Енлілеві брови нахмурились. Він зняв кардиган і обережно згорнув у нього кілька уламків скла.

— А ти хто? І що робила тут? — запитав хлопець, роздивляючись рештки сфери. Голос його, глибокий і спокійний, звучав так, що за інших обставин дівчина вирішила б, що він дуже приємний.

— Я тут практикуюсь іноді, — пояснила вона. — Я Рендалл Савітрі. Мрієроста. І — дякую, що врятував. Не знаю, що робила б без твоєї допомоги.

— Взагалі-то, це високорівневе закляття, хоча в ньому є щось дивне, — буденно відповів студент. — Для того, хто опановує стихії землі, воно не критично небезпечне. Але ти явно не з земних богів.

— О так, — зітхнула Рен і закашлялась від піску, який першів у горлі.

— Мене відправила сюди директорка, бо щойно отримала сповіщення від захисних щитів: мовби щось чуже… чужорідне для Академії опинилося саме тут. Спершу я подумав був, що це ти. Але тепер бачу, що то ця сфера, чи радше її вміст.

Згадуючи, як Енліль обійшовся зі зміями, Рен найменше хотілось, щоб найкращий студент вважав її чимось чужим.

— Гаразд. Ми з директоркою з цим розберемося. А поки — мене звуть Енлілем, і коли що, то звертайся за поміччю, Рендалл Савітрі, — додав хлопець, широко усміхнувся і простягнув їй руку, щоб допомогти підвестися.

Проте щойно дівчина схопилась за його долоню, як виснаження навалилося. Ноги не тримали. Горло шкрябало від піску, а на зап’ястях і литках проступили бордово-сині кровопідтьоки. Дрібне тремтіння від найменшої напруги м’язів примушувало почуватися геть безпорадною.

На довершення, здалеку коридором тупотіли ще чиїсь кроки. Щойно Рен подумала, що жодній людині не спаде на думку зазирнути саме в цю аудиторію без потреби, як у відчинених дверях застиг засапаний Амон. Він перевів погляд з уламків сфери на Енліля, миттєво оцінив ситуацію по-своєму і кинувся до студента.

— Що ти зробив із Рен? — прошипів чорнявець, хапаючи найкращого студента за комір сорочки, хоч той помітно вивищувався над ним.

То був перший раз, коли Рен побачила Амонів неприхований гнів. Енліль не зреагував нічим, окрім ніякової усмішки.

— Він урятував мене, — втрутилась Рен. — А ти що тут робиш?..

— Потім розповім, коли цей, — Діоніс кивнув у бік найкращого, — піде геть.

Кандидата в Тріаду, здавалося, зовсім не зачепили ці слова. Він спокійно відірвав від свого коміра й відсторонив Амонові руки, а блакитні очі подивилися на Рендалл.

— Тобі варто навідати пана Діана. Ти могла пошкодити щось і поки ще цього не відчути.

— Та й тобі теж потрібен лікар, — Рен вказала на криваві струмочки, які залишилися після укусу та вже підсохли.

Хлопець здивовано зиркнув на кров, наче не розумів, звідки вона взялася, стенув плечима і, востаннє позирнувши на Діоніса, щез у дверях.

Щойно його кроки розтанули в тиші, Амон рвучко повернув Рен до себе обличчям і видихнув:

— Розкажи мені все.

Дівчина почала розповідь — з тієї секунди, як узяла до рук сферу з мрією, яка виявилась не зовсім сферою з мрією, і до приходу одногрупника.

Його смагляве обличчя повнилося все більшою тривогою, і врешті він схопив дівчину за руки й тихо попросив:

— Не кажи. Нікому ні слова. Люба Рендалл, ця історія повинна залишитися в таємниці. А наразі — мушу наздогнати Енліля… Аби він не вибовкав зайвого перед Аматерасу.

— А як дізнався, що тут коїться? — спитала вона, та друг уже зірвався на ноги.

— Я відчув. Просто відчув. Давай згодом… — Амон кинув на неї мимобіжний погляд та кинувся в найближчу тінь.

Рен спробувала підвестись, тримаючись за одвірок. Ноги досі тремтіли. «Ось і познайомилася з найсильнішими…» — сказала вона собі, згадуючи ранковий танець Адіті й руки Енліля, які стискали піщаних змій. Найсильніші варті свого титулу. А Діоніс вартий добрячої прочуханки — бо він прийшов невипадково. Бо він щось знав.

Розділ 5 Діта змінює ім’я

— Ти себе чула, Савітрі? Думаєш, хтось іще здатен купитися на історії про невдале падіння?

Рен відвела погляд убік і пошкодувала, що не зметикувала сказати, ніби то наслідки заняття в Аматерасу. Яскраві синці з темно-фіолетовими краями вкривали її ноги, руки й шию. Довгі рукави блузки ще могли їх трохи приховати, але сліди на шиї красномовно свідчили, що з нею не все гаразд. Як Амон і просив, дівчина не розповіла про випадок зі сферою нікому, але Закс Його Уважна Величність Нортон наступного ж ранку перестрів її перед першою парою і з усією властивою йому тактовністю та ввічливістю поцікавився, якого біса Рендалл Ходяче Нещастя Савітрі вся побита.

Звичайно, у падіння він не повірив. Рен так-сяк запевнила його, що все гаразд, проклинаючи подумки Амона з його недомовками. Після короткої розмови внутрішній голос мав підозру, що Нортон трохи образився. Та Рен уже час було йти на заняття до таємничої Хранительки Намиста.

* * *

Стіна вражала з першого ж погляду. Витесана з темно-сірого каменю, вона здіймалася вгору, вище, ніж стіни в сусідніх аудиторіях, і закінчувалась під запилюженим скляним куполом. Дівчина знічев’я подумала, що за ним — незнайоме небо.

З того, іншого неба сочилися скупі сонячні промені, які освітлювали кулясті виїмки по всій висоті стіни, наче її колись атакували сотнями снарядів. Вусібіч пробігали тонкі жолобки, які об’єднували все в одне ціле, мовби велике намисто. Власне, без «мовби» — то й було Намисто. Принаймні те, що від нього залишилося.

— Чи ви шукаєте щось тут, богине? — тихий голос відірвав дівчину від розглядання стіни.

— Так. Мені потрібно зустріти Хранительку Намиста, Інанну, — Рендалл озирнулася.

Зал прикрашали вицвілі фрески. Раптово одна з фігур хитнулась і повільно вийшла вперед, мовби зійшла просто зі стіни. Але наступної миті Рен упізнала дівчину, яка супроводжувала професора Керна на балу.

Шкіра незнайомки барвою нагадувала старовинні пергаменти. Із бездоганної зачіски не вибивалося ні волосинки, мигдалевидні очі, повні безтурботного тепла, позирали на Рен, поки дівчина наближалася, — її рухи уповільнювала довга обтисла сукня, щедро прикрашена вишивкою.

— Інанна — це я, — представилася химерна панна, щойно підійшла до Рен на відстань, з якої та могла роздивитися себе в очах Хранительки. — А онде — Намисто, — кивнула вона в бік стіни з порожніми виїмками. — А там, — кивок у бік фресок, — історія Всесвіту. Особливо цікаві моменти… То що ж ти волієш вивчати? — вона провела рукою по нижньому ряду намистин, що лежали на її грудях.

Рен замислилася: жоден викладач іще не ставив їй такого питання, та й на викладачку, правду кажучи, дівчина скидалася мало.

— Директорка хоче, щоб я розвинула вміння мрієрости.

— А чи знаєш ти, що директорка була першою жінкою, якій дозволили навчатись в Академії?.. Раніше сталося багато всього. Щоб зрозуміти все, що відбувається тепер, тобі треба осягнути те, що відбувалося задовго до… Скажи, що потрібно для того, щоб виростити мрію? — Майстерність Інанни стрибати з теми на тему спантеличувала Рен дедалі більше.

— Позитивний настрій, бажання власне, бажання творця мрії, достатньо енергії… і правильна схема?

— Розумниця богиня Савітрі. Я повідаю тобі найбільшу мрію Ама-мі, якщо виявишся не лише розумною, але й сильною. Перевіримо?

— Як? — мурашки по спині.

— Ходи сюди, — Інанна жестом поманила Рен до себе і поклала руки їй на плечі.

Тієї ж миті світ зник з-перед очей, і дівчина відчула, як провалюється в піскову круговерть. Довкола шурхотіли уривки чужих спогадів, не пов’язані між собою, незнайомі люди, вогні і світла, безглузді колажі з чужої пам’яті накладались один на одного й утворювали складну картину.

Коли круговерть припинилась і зала зі стіною до небес повернулась, Інанна вже стояла віддалік і замислено розглядала Рендалл.

— То що ж? — поцікавилась дівчина першою.

— Чудова сила. Дивна сила. Цікава сила. Проте недостатня. Як і в милої Лакшмі. Безумовно, є куди рости. А яку стихію ти опановуєш?

— Повітря. Поки неуспішно.

— Успіх — непевне мірило. А чому б тобі не уявити, що ти вирощуєш мрію вітру? — запропонувала Інанна.

— Я спробую, — кивнула Рен. — То ви відкриєте мені мрію Аматерасу?

Від шансу отримати щось настільки цінне паморочилося в голові, та Хранителька Намиста похитала головою.

— Ні. Тобі не до снаги здійснити її — поки що. Мрії скалічили і вбили багатьох. Я не бажаю тобі такої долі. Але не кажи цього Ама-мі. Не можна зламати її зараз. Отож почнімо заняття. Савітрі, розкажіть мені все, що ви знаєте про структуру Намиста…

* * *

Коли того вимагав розклад, дівчина приходила до Інанни. Та щоразу розповідала щось інше.

Як твердила Хранителька, колись давно світотворення було лише однією з можливостей — і аж ніяк не для всіх, і аж ніяк не обов’язковою. Але після руйнації Намиста директорка зробила це неодмінною умовою для кожного, хто приходив до Академії, — бо тільки так вдасться відновити Нитки. Тільки коли нові світи і шляхи між ними зміцніють. А в ті давні часи боги Академії вважали змогу отримати СВІТ привілеєм, змагалися за це або ж опановували свої сили і поверталися в рідні місця. Або ж мандрували в неосяжному просторі, який відкривався їм. Або ж усіляко допомагали Академії — як її викладачі чи невпинні мандрівники, які відкривали нове й нове… Рен подумалося, що вона б теж не відмовилася мандрувати поміж сотнями світів, але це навіть звучало для неї неосяжно.

Коли дівчина допитувала, як їхні предмети — ті ж стихійні сили чи вміння вирішувати складні ситуації — насправді знадобляться в непевному майбутньому, Хранителька Намиста зазвичай усміхалася. Вона відповідала, що коли тутешні викладачі змінили статус студентів на викладацький, то й самі не очікували цього, не готувались і мали багато нагальніших речей до вирішення. Тож хай вона, Рендалл Савітрі, має до них трішки поблажливості: Ама-мі та її гурт, мовляв, навчають їх того, чого навчали і їх або чого так і не навчили: бути різними, бути іншими, бути собою… А ще Хранителька мимоволі прохопилася, що у світлі того, ким вони стануть — кимось незбагненним, геть інакшим, кимось неймовірним і тим, хто зовсім виходить за рамки сприйняття, — у світлі цього все, що вони роблять тут, стане важити куди менше.

— Але Академія та будні тут безміру важливі. Бо що ближчі та яскравіші стосунки будуть у вас із іншими студентами, то міцнішими стануть зв’язки Ниток, — повідомила Хранителька. — А ще — це найпевніше свідчення, що ви зможете рухатися вперед без бажання повбивати одне одного, яке часом нападає на кожного, навіть найсвітлішого з богів. Поза тим, не певна, що Аррі вам це відкривав, та загроз за межами цього місця більше, ніж можуть умістити сторінки підручників…

А одного разу Інанна видобула зі стосу книжок пошарпану фотографію. З неї дивились двоє: золотокоса дівчина з невинними очима і хлопець, чиє обличчя зберігало ще трохи підліткової наївності, проте тіло вже було міцним, як і зараз. То були Діта й Торарей.

— Ще одна цеглинка минулого, — сказала Інанна, розглядаючи фото. — Афродіта, друга імені цього богиня кохання і краси, та Торарей, перший імені цього, бог війни, крові й битви. Які вони щоразу різні, проте як міцно пов’язані!

— А чому професорка назвалася Дітою? — спитала Рен. — Усі кажуть, що імена мають силу.

Хранителька Намиста повільно кивнула.

— Іноді, щоб отримати силу, треба позбутися свого імені та всього, що за ним стоїть. У випадку любої Діти так і було.

* * *

8059 рік 7 кроку Колеса Долі

Значення Слів їй зовсім не сподобалось. Так, Слова казали, щота Афродітабула найкрасивішою, найвабливішою та найчарівнішою. Так, від одного погляду на неї можна було втратити розум, всі її бажання здійснювались, і вона розкошувала цією владою.

Але прочитавши свої Слова, Афродіта відчула лише порожнечу всередині. Вона, уроджена принцеса, завжди вважала єдиною і надзвичайною. А тут виявилося, що така вже була — сонцесяйна, неповторна і всемогутня. І перша.

— Полум’я Гефеста мені в ніздрю, може, ти просто забудеш про цю дурницю? — Аррі спробував незграбно її поцілувати, але дівчина випручалася, вкотре переконуючись, що довгі нігті — страшна сила.

Вона ображено підібрала зім’яту шаль і відійшла на безпечну відстань, щоби вчасно помітити наступний випад хлопця. Настрою на ніжність не було. Аррі його Слова зовсім не турбували. Ще б пак! Адже він рідкісний щасливець — душа, породжена злиттям двох могутніх. Громового і полум’яного, як те вогнище битви. До всього, один із них кохав першу Афродіту — всупереч тому, що її віддали за дружину іншому. Ох, Аррі…

Він підійшов на диво нечутно, поки вона втратила обережність, і обійняв зі спини.

— Гей, моя богиня досі переживає через те, що не перша носить це ім’я?

— Ім’я, — повторила Афродіта замислено. Усередині все стиснулось, а потім клацнуло. Раптова ідея спершу здалась надто нахабною, але врешті ніхто не казав, що це заборонено. — Адже ім’я — це тільки слово, так?

Аррі мугикнув щось їй у вухо.

— Діта, — шепнула дівчина. — Від сьогодні мене зватимуть лише так.

— Діта, — повторив Аррі. — Це незле. Коротко і ясно.

— Так, як ти любиш.

— Ага. Тобі полегшало?

— Звичайно! Тепер я здійснюватиму тільки те, чого хочу сама, а не Слова. Вони більше не матимуть наді мною влади.

— І чого ж вона хоче, ця твоя нова сторона?

— Тут нічого не змінилося, — Діта вловила натяк, посміхнулася і повернулася до Аррі.

* * *

Кілька днів по тому, як почалися заняття з Інанною, Рен, збираючи прання, вивернула кишені штанів і несподівано знайшла там кулон. Три пір’їни: пісочна, чорно-зелена і темно-бордова, з’єднані тонким металевим кільцем на шкіряній шворці.

Подарунок Хамсіна!

Хамсін, «друг Діоніса», який примудрився ввірватися до неї в останній день канікул. Хамсін, який просив передати Амонові кілька слів, про які дівчина успішно забула після круговерті подій з Вихором, Медеєю та освоєнням стихійних сил.

Рен не на жарт розгнівалася на себе, а внутрішній голос шпикав, що як вона так легко все забуває, коли їй ледь за двадцять, то що ж буде згодом? Тож дівчина сховала кулон до кишені і заповзялася за першої ж нагоди розповісти Амонові про Колесо Долі, яке починає рух — хай що б це значило!

Розділ 6 Хамсінове послання спричиняє фізичні ушкодження і поцілунки

— Ти хотіла зі мною зустрітися? — спитав Амон, цілуючи Рен у щоку. — Я приємно вражений і трохи заінтригований!

— Так, прогуляєшся зі мною до бібліотеки?

— Рендалл, сонце моє, я згоден на все, тільки не тягни мене туди знову!

— Ні, Амоне, сонце моє, бібліотека. Маю віддати кілька книг, узяти нові, а по тому тобі все розповім, — Рен рішуче потягнула його за руку в потрібному напрямку.

— Ти стаєш такою ж жорстокою й невблаганною, як Нікта Ромі, — півжартома похнюпився хлопець.

— Як ? — здивувалася Рен. Зазвичай одногрупник називав її «Нікс» або ж «коханою» — і бозна-як, та Зіґфрід це стоїчно терпів.

— Вона — істинне породження пітьми! — вигукнув хлопець, перестрибуючи через дві сходинки одразу. — Я вважав, що в нас повне порозуміння, але варто було мені покликати її на какао, аби хоч яке різноманіття поміж цих днів навчання, як вона обізвала мене нехорошим. Дуже нехорошим. І не прийшла, певна річ. Я вражений у самісіньке серце, Рендалл.

— Амоне, ти чудово знаєш, що вона із Зіґфрідом. Не розумію, до чого ці ігри. Нудьгуєш, то міг би піти кудись із Баст чи Астарте. Баст, до слова, днями згадувала, що варто зазирнути в твої очі — і нема відступу.

— О, справді? Тоді варто покликати її на вечерю з моїм фірмовим винцем… До слова! — пожвавішав Амон. — Як там у вас із Закі?

Рен промовчала. Вона щосили намагалася не думати про це. Навантажені навчанням дні допомагали. Проте в інші світи Закс більше не кликав, а поза тим вони спілкувалися дуже мало.

Вона розчинила двері бібліотеки й одразу наткнулась поглядом на Нортона, який скнів разом із Нефтідою над розгорнутими книгами. Хлопцеве волосся відросло ще дужче і падало йому на лице, коли той схилявся над сторінками. Він неуважно закладав пасма за вуха — цей рух будив у Рен неймовірне замилування, яке вона щосили тамувала.

Тож дівчина рішуче попрямувала до стійки бібліотекарки, видобуваючи з сумки на ходу кілька книг про структуру Намиста, які нарадила Інанна, а вже за хвилину повернулася до одногрупника з твердим бажанням діткнутися правди в його вічних недомовках.

— Отже, хто такий Хамсін? — щойно Рен спитала це, як Амонове лице витяглося від здивування — на таке питання він явно не чекав.

— Хамсін… ти його бачила? Де? Коли? — смарагдові очі стежили за кожним її порухом, наче від цього залежала доля світу.

— Нещодавно. То хто він?

— Друг, — твердо відказав Амон.

— Правда. Він так і назвався: Хамсін, друг Діоніса. Хто це такий?

— Вітер. У моєму світі багато сил природи мають своєрідні втілення. Хамсін — один з них. Але, Рен: ми домовилися, що він передаватиме мені новини… важливі. Чому я дізнаюсь про це від тебе?

— Ми бачилися з твоїм вітром, коли я опинилася далеко від Академії. Він казав, що тут надто багато захисту, якого йому не здолати.

Амонові очі розширились, а тоді він з розмаху ляснув себе долонею по лобі і скривився.

— Ну звича-айно! А щоб мені човен Ра втопився! Який же я телепень! Отож весь цей час він не міг сказати нічого. Рен… — тепер обличчя Амона залила паніка, — він тобі сказав?

— Я не вельми зрозуміла суть. Щось пафосне про долю. Колесо Долі… Сказав, що воно починає свій рух. Що в тебе є рік. Сподіваюся, це не пов’язане зі здоров’ям?

Рен чудово пригадувала обіцянку Діана Керна вилікувати будь-які людські болячки їхніх тіл, тож не дуже переймалася щодо цього. Ще «кроками Колеса Долі» називали історичні періоди, тому Рен не вбачала особливого сенсу в Хамсінових словах.

— Він так і сказав — Колесо Долі? Саме воно? — гарячково перепитав Амон, шарпаючи кучері. — Не Град Богів, не Гора Вічності?

— Так і сказав. Я б відрізнила Колесо Долі від Граду Богів, чи як там його.

Хлопець схопився за голову і зігнувся, наче зверху на нього впала кам’яна брила.

— Амоне? — Рен торкнулася другового плеча. І тут же відсмикнула руку — навіть крізь сорочку шкіра хлопця здавалась нестерпно гарячою.

— О Рендалл… о боги… — шепнув той, і раптом крізь його пальці, що мертвою хваткою вчепились у волосся, прорвався тонкий промінь і шугонув прямо в стіну.

Бібліотекарка скрикнула. Наступний промінь черкнув плече Рен — вона зашипіла від болю, який розкотився під шкірою й паралізував руку. А тоді — не минуло й двох секунд, як перед нею виросла до болю знайома спина і третій промінь зустрівся з відкритою долонею Закса, але не пройшов навиліт.

— А тепер ти таки догрався… — прошипів Нортон, здушуючи жаске світло у долоні — з-під його пальців сочився дим.

Він заніс ліву руку в повітря — зблиснуло — і від удару чогось незримого Амон повалився на підлогу. Довкруж уже палали стелажі з книжками, папір займався і хрускотів, дим курився під стелю. У світлі вогнів Заксові очі спалахнули, як два камені, і Рен, забувши про біль, заціпеніла від здогаду: вона бачила ось ці рубінові очі. І то був дуже важливий момент, який — на біду — не хотів до неї повертатися.

* * *

Рен навіть не замислювалася про те, куди йти з обсмаленою раною на плечі — ноги самі несли до Керна, у його затишний, прохолодний кабінет із химерними зеленими шпалерами. Голова гула, притлумлений біль від простого гамівного щита штрикав голками, а думки клубочилися, як отруйний туман.

Закс мовчки волік Амона, який ще не опритомнів. Чим одногрупник його оглушив, дівчина не знала. Нефтіда поривалась піти з ними, але Нортон у доволі гострій формі попросив її цього не робити.

— Що це було? — врешті спитала Рен, щоби порушити гнітючу мовчанку.

— Я думав, ти мені скажеш, — буркнув Закс.

Його сорочка обгоріла, правий рукав звисав чорним шматтям, руку перетинав синець, схожий на фіолетову стрілу, а з рани в долоні поволі стікала кров, але здавалось, що це останнє, що одногрупника турбує. Можливо, його блок проти болю діяв краще.

— Амон, мабуть, втратив контроль, — припустила дівчина, вирішивши, що говорити про Хамсіна і його повідомлення поки не варто. — Як навчання? — вона спробувала змінити тему, хай навіть це звучало недоречно.

— Добре. Багато.

Рен зітхнула. Коли після Вихору вона старалась ігнорувати Нортона, він, навпаки, якнайбільше їй набридав, навіть витягнув в інший світ. Тепер же видавався таким відстороненим, мов його підмінили. Знову.

— Знаєш, у мене відчуття, що одного дня ти — це ти, а іншого — хтось геть незнайомий мені, — шепнула вона, розглядаючи візерунки на кахлях, заплутані, як і її почуття.

— А якщо так і є? Раптом у мене роздвоєння особистості! — Закс хмикнув, і Амон на його плечі застогнав, повідомляючи про свій зв’язок з реальністю.

— Тоді в мене буде вдвічі більше проблем, аби порозумітися з одним Нортоном і з другим Нортоном.

— Щось ти зовсім неперебірлива. Тобі що — байдуже який, аби Нортон?

— Сухе червоне, — пробурмотів Амон, — і щонайбільше!

— О, цей уже готовий до продовження бенкету! Підйом! — Закс опустив одногрупника на підлогу і постукав у двері кабінету професора-лікаря.

Керн наказав заходити, щойно побачив їх, скривавлених і схвильованих. Його колючий погляд спершу пробіг по Діонісовому обличчю, та чорнявець не скидався на людину, якій потрібна невідкладна медична допомога. На відміну від Закса, чия широка усмішка ніяк не поєднувалася з кров’ю, що бадьоро капотіла з його правиці просто на зелений Кернів килим.

* * *

Наступного дня Амон розливався в подяці за повідомлення від Хамсіна, проте навідріз відмовлявся розповідати Рен, чому ж воно так шокувало його.

— Маю ж я знати, через що постраждала, — дівчина поклала руку на поранене плече, яке під блузкою вкривали чудодійні бинти професора-лікаря. Вони значно пришвидшували зцілення, але не робили його миттєвим. — А не розповіси, то викличу твого друга і сама випитаю.

— Не хочу руйнувати твій план, — посміхнувся Діоніс. — Та піймати вітра — завдання не з легких.

— Як для кого, — Рен смикнула шкіряну шворку на шиї і видобула з-під блузки кулон з пір’їнами. — Він подарував мені ось це. Тож можу викликати Хамсіна, коли забажаю!

— В Академії він не подіє, — зауважив Амон, розглядаючи кулон із захопленням. — Та й у цілому місті, мабуть, теж. Тут усюди сягає захист Аматерасу. До всього, це дуже цінна річ, Рендалл. Зв’язок, який сягає через кордони світів, — рідкість. Не варто витрачати його бездумно.

— Якщо воно рідкість, тоді для чого твій друг подарував це мені? Ми ж заледве хвилину поговорили.

— Не шукай логіки чи таємних причин у поведінці вітрів. Вони . Власне, живуть секундною емоцією. Мабуть, Хамсін вирішив, що ти приємна дівчина.

— Але, якби він жив лиш секундною емоцією, хіба кинувся б шукати тебе, ще й такими складними шляхами?

— Нас пов’язує дещо більше. Хамсін — мій друг. А друг — то велике поняття. У всіх світах. У всі часи.

— Я завжди думала, що ти ставиш на любов.

— Вважаю за краще не робити однозначних ставок — так завжди можна залишитись у виграші, — Амонові губи розтягнулись у сумну посмішку, проте він негайно стрепенувся й повів далі: — То про що це я… Бережи Хамсінів дарунок. Не буду нічого стверджувати чи пророчити, але він може колись врятувати тобі життя.

— Гаразд. Повірю бодай у це, Діонісе, — Рен сховала кулон назад під блузку і поплескала по ньому рукою, коли вогниста аура спалахнула зовсім поруч.

— А от і ви. Обоє одразу. Як вчасно, — Закс наздогнав їх у коридорі, схопив Амона за барки й припер до стіни. — Ану, Діонісе, розповідай. Що ти вичворив учора?

— Як завжди, з головою — у прірву, — чорнявець розсміявся, ігноруючи дим, що курився з-під Нортонових пальців. — Я вчора зірвався трохи. Не закипай так. Не бери з мене поганого прикладу.

— Ти в моїй стихійній групі. Я знаю, який вигляд має твій вогонь. То був не він.

— Заку, відпусти його, — втрутилася Рен, котрій вкрай не хотілося спостерігати, як одногрупники натовчуть одне одному пики, а все до того йшло.

— Він бреше, — видихнув Нортон. — І не дозволяє нікому допомогти.

— Із чим допомогти, Закі? — Амон здавався спокійним, поки руки друга судомно стискали його сорочку. Гірка посмішка кривила губи. — Із чим , Нортоне, мені допоможеш?.. Я вже сказав, — хвиля тепла роздмухала чорні кучері. — Усе під контролем. Іди і приклади свої турботи деінде.

— О боги, ви мов ошизіли обоє! — Рен підійшла до хлопців і одразу ж почулася в епіцентрі стихійного лиха через завихрення енергій. — Слухай, Нортоне, справді, облиш клятого Діоніса! Бракує, щоб ви тут одне одного повбивали.

— То ти тепер захищаєш?

Дівчина стиснула кулаки.

— Припини. І ти теж, Амоне.

«У всіх свої таємниці», — шепотів внутрішній голос. Слова, котрі в Академії відмежовують те, чого хтось не хоче озвучувати. Невагома згадка про те, щокожен із них прийшов зі шлейфом іншого життя, іншого світу, незбагненних умінь та невідступної небезпеки за плечима.

Закс гнівно втягнув повітря, його ніздрі розширились, а тоді він демонстративно відпустив Амона, обтрусив руки, розвернувся на п’ятах і рвонув геть, мовби за ним насувався Вихор.

— Ти вгамувала самого Зака Нортона. Нечуваний талант! Це нове вміння після зняття ліміту?

— Ох, заткнися, Діонісе, — Рен аж тіпало. — Якого чорта я маю вигороджувати тебе, коли сама нічого не знаю, і через це Нортон буде знову злитися, і…

— Бо ти чудово розумієш, що коли Закі й пропалить комір моєї найдорожчої сорочки, то однаково це не дасть жодному з нас корисної інформації. До того ж, я дійсно можу зірватись і наддати йому у відповідь. А взагалі, чому б тобі не наздогнати його й не потеревенити нарешті?

— Та я тільки те й роблю, що з ним теревеню, — закотила очі Рен. — І знаєш, не думаю, що ти зробиш щось хороше для групи, коли будеш провокувати сутички.

— Перш за все, сутичку спровокував Закс твій любий Нортон. А друге, що я маю завважити: наша група — це прекрасне й затишне об’єднання. Та невже ти справді думаєш, що це все має бодай найменший сенс у тому коловороті, що чекає за стінами Академії?

— Я не знаю, що буде далі, Амоне. Не знаю, що у вас на думці, шановні та могутні кандидати на божественні пенати. Та для мене всі ви зараз важите чимало. Тому так. Моя відповідь: так, усе це має сенс.

* * *

— Савітрі, дай мені спокій, — голос Закса, як і очікувалося, лунав невдоволено.

— Є розмова, — беземоційно відказала Рен, певна того, що цю розмову треба розпочати і завершити, бо треба, бо все, бо годі.

— Коли незрозуміло з першого разу, пояснюю: я опановую вогонь, він погано впливає на мої емоції. Сама бачила. Не дратуй.

— То послухай мене.

— Що послухати? — у Заковому голосі брязнула щира образа. — Та я тебе вчора врятував від повної задниці, вибач на слові, а ти покриваєш цього Діоніса!

— Знаєш що, Заксе Нортоне? Ти мене теж дратуєш. Ні, та ти мене просто бісиш! Весь такий самовпевнений, а сам постійно тікаєш від відповідей і, трясця, виправдовуєшся тим, що вогонь освоюєш. І наче не знаєш, що є інші шляхи вирішення конфліктів, аніж кидатися на одногрупника з кулаками.

Зак потер пальцем перенісся, наблизився і підняв праву долоню. Обпечена рана, яка зяяла в центрі, ще не затяглась і виглядала страшно.

— А ти нічого не знаєш про інстинкт самозбереження, — глухо відповів він. — Та мені не подобається ідея збутися голови через Діонісові таємниці й зриви. Поза тим, так, звичайно, всі мене дратують, і я дратую всіх. То ж ти тут, Савітрі? Хіба є сенс говорити щось такому поганцеві, як я?

— Ти чудово знаєш відповідь, — Рен зміряла Зака поглядом. — Я тут, бо ти прикидаєшся.

— А що, коли й так? — заява його геть не зворушила.

— А те, що годі вже.

— Я казав тобі не раз: нічого з цього не вийде.

— Перестань, будь ласкавий, фантазувати, вийде чи ні. Припини мені твердити про нашу приреченість та про вищі сили. Бо якщо ти, Заксе Нортоне, скажеш, що, відкинувши все це, не хочеш поцілувати мене просто негайно, то визнаю: ти ще гірший брехун, аніж Діоніс!

Запала кількасекундна тиша. Закс приклав руку до чола дівчини, наче намацував температуру. Тоді мигцем стиснув обидві її руки.

— Здається, ти хвора, Савітрі. Гарячка, тремтіння, спітнілі долоні — всі симптоми.

— У мене не спітнілі долоні.

Хлопець коротко розсміявся і торкнувся її пучок.

— То, думаєш, я просто зараз хочу поцілувати тебе?

Рен забило подих, проте вона сміливо зустрілася з поглядом червонястих очей і так само сміливо кивнула.

— Так, Заку. Ось саме зараз.

Розділ 7 Багато проклять

Стовпи б його забрали, Нортон!

Невиправний, неможливий Нортон!

Сто разів проклятий Нортон!

Тільки він — ті-ільки він — міг переконувати, що їхній поцілунок — це неправильна випадковість. Звісна річ.

Рен гнівалася й на себе, бо щоразу шукала поглядом його вогняне волосся, щоразу натикалась на червонясті очі, як на гострий частокіл, і все одно самовбивче почуття несло її до цього Нортона. І навіть коли сталося те, що сталося, він мусив зіпсувати все.

— Заради Стовпів, Нортоне, не поводься, як тринадцятирічний підліток, який уперше когось поцілував і думає, що світ зруйновано! — заявила вона, коли Закс раптом почав переконувати, що це вони даремно.

— По-перше, не вперше. По-друге, вісімнадцятирічний. А по-третє, я не вважаю, що світ зруйновано. Але краще цей епізод забути.

Було в цьому щось страшенно образливе: адже поцілунок видавався Рен тією тонкою межею, яку перетинають усі потенційні закохані, щоб отримати хоч якусь певність і відповідь. Проте лише клятий Закс вважав, що можна перетнути межу — і негайно спаскудити це. Образа затоплювала найдужче від того, що Рен була певна: ці відмовки — брехня. Тож вона перестала вірити в них остаточно.

* * *

— Руде, ще й дурне, — безапеляційно відповіла Нікта, щойно почула короткий опис ситуації на вранішній лекції Тота. — Не знаю, навіщо ти терпиш це.

— Ну а що б ти зробила на моєму місці? — Рен розляглась на парті, ховаючи обличчя між сторінок конспекту.

— Послала б його до Мойр на аудієнцію, от що!.. А, та боги з вами, треба ж і порадіти! Я вже думала, що швидше прийде випуск, ніж ви розворушитеся. Ходімо відзначимо це подвійною порцією какао?

Рен помітила, що професор Тот замовк, зацікавлено спостерігаючи за ними. Кілька студентів теж озирнулись. Дівчина запідозрила, що колір її щік стає подібним до сукенок Адіті.

— Боги, дотримуйтесь нашої теми заняття! — осміхнувся викладач. — А ви, Савітрі, як збудниця розмов довкола себе, мабуть, хочете вийти і вдихнути чудового свіжого повітря? — Пальці Тота вказали просто в напрямку дверей, і дівчина зрозуміла, що, попри доброзичливий тон викладача, краще робити те, що кажуть.

Вона опустила голову і прошмигнула між партами до виходу. Широкі коридори, прохолодні й порожні, ховали безліч затишних місць, тож Рен не переймалася тим, де провести час.

Проте варто їй було відійти від лекційної, як із-за повороту з’явилася знайома постать найкращого студента, і, попри здивування Рен, він привітався й поцікавився тим, чи не було якихось наслідків після випадку зі сферою та закляттям, схованим у ній. Дівчина повідомила, що її спіткали кілька яскраво-фіалкових синців, але поза тим нічого серйозного.

— І в мене обійшлося без проблем, — Енліль розвів руками. Здавалось, його розчарувала відсутність наслідків. — Так ось чому я цікавлюся цим, Рендалл Савітрі: твій одногрупник Діоніс викликає в мене певні підозри. Бачиш, він переконував, що та сфера — його невдалий експеримент, і божився, що це ніколи не повториться. Та що більше я міркую, то краще розумію: він ніяк не міг дати життя такому прокляттю.

— Не думаю, що я можу тут допомогти, — відказала Рен, відчуваючи незбориму втому від чужих таємниць.

— Я не шукаю допомоги. Можливо, Діоніс і вигадав частину історії, та якщо ніхто не постраждав, я радий.

— Я теж. Ти на заняття? — поцікавилася Рен, прикидаючи, чим може заповнити вільний час.

— Щойно з нього. Індивідуальні в Одіна. Смерть, — Енліль ніяково всміхнувся. — А зараз будемо прощатись, бо мені треба в інший корпус.

— Можу пройтись із тобою. Розповіси щось.

— Гаразд. А що тебе цікавить? Правду кажучи, я рідко розмовляю з іншими студентами.

— Чому? Ти ж такий знаний.

— От саме тому. Щойно чую щось на кшталт «О боги, це ж сам кандидат у Тріаду», то хочеться крізь землю провалитися.

— Це краще, ніж задирати носа.

— Кандидати лише на крок попереду. А талант — не моя заслуга чи провина. — Здавалось, Енліль справді не вбачав у своїх силах нічого особливого, й це пробудило в Рен справжню симпатію до нього. — Як і не провина кандидатів на зникнення, що вони тут у більшій небезпеці, — додав він і поспіхом виправився: — Але ти не зникнеш.

— З чого така певність?

— Якщо спробую це пояснити, ти сміятимешся.

— Якщо сміятимусь із кандидата в Тріаду, то ти мене вб’єш.

Обличчям Енліля ковзнуло спантеличення:

— Це ти так знущаєшся?

— Знайомі іноді знущаються одне з одного. Що ближчі, то більше знущаються. Це нормально, — заспокоїла його Рен. — Пояснюй давай.

— Гаразд. Із твоєю аурою щось не те, — на переніссі хлопця залягла напружена лінія. — Наче ти . Наче є Рендалл Савітрі, яку я бачу, та водночас не можу сконцентруватися на ній. У тебе ніколи не було овальної родимки на чолі?

— Ні, — Рен мимоволі торкнулася пальцями лоба.

— А я бачу її. Чи то якась пляма… Вибач, це справді важко пояснити.

— Та пусте. Ось якби це роздвоєння додавало сил!.. Я ж не можу навіть піймати вітер.

— А чому саме вітер? — зацікавився Енліль.

— Так сказав внутрішній голос, — опустила голову дівчина.

Вона нікому не говорила про внутрішній голос до того, але якщо вже кандидат у Тріаду розповів їй про «роздвоєну» Савітрі, то чого би й ні.

— Цікава причина, — хлопець не здивувався. — А щось інше спробувала?

— Так. Усе. Жодного результату.

— Нам сюди, — Енліль звернув у вузький коридор-перехід без вікон. — А щодо стихій, раджу взагалі не ловити вітер. Забудь про вітер. Уяви собі порожнечу. Уяви, що ти там… — голос студента стишився. — Аж ось там виникає й повітря — воно заповнює все, заповнює тебе — сповна. Ти і повітря — ви одне ціле, ніхто не ловить і не переслідує нікого. Тож коли підіймаєш руку — повітря струменить по ній, ступаєш крок — і воно рухається за тобою. Направляєш його вперед — воно виростає стіною захисту. Можеш перетворити його на тонку нитку, гостру голку, непробивний щит чи стрімкий потік…

— Шкода, що Торарей не вміє отак пояснювати, — усміхнулась Рен. — Дякую, обов’язково спробую знову.

Хлопець раптом спинився у вузькому переході й озирнувся через плече.

— Та не спробуєш. Бо ти жалюгідна, — голос його розгубив тепло. — Просто нікчемна, Савітрі.

Коридор раптом почав стискати. Енлілева аура спалахнула, як папір у полум’ї. Рен, злякана цією раптовою зміною, інстинктивно відступила. Проте хлопець випередив її й перепинив шлях. Він стискав між пальцями довгі голки і широко посміхався, а його очі — ясно-блакитні до того — знебарвилися. Їх заповнив багряний відтінок, геть не схожий на вогонь, який палав в очах Закса Нортона. Цей колір скидався на розведену у воді кров.

— Енлілю, нам варто звідси піти, — ціпеніючи, прошепотіла Рен, не певна, що він чує її, не певна, що то узагалі.

«А що ти знаєш про нього?» — спохопився внутрішній голос.

— Ні, ми звідси нікуди не підемо. І ми нікому не розкажемо про те, що живе у твоєму любому Енлілеві.

Хлопець нахилив голову набік, і, не встигла Рен ступити кроку, як упало заціпеніння і перша голка занурилася під її шкіру.

* * *

— Відпусти Енліля, — твердо сказала Рен. Принаймні їй здалося, що твердо, враховуючи струмочки крові, що стікали по шкірі.

— Та це ж я, я, Рендалл Савітрі! — Хлопець із багряними очима перекочував між пальцями довгу голку, вимащену її кров’ю.

Дівчина не могла зрозуміти чому, але він не був потворним і жахливим, ні — радше скидався на бога. На жорстокого і всесильного бога, яким стане одного дня.

Рен намагалась перебрати в голові кожну мить, яка передувала цим метаморфозам. Та заважали голки, якими виводили візерунки на її руках. Вона пробувала сіпатися й тікати, але заціпеніння перемагало. Енліль і разу не поранив насправді сильно — але від вигляду голки, яка впинається під шкіру, а тоді розриває її зсередини, розтинаючи дрібні судинки, Рен затоплювала млість. Це було значно, значно гірше, ніж те, що вони переживали на практичних у Діана Керна.

— Відпусти мене, — глухо мовила вона після відчайдушних спроб торкнутися хоча б дрібки своїх сил.

— Спершу відпусти Енліля, а тепер відпусти мене? Яка ти невизначена, Рендалл Савітрі! — розсміявся студент, закинувши голову. — Відпустити тебе? Добре подумала? Я ж відпущу й подамся шукати іншу жертву. А це ти вивільнила мене. Ти й відповідай за це.

— Я вивільнила? — ноги Рен підкосилися.

— Ти взяла до рук сферу. Ти випустила прокляття. Ти й згориш від…

Фраза урвалась, Енлілеві очі закотилися, він спробував обернутися, проте наступної миті повалився на підлогу.

Рен шморгнула носом, не в змозі ворухнутися. Її били дрижаки. Біль від порізів ожив з новою силою.

— Спокійно, Савітрі! — бадьорий голос вивів дівчину зі скрижаніння. — З ним усе гаразд.

То був голос Зірки.

Адіті Агні — боса і вся в червоному — підлетіла ближче і зиркнула на Рен та розпростертого на підлозі друга. На плечі Зірки лежав золотий спис. Волосся, зачесане назад, відкривало рясні прикраси.

— То що в нас тут? — Адіті клацнула пальцями, і спис розчинився в повітрі з металевим дзвоном.

— Важко пояснити, — Рен не відривала погляду від непритомного Енліля, бо найдужче остерігалася, що він зараз прийде до тями і…

«Це ж ти вивільнила мене».

— Так, звичайно, важко пояснити, чому аура мого напарника сочиться агресією і він погрожує тобі в порожньому коридорі. Але з вас двох лише ти здатна говорити зараз, — Адіті з силою схопила Рен за плече і змусила підняти руки. Вигляд крові і порізів Зірку не здивував. Вона здмухнула гривку з-перед очей — на чолі просто над переніссям виднілася темно-вишнева цятка. — Що ж, нічого страшного. Зазирнеш до Діана — за три хвилини зцілить. Тепер розповідай.

Темні очі Адіті прошивали наскрізь, наче то погляд самої Аматерасу. Але розповісти їй про Енліля означало викрити випадок зі сферою… і Амона.

— Я не розумію, що сталося, — Рен підозрювала, що її погляд і наполовину не такий упевнений, як у Зірки. — Краще питати у твого друга.

— Савітрі, заради Великих Стовпів Всесвіту, не намагайся мене надурити. Хочеш, щоб ще хтось постраждав? Я надаю перевагу раціональності рішень. Ти розповідаєш — і ми обидві готові до того, що буде далі. Ти не розповідаєш — і ми втрачаємо дорогоцінний час, який могли б витратити на допомогу тобі й Енлілеві.

Рен подумки зітхнула. Місяць тому вона не могла собі й уявити, що спілкуватиметься з Адіті Агні, — і ось уже намагається ввести її в оману. І через що? Через Амонові таємниці, щоб йому дійсно човен Ра втопився!

— Ну? — Зірка дивилась на неї з вимогою, вперши руки в боки.

— У нього щось вселилося. Спершу очі почервоніли. А далі він напав на мене.

— Коли це почалось?

— Та щойно. Ми йшли коридором і говорили про стихійні сили, а раптом він озирнувся — і був уже інший. І голки. У нього були голки, — дівчина підняла свої руки вгору, демонструючи порізані долоні.

— До Аматерасу. Негайно.

— Зажди, Агні! — перебив її хтось. Сколихнулися завихрені тіні, і з них виступив Амон, засапаний та наляканий.

— Ми йдемо до директорки, — відрізала Адіті, ні миті не подивована його вмінням блукати крізь тіні. — Енліль напав на Савітрі. Якщо ти вже тут, то допоможеш його нести.

…Що проблеми в них серйозні, Рен усвідомила, щойно вони опинилися в Аматерасу. Директорка була не просто розгніваною — здавалось, вона зараз когось уб’є.

— Пані… — тихо мовив Амон, але та підняла вказівний палець, закликаючи до тиші.

— Агні, повертайтеся на заняття. Вас тут не було, і нічого не було, затямили? Діонісе, примостіть Енліля на кушетці біля вікна і тільки спробуйте там щось пальцем ворухнути! Савітрі, спершу хочу вислухати вашу версію подій… Агні, ви мене погано почули?

Адіті зі здивуванням і підозрою дивилась на Аматерасу, наче не насмілювалася їй заперечити, але вкрай не хотіла виконувати наказ. Проте тут вона стрепенулась і похитала головою. Рен зазирнула у зблідле Енлілеве лице, поглянула на шокованого Амона і зрозуміла: переживання щодо Заксової поведінки та вчорашнього вечора так далеко, що вона й за бажання не може до них дотягнутися.

* * *

З Амоном Аматерасу розмовляла довше. Рен устигла піти до вбиральні, змочити серветки в холодній воді і ретельно постирати засохлу кров із рук та обличчя. Тонкі смужки подряпин почервоніли і свербіли трохи, але загалом були не надто страшними.

Коли одногрупник вийшов із кабінету, Аматерасу вельми експресивно попрохала Рен забрати Діоніса з-перед її очей і втішила інформацією про те, що Енліля нічого злого не спіткало, крім кількох синців від Адіті, яка має схильність применшувати свої сили на словах, але коли вже вгаратає, то й кандидатові до Тріади непереливки буде.

Амон вшився швидше, ніж Рен устигла повідомити, що він шалено, безповоротно вляпався і вона більше його не покриватиме. Та не було ні сил, ні бажання зараз переслідувати його з цією новиною: попереду майоріло заняття в Торарея, а до того згодилося б перев’язати руки, бо доцент-стихійник знижки не зробить, навіть якщо вона завітає до нього без рук…

— І р-раз! — Перш ніж Торареєві долоні зіткнулись у сплеску, Рен спробувала уявити порожнечу, заповнену повітрям, як радив Енліль, але звук усе зіпсував.

— Ви можете не ляскати в долоні? — попрохала вона.

— А ти можеш не ляскати язиком? — перекривив викладач.

Рен зціпила зуби і відступила на кілька кроків. В аудиторії нікого не було, тож можна втекти від Торарея хоч в інший куток зали — але це навряд допомогло б. Подумки дівчина вважала, що доцент-стихійник — жахливий викладач. Він завиграшки керував будь-якою силою, але повторити щось двічі або роз’яснити студентам — таке в його методи навчання не входило. І все ж вибирати не було з кого. Рендалл зітхнула і стиснула кулаки.

Порожнеча. Енліль говорив про порожнечу. Нічого немає, і ніщо не відволікає. Жодного Торарея, жодних правил і вимог.

— Савітрі, спиш? — голос викладача продирався через її спробу абстрагуватись і о-боги-як-сильно дратував.

— Я концентруюся, — процідила Рен.

Порожнеча. Повітря. Повітря. Невагоме й невидиме, яке просто заповнює. Мурашки на кінчиках пальців. Енліль.

«Ти жалюгідна, Савітрі!»

Червоні очі. Голки. Страх. Кров на пальцях.

Амонові втечі від відповіді. Закові втечі від відповіді.

— Савітрі, якщо ти думаєш, що можеш простояти так до кінця заняття, виправдовуючись тим, що…

— Та дайте ж мені хвилину!

Ш-шурх.

Холодний потік. Мурашки на кінчиках пальців. Дзвін шибки. Скляні голки падають. Скляні голки. Сотні їх. Кров на пальцях. Енлілеві червоні очі. Закові червоні очі. Рубінові камінці замість очей. Широка і вдоволена Торареєва усмішка.

— Отак, Савітрі! Молодчина! Знав же, що тобі треба трохи розворушитись і щось та вийде! Але — надалі не рекомендую на мене так волати, бо…

Дівчина дивилась на уламки скла. Жодної радості від того, що їй стало сил не лише зачерпнути вітер, а й розтрощити вікно. Вуха заклало. Перед очима все попливло. Голки. Сотні їх. Дедалі ближче.

* * *

Найкращий студент Академії примудрився зіпсувати настрій Рен із самого ранку. Він мовчки підійшов до неї перед першою лекцією і на очах десятків студентів уклонився ледь не в ноги. Тож статус Рендалл Савітрі за лічені секунди злетів до зірок і вище.

— Енлілю, припини, — шикнула Рен.

— Я мушу попросити тебе… — хлопець скривився, ковзнувши поглядом по порізах на її руках. — Я хочу, аби ти більше не наближалася до мене. У жодному разі.

— Слухай, ось що ти несеш? — процідила дівчина крізь зуби, вже уявляючи, що собі надумають студенти, які жваво спостерігали за їхнім діалогом.

— Просто припинимо будь-яке спілкування, — найкращого студента свідки, здавалося, не тривожили, або ж його навичок комунікації дійсно бракувало, щоб зрозуміти: це поганий час і місце для таких розмов. — Я не хочу наражати тебе на небезпеку.

«Наражати на небезпеку!» — обурився внутрішній голос. Спершу Зак, потім Амон, тепер ось ще оцей страждалець. Вони так осточортіли Рен зі своїми намаганнями, так би мовити, «не наражати її на небезпеку», що гнів умить затопив ізсередини. Дівчина обережно опустила рюкзак на підвіконня, а тоді різко розвернулась і дала ляпаса найкращому студентові Академії, щиро сподіваючись, що хоч це поверне його до тями.

— Ще раз! — вона насунулася на нього, байдуже, що Енліль вивищувався, як гора. — Ще раз почнеш так зі мною говорити — вб’ю!

Хлопець, здається, був ошелешений не менше, ніж студенти, які вперше бачила Рендалл Савітрі в такому стані, мовби в неї вселилися бунтівні духи Нікти Ромі й Медеї Надаль заразом.

— Я лише бажаю тобі спокою, — безпорадно лупав ясними очима кандидат у Тріаду.

— Та до одного місця спокій! Ми — в Академії проклятущих ошизілих богів! Забув? — Рен глибоко вдихнула і присилувала себе відповісти спокійно. — Ми знайдемо вирішення твоєї проблеми. Але не тут і не зараз. Затямив?

Енліль повільно кивнув.

— Чудово. А тепер — у мене лекція.

Дівчина задерла голову і пішла до аудиторії якнайдовшим шляхом, бо її бойовий запал вивітрився так само швидко, як і з’явився, тож тепер нагально хотілося перевести подих.

На біду, Закс Нортон швидко встиг дізнатися про найяскравішу подію ранку: Савітрі врізала кандидатові до Тріади на очах у половини студентів, поки ті чекали Діту. Тож він наздогнав Рен іще швидше, ніж вона дісталася на заняття, і у звичній манері встиг поцікавитися, що це таке її об’єднує з найкращим студентом, що іскри летять і ляпанці сиплються. Внутрішній голос радив прикрасити картину, проте Рен несила було вигадувати щось, і дивитися на Зака — несила теж.

— Енліль просто натрапив на мене не в той час і не в тому місці, — байдужно відповіла дівчина.

— Боюся уявити, скільки разів я натрапляв на тебе не в той час… — відказав хлопець. — Диво, як це я досі не отримав по пиці.

— А хочеш?

— А варто?

— Часом думаю, що так.

Рен старалася крокувати швидко, та він наздоганяв її і легко підтримував цей ритм ходи, ще й усміхався. Втім, їй не хотілось усмішок — хотілося, щоб Зак врешті зрозумів щось. Що не можна відштовхувати одного дня і кидатись зі своєю «турботою» наступного.

— Якщо тобі направду цікаво, то я просто втомилася терпіти знецінення зусібіч. І чужі таємниці. І всі оці намагання навішати на мене брехню, прикриваючи її історіями про захист…

— Знаєш, а люди часом роблять це з прихильності й турботи про тебе.

Рен сповільнила кроки, і тут Закова рука піймала її зап’ястя.

— Та пригальмуй ти… — він підійшов ближче. — Я дійсно хочу попросити в тебе вибачення — за те, що днями просив у тебе вибачення. Через ось це ось… — він нахилився і миттю діткнувся губами до її губ. — Адже ти права, Рендалл Савітрі. Я брехун і боягуз. Але спробую щось зробити з цим. Бо поруч із тобою мене не покидає відчуття, що я здатний перемогти.

— Що ж… — Рен, заскочена настільки зненацька, наскільки це взагалі можливо, не вірила, що все це відбувається, тому й слова порозбігалися хто куди.

Зак відступив на крок і тепер уважно слухав її та дивився незмигними червонястими очима, які поблискували під тінню непокірного волосся.

— Що ж, — повела далі дівчина, — тепер нам треба придумати, як виправдати своє спізнення до Діти.

— Ну, — на Закове обличчя повернулася звична іронічна усмішка, — якщо моя відповідь тебе задовольняє, то як виняток на наступну лекцію можемо й не піти.

Розділ 8 Коса на камінь

Діке

Вона знала: цей ранок — не гірший з-поміж інших. Заспала та й усе. Завдання Торарея забирали більше енергії, ніж вона розрахувала. Доведеться заново облаштувати розклад дня. Щоб не ставалося як нині, коли втома перемогла бездоганне планування хвилин, а будильник не зміг добудитися.

Спершу дівчина вирішила пожертвувати сніданком і першою лекцією, аби проте в розкладі першим на сьогодні значилось ім’я Одіна. Пропускати Одіна — це дуже-дуже погана ідея. Тому Діке дочитувала, прасуючи блузку. Не можна виходити з кімнати в зім’ятій блузці. Усе, що може бути бездоганним, повинне бути бездоганним.

Щойно вона вирішила, що ранок врятовано, як у двері постукали.

— Хто там? — Діке перебирала в голові варіанти.

Вона достеменно перебуває в гуртожитку, у своїй кімнаті. Зазвичай ніхто не заходить вранці. І Ніколас Ньєрд нині зайнятий через Торареєві причіпки.

— Це я! — відповів за дверима мелодійний голос. — Можна?

Якщо сказати їй, що не можна… Якщо попросити її піти геть… Але то могла бути важлива новина. Хто ж вранці просто так приходить, без важливих новин?..

— Так, відчинено, — Діке напружилась і повернулася до дверей, аби не втратити ні миті на впізнання ранкової гості. Останнім часом їй ставало дедалі важче впізнавати їх усіх, але вона все ще сподівалася, що минеться.

Двері рипнули. Зайшла дівчина: висока, проте, на відміну від самої Діке, напрочуд фігуриста і . М’якість рис підкреслювало важке волосся, котре білими хвилями струменіло аж до пояса.

— Привіт!

Усмішка тепла й відкрита. Спідниця оторочена мереживом. Мило.

— Привіт… — Діке опустила погляд на конспекти в руках дівчини, шукаючи підказку.

— Що, як завжди, сонна вранці? — Говорить начебто доброзичливо. Зовні не схоже, що в неї погані наміри.

— Так, я ще не зовсім готова до занять. Чому ти прийшла?

Хто ти така? Хто ти така?

— Хотіла з тобою порадитись, а точніше — попросити про допомогу. — Погляд опускається. Вона щось приховує? Чи соромиться? — Я в Торарея взялась за повітряні стихії, але він наполегливо радить мені спробувати порозумітися з водними, от я й подумала… — Пауза. — Подумала, що ти могла б допомогти мені. У тебе хороші результати, і ми могли би вранці перед заняттями практикуватись.

— Ні. Я не можу вранці перед заняттями, — відповіла Діке, пригадуючи всіх, хто освоює зараз повітря: Савітрі, Бальдр…

— Тоді опісля — коли в тебе є час.

— Ні, я не можу. Взагалі не можу.

Діке відступила і ледь не врізалась у прасувальну дошку. Треба випровадити її звідси. Треба дочитати. І випрасувати блузку. Треба. Якомога швидше. Паніка судомила пальці.

— Діке, та ж я не кажу, що то має бути часто.

Непідробне розчарування. Чи підробне? Чого вона хоче? Які в них стосунки? Як із нею говорити? Чому це все втекло саме тепер?..

— Іди, будь ласка, — вона звела руку і показала в бік дверей. — Я повинна підготуватися до занять. Мені недобре.

— Може, тобі допомогти?

Ні, то справжня турбота. Справжній інтерес.

— Іди. Просто йди.

— Що ж, як забажаєш… Але коли що, ти звертайся.

Діке кивнула. Вона знала, що не звернеться. І дівчина знала. Але ці дурні норми ввічливості не покидали ні на мить.

Щойно двері за однокурсницею зачинилися, вона безсило опустилася на підлогу й відкрила записник. З наступної сторінки позирала дівчина з білим хвилястим волоссям.

«Фрігг Дін» — повідомляв підпис до фото. Діке пошепки вилаялася.

* * *

Ранкова кава мала стати гарантією того, що Рен не проспить подвійну лекцію Нут, присвячену повноваженням Великих Стовпів Всесвіту. Після вчорашньої ночі, щоправда, їй ні до чого були всі Вищі та Великі, бо очі злипалися на ходу. Рен мстиво сподівалася, що Зак теж припізниться на заняття, хоч він і жив у гуртожитку, тож мав фору з добиранням.

Вона вмостилася на другому поверсі, між колонами, які обрамлювали південну галерею, і роздивлялася хмарки, сьорбаючи каву та стараючись, до всього, осмислити Торареєву розповідь. Напередодні на індивідуальному занятті викладач-стихійник повідомив, що вона, вочевидь, самотужки блокує власні сили, наче дуже не хоче замиритися з їхнім існуванням. Та подумати про цей блок і методи його долання дівчині не вдалося, бо її відволікли.

— Ви ж Савітрі? Рендалл Савітрі, правда? — голос бринів благоговінням, з яким Рен стикалася напрочуд рідко.

— Так, це я, — дівчина відірвалася від споглядання хмар і зміряла поглядом незнайому студентку, котра, щойно на неї поглянули, вперлася руками в коліна і схилилася в поклоні.

— Дозвольте представитися: Бентен Акай мене звуть. Я лишень вступила, — церемонно видихнула дівчина, і Рен примітила, що гострі чорні очі нагадують Аматерасу. — Якщо дозволите, я б хотіла розпитати вас, — продовжила Бентен тихо, — про мрію Нікти Ромі.

— І що ж тебе цікавить? — здивувалася Рен, хоча їй, ніде правди діти, полестила увага нової студентки.

— Я б хотіла побачити вашу схему. Якщо можна. Або бодай дізнатися про її деталі.

— Креслити її зараз я не маю часу. А щодо деталей, то там були додаткові гілки підтримки, підсилений бар’єр, розгалуження коренів дерева в минуле, а ще невпинне жертвування своїх сил… — Рен розповідала й розповідала, усміхаючись і пригадуючи відчуття, які опанували її тієї ночі. — І шалена віра в Нікту Ромі, — додала вона наостанок.

— Боги, я так чітко все уявила! — випалила дівчина. — Я ж, шановна Савітрі, теж вирощую мрії. Тому ви мене й зацікавили. Цей випадок із донькою Хаосу — ви були надзвичайна! Все можливо, правда? Якщо захотіти, все можливо, правда ж?

— Ні, — заперечила Рен. — Не певна, як це було у твоєму світі. Але зрощення мрій, якого навчали мене, містить складні схеми й розрахунки, спирається на довге навчання та досвід, має закони, які не вдасться порушити.

— Я б хотіла рухатися далі — до більших мрій, до вселенських мрій, — чорні очі Бентен горіли щирим захватом. — Вирощування, якого навчали мене, шановна Савітрі, теж містить в основі розрахунки та схеми. А ще навчали нас, що є честь у жертві і є честь у тому, аби згоріти задля великої справи. Тож коли я прибула сюди та дізналася про ваш учинок, він надихнув мене безмірно!

— Честь, може, і є, — Рен ковзнула поглядом угору, де колони впирались у стелю, обрамлені кам’яним плетивом. — Але чи так багато мрій варті такої жертви?

Очі Бентен спалахнули праведним вогнем, проте тоді нова студентка спохопилася, що в неї починається лекція, тричі подякувала за відповідь і, вклонившись Рен, поспішила геть.

— На Торарея спізнюємось? — не минуло й кількох секунд, як Ніктина долоня лунко приземлилася нижче лопаток.

— А вже час? Я заговорилася з новою студенткою, — виправдалась Рен. — Бентен якась.

— Чудне ім’я. Ми з нею точно не зналися. Та й дивно це, щоб отак посеред навчання хтось приходив.

— Хіба? — брови Рен сіпнулись угору. — Я ж спізнилась — і нічого.

— Звичайно, але ти мала бути з нами з першого дня. Ви з Бальдром трохи спізнилися через приколи свого здоров’я, але номінально ж усі прийшли в той самий час — коли було оголошено «набір».

— Здається, ти маєш мене просвітити ще в одному питанні, — усміхнулась Рен, схопилася зі сходів і обтрусила штани. — Що це за «набір»?

— Метод Ама збирати нас докупи, — махнула рукою Нікта. — Раніше студенти прибували в різний час, і це було трохи важко, бо хтось уже знався зі стихіями, а хтось тільки-но прийшов і лупає баньками та розпускає соплі. Набір — це як… ох, це щось як імпульс. Він дає змогу знаходити душі богів у різних світах і притягувати їх сюди. Тому ця Бентен — раптово! Придивлюся я до неї.

Розмова плелася, й дівчата плелися, аж доки дісталися до тренувального корпусу. Занять тут ще не проводили. Куполоподібна будівля здіймалася неподалік головного корпусу, як фрагмент стародавнього храму без вікон, лише з високими арками на вході. Минаючи їх, Рен відчула, що корпус оточує незрима стіна. В’язкі щити загальмували її рух на мить.

Усередині ховалася півкругла зала, оточена колонами. У центрі підлогу розграфили золоченими візерунками, які замикалися в коло. Студентів набилося безліч.

— Отже, повторюю! — вигукнув Торарей. — Хто спробує хоч крок ступити всередину кола — проблеми ваші. Починаймо!

Усі за командою викладача розсипалися ближче до стін, відкриваючи золочену межу на підлозі. На крайці кола спинилися двоє кандидатів у Тріаду. Адіті в багряних шароварах і короткому топі, який відкривав щонайбільше її смаглявої шкіри, застигла без руху. У руці дівчина звично стискала золотий спис. Проти неї спиною до Рен стояв Енліль, аж ніяк не такий ефектний, як його напарниця. Проте аура з лишком заміняла будь-які прикраси. Хлопець нахилився вперед і повільно розвів руки — Рен помітила на його пальцях масивні персні, по одному чи й по два на кожному — такі, як розповідав Торарей, могли стати вмістилищем додаткової сили.

Енліль кивнув Адіті, й вони одночасно перетнули золоту межу.

* * *

— Побережи-ись! — голос Зірки розітнув простір услід за лезом її списа, і камінні плити в місці зіткнення з невідомим металом укрились змійками тріщин.

Енліль усміхнувся і шепнув щось, що розчула лише суперниця. Вона озирнулася, готуючи спис до нового удару, і з запалом видушила:

— Я ще й не починала!

Проте коли спис вирвався з руки Адіті, Енліля вже не було на місці — стіна піску посипалася водоспадом за спиною дівчини. Із сипучої стіни визирнув суперник, а тоді легко — на перший погляд — торкнувся плеча Зірки. Повітря задрижало від його поруху. Адіті шпурнуло через половину залу.

Вона приземлилась на одне коліно, поточилася так, що ледь не випала за межу кола, але зграбно відновила рівновагу і розмашисто стерла цівочку крові з лоба. Мить — Адіті вже була на ногах. Вона відштовхнулася від кам’яної долівки і стрибнула вгору. Зблиснуло золото.

Хрясь! Лезо списа врізалось у кам’яну перепону. Енліль крутнувся прямо з-під свого імпровізованого щита, який уже тріщав під натиском Зірки, і вдарив збоку — вихор зірвався з його пальців.

Адіті гиркнула, відкинула спис і голіруч накинулась на хлопця. На мить спантеличений її беззбройністю, Енліль втратив увагу — Зірка звалила його з ніг і затиснула обидві руки власними.

— Здавайся! — вигукнула вона.

— Я ще не програв. Те, що ти зверху зараз, нічого не означає!

— Про мене, це дещо й означає, але ж не при всіх… — пирхнула Нікта, і Рен залилася рум’янцем, згадуючи зовсім недоречні деталі, котрі жодним чином не стосувалися заняття.

Справді, зважаючи на статуру Енліля, ніхто не сумнівався, що він за секунду, щонайбільше за дві, скине Адіті, як пір’їнку. Але щойно хлопець справді різко сіпнувся, Зірка відвела назад одну руку і запалила в долоні полум’я — свою істинну стихію.

— Здаєшся? Інакше обсмалю і не змилуюся.

Проте вуаль піску сипонула в очі дівчини, і вона на мить втратила рівновагу. Цієї миті якраз вистачило, щоб Енліль виборсався, відскочив убік і виростив ланцюги, котрі, блискаючи сплавами металів, спадали прямо з його зап’ясть.

Адіті чхала і терла очі, проклинаючи суперника. Проте не встигла вона завершити останню лайливу фразу, як смаглява рука різко відірвалася від запилюжених очей, золоте лезо впало у відкриту долоню і закружляло з шаленою швидкістю — збоку здавалося, що посеред піщаної бурі, яка оточила Енліля, раз по раз спалахує сонце.

— Агов, кандидати, не розваліть мені тут усе! — спробував угамувати їх Торарей.

Піщана буря тут же припинилась. Енліль стояв на колінах перед Адіті, вона ж притискала лезо до його горла, а один із ланцюгів перетискав її руку, з якої сочилася кров.

Другий ланцюг шарпнув Зірку за ногу, вона втратила рівновагу і полетіла просто на підлогу. І впала б, якби Енліль її спритно не підхопив. Спис дзеленькнув об кам’яну долівку і розчинився в повітрі.

— Годі! Молодці обоє! — гукнув Торарей і почав торувати собі шлях на середину.

Дівчина вже підхопилась на ноги та обтріпувала багряний одяг. Її суперник підібрав ноги і мовчки спостерігав.

— Ти користуєшся підступними ходами! — докірливо сказала Адіті. — Пісок в очі! Подумати лишень!

— Ти теж обіцяла мене обсмалити, а я цього не можу, — відповів Енліль на диво серйозно. — Ми користуємося тим, що маємо. Бо в битві ворог не стане вибирати лише чесні й відкриті атаки, щоб тобі було легше.

— Чудово підмічено! — погодився Торарей і повернувся до студентів. — Отже, ви щойно стали свідками показової дуелі. Надалі перейдімо до випробувань ваших стихійних спроб. Тепер кожен матиме змогу показати себе і відточити нові вміння. Питання?

— А хто не хоче? — озвався Бальдр.

— Той після пари може підійти до мене, і я докладно поясню, чому це необхідно, — осміхнувся Торарей. — Щоправда, не гарантую цілісності ваших кінцівок, але ж після пар Діана Керна вас це вже не лякає, так?

* * *

Виростити мрію вітру. Так радила Інанна. Уявляти пустоту, яку заповнює повітря. Це пропонував Енліль. Перемогти блок. Наказав Торарей. Рен розуміла, що їй конче необхідно зробити хоч щось із цього, бо після показової дуелі вона усвідомила, як скоро доведеться продемонструвати свої успіхи перед усіма.

— Усе простіше, — поблажливо всміхнулась Нікта, вислухавши детально суть біди. — У тебе когнітивний дисонанс.

— Можна людською мовою? — покосилась на неї Рен.

— Це була цілком людська мова, — втрутився Зіґфрід і поплескав рукою по обкладинці книги. — Ми саме зачитувались психологічно-філософськими трактатами.

— Спробую пояснити для особливо невиспаних, — усмішка Нікти поширшала. — Отже, я думаю, що одна частина Рендалл Савітрі каже, що хоче нові сили, розвиватись і рухатись уперед. Інша — хоче сидіти спокійно, щоб її не зачіпали, боїться зникнути і взагалі досі вважає, що це все — кара на її голову.

— Це хіба не роздвоєнням особистості називається? — поцікавився Зіґфрід обережно.

— Ні. Роздвоєння особистості, любий, — це якби перша Рен окремо від другої Рен ходила на закупи. А загалом, усі ми іноді сумніваємось і все таке. Але доки ти не вирішиш внутрішніх питань, то гармонія зі світом тобі тільки снитиметься.

— Ну-ну, — заспокійливо всміхнувся Зіґ. — У мене теж проблеми зі стихіями виникали. Але Торарей дозволив експеримент. Покажу на практичних.

— Гаразд, — кивнула Рен і потягнулася за рюкзаком. — Мені час на перев’язку.

— У тебе все буде добре, — запевнила Нікта. — Ти ж у моїй групі. Я би будь-кого не допустила! — вона сонячно всміхнулась на прощання і зашепотіла щось на вухо Зіґфрідові, вмощуючись у нього на колінах.

* * *

8058 рік 7 кроку Колеса Долі

Камінь поцілив понад бровою. Розітнув шкіру майже красивою лінією.

— Повертайся туди, звідки прийшла! — кинули незнайомі ще студенти.

«Не встигла поставити блок. Сама винна».

Щастя, що тих двох вистачило лише на боягузливе шпурляння каміння.

«Таких буде багато. Не всі можуть розуміти і приймати нове».

Дівчина вивернула рукав сукні і впевненим рухом витерла поріз, тішачись, як це зручно: кров червона, й сукня червона.

— Мікамі, підійдіть-но сюди! — Владний голос директора і його завжди похмурий погляд навіювали бажання підняти захист, але не можна.

— Так, пане Крон Оссе. — Усмішка, легкий уклін ввічливості. Бездоганна студентка та й годі.

— Хотів поцікавитись, чи у вас усе добре. — Опасиста фігура викликала в Аматерасу іронічну посмішку, котру вона ховала в глибокому поклоні. Поклони люблять усі, іронічні посмішки — меншість. Здавалося, що своєю масивністю Крон Осс воліє справити враження.

— Усе чудово. Дякую за піклування, пане директоре.

— Вам подобається навчання? Ви встигаєте наздоганяти однокурсників?

Вона вже знала, до чого ці запитання, і загострила власні слова:

— Безумовно. Скоро я буду серед перших. Можете поцікавитись у пана Вішну моїми результатами.

— Поцікавлюся, будьте певні. Вас не ображають тут?

А ось і воно.

— Ні, я цілком вдоволена.

— Мікамі, у вас рана на обличчі.

Отже, він бачив. Бачив і тих двох. Не подумав спинити їх.

— Одна з багатьох, — осміхнулася Аматерасу. — Я спокійно ставлюсь до ран. Удома мене вчили смиренно приймати виклики долі.

— А чи не отримували ви звісток від брата?

— Це допит, пане директоре? — Вона дозволила собі підвести погляд і зітнутися з туманними очима того, хто викликав у неї водночас презирство й острах. — Я оплакуватиму його передчасну і несправедливу загибель вічно. Але до чого ці питання?

Важкий-важкий погляд у відповідь.

— Мікамі, можете вважати мене консервативним, але я певен, що жінка-богиня — це нонсенс. Витримати навчання важко навіть для чоловіків, але жінка!.. На додачу, ви погано впливаєте на студентів. Наш найкращий, наш кандидат у Тріаду не бачить жодного підручника за складками ваших сукенок.

— Я можу ходити на заняття в чоловічому одязі, пане директоре. Та це менш естетично.

— Хіба це життя, якого ви хочете? — пробурмотів директор, і Аматерасу спалахнула: він-бо чудово знав, що іншого життя для неї однаково вже нема!

— Ви відрахуєте мене? — спитала знавісніло. — Зміните рішення? Я буду змушена піти, і впасти в божевілля, і загинути? Як мій брат?

Директор наче змалів, проте його голос звучав грізно, як і до того:

— Ні, це не лише моє рішення, тож і змінювати його самостійно я не буду. Але якщо ви захочете…

— Не захочу. Я бажаю отримати свою владу, — дівчина мимоволі провела рукою по розсіченій шкірі, відчуваючи поколювання під пальцями. — Станьте на мій бік, і побачите: я не слабша за вашого найкращого. Станьте на мій бік хоч раз, бо я звідси не піду, пане директоре. Я ще принесу вам славу.

— Припиніть, Мікамі.

— Я Аматерасу, я верховна богиня, яка…

— Ви — нахабна студентка! І поки ви тут студентка, а я директор, краще змініть свою манеру спілкування! — гаркнув Крон Осс, і натяг напруги між ними посильнішав.

