Артеміс Фаул. Код вічності [Йон Колфер] (fb2) читать онлайн

Родині Пауер.

Усім родичам, близьким і далеким.

ПРОЛОГ

Уривок із щоденника Артеміса Фаула.

Диск 2. Розшифровка

ПРОТЯГОМ останніх двох років мені вдава­лося прокручувати свої справи без батьківського втручання. За цей час я продав піраміди бізнесмену із Заходу, підробив і продав з аукціону багатенько що­денників Леонардо да Вінчі та позбавив ельфів гар­ненької частини їхнього золота. Але моя свобода майже скінчилася. Зараз, коли я пишу, мій батько перебуває у шпиталі в Ґельсінкі, де одужує після дво­річного ув’язнення у російської мафії. Поки він ще не прийшов до тями, але зовсім скоро повернеться до нормального життя і знову контролюватиме фі­нанси Фаулів.

Коли в маєтку Фаулів будуть і мама, і тато, я не зможу непомітно втілювати свої протизаконні плани. Раніше то не було б великою провиною, адже батько був куди більшим злодієм за мене, та мама хотіла, щоб Фаула повернулися до законослухняного життя. 

Але на останню справу лишилося ще трохи часу. Мама цього не схвалить. І не думаю, щоб ельфам спо­добалося. Тож нічого їм не скажу.

ГЛАВА 1: КУБ

«Ан фан», Найтсбрідж, Лондон

АРТЕМІС Фаул був майже задоволений. Батька будь-якого дня можуть виписати з університетського шпиталю в Ґельсінкі. Сам хлопець із нетерпінням чекав смачного обіду в ресторані морепродуктів «Ан фан» у Лондоні, і його бізнес-партнер мав от-от з’я­витися. Усе згідно з планом.

Але його охоронця, Батлера, важко було назвати спокійним. Та він завжди був напруженим,— не можна ж обернутися з найнебезпечнішої людини у світі на цілком нормальну лише тому, що ти зараз у ресторані. Велетенський євразієць утиснувся між двома столиками, розклав навколо себе своє облад­нання і перевірив шляхи відступу.

— Ви вставили вушні тампони? — запитав він у свого роботодавця.

 Артеміс приречено зітхнув.

— Так, Батлере. Хоча мені здається, що тут небез­пека нам навряд чи загрожує. Справа цілком законна, і зустрічаємося ми при денному світлі. Заради бога!

Вушними тампонами дворецький називав звукові фільтри, поцуплені з ельфійських шоломів. Батлер розжився шоломами і ще кількома зразками ельфій­ської технології, коли рік тому, виконуючи накази Артеміса, познайомився зі спецназівцями ЛЕП. Зву­кові фільтри виростили в лабораторіях ЛЕП. Вони складалися з мініатюрних пористих мембран, що ав­томатично закривали вушний прохід, коли рівень шуму перевищував безпечні показники.

— Може й так, Артемісе, але в найманих убивць є така мила звичка — вони завжди нападають саме тоді, коли на них не чекають.

— Можливо,— погодився Артеміс, вивчаючи в меню розділ «Закуски».— Але кому потрібно мене вбивати?

Батлер суворо поглянув на жінку, що сиділа собі за столиком. Старенькій було щонайменше вісім­десят.

— Може, вони і не на нас полюють. Не забувайте, Йон Спіро — впливова людина. Він довів до бан­крутства не одну компанію. Ми могли просто потра­пити під руку.

Артеміс кивнув. Як завжди, Батлер має рацію, що пояснювало, чому вони досі живі. Йон Спіро, американець, із яким вони зустрічалися, був саме таким чоловіком, що притягує до себе кулі найманих убивць. Процвітаючий мільярдер з інтересами в га­лузі інформаційних технологій, із темним минулим та підозрілими зв’язками. Ходили чутки, що його компанія, «Фішн Чіпс», опинилася нагорі завдяки вкраденому дослідженню. Звісно, це ніколи не буде доведено. І не тому, що ніхто з чиказьких юристів не намагався. Пробували, і навіть не раз.

Підійшла офіціантка, сліпуче посміхнулася.

— Привіт, хлопче. Хочеш подивитися дитяче меню?

Артемісу аж кров у голову кинулася.

— Ні, пані. Дитячого меню я дивитися не хочу. Навіть не сумніваюся, що якраз дитяче меню смакує краще за пропоновані в ньому страви. Хочу замо­вити повний обід. Чи ви не обслуговуєте неповно­літніх?

Посмішка офіціантки зменшилася на два зуби. Артеміс знав, як уразити.

Батлер закотив очі. І Артеміс знову подумав про тих, кому б хотілося їх убити. Більшості офіціантів і кравців у Європі, для початку.

— Так, сер,— пробелькотіла нещасна офіціант­ка. — Як бажаєте.

— Отже, принесіть, будь ласка, попурі з акули й риби-меч, запечене на овочах, з молодою картоп­лею.

 — Що питимете?

— Джерельну воду. Ірландську, якщо можна. І без льоду, будь ласка, тому що лід у вас із водопровідної води, і це цілком нівелює дію джерельної.

Офіціантка кинулася на кухню, щаслива, що може позбутися хлопця з-поза шостого столика. Фільми про вампірів вона дивилася. Ті зловісні створіння мали такий самий гіпнотичний погляд. Може, хло­пець говорив, як дорослий, тому що йому вже п’ятсот років.

Артеміс посміхнувся, передчуваючи смачну їжу, і навіть не думав про те, причиною якого переляку він став.

— На шкільній дискотеці ви матимете шалений попит,— прокоментував Батлер.

— Прошу?

— Бідолашна дівчина мало не розплакалася. Вам не завадить хоч інколи поводитися люб’язно.

Артеміс здивувався. Батлер нечасто дозволяв собі коментарі в особистих справах.

— Не уявляю себе на шкільній дискотеці, Батлере.

— Туди ж не заради танців ходять. Спілкуван­ня — от що головне.

— Спілкування? — скептично посміхнувся юний Фаул.— Сумніваюся, чи є серед живих підліток із та­ким же лексичним запасом, як у мене.

Батлер хотів було пояснити різницю між вислов­люванням і спілкуванням, але тут двері ресторану відчинилися. Увійшов невисокий засмаглий чоловік у супроводі справжнього гіганта. Йон Спіро зі своїм секретарем.

Батлер нахилився до свого підопічного і проше­потів:

— Обережно, Артемісе. Мені відома репутація цього здорованя.

Спіро підійшов до столика з розкритими обійма­ми. Американець середнього віку, худий як тріска, і ледь вищий за Артеміса. У вісімдесятих він займав­ся транспортними перевезення; у дев’яностих про­давав і купував акції та цінні папери. Зараз він заці­кавився комунікаційними технологіями.

Його білий лляний костюм уже став візитівкою. На пальцях і зап’ястках висіло стільки золота, що його вистачило б, аби вкрити Тадж-Махал.

Артеміс підвівся привітати свого партнера.

— Містере Спіро, прошу.

— Привіт, малий Артемісе Фаул. Як ся маєш?

Хлопець потиснув йому руку. Коштовності за­бряжчали, як хвіст у гримучої змії.

— Усе добре. Радий, що ви прийшли.

Спіро взявся за стілець:

— Якщо Артеміс Фаул має пропозицію, то я й по битому склу до нього прийду.

Охоронці зміряли один одного поглядами. Якщо не зважати на зріст, вони були абсолютно різними. Батлер — утілення стриманості та спритності. Чорний костюм, поголена голова, сам майже непоміт­ний, якщо це можливо при семи футах зросту. Ново­прибулий був фарбованим блондином у модній футболці та зі срібними піратськими сережками в обох вухах. Такого чоловіка ані забути, ані проіг­норувати аж ніяк не можна.

— Арно Блант,— сказав Батлер,— Чув про тебе. Блант зайняв своє місце за плечем Йона Спіро. — Батлере. Із тих самих Батлерів,— процідив він із новозеландським акцентом.— Чув, що ви, хлопці, найкращі. Так люди кажуть. Сподіваюся, перевіряти не доведеться.

Спіро розсміявся. Немов цвіркуни в коробці за­тріщали.

— Арно, будь ласка. Ми ж серед друзів. Сьогод­ні ж не день загроз.

Батлера його слова не заспокоїли. Підозри старо­го вояки гули, немов рій диких бджіл. Пахне небез­пекою,

— Отже, друже мій. До справ,— сказав Спіро і пе­ревів свої темні, близько посаджені очі, — У мене всю дорогу над Атлантикою слинка текла. Що ти для мене приготував?

Артеміс нахмурився. Він сподівався, що справи зачекають, коли вони закінчать обід.

— Не хочете глянути на меню?

— Ні. Останнім часом я багато не їм. І то, пере­важно пігулки та розчини. Проблеми з травленням.

 — Дуже добре,— зітхнув Артеміс і поклав на стіл алюмінієву валізку. — Перейдемо відразу до справ.

Він відкинув кришку, і перед ними опинився чер­воний куб завбільшки з програвач для міні-дисків на блакитному пінопласті.

Спіро протер окуляри кінчиком краватки.

— Що я бачу, хлопче?

Артеміс поставив на стіл сяючу коробочку.

— Майбутнє, містере Спіро. З випередженням розкладу.

Йон Спіро нахилився вперед, уважно придивився.

— Нагадує прес-пап’є.

Арно Блант гмикнув, не зводячи очей із Батлера.

— Тоді демонстрація,— потягнувся за металевою коробочкою Артеміс.

Натиснув кнопку, і прилад ожив. Бокові та пере­дня секції відкинулися, і на столі опинився монітор із колонками.

— Чудово,— пробурмотів Спіро.— Пролетіти три тисячі миль, щоб побачити мікро-телевізор.

Артеміс кивнув.

— Мікро-телевізор. Але й комп’ютер, що контро­люється голосом, мобільний телефон, діагностич­ний прилад. Ця маленька коробочка здатна зчитати будь-яку інформацію з будь-якої платформи, елек­тронної або органічної. Вона може показувати відео, читати лазерні диски, DVD; через неї можна виходи­ти в Інтернет, отримувати електронну пошту, зламувати комп’ютери. Вона може навіть просвітити вашу грудну клітку, щоб перевірити, як швидко б’ється ваше серце. Батареї цього комп’ютера вистачить на два роки, і він, звісно, безпровідний.

Артеміс замовк, даючи можливість усвідомити його слова.

Очі Спіро за окулярами стали просто величез­ними.

— Тобто, ця коробочка?..

— У порівнянні з нею всі інші технології безна­дійно застаріли. Ваші комп’ютерні розробки марні.

Американець кілька разів глибоко вдихнув.

— Але ж як... як?

Артеміс перевернув коробочку. На чорному за­пульсував інфрачервоний датчик.

— Ось і секрет. Універсальний датчик. Може про­читати будь-що. І якщо запрограмувати, він може підключитися до будь-якого потрібного вам супут­ника.

Спіро погрозив пальцем.

— Але ж він незаконний, чи не так?

— Аж ніяк,— посміхнувся Артеміс.— Законів проти таких штучок не існує. І не існуватиме ще ро­ків зо два після того, як прилад надійде у вироб­ництво. Пригадайте, скільки часу пішло на те, щоб закрити безкоштовні обмінні сайти в Інтернеті.

Американець затулив обличчя руками. То вже за­надто.

 — Не розумію. Ми зможемо користуватися тим, що маємо зараз, протягом років, ні, навіть десятків років. Тобі ж лише тринадцять. Як тобі це вдається?

Артеміс на мить замислився. Як відповісти? Що шістнадцять місяців тому Батлер захопив ельфійську групу захвату і конфіскував їхнє обладнання? А він, Артеміс, розібрав те обладнання і сконстру­ював цю дивовижну коробочку? Ні.

— Скажімо так, я просто дуже розумний хлопець, містере Спіро.

Спіро примружив очі.

— Може, не такий уже й розумний, яким хочеш здаватися. Мені потрібна демонстрація.

— Справедливо,— кивнув Артеміс.— У вас є мо­більний?

— Звісно.— Спіро поклав на стіл свій телефон. Остання модель «Фішн Чіпс».

— Цілковитий захист, я так розумію?

Спіро гордовито кивнув.

— Криптографічний шифр на п’ятсот біт. Най­кращий у своєму класі. Без коду до «Фішн-400» на­віть не проникнути.

— Побачимо.

Артеміс направив датчика на телефон. На моніто­рі відразу з’явилося зображення контенту телефону.

— Завантажити? — спитав металевий голос із ко­лонок.

— Так.

 Менш ніж за секунду справу було закінчено.

— Завантаження завершено,— сказала коробочка з ледь помітною ноткою самозадоволення.

Спіро перелякався.

— Не вірю. Ця система обійшлася у двадцять мільйонів доларів.

— І вона нічого не варта.— Артеміс показав йому монітор. — Хочете зателефонувати додому? А може, переказати гроші? Не варто зберігати номери бан­ківських рахунків на сім-карті.

Американець на кілька хвилин замислився.

— Це якийсь фокус,— нарешті сказав він.— Ма­буть, ти знав про мій телефон. Якимось чином, не питай мене, як саме, ти отримав доступ до мого телефону.

— Логічно,— признав Артеміс.— Я б і сам так по­думав. Скажіть, як би ви хотіли перевірити прилад.

Спіро, постукуючи пальцями по столу, оглянув ресторан.

— Поглянь туди,— він показав на полицю з відео над барною стійкою. - Покажи щось із відео.

— Оце й усе?

— Для початку згодиться.

Арно Блант демонстративно перебрав записи, зу­пинився на одному без назви. Кинув диск на стіл із такою силою, що ножі й виделки підстрибнули.

Артеміс ледь утримався, аби не закотити очі. Він поставив червону коробочку прямо на диск.

 На плазмовому екрані з’явилося меню диска.

— Завантажити? — запитала коробочка.

Артеміс кивнув.

— Завантажити, прочитати і програти.

Операція була завершена за секунду. На моніторі ожив старий англійський серіал.

— Найкраща якість,— зауважив Артеміс.— На­віть якщо дані, що поступили, не найкращої якості, Сі-Куб корегує сигнал.

— Який куб?

— Сі-Куб,— повторив хлопець.— Так я вирішив назвати цю маленьку коробочку. Трохи по-ди­тячому, визнаю. Але, як на мене, дуже підходить. Кубик, що все бачить,— тобто, скорочено буде — Сі-Куб.

Спіро схопив диск і кинув його Арно Бланту.

— Перевір.

Охоронець-блондин увімкнув програвач над барною стійкою і вставив диск у гніздо. На екрані з’яви­лися кадри «Вулиці Коронації». Саме те, що і на при­ладі. Але значно гіршої якості.

— Переконалися? — спитав Артеміс.

Американець дзенькнув браслетами.

— Майже. І ще одна остання перевірочка. У мене таке відчуття, що за мною стежать урядовці. Чи не міг би ти поглянути?

Артеміс трохи помовчав і звернувся до червоної коробочки:

 — Кубе, ти можеш визначити сигнали жучків у цьому помешканні?

Прибор задзижчав.

— Найсильніший іонний сигнал надходить із за­ходу, за вісімдесят кілометрів звідси, від супутника США з кодовим номером ST1132P. Зареєстрований у ЦРУ. Час надходження сигналу — вісім хвилин. Визначено ще кілька датчиків ЛЕП, пов’язаних із...

Артеміс швидко вимкнув звук. Звісно ж, ельфій­ське обладнання знайде інше ельфійське обладнан­ня. Над цим потрібно ще попрацювати. Якщо інфор­мація потрапить не в ті руки, на ельфів чекають неприємності.

— Що сталося, хлопче? Коробка ж іще не закінчи­ла. Хто ті ЛЕП?

Артеміс знизав плечима:

— Не заплатиш, не пограєш, як ви, американці, кажете. Одного прикладу достатньо. Ви на гачку в ЦРУ.

— ЦРУ,— зітхнув Спіро.— Вони підозрюють мене в продажу воєнних таємниць. Навіть змінили орбіту одного зі своїх супутників, аби стежити за мною.

— Або за мною,— зауважив Артеміс.

— Може, і за тобою,— погодився Спіро. — Ти з кожною секундою стаєш усе більш небезпечним.

Арно Блант іронічно гмикнув.

Батлер навіть не ворухнувся. Хтось має лишатися професіоналом.

 Спіро хруснув суглобами пальців — звичка, яку Артеміс не терпів.

— Отже, маємо вісім хвилин. Перейдемо до суті. Скільки ти хочеш за коробочку?

Артеміс не звернув уваги, його думки були за­йняті інформацією про датчики ЛЕП, яку він щойно почув від Куба. В одну бездумну мить він мало не видав своїх підземних друзів людині, здатній їх зни­щити.

— Перепрошую, що ви сказали?

— Я спитав, скільки ти хочеш за цю коробочку?

— По-перше, це Куб,— виправив його Артеміс.— А по-друге, він не продається.

Йон Спіро мало не задихнувся від обурення.

— Як не продається? Ти змусив мене перелетіти через Атлантичний океан, щоб показати те, що не продається? Якого біса?

Батлер обхопив пальцями рукоятку пістолета на поясі. Арно Блант завів руку за спину. Напруга зрос­тала.

Артеміс зчепив пальці.

— Містере Спіро, Йон. Я ж не дурень. Я розумію вартість свого Куба. В усьому світі не вистачить гро­шей, щоб за нього заплатити. Скільки б ви мені не заплатили, через тиждень він коштуватиме в тисячу разів більше.

— Чого ж ти хочеш, Фауле? — крізь зуби запитав Спіро.— Яка в тебе пропозиція?

 — Пропоную рік. За гарну ціну я триматиму мій Куб в таємниці ще один рік.

Йон Спіро покрутив ідентифікаційний браслет. Подарунок самому собі на день народження.

— Цілий рік не оприлюднюватимеш свій ви­нахід?

— Саме так. Тож ви матимете час, щоб продати свої акції до того, як усе обвалиться, та інвестувати виручені гроші в «Фаул Індастріс».

— «Фаул Індастріс» не існує.

Артеміс посміхнувся.

— Скоро з’явиться.

Батлер опустив руку на плече свого роботодавця. Таких, як Йон Спіро, дражнити не можна.

Але Спіро навіть не помітив глузування. Був зайнятий підрахунками. Крутив браслет, немов то були чотки.

— Твоя ціна? — нарешті запитав він.

— Золото. Одна метрична тонна,— відповів спад­коємець Фаулів.

— Багато.

Артеміс знизав плечима.

— Люблю золото. Воно не втрачає цінності. І до того ж, це зовсім мало в порівнянні з тим, що ви збе­режете.

Спіро подумав. Арно Блант за його плечем не зво­див очей з Батлера. Охоронець Фаула моргав, ніби нічого не сталося: у разі сутички сухі очі — дуже серйозна перешкода. Гра у хто кого передивиться — то для аматорів.

— Скажімо, мені не подобаються твої умови,— заговорив Йон Спіро.— Скажімо, я вирішу прихо­пити твій гаджет із собою просто зараз.

Груди Арно Бланта розправилися іще на санти­метр.

— Навіть якби ви забрали Куб,— посміхнувся Ар­теміс,— ви б не змогли ним скористатися. Такі тех­нології вашим інженерам навіть не снилися.

Спіро теж спробував посміхнутися.

— О, думаю, вони б здогадалися, що до чого. Навіть якщо на це пішло б років зо два, тобі було б байдуже. Там, де б ти опинився, про цю штуку ти б навіть не думав.

— Де б я не опинився, секрети Сі-Куба будуть зі мною. Він запрограмований на мій голос. Дуже ви­нахідливий код.

Батлер трохи зігнув коліна, приготувавшись стри­бати.

— Б’юся об заклад, що цей код ми зламаємо. У мене у «Фішн Чіпс» дуже непогана команда.

— Вибачте, якщо ваша непогана команда мене аж ніяк не вражає,— сказав Артеміс.— Ви вже кілька років плентаєтесь позаду «Фонетикса».

Спіро скочив на ноги. Йому не подобалася навіть назва. «Фонетикс» — єдина комунікаційна компанія, акції якої були дорожчими за акції «Фішн Чіпс».

 — Гаразд, хлопче, ти розважився. Тепер моя чер­га. Я маю йти, доки мене не застукав той супутнико­вий сигнал. Але я залишаю з тобою містера Бланта.— Він поплескав охоронця по плечу.— Ти знаєш, що треба робити.

Блант кивнув. Він знав. Чекав на цю мить.

Уперше відтоді, як почалася зустріч, Артеміс за­був про обід і зосередився на ситуації. Такого його план не передбачав.

— Містере Спіро. Ви ж не серйозно. Ми ж у людно­му місці, навколо нас цивільні. Ваша людина не може боротися з Батлером. Якщо ви не припините ці без­глузді погрози, я буду змушений відкликати свою про­позицію і негайно запустити Сі-Куб у виробництво.

Спіро поклав долоні на стіл.

— Послухай мене, хлопче,— прошепотів він. — Ти мені подобаєшся. За кілька років ти міг стати таким, як я. Та чи ти колись приставляв пістолета до чиєїсь скроні й натискав на курок?

Артеміс не відповів.

— Ні? — продовжив Спіро.— Звісно, ні. Для цьо­го потрібна сміливість. А в тебе її немає.

Артемісу забракло слів. Це з ним трапилося уже вдруге, відколи йому виповнилося п’ять років. Бат­лер зробив крок уперед. Неприкриті погрози — то вже його парафія.

— Містере Спіро. Не блефуйте. Може, Блант і ве­ликий хлопець, але не такий гнучкий, як я. І до того ж, між мною і вами зараз нікого немає. І повірте мені на слово, вам не сподобається.

Спіро вишкірив у посмішці жовті від нікотину зуби.

— Я б не сказав, що між нами нікого нема.

У Батлера з’явилося недобре передчуття. Немов на нього направили з десяток лазерів. Вони в пастці. Спіро якось удалося обійти Артеміса.

— Гей, Фауле? — поцікавився американець.— Ці­каво, чому твій обід так затримується?

І саме цієї миті Артеміс зрозумів, у яку халепу вони вскочили.

Усе сталося за долі секунди. Спіро клацнув паль­цями, і всі до одного відвідувачі ресторану витягли зброю. Вісімдесятирічна бабуся з револьвером у кіст­лявій руці вже не здавалася такою невинного. Із кух­ні вийшли двоє офіціантів з автоматами. Батлерові навіть не лишилося часу, щоби вдихнути.

Спіро постукав по солонці:

— Шах і мат, хлопче. Я виграв.

Артеміс пробував зосередитись. Має бути якийсь вихід. Але на думку нічого не спадало. Його обдури­ли. Може, це останні хвилини його життя. Перемог­ти Артеміса Фаула ще не вдавалося жодній людині. Але рано чи пізно це мало статися.

— Я йду,— сказав Спіро і поклав до кишені Сі- Куб.— Доки супутник мене не помітив. І оті інші ЛЕП, чи як там їх назвали. Ніколи про них не чув. Але я їх знайду, і вони пошкодують, що знають моє ім’я. Дуже приємно мати з тобою справу.

По дорозі до дверей Спіро підморгнув своєму охоронцеві.

— Маєш шість хвилин, Арно. Мрії здійснюються, еге ж? Будеш хлопцем, що переміг великого Батле­ра.— Він повернувся до Артеміса, не в змозі встояти перед спокусою: — До речі, чи не назвали тебе на честь богині Артеміди? Якесь у тебе дівчаче ім’я.— І він зник, розчинився у юрбі туристів.

Старенька зачинила за ним двері. Клацання замка луною пронеслося рестораном.

Артеміс вирішив узяти ініціативу у свої руки.

— Що ж, леді і джентльмени,— заявив він, нама­гаючись не дивитися на чорні зіниці стволів.— Ду­маю, ми можемо домовитися.

— Тихо, Артемісе!

Мозок Артеміса навіть не відразу зрозумів, що Батлер наказує йому замовкнути. Дуже нахабно з боку охоронця.

— Прошу...

Батлер затиснув йому рота рукою.

— Тихо, Артемісе. Ці люди — професіонали, з ними не можна торгуватися.

Блант покрутив головою, хруснув кістками.

— Ти все прекрасно розумієш, Батлере. Ми тут, щоб вас убити. Щойно містер Спіро отримав дзвінок, ми послали сюди своїх людей. Правду кажучи, не можу повірити, що ти купився на це, чуваче. Ну що ж... Старієш, мабуть.

Батлер і сам не міг повірити. Були часи, коли він починав перевіряти місце зустрічі за тиждень до призначеного часу. Може, він дійсно старіє? Отже, чудовий шанс більше не старіти.

— Гаразд, Бланте,— сказав Батлер і протягнув розкриті долоні.— Ти і я. Один на один.

— Дуже благородно,— гмикнув Блант.— Твій азійський кодекс честі, га? У мене кодексів немає. Якщо ти думаєш, що я погоджуся хоч на мізерний шанс лишити тебе живим, ти збожеволів. Усе дуже просто. Я тебе підстрелюю. Ти помираєш. Жодних дуелей. Жодних змагань один на один.

Блант ліниво потягнувся до кобури. Навіщо по­спішати? Варто Батлерові поворушитись, і в нього полетять десятки куль.

Мозок у Артеміса немов підвис. Звичайний потік ідей пересох. «Я помру,— думав він.— Повірити не можу».

Батлер щось сказав. Артеміс вирішив, що варто прислухатися.

— Чапля осінь жде завзято, буде сани фарбува­ти,— сказав охоронець, чітко вимовляючи кожне слово.

Блант прикручував глушник на дуло керамічного пістолета.

— Що ти таке верзеш? Що за нісенітниці? Тільки не кажи, що великий Батлер з’їхав з глузду! Ото я розкажу хлопцям!

Але старенька замислилася.

— Чапля осінь жде... Щось мені це нагадує.

Артемісові ці слова теж дещо нагадали. Майже повний вербальний код для детонатора звукової гра­нати, прикріпленої до нижньої поверхні стола. Бат­лерів невеличкий прилад безпеки. Іще одне слово — і граната вибухне, по ресторану прокотиться потужна звукова хвиля, що розіб’є всі вікна і розірве всі барабанні перетинки. Ані диму, ані вогню, але в радіусі десяти метрів усі, хто не подбав про вушні тампони, через п’ять секунд корчитимуться від болю. Одне-єдине слово.

Стара почухала потилицю дулом револьвера.

— Чапля осінь жде? Пригадую, що ми вчили цьо­го віршика у монастирській школі. Такий собі трюк, щоб запам’ятати кольори веселки.

Веселка. Останнє слово. Артеміс пригадав — в останню мить,— що має відкрити рота. Якщо зуби зчеплені, від звукової хвилі вони посиплються, як скло.

Граната миттєво вибухнула, і потужна хвиля роз­кидала одинадцятьох осіб в усі кінці кімнати. Ті, кому пощастило, вилетіли через двері або вікна. Кому не пощастило, зустрілися зі стінами. Захрусті­ло. І то були не стіни. 

Артеміса утримали обійми Батлера. Охоронець не­мов вріс у підлогу і міцно тримав хлопця. У порівнян­ні з громилами Спіро були в них ще й інші переваги: зуби лишилися цілими, кістки не поламалися, а вушні тампони вберегли барабанні перетинки від дірок.

Батлер озирнувся. Усі лежали на підлозі, схопив­шись за вуха. Іще кілька днів навіть очі не зможуть розплющити. Слуга дістав із кобури під пахвою сво­го «зігзауера».

— Лишайтеся тут, — наказав він. — Я перевірю кухню.

Артеміс опустився на стілець, кілька разів глибо­ко вдихнув. Навкруги панував хаос. Пил і стогін. Батлер знову його врятував. Іще нічого Не пропало. Може, вони навіть устигнуть перехопити Спіро, доки той не виїхав із країни. В аеропорту Хітроу у Батлера була своя людина — Сід Каммонс, колиш­ній військовий, який разом із дворецьким працював охоронцем у Монте-Карло.

У дверному прорізі з’явилася велетенська по­стать, загородивши собою сонячне світло. Батлер повернувся з розвідки. Артеміс важко дихав, його переповнювали емоції.

— Батлере,— почав він,— ми маємо поговорити про твою зарплату...

Але то був не Батлер. Арно Блант. У кожній руці він щось тримав. У лівій — два маленьких жовтих конуси.

 — Вушні тампони,— сплюнув він крізь розкри­шені зуби.— Завжди з ними, якщо збираюся на бій­ку. Чудова річ, еге ж?

У правій руці він стискав пістолет із глушником.

— Ти перший,— сказав він хлопцеві.— Мавпа після тебе.

Арно Блант підняв пістолета, прицілився і вистрі­лив.

ГЛАВА 2: ІЗОЛЯЦІЯ

Небесне місто, ельфи

ХОЧА Артеміс того і не хотів, але пошук Кубом сигналів спостереження мав далекосяжні наслідки. Оскільки параметри пошуку були дуже розпливчасті,

Куб просканував і далекий космос, і глибокий під­земний світ.

Під землею ельфи з ніг збилися, намагаючись подавити революцію гоблінів. Через три місяці після спроби перевороту найголовніші злодії опи­нилися за ґратами. Але ще кілька ізольованих груп — залишки тріади Б’ва Келл — блукали по ту­нелях навколо Небесного міста з незаконними лазерами-«Софтноузами» і грабували тих, хто тра­питься на шляху.

Усіх офіцерів ЛЕП кинули на операцію «Зачист­ка», доки не розпочався туристичний сезон. Міській Раді аж ніяк не хотілося, аби туристи витрачали своє золото в Атлантиці, бо центральна площа Небесного міста стала небезпечним місцем для прогулянок. Урешті-решт, вісімдесят відсотків міської казни ста­новив прибуток від туризму.

Капітан Холлі Шорт служила в розвідці. Власне, її обов’язком було літати на поверхню і виловлювати ельфів, що пробралися на землю без візи. Якби хоч одного дурного ельфа спіймали Люди Бруду, Небес­не місто уже не було б небесним. Але оскільки ще не всі гобліни облизували свої зіниці у виправних закладах, Холлі виконувала те саме завдання, що й решта офіцерів ЛЕП: вони мали швидко реагувати на сигнали з приводу Б’ва Келл.

Сьогодні вона ескортувала чотирьох гоблінів-дебоширів на суд у Поліцейську Плазу. їх знайшли, коли вони хропли в крамниці делікатесів із комах, із роздутими від учорашньої гулянки животами. їм по­щастило, що Холлі прибула слушної миті: гном — власник крамниці уже був готовий підсмажити лус­кату четвірку в казані з киплячою олією.

Напарником Холлі в операції «Зачистка» був ка­прал Граб Кельп, молодший брат відомого капітана Трабла Кельпа, одного з почесних офіцерів ЛЕП. Ха­рактер у Граба, на відміну від братового, був не та­кий стоїчний.

— У мене через останнього гобліна ніготь зламав­ся,— поскаржився молодший офіцер і сунув пальця до рота. 

— Боляче, мабуть,— спробувала проявити спів­чуття Холлі.

Вони їхали по автоматичній смузі до Поліцей­ської Плази, заарештовані в наручниках сиділи в ку­зові фургона ЛЕП. Власне, машина була не зовсім службовою. Б’ва Келл удалося підпалити стільки ЛЕПівських автівок під час свого короткого пов­стання, що ЛЕП довелося відібрати у пересічних громадян усе, що має двигун і достатньо місця для кількох заарештованих. Отже, зараз Холлі сиділа за кермом фургона з доставки каррі, на дверцятах яко­го спреєм намалювали жолудь. Гноми, яким належав фургон, просто забили двері та повитягали печі. Шкода, що вони не прибрали ще й запах.

Граб уважно роздивлявся палець.

— У наручників гострі краї. Потрібно написати скаргу.

Холлі зосередилася на дорозі, хоча по автоматич­ній смузі машина їхала сама собою. Якщо Граб напи­ше скаргу, то вона буде не перша і навіть не двадця­та. Молодшому братові Трабла не подобалося геть усе, крім себе самого. Зараз він дуже помилявся: ні­яких гострих країв на плексигласових вакуумних на­ручниках не було. Якби на якомусь наручнику була хоча б подряпина, гобліни швидко б проколупали дірку на іншому, і їм до рук потрапило б повітря; а перевозити в кузові машини гобліна, що кидається вогняними кулями, нікому не хотілося. 

— Розумію, що зламаний ніготь — то дуже не­значний привід для скарги, але ж ніхто не може зви­нуватити мене в тому, що я звертаю увагу на незнач­ні речі.

— Ти! Незначні речі! Боже борони.

Граб гордовито розправив груди.

— Урешті-решт, я єдиний член першого загону, який протистояв людині. Батлеру.

Холлі голосно застогнала. Вона сподівалася, що Граб не почне знову розказувати свою історію про Артеміса Фаула. З кожним разом оповідання ставало довшим та обростало фантастичними подробицями. Насправді Батлер його просто відпустив, як рибалка відпускає малу рибинку.

Але Граб натяку не зрозумів.

— Я це дуже добре пам’ятаю,— мелодраматично почав він.— Була темна ніч.

І, немовби його слова мали якусь дивну магічну силу, світло в місті погасло.

І не тільки це. Автоматична смуга зупинилася, і фургон завмер на півдорозі серед інших нерухомих машин.

— Це не я,— швидко прошепотів Граб.

Холлі нічого не відповіла: вона вже висунулася з дверей. Штучне сонце над містом, що було точною копією наземного, почорніло. В останню мить до того, як зовсім стемніло, Холлі глянула в напрямку Північного Тунелю і побачила, як двері до нього зачиняються, і по периметру загораються аварійні вогні. Небесне місто від зовнішнього світу відділяли шістдесят метрів сталі. Схожі двері перекрили всі стратегічні виходи по всьому місту. Ізоляція. Існува­ло лише три причини, чому Рада ініціювала ізоляцію міста: затоплення, карантин, або про їхнє існування дізналися люди.

Холлі озирнулася. Ніхто не потопав. Ніхто не по­мирав. Отже, лишалися Люди Бруду. Врешті-решт, здійснився найгірший жах усіх ельфів.

Над головою заблимали аварійні ліхтарі, м’яке біле світло штучного сонця змінилося дивним пома­ранчевим. Автоматична смуга потягла поліцейські машини в найближче депо.

Пересічним громадянам так не пощастило. їм до­велося йти пішки. Сотні ельфів вилазили зі своїх ав­томобілів, занадто перелякані, щоб протестувати. Незадоволення буде пізніше.

— Капітане Шорт! Холлі!

Граб. Жодних сумнівів, напише на когось скаргу.

— Капрале,— обернулася вона до машини.— Не час панікувати. Ми маємо показати приклад...

Слова застрягли в горлі, коли вона побачила, що відбувається у фургоні. Усі автомобілі ЛЕП отрима­ли резервний десятихвилинний заряд, щоб довезти по автоматичній смузі свій вантаж у безпечне місце. Цього заряду вистачило б і на те, щоб утримати на­ручники. Звісно, вони їхали не на службовому транспорті й резервного заряду не отримали. Гобліни це швидко зрозуміли і спробували пропалити фургон.

Граб вивалився з машини, його шолом почорнів від сажі.

— Наручники відкрилися, і вони почали кидати­ся кулями,— ледь видихнув він, відбігши на безпеч­ну дистанцію.

Гобліни. Маленький жарт еволюції. Вибрати най­дурніших створінь на планеті й наділити їх здібнос­тями виробляти вогонь. Якщо гобліни не припинять кидатися вогняними кулями, всі скоро сидітимуть у калюжі розтопленого металу. Не найкращий спо­сіб провести час, навіть якщо ти вогнетривкий.

Холлі активувала підсилювач на своєму шоломі.

— Гей ви, у фургоні! Припиніть вогонь. Машина розтопиться, і ви разом із нею.

Кілька секунд із машини валив дим. Потім усе за­спокоїлося. З-поза ґрат виглянуло обличчя, промай­нув роздвоєний язик.

— Думаєш, ми дурні, ельфе? Ми просто пропали­мо собі акуратненьку дірочку.

Холлі підійшла ближче і додала гучності.

— Слухайте мене, гобліни Ви дурні, давайте про­сто визнаємо цей факт і підемо далі. Якщо ви про­довжуватимете кидатися вогняними кулями, дах фургону розтопиться і стече на вас. Краплі металу — практично те ж саме, що й людські кулі. Може, ви і вогнетривкі, але чи куленепробивні?

 Гоблін облизав зіниці та замислився.

— Ти брешеш, ельфе! Ми просто пропалимо дір­ку у фургоні. А потім спалимо тебе.

Гобліни знову почали кидатися кулями, автомо­біль захитався і зашипів.

— Не хвилюйся,— крикнув Граб із безпечної дистанції. — Вогнегасник нам допоможе.

— Допоміг би,— виправила його Холлі,— якби вогнегасники не були підключені до головного дже­рела, а його вимкнули.

Кожен автомобіль, у якому готувалася чи розігрі­валася їжа, мав відповідати певним правилам по­жежної безпеки, інакше він просто не мав би права роз’їжджати містом. У фургоні мало бути кілька вог­негасників, які б залічені секунди затопили весь са­лон спеціальною піною. Добре, що ця піна застигала від контакту з повітрям, погано, що вогнегасники підключалися до автоматичної смуги. Немає жив­лення — немає піни.

Холлі витягла із кобури «Нейтрино-2000».

— Доведеться мені самій усе ввімкнути.

Капітан Шорт закрила шолома і полізла в кабіну фургона. Металу вона намагалася не торкатися, бо хоча мікроволокна ЛЕПівського комбінезону і були сконструйовані так, щоб відводити зайве тепло, вони не завжди робили те, для чого їх було винай­дено.

Гобліни лежали на спині й кидали кулі в дах.

 — Припинити! — наказала вона, наставивши на них лазера.

Троє з арештантів не звернули на неї ніякої уваги. Один, можливо, ватажок, повернув до неї свою лус­кату морду. Холлі побачила в нього на зіницях тату. Така неймовірна дурість напевне гарантувала йому підвищення в лавах Б’ва Келл, якби тих не розігнали.

— Ти нас усіх не дістанеш, ельфе,— випустив він дим із рота і ніздрів,— І один із нас дістанеться до тебе.

Гоблін має рацію, хоча й не тому, чому він уважає. Холлі раптом пригадала, що під час ізоляції стріляти з лазера вона не може. Згідно з правилами, не повинно бути жодного неприхованого джерела енергії на випа­док, якщо Небесне місто просвічували сканерами.

Її сумніви відразу помітив гоблін.

— Так я і знав! — вигукнув він і кинув кулю в на­прямку Холлі. Спалахнуло червоним, на візор шоло­ма посипалися іскри. Дах над головами гоблінів не­безпечно провис. Іще кілька секунд, і він упаде.

Холлі відстебнула від паска дротик, уставила його до пускової установки над барелем «Нейтрино». Пуск здійснювався за допомогою пружини, як у ста­рих арбалетах, і не нагрівав жодної деталі. Ніякі дат­чики пострілу б не засікли.

Гобліни щиро розважалися. У них таке часто тра­пляється перед тим, як їх посадять у в’язницю. Може, тому у в’язницях так багато гоблінів?

 — Дротик? Ти хочеш затицяти нас до смерті, ма­ленький ельфе?

Холлі прицілилася в носик вогнегасника в даль­ньому кінці фургона.

— Будь ласка, тихіше,— сказала вона і випустила дротик. Той пролетів над головами гоблінів і впився в носик. Через кузов фургона протягся шнур.

— Не влучила,— сказав гоблін, облизнувшись.

Такі вже ті гобліни: опиняться у розплавленому фургоні під час ізоляції під прицілом офіцера ЛЕП і вважають, що вони все одно перемагають.

— Я ж наказала замовкнути! — гримнула Холлі та смикнула за шнур.

Із носика хлинуло вісімсот кілограмів піни зі швидкістю двісті миль за годину. Можна не казати, що вогняні кулі згасли. Піна, що вже почала швидко застигати, придавила гоблінів до підлоги. Ватажка притисло до ґрат із такою силою, що можна було легко розгледіти тату на його зіницях. На одній було витравлено: «Матуся», на іншій — «Тутусь». З по­милкою, але гобліни, мабуть, того не помічали.

— Ой,— сказав він. Боляче йому не було, просто повірити не міг. Більше нічого сказати не встиг, бо в роті вже було повно піни.

— Не хвилюйся,— заспокоїла його Холлі.— Піна пориста, тож дихати ти зможеш. Але вона абсолют­но вогнетривка, тож пропалюйте собі дірку, скільки душа забажає.

 Коли Холлі вилізла з фургона, Граб роздивлявся ніготь. Вона зняла шолом, рукавом комбінезона ви­терла сажу з візора. Він мав спеціальне покриття, тож нічого до нього прилипати не повинно було. Може, віддати, щоб укрили додатковим шаром?

— Усе гаразд? — запитав Граб.

— Так, капрале. Усе гаразд. І не завдяки вам.

У Граба вистачило нахабства образитися.

— Я стояв на варті, капітане. Ми не можемо всі бути героями.

Типовий Граб. Для всього у нього знайдеться ви­правдання. З ним вона розбереться пізніше, а зараз потрібно якомога швидше дістатися Поліцейської Плази і дізнатися, чому Рада закрила місто.

— Думаю, треба повертатися до штаб-квартири,— запропонував Граб.— Якщо на нас напали люди, може, хлопці з розвідки захочуть мене про них розпитати.

— Думаю, мені потрібно повертатися до штаб- квартири, а ви маєте лишатися тут і наглядати за арештованими, доки знову не увімкнуть живлення. Як ви вважаєте, чи впораєтеся? Чи ви недієздатні через зламаний ніготь?

Каштановий йоржик волосся у Холлі наїжачився, круглі карі очі суворо дивилися на Граба.

— Ні, Холлі... капітане. Довіртеся мені. Усе під контролем.

«Сумніваюся»,— подумала Холлі й рушила до По­ліцейської Плази.

 У місті запанував хаос. Усі громадяни на вулицях із недовірою витріщалися на свої прилади. Деякі юні ельфи не мали сили винести втрату мобільного теле­фону. Вони йшли вулицею та схлипували.

Допитливі ельфи потяглися до Поліцейської Пла­зи, як метелики до світла. І то було майже буквально, адже штаб-квартира ЛЕП була мало не єдиним освіт­леним місцем у місті. Звісно, живлення отримали лікарні та служби невідкладної допомоги, але окрім них єдиною державною організацією, що продовжу­вала працювати, була ЛЕП.

Холлі проштовхалася через натовп. Черги до до­відкових бюро тяглися вниз по сходах аж на вулицю. Сьогодні всі ставили лише одне питання: «Що стало­ся з живленням?»

Це питання крутилося і на язиці у Холлі, коли вона пробилася до командного пункту, але вона ли­шила його при собі. В кімнаті уже було повно капіта­нів, до яких приєдналися троє регіональних коман­дирів й усі семеро членів Ради.

— Ага,— сказав голова Кахартез.— Останній ка­пітан.

— Я не отримала аварійного живлення,— пояс­нила Холлі.— Автомобіль не службовий.

Кахартез поправив офіційного конусоподібного капелюха.

— Немає часу на виправдання, капітане. Містер Фо­улі готовий розпочати брифінг. Чекали лише на вас.

 Холлі зайняла своє місце за капітанським столи­ком поруч із Траблом Кельном.

— Із Грабом усе гаразд? — прошепотів той.

— Ніготь зламав.

Трабл закотив очі.

— Не сумніваюся, що тепер він накатає скаргу.

Через двері протупотів кентавр Фоулі, в руках у нього була купа дисків. Фоулі — технічний геній ЛЕП, і завдяки його інноваціям у галузі безпеки люди ще й досі не знайшли підземну цивілізацію ельфів. Та, може, все уже змінилося.

Кентавр вправно вставив диск в операційну сис­тему, відкрив кілька вікон на плазмовому моніторі завбільшки зі стіну. На екрані з’явилися якісь склад­ні алгоритми і хвильові графіки.

Фоулі голосно відкашлявся.

— Спираючись на ці дані, я порадив голові Ка­хартезу ініціювати ізоляцію.

Командир Рекону Рут прикусив незапалену гриб­кову сигару.

— Думаю, я висловлю думку всієї кімнати, Фоулі, якщо скажу, що не бачу нічого, крім ліній і закарлю­чок. Звісно, вони мають сенс для такого розумного поні, як ти, але решті з нас доведеться пояснити все простою гномською мовою.

Фоулі зітхнув.

— Простими словами. Дуже простими. Нас запе­ленгували. Досить зрозуміло?

 Так. У кімнаті запанувала тиша. «Запеленгува­ли» — старий термін від військово-морського флоту, коли ще користувалися сонарами. «Запеленгува­ли» — так казали, коли визначали місце розташуван­ня. Хтось знав, що під землею були ельфи.

Рут отямився першим.

— Запеленгували. І хто ж нас запеленгував?

Фоулі знизав плечима.

— Не знаю. То було лише кілька секунд. Не встиг нікого впізнати. Навіть відстежити сигнал було не­можливо.

— Що вони засікли?

— Багато чого. Усе, що є під Північною Європою. Скопи, сентинелі, камери. Уся інформація звідти.

Катастрофічні новини. Хтось за кілька секунд отримав усі дані щодо спостережень ельфів за Пів­нічною Європою.

— То була людина,— спитала Холлі,— або при­булець?

Фоулі показав на цифрове зображення променя.

— Не можу сказати напевне. Якщо це людина, то вона скористалася чимось новеньким. Такого прила­ду я ще не бачив. Таких технологій іще ні в кого не з’я­вилося, наскільки мені відомо. Що б то не було, воно прочитало нас, немов відкриту книгу. Усі мої засте­режні заходи просто не спрацювали, ніби їх і не було.

Кахартез зняв свого офіційного капелюха. Потре­би дотримуватися протоколу більше не було.

 — Що це означає для нашого Народу?

— Важко сказати. Є найкращий і найгірший сце­нарії. Наш таємний гість міг дізнатися про нас усе, що хотів, і тепер може зробити з нашою цивіліза­цією що завгодно.

— А найкращий сценарій?

Фоулі зітхнув.

— Це і був найкращий сценарій.

Командир Рут викликав Холлі до свого офісу. Кімната просякла сигарним димом, незважаючи на очищувач, умонтований над столом. Фоулі уже був там, його пальці бігали по клавіатурі командира.

— Сигнал виходив із якогось місця в Лондоні,— сказав кентавр.— Ми про нього дізналися, тому що саме цієї миті я випадково глянув на монітор.— Він упав на клавіатуру і потрусив головою.— Неймовір­но. Якась нова гібридна технологія. Дуже схожа на нашу іонну систему, але не ідентична — на волоску від нашої.

— Зараз не важливо, як саме,— сказав Рут.— Мене більше непокоїть, хто.

— Що я можу зробити, сер? — запитала Холлі.

Рут підвівся і підійшов до мапи Лондона на плаз­мовому моніторі.

— Я хочу, щоб ти підписала пропуск, вирушила нагору і чекала. Якщо нас знову запеленгують, мені потрібен хтось для швидких дій. Цю штуку записати ми не можемо, але стежитимемо за сигналом. Щой­но він з’явиться на екрані, ми вишлемо тобі коорди­нати, і ти зможеш провести розслідування.

Холлі кивнула.

— Коли найближче виверження?

Виверженням вони називали сплески магми, яки­ми офіцери Рекону користувалися, щоб у титановому транспортері потрапити на поверхню землі. Пілоти транспортерів казали, що вони «катаються намагмі».

— Тут нам не пощастило,— відповів Фоулі.— Найближчі кілька днів нічого не намічається. Дове­деться тобі летіти туристичним транспортером.

— А ізоляція?

— Я підключив живлення до Стоунхенджу і на­ших найближчих баз. Доведеться ризикнути. Ти по­винна летіти на поверхню, ми маємо лишатися на зв’язку. Від цього залежить майбутнє нашої цивілі­зації.

Холлі відчула, як їй на плечі впав важкий тягар відповідальності. Щось оте, від чого «залежить май­бутнє нашої цивілізації», останнім часом трапляєть­ся частіше і частіше.

ГЛАВА 3: НА КРИЗІ

Ан Фан», Найтсбрідж

ВИБУХ Батлерової звукової гранати зніс двері кухні, розкидав металеве приладдя, немов то була суха трава. Акваріум розбився, і все, що від нього лишилося,— калюжа, уламки плексигласу і здивовані омари. Вони повзали серед цього безладу з піднятими клішнями. Працівники ресторану лежали на підлозі, зв’язані й мокрі, але живі. Батлер їх не звільнив. Істерика йому зараз не потрібна. Розбереться з ними пізніше, коли загрозу буде нейтралізовано.

Старенька ворухнулася, сіпнулася в бік дверей. Дворецький перевірив її зіниці. Під лобом, не сфо­кусовані. Безпечна. Але все одно револьвер у жінки забрав. Зайва обережність не завадить. Сьогодні це правило знову підтвердилося. Якби мадам Ко поба­чила, що сьогодні сталося, вона власноруч би вивела його тату про закінчення курсу.

 Кімната була чистою, але охоронця все одно щось турбувало. Військова інтуїція не давала йому спо­кою, колола, як зламана кістка. Батлер знову при­гадав мадам Ко, свого сенсея з Академії. Головна функція охоронця — захищати свого начальника. Начальника не можна пристрелити, якщо ви закри­ваєте його собою. Мадам Ко завжди називала пра­цедавця начальником. Бо з начальником: у дружні стосунки не вступають.

Цікаво, чому на думку спало саме це правило? Чому саме воно, з кількох сотень, які мадам Ко на­магалася запхати йому в голову? Власне, це очевид­но. Він порушив перше правило особистого захисту, залишивши свого начальника незахищеним. Прави­ло друге: Не розвивати до начальника емоційну при­хильність. Тут він теж облажався. Він так прив’я­зався до Артеміса, що це почало впливати на його спостережливість.

Він так і бачив перед собою мадам Ко, нічим не примітну жінку в костюмі хакі, що для всього світу була лише звичайною японською домогосподаркою. Але скільки домогосподарок цієї національності мо­жуть так швидко нанести удар, що аж повітря свис­тить? Ти зганьбив себе, Батлере. Зганьбив своє ім’я. Краще б уже ти пішов чоботи латати. Твого на­чальника уже нейтралізували.

Батлер рухався немов уві сні. Повітря наче утри­мувало його, не давало бігти до дверей кухні. Він знав: щось має статися. Арно Блант — професіонал. Може, й пихатий — цей гріх часто трапляється серед охоронців,— але все одно професіонал. Такі ніколи не забувають про вушні тампони, якщо існує ймо­вірність стрілянини.

Під ногами сковзали кахлі, але Батлер знав, як із цим упоратись: він нахилився вперед і поставив гу­мові підошви чобіт трохи під кутом. Його непошко­джені барабанні перетинки зловили вібрації з боку залу. Розмова. Артеміс до когось звертався. Арно Блант, хто ж іще. Уже пізно.

Батлер проскочив через службові двері зі швид­кістю, якій би позаздрили олімпійські чемпіони. Мозок почав прораховувати варіанти, щойно очі побачили картину: Блант вистрілив. Тут уже нічого не можна було вдіяти. Лишалася єдина можливість. І Батлер ухопився за неї без жодних вагань.

У правій руці Блант тримав пістолета з глушни­ком.

— Ти перший,— сказав він хлопцеві.— Мавпа після тебе.

Арно Блант підняв пістолета, прицілився і вистрі­лив.

Просто з повітря матеріалізувався Батлер. Здава­лося, він заповнив собою цілу кімнату, кинувся на­зустріч кулі. Якби він був трохи далі, кевлар, із якого був зроблений його бронежилет, витримав би, але Блант вистрілив майже в упор, тож куля з тефлоно­вим покриттям пройшла крізь бронежилет, як роз­жарена кочерга крізь сніг. І увійшла в груди Батлера лише на сантиметр нижче серця. Рана була смер­тельною. І поруч не було капітана Шорт, яка могла б зцілити його своєю магією.

Інерція самого Батлера у поєднанні із силою кулі кинула його на Артеміса, й обидва завалилися на візок із десертами. Хлопця майже не було видно, з-під тіла охоронця виглядав лише носок одного че­ревика.

Дихання у дворецького стало поверхневим, очі затуманилися. Але він іще був живий. Мозок вироб­ляв електричні сигнали, і в голові крутилася одна- єдина думка: захистити начальника.

Арно Блант охнув від несподіванки, і Батлер ви­пустив на звук шість куль. Результатом пострілів він був би розчарований, якби побачив. Але одна куля знайшла собі ціль і зачепила Блантову скроню. Той одразу втратив свідомість. Струс мозку гарантовано. Арно Блант приєднався до інших членів своєї коман­ди, що лежали на підлозі.

Більше нічого не можна було зробити. Артеміс або лишився живий, або ні. Якщо ні, то Батлер усе одно не зміг би виконати умови свого контракту. Усвідомлення цього принесло йому неймовірний спокій. Більше ніякої відповідальності. Можна жити лише своїм життям, нехай його і лишилося кілька секунд. І до того ж, Артеміс був не просто начальни­ком. Він був частиною життя охоронця. Його єди­ним справжнім другом. Мадам Ко, може, і не сподо­балося б таке ставлення, але вона нічого не могла з цим зробити. Та й ніхто не міг.

Десерти Артемісу ніколи не подобалися. І ось він лежить серед еклерів, чізкейків і меренг. Костюм безнадійно зіпсовано. Звісно, мозок хлопця чіплявся за ці факти, аби не думати про те, що сталося. Але тіло вагою в дев’яносто кілограмів важко було ігно­рувати.

На щастя, Батлер штовхнув Артеміса на другу по­лицю візка, а сам лишився нагорі, на полиці з моро­зивом. Наскільки хлопець зрозумів, торт «Чорний ліс» значно пом’якшив падіння, і йому вдалося уник­нути серйозних пошкоджень внутрішніх органів. Але до костоправа все одно доведеться завітати. Може, і Батлерові теж, незважаючи на те що той був дужим, мов троль.

Артеміс виповз із-під свого дворецького. Куди б він не поставив руку чи ногу, усюди вибухали ріжки з кремом.

— Знаєш, Батлере,— пробурчав підліток,— я мушу ретельніше вибирати собі ділових партнерів. І дня не минає, як ми стаємо жертвами змови.

Хлопець із полегшенням побачив на підлозі не­притомного Арно Бланта. 

— Іще одним злодієм менше. Чудовий постріл, Батлере, як завжди. До речі, я вирішив надалі на кожну зустріч надягати куленепробивний жилет. Тож, твоя робота трохи полегшиться, еге ж?

Саме цієї миті Артеміс помітив сорочку Батлера. У нього перехопило дух, немов хтось невидимий ударив його в сонячне сплетіння. Його вразила не ді­рочка в жилеті, а кров, що з неї витікала.

— Батлере, ти поранений. Тебе підстрелили. Але чому ж кевлар?..

Охоронець не відповів, та й у тому не було потре­би. Артеміс знав ядерну фізику краще, ніж фахівці. Якщо чесно, він часто викладав в Інтернеті лекції під псевдонімом Еммсі Сквайр. Отже, прискорення кулі виявилося завеликим, щоб жилет його витримав. До того ж, куля була, мабуть, укрита тефлоном.

У глибині душі Артемісові хотілося обхопити охоронця обома руками і плакати над ним, як над братом. Але це бажання він придушив. Думати зараз потрібно швидко.

Роздуми перебив Батлер.

— Артемісе... це ви? — сказав він, через силу ви­мовляючи слова.

— Так, я,— відповів Артеміс, і голос у нього тремтів.

— Не хвилюйся. Джульєтта вас захистить. Із вами все буде гаразд.

— Нічого не кажи, Батлере. Лежи і не ворушися. Рана не серйозна. 

Батлер щось прохрипів. Мабуть, хотів розсмі­ятися.

— Ну гаразд, дуже серйозна. Але я щось приду­маю. Просто лежи і не ворушись.

Зібравши останні сили, Батлер підвів руку.

— Прощавайте, Артемісе,— сказав він.— Друже мій.

Артеміс схопив руку. З очей полилися сльози. Не­стримно.

— Прощавай, Батлере.

Очі у євразійця стали спокійними.

— Артемісе, називай мене... Домовиком.

Почувши це ім’я, Артеміс зрозумів дві речі. По- перше, його вірний союзник називався на честь слов’янського духа-охоронця. По-друге, випускники Академії мадам Ко ніколи не відкривали своїх справ­жніх імен своїм начальникам. Це допомагало суворо дотримуватися етикету. І Батлер ніколи б не пору­шив цього правила... Якби це й досі мало значення.

— Прощавай, Домовику,— схлипнув хлопець.— Прощавай, друже.

Рука впала. Батлера не стало.

— Ні! — закричав Артеміс, відступивши.

Це не правильно. Не так усе мало скінчитися. Чо­мусь він завжди уявляв, що вони помруть разом — у якомусь екзотичному місці, не в змозі впоратися з нездоланними труднощами. Може, на схилах про­будженого Везувію або на берегах величного Гангу. Але разом, як друзі. Ураховуючи все, через що вони пройшли, Батлер просто не міг померти від руки якогось другосортного качка.

Одного разу Батлер уже мало не помер. Рік тому він бився з тролем із тунелів під Небесним містом. Тоді своєю ельфійською магією його врятувала Холлі Шорт. Але зараз поруч не було жодного ельфа, який би зміг урятувати життя Батлера. Час перетворився на ворога. Якби Артеміс мав трохи більше того часу, він би придумав, як зв’язатися з ЛЕП і переконати Холлі знову скористатися своєю магією. Лишалося хвилини чотири, доки мозок Батлера не відключить­ся. Дуже мало. Навіть для такого генія, як Артеміс. От би купити трохи більше часу. Або вкрасти.

Думай, хлопче, думай. Подивись, як можна ско­ристатися ситуацією. Артеміс витер з очей сльози. Він у ресторані. Тут подають морепродукти. Усе марно! Нічого тут не вдієш. Якби вони були в якійсь лікарні, він би щось зробив. Але тут? Чим можна було скористатися тут? Духовки, раковини, каструлі. Навіть якби в нього були всі необхідні інструменти, він іще не закінчив курс медицини. Та й запізно вже було звертатися до традиційної хірургії, хіба приду­мали метод трансплантації серця менш ніж за чоти­ри хвилини.

Минали секунди. Артеміс сердився сам на себе. Час проти нього. Час — його ворог. Час потрібно зу­пинити. В мозку Артеміса електричним розрядом нейронів спалахнула думка. Нехай він і не мож зупинити час, але він може затримати Батлера. Процес ризикований, звісно, але це єдиний шанс, що в них лишився.

Артеміс ногою зняв візок із гальма і покотив його до кухні. Кілька разів довелося зупинятися, аби при­брати зі шляху непритомні тіла.

До ресторану квапилися машини «швидкої допо­моги». Очевидно, вибух привернув увагу. Лишилося кілька хвилин, і йому доведеться вигадувати для по­ліції якусь історію... Краще зникнути... Відбитки пальців не проблема, адже в ресторані було кілька десятків відвідувачів. Лишається тільки вибратися звідси раніше, ніж тут з’являться найкращі лондон­ські поліцейські.

Усе кухонне обладнання було зроблено з іржо­стійкої сталі. Плити, витяжки, робочі поверхні — після вибуху все було завалено уламками. В раковині тріпотіла риба, по кахлевій підлозі повзали омари, зі стелі скрапували залишки страв.

Ось воно! В дальньому кінці кухні. Ряд морозиль­ників, таких необхідних у ресторані морепродуктів. Артеміс підштовхнув візок плечем, спрямувавши його до морозильників.

Найбільший із них був зі спеціальними розсувни­ми дверцятами, як то часто зустрічається у великих ресторанах. Артеміс швидко розчинив дверцята, по­викидав звідти лососів, морських окунів і хеків, укритих інеєм.

Кріогеніка. Єдиний їхній шанс. Наука про те, як заморозити тіло, доки медицина достатньо еволю­ціонує, щоб його оживити. Щоправда, медична спілка цей метод не сприйняла, але щороку міль­йони фунтів стерлінгів надходили від ексцентрич­них багатіїв, яким, хотілося мати більше ніж одне життя, аби витратити всі свої гроші. Зазвичай кріогенні камери мають відповідати певним стан­дартам, але в Артеміса не було часу думати про ті стандарти. На деякий час морозильник згодиться. Необхідно тримати голову Батлера в холоді, аби зберегти клітини мозку. Доки функції мозку не по­рушені, його теоретично можна оживити, навіть якщо серце не б’ється.

Артеміс підштовхнув візок до морозильника і за допомогою срібного блюда переклав тіло дворець­кого на кригу. Ноги довелося підігнути, але тіло вліз­ло. Артеміс завалив свого товариша зверху льодом, а потім виставив температуру на термостаті на мінус чотири, аби уникнути пошкодження тканин. Облич­чя Батлера майже не було видно.

— Я повернуся,— сказав хлопець. — Спи.

Сирени були вже близько. Почувся скрегіт коліс.

— Тримайся, Домовику,— прошепотів Артеміс і зачинив дверцята.

Артеміс вийшов через задні двері та змішався з юрбою місцевих жителів і туристів. Поліція фотографуватиме натовп, тож хлопець не затримався поряд із рестораном і навіть не озирнувся. Він прой­шов до найближчого торгівельного центру і сів за столик у кафе.

Після того як він переконав офіціантку, що не шу­кає мамусю і має достатньо готівки, щоб заплатити за горнятко чаю, Артеміс дістав мобільний телефон і вибрав номер у меню швидкого набору.

Йому відповіли після другого дзвінка.

— Вітаю. Говоріть скоріше, ким би ви не були. Наразі я дуже зайнятий.

Інспектор Джастін Барр зі Скотланд-Ярду. Гру­бий голос у Барра з’явився завдяки ножу, приставле­ному до горла під час розборів у барі в дев’яностих. Якби поруч не опинився Батлер, щоб зупинити кро­вотечу, Джастін Барр так і лишився би сержантом. Настав час сплатити борг.

— Інспекторе Барр, це Артеміс Фаул.

— Артемісе, як справи? І як там мій старий друг Батлер?

Хлопець потер лоба.

— Боюсь, йому зовсім недобре. Потрібна ваша послуга.

— Заради нашого велетня все що завгодно. Чим можу допомогти?

— Ви чули щось про стрілянину в Найтсбріджі?

Запанувала тиша. Артеміс почув, як задзижчав факс і хтось відірвав папір.

 — Так. Щойно надійшла інформація. В одному з ресторанів розбили шибки. Нічого серйозного. Кілька туристів у шоковому стані. Згідно з попере­днім звітом там сталося щось на кшталт локалізо­ваного землетрусу, якщо цьому можна вірити. Там зараз дві наші машини. Ти ж не хочеш сказати, що за всім тим стоїть Батлер?

Артеміс набрав повітря.

— Потрібно, щоб ваші люди трималися подалі від морозильників.

— Дивне прохання, Артемісе. А що в морозиль­никах такого, чого мені не можна бачити?

— Нічого протизаконного,— пообіцяв Артеміс.— Можете не вірити, але для Батлера то справа життя або смерті.

Барр не вагався.

— Це не в моїй юрисдикції, але я подивлюся, що можна зробити. Тобі потрібно те, що лежить у моро­зильнику і мені не можна бачити?

Детектив прямо таки прочитав його думки.

— І якомога скоріше. Двох хвилин цілком виста­чить.

Барр подумав.

— Гаразд. Давай синхронізуємо наш розклад. Судово-медичні експерти пробудуть там іще годин зо дві. Нічого з цим не можу вдіяти. Але рівно о шос­тій тридцять, це я гарантую, там нікого не буде. Ма­тимеш п’ять хвилин.

 — Більш ніж достатньо.

— І скажи здорованю, що ми квити.

Артеміс доклав зусиль, щоб його голос не затрем­тів.

— Так, інспекторе. Перекажу.

Якщо матиму нагоду, подумав він.

Кріогенний Інститут «Льодовиковий період», Гарлей Стріт, Лондон

Власне, кріогенний інститут «Льодовиковий період» був розташований не на вулиці Гарлей Стріт. Фор­мально він значився на Дікенс Лейн, славетному ме­дичному бульварі у південній частині Лондона. Але це не завадило головному лікареві Констанц Лейн надрукувати Гарлей Стріт на всіх реквізитах «Льодо­викового періоду». Бо інакше ніякої довіри не буде. Коли заможні класи бачили ці чарівні слова на візи­тівках, вони аж зі шкури пнулися, аби їхні тендітні тіла заморозили.

Справити враження на Артеміса Фаула було не так просто. Але вибір у нього був невеликий; «Льо­довиковий період» — один із трьох кріогенних цен­трів у місті, і він єдиний мав три відділки. Хоча, на думку Артеміса, слова на неоновій вивісці «Транс­портери у вічність» — то вже занадто. їй-богу.

Побачивши будівлю інституту, Артеміс помор­щився. Фасад було облицьовано сяючим алюмінієм очевидно для того, щоб надати будинку схожість із космічним кораблем, двері нагадували шлюзи ракет із дешевих серіалів. Де культура? Де мистецтво? Як такого монстра взагалі дозволили збудувати в істо­ричному центрі Лондона?

У приймальні сиділа медсестра у білому халаті й чепчику. Артеміс сумнівався, що то справжня мед­сестра,— щось не подобалася йому сигарета у паль­цях із накладними нігтями.

— Вибачте, міс?

Медсестра ледь на нього глянула поверх глянце­вого журналу.

— Так? Когось шукаєш?

Артеміс за спиною стиснув кулаки.

— Так, хотів би побачити доктора Лейн. Вона ж хірург, чи не так?

Медсестра струсила попіл у переповнену попіль­ничку.

— Це ж не через завдання, яке ти отримав у шко­лі? Доктор Лейн наказала більше школярів не про­пускати.

— Ні, не через завдання.

— І ти не адвокат, так? — із підозрою запитала медсестра.— Бувають такі генії, що отримують ди­плома, коли ще з пелюшок не виросли.

Артеміс зітхнув.

— Я геній. Але навряд чи юрист. Я, міс, ваш клі­єнт. 

Медсестра тієї ж миті перетворилася на саму ча­рівність.

— О, клієнт! Чому ж ви одразу не сказали? Я вас зараз проведу. Чи не бажає містер чаю, кави або чогось міцнішого?

— Мені тринадцять, міс.

— Соку?

— Підійде чай. З бергамотом, якщо у вас є. Без цукру: я від нього гіперактивний.

Медсестра терпляче проковтнула сарказм від клі­єнта, готового заплатити, і провела Артеміса до кім­нати очікування, оздобленої, знову ж таки, в косміч­ному стилі. Багато блискучого оксамиту і дивних дзеркал.

Артеміс випив майже половину кухля чогось, що навіть і не нагадувало чай із бергамотом, коли від­чинились двері та увійшла доктор Лейн.

— Будь ласка, заходьте,— висока жінка невпевне­но запросила його до іншого кабінету.

— Мені йти пішки? — поцікавився Артеміс.— Чи ви мене телепортуєте?