Ніколи він не прислухається — Аматерасу знала. Ніколи. Ніколи. Знала це з першого ж дня, коли його важкий погляд досліджував її незвично яскраву одіж, гострі очі та фігуру, закутану в шари шовку. Ніколи він не згодиться на те, щоб визнати її рівною. Аматерасу зціпила зуби, стиснула кулаки і відповіла тихо-тихо:

— Тоді я стану директоркою тут.

— Що ви сказали? — сторопів Крон Осс.

— Я сказала, що стану вашою наступницею, першою директоркою Академії.

Мовчанка. Гнівно опущені брови. А тоді дивна, зневажлива посмішка.

— Ви ще вигадайте, що назвете це місце своїм іменем.

— Чудова ідея! Академія Аматерасу — звучно!

— Знаєте, Мікамі, якби на вашому місці був студент-чоловік, то після таких заяв я б говорив з ним по-іншому.

— Звичайно.

Аматерасу секунду чи дві здавалося, що він її вдарить. Отак просто — підійде і розіб’є їй голову своїм кулачищем. Проте їхню суперечку спинили.

— Перепрошую! Негайно скажіть, де я! — Такий зверхній дівочий голос ще треба було пошукати.

— Де ви? — Крон Осс озирнувся, і його ніздрі гнівно роздулися. — Ви в Академії богів, щоб Мойривас забра..

Останній склад застряг у його горлі, щойно він побачив, хто питає.

Аматерасу довго по тому пам’ятала їхню першу зустріч. Висока незнайомка з плавленим золотом кіс, з очима, повними холоду. Здавалося, що повітря довкола неї сяяло, і це світіння розтікалось могутніми хвилями на всі боки.

Аматерасу заціпеніла в передчутті. Дівчина не могла потрапити в Академію просто так. Жодна дівчина не могла, якщо тільки вона не…

— Хто ви? — Кошлаті брови директора опустились так низько, наче він хотів прикрити ними очі від сліпучого сяйва.

Кутики виразних вуст незнайомки сіпнулися, ніби вона почула щось неймовірно образливе.

— Як можна цього не знати? Я — перша принцеса-спадкоємиця, Хранителька Третього Порогу, почесна жриця Сенетівін Заходу, Афродіта!

— , — видихнула Ама.

— Так! Отож прошу негайно повідомити моє місце перебування!

— Афродіта… — Крон Осс потер лоба рукою, наче намагався щось згадати.

Аматерасу ступила вперед і вклонилась новоприбулій. Судячи з гордого тону її слів та кількості титулів, Афродіта була в себе вдома важливою персоною та звикла приймати почесті.

— Вітаю вас в Академії.

Замість відповіді — оцінний погляд згори донизу. Ама зітхнула. Вона вже звикла бути найнижчою серед хлопців тут, але й новоприбула височіла над нею, як мармуровий обеліск найтоншої роботи.

— Що таке Академія? — спитала та.

— Місце навчання майбутніх богів, — повільно мовила Аматерасу. Вона остерігалась, що Афродіта впаде в істерику або розплачеться.

Крон Осс досі замислено тер чоло.

Проте золотокоса красуня округлила очі й повільно перепитала:

— То тут навчаються боги… тобто — всесильні боги? Звідси прийшла до нас богиня Заходу Сенетівін?

— Я не певна щодо богині Сенетівін, — чесно зізналась Аматерасу, бо не пригадувала такої в Словах.

Проте незнайомка не надала цьому жодного значення. Вона глибоко вдихнула і сплеснула в долоні:

— Чудово! Я завжди знала, що я — неймовірна! То де мій палац?..

Розділ 9 Струни світу і прокляття Діонісів

— Мушу ж я хоч іноді запрошувати тебе на побачення! — повідомив Закс, коли вони з Рен опинилися в іншому світі з легкої подачі його нового вміння.

З хлопцевого виразу обличчя дівчина не бралася судити, чи тішить його прогулянка, але вона сподівалася, що так. Адже до останнього їй було важко повірити, що Закс таки ступив крок назустріч і погодився на те, що вона звала . На що точно він погодився, вони ще не уточнили. Проте наразі вистачало й цього.

Кав’ярня була немаленькою, проте затишною. У повітрі пахло топленим шоколадом. Тиха музика снувала незнайомі мелодії, і дівчина за барною стійкою підспівувала собі під носа. За вікном знову гуляла хурделиця — Рен замислилася, чому вже вдруге вони з відносного тепла потрапляють у серце зими.

— Тут легше говорити, ніж в Академії, — широко всміхнувся Зак.

І справді — коли перед ним не лежало два десятки підручників, він видавався набагато досяжнішим.

— І що ж такого ти не можеш сказати мені в Академії? — Рен розправила пальцями серветку, бо конче хотілося зайняти чимось руки.

— А те, що твій дорогий Амон щось затіяв, але я не можу зрозуміти що, а він не палиться. А ще дякую за компанію… справді. Я радий, що ми тут . — Зак почухав носа й відвернувся в пошуках меню. Вочевидь, подібні теми не належали до тих, де він міг повністю виявити своє красномовство.

— І я рада. — Дівчина погладила пальцями десертну ложечку і пробіглася ними по серветниці. — А щодо Амона, то я вже помітила це. Мені він обіцяв пояснення — незабаром.

— Чудово. Зриватись отак, як минулого разу, — не діло, — Закс подивився на свою долоню, де донедавна «красувалася» рана.

— Я думала, тебе не цікавить нічого, крім власної успішності, — жартома завважила Рен.

— Крім власної успішності — і цілості власної шкури. Амон небезпечно часто посягає на останнє, — Закс не відривався від меню, проте його обличчя спохмурніло.

За хвилину перед Рен приземлилося замовлення: божественний торт із шарами рожевого та білого суфле, зацукрованими вишнями й шоколадним мереживом зверху.

— А звідки ти знаєш усі ці місця? — Уява Рен малювала Зака, який бігає вихідними в пошуках найсмачніших десертів, коли іншим присягається, що стирчить у закритому відділі бібліотеки.

— Моя старша сестра обожнювала кав’ярні. Тож ми постійно туди навідувалися. Вдома. Хіба я міг втратити шанс спробувати каву в інших світах? — Закс на диво мило всміхнувся.

— Цікаво, чому кава є в усіх світах? — Дівчина замислено зазирнула на дно своєї чашки, де темні патьоки вималювали щось підозріло схоже на Амонові кучері.

— Не в усіх, — спокійно відповів хлопець і відкинувся на спинку крісла. — Уважніше читай підручники на Нут.

— Боги, Заку, давай хоч один вечір без підручників!

Вона ніяк не могла поєднати у своїй уяві цього хлопця і його маніакальну тягу до знань. Якщо раніше хтось би просто показав їй Закове фото — високого рудого хлопця з сережкою у вусі і вогнем в очах, — вона б негайно вирішила, що це перший шибайголова.

— Насправді я хотів ще дещо сказати, — голос хлопця посуворішав. — І хочу, щоб ти мене вислухала насправді гарно.

— Щось сталося?

— Поки ще ні. Та я мав розмову з директоркою. І, злишся ти чи ні, та дізнався про проблему з найкращим студентом. Про те, як ти отримала ті порізи й синці.

— Заку…

— Будь ласка. Тримайся від нього на відстані.

— Не можу. Він постраждав через мене.

Від попереднього щасливого виразу на обличчі Закса не залишилося й сліду.

— Рен, він — кандидат у Тріаду, найсильніший. Сам розбереться. А ти опиняєшся в небезпеці, яка вища за твої сили.

— Звідки таке рішення про мої сили, якщо на них досі стоїть блок? — Дівчина мимоволі відсторонилась і склала руки на грудях.

— Я просто хочу, щоб ти довіряла мені більше.

— А це тут до чого?

— Якщо ти довіряєш мені, тоді тримайся від нього подалі.

— Ти в курсі, що такі слова — маніпуляція?

Очі Закса стали схожі на крижану пустелю. Він відхилився назад і зчепив руки на потилиці, звівши погляд догори.

— Вибач, — пробурмотів за мить. — Я не хочу применшувати твоїх сил. Просто всі оці кандидати на великих богів, усі ці сплутані душі — вони часом не мають у собі нічого людського. Дивляться на всіх крізь призму своєї енергії — і не бачать, коли руйнують щось.

— Говориш так, мовби не належиш до них.

Закс клацнув пальцями, і свічка на їхньому столі згасла.

— Намагаюся ніколи не забувати, що я — людина. От і все. Ти мене почула щодо Енліля?

— Запевняю, на тлі інших він — суцільна доброта й розуміння. Але я спробую не шукати собі проблем.

— Ловлю на слові, — відповів хлопець.

* * *

— Тут краще зосередитись на основній лінії і, хм-м…

— …додати трохи стабілізації?

— Саме так, — Рен здивовано подивилась на Бентен, а тоді на свою схему. Новенька хоч і новенька, проте легко закінчує її неозвучені думки.

Дівчина спершу сумнівалась, чи варто погоджуватися на пропозицію нової студентки: Бентен Акай хотіла, щоб вони разом практикувались у вирощуванні. Проте врешті Рен привабила можливість побавитись простими мріями на тлі того, як вона й далі валила всі практичні Торарея. Тож уже вкотре вони з Бентен сиділи в затишній аудиторії закинутого крила й експериментували.

Бентен має талант — Рен помітила це з першого моменту, коли студентка бережно взяла в руки скляну сферу і піднесла її на рівень своїх примружених очей. На обличчі дівчини горіла повага до кожного найдрібнішого завдання, а її руки завжди дуже обережно й акуратно торкалися сфер, наче відчували їхню набагато більшу вагу в символічному світі, ніж у реальності. У рухах Бентен проступала спокійна церемонність, ніби кожен її крок — частина таємничого ритуалу. І вона не припиняла вклонятися за кожної нагоди, а також кивати на будь-яку фразу Рен.

— Слабка мрія, ледь жевріє. Може, власник про неї забув, — поморщилась дівчина, відкладаючи вбік одну зі сфер.

— Дивно, що вона досі жива. Коли власник втрачає інтерес чи забуває про мрію, вона тане доволі швидко, — Рен вистачило доторку, щоб прочитати її вміст: «Відшукати Ґайю» хотів хтось давно-давно. Так давно, що аура мрійника стерлась і не озивалася до неї. Ґайєю — дівчина пригадала це після секунди роздумів — звали попередню Зірку Академії, яка, за розповідями Інанни, була ще могутнішою від Адіті й при цьому порушувала чи не половину правил, сипала жартами і скидалася на особу, аж ніяк не здатну стати найкращою. Але взяла — і стала…

— Може, власник і не забув, може, він лише себе забути… — Бентен провела пальцем по стінці сфери, наповненої туманним світінням. — Знаєте, шановна Савітрі, в моєму світі вміння торкатися чужих мрій вважалося прокляттям. А тут — його вивчають. Химерно так!

— А в моєму світі був коледж мрієростів. Але суворо забороняли впливати на фізичні об’єкти, і за кожним втручанням слідкували викладачі, — розповіла Рен, згадуючи список правил, який мусила завчити перед початком навчання — здавалося, в іншому житті.

— А втручання в час? — голос Бентен здригнувся. — Ви опановували його?

Рен хмикнула.

— Про таке там навіть не чули. Мрієрости в нас переважно працювали для підсилення та підтримки, аж ніяк не для особливо складних завдань чи великих змін.

— У нас геть не так — очі Бентен розширилися. — Я, бачте, жила при храмі богині. Не навчалася ніде, не бачила нічого, бо на мені лежало прокляття і тамтешні служителі забороняли мені покидати храмові стіни.

— Яке ще прокляття?

— Таж уміння мрієрости. Люди приходили в храм. Просили здоров’я для того, хто вмирав. Я могла дати його. А потім той, хто дивом вижив у хворобі, тонув у річці. Люди просили грошей на великий дім. Я могла дати їм це. А потім дім згоряв. Отак і з усім. Але люди однаково приходили, однаково просили чогось — кожен із них був певен, що зла доля не спіткає його, кожен вірив у свою винятковість.

— Віддача, — похмуро сказала Рен. — У нас це називали . Коли виростити мрію, яка впливає на щось суттєве, а від самого власника жодної допомоги або вона дуже слабка, то порушується природний хід подій — і тоді падає віддача. Тому стільки заборон існує. Та це не прокляття, Бентен, ніяк. Чому ж ти не відмовилася від такої роботи?

— Я не мала куди йти. Проклятим нема життя. До всього, в мене була іще одна сила. Сила дарувати везіння — але чомусь люди недооцінюють значення везіння і бажають натомість отримати щось чітке, явне, точне… Тож до моєї істинної могуті зверталися дуже рідко.

— Гаразд. Обирай мрію, — обірвала її Рендалл. — Часу не так багато — в мене скоро лекція Тота. І коли я на неї знову припізнюся, жодне везіння не врятує.

— Може, спробуймо знайти цю невідому Ґайю? — запропонувала дівчина, зважуючи в руці сферу із забутою мрією.

— Не варто. Ґайя вже покинула Академію, тож ми даремно витратимо сили. Доки Нитки не відновилися, це — мрія.

— Як скажете, — кивнула Бентен і обережно відклала сферу, аж тут двері розчинилися, щоби впустити кандидата в Тріаду.

Рен підхопилася на ноги, передчуваючи біду швидше, аніж хлопець мовив хоч слово. Він притискав долоню до лівого ока і вперся плечем в одвірок, мовби його долав страшний біль.

Бентен, за звичкою, бухнулася кланятися.

Енлілева рука прокреслила в повітрі різку лінію. Рен лише й відчула, як повз неї шугнуло щось і — врізалось просто в спину дівчини, яка досі лежала на підлозі, простягнувши руки вперед і не ризикуючи підводити очей на могутнього кандидата в Тріаду.

Рен підняла тонкий щит і кинулася до Бентен. Тіло студентки розм’якло. Блідим чолом збігла цівка крові, але більше ран не було. Груди здіймалися. Скидалось на звичайну непритомність.

— Радий бачити тебе, Рендалл Савітрі! — озвався Енліль, чи радше той, хто ховався всередині, вказуючи на свою появу червоним туманом в очах найкращого студента.

— Чого не можу сказати я, — переборюючи крижані хвилі, дівчина підвелась і заступила Бентен.

Зсередини рвалося відчуття страху. Руки знову поколювали, наче в них уже впивались голки. Але дівчина знала: якщо зараз дасть цьому страхові вирватись на волю, то все закінчиться погано. Якщо спробує втекти — Енліль нападе на нову студентку. Та і втекти — ще те завдання.

«Одна Рендалл Савітрі хоче рухатися, а інша — спокійно сидіти на місці». Слова Нікти виринули в голові несподівано яскраво.

Рен зціпила зуби. У голові гула порожнеча. Вона мусила зробити щось — та не знала що. Бо завжди хтось приходив на поміч. Завжди хтось простягав руку, закривав її, витягав. Навіть тоді, після ночі балу, коли вона думала, що залишилась зовсім сама, — навіть тоді виявилося, що всі були на її боці. Дівчина замружилась і відчула, що поколювання на долонях гасне, немов до шкіри приклали лід.

«Ніхто не прийде», — сказала вона собі твердо і певно.

«Ніхто не прийде». Холодний протяг.

— Ти така мовчазна сьогодні, — зауважив Енліль. — Мені це не до вподоби. Я звільняюся, аби веселитися.

«Ніхто не прийде», — втретє подумки повторила Рен і посміхнулася. Ні Адіті, ні Зак, ні Нікс — ніхто з тих, на кого вона звикла покладатися. Адже сама запевняла Зака, що не хоче, аби її відмежовували захистом.

«Ти одна, і ти сама вирішиш це, — озвався внутрішній голос, який до того не озивався давно. — Шлях саме такий. Давно час змиритися…»

«Ні. Не так, — Рен подумки заперечила. — Давно час зрозуміти, що це дар, а не прокляття, з яким треба змиритися».

«Ні, не так, — внутрішній голос дзвінко розсміявся. — І не дар, і не прокляття — просто частина душі. І поки це так, ти неодмінно переможеш».

«І справді. Я хочу захистити їх. І себе. Й Енліля». — Дівчина заплющила очі на довгі дві секунди і відчула її — кришталево чисту порожнечу, налиту силою. Її силою. Простягни руку — скажи, чого ти хочеш, — і переможеш. Як усе просто.

Барви довкруж підсвітилися яскравіше, і дівчина зі здивуванням помітила, як струни вогню прошивають кімнату, як тремтять пасма вітру, як тягнуться вглиб стріли землі і розливаються завитки води, сплітаючись у картину світу, завжди невидиме, правічне мереживо, яке наповнює все і є всім.

Їй вистачило лише простягти руку і торкнутись. І вони озвалися — кожна струна, кожна стріла — могутнім дзвоном, який прошиває світ від земних надр до найвищих небес. Рен згадала, як безліч разів спостерігала за танцем Адіті — наче зірка торкалась невидимих струн, — і врешті зрозуміла сенс її танцю.

Вона підвела погляд на Енліля, розуміючи, що не минуло й миті, як внутрішній голос заговорив до неї, і побачила, що довкола нього химерним візерунком танцюють ланцюги зі сплавів усього, що ховалося в землі. Та навіть ці ланцюги можна розірвати.

«Захистити», — подумки мовила Рен, вимальовуючи найпростішу схему. Від першої точки — до другої, від другої — до третьої.

— Савітрі, а що це ти замислила? — протягнув Енліль, посміхаючись недоброю посмішкою, яка уподібнювала його до божества з давніх легенд.

— Я захищу тебе, — майже лагідно шепнула Рен у відповідь і підійшла до хлопця.

— Мене? — той нахилився до неї так, що довгий ніс майже торкався її власного. — Але я не потребую захисту, Рендалл Савітрі. Лише крові та видовищ. Твоя кров стане моїм видовищем нині.

— Ні, не стане.

Рен поклала руку на груди Енліля. У той момент, коли її долоню прошила перша голка, з-під пальців вирвався струмінь повітря, який відштовхнув хлопцеву руку.

— Теж бавишся? Ти ж знаєш, жалюгідна дівчино, що мені вистачить миті, аби пересилити тебе.

— Тоді я зроблю це ще раз, і ще раз, і ще сотню разів, доки ти не повернешся до тями, — байдужно відповіла Рен.

Незримі потоки вітру хвилювалися, пробігаючи крізь неї, і коли заплющити очі, то вони підсвічувались у темряві, як сотні святкових гірлянд. Кров з рани цебеніла по руці донизу темно-вишневим струмочком.

«Про що мріє вітер?» — запитував внутрішній голос.

«Про волю», — відповіла Рен і ступила крок уперед — у вир усіх струн.

* * *

— Як вона самотужки це зробила? — Адіті недовірливо позирала на Рендалл.

Права рука Зірки лежала на чолі Енліля, який міцно спав і усміхався вві сні. На сусідньому ліжку розкинулися коси Рендалл Савітрі, яка сама-одна змогла чинити спротив Енлілеві, тож приходила до тями після колосального виснаження.

— Мабуть, вона змогла-таки подолати блок, на який скаржився Торарей, — вдоволено відказала директорка. — Але після такого зриву її сила має влягтися. Справжня проблема в тому, що напад Енліля повторився. Отож Діан нічого не зміг вирішити.

— Я можу наглядати за ним, — впевнено відказала Адіті. — Доки це не минеться або доки ми не знайдемо вихід. Це найкоректніше рішення в такій ситуації. Я згодна задля цього пожертвувати своїм часом і навіть можу перебратися до Енліля.

— Ні, Агні, — заперечила Аматерасу. — Я виховувала вас разом, ви мої найкращі студенти, але якщо в ньому міцно вкорінилося це непоясниме божевілля, то не можна ризикувати й тобою.

— Але Енліль…

— Академія понад усе. Ти знаєш це. Йди на заняття.

Адіті промовчала, хоч мала що відповісти. І що заперечити. Але «Академія понад усе» стояло їй кісткою в горлі. І коли раніше вона радо приймала свій вищий статус та обов’язки, які з ним випадали, бо поруч був другий кандидат, її співзвуччя в горі та радості, то зараз уперше замислилася: що буде, коли з ним щось станеться? Що буде, коли не минуться ці напади, а найдобріша душа, котру вона знала, обернеться найжорстокішою? Для Аматерасу Академія, звісно, буде понад усе, та Адіті, хоч скільки старалася, не вибудувала довкола для себе такої ж твердості. І директорка не мала про це дізнатися. Тож Зірка відгорнула волосся з Енлілевого лиця і рвонула до дверей, ніби щось гнало її звідси.

* * *

— Савітрі, оскільки ця вся ситуація почалась через вас, то будьте ласкаві присвятити трохи часу, щоб розібратися з нею, — повідомила директорка, щойно Рен опритомніла й дізналася, що перемогла.

— Погляньмо на ситуацію тверезо: що я можу зробити? — скептично спитала дівчина, бо голос усередині нагадував: вона напередодні пообіцяла Заксові не шукати собі проблем.

— Що завгодно, — Аматерасу стенула плечима. — Від сьогодні наглядатимете за Енлілем, доки ми не відкриємо причини його недуги та способу її позбутись.

— Він один із найсильніших, — вихопилось у Рен.

— Так, я знаю. А ви розбили свій блок. Якщо кандидат до Тріади впадатиме в шал, ви повинні негайно повідомити когось із викладачів і затримати його, щоб не постраждали інші студенти. Зможете?

Рен зустрілася поглядом з Аматерасу — ці очі завжди випробовували її на міцність. Ось і тепер директорка мовби промовляла своєю усмішкою в щілинках очей: «Ти приймеш виклик, Савітрі, чи знову шукатимеш втечі?»

Спершу Аматерасу видавалася Рен невідповідальною директоркою, неуважною і жорсткою, яка з легкістю кидає студентів у біди та випробування, часом неспівмірні з поняттям здорового глузду. Але раптом Рен зрозуміла, що це потрохи приваблює її. Мовби Аматерасу насправді добре бачить, де їхні межі, проте підштовхує розламати, розширити їх і примовляє: «Заради першої Тріади, ви ж майбутні боги чи хто?»

Тож коли директорка запитала щодо Енліля, дівчина позирнула їй в очі й відказала:

— Так. Я зможу.

…Коли вона переборола наслідки виснаження і вийшла з палати, то зі здивуванням побачила в коридорі всіх одногрупників.

— Ну і? Що Ама казала? — спитала Нікта першою. — Це правда, що в Енліля щось вселилось і він тепер приречений втратити останню клепку?

— Ні. Хто такі дурниці городить? У нього є трохи проблем, так. Та вирішення вже шукають. Мені поки що треба наглядати, щоб Енліль нікого не прикатрупив.

— Безглуздий задум, — пробуркотів Закс. — Дай угадаю: це Аматерасу вигадала? Ти мусиш відмовитися. Вже.

— Ні, не мушу, — глухо відповіла Рен і перевела погляд на Амона, незвично притихлого. — Це повторилося, Діонісе. Не хочеш нічого пояснити, поки всі тут?

Змарніле обличчя й синці під очима чорнявця красномовно свідчили про його проблеми щонайменше зі сном.

— Рендалл, люба, я не думав, що до цього дійде, — пролепетав він. — Присягаюсь, не знав, щó в тій проклятій сфері.

— Проклята сфера?.. Гаразд, залежно від того, що ти розкажеш, я вирішу, вбити тебе одразу чи ні, — глухо прошипів Закс.

Амон похитнувся, мов п’яний, і притулився до стіни. Хвилі чорного волосся впали на лице.

— Я вже мертвий, Закі… — він сумно розсміявся. — Гаразд. Я розкажу вам. Але, Діке, тебе Одін викликав. Терміново.

Дівчина зміряла хлопця довгим байдужим поглядом, але тоді кивнула і пішла в напрямку заступникового кабінету.

— Отже, це почалось у моєму світі…

* * *

— Було б що так приховувати, — докірливо додав Ньєрд, коли Амон закінчив розповідь. — Твоя поведінка не на користь групі.

Закс недовірливо дивився на одногрупника і не промовив нічого.

Амон розповів розлогу історію про те, як у нього вдома над родом Діонісів тяжіє прокляття, що переслідує кожного нащадка. Його наклали заздрісники, бо здавна ніхто не міг конкурувати з Діонісами за звання найкращих виноробів. Прокляття діяло по-різному, та нищівним чином впливало на тривалість життя. Амон думав, що зміг вирватися від смертельної долі, коли потрапив до Академії. Тільки біда дістала його й тут — у вигляді сфери, що мала принести смерть. Він кинувся туди, де вона з’явилася, — пронизливо відчув щось зі свого світу. Але Рен першою натрапила на сферу, а прокляття лягло на Енліля, який її врятував того дня.

Розповідь Амона мовби задовольнила одногрупників, але Рен тривоги не позбулась. Адже в історії друга був один пробіл, якого не могли помітити інші, проте вона пам’ятала послання Хамсіна: Колесо Долі починає свій рух. Діоніс ані словом про це не згадав.

Розділ 10 Небажаний зв’язок

Дітріх стояв навпроти Ньєрда, і хоча лиця його Рен не бачила, та горда постать видавала настрій студента. Руки в темних рукавицях стискали руків’я двох мечів — віднедавна доцент-стихійник наказав їм усім вигадати собі образ зброї, аби легше концентрувати енергію.

Ньєрд дивився повз суперника, ніби мав на думці єдине: «Що я тут роблю?» Він стояв на краю золоченого кола та обережно поправляв шарф, помережаний сніговими візерунками.

Дуель ось-ось мала розпочатися.

Цього разу в тренувальному корпусі зібралося не так багато студентів, як на демонстрацію кандидатів у Тріаду, а все ж кожен охочий скористався дозволом Нут пропустити лекцію, щоб зазирнути до дуелянтів. Прийшла навіть Аматерасу.

— Щось я важко уявляю Ньєрда в сутичці, — протягла Нікта, вмощуючись на постаменті статуї під стіною, щоб бути трохи вище над іншими. — Краще б покликали породження Хаосу, яке може одним пальцем зруйнувати весь корпус.

— Саме тому ти й не братимеш участі в дуелях, — посміхнулася Діке.

— Не вельми й хотілося — пробурмотіла богиня ночі, хоча запал в очах, які зиркали в бік золоченого кола, видавав її одразу.

Щойно Аматерасу оголосила початок, розмови в залі стихли.

Ньєрд зсутулився, наче йому холодно, і не поворухнувся.

Меч у правій руці Дітріха злетів у повітря, цілячись у плече суперника, але той відсахнувся зі швидкістю вітру. Ще випад — лезо черкнуло светр, та флегматичний Нік на те не зважав.

По Дітріхових руках заструменіли водні потоки, які обплітали темний метал меча.

— Здається, я знаю, що він хоче зробити, — самими губами прошепотіла Діке, замислено заплітаючи волосся в косу.

— Підмочити Ньєрдову репутацію? — пирхнула Нікта.

Незабаром Дітріх почав втрачати терпіння, бо його суперник лише мляво тікав, позіхав і вивертався від атак останньої миті чи й дозволяв себе злегка поранити. Студент зробив ще один різкий випад, проте цього разу Нік відступив жвавіше, а хвиля стихійної сили розбилась об кам’яну підлогу та обдала його бризками — з ніг до голови.

— Дивний бій, — пробурмотів Веретрагна.

Рен не знала Ньєрдового задуму, проте усмішка координаторки переконувала її в тому, що голова групи має щось на думці. Дівчина пошукала поглядом Зака, але не примітила його серед студентів. Не було й Амона, який днями після розповіді про прокляття роду Діонісів ходив сам не свій. Зіґфрід, за його ж словами, вирішив не пропускати індивідуального в Керна, бо в силу Ньєрда він і так вірить, а власну треба ще розвивати.

— Та годі вже бігати! — в голосі Дітріха проступило безсилля.

Він стояв посеред кола, важко дихаючи, і вода стікала з його волосся, скрапуючи на кам’яну долівку.

— Як хочеш, — нарешті озвався Ньєрд.

Він шарпнув шарф із шиї, і Рен зі здивуванням зрозуміла, що снігові візерунки — то не лише візерунки. З-під Нікових пальців летів сніг.

Очі Дітріха розширились, наче він збагнув одну дуже-дуже погану річ.

Ньєрд здмухнув щось зі своєї долоні.

Спершу це не вдіяло нічого. Тоді суперник кинувся тікати від йому лише зримої загрози, розбризкуючи краплі води вусібіч. Але загроза наздогнала: хлопцеві ноги закам’яніли в льодових кайданах. Подув крижаного вітру пробігся від стіни до стіни й миттєво перетворив аудиторію на білосніжну казку — паркетом розповзлися візерунки, морозяні картини вкрили купол, дрібний сніжок затріпотів з-під стелі, а Дітріх завмер на грані золотого кола, закутий у льодову брилу, витворену з власної води. Нік обтріпав долоні — з них посипався сніг.

— Переможець — Ніколас Ньєрд, — директорка усміхалася.

Хлопець клацнув пальцями — льодова кірка, що сковувала Дітріха, з тріском розсипалась, і той упав на підлогу, хапаючи повітря ротом.

Торарей кивнув до директорки:

— А що я вам казав! Віддайте мені його на границі — там ціни такій могуті не буде.

— Не можу, — Аматерасу стріпнула сніг з волосся, і воно знову заблищало глибокою чорнотою. — В Академії — це одна річ, а на границях — зовсім інша. Ньєрд просто проспить сигнал тривоги.

У Торареєвому голосі, проте, й далі бриніла піднесеність:

— То давайте я заберу з собою Тесса!..

— Я тобі заберу! — Діта опустила долоню на плече доцента-стихійника.

— Люба! — той винувато озирнувся. — Я й не бачив, коли ти підійшла.

— І це чудово! Бо коли ти збирався мені розповісти про границю? На границю він хоче! За новими шрамами скучив?

— Хтось мусить робити це, Діто. Тіньовий бік завжди поряд, — відказав Торарей, і то так, що викладачка не знайшла слів у відповідь.

* * *

Чутка, що майже безсила Рендалл Савітрі і могутній кандидат у Тріаду мають спільне завдання, розлетілася блискавично. Медея перестріла Рен за кілька днів після випадку з Енлілем. Вона чекала просто за дверима аудиторії Тота, оборонно склавши руки на грудях.

— О, Савітрі, ходяча біда! — чорнявка жестом покликала її відійти вбік.

— Раптово, — шепнула Нікта. — Що їй треба?

— Не знаю, — мовила Рен, киваючи подрузі, що все гаразд.

Золотоока дівчинка на секунду затримала погляд на обличчі Медеї, але тоді злилася з потоком студентів, які покидали аудиторію.

— Нікуди без своєї хаотичної охорони? — хмикнула Медея, явно помітивши підозру Нікти.

— Ти щось хотіла?

— Добре, залишмо жарти. Ми з Тессом порадились і вирішили, що маємо тобі допомогти.

— Уже цікаво, — дівчина не стримала хмикання.

— Так, — відповіла Медея, і здавалось, що ці слова даються їй нелегко.

Рен видихнула з полегшенням: однокурсниця досі не велика її прихильниця. А отже, вона не прикидається.

Чаклунка продовжила:

— Ти так чи інак залишаєшся зникальницею. Тому приходь на збори.

Рен спідлоба подивилась на Медею:

— Слухай, ти ж пригадуєш, що двічі збиралася мене вбити? На повному серйозі.

— Так, бували між нами напружені моменти, — погодилася чорнявка. — Але я більше не маю нічого злого на думці. Аматерасу, як ти знаєш, відтяла мої чарівницькі сили, а заразом зник і зв’язок з учителькою, яка наставляла мене і діяла на нерви. Та й, знаєш, паскудити життя Савітрі — не те, чим я б хотіла займатися в Академії у вільний час. А щодо зборів — то нам, зникальникам, краще триматися разом. Ми тренуємось і все таке.

— Дякую, я подумаю, — Рен вирішила не відповідати певно, бо це ж Медея.

— Я знаю, що ти не захочеш приєднуватись, — криво всміхнулась чаклунка. — Ти не віриш мені — це нормально. Але знаєш… Не бери в голову, що там інші кажуть — а вони казатимуть, о так. Енліль цей хоч і справляє враження, але, трясця, мені лячно навіть стояти поруч. Думаю, тобі теж.

— Ні краплі. Він — хороша душа. А щодо наших взаємин, то недавно ти була іншої думки.

— Цінність людини в тому, що вона — не дерев’яна. Може змінюватись. Я змінила свої судження про тебе, Савітрі. Ти в біді, й ось маєш мою руку, — Медея простягла відкриту долоню до Рен і швидко додала: — Хоч це й не означає, що ти почнеш мені більше подобатися чи щось таке. Я все ще знаю, що ти небезпечна для Академії.

— Взаємно, — Рен потиснула простягнуту руку. — Розкажи мені — на честь нашої поновленої дружби, — у чому полягає ця небезпека?

Чорнявка здвигнула плечима:

— Не маю уявлення! Учителька не розповідала мені — лише насилала думку про те, що я вбивця, тож мені не становитиме проблеми з тобою покінчити. Ще в чомусь там був винен Енліль, але Цербер його зна в чому! Геката, знаєш же, не відповіла мені, коли я востаннє кликала. Я не виконала її завдання — і покровителька кинула мене, отак запросто. І забрала всі знання, які відкрила до того.

— А може, його й не було, твого знання? Може, це вигадка, Медеє? Гра, щоб виправдати себе саму?

— Я в такі ігри не граюсь. Але подумай: хто ти, Савітрі? Скажи мені, що такого ти учворила чи плануєш учворити, щоб заслужити собі смерті? Бо я не знаю. І більше не зможу тебе вберегти чи спинити.

* * *

— Нік, — Рен обережно передала сферу з диму голові групи.

Коли його довгі білі пальці з випнутими кісточками торкнулися сфери, та мало не вислизнула, а дим почав стікати донизу, проте Ньєрд тихо свиснув, і довкола диму закрутився другий покров — той одразу ж кристалізувався в найтонше мереживо снігової кірки з фракталами зірок. Завдання Одіна на рівновагу й гармонію здавалося теоретично простим, але на практиці найменший збій міг усе зіпсувати, тож глава групи рухався дуже повільно.

— Непогано, Савітрі, у нас гарний тандем, — Ньєрдові очі зблиснули поверх окулярів-половинок, і він повільно повернувся до Діке.

Дівчина зосереджено подивилася на сферу, заковану льодовими візерунками, і простягнула до неї руку, але її пальці не торкнулися сплетіння двох енергій. Натомість вона виткала водні нитки, які ледь сіпалися від протягу і вмить обплели сферу. Кілька крапель просочилися всередину і тепер плавали там на хвилях диму, мов коштовні камінці.

Діке вдоволено всміхнулася. Її права рука плавно піднялась, і сфера, не торкаючись розчепірених пальців, перебігла від Ньєрда прямо до Амона.

— А ось і ми! — Діоніс акуратно схопив практичне завдання вказівним та великим пальцями, широко розставивши їх, і від його дотику непевна куля тут же почала танути, а водяний шар вкрився бульбашками, наче ось-ось — і закипить.

— Тримай себе в руках, — наказав Ньєрд і дмухнув в Амонів бік.

Тут же закручені кінчики Діонісового волосся, які часом відсвічували золотавими й червоними тонами, вкрились інеєм.

— Ньєрде, я б опанував ситуацію й без цього, — обурився хлопець і любовно подивився на сферу, а тоді клацнув пальцями — і всередині загорілася дрібна-дрібна зірочка, ніби розпечене золото. Вона розсипала вусібіч проміння, котре заламувалось в інших шарах, наповнюючи сферу безліччю блискіток.

— Творчо та з любов’ю, як і все, що я роблю, — пояснив хлопець. — Зіґу, давай!

Амон підкинув сферу в повітря. Зіґфрід вчасно подався вперед і піймав її кінчиками пальців.

— Діонісе, хочеш знищити всю нашу роботу? — озвався Ньєрд.

— Та ні, — розсміявся Амон. — Я просто впевнений у силах нашого лицаря.

— От спасибі, — прошепотів Зіґ.

Срібний плавлений метал вирвався з вогню його долонь і двома обручами обійняв сферу. Металевою стрічкою пробіг крижаний візерунок.

— Ти надто домінуєш сьогодні, Ньєрде, — видихнув Зіґфрід. — Треба зрівноважити твій холод. Бо він проривається наскрізь.

— Тому тут є я, — криво усміхнувся Закс і поманив сферу пальцем.

Наче слухаючись його поруху, та зіслизнула з долонь Зіґфріда і кулею полетіла до рудого студента.

— Красуватися перед Рен будеш, коли ми закінчимо з найвищим балом! — гукнув Амон.

— Я не красуюся, — очі Закса зблиснули. — Я прицілююсь…

Він замружився на секунду, а тоді підкинув сферу високо в повітря. Супроти Зака виросла тонка вогняна струна. Не товща за голку, вона обдавала жаром. Сфера повернулася з польоту, і вогняна струна простромила її по центру, запалюючи всередині яскраве полум’я.

— Отепер у нас рівновага! — Закс піймав кулю і віддав її Енлілеві з демонстративною ввічливістю.

Одін призначив найкращого студента до їхньої групи на це завдання, щоб були представлені всі стихії.

— Ти майстерний вогневик, — Енліль блискавично вихопив сферу з руки Закса й зиркнув на неї. Сплетіння енергій обросло камінним щитом. — Так гарно триматиме форму на завершення, — пояснив кандидат до Тріади.

— Ми молодці, — відповіла Рен, приймаючи кулю з Енлілевої руки і відчуваючи, як під пальцями пульсують усі сили, зібрані в неймовірному букеті. — Коло закрите!

— Уперед, до Одіна, — Амон чкурнув до виходу з аудиторії. — І якщо будемо першими, то отримаємо додаткові бали.

— Важлива не швидкість, а якість виконання завдання, — тихо зауважив Енліль.

— Певна річ, коли для когось із нас додаткові бали нічого не важать, — кинув чорнявець і пішов уперед.

— Здається, він іронізував — розгублено закліпав найкращий студент, шукаючи підтримки чи пояснень у Рен.

Проте її випередила Нікта, котра тільки спостерігала за тим, як вони виконували практичне, бо бавитися зі стихіями їй досі забороняли.

— Не хвилюйся! — Вона з розмаху врізала хлопцеві долонею по спині. — Діонісові ніколи не подобаються люди, які не піддаються на його чари!

— Он як…

Професор Одін уважно вивчав якісь папери, коли вони ввійшли. Він подивився на завдання краєм ока, сказав, що Енлілева й Нортонова частини гармоніюють між собою так, як смажене в крові м’ясо і вишневий десерт, тому поставив найвищий бал усім, крім них двох.

— Здається, у нього проявляється почуття гумору! — зауважив Амон, коли вони, втішені результатами, виходили з аудиторії.

— Здається, йому просто байдуже, — стенула плечима Нікта. — Бачили, він ледь глянув на нашу роботу!

— О так, люба, я знаю, як це боляче, коли комусь геть байдуже.

— Не те слово, — Нікта різко загальмувала, щоб не йти поруч із Амоном, і вклинилась між одногрупницями, розштовхуючи їх ліктями. — Про що мова?

— Ні про що, — шепнула Рен. — Ми спостерігаємо, — вона кивнула назад.

Нікта озирнулася: там ішли Закс із Енлілем і обговорювали практичне завдання. Енліль щось показував на пальцях, а Зак то зосереджено його слухав, то роздратовано хитав головою і починав із запалом пояснювати свою позицію.

— З вами коментаторка Нікта Ромі. Сьогодні ви бачите унікальне явище, — шепнула золотоока дівчинка. — Зак і Енліль уперше і, можливо, востаннє спілкуються між собою доброзичливо! І — сенсація дня — не про Рендалл Савітрі!

— Гей, припини! — Рен штовхнула подругу ліктем, проте та лише захихотіла.

А тоді позаду щось бахнуло, усі повернулися на звук і побачили обгорілі брови Закса і тліючу сферу в руках Енліля. Кандидат у Тріаду спокійно й ледь ніяково всміхався, а вогняний бог із запалом доводив свою правоту, не зважаючи на дим, який виривався з-під його підошов.

Розділ 11 Найкращий друг Зевса

— Може, годі шукати шлях ще більше нашкодити тобі? — Рен із сумнівом перечитала описи засобів атак, які приніс кандидат у Тріаду.

Останні півгодини вони вибирали найдієвіші методи зупиняти «темну» сторону студента в аудиторії, сповненій забутих мрій. Рен укотре подумала, що хлопець тримається просто прекрасно як на того, у кому живе прокляття, перетворюючи його на холоднокровного маніяка.

— Це не мало б мені нашкодити, — бадьоро кивнув Енліль. — Я обирав за принципом дії потоків повітря. Тож тобі це буде до снаги. Тим більше, не сприймай за образу, Рендалл Савітрі, але не думаю, що ти зможеш завдати мені відчутної шкоди.

— Добре, вивчу всі, — ствердно кивнула дівчина, ховаючи записи до сумки.

— Покладаюся на тебе, — Енліль посерйознішав. — Направду, я не мав би брати участь у вигадуванні захисту від себе самого.

— То я проконсультуюся ще з Адіті — у неї доволі ефективно виходить протидіяти тобі. Може, мені про всяк випадок носити найважчий том історії Академії і в разі чого гримнути тебе по голові?

— Може, — усміхнувся хлопець. — Вибач. Я вже просив Аматерасу, щоб вона призначила Адіті за мною наглядати. Чи щоб закрила мене в ізоляторі й не випускала, доки не вирішиться з цим прокляттям. Але вона відмовилась. Не тямлю чому.

— Бо якщо ви із Зіркою будете стикатися в коридорах Академії, то розвалите тут усе, — відказала Рен.

Енліль усміхнувся.

— Гаразд. Твоя правда. У разі потреби можеш просто проламати в мене під ногами підлогу.

— Е ні, — дівчина демонстративно зістрибнула з парти і постукала ногою по стертому паркету. — Такого я не робитиму. А то ще директорка вирішить, що я заразилася від тебе.

Паркет у відповідь невдоволено рипнув, мовби під ним ховалася порожнина. І — провалився.

* * *

Рен інстинктивно намагалася вчепитися за щось, проте руки знаходили лише порожнечу.

Замість падіння вона опинилася в темряві, схожій на Вихор. На душу Нікти. Тільки не на аудиторію чи підвал поверхом нижче, куди, за логікою речей, вони мали б упасти.

І не впали.

Внутрішній голос попереджав, що то може бути витівкою темної сторони Енліля. Та навіть його тут не було.

Дівчина врешті відчула під ногами щось суще і тверде — потенційно кам’яну підлогу. Вона продерла очі, але це не допомогло — стояла могильна темрява. Після короткого дослідження Рен зрозуміла, що з чотирьох боків її замикають у пастку кам’яні стіни. Жодного джерела світла чи натяків на вихід. Бездоганна камера для смертника.

— Енлілю?

Мовчанка.

— Енлілю, коли ти десь тут…

Тиша.

— Хто-небудь?

Згори впала краплина води, втрапивши за комір светра Рен, і прокреслила холодну доріжку по її спині.

І тут дівчина справді злякалася.

* * *

Шорстка рука, яка за мить лягла їй на плече, виявилася знайомою.

— Це я, Рендалл, це я! — заспокійливо шепнув Енліль.

Рен відсахнулась і втиснулася спиною в стіну. Тьмяний вогник розгорівся в долоні кандидата до Тріади і вихопив з темряви його обличчя — ні божевільної усмішки, ні криваво-червоних очей. Дівчина зітхнула з неабияким полегшенням.

Попри непроникні стіни навколо, присутність Енліля вселяла надію, що вони виберуться назовні.

— Там було щось, — пригадала Рен. — Під паркетом. Щось заховане.

— Отже, ми провалились бозна-куди не після твоєї спроби перевірити підлогу на міцність, — хлопець зосереджено простукав стіну і додав: — Здається, вийти звідси тихо й без невеликої руйнації не вдасться.

Рен розвела руками:

— Треба то треба. Думаю, директорка вибачить нам незначну руйнацію. Вибухівку шукаєш? — усміхнулася вона, спостерігаючи, як Енліль нишпорить по кишенях смугастого кардигана.

— Майже, — хлопець розкрив долоню — на ній лежали три персні. — Цього має вистачити.

Він надів прикраси на пальці правої руки, заплющив очі, і запала повна тиша. Рен вчувалося, мовби щось двигтить у них під ногами, а тоді одна зі стін затріщала і розсипалась порохом.

— Стріла землі, — пояснив друг. — Камінь — у моїй владі. Достатньо побачити, де проходить стріла, і зруйнувати її.

— Зручно, — усміхнулася Рен.

Коли пил осів, перед ними простягся вузький коридор, який губився в темряві вже за декілька метрів. На стіні пломенів вогонь.

— Візьмемо його з собою, — Енліль простягнув руку і зняв смолоскип. — Ого, тут невгасиме полум’я!

Рен кивнула зі згодою. Загубитись у чорноті серед стін, які бачили, мабуть, перший день Академії, їй не хотілося. Від каменю віяло пронизливим холодом, який не лише проникав крізь светр і пробирав до кісток, але й торкався глибин свідомості, навіюючи острах.

Хлопець підніс смолоскип угору і вихопив з пітьми низьку закіптюжену стелю, по якій пробігали глибокі тріщини, наче свідчення давньої історії, натиску якої не витримали ці камені. Енліль міцно вхопив Рен за руку і пішов уперед.

Невдовзі дівчина втратила відчуття часу. Вона до того ж почала підозрювати в себе страх довгих коридорів. Очі боліли від темряви й однієї яскравої точки вогню попереду, під ногами час від часу виникали уламки брил, через які доводилось перелазити, і це значно сповільнювало рух.

— Як думаєш, Рендалл, що це було? — спитав Енліль, коли вони блукали підвальним коридором уже якийсь час, та все ще не знайшли ні натяку на вихід.

— Паркет мовби провалився. Тоді все вислизнуло, я впала… а далі ти знаєш.

— Те саме, — кивнув Енліль, обертаючись до Рен. Сережка в його правому вусі — видовжена, зі складним різьбленим візерунком — сяйнула, відбиваючи танець язичків полум’я. — Це ніяк не схоже на навчальне завдання. Може, пастка, яку встановили дуже давно і забули?

— А чому саме нам вдалося ось так провалитися? — скептично кинула Рен.

— Аби я знав. Ці стіни, ця стеля… вони приглушують усе. Вони давні і сильніші за нас, — Енлілів погляд ковзнув угору, де нависали камінні плити.

Вони ще трохи пройшли в тиші. Тіні коридору, який здавався нескінченним, продовжували стискати. Раз по раз чи Рен, чи Енліль зронювали фразу-дві, проте знову замовкали, бо це місце придушувало і бажання розмовляти гасло дуже скоро.

— Якщо мої роздуми правильні, ми вже близько від входу в підвали. А звідти рукою подати нагору, до сонця і свіжого повітря, — повідомив Енліль ще за певний час, хоча Рен не помітила ні найменшої зміни, жодного повороту чи прикмети в чорноті довкола.

Супутник раптом спинився, опустив смолоскип іпрошипів:

— Тс-с…

Хлопцеві пальці міцно стиснули долоню Рен, та вона й не думала ворушитися. Настороженість, як і спокій, передавалися їй від Енлілевої аури напрочуд швидко.

— Ні-ні, лишень не зникайте! — розпачливий голос лунав прямісінько зі стіни. — О боги, ви ж тут? Хтось же тут є? Я вас прошу, тільки не йдіть, а я вам що завгодно!

Енліль нечутно наблизився до стіни й окинув її поглядом.

— Хто тут? — тихо і чітко мовив він.

— О боги! тут! — озвалася стіна. — Це щастя!

Енліль зиркнув на Рен і безмовно звів брови, а тоді кивнув, щоб і вона підійшла ближче. Дівчина поклала руку на холодний камінь.

— Ти хто?

— Як хто? — захлинаючись від радості, відповів голос у стіні. — Гермес же! Випусті-іть! Вічно вдячний буду!

— Гермес, — повторив Енліль самими губами, і раптом його густі брови поповзли вгору. Він повернувся до Рен і шепнув: — Я читав про нього. В Історії Академії.

— Випустіть, будь ласка! — жалібно проскиглив полонений у застінні.

— Що робимо? — спитала Рен, вибудовуючи найхимерніші теорії подумки.

— Я не знаю, як тут опинився бог Гермес, але якщо це справді він, то варто допомогти. А тоді вже розпитаємо. Відступися, Рендалл, — наказав кандидат у Тріаду.

Дівчина почовгала назад, доки спиною не врізалась у протилежну стіну. Енліль поклав руку на камінь і гукнув:

— Гермесе, відійди-но!

Не минуло й кількох секунд, як стіна від нечутного наказу Енліля розсипалася пилом. Із сірої хмари тут же виборсалася постать і кинулася просто до хлопця.

— О боги, ви мої рятівники! — міцно обійнявши спантеличеного кандидата до Тріади, постать тепер кинулася до Рен, але Енліль вчасно вхопив незнайомця за плече і змусив спинитися.

— Заспокойся, друже. Віддихайся і розкажи краще, що ти тут робиш.

Коли пил остаточно осів, Рен роздивилася незнайомця. Той, хто назвав себе Гермесом, виявився худорлявим хлопчиною невисокого зросту. На вигляд — молодший за них з Енлілем. Темні брови вигиналися, надаючи обличчю невичерпного здивування. У вусі блискотіла сережка зі СВІТом — за давньою модою.

Гермес, який спершу не тямився з радості, завмер, розглядаючи їх обох.

— А хто ви такі, до слова? — врешті спитав він.

— Надаємо право першості в поясненнях тобі, — Енліль підняв смолоскип вище, щоб світло заливало їх усіх.

— Гермес же, — життєрадісно повторив незнайомець. — Мене всі тут знають, тож, очевидно, ви не наші… Я програв на тому тижні суперечку Локові. Він ставив на те, що Зевс успішно запросить Ама-мі на Свято Сонця. А я був певен, що наша богиня грюкне дверима в нього перед носом. І програв. Але мушу визнати, що Ама-мі і Зевс — це незле, ох незле…

Говорив він так швидко, наче спізнювався на потяг.

— Ама-мі, — раптом усміхнувся Енліль, і його погляд потеплішав. — Ну звичайно…

— Що, вона й тобі в око впала? — Гермес панібратськи поплескав студента по плечі. — Але скажу відверто, це справа безнадійна. Бо за нашою красунею упадає кожен другий, адже за Афродітою дуже й не побігаєш, коли з нею отой…

— Отой? — Рен почала розуміти, що й до чого, хоча це видавалося надто неймовірним.

— Атож, Аррі!.. Так оце — суперечку я програв, а на покарання Лок закрив мене тут на тиждень — на тиждень, божечки! — ще й без права користуватися якою-будь силою, аби звільнитися. Добре, хоч їжу постачає…

Емоції на обличчі Гермеса змінювалися блискавично, доповнюючи шалений темп розповіді.

— Тож вельми вдячний за допомогу. Я нарешті на волі! А Лок же, певно, хотів би мене залишити тут ще на місяць. Тепер, о боги-рятівники, розкажіть мені, хто ви.

— Ми ще не боги, — похитав головою Енліль і видобув з кишені кулон із намистиною.

— Еге ж, я б точно запам’ятав тебе, якби побачив раніше! — Гермес відгорнув своє довге волосся, імітуючи Енлілеву асиметричну стрижку.

— Ти мене раніше не бачив, — ухильно відповів хлопець і машинально пригладив волосся. — Скажи, Гермесе, а хто зараз директор Академії?

— Таке питаєш! Професор часової компресії Крон Осс, звичайно! — гордо заявив в’язень підземелля.

Рен схопила повітря ротом і остаточно зрозуміла все це: дивну одіж Гермеса, коридор без жодного джерела світла, слова про Зевса та Ама-мі, Афродіту з Аррі… Судячи з усього, вони з Енлілем провалилися просто в минуле. У те далеке минуле, коли легендарний Крон Осс обіймав посаду директора, перші богині лише з’являлись у цих стінах, Аматерасу стала першою Зіркою, а Намисто — безцінний зв’язок між світами — ще зберігало цілісність. Подумки подякувавши Закові за те, що штрикав її вчити історію, Рен зиркнула на Енліля.

— Крон. Той самий Крон Осс, — видихнув кандидат до Тріади.

— Звичайно, — в голосі Гермеса проступили насторожені нотки. — Тільки я б не радив називати його на ім’я без додачі «пан професор» чи «пан директор»… І ви ще думаєте, що я повірю, ніби ви студенти, якщо навіть не знаєте імені директора?

— Взагалі-то так, — відказав Енліль. — Ми справді студенти Академії, тільки трохи з іншого місця.

«Він не сказав, що ми з іншого часу», — подумала Рен. І в цьому був сенс. Зміни в минулому могли вплинути на майбутнє. Але тут Намисто! Намисто, яке ще можна врятувати, якщо… Якщо попередити їх.

Гермес відповів поважним тоном:

— Так-так, зараз багато нових студентів. Та й одіж ваша химерна.

— Можеш вивести нас звідси? — ввічливо поцікавився Енліль. — Ми заблукали.

— Бачу, — Гермес спромігся на поблажливий погляд.

Рен щойно помітила, що їхній одяг весь у пилюці й кіптяві.

— Ходімо! — впевнено махнув рукою новий знайомий і рушив уперед. — Вам пощастило, що ви мене зустріли до того, як дійшли до розгалуження коридорів. Бо отам справді можна загубитись незгірш як у лабіринті Мінотавра. Мінотаврів у нас тут не водиться, але…

— Гермесе, скажи, а коли планується утворення нової Тріади? Хто кандидати? — перебила його Рен.

У її голові виринули сторінки підручників, які розповідали про трагедію, що зруйнувала Академію в часи Крон Осса. Холодне й неприємне відчуття почало обплітати, але насувалося воно вже не від стін.

Гермес відповів із неймовірним оптимізмом:

— Іспити скоро! Одразу після випуску. Спершу — велика гулянка. Кандидатів трохи є, але майже всі на боці того, що це мають бути Зевс, Ама-мі та хтось третій. Герес пнеться, але я б, якби мене питали, пропонував би Індру. Адже, між нами кажучи, Герес на Тріаду чхати, їй аби із Зевсом поруч. Та й він сам щось останнім часом дуже відмовляється від усього. Потаємним став, а він, поміж іншим, мій ліпший друг!

— Якщо до Тріади потраплять боги на кшталт Герес, хіба це не порушуватиме гармонії? — спитав Енліль.

— Так то лише мої здогадки, — виправдався Гермес. — Та й справи сердечні в нас не заведено ставити вище від божественних…

На обличчі Енліля майнула смутна тінь. Рен прекрасно його розуміла. Адже Зевсів друг так щиро й весело розповідав про майбутнє, яке зовсім скоро має зробити фатальний поворот. Це, можливо, єдиний і унікальний шанс щось змінити. Вони — студенти Аматерасу — опинилися в часі, коли Намисто ще ціле, зв’язки між світами досі існують… Якщо попередити когось — ось цього Гермеса, наприклад, — якщо зробити це — чи вийде врятувати Академію від катастрофи?

Очевидно, Енліль думав про те саме, бо мимохіть озирнувся на Рендалл і заперечно похитав головою: минуле змінювати не можна. Одне з найважливіших правил рівноваги. Одне з перших правил, які вивчають студенти Академії. Бо навіть найліпші наміри можуть призвести до катастрофи.

Гермес тим часом розповідав про життя студентів із запалом досвідченого гультіпаки. Рендалл ловила безліч незнайомих імен, старалась їх запам’ятати і почувалась трохи зніченою, адже вона тут, у минулому, може дізнатися про щось вагоме та потрібне, щось унікальне й значне, та жодне питання не спадало на думку.

— Гермесе, а як ви працюєте з мріями? — вклинилась вона в розповідь про торішнє Свято Сонця, кількість випитого Одіном і довжину Афродітиної сукенки.

— О, в мене з цим погано, я більше спеціалізуюсь на новинах… Але Лакшмі, кажуть, найсильніша мрієроста, яка в нас будь-коли була. Та вона покинула це й тепер лише читає книжечки.

— Чому ж?

— Не певен, що варто про це розповідати… — Гермес замовк на мить і озирнувся на дівчину з пересторогою. — Вона спробувала вплести в схему часову компресію, і… погано закінчилося. Загинуло кілька студентів.

— А що саме вона хотіла зробити?

— Здається, пришвидшити їхній розвиток, але хай мене Тартар проковтне, коли я з тими часовими витребеньками знаюся!

Півхвилини вони йшли в тиші.

— Гермесе, а Амате… Ама-мі і Зевс, які в них стосунки? — спитала Рен.

Хлопець розсміявся.

— О, вони завжди сперечаються, постійно змагаються за першість і все таке. Але, знаєте, я був на лекторії, коли Ама-мі щойно прибула в Академію. І ви би це ба-ачили! Вона — отак, — Гермес зробив плавний рух рукою, — стрибає через поручні — там метри два, не більше, а Зевс — р-раз і ловить її! З цього моменту ми вже всі знали, що то буде, о бідний Одін…

Рен спробувала це уявити і не стримала усмішки.

— А отам і вихід! — Гермес махнув рукою вперед. — Взагалі, сюди ніхто не спускається місяцями, тож я неймовірно радий, що ви заблукали!

Попереду зблиснуло, і з темряви виступила велика півкругла зала з низькою стелею — Рен упізнала місце втечі зникальників. Приміщення заливало приглушене світло. І там хтось був.

Енліль перепинив шлях і сторожко зиркнув на Гермеса та Рен: мовчіть, мовляв.

— …це неважливо, головне, щоб із ним, — незнайомий глибокий жіночий голос долинув із зали.

Гермесові вічно здивовані брови піднялися ще вище. Вочевидь, власницю голосу він упізнав.

— Ми не можемо дати гарантій, — пролунало у відповідь. — Ми не маємо такого впливу… Викладачі, щойно відчують, що сталося, кинуться рятувати тих, кого встигнуть. Кинуться посилати їх уперед, якнайдалі звідси. Це в їхній владі…

Хвиля страху рухалась по спині Рендалл і паралізовувала кінцівки. Якщо Гермес знав, хто говорив першим, то вона ніколи в житті не змогла б забути власниць другого — хрипкого, холодного голосу, який вони розділяли на трьох.

Мойри. Хранительки Доль.

Паніка забивала подих.

Картинки з ночі балу виникали в голові й зникали, ніби спалахи. Що вони тут роблять?..

— Ти проведеш нас до Намиста, — продовжили Три Гості. — Кандидат у Тріаду знає шлях, закритий для інших… Нам же не можна переступати поріг Зали. Ти даси дозвіл і відчиниш двері.

— Я зроблю це, якщо точно знатиму, що опинюсь в одному світі з ним після того, як ви розріжете Нитки, — перший голос відповів холодно і владно. — Це потрібніше вам, ніж мені. Це ж ви, великі Мойри-Хранительки, боїтеся майбутнього.

— Ти дуже ризикуєш, якщо хочеш ставити умови ,— прошелестіли ті в унісон.

— Старі закони руйнуються, і ви боїтеся змін, які прийдуть далі. Змін, які розвіють вашу силу, якщо навіть боги Академії будуть вірити в те, що їхні долі — в міцних руках Трьох Володарок. Тож або даєте мені гарантії, що я буду із Зевсом там, де ніхто не зможе розлучити нас, або я відмовляюся допомагати. Можете звернутись до інших кандидатів у Тріаду. От тільки не певна, що Індра чи Аматерасу радо виконають ваше прохання.

Рен чула лише, як шалено гупає її серце.

— Ми згодні, — після довгої паузи прошелестіли Мойри. — Ти маєш обіцянку. Задля майбутнього.

— Герес, — третій голос пролунав у півтемряві. — Герес, поглянь на мене.

— Що, Гекато?

— У нас гості, — тон Гекати звучав так, наче вона очікувала на веселу розвагу. — Вони поруч, і їх троє.

Від перспективи зіткнутися лицем до лиця з Мойрами тут і зараз по спині Рен ковзнула хвиля холоду.

— Тікай, — спокійно наказав Енліль і відштовхнув дівчину назад, у пітьму коридору. — Тікай, — його голос не здригнувся, але здригнулася рука.

Над головою прогримів вибух, і холодне віковічне каміння полетіло донизу. Далі — світ згорнувся до єдиної точки, та перед тим погляд Рен вихопив зблідле лице, здивовані брови і яскраву кров.

* * *

«Гермес. Один зі студентів Академії. Особливі навички… Прикмети… Артефакти… Загинув у нещасному випадку під час обвалу в підземеллях Академії».

Рен перечитала написане в одному з томів історії ще раз і беззвучно осіла на підлогу.

— Отже, він загинув тоді… — глухо прошепотів Енліль і вгаратав стелаж кулаком. Дрібні брошури посипалися донизу.

— Він загинув, бо витягли його з пастки, — хрипко відповіла Рен. — Змінили історію. Хтозна, що ще ми вчинили!

— Не варто робити поспішних висновків, — Енліль нахилився і поклав руку на плече дівчини. Пошрамована долоня мовби додавала хлопцевим словам ваги. — Написано, що трапився обвал. Адже Гермес міг загинути тоді, навіть якби ми не прийшли.

— Обвал — справа рук тих студенток, Герес і Гекати. Вони помітили нас, вони… боги, вони змовилися з Мойрами.

Промерзле відчуття смерті, котре не покидало Рен після повернення, вималювало перед внутрішнім зором лице Гермеса.

Дівчина видихнула і підвелася, та не встигла повернути книгу з історії на полицю, як хтось опустив руку на її плече. Рен озирнулася.

— Де, на біса, ти пропадала?! — розпашіле від люті обличчя Закса Нортона жадало відповіді. Тут і негайно. І відповідь ця мала задовольняти його. На кандидата в Тріаду хлопець не звернув ані найменшої уваги.

— Я розповім тобі. Потім, Заку. Залиш нас на кілька хвилин, — мовила Рен тихо.

Пояснювати щось розгніваному Нортонові не має сенсу. Та і взагалі, як пояснити це… все?

Гарячі пальці, що пропалювали наскрізь, хотілося скинути. Біль посилився — Рен здалось, що крізь її плече пробігають уколи струму, і вона різко смикнулася, щоб звільнитися. Зак сіпнувся — здивовано позирнув на власну долоню — і відійшов.

— Нортоне, нам випало пережити кілька важких годин, — обережно втрутився Енліль. — Пояснення здатні трохи зачекати. Можеш принести для Рендалл води?

— Кілька годин? — обличчя Закса почервоніло ще дужче. — Ти мені ще щось говорити будеш, ти?.. Вас не було . Просто взяли — і провалилися до бісових Стовпів! Ні сліду, ні звістки… Рендалл, ? — здавалось, що Зак може розрізати метал самим голосом.

— Облиш мене, — повторила вона, відчуваючи раптову втому. — Нас не було кілька годин.

— Савітрі, де ти була? — повторив хлопець тихо.

— Нортоне, вгамуйся, — спробував зупинити його Енліль.

— Ти — не лізь не в свої справи!

— Заку! Вислухай хоча б усю історію, — Рен захотіла виправити щось, пояснити, але відчуття невидимої стіни між ними зростало і певнішало з кожною миттю.

— Ох, припини, — Закс не спускав очей з Енліля.

— Ми , Заку. Ми стали причиною смерті майбутнього бога, — зізналася Рен.

Не міг же він не чути відчаю в її голосі, не міг же він бути таким непробивним у власній злості…

— Це що — відчайдушна брехня? — осміхнувся хлопець. — За два дні в Академії не трапилося. За винятком того, що кандидат у Тріаду і Рендалл Савітрі зникли безвісти по тому, як їх востаннє бачили удвох. Але я особисто думаю, вони гарно розважилися.

— Ти вмієш слухати когось, окрім себе? — Рен відчула, що всі її слова розбиваються об стіну.

— Краще я піду, — видихнув Енліль і, не чекаючи нічиєї відповіді, попрямував до дверей.

— А кого тут слухати? — спитав Закс тихо, й очі його згасли. — Кого слухати, коли в кожного — своя велика таємниця, біда й мішок виправдань?

— Не перебільшуй.

— О, пробачте, богине Савітрі, що я все перебільшую. Зокрема твої шанси загинути від рук цього маніяка з нещасними очима. І рани на твоїх руках — моя вигадка, так? — Тепер Закс не зводив погляду зі стіни за спиною Рен, наче сама вона була прозорою.

Нарешті темні очі відірвались від стіни. Закс прошепотів:

— Я тільки хотів спробувати… Але пропоную на цьому закінчити.

— Цілком згодна, — Рен з ентузіазмом кивнула.

Нортон кивнув у відповідь — зовсім розгублено, розвернувся і зсутулившись пішов геть.

* * *

Це відчуття з’явилось одразу, як він зник з поля зору. Відчуття зсудомлених м’язів на обличчі, які пориваються викривитись і дати вихід справжнім емоціям. Ридати, здригаючись, сопучи й ковтаючи сльози та соплі. Рен рішуче відкинула цей порив і спробувала подумати про справи. Про мандрівку в минуле та її фатальний фінал. Про Енліля та його прокляття. Про власні сили. Про практичне Одіна. Про тренування з Бентен. Про таємницю Амона. Аби відчути, що в цьому світі є щось, крім пустки, здатної спопелити.

«Це ж Закс Нортон. Усе було надто добре, аби тривати довго», — сказала вона собі, силкуючись зненавидіти його за нестерпний характер.

Наступного ранку відчуття, що все обличчя зсудомило і ніколи не відпустить, досі було з Рен. Зак на парах, як на зло, виглядав та поводився, як звично.

— Я переберуся до тебе! — заявила Нікта у відповідь на розповідь про цю історію (за винятком подорожі в минуле). — Давно думала виїхати з гуртожитку, а тобі не завадить товариство!

І того вечора мідноволоса подруга перевезла до Рен свої речі й кілька годин розкладала по кімнаті пакунки й пакуночки, баночки, скриньки, коробки та пакети, а Рен сиділа на підвіконні, бо то було єдине місце, не захаращене Ніктиними речами, і думала про своє: про те, що минуле змінювати не можна, а вони змінили.

Потім їй ще згадалася розповідь Гермеса про часову компресію. Отож, попри всі заборони, була змога втрутитися в хід часу. І професорка-мрієроста Лакшмі в часи свого студентства поєднувала її з вирощуванням. Хай неуспішно — але вона спробувала. Тож може спробувати ще хтось. Рен заповзялася дізнатися все про це вміння й освоїти його, підбадьорена тим, що ніде раніше не натрапляла на згадки про нього. Нехай їй не дісталося жодної унікальної навички — що ж, вона сама її собі влаштує!

Минуло кілька днів — та Зак не заговорив з Рен жодного разу після того, як вона з Енлілем повернулися з минулого. На щастя, кандидат у Тріаду успішно пояснив ситуацію Аматерасу. Рендалл не знала деталей, але Енліль списав усе на свою унікальну навичку, що вийшла з-під контролю — це було доволі поширеним виправданням. Більше змін, спричинених їхньою мандрівкою, ніби не було. Тож усе складалося непогано — за винятком Закової реакції, яка виявилася, що найгірше, справедливою, бо Аматерасу повідомила: вони справді зникали на два дні.

Проте в аудиторії з мріями, хоч скільки Рен шукала те місце, де відчула порожнину під паркетом, більше нічого їй не трапилось, мовби світ сам стер усі сліди їхньої мандрівки.

* * *

8060 рік 7 кроку Колеса Долі

— Тепер він зненавидить мене… — видихнула Герес і повалилася на гори вишитих подушок, наче сподівалася втопитися в них.

— Чудово, тоді принаймні у ваших стосунках буде визначеність, — Геката, котра вмостилася поруч, утомлено поплескала її по спині.

— Зевс дізнався, що ми були в підземеллях, коли стався обвал. Він ще подумає, що це вбили Гермеса! І тоді — навіщо це все?

Її подруга зберігала спокій, бо на Гермі та Зевса їй, звісно, було начхати. Як і на Герес та її метання.

— Без паніки, золотце. Ніхто нічого не доведе — все складається бездоганно, — голос лився, як медова патока, в якій мало втопитись найсильніше хвилювання.

Проте на Герес магія подруги, вплетена поміж слів, цього разу не подіяла.

— А ті двоє? Хто були, Стовпи б їх забрали, ті двоє?

— Мойри сказали, що то молоді боги з майбутнього, які бозна-як потрапили до нас. Ти ж відчула це — їхні аури.

— Подорожувати крізь час не може ніхто! Хіба це якісь наймогутніші вищі? Якщо вони…

— Вони ніде більше не з’являлися. Тож або загинули в завалах, або повернулися у свій час.

— …або говорять зараз із Кроном і розповідають про побачене! Та вони можуть знищити весь наш план, якщо захочуть.

— Не знищать, — струна впевненості промайнула в голосі Гекати. Вона поклала руку на груди, де блискотіла намистинка СВІТу. — Ну хочеш, я їх позбудуся, тих прибульців? Знайду і позбудуся?

— О, Гекато, а ти зможеш? — у голосі Герес зажевріла надія.

— Залюбки. Я знайду їх: будь-де, у будь-якому часі, коли вони тільки прийдуть в Академію і будуть ще слабкими та легкими цілями. Коли хтось із тогочасних студентів, мій підопічний, зможе оволодіти силою чорного чародійства, то ми їх позбудемося. Вір мені.

— А якщо твій підопічний прийде на тіньову сторону? А якщо вийде з-під твого впливу? А якщо він і сам буде слабким і ні на що не здатним? Надто багато «якщо»!

— Ну, люба, ти знала, що йдеш на ризик. Зараз твоє завдання — не сваритися з Зевсом. Адже скоро ви будете разом навіки, і ніхто не зможе перешкодити. Адже це записано в Словах, — Геката погладила намисто на грудях. — Слова ніколи не брешуть.

Розділ 12 За тінню та іскрами

— Кажуть, колись усі боги жили в одному-єдиному світі, — приглушеним голосом почала Хранителька Намиста.

— Я думала, що це лише теорія, — зауважила Рен.

Викладачка схилила голову. Збоку це виглядало доволі сонно, проте дівчина вже звикла до того, що всі рухи Інанни схожі на рухи людини, яка не спала три дні.

— Грань між фактом і легендою, що обросла дивними подробицями, дуже тонка. Потрібен тільки час. А часу було достатньо, — вуста Хранительки ворухнулись, зображуючи усмішку. — Утім, так, це лише одна з теорій.

— Добре-добре. Отож жили вони — і?

— І загинули.

— Не позитивне завершення.

— Це ж не завершення.

— О, чудово, — зіронізувала Рен.

Вона не хотіла зізнаватися, та зараз її куди більше турбували власні біди, а не історія давно загиблих світів.

Інанна примружила карамельні очі. З її виразу обличчя було важко зрозуміти, чи помітила вона іронію. Так само як і дізнатись, чи відомо їй узагалі, що таке іронія.

— Отож, — Рен пригадала лекції Нут, — вони, божества оці, переродилися в різних нових світах. І тоді… наймогутніші з них зібралися разом і створили Академію?

— Близько до того, — схвально кивнула Хранителька. — Щоразу, коли душа бога перероджується, її носій неминуче потрапляє сюди. Бо ж Академія створена на руїнах першого світу. Місця народження всіх легенд. Душі вабить сюди нерозривний зв’язок.

Вона підвела погляд на виїмки, які очікували появи новостворених зв’язків.

— А чому ж з’явився синдром зникання? Адже, якщо душі богів так приваблює Академія, то що ж приваблює їх ще сильніше? — обережно спитала Рендалл.

— Про це не розповідають загалові. Молоді боги повинні самі вирішувати свої суперечності, інакше ми виростимо їх надто слабкими і не буде користі ні для них, ні для Намиста. Та знай, що кандидати на зникнення — це душі. Вони теж походять із того, найпершого світу, де хоч і не були богами, але всі належали до легенд. І володіли меншою силою, ніж найвищі. Тому часто, коли кандидат приходить в Академію, йому надто важко. Його душа прагне перейти — перестрибнути на іншу струну реальності. У світ за межами цього, де зможе жити, як звичайна людина…

— Але вони не вмирають, так? — загорілась Рен від раптового відкриття, яке назрівало вже давно. — Зникнення — не загибель?

— Для нас тут, в Академії, зникнення рівнозначне смерті. Ми не побачимо душі зникальників до нового переродження, а коли це станеться — у волі Великих і Милостивих Стовпів… — у голосі Інанни майнув ледь відчутний осуд.

— Але вони однаково живуть.

— Але вони більше не частина Намиста, — Хранителька торкнулась прикраси на своїй шиї. — Зрозумій…

— Чому ви не розповідаєте? — перебила її Рен. — Це ж чудово. Якщо всі знатимуть, що ховає цей синдром зникнення, то в Академії стане значно веселіше.