На стінах кабінету висіли дипломи і світлини. З одного боку — сертифікати, дипломи і почесні грамоти. Артеміс підозрював, що більшість із них можна було отримати за якийсь тиждень. На іншій стіні — кілька фотографічних портретів. Над ними було написано: «Кохання спить». Хлопець мало не пішов геть, але він був у відчаї.

 Доктор Лейн сіла за стіл. Напрочуд гламурна жін­ка, з яскравим рудим волоссям і тоненькими паль­цями митця. Він неї пахло «Діор». Навіть посмішка у Констанц Лейн була ідеальною. Артеміс придивив­ся уважніше і зрозумів, що її обличчя — справжній шедевр руки пластичного хірурга. Отже, усе життя цієї жінки було пов'язане з обдурюванням часу. Він у правильному місці.

— Отже, юначе, Трейсі сказала, що ви хочете ста­ти нашим клієнтом? — Доктор спробувала посміхну­тися, але обличчя натягнулося і стало схожим на по­вітряну кульку.

— Не особисто,— відповів Артеміс.— Але я хотів би орендувати у вас місце. На короткий час.

Констанц Лейн дістала з ящика памфлет і звіри­лася з червоними цифрами.

— Наші розцінки не малі.

Хлопець навіть не глянув на цифри.

— Гроші не проблема. Я просто зараз можу пере­вести гроші зі свого рахунку у швейцарському банку. Через п’ять хвилин на вашому власному рахунку осядуть п’ятсот тисяч фунтів. Мені лише потрібне місце на одну ніч.

Сума справила враження. Констанц подумала про всі підтяжки, які зможе зробити. Але все одно вага­лася...

— Як правило, неповнолітні не можуть залишати в нас тіла своїх родичів. Такий закон.

 Артеміс подався вперед.

— Докторе Лейн. Констанц. Те, що я тут роблю, не зовсім законне, але я нікого не скривджу. Одна ніч — і ви багата жінка. Завтра в цей самий час ви побачите мене востаннє. Ані тіла, ані скарг.

Доктор провела рукою по підборіддю.

— Одна ніч?

— Лише одна. Ви навіть не знатимете, що ми тут.

Констанц витягла із шухляди люстерко й уважно оглянула своє відображення.

— Телефонуйте в банк,— сказала вона.

Стоунхендж, Вілтшир

На півдні Англії з’явилися два порти ЛЕП. Один у самому Лондоні, але він був зачинений, бо фут­больний клуб «Челсі» збудував свій стадіон просто над портом.

Інший розташовувався у Вілтширі, поряд із тим місцем, яке люди називали Стоунхенджем. Люди Бруду мали кілька теорій щодо походження кон­струкції. Її називали і портом прибульців, і місцем, де поганці поклонялися своїм богам. Правда була не та­кою гламурною. Стоунхендж, власне, був місцем роз­дачі їжі на хлібі. Тобто, людською мовою — піцерією.

Гном на ім’я Ваг зрозумів, що багато туристів забувають прихопити із собою бутерброди, коли рушають на поверхню, тож заснував поряд із терміналом крамничку. Ідея виявилася дуже вдалою. Під­ходите до одного з віконець, називаєте, що вам по­класти на хліб, і через десять хвилин наминаєте свого бутерброда. Звісно, Багові довелося переїхати під землю, коли люди навчилися говорити повними реченнями. До того ж від сиру земля стала якоюсь м’якою. Дві будочки навіть завалилися.

Через постійну активність на поверхні ельфам було дуже важко отримати візу до Стоунхенджу. Втім, хіпі бачили ельфів щодня, і на сторінки газет ця інформація не потрапила. Холлі була поліцей­ським офіцером, тож проблем з візою не мала. Реко­нівський значок відкривав перед нею всі підйомни­ки, що вели на поверхню.

Але й реконівський значок не допоміг би, якщо не було виверження лави. А підйомник до Стоунхен­джу спав уже понад три століття. Жодної іскорки. У разі відсутності виверження Холлі довелося б леті­ти туристичним транспортером.

Найближчий рейс був увесь переповнений, але на щастя, в останню мить хтось відмовився, тож Холлі обійшлася без викидання невинних.

Транспортер виявився розкішним лайнером на п’ятдесят місць. Виділили його спеціально для бра­терства Батів, аби ельфи могли навістити територію своїх предків. Ці гноми все своє життя присвятили піці, і щороку на річницю першого робочого дня Бага вони замовляли транспортер, щоб улаштувати вечірку на поверхні землі. Ласували піцою, пивом і морозивом зі смаком піци. Можна й не говорити, що цілий день вони ходили в капелюхах у вигляді піци.

Отже, шістдесят сім хвилин Холлі провела між двома пропахлими пивом гномами, які горланили пісню:

Піца, піца,

Подія значна.

Багато начинки

І дуже смачна.

У пісні було сто чотирнадцять куплетів. І всі в та­кому ж дусі. Іще ніколи Холлі не була такою щас­ливою, як тієї миті, коли побачила швартові вогні Стоунхенджа.

Термінал був дуже великим, він міг похвалитися трьома коридорами для оформлення віз, комплек­сом розваг і магазинами дьюті-фрі. Останньою суве­нірною новинкою був бегемотик-хіпі, якому можна було натиснути на животик і почути: «Розслабся, чу­ваче».

Значок допоміг Холлі швиденько пройти чергу до таможні та піднятися на поверхню службовим ліф­том. Останнім часом вийти зі Стоунхенджу стало трохи легше, бо Люди Бруду його огородили. Вони захищали свою спадщину, як вони вважали. Як не дивно, але Людей Бруду більше цікавило минуле, ніж теперішнє.

Холлі надягла крила і, отримавши сигнал від контрольної вежі, відкрила шлюз і злетіла на висоту семи тисяч метрів. Було дуже хмарно, але вона все одно увімкнула захист. Тепер її ніхто не помітив би. І для людей, і для їхніх приладів вона стала невиди­мою. Тільки пацюки і два види мавп здатні були ба­чити крізь захист.

Холлі увімкнула навігатор на комп’ютері крил і довірила йому керування польотом. Як чудово зно­ву летіти над землею і спостерігати захід сонця. Її улюблена частина дня. На обличчі у Холлі заграла усмішка. Незважаючи на серйозність ситуації, вона була задоволена. Саме для цього вона і народилася. Служити в Реконі. Літати з вітром і вирішувати складні задачки.

Найтсбрідж, Лондон

Відтоді як Батлера підстрелили, минуло вже майже дві години. Як правило, час між зупинкою серця і відмиранням мозку становить чотири хвилини, але його можна подовжити, якщо знизити температуру тіла. Утоплеників, наприклад, можна повернути до життя через годину після клінічної смерті. Артемісо­ві лишалося тільки молитися, аби його імпровізова­на кріогенна камера протримала тіло Батлера в потрібному стані, доки він зможе перевезти його до «Льодовикового періоду».

Кріогенний інститут мав спеціальні машини для транспортування клієнтів з приватних клінік, де ті померли, до камер інституту. Фургон був обладна­ний генератором і всім необхідним для хірургічного втручання. Навіть якщо традиційна медицина вва­жала спеціалістів із кріогеніки за шарлатанів, від фургона вони були б у захваті, адже він відповідав усім стандартам з обладнання та гігієни.

— Автомобіль коштує майже мільйон фунтів,— повідомила доктор Констанц Лейн Артемісу, коли вони сіди на білосніжні сидіння. На ношах між ними стояла циліндрична кріогенна камера.— Його виго­товили на замовлення в Мюнхені. Він абсолютно за­хищений. Може проїхати по мінному полю і лиши­тися без жодної подряпинки.

Тепер і Артеміс зацікавився.

— Чудово, лікаре. А чи не може він їхати швид­ше? Час спливає. Уже минуло сто двадцять сім хви­лин, відколи мій партнер у такому стані.

Констанц Лейн спробувала нахмуритись, але над бровами не вистачило шкіри.

— Дві години... Нікого ще не оживляли після та­кого довгого часу. Але ж, нікого ще взагалі не ожив­ляли після кріогенної камери.

Транспорт у цьому районі завжди рухався ха­отично. В торговельному центрі сьогодні влаштували розпродаж, тож усюди було повно втомлених покуп­ців із повними торбами. Знадобилося ще сімнадцять хвилин, аби дістатися службового входу «Ан Фан». Як і обіцяли Артемісу, там не було жодного поліцей­ського. Тільки інспектор Джастін Барр стояв на по­розі. Він був просто велетенський, нащадок зулусів, якщо вірити Батлерові. Не важко було уявити його поруч із Батлером у якійсь екзотичній країні.

Неймовірно, але вони знайшли місце для парков­ки, і хлопець вийшов із машини.

— Кріогенний інститут,— прочитав Барр на двер­цятах автомобіля. — Думаєш, для нього можна щось зробити?

— Тож ви заглянули в морозильник? — запитав Артеміс.

Офіцер кивнув.

— Не зміг утриматися. Цікавість — моя робота. Тепер шкодую про те, що зробив. Він був гарною лю­диною.

— Він є гарною людиною,— виправив його Арте­міс.— Я ще не готовий махнути на нього рукою.

Барр зробив крок убік і пропустив двох санітарів «Льодовикового періоду».

— Мої люди кажуть, що ресторан спробувала по­грабувати група озброєних бандитів, але їм завадив землетрус. І якщо це правда, я готовий з’їсти свій значок. Не думаю, що ти зможеш пролити світло на те, що тут сталося? 

— Мій конкурент не погодився з бізнес-стратегією. Розбіжності виявилися критичними.

— Хто натиснув на курок?

— Арно Блант. Із Нової Зеландії. Світле волосся, сережки у вухах, тату на торсі та шиї. Не вистачає більшості зубів.

Барр занотував.

— Передам усім аеропортам. Може, знайдуть.

Артеміс потер очі.

— Батлер урятував моє життя. Ця куля признача­лась мені.

— Дуже схоже на Батлера,— кивнув Барр.— Чи можу я чимось допомогти?

— Ви дізнаєтесь першим,— сказав Артеміс.— Чи знайшли когось у ресторані ваші офіцери?

Барр розкрив блокнота.

— Кілька відвідувачів і персонал. Усіх перевірили і відпустили. Злодії зникли ще до того, як ми приїхали.

— Байдуже. Я сам із ними розберуся.

Барр намагався не звертати уваги на те, що відбу­вається в кухні за його спиною.

— Артемісе, ти можеш гарантувати, що мені не доведеться ні про що шкодувати? Це ж, фактично, вбивство.

Хлопець подивився в очі інспектору, і то було дуже нелегко.

— Інспекторе, немає тіла — немає справи. І я га­рантую, що до завтра Батлер буде живий і здоровий. 

Попрошу його вам зателефонувати, якщо вас це за­спокоїть.

— Заспокоїть.

Санітари прокотили повз них візок із тілом. Об­личчя Батлера було вкрите кригою. Пальці вже по­чали синіти.

— Тут допоможе тільки чарівник!

Артеміс опустив очі.

— Саме такий у мене план, інспекторе. Саме та­кий.

У фургоні доктор Лейн зробила ін’єкцію глюкози.

— Щоб припинити руйнування клітин,— поясни­ла вона і потерла груди Батлера, щоб ліки розійшли­ся по тілу.— Інакше вода в крові викристалізується і проб’є клітинні стінки.

Охоронець лежав у відкритій кріогенній камері, обладнаній гіроскопом. На ньому був спеціальний срібний костюм, тіло обклали пакетами з льодом.

Констанц не звикла, щоб люди слухали, коли вона пояснювала, що відбувається, але цей блідий юнак хватав деталі швидше, ніж вона встигала по­яснювати.

— Вода ж усе одно кристалізується. Глюкоза не допоможе.

Констанц була вражена.

— Так. Але кристалики будуть дуже маленькими, тож вільно проходитимуть поміж клітин. 

Артеміс зробив кілька нотаток у своєму порта­тивному комп’ютері.

— Маленькі кристалики, зрозуміло.

— Глюкоза — лише тимчасовий захід,— продо­вжила жінка.— Наступний крок — операція. По­трібно промити вени і замінити в них кров на кон­сервуючу рідину. Тоді можемо охолоджувати тіло до мінус тридцяти градусів. Це вже відбудеться в ін­ститути.

Артеміс вимкнув комп’ютер.

— У цьому немає потреби. Ви маєте тримати його в такому стані лише кілька годин. Тоді вже нічого не матиме значення.

— Не розумію вас, юначе,— знизала плечима док­тор Лейн.— Сучасна медицина ще не на тому рівні, де може зцілити такі рани. Якщо ми повністю не змі­нимо кров, почнеться серйозне пошкодження тка­нин.

Колесо фургона потрапило в одну з багатьох ям на дорогах Лондона, і машина підскочила. Рука Бат­лера смикнулася, і на якусь мить Артемісові здалося, що охоронець ожив.

— Нехай вас це не хвилює, лікаре.

— Але...

— Сто тисяч фунтів, Констанц. Просто повто­рюйте подумки цю цифру. Припаркуйте фургон біля інституту і забудьте про нас. Уранці нас уже не буде. Жодного з нас. 

Доктор Лейн здивувалася,

— Припаркуватися біля інституту? Ви навіть не хочете увійти?

— Ні, Батлер лишиться зовні,— сказав Артеміс.— Мій... е-е... лікар має деякі проблеми з будинками. Втім, чи можу я зайти на хвилинку і скористатися телефоном? Потрібно зробити один дуже важливий дзвінок.

Небо над Лондоном

Унизу, немов зірки якоїсь дивної галактики, сяяли вогні нічного Лондона. Як правило, над столицею Англії офіцери Рекону не літали, бажаючих вистача­ло і без них, ураховуючи чотири аеропорти міста. П’ять років тому капітан Трабл Кельп мало не зі­ткнувся з аеробусом, що вирушив із Хітроу до аеро­порту Джона Кеннеді. Відтоді, якщо доводилося пролітати повз аеропорт, рейс потрібно було узго­джувати особисто з Фоулі.

Холлі дмухнула в мікрофон, убудований у шолом. — Фоулі, чи не намічається якогось літака?

— Зараз перевірю радар. Так, подивимось. На твоєму місці я б метрів на двісті спустився. Із Мала­ги летить Боїнг 747. Через кілька хвилин буде зовсім близько. Тебе він не зачепить, але може збити наві­гаційну систему шолома. 

Холлі скерувала літальний прилад на потрібну висоту. Небо над головою перетнув велетенський лі­так. Якби не звукові фільтри, барабанні перетинки полопалися б.

— ОК. Зіткнення з одним апаратом із туристами вдалося уникнути. Що далі?

— Тепер чекатимемо. Якщо щось термінове, я тебе викличу.

Довго чекати не довелось. Менш ніж через п’ять хвилин у динаміках почувся голос Фоулі.

— Холлі. Дещо є.

— Знову радар?

— Ні. Отримав із «Сентинеля». Стривай, я пере­шлю файл на твій шолом.

На візорі Холлі з’явився звуковий файл. Щось схоже на дані сейсмографа.

— Що це? Запис телефонної розмови?

— Не зовсім,— відповів Фоулі.— Один із мільяр­дів файлів, що «Сентинель» присилає нам щодня.

«Сентинель» — система спостереження, якою кентавр користується, щоб отримувати інформацію із секретних американських та російських супутни­ків. Ціль — моніторинг усіх телекомунікаційних систем людей. Звісно, кожен телефонний дзвінок прослухати неможливо. Тож комп’ютер запрограму­вали таким чином, аби він реагував на певні слова. Наприклад, якщо в розмові з’являлися слова «ельф», «небесний» і «під землею», комп’ютер негайно починав записувати розмову. Чим більше звучало фраз, пов’язаних із Народом, тим більше сигналів подава­ла машина.

— Цей телефонний дзвінок пролунав у Лондоні кілька хвилин тому. В ньому повно ключових слів. Такого я ще не чув.

— Програти,— віддала Холлі голосову команду. По діаграмі поповзла вертикальна рисочка курсора.

— Народ,— почула вона крізь перешкоди,— ЛЕП, магія, Небесне місто, транспортери, ельфи, Б’ва Келл, тролі, блокада часу, Рекон, Атлантида.

— Це і все?

— Тобі недостатньо? Той, хто це сказав, мабуть, збирається писати нашу біографію.

— Але ж це лише набір слів. У ньому немає ніяко­го сенсу.

— Гей, навіщо зі мною сперечатися? — відповів кентавр.— Я лише збираю інформацію. Це має бути пов’язане з пеленгуванням. Дві такі події в один день — це не просто збіг обставин.

— Гаразд. Маємо точні координати?

— Дзвінок надійшов із кріогенного інституту в Лондоні. Але щоб ідентифікувати голос, «Сентинелю» потрібна краща якість. Нам просто відомо, що дзвінок зробили в помешканні інституту.

— Кому телефонував наш таємничий незнайомець?

— Дивно. Він телефонував на гарячу лінію крос­вордів «Times».

— То, може, всі ці слова — відповіді на сьогодніш­ній кросворд? — із надією в голосі запитала Холлі.

— Ні, я перевірив. У ньому не було жодного сло­ва, пов’язаного з ельфами.

Холлі перемкнула крила на ручний режим.

— Гаразд, час дізнатися, хто ж то був. Надішли мені координати інституту.

Холлі підозрювала, що то фальшива тривога. Що­дня надходили сотні таких дзвінків. Фоулі був таким параноїком, який уважав, що почалося вторгнення Людей Бруду щоразу, коли він чув слово «магія» в якійсь телефонній розмові. Якщо врахувати остан­ні тенденції у фільмах і відеоіграх, це слово повто­рювали доволі часто. Поліцейські витратили не одну годину на перевірку житла, звідки поступили ті теле­фонні дзвінки, і як правило, з’ясовувалося, що то просто якийсь малий грався на своєму комп’ютері.

Скоріше за все, цей фантомний телефонний дзві­нок був результатом збою на лінії, або хтось нама­гався знайти субтитри до якогось голлівудського фільму, чи навіть офіцер ЛЕП, що працює під при­криттям, намагався додзвонитися додому. Але сьо­годні, Фоулі має рацію, усе потрібно ретельно пере­вірити.

Холлі викинула ногу вперед і пірнула вниз. Пра­вила такий маневр забороняли. Усі рухи мали бути контрольованими і поступовими, але навіщо ж літа­ти, якщо ти не можеш хоча б трохи розім’ятися?

Кріогенний інститут «Льодовиковий період», Лондон

Артеміс притулився до заднього бамперу фургона. Дивно, як швидко змінюються пріоритети. Сьогодні вранці його хвилювало, які черевики взути, а тепер він не може думати ні про що інше, лише про те, що життя його друга висить на волоску. І обірватися цей волосок може будь-якої миті.

Артеміс витер іній з окулярів, які дістав із кишені охоронця. То були не звичайні окуляри. Зір у Батле­ра був стовідсотковий. Ці окуляри були обладнані фільтрами, знятими з ЛЕПівського шолома. Проти­захисними фільтрами. Батлер не розлучався з ними відтоді, як Холлі Шорт накинулася на нього біля ма­єтку Фаулів.

— Не можна бути впевненим,— сказав тоді дво­рецький.— Ми ж загроза для безпеки ЛЕП. І коман­дира Рута вже могли замінити кимось не таким до нас прихильним.

Тоді Артеміса не переконали його слова. Ель­фи — мирний народ. Вони нікому не заподіють лиха, навіть Людині Бруду, з якою мали проблеми в мину­лому. Урешті-решт, вони ж розійшлися як друзі. Принаймні, не як вороги.

Артеміс сподівався, що телефонний дзвінок спра­цює, та чом би й ні: людські комунікаційні системи моніторили кілька агентів, відловлюючи ключові слова і записуючи розмови, які загрожували на­ціональній безпеці. А якщо люди це робили, то можна бути впевненим, що Фоулі був на два кроки попереду.

Артеміс начепив окуляри і заліз до кабіни. Слу­хавку він поклав десять хвилин тому. Припустімо, Фоулі відразу ж узявся до справи, тож потрібно ще годин зо дві, доки офіцер ЛЕП дістанеться поверхні землі. То буде вже п’ять годин, відколи зупинилося серце Батлера. Рекордом було дві години п’ятдесят хвилин: в Альпах якийсь лижник мало не замерз у лавині. Через три години ще ніхто не повертався до життя. Може, і не повернеться.

Артеміс глянув на тацю з їжею, яку прислала доктор Лейн. Раніше він би поскаржився майже на все, що тут було, але тепер усього цього вистачить, аби протриматися до прибуття допомоги. Хлопець зробив великий ковток із пластикового стаканчика з чаєм. Можна було навіть почути, як рідина впала в пустий шлунок. За ним, у фургоні гула кріогенна камера з Батлером. Час від часу апарат проводив самодіагностику, і тоді щось попискувало і дзиж­чало. Артеміс пригадав кілька тижнів у Ґельсінки, коли він чекав, доки прийде до тями його батько. Чекав, аби побачити, на що здатна славнозвісна ельфійська магія...

Уривок із щоденника Артеміса Фаула.

Диск 2. Розшифровка.

Сьогодні батько зі мною заговорив. Уперше за два роки я почув його голос, і був він не зовсім такий, яким я його пам’ятав. Але ж багато чого змінилося.

Два місяці тому Холлі Шорт застосувала свою магію, а батько й досі перебував у шпиталі у Ґельсін­ки. Не рухався, не реагував. Лікарі нічого не розуміли.

— Він уже давно мав прийти до тями,— сказали вони.— Мозок працює нормально. І серце б’ється, як у коня. Неймовірно, але цей чоловік був на порозі смерті, а м’язовий тонус у нього, як у двадцятиріч­ного.

Звісно, для мене це не диво. Магія Холлі повністю зцілила батька, от хіба ліву ногу, яку він утратив поблизу узбережжя Мурманська, повернути не вдало­ся. В тіло ніби влили додаткову порцію життя.

Як магія впливає на тіло, я знав. Цікаво, як вона впливає на розум. Такі переміни для батька можуть виявитися болючими. Він патріарх Фаулів, і все його життя обертається навколо грошей.

Шістнадцять днів ми сиділи в батьковій палаті і чекали хоч на якісь ознаки життя. Я вже навчився розбиратися в даних на моніторах обладнання і того ранку одразу зрозумів, що активність мозку батька збільшується. Мій діагноз — він скоро повер­неться до тями, тож я покликав медсестру.

 Нам наказали вийти з палати, і туди збіглося принаймні з півдесятка лікарів. Кардіологи, анестезіолог, нейрохірург, психолог, кілька медсестер.

Медична допомога батькові не знадобилася. Він просто сів, протер очі й вимовив одне слово: «Андже­ліна».

Мамі дозволили увійти. Батлерові, Джульєтті та мені довелося чекати ще кілька важких хвилин, доки мама не вийшла.

— Заходьте всі,— сказала вона.— Він хоче вас ба­чити.

Раптом я перелякався. Батько, місце якого я на­магався зайняти впродовж цілих двох років, повер­нувся. Чи він виправдає мої сподівання? І чи виправ­даю я його?

Я нерішуче увійшов. Артеміс Фаул Перший сидів, обіпершись на подушки. Перше, що я помітив,— його обличчя. Не шрами — вони вже майже затяглися. Вираз обличчя. Раніше похмуре і суворе, зараз бать­кове обличчя було розслабленим і безтурботним.

Після такої довгої розлуки я навіть не знав що сказати.

Батько навіть не вагався.

— Арті,— вигукнув він і протягнув до мене руки.— Ти став уже дорослим. Юнак.

Я кинувся до нього і в міцних обіймах забув про всі свої плани. У мене знову був батько.

Кріогенний інститут «Льодовиковий період», Лондон

Спогади Артеміса перервав якийсь рух угорі. Хло­пець виглянув у вікно і вдивився в точку через філь­три. На карнизі третього поверху крався ельф. Офі­цер Рекону з крилами і шоломом. Через п’ятнадцять хвилин! Його хитрощі спрацювали. Фоулі помітив дзвінок і прислав когось розібратися. Тепер лишало­ся сподіватися, що цей ельф аж булькає від магії та дуже хоче допомогти.

Діяти потрібно дуже обережно. Навіщо лякати офіцера Рекону? Один необережний рух, і він про­кинеться через шість годин без жодної згадки про події сьогоднішнього дня. І для Батлера це буде дуже сумно.

Артеміс повільно відчинив дверцята фургона і зробив крок на двір. Ельф нахилив голову, спосте­рігаючи за рухами людини. Хлопець не дуже втішив­ся, коли міфічне створіння дістало платиновий піс­толет.

— Не стріляй,— підняв руки Артеміс.— Я не озброєний. Мені потрібна твоя допомога.

Ельф активував крила і повільно опустився, візор шолома опинився на одному рівні з очима Артеміса.

— Не бійся,— продовжив хлопець.— Я друг На­роду. Я допомагав подолати Б’ва Келл. Мене звуть...

Непрозорий візор шолома відкинувся.

— Я знаю, як тебе звуть, Артемісе,— сказала капі­тан Холлі Шорт.

— Холлі, — схопив її за плечі хлопець. — Це ти!

Холлі скинула його руки.

— Я знаю, що це я. Що тут відбувається? Здогаду­юся, телефонував саме ти.

— Так, так. Немає часу пояснювати. Пізніше, гаразд?

Холлі увімкнула двигун і піднялася на чотири метри.

— Ні, Артемісе. Я вимагаю пояснення негайно. Якщо тобі була потрібна допомога, чому ти не зате­лефонував зі свого телефону?

— Ти ж сказала, що Фоулі зняв спостереження за моїм телефоном. І я не був певний, що ти прилетиш.

Холлі подумала.

— ОК. Може, і не прилетіла б.— Потім вона по­мітила: — А де Батлер? Прикриває твою спину, як завжди?

Артеміс не відповів. Але по його обличчю Холлі від­разу здогадалася, навіщо Хлопець Бруду її покликав.

Артеміс натиснув кнопку, і кришка кріогенної ка­мери відчинилася. Всередині під сантиметрами льо­ду лежав Батлер.

— Ні,— зітхнула Холлі.— Що сталося?

— Він зупинив кулю, призначену для мене,— по­яснив Артеміс.

— Коли вже ти чогось навчишся, Хлопче Бруду? — гримнула Холлі.— Від тебе самі неприємності. І як правило, страждають люди, яким ти не байдужий.

Артеміс не відповів. Правда є правдою.

Холлі підняла з грудей охоронця пакет із льодом.

— Як довго?

Хлопець перевірив час на мобільному телефоні.

— Три години. Плюс-мінус п’ять хвилин.

Капітан Шорт прибрала лід, поклала долоні на груди Батлера.

— Три години. Не знаю, Артемісе. Нічого не від­чуваю. Жодної іскри життя.

Артеміс підвів на неї очі.

— Ти зможеш, Холлі? Зможеш його зцілити?

Холлі відступила.

— Я? Я не можу. Потрібен професійний цілитель. І навіть за нього я не ручаюся.

— Але ж ти зцілила батька.

— То зовсім інше. Твій батько був живий. Навіть не в критичному стані. Мені боляче це казати, але Батлер помер. Уже давно.

Артеміс зняв із шиї золотий медальйон на шкіря­ному шнурочку. Диск із акуратною дірочкою посе­редині.

— Пам’ятаєш? Це ти зробила — показати, що твій палець приріс до руки. Сказала, що це нагадає мені про краплинудобра, яка в мені лишилася. Зараз я саме і намагаюся зробити щось добре, капітане.

— Це не питання доброти. Цього просто не мож­на зробити.

Артеміс постукав пальцями по камері. Замислився.

— Я хочу поговорити з Фоулі,— нарешті сказав він.

— Я виступаю від імені Народу, Фауле,— відріза­ла Холлі.— Ми не підкоряємось наказам людей.

— Будь ласка, Холлі,— заблагав Артеміс.— Не можна ж отак просто дозволити йому померти. Це ж Батлер.

Холлі не встояла. Врешті-решт, Батлер не один раз рятував їх усіх.

— Гаразд,— погодилася вона і полізла за запас­ним мікрофоном.— Проте не сподівайся на гарні новини.

Артеміс повісив навушник на одне вухо і підніс мікрофон до рота.

— Фоулі, ти слухаєш?

— Жартуєш? Це ж цікавіше за будь-який із ваших серіалів.

Артеміс зібрав докупи думки. Він має бути пере­конливим, інакше в Батлера не лишиться жодного шансу.

— Я хочу, щоб ви спробували зцілити. Розумію, це може не спрацювати. Але невже вам важко спро­бувати?

— Не все так просто, Хлопче Бруду,— відповів кен­тавр.— Зцілення — процес непростий. Він потребує таланту і концентрації. Холлі — здібний ельф, я га­рантую, але для такої справи потрібна ціла команда цілителів.

— Обмаль часу,— сердито відповів Артеміс.— Батлер уже занадто довго в такому стані. Це потрібно зробити зараз, доки глюкоза не всмокталася в кров. Тканини на пальцях уже почали розкладатися.

— Може, і мозок теж? — припустив кентавр.

— Ні. Я знизив температуру майже тієї ж хвили­ни. Увесь цей час череп перебуває в холоді.

— Ти впевнений? Ми ж не хочемо повернути до життя тіло Батлера без мозку.

— Упевнений. Із мозком усе гаразд.

Фоулі помовчав.

— Артемісе, якщо ми погодимось спробувати, я навіть не уявляю, яким буде результат. Батлерове тіло могло катастрофічно змінитися, не кажучи вже про його розум. Такої операції над людиною ще ні­коли не проводили.

— Я розумію.

— Хіба, Артемісе? Справді розумієш? Ти готовий прийняти всі наслідки такого зцілення? Можуть ви­никнути будь-які непередбачувані проблеми. Хто б не повстав із цієї кріогенної камери, ти за нього від­повідатимеш. Ти готовий до такої відповідальності?

— Готовий,— без вагань заявив Артеміс.

— Добре. Тоді вирішуватиме Холлі. Ніхто не мо­же змусити її скористатися магією. Це її рішення.

Артеміс опустив очі. На ельфійку він дивитися не міг.

— Ну, Холлі? Візьмешся? Спробуєш?

Холлі змахнула лід із лоба Батлера. Він був добрим другом Народу.

— Я спробую,— погодилася вона.— Ніяких гаран­тій, але зроблю що зможу.

У Артеміса від полегшення підкосилися ноги. Але він швидко взяв себе в руки. Потім падатиме.

— Дякую, капітане. Я розумію, що таке рішення нелегко було прийняти. Що я можу зробити?

Холлі показала на дверцята.

— Ти можеш вийти. Мені потрібне стерильне се­редовище. Я тебе покличу, коли все скінчиться. І що б не сталося, що б ти не почув, не заходь, доки я не покличу.

Холлі зняла із шолома камеру, прикріпила її на кришку кріогенної камери, щоб Фоулі міг краще по­бачити пацієнта.

— Ну як?

— Добре,— відповів Фоулі.— Прекрасно бачу верхню частину тіла. Кріогеніка. Фаул — геній, не­зважаючи на те, що він людина. Чи ти усвідомлюєш, що в нього було менше хвилини, щоб скласти план? Розумний Хлопець Бруду.

Холлі ретельно вимила руки в невеличкій рако­вині.

— Не такий уже й розумний, коли не може втри­матися подалі від неприємностей. Повірити не можу, що я це роблю. Тригодинне зцілення. Це вперше.

— Фактично, це двохвилинне зцілення, якщо мо­зок заморозили відразу ж. Але...

— Але що? — спитала Холлі, витираючи руки рушником.

— Але охолодження впливає на біоритми тіла й на магнітні поля — такі речі навіть Народ повніс­тю не розуміє. На кону не лише шкіра і кістки. Ми навіть уявлення не маємо, як така травма могла вплинути на Батлера.

Холлі сунула голову під камеру.

— Думаєш, я правильно вчинила, Фоулі?

— Був би в нас час на дискусію, Холлі! Але з кож­ною секундою наш старий друг утрачає клітини моз­ку. Я розмовлятиму з тобою весь час. По-перше, по­трібно оглянути рану.

Холлі прибрала кілька пакетів із льодом, розстеб­нула срібний костюм. Вхідний отвір від кулі був ма­леньким, чорним, навколо нього запеклася кров —- немов перед нею був бутон троянди.

— У нього не було жодних шансів. Прямо під сер­це. Зараз збільшу.

Холлі наблизила візора і за допомогою фільтрів збільшила рану Батлера.

— Туди потрапили якісь волокна. Кевлар, я б ска­зала.

Фоулі аж застогнав.

— Цього нам бракувало. Ускладнення.

— А яка різниця, є там волокна чи ні? І зараз не час для жаргону. Поясни простою гномською.

— Добре. Хірургія для дилетантів, так би мовити. Якщо ти засунеш свої пальці в рану, магія відтворить клітини Батлерового тіла разом із новими волокна­ми кевлару. Він лишиться мертвим, але цілком куле­непробивним.

У Холлі напружилася спина.

— Що ж мені робити?

— Потрібно зробити нову рану і впустити магію через неї.

«Чудово,— подумала Холлі,— нова рана. Просто пошматувати старого друга».

— Але ж він твердий, як скеля.

— Тож доведеться трошки його розтопити. Ско­ристайся «Нейтрино-2000», вистав найменший ре­жим, але не дуже довго. Якщо мозок прокинеться раніше, ніж нам потрібно, йому кінець.

Холлі витягла «Нейтрино», переключила на міні­мум.

— Куди направляти заряд?

— З іншого боку грудної клітки. Приготуйся до зцілення; тепло розповсюджується швидко. Батлера потрібно зцілити до того, як до мозку дістанеться кисень.

Холлі направила лазера на груди охоронця. 

— Скажи хоч щось.

— Трохи ближче. Десь із п’ятнадцяти сантиме­трів. Тримай дві секунди.

Холлі підняла візора, кілька разів глибоко вдих­нула. «Нейтрино-2000» виконує роль медичного інс­трумента. Хто б таке подумав?

Холлі натиснула на курок один раз. Іще одне натискання, і активується лазер.

— Дві секунди.

— Так. Поїхали.

Клац. Із дула «Нейтрино» вирвався помаранчевий промінь концентрованого тепла і увійшов у груди Батлера. Якби охоронець був притомним, він би вже відключився. Відтаяв акуратний кружечок льоду, пара піднялася до стелі й осіла конденсатом.

— А тепер,— наказав Фоулі, і голос у нього мало не зірвався від напруги,— звузь промінь і сфокусуй його.

Холлі вправно змінила настройки лазера великим пальцем. Якщо промінь звузити, він стане більш по­тужним, але лазер необхідно сфокусувати, аби не розрізати Батлерового тіла.

— Виставлю п’ятнадцять сантиметрів.

— Добре, але поквапся; тепло поширюється.

Шкіра на грудях Батлера повернула свій колір, лід по всьому тілу почав танути. Холлі знову натиснула на курок. Цього разу вона зробила надріз у вигляді півмісяця. Із рани виступила єдина краплина крові.

— Не тече,— завважив Фоулі.— Добре.

Холлі опустила зброю:

— Що тепер?

— Тепер заводь руки всередину і випускай туди всю свою магію, до останньої краплини. Не просто спостерігай, як вона витікає, а штовхай її туди.

Холлі скривилася. Ця частина їй ніколи не подо­балася. Байдуже, кілька разів вона вже проводила зцілення, їй було дуже неприємно совати пальці до нутрощів інших. Вона склала великі пальці разом і засунула їх до рани.

— Зцілися,— видихнула вона, і по пальцях поте­кла магія.

Над раною зметнулися блакитні іскорки, немов за горизонт падали зорі.

— Іще, Холлі,— сказав кентавр.— Іще трохи.

Холлі напружилася. Магія спочатку потекла гус­тим потоком блакитних іскор, але скоро сповільни­лася.

— Ну от,— ледь вимовила Холлі.— Майже нічого не лишилося на захист по дорозі додому.

— Тоді,— наказав кентавр,— відійди, доки я тобі не скажу. Тому що зараз і небу буде гаряче.

Холлі відступила до стіни. Якусь мить нічого не відбувалося. Раптом Батлер вигнувся, мало не підстрибнув. Холлі почула, як захрустіли хребці.

— Зцілення почалося,— схвально сказав Фоулі.— Це найлегша частина. 

Батлер знову впав у камеру, зі свіжої рани бризну­ла кров. Магічні іскорки переплелися, на грудях чо­ловіка утворилося щось на кшталт вібруючої решіт­ки. Батлер підскакував на ношах, немов горох у брязкальці. Магія почала змінювати атоми. Над ті­лом наче туман завис — то через пори виводилися токсини. Кірка льоду навколо тіла відразу ж розта­нула, і краплини води осіли конденсатом на стелі. Пакети з льодом лопалися, як повітряні кульки, кристали розліталися по всій кабіні. Холлі немов опинилася в центрі різнокольорової грози.

— Залазь туди! — крикнув у вухо Холлі Фоулі.

— Що?

— Залазь до камери. Магія піднімається по хреб­ту. Ти маєш тримати його голову нерухомо, щоб усі пошкоджені клітини відновилися. А якщо вже вони зціляться, назад повернути не можна.

Клас, подумала Холлі. Утримати Батлера нерухо­мим. Жодних проблем. Вона підійшла ближче, по візору заторохкотіли кристалики.

Тіло людини здригалося в камері, оповите хма­рою пари.

Холлі поклала долоні на скроні Батлера. Вібрації передалися до її рук, а скоро затрусилося і все тіло.

— Тримай його, Холлі. Тримай!

Холлі нахилилася до камери, навалилася на голо­ву охоронця всією своєю вагою. Але вона навіть не могла зрозуміти, допомогло це чи ні.

— Ну, починається! — сказав їй у вухо Фоулі. — Приготуйся!

Магічні іскри добігли до Батлерової шиї, пере­йшли на обличчя. Блакитні спалахи дісталися до очей, помандрували по оптичних нервах просто в мозок. Очі Батлера розплющилися, завертілися в різні боки. Рот також не лишився осторонь. З язи­ка злетіла довга низка слів різними мовами, і жодне з них не мало значення.

— Мозок перевіряє систему,— пояснив Фоулі.— Просто аби переконатися, що все в робочому стані.

Кожен м’яз, кожен суглоб напружувався до межі, здригався, розтягувався, вивертався. Волосяні фолі­кули почали працювати з неймовірною швидкістю, і за хвилину виголений череп Батлера вкрився густою гривою волосся. Короткі нігті перетворилися на ти­грячі кігті, підборіддя заросло кошлатою бородою.

Холлі ледь трималася. Мабуть, саме так почува­ються ковбої на родео, коли намагаються приборка­ти якогось дикого бичка.

Нарешті іскри розсіялися, злетіли в повітря, як над вогнищем. Батлер заспокоївся. Тіло лежало за п’ятнадцять сантиметрів від води. Дихання було по­вільним і глибоким.

— Нам удалося,— сказала Холлі і сповзла по кріо­генній камері на коліна.— Він живий.

— Не радій зарано,— порадив кентавр.— Не так швидко все відбувається. Він не прийде до тями ще днів зо два, і навіть тоді ми не знатимемо, в якому стані його розум. І, звісно, лишається очевидна про­блема.

Холлі підняла візор.

— Яка ще проблема?

— Сама подивись.

Дивитися на те, що було в камері, капітан Шорт боялася. В уяві виникали гротескні образи. Якого не­щасного мутанта вони створили?

Перше, що вона помітила,— грудна клітка Батле­ра. Дірка від кулі майже зникла, але шкіра потемні­шала, на майже чорному тлі виднілася червона лінія, схожа на велику літеру У.

— Кевлар,— пояснив Фоулі.— Якісь волокна таки помножилися. На щастя, не дуже багато, щоб його вбити, але. достатньо, щоб уповільнити його ди­хання.

— А що то за червона лінія?

— Я б сказав, що то фарба. Мабуть, на куленепро­бивному жилеті було щось написано.

Холлі оглянула фургон. Батлерів жилет лежав у кутку. На ньому червоними літерами було надру­ковано ЦРУ. По центру У була маленька дірочка.

— Що поробиш,— зітхнув кентавр.— Це невели­ка ціна за його життя. Може вдати, що в нього таке тату. Зараз у Людей Бруду це дуже модно.

Холлі сподівалася, що шкіра, зміцнена кевларом, і є та очевидна проблема, про яку згадував Фоулі.

 Проте було щось іще. І вона відразу це зрозуміла, коли погляд зупинився на обличчі охоронця. Або, точніше, на волоссі, що росло з того обличчя.

— Боже,— видихнула Холлі.— Артемісові це не сподобається.

Увесь час магічної операції Артеміс міряв крока­ми двір. Тепер, коли план почав утілюватися в жит­тя, на нього знову накинулися сумніви, немов сли­маки на капусту. Чи правильно вони вчинили? А якщо Батлер не буде сам собою? Урешті-решт, батько дуже змінився, коли знову повернувся до них. Він ніколи не забуде їхньої першої розмови...

Уривок із щоденника Артеміса Фаула.

Диск 2. Розшифровка.

Лікарі в Ґельсінки вирішили, що вони мають нака­чати батька вітамінами. Той вирішив, що того не буде. А якщо Фаул щось вирішив, то так воно і буде.

— Я чудово почуваюся,— наполягав він.— Будь ласка, дозвольте мені більше бути з родиною.

Лікарі погодилися, зачаровані його люб’язними ма­нерами. Мене це дуже здивувало. Батько ніколи на­віть не намагався бути люб’язним. Досі він добивав­ся свого, просто змітаючи того дурня, що стояв у нього на шляху.

Батько сидів у єдиному кріслі в палаті, поставив­ши ноги на невеличкий стілець. Мама присіла поруч на бильце. Сліпуча красуня в білому хутрі.

Батько помітив, що я дивлюся на його ногу.

— Не хвилюйся, Арті,— сказав він.— Завтра зні­муть мірку для протезу. З Дортмунду прилітає лікар Герман Грубер.

Про Грубера я чув. Він працював з німецькою олім­пійською командою. Найкращий.

— Хочу попросити щось спортивне. Може, жов­тий із чорними смугами.

Жарт. Зовсім не схоже на батька.

Мама потріпала його волосся.

— Не дражнися, любий. Ти ж знаєш, що для Арті все це ще дуже важко. Він же був зовсім маленьким, коли ти зник.

— Не таким уже й маленьким, мамо,— сказав я.— Одинадцять років.

Батько ніжно посміхнувся. Може, зараз саме час поспілкуватися, доки він у доброму гуморі, доки не став грубим, як завжди?

— Тату, після твого зникнення багато чого змі­нилося. Я змінився.

Батько урочисто кивнув.

— Так, ти маєш рацію. Ми маємо поговорити про справи.

Так. Повертаємося до справ. Саме такого батька я і пам’ятаю.

 — Думаю, тобі сподобається, що сімейні рахунки в гарному стані, і схвалиш цінні папери, що ми при­дбали. Минулого фінансового року вони принесли нам вісімнадцять процентів дивідендів. В умовах сучасного ринку це дуже непоганий процент. Я тебе не підвів.

— Я підвів тебе, синку,— відповів Артеміс Стар­ший.— Якщо ти вважаєш, що банківські рахунки й ак­ції мають таке значення. Мабуть, ти навчився цього від мене.— Він притягнув мене до себе.— Я був не дуже гарним батьком, Арті. Не дуже гарним. Надто зайня­тий справами. Мені завжди казали, що мій обов’язок — піклуватися про імперію Фаулів. Кримінальну імперію, ми обидва, це добре знаємо. Якщо в тому, що я пережив, і є щось гарне, то це переоцінка моїх пріоритетів. Я хочу, щоб ми всі почали нове життя.

Я навіть повірити не міг, що чую таке. З дитин­ства пам’ятаю, як батько повторював: «Aurum potestas est». «Золото — сила». А тепер він мало не спиною повернувся до Фаулівських принципів. Що з ним зробила магія?

— Золото не найважливіша річ у світі, Арті,— продовжив він.— І сила також. Зараз ми маємо все, що нам потрібно. Ми разом.

Я був просто приголомшений. І не сказати, що це було неприємно.

— Але ж, тату. Ти завжди казав... Це не ти. Я бачу нову людину.

 До розмови приєдналася мама:

— Ні, Арті. Не нову людину. Стару. Того чолові­ка, в якого я закохалася і з ким побралася, іще до того, як зросла імперія Фаулів. Він повернувся. Ми знову родина.

Я подивився на батьків, які щасливі вони разом. Родина? Чи можуть Фаули бути нормальною роди­ною?

Звуки з фургона «Льодовикового періоду» змуси­ли Артеміса повернутися до реальності. Автомобіль почав розгойдуватися, за дверима щось спалахувало блакитним.

Артеміс не запанікував. Він уже бачив, як відбува­ється зцілення. Минулого року, коли Холлі прирос­тила палець, магія розтопила півтони криги,— і то був лише маленький пальчик. Що вже казати про та­кий критичний стан, як у Батлера.

Кілька хвилин у фургоні відбувалося пекло кро­мішнє. Дві шини лопнули, зламалася підвіска. На щастя, на ніч інститут зачинили, інакше доктор Лейн обов’язково додала б вартість ремонту до ра­хунку.

Нарешті, буря всередині затихла, і фургон зупи­нився. Холлі відчинила задні двері, обіперлася на раму. Вона була геть виснажена. Її кавова шкіра зблідла.

— Ну? — кинувся до неї Артеміс.— Він живий?

Холлі не відповіла. Після такого серйозного зці­лення її нудило, вона втомилася. Капітан Шорт зро­била кілька глибоких вдихів, присіла на бампер.

— Живий? — повторив хлопець.

Холлі кивнула.

— Живий. Так, він живий. Але...

— Але що, Холлі? Кажи!

Холлі зняла шолом. Він висковзнув із її пальців і покотився по двору.

— Вибач, Артемісе. Я зробила все, що могла.

І це були найгірші слова, що вона колись казала.

*

Артеміс заліз до фургона. На підлозі було повно води і кольорових кристалів. Із вентиляційної систе­ми валив дим, неонові смуги, що були замість лам­почок, мерехтіли, немов блискавка в пляшці.

Кріогенну камеру відкинуло в кут, із гіроскопа крапала рідина. Одна рука Батлера звисала через край, відкидаючи на стіну потворну тінь.

Контрольна панель камери ще працювала. Арте­міс із полегшенням помітив, що індикатор, що сте­жить за серцебиттям, спалахує з рівномірним інтер­валом. Батлер живий! У Холлі знову вийшло! Але щось її тривожило. Була якась проблема.

Щойно Артеміс зазирнув у кріогенну камеру, як він одразу зрозумів, що то за проблема. Нове волос­ся охоронця було сивим: на кригу Батлера поклали сорокарічним чоловіком, а зараз перед Артемісом була людина принаймні п’ятдесяти років. Може, і старша. За три години Батлер постарів.

За плечем хлопця з’явилася Холлі.

— Принаймні він живий,— сказала вона.

Артеміс кивнув.

— Коли він прокинеться?

— За два дні. Можливо.

— Як це сталося? — спитав хлопець, прибравши з лоба Батлера прядку сивого волосся.

Холлі знизала плечима.

— Не знаю. На цьому Фоулі спеціалізується.

Артеміс дістав із кишені запасні навушники з мі­крофоном, начепив на вухо.

— У тебе є якась теорія, Фоулі?

— Я не дуже впевнений,— відповів кентавр,— але можу припустити, що магії Холлі виявилося недостат­ньо. Довелося підключити резерви самого Батлера. Схоже, це дорівнює п’ятнадцяти рокам його життя.

— Чи можна щось зробити?

— Боюся, що ні. Зцілення переробити не можна. Якщо тебе втішить, скажу, що він, можливо, прожи­ве довше, ніж прожив би до зцілення. Але молодість йому не повернеш, і ми ще не впевнені щодо стану його психіки. Зцілення могло стерти інформацію в мозку.

Артеміс зітхнув.

— Що я з тобою зробив, старий друже?

— Плакати немає часу,— перебила його Холлі.— Ви обоє маєте забиратися звідси. Думаю, шум при­вернув увагу. Маєте транспорт?

— Ні. Прилетіли на звичайному літаку. Потім узяли таксі із Хітроу.

Холлі знизала плечима.

— Я б і рада допомогти, Артемісе, але я і так уже витратила багато часу. Я маю завдання. Дуже важли­ве завдання. І мушу повернутися до нього.

Артеміс відійшов від кріогенної камери.

— Холлі, твоє завдання...

Капітан Шорт повільно обернулася.

— Артемісе...

— Вас запеленгували, так? Щось проникло крізь систему, захисту Фоулі?

Холлі витягла із рюкзака великий аркуш камуф­ляжної фольги.

— Маємо десь поговорити. Там, де ніхто нам не завадить.

Наступні сорок п’ять хвилин промайнули для Ар­теміса, немов у тумані. Холлі загорнула людей у ка­муфляжну фольгу і прикріпила до свого місячного паска. Цей пасок знижував вагу у п’ять разів.

І все одно механічні крила насилу несли їх трьох по нічному небу. Холлі навіть довелося перемкнути двигун на повну потужність, щоб утриматися хоча б на висоті п’ятисот метрів над рівнем моря.

— Я увімкну захист,— сказала вона в мікрофон.— Намагайтеся не дуже бовтатися. Не хотілося б ко­гось із вас загубити.

І вона зникла, залишивши замість себе ледь по­мітне мерехтіння. Купка зірочок у формі Холлі. Віб­рації передавалися через шнур, і в Артеміса зацоко­тіли зуби. У фользі, коли видно було лише обличчя, він відчував себе велетенським жуком у коконі. По­дорож була навіть приємною: цікаво було летіти над містом, дивитися, як унизу по дорогах повзуть світлі цяточки автомобілів. Потім Холлі спіймала західний вітер, і вони полетіли над морем.

Раптом усесвіт Артеміса сповнився різких пори­вів вітру, неприємних рухів і переляканих птахів. Під ним висіло непритомне тіло Батлера. Фольга, в яку їх загорнули, поглинала навколишні кольори і відображала домінуючі відтінки. До точної переда­чі було ще далеко, але летіти вночі над морем до Ір­ландії можна було.

— Ця фольга невидима для радарів? — спитав Артеміс у мікрофон.— Не хочу, щоб мене переплута­ли з НЛО і підсмажили.

Холлі задумалася.

— Ти маєш рацію. Варто мені трохи спуститися, про всяк випадок.

Через кілька секунд Артеміс дуже пошкодував, що спитав: Холлі кинулася вниз, і вони каменем понеслися назустріч темним хвилям. Останньої миті вона загальмувала, але Артеміс міг би за­присягнутися, що в нього мало не здерло шкіру з обличчя.

— Достатньо низько для тебе? — запитала Холлі з ледь помітною іронією.

Вони мало не торкалися води. Хвилі мерехтіли, і фольга разом із ними. Океан був неспокійний, і Холлі то піднімалася, то опускалася разом із хвиля­ми. їхню присутність відчула група китів. Кілька з них вистрибнули із морської піни, пролетіли ме­трів із триста і знову зникли під водою. Дельфінів не було. Вони поховалися від негоди в бухтах і затоках уздовж узбережжя.

Холлі обігнула паром. Вони пролетіли так близь­ко до нього, що відчули, як працює двигун. Кількох пасажирів нудило на палубі, і залишки вечері мало не потрапили на невидимих мандрівників.

— Чудово,— пробурмотів Артеміс.

— Не хвилюйся,— сказав із порожнечі голос Хол­лі,— Майже прилетіли.

Вони пролетіли повз морський вокзал, потім уздовж узбережжя на північ, пролетіли над горами Віклоу. Навіть у такому стані Артеміс не міг не на­солоджуватися швидкістю. Крила — фантастичний винахід. Уявити тільки, скільки грошей можна було б отримати, якщо їх запатентувати. Хлопець зу­пинив себе. Саме через торгівлю ельфійськими тех­нологіями і постраждав Батлер.

Вони полетіли повільніше, і Артеміс зміг роздиви­тися місця, над якими вони пролітали. На сході ле­жав Дублін — жовта аура над системою магістралей. Холлі обігнула місто, повернула до менш населеної північної частини країни. По центру величезної тем­ної плями засвітилася яскрава пляма — будинок Ар­темісових предків, маєток Фаулів.

Маєток Фаулів, Дублін, Ірландія

— Тепер поясни,— сказала Холлі, коли вони перене­сли Батлера в ліжко.

Вона сіла на нижню сходинку. На неї з портретів дивилися покоління Фаулів. Капітан ЛЕП активува­ла мікрофон шолома і переключилася на гучний зв’язок.

— Фоулі, запиши це, будь ласка. У мене таке від­чуття, що нам доведеться прослухати цю розповідь іще разок.

— Усе почалося із зустрічі сьогодні вдень,— по­чав Артеміс.

— Продовжуй.

— Я зустрічався із Йоном Спіро, американським підприємцем.

Холлі почула, як у навушниках заклацали клавіші. Мабуть, Фоулі перевіряв, що за тип той Спіро.

— Йон Спіро,— сказав кентавр.— Дуже темний товариш, навіть за людськими мірками. Агентство безпеки Людей Бруду уже тридцять років намагається впіймати цього хлопця. Усі його компанії — загроза для екології. І це лише верхівка айсберга: промисловий шпіонаж, викрадення, шантаж, підо­зрілі зв’язки. Але досі йому вдавалося якось викру­чуватися.

— Так, це він,— кивнув Артеміс.— Тож я призна­чив містеру Спіро рандеву.

— Що ти хотів йому продати? — перебив його Фоулі. — Така людина, як Спіро, не перетне Атлан­тику заради чаю з кексами.

Артеміс спохмурнів.

— Нічого я йому не хотів продати. Але запропо­нував притримати деякі революційні технології. За певну ціну, звісно.

У голосі у Фоулі задзвенів метал:

— Які революційні технології?

Артеміс трохи повагався.

— Пам’ятаєте шоломи, які Батлер зняв із групи захвату вашої Служби Вилову?

— О ні,— застогнала Холлі.

— Я зняв із шоломів механізми самознищення, а із сенсорів і чипів сконструював Сі-Куб, мініатюр­ний комп’ютер. То було дуже просто — установив волоконно-оптичні блокатори, аби ви не змогли ке­рувати Кубом, якщо його помітите.

— Ти віддав ельфійські технології такому чолові­кові, як Спіро?

— Нічого я йому не віддавав,— огризнувся Арте­міс.— Він сам узяв.

Холлі наставила на хлопця палець:

— Навіть не прикидайся жертвою, Артемісе. Тобі не личить. Ти що думав? Йон Спіро випустить із рук технології, які здатні зробити його найзаможнішою людиною на планеті?

— Отже, нас запеленгував твій комп’ютер? — за­питав Фоулі.

— Так,— зізнався Артеміс.— Ненавмисно. Спіро попросив перевірити, чи за ним ніхто не стежить, і Куб перехопив сигнал ЛЕПівської системи без­пеки.

— Чи не можемо ми заблокувати такі перехоп­лення в майбутньому? — поцікавилася капітан.

— Дефлектори Небесного міста безсилі проти на­ших власних технологій. Рано чи пізно Спіро дізна­ється про ельфів. І коли це станеться, така людина, як він, просто не дозволить нам жити в гармонії.

Холлі виразно подивилася на Артеміса.

— Нікого тобі не нагадує?

— Я зовсім не схожий на Йона Спіро,— почав за­хищатися хлопець.— Він холоднокровний убивця!

— Зачекай кілька років,— сказала Холлі,— Ти теж таким станеш.

Фоулі зітхнув. Зведіть Артеміса Фаула і Холлі Шорт в одній кімнаті і за кілька хвилин матимете скандал.

— ОК, Холлі,— втрутився кентавр,— Спробуємо діяти як професіонали. Крок перший: припинити ізоляцію. Наступне, що ми зробимо,— повернемо Куб, доки Спіро не розгадав усі його секрети.

— Якийсь час у нас є,— сказав Артеміс.— Куб за­шифрований.

— Як добре?

— У жорсткий диск убудований код вічності.

— Код вічності,— гмикнув Фоулі.— Я вражений.

— То було не так уже і складно. Я винайшов абсо­лютно нову мову, тож Спіро не матиме, від чого від­штовхуватися.

Холлі відчула себе виключеною із розмови.

— Скільки часу знадобиться, щоб зламати цей код вічності?

Артеміс не втримався і скептично підняв брови.

— Вічність,— відповів він.— Теоретично. Але з такими технологіями, як у Спіро, трохи менше.

Холлі не звернула уваги на його тон.

— Добре, тоді ми в безпеці. Тож нащо бігати за Спіро, якщо все, що він має,— це набір схем, від яко­го ніякої користі?

— Не те щоб ніякої,— поправив її Артеміс.— Один лише чіп здатен спрямувати команду розробників у дуже цікавому напрямку. Але ти маєш рацію, Холлі. Бігати за Спіро немає потреби. Тільки-но він зрозуміє, що я живий, як кинеться мене шукати. Урешті-решт, я єдиний можу розкрити повний потенціал Сі-Куба.

Холлі обхопила голову.

— Отже, будь-якої миті сюди може увірватися команда бойовиків у пошуках ключа до коду віч­ності. Саме такої миті потрібен хтось, схожий на Батлера.

Артеміс підняв слухавку домашнього телефону.

— У родині не один Батлер,— сказав він.

ГЛАВА 4: СІМЕЙНИЙ БІЗНЕС

Сфакс, Туніс, Північна Африка

НА свій вісімнадцятий день народжен­ня Джульєтта попросила й отримала захисний жилет для дзюдо, два обваж­нених метальних ножа і відеозапис

чемпіонату світу з боротьби — пересічні дівчатка такого, як правило, не замовляють. Проте назвати Джульєтту пересічною дівчинкою аж ніяк не можна було. Дівчина багато в чому відрізнялася від інших. По- перше, вона могла влучити в ціль, що рухалася, з будь-якої зброї, що спала б вам на думку. По-друге, вона могла будь-кого закинути аж світ за очі.

Звісно, усього цього вона навчилася не тоді, коли переглядала відео змагань із боротьби. Тренуватися Джульєтта почала, коли їй виповнилося чотири. Щодня після дитячого садочка Домовик Батлер відводив свою молодшу сестричку до спортивної зали в маєтку Фаулів, де навчав її різних видів бойових мистецтв. Коли дівчині минуло вісім, вона вже мала третій дан і чорний пояс із семи єдиноборств. У два­надцять вона переплюнула всі пояси.

За традицією, коли хлопцям Батлерам виповню­валося десять років, їх усіх записували до Академії Особистого Захисту мадам Ко. Щороку вони прово­дили там шість місяців, вивчаючи мистецтво охоро­ни, інші шість місяців працювали за фахом там, де не було великого ризику. Дівчат, як правило, відправ­ляли на службу до найзаможніших родин світу. Але Джульєтта вирішила поєднати обидві ролі, тож пів­року жила в Анджеліни Фаул, а інші півроку — в та­борі бойових мистецтв мадам Ко. Вона була першою дівчиною серед Батлерів, що поступила до Академії, і п’ятою дівчиною серед студентів, що успішно скла­ла всі екзамени. Табір ніколи не розташовувався в одній країні більш ніж п’ять років. Батлер прохо­див навчання в Швейцарії та Ізраїлі, а от його мо­лодшій сестрі довелося відвідати високогірний ра­йон Уцукушигахара в Японії.

Умови проживання у мадам Ко були далеко не такими розкішними, як кімнати в маєтку Фаулів. В Японії Джульєтта спала на солом’яній циновці та вживала лише рис, рибу і протеїнові коктейлі.

День починався о п’ятій тридцять, коли Джульєт­та з іншими учнями пробігали чотири милі до найближчого струмка, де ловили рибу голими руками. Приготувавши рибу, вони підносили її сенсею, а тоді прив’язували до спини порожні столітрові бочки і лізли туди, де сніг. Учні наповнювали бочки снігом і котили їх униз до табору, де товкли голими ногами, доки сніг не танув і не перетворювався на воду для ванни сенсея. Лише тоді можна було починати що­денні тренування.

До програми входило Кос Тапа — вид бойових мистецтв, створений мадам Ко спеціально для охо­ронців, метою яких був не самозахист, а захист своїх начальників. Також учні вивчали різні види зброї, інформаційні технології, технічне обслуговування автомобілів і прийоми проведення переговорів під час визволення заручників.

Коли Джульєтті виповнилося вісімнадцять, вона могла із заплющеними очима розібрати і зібрати дев’яносто відсотків існуючої у світі зброї, керувати будь-яким видом транспорту, за чотири хвилини на­нести грим і, попри свою дивну генетичну азійсько- європейську суміш, розчинитися в юрбі будь-якого народу. Старший брат дуже нею пишався.

Останнім ступенем навчання була симуляція в польових умовах в іноземному середовищі. Якщо вона пройде випробування, мадам Ко зробить на плечі дівчини тату у вигляді блакитного діаманту. Саме таке тату мав на своєму плечі Батлер, і воно було не лише символом вправності випускника, але й указувало на багатопрофільність отриманих знань і навичок. У професійних кругах охоронець із бла­китним діамантом на плечі інших рекомендацій не потребував.

Для останнього завдання Джульєтти мадам Ко обрала місто Сфакс у Тунісі. Дівчина мала супрово­джувати свого начальника по неспокійному ринку. Власне, охоронець має застерегти свого роботодав­ця, аби той не відвідував місця з таким скупченням людей, але, як зазначила мама Ко, начальники май­же не слухаються таких порад, і краще приготувати­ся до неминучого. І немов Джульєтті було мало тако­го напруження, мадам Ко вирішила особисто зіграти роль начальника.

У Північній Африці було винятково жарко. Джу­льєтта примружилася крізь скельця сонцезахисних окулярів, намагаючись не загубити невеличку фігурку, що квапливо пробиралася крізь юрбу попереду неї.

— Поквапся,— кинула мадам Ко,— ти мене загу­биш.

— Навіть і не сподівайтеся,— спокійно відповіла Джульєтта.

Мадам Ко просто намагалася відволікти її розмо­вами. А того, що відволікало, і так уже було чимало. Навколо звисали низки золотих прикрас, проходи закривали туніські килими на дерев’яних рамах — ідеальне прикриття для вбивці. Місцеві жителі про­ходили дуже близько, аби роздивитися привабливу жінку, і дорога була дуже зрадливою — один невір­ний крок, і можна було впасти або вивихнути ногу.

Джульєтта автоматично обробляла цю інформа­цію та корегувала свої дії. Рішуче відсунула рукою підлітка, що з посмішкою кинувся до неї, перестриб­нула через маслянисту калюжу, що сяяла всіма ко­льорами райдуги, і завернула за мадам Ко в інший ряд безкінечного лабіринту базару.

Раптом перед нею вискочив чоловік. Один із тор­говців.

— У мене чудові килими,— сказав він поганою французькою,— Ходи зі мною. Я покажу!

Мадам Ко не зупинилася. Джульєтта рішуче піш­ла за нею, але чоловік перегородив дорогу.

— Ні, дякую. Я не цікавлюся. Я живу на вулиці.

— Дуже смішно, мадемуазель. Ти кажеш гарні жарти. Ходи зі мною і подивись на килими Ахмеда.

На них почали звертати увагу. Люди оберталися в їхній бік, немов ніздрі велетенського організму. Мадам Ко ішла собі далі. Іще мить, і дівчина її загу­бить.

— Я сказала, ні. Відійдіть, містере продавець килимів. Не змушуйте мене піднімати руку.

Тунісець не звик, щоб жінки віддавали йому накази, до того ж, на нього дивилися друзі.

— Маю гарну пропозицію,— продовжив він, показуючи на свої товари.— Найкращі килими у Сфаксі. Джульєтта кинулася в один бік, але натовп пере­крив їй шлях.

І тоді Джульєтта втратила будь-яке співчуття до Ахмеда. Досі він був просто невинним місцевим тор­говцем, що трапився не в тому місці та не в той час. Але зараз...

— Ходімо,— сказав чоловік і обхопив білявку за талію. Навіть не підозрюючи, що ця думка аж ніяк не очолювала рейтинг його найкращих ідей.

— Помилка, чоловіче!

Не встиг Ахмед і оком змигнути, як його вже за­горнули в килим, а дівчина зникла. Ніхто навіть не зрозумів, що відбулося, доки не передивилися запис, якого зробив на свій телефон Камал, торговець ку­рятиною. Уповільнений режим дозволив розгледіти, як євразійка схопила Ахмеда за шию і за пасок і ки­нула на гору килимів. Один із торговців золотом пригадав, що бачив такий прийом на якомусь чемпі­онаті з єдиноборств. Усі так реготали, що кілька осіб мало не вмерли від зневоднювання. Це найкумедні­ший випадок за весь рік. Відеоролик виграв приз на туніській версії «Найкумедніших відео». Через три тижні Ахмед переїхав до Єгипту.

Повернімося до Джульєтти. Майбутній охоро­нець побігла по проходу, як спринтер, огинаючи торговців на своєму шляху. Відійти далеко мадам Ко не могла. А завдання потрібно було виконати до кінця. Джульєтта сердилася сама на себе. Саме про це і попереджав її брат.

— Стережися мадам Ко,— порадив їй Батлер.— Ти навіть уявити не можеш, що вона приготує тобі на випробування. Я чув, що одного разу вона навіть налякала стадо слонів, аби відволікти учня.

Ні в чому не можна було бути певним. Того тор­говця килимами могла найняти мадам Ко, але він міг бути і простодушним цивільним, що вирішив сунути свого носа туди, куди не слід.

Прохід звузився, просуватися тепер можна було лише по одному. Одяг висів стінами заввишки з лю­дину. Куди не глянь — усюди парували від спеки гу­три та абайї.

Джульєтта пригнулася і перебігла на інший ряд, обігнула покупців. Із-під ніг кинулися в різні боки прив’язані на мотузки індички.

Раптом вона опинилася на відкритому місці. Неве­личкий майданчик, оточений триповерховими будин­ками. На балконах сиділи чоловіки і курили кальян. Під ногами була безцінна мозаїка, що відтворювала сцену в римських банях.

У центрі майдану лежала мадам Ко, підігнувши коліна до підборіддя. Над нею схилилися троє чоло­віків. На місцевих торговців вони були не схожі. Усі троє були в чорних костюмах і наносили удари з точ­ністю і вправністю професіоналів. Це не екзамен. Вони дійсно намагалися вбити сенсея. Зброї у Джульєтти не було — таке вже правило. Приїхати до африканської країни зі зброєю означа­ло автоматично отримати довічне ув’язнення. На щастя, у агресорів зброї, здається, також не було, хоча для такої роботи їм вистачило б і кулаків із но­гами.

Щоб вижити, тут потрібно було імпровізувати. Нападати відкрито не мало ніякого сенсу. Якщо ці троє подолали мадам Ко, то у відкритому бою вона проти них не встоїть. Час вигадати щось неортодок­сальне.

Джульєтта на бігу підстрибнула і вхопилася за мо­тузок, на якому висів одяг. Кільце, до якого був при­в’язаний мотузок, секунду опиралося, а потім виско­чило зі стіни. За нею потягся шлейф килимів і хусток. Джульєтта завернула ліворуч, наскільки дозволяла довжина мотузки, а потім обернулася до чоловіків.

— Гей, хлопці! — крикнула вона. І не через брава­ду, а тому що так легше зробити те, що вона хотіла.