Інанна надто різко порівняно зі звичною млявістю підвелась на ноги і згори донизу позирнула на Рен.

— Академія створена не для того, щоб тут було весело. Для нас синдром зникнення і смерть — рівнозначні, бо те й інше — це просто перехід. І раджу вам не користуватися ним.

— Чому ж? Савітрі не була божеством.

— А хто сказав, що ви — лише Савітрі?

Дівчина двічі кліпнула, силкуючись зрозуміти, що має на увазі Інанна.

— Станьте кимось більшим за минуле, ім’я та Слова, — повела далі Хранителька. — Все у ваших руках.

* * *

Після заняття з Інанною Рен, як завжди, вирушила до Аматерасу. Проте ні директорки, ані Нікти в кабінеті не було: мабуть, вони пішли займатися деінде. Натомість посеред кабінету, обличчям до вікна, сиділа Адіті. Її коси розтріпались, а важке дихання видавало, що Зірка щойно завершила танець.

Рен навшпиньках підійшла і опустилася на підлогу біля неї. Адіті не заперечувала проти товариства, тож вони потеревенили трохи про дуелі та Одінові вимоги, а потім ще про оці її танці в кабінеті директорки, струни стихій і те, як обирали кандидатів до Тріади.

— Коли я прийшла в Академію, ліміти майже не могли стримати моїх сил, тому я почала навчання за індивідуальною програмою, випереджаючи інших. Так було і з Енлілем. А ще я одразу заявила Аматерасу про свої наміри.

— Які?

— Смішно згадати. Сказала, що стану найкращою студенткою, заберу в неї посаду і назву Академію своїм іменем.

— Ого. І як вона відреагувала?

— Довго сміялася, — Зірка обійняла себе за плечі й захихотіла теж.

Двері скрипнули, і дівчата одночасно озирнулися.

— Адіті, Рендалл, там іде! — Енліль ввалився до кабінету директорки, не стукаючи, його очі горіли.

— О боги, ти досі не можеш призвичаїтися до холоду? — Адіті закотила очі.

— Та я ж не вогняний бог.

— А що вогняні боги? — втрутилася Рендалл.

— Ми нечутливі до холодної погоди, — гордо відповіла Зірка, перекидаючи червону шаль через оголене плече.

— Отож хто хоче прогулятися зі мною до тренувального корпусу в цей прекрасний снігопад? — Енліль мав настільки збуджений вигляд, наче з неба сипалися золоті монетки. — Ну ж бо! Дуель скоро почнеться, але не можна пропускати !

— Немає нічого веселішого, ніж спостерігати за тим, як Амон ламає комедію, — заявила Нікта, щойно дізналася, хто сьогодні змагатиметься.

— А якщо він не ламатиме комедію? — втрутився Зіґфрід, уважно розглядаючи центр тренувального залу, окреслений золотим колом.

— Пф-ф, я тебе про-ошу! — богиня ночі розсміялася. — Якщо Амон почне докладати до навчання стільки ж ентузіазму, як до гулянок, то його скоро зарахують до кандидатів у Тріаду. А йому цього не треба. Тому він навіть пальцем не ворухне… Дивіться, починається!

Рен повернулась до центру зали. Проте коли оголосили суперників і Веретрагна вийшов уперед, до золотого кола, Амон не відгукнувся. Не відгукнувся він і на другий заклик.

— Студенти, спокійно! — Аматерасу підвелася зі свого крісла, схожого на трон, увінчаний золотими шпичастими променями. — Очевидно, Діоніс терміново вирушив виконувати моє доручення і не встиг попередити про це. За кілька хвилин ми з паном доцентом призначимо дуель іншої пари. Веретрагно, ви вільні!

Суперник Амона, не приховуючи розчарування, почвалав геть із кола.

— І куди це він так терміново міг податися — та ще й за дорученням Ама? — примружила очі Нікта. — Навіть звучить дивно: вона відправила б когось із викладачів, чи кандидатів своїх хвалених, чи хоча б Діке, яка в неї майже секретарка.

Тим часом Аматерасу радилася з доцентом-стихійником, порівнюючи лиш їм зрозумілі параметри добору дуелянтів, і врешті вони оголосили, що двобій відбудеться між Сетом Мортом і Зіґфрідом.

— Пощастило, — Зіґ поправив окуляри, наче перевіряв їх на міцність, і став пробиратися повз студентів до центру зали.

Рен перевела погляд на Зіґфрідового суперника, який уже вийшов із групи студентів по той бік кола. Високий, худорлявий, з неспокійними очима. Вони перетинались іноді на практичних у Керна.

Сет спокійно пересипав у руці пісок. Зіґ поправив окуляри і кивнув:

— Земля?

— Щось таке, — пісок у долоні Сета сколихнувся вправо-вліво, наче маятник. — Вогонь?

— Щось таке, — Зіґфрід розчепірив пальці правої руки, і між ними загорілися миготливі вогні. — Для розминки.

* * *

Кістлява рука Сета впивалась в обличчя Зіґфріда. Погляд за скельцями потовчених окулярів палахкотів гнівом — Рен не могла бачити цього з відстані, та вловлювала одногрупникову ауру, тож уява домальовувала все інше.

Відбулося все блискавично: щойно Торарей оголосив про початок дуелі, Сет кинувся вперед і без жодних стихійних сил збив Зіґфріда з ніг. А що суперник низький та худорлявий, зробити це було неважко. Зіґфрід шарахнув Сета вогняними іскрами у відповідь і прудко вирвався. Проте Сет простягнув руку, і, підкоряючись його силі, підлога розкололась просто під ногами чорнявця — той знову впав.

Тепер Сет притискав Зіґфрідову правицю до підлоги. Ліву його руку придавив шматок розколотої плити. Та хлопець підтягнув ноги до себе і різко вдарив Сета, що нависав над ним, у живіт. Той видихнув зі свистячим звуком і хитнувся назад.

Щойно звільнившись, Зіґ сипонув просто в обличчя суперника іскрами. Кілька вогняних голок Сет відбив голими руками, не помічаючи дрібних подряпин, які вони залишили. Та іскри сипалися з-поміж Зіґових пальців снопами, але гаснули швидко, тому віднадили суперника лише першим спалахом.

Зіґфрід шарпнув ліву руку, намагаючись звільнитися, та плита надто сильно притисла його.

— У нього ж унікальна навичка, — тихо мовила Рен, спостерігаючи за Зіґфрідовими поривами. — Він невразливий до Сетових випадів і може позбутися цієї каменюки, коли забажає. Чи вона надто важка?

— Навичка, може, і є, але мозок уже ввімкнув паніку, — Нікта клацнула язиком, підкидаючи на долоні круглу стиральну гумку у формі апельсина. — Сет його спершу збив з пантелику тим, що атакував не стихією, а Зіґ страх як любить упорядкованість. Ось його й заціпило…

— Я не програю зникальникові, — білявий студент тим часом підійшов і схилився до Зіґа зовсім близько, проте гучний голос його почули всі. — Я такому, як , не програю.

І — його кулак врізався в Зіґфрідове лице. Окуляри остаточно тріснули, по підлозі задзвеніло скло.

— Сюди слухай, ти! — гаркнула Медея з іншого боку залу. — Не смій триндіти про зникальників, бо зі мною говоритимеш!

— Чи готовий мій суперник здатися? — Сет проігнорувавМедею і опустився на одне коліно біля розпластаного на підлозі Зіґфріда. — Погоджуйся, іменем Аменті, тобі не вперше.

— Агов, язикатий!

Сет озирнувся і тієї ж миті отримав по зубах. Цілитися Нікта Ромі завжди вміла добре. Її гумка-апельсин пострибала по підлозі.

— Ще базікатимеш — довбану черевиком! — пригрозила дівчина, знімаючи чорне взуття зі срібними пряжками.

— Втручання, Ромі! — крикнув Торарей і клацнув пальцями — золоте коло, в центрі якого зіткнулися Сет та Зіґфрід, зблиснуло, і над ним виросла захисна сфера, яка здавалася плетінням туману, але всі знали — таку не пробити і найсильнішою з атак.

Зіґфрід тим часом відкинув розбиті окуляри, таки прибрав уламок кам’яної плити з власної руки і на диво енергійно зірвався на ноги й зиркнув на Сета:

— Замовкни вже, істеричко, бо у вухах дзвенить. Нікто, дякую, я прийшов до тями! — він мимохідь кивнув у той бік, де стояла подруга, і різко повернувся до суперника. — У нас тут дуель стихійних сил, не забув?

Між пальцями хлопця знову стриміли полум’яно-оранжеві іскри, тільки вони не розліталися снопами, як до того.

— Як бажаєш, — Сет підійшов до Зіґфріда і підняв руку, в якій дрібка піску розкрутилась до невеликого вихору.

Чорнявець тут блискавично обійшов Сета з-за спини і щосили зацідив йому розчепіреними долонями по обличчю.

Мить — і Мортові губи проткнули палахкотливі іскри.

— За надміру отруйний язик, — Зіґфрід клацнув пальцями — іскри щезли безслідно.

На шкірі Сета не було ні подряпини, але він ошаліло притискав пальці до губ і вив від болю, відступаючи назад, тоді втрапив ногою в тріщину, яку сам же й витворив, і впав на підлогу.

— А тепер послухай сюди… — процідив лицар. — Хочеш перевірити свої сили в чесному поєдинку — вперед, я до твоїх послуг! Хочеш натиснути через синдром зникнення — випалю твій язик і звію попіл за вітром… , — повітря довкола Зіґфріда сколихнулось і зашипіло, паруючи.

Пальці суперника мацали підлогу, мовби в пориві дотягнутися до землі, захованої під фундаментом корпусу, чи просто провалитися крізь землю.

Помаранчеві голки, мов намагнічені, зчепилися, набуваючи форми сяючого меча, і впали в простягнуту руку Зіґфріда. Іскри згасли, оголюючи чорне лезо. Попри зовнішню худорлявість, хлопець легко замахнувся новою зброєю. І простромив лезом Сетову долоню.

Скрик заглушив слова Аматерасу про завершення дуелі та перемогу лицаря-драконоборця.

Проте не встигла директорка закінчити речення, як захисний щит довкола суперників розколовся й обох студентів поглинула чорнота.

Нікта, котра першою запідозрила негаразди, рвонула вперед, перетнула межу кола і з розгону врізалася в захисний бар’єр Аматерасу — директорка теж поспішала до центру зали разом з Торареєм, на ходу виставляючи невидимі щити.

— Не наближайтеся! — крикнула вона. — Усім залишити залу! Діто, прослідкуй!

Двічі повторювати не довелося. Паніка в голосі Аматерасу подіяла навіть на найупертіших. Професорка-красуня вже була біля дверей, підганяючи студентів. Нікта, проте, лишилася на місці. Вона приклала руки до невидимого щита, вперлась у нього чолом і спрагло видивлялась щось у повному мороці по той бік — там, де щойно були Сет і Зіґфрід.

— Нікс, що це таке? — Рен, замість тікати, підійшла до подруги.

Чорнота пульсувала, як жива, і підступала до щитів.

— Те, чого тут бути, — голос дівчини тремтів, вона говорила скоромовкою. — Схоже на мою силу.

Аматерасу й Торарей тим часом пірнули просто всередину чорної сфери, і через кілька довгих секунд вона почала розвіюватися. Зіґ сидів на підлозі, кліпаючи очима, наче не розумів, що відбулося. Сет лежав долілиць і не ворушився.

— Ромі, заберіть свого лицаря і бігом до мене в кабінет! Савітрі, просто , заради богів, — Аматерасу вже схилилася над Сетом.

Зіґ підвівся і ступив кілька повільних кроків, перш ніж директорка позбулася захисного бар’єру.

— Маєш препаскудний вигляд, — сяючи усмішкою, Нікта кинулася до друга. — Але ти переміг, лицарю, тож зараз ми гордо вийдемо звідси, чув? — Дівчина кивнула Рен, а тоді обережно повела Зіґфріда до дверей, кульгаючи в одному черевику — другий вона до кінця дуелі тримала напоготові, щоб у разі потреби нагадати Сетові правила хорошого тону.

Розділ 13 П’ятнадцята шпилька

Амон не повернувся ні наступного дня, ні за тиждень. Щойно випадали групові практичні, доводилося кликати на заміну Нефтіду чи кого-небудь з універсалів. На відміну від Діоніса, Закс на заняття зазирав, але його взаємодія з Рен зводилася до нуля. «Боги, оце бовдур!» — думала дівчина. Раніше їй видавалося, щов хлопцевому буремному характері є щось романтичне, та тепер внутрішній голос укупі з самою Рендалл зійшлися на тому, що Нортон направду дурне дитя.

На запитання про Амона Аматерасу стверджувала лиш одне: «Він скоро повернеться». А Нікта що не день ставала дедалі похмурішою, хоч до того не виявляла надмірного інтересу до Діоніса та його таємниць.

— Куди, на богів Аїду, його понесло? — Дівчинка хукала на ранкове какао, і Рен не могла зрозуміти, чи вона так говорить сама з собою, чи ні, оскільки подруга ніколи не чекала на відповідь і продовжувала: — Ой зажди, зажди, Діонісе, ти тільки повернися, я ж тобі влаштую…

Вона жодного разу не уточнила, влаштує Амонові, але з Ніктиного тону скидалося, що нічого хорошого.

— Шукай у всьому позитив. — Рен сьорбнула чаю і скривилася — цукор закінчився ще вчора, втім через холоднечу вони обидві уникали походу до крамниці, хоч та і ховалася під аркою в сусідньому під’їзді. — Я от, наприклад, була донедавна закохана в цілковитого ідіота. Але і це врешті стало цінним уроком.

Нікта гримнула чашкою об стіл, і її на мить обхопило плетиво чорних ниток — прояв сили Хаосу.

Чашка беззвучно розкололася, проте какао не полилося на підлогу — від нього залишився лише легкий дим, який мить чи дві пнувся до стелі — і теж щез.

— Я все контролюю… — зітхнула Нікта, прибираючи в долоню уламки.

— Нічого, — відказала Рен, згадуючи недавню дуель Зіґфріда з Сетом.

Нікта казала, що відчула там силу, схожу на свою. Сета помістили в ізолятор. Рен уперше дізналася, що в Академії взагалі щось таке існує.

…А потім зняли наступний ліміт, і він став для Академії найважчим. Такої кількості зривів та зникнень ще не траплялося. За собою Рен жодних змін не помітила. Більше того — після того як вона зруйнувала блок і зупинила напад Енліля, спалахів сили більше не траплялося, тож їй доводилося задовольнятись мізером. На щастя, мізеру вистачало, щоб складати практичні.

Енлілеве прокляття, хоч і не давалося взнаки вже певний час, все ж тримало в постійній напрузі. Сам кандидат до Тріади й далі тішився снігом, усміхався, як сонце ясне, і запевняв, аби Рен не брала до голови його біду. Та в її голові вже кружляла ідея щодо того, як проблему вирішити — принаймні як спробувати її вирішити. Щоправда, ідея ця потребувала Амона Діоніса, який мовби втопився десь — чи не в тій річці, в якій плавав човен того невідомого Ра, про якого одногрупник любив згадувати…

Кандидат до Тріади за кілька днів після зняття ліміту ошелешив Рен несподіваним подарунком — хоч як дівчина відмовлялася, та тепер у неї була розкішна крилата заколка зі срібла. Надто красива, аби носити на щодень, і надто дорога на око, щоб приймати в дарунок. Але Енліль запевнив, що то найменша компенсація за неприємності, яких він їй завдав. Виявилося, що заколка не лише страшенно красива, а ще й створена дарувати своєму власникові могутній захист.

Поки Рен крадькома припасовувала прикрасу до волосся перед дзеркалом у коридорі, зовсім поруч точилася суперечка.

— Та не може бути, — хмикнув перший голос.

— Кажу ж тобі, сам подивись! — заперечив йому хтось.

— Він же не зникальник, такого не буває, не розказуй, — напружено розсміявся перший.

— Йому капець, — авторитетно відповів другий. — Не зникальник, який зникне…

«Не зникальник, який зникне…» — Рен прокрутила в голові цю фразу і машинально сховала заколку до рюкзака. Ноги самі понесли її до госпіталю. Очікувано, там уже зібралось безліч людей.

— Хто там? — спитала Рен у першого-ліпшого студента.

— Бальдр, — видихнув Веретрагна. — Ніхто не знає, чому це трапилося.

Перед очима виникло добре знайоме обличчя: завжди доброзичливий, тихий і спокійний студент із групи Фрігг Дін скидався на особу, котра любить увесь світ, і в них повна взаємність. Він ніколи не показував надзвичайних результатів, та не плівся й наприкінці.

— Після дуелі з Фрігг, — додав Веретрагна. — Програв їй і одразу ж відключився. Як так, Савітрі? Він же не зникальник. То як так?

Рен проштовхалася в палату не зовсім ввічливо і побачила таку знайому картину: ліжко, на якому тремтів в агонії хворий, Аматерасу біля нього й інша дівчина. Тільки замість чорних на подушці розкинулись довгі русяві пасма, а замість войовничої Нікти над Бальдром ридала Фрігг Дін.

— Я не хотіла, пані директорко, — крізь сльози шепотіла вона. — Я не хотіла! Все було добре. Я ж ні сном ні духом, що він може отак… через програш. О боги, якби я…

— Помовчте! — відрізала Аматерасу.

Вона дослухалася до важкого Бальдрового дихання, наче у світі не було нічого, що цікавило б її більше. Зблідлу шкіру вкривали краплі поту, з вуст виривалися хрипи, а пальці стискали край покривала.

— Що ви тут забули, Савітрі? — не озираючись, запитала директорка, щойно Рен ступила крок досередини.

— Я прийшла допомогти.

— Ну, допомагайте, коли так хочете, — шепнула вона, зірвалася на ноги й проминула Рен. — Моя сила тут більше не помічна. А в сусідній палаті ще є шанс на перемогу.

Червоні шовки майнули в повітрі, студенти розступились перед директоркою, як хвилі моря, і вона пішла.

— Фрігг, — дівчина стиснула кулаки до болю в пальцях і рішуче підійшла до ліжка хворого. — Годі лити сльози, це не допоможе. А ви всі, — вона озирнулася на глядачів, — геть із палати!

Їхні стурбовані, напружені аури аж ніяк не могли зарадити в цій ситуації. Рен смикнула сережку.

Студенти щось неохоче загули, але дівчина стрельнула в їхній бік упевненим поглядом, згадуючи манери Аматерасу, і гаркнула:

— Якщо хочете, щоб він жив, — геть звідси!

Це подіяло краще.

— Ти… Савітрі, ти знаєш, як його врятувати? — очі Фрігг округлились, і в них зажевріла надія.

— Так, — збрехала Рен.

Насправді жодного уявлення щодо рятунку в неї не було, проте на Дін слова подіяли. Вона ожила, підбігла до дверей і зачинила їх ізсередини, щоб ніхто зайвий не зазирав.

Рен опустилась на стілець біля ліжка хворого, глибоко вдихнула і заплющила очі. Вона не знала, про що мріяв Бальдр. Не знала про нього геть нічого, окрім того, що він милий, добрий, слухняний студент.

— Фрігг, розкажи мені про нього. Хутко.

Дін опустила погляд на лице хлопця, а тоді випалила:

— Він… він найкраще, що сталося з нашою групою. Завжди допомагає, завжди робить кроки назустріч. Навіть коли щось не ладиться, зберігає спокій та віру… Якось я не могла скласти практичне в Діти, а Діта мене геть зненавиділа тоді. Тож я ридала у себе в кімнаті після кожного заняття. Тоді Бальдр пішов до неї попрохати, аби вона змінила для мене завдання для практичного. Завжди тихий і згодний з усіма викладачами, він узяв і пішов доводити щось Діті! І разу не було, щоб він хвалився чимось, ніколи не ставив себе вище, хоч у групі були й зникальники… І Нанну витягнув із самого дна. З Браном потоваришував, він, знаєш, хотів вивчати дуальні світи… — Слова лилися з вуст Фрігг, ніби пісня, та здавалось, що ще мить, і вона знову розридається.

— Дякую. Досить. — Рен усміхнулась, і перед очима розпливлася схема мрії однокурсниці. Тепла, трохи розгублена і панічна, але дуже яскрава.

«Раз, два, три!» — подумки відрахувала дівчина основні вузли і почала спрямовувати енергію, прокреслюючи кожну лінію спершуподумки, а потім пальцями.

…Вона не знала, скільки часу минуло, перш ніж Фрігг поклала руку на її плече і легко струсонула:

— Савітрі?

— Я тут, — після короткої паузи відповіла дівчина. Перед очима все рябіло.

— Савітрі, здається, спрацювало… — голос Фрігг був дуже тихим.

Рен перевела погляд на обличчя Бальдра — з нього не зійшла блідість, але хлопець дихав куди спокійніше, і руки розслабилися.

— Таки спрацювало, — здивовано повторила дівчина, відчуваючи, що сама не може навіть стати на ноги.

— О бо-оги, — Фрігг притулилась чолом до руки Бальдра, яка лежала поверх покривала, і шепотіла з полегшенням: — Савітрі, ти неймовірна! Ти чудо! Дякую тобі… сто сотень дякую тобі!

— Це не вирішення, — попередила Рен. — Це — тимчасово. Твоя мрія дуже сильна, і я сильна мрієроста. Але поставити його на ноги лише твоїм бажанням не вийде. Потрібне бажання. І тут уже мої сили не знадобляться. Заборона впливу на фізичні тіла, сама розумієш.

— Дякую, сто сотень дякую… — шепотіла Фрігг, мовби й не чула нічого.

* * *

8060 рік 7 кроку Колеса Долі

— П’ятнадцята! Це вже п’ятнадцята, Зеусу! — дівчина розсміялась ледь розгублено, розглядаючи прикрасу, яка нагадувала сонячний промінь. — Ти взагалі не розумієш значення слова «оригінальність»?

— Вона не така, як інші, — виправдався хлопець. — Цей камінь, до твого відома, страшенно дорогий та рідкісний! І він личитиме до твого…

— …набору шпильок?

— …волосся!

— До чорного личить усе. Та скидається на те, що ти прагнеш подарувати мені нову шпильку до кожної нашої зустрічі!

Дівчина покрутила в руках прикрасу і спробувала приховати задоволення. Насправді тонка ювелірна робота зачарувала її з першого погляду. Вона зблискувала чистим золотом, розписаним філігранним геометричним візерунком, який бозна-як нанесли на таку тоненьку прикрасу. Чотири промені переплітались, обрамляючи рожевий камінь, ціну якого дівчина боялась уявити. На одній з граней каменя красувалась крихітна літера «А».

Дівчина умисно недбало ввіткнула прикрасу у складну зачіску — до попередніх чотирнадцяти.

— Ти не мусиш носити їх усі зразу! — зауважив Зевс.

— Не мушу, — погодилася вона, хоча знала, що носитиме. — То чому ж ти покликав мене?

Хлопець розсміявся і схопив обидві її руки:

— У мене є ідея. Трохи божевільна, мабуть, але… Ама-мі, вислухай.

— Тільки не про шістнадцяту шпильку… — закотила очі дівчина.

— Наразі ні. Я думаю про Намисто, — голос Зевса посерйознішав. Він говорив швидко й різко, наче слова не встигали за думками. — Воно надто слабке, з ним стільки разів щось траплялося. Я вчив історію, багато, щоб знайти підтвердження, щоб упевнитися, як воно буде далі, за межами цього місця. Але насправді є стільки небезпек. Навіть для найкращих богів…

— І що ж?

Аматерасу знала це все давно. Знала, що їхнє життя ніколи не буде простим. Вона остерігалася того, ким — або чим — може стати, коли зважиться на творення світу. Та не могла відмовитись од наступного кроку, мовби він був найбажанішим шляхом для неї, найбільшим поривом душі, котру вона носила, та імені, котре дісталося їй у спадок від когось величного і прекрасного, від когось неосяжного й рідного — від голосу, який зрідка озивався в ній, оповідаючи про Першу.

— Тож, — Зевс привернув її увагу знову, — я хочу створити дуальний світ. З тобою.

Запала ніякова тиша. Дівчина довгим уважним поглядом досліджувала обличчя друга, намагаючись знайти хоч натяк на те, що то був жарт. Проте ні.

— Аматерасу…

— Помовч хвилинку!

Дуальні світи… Вона спробувала згадати все, що знала про них. Ті давні-давні історії, що всі боги походять з одного світу, який зник після повороту Колеса Долі. Але потім почали зароджуватися й нові — там спокійно жили декілька богів, подекуди — двоє, яких називали дуалами. І вони успішно підтримували гармонію. Але минуло кілька кроків Колеса, усе почало змінюватись, і вже дуже багато часу лише виняткові божества могли співіснувати поруч. Отож…

— Це божевілля, — усміхнулася Аматерасу. — Та я згодна.

— Ти… тобто, ? — розгубленість промайнула в очах Зевса, наче він саме добирав аргументи, а тут весь його план зруйнувала згода. — Я знав, що ти погодишся!

— Не знав. Але дуже сподівався. Крон Осс нас повбиває, якщо дізнається, — відповіла Аматерасу, смакуючи кожне слово. — Тож краще не розповідати іншим. Проведете мене до покоїв, кандидате Зеусу? — Аматерасу розправила складки рожевої сукні і взяла хлопця під руку.

— Звичайно, — набундючився він, — я ж не дозволю своїй богині самотою гуляти поночі…

— …територією Академії під захистом непробивних щитів. Як люб’язно з вашого боку.

У тиші шелестіло листя. Сяйлива доріжка місячних променів промальовувала тіні, і Біла Вежа здавалася самотнім маяком у срібному мовчанні, маяком, який ловив звістки з невідомих світів, загублених по обидва боки реальності. Аматерасу задерла голову. Цятки зірок нагадували каміння в шпильках, котрі дарував їй Зевс.

— Тінь і темрява потрібні, — шепнула вона. — Хай що б там казав директор та інші. Адже вдень не видно отакого неба.

— Ти про тіньовий бік, Ама-мі?

— Про нього також.

— До Академії не повинні потрапити боги з тіньового боку. Вони можуть знищити нас, — у голосі Зевса брязнув осуд.

Так їх учили. Так було заведено.

— Зеусу, не будь таким обмеженим, — дівчина вивільнила руку і відступила вбік. — Вони — наша рівновага. Не кращі, не гірші — просто інші.

— Ще скажи, що потрібно дозволити навчатись у нас хаотичним! Ти ж не думаєш, що…

— Звичайно, треба.

— Ти так думаєш просто тому, що він…

— Ні, — перервала Аматерасу, скривившись. — Не треба про нього. Мій брат — бог з тіньової сторони. Я не потребую нагадувань. Та сам подумай: адже коли ти прийшов в Академію, то навіть думка про те, щоби прийняти сюди жінку, вважалася безглуздям!

— Жінки, тіньовий бік і Хаос — то трохи різні речі, Аматерасу.

— Не такі вже й різні, — усміхнулася та і торкнулася обновки у волоссі. — Вона чарівна. Нова шпилька.

Хлопець помітно пожвавився, щойно зрозумів, що напружена тема закрита.

— До речі, про шістнадцяту. Я подарую її в ніч Свята Сонця.

— Я б воліла, щоб вона втілювала баланс світла і темряви, якщо вас цікавить моя думка, шановний, — Аматерасу подалася вперед, стишуючи голос до шепоту.

— Мене цікавить усе, що стосується тебе. І завжди буде так.

— Тс-с-с… — Аматерасу приклала тонкий палець до вуст Зевса і спідлоба подивилась на нього. — Шановний кандидате в Тріаду, ви надто любите гучні заяви, але слова треба підтверджувати ділом.

— Як же мені підтвердити, що ви — центр мого Всесвіту?

— Наразі ти не можеш зробити нічого вагомого, а твої пафосні фрази на мене не особливо діють, — верховна богиня примружила очі. — Тому просто проведи мене до покоїв.

* * *

— А ти знаєш, хто створив світ, звідки ти прийшла? — спитала Бентен, зазираючи Рендалл в обличчя.

Її руки малювали просту схему на кам’яній підлозі, але без розмов дівчині не малювалося. Спершу вона розпитувала про недавній «порятунок» Бальдра, та Рен відмахнулася, бо не вважала, що тут велика її заслуга: вона лише використала потужну мрію Фрігг, і це допомогло повернути студента з межового стану. Але вона не могла вилікувати його самотужки.

— Поняття не маю, — неуважно відказала Рендалл, зиркаючи на сторінку книги вже втретє, бо якась гризота не давала їй дочитати клятий абзац.

— А я зустрічала її, — заявила дівчина так, наче тільки й чекала, щоб поділитись цією історією. — Вона вельми сувора, але водночас і добра. І дбає про Академію.

— Чудово, — швидко відповіла Рен і пробурмотіла: — Краще запам’ятай, що наприкінці другого кроку Колеса Академію зруйнувала Сан… — вона затнулася на довгому імені. — Сансара Іґґдрасіль… О, це ж наче одна зі Стовпів! Нарешті хоч якась книга, де згадують їхні імена, а не пафосні титули. Цікаво, навіщо їй це здалося?

Таємничі «великі й милостиві» вищі, судячи з історичних записів, ніколи не палали особливою миролюбністю, що не заважало їм підтримувати так звану гармонію. Але вони були сильнішими ледь не за будь-кого з богів, тож їх шанували й побоювалися. Рен дратувало те, що в підручниках містилося надто мало інформації про Стовпів, та й наявна видавалася дуже суперечливою… Наче самі автори не були певні в тому, що писали, а може, лише переказували чужі історії.

Внутрішній голос запевняв, що хто-хто, а один із її одногрупників мав би точно знати, де шукати найкорисніші підручники на цю тему. Але гордість, образа і сум’яття всередині не давали змоги дівчині зробити крок назустріч. Навіть коли той крок стосувався навчання й жодним чином не натякав би на те, що вона іноді думає про Закса Нортона. Адже найбільша біда полягала в тому, що вона думала.

Зачитуючи параграф, Рен не відчувала емоцій щодо Академії, зруйнованої шість кроків тому. Навіть найстрашніші речі, які відбувалися давно чи далеко, мали властивість втрачати весь свій жах пропорційно до збільшення відстані в часі й просторі.

— Це надто страшна влада, — пробурмотіла Рен до себе, але Бентен вирішила послужливо відповісти:

— Вони — хранителі душ, які знають, кому і коли сотається нитка переродитися, тому ми наче в залежності від них.

— Нут казала, що вони не вирішують нічого щодо божественних перероджень — просто знають, коли чий час. І бережуть душі.

— Та це й найважливіша робота, хіба ні? Тим більше, їм до снаги вбити будь-якого бога. Ви проспали лекцію, на котрій це розповідала професорка Нут.

Рен відчула сором через те, що нова студентка знає більше за неї, і додала:

— Якщо вірити записам, то їх одного разу все ж перемогли в Академії. І змусили піти звідси, перш ніж Стовпи всіх повбивали… Але вершити правосуддя вбивствами — якось недипломатично в сучасному світі.

— Так вони ж давніші за всі світи. Не думаю, що їм є щось до того, чого хочуть інші, зокрема й ми. Їхнє правосуддя — таке .

— Твоя правда. Ото вже ці давні… — Рендалл згадала про Мойр і їхню турботу про гармонію, яка означала одне: тверду завісу між світлом і темрявою та несприйняття змін, бо зміни, на думку Трьох, несли в собі загрози, не співмірні з користю.

— Нікому не зрозуміти давніх… — зітхнула Бентен. — А як їх перемогли тут?

— Записи доволі туманні. Згадується дуже сильна Тріада, яка прийшла на допомогу богам Академії, — Рен потерла чоло, силкуючись згадати, що саме вона читала на заняття Нут. — Та ще з ними була Ніка… чи Нікея. Загалом, богиня перемоги. Здається, вона й допомогла пересилити всю логіку.

— Цікаво було б побачити це: силу Тріади, богиню перемоги, — замріяний погляд Бентен шугнув угору, до вкритої фресками стелі.

— Ще побачиш, — поблажливо запевнила Рен.

— Угу. Але я хотіла б, аби це сталося не в битві зі Стовпами.

— Та певна річ, звідки їм тут узятися?..

— Сансара Іґґдрасіль, Колесо Долі — повторила Бентен протяжно, з повагою та острахом до цього імені. — Сподіваюся, вона більше ніколи не з’явиться в Академії.

— Я теж, — кивнула Рен, перегортаючи сторінку. — З минулого візиту збігло стільки років, що шанс один до мільйона… Зажди, ти сказала — Колесо Долі?

— Так її називають, — кивнула Бентен. — Хіба ви не знали?

Рен заперечно похитала головою. Віднедавна вона була певна, що «кроком Колеса Долі» в найдавніших історичних хроніках величали часові періоди, та ніколи не зіставляла цього з реальною, загрозливою особою. З особою, котру згадував у своєму посланні Хамсін, друг Діоніса.

А наступного ранку — в один з мільйона звичайних ранків — Сансара Іґґдрасіль, велике й милостиве Колесо Долі, прийшла в Академію.

Розділ 14 Колесо Долі

Рен не вірила своїм очам: Аматерасу — сама Аматерасу, горда й холодна директорка Академії, богиня всесвіту, яка нагадуєсталеву струну, — схилилася перед Сансарою Іґґдрасіль у глибокому поклоні і не підводила голови.

— Приємно бачити, що у вас іще живе повага до першооснов світів, — голос гості звучав загрозливо навіть попри невинну фразу.

Гостя з’явилася вранці. Без попередження. Посеред першої лекції у дворі Академії вдарив стовп світла, і воно, мов живе, просочилось у всі аудиторії, у всі шпарини, піддашшя й підвали, сліплячи кожного. А тоді — поки нашорошені студенти протирали очі і мружилися, думаючи, чи не посліпли вони, — директорка крижаним голосом наказала всім вийти на подвір’я й вишикуватися там. І не зронити ні слова. І не підводити погляду, хай там що. Бо Колесо Долі прийшла до Академії.

Рен не встигла навіть зайти по пальто, яке залишила в гардеробі. Проте від хвилювання зимовий холод не торкався розпашілого лиця, не проникав під плетіння светра, наче його щось притуплювало.

Усі знали про великих Стовпів. Ніхто не міг уявити, що одна з них тут. Але вона була тут, чекала на них у дворі, сама-самісінька. Спершу Рендалл помітила лише золоті вигадливі сандалі. Маленькі ніжки, взуті в них, дрібними кроками ступали по засніженій землі. Студенти, як і наказано, завмерли в глибокому поклоні і не підводили голів.

— Вітаю, душі Академії богів! — голос гості був теплим, приязним, і все ж здавалось, що він — круговерть, якій стане миті, аби затягнути їх усіх за край незворотності.

— Вітаємо вас в Академії, о величне Колесо Долі, опоро Всесвіту, Хранителько Третього Стовпа і Колиски, Сансаро Іґґдрасіль! — відповіла Аматерасу церемонною фразою.

— Підведіться, я хочу на вас поглянути, — милостиво наказала гостя.

Рен обережно підвела голову і, як інші студенти, насторожено позирнула на новоприбулу.

Сансара не скидалася на найбільшу загрозу всіх світів. Невисока й худорлява, вона мружила мигдалевидні очі, а на застиглому в безчассі лиці розквітала усмішка. Попри мороз, фігуру гості ховала лише тонка сукенка, а широкий пояс, вишитий золотом, здавалось, переламував її стан навпіл. Рівний проділ розтинав темно-золоте волосся, гладко зачесане довкола двох коліщат — над правим і лівим вухами. Вони надавали гості ще химернішого вигляду, та її аура, котра двигтіла в повітрі, вселяла дикий страх. Рен хотілося провалитися крізь землю чи розчинитися в повітрі. Вона засоромилася цього пориву, та, хоча довкола стояли в заціпенінні геть усі студенти, почувалася такою самотньою й відірваною від гурту, ніби хтось оточив її стіною і залишив наодинці супроти цієї гнітючої аури, супроти цих уважних очей і оманливої посмішки.

Сансара наблизилась до Аматерасу і тихо спитала:

— Чи ви очікували мого приходу?

— Ні, о величне Колесо Долі, — голос директорки звучав здушено, і Рен задумалась, а чи не хоче Аматерасу і сама втекти світ за очі від новоприбулої.

— Неправда, — Сансара підійшла ближче. Голос її тепер лунав, як скрегіт криги. — Вітати мене неправдою — як погано… Пані директорко, а що це у вас у волоссі? Громовідводи?

Волосся Аматерасу було, як завжди, ретельно укладене у складну зачіску, яку прикрашали золоті спиці шпильок. Директорка не відповіла. Проте Сансарі і це не сподобалося. Вона повторила:

— Я спитала: що у вас у волоссі?

— Це шпильки. Прості шпильки.

— Красива робота, — гостя висмикнула одну прикрасу і піднесла її до очей.

Чорне пасмо Аматерасу впало на її плече — директорка здригнулася, мов від удару.

— Яка філігранна! Старовинна робота.

— Пані Іґґдрасіль… — почав був Одін, проте Сансара зиркнула в його бік, і перший заступник тут же розпластався на землі.

— Я не говорю з вами, — кинула гостя, заколюючи шпильку в одну зі своїх кіс, обкручену довкола коліщатка. — А щодо вас, директорко, то негоже носити… скільки їх там у вас… п’ятнадцять? Так, негоже носити п’ятнадцять коштовних шпильок на щодень, ще й у присутності поважних гостей. Красуйтеся своїми спогадами деінде.

— Звичайно, пані Іґґдрасіль, — твердо відповіла Аматерасу і так само твердо схилилася в поклоні. — Якби ви були такі ласкаві звільнити мого першого заступника…

— О, звісно! — Сансара, здавалося, повеселішала і махнула рукою в Одінів бік, вивільняючи його. — А тепер до справ. Рада бачити, що у вас усе процвітає. Який чудовий випуск! — жінка позирнула на всіх присутніх.

Рен здригнулася, коли погляд гості черкнув її, ніби вогненна хвиля, котра випалює всередині останки спокою і селить там бажання впасти на землю і не ворушитися, не дихати, не привертати уваги. Що завгодно — аби тільки ці мигдалевидні очі більше не торкалися її жодним позирком.

— Любі студенти, мені потрібен лише один із вас! — повідомила Сансара врочисто. — Той, хто носить ім’я Діоніс. Бог вина й веселощів.

Серце тенькнуло.

— Тут немає нікого на ім’я Діоніс, — директорка випросталася.

— Немає? — Сансара перепитала спантеличено, мов акторка поганого театру. — Немає?

— Саме так, — підтвердила Аматерасу.

— Ви не брешете, пані директорко, — гостя нахилила голову в один бік. Тоді в інший. — А ні, ви не брешете! Тут немає нікого… нікого на ім’я Діоніс… Але я знаю, що помилок не буває. Тож скажіть мені негайно: де він?

Сансара на позір не зробила нічого, проте на Рен навалилася непомірна вага, яка притискала до землі, розплющувала, втискала в камінь, погрожуючи знищити повністю. Коліна підігнулись, і вона впала, відчуваючи, що ще дві секунди — і кістки переламаються. Але дві секунди минули, а хрускоту досі не було. Тільки відчуття, що щось руйнує її зсередини, роздираючи зв’язки і сухожилля, трощащи кості, шматуючи м’язи. Кров сполохано закипала. Мить — і Рен зрозуміла: кров справжня. Вона скрапувала з її носа, витікала з рота, погрожуючи задушити. Повітря не стало.

— Відпустіть студентів, — сказала — ні, наказала — Аматерасу.

— Де Діоніс? — перепитала Сансара.

Згорав кожен атом тіла. Агонія вимикала думки. Кров юшила і не спинялася.

— Відпустіть. Моїх. Студентів.

— Спершу Діоніс. Мені потрібен Діоніс.

Біль наростав, щоразу здавалося, що гірше вже не буде, але він наростав і далі.

«Це буде дуже безглуздо: загинути і не виростити його нездійсненну мрію».

— Діоніс, — безжально повторила гостя.

— Тут немає Діоніса!

Рен понад силу повернула голову в бік — там стояв Торарей. Його темне волосся взялося вогнем на кінчиках, у правій руці майнув кривавий меч — край леза застиг за півподиху від горла Сансари. Ліва рука доцента-стихійника стискала молот, занесений для удару.

Гостя не видавалася ні наляканою, ні здивованою. Адже Торарей не міг поворухнутися. Його напружені м’язи застигли на межі фатального руху, але Сансара легко пурхнула вбік і похитала пальцем.

— Е-е-е, ні, Торе. Е-е-е, ні, Арею… Я знала, що ви станете вибуховою сумішшю, але, е-е-е, ні, я не дозволю вам. Це був неправильний крок, любий.

Сансара звела руку вгору, і на кінчику її пальця загорілася крихітна золота крапля, достоту зірка чи сонце. Вона віддзеркалювалася в очах застиглого Торарея, де тремтів — чи не вперше — острах. Сила Сансари відпустила студентів — Рен знову могла дихати, хоча кашляла кров’ю і задихалася, спостерігаючи за тим, як…

— Стійте! — Діта кинулася навперейми й затулила собою доцента-стихійника. — Стійте!

Вона вся дрижала, але розчепірила руки і завмерла так, мов за її тендітним станом зміг би сховатися кремезний доцент. Діта мала такий вигляд, наче й кінець світу не зрушить її з цього місця.

Та кінець світу — всіх світів — був тут в образі тендітної жінки з осяйною, певна річ, убивчою краплею енергії на кінчику вказівного пальця.

Сансара завмерла. Зацікавленість загорілася на її обличчі усмішкою.

— Афродіто, йди звідси — процідив Торарей. — Просто… йди.

Діта, проте, навіть не зворухнулася.

— Тор і Арей порушили найпершу заборону. Вони підняли зброю на , — Сансара смакувала кожне слово, як вишуканий десерт. — Для них немає жодного виправдання, Афродіто. Жод-но-го.

— Ні, — вперто шепнула Діта. Голос її не тремтів, тремтіли руки, по яких раптово почала розтікатися кров від ран, котрих не бачило око. Грива золотого волосся впала на чоло викладачки, коли розкололася діадема, що його стримувала, проте Діта подивилась на гостю спідлоба і видушила знову: — Ні.

Більше — жодного слова.

— Афродіто, відійди, — наказала Сансара, наступаючи на уламки Дітиної діадеми, які хрускотіли, мов кістки. — Ти чудово знаєш, що мені нічого не вартує позбутися й тебе, але не хочу, аби студенти подумали, що Стовпи Всесвіту неґречно поводяться з їхніми викладачами. Ми несемо кару лише тим, хто завинив. Бо ми — великі та милостиві.

— Ні, — ніздрі Діти розширилися. — Ні.

Здавалось, що всі інші слова викладачка забула.

— Пані Іґґдрасіль, я смиренно прошу пробачення за моїх підопічних, — Аматерасу вийшла наперед, закриваючи собою Діту та застиглого Торарея. — Їхня неприпустима поведінка — це лише моя провина.

— Забудьте церемонії, пані директорко, — відповіла Сансара, погладжуючи шпильку Аматерасу в тонкій косі. — Про ваші провини ми поговоримо згодом. Я прийшла сюди виконати свою роботу. Тор та Арей стали в мене на шляху. Нечувано. Афродіта захищає їх. Ще гірше.

— Так, пані Іґґдрасіль. Торарей приносить нам усім багато незручностей, і я з вами повністю згодна, — Аматерасу схилила голову, але тільки на мить, а тоді її чорні очі впилися в обличчя Сансари. — Та я повинна просити вас про милість, як наймудрішу та найсильнішу зі Стовпів.

Обличчя Сансари залила химерна посмішка: чи то слова припали їй до смаку, чи вона насолоджувалася покарою, яку запланувала.

— Торарей учинив неприпустиме, і його буде покарано відповідно до тяжкості цього вчинку, — палко продовжила Аматерасу. — Це стосується й Афродіти. Проте нам , щоб вони залишились в Академії. Обоє, — директорка говорила швидко, мов боялась, що Сансара зараз переб’є її своїм непохитним вердиктом. — Вони — значна частина нашої сили. Їхня погибель похитне нашу рівновагу. У найгіршому випадку, Академію знищать аномалії за лічені дні. Тож я смію просити… благати вас про милість.

Після цих слів Аматерасу впала навколішки перед Сансарою. Її довгі чорні коси бухнулися в сніг. Діта, яка не зронила ні слова, зробила те саме. Торарей досі не міг поворухнутися. З його чола сочився піт.

Гостя довгу хвилину дивилася на директорку та професорку, а тоді махнула рукою — стихійник упав мов підкошений.

— Аррі! — Діта кинулася до нього.

Рен видихнула: тиск спадав остаточно, і вона, як і всі інші, повільно почала зводитися на ноги.

— І запишіть у всіх підручниках, що Сансара Іґґдрасіль, всемогутнє Колесо Долі — наймилостивіша зі Стовпів Всесвіту, — Сансара всміхнулася. — Та повернімось до моєї справи. Я прийшла сюди по Діоніса. Його тут немає — кажете ви. Але ось у чім проблема — я надіслала дещо в Академію. Дещо для нього. Дещо, що привабило б його, як світло приваблює метелика, і він згоряє в полум’ї. Дещо невеличке, скляне і трохи прокляте. Скажімо, сферу… — Коліна Рен почали підгинатися. Сансара вела далі: — Тож зараз я заберу з собою того, хто носить мій знак. Хоч у якій особі він ховається, Діоніса я впізнаю.

— Як побажаєте, — Аматерасу підвелась, і слабка усмішка зачаїлась у кутиках її вуст.

Сансара тим часом пройшлась повз ряди студентів, виглядаючи відсутнього Амона в натовпі.

— Щось не так, пані Іґґдрасіль? — директорка крокувала одразу ж за нею. На її чолі підсихала кров.

— Та ні, все гарно. Просто… ні, все чудово, — Сансара кивнула, а тоді простягла руку вперед, указуючи на когось: — Ти! Йди сюди!

Рен повернула голову і здригнулася: крізь натовп пробирався Енліль. Від нього віяло спокоєм і впевненістю, але обличчя зблідло, мов сніг. Він схилився в поклоні, глибокому й шанобливому.

— Пані Іґґдрасіль, я кандидат у Тріаду Енліль.

— Хто ти такий, побачимо згодом… — гостя замислено окинула хлопця поглядом і пішла вздовж студентських рядів у протилежний бік.

Руку Рен хтось стиснув. Хоча ні, не хтось. То була достеменно гаряча й добре знайома долоня Нортона.

— Зак? — прошепотіла дівчина.

— Відійди. Якомога далі. Зараз, — хрипко відповів хлопець. І то були перші слова, які вона чула від нього цього місяця. Та відійти не встигла — та це й не допомогло б.

Сансара повільно пропливла повз них. Щойно Рен видихнула з полегшенням, як Колесо Долі зупинилась. Вона повільно-повільно озирнулася.

— Ти, — велика і милостива наблизилася до Рен і м’яко поклала їй руку на плече. Рука ця була дотиком смерті, життя і чогось вищого над це. — Друга, на кому є мій знак. Ти підеш також.

— Вона не може бути Діонісом, — голос Зака затремтів, його нігті впилися в долоню Рен. — Вона не може, вона…

— Я йду, — перебила дівчина швидко і подивилася на Сансару. — Пані Іґґдрасіль, студентка Рендалл Савітрі. До ваших послуг.

— Чудово, за мною.

— Не йди. Ні. Не йди, — гарячковий шепіт Зака і його пальці не відпускали.

— Усе добре. Ти бачив. Я мушу йти. Діта і Торарей. Ти бачив. Я мушу. Заку! — гарячково шепотіла Рен, боячись затримкою розгнівати Сансару. — Я повернуся, — мовила вона, майже силоміць вириваючи руку з пальців, які їй так хотілося тримати. Вона щойно подумала про це, мов просвітлення накотилося після дотику Сансари, відтинаючи всі колишні сварки й непорозуміння, маски й недомовки. Мовби дотик Колеса Долі дав їй оту єдино важливу істину, щоб забрати її негайно.

— Я повернуся. Ти ж знаєш. Я переможу, — видихнула Рен на прощання.

Хоч насправді вона не думала, що повернеться.

Розділ 15 Те, чого не робив ніхто

Коли Рен опритомніла, Енліль саме розповідав Сансарі про випадок зі сферою. Дівчина озирнулася: вони потрапили до незнайомого місця. Вікна круглої зали затуляли мереживні штори. Колони замикали залу в півколо і губились у хмарах, які пропливали просто над головою.

Сансара напівлежала на білосніжному дивані. Енліль стояв спиною до Рен, просто перед очима Колеса Долі. Його голос лунав тихо, спокійно і впевнено, але руки були міцно стиснуті за спиною. На лиці великої і милостивої застигла нудьга. Мигдалевидні очі невідривно стежили за кандидатом до Тріади.

Дівчина звелась на ліктях — вона лежала на підлозі — і відчула, як запаморочилося в голові.

Сансара помітила її рух і осміхнулася:

— Ну й ну, і це в нас богиня, яка освоює стихії повітря, але непритомніє від маленької подорожі в хмарах?

— Вибачте, пані Іґґдрасіль.

— Поки нема за що вибачатися, — Сансара махнула рукою. — Зі слів твого супутника, жоден із вас не Діоніс. І також не Амон. Це створює мені проблему. Бо я пройшла довгий шлях не на те, щоб зіткнутися з новою оманою.

— Але це дійсно так, — відповіла Рен, усе ще не розуміючи, чому для Сансари не очевидна її помилка. — Я Рендалл Савітрі, а він — Енліль.

— Імена, імена… — Жінка (чи то істота, яка ховалася в жіночому тілі) похитала пальцем. — Імена мають силу, юна богине. Але вони можуть змінюватися так легко, як і обличчя. Я мала впевнитись, — усмішка зійшла з вуст, тягнучи їхні кутики донизу. — Та все ж тут щось не сходиться, Рендалл Савітрі. Ми мусимо дізнатися, що саме. Бо я надсилала дарунок для Діоніса. Створила прокляття, щоб уразити саме його. Та сфера притягувала грішника, як найсильніший магніт.

— Я знайшла її першою — випадково. Оту вашу сферу, — зізналася Рен.

— Коли все й так, як ти кажеш, студентко, знай: випадковостей у Всесвіті не буває. Це для вас, нижчих, є такі речі, як фатум та доля, збіги, везіння та випадковості. А ми знаємо, що все — наслідок чиїхось продуманих ходів. Хтось, отже, напоумив, аби ти завадила мені знайти Діоніса, розділила з Енлілем прокляття, призначене для іншого, і зруйнувала задум, заради якого я здолала довгий, незмірно довгий шлях.

— Мушу заперечити, пані Іґґдрасіль, — блискавично втрутився Енліль. — Ми поважаємо всі ваші рішення на благо гармонії світів і нізащо не втрутилися б на шкоду, бо…

— Як правильно ти говориш, кандидате в Тріаду. Надто правильно, тож вірити у твою щирість не хочеться. Савітрі, студентко, ходіть-но сюди, — Сансара поманила Рен пальцем, і та відчула, як її ноги рухаються проти волі. — З Енлілем я вже поспілкувалася вдосталь, аж нудьга накотилася від його солодких слів, тож тепер хочу поговорити з тобою. Видається, що ти будеш цікавішою співрозмовницею. А ти, кандидате в Тріаду, відпочинь! — Колесо Долі навідріз змахнула рукою, і хлопець упав на підлогу. — Тепер говори, — Сансара підвелася з дивана, і мигдалевидні очі примружилися. — Я хочу почути те, що переконає мене залишити вам життя. Думай, бо життя — цінна ставка.

— Навіщо це? — вихопилось у Рен.

Права брова Сансари ледь піднялася:

— Навіщо залишати вам життя, Савітрі, студентко?

— Ні, пані Іґґдрасіль, — дівчина машинально вклонилася. — Навіщо вам убивати нас? І — навіщо вам Амон Діоніс?

Колесо Долі усміхнулася:

— Що ж, ти справді цікавіша од цього кандидата в Тріаду. І бодай трохи щира. Я, Савітрі, верховний закон. Я відповідь на всі «навіщо». Ви порушили мої плани, тож я маю повне право позбутися вас. Та найбільша біда в тому, що мене долає нудьга. Ти не уявляєш, як я живу, Савітрі, не уявляєш і ніколи не зможеш осягнути, як це — коли нудьга в’їдається в тебе, мов іржа в старовинну прикрасу, яка досі чарівна, але вже вкрита шарами століть. Тож ніщо у світі — у всіх світах — не чіпляє душу, і ніщо не може прогнати смуток… Оця іржа і моє божевілля тримають так міцно, що я хапаюсь за кожну можливість розважитися. Така правда, Савітрі. Ви, боги, приходите, мов іскри, палаєте, згасаєте — і щоразу, коли приходите заново, то ви вже інші, вже нові. У вас є шанс та змога змінюватися, а в нас — нема. Тож не питай навіщо, Савітрі… Що ж до Діоніса, то він узяв те, що йому не належить. І його чекає смерть, набагато гірша за вашу.

Рен зціпила зуби. Отож їх збираються вбити, бо стародавній Сансарі Іґґдрасіль нудно живеться. І простота, з якою велика і могутня Колесо Долі розповіла про це, запевнила дівчину, що, вбиваючи її, ця істота відчуватиме щонайбільше проблиск у своїй вселенській нудьзі.

— А можливо, я повернуся до Академії та знищу заразом її. У мене потребуватиме певного часу те коло, яке я мушу пройти, щоб навідатися до вас удруге. Утім, завдання завиграшки виконає хто-будь із моїх братів і сестер, кожен із яких іде своїм шляхом. Або зробимо так: із вашого випуску виживе лише хтось один, — Сансара сплеснула в долоні, наче зробила неймовірне відкриття. — А може, краще нацькувати студентів одне на одного, доки вони не переб’ють самі себе в нападах божевілля? Божевілля — воно таке… Підкрадається, знищує навіть найсильніші душі. Ніхто не застрахований, ніхто не вбережений. Що думаєш, Савітрі, студентко?

— Академія — безцінна, — видихнула Рен, пригадуючи все те, що вона читала — скільки разів Стовпи вже скошували її під корінь.

— Неправильна відповідь. Та направду одна тоненька ниточка стримує мене — без нових світів стане ще нудніше! А нидіти й чекати на відродження Академії, о ні-і… До слова, студентко, ти вже мала б корчитись від болю, — на обличчі Сансари майнув інтерес. — Я щойно наслала на тебе дрібненький приступ і не бачу жодної реакції. Що це? Нова методика навчання? Унікальна навичка? Неймовірна стійкість? Чому ти не лежиш у мене в ногах і не прохаєш помилування?

Рен сторопіла. Вона відчувала слабке поколювання і тремтіння в колінах, але списувала це на страх. Утім, відповідь дзеленькнула у волоссі: шпилька, два розкішні срібні крила, подаровані Енлілем.

— Мене захищає прикраса, — зізналась дівчина, згадуючи, що Сансара дуже погано реагує на брехню.

— Непроста студентка Савітрі, — Колесо Долі облизала тонкі губи, підійшла до неї впритул і потяглась по шпильку, проте на півдорозі опустила руку. — То й нехай. Так навіть цікавіше. Отже, у мене є пропозиція, студентко. Розваж мене. Зроби щось, якщо ти вже така непроста… Зроби те, чого не робив ніхто! Якщо зможеш здивувати — можливо, я відпущу вас із кандидатом у Тріаду та вирушу далі на пошуки Діоніса. Якщо не зможеш — я вб’ю вас, аби в Академії пам’ятали про мій візит і поважали ім’я великої і милостивої, як і в давні часи. Згода?

Рен глибоко вдихнула і заплющила очі. Особа, котра стояла навпроти, з вигляду була всього лише зграбною жінкою в дорогому одязі. Проте від неї струменіла енергія, якій під силу змести все. Рен бачила ауру Сансари навіть із заплющеними очима: та підсвічувалася мідно-золотими променями, і дотик до неї викликав фізичний біль. Не було нічого, щоб протиставити їй. Не було відповідей, підказок і правильних рішень. Та вмирати не хотілося.

— Я згодна, — видихнула дівчина, нагадуючи собі, що мусить перемогти. Мусить — задля себе й Енліля. Задля рідних уже стін Академії. Задля маленької сфери з нездійсненною мрією.

— То як ти розвієш мою нудьгу? — неуважно спитала Сансара, масажуючи мочку вуха, де подзвонювали тонкі дужки сережок.

— Якщо я розповім, не спрацює, — відповіла Рен. — Скажіть, шановне Колесо Долі, чи правда те, що вас шанують усі і всюди?

— Так. Звичайно. Краще вчити історію треба, неуважна студентко Савітрі.

— Чи так було в усі часи?

— Так, в усі. Недалекі боги якось посміли кинути мені виклик, та жодна божественна сила не зможе пробити мого захисту, — в голосі Сансари не було радості чи гордості, тільки нудьга.

— Але я читала, що Стовпів перемогли в Академії, — обережно додала Рен.

— Не мене, — кинула Колесо Долі, — то інших. А я — найкраща з-поміж них.

— Певна річ, — Рен знову вклонилася. Усе всередині неї скручувалось у маленьку краплю, готову вибухнути. Серце бухкотіло ледь не в горлі.

— То коли почнеться щось цікаве?

— Уже почалося, — дівчина подумки попрощалася з усіма, кого знала, і з відчуттям пустоти й дикого дзвону в голові кинулася вперед — просто на її величність Колесо Долі, Хранительку Всесвіту, обороницю Третього Стовпа, велику й милостиву Сансару Іґґдрасіль, котрій не могла загрожувати жодна сила жодного бога.

Рен виставила руки вперед і щосили штурхонула Сансару на підлогу. Від несподіванки худорлява й невисока жінка не втрималася на ногах, послизнулась і розтягнулася на білих плитах. Рен упала на коліна поруч неї, хутко висмикнула шпильку Аматерасу з Сансариної коси, а тоді занесла вгору, щоб гострим кінцем увігнати в руку Колеса Долі. Проте перш ніж вона зробила це, внутрішній голос наказав спинитися. Та так владно і гучно, що Рен послухалась.

Вона затиснула шпильку міцніше і застигла. Очі Сансари звузилися:

— Давай, що ж ти зупиняєшся?

Колесо Долі розкинула руки в сторони, демонструючи свою безборонність.

— Напади на мене. Порань. Завдай болю. Здивуй мене, нахабна студентко. Це ж те, чого ти хочеш.

— Ні, — зачаровано вимовила Рен самими губами, хоча слова Колеса Долі відлунювали в її голові, як незборимий дзвін, який множився і множився, заполонював усе і не залишав місця на спротив.

— Ти повинна це зробити, — наказував голос, вростаючи в тіло болючим частоколом. — Дай вихід своєму найглибшому гнівові. Вдар мене. Я бачу все по твоїх очах, студентко: там криється тінь, тінь ця загнуздала твою душу і не покине її ніколи. Тож не крийся, не вдавай, що ти здатна встояти, не вдавай, що маєш силу, бо ти не маєш сили. Ти не маєш нічого поза тим, що тобі даю я, Колесо Долі. Якщо не вдариш мене, то я заберу твоє життя так легко, як зрізаю стебло квітки в ранковому саду, ще до того, як вона побачить сонце.

— Ні, — вперто, мов Діта нині вранці, повторила Рен.

У голові наростав шум, у якому губилися слова Сансари, та, мов сигнал старого радіо, пробивалося волання внутрішнього голосу. Він кричав їй про перемогу. Про безумовну, безперечну, непереборну перемогу.

«Вона вб’є мене, — зрозуміла Рен так чітко, мовби саме це було написано в мигдалевидних примружених очах. — Вона вб’є мене — не тому, що я завинила в химерній історії з Діонісом. Не тому, що я напала на неї. Вона вб’є мене з примхи. Отож, підкорюсь я чи ні, це однаково не схилить чаші терезів».

Із цим новим усвідомленням дівчина підвелась і відійшла на кілька кроків назад. Пальці ще стискали шпильку Аматерасу, мов останню опору в цілому світі. Та навіть могутня про студентське око директорка не могла прийти на допомогу.

— Я почула ваші слова, — видихнула Рен. — Ви очікуєте, що я пораню вас. Спробую принаймні. Вчиню, як сказано. Але я не зроблю цього, о величне Колесо Долі, й не розважатиму вас жодним чином.

Сансара гнівно втягнула повітря і звелась на ліктях. Її зачіска була зіпсована, як і настрій, очевидно. Та це тривало лише мить — далі вуста однієї зі Стовпів викривила лукава посмішка.

— Ти, студентко, напрочуд кумедна, коли думаєш, що маєш змогу не скоритися моєму наказові. Та спишемо це на твої необачність і юність. Скажи краще: ти хотіла поранити мене. Ти хотіла завдати болю — я бачила це достеменно, як і твою занесену до удару руку. Чому ж зупинилася?

— Мені спершу спало на думку напасти на вас голіруч — бо певна, що ніхто не ризикував робити цього, — пояснила Рен глухо і зі здивуванням помітила, що в її голосі взялися вогнем горді нотки. — Та коли ви самі зрозуміли мій намір і наказали зробити це, задум втратив сенс. Тож я піду іншим шляхом. Я завдавати вам болю.

— Якщо ти не зробиш того, що наказано, я можу завдати болю , — Колесо Долі повільно підвелась і недбало поправила сукню. — Мені нічого не варто забрати твій цінний захист і переламати всі кістки так, що їх не збере докупи жоден цілитель. Хоч яка б горда й нахабна ти стояла переді мною зараз, не повірю, що не боїшся болю.

— Боюся, — Рен почала гризти щоку зсередини, думаючи, як довго вона ще зможе дискутувати з Сансарою, перш ніж та знову занудьгує і вирішить, що час завершувати. — Ніхто не любить болю.

— Тож давай укладемо угоду. Якщо ти послухаєшся наказу і нападеш на мене, тобі не доведеться страждати.

— Доведеться. Біль не лише фізична категорія, — відказала Рен. — Ви мене провокуєте на недоречне насильство, на порушення правил, за якими я живу, тож якщо підкорюся, то програю.

— Ти програєш в обох випадках, якщо того забажаю я, — Сансара схилила голову набік, розглядаючи Рен з інтересом.

— І все ж, — дівчина розправила плечі, — я сподіваюся на перемогу.

— Що знаєш ти про ? — хмикнула Сансара й повела далі куди менш приязно. — Якщо негайно не підкоришся, я вб’ю твого супутника.

Першим поривом Рен було кинутися вперед, заступити кандидата до Тріади, який непритомним лежав на підлозі, не знаючи, що вершать його долю. Перший порив: скоритись і виконати все, що накаже Сансара. Але дівчина опустила погляд на умиротворене лице друга і вже знала правильну відповідь.

— Якщо ви це зробите, якщо позбавите його життя, то він зрозуміє мене і мою відмову. Бо Енліль — наймилосердніший і найдобріший бог Академії, який згоден пожертвувати всім задля благополуччя інших, — спокійно відказала Рен.

— І на твоїй совісті буде його кров! — вигукнула Сансара, наче то її останній аргумент.

— Не на моїй.

— Годі.

Колесо Долі відступила на крок назад. На кілька секунд запала така тиша, що Рен чула лише власне шалене серцебиття.

— Чи я виконала вашу умову? — спитала дівчина тихо, впевнившись, що все ще може дихати.

— Так, — повільно відповіла Сансара, мовби поверталася з глибокого заціпеніння. — Так, ти мене , Рендалл Савітрі. Смілива, шалена і ризикова душа, яка не розуміє, що світами править сила.

— Я не знаю, що править світами, — зізналася дівчина. — Але вірю, що то чиєсь велике, світле бажання.

— Великі, світлі бажання, не підтримані силою, мають мало шансів на існування, — відказала одна зі Стовпів і вимогливо поцікавилась: — То це ти чинна Зірка Академії?

— Ні, нашу Зірку звуть Адіті Агні.

— Що ж, сподіваюсь, вона так само вірить у світло.

Колесо Долі клацнула пальцями — Енліль опритомнів тієї ж миті та повільно почав підводитися, розтираючи голову руками.

— Проси чого хочеш, студентко Савітрі, — сонячно усміхнулася Сансара Іґґдрасіль. — Тільки щось одне. Бо я не добра, і моя нудьга скоро повернеться, а з нею — і моє божевілля.

— Звільніть Енліля від прокляття, — випалила Рен. — Він не заслужив на таку муку.

Брови жінки поповзли вгору.

— Ти певна, що не бажаєш вимолити життя для вас обох чи, скажімо, унікальні сили, які вивищать вас над іншими?

— Ви обіцяли, що відпустите нас, якщо я розвію вашу нудьгу.

— Я сказала «можливо».

— Та я вірю, що ви благородна і велична, Сансаро Іґґдрасіль, тож ніколи не заподієте нам лиха — заради Академії, де вас безмежно поважають, — рішуче сказала Рен, хоча всередині все горіло від розуміння, що Колесові Долі варто ворухнути мізинцем, щоб вони з Енлілем упали мертвими, а за півхвилини велика хранителька гармонії вже й не задумається про свій вчинок.

— Що ж, коли ти цього воістину бажаєш, то знай — прокляття знято, — відповіла Сансара якнайбуденнішим тоном.

Вона й пальцем не поворухнула, зате Енліль здивовано закліпав і відгорнув волосся з-перед очей.

— Пані Сансаро, ви….

Проте Колесо Долі перебила його:

— А тепер ідемо далі. Я виконала твоє бажання за те, що ти розважила і здивувала мене, Рендалл Савітрі. Попри те, що ви вдвох зруйнували мій задум і мали б нести найстрашнішу з покар. Я милостива, тому дозволю вам піти. Даю на це , юні боги Академії. Якщо зможете знайти вихід звідси, Всесвіт на вашому боці. Якщо ж ні, то я відділю ваші душі од цих тлінних тіл і заберу їх до Колиски, і ніщо вже не потривожить вас до моменту, коли надійде час наступного втілення. Зважте, що й цей вирок сповнений моєї доброти, бо спочатку я воліла принести вам смерть у муках, довгу, як півжиття людського, і важку, як Гора Вічності… Три хвилини!

Сансарині руки майнули в повітрі, і годинники зацокотіли повсюди, незримі, та гучні, тож із кожним зрухом секундної стрілки Рен здавалося, що це молот судді падає на її голову.

Енліль вийшов уперед.

— Пані Сансаро, відповідно до Конвенції про права студентів Академії…

— Конвенції — це безмірно нудно, кандидате в Тріаду, — відповіла Колесо Долі. — А я люблю розваги. Конвенції діють у стінах Академії, у всіх світах, по обидва боки світла і тіні. Але не тут. Тут — моя влада, і ніхто не вказуватиме мені, послуговуючись старовинними документами.

Енліль замовк.

Рен уперше замислилась, а де ж це вони опинилися, і намацала кулон із пір’їнами в себе під блузкою.

— Чи далеко ми від Академії? — обережно поцікавилася вона, остерігаючись, аби голос не видав іскор надії.

— Так. Дуже, — ствердно кивнула Колесо Долі.

— Тож захист Аматерасу не торкається нас?

— Студентко, навіть якби він і сягав сюди, то моя сила розвіяла б його вмить.

Рен подумки усміхнулась і стиснула кулон.

— Хамсіне, — прошепотіла вона. — Виконай свою обіцянку. Ти потрібен мені зараз!

Якусь мить — найдовшу за сьогодні — дівчина думала, що нічого не станеться. «Якщо він не прийде, нам кінець. Якщо він прийде і не зможе допомогти, нам теж кінець. Гірше не стане», — гарячково подумала Рен, коли раптом її в обличчя вдарив струмінь тепла, здійнявся вітер, а тоді — він прийшов.

Усміхнені очі, пісочні кучері, аромат солодощів та меду.

— Я думав, ти вже ніколи мене не прикличеш! — Хамсін крутнувся на одній нозі, і довкола нього схопився вихор піщинок. — Що тобі потрібно, Рендалл, подруго Діоніса?

— Вітер… — Енлілеві небесні очі розширились від здивування. — Справжнісінький вітер!

— Вітер зі світу Діоніса, — повторила за ним Сансара. — Що далі, то цікавіше.

— Хамсіне, ти можеш забрати нас звідси? — спитала Рен. — І перенести до Академії? Якомога ближче до неї.

Вітер нахилився до дівчини, не зважаючи ні на моторошну ауру Сансари, ні на її гнівний погляд, ні на Енлілеве сторопіння. Він уперся чолом у чоло Рен і обережно взяв її обличчя у свої шорсткі долоні.

— Люба богине, я заберу тебе хоч на край світу, коли ти побажаєш того. До стін Академїі мені не підступитися, та якщо ви не проти тривалої прогулянки, то я приведу вас туди, куди щити Аматерасу не досягають.

— Я безмежно ціную твою поміч, — відповіла Рен і, скорившись раптовій хвилі тепла та близькості, торкнулася вітрових губ найлегшим поцілунком.

— Ви вільні забиратися. Та вітер залишиться зі мною, — втрутилася Сансара. — Він зі світу Діоніса, отож має знати, де переховується цей грішник.

— Але я не знаю, пані! — Хамсін розвів руками, і щаслива усмішка, яка не сходила з його обличчя, здавалось, ошелешила навіть Колесо Долі. — І ще я не зможу залишитися з вами, бо… бо цілком належу богині Савітрі з тієї миті, як уплівся в її силу.

Вітрова рука міцно стиснула долоню Рен.

— Захисти Діоніса, чарівна богине. А я допоможу тобі в усьому!.. — прошелестів він.

Рен устигла тільки міцніше перехопити руку Енліля, як її рвонуло з нелюдською силою, і за мить лице Сансари — на диво спокійне — розчинилось у вирі холодних і гарячих потоків, які хльоскали по обличчю.

* * *

Сходило сонце. Горизонт, забарвлений пастелями й туманом, в одному місці проривало яскраве помаранчеве сяйво, яке так нагадувало Рен про Закове волосся. Сонячне світло резонувало з внутрішнім показником щастя й одразу ж викликало бажання усміхатися. Та й причин усміхатись було багато. Зокрема під ногами знову чорніла земля, над головою висіло небо, а серце билося. Рен і Енліль знайшли одне одного поглядами й безмовно захихотіли.

— Ми живі, — у світлих очах хлопця застигло вершинне здивування. Він провів руками по волоссю, і піщинки беззвучно посипалися донизу.

— Живісінькі, — Рен вдихнула на повні груди.

Промені помаранчевого сонця м’яко різонули по очах. Після подорожі з вітром, яка тривала — за відчуттями — кілька секунд, дівчині хотілося лише впасти на землю і не ворушитися, доки не вгамується це ошаліле серце.

Вони опинилися посеред поля. Суха стерня де-не-де була помережана соковитими паростками. Віддалік шуміла дорога. Рен не бачила міста й не знала, в якому воно напрямку, але зараз це не важило. Головне — живі. Головне — майже вдома.

— Вибачайте, швидше і ближче не вдалося, — весело сказав Хамсін, ховаючи руки в кишені широких штанів.

Він виник нізвідки і вочевидь не переживав жодного дискомфорту після подорожі.

— Я не знаю, як тобі віддячити, — відповіла Рендалл цілком щиро.

— Добре використовуй мою силу і захисти Діоніса, — попрохав вітер. — Я мимоволі пов’язаний з тобою тепер, отож надалі ми заодно.

— Це як? — шепнула Рен, оглядаючи Хамсінову фігуру, яка височіла гордим обеліском, на відміну від їхніх — задиханих і стомлених.

— А ти як думала? Утекти від однієї зі Стовпів та ще й на її території — важка це річ! Якби я не влився у твою силу, Рендалл Савітрі, ця Колесо Долі мене б точно захопила, — безтурботно відповів Хамсін.

— І ти тепер не можеш звільнитися? — уточнив Енліль.

— І ти це зробив, щоб врятувати нас? — докинула Рен.

— Не треба драми, моя люба! Я пообіцяв тобі прийти на допомогу — і прийшов. А ми, вітри, хоч і вітряні, та слово тримати вміємо. Та і я ж не вмираю, ну справді! — Хамсін впер руки в боки і життєрадісно розсміявся. — А тепер, богине Рендалл Савітрі, чи ви погоджуєтесь бути зі мною завжди і всюди?

— Це такий ритуал? — уточнила дівчина, сторопіло усвідомлюючи, чим обернувся порятунок від Сансари. — Що я мушу зробити?

— Достатньо відповісти. Та я не відмовлюся від ще одного поцілунку, — вітер розкрив обійми. Його зап’ястя обвивали шкіряні браслети, прикрашені вишивкою, пір’ям і намистинами, зовсім як кулон, подарований Рен.

— Ніколи не чув про такий ритуал, — зауважив Енліль. — А я багато читаю.