Чоловіки як один підняли голови, і тут обличчя їм заліпило мокрою верблюжою вовною. За мить їх уже огорнули килими й накидки, а шиї перехопив нейлоновий шнур. І секунди не минуло, як всі троє вже лежали на землі. І Джульєтта, натиснувши кож­ному на особливу точку на шиї, переконалася, що вони не скоро підведуться.

— Мадам Ко! — крикнула вона, розкидаючи купу одягу. Жінка лежала і здригалася. На ній була сукня оливкового кольору, обличчя прикривала проста хустина.

Джульєтта допомогла їй підвестися на ноги.

— Ви бачили, мадам? Як я обдурила цих негідни­ків. Б’юся об заклад, вони такого ще не бачили. Імп­ровізація. Батлер завжди казав, що це найголовні­ше. Знаєте, мені здається, що їх відволікли мої тіні для повік. Мерехтливий зелений. Ніколи не під­водить...

Джульєтта замовкла, бо до горла їй притисли ножа. І приставила його мадам Ко, яка, власне, була зовсім не мадам Ко, а якась інша східна жінка в олив­ковій сукні. Приманка.

— Три трупи,— сказала жінка.

— Так,— погодилася мадам Ко, виступаючи з тіні. — А якщо ти труп, то і твій начальник мерт­вий. Іспит ти не склала.

Джульєтта низько нахилилася, склавши долоні.

— Це був хитрий трюк, мадам,— сказала вона ввічливо.

Сенсей розсміялася.

— Звісно. Таке вже життя. На що ти очікувала?

— Але ті вбивці! Я добряче нам’яла їм боки. Я їх перемогла.

Мадам Ко зневажливо махнула рукою.

— Просто пощастило. На щастя для тебе, то не наймані вбивці. Три випускники Академії. А що то за дурниці з дротом?

— У єдиноборствах існує такий прийом,— похму­ро відповіла Джульєтта.— Називається «мотузок із білизною».

— Ненадійно,— зауважила японка.— Тобі пощас­тило, бо фортуна була на твоєму боці. Але в нашій справі фортуни замало.

— То не моя провина,— заперечила Джульєтта.— Все через того хлопця, що накинувся на мене. Дове­лося приспати його на якийсь час.

Мадам Ко постукала її по лобі.

— Замовкни, дівчино. Поміркуй. Що ти мала зро­бити?

Джульєтта нахилилася іще нижче.

— Я мала негайно вивести його з ладу.

— Саме так. Його життя нічого не варте. Це дріб­ниця в порівнянні з безпекою твого начальника.

— Я ж не можу так просто вбивати невинних лю­дей,— не погодилася Джульєтта.

Мадам Ко зітхнула.

— Знаю, дитино. І саме тому ти не готова. В тебе є всі необхідні навички, але тобі бракує зосередже­ності та рішучості. Може, наступного року.

Серце у Джульєтти калатало. Брат отримав блакит­ний діамант у вісімнадцять. Наймолодший випускник Академії за всю історію її існування. Вона також на це сподівалася. А тепер доведеться ще раз складати іспит через дванадцять місяців. Суперечки ні до чого не приведуть. Мадам Ко ніколи не міняє своїх рішень.

До них підійшла молода жінка, вбрана як служни­ця. В руках у неї була невеличка валізка.

— Мадам,— вклонилася жінка.— Вам дзвінок по супутниковому телефону.

Мадам Ко взяла навушники і кілька секунд уваж­но слухала.

— Повідомлення від Артеміса Фаула,— нарешті сказала вона.

Джульєтті захотілося розігнутися, але то було б непростимим порушенням протоколу.

— Так, мадам?

— Повідомлення таке: ти потрібна Домовикові.

Джульєтта нахмурилася.

— Тобто, я потрібна Батлерові?

— Ні, відповіла мадам Ко без жодної емоції.— Ти потрібна Домовикові. Я просто повторюю те, що він мені сказав.

Раптом Джульєтта відчула, як сонце пече шию, як навколо, немов бормашинка, дзижчать комарі, і їй закортіло розігнутися і бігти до самого аеропорту. Батлер ніколи б не відкрив своє ім’я Артемісові. Хіба... Ні, це просто неможливо. Вона про таке на­віть думати не хоче.

Мадам Ко взяла дівчину за підборіддя.

Ти не готова. Не варто тебе відпускати. Ти дуже емоційна, щоб бути гарним охоронцем.

Будь ласка, мадам,— попросила Джульєтта.

Сенсей замислилася на дві довгі хвилини.

— Добре,— сказала вона.— Іди.

Джульєтта зникла, не встигла луна від останнього слова облетіти площу, і бережи боже тих торговців, що трапляться їй на шляху.

ГЛАВА 5: МЕТАЛЕВИЙ ЧОЛОВІК І МАВПА

Вежа Спіро, Чикаго, Іллінойс, США

 ІЗ Хітроу до міжнародного аеропорту О’Хара в Чикаго Йон Спіро летів на Конкорді. Довгий лімузин доставив його до підніжжя Вежі Спіро, вісімдесятишестиповерхової будівлі зі сталі та скла, що сягала самісінького неба. «Спіро Індастріз» розташувалися на верхніх поверхах — з п’ятдесятого до вісімдесят п’ятого. На вісімдесят шостому містилися особисті апартаменти Спіро, до яких можна було потрапити або через приватний ліфт, або через майданчик для гелікоптера.

Йон Спіро ані на хвильку очей не стулив, думав про маленький куб у своєму дипломаті. Голова тех­нічного відділу мало не танцював від захвату, коли Спіро розказав, на що здатна проста на вигляд коробочка, і відразу ж кинувся розкривати секрети Сі- Куба. Через шість годин він повернувся до конфе­ренц-зали на нараду.

— Від неї ніякої користі,— поскаржився науко­вець, якого звали доктором Пірсоном.

Спіро покрутив оливку у склянці з мартіні.

— Я так не вважаю, Пірсоне,— сказав він,— Чого не можна сказати про цю коробочку, так це того, що від неї ніякої користі. Мені здається, що в цьому рів­нянні користі немає від вас.

Спіро був у жахливому гуморі. Щойно зателефо­нував Арно Блант і повідомив, що Артеміс Фаул ви­жив. Коли Спіро був у такому гуморі, деякі люди зникали з поверхні землі, якщо їм пощастило.

Пірсон потилицею відчув іще чийсь погляд. У кон­ференц-залі була третя особа. І вам би не захотілося, щоб на вас розсердилася така жінка. Пірсон знав, що якби Йону Спіро закортіло викинути голову техніч­ного відділу у вікно, ця особа, не змигнувши оком, підписала б свідоцтво, що він сам зістрибнув униз.

Пірсон обережно добирав слова:

— Цей прилад...

— Сі-Куб. Саме так він називається. Я тобі вже це казав, тож використовуй саме це ім’я.

— Безсумнівно, цей Сі-Куб має величезний по­тенціал. Але розшифрувати його неможливо.

Спіро кинув оливку в голову науковця. Приниз­лива ситуація для володаря Нобелівської премії.

— Тож зламайте код. За що я вам плачу?

Серце у Пірсона закалатало.

— Не все так просто. Цей код. Його неможливо розшифрувати.

— Чи правильно я розумію? — відкинувся Спіро на шкіряну спинку свого крісла. — Щороку я вкла­даю двісті мільйонів у відділ, який не може зламатикоду, вигаданого якоюсь дитиною?

— Куб активується голосом. Він запрограмо­ваний на голос Артеміса Фаула. Зламати цей код не може ніхто. Це неможливо.

Спіро нічого не відповів. Це був сигнал продо­вжувати.

— Я щось таке чув. У нас, науковців, є певні тео­рії. Код вічності — так ми його називаємо. Код має мільйони можливих комбінацій, і це ще не все. Він базується на невідомій мові. Схоже, що хлопець створив мову, якою крім нього ніхто не розмовляє. Ми навіть не знаємо, як та мова співвідноситься з англійською. Ми навіть не думали, що такий код узагалі існує. Якщо Фаул помер, тоді мені дуже шкода, містер Спіро, але Сі-Куб помер разом із ним.

Йон Спіро відсунув сигару в куток губ. Він її на­віть не запалив. Лікарі заборонили. Люб’язно.

— А якщо Фаул живий?

Пірсон одразу зрозумів, що це його рятувальний круг.

— Якщо Фаул живий, зламати цей код було б на­багато легше.

— Гаразд, доку,— сказав Спіро.— Ви вільні. Ви не захочете почути, що тут говоритимуть через кіль­ка хвилин.

Пірсон зібрав свої нотатки і поквапився до две­рей. Він намагався не дивитися на жінку за столом. Якщо він не почує того, що тут говоритимуть, мож­на тішитися тим, що його сумління чисте. А якщо він не побачить жінку за столом, то він не впізнає її за межами кімнати.

— Схоже, у нас проблеми,— повернувся Спіро до жінки в темному костюмі.

Жінка кивнула. Вона була вся в чорному. Чорний англійський костюм, чорна блузка, чорні черевики на шпильках. Навіть годинник на зап’ястку був ву­гільно-чорний.

— Так. Але це вже мої проблеми.

Карла Фрацетті була хресницею Спаца Антонеллі, який очолював центральну секцію кримінальної ро­дини Антонеллі. Вона допомагала Спіро й Антонел­лі, двом наймогутнішим чоловікам у Чикаго, підтри­мувати зв’язок. Спіро ще на початку своєї кар’єри зрозумів, що бізнес у співпраці з мафією приречений на процвітання.

Карла уважно оглянула наманікюрені нігті.

— Здається, у вас лише один варіант: потрібно ви­красти того хлопця Фаула і вичавити з нього код.

Спіро посмоктав незапалену сигару, обміркову­ючи її слова.

— Не все так просто. Хлопець дуже обережний.

А маєток Фаулів — справжня фортеця.

Карла посміхнулася.

— Ми ж говоримо про тринадцятирічну дитину, чи не так?

— За шість місяців йому виповниться чотирна­дцять,— спробував захиститися Спіро.— До того ж, існують деякі ускладнення.

— Наприклад?

— Арно поранений. Фаулу якось удалося вибити йому зуби.

— Ох,— поморщилася Карла.

— Він навіть на вітру стояти не може, не кажучи вже про те, щоб очолювати операцію.

— Погано.

— Власне, цей хлопець вивів із ладу всіх моїх найкращих людей. Тепер вони всі сидять у черзі до стоматолога. Це виллється мені в кругленьку суму. Ні, цього разу мені насправді потрібна серйозна до­помога.

— Хочете звернутися по допомогу до нас?

— Саме так. Але люди мають бути перевіреними. Ірландія — місце старомодне. Ваших хлопців за милю можна побачити. Потрібні такі, що змішаються з натовпом і зможуть переконати хлопця приїхати сюди. Легкі гроші.

Карла підморгнула.

— Я вас зрозуміла, містере Спіро.

— Тож чи маєте ви таких хлопців? Таких, щоб і справу зробили, і до себе зайвої уваги не привернули?

— Якщо я вас правильно зрозуміла, вам потрібні металевий чоловік і мавпа?

Спіро кивнув. Зі сленгом мафії він був знайомий. Металевий чоловік носив пістолета, а мавпа могла залізти до будь-якого важкодоступного місця.

— У нас є двоє таких. Даю гарантію, що в Ірландії зайвої уваги до себе вони не привернуть. Але обі­йдуться вони недешево.

— Вони гарні? — поцікавився Спіро.

Карла посміхнулася. На одному з різців спалахнув малесенький рубін.

— О, вони гарні,— відповіла вона. — Ці хлопці найкращі.

МЕТАЛЕВИЙ ЧОЛОВІК

Тату-салон «Чорнильна пляма», центр Чикаго

Мокасину Мак-Гіру робили тату. Череп у формі пі­кового туза. Малюнок придумав він сам і дуже цим пишався. Так пишався, що захотів, аби тату зробили на шиї. Майстер татуажу Інкі Бертон його відмовив, заявивши, що для конів тату на шию було набагато краще, ніж ім’я на ярличку в морзі, коли доводилося пізнавати підозрюваних. Мокасин із неохотою пого­дився.

— Гаразд,— сказав він.— Вибийте на передпліччі.

Тату Мокасин робив після кожного завдання. На шкірі лишилося не так уже й багато місць, що досі зберегли первісне забарвлення. От як добре Мока­син виконував свою роботу.

Справжнє ім’я Мокасина було Алоізій, і родом він був з ірландського містечка Кілкенні. Прізвисько Мокасин він сам собі вигадав, уважав, що для мафії краще бути Мокасином, аніж Алоізієм. Усе своє життя Мокасин хотів бути гангстером, як у кіно. І коли його спроби заснувати кельтську мафію про­валилися, Мокасин приїхав до Чикаго.

Тут кримінальний світ зустрів його з розкритими обіймами. Власне, один із хлопців мало не задушив його у своїх медвежих лапах. Мокасин відправив його та ще шістьох до лікарні. Непогано для хлопця п’яти футів на зріст. Через вісім годин після того як Мокасин зійшов із борту літака, його вже випустили під заставу.

І от, через два роки і низки вдалих завдань, він уже був найкращим металевим чоловіком в органі­зації. Спеціалізувався на пограбуваннях і збиранні боргів. Як правило, звичайним невисоким хлопцям такого не доручають. Та назвати Мокасина звичай­ним хлопцем аж ніяк не можна було.

Мокасин відкинувся на стільці.

— Тобі подобаються черевики, Інкі?

Інкі змахнув піт з очей. Із цим Мак-Гіром потріб­но бути обережним. Навіть невинне питання могло виявитися пасткою. Одна неправильна відповідь, і ти вже виправдовуєшся перед Святим Петром.

— Так. Подобаються. Як вони називаються?

— Мокасини! — гримнув коротенький гангстер.— Мокасини, ідіоте. Це ж мій фірмовий стиль.

— Ага, мокасини. Я забув. Мабуть, круто мати свій фірмовий стиль.

Мокасин перевірив, як просувається робота над тату.

— Із цією голкою ти вже закінчив?

— Щойно закінчив,— відповів Інкі.— Контури вже готові. Зараз візьму нову голку.

— Боляче буде?

«Звісно, буде, покидьку,— подумав Інкі.— Я ж ти­катиму в твою руку голкою».

Але вголос він сказав:

— Не дуже. Я змастив руку знеболювальним гелем.

— Краще, щоб боляче не було,— попередив його Мокасин.— Бо інакше скоро стане боляче тобі.

Ніхто не загрожував Інкі, крім Мокасина Мак- Гіра. А він робив тату всім мафіозі. Він був найкра­щим майстром у штаті.

У двері увійшла Карла Фрацетті. Її чорна елегант­ність здавалася недоречною в такому брудному за­кладі.

— Вітаю, хлопці,— сказала вона.

— Вітаю, пані Карло,— почервонів Інкі. Не так уже багато леді заходять до «Чорнильної плями».

Мокасин скочив на ноги. Навіть він поважав хре­щену доньку боса. '

— Місіс Фрацетті. Ви ж могли надіслати мені по­відомлення на пейджер. Навіщо приходити до такої Діри.

— Немає часу. Термінова справа. Маєш їхати про­сто зараз.

— їхати? Куди?

— В Ірландію. Твій дядько Пет захворів.

Мокасин спохмурнів.

— Дядько Пет? У мене немає ніякого дядька Пета.

Карла постукала носком чорного черевичка.

— Він захворів, Мокасине. Дуже захворів, якщо ти мене розумієш.

Нарешті Мокасин зрозумів.

— О! Второпав. Тож мені потрібно його відві­дати.

— Саме так. Він дуже хворий.

Мокасин узяв ганчірку і витер із руки чорнило.

— Гаразд. Я готовий. Ми їдемо прямо до аеро­порту?

Карла поплескала гангстера по плечу.

— Скоро, Мокасине. Але спершу заїдемо по твого брата.

— Немає в мене брата,— запротестував Мокасин.

— Звісно, є. Той, у кого ключі від хати дядька Пета. Маленька така мавпа.

— А,— зрозумів Мокасин,— Цей брат.

Карла з Мокасином доїхали на лімузині до Іст­сайду. Мокасин і досі захоплювався висотою амери­канських хмарочосів. У Кілкенні найвищі будинки були п’ятиповерховими, а сам Мак-Гір усе своє жит­тя прожив у передміській халупці. Але хлопцям із мафії він би ні за що в цьому не зізнався. Для них він був сиротою, що провів дитячі роки, поневіряючись по інтернатах.

— Хто мавпа? — спитав він у Карли.

Карла Фрацетті поправляла зачіску, роздивля­ючись себе у компактне люстерко. Волосся в неї було чорне, коротке і зачесане назад.

— Новенький. Мо Дігенс. Він також ірландець. Це дуже зручно. Не потрібно ані візи, ані паперів, ані історії для прикриття. Просто двоє маленьких ір­ландців їдуть у відпустку додому.

Мокасин наїжачився.

— Що значить — двоє маленьких ірландців?

Карла закрила люстерко.

— Із ким ти розмовляєш, Мак-Гіре? Не може бути, щоб зі мною. Таким тоном зі мною не розмовляють.

Мокасин зблід, перед очима пролетіло все його життя.

— Вибачте, місіс Фрацетті. Просто... Я все своє життя чую, що маленький.

— А як би ти хотів, щоб тебе називали? Велетнем? Ти малий, Мокасине. Змирися. Адже завдяки своєму зросту ти багато чого досяг. Мій хрещений батько завжди каже, що немає нікого більш небезпечного, ніж маленький хлопець, який хоче щось довести. Саме тому ти й отримав це завдання.

— Я так і думав.

Карла поплескала його по плечу.

— Не вішай носа, Мокасине. У порівнянні з цим хлопцем ти справжній гігант.

Мокасин одразу повеселішав.

— Справді? Який же на зріст Мо Дігенс?

— Малий,— відповіла Карла.— Не знаю точно, скільки сантиметрів, але будь він іще нижчим, і до­велося б міняти йому підгузки і катати в колясці.

Мокасин посміхнувся. Ця справа йому вже почи­нала подобатися.

МАВПА

Були в Мо Дігенса і кращі часи. Якихось чотири місяці тому він жив у пентхаусі в Лос-Анджелесі і мав мільйон доларів на банківському рахунку. А те­пер його фонди заморозило Бюро Кримінальних й добрива. Стіни миттєво вкрилися пліснявою і во­логою, тож ремонт можна було не робити. За лічені години квартиру заселили комахи. Мульч лежав на спині і ловив бородою тарганів. Рідний дім! І чудово не лише те, що житло нагадує тунель, а й те, що коли б тут не з’явилися офіцери ЛЕП, не встигнуть вони й оком змигнути, як Мульч уже буде на п’ятдесят метрів під землею.

Через кілька днів Мульч шкодуватиме, що не зро­бив цього, щойно почув, як постукали у двері.

У двері постукали. Мульч виліз зі свого тунелю і подивився у вічко. Карла Фрацетті перевіряла за­чіску, дивлячись у мідну ручку.

Хрещена донька боса? Власного персоною. Ма­буть, дуже важливе завдання. Може, комісійних ви­стачить, щоб перебратися до іншого штату. Він уже три місяці в Чикаго, і щомиті ЛЕП можуть вийти на його слід. Але із США він не поїде. Якщо вже жити над землею, то там, де існує кабельне телебачення і багато заможних людей, у яких можна красти.

Мульч натиснув на кнопку інтеркому.

— Хвилиночку, місіс Фрацетті. Я одягнуся.

— Поквапся, Мо,— брязнув металом голос Карли через колонки.— Я тут зістарію.

Мульч накинув халат зі старих мішків із-під кар­топлі. Текстура тканини нагадувала йому піжаму у в’язниці Небесного міста, і це, як не дивно, втішало. Швидко причесав бороду, позбавившись усіх не­потрібних комах, і відчинив двері.

Карла Фрацетті пройшла повз нього до вітальні та розташувалася в єдиному кріслі. На порозі стояв іще один чоловік, якого не помітила камера. Мульч подумав, що потрібно скорегувати об’єктив. Так і ельф проскочить, навіть без захисту.

Чоловік глянув на Мульча мало не з ненавистю. Типова поведінка мафіозі. Навіть якщо ти вбивця, навіщо ж бути таким грубим?

— Іншого стільця у тебе немає? — спитав невисо­кий чоловічок, що увійшов слідом за містером Фра­цетті до вітальні.

Мульч зачинив двері.

— У мене небагато відвідувачів. Власне, ви перші. Як правило, Бруно надсилає мені повідомлення, і я йду до китайської крамнички.

Сер Бруно був у мафії кимось на кшталт зв’яз­кового в цьому районі. Вів справи, не виходячи з-поза прилавку. Ходили легенди, що за п’ятнадцять років він жодного разу і носа за двері не висунув.

— Ну в тебе й інтер’єрчик,— саркастично за­уважив Мокасин.-— Пліснява і жуки. Мені подо­бається.

Мульч із ніжністю провів пальцем по зеленій стрічці плісняви.

— Ось ця була прямо під шпалерами, коли я в’їхав. Уявити тільки, що люди ховають.

Карла Фрацетті дістала із сумочки пляшечку пар­фумів «Біла пелюстка» і побризкала повітря навколо себе.

— Годі балачок. Я маю для тебе особливе завдан­ня, Мо.

Мульч ледь утримався, щоб не підстрибнути. Це його великий шанс. Може, знайде собі десь огидну діру, щоб якийсь час там пересидіти.

— Чи не таке це завдання, що добре оплачується, коли все зробиш правильно?

— Ні,— відрізала Карла.— Це таке завдання, коли тобі стає дуже боляче, бо щось зробив неправильно.

Мульч зітхнув. Невже ввічливість більше не в моді?

— Чому саме я? — поцікавився він.

Карла Фрацетті посміхнулась, у темряві спалах­нув рубінчик.

— Я тобі відповім, Мо. Хоча я не звикла нічого пояснювати найманцям. Особливо таким мавпам, як ти.

У Мульча в горлі пересохло. Він уже й забув, яки­ми жорстокими бувають люди. Надовго їхнього тер­піння не вистачає.

— Для цього завдання вибрали тебе, Мо, через ту справу з Ван Гогом.

Мульч скромно посміхнувся. Вимкнути сигналі­зацію в музеї — дитяча забавка. Там навіть собак не було.

— До того ж, у тебе ірландський паспорт.

Коли гном-утікач опинився в Нью-Йорку, в ки­шені у нього лежали ірландські документи, викра­дені з ЛЕПівського копіювального центру. Ця нація завжди йому подобалася, тож він вирішив стати ір­ландцем. Знав би він, що через це на нього чекають клопоти.

— Це завдання має бути виконане в Ірландії, що само по собі не дуже зручно. Але для вас обох це буде немов оплачена відпустка.

Мульч кивнув на Мокасина.

— Хто він такий?

Мокасин іще більше нахмурився. Гном знав, що достатньо одного слова місіс Фрацетті, і цей чоловік уб’є його на місці.

— Це Мокасин Мак-Гір, твій напарник. Він мета­левий чоловік. Це завдання для двох. Ти відкриваєш двері. Мокасин доставляє клієнта сюди.

Доставляє клієнта. Мульч розумів, що цей термін означає, але не хотів мати до справи ніякого відно­шення. Пограбування — це одне, а викрадення лю­дини — геть інше. Але знав він і те, що відмовитися від завдання неможливо. Усе, що він міг зробити,— це втекти від металевого чоловіка при першій же на­годі та попрямувати до якогось південного штату. Кажуть, у Флориді є чудові болота.

— І хто наш клієнт? — Мульч удав, що заціка­вився.

— Це секретна інформація,— відрізав Мокасин.

— І саме тому мені не потрібно її знати?

Карла Фрацетті витягла з кишені світлину.

— Чим менше знатимеш, тим менш винним почу­ватимешся. Ось усе, що тобі потрібно. Будинок. Це все, що ми маємо на даний момент. Деталі отримаєш на місці.

Мульч глянув на фото. Коли він побачив, що там було, його немов струмом пронизало. Маєток Фаулів. Отже, клієнт — Артеміс. Маленького психопата по­слали викрасти Артеміса.

Фрацетті відчула: щось не гаразд.

— Щось не так, Мо?

«Не подавай знаку,— наказав сам собі Мульч.— Не можна, щоб вони побачили».

— Ні. Просто... Будинок добре охороняється. Бачу сигналізацію, камери спостереження. Нелегке завдання.

— Якби було легке, я б сама його виконала,— ска­зала Карла.

Мокасин зробив крок уперед і зміряв Мульча по­глядом.

— Що, малий? Занадто важке для тебе?

Мульч гарячково перебирав варіанти. Якщо Кар­ла вирішить, що він не годиться для цього завдання, вона знайде когось іншого. Того, хто без вагань при­веде мафію до дверей Артеміса. Гном із подивом зрозумів, що не може такого дозволити. Ірландський хлопець урятував йому життя під час заколоту гоблі­нів і став майже другом — дуже зворушливо, якщо подумати. Доведеться погодитись на це завдання, але зробити гак, щоб усе пішло за іншим планом.

— Гей, не хвилюйся за мене. Не збудували ще та­кої фортеці, куди б не проліз Мо Дігенс. Сподіваюся, Мокасин також не дурень.

Мокасин схопив гнома за грудки.

— Що це ти хочеш сказати, Дігенсе?

Як правило, Мульч намагався не ображати людей, які могли його вбити. Але зараз виставити Мокасина хлопцем, не здатним тримати себе в руках, навіть йому було б на руку. Якщо він хоче звинуватити його в тому, що операція зірвалася.

— Одна річ — карликова мавпа, і зовсім інша — карликовий металевий чоловік. Як ти орієнтуєшся в замкненому просторі?

Мокасин аж рота роззявив, а тоді рвонув на гру­дях сорочку, оголивши свою колекцію тату:

— От як я орієнтуюся, Дігенсе. Порахуй тату! Уважно порахуй!

Мульч кинув на пані Фрацетті красномовний по­гляд. І погляд той казав: «І такому хлопцеві ви дові­ряєте?»

— Годі! — не витримала Карла,— Тестостерону в цій кімнаті більше, ніж плісняви. Завдання дуже важливе. Якщо ви двоє не можете з ним упоратися, я знайду інших.

Мокасин застебнув сорочку.

— Усе добре, місіс Фрацетті. Ми впораємося. Вва­жайте, що завдання вже виконане.

Карла підвелася, струснула з піджака кілька мо­криць. Через комах вона не дуже переймалася. За двадцять п’ять років вона бачила багато чого гір­шого.

— Рада це чути. Мо, одягайся і бери свої інстру­менти. Ми чекаємо на тебе в лімузині.

Мульч зачекав, доки вони пішли. Це остання можливість утекти. Можна прогризти фундамент у спальні, і не встигне Карла Фрацетті й оком змиг­нути, як він уже буде в потязі, що прямує до півден­них штатів.

Мульч серйозно обміркував такий варіант. Не по­добається йому це. І не те щоб він був поганим ель­фом, просто не звик він допомагати людям, якщо не мав для себе ніякої користі. А в допомозі Артемісу Фаулу жодної користі не було. Мульч аж здригнувся. Тільки сумління йому не вистачало! Може, просто взяти печиво і піти продавати його на користь дівчаток-скаутів?

ГЛАВА 6: НАПАД НА МАЄТОК ФАУЛІВ

Уривок із щоденника Артеміса Фаула. Диск 2. Розшифровка.

 БАТЬКО нарешті прийшов до тями. Звісно, я відчув полегшення, але його останні слова того дня не виходили у мене з голови.

— Золото не найважливіша річ у світі, Арті,— сказав він.— І сила також. Зараз ми маємо все, що нам потрібно. Ми разом.

Чи могла магія так змінити батька? Я мав з’ясувати. Потрібно було поговорити з ним наодин­ці. Отже, о третій ночі на взятому напрокат мер­седесі Батлер привіз мене до шпиталю Гельсінського університету.

Батько не спав, читав «Війну і мир» при світлі нічника.

— Багато не посмієшся,— прокоментував він. Іще один жарт. Я намагався посміхнутися, але моє обличчя не схотіло цього робити.

Батько закрив книгу.

— Я чекав на тебе, Арті. Ми маємо поговорити. Потрібно дещо прояснити.

Я завмер біля його ліжка.

— Так, батьку. Я згоден.

Батькова усмішка стала сумною.

— Так офіційно... Пригадую, що і сам був таким до свого батька. Іноді мені здається, що він мене зо­всім не знав, і я хвилююся, чи не станеться такого з нами. Отже, я хочу поговорити, сину. І не про бан­ківські рахунки. Не про акції та цінні папери. Не про корпоративні справи. Не хочу говорити про бізнес, хочу поговорити про тебе.

Саме цього я і боявся.

— Про мене? Але ж ти важливіший, тату.

— Можливо. Але я не можу бути щасливим, доки твоя мама неспокійна.

— Неспокійна? — перепитав я, не в змозі зрозумі­ти, що відбувається.

— Не вдавай, що ти нічого не розумієш, Артемісе. Я зв’язався з кількома своїми інформаторами в Євро­пі. Схоже, ти виявляв певну активність під час моєї відсутності. Неабияку.

Я знизав плечима, бо не зрозумів, схвалює він це чи ні.

— Нещодавно я був би вражений твоїми здібнос­тями. Такі результати, а ти ж навіть не повноліт­ній. Але тепер усе має змінитися, Арті. Це я тобі як батько кажу. Тобі треба повернутися в дитинство. І мама, і я хочемо, аби ти після канікул повернувся до школи і залишив сімейні справи мені.

— Але, тату!..

— Повір мені, Арті. Я в цьому бізнесі набагато до­вше за тебе. Я пообіцяв твоїй мамі, що Фаула відте­пер не займатимуться темними справами. Усі Фа­ула. Я отримав іще один шанс і не витрачатиму його на жадобу. Тепер ми родина. Справжня. Тепер ім’я Фаулів асоціювитиметься із честю та чесніс­тю. Згоден?

— Згоден,— сказав я, потиснувши йому руку.

Що ж тепер із зустріччю з чиказьким Йоном Спі­ро? Я вирішив її не. відміняти. Остання пригода — і Фаула зможуть стати справжньою родиною. Врешті-решт, я ж буду з Батлером. Що зі мною ста­неться?

Маєток Фаулів

Батлер розплющив очі. Він удома. У кріслі поряд із ліжком спить Артеміс. На вигляд хлопцеві всі сто років. І не дивно — після всього, що трапилося. Те життя вже скінчилося. Остаточно.

— Чи є хтось удома? — спитав охоронець.

Артеміс миттю схаменувся.

— Батлере, ти повернувся!

Батлер піднявся на лікті. Далося це не дуже легко.

— Дуже дивно. Я не сподівався тебе побачити. Та й узагалі нікого.

Артеміс налив у склянку води із глечика на столи­ку поряд.

— Ось, друже. Відпочивай.

Батлер повільно випив. Він почувався втомленим. Але не тільки це. Він і раніше відчував утому після бійки, але цього разу було гірше.

— Артемісе, що сталося? Я не мав лишатися жи­вим. А коли припустити, що лишився, мав би відчу­вати страшенний біль.

Артеміс підійшов до вікна, виглянув на двір.

— Блант тебе підстрелив. Рана була смертельною, і поруч не було Холлі, щоб допомогти, тож я тебе за­морозив, доки вона не прилетіла.

Батлер потрусив головою.

— Кріогеніка? Цілком у стилі Артеміса Фаула. Морозильник для риби, чи не так?

Артеміс кивнув.

— Сподіваюся, частина мене не перетворилася на прісноводну форель, еге ж?

Коли хлопець повернувся, усмішки на його об­личчі не було.

— Виникли деякі ускладнення.

— Ускладнення?

Артеміс зітхнув.

— Зцілення було дуже складним, і не можна було передбачити наслідків. Фоулі попереджав, що твій організм може не витримати, але я наполягав, щоб воно все одно відбулося.

Батлер сів.

— Артемісе. Все гаразд. Я живий. А це набагато краще, ніж усі інші варіанти.

Хлопця ці слова не втішили. Він узяв з комода люстерко з перламутровою ручкою.

— Приготуйся і подивись на себе.

Батлер набрав повні легені повітря і глянув. Він порухав щелепою і помацав мішки під очима.

— Скільки ж я був непритомним? — запитав він.

Трансатлантичний Боїнг 747

Мульч вирішив, що найкращий спосіб завалити опе­рацію,— це чіплятися до Мокасина, аж доки той не вибухне. А доводити людей до сказу гном умів. І до­кладати багато зусиль йому не доводилося.

Двоє невисоких чоловіків сиділи пліч-о-пліч у Боїнгу 747 і дивилися на хмари під літаком. Пер­ший клас — одна з переваг роботи на Антонеллі.

Мульч відпив трохи шампанського з високого келиха.

— Отже, Лаптє...

— Мокасин...

— Ага, Мокасине. Яка історія прихована за кож­ним тату?

Мокасин закатав рукава і відкрив бірюзову змію з краплинами крові замість очей. Теж сам вигадав.

— Роблю тату після кожної справи.

— О! — здивувався Мульч. — Отже, кухню по­фарбував — і в салон?

— Не гака справа, дурню.

— А яка ж тоді?

Мокасин скрипнув зубами.

— Тобі по буквах продиктувати?

Мульч прихопив горішки з візка стюардеси.

— Та ні. Я ж до школи не ходив. Просто скажи.

— Не можна ж бути таким дурним! Спац Анто­неллі не бере на роботу кретинів.

Мульч хитро підморгнув:

— Ти точно знаєш?

Мокасин похлопав себе по боках, сподіваючись знайти хоч якусь зброю.

— Постривай, доки все скінчиться, розумнику. Отоді ми з тобою з’ясуємо, що до чого.

— Сам себе втішаєш, Чоботе?

— Мокасин!

— Та яка різниця!

Мульч сховався за журналом. Не дуже складно. Бандюк уже майже втратив голову. Іще кілька годин у компанії Мульча, і в Мокасина Мак-Гіра пара з вух піде.

Дублінський аеропорт, Ірландія

Мульч і Мокасин без жодних проблем пройшли че­рез митницю. Врешті-решт, вони ж просто звичайні громадяни, що повертаються додому після відпуст­ки. Хіба вони схожі на мафіозі, які задумали щось недобре? Чи таке можливо? Хто чув про карликів на службі в організованої злочинності? Ніхто. Та, може, це тому, що маленькі люди дуже вправні.

Під час паспортного контролю Мульчеві випала ще одна можливість подратувати напарника.

Офіцер дуже намагався не помічати Мульчевого зросту чи ліпше його відсутності.

— Отже, містере Дігенсе, додому, побачитися з родичами?

Мульч кивнув.

— Саме так. Мамина родина з Кілларні.

— Хіба?

— їхнє прізвище О’Райлі. Але поля вони не орали.

— Дуже дотепно. Вам би на сцені виступати.

— Дотепний жарт...

Офіцер паспортного контролю мало не застогнав. Іще десять хвилин, і його зміна закінчиться.

— Власне, то був сарказм...— пробурмотів він.

— ...тому що ми з моїм другом містером Мак- Гіром саме беремо участь у різдвяній пантомімі. Гра­ємо гномів. Я Розумник, а він Сонько.

Офіцер напружено посміхнувся.

— Дуже добре. Наступний!

Мульч заговорив гучніше, щоб його почула вся черга.

— Містер Мак-Гір просто створений, щоб грати Сонька, якщо ви мене розумієте.

І в Мокасина терпець урвався прямо тут, в аеро­порту.

— Ах ти маленький негідник! — заревів він.

Я тебе вб’ю! Ти станеш моєю наступною тату!

Коли Мокасина забирало з півдесятка охоронців, Мульч тільки головою похитав.

— Актори,— сказав він,— Нерви не витримують.

Звільнили Мокасина через три години, після ре­тельного обшуку та кількох телефонних дзвінків до пастора в його рідному містечку. Мульч чекав у за­мовленому заздалегідь автомобілі — особливій мо­делі з високими педалями зчеплення і гальма.

— Твоя поведінка ставить під загрозу всю опера­цію,— сказав гном, не змигнувши оком.— Доведеть­ся телефонувати пані Фрацетті, якщо ти не тримати­меш себе в руках.

— їдь собі,— похмуро буркнув металевий чоло­вік.— Покінчимо зі справою.

— Гаразд. Але це твій останній шанс. Іще один такий вибрик, і я тобі голову розгризу.

Мокасин уперше помітив, які в напарника зуби. Немов могильні плити, вкриті емаллю. І було їх за­багато для одного рота. А раптом Дігенс і справді може голову розгризти? Ні, відмахнувся від цієї дум­ки Мокасин. Просто нерви в нього трохи напружені після перевірки на митниці. Але є щось таке у по­смішці того карлика. Немов той приховує якісь свої жахливі здібності. І краще металевому чоловікові про ті здібності не знати.

Поки Мульч був зайнятий дорогою, Мокасин зро­бив кілька дзвінків з мобільного. Просто зв’язався зі старими знайомими і домовився, щоб зброю, глушник і дві пари навушників лишили в спортив­ній сумці під дорожнім знаком біля маєтку Фаулів. Із приятелями Мокасина можна було розрахуватися навіть кредитною карткою, тож не було потреби влаштовувати сцену з передачею грошей, як то по­казують у кіно.

Зброю Мокасин перевірив у машині. Він знову відчув, що ситуація під контролем.

— Ну, Мо,— сказав Мокасин і посміхнувся, не­мов то був найудаліший жарт у його житті. На жаль, так воно і було.— Уже придумав план?

Мульч не зводив очей з дороги.

— Ні. Я думав, ти тут за головного. Плани — то твоя парафія. Я просто залізу у вікно і відчиню двері.

— Саме так. Я тут за головного. І можеш мені по­вірити, малому Фаулові також доведеться з цим зми­ритися, коли я з ним побалакаю.

— Малий Фаул? — невинно поцікавився Мульч.— То ми тут через дитину?

— Це не просто дитина,— зізнався Мокасин, хоча це і було проти правил.— Артеміс Фаул. Спадкоє­мець кримінальної імперії Фаулів. У голові в нього щось таке, що знадобилося пані Фрацетті. Тож ми маємо переконати маленького шмаркача здійснити з нами невеличку подорож.

Мульч міцніше вхопився за кермо. Уже давно мав би щось зробити. Але ж фокус був не в тому, щоб ви­вести Мокасина з гри, а в тому, щоб переконати Кар­лу Фрацетті не посилати іншої команди.

Артеміс щось вигадав би. Потрібно дістатися хлопця раніше за Мокасина. Йому вистачить дзвінка по мобільному і візиту до туалету. Шкода, що він так і не зібрався купити собі телефон, але ж раніше не було кому телефонувати. До того ж, із Фоулі обереж­ність зайвою не буде. Той кентавр і цвіркуна на ін­шому кінці світу вистежить.

— Краще поповнити наші припаси,— сказав Мо­касин.— Ми можемо кілька днів витратити на пере­вірку.

— Та ні. Я знаю місцевість. Тинявся тут за часів юності. Простіше простого.

— А раніше ти цього не казав, бо...

Мульч показав непристойного жесту водію вантажівки, що зайняв цілих дві смуги.

— Сам знаєш, як воно. Я працюю за комісійні. Комісійні нараховуються за важкість. Скажи я, що вже бував тут, одразу ні за що ні про що втратив би десять тисяч.

Сперечатися Мокасин не став. Самісінька прав­да. Важкість роботи завжди перебільшують. Хто ж відмовиться витрусити з працедавця кілька зайвих баксів?

— Тож усередину ми потрапимо?

— Я потраплю. А потім вийду по тебе.

Мокасин щось запідозрив.

— Чому я не можу залізти з тобою? Це ж краще, ніж вештатися тут серед білого дня.

— По-перше, доки не стемніє, я нікуди не піду, А по-друге, можеш лізти за мною, якщо не маєш ні­чого проти вигрібної ями і дев’яти метрів каналіза­ційної труби.

Від самої лише думки про це Мокасину захотілося розчахнути вікно.

— Гаразд. Ти за мною вийдеш. Але залишайся на зв’язку. Повідомиш, якщо щось піде не так.

— Так, босе,— сказав Мульч, укручуючи навуш­ник у волохате вухо і чіпляючи до куртки мікро­фон.— Не хотілося б, аби ти пропустив побачення з дитиною.

Сарказм просвистів повз Мокасина.

— Саме так,— сказав той.— Я бос. І ти маєш зро­бити так, щоб те побачення відбулося.

Мульчу довелося зосередитися, аби волоски бо­роди не позакручувалися. Волосся у гномів дуже чутливе, особливо до ворожості, що так і сочилася з напарника. А Мульчева щетина іще ніколи не по­милялася. Ця співпраця добром не скінчиться.

Мульч припаркувався в тіні під стіною, що відді­ляла маєток Фаулів від іншого світу.

— Ти переконаний, що це саме те місце? — спитав Мокасин.

Мульч тицьнув куцим пальцем у ковані ґрати воріт.

— Бачиш, там написано «Маєток Фаулів»?

— Так.

— Я б сказав, це саме те, що нам потрібно.

Такий грубий жарт навіть Мокасин зрозумів.

— Для тебе ж краще буде, Дігенсе, якщо ти мене заведеш туди, а то...

Мульч вишкірив зуби:

— А то що?

— А то пані Фрацетті дуже розсердиться,— не­зграбно закінчив Мокасин, добре розуміючи, що змагання на дотепність він програв.

І Мокасин сам собі пообіцяв, що покаже Дігенсу, де раки зимують, щойно трапиться така нагода.

— Сердити пані Фрацетті дуже не хочеться,— по­годився Мульч.

Він зліз із високого сидіння і дістав із багажника сумку зі своїм інструментом. Там було кілька не­звичних злодійських штучок, які він отримав від свого інформатора-ельфа у Нью-Йорку. На щастя, жодна з них не знадобиться. Потрапити до маєтку він збирався в інший спосіб.

Мульч постукав по пасажирському віконцю. Мо­касин опустив скло.

— Що?

— Не забудь, що маєш лишатися тут, доки я по тебе не прийду.

— Схоже на наказ, Дігенсе. Ти мені наказуєш?

— Я? — Мульч посміхнувся так, що стало видно всі його зуби.— Наказую? Навіть мріяти про це не наважився б.

Мокасин знову підняв вікно.

— І не наважуйся,— сказав він, коли між ним і тими зубами опинилося куленепробивне скло.

У маєтку Фаулів Батлер закінчив голитися і стриг­тися. Знову став схожий на себе. На старого себе.

— Кевлар, кажете? — спитав він, розглядаючи темну пляму на грудях.

Артеміс кивнув.

— Певно, в рану потрапили волокна. Магія їх роз­множила. Якщо вірити Фоулі, нова тканина усклад­нить тобі дихання, але вона недостатньо щільна, аби не пропускати кулі, хіба що дрібнокаліберні.

Батлер застебнув сорочку.

— Усе змінилося, Артемісе. Я не можу більше вас захищати.

— Мені не потрібен захист. Холлі має рацію. Усі мої великі плани закінчуються тим, що я завдаю кло­поту людям. Щойно розберемося зі Спіро, я зосере­джуся на навчанні.

— Щойно розберемося зі Спіро? Ви кажете так, ніби це вже вирішено. Йон Спіро — небезпечна лю­дина, Артемісе. Мені здалося, що ви це зрозуміли.

— Зрозумів, старий друже. Повір, тепер я знаю, чого від нього можна очікувати. Я вже почав складати план. Ми маємо повернути Сі-Куб і нейтралізувати містера Спіро, якщо Холлі погодиться нам допомогти.

— Де Холлі? Я маю подякувати їй. Знову.

Артеміс виглянув у вікно.

— Полетіла виконувати Ритуал. Сам знаєш куди.

Батлер кивнув. Уперше вони зустріли Холлі на священному ельфійському місці на південному сході, коли вона проводила Ритуал, що відновлював її ма­гічні сили. Хоча сама Холлі не сказала б, що то була зустріч. «Викрадення» — оце вже ближче до правди.

— Вона повернеться за годину. А до того пропо­ную відпочити.

Батлер покачав головою.

— Відпочити я можу і пізніше. А зараз маю пере­вірити територію. Не думаю, щоб Спіро так швидко зібрав команду, але краще перестрахуватися.

Охоронець підійшов до панелі управління, що зв’язувала його кімнату з центральною системою контролю. Тепер, коли у нього в грудях була сто­роння тканина, підйом сходами здався б справжнім марафоном.

Батлер вивів на монітор зображення з усіх камер. Одне з них зацікавило його більше за інші, тож він його збільшив.

— Оце так,— посміхнувся він.— Подивіться, хто до нас завітав.

До панелі підійшов Артеміс. Гість був дуже ма­ленький, і він показував камері на дверях кухні не­пристойний жест.

— Мульч Дігенс,— сказав Артеміс.— Саме його я і хотів побачити.

Батлер перевів зображення Мульча на головний екран.

— Можливо. Але навіщо йому знадобилося поба­чити вас?

У своєму мелодраматичному стилі гном спочатку зажадав бутерброда, а вже потім пообіцяв усе пояс­нити. На нещастя для Мульча, робити канапку ви­звався Артеміс. Через кілька хвилин хлопець повер­нувся зі стравою, що скоріше нагадувала вибух на тарілці, аніж щось їстівне.

— Усе не так просто, як на вигляд,— прокоменту­вав хлопець.

Мульч розімкнув свої масивні щелепи і проковт­нув усе одним разом. Пожувавши кілька хвилин, він сунув до рота руку і витяг шматок смаженої індички.

— Наступного разу додай більше гірчиці,— ска­зав він і стряхнув із сорочки крихти. Ненароком він увімкнув і мікрофон.

— Добре,— погодився Артеміс.

— Ти маєш мені подякувати, Хлопче Бруду,— сказав Мульч. — Я прилетів сюди аж із Чикаго, щоб урятувати тобі життя. Невже я не заслужив на ка­напку? І коли я кажу «канапка», то розумію під цим просту маленьку канапку в прямому значенні цього слова.

— Із Чикаго? Тебе прислав Йон Спіро?

Гном похитав головою.

— Можливо. Але не напряму. Я працюю на роди­ну Антонеллі. Вони, правда, навіть не підозрюють, що я гном. Думають, що я просто злодій.

— Чіказький повірений пов’язує родину Анто­неллі зі Спіро. Принаймні, спробував це зробити.

— То й нехай. Отже, план такий: я пробираюся до вашого дому, а потім мій напарник переконує тебе здійснити подорож до Чикаго.

Батлер обіперся на стіл.

— А де зараз твій напарник, Мульче?

— За воротами. Маленький і сердитий. До речі, радий бачити тебе живим, велетню. У підземному світі ходили чутки, ніби ти помер.

— Помер,— погодився Батлер, направляючись до панелі контролю.— Але мені вже трохи полегшало.

Мокасин дістав із нагрудної кишені невеличкий блокнотик на спіральці. Туди він записував фрази, що могли б статися в нагоді в небезпечній ситуації. Метафоричний монолог — фірмова відзнака кожно­го гангстера, принаймні, якщо судити по фільмам. Він погортав сторінки і ніжно посміхнувся.

— Час закривати твій рахунок. Назавжди — Лар­рі Феррігамо. Нечесний банкір. 9 серпня.

— Боюся, твій жорсткий диск щойно дефрагмен­тували.— Девід Спінскі. Хакер. 23 вересня.

— Я це роблю, бо замісив тісто, — Морті-пекар, 17 липня.

Який матеріал він зібрав! Може, одного дня на­пише і свої мемуари.

Мокасин посміхнувся, аж раптом почув у вусі го­лос Мо. Спочатку він вирішив, що мавпа з ним роз­мовляє, але потім зрозумів, що так званий партнер розкриває перед їхнім голубком усі таємниці.

— Ти маєш мені подякувати, Хлопче Бруду,— сказав Дігенс.— Я прилетів сюди аж із Чикаго, щоб урятувати тобі життя.

Урятувати йому життя! Дурний карлик працював на інший бік і забув про мікрофон.

Мокасин вийшов із машини, не забувши її зачи­нити. Якщо її вкрадуть, він утратить заставу, і місіс Фрацетті вирахує гроші із його комісійних. Поряд із воротами була невеличка хвіртка. Мо Дігенс лишив її відчиненою. Мокасин пройшов через неї і квапли­во побіг до головного входу, тримаючись тіні.

У вусі дзвеніли слова Мо. Він здав малому Фаулові всі плани, і йому навіть не загрожували тортурами. Цілком добровільно. Мабуть, Дігенс працював на цьо­го ірландського хлопця. Більше того, Мо був ніякий не Мо, а Мульч. Що це за ім’я таке? Мульч — ельф, гном. Що далі, то гірше. Мабуть, гноми — така банда. Ані ельфи, ані гноми суперників до смерті не перелякають.

Мокасин минув ряд елегантних срібних беріз і поле для крокету. На березі штучної водойми про­гулювалися два павичі. Мокасин хмикнув. До того як на телебаченні почали теревенити про штучні во­дойми, такі калюжі називали просто ставками.

Цікаво, до якого входу привозять вантажі. Ага, он знак: «Доставка». Красно дякую. Він іще раз переві­рив глушник і навшпиньках пішов стежкою, засипа­ною гравієм.

Артеміс принюхався.

— Що за запах?

Мульч висунув голову з-поза дверцят холодиль­ника.

— Боюся, це я,— пробурмотів він. Із рота в нього посипалися крихти.— Крем проти засмаги. Огидно, знаю, але без нього сморід був би значно гіршим.

Щось схоже на шматочки бекону, які на кілька днів лишили на розпеченому камінні.

— Гарненька картинка.

— Гноми — підземні створіння,— пояснив Мульч.— Навіть за часів династії Фронда ми жили під землею...

Фронд був першим ельфійським королем. Під час його царювання люди й ельфи разом жили на по­верхні землі.

— .. .бо чутливість до світла дуже ускладнює жит­тя серед людей. Якщо чесно, я трохи втомився від такого життя.

— Твоє бажання — закон,— пролунав голос. Це був Мокасин. Він стояв на порозі кухні. І в руці у нього був дуже великий пістолет.

Потрібно віддати належне Мульчеві — отямився він дуже швидко.

— Здається, я наказав тобі чекати на вулиці.

— Твоя правда, наказав. Але я все одно вирішив увійти. І знаєш, що? Ніякої вигрібної ями, ніякої ка­налізації на моєму шляху не трапилося. Задні двері були відчинені.

Коли Мульч думав, він скреготів зубами. І звук був такий, немов хтось шкрябає цвяхом по графіто­вій дошці.

— А... так. Трохи пощастило. Я і сам нею скорис­тався. Але тут мене застукав хлопець. Щойно я втер­ся йому в довіру, як увірвався ти.

— Не силуй себе,— перервав його Мокасин.— Мікрофон увімкнений. Я все чув, Мо. Чи варто на­зивати тебе Мульчем-гномом?

Мульч разом проковтнув усе, що було в роті. Раз язик знову довів його до біди, може, він допоможе і ви­плутатись? Може, розтулити щелепи ширше і просто проковтнути цього куцого хлопця? Він і більшу кіль­кість речовини перетравлював. Невеличке виділення газу — і він перелетить на інший бік кімнати. Лишаєть­ся сподіватися, що пістолет не вистрілить раніше.

Мокасин спіймав Мульчів погляд.

— Саме так, карлику,— помахав він пістолетом.— Іди до мене. Побачимо, скільки тобі вдасться про­йти.

Артеміс також думав. Він знав, що на якусь мить він у безпеці. Незнайомець не завдасть йому шкоди, бо не було такого наказу. Але Мульчів час збігав, і ніхто не міг його врятувати. Батлер був заслабким, аби втручатися, навіть якби він і був поруч. Холлі да­леко звідси виконувала Ритуал. А самого Артеміса можна було не враховувати, якщо мова заходила про фізичні дії. Лишалися переговори.

— Я знаю, навіщо ти тут,— почав він.— Таємниці Куба. Я все тобі розкажу, тільки не чіпай мого друга.

Мокасин похитав стволом.

— Робитимеш усе, що я тобі накажу, коли я тобі накажу. Можеш навіть плакати, як дівчисько. Іноді таке трапляється.

— Добре, добре. Я розкажу все, що захочеш. Тіль­ки ні в кого не стріляй.

Мокасин ледь утримався від посмішки.

— Гаразд. Домовилися. Просто поїдеш зі мною, тихо і спокійно, і я нікого не скривджу. Даю слово.

До кухні увійшов Батлер. Обличчя в нього блища­ло від поту, він важко дихав.

— Я перевірив монітори,— сказав він.— Машина порожня, той чоловік має бути...

— Тут,— закінчив за нього Мокасин.— Це вже ні для кого, крім тебе, не новина, дідусю. А тепер ні­яких різких рухів, або в тебе станеться серцевий напад.

Артеміс побачив, як очі Батлера метнулися по кімнаті. Шукали схованку. Якийсь шанс на поряту­нок. Може, учорашній Батлер і знайшов би вихід, але сьогоднішній був на п’ятнадцять років старшим і ще не відійшов від магічної хірургії. Ситуація без­надійна.

— Ти можеш зв’язати інших,— запропонував Ар­теміс.— Тоді ми зможемо піти разом.

Мокасин почухав потилицю..

— Слушна думка! А тоді я погоджуся на таке, що затримає нас на довше. Звісно, якщо вважати мене повним новачком у справі.

Мокасин відчув, як на спину впала чиясь тінь. Він обернувся і побачив на порозі дівчинку. Іще один свідок. Карла Фрацетті отримає кругленький раху­ночок за всі ці незручності. Завдання виявилося зо­всім не таким, як йому розповідали.

— Прошу приєднуватися до інших, міс,— наказав Мокасин.— І не роби нічого дурного.

Дівчина біля дверей перекинула волосся через плече і блиснула на нього своїми яскравими зелени­ми повіками.

— Я не роблю дурниць,— заявила вона.

У повітрі блиснула її рука і миттю вибила пістоле­та. Дівчина підхопила зброю на льоту і спритно ви­крутила ложе. Тепер пістолет ні на що не здатний, хіба цвяхи забивати.

Мокасин відсахнувся.

— Гей, гей. Обережніше. Не хочу тебе поранити. Пістолет може випадково вистрілити.

Так він думав.

Мокасин міцно тримав шматок нешкідливого металу.

— Відійди, дівчинко. Двічі не повторюватиму.

Джульєтта піднесла йому до носа ложе.

— А то що? Підстрелиш мене ось цим?

Мокасин скосив очі на металеву деталь.

— Гей, це ж схоже на...

Джульєтта так сильно ударила його в груди, що він зламав столик для сніданків.

Мульч витріщився на непритомного гангстера, потім перевів очі на дівчину.

— Гей, Батлере. Ризикую попасти пальцем у небо, але я б сказав, що це твоя сестра.

— Ти не помиляєшся,— міцно обійняв охоронець сестричку. — Як ти здогадався?

ГЛАВА 7: НАЙКРАЩІ ПЛАНИ

Маєток Фаулів

ЧАС провести нараду. Тієї ночі члени групи розсілися за столом у кімнаті для консультацій перед моніторами, які Джульєтта принесла із кімнати охорони.

Фоулі налаштувався на частоту моніторів, і вони отримали пряму трансляцію із самим командиром Рутом.

Незважаючи на незадоволення Мульча, йому теж довелося бути присутнім.Він намагався вкрасти в Артеміса деякі нагороди, коли повернулася Холлі і прикувала його наручниками до стільця.

Від диму Рутової сигари майже нічого не було видно.

— Здається, уся банда зібралася,— він говорив англійською, бо ельфи мали неабиякий хист до іно­земних мов.— А банди мені не подобаються.

Холлі поклала шолома на середину столу, щоб ко­мандир міг побачити всіх.

— Я можу пояснити, командире.

— Не сумніваюся, що можеш. Але, як не дивно, у мене таке відчуття, що твоє пояснення не допомо­же і твій значок лежатиме в моїй шухляді ще до того, як твоя зміна скінчиться.

Артеміс спробував утрутитися.

— Справді, командире. Холлі... Капітан Шорт тут лише тому, що я її надурив.

— Хіба? А якщо так і сталося, благаю, поясни, чому вона досі там? Вечерю готує, чи що?

— Зараз не час для сарказму, командире. Ситу­ація дуже серйозна. Майже катастрофічна.

Рут видихнув хмару зеленуватого диму.

— Що ви, люди, робите там одне одному, нас не обходить. Ми не твоя приватна поліція, Фауле.

Фоулі відкашлявся.

— Нас це також стосується, хочемо ми того чи ні: саме Артеміс нас запеленгував. І це ще не найгірша новина, Джуліусе.

Рут глянув на кентавра. Фоулі назвав його на ім’я. Справа дуже серйозна.

— Гаразд, капітане,— сказав він.— Продовжуй.

Холлі відкрила рапорт на кишеньковому ком­п’ютері.

— Учора я відреагувала на сигнал системи охорони «Сентинель». Сигнал послав Артеміс Фаул, Людина Бруду, добре відома ЛЕП за участь у ліквідації заколо­чу Б’ва Келл. Помічника Фаула Батлера було смер­тельно поранено за наказом іншої Людини Бруду, Йона Спіро, і потрібна була моя допомога у зціленні.

І ти відмовила і звернулася до команди наших техніків із проханням стерти пам’ять, як того вима­гають наші правила.

Холлі могла заприсягнутися, що монітор став га­рячим.

Ні. Враховуючи, що Батлер надав нам значну допомогу під час гоблінської революції, я провела процедуру зцілення і транспортувала Батлера з Фаулом до їхнього дому.

— Тільки не кажи, що ви летіли...

— Вибору не було. Я загорнула їх у фольгу.

Рут потер скроні.

— Нога. Якби хоча б одна нога висунулася з фоль­ги, назавтра світлини були б в Інтернеті. Холлі, чому ти так мене не любиш?

Холлі не відповіла. Що вона могла сказати?

—      Більше того. Нам довелося вивести з ладу од­ного із найманців Спіро. Не дуже чиста робота.

—      Він тебе побачив?

—      Ні. Але чув, як Мульч назвав себе гномом.

Жодних проблем,— сказав Фоулі.— Частково зі тремо пам’ять і відправимо його додому.

— Не все так просто. Цей чоловік — найманий убивця. Його можуть послати знову, аби він закінчив роботу. Думаю, потрібно його перемістити. По­вірте. Тут за ним не сумуватимуть.

— Гаразд,— погодився Фоулі,— Дай йому заспо­кійливе, зітри пам’ять і позбудься всього, що може визвати спогади. А тоді відішли кудись, де він не за­вдасть шкоди.

Щоб заспокоїтись, командир зробив кілька затя­жок.

— Так, тепер розказуйте мені про пеленг. Якщо в цьому винен Фаул, то можна вважати, що загроза минула?

— Ні. Ельфійські технології вкрав у Артеміса біз­несмен Йон Спіро.

А Артеміс украв їх у нас,— додав Фоулі.

Цей Спіро рішуче налаштований розкрити таємниці технологій, і байдуже, за яку ціну,— продо­вжила Холлі.

І кому ці таємниці відомі? — запитав Рут.

— Єдиний, хто знає, як користуватися Сі-Кубом,— це Артеміс.

— Може, варто мені розказати, що таке Сі-Куб?

Слово взяв Фоулі.

— Артеміс використав ЛЕПівські технології, щоб сконструювати мікрокомп’ютер. Більшість розробок під землею уже застарілі, але за людськими стандар­тами до них іще років із п’ятдесят.

— Саме тому вони варті цілого статку,— підсуму­вав командир.

— Саме тому вони варті цілого статку,— погодив­ся Фоулі.

Мульч раптом зацікавився.

— Цілого статку? А якого саме статку?

Рутові аж від серця відлягло: нарешті можна на когось накричати.

— Стули пельку, заарештований! Тебе це не сто­сується. Насолоджуйся останніми ковтками вільно­го повітря. Завтра в цей самий час ти будеш тиснути руки своїм співкамерникам, сподіваюся, то будуть тролі.

Але гнома його слова не вразили.

— Розкажи мені щось новеньке, Джуліусе. Щоразу, коли справа стосується Фаула, мені доводиться при­кривати твій жалюгідний зад. Не сумніваюся, що який би план не придумав Артеміс, мене до справи теж за­лучать. І відведуть мені якусь дуже небезпечну роль.

Обличчя Рута із рожевого стало темно-червоним.

— Ну, Артемісе? Чи плануєш ти якось задіяти за­арештованого?

— Усе залежить від вас.

— Як так?

— Дасте ви мені Холлі чи ні.

Голова Рута зникла в хмарі сигарного диму. Ви­дно було тільки червоний розжарений кінчик, і ко­мандир до болю нагадував паротяг, що вискочив із тунелю. Частина диму переповзла навіть на моні­тор Фоулі.

— Мені це не подобається,— заявив кентавр.

Нарешті Рут достатньо заспокоївся, щоб говорити.

— Дати тобі Холлі? Боже, пошли мені терпіння. Ти собі уявляєш, скільки правил я порушив лише за­ради цієї конференції?

— Думаю, багато.

— Силу-силенну, Артемісе. Безліч. Я б узагалі з тобою не розмовляв, якби не справа з Б’ва Келл. Якщо це спливе, я чиститиму туалети на підводних човнах в Атлантиці.

Рот Мульча розтягнувся аж до вух.

— Не варто мені було цього чути.

Але командир не звернув на нього уваги.

— У тебе тридцять секунд, Артемісе. Говори.

Артеміс підвівся і став перед екраном.

— Спіро заволодів ельфійськими технологіями. Навряд чи він зможе ними скористатися, але вони наштовхнуть учених на іонні розробки. Цей чоло­вік — справжній маніяк, він не поважає ані життя, ані навколишнє середовище. Хто знає, які жахливі машини він сконструює за допомогою ельфійських технологій? Існує також дуже велика вірогідність, що ці нові технології призведуть до того, що він від­криє Небесне місто, і якщо це станеться, життя кож­ної істоти на землі чи під нею буде в небезпеці.

Рут відкотився на своєму стільці від камери і з’явився на моніторі Фоулі. Він нахилився до вуха кентавра і щось зашепотів.

— Нічого доброго це не обіцяє,— завважила Холлі.— Полечу додому наступним транспортером.　

Артеміс постукав пальцями по столу. Без допомоги ельфів зі Спіро він не справиться.　

Через кілька хвилин командир повернувся на свій монітор.　

— Ситуація дуже серйозна. Ми не можемо ризикувати. Будь-якої миті Спіро здатен активувати пошук. Якою б малою не була ця ймовірність, вона існує. Доведеться скликати команду. Потрібна повністю укомплектована група захвату.　

— Повністю укомплектована? — запротестувала Холлі.— У місті? Командире, ви ж знаєте, що таке група захвату. Справа може скінчитися катастрофою. Дозвольте мені виконати це завдання.　

Рут замислився.　

— Групі на операцію відводиться сорок вісім годин. Отже, стільки ж отримаєш і ти. На кілька днів я тебе прикрию. Фоулі вам не дам. Він уже і так достатньо зробив, коли організував цю конференцію. Але Діггумс може допомагати, якщо схоче. Це його вибір. Я можу заплющити очі на кілька пограбувань, але все одно йому світить від п’яти до десяти за викрадення мільярдів. Це все, що я можу зробити. Якщо ти не впораєшся, відправлю групу захвату.　

Настала черга Артеміса задуматися.　

— Дуже добре.　

Рут звів дух.　

— Але є одна умова.　

— Так я і думав,— сказав Артеміс.— Хочете стерти пам’ять? Угадав?　

— Так, Артемісе. Ти стаєш для Народу неабиякою загрозою. Якщо ми допоможемо вам у цій справі, ви погодитеся на процедуру стирання пам’яті.　

— А якщо ні?　

— Тоді перейдемо до плану Б, а пам’ять вам усе одно зітруть.　

— Без образ, командире, але це технічне питання...— втрутився Фоулі.— Існують два види стирання пам’яті. Блочне стирання стосовно обраного періоду. Його може виконати і Холлі з тими інструментами, що в неї є. І вдосконалене стирання, що видаляє певні спогади. Ця процедура більш складна, але ризик зниження IQ після неї не такий великий. Усі ви пройдете вдосконалене стирання. Я запущу в твою комп’ютерну систему програму, що автоматично зітре всі файли, пов’язані з ельфами. Також мені потрібна буде твоя згода на обстеження будинку, щоб прибрати всі ельфійські сувеніри. Наступного дня після закінчення операції ти прокинешся без будь-яких спогадів про Народ.　

— Ви позбавите мене майже двох років спогадів.　

— Ти за ними не сумуватимеш. Твій мозок щось вигадає замість них.　

Прийняти рішення було дуже непросто. З одного боку, знання про існування Народу дуже вплинуло на становлення особистості Артеміса. З іншого, не можна більше ставити життя ельфів під загрозу.

— Гаразд,— сказав підліток.— Я погоджуюся на ваші умови.

Рут кинув сигару до найближчого сміттєспалю­вача.

— ОК. Домовилися. Капітане Шорт, увесь час ли­шайтеся на зв’язку.

— Так, сер.

— Холлі.

— Командире?

— Будь обережною. Твоя кар’єра не витримає ще одного провалу.

— Зрозуміло, сер,— сказала Холлі.

— О, заарештований?

Мульч зітхнув.

— Це ти до мене, Джуліусе?

Рут нахмурився.

— Усе скінчилося, Мульче. Цього разу ти не вте­чеш. Тож готуйся до холодної їжі та твердих стін.

Мульч підвівся і повернувся спиною до моніторів. Якось так сталося, що клапан на штанях сам собою відкрився. І командирові випав шанс помилуватися чудовим видом. У гномському світі демонстрація заду вважалася найбільшою образою. Як і в будь-якій іншій культурі.

Командир Рут відключився. Зрештою, якої відпо­віді можна чекати на такі дії?

Захід Ваджиру, Кенія, Західна Африка

Мокасин Мак-Гір прокинувся від нестерпного го­ловного болю. Біль був таким сильним, що йому до­велося вигадати кілька образів, аби пізніше його описати. Голова боліла так, немов усередині копир­сався сердитий дикобраз. Непогано, подумав він. Потрібно записати до блокнота.

«До якого блокнота?» — раптом з’явилася думка. «Хто я?» — подумалося потім. Черевики, щось пов’язане з черевиками.

Так завжди буває, коли ті, кому стерли пам’ять, приходять до тями. Стара особистість існує ще кіль­ка хвилин, намагаючись повернутися, доки її не про­женуть зовнішні стимули.

Мокасин сів, і дикобраз зовсім сказився і почав колоти голками кожен сантиметр м’якої тканини мозку.

— Ох,— простогнав Мокасин і обхопив свою бідо­лашну голову. Що таке? Де він? Як він сюди потрапив?

Чоловік подивився на свої руки. На секунду мо­зок побачив тату на шкірі, але образ швидко зник. Шкіра була без єдиної цяточки. Сонячний промінь блискавкою пробіг по ліктю.

Навколо була савана. Теракотова рівнина на го­ризонті переходила в пурпурні пагорби. Золотистий сонячний диск висвітлював розтріскану суху землю. З’явилися дві постаті, елегантні, немов гепарди.