— Немає книг про ритуали вітрів, — у голосі Хамсіна майнула зневага. — Ніхто не знатиме вітра з книги. Ніхто не знатиме вітра, якщо він сам не захоче, щоб його знали… То що, Рендалл? — він пробігся пальцями по волоссю, заправляючи жорсткі кучері за пов’язку. — Ти вагаєшся, а я, між іншим, чудовий екземпляр!

— Дякую. Справді дякую тобі, — Рен підійшла до нього зовсім близько і подивилась в очі пісочного кольору: — Якби не ти, Сансара нас убила б.

— Саме так, — підтвердив Хамсін. — Ця панянка змінює свою думку невпинно, бо Колесо повинне завжди обертатись… Але дивися мені, не помри, бо моя сила помре з тобою, — додав вітер. — Мабуть. Взагалі, я не певен — схожих випадків не бачив ще.

— Спробую не помирати, — погодилася Рендалл і усміхнулася. — Поза тим, Хамсіне, друже Діоніса, обіцяю бути з тобою завжди і всюди. Бо тепер я винна тобі два життя.

— Вдячний, — вітер схилив кучеряву голову і розчинився в повітрі, залишаючи по собі тільки теплий, солодкий аромат.

Кулон із пір’їнами, який лежав у кишені Рен, розігрівся, як вогнище, і ще одне вогнище — незриме, та яскраве — зайнялося всередині, десь над сонячним сплетінням. І це полум’я, нове й незнайоме, засвідчило Рендалл одну дуже вагому, дуже цінну річ: нас почують, коли ми покличемо. До нас прийдуть. Нас не покинуть наодинці. Усе це нашіптував їй вітер, поки ранкова прохолода пробігала по тілу, освіжала та впорядковувала думки.

— А чи не піти нам додому тепер? — запропонувала Рен. — Можемо прогулятися. На щастя, сьогодні тепло.

— Аж занадто. Тобі не видається це дивним?

— Я надто втомлена, щоб дивуватись! — потягнулась дівчина. — Ох, як добре, що твоє прокляття знято!

— Я саме хотів про це розповісти. Сансара, вона позбавила мене прокляття, — вибачливо всміхнувся Енліль. — У моєму світі… це довга історія, Рендалл. Та сталося так, що моє ліве око осліпло через прокльон недоброзичливця. А тепер я бездоганно бачу, — хлопець повідомив це абсолютно щасливим тоном.

— Отже, вона не забрала твою іншу сторону? — Рен його радості не поділяла.

— Ні. Та я знайду шлях владнати все, — хлопець зі звичним оптимізмом окинув поле поглядом і усміхнувся. — О, здається, там є дорога вперед!

* * *

Їхня з Ніктою квартира мала трохи незвичний вигляд: на вікнах висіли нові штори, синього відтінку, а коробки богині ночі нарешті зникли і не займали половину кімнати. З чого це подруга вирішила навести лад, Рен не знала, адже зазвичай у Ніктиних речах цілковито виражалась її справжня сутність — Хаос. Подруги, попри ранню пору, вдома не було, проте невгамовна дівчина цілком могла вештатися десь усю ніч.

Дивно, але снігу надворі теж не було й сліду. Здавалося, що весна в розпалі. Дівчина підрахувала, що вони з Енлілем провели у Сансари лише кілька годин, проте судячи з того, що повернулися вони вранці, то пробули там усю ніч.

Нап’явши чорну блузку, светр і джинси, Рен узялася перев’язувати на шиї кулон зі СВІТом і поспішила до Академії, певна того, що сьогодні їй доведеться дуж-же багато всього розповідати та пояснювати. А поза тим, коли вона відкривала долоню і бачила на ній тонкі ранки-півмісяці від Закових нігтів, то всередині ворушилося гаряче передчуття нової зустрічі. Тепер — Рен запевняла себе — все станеться.

Адже, врешті, все вже сталося, залишилося оправити це в слова.

* * *

Коли Рен поклала руку на Браму і назвала своє ім’я, та не удостоїла її жодного іронічного вислову й урочисто оголосила:

— Ви погляньте, богиня Савітрі повернулася!

Дівчина ступила крок уперед — легке поколювання в усьому тілі пробігло згори донизу — і опинилася по той бік Брами. Перед очима постала вельми несподівана картина: на алеї перед головним корпусом стовбичило зо два десятки студентів, і всі вони — хто з радістю, хто насторожено — вирячалися на Браму. Точніше, то Рен спершу так вирішила, а тоді зрозуміла, що дивилися всі на неї. Але, як на зло, її очі вихопили найперше яскраво-руде волосся Закса Нортона, яке несподівано спускалося вже до плечей.

— Вас давно не було, — голос директорки пролунав тепліше, ніж завжди.

Аматерасу гордо випливла з натовпу студентів. Рукави сукні палали червоним, поважний спокій розливався довкола, нічим не нагадуючи про страх та приниження, які пережила директорка вчора, під час візиту великої і милостивої. Проте раптом у повітрі щось продзвеніло — і обличчям Аматерасу тут же майнуло хвилювання.

— Прокляття, чергові! Ромі, Діонісе! Аномалія за тренувальним корпусом, а ви чого досі тут? — директорка зиркнула вбік.

Рен простежила за її поглядом — там стояли Нікта й Амон! Амон справжнісінький, трясця, Діоніс!

Нікта помахала Рен, а тоді ляснула хлопця по спині й за рукав потягла за собою.

Дівчина безмовно провела друзів поглядом. І це та Нікта, яка нещодавно уникала будь-якої розмови з Амоном! Що ж до Діоніса, то його Рен планувала закатрупити голіруч.

— Гарний вигляд маєте, Савітрі! — Аматерасу тим часом підійшла ближче. Студенти за її спиною не розходились.

— Дякую. Я принесла вам шпильку, — згадала Рен і видобула з кишені золоту прикрасу директорки, яку відібрала в Сансари.

Темні очі директорки розширилися.

— Ви завжди дивуєте мене.

Рен мовчки повернула шпильку, й Аматерасу завченим рухом заколола її у свою складну зачіску. На обличчі директорки застигла блаженна усмішка, ніби їй повернули не просто прикрасу, а частинку душі. Та за мить Аматерасу повернулася до реальності і змахнула руками:

— Студенти, збіговисько завершене! Усі на заняття! Усі, Нортоне, це й вас стосується! А тепер, Савітрі, ходімо зі мною. Енліль уже прийшов, він чекає в моєму кабінеті. Саме час розповісти, що сталося за два місяці, поки вас не було…

* * *

449 рік 8 кроку Колеса Досі

Сонце лежало на його кучерях яскравими полисками, і вона вирішила, що найперше привабило саме це. Через сотні й тисячі років, коли все довкола стає однаковим і сотні сонць зблискують на сотні кучерявих голів, це втрачає сенс. Проте сьогодні вона зупинилася навпроти, з іншого боку дороги, відчуваючи тепло землі, котре просочувалося до її босих ніг. Просто тепло землі. Просто неширока дорога, котра прорізала виноградники і тікала далеко-далеко вперед. Сонце лежало на обрії, важке й червонувате, наче наповнене кров’ю і вогнем по вінця. Він відчув погляд — озирнувся через плече. Очі його сміялись, як зазвичай сміються очі молодих і самовпевнених людей.

— Хочеш скуштувати винограду, красуне?

Оце нахабство. Вона повернулася до нього повільно і зміряла поглядом. Смаглявий. Високий. Усміхнений. У руках у нього сочилися ароматом важкі грона. Вона знала смак усіх сортів винограду. І все ж, заради примхи, ступила вперед, простягаючи руку вимогливо.

— Що, навіть не подякуєш? — він нахилився вперед до неї, такий упевнений у своїй привабливості, такий грайливий. Дитя та й годі.

З вигляду — ще не перетнув межі тутешнього повноліття.

Вона обережно всміхнулась у відповідь.

— О так, дякую.

— Красуне, а скажи-но мені своє ім’я!

Як це все передбачувано!

— Сансара.

— Санса-ара, — протягнув він, мружачись. — Краса яка. Це ім’я м’яке і водночас владне, наповнене сонцем і небом…

Нудьга. Передбачувано. Банально.

— А ти? Хто ти сам? Чим подивуєш мене?

Сонце лежало на його кучерях яскравими полисками, і їй хотілось чогось незвичайного.

— Щоб ти знала, чарівна Сансаро, я — майстер дивувати! — він розкинув руки, наче хотів обійняти весь світ. — Це все — моє! Найкраще вино. Найглибший смак. Від обрію до обрію — не знайдеш нічого ліпшого від напою Діонісів.

Причулось. Напевне, що причулось. Вона схилила голову набік, і Колесо почало обертатись.

— А хто ти сам, майстре дивувати?

— То кажу ж: я власник цього всього, принцесо. Я — Теренс Діоніс.

Він вимовив своє ім’я повільно і впевнено. Проте для великої і милостивої Сансари Іґґдрасіль, Хранительки Третього Стовпа Всесвіту, багатства династії виноробів не важили нічого. Лише виноград у руках пахнув п’янко. Лише очі горіли смарагдово. А її долала така нестерпна нудьга.

— Теренсе, — Сансара підступила і поклала руки на його широкі плечі. Він навіть не здивувався, звик до уваги, певна річ. — Чи не хочеш ти мені нічого розказати більше?

— Хочу, — він нахилився до її вуха і глибоко вдихнув. — Але думаю, це треба робити не тут…

— Місце не має значення. Час не має значення. Ніщо не має значення, коли ти… майбутній бог вина?

Напружився. Проте лише на мить. І не перестав усміхатись.

— Я так і знав, Сансаро, що ви не проста…

— Я теж знала, що ти не простий, Теренсе Діонісе.

Треба ж таке. Молодий , який пам’ятає минулі життя, ще й до того, як його покличуть в Академію. Рідкісна забавка.

Сансара примружила очі й усміхнулася, торкаючись чорного, гладенького, як атлас, волосся. Тієї ж миті вона вирішила, що забере його собі.

І, може, раз на тисячу років нудьга відступить під натиском променів призахідного сонця, котрі лягали яскравими спалахами на його кучері, темні, як вино з найстаріших запасів у погребах великого і славного роду Діонісів.

Частина третя. Бог у затінку

Розділ 1 Закс Нортон іноді просить вибачення

8060 рік 7 кроку Колеса Долі

Аматерасу заколола останню шпильку — з червоним, як кров, камінцем на верхівці — і вдоволено похитала головою. Бажання надягнути всі його подарунки на випускний вечір здавалося їй природним, хай навіть Діта сміється з цієї ідеї. Вона прискіпливо подивилась на відображення в дзеркалі — біла-біла шкіра, ледь торкнута рум’янцем на високих вилицях, бездоганно укладене волосся, вимережане квітами. Чудово. Все як і належить Зірці Академії.

Дівчина рвучко підхопила пишний поділ сукні та крутнулась перед дзеркалом. Легка тканина розліталась розкішними яскраво-червоними хвилями, які оторочували білосніжні хвилі мережива, достоту морська піна.

— Чи не занадто прямолінійно? — Діта підійшла нечутно.

Аматерасу озирнулась, одразу ж гордо випрямляючись. Подруга стояла, притулившись плечем до мармурової колони, білої, як і її шкіра з рожевуватим сяйвом, яке ніби пробивалося зсередини. Небесні очі лукаво усміхались, напівприкриті, наче подруга оцінює Аматерасу з інтересом, але водночас бореться з сонливістю. Руки Діти, схрещені під грудьми, мимоволі виділяли її високі перса. Їх не дуже приховувала блакитна сукня, котра на позір спадала вільно, але теж підкреслювала всі вигини.

— Прямолінійно? — перепитала Аматерасу, мимоволі тягнучись руками до шпильок.

Діта відштовхнулась від колони плечем і перекинула важку косу за спину.

— Ама-мі, червоні квіти, червона сукня, червоні губи…

— Як і личить Зірці. Зате ти бездоганна, як завжди, — запевнила її дівчина, втім Дітин погляд тепер прискіпливо блукав по власному відображенню.

— Ми ж зустрінемось після випуску? — раптом спитала богиня кохання.

— Звичайно! — Ама звела брови, вловлюючи в голосі однокурсниці раптовий і зовсім не притаманний їй страх. — Все буде добре. Це проходили сотні студентів до нас.

Діта нарешті відірвалася від дзеркала.

— Знаєш, сьогодні ж наш випускний, а його навіть не буде. Аррі залишився на границях.

— Він там, щоб твій випуск був спокійним. Ти ж знаєш, — Аматерасу накрила руку Діти своєю долонею. — Час наприкінці найбільш неспокійний. Можуть виникати аномалії, може прийти хтось із тіньового боку.

— Знаю. Аррі каже, що не створюватиме світу, а залишиться викладати і стерегти свої любі границі. Я певна, що тільки стерегти границі, — Діта закотила очі, втім, помітно пожвавилася. — Тож і я навідуватимуся до Академії часто.

— А я не думаю, що повернуся сюди. Адже Крон мене точно ненавидітиме: зіпсувала найкращого студента, ще й виборола першість із усіх предметів! А коли ми із Зеусом створимо дуальний світ, то не зможемо бути в Тріаді.

— Не турбуйся, в нас достобіса кандидатів і без вас двох, — запевнила Діта. — Гаразд, ходімо — початок скоро.

…Велика зала дзвеніла вогнями, як одне неймовірне вогнище. Високу стелю підпирали колони, повиті світильниками, сипалися спалахи феєрверків. У повітрі тремтіла втома літнього вечора. Вітражні куполи скидалися на калейдоскоп у цьому мерехтінні. Між колонами майоріли полотнища, розшиті стародавніми Словами: про кожного, хто сьогодні переходив останній ліміт, вирощував намистину і вирушав у Всесвіт з легкої руки Хранительки Намиста, щоб доєднатись до вічного танцю… Усі веселилися, танцювали, пили, сміялися надто голосно і надто заливчасто, щоб тільки не показувати свого хвилювання.

— Ама-мі, Діто, як же ви довго! — до дівчат повільно наблизилась Нут.

— Краса вимагає часу, — Діта накрутила золотаве пасмо на палець і підморгнула подрузі. — Маєш гарний вигляд!

Довга вузька сукня Нут у тон до її темно-синього волосся нагадувала глибоке нічне небо, помережене смугами зірок.

— Краса вимагає раціонального розподілу часу й організованості, а також систематичного догляду за собою, — наче словами з підручника, відповіла Афіна, кидаючи зверхній погляд у бік Діти. Вона підійшла одразу за Нут, хоча й не виявляла зовні ентузіазму чи радості.

Діта нахилилась до Афіни:

— Маєш чудовий вигляд. Білий — твій колір! Такий же безбарвний, як і твої почуття.

Афіна ладилася щось відповісти, але натомість лише вбивчо зиркнула на Діту й умисно недбало поправила шаль на плечах. Її дрібні світлі кучері випиналися вгору, схоплені двома стрічками.

— Що ж, сьогодні особливий день, — Аматерасу усміхнулась, сподіваючись пригасити вічні суперечки між подругами. — Сьогодні, дівчата, ми почнемо щось надзвичайне.

— До речі, про надзвичайне, — Афіна кивнула вбік, і всі простежили за її поглядом.

Діта пирхнула. Віддалік Крон Осс розмовляв із Гекатою. Директор Академії важко переживав появу студенток-жінок, але ще важче він сприйняв той факт, що одна з них була богинею чаклунства — жахливої, ірраціональної, на думку директора, речі. Проте зараз директор, здавалось, був цілком вдоволений життям. Геката підливала вина в келих Крона Осса, і темно-мідні кучері розливались по її плечах, як піна кривавого прибою.

— Нині свято ж, — стенула плечима Нут, і важка металева пектораль на її грудях дзеленькнула. — Може, пан директор теж хоче відпочити від своєї вічної ненависті до нас.

— Нічого, скоро він побачить, які ми чудові богині, — Аматерасу пробігла поглядом по залі в пошуках знайомої золоченої чуприни. Проте Зевса ще ніде не було видно.

— Та прийде він, просто хоче ефектно з’явитися, — Діта легенько штурхнула Аматерасу ліктем, а тоді голосно заявила: — Та-ак, вина мені! Сьогодні богиня кохання і краси питиме до скону!

— Не до скону, — тихо відповіла Нут. — Я встановила обмеження на алкоголь, який може взяти одна особа. Тобі ще іспит складати завтра.

— А я б охоче подивилась на цю комедію, — зауважила Афіна і довірливо схилилась до богині кохання. — Якщо хочеш, моє вино — твоє.

— Я теж тебе люблю, — хмикнула Діта і вигукнула: — Індра-а, забери свою подружку, вона, безсовісна, мене споїти хоче!

Афіна різко відступила і зашарілася.

— О, ви вже тут! Красуні! — смаглявий хлопець із сонячними очима й ще сонячнішою усмішкою підбіг до гурту і поклав одну руку на плече Діти, а іншу — на Афінину талію. — Дівчата, я викраду у вас наймудрішу богиню Академії! Афі, вперед — потанцюймо, доки не почався ритуальний танок!..

— , — пирхнула Діта, щойно вони зникли з поля зору. — Ні, Ама-мі, чула це — Афі!

— Вона навчила його читати, то, може, він навчить її веселитися, — пробурмотіла новоприбула.

Білявка озирнулася, проте на місці, де щойно стояла подруга, тепер опинилась Лакшмі, загорнута в шовки з ніг до голови, як дорогоцінна статуя.

— Привіт, — вона тепло всміхнулась і поправила зелену шаль, котра закривала її шоколадні кучері і спускалась через плече. — Чудовий вечір для здійснення мрій, правда ж?

Смоляні коси Аматерасу, нашпичені золотими прикрасами й червоними квітами, майнули біля виходу на терасу.

— Правда, — кивнула Діта, підозрюючи, що зникнення Ама-мі означає одне: Зевс нарешті прийшов.

* * *

— Тепер вам відомо про все, — твердо відповіла Аматерасу. — Дякую за розповідь про візит до Сансари Іґґдрасіль. Ви обоє проявили себе як справжні боги Академії.

Рен машинально кивнула. Вона змовчала лише про Хамсіна — це була та частина історії, яку їй найбільше праглося обговорити з Амоном. Наодинці. Подалі від чіпких очей директорки. Наразі вистачало вже новини, що візит, який здався їм з Енлілем кількома годинами, розтягнувся у світі Академії на два місяці. Та й усе інше, про що розповіла Аматерасу, виявилося раптовим, загрозливим і зовсім не спонукало до радості.

— Пані директорко, — спохмурнів Енліль. — Сансара не забуде вчинку Амона. Навіть якщо ви й допомогли йому втекти зараз. Ця втеча і обман можуть коштувати Академії всього. Буквально — всього.

— Кандидате, поки ви не бачите повної картини, не раджу вам казати мені, що чого коштує, — Аматерасу напрочуд вдоволено посміхнулась. — Я йду на ризик і знаю про це. Але поки що ми вбезпечені. Стовпи, звичайно, дуже сильні, проте навіть вони, як і Мойри, підкоряються певним законам. Отож, щоб потрапити сюди, їм потрібно пройти велике коло… і це триває довго. Дуже довго. Кожен із них перетинає безліч світів, відстежує баланс енергій там, і це — першочергова робота, якої великі й милостиві не покидають ніколи. До всього, вони повинні оберігати Колиски Душ. На тлі вселенських справ дрібна помста їх довго не дійматиме. А щодо Колеса Долі, то її мінливість може взяти і стерти ту дрібку гніву, котра привела її сюди. Тож, якщо не знайдеться жодної лазівки, яка дозволила б їм пришвидшити свій візит, то ми в безпеці. А якщо шлях і виникне — що ж, нам нема звідси втечі. Ми не відступимося.

Рен промовчала. Вона чомусь була певна, що Сансара ніколи не забуде про те, що забрав у неї Амон. Хай скільки Аматерасу твердить про те, що це було того варте.

— А як може виникнути лазівка? — поцікавився Енліль.

— Коли хтось порушить початкові закони, — повідомила Аматерасу.

— Пані директорко, я волів би дізнатися детальніше.

Очільниця любовно торкнулась золотої шпильки, яку їй повернула Рен, і лише тоді відповіла:

— Лазівки, кандидате, відкриваються тільки під впливом напрочуд сильного втручання в тканину реальності. Усе, що виходить за рамки початкових законів, — це наче «дірки» на старій тканині, яка протерлась від часу, і якщо її в правильний момент у правильному місці розірвати, вона не витримає. Як приклад, візьмемо час. Один з головних законів полягає в тому, що не можна змінювати минуле…

Перед очима Рен миттю виникли підвали Академії і худорлявий студент на ім’я Гермес, який мав нещастя зустріти їх з Енлілем. Вона покосилась на кандидата в Тріаду і зрозуміла, що він думає про те саме: Енліль рідко мав насуплений вигляд, але зараз скидався на грозову хмару, достоту як Одін.

Проте жоден із них не встиг повідомити, що лазівка, найімовірніше, вже існує. Бо Аматерасу владно підняла обидві руки і зі стриманою усмішкою повідомила, що задля загальної безпеки, Діонісового порятунку і втілення його великого плану мусить позбавити їх деталей цієї історії.

А тоді взяла — і позбавила.

* * *

Коли Рен вийшла з кабінету директорки, її заполонило єдине бажання: подрімати хоч годину. А краще — тиждень. Тіло нило, голова розколювалась, і перед очима час від часу спалахували кольорові плями, які добряче впливали на орієнтацію в просторі. Дівчина поняття не мала, чому слабкість на неї отак зненацька накотилася, та не могла нічого вдіяти.

Директорка впевнено роз’яснила, що велика і милостива Сансара Іґґдрасіль не навідається до Академії — а коли й зробить це, то ще зовсім-зовсім не скоро. За словами Аматерасу, Колесо Долі поєднувала в собі кілька персоналій, які чергуються між собою, тож, очевидно, одна з них вирішила зазирнути з несподіваним візитом та поспілкуватися зі студентами, обраними навмання. І добре, що обійшлося без жертв…

Судячи з тиші й порожнечі в коридорах, усі були на заняттях. Рен підійшла до високого вікна і визирнула надвір. Внутрішнє подвір’я Академії теж зустріло пусткою. Просто посередині неочікувано знайшлися три височенні арки з білого каменю — дівчина достеменно пригадувала, що взимку їх не було, і не бачила жодного розумного пояснення, чому і звідки вони тут узялися за час її відсутності. З тіні арки ліворуч виринули Нікта з Амоном. Рен не могла роздивитись їхніх облич, але, судячи з жестикуляції, друзі гаряче сперечалися. При тому, що Амон узагалі рідко з кимось сперечався, а Нікта останнім часом уникала спілкування з першим красенем Академії і вдавала, що його не існує. Утім, «останнім часом» для Рен було ще вчора, а для одногрупників — два місяці тому. І все ж, повернення Амона після таємничого доручення Аматерасу тішило…

«Амон» — клацнуло щось усередині. «Мені потрібен Діоніс» — казав незнайомий голос. Але тут спогад заступила біла пляма.

Амон. Світло спалахнуло — і згасло…

«Треба виловити його й дізнатися, куди зникав», — подумала дівчина, спираючись на підвіконня, бо ноги вперто вимагали відпочинку. Врешті вона вмостилася на розігрітий сонцем камінь, спиною впираючись у віконне скло.

— З поверненням, Савітрі.

Рен озирнулась і з полегшенням зрозуміла, що їй не причулося. Закс стояв неподалік, нерішуче переминаючись із п’яток на носки. Він тримав руки в кишенях сірих штанів і похитувався, наче не знав, чи варто робити крок уперед.

— Привіт, Нортоне, — Рен прослідкувала, щоб у її голосі не лунало забагато радості.

Лунки в долоні, залишені його нігтями, раптом почали пощипувати.

— Можна сісти? — ввічливо поцікавився хлопець, закладаючи за вуха незвично довге волосся.

— Так, будь ласка, — Рен завбачливо відсунулась до краю підвіконня, залишаючи Закові надміру багато простору.

Він примостився з іншого краю, сплів руки в замок і глибоко вдихнув:

— Рендалл, це може прозвучати з біса дивно.

— Чимало речей, які я від тебе чула, звучали саме так.

— Тоді слухай. До візиту цієї Сансари я вважав, що тобі просто подобається проводити час із Енлілем, тому ти так невпинно наражаєшся на небезпеку поруч із ним і не слухаєш застережень…

Рен здвигнула бровами й перебила:

— Але мені справді подобається проводити час із ним, Заку. Хоча, мабуть, не в тому сенсі, як ти собі надумав.

— Саме так. Я встиг вигадати багато нісенітниць, погризтися з тобою і далі грати в ігнор, аж… аж коли прийшла Сансара, я зрозумів, що це — ахінея. Що це ідіотизм, цілковитий і абсолютний. Що ти можеш любити кого завгодно, бути з ким завгодно, навіть якщо то не я. Головне — аби ти була в безпеці, щаслива й задоволена, Савітрі… — Закова рука обережно діткнулася її долоні. — Ну ось і все.

— Мене тішать твої висновки. Та я справді залишалася поруч із Енлілем, аби знайти шлях позбутися його прокляття. І я робитиму це надалі. Попри всі загрози.

— Розумію.

— Закс Нортон і розуміння?

— Не іронізуй, коли я вибачаюся.

— А це ти вибачаєшся?

— Так. Вибач мені, — Закс мовив це, наче слова пропалювали в його горлі дірки.

— Гаразд.

Хлопець шумно видихнув і раптом діткнувся чолом до стіни. І завмер так.

Рен майже бачила ті напнуті між ними дроти, по яких біжить струм. Якщо торкнутися, то вдарить, попече і прошиє наскрізь. Але якщо не торкнутися, тоді доведеться шкодувати про це до кінця всіх світів. Тому вона подалася ближче і занурила пальці в Закове волосся.

— О боги, Нортоне, коли це воно встигло так відрости?

— І це найголовніше, що ти хочеш сказати мені після тріумфального возз’єднання? — тепло всміхнувся хлопець.

— Ні, — Рен нахилилася вперед і притулилася чолом до Закового чола, щоб він не надумав знову битися головою об стіну. — Тепер ти слухай. Коли Сансара прийшла, мені здавалося: ось і смерть. Кістки тріщали, кров текла і здушувала горло. Мені подумалося, що шкода отак загинути і не виростити твою мрію. А ще шкода було йти з нею, з великою й милостивою божевільною панночкою, і не сказати тобі правди.

— І яка твоя правда? — або Рен здалося, або Заків голос справді здригнувся.

— Річ у тому, що ми з тобою геть не особливі. Коли я слухала Сансару та її слова, коли уявляла цю вселенську картину, всі ці століття, розсип світів, які кружляють у вічності, переходи душ… Ми — лише пісня на вітрі, Заку. Я не знаю, що чекає попереду, не знаю свого минулого, але ми — лише пісня. І в момент, коли вона могла обірватись, я думала про тебе. Оце й усе, що важить, — видихнула Рен і поцілувала його першою.

Опісля Зак, сповнений незвичного ентузіазму, розповів, що вони тут уже надумали свято з нагоди її повернення. Рен не покидало відчуття втоми, та раптово вона зрозуміла, що взагалі-то зможе протанцювати ще всю ніч, якщо випаде така нагода.

— Хочеш покликати й Енліля? — спитав хлопець без тіні іронії.

— Ні. Я б воліла сьогодні краще зібратись суто нашим гуртом, — усміхнулась дівчина. — А Енліля й Адіті запросимо іншого разу. І твою помічницю Нефтіду тоді годиться закликати теж.

— І Медею, якщо вона вже позбулася маніакальних нахилів і стає на шлях істини.

— І Баст, вона обожнює свята і неодмінно притягне кошенят. Не розумію чому, та всі люблять кошенят.

— І Тесса! Треба ж, щоб хтось дивився за Медеєю. Про всяк.

— І Бальдра!..

Зак раптом опустив погляд, і його усмішка згасла.

— А, ти ще не знаєш: Бальдр пішов.

Розділ 2 Чому завжди потрібно мати в запасі хорошу історію

Протанцювати всю ніч виявилось важче, ніж Рен думала до того. Ще важче було прийняти новину про те, що студент, котрий завжди сидів за першими партами, не пропускав занять і тепло усміхався, тепер пішов і живе собі простою людиною, десь недосяжно далеко звідси. Але так чи інак — Бальдрове життя тривало.

Зустрітися з одногрупниками домовилися в кав’ярні, де колись — наче вічність тому — Амон умовив дівчину прикинутися Медеєю для зустрічі з таємничим Істориком. І цього разу Діоніс прийшов найпершим: Діке відмовилася через погане самопочуття, Нікта і Зіґфрід мали ще вечірнє заняття в Тота, а Зак і Ньєрд — у Торарея, котрий безмірно тішився їхніми успіхами, тому навантажував значно сильніше, ніж інших.

— Привіт, люба Рендалл! Як же я скучив, — Амон розпростер руки, і Рен захотілося здолати останні кілька метрів, що їх розділяли, бігом та впасти в обійми друга.

Що вона й зробила, тішачись, адже Амонова аура, як завжди, паленіла сонцем, а руки випромінювали заспокійливе тепло.

— Я скучила не менше, — видихнула вона й відсторонилася, щоб роздивитися чорнявця.

Зелені очі яскріли, але темні кола під ними видавали втому. Друг сильно схуд. На його шиї красувалася тепер прикраса з чорних та помаранчевих сегментів, бездоганно припасованих один до одного.

— Як ти?

Дівчина відступила ще на крок, бо незрима голка шпикнула її зсередини, оживляючи неприємне відчуття: ти забула щось, Рендалл. Ти забула щось вагоме, Рендалл. Але це відчуття бувало з нею надто часто після аварії, тож вона не вважала цей укол за щось важливе.

— Я краще, ніж до того, — відказав Амон. — Хочеш винця?

— Ні. Розкажи, куди ти зникав.

— Ох, давай не за кавою і не наспіх. Зараз же всі зберуться! Ви із Заком уже владнали свої негаразди?

— Певною мірою, — ухильно відповіла Рен, відчуваючи, що Амон дуже хоче змінити тему розмови.

— Я радий, — напрочуд серйозно відповів він. — Адже Закі страшенно згризав себе ці два місяці. Директорка якимось чином уловлювала те, що ви з Енлі живі, та й вона не знала, чим це закінчиться.

— Але все закінчилося добре, — відмахнулася Рен і зловила ще один укол і білу пляму в пам’яті. — Та зараз понад усе я хочу Енліля вилікувати. Тож допоможи мені!

— Якби знати як, люба Рендалл, — розвів руками Амон. — Але навіть я, попри свої виняткові вміння й таланти, знаю не все.

— Розумію, любий, — усміхнулася Рен і м’яко торкнулася його руки. — Тоді знайди мені .

— Ой ні, — спробував заперечити хлопець, непомильно вловивши її думку.

— Ой так, — наполягла Рен. — Історик допоможе мені. Знайди його.

— Він жадає вагомої плати за свою поміч, — хлопець спохмурнів. — До того ж ніколи не знаєш, чи принесе вона користь.

— Мені відомо про плату. Я маю про запас неповторну історію, яка неодмінно спокусить твого знайомця. То що ж? Влаштуєш нам зустріч? Я вірю в тебе, чудовий і неповторний Діонісе! Ти не відмовиш, бо любиш мене, і до всього — я достатньо довго покривала твої таємничі справи без зайвих розпитувань! Тож до роботи.

* * *

Темно-синій атлас приємно холодив шкіру — Рен обрала вечірню сукню, коли отримала запрошення від Історика. Цього разу Амонів знайомець запропонував зустрітись у дорогому ресторані, тож дівчині хотілося вписуватися в атмосферу закладу.

Утім, щойно розпорядник залу підвів її до столика, де на неї вже чекали, дівчина зрозуміла, що Історик формальностями не цікавився. Він обрав столик на терасі й сидів там, упівоберта до входу, недбало відкинувшись назад. Шкірянка з шипами зовсім не личила до тутешньої атмосфери. Темні очі чоловіка з інтересом вивчали зоряне небо, ніби читали там захопливу історію, проте він уловив наближення Рен і перевів погляд на неї.

— Я радий тебе бачити, Медеє Надаль… чи радше — Рендалл Савітрі, — широка усмішка Історика не змінилася з їхньої першої зустрічі.

— І я рада. Розкішний заклад. Я так розумію, що ви платите? — Рен опустилась у крісло, дбайливо відставлене вбік розпорядником, і відкрила меню.

— Дотепниця! Можна на «ти», — Історик поплескав долонею по мереживній скатертині, і келихи загрозливо дзенькнули. Очі чоловіка звузились, і він перейшов на шепіт: — Мушу розчарувати, та платиш ти. Діоніс розповів, що на мене чекає щось цінне.

— Звичайно, — Рен звела брову. — Але я цікавилася, хто платить за вино.

Історик дістав з кишені товстий гаманець і видобув з нього кілька монет: старі, надщерблені, зі стертими гербами, вони розсипалися по стільниці.

— Не певна, що тобі вийде ними розрахуватися, — зауважила дівчина.

— Справді? — Історик спантеличено покрутив у пальцях одну з монеток. — Але ж це чисте золото. Їхньої ваги досить, щоб перекрити витрати на розкішний бенкет! Чи ціни зросли?

— Не та епоха, — тихцем роз’яснила Рен.

— А оці? — чоловік розклав на столі зо два десятки кредиток. З вигляду вони були новісінькі.

— Згодяться. Якщо на них є гроші, — підтвердила дівчина, роздумуючи над тим, чи цей чоловік справді не знає, чим варто розраховуватись у світі Академії, чи це виявляється його специфічне почуття гумору. Що Історик нетутешній, вона зрозуміла вже давно.

— Чудово! Ні в чому собі не відмовляй, юна Рендалл! Хороші історії не гоже слухати на голодний шлунок, — зрадів співрозмовник.

— Отож почнімо з аперитиву, — Рен нахилилася вперед і стишила голос. — Кілька місяців тому я з кандидатом у Тріаду Енлілем подорожувала в минуле.

— Он як. Іронічно склалося, — Історик намагався надати своєму обличчю байдужого вигляду, але дівчина вже помітила яскраві іскри в його очах, котрі видавали невгасимий інтерес…

* * *

— Ти, Рендалл Савітрі, й не усвідомлюєш, які важелі ви могли зрушити. Та не мені в це втручатися… — Історик швидко опанував себе і спитав: — То що бажаєш у віддяку за цю неймовірну розповідь?

— Що зроблено — те зроблено, — спокійно відповіла дівчина. — Амон мав попередити тебе про моє бажання.

— Вирішити проблему кандидата в Тріаду, так…

— Ти можеш зробити це?

— Правду кажучи, ні. Бо твій дорогий друг сам вирішив цю проблему.

— Як? — сторопіла Рен. — Я змін не помітила. Його друга сторона оживає й змушує Енліля нападати на всіх, хто трапляється під руку. Найчастіше на мене. Мовляв, я його притягую після перетворення.

— Звичайно, притягуєш. Ти ж його вивільнила. Та не бійся, перший — він теж був двояким… — Історик ковтнув вина і замислено подивився на дно келиха, наче там перед ним відкривалися картини минулого і майбутнього. — Але скоро ти побачиш результат його старань.

— То що ж мені робити, поки Енліль ще найнебезпечніша особа в Академії?

— Найнебезпечніша? Це ж не всерйоз? — пирхнув Історик, ледь не розхлюпавши вино. — Та ти нічого не знаєш про Торарея в гніві! — погляд чоловіка загорівся, і дівчина передчувала, що зараз буде історія про Торарея в гніві. Проте Історик умить заспокоївся і додав: — Хороша історія не залишиться без віддяки, — він підморгнув і сягнув до кишень шкірянки. — Перше! — чоловік видобув на долоню салатовий м’ячик. — Якщо Енліль усе ж втратить себе, то постарайся поцілити ось цим у його перенісся. Не поцілиш — просто кидай і тікай. М’ячик своє діло знає.

— Я такими в дитинстві бавилася, — Рен покрутила обновку в пальцях.

— Не зовсім такими, — усміхнувся Історик змовницьки. — Друге!

Тепер у руках дівчини опинилась колбочка, наповнена золотавим сяйвом. Чиста енергія. Не надто багато, але цілком достатньо для невеликого завдання. Рідкість неймовірна.

— Це як? Як ви її здобули?

Рен умить забула про м’ячик і обережно торкнулася золотавого сяйва. Отримати чисту енергію, яка не позначена нічиєю аурою, можна лише у того, хто помирає та віддає свою силу самовільно.

— Неважливо як, важливо інше: часом крапля енергії буває вирішальною, тому використай її на щось хороше. І третє! — Історик простягнув Рен рекламну брошуру, яка повідомляла, що «У «Меделін» — найсмачніші коктейлі до свят!» З фото на брошурі всміхалися люди у плетених шарфах та з помаранчевими чашками в руках. Адреси Рен не впізнала.

— Бо вона не тут. Вона, кав’ярня ця, в іншому світі, — усмішка співрозмовника здалася ледь смутною. — Коли відчуєш, що впираєшся в стіну, запропонуй навідатися туди. Шлях знайде той, хто вміє мандрувати.

«Це про Зака», — зрозуміла Рен. Бо хто ж іще міг знати шлях в інший світ?

— Дякую, — кивнула вона, ховаючи подарунки в крихітну синю сумочку. — Це все?

— Ні, я думаю, є ще дещо, про що ти повинна дізнатися, юна Рендалл. Коли ми вперше зустрілися, те, що виміняв у мене Амон Діоніс на твою історію, — це і був артефакт для подорожі в минуле. Той, який йому вже не допоможе. Бо прокляття — а з ним і силу для мандрівки — використали ви з Енлілем.

— На богів… чому хотів у минуле? — ледь чутно шепнула Рен. — І чому ми з Енлілем…

Укол. Пробіл. Невимовлене на споді.

— Бо ви розділили прокляття Сансари Іґґдрасіль, яке мав отримати Діоніс. Як іронічно! Не перестаю дивуватися… — Історик подався вперед і тихо продовжив: — Є речі, котрі можуть статись лише за певних умов. Я дав артефакт Діонісові. Артефакт міг спрацювати, лише якщо наш бог вина отримає прокляття від однієї зі Стовпів. І мій дарунок відреагував на вас із Енлілем, юна богине, бо ви вдвох виконали цю умову.

Рен заплющила очі. Пригадала: аудиторія з мріями. Розмова з Енлілем. А тоді вона зістрибнула з парти й відчула порожнину під паркетом. І — провал.

Амон казав, що інколи буває в тій аудиторії. Він міг сховати там артефакт. Міг залишити до потрібного моменту…

— Ти знаєш, навіщо Амонові здалося те минуле? — Дівчина мимоволі стиснула край мереживної скатертини кінчиками пальців, хапаючись за порожнечу в пам’яті, за важку запону, яка відбирала в неї вагомі моменти й не віддавала нічого натомість.

— Навіщо? Щоб урятувати всіх, звичайно. Діоніс завжди відзначався альтруїзмом і бездумністю, — Історик потер кінчик довгого носа і замислено подивився в меню. — Парфе з фруктами наче звучить привабливо, але я маю сумніви. А що таке ось цей бісквіт?

— До біса бісквіти! — обурилася дівчина. — Отже, ми завадили Амонові. І що тепер буде? Поясни. Будь ласка.

— Якби я знав… Напевне, все буде погано. Або ні. А може, вишневе желе?

— Ти ж знаєш усе.

— Ну-ну, не переоцінюй мене, юна богине. Потрібне знання приходить у потрібний момент. Цей момент — не тепер… То що на десерт?

— Дякую, нічого. Я піду, — Рен не хотілося залишатись у компанії Історика довше, ніж вимагала справа.

— Чому ж так холодно? — чоловік схопився на ноги. — Гаразд, забудь про десерт! Але я не відпущу тебе, доки не подаруєш мені одного танцю!

— Я подарувала тобі історію. Ти не вирішив мою проблему. І туманно пророчиш нові біди. А я досі не знаю, як перемогти.

— Це був торг, юна Ніко…

— Мене звуть Рендалл.

— І то правда. Вибачай, сплутав із давньою знайомою, вона така ж уперта. Отож це був торг, юна Рендалл, а тепер — задоволення!

Чоловік прочинив скляні двері з тераси в зал, і плетиво мелодії влилося в прохолодне вечірнє повітря.

— Дозволиш? — Історик уклонився і простягнув дівчині руку.

— Якщо ти цього так сильно бажаєш, — Рен підвелась назустріч тому, хто знає все, і подумки попросила вищі сили, аби він так само знав і наступний танець.

* * *

— Пізно ти! — зауважила Нікта, не відриваючись від книги, коли Рен повернулася після зустрічі з Істориком. Було близько півночі.

— Вечір видався важкий, — поскаржилась дівчина, знімаючи туфлі.

— На ось печиво, — подруга підштовхнула до Рен мисочку з поламаними зірочками в шоколаді. — Розповіси, а я заллю тобі какао?

— Якщо коротко: я хотіла зробити як краще, але нічого не досягла і дізналася, що, можливо, зробила все гірше.

— Пф-ф, умію, знаю, практикую, — золоті очі подруги зблиснули у світлі лампи. — Завтра покращає.

— Слухай, Нікс… Амон не розповідав тобі, де він був весь той час, коли зник звідси? — спитала Рен, помітивши, як смикнулися плечі богині ночі. — Мені це не дає спокою. А ви з ним наче гарно спілкуєтесь останнім часом.

— Що, і ти будеш мені допікати тим, що ми спілкуємося? — Нікта відклала книгу і провела рукою по волоссю, забираючи мідні пасма назад. — Ні, мені він не розповідав нічого. Але, знаєш, сприймай це простіше. Я ж сприймаю. Мабуть, тому що роками приховувала свою силу. Та це не означало, що я гірше ставилася до тих, хто мене оточував. Мовчання — один із методів захищати також.

— А хто захистить його самого, поки він відмовчується? — спитала Рен, пригадуючи розмову з Істориком, який недвозначно натякнув, що біди Амона Діоніса ще не вичерпалися.

Нікта перевернулася на спину, її золотаві лінзи розгорілися в темряві, і богиня ночі видихнула без жодних сумнівів:

— Я. Його захищу я.

Розділ 3 Зустрічі на споді

Смак крові розливався в роті після невдалого падіння. Рен уже встигла пошкодувати, що замість виспатися півночі теревенила з Ніктою про справи сердечні і безсердечні. Ноги нили й горіли, наче після кількагодинного забігу, руки періодично скручувало від болю, а найгірше було спині. Спина почувалась так, ніби з неї от-от проростуть крила. Гострі й металеві.

В уяві Рен політ був легким завданням — вона, не без допомоги Хамсіна, краще поладнала з повітряною стихією і сподівалася, що це дозволить їй опанувати і нове завдання.

Та виявилося, що Торарей досі не навчився нічого адекватно пояснювати, крім як «ви маєте це відчути!» А відчути щось, окрім страху, доволі важко, коли стоїш на тонкій лінії арки — то ось навіщо арки у дворі! — десь на рівні десятого поверху, і під руками жодної опори, а зрадницький вітер кидає волосся просто в очі, мовби підсміюється з тебе. А опісля заняття м’язи від дикої напруги горять вогнем…

Рен повела плечима, силкуючись скинути з них біль після заняття, і пробігла пальцями по корінцях книжок на полиці — вона шукала бодай щось про часову компресію, хоч бібліотекарка стверджувала, що не знає жодної книжки на цю тему в їхніх фондах.

Часова компресія, яку практикували в епоху директорства Крона Осса, не полишала думок і завжди муляла, як камінець, котрий потрапив у кросівку і перекочується там. Часова компресія могла стати дивом у поєднанні з вирощуванням мрій — Рен знала це. Так само, як і знала, що втручатись у плин часу — майже самогубство. Що колись професорка Лакшмі спробувала це зробити, але все закінчилось погано. Та дівчина переконувала себе, що немає нічого злого в тому, щоб вивчити теорію, про яку вона ніколи не чула у своєму коледжі.

— О боги, ви повернулися! — голос Бентен Акай спалахнув подивом.

Рен озирнулась: одна з книг, які тримала нова студентка, вислизнула на підлогу, проте та не зреагувала на це жодним чином.

— Ви повернулися, — повторила дівчина. — І ви, богине Савітрі, і кандидат у Тріаду Енліль…

— А що — ти хотіла, щоб ми не повертались? — розсміялася Рен, проте різко урвала сміх, коли побачила вираз обличчя Бентен: ні сліду усмішки, ні сліду радості. Здавалося, студентка зараз просто опуститься на підлогу і розридається.

— З тобою все гаразд? — насторожено спитала Рен.

— Так, — стрепенулася та і за звичкою вклонилась. — Я просто подивована цим усім. Прихід однієї зі Стовпів став таким потрясінням. Тут уже не вірили у ваше повернення, богине Савітрі.

— Але я знову тут. Тож усе буде гаразд. Як твої справи?

— О, все чудово. Мій координатор порадив трохи книг, щоб зрозуміти останні теми з пана Одіна — я не вельми вдатна до занять зі світотворення. А ось пані Лакшмі хвалила мене нещодавно. Я на кілька днів відлучилася, то й не знала про ваше повернення… А що шукаєте?

— Та ось намагаюся дізнатися про часову компресію, — зізналася Рен. — Але бібліотекарка каже, що нічого у відкритому доступі для студентів нема. То, може, хоч на дотичні матеріали натраплю…

— Навіщо це вам? — спитала Бентен з придихом. — Ви ж знаєте, що це заборонено. Ви знаєте. втручатися в плин часу! Ви ж мали це вивчати одразу по приході сюди.

У голосі дівчини пробилося неприховане обурення.

— Бентен, спокійніше, — присадила її Рен. — Я не збираюся втручатись у плин часу. Це лише для загального розвитку: мене цікавить усе, на що ще здатні мрієрости.

— Пообіцяйте мені, — нова студентка зиркнула на Рен спідлоба. — , що не будете використовувати свою силу, щоб змінювати минуле. Покляніться богами першої Тріади.

— Не тямлю, навіщо це тобі. Бентен, ти в порядку?

Із виразу лиця студентки скидалося, що ні.

— Пробачте. Пробачте, шановна Савітрі, — дівчина стрепенулась і, мов механічна лялька, зігнулася в поклоні. — Я дозволила собі зайве. Я геть не при тямі.

Плечі її дрижали.

Не встигла Рен розпитати детальніше, що ж за оказія затуманює думки юної мрієрости, як та розвернулась і чкурнула між стелажами до виходу з бібліотеки. Повагавшись, дівчина вирішила, що бігати за ошалілими новенькими вона не буде. Ще й пошуки інформації не дали результату, але Рен мала запасний план — аж два. По-перше, щось могла знати Інанна, а по-друге, Закс проводив у бібліотеці стільки часу, що вже точно прочитав половину її вмісту.

Вона вирішила розпочати із зустрічі з Хранителькою Намиста. За дверима бібліотеки зустрів порожній коридор — і не дивно, адже більшість студентів пішла на лекцію Тота, яку Рен безсовісно пропускала. Врешті, думала вона, на тлі двох місяців пропусків ще одна лекція нічого істотно не змінить.

— Обер-решно! — прошипів хтось неподалік. — Обер-решно.

Акцент — ось що здивувало дівчину. Адже в Академії всі їхні мови підлаштовувалися під одну, аби між студентами завжди було порозуміння, незалежно від світів, із яких вони сюди потрапили. І все ж голос, який пролунав зовсім поруч, відрізнявся — шерхітливий і глухий, він нагадував про вкрадливий тон Медеї, приправлений гортанним, подовженим «р». Рен роззирнулася, проте поглядом не знайшла нікого.

— Ану, ти йохо вдар-риш, — відповів дівочий голос, куди мелодійніший, та не позбавлений чужинських нот.

— Тихше, Єрі-іш, — наказував третій, низький і басовитий.

«Заплющ очі!» — стрепенувся внутрішній голос, тож Рен послухалася — він іще не підводив її своїми порадами. Та щойно вона опустила повіки, як побачила не м’яку темряву, ні — а все той же коридор Академії. Лиш кольори обернулися — білі колони стали чорними, потемніли стіни, а за вікнами полудневе небо заливала біло-червона барва, і хмари скидалися на мазки на полотні, зроблені живою кров’ю.

Помітила Рен і тих, кому належали шелесткі голоси: просто перед нею, за кілька кроків від повороту, завмерли троє хлопців і дівчина. Точніше, завмерли двоє хлопців і дівчина, а третього, непритомного, вони несли на руках. У всіх шкіра відливала сірістю, волосся темніло, мов графіт. У дівчини, котру кликали Єріш, воно спускалось нижче плечей, заплетене в безліч дрібних кіс. Одяг незнайомців — темний, з однаковими гострими візерунками — наводив на думку про уніформу. Проте фігуру дівчини підкреслювала сріблиста сукня, обтисла, мов друга шкіра, і схожа на зміїну луску. Очі в усіх трьох сяяли, як темні краплі бурштину. Вони невідривно стежили за Рен, не ворушачись, здається, навіть не дихаючи, мовби очікували, що вона піде і їх не помітить. На біду, вона надто добре всіх бачила, аби вдавати, що ні.

Коли ж дівчина перевела погляд на непритомного, то примружила очі, щоб пересвідчитись у своїй здогадці. Таки-так: четвертий — Сет Морт. У цьому вивернутому світі його волосся здавалося сивим, шкіра посіріла теж і напнулася, мовби насильно натягнута на кістки. СВІТ на шиї студента пульсував, наче сигнальний вогонь, що сповіщав про загрозу.

— Відпустіть Сета, — випалила Рен. — Негайно. Він хворий!

— Помітила-таки… — видушив найвищий хлопець і тут же глибоко вдихнув, наче до того затримував дихання, щоб не видати себе.

— Прибрати її? — похмуро сказав другий, низький і кремезний. Рен помітила, що в нього з-за спини визирали два ефеси.

— Я тобі приберу. — Дівчина схрестила руки на грудях, а подумки спитала: «Хамсіне, ти зі мною?»

«Завжди з тобою, богине».

«Приведи когось на підмогу. Та швидко».

Хамсін шурхнув геть, сколихнувши її волосся.

Троє незнайомців мовчали й вичікували, не зводячи очей із Рен, ніби теж подумки вирішували між собою, як діяти далі. Дівчина підозрювала, що їхня мета — утекти з Академії непомітно. Бо для чого ж іще використовувати таке дивовижне маскування, яке приховує від чужого ока? Одіж та прикраси незнайомців не виказували наявності в них СВІТу, отже — не студенти, отже — Рен вірила — вона матиме перевагу в разі сутички.

— Ми не хочемо нічохо поганохо, — примирливо відказав найвищий хлопець, очевидно, лідер. — Давай р-розійдемося спокхійно, якщо ти не хочеш дізнатися, чи твоя душ-ша лехша від пір’їни на терезах Аменті.

— Залюбки. Щойно ви відпустите Сета, — кивнула дівчина, сповнена рішучості не відступати й на крок, поки однокурсник у руках незнайомців.

— Р-різкіше давай, — втрутилася Єріш. Сукня-луска зблиснула на її стегнах, обвішаних короткими серпиками. — Прикриття не є вічним…

— Прибрати її? — вдруге спитав кремезний. Рен задумалась, чи знає він ще якісь слова.

— Цитьте! Не мош-шна залишати с-слід, — прошипів лідер, спідлоба роззираючись.

— Тоді візьмемо її із с-собою? — у погляді Єріш майнув сумнів.

З тону їхньої розмови не скидалося, що троє незнайомців вважають раптову зустрічну загрозою.

— Якщо ви ризикнете до мене підійти, — Рен намагалась говорити впевнено, — то точно звідси не вийдете.

Вона лише на мить розплющила очі, підкорившись інстинктивному пориву, а коли замружилася знову, то тільки й устигла, що відхилитись від удару серпа. Тонка сталь у руці Єріш проїхалася повз вухо, черкнула волосся — та Рен уже прикликала вітер, уявляючи, як його потоки пронизують світ довкола, і відштовхнула нападницю.

— Вона пройш-шла стихійний поріх! — обурилася та.

— Нема часу, — кивнув лідер другому хлопцеві.

Вони опустили Сета на долівку й діткнулися до зброї за плечима.

«Блок!» — наказала Рен, сплітаючи потоки повітря перед собою. Та незнайомці не встигли напасти.

Хамсін врізався стрімкими обіймами, торкаючи її вухо губами:

«Вибач, та він перший, хто мені трапився!..»

«Вибачаю! Дякую!»

— Заплющ очі! — кинула дівчина червоноокому Енлілеві, який повільно підійшов до них і поки ще бачив тільки Рендалл.

Мить — двоє нападників віддихувалися, хапаючись за горло, — блок не спрацював так, як Рен хотілося, та однаково віднадив. Кандидат до Тріади завмер, коли його гранатові очі перебігли зі знайомого лиця на гурт прибульців.

— Савітрі! Як же я скучив! — Він розпростер руки, наче хотів її обійняти, але різко опустив їх і залився сміхом. — Ти знаєш, що ти — зануда? — Він зблиснув усмішкою і раптом заступив дівчину, повертаючись до незнайомців: — А от у вас трьох вигляд багатообіцяльний.

— Двох за собою не потях-хнемо, — похитав головою лідер.

Відбулось усе блискавично: незнайомці, не змовляючись, із трьох боків кинулися на Енліля. Він змів Єріш однією рукою. Дівчина зойкнула та припала до підлоги. У другу руку кандидата до Тріади впився кинджал кремезного незнайомця, лідер тим часом дістав із сумки на поясі маленьку чорну кульку, приклав її до губ і шепнув щось нечутне. Густий туман упав і закрив від Рен усе й усіх.

— Енлілю! — Вона спробувала змести стіну туману вітром, але замість того, щоб розвіювати його, потоки енергії лише розчинялися.

— Я тут. — Шорстка рука лягла на плече, і дівчина мимоволі здригнулася.

Та коли вона придивилась, очі Енліля набули знову чистого небесного кольору. Дихав він важко, праву руку над ліктем розтинала глибока рана. Кров капотіла з кінчиків пальців.

Туман розвіявся, оголюючи порожній коридор. Рен пробувала знову заплющувати і розплющувати очі, та дарма. Не було більше ні викривлених барв, ні дивних незнайомців із шелесткими голосами.

— Утекли… — видихнула вона. — Хто це такі, Мойри б їх забрали?

Енліль слабко всміхнувся:

— Якби я знав усі відповіді, життя стало б куди простішим, та не таким цікавим.

— Гаразд. Я до директорки, — кивнула дівчина, змахуючи з плечей обітнуте лезом Єріш волосся. — Вони забрали Сета!

— Зажди, — хлопець потер перенісся здоровою рукою. — Поки є така нагода, розповім тобі першій: я замирився з другим.

— Із маніяком? — уточнила Рен недовірливо.

Енліль кивнув.

— Я давно собі думав: коли він — прояв моєї душі, то ми порозуміємося. Намагався достукатися, коли той, другий, брав гору. Він був не в захваті спершу, — зізнався хлопець. — Але я пообіцяв, що не дам йому нудьгувати і постачатиму цікаві події. Тож тепер усе владналось. А зараз, з твого дозволу, Рендалл, навідаюся до Керна, — він поворушив пораненою рукою і скривився.

* * *

— Це аномалія, — буденно відказала Аматерасу. — Аномалій зараз багато, а буде ще більше, бо ваші сили після зняття лімітів приваблюють їх. Непояснимі видива, химерні створіння та агресивно налаштовані фантоми — їх буде безліч. Для цього й запровадили чергових, Савітрі. Боротися з цими проявами завихрень сили. Крапка.

— Але вони забрали Сета, — повторила Рен, спідлоба дивлячись на директорку, котра мовби не чула жодного її слова.

— Він досі в ізоляторі. Як хочете — можете пересвідчитися в цьому, — Аматерасу постукала нігтями по столу. — Тільки позбавте мене своєї присутності та надміру фантазії.

Рен хотіла розповісти про викрадачів ще, проте директорка, незвично роздратована сьогодні, змахнула рукою, і незрима сила відтіснила студентку просто до дверей, наочно демонструючи, що хай там знадвору хоч кінець світу розгоряється, та Аматерасу нині не має настрою на все це.

…Сет Морт справді лежав в ізоляторі — на білому ліжку, оточеному прозорими стінами з усіх боків. Блідий і стомлений, як і того дня, коли Рен бачила його востаннє. Після дуелі з Зіґфрідом.

— Та , яку я перестріла, — сказала Рен, намагаючись визнати, що директорка таки права, — Морт у ній видавався геть сивим. Із сірою шкірою.

— Таке можливо. Адже аномалії — те, чого не може й не повинно бути, химерні творіння, сповнені агресії, — сухо відповіла професорка Нут, котра супроводила дівчину до ізолятора.

Вона дивилася на студента за скляною стіною з відстороненим виразом на лиці, лише пальці викладачки неспокійно гладили пектораль, яка завжди лежала на її грудях і видавалася страх важкою, як і масивні сережки, що визирали з-під короткого каре.

— Пані професорко, а давно він тут?

— Від дня дуелі.

— І не приходить до тями?

— Приходив. Але ненадовго.

— А коли востаннє…

— Не знаю, Савітрі. Лікуванням займається професор Керн, не я.

Рен прихилилась чолом до скла і задивилася в обличчя Сета, а тоді раптова думка прорізала її свідомість.

— Зніміть захист, — попрохала вона.

— Це не в моїй компетенції, — Нут явно не бажала залишатися тут довше.

— Зніміть, будь ласка. Лише на хвилину.

— Якщо пані директорка…

— Я їй не скажу, — наполягала Рен. — Прошу вас як богиня Академії. Бо мушу пересвідчитися.

Нут клацнула язиком, проте прозора стіна розсипалася іскрами за наказом професорки, і Рен швидко наблизилась до ліжка хворого. Синці під очима Сета в’їлися так глибоко в запалу шкіру, наче він тижнями не спав. Дівчина приклала руку до Сетових грудей. Спробувала намацати пульс на зап’ясті. Але шкіра студента обпікала холодом незгірше від статуї.

— Та він мертвий, — прошепотіла Рен, обмацуючи хлопцеве тіло в нестямі. Вона не знала, що шукає, аж доки не наткнулася на згаслу намистину СВІТу, котра підтверджувала її здогад краще за згасле серцебиття. — Він мертвий, пані Нут. Сет помер тут. Сам-один. А ви — ви всі — навіть не помітили цього.

Вона вчепилася обома руками в край ліжка, щоби встояти на ногах.

Професорка опустила окуляри, і в її очах — чи не вперше на пам’яті Рен — сколихнулися здивування та тривога.

— Ідіть звідти, Савітрі, — наказала Нут, повернула товсту оправу на перенісся, і, щойно дівчина ступила крок назад, скляна стіна повернулася на місце. — Я повідомлю про все директорці. Ми з’ясуємо, що тут сталося. Наразі не поширюйте жодної непідтвердженої інформації, будьте розважливою.

— Я знала, що ви це скажете. Мовчанка і брехня. Як завжди. Усе задля безпеки студентів, так? Щоб відновити якомога швидше це Намисто, яке возз’єднає вас із вашими друзями? — не втрималася дівчина. — Щоб Аматерасу знайшла свого палкого коханця? Щоб ви могли радо бігати одне до одного на гостину?

Нут звела брови так високо, що Рен стало совісно від власного нахабства, але, заради богів, що важать ці слова, коли ось, поруч, лежить студент — і він мертвий, і ніхто, трясця, ніхто про це ні сном ні духом!

— Основне завдання Намиста — підтримувати рівновагу, — мовила Нут завчено. — І повірте, що швидше ми його відновимо, то безпечнішою стане Академія. А це — у ваших інтересах.

Кроки професорки стихли в коридорі, а Рен досі безтямно дивилась на хлопця, котрий лежав за скляною стіною, і на своє відображення, котре накладалося на синюшне Сетове лице. Волосся досі спускалося по спині, але частину пасом криво зрізало лезо Єріш, тож вони тепер закручувалися на рівні обличчя, потребуючи негайного втручання перукаря.

Рен подумала, що могло бути й гірше, і здригнулася: вона щойно констатувала смерть однокурсника, а за хвилину вже переймалася своїм волоссям.

* * *

1 рік 8 кроку Колеса Долі

Усе виявилося складнішим, ніж вони думали спочатку. Поки ще нові студенти не прибували дуже часто, та однаково належало відбудувати хоч один корпус. На кордонах між світами — їх тут називали старовинним словом «границі» — виникало забагато аномалій. Ніхто про це не згадував уголос, тільки Торареєва шкіра вкривалась шрамами як відзнаками переможця. А він твердив, щоб робили свої справи. Шрами залишав на пам’ять, хоч Діан примовляв, що міг би їх зцілити. Свою розтрощену ногу Діан зліпив докупи трохи зле, але казав, що хай так і буде. Бачте, хотів мати собі нагадування про загибель Іштар і довіку каятися, що не був поруч неї того вечора, коли все сталося.

Приймати всіх, як вони собі постановили, виявилось важко. Студенти сварились і ділилися на групи, здавались і опускали руки. І зникали. Одного дня сила, що змішувала їхні мови в одну, зрозумілу всім, зламалась, і ніхто не міг зрозуміти нікого. То була істерія.

Хранителька, яка прийшла на заміну загиблої Іштар і назвалась Інанною, виявилась мовчазною і нещасною. Вона днями сиділа перед порожньою стіною в Залі Намиста — стіна вціліла попри все — і ридала. Діан ожив, коли зустрів її — Інанна мала достеменно лице його любої Іштар, — та нічого більше.

Лакшмі боялася застосувати щонайменші дрібки сили. «Вони кричать у моїй голові», — казала вона. Ніхто не перепитував, хто кричить: жертви експерименту з часовою компресією чи всі, хто загинув у ніч випускного свята. І тих, й інших було надто багато.

— Я не знаю, що мені робити, — роздратовано заявила Ама-мі вранці, перш ніж Одін устиг вставити бодай слово.

— Що трапилося? — спитав він, новоспечений перший заступник, із готовністю підставити їй плече, простягти руку чи розпластатися над прірвою, щоб вона безпечно перейшла на інший бік.

— Сам бачиш же: вони приходять, але стількох перемагає божевілля, — Аматерасу махнула руками, червоні рукави майнули в повітрі, і вишиті птахи на них мовби ожили. — Де ми помилились, Одіне? Чому все — отак? Я геть не знаю, що з ними робити… — безсило видихнула вона, бо перший заступник був єдиним, перед ким директорка визнавала свою неспроможність вирішити й залагодити все.

— Ми можемо звернутися до великих і милостивих. Можемо попрохати в них Еру тиші, щоби ніхто не приходив у наші стіни, — запропонував Одін, проте директорка хмикнула.

— І щоб ми відтягували відновлення Ниток якомога далі? Ні, спасибі. На поклін до Сансари я не піду.

— Нитки розірвані, Ама-мі. Стабільність порушена, і мусимо пережити. Самі ж накликали це на себе.

В очах Аматерасу майнули блискавки, достоту як колись горіли вони в очах її єдиного, неповторного Зевса.

— Хочеш сказати, що правда — за Мойрами? За цими ницими, підлими, самозакоханими тварюками?

— Ні, — уточнив Одін, машинально посмикуючи довгий хвіст на плечі. Нут стверджувала, що він так висмикає собі все волосся. — Я не думаю, що правда їхня. Але це Герес впустила Мойр у Зал Намиста. Одна з нас. Вони не змогли б самі потрапити туди — ніхто без СВІТу не зміг би. Якби ви з Герес не сварилися через Слова…

— То тепер я винна. Дякую. Ти завжди такий чуйний, Одіне. — Директорка сіпнула бровами і склала руки на грудях.

— Я завжди чуйний і терплячий, Ама-мі. Одного дня ти це помітиш, — буркнув він у відповідь.

Хоча насправді іноді Одін хотів опустити руки і гаркнути на неї: «Та роби що хочеш!» Проте чорні намистини очей навпроти завжди вимивали це бажання з його думок, як висока хвиля, котра накочується на берег і зносить усе начисто. Аматерасу підступила впритул до нього — ледь не вдвічі нижча — і зажебоніла:

— Я не знаю, чого хотіли Мойри. Не знаю, яке майбутнє вони бачили чи що налякало їх, щоб зважитися на таку руйнацію. Мені до снаги оцінювати це лише звідсіль, із цього місця, де я стою ногами на землі. І звідси я бачу: Слова все руйнують. Отож тепер зруйнуємо їх. Кожен, хто прийде до Академії, знайде тут притулок. Я обіцяю… чуєш, Одіне: якщо до нас завітає хоч породження первісного Хаосу, яке зможе знищити все одним порухом пальця, — я радісно прийму і це божество.

Аматерасу тепер усміхалася широко й щасливо, наче вже чекала, що на порозі з’явиться породження Хаосу. Одін волів би, щоб воно там не з’являлось ніколи. Проте перший заступник розумів, що зараз йому треба бути лише гарним першим заступником, тому шанобливо схилив голову:

— Обіцяю підтримувати тебе на цьому шляху, Ама-мі.

Ця відповідь молоду директорку задовольнила.

— Чудово. Отож. Передусім мусимо закрити доступ до Слів. Хай він буде у викладачів та Хранительки, а студентам — зась. Ніхто не знатиме нічого наперед. Ніхто не знатиме, чи він був великим богом, чи слабким. Оригіналів зі спогадами завше мало. Слово «зникальник» мусимо забути й викинути з нашого лексикону взагалі.

— А як ти хочеш пояснити студентам усе, що з ними відбувається?

— Хвороба зникнення спричинена невпевненістю в собі й негативом. Це ж правда. А загалом — вони сюди прийшли, отже, тут їхнє місце. Решта — наші турботи, — махнула рукою директорка. Останнім часом цей жест став для неї звичним, наче вона весь час щось відкидала вбік, звільняючи собі шлях. — Почнемо сьогодні ж!

— Люблю, коли до тебе повертається впевненість.

— Вона — лише на позір. Але я мушу щось змінити. Надто багато небезпек обступило Академію, поки в нас нема сили Намиста й Тріади. Ми повинні якомога швидше стати на ноги. Бо є Мойри, Одіне. Мойри, Хранительки Гармонії. Великі Стовпи. Перші й Істинні Слова. Вони всі будуть проти того, що я роблю.

— Гаразд. Та перш ніж змінювати світи, ти могла б теж дочитати те, що не встигла пройти. Я чудово пригадую твої нульові бали в професора Шіви.

— Я тепер директорка, Одіне. Надалі мушу вдавати, що знаю все.

— О, справді? Що ж, тоді надалі зви мене професором, і так — я заплющу очі на твої пропуски та сумнівну компетентність.

Розділ 4 Висока напруга

— Чому ти так давно мовчиш, друзяко?

— Вгадай із першого разу. Мені нічого тобі розповісти.

— Ну хоча б про пошуки. Я ж зацікавлена сторона. Ти вділяєш на них вдосталь часу? Є зрушення?

— Немає. Я нипаю в темряві.

— Послухай мене. Я знаю, чому ти почав це. Та якщо ти одного дня зрозумієш, що ці пошуки не мають сенсу, то скажи мені про це, й ми покінчимо з усім.

— Не дочекаєшся. Я спробую все. І ти мені не завадиш — угода є угода.

— Дійсно. Угода є. І я так довго чекав на того, хто зможе витримати, хто візьме все це у свої руки, що не біда почекати ще трохи. Але не я тобі стану на заваді, друзяко, не я — а завершення навчання. Ти не зможеш і далі приховувати все від Ама-мі.

— Завершення нескоро.

— Та й твоя ціль неблизько.

— Ти не можеш цього знати.

* * *

Атмосфера в тренувальному корпусі наелектризувалася до краю. Ще б пак! Про погану вдачу Закса Нортона Академією ходили легенди, як і про його неприязнь до Енліля через зв’язок того з Рендалл Савітрі. Хоча ніхто достеменно не знав, що їх пов’язує, окрім двомісячного зникнення волею однієї зі Стовпів, але що менше відомо, то більше чуток.

Золочене коло, яке відмежовувало зону для дуелянтів, поблискувало в променях полудневого сонця. З одного боку Енліль перемовлявся з Адіті. Зірка заклопотано поправляла шпильки, якими хлопець прибирав волосся з-перед очей, щоб не заважало під час сутички. Сам же кандидат у Тріаду нанизував на пальці персні — артефакти підсилення, так необхідні в битві. Кількість прикрас демонструвала, що Енліль сприймає суперника всерйоз.

Закс Нортон уособлював повну противагу спокою: він зловісно посміхався, похрускуючи пальцями, ніби уявляв, як переламує ребра суперника.

— Кажу вам, цей Нортон геть ненормальний… — шепнула Нанна, схиляючись до одногрупників.

Нікта пирхнула й перезирнулася з Рен, мовляв: «Та що вони про його ненормальність знають!»

— Думаю, Енліль подолає його, — Веретрагна потер підборіддя. — Сили землі ховають багато підступів.

— Енлілеві не потрібні підступи для перемоги, — втрутилась Баст. — Згадайте: його першим обрали до Тріади.

— Першим, другим — яка, на богів, різниця? — Нефтіда підійшла до гурту і подивилася на Зака без тіні колишньої захопленості. — Нортон переможе. Ви й поняття не маєте, що йому до снаги.

— Савітрі! — кинув Зак не озираючись.

Дівчина наблизилася до золотого кола і завмерла за крок від межі.

— Руку, — хлопець мигцем зміряв її поглядом і опустив у долоню кулон зі СВІТом. — Подивися за ним поки.

Тоді він натягнув чорні рукавиці, пошиті з тонкої шкіри, і кілька разів стиснув та розтиснув кулаки, наче перевіряв, чи зручно ворушити пальцями.

— Навіщо вони? — спитала Рен, розглядаючи Закову обновку.

— Суто практична деталь. Захист. — Хлопець криво всміхнувся і перещіпнув ремінці на правому зап’ясті тугіше. — Не хочу обсмалитися.

— Ясно, — кивнула дівчина, проте замислилася. Амон, який керував вогнем та пекельним світлом сонця, робив це завиграшки, мовби розважався. Ньєрд жодного разу не відморожував собі пальців. Тому дивно, що в Зака викликали пересторогу власні сили. Хоча, можливо, йому просто подобались ті рукавички.

…Коли доцент-стихійник дозволив розпочати дуель, Рен очікувала побачити стіну вогню: Нортон завжди кидався в атаку з головою, іскри аж сипались — і в прямому, і в переносному значеннях. Проте зараз хлопець стояв нерухомо, і тільки розчепірені пальці, між якими пробігали іскри, видавали його напругу.

— Нортоне? — Енліль приязно усміхався. З його зап’ясть звисали ланцюги з тягарцями, що ритмічно похитувались. — Чогось чекаємо?

— Знаку з Олімпу.

Тиша застигла, і в ній народжувалося нечітке клацання.

Секунда.

Дві.

Три.

Брин-нь!

Зак зірвався з місця. Там, де він стояв щойно, врізався в кам’яні плити загострений тягарець Енлілевого ланцюга. Він глухо вібрував тепер, мовби невдоволений тим, що випустив ціль. Енліль і сам змістився вбік — випалена пляма на місці його ніг красномовно засвідчувала, що перша атака Нортона виявилася потужною, хоч і невдалою.

Енліль розсміявся:

— Трясця, а не вдалося покінчити одним ударом!

Суперник не огризнувся, бо саме розтирав доріжку крові, що збігла з його розсіченої губи.

Тишу знову прорізало приглушене клацання. Обидві руки Закса спалахнули, і він кинувся, як завше, прямолінійно у бік кандидата в Тріаду.

Енліль раз по раз вправно уникав суперникових випадів і тихо щось примовляв. Рен не могла розчути що, проте Нортон паленів щоразу сильніше. Врешті він втратив рівновагу, а один із ланцюгів довершив справу — і рудий загримів на підлогу. Вогонь згас. Суперник не став очікувати, доки вогневик прийде до тями, і нашпичив довкола нього кам’яні шпилі, мов частокіл.

— Думаєш, це мене стримає? — Закс сперся на лікоть і сіпнув браслет на зап’ясті.

— Якби я так думав, то дуже недооцінював би тебе.

Мить — у Заковій руці зайнялося вогняне лезо. Воно розтрощило частокіл і врізалося в кам’яну стіну, що здійнялась перед Енлілем та спинила атаку вогневика. Лезо розсипалося іскрами, а тоді шугнуло в руки хлопця, мов розгарячена лава, щоб негайно повернути собі форму.

Ще удар — і стіна впала. З Енлілевої руки посипалися уламки перснів.

Закс рухався швидко й поривчасто, його суперник — теж швидко, але дуже виважено: збоку скидалося на те, що він уникає зайвих рухів.

— Хоче вловити момент… — припустив Зіґфрід, який уважно слідкував за перебігом двобою.

— Чекає, доки Закс стомиться, — не погодилася Нікта.

— Закс — і стомиться? Та він тільки розкочегарився! — втрутився Амон.

Тут Енліль перехопив Закову руку ланцюгом і спробував відсмикнути вбік. Проте він зачепив браслет — і Рен чітко як ніколи почула, що намистинки стикаються між собою. Вона знала, що не може чути цього на такій віддалі, проте звук був явним і яскравим. Глухе клацання озивалось, стираючи інші звуки.

Зак, мов обпечений, відсахнувся і гаркнув:

— Геть, негайно!

Та Енліль не встиг відійти: спалах накрив і його, й Нортона. Коли світло згасло, між пальцями вогняного бога, на яких тліли шкіряні рукавиці, пробігали іскорки струму. А кандидат у Тріаду лежав біля його ніг. Із кутика Заксових губ стікала свіжа цівка крові. І губи його тремтіли.

* * *

Дуель Енліля і Нортона завершилася перемогою останнього, хоча багато студентів вважали це несправедливим: очікували, що вогневик атакуватиме вогнем, а не оглушуватиме непояснимою сумішшю енергій, які навіть не належали до його профільних умінь. Нортон огризався, що це реакція його сил на металеві сплави в Енлілевих ланцюгах.

Смерть Сета Морта офіційно списали на аномалії. Рен не вірила в це ні миті. Директорка сказала, що поняття не має, що з ним сталося насправді. Рен не вірила в це теж: вона що далі, то більше переконувалася, що справжнього Сета забрали троє незнайомців. Трійця, яка мала щось дотичне до іншої сили. До сили, яку впізнала Нікта після дуелі Сета й Зіґа.

* * *

Наступного дня після дуелі Одін вигнав Закса із заняття, бо той читав під партою чергову книгу про навігацію Намистом, виконуючи практичне завдання абияк. А по обіді Ньєрд скликав збори групи й оголосив неочікувану новину: директорка зарахувала Нортона до кандидатів у Тріаду.

— ? — Зіґфрід здивовано опустив окуляри на кінчик носа, і кутики його тонких вуст сіпнулись угору.

Зак вдоволено всміхнувся, наче знав новину наперед.

— Ой не можу, пане кандидате! — першою розсміялась Нікта. — І як вас тепер величати? І взагалі — коли ти встиг? Одін ще вранці погрожував вигнати тебе з лекцій на наступне півріччя!

Хлопець пробіг пальцями крізь вогняні пасма й осміхнувся:

— Слухайте, якщо вас так дивує моя крутість, то тримайте цю думку при собі. А взагалі — мали б уже звикнути!

— І тепер ти покинеш нас, щойно Ама вирішить, що час випуску для кандидатів настав, і тоді світ, створений тобою, буде якомога ближче до Академії, висотуючи з тебе безліч сил, щоб це місце трималося купи, — пробубнів Зіґфрід. — Вітаю, ти нарвався.

— І зауважте: я достатньо крутий, щоб нарватися на це!

— Згодна, — прошепотіла Рен, обіймаючи Закса з-за спини. — Ти — найкращий.

Вона вперлася чолом у його плече і застигла з бажанням не ворушитись і не відпускати цього моменту, та хлопець, незвичний до проявів уваги на людях, акуратно виборсався і шепнув:

— Рендалл, до тебе прийшли.

І справді — до гурту наближалася Бентен, яка із захватом перевела погляд із Рен на Закса.

— Вітаю з великим досягненням! — прошепотіла вона до нового кандидата в Тріаду і, як звично, вклонилася, а тоді відкликала Рен убік від гурту.

— Я хотіла б показати вам один зі своїх експериментів із вирощуванням, — прошепотіла студентка, коли вони відійшли на достатню відстань для довірчої розмови. — Тільки він відбудеться не в Академії, а там, де я мешкаю зараз. Ось адреса, — дівчина простягнула зіжмаканий папірець. — Ви ж зможете прийти? Приходьте надвечір, після занять.

— Без проблем, — кивнула Рен, згадуючи, чи нема в неї важливих справ. Їх не було.

Бентен вклонилася на прощання й задріботіла геть. Щойно Рен повернулася до гурту, як до неї підійшла Діке й прошелестіла:

— Що хотіла ця Акай?

— Щоб я зазирнула до неї ввечері. Щось стосовно мрій.

— Он як, — Діке схилила голову набік і раптом додала: — Я піду з тобою.

* * *

Адреса, яку дала Бентен, завела їх далеко від Академії. Майже за межу міста.

— То чому тебе це зацікавило? — спитала Рен у координаторки дорогою, бо вдень та не відповіла.

Калюжі після нещодавнього дощу вкривали тротуар блискучими плямами. У цих плямах зблискувало небо, тож виникало відчуття, що десь існує зворотній світ, і він проглядає крізь воду.

— Ця студентка, Бентен Акай, — Діке зробила коротку паузу, мов шукала щось у власних спогадах. — Вона сьогодні збрехала тобі. Але це таке мимобіжне відчуття. Важко пояснити, краще впевнитися. Я просто чула це навіть у її аурі, хоч не дослухалася до слів. Надто явно.

— Напевне, добре, коли маєш можливість уловлювати брехню, — усміхнулась Рен, перестрибуючи калюжу.

— Коли як. Та це незручне й дороге задоволення, яке працює, як йому забагнеться, — коротко відказала координаторка і підібрала поділ довгої спідниці. — До того ж останнім часом у мене забагато проблем через це вміння. Потрібно відпочити від нього.

— А ти можеш? — обережно спитала Рен. Зазвичай Діке була неговіркою, особливо коли це стосувалось її вмінь, чи її справ, чи її самої.

— Коли як… Скажи краще, котра година?

— Не знаю, — Рен машинально кинула погляд на зап’ястя, хоча там не було годинника. — Близько десятої?

— У мене мало часу. Треба вирішити все швидко.

Стосовно таємничих нічних справ Діке в Рен було кілька теорій, проте жодну з них досі не поталанило підтвердити. Знала лише: координаторка ніколи не залишалась на ночівлю в Академії, першою тікала з вечірок, і на пам’яті Рен не було й дня, коли б Діке затрималась після півночі — крім ночі балу, але тоді коїлося стільки всього…

— Здається, це тут поруч, — Рен окинула поглядом старі будинки, які в сутінках нависали над ними, як кам’яні гіганти, оброслі балконами, трубами й антенами.

Діке кивнула. Адреса на папірці збігалася з написом на табличці, яка висіла на розі пошарпаної будівлі з обдертими цегляними стінами. Рен підійшла до великих оббитих металом дверей і прочинила їх з натужним скрипом. Довгий коридор вів просто до дверцят в іншому кінці, де приглушено блимало жовте світло.

— Бентен? — покликала Рендалл, переступаючи поріг. Підлога, вкрита пощербленою плиткою, віддавала холодом.

— Не знаю, про що збрехала твоя нова знайома, та місце неприємне, — зауважила Діке.

— Це просто старий будинок, — відповіла Рен і швидко рушила вперед. Блок поперед себе вона виставила інстинктивно.

Двері скрипнули, світло лампи вдарило в очі.

Складна схема вирощування, накреслена крейдою, вкривала всю підлогу. Під ногами щось квацнуло. Рен опустила погляд, уже знаючи, що побачить там. Кров підступала до підошов.

Вона заповнювала кожен елемент схеми вирощування, і Дерево Життя обернулося символом смерті. Біля основи Дерева хтось лежав. Хоча ні, не хтось — то була достеменно Бентен. Нудота підступала зсередини, поки Рендалл здолала останні кроки й побачила її лице. Дівчина лежала без руху, тільки груди повільно й важко здіймалися, помережані битим склом.

— Що тут відбувається, Акай? — погляд Діке швидко бігав кімнатою.

— Це схема вирощування. Дуже складна, — пояснила Рен першою і опустилася біля Бентен на коліна, розтираючи візерунок ногами.

— О, богине Савітрі… ви прийшли… — охриплим голосом прошепотіла дівчина, притискаючи уламки до грудей.

Уламки скла. Порізані пальці. Сфера мрії. Ну звичайно. Прокляті «вселенські» мрії, про які Бентен весь час твердила. «Є честь у жертві задля вищої мети».

— Не ворушися, — Рен підозрювала, що вже пізно що-небудь виправляти, але не хотіла здаватися передчасно. — Не говори.

— Ви досі не вірите? — Бентен далі жебоніла. — Великі мрії треба вирощувати… Я вам кажу. Це майже як створювати світ, — вона усміхнулась і повела невидющим поглядом угору. — Світ, він такий…

Рендалл швидко силкувалась згадати пари Діана Керна — ті, на яких їх учили лікувати, а не ламати кістки з почуттям любові, — і спробувала спрямувати тонкий потік енергії просто в груди Бентен. Енергія — майже зрима — розбилась на сотні крапель і впала донизу. Нічого не змінилося.

— Діке, що робити?

— Нічого, — координаторка присіла навпочіпки, опустивши поділ спідниці в калюжу крові, проте не звернула на це уваги. Її довгі пальці уважно пробіглись по руці студентки вгору, тоді торкнулись грудей. — Нічого не зробити. Вона вся витекла, її сила. У цю твою схему. А те, що не витекло, вже висотують знаки, і процес не спинити.

Бентен повела очима вбік.

— Тут ще хтось?

— Діке.

— А… — дівчина зітхнула й замовкла.

Рен зціпила зуби. Чого були варті всі ті місяці навчання, коли вона не могла, просто не могла повернути життєву силу Бентен, яка лежала перед нею. Не могла повернути втраченого в тіло, котре ще конвульсивно трималося, але за хвилину чи дві мало втратити божественну душу, яка чіплялася за нього, і обернутися спорожнілою оболонкою.

— Спершу Гермес, тепер ти… — прошепотіла Рен здушено. — Чому це переслідує мене? Я ж не богиня смерті.

— Гермес? — перепитала Бентен. Її голос наче поглинало щось ізсередини — щось, що обтинало ниточку за ниточкою. — Отож ви вже були в минулому? Хоч я й казала вам…

— Так, була, а звідки ти… о боги, не час для цього.

— То я спізнилася…

— Зажди. Я зв’яжуся з кимось із Академії… Аматерасу, Керн, хтось… Хамсіне! Допомогу. Поклич допомогу! — вигукнула Рен, розуміючи, як далеко Академія. І які холодні пальці Бентен.

Діке натомість торкнулася її чола:

— Що ти сказала щойно, Акай? Чому «спізнилася»? Кажи правду.

Відповіді не було.

— Котра година? — перепитала Діке, повертаючись до Рен.

Та кинула погляд на великий годинник на стіні — стрілка завмерла на позначці близько десятої.

— Богине Савітрі, вибачте. Так наказала велика Герес… Вона знає: всі помруть. Вона не хотіла цього… — Бентен лепетала все тихше, все нерозбірливіше. — Заберіть рештки моєї енергії. Використайте їх на добру мрію. Перш ніж усе… розтане…

Вона потяглась угору руками, ніби хотіла обійняти когось невидимого чи вітала його, радо й усміхнено, а тоді її тіло обм’якло і руки безвольно впали. Хоч якою була мрія, здійснена тут, вона взяла собі не лише кров мрієрости, а й її життя. Рен була певна, що це надто висока ціна за будь-чиє бажання.

— Твій вітер скоро передасть повідомлення? — тихо мовила Діке, підводячись.

— Яка тепер різниця? — відповіла дівчина, переборюючи бажання розридатися: не було на це часу.

Останнє бажання Бентен належало здійснити негайно. Тож вона приклала долоні до закривавлених грудей загиблої, проказала кілька церемонних слів і заплющила очі, щоб не бачити, як по зап’ястях почали витися тонкі цівки енергії, зблискуючи, мов міріади зірок, які народжувались, горіли і згасали в цьому Всесвіті.

* * *

Рен здавалось, що наступні кілька хвилин — годин? — днів? — пройшли повз неї. Хтось підходив, хтось термосив її за плечі, намагаючись підняти на ноги. Очі відмовлялися бачити, що відбувається, і довго-довго перед ними стояли лише кров та чиста енергія, котра в’ється вгору по руках. Рен зібрала її всю і помістила в колбу, як і ту енергію, котру подарував Історик.

Коли прийшли Аматерасу з Одіном, дівчина нарешті отямилася й зрозуміла, що досі сидить на холодній долівці, на напівстертих слідах схеми вирощування, де засохла чорною кіркою кров Бентен. Хамсін повернувся до неї легким поколюванням у зоні ребер і поцілував біля кожного вуха, щоб хоч якось підбадьорити.

— Савітрі, — Аматерасу вивищувалась над нею, як обеліск, закутаний у темно-червоний атлас. — У вас є два речення.

— Ми прийшли. А вона вже вмирала, віддаючи все своїй схемі, — видушила з себе Рен.

— Дякую за версію. Діке, ви були тут?

— Так.

— Розкажете?

Діке з готовністю підвелась, і раптом її обличчя побіліло ще сильніше, ніж завжди.

— О боги, Рендалл, ти ж казала, що ще десята! — координаторка, яка підвищувала голос раз у ніколи, скорчилася, хапаючись за груди.

Рен позирнула на годинник — там дійсно була майже десята. Досі. Стрілки не рухалися.

— Оце я дурепа… — видихнула Діке. І повалилася на підлогу.

Рен мов ошпарили. Вона кинулася до координаторки, але напоролася на щит.

— Спокійно, Савітрі. Це минеться, — буркнув Одін, котрий накривав тіло Бентен тонким покровом.

— Що значить — минеться? Пустіть мене. Діке!.. Хамсін зв’язався з вами? Він розповів?

— Ні. Та я отримала іншу звістку, — відказала директорка. — А ось і хранителька справедливості. З поверненням, Діке!

Дівчина за лічені секунди перестала задихатися, швидко звелася на ноги й випросталася, мовби нічого й не сталося. Вона окинула кімнату відсутнім поглядом, наче не розуміла, як тутопинилася та що відбувається. Кілька секунд уважно дивилася на Аматерасу, тоді на свої пальці, на спідницю в крові. Відтак різким рухом відкинула волосся за спину і склала руки в захисній позиції.

— Я — Аматерасу но Мікамі, директорка Академії, — мовила очільниця повільно й тихо.

— Пані директорко, — Діке ледь схилила голову, і її плечі опустились розслаблено, а руки тут же розімкнули замок.

— Тут загинула студентка Бентен Акай. Ви та студентка Рендалл Савітрі — єдині свідки цієї трагедії, — продовжила Аматерасу. — Розкажіть мені, що сталося. Якщо можете.

— Не зможу, — відрізала дівчина. Вона кинула погляд на Рен, на тіло Бентен, накрите покривалом. Як фотокамера, котра фіксує моменти і не вловлює їхнього значення. — Вибачте. Я втрачаю щоразу більше. Зараз я не можу торкнутися правди.

— Шкода. Бо я отримала доволі неприємне повідомлення від Бентен Акай. Воно й привело нас сюди. — Аматерасу перевела погляд на Рен. — Знаєте, що там було? «У моїй смерті звинувачуйте тільки Рендалл Савітрі та Енліля». Але ось біда — Енліль поїхав у справах на кілька днів. За моїм наказом — разом із паном доцентом. Доведеться спілкуватися лише з вами.

Розділ 5 Мене звуть Нік Ньєрд

Рен не розуміла, як, на богів, це сталося, та факт залишався фактом: Діке нічого не пам’ятала про те, як вони знайшли Бентен. Діке спершу поняття не мала, хто така Рендалл Савітрі. Діке дивилася на неї, як на порожнє місце. І це було не найгіршим.

— Хтось іще може засвідчити, що Савітрі не брала в цьому участі? — Аматерасу вперто дивилася на чорнявку, ігноруючи Рен.

— Пані директорко, у мене немає змоги надати достовірні докази. Якщо ж я ще раз принесу жертву, це може мати гірші наслідки. Тому прошу вас пошукати інших шляхів, щоб виправдати Савітрі.

— Розумію. Савітрі, а ваші думки?

— Хамсін, — відповіла Рен, згадавши про вітра. — Вас мав сповістити про цю ситуацію вітер. Високий такий, плечистий, із пісочними кучерями. Я послала його, щойно ми знайшли Бентен.

Вона подумки звернулась до Амонового друга.

«Вибач, сонячна Рендалл, та я розминувся з Аматерасу…» — ожив той.

Теплі руки матеріалізувалися на її плечах, а Хамсін видихнув у вухо:

— Не бійся нікого, моя богине.

Аматерасу окинула вітра поглядом, і тільки її тонкі брови, котрі сіпнулися вгору, видавали здивування.

— Вітер. Одіне, ти бачиш це? Вітер — у нас. Стародавній дух, про яких розповідав професор Вішну… Він справжній!

— Найсправжнісінький! — Хамсін приклав руку до чола, тоді до вуст, тоді до грудей і глибоко вклонився.

— Як ви тут опинилися? — спитала Аматерасу.

— Злився з силою богині Савітрі нещодавно, коли не було іншого виходу, аби врятувати її та власне життя… До того — жив в іншому світі, дуже далеко звідси.

— Вітри непевні й не заслуговують на довіру — так написано в усіх книгах, — озвався Одін.

— Книги, хах! Знайшли в що вірити! — Хамсін впер руки в боки, гордо випростуючись. — Таке писали і про богів тіньової сторони, дітей Хаосу, а подекуди ще й про богинь. Чи я не правий, пані директорко?

Аматерасу смикнула плечима.

— Якщо ми вважатимемо, що ви заслуговуєте на довіру, вітре, то викличемо. Діке, ви вільні, повертайтесь додому. Одіне, тіло Бентен Акай треба перенести в Академію й поховати за всіма ритуалами. Рендалл Савітрі, заберіть вашого вітра. Поки триватиме розслідування, ви перебуватимете в ізоляторі. Кандидат Енліль опиниться там само після свого повернення.

Рен, яка все ще не могла до кінця осягнути безглуздя ситуації, прошипіла:

— Я не причетна до смерті Бентен Акай. І Енліль теж. Аматерасу, — дівчина вперше назвала очільницю на ім’я без ввічливої приставки, — ви знаєте це. Вона сама зробила це. Тут схема, за яку вона вмерла.

Директорка не відповіла.

Слова Бентен клубочилися в голові Рен. Перед очима все пливло. Дорогу до Академії вона не пригадувала.

Ізолятор нагадував скляний куб без замків і ґрат, проте був такий само гнітючий, як і камера в підземеллі, де замкнули Гермеса. Дзеркальна стіна відмежовувала щось на кшталт ванної кімнати, а біля стіни тулилося ліжко. Першої ночі Рен не могла заснути, а коли під ранок її здолала втома, вперше з’явилися голоси.

* * *

«Сатьяване! Сатьяване!» — жебоніли голоси, як перегук струмків.

— … — Рен смакувала дивне слово, яке виринало в пам’яті. Воно було гарячим, далеким і пахло прянощами, визволяючи її зі скляної в’язниці.

Коли дівчина заплющила очі, то побачила, наче крізь брудну шибку, лапате зелене листя з прожилками, білу колонаду, повиту вогняно-червоними квітками, і напівпрозорі запони з легкої тканини, які розвівались від подихів теплого й ароматного вітру. Вітер, здавалось, жив тут і вдихав життя в кожнісіньку складку занавісок. Геть як Хамсін, теплі обійми якого Рен відчувала крізь сон.

— Сатьяване, Сатьяване! — кликав незнайомий глибокий голос. — Мені личить, Сатьяване?

Тоді Рен помітила чоловіка, який стояв спиною до неї. Перед ним кружляла в новому вбранні ставна дівчина. Що вбрання нове, Рен не сумнівалася. Вона піймала себе на думці, що ось-ось зможе точно сказати, звідки і коли обновки привезли. Багряна краса нагадувала одіж Адіті — червоне з золотом, багата вишивка і шаль, перекинута через плече. Руки дівчини вкривали вигадливі візерунки, наче плетиво золотисто-мідної павутинки. Темне волосся вабило погляд, з вух спускалися вигадливі сережки, проте роздивитись обличчя ніяк не вдавалося.

Чоловік схвально кивнув і відказав:

— Ти чарівна, мов квітка лотоса, Савітрі!

* * *

Коли Рен прокинулась, її оточували прозорі стіни. Хамсінове тепло зникло без сліду.

«Хто ти, Савітрі?..» — знущально продзвеніли голоси і розтанули в ранковій тиші. Чи полуденній. Чи вечірній. Дівчина не знала, яка пора дня. Зіґфрід колись давно — наче в іншому житті — казав не слухати голосів. Та її несподівано вабив шанс торкнутися давньої і, мабуть, важливої історії, котра розгорталася в житті принцеси Савітрі. Тієї, яка дала їй свої ім’я та душу.

Не минуло й кількох хвилин, як прийшла Аматерасу: вислухати історію від «головної підозрюваної». Головна підозрювана була певна, що директорка ламає комедію.

— Попросіть Діке вислухати мене, — запропонувала Рен очевидний варіант. — Адже, попри проблеми з пам’яттю, їй до снаги розрізняти, де правда, а де брехня.

— Вона наразі не може застосовувати своє напрочуд помічне вміння, — відрізала директорка. — Та вихід ми однаково знайдемо. Витрачайте час із користю, поки не можете відвідувати заняття.

Витрачати час із користю не вдалося: оскільки було заборонено будь-кому навідувати Рен без особистого дозволу директорки, то в «головної підозрюваної» навіть книг не знайшлось, аби почитати. Дівчина спробувала відправити Хамсіна до Нікти з вісточкою. Проте вітер не зміг покинути ізолятор, і йому це вельми не сподобалось.

Надвечір — за мірками Рен — зазирнула Діке.

Вона підійшла до скляної стіни впритул і стиха привіталася. На обличчі координаторки боролися бентежні емоції, геть не притаманні їй. Тонка долоня лягла на скло.

— Привіт. Скажу одразу: я давно мала підозру, що в тебе коїться щось дивне з пам’яттю, — Рен вирішила розповісти це одразу ж, щоб розвіяти тривогу Діке. — Але, коли це тебе турбує, то я знайду шлях порозумітися з Аматерасу. Вона не дурна, і я теж.

Чорнявка мовчки кивнула, тоді поклала і другу долоню на скло, ніби планувала протиснути його наскрізь, і спитала:

— Якщо ти вже дізналася про мою проблему, то хочу поставити кілька питань. Коли можна. Ми ж давно знаємося, правда?

— Так. Майже два роки. Ти й цього не пам’ятаєш?

— Довго пояснювати. Але я про це , не хвилюйся.

— Гаразд, — Рен підійшла до скляної стіни зі свого боку і приклала руку навпроти тонкої долоні координаторки. — Можеш не критися. Мені добре відомо, як воно — не мати спогадів і чіплятися за уривки, розсипані всередині.

Вуста Діке торкнула усмішка.

— Тоді скажи, Рендалл: чи ми друзі?

— У певному розумінні.

— І ти не вбивала Бентен Акай?

— Ось дурниць не питай.

— Гаразд. Тебе виправдають — тебе й Енліля. Я суддя. Я — найкраща суддя. Мій професійний обов’язок — досягти того, щоб тебе звільнили. Але мені доведеться зважитися на зміни. Чи зможемо ми й тоді підтримувати товариський зв’язок? У певному розумінні.

— Не знаю, — Рен стенула плечима, подивована тим, що Діке — незворушна Діке — сама заговорила на цю тему. — Май на думці, що серед моїх найближчих друзів — богиня ночі, яка може знищити нас порухом пальця; бог вина, котрий постійно приховує щось; кандидат у Тріаду з роздвоєнням особистості, одна з яких хоче вбивати… О, а ще я кохаюся з найбільш неврівноваженим вогневиком в Академії.

— Що ти маєш на увазі? — здивувалася Діке, котра іронії не вловила і тепер лупала прекрасними очима на свою підопічну.

— Хоча б те, що в моєму колі спілкування предостатньо дивних осіб. Тому я не вірю, що ти змінишся настільки, аби я не захотіла мати з тобою справи, — усміхнулася Рен. — Ти пішла зі мною до Бентен. Ти відчула, що вона має на думці щось замовчане. Не знаю, як я тримала б себе в руках, якби тебе не було поруч, коли ми знайшли її.

Діке вдивлялася в лице Рен так довго, що дівчина відчула, як червоніє від незвичної відвертості. Та координаторка врешті усміхнулася.

— Гаразд, Рендалл Савітрі. Таке відчуття, наче після твоїх слів мені неодмінно вдасться перемогти.

Рен не уточнила, кого чи що Діке хоче перемогти, бо координаторка негайно пішла геть, покинувши її наодинці зі скляними стінами і роздумами про вчинок Бентен.

Дівчині дуже хотілося пригадати схему, котру вибудувала покійниця, адже це могло наблизити її й до відповіді про те, яку мрію вирощувала та. Однак події минулої ночі стали надто сильним шоком, а деталі схеми плуталися перед внутрішнім зором, як і прощальні слова Бентен. Вона говорила про те, що спізнилася. Про смерть Гермеса і мандрівку в минуле. Про те, що…

«Усі загинуть», — тонкий голос ожив у думках, і мурашки сипонули по спині.

Рен сперлася спиною об тверду стіну і спробувала пригадати все.

Чого хотіла Бентен? Вона виростила велику мрію. Віддала задля цього життя. Звинуватила її, Рендалл Савітрі, у своїй загибелі. Щоб її ув’язнили тут і…

І тоді вона з Енлілем не потрапила б у минуле, як того боялася Бентен.

І не стала би причиною Гермесової смерті.

Бентен була до останнього певна, що цього ще не сталося. Та це не так. Тому — спізнилася. Тому…

Шматочки історії затанцювали, вибудовуючи візерунок.

«Так наказала велика Герес».

Велика Герес, яка разом із Гекатою зустрічалася в підземеллях Академії з Мойрами та уклала з ними угоду, що призвела до розтину Ниток. Велика Герес, яка дійсно могла наказати своїй підопічній, юній та наївній богині, пожертвувати життям задля того, щоб убезпечити свою діяльність від зайвих свідків.

Проте найбільше тривожила думка про те, такого могла зробити їхня зустріч у підвалах Академії в далекому минулому, щоб могутні богині згадували про неї дотепер. Чим загрожувала ця мандрівка, окрім того, що Енліль та Рен викрили давніх студенток?

Єдина особа, котра знала бодай частину відповідей, — Бентен — уже не могла відповісти.

«Звідки ти, Савітрі? Хто ти така? Що ти забула тут?..» — прошелестіли голоси.

— Тож як ми до цього докотилися? — озвався інший, цілком сущий голос, і Закс Нортон наблизився до скляної стіни. Біле світло, що падало згори, відкидало густі моторошні тіні на його лице.

— Так, геть неприємна ситуація, — усміхнулася Рен, котра, хоч і втратила лік часу, була певна, що вже за північ.

Зовні ніщо не видавало Заксового хвилювання щодо того, що він пробрався в ізолятор посеред ночі та явно без дозволу директорки. Кінчики волосся хлопця диміли, а отже, він щойно застосовував стихійну силу. Дівчина вирішила, що проникнення сюди видалося не простим.

— Як день? — спитала Рен.

— Доволі продуктивно, — хлопець розчепірив долоню і почав загинати пальці: — Посварився з Одіном, Ама і Нут. Я молодець?

— І що, ти досі кандидат у Тріаду?

— Певна річ. Адже це не стосується мого навчання: ми обговорювали твою ситуацію.

— Мені вже осточортіло її обговорювати. Це абсурд. Сам знаєш.

— Та всі це знають…

— І все ж Ама тримає мене тут, як… Ох, я ж до неї на індивідуалки ходила. Вона мене знає як облуплену! А Енліль — найдобріша душа серед усіх тут. Він і мухи не скривдить. Та ще замирився з темним своїм… Тут два варіанти: чи це я здуріла і чогось не розумію, чи Аматерасу.

— Я щось придумаю, — Зак говорив на диво заспокійливо.

— Знаю. Я теж маю кілька ідей. До того ж, у Діке проблеми. Щойно виберуся звідси, треба вирішити, чим їй зарадити.

— У всіх проблеми, Рен. Дивуюся тому, звідки в тебе бажання шукати вирішення для всіх.

— Професійна деформація мрієростів. Щойно бачу проблему — вже думаю, як її позбутися.

— Цікаво мені, які ж проблеми були у Бентен Акай, що вона вирішила вкоротити собі віку, — спохмурнів Зак.

— Вона не сама вирішила — їй наказали. Бентен хотіла вирощувати вселенські мрії і вірила, що ми, мрієрости, можемо все. І що можна заподіяти собі смерть задля вищої мети. Вона… — раптом Рен відчула, як думки вислизають із голови, а перед очима ожила картина вчорашньої ночі: закривавлена схема і худорляве тіло на підлозі. І скляні уламки.

Губи задрижали, хоч як Рен силкувалася стримати хвилю гіркоти, яка накотилася на неї, та Зак однаково помітив це. Він спохмурнів і тихо наказав:

— Савітрі, знаєш, я тут подумав: годі з тебе. Відійди до протилежної стіни.

Дівчина послухала його, але аж ніяк не очікувала, що Закс оживить свій вогонь, і — всупереч усім законам — скло посипалося додолу, мовби хтось розкришив його. Надривність сирени змусила здригнутись. А хлопець лише примружив одне око і покрутив пальцем у вусі.

— Ми звідси звалюємо, — заявив він упевнено і схопив Рен за руку. — Ух, та ти змерзла!

— Заку, зараз прийде Ама і…

— І я скажу їй , що про це думаю.

* * *

На виході з ізолятора їх перестріли — та не директорка, а професор Одін. Він перепинив шлях утікачам і спокійно спитав:

— Кандидате в Тріаду Нортоне, ви розумієте сповна, що робите?

— Цілком.

— Тоді поверніть Савітрі до ізолятора. Нічого їй там не станеться. Тільки-но ми розберемось у цій ситуації, то…

— У вас же немає способу дізнатись правду про той вечір, так? — спитав хлопець. — У вас є лист Бентен Акай — більше нічого. Віддалений дім, заблокований від проникнення ваших сил — ідеальний майданчик для вбивства, так? Але це Бентен покликала Рендалл прийти туди. Я свідок того, що вона приперлась побалакати саме напередодні. Вона перша. Рен не вибирала цього місця, вона, відповідно, не могла підготувати всі ці блоки. А якби й могла… В ім’я Зевса, не могла ж! А Енліль узагалі не в місті. Схаменіться вже.

— Нортоне, — почав заступник директора повільно. — Ми все вирішимо. Якщо тут справді немає провини Савітрі й Енліля…

— То я про це дізнаюся, — до розмови влився четвертий голос, і з темряви коридору вийшла Діке.

Дівчина вдихнула і видихнула, а тоді дістала з кишені срібні ножиці. Рен одразу ж упізнала їх — цими ножицями подруга обрізала по одному пасму щоразу, коли їй потрібно було дізнатися про те, чого вона знати ніяк не мала б, чи непомильно відкрити правду.

— Мені знадобиться Ніколас Ньєрд, — Діке перевела погляд на Одіна. — І я зможу безумовно точно відтворити події минулої ночі.

— Студентко, — спохмурнів професор, — директорка попереджала, що це вміння надто виснажило вас і не варто…

— Та в ім’я справедливого суду! Мені не потрібні ваші застереження — мені потрібен Ніколас Ньєрд. Негайно.

* * *

Перше пасмо впало на підлогу, і Діке відчула, як щось відривається і від її серця. Так було завжди. Волосся належало обрізати невеликими пасмами, бо якщо зітнути все зразу — вона можевигоріти. Вигоріти — це назавжди. Ті, хто вигоряє, більше ніколи не кажуть і слова, і ніхто не знає, куди мандрують їхні душі, котрі покидають тіла чи ховаються десь на споді. Але що є життя без ризику?

Нік робив усе правильно. Повільно й виважено. Ніч в Академії, і пуста аудиторія, і Нік, котрий обрізає її волосся на її ж прохання. Якщо то буде останнє перед тим, як вигоріти, вона й не проти.

Діке зіщулилася на широкому твердому стільці. Поки ще нічого не змінилося, але після півночі — після півночі тепер може статися все. Адже саме на стику двох діб зникає. Сила чи прокляття — вона не думала про це. Такої жертви вимагала велика Феміда, і жоден суддя не міг відмовитися від своєї ноші. Діке була зразковою суддею. Але — вдома. А сьогодні все мало закінчитися.

— Ніку, ти ображаєшся на мене? — тихо спитала вона після того, як ще кілька чорних пасом упали на землю мертвими зміями.

— За що? — тон голосу Ньєрда ні краплі не змінився. Як добре.

— За те, що я роблю. За те, що попросила зробити це. Я ж не впевнена в результаті. — Вона подивилась на свої схрещені на колінах руки, і вони видались їй надто тонкими, як і ниточка надії на успіх. — Можливо, я згадаю все, а можливо, зітру. Та я ж навіть не знаю, ким буду цього ранку!

Вона глибоко вдихнула. Озвучувати свої страхи теж було дивно. Але так вони наче маліли і втрачали вагу.

— Як наче ти раніше знала себе, — хлопець опустив ножиці, взяв у долоню довге пасмо і пропустив його крізь пальці.

…Коли Ньєрд закінчив стинати її волосся, Діке провела пальцями по потилиці й намацала короткі пасма.

— І… і що ти думаєш зараз? — у Ніковому голосі проступило хвилювання. Зовсім трохи.

— Те, що й раніше. Ефект проявиться після півночі. Але поки в нас є дрібка часу, пообіцяй мені дещо.

— Я розгляну твої пропозиції, — хлопець простягнув Діке її ножиці — могутній артефакт, що відтинав спогади та емоції від свідомості, розділяв правду і брехню, а понад тим — приносив своїй власниці стільки проблем.

Діке відчувала, що говорити вголос набагато важче, коли знаєш, що не забудеш сказаного завтра. Ні завтра, ні післязавтра — ніколи взагалі. Вона зробила два короткі вдихи й усміхнулася:

— Пообійцяй, що будеш поруч, коли я стану іншою. І в разі чого скажеш мені… ким була Діке-суддя.

* * *

452 рік 8 кроку Колеса Долі

— Моя сестра вчинила непоправне, — голос Ніколаса Ньєрда відбивався від стін у повній тиші.

— Саме так. Я співчуваю вам, проте Брюнгільди вже немає з нами, — у голосі Аматерасу співчуття не було, бо вона знала, що це не зарадить нічим. — Ваша сестра спробувала скористатись давнім закляттям. Наслідок: фізичне тіло знищене, а душа розділена. Я тут безсила.

— Розумію, — кивнув студент, мов неживий. — Та у мене є прохання. Пані директорко, я б хотів позбутися емоцій.

— Тобто? — перепитала Аматерасу.

Студенти часто висловлювали дивні прохання, та до сьогодні Ніколас Ньєрд нічого не просив і ні на що не скаржився. Крім хіба що ранкових пар. Але на них Аматерасу й сама б із радістю поскаржилась, якби тільки не була директоркою.

— Мені важко описати свій стан, — погляд хлопця блукав по стіні.

— Спробуйте все ж, — Аматерасу намагалась примусити хлопця говорити. Найгірше, коли вони тримають усе в собі, не говорять, а потім зникають.

— Я не певен, що зможу жити далі без Брюн. Я покінчу з собою, якщо мої думки надалі існуватимуть у такому вигляді, як зараз.

Він говорив упевнено і спокійно, мовби справді збирався завтра стрибнути з даху. І це вже не підлягало зміні. І навіть не лякало його.

— Зробіть щось із цим. Заморозьте мої емоції, — вдруге попрохав хлопець.

Директорка окинула його поглядом. Ньєрд завжди мав трохи недоладний вигляд: надто високий, надто худий, надто блідий, із надто яскравими очима і незвичною барвою волосся. З надто гострими кісточками, котрі виступали на фалангах пальців. Зараз уся ця недоладність була ладна зламатися під вагою горя.

— Ви повинні розуміти: я не маю права цього зробити. Проте якщо хочете, я трохи ваш поріг емоційності.

— Я згоден на будь-який варіант.

Якщо просто залишити Ньєрда в такому стані, він дуже скоро згасне — Аматерасу бачила це без будь-яких сил. Один погляд у його холодні й сумні очі запевняв: Ніколас цей досі стоїть на ногах лише тому, що невиховано скулено лежати у присутності директорки.

— За те, що я зроблю вам послугу й остуджу ваші переживання, ви повинні зробити послугу і мені, — додала вона, скоряючись раптовому рішенню.

— Я вас уважно слухаю, — по сріблистих очах важко було сказати, чи це справді так.

— Ви ж не плануєте складати випускні іспити цього разу, так?

— Так. Я не готовий.

— Гаразд. Ваші ліміти ми повернемо. Почнете заново, — Аматерасу сплеснула в долоні. — А про допомогу: до нас завітала Діке, богиня справедливого суду. Дуже перспективна. Проте — вона зі світу Феміди, богині правосуддя. Працювала там, як ви могли здогадатись, у суді. Через тамтешні звичаї в неї стираються емоції та деякі спогади стосовно людей, яких вона знає. Не повністю, на щастя, але все одно це викликає безліч проблем з огляду на наше навчання. Я не можу зупинити цей процес. І вона — за її словами — не може. Проте Діке нам потрібна. Вона володіє унікальними силами, зокрема непомильно розрізняє правду і брехню. Їй буде важко тут, тому ви, Ньєрде, уважно слідкуватимете за нею, підтримуватимете і допомагатимете. А згодом я розподілю вас в одну групу, щоб було зручніше.

— Як скажете, пані директорко.

— Я хочу, щоб ви зрозуміли, — додала Аматерасу тихше. — Її сила допоможе всім студентам. Я зможу запобігти таким випадкам, як із вашою сестрою та Ніктою Ромі.

— Я розумію, — Нік поправив окуляри. — Докладу всіх зусиль.

Аматерасу всміхнулася. Якщо її розрахунки правильні, тоді вдасться розв’язати дві проблеми одразу. Корисна, проте проблемна підопічна Феміди матиме гарний нагляд. А Нік Ньєрд відвернеться від думок про самогубство і ревно захищатиме новеньку, спрямовуючи на це всі свої зусилля, як до того він спрямовував їх на щастя й усмішки Брюнгільди. Це мало спрацювати.

* * *

Кляті люди. Звідусіль. Надто багато. Надто шумні.

Щойно її проминув високий рудий хлопець, який читав на ходу. Судячи з записів: Закс Нортон, дуже непередбачуваний та емоційний, а поза тим старанний студент. На щастя, він чкурнув повз неї не спиняючись — на краще.

— Привіт, новенька! — промайнули двоє дівчат.

— Привіт, — шепнула вона, намагаючись зрозуміти, хто ці двоє. Невисока й міднокоса — достеменно Нікта Ромі. А ось поруч із нею… Діке не встигла роздивитися лиця, лише помітила русяве волосся і квіткові шпильки. Певно, Астарте чи Ашторет — на щастя, близнючок плутали всі.

Треба було йти швидше. Надто багато. Кляті люди.

— Як тобі в Академії? — студент перепинив їй шлях.

Довготелесий і з блакитним волоссям, він вивищувався над Діке, поки вона розглядала його руки, аби не дивитися в очі. Худорляві руки, гострі фаланги пальців. Не надто красиві.

— Усе чудово, — відповіла завченою фразою і мимоволі випросталася.

— Добре, — однокурсник схилив голову і пішов геть.

То був Нік Ньєрд. Діке запам’ятала його легко, бо такий зріст і волосся, а ще очі мов місяць уповні — ні з ким не сплутати, хоч після приходу сюди її сила стала поводитися непередбачувано й стирати більше, ніж раніше.

* * *

— Як тобі в Академії? — спитав однокурсник.

— Чудово, — Діке звела тоненькі брови.

З нею рідко починали розмову. Образ холодної і неприступної вдавалося відігравати бездоганно.

То був Нік Ньєрд. Його волосся ледь завивалось і тремтіло, наче в ньому заплутався вітер.

— Якщо в тебе виникнуть проблеми, звертайся до мене. Я тут давно, — кинув він абсолютно байдуже.

— Дякую, у мене не виникає жодних проблем. — Вона ковзнула поглядом по його обличчю й помітила почервоніння над бровою. Там сяяла сережка, срібне кілечко.

— Щойно проколов, — відповів однокурсник, уловивши її погляд.

— Он як. В Академії я бачила багатьох хлопців із проколотими вухами, а ось пробита брова — вперше.

— Я хотів виділятися. Щоб мене було легше .

— Ясно. А звідки взялася ця традиція — хлопцям носити сережки?

Ньєрд стенув плечима:

— Я читав, що колись СВІТи так носили, тож усім неодмінно проколювали вуха. І врешті це стало місцевою модою.

* * *

— Як тобі в Академії? — блакитне волосся, сережка в брові, височенний зріст. На щастя, Ніка Ньєрда було дуже легко впізнати.

— Багато вчити, проте загалом чудово, — відповіла Діке, насторожено спостерігаючи за однокурсником. Він будив у ній дивні відчуття: мовби давній друг, якого вона забула. Друг, який видавався байдужим і тому не тривожив.

— Я знаю про твою особливість, — відповів хлопець зненацька. — Я Нік Ньєрд, приємно познайомитися.

— Ми вже знайомі.

— Так. Але ж ти цього не пам’ятаєш.

— Пам’ятаю.

— Лише зрідка. Директорка розповіла мені все.

— Чого ти хочеш?

— Нічого. Просто знай: можеш мені довіряти.

Він говорив це рівно й байдуже, мовби й не вбачав у її особливості нічого дивного чи неправильного.

Цього разу першою пішла Діке.

* * *

— Як тобі в Академії?

— Прекрасно. Мене призначили координаторкою новенької.

— Радий чути. До речі, я — Нік Ньєрд.

— Я знаю.

— Звичайно. І все ж… як тобі в Академії?

— Мені , — раптом мовила Діке і закрила рот рукою.

З чого б це їй говорити таке — якомусь Ньєрдові? Хто такий цей Ньєрд? Паніка розбіглася всередині, проте на обличчі не здригнувся жоден м’яз.

— Розумію, — сказав він.

Нік Ньєрд, котрий, якщо вірити записам у щоденнику, завжди виражав емоції приблизно так само активно, як і письмовий стіл, раптом усміхнувся.

— Я все знаю. Тебе покидають спогади та емоції. А в мене — скрижаніння почуттів. Ми ідеальні в тандемі… Давай домовимося: я приходитиму до тебе вранці — щодня. Приходитиму найпершим і зустрічатиму тебе, коли ти спантеличено збиратимеш себе докупи. Я казатиму, що все гаразд, і можу розповідати тобі щось із необхідного.

— Це доволі погано для тривалості твого сну, — строго зауважила дівчина, дивлячись у сріблисті очі. — Я прокидаюсь завжди на світанку.

Вона досі не могла зрозуміти, чому говорить із ним так відверто.

— Нічого, — Нік зиркнув на годинник. — Лягатиму спати раніше.

— Я можу не пам’ятати тебе іноді, не щодня. Моя «особливість» в Академії трохи дивно працює… — додала Діке обережно.

— Теж нічого, — хлопець стенув плечима. — Я ж знаю тебе давно. Цього вистачить. Навіть якщо ти не згадаєш, твоя підсвідомість пам’ятатиме. Хіба не так?..

— Ти ж не ходиш на перші пари, — це був її останній аргумент.

— Я й не ходитиму. Зустріну тебе — і далі спати. Хоча, може, тепер ходитиму. Треба ж мені колись таки закінчити цю Академію, — з обличчя Ніка вона не могла зчитати, жартує він чи ні.

— То чому ти досі не закінчив її?

— Мені було ліньки.

— Брехня, — відрізала Діке.

Тонка брудна плівка на поверхні води. Вона з’являлась щоразу, коли до чужих слів примішувалась неправда.

— Точно. Ти ж маєш це… відчуття правди і брехні? — Ньєрд зсунув окуляри на кінчик носа.

— Так.

Сріблисті очі не виражали особливого зацікавлення. Мабуть, тому він і не відлякував. Нагадував тихий прибій на березі океану. Чисту-чисту блакитну воду, яка ритмічними хвилями накочується на берег і повертається потім на своє місце…

— Я була суддею, — додала Діке тихцем. — Удома. У минулому житті. Мусила не думати про свої зв’язки з людьми, щоб не порушувати справедливості. Точніше, й не заводити ніяких зв’язків.

— Але ж це було до вступу в Академію.

— Так.

— Ще.

— Що — ще?

— Є щось іще.

Діке здвигнула бровами.

— Гаразд. Коли так хочеш дізнатися, то я боюся людей. Якщо знатиму про них надто багато… як з ними спілкуватися? Як терпіти їхні перехняблені емоції, їхні каскади інтриг і брехні? Як відчувати до когось тепло, коли вони всі — каламутна вода, і я не знаю, що на дні? І ніколи не знатиму?..

Вона спинила себе, відчуваючи, що наговорила забагато. Проте Нік Ньєрд лише солодко потягнувся і додав:

— Світ не ідеальний. І люди. І ти. Та якщо тобі знадобиться допомога…

— Я покличу тебе. Ти на позір скидаєшся на чисту воду.

— Лише на поверхні, — осміхнувся хлопець.

* * *

Коли пробило північ, у глибокій тиші Діке намагалась впорядкувати думки. Думок було так багато, що голову розпирало. Але краще цей біль, ніж порожнеча.

Усі зустрічі. Кожен день. Кожна мить. Кожна усмішка. Кожне питання. Кожна відповідь. Усе виструнчилося і зайняло місце в її свідомості.

Коли вона відчула, що не вигоріла, а таки звільнилась, усе змінилося. Діке сховала срібні ножиці в найглибшу шухляду і захряснула її.

Розділ 6 Світло і тінь

Здається, навіть сама Діке не вірила до останнього, що все складеться так, як воно врешті склалося. Рен дізналася всю історію вже опісля, уривками: Діке звільнила свої спогади про ніч загибелі Бентен. А заразом — і всі інші свої спогади, які до того приховувала так глибоко на споді, що не могла їх торкатися. Звичайно, це трохи вивело незворушну дівчину з рівноваги, спричинило хвилі ридань, істеричного сміху та інших атрибутів кардинальних потрясінь, проте врешті вона розповіла директорці та викладачам достовірну версію усіх подій. І їй вони повірили.

— Як я і думала, — Аматерасу розслаблено опустила плечі, коли Діке завершила розповідь, і відповіла тій церемонною фразою: — Хранителька справедливості не оскверняє води правди.

— Хранителька справедливості не оскверняє води правди, — фразу достеменно зрозуміла сама лише Діке, яка зосталася дуже задоволеною, коли почула ці слова.

— У нас досі залишається відкритим питання мотивації Акай, — докинула Нут.

— З вашого дозволу я подумаю над цим, коли випаде така нагода, бо зараз мої спогади ще не зовсім спокійні та впорядковані, — відказала Діке.

— Чекатимемо вашого звіту, — Аматерасу підкотила широкі рукави сукні, сплеснула в долоні й усміхнулася втомлено: — Отже, усі звинувачення зі студентів Савітрі та Енліля знято. Діке, допоможіть мені ще раз: повідомте одногрупницю про це.

— Пані директорко, заждіть! — двері в кабінет Аматерасу різко розчинились, і туди залетіли Нікта й Амон.

— Ромі й Діоніс, — Аматерасу подивилась на них зацікавлено. — Можу я поцікавитись, що ви робите тут посеред ночі, ще й такого важливого, що вважаєте за належне заходити без стуку?

— Ми… — засапано почала дівчинка.

— Ми прийшли виправдати Рен, — закінчив Амон.

Судячи з його голосу, вони щойно пробігли чималу відстань. Судячи з їхньої блідості — бігли через тіні.

— Савітрі вже… — прогуркотів Одін, та Аматерасу підняла долоню, і перший заступник негайно замовк.

— Продовжуйте, — директорка присіла на край столу і наготувалася слухати.

— Ми з Діонісом побували на місці смерті Бентен Акай і помітили там дещо цікаве. Те, що ви всі могли б випустити з уваги.

— Там був слід енергії, з якою я близько знайомий, — Амон криво всміхнувся і провів рукою по шиї, ніби шукав там давній шрам. — Сили з тіньового боку. Тіньові мають стосунок до загибелі Бентен. Це напевне.

— Тіньовий бік, — Нут потерла перенісся, наче їй різко розболілася голова.

— Я піду перевірю прогнози… — озвалася Лакшмі.

— Гаразд. Випадок із Сетом — не одноразова дія. Вони знову вирішили відкрито створювати нам проблеми, — Аматерасу тріпнула руками: від кінчиків рукавів пробігла хвиля вогню — і ніжно-рожеве мереживо змінилось криваво-червоною тканиною, наче сукня — то її стяг, і зараз він знаменує війну. — Діто, ти негайно їдеш до Аррі, попередь його про можливих гостей. Лакшмі, до Інанни. Розкажи їй. Одіне, перевір нову студентку. Шанси мізерні, та не хочу, аби вона виявилася небажаною гостею з вдалим прикриттям, як свого часу Геката. Прогнози залишмо на Тота. — Аматерасу зиркнула на студентів. — А ви тут до ранку стовбичитимете? Якщо спізнитеся на першу лекцію, жоден тіньовий бік вас не захистить.

* * *

Що більше Діке розповідала, то легше й легше лилися слова: про її роботу вдома, про обов’язок судді, про навантаження в Академії, через які все складніше доводилося, аж доки вміння відділяти брехню від правди не почало вислизати з її тонких пальців. Тож вона пішла на ризик і позбулася волосся до колін, яке дивним чином було «скарбницею» її пам’яті і водночас — замком на ній. І звільнилася.

— А могло не вдатися? — спитав, як завше, практичний Закс.

— Могло, — кивнула Діке з дивним спокоєм. — У найгіршому випадку я просто стерла б свою свідомість. І стала б чимось дивним і .

— Ти так ризикувала через мене, — спохмурніла Рен, проте координаторка похитала головою:

— Не через тебе, Рендалл. Ти, загибель Бентен і несправедливі обвинувачення стали поштовхом до дії, бо ж я відчувала, що мушу втрутитись. Але понад тим, я зробила це у подарунок собі самій. А тепер нарешті спробую жити, не тікаючи від людей.

— Спробуй. Тобі сподобається, — додав Закс.

— Закі! — Амон і Нікта підбігли до них, щойно помітили в кінці коридору. — Директорка розповіла, що ти винуватець тріумфального звільнення Рендалл!

— О так, — відповіла Рен. — Вельмишановний кандидат у Тріаду вирішив, що досить з мене відпочивати у скляному акваріумі, та зруйнував його.

— Овва! — Ніктині очі розширились. — А по ньому й не скажеш, що він здатен на це! Такий напрочуд спокійний, стриманий, милий юнак.

— Ромі, в тебе надто гарний настрій? — огризнувся герой вечора. — А де Зіґфрід?

— У госпіталі, має кілька дрібних проблем, от і ночує там сьогодні, — Нікта примружила очі і з викликом зиркнула на Закса.

— Пропоную нам усім спробувати виспатися, — втрутився Амон. — Хто зі мною?

— Я б пожартував, — хмикнув Зак. — Але хаотична панна пропалить мене поглядом.

— Рен… — Діке покликала її вбік, поки інші перекидалися підколами. — Я пригадала все про ту ніч. Але, хоч скільки перебирала свої спогади, так і не зрозуміла, чому Бентен звинуватила тебе. І що то було — про Гермеса, про минуле?

Холод заповз під одіж.

— Це історія, — мовила Рен пошепки, — яку я саме силкуюся зібрати докупи.

* * *

Аматерасу дуже раділа, що Діке звільнилася від своєї ноші, успадкованої з дому. Рен підозрювала: директорка й так достеменно знала, що Савітрі й Енліль жодним чином до смерті Бентен не причетні, але однаково сподівалася, що ця ситуація спровокує Діке, яка й без того дійшла до краю. І врешті так і сталося. Честь судді не витримала того, що вона не могла довести нічого, хоч була головним свідком. З огляду на несправедливе звинувачення, Рен домоглася-таки того, про що думала давно: Аматерасу пообіцяла допомогти Брюн Ньєрд — бодай аби її могли бачити й чути інші.

І директорці вдалося. Звісно, після довгих суперечок, відмов, умовлянь Рен і заперечень Аматерасу, яка твердила, що Брюн і це не надто зарадить, а ціна буде вищою — і то якщо щось вийде.

Коли Брюн повернулася, вона не змінилася анітрохи.

— Дякую, що допомогла врятувати мене — тоді, в підземеллі. Коли Медея тримала лезо біля мого горла, — усміхнулася Рен, коли вперше зустріла примару після — страх подумати — понад року мовчанки. — Минуло надто багато часу, перш ніж випала нагода сказати це.

— Нічого, — продзвеніла та, обережно і сторожко, мовби боялася, що це все видиво, яке зараз зникне. — Ніколи не буває надто пізно для слів подяки.

Рен хотіла допомогти їй іще чимось, вдивляючись у мимолітну усмішку на примарному лиці. Та не знала чим і пошкодувала, що у веремії своїх турбот не спитала про це Історика. А нової неймовірної розповіді для обміну з ним вона не мала.

— Я знаю, що ти хотів вирушити в минуле, — повідомила дівчина Амонові, щойно вичепила вільну мить і його — нарешті наодинці. — Це розповів Історик, і звучить схоже на правду. І коли це та річ, яку ти так ревно ховав, то вітаю, тепер я знаю твою велику таємницю.

— Так і є, — зізнався хлопець зненацька. — Ти сповна мене викрила: я хотів врятувати Нитки.

Рен двічі кліпнула, силкуючись зрозуміти, якого біса він так довго замовчував це і вивертався від відповідей, а тепер ось клац — і визнав усе.

— А як же заборона на зміни в минулому? — пробурмотіла вона, спираючись на підвіконня обома руками. Протяг знадвору дихав холодом.

— На той момент я думав, що знаю, як буде краще, — Амон осміхнувся, мовби кепкуючи з себе колишнього, і вперся поглядом у туманне плетиво за вікном. — Тобі знайоме відчуття, коли ти хочеш здійснити щось велике, щось неймовірне? Мене засліпило бажання… величі чи що. Уявляв себе рятівником усього сущого. Ну чи не дурень?

— Чешеш, — клацнула язиком дівчина, хоча натхненний вираз не зійшов з Амонового лиця. — У тебе ніколи не було шалених амбіцій, кому ти розповідаєш, Діонісе.

— Он як. Гаразд. А що ж тоді сказав Історик?

— Нічого певного: мовби ти хочеш урятувати всіх.

— Бачиш, йому мої амбіції дивними не видаються.

Рен повагалася мить чи дві, але зрозуміла, що далі тягти не можна.

— Що б ти зробив, якби дізнався, що твоїм шансом на ту мандрівку скористалася ?

— А ти скористалася? — Амон застиг і зиркнув на неї здивовано.

— На питання відповідай.

Хлопець глибоко вдихнув, сперся спиною до шибки і спитав на позір спокійно:

— Коли це сталося?

— Перед тим як до нас навідалася Сансара. Я й Енліль — ми провалилися в минуле обоє, оскільки…

— …розділили моє прокляття. А щоб мені човен Ра втопився… — в Амоновому голосі забриніли гіркота й утома. — Що ж, мабуть, це на краще. Однаково мій прекрасний задум не приніс би нічого доброго. То як, Історик розповів тобі щось іще? Щось корисне? Певен, навіть для нього ця історія стала несподіванкою.

— Якби розповів, я б не говорила з тобою зараз. Зате він мені дав кілька помічних речей і штукенцію, яка має розділити дві сутності Енліля, якщо той злетить з котушок знову. Але наш кандидат до Тріади поладнав зі своїм темним боком. Історик розповів і про це, а ту штуку дав однаково.

— Який молодець… — Амон зовсім похнюпився. — Слухай, Рен. Тримай дарунки Історика при собі. Він не дарує нічого даремно чи випадково. Чуєш мене?

— Чую. Але поглянь. Ця мандрівка — як думаєш, ми могли щось зрушити? Щось вагоме?

— Скажу так: якщо ви могли і зрушили, то зараз уже пізно скаржитися. А якщо все минуло без сліду, то найбільше, що ви зробили, то трішки торкнули тканину реальності. Я не вельми в цьому розбираюся, але певен, що нічим страшним нам це не загрожує. Найгірше — візит Сансари — ми обоє пережили, так?

— Так, — машинально кивнула Рен, силкуючись пробитися крізь наплив білих плям, який припорошив її спогади.

* * *

Мандрівку в інший світ Зак затіяв, щойно минуло два тижні після смерті Бентен, тож емоції — і гіркі від прощання з Акай, і радісні від видужання Діке — врешті почали влягатися.

У невідомому засніженому місті святковий дух шелестів у повітрі сумішшю обгорткового паперу, гірлянд і сніговії. Ліхтарики розсипали різнобарвне світло в серці святкового ярмарку. Десь дзвеніла пісня на багато голосів, звідусіль сипалися вітання. Люди обіймалися, сміялись, пили щось паруюче і, мабуть, алкогольне з паперових горняток, крізь натовп пливла дівчина-продавчиня кольорових льодяників. Рен тільки-но задивилась на цукерки, як відчула удар у спину.

— Ой, вибачте! — Повз неї прошмигнула дівчина в шапці набакир. — Геть вас не помітила!

— Не біда, якщо кістки цілі, — Рен стенула плечима, перевіряючи стан своєї спини, і відповіла: — Наче цілі.

— Чудовенько! — незнайомка сяйнула усмішкою і покликала когось голосно й протяжно: — Іґні-ісе! Та зажди, Мойри б тебе забрали!

Почувши про Мойр, Рен блискавично озирнулась, але незнайомка наступної миті вже зникла в натовпі, а дівчині залишилося гадати, чи то їй причулося, чи й у цьому випадковому світі знають про Трьох Гостей. Вона роззирнулася в пошуках Закса: полум’яні патли майоріли неподалік і дуже швидко змінювали місце перебування. Рен швидко проштовхалась поміж людей, здолала відстань між ними і піймала Заксову руку. Попри мороз, його пальці зберігали затишне тепло — ознака всіх богів, пов’язаних вогнем. Торарей усе погрожував, що їм час братися за освоєння всіх стихійних сил. Проте більшість студентів виявляла стійке бажання користуватися тією силою, яку обрали спочатку.

— Якщо мої розрахунки правильні, то ми повернемось серед ночі, — повідомив Закс, звіряючись подумки з відомими лише йому розрахунками.

— Ох, я вже бачу, що ми робитимемо в Академії посеред ночі.

— Мені перерахувати всі можливі варіанти? — Заксова усмішка красномовно свідчила, що він готовий фантазувати на цю тему.

— Ні, спасибі, я й так знаю, що ти запланував! — хмикнула Рен, видихаючи хмарки пари.

— І що ж?

— Допастися до бібліотеки і читати все, до чого встигнуть дотягтися твої руки, доки бібліотекарка не прожене тебе вранці геть із закритих відділів зі старовинними рукописами, доступ до яких можливий лише з письмовим дозволом Одіна!

— Пф-ф, як передбачувано, Савітрі!

— А що, здивуєш мене?

— Дивувати тебе — мета мого життя на наступні кілька років!

— Боги Тріад, скільки пафосу! А що ж ти робитимеш, коли минуть ці кілька років суцільного дивування Рендалл Савітрі?

Закс промовчав, проте на його губах блукала дивна усмішка.

* * *

Півтемрява, яку освітлювали лише тонкі свічки й гірлянди надвходом, здавалась Рен неймовірно красивою. Закс бавився з вогнем — гасив пучками свічку на їхньому столику, а потім запалював її знову, надаючи полум’ю іншого кольору.

— Буду вельми вдячна, якщо розповіси, що ми тут робимо, — зауважила Рен після третього тістечка і другої кави. — Не конкретно тут — а загалом. Я ж помітила, що куди б ми не потрапили, там неодмінно зима і свята. Збіг?

— Ти сильно розчаруєшся, якщо скажу, що на це є важливі причини? — Закові пальці тепер скручували серветку в трубочку, мовби йому ні миті не сиділося спокійно.

— Ніскільки, — безтурботно відказала Рен. — Я ж чудово знаю, що Закс Нортон пальцем об палець не вдарить, якщо не матиме на це вагомих, важливихі серйозних причин. То ти рятуєш світ чи що?

— Ні. Лише намагаюсь поєднувати приємне з корисним. А приємне, між іншим, це час із тобою.

— Мене більше цікавить корисне.

— Я в пошуках. Кожна наша мандрівка — це ще одна спроба. Та я не знаю, в якому світі мій пошук завершиться з успіхом.

— І що буде, коли ти знайдеш? — спитала Рен, проте Зак замовк.

Він довго-довго дивився на неї, і в цьому погляді ховалася відповідь — не буде їй відповіді. Бо є турбота, яка в словах, а є — яка в мовчанці, як казала Нікта. А Зак ось цей Нортон, скільки вона його знала, був певен, що мовчанка — найкращий вибір.

Хлопець замислено подивився на свічку, що майже зотліла, і змінив колір її полум’я на фіолетовий.

— Усе колись догорить, — прошепотів він раптом. — І я, і ти, Рендалл, і сонце над Академією, і сама Академія, і найважливіше стане наймізернішим, а крізь камінь проросте трава. Ти знаєш, що тоді зостанеться від наших бажань та бід?..

Запитання й напруга горіли в кармінних потемки очах. І Рен інстинктивно подалася вперед, навіть не опускаючи повік, бо вона не знала відповідей на ці питання, не знала відповіді на те, хто така богиня Савітрі, але знала, що коли її тепло може розтопити його тривогу, то вона так і вчинить. Після короткого поцілунку Закс швидко хитнувся назад і продовжив:

— А нічого. Не залишиться абсолютно нічого. І якщо пам’ятати про це, Рендалл, тоді легше приймати складні рішення.

— Якщо ти завжди користуєшся цим методом, — осміхнулася дівчина, — то я не дивуся, чому тебе вважають безцеремонним хамом.

— І я теж тебе достобіса обожнюю, — хижа посмішка освітила Закове лице. Але поза тим його задума нікуди не зникла, і навіть спроби віджартовуватися не приховували її.

* * *

Наступного разу, коли директорка покликала до себе Рен, Аматерасу мала дуже втомлений вигляд — утім, вона тепер майжезавжди мала такий вигляд, наче невидимі нитки висотували з неї енергію. Аматерасу опустила повіки, підкреслені в кутиках червоними тінями, і після вітання стиха попросила Рен описати їй трійцю незнайомців, які кілька тижнів — мовби вічність тому — забрали з собою Сета. Дівчина, підбадьорена шансом дізнатися правду, кинулася згадувати найменші деталі.

— Що ж, Савітрі, ви були праві. Це не аномалія, — хмикнула Аматерасу, коли оповідь закінчилася. — Скидається, до нас справді навідалися гості з тіньового боку. Я вже прийняла рішення розповісти студентам про наших сусідів, а вам пощастило перестріти їх першою.

— Підозрюю, що вони не дуже приємні сусіди? — дівчина несвідомо діткнулася волосся, обітнутого серпом Єріш.

— Ті, хто в тіні, — мов наше дзеркальне відображення. Ми сильно залежимо одні від одних. Є місця, де зв’язок міцніший, — границі. Але насправді студенти з тіньового боку не повинні були до нас потрапити, бо перетнути границю — якщо в тебе нема особливої сили — дорого коштує. За моїм планом, ви жили б спокійно і без здогаду про той бік, як і більшість попередніх випусків. Та мої плани ламаються один за одним.

— Вони прийшли по Сета? — Рен пригадала його дуель із Зіґфрідом, чорноту, яка наповзла наприкінці, й тривогу Нікти, котра Мортову силу визначила як «те, чого тут не має бути».

— Так. Сет мав би опинитися на їхньому боці з самого початку. Але часом трапляються збої — і я зважилася на експеримент. Зарахувати його до нас і поглянути, що з цього вийде. Та коли експеримент завершився невдачею, якій передували численні зриви, Морт надто яскраво заявив про свої сили тут. Його відчули по той бік — і тамтешні студенти прийшли по Сета.

— Студенти? — Рен пригадувала схожу уніформу трійці тіньових.

Аматерасу більше не всміхалася. Її вуста стиснулись, мовби директорка мріяла змовчати і не казати наступних слів:

— Студенти, так. По той бік є Академія. У якій, Савітрі, нас ненавидять.

Рен повторила собі це подумки, стараючись охопити значення того, що десь — за тоненькою гранню — є щось достоту схоже на це місце. Схоже і відмінне.

— Вони ж із нами й не спілкувалися ні разу. То звідки нахапалися ненависті? — здивувалася дівчина, ще осмислюючи новину.

— З давнього протистояння, певна річ. Раніше студентів з тіньового боку, які випадково приходили в нашу Академію, проганяли. І вони гинули. Це не робить нам честі, але в ті часи я не була керівницею і не могла нічого вдіяти. Тож тіньові тримають на нас велику образу. Нині директором у них мій брат. Великий бог, з котрим я прийшла в Академію, але мене прийняли як першу жінку-богиню, а його викинули геть. Я багато років вважала його загиблим. Проте потім виявилося, що Цукійомі живий-живісінький, ще й на посаді директора. І жодних сентиментів до нашого боку а чи до мене він не має.

— А якщо студенти з нашого боку випадково потрапляли в тіньову Академію? Їх приймали туди? — Рен передчувала, що й тут ховалося щось нехороше.

Аматерасу спохмурніла.

— Наші студенти, Савітрі, не можуть вижити там довго. Жоден бог з нашого боку не може. Вони просто задихаються від ваги тіні. Є лише кілька студентів, які б могли оселитися за гранню. Думаю, ти вже здогадалася хто… Перша — Нікта Ромі.

— А друга?

— Другий, — виправила директорка. — Амон Діоніс. Унікальна навичка — він може безборонно переходити на той бік. Так сталося, що тінь приваблює душі, в котрих більше темряви. Вони відрізняються від нас, і жодні зустрічі з тамтешніми представниками миром не завершуються.

— А ви не можете домовитися з їхнім директором? Провести переговори, угоду про ненапад укласти? Це ж ваш .

Аматерасу хмикнула:

— У мене з ним уже є одна домовленість. Та вони надто дорогі, а мені нічим розплачуватися. Ось і вся історія, Савітрі.

— Ама-мі! — у кабінет влетіла професорка Лакшмі, шаркаючи босими ногами по підлозі. — У нас невеликий Вихор орієнтовно через десять хвилин! Тот уже сповіщає студентів…

— Вихор! — Аматерасу розкинула руки, її довгі рукави заграли барвами свіжої крові та плавленого золота. Утома тут же збігла з блідого обличчя. — Тот молодець, помітив вчасно. Одіна до мене. Аррі поставте у дворі на випадок аномалій. Чергових скасувати. Усім студентам зібратися в аудиторії Керна, там найбільше місця. Хто не встигає — в госпіталь. Керна теж у госпіталь, хай прослідкує там!

— Слухаюся, — Лакшмі тріпнула короткими кучерями і побігла геть.

— Савітрі, не чули, чи що? Вихор іде! — Директорка зручніше вмостилася в кріслі, і над її долонями почали загорятись маленькі білі сфери. Одну з них вона простягла Рен. — Тримайте ось, але не загубіть. Вона розвіює туман.

— Вам допомогти чимось? — із готовністю спитала дівчина.

Проте тут двері розчинились і повз неї пробігли Енліль з Адіті. Вони, не питаючи нічого, схопили кожен по кілька жаских сфер і підкинули їх у повітря. Сфери на мить завмерли в падінні, а тоді полетіли в коридор.

— Савітрі, йдіть до групи! — наказала Аматерасу. — Агні, на тобі праве крило. Енлілю, ліве!

…Коли впав Вихор, коридори Академії заливало біле світло, й туман довкола них танув. Ніхто не постраждав. Рен сиділа з іншими студентами в аудиторії Діана Керна, затиснута між Ніктою та Амоном. Вона вдивлялась у стіну туману, котра клубочилась біля дверей, проте далі не проходила через стіну вогнів Аматерасу.

«Хто ти, Савітрі?..» — спитав туман, перш ніж розтанути.

Розділ 7 Нікта каже «ні»

8060 рік 7 кроку Колеса Долі

До Свята Сонця залишались лічені дні, і хвилювання шурхотіло в повітрі. Свято! Випуск! Іспит! І… і що буде далі насправді, знали лише Герес із Гекатою.

Герес лежала на темно-вишневих подушках, котрі пропахли ароматами свічок, і то був рідкісний момент, коли велика богиня не переймалась тим, що про неї подумають.

— Пощастило, що ти на моєму боці, — пробурмотіла дівчина, коли вони проглянули всі деталі плану.

— Я на боці правди, — відказала Геката. — Згадай, коли ми вперше зустрілися, я відкрила тобі: у нас спільні цілі. Лиш Ама псує всю картину.

— Розкажеш більше? — Герес довірливо повернулась до подруги і поклала голову на руки. Горіхові очі виражали всі її думки так виразно, що іноді це було навіть смішно. Ображена на життя і весь світ, котрий так несправедливо прийняв її у своє лоно тоді, коли омріяний, виписаний їй Словами Зевс уже був цілковито у владі іншої, ох-ох.

Геката тріпнула кучерями.

— Це особиста справа. Мій друг надто захоплений Аматерасу. Вона йому життя зруйнувала, а він однаково мріє лише, щоб вона повернулась до нього. Я поклялася врятувати його.

— Захоплений Ама — то Одін, певна річ. Але — твій друг? — темні брови Герес ледь піднялись: Геката трималась на віддалі від усіх.

— Він здалеку, — вона махнула рукою, аби прогнати з-перед очей образ. Аби забути вугільне волосся, шкіру, що блідістю може перевершити лик місяця, тонкі губи, стиснуті в гіркому усміхові. Брат, котрий не може жити без сестри.

Геката закусила губу. Він був надто зайнятий стражданнями за далекою Аматерасу і ніколи не помічав її. І коли вона втекла з безпечної, рідної Академії, коли витратила море сил, щоб перейти границю, і ще більше, щоб змішатися з місцевими студентами, — це все мало привернути його увагу, але навіть тепер вона не була певна, що Цукійомі згадує могутню чаклунку Гекату. Та він згадає. Коли вона знищить Намисто, він згадає, що в цьому світі є ще хтось, крім його дорогоцінної сестри, хто вартий уваги.

* * *

— Показники слід записувати без найменшого відхилення від графіка. Кожну зміну — занотувати і в разі надзвичайної ситуації — передати напряму до директорки, першого заступника, професора стихійних сил або чергових… — голос професора Тота, монотонний і незвично суворий, відлунював від стін.

Три місяці спокою. Умовного спокою. Проте Рен не могла позбутись відчуття передгрозової задухи, яке переслідувало її весь час. Щонайменше тому, що про тіньовий бік офіційно розповіли — як і обіцяла Аматерасу. Ніхто більше не навідувався звідти, але новина про другу Академію сколихнула всіх щонайменше усвідомленням власної неунікальності й сумнівної всемогутності. Іншою причиною її гризот стала більша біда: вона, хоч як силкувалася, не могла більше вирощувати мрії. Варто було уявити бодай початок схеми чи торкнутися чужого бажання, як перед очима розпливалися плями крові, і худе тіло Бентен Акай здригалося останніми словами. І все сипалося Рен із рук.

— Звіти щодо стандартних прогнозів передавати мені або професорці Нут. Усе зрозуміло? — професор Тот окинув студентів поглядом, вишукуючи серед них тих, хто неуважно слухає або всім виглядом демонструє, що це надто складно. Проте таких не виявилось. — От і чудово!

Викладач клацнув пальцями — перед ним розгорнулася мапа, всипана вогнями. Вона скидалася на півпрозоре покривало, яке висить просто в повітрі й розкинулося на кілька метрів ушир та вздовж. Умовні позначки горіли ліхтариками жовтого, синього та білого кольорів, відзначаючи, де та що відбувається в околицях Академії. Тонкі пунктирні лінії прокреслювали теоретичний напрямок руху Вихорів та аномалій. Завихрення на карті збиралися складками, прогнозуючи загрози. Сама Академія вивищувалась як маленька модель, виткана з туману, а над найвищим шпилем оберталась крилата емблема, оточена блиском намиста, — те, на думку Рен, нагадувало імбирне желе, яким Зак пригостив її на минулому побаченні.

— Пане професоре, яка вірогідність похибок у прогнозах мапи? — спитала Діке, уважно розглядаючи кожен елемент, наче прагнула вкарбувати в пам’ять геть усе.