Чоловіки були справжніми гігантами, майже зо два метри на зріст. У кожного був овальний щит, тонкий спис і мобільний телефон. Волосся, шия і вуха прикрашали різнокольорові намиста.

Мокасин скочив на ноги. На ногах у нього, як він помітив, були шкіряні сандалі. У чоловіків — кросів­ки «Nike».

— Допоможіть! — закричав він.— Допоможіть!

Чоловіки змінили курс і підійшли до розгублено­го гангстера.

— Джамбо, брате. Ти заблукав? — спитав один.

— Перепрошую,— відповів Мокасин на бездоган­нім суахілі.— Я не розмовляю на суахілі.

Чоловіки перезирнулися.

— Зрозуміло. Як тебе звуть?

— Мокасин,— відповів мафіозний мозок.— Нуру,— сказав рот.

— Ну, Нуру. Унатока вапі? Звідки ти?

Слова злетіли з язика, не встиг Мокасин і поду­мати.

— Я не знаю, звідки я, але я хочу піти з вами. До вашого села. Саме там я маю бути.

Кенійські воїни витріщилися на невисокого не­знайомця. Колір шкіри у нього був неправильний, але, здається, з головою все було гаразд.

Той, що був вищий на зріст, дістав із футляра на паску з леопардової шкіри мобільного. Набрав но­мер сільського старости.

— Джамбо, ватажку. Це Боббі. Духи землі лиши­ли нам іще одного.

Боббі засміявся і поглянув на Мокасина.

— Так, маленький, але, схоже, сильний. І посміш­ка в нього більша за очищений банан.

Мокасин посміхнувся іще ширше. На всяк випа­док. Чомусь усе, чого він зараз бажав, було піти до села і вести там осмислене життя.

— Гаразд, ватажку. Ми його приведемо. Він може жити у старій місіонерській хижі.

І Боббі сховав телефон у футляр.

— Добре, брате Нуру. Ти ідеш з нами. Ходімо, і намагайся не відставати.

Воїни побігли. Мокасин, якого тепер звали Нуру, кинувся за ними, тільки сандалі закивали. Потрібно і собі знайти пару кросівок.

За сто п’ятдесят метрів над ними посміхнулася ка­пітан Шорт, яка була свідком усього, що сталося.

— Переміщення завершено,— сказала вона в мі­крофон шолома.— Суб’єкт успішно пройшов адап­тацію. Жодних залишків первісної особистості. Але його моніторитимуть із інтервалом в один місяць, на всяк випадок.

На іншому кінці лінії був Фоулі.

— Чудово, капітане. Негайно повертайтеся до порту Е77. Якщо поквапитесь, можете встигнути на вечірній транспортер. Через дві години поверне­тесь до Ірландії.

Холлі не потрібно було повторювати двічі. Не так уже й часто дозволяють літати на повній швидкості. Вона активувала радар і ввімкнула секундомір.

— Подивимось,— сказала вона,— чи зможу я по­бити рекорд.

Рекорд, який вісімдесят років тому встановив Джуліус Рут.

ГЛАВА 8: НА ГАЧКУ

Уривок із щоденника Артеміса Фаула. Диск 2. Розшифровка.

СЬОГОДНІ батькові приміряли протез. Цілу процедуру він жартував, немов із нього знімали мірки на костюм на Графтон Стріт. Маю зізнатися, що добрий гумор заразливий, і я просто сидів у кутку па­лати і насолоджувався тим, що відбувалося.

Так було не завжди. У минулому, щоб побачити батька, потрібні були вагомі причини. Звісно, його не завжди можна було застати, а якщо він і був у своєму кабінеті, часу в нього було обмаль. Просто так потра­пити до нього не можна було. Але тепер я відчував, що він радий мене бачити. І це відчуття дуже приємне.

Батькові завжди подобалося ділитися мудрістю, але зараз вона була більш філософською, ніж фінансо­вою. Раніше він привернув би мою увагу до останніх цін на біржі в «Файненшл Таймс».

— Дивись, Артемісе,— сказав би він. — Усе падає, лише золото лишається стабільним. Це тому, що його не вистачає. І ніколи не вистачатиме. Купуй, хлопче, золото, і зберігай його в надійному місці.

Мені подобалося слухати такі перлини мудрості, але зараз їх було важко зрозуміти.

На третій день, відколи мій батько прийшов до тями, я заснув на лікарняному ліжку, коли батько робив зарядку. Прокинувся від того, що відчув на собі його задумливий погляд.

— Сказати тобі щось, Арті? — спитав він.

Я кивнув, не дуже впевнений, чого очікувати.

— Поки я був у полоні, думав про своє життя, як я його змарнував, збираючи багатства, чого б вони не коштували моїй родині і людям навколо мене. За життя випадає не так уже й багато шансів зроби­ти щось важливе. Вчинити правильно. Бути героєм, якщо хочеш. Я хочу взяти участь у цій боротьбі.

Чути такі слова від батька було дуже незвично. Чи то його власні думки, чи ельфійська магія? Чи ком­бінація і того й іншого?

— Раніше я ніколи не втручався. Завжди вважав, що світ не можна змінити.

У його погляді спалахнула нова пристрасть.

— Але тепер усе змінилося. У мене інші пріорите­ти. Я хочу щось змінити, стати героєм, яким і має бути кожен батько.

Він сів на ліжко поруч зі мною.

— Ну що, Арті? Вирушиш у подорож разом зі мною? Коли настане мить, ти скористаєшся шан­сом стати героєм?

Я не відповів. Не знав, що сказати. І досі не знаю.

Маєток Фаулів

Артеміс на дві години замкнувся у своєму кабінеті та сидів у медитативній позі, схрестивши ноги, як його навчив Батлер. Час від часу він щось казав уголос, і це записувалося на диктофон, який активувався го­лосом. Батлер і Джульєтта добре знали, що цей про­цес не можна переривати. Це рішучий момент, від якого залежить успіх усієї операції. У Артеміса був справжній хист уявляти гіпотетичну ситуацію і про­раховувати можливі наслідки. Його стан дуже нага­дував дрімоту, і від найменшого втручання ідеї вмить розлетілися б.

Нарешті хлопець вийшов, утомлений, але задово­лений. Із собою він виніс три компакт-диски.

— Хочу, щоб ви передивилися ось ці файли,— сказав він.— Тут подробиці вашого нового завдання. Коли все запам’ятаєте, знищіть диски.

Холлі взяла диски.

— СD. Як старомодно. У нас такі можна побачити в музеях.

— У кабінеті є кілька комп’ютерів,— продовжив Артеміс.— Користуйся яким хочеш.

Батлер лишився з пустими руками.

— А для мене нічого, Артемісе? — спитав він.

Хлопець почекав, доки всі не розійшлися.

— Я сам дам тобі інструкції,— почав він.— Не хочу ризикувати. Фоулі може відстежити їх через комп’ютер.

Батлер зітхнув і опустився в шкіряне крісло біля комину.

— Я з вами не їду, чи не так?

Артеміс сів на ручку крісла.

— Ні, друже. Але я маю для тебе дуже важливе завдання.

— Послухайте, Артемісе,— сказав Батлер.— Я про­пустив кризу середнього віку. Тож не потрібно нічого вигадувати аби тримати мене зайнятим.

— Ні, Батлере. Це дуже важливо. Стосується сти­рання пам’яті. Якщо мій план спрацює, нам доведеть­ся пройти через цю процедуру. Не можу уявити, як її можна уникнути, тож маю переконатися, що не вся інформація потрапить до Фоулі. Щось має відновити наші спогади про Народ. Якось Фоулі сказав мені, що сильний стимул може знову повернути пам’ять.

Батлер змінив позу і поморщився. В грудях досі відчувалася важкість. Не дивно. Він же і двох днів іще не прожив.

— Є якась ідея?

— Маємо лишити кілька фальшивих слідів. Фоулі очікує на щось подібне.

— Звісно. Схований на сервері файл. Можна від­правити собі електронного листа, але не відкривати. А коли ми його завантажимо, з ним завантажиться і вся інформація.

Артеміс передав охоронцеві зігнутий аркуш фор­мату А4.

— Я переконаний, що нас замесмеризують і допи­тають. Колись ми рятувалися від месмеру за сонце­захисними окулярами. Зараз цей фокус не спрацює. Тож доведеться вигадати щось інше. Ось інструкції.

Батлер прочитав.

— Можливо. Я знаю одну людину в Лімерику. Кращого для цієї роботи не знайти.

— Чудово,— кивнув Артеміс.— Потім тобі по­трібно записати на один диск усе, що ми знаємо про Народ. Усі документи, відео, схеми. Усе. І не забудь мій щоденник. У ньому вся історія.

— А куди сховати диск? — поцікавився Батлер.

Артеміс зняв із шиї ельфійський кулон.

— Мені здається, він такий же за розміром, як і диск. Ні?

Батлер сунув золотого медальйона до кишені.

— Принаймні скоро буде таким же,— підтвердив він.

Батлер приготував вечерю. Нічого особливого. Вегетаріанські роли, різотто з грибами і крем-карамель на десерт. Мульч вибрав відро нарізанихи хробаків і жуків, тушкованих у дощовій воді, та віне­грет із мохом.

— Усі запам’ятали, що робити? — запитав Арте­міс, коли група зібралася в бібліотеці.

— Так,— сказала Холлі.— Але, здається, не виста­чає кількох ключових моментів.

— Цілого плану ніхто не має. Лише те, що стосу­ється вас. Мені здається, так безпечніше. Ми маємо все необхідне обладнання?

Холлі висипала на килимок усе, що було в рюк­заку.

— Повний ЛЕПівський комплект, включаючи ка­муфляжну фольгу, мікрофони, відеокамери й аптечку.

— Плюс іще два цілих ЛЕПівських шоломи і три лазерних пістолети, що лишилися після блокади,— додав Батлер,— І прототип Куба з лабораторії.

Артеміс передав Мульчеві безпровідний телефон. — Дуже добре. Можемо починати.

Вежа Спіро

Йон Спіро сидів у своєму прозорому кабінеті й по­хмуро дивився на Сі-Куб на столі. Усі вважали, що йому легко живеться. Як же мало вони знали. Чим більше у тебе грошей, тим більше тиску ти відчува­єш. Лише тут у нього вісімсот найманих робітників, і всім хочеться грошей. Усі вимагають щорічного збільшення зарплатні, медичної страховки, дитячих садочків, регулярної перерви на каву, подвійних над­урочних і навіть можливість купувати акції. Іноді Спіро навіть сумував за тими часами, коли проблем­ного робітника просто викидали із вікна, і більше про нього ніхто не чув. Сьогодні, якщо когось вики­нути із вікна, він зателефонує адвокатові, навіть не долетівши до землі.

Сі-Куб — відповідь на всі його молитви. Золотий шанс, що випадає єдиний раз на все життя. Якщо змусити цю маленьку штучку працювати, йому на­лежатиме весь світ. Буквально. Супутники слухати­муться його наказів. Він отримає повний контроль над супутниками-шпигунами, військовими лазера­ми, комунікаційними мережами і, найголовніше, над телевізійними станціями. Увесь світ йому скориться.

Із приймальні зателефонувала секретарка.

— До вас містер Блант, сер.

Спіро натиснув кнопку інтеркому.

— Гаразд, Марлен, проведи його. І скажи, нехай відчуває вину.

Блант дійсно мав дуже винуватий вигляд, коли увійшов через подвійні двері. Двері вражали. Спіро викрав їх із бальної кімнати потопленого «Титаника». Чудовий приклад того, як влада зводить із розуму.

Арно Блант тримався не так упевнено, як у Лон­доні. Та і важко бути пихатим, коли у тебе вся голова в синцях, а в роті крім ясен нічого немає.

Спіро скривився, побачивши запалі щоки.

— Скільки зубів ти втратив?

Блант помацав рота.

— Уші. Дантишт шкажав, навіть коренів не ли­шилося.

— Заслужив,— суворо відрізав Спіро.— Що мені робити, Арно? Я лишив тобі Артеміса на блюдечку, а ти все зіпсував. Розкажи, що сталося. І не хочу ні­чого чути про землетрус. Хочу правди.

Блант витер цівку слини з куточку рота.

— Не рожумію. Щошь вибухнуло. Не жнаю що. Щось блишнуло желеним. Але точно жнаю одне. Батлер помер. Я жаштрелив його прямо в шерце. Пішля такої рани він не виживе.

— Замовкни! — гримнув Спіро.— У мене від тебе голова болить. Чим скоріше ти вставиш зуби, тим краще.

— Яшна вже майже жажили.

— Я ж наказав тобі мовчати!

— Вибачте, боше.

— Ти поставив мене в дуже складну ситуацію, Арно. Через твою некомпетентність мені довелося наймати групу Антонеллі. Карла — дівчинка розум­на, вона може вирішити, що краще отримати про­центи від справи. Це коштуватиме мені мільярдів.

Арно з усієї сили намагався виглядати винуватим.

— І не дивись на мене, як цуценя, Бланте. Зі мною цей номер не пройде. Якщо справа провалиться, ти втратиш більше, ніж кілька зубів.

Арно вирішив змінити тему.

— Ну як, ваші вчені жмушили Куб працювати?

— Ні,— зітхнув Спіро і покрутив золотий брас­лет.— Фаул добряче його зашифрував. Код вічнос­ті, чи щось таке. Той ідіот Пірсон нічого не зміг зробити.

Саме цієї миті із динаміків Сі-Куба пролунав голос.

— Містере Спіро? — сказав Куб.— Викликає Ір­ландія. Говоритимете, містере Спіро?

Йона Спіро не так легко було налякати. Іще не було такого фільму жахів, події якого змусили б його підскочити, але голос із динаміків мало не вибив його зі стільця. Якість просто неймовірна. Якщо за­плющити очі, можна легко уявити, що людина, що розмовляє, стоїть зовсім поруч.

— Хочете, я відповім?

— Я ж наказав тобі мовчати! Я і сам не знаю, як відповісти.

— Я вас чую, містере Спіро,— сказав голос.— Не­має потреби так кричати. Просто говоріть. Кубик зробить усе інше.

Спіро помітив, що на екрані Куба з’явився циф­ровий хвилеметр. Коли він говорив, крива колива­лася.

— Гаразд. Побалакаємо. Хто ти в біса такий? І як ти змусив працювати цю коробку?

— Мене зовуть Мо Дігенс, містере Спіро. Я мавпа із команди Карли Фрацетті. Не знаю, яка там у вас коробка. У мене простий телефон.

— Хто ж тоді набрав номер?

— Дитина, яку я тримаю за петельки. Спробував розказати йому, як мені важливо з вами поговорити.

— А звідки ти знаєш, що розмовляти потрібно саме зі мною? Хто дав тобі моє ім’я?

— Сам же хлопець і дав. Із радістю. Після того як побачив, що я зробив із металевим чоловіком.

Спіро зітхнув. Якщо з металевим чоловіком щось сталося, доведеться платити штраф Антонеллі.

— Що ти з ним зробив?

— Нічого особливого. Але махати пістолетом на хлопця він деякий час не зможе.

— Чому ти напав на партнера, Дігенсе?

На іншому кінці запанувала тиша. Мульч нама­гався відновити послідовність подій.

— А діло було таке, містере Спіро. Ми отримали інструкції супроводити хлопця в США. Але Мокасин з’їхав із глузду і почав розмахувати пістолетом на всі боки. Мені здалося, що це неправильно, тож я його зупинив. Силоміць. Як би там не було, але хлопець геть перелякався і розповів мені все, що я хотів зна­ти. І от я з вами розмовляю.

Спіро потер долоні.

— Ти вчинив правильно, Дігенсе. Заслуговуєш на премію. Особисто простежу.

— Дякую, містере Спіро. Повірте, працювати з вами — саме задоволення.

— Фаул з тобою?

— Прямо під боком. Трохи зблід, але на ньому не­має ані подряпини.

— Передай йому слухавку,— наказав Спіро. Де­пресію у нього як вітром звіяло.

— Спіро, це я.— Голос у хлопця був прохолод­ним, але помітно тремтів.

У Спіро скрючило пальці, немов він Артеміса за шию вхопив.

— Уже не такий самовпевнений, га? Я ж тобі ка­зав, що тобі ще молоко на губах на обсохло, аби за таку роботу братися. Якщо я не отримаю те, що мені потрібно, з тобою розбиратиметься Мо. Ми ж розу­міємо один одного?

— Так. Усе ясно і зрозуміло.

— Добре.— Спіро закусив велетенську кубинську сигару. Він зжує її вщент, але не запалить.— А тепер кажи. Що потрібно, аби Куб запрацював?

Голос у Артеміса затремтів іще більше.

— Не все так просто, містере Спіро. Сі-Куб зако­дований. Код вічності, якщо ви чули. На віддалі я можу активувати лише базові функції: телефон, плеєр, щось таке. Але щоб повністю дезактивувати код і розблокувати Куб, мені потрібно тримати його в руках. Якби ви могли привезти Куб сюди...

Спіро виплюнув сигару.

— Притримай коней, Фауле. Вважаєш, я такий дурний? Думаєш, поверну цю безцінну технологію до Європи? Навіть і не думай! Якщо хочеш дезакти­вувати цю штуку, вирушай сюди. До Вежі Спіро!

— А як же мої інструменти? Лабораторія?

— Усі інструменти тут є. І лабораторія також. Найкраща у світі. Зробиш усе тут.

— Гаразд. Як скажете.

— Правильно, хлопче. Як я скажу. Тож заправляй свій літак, а я знаю, що він у тебе є, і швиденько лети до аеропорту О’Хара. Там на тебе чекатиме мій гелі­коптер.

— Здається, вибору я не маю.

— Саме так, дитино. Не маєш. Але якщо зробиш усе правильно, то я тебе відпущу. Зрозумів, Дігенсе?

— Цілком, містере Спіро.

— Добре. Розраховую на те, що ти доставиш сюди хлопця цілим-цілісіньким.

— Уважайте, що він уже у вас.

Лінія замовкла.

Спіро хмикнув.

— Це потрібно відсвяткувати,— сказав він, натис­каючи на кнопку інтеркому.— Марлен, принеси гор­нятко кави. Але не тієї, що без кофеїну. Справжньої.

— Але, містере Спіро, лікар сказав...

Спіро почекав, доки секретарка збагне, з ким вона наважилася сперечатися.

— Вибачте, сер. Уже несу.

Спіро відкинувся на спинку стільця, зчепив паль­ці за головою.

— Бачиш, Бланте. Усе, здається, обернулося на краще, попри твою некомпетентність. Хлопець буде саме там, де мені хотілося.

— Так, шер. Чудова робота, шер.

Спіро розреготався.

— Замовкни, блазню. Ти розмовляєш, немов муль­тяшний персонаж.

— Так. Дуже кумедно, шер.

Спіро облизав губи, уявляючи насичений смак кави.

— Щось для генія цей хлопець дуже довірливий. Якщо зробиш усе правильно, то я тебе відпущу? Він попався на гачок.

Блант спробував посміхнутися. Видовище було іще те.

— Так, містере Шпіро. Попавшя. Проковтнув гачок.

Маєток Фаулів

Артеміс вимкнув зв’язок. Обличчя в нього розчер­вонілося від азарту. Здається, попереду неабияка пригода.

— Ну, що скажете? — запитав він.

— Здається, він купився,— відповів Батлер.

— Попався на гачок,— додав Мульч.— У тебе є літак? У ньому має бути кухня.

Батлер відвіз їх до аеропорту на «Бентлі». Це його останнє завдання в цій операції. Холлі і Мульч розташувалися на задньому сидінні, за тонованим склом.

Батлери сиділи попереду, одягнені в однакові чорні костюми від Армані. Щоправда, Джульєтта оживила свій червоною краваткою і блискучим ма­кіяжем. Брат із сестрою були дуже схожі: такий са­мий вузький ніс і повні губи. Такі самі очі, що мало не вискакували із очниць, як кульки в рулетці. Спо­стерігали, неустанно спостерігали.

— У цю подорож не варто брати традиційний піс­толет,— сказав Батлер.— Візьми ЛЕПівський блас­тер. Його не потрібно перезаряджати, він завжди стріляє по прямій, і від нього ніхто не вмирає. Я ви­дав Холлі парочку зі своїх запасів.

— Зрозуміла, Доме.

Батлер повернув до виходу.

— Дом. Давно мене так ніхто не називав. Життя охоронця — зовсім інша реальність. У тебе немає особистого життя. Ти впевнена, що цього хочеш, Джульєтто?

Джульєтта заплела волосся в тугу косичу. Кінчик прикрасила декоративним нефритовим кільцем. Де­коративним, але небезпечним.

— Де ще я можу битися, окрім рингу? Зараз ця професія ідеально мені підходить.

Батлер притишив голос.

— Звісно, те, що Артеміс — твій начальник, по­рушує всі правила. Йому відомо твоє ім’я, і, якщо чесно, мені здається, ти йому трохи подобаєшся.

Джульєтта стиснула нефритове кільце в долоні.

— Це ж тимчасово. Я ще ні в кого не працюю охо­ронцем. Мадам Ко не подобається мій стиль.

— Не дивно,— відповів Батлер і кивнув на кіль­це.— Де ти його взяла?

Джульєтта посміхнулася.

— Сама придумала. Невеличкий сюрприз для тих, хто недооцінює жінок.

Батлер зупинився на парковці.

— Послухай, Джульєтто,— він узяв сестру за руку.— Спіро дуже небезпечний. Подивись, що ста­лося зі мною, а я, без удаваної скромності, був най­кращим. Правду кажучи, якби від цієї операції не за­лежало майбутнє людей та ельфів, я б тебе нізащо не відпустив.

Джульєтта погладила брата по щоці.

— Я буду обережною.

Вони вийшли на тротуар. Холлі вже давно уві­мкнула захист і тепер намагалася не потрапити під ноги туристам і бізнесменам. Мульч добряче намас­тився засобом від засмаги, і запах відлякував кожно­го, хто необережно підходив дуже близько.

Батлер торкнувся Артемісового плеча.

— З вами буде все гаразд?

Хлопець знизав плечима.

— Якщо чесно, я не знаю. Без тебе в мене таке від­чуття, немов якоїсь кінцівки бракує.

— Джульєтта про вас подбає. Стиль у неї досить незвичний, але ж вона Батлер.

— Лише одна операція, друже. Після цього охо­ронець мені не знадобиться.

— Шкода, що Холлі не може просто замесмеризу­вати Спіро через Куб.

Артеміс похитав головою.

— Усе одно б не спрацювало. Навіть якби вдалося налаштувати зв’язок, їй би так само потрібно було глянути йому в очі. З такою сильною людиною мені б не хотілося ризикувати. Його потрібно прибрати. Навіть якщо ельфи перенесуть його в інше місце, він може накоїти там лиха.

— А які у вас плани? — запитав Батлер.— Із того, що я почув, справа досить складна. Ви впевнені, що все спрацює?

Артеміс підморгнув — дуже незвично бачити його таким легковажним.

— Упевнений,— сказав він.— Повір. Я ж геній.

Джульєтта спрямувала літак через Атлантичний океан. Холлі сиділа в кріслі другого пілота і насоло­джувалася обладнанням.

— Гарна пташка,— похвалила вона.

— Непогана,— погодилася Джульєтта і ввімкнула автопілот.— Але йому далеко до ельфійських, еге ж?

— ЛЕП не переймається через комфорт,— зітх­нула Холлі. — В транспортері навіть хробака не роз­крутити.

— Якщо взагалі є бажання його розкручувати.

— Так.— Холлі уважно придивилася до дівчи­ни: — А ти виросла за два роки. Останнього разу, коли я тебе бачила, ти була маленькою дівчинкою.

Джульєтта посміхнулася.

— Багато чого сталося за ті два роки. Більшість часу я боролося з кремезними волохатими чоло­в’ягами.

— Бачила б ти ельфійські бої! Двоє товстих гно­мів у нульовій камері. Те ще видовище! Я пришлю тобі відео.

— Ні, не пришлеш.

Холлі згадала про стирання пам’яті.

— Так,— потупилася вона.— Не пришлю.

У пасажирському відділенні літака Мульч згаду­вав славетні дні свого життя.

— Гей, Артемісе,— чавкав він, ковтаючи ікру.— Пам’ятаєш, коли я мало не зніс Батлерову голову газами?

Хлопець не посміхнувся.

— Пам’ятаю, Мульче. Без тебе ельфи б тоді не впоралися.

— Якщо чесно, то було випадково. Я перелякався. Не очікував побачити такого великого парубка.

— Ну, тоді я зітхну з полегшенням. У тебе просто проблеми з кишечником.

— А пам’ятаєш, як я врятував твою шкіру в лабо­раторіях «Кобой»? Якби не я, ти б зараз сидів у «Хоу­лерс Пік». Що б ти без мене робив!

Артеміс відпив мінеральної води з кришталевої склянки.

— Просто диво, як я дожив до сьогоднішнього дня.

До них повернулася Холлі.

— Час приготуватися, Артемісе. Приземляємося через тридцять хвилин.

— Слушна думка.

Холлі висипала вміст своєї сумки на центральний стіл.

— Так, що нам потрібно? Горловий мікрофон та іридо-камера.

Капітан ЛЕП дістала із купи щось схоже на стріч­ку на липучці. Вона зняла захисний шар і приліпила стрічку до шиї Артеміса. Та відразу стала такого ж кольору, що і шкіра хлопця.

— Меморі-латекс,— пояснила Холлі.— Майже непомітний. Може, мураха, що заповзе тобі на шию, і помітить, але крім неї... Також крізь матеріал не проникають рентгенівські промені, тож мікрофон ніхто не знайде. Він почує все, що скажуть у радіусі десяти метрів, а я запишу на карту пам’яті, вбудова­ну в шолом. На жаль, навушниками скористатися ми не зможемо — занадто помітні. Тож ми тебе почу­ємо, а ти нас ні.

Артеміс зітхнув. Він ковтнув і відчув, як разом із кадиком смикнувся мікрофон.

— А камера?

— Зараз буде.

Холлі витягла із флакончика з рідиною контактні лінзи.

— Справжнє диво. Високе розділення, цифрова якість, можливість запису, кілька фільтрів, включа­ючи збільшення і термал.

Мульч відірвався від курячої ніжки.

— Ти вже починаєш розмовляти, як Фоулі.

Артеміс подивився на камеру.

— Може, це і диво технології, але ж лінзи карі.

— Звісно, карі. У мене ж карі очі.

— Радий за тебе, Холлі. Але в мене, як тобі відомо, сині очі. Тож іридо-камера не підійде.

— Не дивись так на мене, Хлопче Бруду. Ти ж геній.

— Я не можу ходити з одним карим оком, а ін­шим — блакитним. Спіро відразу помітить.

— Ну то і придумав би щось, поки медитував.

— Уже запізно.

Артеміс почухав носа.

— Так, ти маєш рацію. Я тут усе придумую. І ду­мати — мій обов’язок, а не твій.

Холлі з підозрою примружилась.

— Чи це не образа була, Хлопче Бруду?

Мульч виплюнув курячу кістку в найближче від­ро для сміття.

— Мушу сказати, Арті, що такі проблеми на по­чатку операції аж ніяк не надають мені впевненості. Сподіваюся, ти такий розумний, як усім кажеш.

— Я нікому ніколи не кажу, який розумний. Інак­ше всі перелякались би. Гаразд, доведеться ризикну­ти з карими лінзами. Якщо пощастить, Спіро не по­мітить. Якщо помітить, щось вигадаю.

Холлі взяла камеру кінчиком пальця і вставила Артемісові в око.

— Це твоє рішення, Артемісе,— сказала вона.— Я сподіваюся, що Йон Спіро тобі не рівня.

23:00, Аеропорт О'Хара, Чикаго

Спіро чекав на них у приватному ангарі. Зверх свого фірмового білого костюма він накинув тепле пальто. Від галогенних ламп сліпуче блищав асфальт, стру­мені повітря від пропелеру гелікоптера роздували поли пальто. Зовсім як у кіно.

Лишалося увімкнути музику, подумав Артеміс, спускаючись трапом.

Згідно з інструкціями, Мульч виконував роль гангстера.

— Ворушися, хлопче,— гримнув він доволі пе­реконливо.— Не хочу змушувати містера Спіро чекати.

Артеміс уже розкрив рота, щоб відповісти, та вчасно пригадав, що він має бути «переляканим хлопчиком». Нелегко ж це удавати! Бути скромним для Артеміса Фаула — справжня проблема.

— Я сказав, ворушися! — повторив гном і під­штовхнув хлопця. Артеміс спіткнувся і мало не впав на Арно Бланта. Той посміхався, але посмішка та була якоюсь дивною. Зуби Бланту замінили на зро­блені на замовлення порцелянові. І краї у нових зу­бів були гострі. Тепер охоронець нагадував гібрид людини й акули.

Блант перехопив погляд Артеміса.

— Подобаються? Маю ще кілька наборів. Навіть пласкі зуби, щоб краще розчавлювати.

З язика Артеміса мало не злетіло саркастичне за­уваження, але він вчасно пригадав свою роль і при­кусив губу. Спробував пригадати, як діє в такому ви­падку Батлер.

Спіро хлопець аж ніяк не вразив.

— Чудово граєш, синку. Але вибач, щось я сумні­ваюся, що славетний Артеміс Фаул так легко розси­пався на грудочки. Арно, перевір літак.

Блант кивнув і швидко пірнув у салон приватного літака. Там Джульєтта у формі стюардеси старанно розправляла чохли на сидіннях. Попри свою чудову фізичну форму, вона ледь трималася на високих під­борах.

— Де пілот? — гримнув Блант.

— Літаком керував містер Артеміс,— відповіла дівчина.— Він літає, відколи йому виповнилося оди­надцять років.

— Хіба? Чи так можна?

Джульєтта зробила невинний вигляд.

— Я не знаю, можна чи ні, містере. Я просто по­даю напої.

Блант щось буркнув — як завжди, сама люб’яз­ність,— і швидко оглянув салон. Урешті-решт, вирі­шив повірити стюардесі. На щастя для себе, адже якби він вирішив сперечатися, могли б статися дві речі. Перше, Джульєтта могла б ударити його нефритовим обручем. І друге, Холлі, що ввімкнула захист і зачаїла­ся у шафі над сидінням, випалила б у нього з «Ней- трино-2000» і відправила б у забуття. Звісно, Холлі легко замесмеризувала б охоронця, але після того, що він зробив із Батлером, бластер здавався доречнішим.

Блант висунув голову назовні.

— Нікого, крім дурненької стюардеси.

Спіро не здивувався.

— Я так не думаю. Вони, мабуть, десь ховаються. Можеш мені не вірити, Дігенсе, але Артеміса Фаула такий незграба, як ти, не налякає. Він тут, тому що сам цього схотів.

Артеміса не вразила така дедукція. Спіро має бути підозрілим, це цілком природно.

— Не знаю, що ви маєте на увазі,— сказав хло­пець.— Я тут тому, що цей дивний чоловік пригрозив розтрощити мій череп своїми зубами. Навіщо мені приїжджати? Від Сі-Куба вам ніякої користі, а я можу легко сконструювати інший.

Спіро його навіть не слухав.

— Так, так, можеш казати що завгодно, хлопче. Але вислухай і ти мене. Ти відкусив трохи більше, ніж можеш проковтнути, коли погодився приїхати сюди. У Вежі Спіро найкраща у світі охорона. У нас така команда, якої немає навіть у вояків. Щойно за тобою зачиняться двері, як ти лишишся сам. Ніхто тебе не врятує. Ніхто. Зрозумів?

Артеміс кивнув. Він зрозумів, що сказав Спіро. Але це не означає, що він із цим погодився. Може, у Йона Спіро і є така команда, якої немає у вояків, але у Артеміса Фаула така команда, якої жодна лю­дина навіть і не бачила.

Гелікоптер Сікорського швидко переніс їх до Вежі Спіро. Вони приземлилися на посадочний майдан­чик на даху хмарочоса. Артеміс трохи знався на гелі­коптерах, тож зрозумів, як непросто було посадити таку махину на майданчик при шаленому вітрі.

— На такій висоті швидкість вітру має бути оман­ливою,— сказав він пілоту і подумав, що Холлі запи­ше інформацію.

— Кому ти кажеш! — крикнув пілот, намагаючись перекричати гудіння гвинтів.— На верхівці Вежі швидкість сягає понад шістдесят миль за годину.

Коли погода несприятлива, посадочний майданчик може відтягти метрів на десять.

Спіро закотив очі та кивнув Бланту. Арно нахи­лився вперед і постукав пілота по шолому.

— Стули пельку, дурню! — гримнув Спіро.— Може, ти йому ще й план будівлі передаси? — Він повернувся до Артеміса.— І якщо тобі цікаво, Арті, ніяких планів не існує. Той, хто поцікавиться в місь­кому архіві, дізнається, що всі плани таємничим чи­ном зникли. У мене лишився один-єдиний примір­ник, тож навіть і не пропонуй своїм помічникам шукати схеми в Інтернеті.

Не дивно. Артеміс сам кілька разів шукав, хоча і не очікував, що Спіро буде таким необережним.

Вони вилізли з гелікоптера. Артеміс старанно на­водив іридокамеру на всі об’єкти охорони, що могли статися в нагоді пізніше. Батлер часто казав, що на­віть незначні деталі, на кшталт кількості сходинок, могли врятувати операцію.

Ліфт спустив їх із майданчика до дверей із ко­дом. Увесь дах містився під спостереженням про­думано розставлених камер. Спіро підійшов до панелі. Артеміса щось кольнуло в око, і раптом іридокамера збільшила зображення в чотири рази. Незважаючи на відстань і тінь, він легко міг розі­брати код.

— Сподіваюся, ти все записала,— пробурмотів він, і мікрофон відізвався вібраціями.