Врешті, це вона вміла чудово. Нехай розрізняти правду і брехню координаторці Рен тепер було не так легко, і вона вже не могла торкатися подій минулого, але феноменальна пам’ять її не покинула.

— Похибки? — перепитав Тот, поправляючи окуляри. — Побійтеся Стовпів Всесвіту, тут немає місця для похибок. Звісно, помилковими можуть бути ваші звіти й трактування, але я вірю, що спільно ми досягнемо найкращого результату, еге ж?

Аномалії, сподівані чи ні, падали відголосами битв і навалами чудовиськ, туманами, що сіяли паніку, накочувалися в тінях і зримих образах — так невпинно, мовби хтось за межами Академії боявся її і прагнув роздушити, змести, стерти на попіл.

Після того як до аномалій, що падали на Академію ледь не щодня, додалася загроза проникнення з тіньового боку, нагляд за територією значно посилився. Професор Тот вирішив поділитись зі студентами своїми методами прогнозування загроз, щоб хтось, окрім нього та Хранительки Намиста, робив це у вільний від навчання час. Тим більше, Інанна покладалась виключно на своє «чуття», а викладач морщив довгого носа при слові «чуття» і бурмотів про абсолютні ненауковість і ненадійність такого методу.

— А що це за позначка? — Дітріх обережно торкнувся крапельки на мапі, яка щойно виникла і стрімко розросталася. Після дотику студента вона набула обрисів білої осяйної брами.

— Це… — викладач схопив ротом повітря. — Це, студенте Дітріх… це вже цілковито неможливе!

Тот розвернувся так різко, що окуляри зірвалися з його носа і повисли на срібному ланцюжку. Професор клацнув пальцями, прошепотів щось і розчинився в повітрі. Адіті спохмурніла й вибігла в коридор. Певна річ, інші студенти кинулися за нею.

* * *

Біла арка вже танула, коли студенти висипали на подвір’я. Тот попередньо оточив їх захистом, проте це виявилось зайвим — не знайшлося перед головним корпусом жодної непередбачуваної аномалії. Там стояла жінка — й діловито озиралася.

Рен бачила її вперше, та аура незнайомки викликала підозру, що гостя — з Академії. Горда постава і точені риси уподібнювали її до статуї.

— Чи це Академія богів? — спитала жінка обережно, ступаючи вперед. Колосальна енергія, яка струменіла від неї, була майже видимою, проте не тиснула.

— Це Академія Аматерасу, перше пристанище молодих богів перед їхнім виходом у танець Всесвіту, — церемонно сказав Тот, не відриваючи погляду від обличчя незнайомки.

Проте за мить уся його церемонність зникла, і викладач ледь не з розпростертими руками кинувся до жінки. Вона хитнулася вбік, уникла обіймів професора і вказала рукою в бік головного корпусу, розсипаючи з очей гнівні блискавки:

— І хто спроектував ?

Тот обсмикнув рукави піджака і знічено відповів:

— Що ж… і я радий бачити тебе, Афіно Паллас.

Жінка вдруге зиркнула на шпилясті вежі й хмикнула.

— Хто директор зараз? Як просувається відновлення Намиста? Як… — Тут обличчя гості застигло. — Як, заради вершечка Олімпу, сюди потрапила?

— Афіно, ти в нас богиня мудрості, — зітхнув Тот. — Кому, як не тобі, знати, як ти сюди потрапила?

— З’явилася брама. Незнайомі координати, жодних супутніх сповіщень. Я відчула, що мушу піти, тож пішла. І ось я тут, — вона розвела руками. — Не знаю. Справді.

Раптовий здогад вихопився в Рен, і вона вийшла вперед зі студентського гурту.

То була химерна теорія, та дівчина помітила його — слід, який залишився на місці воріт ледь помітною цяткою енергії і вплітався в ауру Афіни. Сила, котру Рен не могла ні з чим сплутати, — сила мрієрости. А отже — можливо — незнайому богиню привела в Академію вирощена мрія. А що Рен знала, хто три місяці тому пожертвував життям заради здійснення дуже складного, протиприродного при розірваних Нитках бажання, то картина врешті склалася в одне ціле. І пробудила млосне відчуття власного безсилля, про яке Рен тепер повсякчас нагадували невдалі спроби торкатися мрій.

* * *

— Я й не знала, що Бентен здатна на щось таке… — Рен сиділа, підібгавши ноги, на підвіконні та сьорбала чай із великого смугастого горнятка. Після того як Тот і Афіна привели її до кабінету директорки, дівчина озвучила свою теорію: Бентен Акай виростила мрію, що відкрила цей перехід. Адже та схема, котра вартувала їй життя, була спрямована на щось неймовірне, таке, що виходило за межі дозволеного. Далі Рен з інтересом спостерігала за здивуванням, із яким викладачі зазирали до кабінету і бачили гостю. Афіна ж не виказувала особливих емоцій. Найбільше — вона звела брову, коли почула, що Аматерасу— чинна директорка.

Лакшмі висловила слабку надію на те, що перехід, пробуджений Бентен, цілком можливо, став першим кроком до того, що Нитки починають налагоджуватись. Аматерасу на мить дуже втішилась новині, проте тут же згасла, мов її виснажував навіть прояв радості. Афіна, як виявилось, ні сном ні духом не відала про жодну Бентен Акай. Натомість вона розпитувала про життя Академії: цікавилась зникальниками, предметами, успішністю… Вона говорила швидко і багато, згадуючи імена, котрих Рен не знала.

Але врешті під вечір біла брама повернулась у двір Академії, і гостя вирішила, що це знак їй іти.

— Рендалл Савітрі, — сказала вона, минаючи дівчину, — ти певна?

— Щодо чого?

— Що ти — Рендалл Савітрі?

Говорила Афіна не так, як голоси. Без знущання, без настирливості, проте мурашки на спині все одно з’явилися.

— Так, я певна, — відказала Рен.

— Що ж, а мені мигцем здалося, що ти схожа на іншу, — Афіна всміхнулась сухо і, не озираючись, щезла під аркою, котра зникла тієї ж миті, як білий шлейф сукні майнув на вітрі.

Переповідаючи надвечір цю історію Нікті, Рен не згадала останніх Афіниних слів.

— Це все цілком непогано. Поштовх до відновлення Намиста, ура… — подруга стенула плечима.

Здавалось, її не особливо хвилюють ані вселенські зміни, ані тіньові загрози.

— Про що думаєш? — спитала Рен, завваживши її задуму.

— Та багато всього… Останнім часом мені здається, що я втратила точку опори. І якщо не віднайду її, то кранти, — Нікта любила з усмішкою говорити такі речі, щоб було важко зрозуміти, чи їй насправді сумно, чи це жарт такий.

— Якщо вірити Діанові, втрата точок опори — це частина шляху, — відказала Рен.

— Якщо вірити Діанові, то я мала б «возлюбити ближнього свого» без огляду на його мудакуватість. Ох, а взагалі, всі ситуації можна списати на «частину шляху», захованого у тіні…

— Нікс, — пригадала дівчина, — Аматерасу розповіла мені, що ви з Амоном могли б вижити на тіньовому боці.

Нікта повільно кивнула.

— Так. І ось іще один факт, який нас об’єднує з цим Діонісом.

— Як думаєш: ви могли б домовитися з тамтешніми студентами про замирення з Академією?

Нікта хмикнула й розсміялася.

— А ти могла б змінити світ клацанням пальців? Думаю, що ні. І про мир — теж ні.

— Дякую за нагадування, я зараз навіть не можу виростити мрію, — з осудом мовила Рен і зручніше вмостилася на підвіконні. — А щодо тіні — з чого така певність?

— Я чула багато від людини, котра побувала там. Їх виховали в ненависті до нас, а це річ, котру важко викоренити без обопільних зусиль. Зусиль ніхто докладати не хоче, бо надто багато вже закладено в те, аби живити неприязнь. До всього, це так легко: вважати інших гіршими.

— Ти це не від Амона раптом чула? — зрозуміла Рен, пригадуючи його унікальну навичку.

— А від кого ж іще?

— А він що — і там тусувався?

— Мені важко уявити, чи є у Всесвіті місце, де наш любий Діоніс не тусувався… — Нікта закотила очі.

— Я серйозно, Нікс.

— А я теж. Він побував у неймовірних місцях перед тим, як потрапив до Академії. Думаю, коли захоче — розповість… Знаєш, із нього нічого не витягнути, якщо він затявся мовчати! Посміється, на позір обійме, заговорить — і ні слова про те, що питали! — Нікта розтяглась на ліжку і подивилась у стелю: — Іноді я прокидаюся вранці, і мене переслідує відчуття, що сьогодні прийду в Академію, а його там нема. І не було ніколи. А тоді — білі плями. Мовби щось зле коїться, а мені не відкривають цього. І що він, Діоніс клятий, — у центрі всього.

— Він не зникне, — спробувала заспокоїти Рен.

— Уже ж зник одного разу… Ну гаразд. Піду я.

— Куди? Ніч надворі!

— А я богиня ночі взагалі-то. Тож гуляти в такий час — це саме в моєму стилі! А хто ти, Савітрі?..

* * *

Нікта

Повітря зберігало в собі рештки тепла. Нікта перев’язала шарф із гнівним ентузіазмом, ніби він був у чомусь винен. Адже її з’їдало почуття, що все неправильно: ці теплі руки, ці смарагдові очі, які завжди дивляться так, наче знають про тебе все. Це було неправильно — і все ж це було. І якби цього не було, їй захотілося б померти.

— Знаєш, коли я спала в темряві, дечого мені шалено бракувало, — шепнула вона, мов зізнавалась у смертних гріхах.

Тільки з настанням ночі такі слова й звучали правдиво, бо вдень, у світлі, обростали зайвим пафосом.

— І чого ж? — Амон нахилився зовсім близько.

Дівчина глибоко вдихнула.

Довгі місяці — і ось зараз ця неправильність дійшла до межі, котрої не можна перетинати. Не мож-на. Нікта сама дивувалася, як це вона опинилася в цій ситуації.

Спочатку він просто не викликав у неї емоцій, крім дріб’язкового роздратування чи інтересу: був яскравим, веселим, товариським і сонячним. Він тішив, обіймав, лив вино, зігрівав своєю аурою. Він кидався допомагати, жартував, розвіював смутки й сумніви. Казав, що розуміє її темряву і що його власна — ще глибша. І так — крок за кроком — підтримування контракту з лицарем-драконоборцем ставало дедалі важчим.

Але він, Амон Стовпи б його забрали Діоніс, нічого не робив! Просто наближався, піджартовував, називав її «коханою» і з усмішкою, вартою тисячі сонць, розчинявся в натовпі, щоб піти на зустріч із кимось іншим. Інших не можна звинуватити — його любили всі. І це теж дратувало.

А тоді він зник. Коли він зник, усе стало таким явним і зрозумілим, що неправильність ситуації відійшла на другий план. Нікта зіщулилася. Ламати і любити — ці два слова починалися з однієї літери. У її житті вони позначали тотожні поняття. Сім’я Ромі. Зіґфрід Драконоборець і Брюнгільда Ньєрд. Ніч балу. І його вона зламає, і його знищить…

Нікта відвела погляд.

— Якщо я скажу це зараз, то шляху назад не буде, Діонісе.

Амонові губи торкнулись її зап’ястя з внутрішнього боку.

— Зробимо так: ти можеш обирати будь-який шлях, незалежно від того, що зараз скажеш.

Вона хитнулась на п’ятках. Холод проникав крізь плетиво вовняних панчіх і короткі шорти.

— Мені бракувало… , — Нікта винувато підвела погляд і провела рукою по закручених пасмах Амонового волосся. Деякі з них на кінцях червоніли чи золотились, як промені на обрії.

— Ох, ні-і… — вона різко відсмикнула руку, мов обпечена, і затулила долонями обличчя, похитуючи головою.

Амон спокійно, впевнено взяв її за зап’ястя і змусив відірвати руки від лиця.

— Ні, — повторила Нікта. — Ні, Стовпи б тебе забрали!

Амон не вагався. Він усміхнувся й видихнув:

— Так, Стовпи б мене забрали, Ромі Хаотична, так!

Розділ 8 Більше божевілля

Тижні тяглися. Мрії не корилися. Схеми розсипалися в думках. Кров Бентен горіла перед внутрішнім зором. Запитання вчувалися звідусіль. «Хто ти, Савітрі?» — це кожен говорив, і кожен забував про це. Брюн, Нікта, Афіна, Зак… Кожен — окрім Рен, яке не могла забути і не могла відповісти.

Повітря, просочене паморочливими ароматами, затоплювало — гаряче, важке й вогке. Сни то накочувалися хвилями, кожна з яких здавалася ще реальнішою за попередню, то зникали на кілька днів чи тижнів, але щоразу поверталися.

Цього разу Рен опритомніла на підлозі, викладеній візерунчастою плиткою, й одразу ж відчула вбивчу втому. Тіло нило, хоча вона не вловлювала певного джерела болю. Дівчина звелася на ліктях. Шаль спадала з плеча та кілька разів обіймала за талію.

— Що з вами, пані? — наляканий голос змусив звестися швидше, хоч вона й плуталась у шарах тканин.

До неї підлетіла смаглява дівчинка.

Погане передчуття захльоскувало. Рен приклала руку до лоба, вогкого і спітнілого: тиснула спека.

— Мій чоловік ще не повернувся? — спитала вона, здригаючись від сенсу цих слів.

Погане передчуття поглибилося.

— Ні, пані, я одразу ж повідомлю, коли він повернеться, пані.

— Можеш іти, — Рен обсмикнула шаль.

Повітря нагадувало загусле желе, і перше, що дівчина побачила в крихітному дзеркалі, — намисто з крапель поту на чолі. Над переніссям виднілася кругла цятка кривавої барви. Чуже перенісся, чужа цятка, та й лице, коли на те пішло, — теж чуже.

«Це сон, а у сні трапляється все», — вирішила дівчина, розглядаючи незнайоме лице з довгим масивним носом, чуттєвими губами й очима таких розміру та глибини, що їм би позаздрила й Діта. Обличчя важко було назвати красивим за звичними мірками, проте воно вабило погляд. Смаглява шкіра виявилась гладенькою на дотик. Смарагдовий шовк підкреслював її теплий тон і холодну смолу волосся.

— Де мій чоловік? — зворухнулися губи Рен. — Що з ним сталося?

«Хто ти, Савітрі? Що ти забула тут, Савітрі?» — відгукнулися голоси.

— Пані Савітрі, я ж не відаю… — озвалася дівчинка-служка.

«Хто така Савітрі?»

— Мені конче треба до лісу, — відповіла дівчина в дзеркалі вустами Рен, темними, як найкраще з вин Діоніса.

— До лісу? — уточнила спантеличена служка.

— До лісу? — перепитала Рен сама себе, спантеличена не менше.

«Куди тобі насправді треба, Савітрі?» — втрутилися голоси невгамовним хором.

«Це не я!» — закричав внутрішній голос у відчаї.

Було надто спекотно.

Рен заплющила очі і ступила вперед, але сон обірвався. Вогке від поту простирадло ще довго відгонило ароматами пахощів, які курилися в домі принцеси Савітрі.

* * *

— До дна, шановне товариство! — Діоніс, у кучерях котрого сьогодні вилися виноградні лози, застрибнув на стілець і підніс келих так високо, що ледь не гримнув його об люстру.

— До дна-а! — відгукнулося шановне товариство, і бокали зіткнулися в повітрі. Шановне товариство тепер раділо кожній можливості відволіктись від постійної війни з аномаліями, внутрішніми голосами та практичними Одіна.

— Боги всіх світів, він крутий, — тихо й мляво шепнула Нікта, спостерігаючи за Амоном з-під напівопущених повік.

Вона лежала у великому м’якому кріслі, закинувши ноги в мереживних панчохах на одне бильце.

— Такий, як звично, — Зіґфрід замислено розглядав свій келих крізь скельця окулярів, наче сумнівався, пити чи ні.

— Тоді він завжди крутий.

— Це все чудово, але завтра у нас перша пара в Керна, — тихо відповів Зіґ, не відриваючи погляду від келиха.

— Передаси йому мої вибачення, я нині планую веселитись і пропустити заняття, — Нікта закинула голову і розсміялась аж надто голосно.

Сидячи поруч із ними, Рен почувалась незручно, наче підслуховувала чужу розмову, де неприємні напівтони важать більше, ніж самі слова.

Вино смакувало, а підсвідомість підкидала видиво незнайомої вулиці, де на розі притулилася кав’ярня. На вікнах яскріли мозаїчні підсвічники, плетені подушки та сови, пошиті з клаптиків тканини. Падав дрібний дощ. На одному зі столиків лежали розсипані намистинки чорної барви — достеменно такі ж, як Рен бачила колись дуже давно. Вони падали донизу і глухо клацали об підлогу.

А тоді дівчина опинилася біля підніжжя сходів, які тягнулись крізь зоряне небо. Далеко попереду виднілася постать. Біла одіж тріпотіла на вітрі. За спиною незнайомця чи незнайомки — радше незнайомки — розкривались розкішні крила. Пір’я здійнялося з них і заступило всю картину…

Тоді знову танцювала Савітрі. Принцеса Савітрі, у темно-вишневій, як почорніла кров, сукні. Та коли танець закінчився, щось клацнуло — і ось вона продиралася крізь ліс, який дихав і зеленів довкола в найяскравіших барвах. Але Савітрі помічала лише задуху і стрекотіння комах, котре схрещувалося в думках із панікою. Принцеса затято рухалася вперед і врешті вийшла до берега річки. Там, біля коріння гігантського дерева, лежав чоловік, котрий з’являвся в її снах-видіннях.

Здається, його звали Сатьяван. Здається, він чоловік принцеси. Здається, він мертвий.

* * *

Савітрі, перечепившись через товсту лозу, впала, а тоді підповзла до чоловіка й розридалася. Сатьяванові груди не здіймались — і Рен відчула, як це усвідомлення пропікає всередині неї діру… А далі прийшов біль. Такий дикий і шалений, наче сама Сансара Іґґдрасіль вирішила ввірватися сюди і поквитатись.

Видиво розчинилось у вихорі голосів, котрі тероризували Рен питаннями про те, хто вона така…

Коли дівчина опритомніла, то над нею схилялися два обличчя: Закове — розгніване — й Амонове — розгублене. Судячи зі стелі, були вони в сусідній аудиторії. Судячи зі звуків музики, вечірка ще не закінчилася. Судячи зі сміху, вона минала весело.

— Ти відключилася, — повідомив Закс, наче це персональна провина Рен.

— Сонечко, як почуваєшся? — Амон приклав руку до її чола і дбайливо відгорнув волосся.

— Чудово…

Рен спробувала ривком сісти, але голова закрутилась, і перед очима вмить потемніло. Сатьяван помер. Сатьяван мертвий. Десь там — на березі річки, під величезним деревом. Усередині все замлоїло.

— Настільки чудово, що не встоїш на ногах? — спитав Закс, підтримуючи Рен за спину.

— Вечір вдався, — шепнула дівчина і силкувалась усміхнутись, але як усміхатися, коли Сатьяван мертвий?.. — Діонісове вино сьогодні дивно на мене подіяло.

— Угу, я помітив, Савітрі.

— Не називай мене Савітрі. Я не знаю, хто вона.

— Боги, оце ти напилася…

* * *

Смак кави з медом — тепло-тепло-солодкий — тепер стійко асоціювався з однією рудою особою. Рен розмішала мед у чашці і спідлоба подивилась на цю особу, котра саме сиділа навпроти. Після вечірки Амона Зак повідомив, що глінтвейну не братиме, тож вони грілися кавою. Рен уперто відштовхувала від себе думки про те, що її чоловік мертвий, і не менш уперто запевняла себе, що ось він, ось він — її Зак Нортон. Але голоси не вірили в це.

— І що — тобі подобається? — хлопець насторожено дивився на каву, наче не вірив у її смакові якості.

Він видавався пригніченим, немовби втечі з Академії перестали тішити. Але про причини своєї затятої похмурості Зак мовчав, певна річ, затято й похмуро теж.

— Так, смачнюща, — кивнула дівчина. — Як тобі ведеться після зняття ліміту?

— Зі мною все гаразд, — Закс поглянув на свої пальці і наче для перевірки цілості стиснув їх. — Якщо хочеш знати, це не вплине на характер чи почуття. Хіба що спогади з попередніх життів виявляться надто сильними. Та мені це не загрожує.

— Он як… — замислено протягнула Рендалл, ховаючи свою задуму в чашці з медовим напоєм.

«Хто ти, Савітрі?» — бубоніли голоси невлад.

— А чому всі впевнені, що це спогади з попередніх життів? — спитала дівчина після хвилинної мовчанки, коли було чутно лише, як Зак смикає за браслет на зап’ясті і чорні намистини стикаються з глухим стуком. — Що коли це пробивається життя? Просто інше, далеке звідси…

— Ти теж щось згадувала? — непомильно вгадав друг.

— Ні.

Заперечення злетіло з уст Рен швидше, ніж вона подумала про це.

— Бреше і не червоніє, — похитав головою Закс. — Моя інтуїція підказує, що Савітрі надто цікавиться цим питанням. Тому раджу не дурити недовірливого та проникливого мене і все розповісти. Отож?

Дівчина опустила чашку, переборюючи раптове запаморочення, але руки задрижали, і кава пролилася на серветки.

— Савітрі? — Зак перехилився через стіл.

Чашка вислизнула з пальців, хряснула на підлогу і розбилася на друзки. На скатертині розпливалися темними озерами плями. Рен здалось, що час уповільнився і краплі з оглушливим стуком розбиваються об паркет: тук-тук-тук. Вона приклала руку до шиї, щоб упевнитися, що СВІТ ще там, і спитала:

— Хто така Савітрі?

* * *

Дорогою назад Рен відчувала напругу Закса, проте щось усередині казало: мовчи. Бо він не допоможе тут, і ніхто інший не допоможе.

Упродовж цих місяців бували моменти, коли вона думала, що божеволіє. Та нашіптував їй цю історію, бо цей хтось знав, що вона повинна довідатися її до кінця, щоб знайти втрачене. Втрачене ще до її народження чи після. Втрачене перед тією дивною аварією. Втрачене Рендалл Савітрі, чи богинею Савітрі, чи ще кимось, схованим у тінях думок. І вона мусить здолати цей шлях самотужки, інакше — ніяк. Тож вона брехала в очі Зака Нортона, твердячи, що все гаразд, і він бачив це. А коли не бачив, то підозрював щонайменше.

«Він не чує нас, — озвалися голоси. — Він думає, що ти є. Але насправді тебе немає. Хто ти? Знаєш? Розповіси? Хто ти, Савітрі?..»

Дівчина зціплювала зуби, але знала: треба дістатися до кінця — інакше вона не вибереться ніколи.

* * *

Наступними днями Рен уже не намагалася пручатись і зупиняти потоки видив, які розколювали її голову. «Я втрачаю глузд…» — вона тицьнула пальцями в парту, щоб відчути її справжність. Голос професора Тота долинав наче з іншого світу, і дівчина ніяк не могла зосередитись на лекції.

— Савітрі, не спи! — кінчик ручки Нортона нетерпляче затанцював спиною.

Проте їй не хотілося реагувати.

Туман перед очима погустішав, а за ним накотилася темрява. «Тунель…» — зрозуміла Рен, роздивившись каміння на землі й рідку суху траву, яка стриміла подекуди, присипана чимось подібним до попелу. Уже знайома зі снів дівчина простувала попереду — вся в білому, без звичних дзвінких прикрас. На босих ногах принцеси Савітрі червоніли порізи й подряпини — вона йшла довго.

— Тобі не можна далі, жінко! — громовий голос залунав із темряви попереду. Він гуготів із глибин, наче промовляла сама земля.

Проте Савітрі не зупинилася.

— Жоден живий… — зловісний голос стих, темрява відступила, і Рен побачила перед собою невдоволене обличчя професора Тота. Шпилька-місяць у його волоссі блиснула.

— Савітрі, богине, у вас проблеми? Чи ви просто заспали? — викладач нахилився вперед і уважно свердлив її поглядом крізь скельця окулярів.

— Друге, — спробувала всміхнутися Рен. — Я дуже погано сплю.

* * *

Вкрита попелом дорога йшла донизу. Рен утратила ниточку реальності, тож не знала, коли пірнула в сон. Ноги її були збиті в кров, усе боліло, але мусила йти. Дихала важко від задухи, а стіни тунелю здавлювали. По стінах вилися всохлі рослини. Перед очима все пливло, окрім тіні попереду — висока й велична, тінь рухалася повагом. Віяло від неї могильним холодом.

Рен знала, що то — бог смерті. Рен знала, що він просив її зупинитись і не йти далі, бо далі живі не ходять. Рен знала, що вона — що Савітрі — не зупинилася, бо Сатьяван ішов із богом смерті, а отже, їй теж треба простувати за ними.

Сон обірвався, і день після того був довгим, нудним і безбарвним, наче дівчина спостерігала за ним через брудне скло і світ довкола обернувся вигадкою, а світ у снах проступав дедалі реальнішим.

* * *

Провалля наступного видива повернуло Рен у тунель, де троє — Савітрі, Сатьяван і безіменний бог смерті — рухались до царства, куди живим немає входу.

— Я благословляю тебе, найбільша мрійнице, — громовий голос промовляв урочисто. — Повертайся назад і проживи щасливе життя. Наступного разу я прийду по вас не скоро, але тоді поведу з собою обох.

Савітрі вклонилась і завмерла так, наче хотіла сказати ще щось. Рен відчувала її напругу, як власну. Гострі голочки танцювали шкірою.

— Тут легенда закінчується, принцесо, — бог смерті, мабуть, умів читати думки. — Ти житимеш довго та щасливо — поруч зі своїм коханим, за яким ішла так уперто й відважно. Ти станеш гордою правителькою, яка ніколи не здається. Та далі — не можна. Далі — мертві й вищі.

Принцеса, проте, похитала головою і приклала руку до грудей.

— Отут… — її голос лився тихо, проте впевнено. — Отут, у глибині, я не хочу йти назад. І мрію дізнатися, що далі, значно далі — за гранню нашого світу.

— Людині не дано осягнути цього, — відказав бог смерті. — Ти повернула те, що належало тобі, й тепер воно твоє. Ти сміливиця, але — людина.

— Але якщо…

— Смертна не піде далі, принцесо.

Запала мовчанка, в якій вчувалося, як краплі води розбиваються об кам’яну долівку, присипану попелом.

— Твоя легенда закінчується тут, — нарешті відповів бог. — Якщо наступний поворот Колеса Долі дасть піти іншим шляхом — ти дізнаєшся відповіді.

— Я мріятиму про це, — Савітрі всміхнулась, а тілом Рен пробіг струм.

Вона відчула: це кінець.

Історія, котру розповідали голоси, закінчувалась тут. Мала закінчуватися. Вона знала все, що далі. Принцеса з легенди повернула свого коханого до життя і правила поруч із ним довгі роки, захищена благословеннями богів. А потім померла. А потім переродилась у ній, у Рендалл, і прийшла в Академію з даром мрієрости.

Але щойно історія добігла завершення, налетіли голоси.

«Ти не богиня, Савітрі, — щебетали вони. — Бачиш, ми знаємо. Принцеса. Маленька буремна принцеса. Але не богиня. Ходімо до Сатьявана, Савітрі. Чи хто ти? Ходімо!..»

Несподівано всередині стрепенулося бажання погодитись. Погодитись на все це — на тепло і затишок, на мірне життя десь там — де вона вже була.

«Що за дурниці? — запротестував внутрішній голос. — Ти тільки хотіла дізнатись до кінця свою історію! Але тепер — час на нову сторінку».

«Час іти!» — наказали голоси.

«Я нікуди не йду!» — озвався внутрішній голос, але його заглушили.

Рен відчула: тіло наповнює незвичайна полегкість. Усе правильно і тепло. Усе явно і просто. Усе очевидно.

Не богиня. Не богиня. Принцеса. Маленька буремна принцеса. Вони весь цей час казали їй правду. Ось чому їй було так важко. Ось чому вона не могла нічого. Ось чому була такою слабкою на тлі інших.

«Сатьяване, мені личить?»

Сукні, котрі розлітались від її танцю. Квіти лотоса. Шовки. Смарагди. Золоте шиття. Візерунки на руках. Червоні квіти. Білі квіти. Жовті квіти. Дзвінкі браслети.

«Де мої браслети? Де мої браслети, Сатьяване? Ті, які ти подарував мені».

Дзелень.

Холодні на дотик золоті намистини на Ніктиних зав’язках. Срібна брошка від Енліля.

«Це твої прикраси! Отямся!»

Блиск сліпив, музика лилася.

Рен здалось, що зараз у ній дуже багато Рен, одна з яких Савітрі, інша видавалася кимось незнайомим, а тієї, котра була би власне Рендалл, не існувало. І голоси вчепилися в це, бо бачили її наскрізь, бо чули все те, що завихрювалося в ній.

«Хто ти? Ти тут ніхто. Тебе немає тут. Ти маєш бути принцесою. Ти ж бачила».

Невідома сила виштовхнула її вперед — і Рен побачила дійсність. Каштанове волосся, розметане на подушці. Зблідла шкіра і страшні синці під очима — на противагу смаглявій Савітрі з чуттєвими вустами. Рен здригнулася: ця бліда оболонка лежала в госпітальній палаті. Коли вона там опинилася? Як давно вона там? Коли сон став реальністю, а реальність — сном?

«Бачиш, тебе вже немає», — промовили голоси майже урочисто.

«Е ні. Ось вона я».

«Тебе немає. Ти помилка».

Дівчина, яка лежала на ліжку внизу, здавалася знайомою і незнайомою водночас. Але смаглява красуня у вишитих шовках теж була незнайомкою.

«Є лише Савітрі», — пролунало всередині з новою силою.

«Може, й так, — погодилася та, що була всередині й зовні водночас, розірвана між спогадами і світами. — Та я — це я, Мойри б вас забрали. І я тут. Більше ніщо не має значення».

«Ти повинна перемогти! — наказав внутрішній голос раптово голосно й чітко. — Вони намагаються тебе зламати — вони так з усіма роблять…»

«Савітрі-Савітрі, — перервали голоси. — А де Сатьяван? Невже ти забула Сатьявана? Забула, як ішла за ним до загробного світу? Як вимолювала його у Ями? Це ж твоя любов, більша за життя!..»

«Не забула. Це те, що не забувається, але…»

«Чи це була не ти?»

«Я не знаю!»

«Дайте їй спокій! — внутрішній голос, здавалось, збунтувався. — Закликаю вас припинити це знущання, бо, іменем великої богині, я переможу, а значить, переможе і Рендалл!»

Голоси замовкли — лише на хвилину. Від вікна заструменіло свіже повітря.

Хамсін! Рен пригадала солодкі обійми свого вітра і обіцянку, яку дала йому. Не померти. Не розтратити його силу. Вона не могла просто так піти.

«А як же Сатьяван?» — зашепотіли голоси обережніше й тут же здиміли, бо внизу відчинилися двері, і туди влетів вихор вогню.

З вихору вийшов Закс. Він сів на краю її ліжка. То ж було її ліжко. Навіть спостерігаючи збоку, Рен розуміла, що на білих простирадлах унизу лежить вона — бліда, як труп. І Нортон говорить до неї, не чутно, що саме, і це, мабуть, на краще. Але він дуже-дуже невдоволений. Очі горять, рухи різкі… Треба швидше повернутись і пояснити йому, що вона й не думала зникати. Що вона тільки хотіла дізнатися, де початок її історії. Адже всім людям, які одного дня втратили пам’ять, конче хочеться знати, що було до появи тієї пустки всередині. Та щоб сказати це, вона мусила повернутися. Бо він прийшов до неї. І вона хотіла прийти до нього. Зараз і негайно.

Голоси помилялись — Рен тепер знала це. Голоси, які так довго її мучили, ставали тихішими, наче хтось вимикав їх один по одному чи гасив свічки у великому-великому свічнику.

«Я не знаю Сатьявана», — відповіла дівчина твердо, хоч і побачила його — тепер чітко — такого високого, ставного. Побачила чорне волосся, сильні руки, які відкривались їй назустріч з обіймами. Бачила сліпучу усмішку. Але очей не було. І навіть коли вона силкувалася згадати всю історію принцеси Савітрі, очей на Сатьявановому лиці не могла роздивитися.

«Сатьяване-без-обличчя, вибач, але я не знаю тебе, — усміхнулась вона до його образу і нагадала собі правду. — Юнак, котрого я покохала, інакший. У нього тонкі зап’ястя, шкіра бліда, а волосся охоплене вогнем. Він спалахує швидко, а ще шукає когось — і я мушу допомогти. Бо це його мрія. Бо хто, коли не я? Бо в мене є вітер, і він чекає мене з розпростертими обіймами. Бо хочу порятувати кожного, до кого зможу дотягтися. Бо коли я хоч трохи, хоч на дрібку твоя безстрашна Савітрі, то не можу, не маю права спинятися на півшляху…»

Сатьяван не відповів їй. Ніхто не відповів. Бо нікого тут і не було. Бо всі, хто був із нею, залишилися по той бік.

«Час повертатися», — мовив внутрішній голос.

І Рен погодилася.

Рен-із-під-стелі і Рен-на-ліжку об’єднались. На неї навалилася вага власного тіла. Плечі боліли. Ліву ногу натерли незручні нові туфлі. Брошка Енліля впиралась гострим крилом у долоню. Голова розколювалась, наче стягнута металевим обручем.

— Що зі мною сталося, Заку? — Вона приблизно уявляла, що сталося, проте було б непогано почути повну версію з уст когось більш… прив’язаного до реальності.

— Не пам’ятаєш? Відключилась просто на парі. — Потемнілий погляд Зака злякав її,але за цим гнівом билася страшна тривога. — Я був на індивідуалці, от щойно дізнався і прийшов. Наші ошиваються в коридорі — Керн їх звідси випер, сподіваючись, що ти таки не дременеш в інший світ.

— Їх немає, — заявила Рен, відчуваючи, кого бракує. — Їх немає, Заку. Тепер усе гаразд.

— Кого немає? — насторожився він, явно впевнений, що вона збожеволіла.

— Голосів! Жодного! Я поладнала з ними.

— Так і знав. Не вірити ж було у твоє «все гаразд», — його очі тепер палахкотіли жаринками.

— А що б зробив? — спалахнула Рен у відповідь. — Що б ти міг зробити, якби я розповіла тобі?

— Не дав би тобі забути, хто ти така!

— Я й не забувала. Просто дізналась трохи більше. Я потребувала цієї мандрівки.

— О так. Мандрівка — так це тепер називається…

Раптом холод пробіг від кінчиків пальців по всьому тілу.

Голос. Один-єдиний голос. Він озвався і прошепотів: «Закс. Зак Зак Зак Нортон. Його теж немає».

— Заку, а ти колись чув голоси?

— Я? Ні, жодного разу. У мене в житті не виникало сумнівів щодо своїх цілей чи планів, — хлопець роздратовано сіпнув головою.

«Його немає».

«Ви брешете», — твердо сказала Рен подумки, а вголос додала:

— Тоді, мабуть, ти дуже сильний бог, кандидате в Тріаду.

«Тебе немає, — не менш твердо повторив останній голос. — І Закса Нортона теж немає. Ні-де».

І зник.

За вікном сяяло сонце. День здавався щонайменше теплим. Але Рен відчула гостре бажання сховатися під покривалом.

— Я — сильний бог? Без сумніву, — Зак звично поторсав браслет на лівому зап’ясті. — Без сумніву.

Розділ 9 Найкращі коктейлі до свят

Узимку Рен з Ніктою виїхали зі своєї квартири й оселилися в гуртожитку. Наполягла Нікта. Рен погодилася, бо, врешті, квартира за межами Академії колись була її прихистком, який не давав згубити себе на тлі всієї цієї божественної катавасії. Проте тепер вона не відчувала потреби в прихистках чи маячках. Як і в тому, щоб сумувати за стертим минулим.

Зате відчувала зміни в собі та інших. Голову групи вони бачили тепер зрідка: Торарей уподобав забирати Ньєрда з Тессом на границі. Ньєрд був не в захваті від цього, як і від будь-якого додаткового навантаження. Та стихійник не вимагав від нього захвату — він не потребував навіть згоди. Подейкували, що примирення з тіньовим боком здатне згладити навалу аномалій, та далі, ніж чутки, справа не рухалася. По той бік теж мовчали.

Діке й надалі допомагала директорці з дрібними справами і залюбки слідкувала за мапою в очікуванні загроз. Нікта переважно віялася десь із богом вина і розваг. Він же веселив і веселився так, наче завтра мав настати кінець світу. Виснаження та турботи зникли з його обличчя, і звичний сонячний настрій повернувся вповні. Зіґфрід непомітно для інших так підняв успішність, що деякі викладачі пропонували його на кандидата в Тріаду. Але лицар-драконоборець скромно відмовлявся через проблеми зі здоров’ям.

Було ще дещо, неймовірне й вирішальне для всіх. Про це говорили зачарована усмішка Діти, поривчасті рухи Тота, незвична енергійність Одіна і тиха радість в очах Лакшмі…

«Процес пішов…» — так сказали пошепки, незадовго після приходу Афіни через браму, котру назвали Брамою Бентен. «Процес пішов», — поправляла важку оправу окулярів Нут, наче не вірила в ці слова. «Процес пішо-ов!» — шепотів Діан Керн самими губами, і його сухорляві пальці переплітались, наче в молитві. «Процес пішов, — морщилася Діта, перекладаючи пишну косу з одного плеча на інше. — Тому вчитися, вчитися, дорогенькі мої!» «Процес пішов!» — захоплення гуготіло в очах Торарея, коли він видобував із-за спини зброю, зважував її в руці і замахувався на невидимого суперника.

«Процес пішов» — і це означало, що набагато раніше за очікуваний час Нитки почали . Жертва Бентен Акай і вирощена нею мрія не канули в Лету, а стали потужним поштовхом. Одна лише директорка на позір не видавала радості від того, що Нитки відновлюються, наче це й не було її найбільшим бажанням.

Рен думала, що байдужість та виснаження директорки могли спричинити аномалії — життя Аматерасу було міцно пов’язане зі світом Академії, як твердила Хранителька Намиста. Тож і всі удари вона так чи інак брала на себе.

Ще виявилося, що кілька місяців тому, після загибелі Бентен, поки Рен боролася з голосами і втратою реальності, в Академію прийшла нова студентка. Дівчина вирішила не спускати з неї очей, бо одного випадку з новоприбулою їй уже вистачило. Поза тим, Гільда — так звали новеньку — виявилася тихою і сумирною. Вона ніколи не знімала делікатних дзеркальних окулярів, тихцем сиділа на всіх лекціях і загалом мала вигляд особи, котра опинилась в Академії цілком випадково.

Рен і не думала зіставити нову студентку з кимось зі своїх знайомих аж до моменту, коли вони зіткнулися в одному з коридорів. Що бігати коридорами — це погана думка, Рен знала давно, та вчасно здолати відстань між тренувальним корпусом і аудиторією в головному, де Одін Його Величність Ненависник Запізнень проводив наступну лекцію, інакше ніж бігом було б важко. Гільда з’явилася з дверей аудиторії, мов примара. Рен зачепила її плечем. Худорлява дівчина похитнулася, дзеркальні окуляри зіслизнули з носа і брязнули об паркет. Вони ховали за собою величезні очі кольору плавленого срібла. Ньєрдові очі.

Шанс видавався Рен таким мізерним, що вона побоялася говорити щось самій Гільді, лише попрохала її про зустріч під бібліотекою надвечір. А тоді попрямувала до Інанни, котра могла підтвердити чи спростувати її здогад, адже саме вона знала все про душі, котрі приходять в Академію…

Коли всі заняття закінчилися, Рен поспішила на зустріч, озброєна шаленою теорією. На її подив, Закс не забажав скласти компанію в поході до бібліотеки — він понуро заявив, що не має особливого бажання вчитися. Іншого дня це насторожило б, проте сьогодні дівчина була настільки захоплена власною ідеєю, що тільки стенула плечима і попрямувала на зустріч із Гільдою.

«Брюн, ти потрібна мені!» — вигукнула Рен, сподіваючись, що примара її почує, та першою прийшла Гільда, котра сторожко роззиралася, мабуть, подивована тим, як старша студентка виглядає щось, роздивляючись стелю.

«Рендалл, ти кликала?..» — голос Брюн озвався за хвилину.

«Так. Вийди, будь ласка!» — Рен непомильно помітила срібні промені, які окреслили фігуру примари. Та нашорошено спиралася на віконну раму в правому кутку.

— Хто це? — здригнувся Гільдин голос.

— Зніми окуляри, будь ласка.

«Розповіси їй? Чи почну я?» — спитала Рен у примари, проте та сама спустилася донизу і зависла супроти Гільди, не торкаючись ногами підлоги.

Волосся Брюн вилося неспокійними хвилями. Волосся Гільди спадало рівними пасмами. Брюн видавалась ледь нижчою, та її обличчя мало доросліший і серйозніший вигляд. Світло-срібні очі зустрілися з очима нової студентки і тут же розширились, наче їм обом водночас відкрилося щось якнайменш очікуване. Рен за мить зрозуміла, що вони обмінюються думками, і не могла проникнути в їхню розмову, проте не минуло й хвилини, як Гільда затулила рот руками і з її очей потекли сльози.

— Рендалл Савітрі, — продзвеніла примара, не відриваючи погляду від Гільдиного обличчя, — я думаю, ти принесла мені найбільшу радість, яка тільки може існувати.

— Ти знаєш її? Я правильно здогадалась? — спитала Рен, затамувавши подих.

Брюн повільно кивнула.

— Я не знаю її в тому розумінні, в якому знайомляться між собою двоє людей. Бо вона — друга половина моєї душі. Тож я її як саму себе.

— І тепер ти зможеш стати колишньою?..

Кучері Брюн розлетілись від того, як швидко вона хитала головою.

— Ні-ні, навряд чи. Я досі примара, а Гільда вже пройшла коло і переродилася…

— Мені байдуже! — раптом шепнула крізь сльози нова студентка. — Стільки років! Порожнеча, провали в пам’яті, невідомі Ньєрди, незнайомі імена, уривки спогадів, лікарі, лікарі, лікарі… І ось — це правда. Ти — правда, — вона обійняла себе за плечі. — Тільки не залишай мене зараз!

— О, певна річ, не залишу, сестричко, — Брюн легко пурхнула вище за Гільду та обвила її руками, не торкаючись, аби нагадувати собі, що вже не має тіла і не може розділити жодного дотику.

* * *

Незабаром по тому, як віддзвеніли зимові свята, Аматерасу скликала збори викладачів і оголосила, що з таким станом речей Академії — постійні атаки аномалій не припинялися — необхідна нова Тріада, аби її сила стала на шляху загроз. Мовляв, щойно найсильніші боги створять свої світи якнайближче до Академії, це стане підтримкою для неї також і краще розподілить баланс сил, суміш яких у цих стінах зашкалює. Тож викладачі вирішили провести випускний іспит для кандидатів навесні, а тоді й визначитися, хто ввійде до найвищої трійці.

Аматерасу наполягла на тому, що, крім Адіті Агні, Енліля та Закса Нортона, їм потрібні ще кілька кандидатів, бо вона б не хотіла, аби Зірка покидала ці стіни. Здається, Зірку ці слова застали зненацька, та вона, звична коритися наказам директорки, промовчала. Натомість розбіглися чутки, що Аматерасу задумала покинути Академію, шукає собі заміну і тому така виснажена, роздратована та геть хвора на вигляд. Але сама очільниця не підтверджувала жодних чуток.

Новина про випуск, здавалося, вбила Закса на місці. А Рен з усією повнотою відчула, як тікає її час виростити його мрію. Сила мрієрости — хоч скільки дівчина силкувалася її практикувати — ледь-ледь почала озиватися. Її все ще глушила кров у ніч смерті Бентен.

А він же, Зак, якщо складе випускні іспити навесні, то хто-зна, коли побачиться з нею знову: нехай між новоствореними світами зв’язки й пробиваються, та ніхто з випускників ще не може навідувати Академію. У глибині душі Рен думала, що Заків смуток спричинений цією невідомістю попереду, проте за кілька днів після новин про Тріаду він повідомив їй, що це не так.

— Я повинен устигнути зі своїми пошуками до випуску. А не маю уявлення, куди рухатися, — Зак занурив обидві руки у волосся. — А час, щоб його, не чекатиме.

— Давай, може, залучимо інших. — Дівчина погладила його по спині.

Їй шалено захотілося, щоб Зак заявив щось на кшталт: «Припини, Савітрі! Я чудово впораюся самостійно, бо це ж великий я!» Але він потупився і вивчав візерунки на підлозі.

— Кого залучимо? Ніхто більше не здатний мандрувати між світами, Рендалл. А я сам, як ти розумієш, не встигну зазирнути в кожну шпарину. Тільки не дивись оцим співчутливим поглядом. Не хочу, аби ти запам’ятала мене таким.

— А ти не говори так, наче збираєшся кудись іти, — хмикнула дівчина й спробувала віджартуватись: — І — о ні, я запам’ятаю тебе як нестерпну, нахабну і мою улюблену божественну заразу.

— Мушу зауважити: це не зовсім те, чого б я хотів.

— Ця людина, яку ти шукаєш, — нагадала Рен. — Я її знаю?

— Ні. Та вона колись навідувалася до Академії.

— Як її звуть?

Закс подивився важким поглядом за вікно і мовив тихо, наче слова розтинали йому горло.

— Ґайя.

Смакуючи ім’я, Рен намагалася згадати, де чула його раніше, бо ж чула, достеменно, і то не раз — але зараз спогади вислизали з думок. Натомість дівчина відчула, як її безжурний супутник Хамсін зворухнувся, і його руки — незримі ще, але вже теплі — зімкнулися довкола неї.

«Ти забула, моя богине..» — прошепотів вітер їй у ліве вухо, цілуючи його під мочкою. «Та я нагадаю тобі…» — видихнув він у праве, і дотик вітру пробігся по її конспектах і видобув з одного рекламну брошуру, яка повідомляла, що «в «Меделін» — найкращі коктейлі до свят!» Один із трьох дарів Історика. Жоден із них ще не став у пригоді, але ось цей — Рен пригадувала достеменно — таємничий чоловік радив використати в момент, коли вона опиниться перед стіною. І лише мандрівник — Зак — зможе привести її туди.

— Якось ти казав, що поруч зі мною відчуваєш наближення перемоги. Тож не питай і просто повір: сьогодні нам необхідно потрапити в «Меделін». Це в іншому світі. Зможеш? — Рен тицьнула хлопцеві під носа брошуру з адресою.

Червоні очі блимнули зі здивуванням, але тоді Зак смикнув плечима, хлопцева рука зімкнулася на зап’ясті Рен і вже шарпала її у вир нової мандрівки.

* * *

Вони прибули, як звично, в лютий снігопад. Різка зміна температури примусила Рен зіщулитись — светр і темні джинси раптом виявилися напрочуд тонкими, а найменший порив вітру пробирав до кісток. На щастя, всього за кілька метрів попереду, на першому поверсі старовинного будинку, світились яскраво-жовтим вогнем усі вікна, а на розі виднілась дерев’яна вивіска, яка сповіщала, що «Меделін» — тут. Навпроти кав’ярні барвистий бус, обвішаний гірляндами, вселяв радість самим своїм виглядом.

Рен стріпнула з волосся сніг і потягла хлопця до дверей, де чекало рятівне тепло.

За кілька хвилин Закс уже займався улюбленою справою: гасив і запалював свічку на столі, час від часу змінюючи колір її полум’я. Малинові, салатові, сині та сріблясті вогники танцювали в його очах.

Рен мовчки надпила каву — цього разу з медом і корицею. Помаранчева чашка гріла руки.

— Вирішуй, що спершу: ти розповідаєш, що ми тут робимо, чи замовляєш десерт? — спитав Закс, коли полум’я набуло помаранчевого, як і його волосся на сонці, кольору.

— Десерт, — із ентузіазмом заявила Рен, розгортаючи меню, бо вона й сама не знала, навіщо вони тут, і що це принесе, і чи принесе взагалі будь-що, але ж Історик казав… — Отож мені оцю шоколадну штуку. І таке з желейкою. Або… Заку, ти слухаєш?

Але він не слухав. Дівчина підвела погляд і зрозуміла: щось погане сталося. Хлопець позирав повз неї. Обличчя його зблідло, очі розширилися, пальці потягнулись до браслета на зап’ясті.

Рен і собі озирнулась, очікуючи побачити біля входу щонайменше Сансару Іґґдрасіль з почтом. Проте там не було нікого зі Стовпів, ані Мойр, ані розгніваного Одіна. У кав’ярню щойно зайшли — з вигляду типова собі пара — і шукали, куди б присісти, бо «Меделін» не тішив наявністю вільних місць цього вечора.

— Можна до вас? — безпосередньо спитала дівчина, підійшовши до їхнього столу на чотирьох.

— Звичайно, — відповіла Рен і вказала на два вільні стільці.

Хлопець допоміг супутниці зняти брунатне пальто та сіро-синій шалик, і вони вмостилися вивчати меню, прихилившись чолом до чола, а тоді вдвох рвонули робити замовлення.

— Заку, що сталося? — Рен легенько наступила другові на ногу.

Губи хлопця заворушились, але з них не злетіло жодного звуку.

— Що сталося, Нортоне? Прийди до тями, — прошепотіла вона вдруге.

— Це… — він безсило опустив голову на руки і видихнув так, наче скинув важелезний вантаж. — Це нереально…

Незнайомці небавом повернулися з двома чашками чаю і весело перезирнулись.

— Познайомимось, може? — запропонувала дівчина.

Вона всміхалась сонячно та мовби казала всім своїм виглядом, що знає велику таємницю. Волосся кольору ясної міді, каро-червонясті очі — відкриті, жваві, проте з лукавинкою.

— Я Рендалл.

— А я Ґайя!

Рен втягнула повітря носом, сподіваючись, що ніхто не помітить її збудження. Шанс, що це та сама Ґайя, — який він? Судячи з реакції Закса, високий.

— Еміліуш, — сухо додав її супутник — блідий чорнявий хлопець із настороженим поглядом у близько посаджених очах.

— Закс, — видихнув Зак ледь чутно.

— Як-як? — Ґайя перехилилася через стіл. Вона взагалі рухалася весь час, наче їй зовсім не сиділось на місці: то шарпала потріпаний шалик, то поправляла довге волосся свого друга.

— Закс. Нортон.

— О, Нортон! — мідноволоса дівчина сплеснула в долоні, і Зак аж здригнувся, а тоді з надією подивився на неї. — Я, певно, десь чула це прізвище! — Ґайя задоволено заплющила очі і сьорбнула чай. Здавалось, вона насолоджується кожним ковтком, кожним вдихом і кожним словом.

— ? — луною повторив Зак.

Супутник Ґайї кивнув і пояснив:

— Не розпитуйте, будь ласка. У неї…

— Геть не обов’язково про це всім казати! — дівчина штурхонула чорнявця і всміхнулась. — Ну, в мене трохи проблеми з запам’ятовуванням імен… Іґнісе, лише поглянь на цю триповерхову шоколадну красу! — дівчина повернулась до свого друга і захоплено тицьнула пальцем у меню.

— Еміліуш, — шепнув він із притиском.

Ця невизначеність із іменами теж насторожувала. Погляд Рендалл ковзнув у бік Зака. Той втупився в свою помаранчеву чашку і не казав ні слова. І тоді вона врешті зрозуміла — а радше пригадала.

Далекого першого дня в Академії директорка обурювалася Нортоновою поведінкою, а Нут казала, що в його сестри були виняткові результати. Виняткові настільки, що про неї Рен згодом читала в підручниках. Легендарна Зірка Академії, попередниця Адіті Агні. І нездійсненні мрії Закса, які він так ревно оберігав від інших. І ці постійні подорожі в інші світи: завжди взимку, завжди схожі між собою кав’ярні, мовби в нього ось тут призначена зустріч, про яку одна зі сторін забула. Як вона забула і власне прізвище.

Ґайя Нортон, Закова старша сестра, — ось хто сидів поруч.

— Гей, Заку… — Рен діткнулася його руки. — Усе гаразд. Усе. Ти знайшов. Перемога.

Він зітхнув. Замружився і розсміявся — голосно та заливчасто. Іґніс-Еміліуш і Ґайя зиркнули на нього з пересторогою.

— Ох, ще одні психи, — шепнув чорнявець без злості в голосі.

— Від такого чую! — Ґайя взяла його за руку — природно, наче робила це часто.

— Ґайє, ви живете в цьому місті? — спитав Зак зацікавлено, коли вгамував сміх.

Рен піймала себе на думці, що в житті не бачила на його обличчі такого інтересу.

Ґайя та Іґніс перезирнулися, відповів хлопець:

— Ні. Ми, власне, постійно подорожуємо.

— І ви — разом?

— Ти певен, що доречно допитуватися про особисте життя в перших зустрічних? — хмикнув хлопець, і Рен примітила, що й він має потужну ауру — але геть відмінну від тих, які вона відчувала повсякчас в Академії.

Закс неуважно провів рукою по волоссю і повернувся до сестри.

— Ґайє, ти… щаслива? У тебе все гаразд? Ти задоволена життям?

— Ти що — з якоїсь секти? — Іґніс здивовано звів брови.

— Ану помовч! — обурилася сестра Закса.

— А може, вони стежать за нами, — пробурмотів її супутник.

— Ні.

— Звідки ти знаєш?

— Знаю, і все. Ми маємо з ними поговорити.

Рен розсміялася.

— О ні, ми не з секти. Будьте певні.

— Авжеж, — кивнула Ґайя і повернулася до Зака: — А щодо твого питання, то так. У мене все чудово. Ми з Іґнісом багато бігаємо, але загалом усе гаразд. А в тебе, Нортоне?

— Теж чудово. У мене скоро випуск з університету.

— О, молодець! — Ґайя сплеснула в долоні. — Щось мені підказує, що ти найкращий студент.

— Саме так, — кивнув той і взяв Рен за руку. — Що ж, нам уже час іти…

— Уже? — здивувалася дівчина. — І ти нічого більше не скажеш їй?

— Скажу, — Заксові очі горіли. — Іґніс-Еміль чи як тебе там, щоб оберігав її ціною свого життя.

— Що за ідіотські замашки? Без твоїх порад знаю, що робити, — гонорово заявив чорнявець і поплескав себе по кишені. У ній щось дзеленькнуло, наче в’язка ключів.

— Ґайє… — Закс перевів погляд на сестру, мов прагнув увібрати її образ у свою пам’ять до найдрібнішої рисочки. — Неодмінно згадай, хто ти.

— Неодмінно, — кивнула дівчина, так само зосереджено розглядаючи Закове лице, а тоді додала з широкою усмішкою: — Ще колись перестрінемось!.. Ой, Рен Савітрі, зажди! Ледь не забула — у мене для тебе щось є…

— У тебе — для мене? — перепитала та.

Ґайя кивнула впевнено:

— Так. Раніше я цього не знала, але тепер бачу явно. Це саме для тебе!

З цими словами вона видобула з внутрішньої кишені пальта тонку, потерту брошуру, бережно загорнула її у дві серветки та обв’язала стрічкою, котру теж дістала з однієї з кишень.

— Тобі! — вона простягла імпровізований пакунок Рен, усе ще всміхаючись.

* * *

Після повернення в Академію Закс був задуманий і відсторонений, тож Рен вирішила його не чіпати. Врешті хлопець зняв з руки браслет — нитку чорних намистин, з якими він ніколи не розлучався, — і безмовно обмотав його довкола зап’ястя Рен.

— Довіряю тобі своє життя, — видихнув хлопець і торкнувся губами її руки.

Чорні намистинки були теплі і гладенькі на дотик. Рен подумки поклялася, що ніколи-ніколи не зніме прикраси. Бо за два роки спостережень їй здалося, що браслет — єдине, чим Закс дорожив і з чим не розлучався ніколи.

— Не будеш носити — і на тебе впаде кара небес, — додав він звичним знущальним тоном.

— А якщо загублю?

— Його важко загубити — втрутиться особлива магія, — Закс криво усміхнувся і, випереджаючи наступне питання, сказав: — Так, і розірвати його теж нелегко.

— Тобі не цікаво, що дала мені твоя сестра? — Рен намацала згорток у кишені.

— Ні, — похитав головою хлопець. — Вона дала це тобі… Що ти хочеш у віддяку? За те, що знайшла Ґайю.

— Нічого. Я ж із першого дня в Академії хотіла виростити цю твою мрію.

— Ось ти й зробила це.

— Не так, як планувала, — Рен поторсала сережку з крейдою.

— Однаково — ти привела мене до неї.

— А ти привів мене назад до Академії. Тоді, коли голоси… Коли я пірнула в історію свого минулого. Це була важка мандрівка, але мені вдалося повернутись, бо я побачила тебе і зрозуміла, де моє місце.

Рен пробіглася пальцями по браслету. Зак і далі всміхався. Момент щастя застиг — такий явний і простий, що хоч вставляй його в рамку і зберігай назавжди.

— Скоро весна, — видихнула дівчина, і з цими словами відчуття щастя вивітрилося під вагою змін, які мали настати.

Весна. Випуск Тріади. Усе закрутиться. Усе розірветься. Або — зростеться. Рен не знала.

— Я маю сказати тобі щось, — прошепотів Зак. — Я звідси не піду.

— Це ж як? А випуск?

— Ама про це ще не знає. Але є причини. Вони переконають її. Вони — вагомі. — Хлопець сховав руки в кишені і втомлено всміхнувся. — Тож не турбуйся щодо весни. Я буду тут із тобою.

— Це чудово, — впевнено видихнула Рен, заразом визнавши, що вона таки не хотіла, щоб він залишав ці стіни.

— Так. Це чудово, — погодився Зак. — Це куди більше, ніж я міг розраховувати.

* * *

Коли вдома Рен розв’язала стрічку і розгорнула серветки, брошура від Ґайї Нортон випала на стіл і розгорнулася на першій сторінці. Під стертою і розірваною в кількох місцях синьою обкладинкою ховалися сторінки пожовклі, місцями поплямлені. Вигадливий шрифт повідомляв, що ця книга належить студентам Академії.

Рен прочитала назву, і серце забилося сильніше. Бо виявилося, що автор — великий бог часу, іменем першої Тріади уповноважений директор Академії богів, професор Крон Осс. Брошура звалася «Компресія часу: теоретичні аспекти та практичне застосування».

* * *

Рен знала, що не мусить вивчати компресію. Аматерасу не прагнула від неї здійснення своєї мрії. Намисто вже зросталося, сила мрієрости поверталася повільно й рідко озивалась у ній… Та було в цьому бажанні щось таке ірраціональне і привабливе, що дівчина кинула всі сили на освоєння науки Крон Осса.

Історик, який одного дня підказав їй, куди йти, щоб зустріти Ґайю. Ґайя, яка віддала їй брошурку колишнього директора Академії. Не могло це бути випадковістю. Не могло це бути просто збігом, який зовсім не потрібен Всесвітові.

Коли настала весна, здавалося, що все остаточно стане добре. Навчання сяк-так піддавалося, Зак знай усміхався, ніхто з тіньового боку більше не приходив, і складалося враження, що навіть утомлена Аматерасу жвавішає.

Проте одного ранку на подвір’ї Академії з’явилась річ, якої там раніше не було. На місці мармурового фонтана здіймалася прямокутна брила, вища за дах. Усі її грані були вимережані геометричними візерунками, котрі вгризалися глибоко в камінь. Коли промені сонця торкнулися поверхні колони, на ній проступили слова, наче невидима рука випалювала їх:

«Великі Хранителі Всесвіту та Стовпи всіх Світів, Носії Гармонії і Справедливості, Милостиві правителі та Обереги Колиски — Град Богів, Гора Вічності, Древо Десяти, Колесо Долі — повідомляють: ми йдемо. Грішники мусять загинути».

Розділ 10 Хранителі і грішники

Рен знала їх поіменно. Колесо Долі, велика й милостива Сансара Іґґдрасіль, найстрашніша з усіх Стовпів, ішла до них у супроводі своїх соратників. Дівчина наблизилась до колони-брили і повільно обійшла її, щоб знайти на гранях хоч якесь пояснення, крім зловісних слів.

Коли Аматерасу з’явилася в арці дверей та вибігла у двір, її бліде й без того обличчя геть посиніло.

— Як? Скажи мені, як? — гаркнула вона, наче шукала підтримки в когось невидимого. — Як це могло статися?

А тоді директорка впала навколішки біля підніжжя колони, вдарилася чолом об землю, і з-під шарів її червоних шовків і смоляних кіс почулося здушене ридання.

Був ранній ранок, студенти тільки почали збиратись. Проте директорка, розпростерта на землі, не могла не привернути уваги всіх і кожного.

— Що сталося, Ама-мі? — Одін, як завжди, поспішав до неї, проте зараз мав такий безпорадний вигляд, наче сльози Аматерасу вимивали землю в нього з-під ніг.

— Ось, — директорка кивнула на колону, розтираючи червоні тіні на повіках, від чого її очі видавались запаленими. — Як цю гігантську каменюку можна не помітити!

— Я думав, Торарей щось готує до практичного.

— Не буде практичного. — Директорка гірко розсміялася і шарпнула шпильки у волоссі — вони посипалися на землю. — Усе просто. Процес пішов, Нитки відновлюються, стільки радості, все буде добре, ми все зможемо, так, Ама-мі, так, усе буде добре, так… Р-розмріялася… — вона прохрипіла останнє слово, ламаючи нігті об землю і загрібаючи її пальцями. — Усе просто, Одіне, вони йдуть — якимось триклятим чином — вони йдуть сюди. І нас уб’ють. О-о-о, тепер нас вб’ють… Щоб ти згорів у полум’ї тіней, Діонісе… Щоб ти…

Вона шипіла ще щось, не звертаючи уваги на студентів, котрі збиралися поблизу. Проте Одін підхопив Аматерасу на руки і, попри її спроби виборсатись, забрав — геть від студентів, зловісної колони та усвідомлення того, що все безповоротно зламалося.

* * *

Пари скасували. Рен з одногрупниками зібрались у порожній аудиторії: усі, крім Амона, якого знову кудись мов вітром здуло. Мовчанки спершу ніхто не порушував. Закс попросив Рен повернути браслет і смикав його. Темні намистини стукались одна об одну, і навіть цей звук видавався зловісним. Зіґфріду, здавалось, було взагалі байдуже до всього: він замислено дивився в одну точку десь між ліктем Ньєрда і стіною.

— Ми ні в чому не винні, — вимовила Рен повільно, щоб ця лунка тиша в голові заповнилася хоч чимось. — Ми нічого не зробили.

Зіґфрід усміхнувся криво.

— Якщо вірити записам про приходи Стовпів, — прошелестіла Діке, — то їм байдуже, що думаємо ми. Якщо ти винен з їхньої точки зору, то винен.

— Та на богів, яка тепер різниця! — Нікта відвернулася від дверей. — Коли вони прийдуть, Ама доведе, що… Ама порозуміється з ними. Це просто… ахінея якась. Помилка. Нічого забороненого ніхто не вчинив.

— Мене не особливо хвилює, що сталося чи чого не сталося з погляду Стовпів, — відказав Зіґфрід, який до того сидів мовчки. У його голосі бряжчав гнів. — Я не збираюся опускати руки чи здаватись, коли вони прийдуть, — хлопець підвів голову, і темні очі блиснули недобрим вогнем. — Я хочу розірвати контракт.

— Зіґу… — слабко вимовила Нікта, наче прагнула втримати хлопця на місці одним лише словом.

— Ти знаєш, Нікс. І я знаю. Коли вони прийдуть, зробимо це.

* * *

Не минуло й години, коли почалося. Першим упав тренувальний корпус. Він розсипався в порох, коли стіни охопило безбарвне полум’я.

То був знак: вони тут.

Студенти зібралися біля входу — так наказала директорка. Вона вже не ридала, а холодні примружені очі не видавали думок. Коли стіни корпусу перетворювалися на пил, Рен зрозуміла, що діалогу не вийде. Згадуючи Сансару, вона зрозуміла це ще краще. «Велика й милостива» Колесо Долі часом любила потеревенити, якщо це могло розвіяти її вічну нудьгу. Та в інших випадках вона нападала нестримно, знаючи про свою колосальну перевагу й насолоджуючись нею. Тому — за настановою директорки — студенти не витрачали енергії на захист. Проти Стовпів у них не було шансу. Усі стояли перед входом, збиті докупи тривогою та викличним бажанням дивитися загрозі в очі. Викладачі оточили студентів. Аматерасу височіла попереду всіх.

Амона в гурті не було.

Небажані гості з’явилися — всі разом, чотири постаті, — вони вийшли з Брами, і Брама натужно заскрипіла, ніби хтось тиснув на неї надто сильно, а тоді зім’ялася, мов то було не коване плетиво, а паперова витинанка.

Вони прийшли в білому, наче несли саме лише світло й добро. Браслети Сансари подзвонювали на різний лад. Рен зіщулилась від цього звуку, непрохано згадуючи, як вона минулого разу опинилась у владі Колеса Долі. Страх пробирався всередину, і дівчина майже могла побачити їх — ці хвилі, котрі проти волі впліталися в її світовідчуття і намертво сковували рухи. «Але я не мушу їм піддаватись», — повторила Рендалл собі кілька разів і подумки відрізала хвилі паніки потоками вітру, а тоді розвіяла. Наче допомогло.

— Дотримуйтеся церемоній, — нагадала Аматерасу.

І всі опустили голови, бо одне з перших правил стверджувало, що дивитися на Стовпів Всесвіту без їхнього дозволу заборонено. Директорка вклонилася до землі, і її чорне волосся розметалося на кам’яних плитах.

— Вітаємо вас в Академії богів, о великі Хранителі Всесвіту, — мовила Аматерасу так, як вимагала церемонія.

— Ви обдурили нас! — відрізав один з новоприбулих — високий і суворий, із сивиною над чолом. Його плащ оторочували срібні візерунки, які нагадували переплетені ланцюги (Рен бачила розмите відображення у воді, котра залила всю площу після того, як брила розтрощила фонтан). — Ви сховали в себе грішника і не видали його Колесові Долі!

— Ніхто не здатний обдурити хранителів найдавнішої мудрості, о великий Граде Богів, — найсмиреннішим своїм тоном мовила Аматерасу.

Проте тут дзвін розлігся в повітрі, й одна з фігур, чиє обличчя приховувала біла вуаль, вийшла наперед.

— Він тут, — мовила Сансара. — Тепер я чую його чітко, як ніколи. А це означає, що ви обдурили нас. І ось кара прийшла: ви всі помрете. Першим згорить грішник, котрий зневажив усі закони й тікав від справедливої покари надто довго. Амоне Діонісе, настав час відповісти за свій злочин. Ходи до мене, — останні слова Сансари звучали, мовби поклик до любого коханця.

Білі плями заворушились у свідомості Рен. І стерлись, оголюючи правду.

Вона вже приходила сюди, велика й милостива. «Мені потрібен Діоніс», — ось що вона сказала минулого разу.

Амон Діоніс.

Амон Діоніс, хто ж іще.

Амон усі прокляття на його голову Діоніс.

Чому раніше цього спогаду не було? Чому ні вона, ні інші студенти не знали, що Стовпи прийшли по Амона? Чому Амон мовчав про це завжди і вдавав, що нічого не трапилося? Рен гірко всміхнулась, розуміючи, що чергове знущання з її пам’яті, очевидно, викривило ці спогади, але зараз був явно не той момент, щоб заглиблюватись у деталі…

Аура Аматерасу сповнилася напруги, хоч директорка досі замітала косами землю в шанобливому поклоні, котрий мав тішити самолюбство гостей.

— Великі й милостиві Хранителі знають, як важливо для нас оберігати кожного студента…

— Що ти хочеш зробити, Аматерасу, перша Зірко Академії? — шепнув один з новоприбулих. — Думаєш викупити своє життя цими облудними словами?

— Ні, о велике Древо Десяти, — Аматерасу почала розгинатися з поклону, і маска покори спадала з її красивого лиця. — Та наші зірки варті майбутнього. Ніхто з присутніх тут не знав, що грішник — Діоніс. Ніхто не знав, що він ховається в наших стінах і в чому полягає його гріх. Ніхто, крім мене. Тому я згодна прийняти покару за те, що сховала його і приховала це від інших.

Стовпи мовчали кілька секунд, і за цей час Рен відчула себе скам’янілою під їхніми поглядами.

— Ми милостиві, — почала Сансара. — Тож подаруємо вам порятунок за чесне зізнання. Якщо видасте нам Амона Діоніса на заході сонця, тоді Великі Стовпи подарують життя кожному десятому студентові та всім кандидатам у Тріаду, які необхідні для виживання Академії. Це великий дар, директорко. Якщо ж ви вирішите знехтувати нашою милістю і переховуватимете грішника, тоді ніхто не виживе в Академії цієї ночі. Задля того, щоб відмежувати студентів від вашого згубного впливу та дати їм прийняти правильне рішення, жоден викладач не повинен брати участі в передачі Діоніса цього вечора. Про це подбає моя сила. І знайте: я чую грішника тут, тож якщо він спробує втекти — почую це теж.

— Дякуємо за вашу доброту, — відповіла Аматерасу з бездоганною ввічливістю. — Смиренно просимо дати час, щоб відшукати грішника й передати його для справедливого суду.

— Хай буде так. Час пішов, — прогримів голос того, кого директорка назвала Градом Богів.

Стовпи зникли, проте аура їхньої сили впала згори і, мов ударна хвиля, розтеклася в обважнілому повітрі.

* * *

Колесо Долі Сансара Іґґдрасіль. Град Богів Асґард Тіамат. Древо Десяти Олімпус Сефірот. Гора Вічності Вальгалла Меру. Імена, знайомі з підручників та лекцій, тепер гуготіли в голові неперервним потоком.

Час до заходу сонця тікав стрімко. По тому, як Стовпи виголосили свій вирок і зникли, студенти спершу зберігали глибоку мовчанку й не ворушились, а тоді всі одночасно вибухнули схвильованими розмовами. Аматерасу наказала нікому не покидати будівлю головного корпусу, а викладачів зібрала в себе.

— Думаю, нам є про що поговорити з Діонісом, — сказав Ньєрд, коли вони опинилися в коридорах Академії, переповнених студентами.

— На голову не налазить: Ама змусила всіх забути про це! Минулий прихід Сансари був через Діоніса!.. Вона щось вигадала і його не віддасть, — спохмурніла Нікта. — Не віддасть же!

— Піду до директорки, — прошелестів Ньєрд.

У повітрі довкола тремтіло збудження, а не страх. Рен відчувала, що стояти, схилившись у поклоні перед Стовпами, було набагато страшніше, ніж готуватись до вечірньої зустрічі з ними. Навіть якщо на перемогу нема надії. Це відчуття було неочікуваним, проте правильним.

«Хамсіне, знайди Амона!» — наказала Рен вітрові, який лоскотав її плечі, проте в цьому не було потреби. Діоніс сам наближався до гурту. І були в його рухах така легкість і впевненість, наче зовсім не смерть чекала попереду.

Нікта обхопила Амона руками і заховала обличчя в його помаранчевому светрі.

— Де ти був? — у голосі дівчини прозвучали істеричні ноти, наче всі туманні століття свого хаотичного життя вона шукала саме цього хлопця зі смарагдовими очима й кучерями, чорними, як рідна їй ніч.

— В Аматерасу, — відказав він тихо.

— Вона ж не хоче видати тебе? — Ніктині очі блукали обличчям друга в пошуках відповідей.

— Ти маєш що розповісти, — Ньєрд загрозливо виступив уперед, наче намірявся вдарити одногрупника. — А ми маємо право знати, за що нас усіх планують убити. Уже вдруге, як виявилося.

— Так, — Амон поклав руки на плечі Нікти й рішуче відсторонив її. — Ходімо кудись сядемо. І я розповім вам усе, що зараз важить.

* * *

— Мене звуть Діонісом, — мовив Амон. Важкі штори закривали вікна, і красиве обличчя бога вина підсвічували лиш енергетичні сфери, якими він бавився, запалюючи їх у долонях. — Теренс Діоніс — перше ім’я моє. Бог-п’яниця, бог розваг, бог-винороб. Якщо починати спочатку, то… Народився в заможній родині. Природно, був упевнений у своїй вищості ще до того, як згадав про божественну історію, — Амон опустив голову і продовжив тихше: — Світ, де я жив, переповнювали магія та дивовижні сили. Я з дитинства товаришував з вітрами, з духами землі й небес, — Амонів погляд став замріяним. — Уявіть безкраї поля. Безкра-аї поля, — він розкинув руки, — сонце торкається обрію — криваво-червоне і величезне, наче от-от розіб’ється. Лози в’ються, мов живі, і їхнє листя просвітлює проти сонця, а грона такі важкі, ніби торкнись — і відгукнуться глухим дзвоном, у якому переливається пісня дощу і неба, пісня першого танцю і свята врожаю, тремтіння зимових ночей і хлюпіт рівчаків, де русалки полощуть свої коси… — Хлопець замовк і втягнув повітря носом. — То був недарма світ див: виявилось, що сусіди наші — Колиски Стовпів, де спочивають душі. Від них усе довкола тихцем змінювалося — як кола по воді йдуть від кинутого каменя… Я був щасливцем — познайомився зі Стовпами. Мене зустріла Сансара. То була чергова її примха: знайти смертного і розважитись. Але — ось вам іронія — я виявився не простим смертним. І більше, я порушив закон: забрав собі ще одну душу, яка до того спала.

— Амон. Ти забрав із Колиски душу Амона! — здогадалася Рен.

— Так, — хлопець посміхнувся криво. — Амон-Ра, величний сонячний бог, попросив мене про допомогу, і я, як бовдур останній, погодився. Він дав мені свою силу, а я натомість підписався на найбільшу авантюру у своєму житті.

Закс заусміхався ширше.

— Щойно ми з Амоном домовилися, я втік з дому. Я тікав крізь різні світи — з допомогою своїх друзів-вітрів і унікальних навичок, — вів далі Амон, клацаючи пальцями. — І врешті потрапив до Академії, сподіваючись, що тут, серед безлічі божественних душ, мене не помітять Стовпи, що, безумовно прагнули моєї загибелі на той момент. Але коли ліміти почали знімати, то сили Діоніса й Амона засяяли, наче маяк. Я не міг покинути Академію, і Сансара знайшла мене…

— І вирішила принагідно знищити нас, — перебив Закс, повільно киваючи. — А я все думав, де бракує шматочків для цілісної картини. Коли це закінчиться, я планую натерти твою пику на дрібній тертці, щоб знав, як підставляти всіх. Але поки що треба вирішити, як розгребти ситуацію з найменшими втратами. Я так розумію, Ама тебе не видасть, так?

— Так, — погодився Амон. — Вона налаштована дуже рішуче.

— Налаштована на що? — поцікавилась Діке, розсуваючи штори.

— Померти. Вона зробить усе, щоби врятувати нас і померти. Ми з Аматерасу обговорили все. Ми зможемо перемогти. Якщо мій ризик виправдає себе.

— Ох, Діонісе, як добре, що я не одна, через кого на Академію точать зуби! — просяяла Нікта.

Амон знервовано провів пальцями по волоссю.

— Я мав задумку, як відвернути катастрофу з минулого, щоб виправдатись перед Стовпами за свій учинок. Дурний був задум, але так вийшло, що мій шанс використали інші. Ті, хто нічого не знав. Рен і Енліль, — хлопець тихо зітхнув, переводячи погляд на дівчину. — Ще дещо, про що ти повинна дізнатися зараз: Стовпи змогли прийти в Академію, бо ти відправилась у минуле з кандидатом до Тріади. Це й створило парадокс-лазівку. Я наївно вважав, що ця мандрівка не вплине ні на що. Але Ама розвіяла мої здогади.

— Отож вона вплинула, і дуже помітно, — дівчина втягнула повітря носом. Перед очима затанцювали темні кола.

— Мандрівка в минуле? — шелесткий голос Діке приховував краплю здивування. — Та сама, про яку говорила Бентен?..

— Це мав бути я. Мав відправитись у давні часи, зупинити богів, котрі спричинили руйнацію Намиста, і повернутися переможцем. Це мав бути мій «золотий квиток», щоб вимолити прощення у Стовпів і завершити все це, — пояснив хлопець швидко. — Проте я геть не врахував, що змінювати минуле не можна. Тому навіть на краще, що склалось по-іншому. Та поза тим, я підвів Амона і вас усіх.

— Отже, це моя провина, — відсторонено відповіла Рен. — Тепер зрозуміло, що хотіла зробити Бентен. Від чого застерігала Медея. Я принесу всім загибель.

— Савітрі! — Закс прикрикнув на неї. — Якщо ми зараз почнемо шукати помилки минулого і звинувачувати себе чи одне одного, то краще вже лягти й померти, не чекаючи, доки Стовпи відберуть кожного десятого.

— Згодна. Пропоную витратити час на речі, котрі зараз актуальні, — Діке сплеснула в долоні. — Діонісе, у вас із директоркою є ідеї щодо того, як викрутитись?

— Так. Передусім треба потягти час. Зосередити сили так, щоб студенти змогли вистояти трохи… — Амон схрестив руки на грудях. — Стовпи можуть пригашувати божественні сили, тому найдієвіший варіант — зібрати всю енергію в одну-дві хвилі атаки. Це може якщо не похитнути їх, то принаймні трохи вивести з рівноваги. До того ж вони люблять пафосно побалакати, перед тим як знищувати грішників. Будемо вірити, що це спрацює… Бо якщо ні, то Амон мені не пробачить.

— Я доволі багато читав про душі богів, — відказав Зіґфрід, поправляючи окуляри. — Про злиття душ, які рідко, та все ж трапляються. Сказано, що, коли будь-яка з душ протестує проти цього, йде жорстке відторгнення. Та коли я дивлюся на тебе, то бачу, що Амон і Діоніс не проти товариства одне одного.

— Годі сентиментів. Ти так і не розповів, що саме потрібно зробити, — зауважив Закс.

— Ще не час.

— Амоне… час є зараз. Можливо, ми не доживемо до ранку, — втрутилася Рен. — Адіті й Енліль не сильно поступаються Тріадам минулого, які вже чинили спротив. Ми можемо використати їхню силу, і самі теж щось можемо.

— Не забувайте про мене! — озвалась Нікта. — Якщо вивільню хаотичні сили, то не думаю, що Стовпи зможуть зі мною легко розібратися.

— Зможуть, — похитав головою Амон. — Сили Хаосу на них майже не діють, бо вони — втілення гармонії. Я не певен, як це працює, але вони, кохана, це як багато Нікт Ромі — тільки з силами, абсолютно протилежними твоїй.

— Пхе, — дівчина зітхнула. — Хаос існував задовго до Гармонії, я певна, що зможу себе круто проявити!

— Боги Тріади, боги Тріади… — повторив Закс, смикаючи браслет на зап’ясті, а тоді підвів погляд на Рен.

Вона усміхнулася.

— Що, Заку?

— Нічого. Раптово подумав: нас обіцяють знищити, а ти стоїш тут і усміхаєшся до мене.

— Це погано? — звела брови дівчина. — Я ще можу сумувати, бо Стовпи проникли сюди через мене. Але це нічого не змінить. Тепер я чудово пригадую, як намагалась розказати про все Аматерасу після повернення від Сансари, але директорка підтерла нам з Енлілем пам’ять і позбавила шансу розповісти про лазівку, бо навіщось прикривала Діоніса.

— Навіть якби Аматерасу дізналася раніше, то це вже нічого не змінило б. Усе одно Стовпи прийшли б. Усе одно я не мав би куди втекти. Тож нічого не змінилось… — осміхнувся Амон.

— Отже, так: Адіті й Енліль, вони нам потрібні! — загорівся Закс. — Без них ми й хвилини невистоїмо. А третім піду я. Якщо дійде до битви. Є ще козирі, про які наші гості не знають. Так що повірте: ми сьогодні здобудемо блискучу перемогу.

— Один не розповідає, що хоче зробити, другий не розповідає, що хоче зробити… Яка в нас злагоджена командна робота! — Нікта потерла скроні вказівними пальцями.

— Нікс, ти, до речі, мені теж потрібна, — додав Амон.

— Я завжди тобі потрібна, — втомлено відказала вона.

— Давайте знайдемо Ньєрда, а потім підемо на дах, — запропонував Зіґфрід, мружачись від косих променів за вікном. — Обговоримо самовбивчі плани на свіжому повітрі. Але перед цим я б хотів поговорити з богинею ночі.

Нікта здригнулася, наче її вдарили.

* * *

— Рен, сонечко, — Амон покликав дівчину вбік, поки вони чекали в коридорі на Нікту й Зіґфріда.

Діоніс сидів на підвіконні, спираючись спиною об шибку. Розслаблена фігура геть не нагадувала про те, що за лічені години його чекає смерть, якої — дівчина знала точно — уникнути буде надзвичайно важко.

— Рен, сонечко, — повторив він. — Знай: я тебе дуже люблю. І вибач, що через мене ти опинилася в цій ситуації.

— Вибачення прийнято.

— До справи. Ти обіцяла мені носити при собі артефакти, які подарував тобі під час останньої зустрічі Історик. Той, що він дав для Енліля, — з тобою?

— Так, ось, — Рен дістала з кишені маленький салатовий м’ячик, що — за словами Історика — міг приборкати темну сторону Енліля, але так і не знадобився.

Очі Амона загорілися.

— Він тобі потрібен? — здогадалась Рен і з готовністю простягнула артефакт другові. — Тоді використай його правильно.

Амон бережно сховав м’ячик у нагрудну кишеню жилетки, а тоді зістрибнув з підвіконня, схилився в глибокому поклоні і поцілував руку Рен.

— Я скоро повернуся.

Шепнувши це, він пірнув за ледь відчинені двері сусідньої аудиторії.

За хвилину Амон вийшов, водячи гребінцем по лискучому волоссю, наче причепуритись зараз було найважливішою справою його життя.

* * *

Кілька слів. Кілька ритуальних обіцянок. Кілька речей, котрі потрібно сказати, — і все.

— Контракт розірвано, — мовив він, стискаючи її долоню.

— Контракт розірвано, — усміхнулась вона, дивлячись на нього так незвично знизу вгору.

Аудиторія, де вони розділили стільки обіймів і стільки суперечок. Їхня аудиторія. Нікта стримувала сльози й відчайдушно усміхалася.

— Це був довгий шлях, — Зіґфрід відкинув з обличчя відросле волосся.

— Дуже довгий, — погодилась Нікта, закушуючи губи. — І все ж ми дійшли до кінця. Дійсно — дякую. Без тебе я б не стояла тут.

— Навзаєм.

— Звучить, як дивний та незвичний обмін люб’язностями. Припиняй. І… я не звикла тебе таким бачити, але ти крутий!

— Гаразд. Але тепер, повелителько ночі, прошу твого благословення, щоб продовжити свій шлях іншою дорогою, — Зіґфрід церемонно опустився на одне коліно, як велося робити всім Хранителям Півночі ще в найдавніші часи, задовго до перших сторінок історій.

Нікта провела рукою по очах, а тоді ледь торкнулась Зіґфрідового чола:

— Я скажу це лише один-єдиний раз. Хай буде з тобою благословення у світлі і в тіні. У кожному світі, де ти знайдеш мене, і в кожному світі, де я знайду тебе, поки Стовпи підпирають небо і зірки освітлюють темряву. Якщо ж згаснуть усі зорі, тоді приходь до мене в пітьму — і я сховаю тебе там, Зіґфріде.

Коли лицар підвівся, вона усміхнулася.

— Ми неймовірні. Гарно почали цю історію і гарно її закінчуємо. Це така рідкість.

— Ти ж знала, що мій шлях інший.

— Знала. Але я не вірю в Слова. Я вірю у свій вибір.

— Ніч і сонце! До кінця не повірив би…

— Знаєш, я все одно не можу позбутися відчуття, що в мене вирвали серце.

— Це скоро мине. Ми дорослі люди, Нікто. Можливо, навіть надто дорослі для всього цього, бо довго прикидалися дітьми… Та хай там як, я не покину тебе до кінця.

— І я вдячна тобі за це, — Нікта Ромі присіла в реверансі і розсміялась.

* * *

— Можна, — голос Зіґфріда був незвично хрипким. — Заходьте!

Коли двері прочинилися, всі зрозуміли, що насправді незвичним був не лише голос. Блиснула сталь, на якій вогняною лінією вималювався чорний дракон. Величезний конусовидний щит палахкотів так, наче його щойно зняли з вогню.

— Торареїв чи що? — шепнув Амон зачудовано.

— Мій, — тон Зіґфріда переповнювало торжество.

Здійнявся дим стіною, а коли він розвіявся, Закс присвиснув здивовано.

Величезний щит упав на землю, а за ним поважно стояла незнайома постать. Осяйний обладунок перерізали глибокі сліди від ударів, які нагадували шрами від кігтів дракона. І знов-таки дракон красувався на грудях лицаря, розчепіривши чорнющі крила, окреслені мідною крайкою. Лицар ривком зняв шолом, і по плечах розсипалися довгі чорні коси.

— Зіґ? Що, Зіґ? — насторожено спитав Амон.

Знайомий незнайомець усміхнувся і кивнув. На його переніссі вже не було окулярів, проте очі — ялиново-зелені— не змінилися.

— , — тихо мовив лицар, і меч із іскор упав йому просто в руки. — Ось і все.

— Зізнавайтесь, хто ще підготував сюрпризи, як Зіґ? — Амон озирнувся на друзів, проте всі зберігали мовчанку. Або не хотіли розказувати про таємниці передчасно.

— Тепер ходімо на дах? — спитала Діке.

— Вперед! — Нікта вибігла першою.

Коли всі вже вийшли, Рен залишилась. Здогад її не відпускав — аура довкола Зіґфріда змінилась, але було в ній щось неприродне.

— Зіґу, — покликала вона. — Що з тобою насправді?

Незвично високий хлопець криво всміхнувся і примружив очі. Він клацнув пальцями — обладунок зник, а його замінили темно-зелений светр і сірі штани. Тоді Зіґ обережно повернувся спиною до Рен, і вона побачила, як пульсує світіння у формі липового листка між лопатками. Світіння поширювало зловісну ауру, котра і привернула її увагу.

— Я вмираю, Рендалл.

— Як? — машинально перепитала вона, шукаючи на обличчі Зіґфріда ознаки фатальної проблеми.

Проте обличчя не вельми змінилося: бліде, з загостреним підборіддям, ямочками на щоках і гострими очима.

— У мене голка в серці, — у вустах Зіґфріда це прозвучало як «У мене тістечко з ягодами на десерт».

— Тоді марш до лікаря. Керн тебе вилікує! Я думаю, голка в серці — це для нього щось на кшталт роздробленого коліна, не більше.

— Ти не розумієш, — похитав головою хлопець і сховав руки в кишені. — Це не те, що Діан може вилікувати, це не те, що можна вилікувати. Пам’ятаєш ніч балу?

— Так, звичайно, спробуй її забути…

— Ну ось. Коли Мойри «вбили» мене, пам’ятаєш?

— Так.

— Чудово, — дівчині здалось, що очі Зіґфріда потемніли. — Чудово, Рендалл. Так ось, я невразливий. Ти знаєш це. Я — непробивний лицар-драконоборець. Та є одна лиш точка, яку можна уразити. І її уразили. Тієї ночі. Мені в серце втрапила голка. Не та, якою Мойри фіктивно поранили, щоб спровокувати нашу буремну богиню. А дрібка Ніктиної сили, абсолютне зернятко Хаосу. І воно досі там… Викладачі захищали всіх вас, тому ніхто не постраждав, — вів далі хлопець, вдивляючись у видиму лише йому темряву. — Адіті, яка билася з Ніктою, просто пощастило. Мене ж не захопив жоден захисний щит. Крапля Хаосу вбиває мене, Рендалл, і я зовсім недовго зможу триматися. Тому вирішив звільнити свою силу та використати її сьогодні. Я здивований, що ти помітила таку дрібницю.

— У мене хороше чуття на проблеми. І я вже давно хвилююсь за тебе.

— На все воля долі.

— Скажи їй! — рішуче відповіла дівчина. — Це ж Ніктина сила, вона зможе тобі допомогти.

— Не зможе, — з обличчя Зіґфріда не сходила усмішка, наче він вважав це все вельми кумедним. — І, забігаючи наперед, Рен, у жодному разі не кажи їй. Я сам розберуся.

— Думаєш, вона буде рада, якщо ти загинеш, ні слова не сказавши?

— Ні, звичайно, — відповів Зіґ із тією ж божевільно спокійною усмішкою в кутиках вуст. — А ти думаєш, що Нікс буде рада дізнатися, що формально це мене вбила?

У довгій паузі, яка запала між ними, Рен не знаходила слів.

— Я люблю Нікту і зроблю все, щоб їй не було боляче, — повторив хлопець на тон вищим голосом.

— Але все одно буде, — заперечила Рен, — ти наче не розумієш.

— Усім нам буде боляче, — Зіґфрід зітхнув. — Життя без болю взагалі не буває, знаєш, навіть у богів і героїв. У них, думаю, навіть більше бід, бо таким ніколи не щастить на спокій.

— У тобі є сталева стійкість, Зіґу. Якби я зрозуміла, що скоро помру, я б, мабуть, бігала в паніці і чіплялась за будь-яку ниточку для порятунку.

— Та ні, — хлопець поправив окуляри, котрі видобув з нагрудної кишені, і діловито додав: — Коли твоя смерть буде поруч, певен, ти зберігатимеш спокій.

— І все ж… невже — ні шансу?

— Рен…

— Якщо спробувати виростити твою мрію…

— Рен.

— Я б могла…

— Рендалл Савітрі, — Зіґ поклав долоню на її плече і слабко стиснув. — Усе добре. Впливати на фізичні об’єкти не треба — це, якщо не помиляюсь, дуже небезпечно для тебе. Усе під контролем. Справді. Я поговорив з Ніктою. Ми давно розійшлися. Нині ще розірвали контракт. Нас нічого не пов’язує.

— Але ж тобі всього двадцять…

— …п’ять. Не так і мало як на студента Академії, — Зіґ знову криво посміхнувся. — А тепер забудь цю розмову і повір у мене. Ходімо. Дах. Сьогодні красивий захід сонця.

Розділ 11 День, коли розірвався браслет

Спустившись після споглядання заходу сонця на даху, група Ніка Ньєрда опинилась у веремії, яка нагадувала підготовку до свята. Настрій, щоправда, відрізнявся — насичений хвилюванням та іскрами сумнівів, а не веселощами. То там, то тут спалахували суперечки, але викладачі або голови груп гасили їх. Аматерасу найперше пояснила, що головне питання не підлягає обговоренню: вони не здаються і не здаватимуться за жодних умов.

— За захист відповідають Одін та Діта, — повідомив Ньєрд після останнього візиту до директорки.

— Захист? — брови Закса сіпнулися. — Ми начебто збираємося тягти час і нападати.

— Так, та оскільки викладачі не зможуть брати участі в протистоянні, вони бодай виділять силу нам на щити, — Нік повів друзів за собою крізь натовп. — Група Фрігг залишається в підтримці, — Ньєрд вказав рукою в бік гурту, котрий сидів півколом біля високої колони і палко щось обговорював.

Фрігг помахала їм і повернулася до своїх. Нік же поспішив уперед.

— Савітрі, ходи сюди! — Медея покликала Рен убік.

Дівчина підійшла, але несвідомо виставила блок. Чаклунка дістала з кишені крихітне лезо без руків’я і надрізала собі безіменний палець.

— Ти віриш мені? — спитала.

— Тобі передбачувану відповідь чи наївну? — хмикнула Рен.

— Повір мені. Один цей раз. Вибач уже, що не вказівні, але вони мені ще потрібні. Ти не знаєш, звичайно, але кров із вказівних дає кращий ефект при заклинаннях. Коротше… , — Медея провела закривавленим пальцем по губах Рен і заспокійливо додала: — Це маленький дарунок підсилення, на який я ще здатна…

— Медеє, годі базікати! — озвався Тесс.

— Біжу! — чорнявка тріпнула кучерями.

— Зітри це, і негайно, — Зак показав на закривавлені губи Рен, щойно вона доєдналася до гурту.

— Де ви хочете залишитися? — спитав Ньєрд у всіх, коли вони нарешті знайшли вільний куток.

— Я вже сказав. Я, Енліль та Адіті — основна ударна сила, — Закс склав руки на грудях із виглядом людини, котру ніхто не зможе переконати в протилежному.

— Атака я, — знизала плечима Нікта. — У підтримці з мене нуль сенсу.

— Те саме, — Зіґфрід кивнув замислено. — Думаю, найкраще приєднаюсь до основної трійці. Врешті, мені теж пропонували долучитися до Тріади.

— Я можу спиняти тиск Стовпів, — додала Діке.

— Я з Тессом співпрацював на границях. Будемо діяти в тому ж напрямку, — додав Нік. — Амоне, Рендалл?

— Загалом справа така: я йду на тіньовий бік, — видихнув чорнявець. — Це наказ Аматерасу.

— Але директорка певна, що ми мусимо вистояти. Чому вона відсилає тебе? — Ньєрдові брови смикнулися вгору.

— Вона певна, що зможу зробити те, заради чого ризикує вся Академія. Привести допомогу: тамтешню Тріаду.

— На богів, як нам допоможуть у боротьбі проти Стовпів? — хмикнув Зак. — І ще — з якої радості? Після всіх цих історій про взаємну ненависть…

— Ама вірить, тож маємо вірити й ми. У неї є домовленість із братом. Вистійте, скільки вийде. Я вирушив… вирушу негайно, як зможу. Нікс, відкриєш прохід назад потім? Я подам тобі сигнал.

— Так, звичайно, — кивнула Нікта, не відриваючи стурбованого погляду від Амонового лиця.

— Чому не йдеш негайно? — озвався Закс.

Чорнявець закотив очі:

— Бо не все залежить від мене, Нортоне ти допитливий. Я можу перейти на тіньовий бік, проте щоб опинитися там у правильний момент у правильному місці, треба і вийти звідси в правильний момент та у правильному місці. Місце — у нашому дворі. Час — коли сонце зникне за обрієм. Я вийду до Стовпів з вами, але встигну вчасно піти. У нас є ще найбільший козир.

— Це ж який?

— Аматерасу. Цукійомі, тамтешній директор, не допустить, щоб рідна сестра загинула… Принаймні щоб вона загинула не від його рук. Словом, у них складні сімейні стосунки. Ваше завдання — дочекатися.

— А тепер варто розглянути ще один, дуже ймовірний варіант, — втрутився Ньєрд. — Варіант, що й без того дірявий план Діоніса й Аматерасу провалиться.

— Тоді я звільню всі свої сили, і побачимо, чия візьме, — насуплено відповіла Нікта, замахуючись уявною косою.

Рен за цей час подумки перебрала всі варіанти, в яких вона могла б бути корисною, і врешті тихо сказала:

— Я атакуватиму з вами…

— Ти триматимешся на відстані, — перебив її Закс і усміхнувся. — Власне, хотів би я так сказати й гарантувати тобі безпеку. Але не можу ні того, ні іншого. Тож давай викладемося на повну… Піду пошукаю Енліля й Адіті. Треба з ними все узгодити. Зіґу, ти зі мною?

Вони пішли вдвох швидко, і Рен помітила, що Зіґфрід тепер майже одного зросту із Заксом, проте її думки перервав вигук на два голоси:

— Савітрі!

Ці двоє були, як завжди, сповнені оптимізму. Брюн Ньєрд зависла в повітрі над плечем Гільди. Дівчата усміхалися, мов на святі.

— Брюнгільдо, тут скоро стане небезпечно, пошукай собі затишний куточок, — зауважила Рен, розглядаючи сестру — чи радше сестер — Ніка Ньєрда.

— Знаю, — примара посерйознішала. — Але ми з Гільдою разом у радощах, тож хіба я можу її кинути, щойно попереду виникає небезпека? Ні, Рендалл, ні, так у нашій сім’ї не чинять!

Вона мить повагалась, а тоді підпливла до Ньєрда і провела рукою по його блакитному волоссю. Принаймні спробувала провести, але її пальці пройшли наскрізь, не ворухнувши світлих пасом.

— Я люблю тебе, братику, — пробурмотіла Брюн, ні краплі не розчарована поведінкою своїх пальців.

— Угу. І я тебе, Брюн, — Ньєрд відповів їй усмішкою.

Примарна дівчинка просяяла і защебетала:

— То, коли все закінчиться, давайте зустрінемось і поговоримо втрьох!

— Гаразд. Але поки що я зайнятий, — м’яко відповів Нік. — Бережи себе і простеж, щоб Гільда була в безпеці. Покладаюся на тебе.

— Неодмінно! — голубе волосся хитнулось, і примара попливла над юрбою, а Гільда майнула за нею.

Сонце майже зайшло, відраховуючи останні хвилини спокою. Рен защепила волосся Енлілевою шпилькою.

«Я підтримаю тебе всіма силами», — озвався Хамсін, торкаючись долонь дівчини миготливим тонким дотиком.

«Ми повинні перемогти», — додав внутрішній голос, якого ніколи не долали страхи й сумніви. І Рен йому повірила.

* * *

Ця битва була програна ще до того, як почалася. Просто вони за безмовною згодою вирішили стояти до останнього.

Випалена земля у дворі здіймалася чорними валунами, які кровоточили лавою й смолою, як величезні струпи. Холодне зазвичай вечірнє повітря переповнював важкий дим, який виїдав очі і не давав дихати. Стовпи любили похизуватися — цього разу руйнацією, котру принесли з собою.

— Ось і грішники! — Град Богів широко всміхнувся, коли безладні на перший погляд гурти вийшли надвір. На згарище.

Захисна енергія незримими щитами двигтіла довкруж. Та Аматерасу і її колеги волею Стовпів зникли без сліду і не могли втрутитись. А якби й могли — що вони вчинили б?..

Кожен знав, що їх чекає смерть, якщо тільки опустити руки. Проте якщо не опускати їх, вона все одно маячила поряд так яскраво, наче сама богиня погибелі прокралася в ряди студентів. Щоправда, Аматерасу обіцяла: допомога прийде. Скоро. Вчасно.

— Ми прийшли обрати тих, хто стане богами, і тих, хто завершить свій шлях тут і зараз, — повідомила білява панна, наймовчазніша зі Стовпів, котра носила ім’я Вальгалла Меру.

Ніхто вже не вклонявся і не вдавав покори.

Амон досі не пішов у тінь — натомість заціпеніло спостерігав. Його яскраво-помаранчева футболка сяяла, як язичок вогню.

— Якої Мойри він ще тут? — шепнула Нікта, позираючи на бога вина.

Рен стенула плечима. Але тут студентська хвиля сколихнулась — у повітря злетіли стиснуті кулаки, іскри енергії. Брязкіт металу прорізав тишу.

Рука Закса лягла на плече Рен.

— Не відходь від мене. Чула? — струм уколов її плече.

Червоний із золотом шовк, у якому завжди красувалась Адіті, промайнув ліворуч. Енліль, випромінюючи непояснимий спокій, зайняв свою позицію праворуч від Зака. З його зап’ясть звисали, повільно розхитуючись, ланцюги з тягарцями.

Позаду виросла хвиля морозного вітру, і — р-раз — їдкий дим розвіявся від подиху Ньєрда. Волосинки на шкірі стали дибки, але легені перестали горіти.

«Ми не програємо».

Стовпи не зважали на метушню «грішників». Вони недбало сиділи на уламках арок і спостерігали: хто з усмішкою, хто байдуже. У них був увесь час світу.

— Діоніс із вами? — мовила Сансара.

Амон ступив із натовпу вперед і приречено підвів погляд на Колесо Долі.

— Діоніс із нами і завжди з нами буде. Така відповідь богів Академії! — відгукнулася Адіті й шепнула до себе: — Танцюй, полум’я Агні…

Золоті нитки виткали спис у її руці за лічені секунди; рубіни спалахнули, як сигнальні вогні.

— Ми приймаємо вашу відповідь, — кивнула Сансара і повернулась до своїх супутників. — Грішники вичерпали свій час на роздуми і прийняли неправильне рішення, за яке відповідатимуть своїми життями.

«Ми не програємо».

— Боги! — Адіті кинула погляд за спину. — Академія не здається! І я, перша імені цього богиня Всесвіту і першопричинного полум’я, Адіті Агні, не здамся!

На її заклик відгукнулися десятки голосів. Тихі, гучні, хрипкі, дзвінкі, вони злилися в один вигук, за яким почала здійматися хвиля енергії. Рен не бачила її, але могла відчувати. Кожен відкривав свої потаємні сховки, бо зараз — і тільки зараз — треба було віддати себе всього. Щоб дати Діонісові час.

Але Діоніс стояв на місці. Наче чекав чогось. Наче присуд в очах Сансари не давав йому зворухнутися.

«Хамсіне, прийди». Зірочка енергії затанцювала всередині, а тоді холодним потоком збігла до кінчиків пальців, і незримий, та відчутний, вивільнив свою силу Хамсін, друг Діоніса.

Хранителька справедливості, як колись назвала її Аматерасу, стояла зовсім неподалік, поміж Баст, довкола якої шурхотіли іскри, і Персі, який стискав руків’я меча. Сила Діке додавала впевненості, змивала страх, залишала думки кришталево-чистими. Як і спалах Закового полум’я, яке горіло рівно, затуляючи Рен від мороку, погляду Стовпів і всього зла світу.

«Ми не програємо».

Клац-клац.

Відчуття сили переповнювало й клекотіло.

— Давайте вкладемо найбільше у перший удар, — шепнула Адіті, глянувши в бік Закса, Енліля і Зіґфріда.

— Згоден. Якщо ми зараз не шокуємо їх, тоді вважайте, що гру закінчено, — відповів Зіґ.

— Тоді на рахунок «три»… — видихнув Закс, і повітря задвигтіло від жару.

— Два… — відрахувала Адіті.

Довкруг неї зайнялося золото.

— Три! — Енліль звів руки, і з-під них нашпичилися сотні списів, наче вони тільки й чекали моменту для цього.

Суголосний крик злився з морем атак і стрімко полетів уперед.

«Ми не програємо».

Рен замружила очі і влилася в потік — влила все, що могла зібрати для цієї хвилі. Кілька довгих секунд їй здавалось, що довкола — всі струни землі, води, повітря й вогню, всі їхні неймовірні переплетення, усі можливі химерні візерунки, котрі переповнюють, набухають, розростаються і…

Віра в можливість перемоги підсилювала у стократ. Але тоді хвилі енергії наткнулися на перепону, щит, стіну — міцнішу за все, що Рен будь-коли відчувала, схожу на столітні пласти льоду, котрі сковують води північних океанів і не тануть ніколи. Скидалося на те, що колосальна сила, зібрана студентами, просто струменить у порожнечу, котра не має дна, тож байдуже, скільки ти туди ллєш.

І тоді — нарешті — стало лячно. Лячно до тремтіння в колінах. Рен здалося на мить, що вона сама опинилася в серці тієї невичерпної порожнечі. Зовсім одна. Що холодні срібні промені обплутують її, розтинаючи, роздушуючи, шматуючи.

Вона розплющила очі — Стовпи все ще стояли попереду. Від болю, котрий не давав дихати, вони видавались просто білими плямами, випалюючи довкола себе все живе, стираючи енергію так легко, наче вона є не найбільшим поривом душ молодих богів, а просто візерунками на заморожених шибках.

А тоді щось тріснуло — достоту як тонка крига.

Сили, які шаленіли довкола, розчинилися в іскрі надламаного крику. І не залишилося нічого.

Рен блискавично озирнулася на крик. Але щось важке вдарило в голову. Погляд затуманився. «Я не знепритомнію, ні…».

Та однаково вона впала на землю. Щось невидиме врізалося в кістки, вигинаючи назад, протиприродно і потужно, будячи жаский вогонь у спині — хребет, здавалось, переламається, як сірник. Біль розсікав заживо, наче лезо меча, хоча слідів на тілі не було, і тоді Рен відчула: незриме щось видирає її з її ж тіла. Усе всередині стиснулося супроти цього ґвалтівного пориву, руки пекли, наче з них здирали шкіру, і…

Все обірвалося.

Вдихнула, наче не дихала вічність. Очі запливли сльозами. Крізь пелену бачила: коліна і руки обдерті до крові. Але…

«Ми не програємо!»

…найгірше — здавалося, що всю її випили, вишкребли, винесли геть — до дна, до краю, до крапки. Що в тілі Рендалл Савітрі не залишилося нічого.

«Ми не програємо!» Голос — єдиний, хто не покинув її тіла. Упертий, набридливий, дзвінкий голос, який вірив в успіх у найтемніші моменти.

Дівчина спроквола підвелася. Озирнулась — те саме робили й інші. Побиті і закривавлені, студенти, які щойно іскрилися силою своєї певності та гордості, тепер ледь підводилися з кіптявого попелища. А хтось і не підводився. Медея зовсім поруч сипала прокляттями, впираючись чолом у землю, наче вірила, що сама земля підніме її на ноги.

— Я стер вас, — прогудів Град Богів, розтираючи між пальцями щось невидиме.

«Ми не програємо».

Рен підвела погляд, аби знайти їх там. Стовпи не зрушили з місця. Тільки один із них неуважно здмухував з руки павутинку диму. Сансара стояла поруч із ним, худенька і тонка проти кремезного супутника.

Закс стояв навколішки, його плечі дрижали. Вогняне волосся вкрилося кіптявою й диміло, роздерті рукави сорочки звисали обвугленими клаптями. Рукавички дивом уціліли. Але саме в цей момент він здавався неймовірно величним, неймовірно яскравим.

У повітрі двигтіла важка тиша. Допоки її не прорізав крик. Не крик навіть, ні — з Амонового горла видиралися нелюдські волання.

Рен відшукала його поглядом, та запізно: на місці, де щойно стояв одногрупник, палахкотіла гігантська свічка. Постать у серці полум’я заламувала руки й осідала на землю.

— Це ж вогонь! — у відчаї гукнув хтось. — Діоніс же вогняний бог! Він не повинен йому шкодити!

— Це вогонь, — тихо мовила Діке.

— Чому він не пішов? — видихнула Рен, намагаючись угамувати тремтіння тіла.

Амон не пішов на тіньовий бік. Він упав на коліна — як ламається гілка. І полум’я осіло з дивним, диким хрускотом, наче сотні галузок ламалися всередині цієї миті. Хтось, у кого ще була дрібка сили, шугонув водою в його бік, проте напівпрозорі потоки випарувалися.

— Така доля грішника, — пролунало з висоти в унісон, на різні голоси, наче Стовпи репетирували цю фразу дуже довго. — Гріх спалив його зсередини, і жодній воді несила згасити це полум’я очищення.

Тиша, яка запала, щойно Амонів крик стих, була найглибшою і найзловіснішою на пам’яті Рен. На місці, де щойно стояв юний бог, завжди повний життя й нестримної енергії, зависла в повітрі лише одинока іскра. Вона тремтіла і здригалась від вітру. І згасла.

Нікта шарпнулась уперед, але Зіґ силоміць потягнув її до себе. Дівчина перечепилась через його ногу і впала. Поли її вбрання розлетілись, мов крила.

— Амон!

З побитих Ніктиних колін засочилася кров.

— Амона поверніть!

Клац.

Ніхто інший не озивався.

Клац.

Мідний блиск щез із Ніктиного волосся, поступившись місцем сріблу. Стовпи вичікували і спостерігали за нею. Вона звільнялася.

«Хаос їх не лякає», — знала Рен. Недавня впевненість у тому, що вони зможуть перемогти, вислизала з думок. Натомість там ожив глухий стукіт: клац-клац-клац.

— Отже, не прийде до нас жодна допомога, — Зак сміявся.

Ніктине волосся стрепенулось угору від невловного вітру. У руці виросла тонка коса — зброя богині з первозданного Хаосу, якої ніхто не бачив з ночі балу.

— Не смій! — Зіґфрід спробував її стримати, але його лише відкинуло вбік.

Клац-клац.

— Нортоне, Агні, Енлі, всі! — крикнула Нікта і, прошмигнувши вперед, занесла косу над головою. — Ще раз! Ви можете!

Вона легко відштовхнулась від землі й опинилася просто перед обличчям Граду Богів, котрий спалив Амона.

Студенти кинулись урізнобіч. Рен відчула, що довкола знову наростає хвиля енергії, а тоді… р-раз — і вона зникла.

Клац.

— Така доля грішників, — шепнув Град Богів, роздушуючи в руках медову сферу енергії — силу всіх їхніх сукупних атак. Він мовив щось іще — богиня ночі похитнулася. Пролунав хрускіт. Чорна коса тріснула навпіл.

Нікта схопила ротом повітря.

Вона падала на землю довго-довго.

Град Богів послав навздогін за нею чорну кулю. Але останньої миті Зіґфрід вистрибнув уперед, затуляючи Нікту, і прийняв удар на себе. Його лати задиміли.

— Усі, хто повстає проти порядку, помруть.

Нікту піймали кілька рук. Зіґ не підводився.

— Тут і зараз ви заплатите нам сповна.

«Це неправильно».

Клац.

Тепер Рен знала, що то був за глухий звук: чорні намистинки на Заковому браслеті стикались, і між ними пробігали іскри.

Група підтримки лежала розбита. Фрігг не ворушилась, хоч її біле волосся брижилося, наче морська поверхня. Спис Адіті слугував їй опорою. Права рука Енліля чорніла, обвуглена ледь не до кісток, і він важко дихав, тримаючись за плече.

На місці, де загинув Амон, досі тремтіли відзвуки його аури, хоч там уже не було життя.

— О, Зіґ… — шипіла Нікта, ковтаючи сльози.

Клац-клац.

Хаотична богиня лежала на руках Дітріха, хапаючи ротом повітря, наче не могла ніяк його вдихнути.

Стовпи — такі близькі, але такі недосяжні — зібрались гуртом і про щось перемовлялися.

— Вони що — вирішують, як нас краще вбити? — здавлено мовив Персі.

— Замовкніть! Триматись! — гаркнула Баст. — Якщо ми й помремо, наші душі легші від пір’їни!

Лицар-драконоборець таки не підвівся. Нікта ридала.

— Атакуємо ще! — Адіті роззирнулась. — Усі, хто може, давайте…

Вона спиралася на одну ногу, бо другу розтинала рана й заливала кров.

— Ваша сила не торкає нас, , — похмуро сказав сивий Стовп, якого Аматерасу вранці звала Древом Десяти. — Ви не змогли прийняти цього одразу, але тепер бачите — чинити спротив даремно.

— І справді…

Закс Нортон захихотів. Він уже стояв на ногах. Попри кіптяву і подряпини, серйозних ушкоджень хлопець не отримав.

Клац-клац.

Він пішов уперед, привертаючи увагу Стовпів. Ті перервали свою нараду й подивилися на самотню постать рудого студента, котрий поводився надто нахабно для того, хто зараз загине.

— Я ж наче всі сили забрав у вас, грішники, — зауважив найвищий з-поміж Стовпів.

— Звичайно. Тому ви такі неймовірні і непереможні, — Закс похитувався з п’яток на носки, як робив завжди, нервуючи, а тоді раптом сплеснув у долоні, наче згадав щось надзвичайно цікаве. — Але все ж був випадок, коли вам добряче дісталось від богів Академії. Від Тріади… Чорт! — хлопець іще раз сплеснув у долоні й подмухав на них. — Не думав, що це буде !

А тоді він зареготав.

— З’їхав з глузду від переляку? — протяжно спитала Сансара.

— Завершуймо, — запропонував Град Богів.

— Так. , — сміх Зака стих так раптово, як і спалахнув. Він сплеснув у долоні втретє, і між долонями щось промайнуло з гучним скреготом.

Клац-клац-клац.

Нитка порвалася.

Браслет зісковзнув із зап’ястя.

Рен побачила тільки, як чорні намистини розсипаються. Чорні намистини з браслета, який не міг, не мав порватися. Чорні намистини, як у всіх її страшних снах, у всіх видивах. Вони посипалися градом до Закових ніг, а він заволав:

— Громовержцю, пробудись!

Наступної миті спалах сотень блискавок розітнув небо, засліпив усіх, і світ втратив свою форму.

Розділ 12 Сімейні проблеми Хранителів Всесвіту

Світло вирувало і влягалося неквапом, мовби пручалося з усіх сил, щоб не зникати.

Перше, що Рен побачила, підводячись із землі, — Зак відступив на кілька кроків назад і скинув рукавички. Він хитався, мов захмелілий. Чорні намистинки лежали довкола. Обличчя хлопця просвітліло, коли він повернувся до Рен. Кутики губ здригнулись і смикнулися вгору, і дівчина негайно подумала, що це найзворушливіша усмішка, яку вона будь-коли бачила. Неймовірно щаслива. Неймовірно сумна.

— Я скоро помру, — мовив Зак, опускаючись на коліна. Його слова були повні цілковитої певності й усвідомлення.

Він узяв обличчя Рен у свої долоні — обдерті, обгорілі — і поцілував в обидві щоки.

* * *

— Я тобі помру! — дівчина піймала його долоні і стиснула. — Поговори ще тут…

Зак осміхнувся слабше, проте тут їхню увагу відвернули. Світло довкола розтануло. Розряди струму витанцьовували на камінні. Стовпи, ошелешені й відкинуті неочікуваною атакою, приходили до тями. Сансара більше не усміхалася. Колеса в її косах переламалися та стирчали, мов іржава арматура. Проте ні вона, ні жоден із її супутників про людське око не постраждали, коли не враховувати шоку на їхніх обличчях і дрібних порізів, які сочилися червоною, геть людською кров’ю.

— Він мав сильніше їх уразити, Громовержець — він же був і в тій легендарній Тріаді з минулого, коли ще Ніка… — пробурмотів Закс вражено, а тоді залився сміхом. — Оце пощастило: розіграв останню карту — і нульовий ефект! Ми таки приречені…

— Ну ти й видав, Нортоне, — Енлілеві очі розширились і сяяли від збудження. — Це було блискуче! Але — це було?

— Таємний козир. Більше я так не зможу.

— І немає сил більше продовжувати атаку, — шепнула Адіті.

— Достатньо переконати їх у нашій змозі вистояти — настільки, щоб вони відступили, — відказав Закс. — Громовержець бодай вивів їх із рівноваги, потрібно довести діло до кінця. Ми можемо. Ми мусимо.

— Грішники пручаються! — громовий голос Граду Богів був уже не таким зверхнім і спокійним, як спершу. У ньому клекотіли обурення і злість.

— Не можна чекати, — шепнув Закс до інших кандидатів у Тріаду. — Якщо є сенс атакувати, то зараз. Щось нашкребете?

— Самогубці, — констатувала Адіті, проте золотий спис у її руці почав розгорятися на вістрі. — Передати всім. Готуємо третю хвилю…

— Думаю, саме час попрощатися? — Рен смикнула Закса і силкувалась усміхнутися.

— Зі здоровим глуздом ми давно попрощалися, — хмикнув хлопець. — Із чим ще?

— Із тобою, любове моя. Зустрінемося в наступному втіленні — як богиня Савітрі і бог Закс?

— Немає бога Закса, — відказав бог Закс із сумною посмішкою, котра розгубила всю іронію.

Рен не знала, що це означає. Рен не знала, як вони помруть. Вимучене тіло вимагало лягти на спопелілу землю, задерти голову до неба і відшукувати в ньому зорі, аж доки це скінчиться. Але біль, який заповзав у її кістки, м’язи та кровоплин, — зрадницький біль, який підкорявся наказам Стовпів, а не її захисним блокам, — починав криваву справу зсередини, і замиленим поглядом Рен бачила, як посміхається Сансара, вимальовуючи знаки в повітрі. Як кожен цей незримий знак випікає діру в її, Рен, шкірі, в її нутрощах. Але страху не було більше. Страх вивітрився десь поміж тими моментами, коли згорів Амон, коли Закові намистинки посипалися на землю, коли Зіґфрід прийняв на себе смерть богині ночі…

— Стійте! — верескнула раптом Нікта і вибігла вперед, стискаючи обома руками відновлену косу, наче мовчазні хвилі болю, котрими обдаровувала Сансара, її не торкалися. — Іменем усіх законів — заждіть!

— Ми не будемо з тобою вести перемовин, породження Хаосу, — відповів Древо Десяти. — Не затримуй свого кінця.

На кінчиках його пальців розгорілися сфери, повні вогню. Нікта відсахнулася — вона впізнала цей вогонь. Той самий, що спалив Амона — і її серце.

— Ромі, назад! — наказала Адіті, проте богиня ночі вже опанувала себе — вона всміхнулась і розсікла косою повітря попереду.

Лезо, здавалося, розтинає незримий камінь, так натужно воно скрипіло та іскрило. Повітря затремтіло, як штори, які приховують таємну кімнату за сценою. Щось незриме розчахнулось — увірвався свіжий вітер, увірвався туман, увірвались іскри на межі, де тканина реальності розійшлася.

— Унікальна навичка богині ночі, — повідомила Нікта, і захисні лінзи впали, оголюючи чорноту її очей. — Ама нарекла його Інь-Ян!

Дівчина змахнула косою вдруге, навскіс — і проріз став явним. Проріз у повітрі відкривав темряву по той бік.

І з темряви виступили четверо.

Рен затамувала подих, вдивляючись у невиразні силуети новоприбулих, котрі вимальовувались дедалі чіткіше, але її відволік переможний скрик Нікти.

Тріада з боку тіні, з Академії Цукійомі, була тут — як і очікувала Аматерасу. Рен не вірила власним очам. Вона не знала, чи зможуть ці інші студенти допомогти їм, коли вони вичерпали майже всі сили, але сам факт, що вони тут!.. Адже Амон загинув! Хто ж тоді передав повідомлення? Хто вмовив їх на мить забути про ненависть до Академії і прийти на допомогу, а радше — на вірну смерть?

Рен протерла очі від раптових сліз і роздивилася їх. Першою йшла Єріш, струнка, зграбна, у тій самій короткій обтислій сукні, що сяяла, як луска, з розсипами серпів на поясі. Очі — вузькі й загострені — оцінювали картину. За Єріш неспішно ступав Ану — високий, суворий, із довгим жезлом на плечі. Третім був кремезний і низький бог, імені якого Рен не знала, проте одного погляду на нього вистачало, аби зрозуміти, що з ним краще не сперечатись. А четвертим… Вона підвела погляд на постать, що ховалася за спинами інших, і скрикнула. Четвертим шкутильгав, припадаючи на ліву ногу, Амон. Його волосся горіло наполовину чорними, наполовину золоченими пасмами, шкіра посіріла, але в усьому іншому це був достеменно Амон Діоніс.

Нікта зойкнула і, не зважаючи на всіх Стовпів, студентів чи новоприбулих, підбігла до Амона та з розгону впала в його обійми, пожбуривши свою криву косу вбік.

— Мені одному здається, що він не вмре, навіть якщо його порізати на дрібні шматочки й пустити їх у плавання — кожен в окремій коробці з-під сірників? — спохмурнів Закс, спостерігаючи за Амоном.

— Сонце щовечора вмирає на заході, та щоранку воскресає на сході, — шепнув Діоніс, бережно проводячи пальцями по срібних пасмах Ніктиного волосся, наче це єдине, що привертало зараз його увагу.

— Грішник повернувся, — прошипіла Сансара Іґґдрасіль, порушуючи тишу. — Грішник, котрого не бере невгасимий вогонь. Ми цінуємо твій непокірний порив розважити нас, Діонісе. Та на цьому — годі.

Амон підвів голову і з викликом подивився вгору, де Стовпи щонайменше заінтриговано розглядали тіньову Тріаду і воскреслого Діоніса.

— Я не грішник! Я дію на благо всіх світів! — заявив він.

Прибульці з тіньового боку виступили вперед.

— Великі й милостиві, — відрізала Єріш без краплі поваги в голосі. — Як богиня тіньового боку, велика і могутня Ерідія, сьома імені цього богиня справедливої помсти, я своє законне право говорити!

— Ти не маєш прав тут, породження тіні! — гримнув Град Богів.

Єріш не схилилась перед ним. Здавалось, вона взагалі ніколи ні перед ким не схилялась. Рен майже бачила, як струменить живлюща енергія довкола новоприбулих богів, нехай ця енергія й видавалася чужою тут. Вони змінилися з часу, коли востаннє завітали в Академію, — вони разюче змінилися, ці боги тіньової Тріади. Вони .

— Іменем Першого договору між Стовпами світлого і темного боків, я виступаю нині як представниця тіні, — випалила Єріш із готовністю і, не чекаючи згоди Стовпів, продовжила: — Молодий бог Амон Діоніс близько року тому отримав захист із нашого боку і вплів тінь у свою душу. Ви посягнули на життя бога, котрий наполовину наш, і вбили частину його душі незворотним вогнем. Проте відтепер і навіки ми надаємо йому захист. Діонісе, доведи, що наша угода чинна!

Амон покірно вийшов уперед, тоді зняв із шиї прикрасу, котру носив увесь цей рік, — сплетіння чорних і помаранчевих сегментів. Під нею ховався страшний випалений шрам, котрий перетинав його горлянку.

— Я був на тіньовому боці, коли ви вперше прийшли по мене. Моя кров пролилася там — і я прийняв у себе кров тіньових богів. Жодна зі сторін тепер не може претендувати на мою душу повністю. І так, ви вбили одну частину моєї сутності, проте друга — тут. Друга частина — це я. Єдиний бог сонця, який може жити по обидва боки.

Він розкинув руки, ніби чекав удару. Стовпи мовчали. Тишу порушила Сансара. Голос її скрипів, ніби коліщата іржавого механізму:

— Навіть якщо все так, як ти кажеш… Навіть якщо ти порушив усі можливі й неможливі закони, хапаючись за порятунок свого ницого життя, нас однаково обдурили в Академії. Усі понесуть за це кару. Навіть якщо твоє життя не в наших руках, ми знищимо тих, хто повстав проти нас…

— Отак чинять великі й милостиві Хранителі Всесвіту? — втрутився Ану, який до того стояв мовчки. Його усмішка нагадувала оскал дикого звіра. — Четвертий імені цього бог потойбічних сил, суддя з глибин Аменті, Анубіс, — представився він сухо й продовжив: — Знищення Академії Аматерасу було і нашою метою довгі роки, але нам відкрили істину: її руйнація порушить рівновагу, а це позначиться і на нашій домівці. Кому, як не вам, про це знати.

Сансара вислухала його мовчки, проте потім вона всміхнулась і додала:

— У твоїх словах є сенс, тіньовий прибульцю. Та це не має значення. Ми робимо все на благо Всесвіту. Непокірні боги блага не принесуть. Наша вічність довша за вашу. Ми бачимо далі. Ми бачили світи тоді, коли Академії ще не існувало. Скажу тобі — й заразом усім вам: ми знищимо грішників не тому, що того палко бажає моя душа. А тому, що піклуємося про добро…

— Привіт, .

Ці два слова примусили Сансару спершу почервоніти, тоді побіліти.

За спиною Ерідії, Анубіса і третього студента з тіні з’явилося ще кілька постатей. Рен не знала їх, але в голові зародився дуже-дуже химерний здогад.

це сказав чоловік у темному плащі. Власне, всі новоприбулі були в темних плащах — відрізнялися лише мідяні візерунки, що оторочували поділ і горловину їхнього одягу. Шкіра чоловіка була сіруватою, високі вилиці й темно-бурштинові очі не виявляли схожості з Сансарою. Та аура — чиста смерть — виказувала їхній глибинний зв’язок.

— Ви не могли, — шепнув Олімпус Сефірот, Древо Десяти, і його суворе обличчя залив гнів.

— Могли, — різко і глухо відповів Сансарин брат і повернувся до студентів, котрі не менш спантеличено спостерігали за ситуацією. — Я — Іґґдрасіль Сансара, велике Колесо Долі з тіней.

Його супутники — трійця — зняли плащі. Вони усміхались, хоч від тих усмішок нападали дрижаки. Теж четверо. Теж Стовпи — всі Стовпи тіньового боку прийшли в Академію світла.

— А тепер, дорога родино, припиняйте видовисько і валіть звідси, — заявив Іґґдрасіль, впираючи руки в боки.

— І негайно, — погрозливо додала висока чорнявка біля нього.

Довкола її ніг почали витися чорні нитки, котрі нагадували змій, — і щось запевнило Рен, що дотик до такої загрожує найгіршою з можливих смертю.

— Не втручайтеся в наші справи, — обурилася Гора Вічності. — Маєте свій бік — там і ваша влада, — голос її видавав краплю переляку.

— ? — погляд Іґґдрасіля посуворішав, і він гаркнув на весь голос: — Ваші справи, ха! Минулого разу «ваші» справи нас так струсонули, що довелось усе ледь не заново зводити!.. Рахую до п’яти, молодші, і ви валите. Раз.

— Ви виходите за межі своїх повноважень на цій стороні, — заперечив громовим голосом Асґард, Град Богів.

— А ви надто занурились у гру і забули, коли час припиняти, — огризнувся Іґґдрасіль. — Та коли діти втрачають межу між грою і реальністю, залишається тільки покликати . Ось він і пояснить, хто насправді вийшов за межі своїх повноважень. Іменем первісного Хаосу, з якого ми народжені. Іменем Великого Батька і Великої Матері… Два.

При згадці про Батьків світлі Стовпи раптом .

— Нас вчасно повідомили студенти Цукійомі — слава богам усіх Тріад, що в них вистачає клепки на це, а не лише на свої криваві змови, — заявила чорнявка і клацнула язиком. — Що ви тут розвели? — вона виступила вперед і тупнула об землю. З-під її підборів випорснули чорні змії, рвонули вгору та обплутали руки двох світлих. — Олімпусе! Вальгалло! Хто наглядає за Колисками, поки ви забавляєтесь?

Гора Вічності скривилася, стріпуючи чорних змій, які залишали опіки на її мармурових руках, а тоді відповіла:

— Колиски в безпеці. Ніхто… ніхто не потрапляв туди вже…

— Вальгалло Меру! — чорнявка гримнула так, що сестра втягла голову в плечі. — Тут стоїть наочний приклад того, як виоберігаєте наші скарби, — вона кивнула в Амонів бік. — Ще раз таке повториться — і навіть братове заступництво не врятує.

Кілька секунд стояла тиша, в котрій не дихав, здавалось, ніхто.

— Отож? — Іґґдрасіль підвів погляд, і його аура наповзала на всіх, мов нездоланний покров, що вистуджував кров у венах.

— Ми згодні. Ми підемо, — тихо й покірно відповіла Сансара. — Не кличте .

— Ви підете і ніколи не повернетеся по Діоніса чи будь-кого з цього випуску, — втрутилась Адіті, все ще стискаючи спис обома руками. — Вимагаю цього як Зірка Академії і заступниця директорки.

— Ти попіл, а не Зірка, паскуднице… — прошипіла Сансара, проте її перебила чорнявка, котра стояла поруч з Іґґдрасілем.

— Іменем Хранительки Другого Стовпа Меру Вальгалли обіцяю: якщо наші світлі родичі спробують зашкодити кому-небудь, я особисто передам Батькові інформацію про те, хто чотири століття тому напоумив Мойр розрізати Намисто і приніс страшний колапс по обидва боки світла і тіні, наслідки котрого досі тривожать нас.

Сансара, здавалось, зараз упаде і знепритомніє.

— Мойри здійснили це на благо, — слабко озвалася Вальгалла. — Вони самі бачили, що в майбутньому Академія збочить зі шляху. Приймати породження Хаосу, шукати порозуміння з тіньовим боком — є лише один шанс, що це увінчається успіхом. І незмірна кількість шансів, що світло і тінь змішаються та зруйнують усе. Вони не можуть, не мають права шукати шляхів дотику. Вони не повинні порозумітись — і на сторожі цього ми стоїмо.

— Але шанс на замирення є, — хрипко мовив той із тіньових, хто мав би бути Сефіротом.

— Та й ваші хвалені Мойри не шукають блага, — прошипіла Меру. — Вони бояться, що коли темрява і світло знайдуть точки дотику, то їм самим доведеться ділити свій вплив на нитки долі з Норнами. Бо будь-яка зміна лякає їх, закостенілих і впевнених у тому, що є лише їхня правда.

— Батькові, безумовно, ця історія неймовірно сподобається, — губи Іґґдрасіля викривила негарна посмішка.

Інші тіньові Стовпи підтримали його гучним реготом.

— Вам лише пощастило народитися старшими, тому Батько до вас прислухається, — зауважила білява Вальгалла. — Темрява була першою — та це не ставить її вище.

Град Богів жестом зупинив білявку і вийшов уперед. Він вивищувався над Іґґдрасілем.

— Ви принизили нас перед очима грішників. Ви не дали нам помститися за глибоку образу. Але гріх однаково вчинено: Діоніс викрав душу Амона з Колиски. Ми не підемо, доки не отримаємо душу у відплату. Хтось покине це місце. Хтось із них, — він розвів руками, окреслюючи коло студентів.

Адіті спохмурніла:

— Я правильно розумію? Ви залишите нас у спокої, якщо хтось зі студентів погодиться померти і повернути свою душу?

— Саме так, — заявив Асґард. — Так має бути.

Повітря вихололо і мовби не доходило до легень Рен. Хтось із них мав вийти вперед. Хтось із тих, кого вона знає. Це було несправедливо. Вона помітила краєм ока, як Адіті сіпнулась, але рука Енліля твердо лягла їй на плече, стримуючи. Кандидат у Тріаду хитнув головою. «Ти потрібна тут», — казав його рух. Зірка Академії, спадкоємиця Аматерасу й найкраща студентка.

Раптом тишу прорізав короткий сміх, котрий нагадував передзвін. З натовпу вийшли двоє. Точніше, одна вийшла, а друга — випливла. Дівчина з блакитним волоссям і славнозвісна примара Академії.

— Ми згодні! — щасливо усміхаючись, заявили Брюн і Гільда.

— Ми — первинно одна душа, діва-валькірія Брюнгільда. Розділені через давню трагедію.

— Жодна з нас не може жити сповна, — додала Брюн. — Тому ми з радістю повернемося в Колиску.

— Щоб стати знову собою.

— Якщо ви згодні на це.

Вони склонилися обоє в церемонному поклоні.

— Хай буде так, — мовив Древо Десяти і розвів руки в сторони, ніби намірявся обійняти обох дівчат.

Але натомість вони розчинились у світанковому повітрі, і на місці, де щойно стояли сестри Ньєрда, залишився тільки туманець, і його розвіяв вітер.

* * *

Далі все відбувалося так швидко й дивовижно, що Рен не встигала це осмислити. Стовпи з тіні повернулися до себе — через перехід, котрий відкрила Нікта своєю унікальною навичкою. Стовпи на чолі з Сансарою теж пішли — попередивши, що, попри урочисті клятви, вони без докорів сумління знищать будь-кого, хто спробує внести цей епізод у підручники з історії та виставить їх у негативному світлі. Сансара урочисто, хоч і зі зціпленими зубами, повідомила, що «великі й милосердні» не навідуватимуть Академію, доки звідси не піде останній бог, котрий пам’ятає про їхній сором. Навряд чи для когось це стало поганою новиною.

Тіньова Тріада коротко розповіла, що в них були великі сумніви щодо цього задуму. Проте директор Цукійомі сказав, що коли вони провалять це завдання, то можуть не повертатися. Єріш зауважила, що для неї особисто аргументами стало те, що Діоніс наполовину їхній, і те, що в Академії Аматерасу навчається хаотична богиня, — це явно означало, що туди прийшли позитивні з погляду тіньових зміни. Врешті студенти покинули їх, і Нікта закрила перехід.

Викладачі повернулися, щойно зникли Стовпи. Вони здавалися спантеличеними без міри і не могли повірити в те, що досі живі. Проте за кілька хвилин усі прийшли до тями — потрібно було негайно допомогти пораненим. А що поранених знайшлося куди більше, ніж здорових, то знадобилися сили всіх, хто ще міг стояти на ногах.

— Розповідай, — наказала Нікта, щойно закрила перехід.

Її посріблене волосся розсипалось по плечах, а чорні очі уважно стежили за кожним порухом Амона.

— Може, не зараз? — зітхнув він стомлено.

— , — тон богині ночі не залишав шляхів до відступу.

— Приєднуюсь до побажання почути все, — Закс сів на уламок плити зручніше, всім своїм виглядом демонструючи, що його ніхто не підніме з місця, доки він не почує історію до кінця.

— Про те, що я вкрав душу Амона, — щира правда, — Діонісові очі зблиснули. — А те, чого я вам не розповів… Амон сам попросив мене зробити це. Він — один з великих богів, який бачив майбутнє, і там було два шляхи. Шлях до єднання з тіньовим боком, який принесе перша хаотична студентка в Академії. Або шлях розрухи… який принесе перша хаотична студентка в Академії. Амон не раз приходив сюди, щоб знайти її, але завжди не знаходив…

Нікта безмовно видихнула.

— Я думала, що ти…

— Кохана, зажди, — хлопець підняв руку, закликаючи до тиші. — Спершу я закінчу. Амон сказав, що я можу стати її порятунком і порятунком усіх світів. Я — разом з ним. Отже, мені дісталася б сила сонячного бога, а йому — порятунок омріяної богині та мир із тіньовим боком. Усі щасливі, і все таке. Але Амон не передбачив, що для свого порятунку богиня вже обрала іншого. А я… а я прийшов і все одно безповоротно закохався.

— Тобто… все те, що ти почав… зближення оце… — Нікта підійшла до нього і, здавалось, намірялася вдарити. — Ти це все робив, бо А… Амон наказав?!

— Ні! Тобто так — спершу. Але потім я дізнався, яка ти.

— Ти-и, виродку, ти-и… — Ніктині кулаки стиснулися на руків’ї коси.

Амон позирнув на неї, сумно і вибачливо.

— Тільки ми вдвох зможемо стати тими, хто змінить ситуацію, — повторив він. — Перша хаотична богиня в Академії і перший бог сонця, котрий може жити в тіні. Я б розповів тобі про це, коли б настав час. Але знай: спершу був поруч, аби виконати наказ Амона. А потім — бо ти щастя моє. Оце й усе.

Нікта зітхнула, і прогіркла усмішка ожила на її губах. Рен була певна: далі богиня ночі опустить косу і неодмінно прийме його, цього буремного Амона Діоніса, у своє завжди відкрите серце. Якщо досі ще не прийняла…

Сама ж Рен піймала себе на думці, що не може підвестися. Вона сиділа на уламку плити, розглядаючи посічені порізами руки, і важко дихала. Хоча з моменту, коли Стовпи щезли, збігла заледве година, дівчині здавалося, що між учорашнім вечором і світанком, який насувався, пролягла така глибоченна прірва, що їй не вдасться переметнутися ще довго між «тоді» і «потім».

— То що, друзяко, приїхали? — незнайомий голос пролунав нізвідки.

Закс Нортон, який так само у втомленій знемозі сидів поруч із Рен, задер голову і шепнув:

— Приїхали… друзяко.

Розділ 13 Обіцянки треба виконувати

— Я не жартував, коли сказав, що помру, — глухо мовив Закс.

Рен не вірила власним вухам. Не хотіла вірити. Її тіпало, і всі слова проходили повз. У голові дзвеніло лише те його спокійне твердження: я скоро помру. Вони сиділи на уламках плит, і ніхто не підходив, очевидно, думаючи, що Нортон і Савітрі потребують часу наодинці. Що вони не наодинці, а втрьох із безтілесним голосом, знали тільки Закс і Рен.

— Я шукав Ґайю, — здушеним тоном почав Зак. — Ти вже знаєш це.

Рен мовчки кивнула, проганяючи думки, що вони щойно вирвались із кігтів неминучої смерті, а для Зака це вже нічого не означає.

— Вона пішла в Академію. І зникла. Ну, ти в курсі — щезла з нашого світу. Я мав її знайти. І отоді — мов у відповідь на моє бажання — тоді з’явився він. Пообіцяв мені свою силу, щоб я міг піти по слідах Ґайї в Академію богів. — це навіть звучало тоді неймовірно! Я отримав можливість навчатися тут і паралельно шукати сестру чи бодай її сліди, але після того, як здійсню свій задум… далі час допомогти йому. Є один ритуал. Ота книга, що колись потрапила в руки Медеї. Ритуал, який міг відкрити йому шлях сюди, — Зак провів пальцями по зап’ястю, але браслета там уже не було. — Він дав мені все. І оту могутню силу верховного бога — Громовержця. Після того як я використаю її, настає мій час допомагати.

— І… як? — видихнула Рен, хоча знала єдино правильну відповідь.

— Ритуал мав пройти в стінах Академії. Я — жертва. Бога на ім’я Закс немає і ніколи не було.

— І весь цей час…

— Весь цей час я тобі, що не можу зближуватись ні з ким. Який сенс у цьому, коли ти однією ногою в могилі?

— Ні. Не те. Весь цей час ти тримав це в собі? — Рен подивилась на Закову напружену постать. — Нитки вже зростаються. Все, його бажання здійснено. То як вашу угоду скасувати?

— Ніяк. Я скоро маю померти. Після того як розірвався браслет, пішов відлік, аби не було спокуси втекти.

— То збери його назад, свій браслет!

— Не можу. Тільки Зевсові це до снаги. А він не може потрапити сюди, — Зак занурив пальці у волосся й потупився.

— Не вірю, — Рен теребила сережку з крейдою. — Має знайтися лазівка. Для всіх завжди знаходиться!

— Це не гра, Рен. Це не практичне Діти чи Одіна.

— Має. Бути. Щось.

Закс схопився на ноги.

— О, то це славнозвісна мрієроста Савітрі? — третій голос знову зазвучав нізвідки.

Хлопець зблід і пролепетав:

— Як тобі вдається тримати контакт із цим світом?

— Друзяко, після того як цілковито ненормальна кількість енергії побувала тут, Стовпи обох сторін і ще тіньова Тріада пробігали, здається, я маю більше шансів пробитися хоч голосом.

— Ти — Зевс Громовержець? — холодно спитала Рен.

— Блискуче! Так, молода богине Савітрі.

«Той самий Зевс. Один із найсильніших випускників Академії. О бо-оги…»

— Чудово. Як врятувати Зака від вашої домовленості? — Хоч він і не міг їх бачити, Рен склала руки на грудях.

— Ох, яка ти запальна. Одразу до справи?

— Зевсе, замовкни! — Закове лице розчервонілося. — Інакше я…

Проте голос не послухав його.

— Взагалі-то, шанс іще є. Якщо ти, юна мрійнице, допоможеш мені.

— Зевсе, не втягуй її.

— Куди не втягуй? — насторожилась Рен, сповнена рішучості зробити що завгодно.

— Друзяко, спокійно. Отож…

— Зевсе!

— …Савітрі, якщо ти виростиш мрію для мене та Ама-мі…

— Ні. Я — твоя жертва. Тільки я, — Закс стиснув кулаки так, що кісточки на фалангах побіліли.

— …то я зможу дістатися сюди і вчасно відновити браслет, який містить у собі життя твого безцінного Нортона. І він не помре. І все буде добре.

— Давай-но вгадаю, Зевсе, — хмикнула Рен. — Це нездійсненна мрія?

— Саме так! — гаркнув Закс, не чекаючи відповіді свого покровителя. — Тому забудь про це.

— Це можливо, — з тугою в голосі повідомив Зевс. — Але дуже важко, бо знадобиться більше сил, ніж має одна душа, навіть наймогутніша.

— Ясно-ясно. Так одну жертву ви заміните на іншу, — Рен усміхнулася з полегшенням. У голові вже будувалася схема, котра мала задовольнити всі умови цієї божевільної мрії. — Але, по-перше, Зевсе, ти повинен , що врятуєш життя Заксові, а по-друге…

— Рен!

— Заку, заради всіх богів, припини свої намагання померти дочасно! — Дівчина спаленіла і підійшла впритул до хлопця, тицяючи йому пальцем у груди. — А тепер. Ти. Повір. У мене. І ми здобудемо . Та спершу — до Аматерасу.

* * *

— Компресія часу, — рішуче повідомила Рен. — Я вивчила її. І зможу застосувати.

— Савітрі, поясніть.

Погляд директорки не відривався від Закса, який сидів віддалік, роздратований і розчервонілий. Певна річ, про Громовержця Аматерасу вже дізналася.

Рен зняла сережку мрієрости з вуха і затиснула її в долоні.

— Усе просто насправді. Природне відновлення Ниток потребує багато часу, так? Так. Але поштовх уже дали: Брама Бентен спровокувала процес, він іде природним шляхом. А я можу зробити цей процес швидшим. Набагато швидшим. Якщо застосую компресію. Це не порушення законів. Інакше кажучи, це стосуватиметься лише Ниток, і процес відновлення полетить бадьоріше. Якось так.

— Це навіть звучить як безумство, — докинув Закс.

— А як же заборона на втручання в плин часу? — вимогливо поцікавилась Аматерасу, проте на її обличчі вже займався інтерес. — Поразка Лакшмі вас нічого не навчила?

— Нитки — не фізичний об’єкт. Це має спрацювати, — вперто відповіла Рен, схрещуючи руки на грудях. — До того ж, ви самі цього бажали, хіба ні?

Аматерасу проігнорувала запитання і почала закидати іншими:

— А як же витрати енергії, що знадобляться? Це випалить ваше життя.

— Тут мені теж допомогла Бентен. У мене є її енергія, яку можна застосувати. І ще один цінний дарунок від друга. Я вирахую все дуже уважно, тож знатиму, як розподілити кожну краплю, щоб мені вистачило на використання компресії часу.

— Це навіть звучить надзвичайно, — слабко видихнула Аматерасу, ніби боялася, що її голос зруйнує магію і Рендалл відмовиться від свого задуму.

— Саме так, — мовила та. — Бо я — богиня Савітрі. Пані директорко, ви наказали мені вивчити про Нитки й Академію все, ви відправили мене до Інанни, щоб я зробила це одного дня. Хіба ж ні?

— Так, але Інанна казала, що ти слабка. Що ти не зможеш…

— А я кажу, що зможу. Так, без додаткових сил я просто загинула б, якби втілювала таку схему. Але зараз усе вдасться.

— Якби два роки тому мені розповіли, що Рендалл Савітрі рятуватиме Нитки й майбутнє Академії, я б не повірила в це…

— Я не рятую Нитки і ваше майбутнє, — заперечила Рен. — Я рятую Закса Нортона, який втрапив у велику проблему з вашим коханим, пані директорко. А ще планую зробити те, що я пообіцяла Бентен перед її смертю: використати її силу на добру мрію.

— А коли щось піде не так? — похмуро озвався Зак, який сидів, утупившись в одну точку, наче не міг зрозуміти, живий він чи мертвий.

— Коли щось піде не так, Нортоне, то я розберуся з цим. Врешті-решт, я найкраща випускниця коледжу мрієростів. Навіть якщо й не пригадую свого навчання там.

* * *

— А як сталося взагалі, що ти при здоровому глузді поставив на кін своє життя? — розпитувала Рен, вимальовуючи в блокноті схему, щоб не тримати все в голові, і вираховуючи витрати енергії.

Колби з силами Бентен і подарунком Історика лежали у внутрішній кишені. Хоча власні сили підводили її останнім часом, але тепер вона відчувала, як усе виструнчується. Усе було правильно.

Хлопець склав руки на грудях і осміхнувся.

— Бо я не був певен, що я при здоровому ґлузді, — Заксова усмішка здригнулась. — Бо вдома ніхто не знав, хто така Ґайя Нортон. Ні фото, ні документів, ні єдиного спогаду. Я вирішив, що це поганий жарт. Потім закралися підозри: поїхав дахом. Батьки навіть хотіли мене до відповідної лікарні відправити, але злякалися скандалу. Тоді він і з’явився…

— Щоб ти точно вирішив, що здурів?

— Ага. Вимучений і розгублений, я погодився на все тоді. Бо пам’ятав її — а цього ж не мало б бути. А я пам’ятав. І він сказав: я якимось клятим чином сприйнятливий до всіх цих божествених сил. І зможу все. Але коли прийшов сюди, скориставшись силами Зевса, то Ґайї в Академії вже не було. Ми розминулись. А мене зарахували — брат Зірки! Потенційний талант!.. На щастя, коханець Ама не був скінченою сволотою і пообіцяв, що я матиму стільки часу на її пошуки, скільки забажаю, — хоч до випуску.

— То ось чому випуск тебе так налякав.

— Частково. До всього, я не знав, куди рухатися. Я лише одного разу натрапив на відзвук Ґайїної аури — і шукав її в усіх світах неподалік від першого відзвуку, обираючи час і точки, де вона теоретично могла б опинитися згідно з усіма цими мудрованими правилами. А ще — хай як смішно це звучить, я був певен, що вона зазирне на каву. Вона не стримається. Тому й ходив із тобою в усі ті гарненькі заклади, які впали б їй в око. Хоча був певен, що її аура задзвенить мені так голосно й чітко, аж почую її й на іншому кінці міста…

— Ґайя рада була тебе зустріти, — усміхнулася Рен, пригадуючи сповнену енергії дівчину з гострими червонястими очима.

— Та вона навіть не пам’ятає мене, — зашарівся Зак. — І ошивається з якимось патлатим бовдуром, схожим на серійного вбивцю.

— Він про неї подбає. Образ серійного вбивці непогано відлякує недоброзичливців. А тебе вона пам’ятає. У глибині душі. Інакше не прийшла б у ту кав’ярню, не сіла б до нас. Вона достеменно відчувала щось.

— Так, запах улюблених тістечок вона відчувала… — хмикнув Зак і стишив голос: — Але слухай, Рен, я не хочу, щоб ти робила це.

Вона ледь стрималася, щоб не нагримати на нього.

— Життєва сила Бентен Акай, — Рен продемонструвала Закові довгасту колбу, заповнену сяючою золотою субстанцією, а тоді дістала іншу ємність: — Іще одне джерело енергії. Корисне. Вір мені.

— Нортоне! — Адіті стрімко йшла до них з іншого кінця коридору. — Нортоне, тебе хоче побачити директорка.

— Я ж щойно звідти! — невдоволено зауважив хлопець, хоч під час минулого візиту Аматерасу ні словом не обмовилась про Громовержця. — Рен, зачекай мене. Я швидко… — Зак кинувся за Адіті, проте ще кілька разів зиркнув через плече, доки вони не дійшли до кінця коридору.

— Я буду тут! Повертайся швидше.

Рен підбадьорливо всміхнулася, бо й сама відчувала себе на диво спокійною. Думки вже не плутались, паніка відступила. Розум підказував, що нічого поганого статися не може. А отже, треба вибудувати схему, здійснити бажання — і все буде позаду.

Що буде попереду, вона не знала.

Холодний коридор не відлунював кроками. Дівчина підозрювала, що більшість студентів зараз у госпіталі, в Керна. І добре — ніхто не відволікатиме. Вузли й лінії перепліталися в думках та на папері, вибудовуючи сильну, безпрограшну структуру, де не було місця для невдачі.

Віддалений крик пролунав знадвору.

Рен вирішила, що хтось радіє перемозі надміру експресивно.

Наступний скрик не скидався на радість. Дівчина списала його на лікувальний процес професора Діана. Вона пригадувала кожен раз, коли він повертав її до тями. І то був переважно болісний досвід.

Коли нерозбірливі вигуки озвалися вже ближче, Рен вирвалася зі своїх креслень — і саме вчасно: коридором наближався Ньєрд. Він був без окулярів, із чола сочилася кров, а сріблисті очі горіли, як у лихоманці.

«Нічого поганого вже не може статися. Стовпи пішли», — подумки заспокоїла себе Рен і спитала:

— Ніку, що відбувається?

— Аномалії. На нас повсюдно накинулись аномалії.

* * *

— Торарею, ми можемо на тебе покластися? — спитала Аматерасу тихо. — Прихід Стовпівта їхніх віддзеркалень шалено порушив рівновагу. Якщо зараз не вгамувати напливу аномалій…

— Я впораюся, — кивнув той.

— Аррі, зажди! — Діта вже вчепилася в доцентове передпліччя. — Трясця, скільки століть мине, перш ніж ти допетраєш важливість командної роботи… Ама-мі, я з ним! — Вона помахала директорці і, міцно тримаючи Торарея попід руку, поволокла його до дверей.

Ама провела їх поглядом, поки ще могла стояти на ногах. Знала: хвилина-друга, і її звалить безтяма. Як і під час кожного Вихору. Як і під час кожної біди. Окрім викладачів, боротися з аномаліями не було кому: студенти знесилилися ще в сутичці зі Стовпами.

— Ви кликали? — Закс Нортон ввалився до кабінету негайно, коли його покинули Аррі й Діта.

— Так, — Аматерасу зміряла його поглядом, шукаючи бодай натяк на зв’язок із Зевсом, але часу на розпитування не було. — Відповіді на мої питання ви можете дати й пізніше. У нас вторгнення аномалій і загроза дуже серйозної руйнації. Чи ви знайдете сили для ще однієї битви? Маю надію, останньої на сьогодні.

Закс Нортон дістав з кишені пошарпані шкіряні рукавички і кивнув ствердно.

Шибки в кабінеті тріснули під натиском вибухової хвилі.

* * *

Ньєрд обдарував Рен найпотужнішим захисним щитом і наказав не рватися в битву з аномаліями. Вона й не рвалася: намагалась зосередитись на своєму основному завданні, пам’ятаючи, що час Зака спливає. Проте скоро вибухи і крики стихли. «Загроза позаду!» — вирішила дівчина і повернулась на звук кроків — коридором до неї рухалися двоє.

Цього разу із Ньєрдом прийшла ще Адіті. Зірка шкутильгала з перев’язаною ногою, котру нашвидкуруч зцілив Керн. І щось було з ними не те.

— А де Закс? Він мав підійти сюди, — спохопилася Рен.

Тиша замість відповіді. Але він мав прийти — вона ж чекає тут.

Тож Рен перепитала. Раптова мовчанка друзів злякала більше, ніж крики до того.

— Савітрі, потім. Не забувай свою справу, — потягла її за рукав Адіті, та дівчина різко відсмикнула руку.

Певно, Аматерасу вже розповіла Зірці про задум щодо зрощення Ниток. Звичайно, для Агні це стало першочерговою метою.

— Потім не буде, — процідила Рен.

— З ним , Савітрі, — Адіті зіткнулася з нею поглядами. — Коли цей наплив аномалій почався, то було шаленство. Ми не готувалися до такого…

— Він помирає, — сухо перебив Ньєрд, який не любив і не вмів прикрашати дійсність. — Ходімо, я проведу.

Рендалл відчула, як земля вислизає з-під ніг. Нік підхопив її під руку і майже силоміць поволік кудись.

Там мав бути Зак.

Коридор здавався неймовірно довгим. І незнайомим. І нестерпно порожнім.

Коли він нарешті закінчився і Нік відчинив двері аудиторії, Рен побачила білі-білі штори, які зірвали з вікон і постелили на столі. На них квітнули вишневі плями, відвойовуючи собі все більше простору довкола тіла.

«То не Зак, — Рен чіплялася за тремтливу ниточку надії. — То може бути будь-чия кров».

Але то був Зак.

Щойно Рен упевнилася в цьому, як втратила слух. Схвильовані обличчя Ніка, Адіті та Нікти, яка до того сиділа біля пораненого, а тепер підстрибнула мов ошпарена, злились у потік змитих плям.

Кров розпливалася на його сорочці. Зяяла чорна припалена рана. Груди здригались, ледь-ледь піднімаючись, і було важко зрозуміти, де межа між розідраною тканиною і кривавим місивом.

Тиша в голові Рен перетворилася на важкий гул.

А ще за мить тиша розкололася.

— Я не помру, Савітрі.

Рен підвела очі, і плями довкола зникли. Адіті, Нік і Нікта зникли теж. Штори, кров, розламані ґудзики і страшна чорна рана розчинилися. Залишились тільки очі навпроти. Червонясті, повні іскор.

У його хрипкому голосі було стільки певності.

Пошерхлі безкровні губи ледь ворушились, а проте хотілось вірити словам, які з них злітали.

— Він це вже двічі повторив, — зітхнула Нікта, і реальність довкола повернулася. Закові повіки сіпалися.

— Це кінець, — тихо і твердо сказала Адіті. — Але якщо ти хочеш врятувати інших, то час іти… Рендалл, час. .

— Угу, — дівчина кивнула. Рука потягнулась до вогняного волосся, яке налипло до гарячого чола.

— Якби Діан… — Нікта зціпила зуби.

— Професор Керн віддав надто багато для постраждалих у битві. Він лежить непритомний. Не має сил на зцілення більше.

Повітря виходило з його легень з ледь чутним хрипом.

— Амон припік рану. Але це надто… — Нікта не знайшла слів і опустила погляд. — Ми намагалися накладати якісь блоки, щоб відтягнути смерть. Але його тіло виснажене Громовержцем.

— Угу. Я розумію, — Рен знову кивнула, пестячи руді пасма.

Вона знала ще дещо, невідоме їм: він ніколи не був богом, він не міг довго це зносити. Браслет порвався. Час витікав.

Усе було надто просто і ясно.

— Звичайно, ти не помреш, Заку, — вона відгорнула волосся з його чола і торкнулась губами зблідлої, спітнілої шкіри.

Тоді зняла з правого вуха сережку, де ховалася крейда з коледжу, і роздивилась уважніше. Дістала з кишені колбу, наповнену золотистим сяйвом, — останній подарунок Бентен Акай. Енергії мало вистачити. Звичайно, тепер ні краплі про запас. Але вона і так знала, що до цього дійде.

«Знала…» — глибоко вдихнула Рен. Просто не хотілося говорити. Собі. Закові. Іншим. І вголос. Але тепер сумніви і страхи зникли.

— Адіті, Ніку, Нікто, ідіть. Я маю зробити хоч щось.

— , наприклад? — обурилася Зірка. — Ти забула про своє завдання для Академії?

Але Нікта смикнула її за руку і наступила водночас на ногу Ньєрда, який збирався щось сказати.

— Тобі… тобі ж забракне сили! — очі Адіті розширились від розуміння. — Ти порушиш закони! Якщо спробуєш зцілити його, а потім узятися за головну справу…

Рен похитала головою:

— Ні. Все бездоганно. Все — до краплі. Вір мені.

— Але тоді ти…

— Іди звідси! — Нікта щосили потягнула Адіті геть, відчайдушно сапаючи носом. — Ти не розумієш, Агні? Чого ти ніколи нічого не розумієш? Вона його… кохає!

— Саме так, — Рен спокійно усміхнулася. — Тому йдіть. Усе буде добре.

Розділ 14 Куди приводять мрії

— Рендалл, подруго Діоніса, важка ніч видалася, чи не так? — Очі Хамсіна зігрівали, але усмішка була сумною і трохи розгубленою.

— Ти знаєш, навіщо я тебе викликала, — прошепотіла Рен, стискаючи в одній руці сережку і обидві колби з енергією, а в другій — кулон із пір’їнами.

— Підозрюю, — кивнув вітер, ховаючи руки в кишені світло-синього джинсового комбінезона.

Рен подумала, який же він милий, і симпатичний, і добрий. І негайно пошкодувала, що знаходила мало часу, щоб спілкуватися з ним раніше — окрім тих напівсвідомих дотиків, якими вони постійно проростали одне в одного. Та пізно вже.

— Хамсіне, ти повинен покинути мене. Я розриваю нашу домовленість. Сансара Іґґдрасіль більше не шукатиме Діоніса, тож ти в безпеці.

Вітер опустив голову і зиркнув на неї спідлоба.

— А як же наша обіцянка бути завжди і всюди разом?

— Твій друг Діоніс тепер не потребує допомоги. Але мій друг Нортон — потребує. Я збираюся вчинити заборонене. Після цього я помру, Хамсіне. Тому ти повинен покинути мене і врятуватися.

Очі вітра розширились.

— Ні, моя богине, ти не мусиш іти на таку жертву…

— Звичайно, не мушу. Та бувають випадки, коли ти робиш щось — і це неправильно, і це нічим хорошим для тебе не закінчиться… Але ти однаково робиш це і почуваєшся щасливим супроти всякої логіки. Як ось зараз.

Хамсін підійшов до неї і без зайвих слів обійняв, згрібаючи волосся Рен.

— Боги свідки, Рендалл Савітрі, я люблю тебе, і я хотів провести з тобою ще половину вічності…

— І я люблю тебе. Тож запам’ятай наш час удвох. Запам’ятай мене. Не як богиню Савітрі, а як студентку Рендалл. Саме цю Рендалл, котра була тут і тепер.

— Звичайно, — видихнув вітер, цілуючи її м’яко й ніжно. — Як же я забуду тебе? Як же?..

Його цілунки лягли на чоло, щоки, кінчик носа — і Рен усміхалася, відчуваючи, як ці квапливі дотики додають їй того, що вона сприймала за належне: його тепло і любов, його підтримку й заступництво, його силу і солодкий аромат, який вплітався у волосся. Як же далі — без нього — як же?..

Хамсін поправив коси Рен і розчинився в повітрі безслідно, беззвучно. Кулон у долоні охолов і розсипався попелом біля її ніг.

* * *

Сила тікала значно швидше, ніж Рендалл сподівалася. Вона розраховувала, що зможе залишатися при тямі до самого кінця, проте цей розрахунок скидався на помилковий — на щастя, лише цей.

Після того як дівчина виростила вперше і востаннє власну мрію, порушуючи при цьому всі заборони, то пересвідчилася, що рана Зака на очах маліє, а його дихання вирівнюється. А тоді відшукала Залу Намиста — на щастя, Хранителька доєдналася до інших викладачів і залишила своє пристановище.

Без енергії Бентен, яку випив порятунок Зака, як і половину сили Рендалл, схема мрії Зевса та Аматерасу означала кінець. Проте навіть якби й зоставалося вдосталь сили, щоб виборсатися та залишитися по цей бік життя, то згодом неминуче впала б віддача за вплив на фізичний об’єкт — на Закове тіло. А до того ще — віддача за вирощування власної мрії та порушення природного ходу подій. Бо Зак мав загинути. Але Рен, тверезо оцінивши свої перспективи, вирішила вкластись у все і порушити все, бо, хоч яка там віддача насувається, жодна біда вже не досягне цілі, якщо вона з власної волі впаде мертвою з хвилини на хвилину. З погляду професійної мрієрости, все складалося сприятливо для втілення завдання.

«Нічого, принцесо Савітрі, нічого … — заспокоювала вона ту, іншу, креслячи якнайбездоганнішу варіацію Дерева Життя. — Колись ти відродишся, прийдеш в Академію і, можливо, тебе навіть тривожитимуть спогади про таку собі Рендалл, котра в житті не зробила нічого корисного, препогано вчилась і єдине, що вміла, — вирощувати мрії».

Принцеса Савітрі мовчала. Але це було на краще. Рен не мала сил на розмови.

Коли крейда виводила останні елементи схеми, гостра скалка впилася в серце зсередини. Перед очима потемніло, а потім усе залилось густо-червоною барвою, по якій танцювали жовті кола.

Поки тонкі лінії наливались її життєвими силами, дівчина сконцентрувалася на своїй цілі: мрії Зевса, Аматерасу і багатьох інших богів. Об’єднати Намисто. Відновити Нитки і провести їх до кожного-кожнісінького світу, який коли-небудь був створений.

Крейдяні лінії, прокреслені зверху кров’ю, почали займатись білим-білим іскристим вогнем. Енергія, котру давала віра інших у цю мрію, була колосальною…

«Ось воно, Бентен! — зраділа Рендалл. — Ось вона — твоя вселенська мрія!»

Бентен не відповіла. Хоч зараз Рен так хотілося б почути підбадьорливий та захоплений голос дівчини-мрійниці, яка б сказала, що все буде до…

Р-раз.

Голка вгризлася в серце знову. Цього разу світ втратив барви, але біле світіння Дерева Життя проступало навіть у повній темряві.

«Аматерасу. Зевс. Герес…» — Рен подумки повторила імена кандидатів до Тріади, які стали причиною катастрофи.

«Афіна. Індра. Іштар…» — вона шепотіла імена давніх богів, як сильні заклинання.

«Вони хотіли бути поруч. І досі хочуть. Понад усе. Тож хай це станеться…»

Рен розчепірила пальці і притиснула їх до коріння схеми, а тоді різко провела обома долонями вперед, закликаючи компресію часу спрацювати на повну. Обдерта шкіра сповзала з новими приступами болю. У скронях озивалася тупа пульсація, чорнота заколисувала, але біле сяйво миготливо, мов феєрверки, підсвічувало підлогу і скидалося на чарівну картину, висипану піском чи сіллю.

Ще укол.

«Терпи».

Як на парах Діана Керна. Зціплюй зуби і терпи. Люби цей світ, цей біль і терпи. Люби цю мрію і терпи. Недовго ще.

Картина перед очима почала розгойдуватися.

Схема палала вже незгірше за святкову гірлянду. Білі іскри розсипалися щедрими пучками, і дрібне тремтіння пробігало від кінчиків пальців угору по руках, до плечей.

Коли всередині щось перемкнулось і Рен упала навзнак на свою схему, десь поміж основними вузлами підтримки, все довкола зайнялося білосніжним полум’ям.

Встигла подумати, що це дуже красиво. А тоді відчула, як болять стерті до м’яса пальці, і побиті коліна, і затерпла спина. Як важко дихати, як з хрипом виходить повітря з легень, як засихає її кров довкола, перетворюючись на чорну ламку кірку. І яка вона вся зламана та порожня. Шалено хотілося б ще побачити обличчя Зака, але перед очима стояв тільки розпливчастий туман з іскор, і кожен наступний елемент розростався вгору, задіюючи нову лінію Дерева.

«Це була гарна мрія, Бентен».

Коли останній елемент схеми загорівся, дівчина, яка до того була Рендалл Савітрі, лежала біля коріння і не дихала. Білі іскри падали на її вії, і волосся, і одяг, і зранені руки, як вишуканий мережаний саван, і жоден порух не порушував їхнього тремкого сяйва.

Розділ 15 Інша Тріада

«Це була гарна подорож, подруго».

«Безумовно, подруго».

«Вона нас чує?»

«Мала б уже… Рендалл?»

Світло, тепле і яскраве, пробиралося навіть під опущені повіки.

Коли очі звикли до світла, то помітили, що їх двоє. Одну Рен знала вже — принцеса Савітрі. У яскравій одежі та золоті, з квітами в чорному волоссі. З усмішкою в завше теплих очах.

Другу Рендалл бачила вперше. Та була нижча і худорлявіша, ніж принцеса. З хвилястим волоссям, укладеним нагору, в золотій короні. Очі незнайомки, темно-блакитні, зовсім такі, як у принцеси, — глибокі й усміхнені. З білих плечей струменіла біла сукня.

— Доброї зустрічі, Рендалл! — мовила та, друга.

І Рен упізнала її: внутрішній голос.

— Вітаю тебе! — принцеса Савітрі усміхнулася ширше, відвертаючи увагу від непояснимого болю, який затоплював від самого погляду на ту, іншу. — Говоритиму швидко, бо небажано тобі й перебувати тут, власне. Ти молодець! Радію, що пройшла цей шлях з тобою. Але тепер настав момент попрощатися — можливо, до наступного повороту Колеса Долі… Ти віддала наше життя заради неймовірної мрії, — Савітрі схилила голову і продовжила: — Далі звідси піду я. Хай моє життя стане платою для Всесвіту. А ти, люба Рендалл, ти повинна дізнатися…

Не договоривши, Савітрі кинула погляд на свою супутницю.

— Вітаю тебе… знову, — білявка наблизилась повільно. — Я — Ніка. Я — богиня перемоги.

За її спиною розпустились важкі срібно-сірі крила. І Рен одразу ж пригадала їхні зустрічі: довгі сходи в небеса, далеку крилату постать зі снів, котра йшла вперед, серед зірок, світів і сяйва.

Ні-ка.

«Щось не те з твоєю аурою. Наче сама ти », — казав колись Енліль.

Ніка, богиня перемоги.

Ніка — так помилково назвав її Історик під час нещодавньої зустрічі.

«Ти впевнена, що ти Савітрі?» — спитала Афіна, коли прийшла в Академію.

«Тебе немає!» — переконували голоси божевілля. І виявилися праві.

Ніка.

Усе проясніло, і Рен діткнувся спокій.

— Хтось із вас двох усе мені пояснить?

Савітрі похитала головою, а тоді поправила довгу шаль:

— На жаль, я вже мушу піти. Хтось мусить піти, аби ти повернулася.

— Савітрі… — тільки й устигла сказати Рен, простягаючи до неї руку, проте принцеса з давньої легенди загадково всміхнулась, заперечно похитала головою і сміливо повернулася до світла попереду.

Вона пішла вперед, похитуючись у такт лише їй чутній музиці. Вона щасливо сміялася, коли кликала Сатьявана, і квіти розпускались у її волоссі, і дзенькіт браслетів завмер у повітрі навіть тоді, коли найбільша мрійниця розчинилась у білому-білому, як початок усього сущого, світлі…

— Вітаю, юна богине! — цей голос прозвучав раптово, щойно Савітрі зникла, але Рен не здивувалась ні краплі.

Ніка легко кивнула і звіялася, мов вітер…

* * *

— Я майже очікувала нашої зустрічі, — Рен подивилась у темні очі, котрі завжди горіли незбагненним інтересом, і зітхнула. — То що — може, сьогоднівирозкажете мені захопливу історію?

Історик усміхався. На його плечах була та сама шкірянка з шипами, що й минулого разу.

— Рендалл Савітрі, радий бачити тебе цілою і неушкодженою, — заявив він, широко розкриваючи руки для обіймів, проте дівчина не зрушила з місця.

— Я померла, — повідомила вона. — Це не найприємніше, що зі мною ставалося, тож залиште ці жарти при собі.

— Вибач. І давай знову на «ти», — Історик наблизився й уважно подивився на Рен, наче намагався роздивитись щось .

— Савітрі, Ніка, Рендалл, — мовила дівчина тихо. — Давай. Розповідай. Для чого ж ти тут?

— Я записую історію…

— Чи твориш її?

— Юна богине, ти…

— Я — хто? Чи що? взагалі коли-небудь існувала?

— Це дивна і заплутана історія, — чоловік зітхнув. — Принцеса Савітрі жила дуже давно. Її душа чекала свого часу в Колисці. А от Ніка, богиня перемоги, мала переродитися найближчим часом, але… не можна було дозволити їй цього.

— Чому? Це порушення правил.

— Я тих правил не встановлював. Просто богиня перемоги, вона мовби… Вона притягує успіх до себе та до всіх, хто її оточує. Викривляє реальність так відчутно, що…

— Я не притягувала жодного успіху, — заперечила Рен. — Та я була однією з найслабших.

— Саме так. Та якби Ніка переродилась і прийшла в Академію відкрито, то цей випуск був би .

— А що в цьому поганого?

— Те, що таке везіння в усьому — , — голос Історика звучав так, наче він вибачався. — Це унікальна навичка богині перемоги. Пригадай-пригадай, ти відчувала це — і не кажи, що не так! Ви могли б… наприклад, убити Стовпів Всесвіту чи Мойр і принести страшну руйнацію та порушення гармонії. Ви ж вивчали це: колись в Академії дали відпір Стовпам, бо з богами тоді була Ніка. Чи Вікторія. Я вже не пригадую деталей.

Рен зіщулилась. Вона згадала, як колись Зак сказав, що бере її в інші світи, бо відчуває, наче вона принесе йому перемогу.

— Але вони теж могли б убити нас. Знищити безліч душ. Зруйнувати Академію. І задля чого? Задля дрібної образи?

— Бачиш, вони остерігаються того ж, чого й Мойри. Що ви, темні і світлі, переступите через свою споконвічну ненависть, зіткнення енергій приведе світи в шаленство і втопить їх у Хаосі.

— Сефірот сказав, що в нас є шанс. Та, власне, нас не вбили тільки через заступництво тіньових.

— Бо світлі і тіньові споконвіку протистояли одні одним. Бо надто схожі і водночас надто різні. Знаєш, як це дратує: бачити своє віддзеркалення й усвідомлювати, що воно від тебе ліпше?

— Поняття не маю.

— Просто уяви. Та це протистояння — воно необхідне, Рендалл. Бо в ньому зароджуються живлющі іскри, які спонукають і тих, і інших до дії. І все рухається, і колесо обертається… Якби ж усі знали, що в тобі спить Ніка, тоді вони б розуміли, що їхні задуми здійсняться. Аматерасу знала б, що зможе зростити Нитки й зустріти Зевса. Амон знав би, що знайде дочку Хаосу і зможе розпочати місію, котру він доручив Діонісові… А так не має бути. Бо горіння ваших душ сповнює вогнем усі світи. І щоб ці душі палали, потрібні…

— Давай угадаю. Страждання. Поразки. Смерті?

— І щастя теж. І щастя, неодмінно. Але що більше різних емоцій, то краще…

— Навіщо? Навіщо це знущання? Навіщо їм, богам, ці людські життя, сповнені болю?

— Бо так було в усі часи. Вони, найперші, прагнули діткнутися людського життя і відчути його смак. Вони повинні приходити, Рендалл, повинні страждати, повинні всотувати біль і проживати його. Інакше їм не вдасться вижити — інакше жоден зі світів не виживе. Інакше вони будуть надто далекі від того, щоб відчувати неймовірне і минуче, збайдужіють і не забажають творити й виходити за рамки.

— І тому ти жорстоко і знущально кидаєш їх у рамки людського життя, а потім видираєш із них?

— Не варто переоцінювати мою роль. Так, я втручаюся. Так, я знаю більше, ніж хотів би. Та уяви, яка це шалена спокуса: втрутитись і… і зробити вас ляльками. Зробити все добре. Позбавити вас кроків за межами визначеності.

— Сансара якось сказала мені: для Стовпів усе визначено. Для них не існує збігів чи несподіванок. Тому їм так нудно.

— Що ж, одну несподіванку я зараз бачу перед собою. І скажу тобі так, Рендалл: дослухатися до слів Сансари — це не найрозумніше. Та повернімося до Ніки — нам допомогла Савітрі. Вона об’єдналася з душею перемоги. І ось…

— Коли? Коли вона об’єдналася?

— Перед твоїм вступом. Аварія сталася, щоб списати на неї твою амнезію і дати двом душам час зростися. Ніхто про це не знав — навіть найвищі, великі й милостиві.

— Тобто до вступу в Академію, до аварії я була геть іншою людиною?

— Якоюсь мірою це була .

— Чудово. Чудово. Далі? — Рен укотре відчула, що втрачає землю під ногами. Але, врешті, землі там не було, а вона і так померла, то що вже.

— Савітрі дала тобі силу вирощувати мрії. А Ніку доволі вдало приховали, щоб її сила не дала про себе знати зарано.

— А те, що я вчилась у коледжі мрієростів, — це вигадка?

— Так. Твої спогади трохи підретушували.

— А ця сережка, моя відзнака?

— О, то моя робота. Красива, правда?

Рен промовчала.

— А тепер Савітрі виростила ту шалену мрію і віддала за неї своє життя — як вона й хотіла, — Історик усміхнувся.

Рен розгнівала його усмішка.

— І що тепер? Хто тепер?

— Рен… Рен, спокійно.

— Як я можу «спокійно», якщо виявляється, що не існує?!

Дівчина крутила в руках сережку, і гіркота розливалася всередині. Адже вона так пишалася, що отримала відзнаку як найкраща студентка коледжу… де ніколи не була.

— Існуєш, — запевнив Історик. — Ти існуєш. Тут і зараз. Ми самі вирішуємо, хто ми. Самі обираємо, ким нам бути. Згадай зникальників — кожен, хто пішов, і кожен, хто залишився, зробив складний вибір.

— А в мене що, є вибір?

— Так. Можеш обрати смерть і повернутися в Колиску. Точніше, душа Ніки може.

— Але тоді Рендалл зникне, так? Тоді у наступному переродженні це знову буде богиня перемоги?

— На жаль, богині Рендалл у нашій історії ще не було, — Історик опустив погляд, наче почувався винним за це. — Або ж ти обереш життя і йтимеш уперед так, як вважаєш за потрібне.

— Я обираю другий варіант, безумовно. Але — хочу відправити Ніку в Колиску, — твердовідказала Рен.

Історик спохмурнів:

— Ти не можеш так вчинити, юна богине. Це ж твоя божественна сутність. Якщо позбудешся її, то втратиш усе, що мала.

— І помру?

— Ні. Не одразу принаймні. Якщо відверто, навіть я не певен, що станеться.

— Тоді відправте Ніку в Колиску — і подивимось. Але залиште мені достатньо її сил для того, щоб я могла вижити. У мене ще є плани в цьому світі і в багатьох інших, тож божественні сили знадобляться. Я знаю, ви можете здійснити це, — Рен клацнула пальцями. — А, головна наступна умова: ви не посмієте вчиняти такого ні з Нікою, ні з Савітрі. У будь-якому з майбутніх перероджень ви не приглушуватимете їхніх сил. Бо Колесо Долі повинне обертатися, чи не так?

Чоловік дивився на неї довго-довго. Так довго, що Рен злякалася його відмови. Але він прошелестів:

— Нехай твоє бажання здійсниться так, як ти того хочеш, — Історикові очі загорілися ясніше. — Твоя історія — мабуть, моя улюблена в усій цій епопеї…

* * *

Довгі сходи, котрі розчинялись у зоряному небі, плавною лінією тяглися вгору. Дівчина йшла, притримуючи довгу білу сукню, а крила за її спиною тріпотіли від вітру.

— Ніко! — закричала Рен, стоячи біля підніжжя сходів. — Ніко!

Дівчина озирнулася, мимобіжна усмішка заграла на її губах. Постать її видавалася тонкою і легкою, проте ступала вона впевнено. Твердо. Переможно.

— Ніко, дя-акую! — прокричала Рен услід їй і відчула, як усередині розливається щось гірке й сумне. Бо ж щось безцінне відкраяли від неї, і душа перемоги зникала тепер у зоряному небі, де зірки, зірки, зірки загорялись, пломеніли, падали і гаснули протягом тисяч і тисяч віків.

* * *

Коли дівчина розплющила очі, то спробувала згадати, де вона. І хто вона. Сонячне світло, котре лилося з високих вікон, сліпило. Стеля навпроти була забарвлена темною фарбою і золотими візерунками. Тіло нило і вкривалося мурашками. Полежавши кілька хвилин, дівчина обережно почала зводитися на ліктях. У голові паморочилось, але вона намацала холодний мармур, на якому лежала, й констатувала, що це схоже на постамент.

— Це Академія богів, — пробурмотіла самими губами, силкуючись згадати, звідки у неї це знання. — Я Рендалл Ніка Савітрі.

Вона роззирнулася — по всій залі були такі ж постаменти. Подекуди горіли свічки. Подекуди вилися квіти. Напис на найближчому камені повідомляв: «Тут спочиває Бентен Акай, третя імені цього богиня щастя і добробуту, творець Брами Бентен. Її душа покинула Академію внаслідок трагедії».

Могила. Отже, це все поховання. Давні, як світ, і нові поховання богів, які знайшли тут спочинок. «Зіґфрід, перший імені цього лицар-драконоборець, кандидат у Тріаду, Меч Півночі, названий Хранитель замків Хаосу. Його душа покинула Академію в битві проти великих і милостивих Стовпів Всесвіту» — слова на іншій могильній плиті вкололи серце. Ім’я «Зіґфрід» озивалося чимось знайомим.

Дівчину скував переляк. Тут було тихо, холодно, порожньо і страшно — серед вкарбованих у камінь імен, що колись горіли життям, а тепер нагадують тільки відзвуки минулого. Але вона знала, що боятись треба живих, а не мертвих. Тому обережно спустила ноги на підлогу, і холод обпік її, остаточно повертаючи до тями.

Неподалік, на підвищенні, лежала сережка у формі довгого чорного каменя, обплетеного сріблом. Сережка переламалася рівно посередині, відкриваючи футляр, вибілений крейдою. Поруч лежала шпилька у формі пари крил. Чорна гумка із золотистими кульками, схожа на дитячу, примостилась тут же. Дівчина підозрювала, що всі вони належать їй.

Наступне, що вона побачила, — медову кульку на чорній стрічці. Кулька жевріла теплом, усередині неї танцювали зірки. На атласну стрічку хтось почепив ще чорну намистину — дівчину охопило нездоланне бажання її торкнутися, тож вона простягла руку. Між її пальцем і намистиною проскочила іскра струму.

— Мене збиралися поховати тут, — сказала вона самій собі.

Тіло відмовлялося підкорятись, наче заморожене, перед очима стелилась напівпрозора пелена, і зір час від часу втрачав чіткість, ніби вона намагалась прокинутись, проте ніяк не могла…

Аж до моменту, коли двері — височенні чорні двері — відчинилися.

Силует завмер на порозі. Блідий як смерть незнайомець зі зраненими руками, відчаєм на обличчі й вогнем у волоссі.

І тут же Рендалл Ніка Савітрі згадала геть усе, що сталось до того, як вона прокинулась на власній могильній плиті, в гробниці богів Академії, за кілька годин до початку свого урочистого, як і личить рятівниці Ниток, похорону.

Ноги її підкосились, але незримі крила за спиною не дали впасти.

* * *

— Ти тут!

«О боги, боги, боги, я згодна ще раз померти і воскреснути, щоб почути цей голос!» — тільки й устигла подумати Рен, перш ніж він підбіг і обхопив її обома руками. Нігті зсудомлено вгризались у шкіру навіть через одіж. Гарячі пальці, здавалось, зараз пропалять наскрізь. Не могла ні дихати, ні говорити, ні поворухнутись. Тільки легкий дрож пробігав тілом, і ноги по-зрадницьки прагнули розм’якнути й зовсім не тримали. Але тримав він. Міцно, до болю. Його серце стукотіло гучно. Важке, збите дихання обдавало теплом її праве плече, в яке він уперся і не ворушачись завмер. Наче боявся сказати хоч щось, крім того першого, надривного «Ти тут!». Наче боявся випустити, розчепити пальці на мить… навіть підвести погляд на неї — наче боявся.

— Заку…

Його пальці безладно згребли її волосся зі спини, смикаючи його так сильно — до сліз на очах. Так, наче волосся відділяло його і не давало наблизитись повністю, а він хотів.

— Мене повернули, — пробурмотіла вона, згадуючи, як треба говорити вголос.

Перед очима переливались у світлі сонця руді пасма, помережані золотими відблисками. Найчарівніша картина.

«Ворушись! — наказала Рен тремтячій руці. — Ворушись!» Заціпенілі пальці не хотіли ворушитись, але дівчина знала, що зможе.

— Повернули? Але ж ти не підеш назад? — налякано спитав Зак.

— Не піду.

— О боги. Бо коли я прокинувся… Рен, вони сказали… Знаєш, я…

— Знаю. — Квола усмішка прорвалась назовні. Слова полилися легше. — Я все знаю. Я згадала, як хотіла бути з тобою. Завжди-завжди. Від самого початку. З того першого дня, коли Ама не пустила тебе на заняття, а в мене не було форми. Якось не випадало це казати тоді. Точніше, я тоді й не знала ще, але…

Раптово вогняні пасма в неї перед очима перетворились на розпливчасті плями. Сльози побігли по щоках, непрошені і такі легкі. Рука невагомо лягла на його плече, наче була створена тільки для того, щоб лежати на його плечі. І в цей момент з-під лавини рудого волосся вирвалося нестримне ридання.

Розділ 16 Р. Н. С

Зіґфрід Драконоборець. Фрігг Дін. Баст. Дітріх… Список імен був недовгим, проте кожне з них Рен знала. Список загиблих у ніч протистояння з великими й милостивими Стовпами Всесвіту. Її ім’я, ім’я Закса Нортона та ще Амона Діоніса повинні були опинитися там.

Після того як Рен опритомніла, виявилося, що вона лежала мертвою менш ніж дві доби. Похорон запланували на ранок її пробудження. Як з’ясувалося згодом, вона здійснила неможливу річ — дякую, Ніко! — і з її подачі Нитки стали зростатися так стрімко, що в Академію вже навіть навідались перші гості.

Першими гостями були Зевс Громовержець та його партнерка з дуального світу Герес Деа Юн. Рен радісно побачила, що браслет із чорних намистин обвиває зап’ястя Закса, зберігаючи цим і його життя. А значить, Зевс дотримав обіцянки.

Після пробудження в залі з надгробками й зустрічі з Заком, який виклав їй події останніх двох днів у скороченій версії, Рен раптом розгубилася. За словами хлопця, Нікта й інші одногрупники ще лежали в лікарні. Власне кажучи, там були майже всі.

— І тобі варто зазирнути до Керна, — сказав Закс тихо, все ще розглядаючи її як неймовірне диво, котре можна випадково зламати.

— Спершу я навідаю Аматерасу: повідомлю, що не потребую могильної плити.

— Як хочеш. Тепер усе, як ти захочеш.

І вони пішли до Аматерасу, залишаючи позаду тиху, холодну залу, наповнену скорботою і — надією на майбутнє.

* * *

Коридори зустрічали пусткою. Рен визирнула з вікна — сонячне світло заливало руїну в дворі, і скидалося на те, що Академії дісталося гірше, ніж вона думала.

— Аматерасу зараз зосереджує наші сили на лікуванні постраждалих, — пояснив Закс, слідкуючи за її поглядом.

— Звичайно, — кивнула Рен. — Ми спокійно переживемо кілька днів без клумб…

Дівчина одразу впізнала Герес у кабінеті директорки. Хай та й відрізнялася від тієї студентки, яку вона пам’ятала з мимобіжної зустрічі в підвалах.

Коли Рен і Закс з’явились у дверях кабінету, на обличчі Аматерасу вималювалось таке щире здивування, що білі щоки директорки вкрились червоними плямами.

— А тепер ви що-небудь зможете мені пояснити, Нортоне? — вона звернулась до Закса, очевидно, вважаючи, що Рен їй привиділась.

— Я можу пояснити все сама, — дівчина ступила вперед. — Почнімо з того, що… Вам щось каже ім’я Ніка, богиня перемоги?

Червоні вуста Аматерасу привідкрилися. Рен почала розповідь — про все, що сталося після того, як останній подих покинув її. За винятком, може, деяких деталей…

— Що ж, вітаю вас із поверненням до життя, студентко Савітрі, — коли оповідь завершилась, Аматерасу вгамувала свій подив. — А тепер, Герес, продовжимо нашу розмову?

Рендалл і Закс присіли на крісла біля дверей і прислухались.

— Після розриву Ниток ми опинилися в дуальному світі з Зевсом, як і обіцяли Мойри, — почала гостя, позираючи вгору. — Слова не справдились для мене, Ама-мі. Він не полюбив, навіть коли ми опинилися в одному світі, відрізані від усіх інших… Згодом таємно від Зевса я почала розробляти Браму. Хотіла виправити ситуацію, — Герес на мить замовкла. — У далекому минулому двоє прибульців прийшли сюди з майбутнього. Вони дізналися про мою змову з Гекатою та Мойрами. І порвали тканину реальності, бо пройшли крізь час. Спочатку я мріяла їх знищити, щоб вони не порушили моїх планів. Але потім виявилося, що їхня подорож набагато небезпечніша для Академії в майбутньому. Бо утворилася лазівка… Коли Сансара проходила крізь численні світи в пошуках свого грішника, я дізналася, що цією лазівкою можуть скористатися Стовпи, щоб знищити вас. Тож відправила Бентен Акай сюди. Вона мала випробувати Браму. Вона мала померти для моєї справи… І — вона мала зашкодити Рендалл Савітрі, бо другий мандрівник був важкою ціллю. Але поки Бентен збирала сили та заточувала свої вміння, поки чекала потрібного моменту на відкриття Брами — вона спізнилася. На жаль, її сили навіть з артефактами від Гекати виявилось недостатньо, тож я не змогла скористатися переходом, не змогла попередити. Натомість він дозволив завітати до вас тій богині, яка виявилась найближче до світу Академії.

— Афіна Паллас, — прошепотіла Аматерасу.

— Так. Але Геката теж мала допомогти. Вона казала, що пришле свого спадкоємця в Академію.

— Покровителька чаклунства, — Рен одразу ж пригадала, про кого йшлось. — Вона виконала свою обіцянку. Її учениця двічі мене мало не вбила. До іншого мандрівника в часі вона злякалася підступатися, бо він надто могутній.

— Вона хотіла як краще, — скорботно відказала Герес.

— Ні, — відрізала Аматерасу. — Вона хотіла справити враження на Цукійомі. На мого брата. Ось тільки Геката не знала, що розірвані Нитки не закривають ходу на тіньовий бік. Вона програла, сама відрізавши себе від світу Цукійомі.

— Дивні речі відбуваються, — обережно мовила Герес. — Я не можу уявити, щоб тіньові прийшли на допомогу.

— Перш за все, це підопічний Зеусу всіх нас здивував, — Аматерасу всміхнулася. — Ти могла б узагалі уявити, що Громовержець передасть свою силу хлопчиськові, якого навіть немає в Словах? А те, що богиня перемоги буде весь цей час у нас під носом? А те, що студенти стануть на бій зі Стовпами Всесвіту? Або що в нас зустрінуться богиня ночі і бог сонця, котрі покохають одне одного? А як щодо того, що тіньові не просто прийдуть на допомогу, а ще й приведуть Стовпів зі свого боку?.. — Усмішка Аматерасу ставала все ширшою, і врешті вона додала: — Ми живемо в надзвичайні часи, Герес!

* * *

Після цього Аматерасу попросила Закса і Герес залишити її наодинці з Рен. Вона вийшла з-за столу, вперла руки в коліна — зовсім як це робила Бентен — глибоко вклонилась. І подякувала.

— Я пішла на ризик перед першим візитом Сансари, — повела директорка далі. — Попросила брата заховати Діоніса так, щоб його ніхто не знайшов. Бо хто вирішить шукати в тіні бога сонця? Ніхто. Цукійомі погодився з однією умовою: я повинна після закінчення цієї історії прийти до нього. І залишитися.

— Але ж ви не можете, — заперечила Рен, уже розуміючи, чому усмішка на устах Аматерасу така сумна. — Тіньовий бік уб’є вас.

— Саме так. Але брат завжди прагнув володіти мною, бути поруч. Тож я вирішила, що це не така вже й велика ціна. Діоніс розповів мені про своє завдання від Амона, і я повірила в нього. Бо тільки двоє богів, які мають у собі як темряву, так і світло, зможуть стати надійним мостом, — вона плеснула в долоні й розсміялася. — Того дня, коли Діоніс зрозумів, що Колесо Долі майже наздогнало його, він виклав мені геть усе. Він сказав, що згоден здатися Сансарі й загинути як грішник, якщо я так накажу. Отоді я й зрозуміла, що коли щось у моєму житті має сенс, то ось він — момент, коли я можу зробити справді важливий крок.

— А як же ваша мрія? Про Намисто і про Зевса?

— Моя мрія здійснилася. Нитки і він. Вічність і секунда — це насправді одне й те саме. Знай: я дякую тобі. І піду на той бік, сповнена радості й гордості за своїх студентів. Сповнена любові і спокою. Знай: твоя жертва не була марною. Ти здійснила мою найбільшу мрію, Рендалл Ніко. Ти перемогла.

* * *

Наступні кілька днів Ренпам’ятала уривчасто. Коли вона зазирнула в госпіталь до Нікти, замість емоційного вітання вічна ніч кивнула з розумінням, наче запрошувала на довгу-довгу розповідь. І Рен почала. Чомусь здавалося: Нікта повною мірою здатна зрозуміти метання принцеси Савітрі разом із Нікою.

— І хто ти тепер? — спитала подруга, коли вислухала все.

— Історик сказав, що мені самій це вирішувати, — Рен поправила волосся. — Думаю, я все та ж сама персона. Принаймні змін не відчуваю. Лише варто офіційно додати Ніку до свого імені. Хоч на пам’ять.

— Тобі личитиме. Раніше я думала, що до твого імені додасться «Нортон», але «Ніка» теж нічого.

— А в тебе що та як?

Дівчина закотила очі.

— Зіґфрід віддав за мене життя. А я його… скажемо прямо: зрадила. Діоніс віддав за мене півжиття. А потім виявилося, що це через пророцтво, яке нашепотів йому Амон. Взагалі, я тепер не розумію, хто він, але вже люблю його більше за всі світи. Я пропаща богиня?

— Не мені судити, — тихо і твердо відповіла Рен, згадуючи останню розмову із Зіґфрідом. — Думаю, вони обидва люблять тебе дуже сильно. Любов — це не те, що можна вимагати. Не те, за що можна звинувачувати. Тобі зараз залишається тільки бути відвертою і робити те, що правильне для тебе. Одне я маю додати: те, що зробив Зіґфрід, — на це були вагомі причини.

— Мовби я не знаю! Яка плаксива стала без лінз… — знічено відповіла Нікта, витираючи червоні очі.

В інших справи йшли на лад швидко. Меланхолійний Ньєрд попросив зняти його блок емоцій, і раптом виявилося, що він здатний чарівно всміхатися. Білі бинти закутували його ледь не з ніг до голови, проте Ніколаса це, здавалось, не хвилювало. Діке годувала Ньєрда яблуками, доки йому не розбинтували руки. «Я знала, що твоя смерть не була правдою», — шепнула вона, коли вперше побачила Рен. Адіті й Енліль, навіть лежачи в госпіталі, досліджували всілякі плани та договори Академії, бо на їхні плечі відносно скоро мала лягти важка ноша — заміняти Аматерасу. Адіті сприйняла новину з готовністю. Енлілеві, очевидно, було підготоване місце першого заступника.

Амон зізнався, що вижити йому допомогла салатова кулька — подарунок Історика, котрий мав силу розділяти дві сутності. Тож одна сутність дводушного бога залишилась в Академії, щоб відвертати увагу Стовпів, і загинула, а інша — пішла в тінь. І врятувала їх усіх.

Медея вибила в директорки дозвіл застосовувати свої чарівницькі сили знову. Головна чаклунка Академії з ентузіазмом допомагала з налагодженням справ, зробила клуб зникальників офіційним і разом з Тессом проводила в ньому лекції на кшталт додаткових пар.

Закс Нортон не позбувся звички смикати браслет, коли думав над чимось чи нервувався. Проте тепер нервувався він значно менше. До того ж хлопець нарешті розповів, що його пов’язувало з Нефтідою: вона була найкращою універсалкою і допомагала йому пригашувати сили Зевса, про котрі ніхто в Академії не мав передчасно дізнатись.

Новина про те, що Аматерасу но Мікамі покине Академію, шокувала всіх. Сама ж директорка здавалася сповненою енергії та ентузіазму більше, ніж довгі місяці до того. Рен могла її зрозуміти, адже спершу очільниця безсило надіялась на відновлення Ниток і чекала на зустріч із Зевсом. Потім уклала угоду з братом, котра мала принести їй смерть, а одразу після цього виявилося, що Нитки таки відновлюються. Проте тепер Зевс був тут — і Аматерасу сяяла, наче кожна секунда поруч із ним була вічністю. У день її відходу виявилося, що Громовержець піде на тіньовий бік теж.

Зевс на прощання пояснив Заксові, що надалі достатньо його сили зберігатиметься в браслеті, даючи йому можливості значно ширші, ніж у звичайних людей.

— Ви дві аномалії, — хитав головою Діан Керн, досліджуючи стан Савітрі й Нортона на прохання директорки. — Але за сприятливих умов проживете ще довго — так, за мірками, довго…

* * *

Урочисте прощання з директоркою не мало сенсу. Жодного. Аматерасу не відводила погляду від Зевса, він не звертав уваги ні на кого іншого. Вони стояли одне навпроти одного, як смішні і сумні підлітки. Врешті в долоні верховного бога опинилася шпилька, обрамлена золотавими промінцями.

— Шістнадцята! — видихнула Аматерасу, тремтячими руками заколюючи прикрасу у волосся.

— Ти скаржилась, що я надто часто дарую тобі шпильки, але…

— Раз на кілька століть можна. — Директорка опанувала себе, випросталась і царствено взяла Зевса за руку. — Пане Зеусу, маю вас повідомити, що ми вирушаємо негайно. Шановне товариство, — Аматерасу озирнулася, — ми прямуємо налаштовувати міжнародні зв’язки! Ромі, Діонісе, чекатиму вашого візиту!

Епілог

ХХХ рік 9 кроку Колеса Долі

— Пані директорко, до вас відвідувач!

— Гермесе, я ж наче попереджала: жодних відвідувачів до десятої ранку, — невдоволено відповіла жінка, перекидаючи через плече шаль криваво-червоної барви. Директорки Академії завжди обирають червоне.

Хлопець зупинився у дверях і збентежено опустив погляд.

— Але це… вибачте, це відвідувач.

— Енліль?

— Ні, ваш чоловік ще не повернувся, — Гермес вибачливо вклонився, наче це була його провина. Крила на сандаліях хлопця нетерпляче затріпотіли.

— У робочий час називайте його моїм першим заступником. Отож хто це?

— Нова студентка. Вона заявила, що повинна зустрітися виключно з директоркою, і то негайно.

— ? Що ж, веди її сюди.

— Слухаюсь, — із легким поклоном хлопець вилетів з кабінету.

«Чотири місяці, — зітхнула директорка, заплітаючи смоляне волосся у дві товсті коси. — Чотири прокляті місяці, Енлілю. Де тебе Стовпи носять? Переговори з Мортом, візит до Ашторет, зустріч у Палаці Колон… Але Академія потребує тебе тут!»

Можна, певна річ, надіслати вісточку з вітром — один на ім’я Хамсін часто навідувався до Академії, бо товаришував — і подейкували, що не лише товаришував — із професоркою Рендалл Савітрі. Проте директорка не хотіла переривати важливі зустрічі свого заступника.

Вона щойно завершила надягати браслети, коли у двері гучно постукали. Половинки дверей розійшлися, впускаючи всередину гостю — невисоку дівчину з вугільним волоссям і такими ж темними, ледь скошеними очима.

— Доброго ранку, — мовила до неї жінка. — Вітаю вас в Академії імені Аматерасу. Моє ім’я — Адіті Агні, я директорка цього закладу.

Дівчина вперла руки в коліна і вклонилася, не вигинаючи спини. Щойно вона випросталася, на блідому лиці з’явився до болю знайомий вираз. Адіті здригнулася. Холод пробіг спиною. Вона надто різко відчула, що перебуває не по той бік столу.

Ці очі, ці риси, ця смужка вуст і горда постава! І червона сукня. О так. Безперечно, так. Хай скільки століть минуло. Директорки Академії завжди обирають червоне.

* * *

Усі історії закінчуються, тож ми знали, що й наша колись дійде до фіналу. Ми знали це, коли вирішили обоє померти задля порятунку Академії. Тоді я казала, що рятую його, а не Академію. Та буду відвертою: Академію я рятувала теж. Бо Академія — це диво, це світло у вихорі світів і місце, з якого все почалось, а отже, все неминуче туди повертається.

І коли ти там, то спершу сумно й лячно, спершу все важко і неправильно. І ніхто особливо не допомагає. Але потім ти починаєш відчувати силу, і весь світ стає твоїм союзником, і ти всотуєш життя, розуміючи, що бути тут — це бути частиною нескінченної історії.

Поки ми були тут, то отримали безліч уроків і знайшли багатьох особливих людей. Врешті, ми знайшли одне одного. Ми — це я про нас із Заком. Але давайте по порядку.

Спершу довелося важко. Аматерасу но Мікамі і Зевс Громовержець пішли на тіньовий бік. Відповідно до заповіту директорки, наступною в її крісло сіла Адіті Агні. Вона була неймовірною студенткою і стала неймовірною директоркою. Ми мало спілкувались після того — Адіті мала безліч справ. Енліль не став частиною Тріади теж. Доволі раптово — за кілька років — вони з Адіті одружилися. Подейкували, боги рідко тепер робили це, бо не потребували умовностей, аби бути поруч із кимось. Та як на мене, цей шлюб був настільки природним для них обох — тих відсторонених і вищих студентів, які завжди стояли поруч. Енліль посів місце першого заступника — Одін не мав ніякого бажання більше цим займатися, коли Аматерасу не було поруч. Він узагалі нічим особливо не хотів займатися ще довгі роки…

До нової Тріади ввійшли Ніколас Ньєрд, Бран Тріен і Медея Надаль. Казали, нечувано, щоб до Тріади потрапив хтось зі зникальників, проте Медея руками й ногами трималася за цю можливість.

Діта і Торарей поїхали, поїхали надовго. Ніхто не стримував їх, не запитував куди… І коли вони повернулись, то нічого особливо не змінилося. Просто в усіх іноді буває момент, коли треба забути про все і поїхати лише вдвох.

Коли Нитки запрацювали стабільніше, у нас завжди були гості. Професори Тот і Нут перейняли на себе багато організаційних питань, а оскільки вони знали всіх, хто прибував до Академії, то й приймали гостей. Першими завітали Афіна Паллас та Індра Шакра. Здається, вони тішились власній зустрічі набагато більше, ніж тому, що знову побачили Академію. Індра нагадував найенергійнішу особу, яку ми будь-коли знали. Афіна погрожувала докорінно змінити програму викладання і плекала надію знести і відбудувати заново головний корпус у більш «однорідному» архітектурному стилі. Лакшмі почала знову практикувати вирощування. Обережно й акуратно, але її сили пробуджувались, і вона ставала могутнішою, як і мала стати ще давно-давно… Хранителька Намиста Інанна змінила зачіску. Це, може, не так важливо на тлі інших подій, але ж я знаю, як довго їй боліло те, що вона копія Іштар. Проте вона почала наполягати, щоб її називали на ім’я. Вони й далі спілкувалися з Діаном Керном. Діан нарешті зцілив свою ногу.

Що ж до нашої групи, то все сталось не зовсім так, як ми планували. Але нічим не гірше. Ньєрда зарахували до Тріади, тож він був дуже зайнятий. Стриманий і холодний бог добре зрівноважував гостру Медею. Діке багато працювала над своїм світом. Коли я думаю про Ньєрда і Діке, то бачу наші спільні вечори в бібліотеці чи практичні, де вони незмінно були парою найстарших і найрозсудливіших. Мені бракувало їх. Вони обоє рідко навідувалися в Академію, але коли приходили, то усміхались щиро й широко — а це вже щось означало, якщо йдеться про цих двох.

Я шкодувала, що так мало спілкувалась із Зіґфрідом, поки мала таку можливість. Більше він не приходив. Але я вірю, що прийде в майбутньому. Він же лицар-драконоборець, такі не здаються — і Брюнгільда теж.

А Нікта й Амон Діоніс… З ними доля нас не розвела. Нікта, як і планувала, не бралася за створення світу, й Амон відмовився від свого. Проте викладати вони не схотіли — натомість стали першими офіційними послами для налагодження зв’язків з тіньовою стороною. Вони ввійшли в історію як унікальні боги, котрі принесли найбільше користі для обох Академій. Через багато років було-таки налагоджено обмінні програми, також винайшли метод, який давав змогу студентам виживати по обидва боки. Шкодую, що цього не сталося раніше, коли Аматерасу і Зевс пішли туди… Нікта і Діоніс довго боролися з неприязню та стереотипами, котрі вирощували раніше між двома Академіями, але змогли все. Власне, вони справді могли все, коли були разом. А разом вони були весь час.

Хамсін повернувся до мене. Він більше не доточував себе до моєї сили, але й без того приносив стільки тепла, що його ставало з надлишком. Він став для мене найбільш непояснимою любов’ю і натхненням, цей друг Діоніса. З-поміж усіх речей, які змінювалися довкола мене протягом довгих… дуже довгих років — Хамсінова турбота єдина не змінилася. Хай що б там казали про вітряність вітрів!

Що ж до нас із Заком, то ми прожили неймовірне життя. Ми подорожували дуже багато — я часом викладала в Академії, але більше вирушала до інших світів, де могла знадобитися поміч, а Зак складав мені компанію і вів таємничий записник історій. Згодом його записки перетворились на серію підручників, котрі використовували в Академії. Закс іще зустрів Ґайю. Не так, як він планував, звичайно. Але це вже трохи інша історія, яку розповідати не мені і не зараз.

Ми зазирнули в родинний маєток Нортонів — розкішнішого палацу я не бачила. Імперія родини Зака процвітала, хоч і перейшла до рук віддаленої гілки. Але його це особливо не хвилювало — врешті, його ніколи не цікавили гроші.

Коли я намагаюся говорити про Зака, мені бракне слів. Просто є люди, які допомагають нам сяяти. І він для мене став цією людиною.

Але — всі історії закінчуються…

Відчуття того, що час іти далі, — це відчуття доволі страшне. І водночас хвилююче. Це як потоки сили на кінчиках пальців. Ми твердо вирішили, що далі теж підемо разом. Чого вартий цей Всесвіт, якщо не маєш із ким його розділити?.. Тим більше, я знала вже давно, що пройду з ним до кінця світу і назад, якщо доведеться.

Отож одного чудового дня, коли світило стояло високо, Рендалл Ніка Савітрі та Закс Максиміліан Арден Нортон пішли вперед. А тоді — спочатку було світло…

КІНЕЦЬ

Міфологічний словник

— бог вогню в індуїзмі. Він розсіює морок ночі й допомагає людям стійко зносити неприємності.

— у давньоіндійській міфології ця богиня уособлює Всесвіт і вважається матір’ю богів. Ім’я «Адіті» означає «свобода». Вона не втілює конкретного природного феномена, але має статус «першого божества» у ведичній культурі, а синонім її імені — «могутня».

— у давньогрецькій міфології загробний світ, де править однойменний бог. Вхід до Аїду охороняє багатоголовий пес Цербер.

— верховна богиня в японському пантеоні. У синтоїзмі — велична богиня сонця та всесвіту, всевладна правителька райської небесної рівнини Такамаґахара, сестра бога місяця Цукійомі. Один із її атрибутів, який належить до божественних скарбів Японії, — дзеркало Ята, яке втілює щирість і мудрість. Колір Аматерасу — червоний, бо саме він у Японії ототожнюється з сонцем.

— у давньоєгипетській міфології назва підземного світу. Коли душа померлого потрапляє туди, то постає перед суддями. На одну шальку терезів кладуть серце, на іншу — перо правди, і якщо перо переважує, то душа потрапляє на поля сонячного бога Ра. Якщо ж переважують вади, то на душу чекають муки.

— у давньоєгипетській міфології верховний бог, творець світу, правитель богів і людей, утілення сонця й світла. Його ототожнювали з богом Ра (тому згодом і назвали Амоном-Ра). Щоранку він сідає в човен на сході й пропливає небосхилом, осяюючи світ, а щоночі бореться з моторошним змієм, який хоче проковтнути сонце.

— у давньоєгипетській міфології потойбічний бог, заступник мертвих, один із суддів, які визначають подальшу долю душ.

— у давньогрецькій міфології жорстокий бог війни, невгамовний і кровожерливий. Коханець Афродіти, хоча її віддали за дружину богові-ковалеві Гефесту.

— у скандинавській міфології один із дев’яти світів, житло верховних богів.

— верховна богиня у семітських племен, покровителька кохання, плодючості й материнства, подекуди — богиня війни, пов’язана з аккадською Іштар.

— у давньогрецькій міфології богиня мудрості й війни, покровителька ремесел і творчості, сувора та справедлива.

— богиня кохання та краси в давньогрецькій міфології. Прекрасна й могутня, проте самозакохана і вередлива, жорстоко карає тих, хто вважає себе красивішим за неї чи відштовхує любовні почуття.

— у германо-скандинавській міфології один із молодших богів, асів. Привабливий і вічно юний, бог краси, весни й відродження природи. Син Одіна і Фрігг, Бальдр — найдобріший та найсвітліший із богів, убитий за підступом Локі.

— у давньоєгипетській міфології лагідна богиня-захисниця, покровителька плодючості, радості, втілення світла (сонячного або місячного). Глибоко шанована богиня котів, яку часто зображували в супроводі чотирьох кошенят.

— японська богиня щастя, шанована в синтоїзмі. Потрапила в тамтешній пантеон з Індії і стала народною улюбленицею. Богиня-захисниця, яка приносить удачу, талан.

— у кельтській міфології могутній бог-король, який володіє даром пророка.

— героїня германо-скандинавського епосу та «Пісні про Нібелунгів». За легендою, могутня діва-валькірія (валькіріями звалися в скандинавській міфології нижчі жіночі божества, які літали над полем бою та обирали найзвитяжніших воїнів, щоб перенести їх у Вальгаллу). Брюнгільда була покарана Одіном і впала в сон, із якого її пробудив воїн Зіґфрід. Згодом стала дружиною короля Ґунтера, а також посприяла вбивству Зіґфріда, який обманом змусив її одружитися з королем. У скандинавському епосі Брюнгільда покінчила з собою після Зіґфрідової смерті, адже кохала його.

— у скандинавській міфології «рай для воїнів», куди потрапляють душі найзвитяжніших полеглих у битві.

— в іранській міфології бог війни.

— верховний бог в індуїзмі, найбільш людяний та впливовий, захисник людства.

— в давньогрецькій міфології статуя роботи скульптора Пігмаліона, яка втілює бездоганність. Творець закохався у свій витвір, і на його прохання богиня кохання Афродіта оживила її, щоб Галатея стала дружиною скульптора.

— у давньогрецькій міфології богиня шлюбу, дружина верховного бога Зевса. Жорстока, ревнива і мстива, вона потерпає від постійних зрад чоловіка і намагається нашкодити його коханкам чи позашлюбним дітям.

— у давньогрецькій міфології бог-посланець, покровитель торгівлі, жвавий, гостроязикий і вмілий брехун. Один із його атрибутів — крилаті сандалі, які дають змогу швидко долати великі відстані.

— у давньогрецькій міфології одна з первісних богинь, персоніфікація землі, матір усього живого, могутня покровителька життя.

— у давньогрецькій міфології богиня родючості, втілення достатку.

— бог-цілитель в ірландській міфології. Лікує поранених у долині Лусмаґ і знає властивості безлічі цілющих трав.

— у давньогрецькій міфологія богиня справедливості, світового порядку і справедливого суду. Один із її атрибутів — терези. Під час життя на Олімпі Діке стежила за людьми й доповідала Зевсові про відступи від правди.

— один із найпопулярніших богів у давньогрецькій міфології, бог вина, веселощів, родючості. За деякими міфами, Діоніс народжений від Зевса і смертної жінки. Він мандрує світом у супроводі свого почту із сатирів, менад та німф і звеселяє простих людей, а також пропагує виноробство. Святкування-оргії, присвячені Діонісові, були бурхливим поєднанням танців, музики й нестямності, яка символізувала єднання з божеством.

— герой давньогерманського епічного циклу про лицаря, який опиняється у вигнанні та долає численні перешкоди.

— у шумеро-аккадській міфології один із верховних богів, персоніфікація природних сил, який водночас утілює вітер, землю й грозу. Енліль мав двоїстий характер. З одного боку, він добрий і дбайливий, бо, за легендою, відділив небо від землі, щоб на земній тверді могли жити люди, створив сільськогосподарський реманент і навчив людей землеробства. З іншого боку, його знають і як підступного, жорстокого бога, який насилає стихійні лиха, спричинив усесвітній потоп і взагалі — вередливий та дратівливий.

— у давньогрецькій міфології богиня розбрату, суперечок і чвар. З одного боку, вона розпалює ворожнечу, з іншого — уособлює дух суперництва і має також позитивний образ.

— верховний бог у давньогрецькій міфології, повелитель грому та блискавок, тому його ще називають Громовержцем. Зевс скинув правління свого батька Кроноса і став верховним божеством. Законною дружиною Зевса стала Гера, проте їхній шлюб не є міцним, оскільки бог постійно зраджує їй з богинями чи смертними жінками, а Гера, котру з’їдають ревнощі, намагається мститися всім.

— один із найважливіших персонажів германо-скандинавського епосу, герой «Пісні про Нібелунгів». Зіґфрід могутній, здійснив безліч подвигів, серед яких — перемога над драконом. Обмастившись кров’ю чудовиська, воїн здобув невразливість, проте на спині залишилася єдина точка, куди його можна було поранити, — туди пристав листочок липи і не потрапила кров дракона. Щоб одружитися з принцесою Крімгільдою, Зіґфрід допоміг братові коханої Ґунтерові здобути руку діви-валькірії Брюнгільди. Він пройшов випробування замість Ґунтера, переміг Брюнгільду й викрав її пояс та перстень (за деякими трактуваннями, це символізує також втрату невинності). Проте згодом валькірія дізналася про обман і помстилася Зіґфрідові. Один із його атрибутів — легендарний меч Ґрамр, який колись належав верховному богові Одіну.

— у скандинавській міфології Світове Дерево, яке підтримує всі дев’ять світів.

— верховне жіноче божество у шумерів. Спершу була богинею родючості й кохання, згодом отримала покровительство над сексуальністю, війною, правосуддям і багатьма іншими категоріями впливу. В аккадців, вавилонян та ассирійців трансформувалася в образ богині Іштар.

— в індуїзмі бог дощів та блискавок, непогамовний воїн.

— верховна богиня аккадської міфології. Образ Іштар сповнений суперечностей, оскільки вона покровителька як сексу та народження, так і війни. Асоціюється з шумерською Інанною, а також Астартою й Ашторет.

— один із дев’яти світів у скандинавській міфології. Непривітний край, населений велетнями, які загрожують людям у Мідґарді та богам в Асґарді.

— у давньогрецькій міфології горда королева, яка накликала на себе гнів бога морів Посейдона, тож він помістив її на небо й перетворив на сузір’я.

— у давньогрецькій міфології титан та один із найдавніших божеств, утілення початку і кінця, бог часу, суворий і жорстокий верховний правитель. Кроносу навіщували, що його позбавлять влади свої ж діти, тож він пожирав їх, але згодом був повержений Зевсом.

— в індуїзмі богиня успіху, талану, уособлення краси.

— у скандинавській міфології підступний бог бешкету, жартів та обману.

— у давньогрецькій міфології підступна та сильна царівна-чаклунка, жриця богині чаклунства Гекати. Коли до дому її батька прибули герої-аргонавти з Греції, щоб здобути золоте руно, вона закохалася в їхнього лідера Ясона. За допомогою своїх магічних сил допомогла йому пройти випробування, убила свого батька і брата, щоб Ясон отримав бажане, і втекла з ним до Греції. Коли після численних мандрів та пригод Ясон забажав одружитися з іншою, Медея вбила своїх синів від нього, отруїла його наречену і втекла.

— в індуїзмі священна гора, яка є центром усіх матеріальних та духовних світів.

— богині долі в давньогрецькій міфології. Статечні й невблаганні сестри Клото, Лахесіс та Атропос оберігають лад у Всесвіті. Вони наосліп обирають жереб, який випаде людині, висотують нитку її життя згідно з цим жеребом і стинають її в потрібний момент. Мойр бояться всі боги, бо їхні нитки теж у владі трьох сестер.

— у скандинавській міфології богиня, дружина Бальдра, яка загинула з горя, коли її чоловіка підступно вбили.

— у давньоєгипетській міфології богиня смерті, захисниця померлих. Двоїста богиня, бо також її вшановували як покровительку творення та сексуальності.

— давньогрецька богиня перемоги та уособлення звитяги, щасливого завершення та успішного результату. Одним із її атрибутів був вінок, яким увінчували переможця. Ніку найчастіше зображали крилатою богинею. У римській міфології образ перемоги та тріумфу втілює Вікторія.

— у давньогрецькій міфології могутня богиня ночі, народжена з первісного Хаосу, з якого виникло все. Нікту, яка бачила сам початок творення і володіє винятковою силою, шанують і бояться навіть верховні боги, а зображують її лютою жінкою в усьому чорному.

— у германо-скандинавській міфології хранительки доль: Урд, Верданді та Скульд. Вони є втіленням образу грецьких Мойр.

— давньоєгипетська богиня неба.

— у скандинавській міфології бог вітру й морської стихії, один із верховних ванів — древнього і мудрого клану богів. Попри велику могутність, має пасивний, спокійний характер.

— верховний бог у скандинавській міфології, покровитель війни та водночас утілення мудрості. Суворий і могутній правитель.

— у давньогрецькій міфології гора, на якій мешкають верховні боги.

— у давньогрецькій міфології цар-герой, найвідоміший завдяки перемозі над чудовиськом Горгоною Медузою.

— героїня давньоіндійського епосу «Магабхарата», у міфах індуїзму — мудра й відчайдушна принцеса, яка пішла за своїм чоловіком Сатьяваном у загробний світ, коли його душу забрав бог смерті Яма. Дорогою бог тричі спиняв принцесу й наказував повертатись у світ живих, проте вона відмовлялася покинути свого чоловіка, і її сміливі слова так зворушили бога, що наприкінці він подарував життя Сатьяванові та благословив їх із Савітрі на довге життя й невичерпне щастя.

— в індуїзмі нескінченний колообіг життя і смерті, втілений в образі Колеса Долі. Душа проходить крізь страждання в цьому колообігу, знов і знов приходячи в жорстокий світ, і вирватися з Колеса Сансари означає позбутися страждань та віднайти найвище блаженство.

— у давньоєгипетській міфології бог пустель, жорстокості, безладу. Покровитель негативних явищ. Відомий як підступний і владолюбний бог, також покровитель можновладців.

— у каббалі символ Дерева Життя, яке складається з десяти елементів, утілення будови світу.

— у давньогрецькій міфології один із центральних героїв, спадкоємець царя Афін, здійснив чимало подвигів, найвідоміший з яких — перемога над чудовиськом Мінотавром у лабіринті царя Міноса на острові Крит.

— у вавилонській міфології жіноче божество, втілення океану, з якого народилося все живе.

— у скандинавській міфології войовничий бог грому та блискавки. Тора зображують запальним і прямолінійним, не найрозумнішим серед богів. Його легендарна зброя — молот Мйольнір.

— у староєгипетській міфології бог мудрості, магії та культури, а також бог місяця. Покровитель наук, який носить титул «могутнього в промовах» і, за одним із міфів, створив увесь світ своїми словами.

— у скандинавській міфології верховна богиня, мудра покровителька кохання, шлюбу й домашнього затишку. Дружина верховного бога Одіна, мати бога весни й краси Бальдра.

— сухий і гарячий вітер, який часто приходить до Єгипту в квітні та приносить із собою пустельні піски. Дме в країнах Північної Африки та Аравійського півострова.

— у японській міфології бог місяця, брат сонячної богині Аматерасу, один із перших божеств. Він живе разом із сестрою на небесних рівнинах Такамаґахара, але через суперечку з Аматерасу вони розійшлися на різні боки неба і ніколи більше не можуть бути разом, як день і ніч.

— в індуїзмі бог смерті, верховний суддязагробного світу. Саме він оцінив сміливість принцеси Савітрі та повернув її чоловіка до життя.

Оглавление

Наталія Матолінець Академія Аматерасу

Від авторки

Вступ Незадовго до…

Задовго до…

Частина перша. Лицар і його Хаос

  Розділ 1 Поганий ранок Закса Нортона

  Розділ 2 Всесвітній потоп вирішує всі проблеми

  Розділ 3 Діоніс вистрибує у вікно

  Розділ 4 Лікувальні методи Нікти Ромі

  Розділ 5 Заступниця голови клубу опівнічників

  Розділ 6 Глибоке занурення

  Розділ 7 Тікай і не озирайся

  Розділ 8 Ризиковані кроки

  Розділ 9 Смак полум’я і практика переломів

  Розділ 10 Ловець блискавок

  Розділ 11 Той, хто записує історію

  Розділ 12 Коли падає ніч

  Розділ 13 Нікта Ромі

  Розділ 14 Мертві і живі

Частина друга. Хмільне сонце

  Розділ 1 На Краю Світу

  Розділ 2 Дзеркало в серці Вихору

  Розділ 3 Синьйорина Г. і чаклунка з горища

  Розділ 4 У вогонь і у воду

  Розділ 5 Діта змінює ім’я

  Розділ 6 Хамсінове послання спричиняє фізичні ушкодження і поцілунки

  Розділ 7 Багато проклять

  Розділ 8 Коса на камінь

  Розділ 9 Струни світу і прокляття Діонісів

  Розділ 10 Небажаний зв’язок

  Розділ 11 Найкращий друг Зевса

  Розділ 12 За тінню та іскрами

  Розділ 13 П’ятнадцята шпилька

  Розділ 14 Колесо Долі

  Розділ 15 Те, чого не робив ніхто

Частина третя. Бог у затінку

  Розділ 1 Закс Нортон іноді просить вибачення

  Розділ 2 Чому завжди потрібно мати в запасі хорошу історію

  Розділ 3 Зустрічі на споді

  Розділ 4 Висока напруга

  Розділ 5 Мене звуть Нік Ньєрд

  Розділ 6 Світло і тінь

  Розділ 7 Нікта каже «ні»

  Розділ 8 Більше божевілля

  Розділ 9 Найкращі коктейлі до свят

  Розділ 10 Хранителі і грішники

  Розділ 11 День, коли розірвався браслет

  Розділ 12 Сімейні проблеми Хранителів Всесвіту

  Розділ 13 Обіцянки треба виконувати

  Розділ 14 Куди приводять мрії

  Розділ 15 Інша Тріада

  Розділ 16 Р. Н. С

Епілог

Міфологічний словник