Арно Блант зігнув коліна, і тепер його неймовірні зуби опинилися за сантиметр від Артемісового носа.

— Ти з кимось розмовляєш?

— Я? — вдавано здивувався Артеміс.— Із ким мені розмовляти? Ми ж на вісімдесятому поверсі, якщо ти не помітив.

Блант схопив підлітка за грудки і підняв угору.

— Може, на тобі жучок, і нас зараз хтось слухає.

— Як на мені може бути жучок, телепню? Ваш карлик очей із мене не спускав усю дорогу. Він зі мною навіть у туалет ходив.

Спіро голосно прокашлявся.

— Гей, містере-силачу, якщо хлопець впаде за огорожу, можеш стрибати за ним, бо цей малий мені дорожчий за армію охоронців.

Блант опустив Артеміса.

— Ти не назавжди такий цінний, Фауле,— зловіс­но просичав він.— А коли твої акції знеціняться, на тебе чекатиму я.

Вони увійшли у дзеркальний ліфт і піднялися на вісімдесят п’ятий поверх, де на них чекав доктор Пірсон із двома мускулистими охоронцями. І загля­нувши в їхні очі, Артеміс міг точно сказати, що ці двоє були явно не нейрохірургами. Власне, більш за все вони були схожі на двох ротвейлерів, що стали на задні лапи. Мабуть, дуже зручно мати поруч таких громил, які трощать усе навколо і не ставлять незручних питань.

Спіро підкликав одного із них.

— Пексе, ти знаєш, скільки потрібно заплатити Антонеллі, якщо ми втратимо одного з його людей?

Пекс хвилинку подумав. Губи в нього ворушили­ся в такт думкам.

— Так, зачекайте. Ага. Двадцять штук за метале­вого чоловіка і п’ятнадцять за мавпу.

— Це якщо він мертвий, так?

— Мертвий або непри... нипра... не може працю­вати більше.

— Гаразд,— кивнув Спіро.— Підіть до Карли Фрацетті і скажіть, що я винен їй тридцять п’ять штук за всю команду. Переведу на її рахунок на Кай­манах завтра вранці.

Мульча це питання дуже зацікавило, і його можна зрозуміти.

— Перепрошую? Тридцять п’ять штук? Але ж я досі живий. Ви винні лише двадцять штук за Мока­сина. Чи ви хочете накинути мені п’ятнадцять тисяч на чай?

Спіро зітхнув так щиро, що йому майже можна було повірити.

— Справи такі, Мо,— сказав він,грайливо ущип­нувши Мульча за плече.— На кону великі гроші. Ве­личезні. Тут фігурують телефонні номери. І я не можу дозволити, аби якась інформація просочилася назовні. Може, ти щось знаєш, а може, ні. Але я не збираюся ризикувати. Не хочу, аби одного дня ти з’явився до «Фонетикс» або ще до когось із моїх кон­курентів. Думаю, ти,.мене розумієш.

Мульч розтягнув губи, відкривши ряд здоровен­них зубів.

— Прекрасно розумію, Спіро. Ти гадюка, що лег­ко вжалить у спину. Знаєш, а хлопець пропонував мені два мільйони за те, щоб я його відпустив.

— Слід було брати готівку,— сказав Арно Блант і штовхнув Мульча в руки Пекса.

Навіть коли його тягли коридором, гном не за­кривав рота.

— Закопай мене глибше, Спіро. Дуже-дуже глибоко.

Спіро примружив очі.

— Чули, хлопці? Перед тим, як іти до Фрацетті, закопайте його глибше.

Доктор Пірсон провів групу в захищену кімнату. Вони пройшли через маленький передбанничок і опинилися в контрольному пункті охорони.

— Будь ласка, стань на сканер,— попросив Пір­сон.— Нам би не хотілося, аби сюди потрапив якийсь жучок. Особливо електронний.

Артеміс став на килимок сканера. Той спружинив під ногами, як губка. На черевики бризнуло піною.

— Антиінфекційна піна,— пояснив Пірсон.— Убиває будь-які віруси, які ти міг підчепити. Зараз у кімнаті проводяться біотехнологічні експеримен­ти. Підвищена чутливість до захворювань. До того ж піна допомагає нейтралізувати засоби спостережен­ня, які можуть прикріпити до черевиків.

Сканер над головою облив Артеміса пурпуровим світлом.

— Мій власний винахід,— похвалився Пірсон.— Комбінований сканер. Тут і термал, і рентген, і де­тектор металу. По суті, проміні розбивають тіло на елементи і відображають їх на цьому екрані.

Артеміс побачив свою ЗD-копію на маленькому плазмовому моніторі. Він затамував подих. Аби лише обладнання Фоулі виявилося саме таким ро­зумним, яким його вважав кентавр.

На моніторі на куртці Артеміса пульсував черво­ний вогник.

— Ага,— зрадів доктор Пірсон і схопив хлопця за ґудзик.— Що у нас тут?

Ґудзик хруснув, і з нього випали мініатюрний мі­крофон і джерело живлення.

— Дуже розумно. Мікро-жучок. Наш юний друг збирався за нами шпигувати, містере Спіро.

Йон Спіро не розсердився. Він навіть був задово­лений, що отримав можливість зробити кілька сар­кастичних коментарів.

— От бачиш, хлопче. Може, ти і геній, але шпи­гунство і стеження,— це моя справа. Повз мене не можна нічого пронести. І чим скоріше ти це зумієш, тим скоріше ми перейдемо до справжньої роботи.

Артеміс зійшов з килимка. Приманка спрацюва­ла, а справжніх жучків система навіть не помітила. Пірсон розумний, але Фоулі розумніший.

Артеміс уважно оглянув передпокій. Тут було ба­гато чого цікавого. На кожному квадратному санти­метрі металевої поверхні можна було знайти якийсь прилад спостереження. Судячи з того, що побачив Артеміс, навіть мураха не проповзла б непоміченою. Не кажучи вже про двох людей, ельфа і гнома,— це якщо гном переживе Пекса і Чіпса.

Вражали вже самі двері. Зазвичай такі кімнати на­магалися зробити якомога більш показними: багато хрому і кнопок, щоб справити враження на акціо­нерів. У святилищі Спіро не було жодного зайвого тумблера. Артеміс помітив найновіший комп’ютер­ний замок на подвійних титанових дверях. Спіро набрав іще одну складну комбінацію цифр, і двері завтовшки в метр розсунулися лише для того, щоб відкрити ще одну перешкоду. Інші двері.

— Уяви, що ти злодій,— сказав Спіро, немов го­тував актора на роль,— і тобі потрібно пробратися в будинок, пройти повз електронні очі та замкнені двері. Уяви, що тобі якось удалося обдурити лазери, сенсорні килими, зламати код на дверях і відчинити перші двері,— неймовірний подвиг, до речі. І поки ти все це уявляєш, припустімо, ти вивів із ладу із півдюжини камер, і навіть у такому разі: чи зможеш ти відчинити ці двері?

Спіро став на маленьку червону пластинку на під­лозі перед дверима. Приклав великого пальця до сканера, широко розплющив очі й чітко сказав:

— Йон Спіро. Я бос, тому відкривайтеся швидше.

Трапилося чотири речі. Сканер сфотографував сітківку його лівого ока і передав зображення в комп’ютер. Інший сканер перевірив великий па­лець на його правій руці, а голосовий аналізатор пе­ревірив акцент, тембр та інтонацію голосу. Коли комп’ютер перевірив усю цю інформацію, двері від­чинилися, і перед ними відкрилася велика кімната.

По центру на спеціально виготовленій сталевій колоні стояв Сі-Куб. Він був прикритий коробкою із плексигласу, і на його грані було направлено при­наймні шість камер. Перед ельфійською штучкою стояли спина до спини двоє кремезних охоронців, створюючи живий бар’єр.

Спіро не втримався від удару нижче пояса:

— На відміну від тебе, я охороняю свої технології. Ця кімната єдина у світі.

— Жива охорона в герметичній кімнаті. Цікаво.

— Ці хлопці тренувалися на великій висоті. Охо­ронці щогодини міняються, і кожен має при собі ба­лон із киснем. А ти як думав? Провести сюди венти­ляцію?

Артеміс кинув на хвалька хмурий погляд.

— Немає потреби вихвалятися, Спіро. Я тут. Ви перемогли. Можемо продовжувати?

Спіро набрав на колоні останню кодову комбіна­цію, і плексигласові панелі піднялися. Він дістав Куб із пінопластового гніздечка.

— Перегин, вам так не здається? — прокоменту­вав Артеміс.— Усе це навряд чи потрібно.

— Ніколи не можна знати напевне. Деякі нечесні бізнесмени з радістю позбавлять мене цієї здобичі.

Артемісу випала нагода відігратися.

— Слухайте, Спіро. Чи ви справді думаєте, що я спробував би сюди залізти? Може, вважаєте, що я залетів би сюди з ельфами і за допомогою магії викрав би цю коробочку?

Спіро розреготався.

— Можеш приводити сюди всіх ельфів, яких зна­єш, Арті. Ніякої магії вам не вистачить, і Куб ли­шиться там, де він є.

Джульєтта була громадянкою США, хоча її брат народився на іншому кінці світу. І вона була рада по­вернутися до рідної країни. Шум чиказького тран­спорту і невщухаючий хор різних мов пробуджував відчуття дому. Вона обожнювала хмарочоси і труби, і милий сарказм вуличних торговців. Якщо вона ко­лись десь і осяде, то лише у США. На західному узбе­режжі, десь на сонечку.

Джульєтта і Холлі кружляли навколо Вежі Спіро у міні-вені із затемненими вікнами. Холлі сиділа ззаду і дивилася відео, яке передавала іридо-камера Артеміса на візор її шолома.

Один раз вона навіть тріумфально підняла кулака.

Джульєтта зупинилася на червоному світлі.

— Як справи?

— Непогано,— підняла Холлі візора.— Пішли за­копувати Мульча.

— Круто! Саме так, як і казав Артеміс.

— І Спіро щойно запросив ельфів, яких знає Ар­теміс, до будинку.

Цей момент був дуже важливим. Книга забороня­ла ельфам входити до людського помешкання без за­прошення. Тепер Холлі могла заходити всередину і робити там усе, що їй заманеться, не порушуючи ельфійської доктрини.

— Чудово,— відгукнулася Джульєтта.— Почи­наймо. Руки сверблять поквитатися з хлопцем, що підстрелив мого брата.

— Не так швидко. Цей будинок має найбільш до­сконалу систему охорони, яку я бачила у світі Людей Бруду. Спіро втілив кілька штучок, яких я ще ніколи не зустрічала.

Джульєтта знайшла місце навпроти карусельних дверей до Вежі Спіро.

— Для вашого чоловіка-коня це ж не проблема, еге ж?

— Ні, але вважається, що Фоулі нам не допомага­тиме.

Джульєтта навела на двері бінокль.

— Знаю, але все залежить від того, як попросити. Таким розумникам, як Фоулі, потрібно якесь важке завдання.

На порозі з’явилися три постаті. Двоє великих чо­ловіків у чорному і одна маленька і знервована істо­та. Ноги Мульча бовталися у повітрі, тож збоку це мало такий вигляд, ніби він танцював ірландську джигу. І ніякої надії втекти не було. Пекс і Чіп учепи­лися в нього міцніше, ніж два борсуки, що б’ються за кістку.

— Ну от і Мульч. Поквапимося йому на допомо­гу. Про всяк випадок.

Холлі надягла літальний апарат і натиснула на кнопку, розправляючи крила.

— Стежитиму за ними з повітря. А ти не спускай очей з Артеміса.

Джульєтта перемкнула відео із запасного шолома на мініатюрний комп’ютер. На екрані з’явилося те, що зараз бачив Артеміс.

— Уважаєш, Мульчеві потрібна допомога? — спитала дівчина.

Холлі перемкнулася на режим невидимості.

— Допомога? Ні, звичайно, я так не думаю. Про­сто хочу переконатися, що він не завдасть шкоди Людям Бруду.

У захищеній кімнаті Спіро перестав грати люб’яз­ного хазяїна.

— Дозволь розказати тобі невеличку історію, Арті,— сказав він, ніжно поплескуючи Сі-Куб.— Жив собі ірландський хлопець, який уважав, що він готовий до великої гри. Тож він перейшов дорогу дуже серйозному бізнесменові.

«Не називай мене Арті,— подумав Артеміс.— Так мене батько називає».

— Бізнесмену не дуже сподобалося, що в нього під ногами хтось крутиться, і хлопця, що кричав і пручався витягли в реальність. Отже тепер йому довелося вибирати: розказати бізнесменові все, що той бажає знати, або накликати на себе та свою родину смертельну небезпеку. Ну, Арті, що ти оби­раєш?

Розпочавши гру з Артемісом Фаулом, Спіро зро­бив велику помилку. Дорослим було важко зрозумі­ти, що цей блідий тринадцятирічний підліток може становити загрозу. Артеміс скористався цією пере­вагою і навіть замість дорогого дизайнерського кос­тюма вдягнувся дуже просто. В літаку він тренувався дивитися на співбесідника великими спантеличени­ми очима, але великі очі — не зовсім те, що потріб­но, коли в тебе очі різного кольору.

Блант тицьнув Артеміса поміж лопаток.

— Містер Спіро поставив питання,— клацнув він новими зубами.

— Я ж тут, хіба не так? — відповів Артеміс.— Зроблю все що завгодно.

Спіро поклав Куб на довгий сталевий столик.

— Хочу, щоб ти дезактивував код вічності та про­сто зараз змусив Куб працювати.

Артемісу ж хотілося, аби він міг контролювати потовиділення, щоб його збентеженість мала більш натуральний вигляд.

— Просто зараз? Не все так просто.

Спіро схопив Артеміса за плече, зазирнув в очі.

— І чому це не так просто? Просто введи пароль, і ми підемо далі.

Артеміс відвів різнокольорові очі, втупився у під­логу.

— Паролю як такого немає. Код вічності не під­лягає скасуванню. Мені потрібно реконструювати всю мову. Це може забрати кілька днів.

— У тебе немає нотаток?

— Є. На диску. В Ірландії. Ваша мавпа не дозволила мені нічого брати, аби не можна було мене відстежити.

— Чи не можна підключитися до твого комп’ю­тера через Інтернет?

— Можна. Але я тримаю записи на диску. Можна злітати до Ірландії. Вісімнадцять годин туди й назад.

Спіро не схотів навіть і думати про таке.

— Забудь. Доки ти тут, ситуація під моїм контро­лем. Хто знає, який прийом чекає на мене в Ірландії? Зробимо все тут. Скільки 6 часу нам не знадобилося.

Артеміс зітхнув.

— Добре.

Спіро повернув Сі-Куб до плексигласового сарко­фагу.

— Виспись, хлопче, тому що завтра ти розбереш цю штуку шар за шаром, як цибулину. А якщо ні, з тобою трапиться те ж саме, що і з Мо Дігенсом.

Артеміса його слова аж ніяк не схвилювали. Ну не вірив він, що Мульчеві загрожує небезпека. Власне, якщо вона комусь і загрожувала, то це двом громи­лам — Пексу і Чіпсу.

ГЛАВА 9: ПРИВИДИ В МАШИНІ

Пустир, маєток «Мальтауз Індастріалз», Південь Чикаго

ЙОН Спіро взяв Пекса і Чіпса на роботу не через їхнє красномовство. На співбесіді у них було лише одне завдання. Сотні претендентів дали по горіху й попросили розколоти так, як вони зможуть. Змо­гли лише двоє. Пекс кілька хвилин кричав на горіх, а потім стиснув його своїми велетенськими долоня­ми. Чіпс обрав більш традиційний метод. Він поклав горіх на столі, схопив хлопця, що проводив співбесі­ду, за хвостик і розтрощив горіх його лобом. Обох одразу ж узяли на роботу. Вони тут же зарекоменду­вали себе як найнадійніші помічники Арно Бланта. За межі Чикаго, щоправда, їх не відпускали, бо для цього потрібно було розбиратися в мапах,— ані Пекс, ані Чіпс цього не вміли.

Отже, цієї самої миті Пекс і Чіпс стояли собі під повним місяцем і спостерігали, як Мульч копає яму в сухій глині на дворі занедбаної цементної фабрики.

— Хочеш знати, чому мене називають Пексом? — спитав Пекс, розправляючи груди.

Чіпс відкрив пакет із картопляними чіпсами, які жував, щойно випадала така нагода.

— Не знаю. Може, якесь скорочення?

— Скорочення від чого?

— Не знаю,— знизав плечима Чіпс. Це була його улюблена фраза.— Від Френсіса?

Навіть Пекс зрозумів, що Чіпс меле дурниці.

— Френсіс? Як можна скоротити Френсіса до Пекса?

Чіпс знову знизав плечима.

— Гей. Був у мене дядько Роберт, так усі називали його Боббі. Теж ніякого сенсу, еге ж?

Пекс закотив очі.

— Це ж скорочення від слова «пектораль», дур­ню! Пекс — скорочення від пекторалі. Давні воїни носили таку пластину на грудях. І називають мене так тому, що груди в мене дуже мускулисті.

Мульч у ямі аж застогнав. Не зрозуміло, що гірше: слухати цих бовдурів або копати яму лопатою. Гно­му дуже хотілося відійти від плану і вгризтися в пух­кий ґрунт. Але Артеміс заборонив демонструвати будь-які нелюдські здібності на цьому етапі. Якщо він схибить, і цих двох не замесмеризують, паранойя у Спіро розквітне пишними барвами.

Чіпс вирішив не здаватися.

— Здогадайся, чому мене називають Чіпсом,— вигукнув він і сховав за спиною пакет із чіпсами.

Пекс потер лоба. Цікаво.

— Не підказуй,— сказав він.— Я сам угадаю.

Мульч висунув голову із ями.

— Це тому, що він їсть чіпси, ідіоте. Чіпс їсть чіп­си. Ви найтупіші Люди Бруду у світі. Чом би вам про­сто мене не вбити? Тоді б мені не довелося вислухо­вувати ваші дурні дискусії.

Пекс і Чіпс аж роти роззявили. За своїми розмо­вами вони мало не забули про маленького чоловічка в ямі. До того ж вони не звикли, щоб жертви казали щось, крім: «О, ні. Будь ласка, ні. О боже, ні».

Пекс нахилився до ями.

— Які такі дискусії ти маєш на увазі?

— Усі ті ваші пексові-чіпсові загадки.

Пекс покачав головою.

— Та ні. Я хотів спитати, що означає слово «дис­кусії». Ніколи його не чув.

Мульч із задоволенням пояснив:

— Це означає дурниці, нісенітниці, порожнє базі­кання, пшик. Тепер зрозуміло?

Останнє слово Чіпс зрозумів.

— Пшик? Гей, це образа! Ти нас ображаєш, кар­лику?

Мульч притиснув руки до грудей в німій молитві.

— Нарешті второпали.

Здоровані не знали, як і реагувати. До цього їх ре­гулярно ображали лише дві людини: Арно Блант і Йон Спіро. Але то була частина їхньої роботи, і на їхні слова можна було не звертати уваги.

— Чи ми мусимо його вислуховувати? — запитав Пекс у напарника.

— Не думаю. Може, зателефонувати містерові Бланту?

Мульч застогнав. Якби дурість була злочином, ці двоє були б першими ворогами нації.

— Вам просто потрібно мене вбити. Таке було завдання, еге ж? Просто вбийте мене і йдіть собі геть.

— Що скажеш, Чіпсе? Просто вб’ємо його?

Чіпс закинув у рота жменю чіпсів зі смаком бар­бекю.

— Так. Звісно. Наказ є наказ.

— Але я б не вбивав себе так просто,— продо­вжив Мульч.

— Ні?

— Ні. Після того як я вас щойно образив? Ні, я за­слуговую на щось особливе.

Із Пексових вух мало дим не повалив, так у нього перегрівся мозок.

— Правильно, малий. Зробимо з тобою щось особ­ливе. Ніхто не має права нас не ображати!

Мульч навіть не став указувати, що в реченні за­багато «не».

— Так. У мене язик без кісток, і я заслуговую на те, що ви зі мною зробите.

Пекс із Чіпсом трохи помовчали, розмірковуючи, що ж може бути гіршим за звичайну кулю.

Мульч дав їм хвилину, а потім ввічливо запропо­нував:

— На своєму місці я б себе поховав живцем.

Чіпс аж здригнувся.

— Поховати живцем? Жахливо! Ти кричатимеш і шкрябатимеш землю. Мені снитимуться жахи.

— Обіцяю лежати смирненько. До того ж, я на це заслужив. Я ж назвав вас примітивними вузьколо­бими кроманьйонцями.

— Хіба?

— Ну, тепер назвав.

Пекс був більш імпульсивним у дуеті.

— Гаразд, містере Дігенсе. Знаєш, що ми зроби­мо? Ми поховаємо тебе живцем!

Мульч схопився руками за щоки.

— Який жах!

— Сам напросився, приятелю.

— Ви маєте рацію.

Пекс схопив лопату.

— Ніхто не має права називати мене вузьколобим, опудало.

Мульч слухняно ліг у свою могилу.

— Не має. Б’юся об заклад, ніхто і не називає.

Пекс замахав лопатою, під курткою заграли скульптурні м’язи. Через кілька хвилин Мульча по­вністю закидали землею.

Чіпс трохи нервував.

— Це жахливо. Жахливо. Бідака.

Пекс ані трохи не розкаювався.

— Сам напросився. Обзивав нас... різними сло­вами.

— Але ховати живцем? Це як у фільмі жахів. Ну, в такому, де повно жахів.

— Здається, бачив колись. Коли в кінці на екрані з’являється багато слів?

— Так, саме він. Чесно кажучи, ті слова мене просто вбивають.

Пекс потоптався на землі.

— Не хвилюйся, друже. В цьому фільмі слів не­має.

Вони повернулися до свого «Шевроле». Чіпс іще трохи журився.

— Знаєш, у реальності все набагато реальніше, ніж у фільмі.

Пекс проігнорував знак «В’їзд заборонено».

— Це через запах. У кіно ніяких запахів не відчу­ваєш.

Чіпс виразно принюхався.

— Мабуть, Дігенс дуже засмутився в кінці.

— Мене це не дивує.

— Я бачив, як він плакав. Плечі в нього трусили­ся, немов він сміявся. Але він плакав. Не можна ж сміятися, коли тебе ховають живцем?

— Точно плакав.

Чіпс відкрив пачку чіпсів зі смаком бекону.

— Еге ж. Плакав.

Мульч так сміявся, що мало не вдавився пер­шою ж порцією ґрунту. От клоуни! Але їм пощасти­ло, що вони клоуни, бо інакше вони б обрали інший метод покарання.

Мульч роззявив щелепи і заглибився метрів на п’ять на північ, під прикриття занедбаного складу. Волосинки бороди посилали ультразвукові сигнали на всі боки. Зайва обережність не завадить. Можна було натрапити на якусь тварину, та й Люди Бруду мали звичку закопувати речі там, де ніколи не споді­ваєшся їх побачити. Труби, зливні ями, бочки з про­мисловими відходами,— не хотілося б таким поласу­вати. Що може бути гіршим за мить, коли в роті опиняється щось таке, чого там не повинно бути, і особливо коли воно ще й ворушиться.

Як добре знову опинитися в землі. Саме для цього гноми і народжуються. Земля приємно шаруділа по­між пальцями, і Мульч почав копати в своєму звич­ному ритмі. Набирав ґрунт в рота, перетирав зубами, вдихав через ніздрі і викидав перетравлену землю з іншого кінця.

Волосинки повідомили, що на поверхні немає жодних вібрацій, тож він вискочив назовні, скорис­тавшись газами як реактивною тягою.

Холлі підхопила його за метр над землею.

— Чудово,— гмикнула вона.

— Що мені сказати? — вибачився Мульч.— Я дитя природи. Ти весь час була тут?

— Так. На випадок, якщо тобі знадобиться допо­мога. Ти влаштував непогане шоу.

Мульч обтрусив одяг.

— Кілька розрядів із «Нейтрино» — і мені не до­велося б копати.

Холлі посміхнулася так, як це зазвичай робив Артеміс.

— План у нас зовсім інший. І ми маємо дотри­муватися його, хіба ні?

Вона накинула на плечі гнома маскувальну фоль­гу і пристебнула його до місячного паска.

— Ти ж не поспішатимеш, еге ж? — занервував Мульч.— Гноми — земні створіння. Літати нам не подобається. Нам навіть високо підстрибувати не подобається.

Холлі дала газу, і вони полетіли до міста.

— Ураховуватиму твої почуття, як і ти наші.

Мульч зблід. Смішно, але ця мініатюрна ельфійка лякала його більше, ніж шестифунтовий громила.

— Холлі, якщо я чимось тебе образив, то нена­вмисне...

Але закінчити речення він не встиг, бо вони рво­нули з такою швидкістю, що навіть слова не змогли вискочити з рота.

Вежа Спіро

Арно Блант провів Артеміса до камери. Вона була доволі затишною, з окремою ванною і розважаль­ною системою. Не вистачало лише двох речей: вікна і ручки на дверях.

Блант потріпав хлопця по потилиці.

— Не знаю, що трапилося в тому лондонському ресторані, але якщо знову щось утнеш, я виверну тебе навиворіт і з’їм твої кишки.— Він клацнув гост­рими зубами, аби хлопець зрозумів, що справа сер­йозна, і, нахилившись до Артемісового вуха, проше­потів: — Мені байдуже, що скаже бос, ти не завжди будеш потрібним, тож на твоєму місці я був би до мене якомога люб’язнішим.

Зуби відбивали кожне слово.

— Як би ти був на моєму місці,— відповів Арте­міс,— я був би на твоєму. І на твоєму місці я б схо­вався якомога далі.

— Справді? Чому б це?

Артеміс зробив паузу, щоб слова справили більше враження.

— Тому що тебе шукає Батлер. І він дуже роздра­тований.

Блант відсахнувся.

— Не може такого бути, хлопче. Я бачив, як він помер. Бачив кров.

Артеміс усміхнувся.

— Я і не сказав, що він живий. Сказав лише, що він тебе шукає.

— Ти мене заплутуєш. Містер Спіро попереджав, що ти на таке здатен.

Блант вийшов за двері, не зводячи очей із хлопця.

— Не хвилюйся, Бланте. Я не приніс його у кише­ні. У тебе є кілька годин, а то і днів, до вирішальної миті.

Арно Блант хлопнув дверима так, що стіни здриг­нулися. Посмішка у хлопця стала іще ширшою. На­віть у багнюці можна знайти щось приємне.

Артеміс зайшов у душову кабінку, відкрив гарячу воду і ступив під неї. Якщо чесно, на душі було трохи моторошно. Одна річ — складати план у безпеці власного дому, інша — втілювати той план у лігві лева. Хоча він ніколи б не зізнався, але за останні кілька днів його впевненість дещо похитнулася. В Лондоні Спіро його перехитрив, навіть без особ­ливих зусиль. Він утрапив у пастку бізнесмена, не­мов наївний турист на приманку грабіжника.

Артеміс добре розумів свої таланти. Він був ін­триганом, змовником, генератором підступних ідей. Для нього не було нічого цікавішого, ніж утілення в життя ідеального плану. Але останнім часом до відчуття перемоги домішувалася провина, особливо через те, що сталося з Батлером. Артеміс майже втратив старого друга, і від однієї думки про це його нудило.

Потрібно щось міняти. Скоро за ним спостеріга­тиме батько, сподіваючись, що син зробить правиль­ний вибір. І якщо хлопець цього не зробить, Артеміс Старший може взагалі позбавити його будь-якого вибору. Пригадалися батькові слова: «Ну що, Арті? Вирушиш у подорож разом зі мною? Коли настане мить, ти скористаєшся шансом стати героєм?»

Артеміс досі не мав відповіді на це питання.

Артеміс загорнувся в халат з ініціалами свого во­рога. Спіро нагадував про себе не лише золотими лі­терами, а ще й камерами спостереження, що реагу­вали на кожен рух і ні на мить не випускали хлопця із поля зору.

Артеміс зосередився на тому, як увійти до захи­щеної кімнати і повернути Сі-Куб. Він передбачив більшість заходів безпеки і відповідно підготувався. Хоча декілька штучок і були для нього новими і, по­трібно визнати, досить кмітливими, на його боці ельфійські технології, а також Фоулі. Щоправда, кентавру наказали не допомагати, але якщо Холлі представить вторгнення до кімнати як перевірку, Артеміс був певен, що кентавр не зможе втриматися.

Він сів на ліжко, потягнув шию, немов розминав­ся. Латекс пережив душ, як і запевняла Холлі. Втіш­но було знати, що він не один у своїй в’язниці.

Мікрофон умикався від вібрацій, тож говорити на повний голос не було потреби. Інструкції можна передати й пошепки.

— Доброго вечора, друзі,— прошепотів він, по­вернувшись спиною до камери.— Усе йде за планом, якщо, звісно, Мульч живий. Мушу попередити, що можна очікувати на візит громил Спіро. Перекона­ний, що його найманці спостерігають за вулицею, і якщо він уважатиме, що моїх людей знищено, це приспить його пильність. Містер Спіро люб’язно провів мені екскурсію по своїх володіннях, і я спо­діваюся, що ви записали все, що нам потрібно, аби виконати свою місію. Здається, наші дії підпадають під класифікацію «крадіжка зі зломом». Саме цього я від вас і хочу.

Артеміс шепотів повільно, чітко промовляючи кожен звук. Дуже важливо, щоб команда виконала всі інструкції. Якщо ні, увесь задум вибухне, немов активний вулкан. І саме цієї миті він сидів на кратері вулкана.

Настрій у Пекса і Чіпса був пречудовий. Коли вони повернулися до Вежі Спіро, Арно Блант не лише вручив їм премію в п’ять штук за Мо Дігенса, але доручив іще одне завдання. Зовнішні камери спостереження Вежі Спіро засікли чорний фургон­чик, що припаркувався неподалік від центрального входу. Автомобіль стояв там уже три години, а пере­гляд записів показав, що він іще кілька годин до того кружляв навколо, шукаючи місця для парковки. Містер Спіро попереджав, що може з’явитися підо­зрілий автомобіль, а в тому, що він підозрілий, не було жодних сумнівів.

— Спустіться,— наказав Блант зі свого крісла в офісі охорони.— І якщо всередині є хтось живий, поцікавтеся, чому це вони стоять біля мого будинку.

Такі інструкції Пекс із Чіпсом добре розуміли. Ні­яких тобі питань, ні складних апаратів. Просто від­чинити двері, налякати і зачинити. Легко. В ліфті вони трохи попустували: тицяли один одного в пле­че, аж поки руки не заніміли.

— Заробимо сьогодні великі бабки, напарнику,— сказав Пекс, потираючи біцепси.

— Еге ж,— погодився Чіпс і подумав про всі дис­ки з «Барні», які він купить.— Точно іще одну пре­мію дадуть. Щонайменше п’ять штук. Разом це...

Запанувала тиша. Хлопці рахували на пальцях.

— Багато грошей,— нарешті сказав Пекс.

— Багато,— кивнув Чіпс.

Джульєтта не зводила бінокля із входу до Вежі Спіро. Оптика на ельфійському шоломі була би більш доречною, але, на жаль, голова в неї дещо виросла за минулі два роки. І це не єдине, що змінило­ся в дівчині. Із довгов’язого підлітка Джульєтта пе­ретворилася на стрункого атлета. Але для ідеального охоронця такий матеріал не дуже годився. Потрібно було розпрасувати кілька зморшок. Зморшок харак­теру.

Джульєтта Батлер обожнювала розваги і нічого не могла з цим удіяти. Сама думка про те, що дове­деться стояти із серйозним обличчям за плечем яко­їсь поважної особи змушувала її нервувати. Вона б збожеволіла від нудьги, хіба що Артеміс узяв би її до себе. З Артемісом Фаулом не занудьгуєш. Але такого не трапиться. Хлопець наполягав, що це його остан­нє завдання. Після Чикаго він поверне на пряму до­ріжку. Якщо після Чикаго взагалі щось буде.

Спостереження також було нудним. Сидіти спо­кійно Джульєтті аж ніяк не подобалося. Через свою гіперактивність вона провалила не одне завдання на заняттях в Академії мадам Ко.

— Знайди собі спокій, дівчино,— казала їй япон­ська наставниця.— Знайди спокійне місце в своєму серці й оселися там.

Як правило, коли мадам Ко починала проголошу­вати чергову мудрість кунг-фу, Джульєтта ледь утри­мувалася від позіхання. А Батлер, навпаки, ловив кожне слово. Він завжди знаходив у своєму серці спокійне місце і жив там. Власне, виходив звідти лише тоді, коли потрібно було стерти на порох того, хто загрожував Артемісу. Може, тому в нього і було тату у вигляді блакитного діаманта, а у Джульєтти ні.

Із Вежі вийшли двоє кремезних чоловіків. Вони реготали і штовхали один одного під ребра.

— Капітане Шорт, почалося,— сказала Джульєтта в рацію, перемкнувшись на частоту Холлі.

— Зрозуміло,— відповіла Холлі. Вона зайняла по­зицію над Вежею Спіро.— Кількість супротивників?

— Двоє. Великі й дурні.

— Підтримка потрібна?

— Ні. Із цими двома я впораюсь. Можеш переки­нутися з ними кількома словами, коли повернешся.

— Гаразд. Буду за мить, тільки переговорю з Фоу­лі. І, Джульєтто, будь ласка, не покаліч їх.

— Зрозуміло.

Джульєтта відключилася і перебралася в кузов ав­томобіля. Засунула апаратуру під сидіння, на випа­док, якщо ці двоє дійсно виявляться хитрішими за неї. Хоча вряд чи таке станеться, але брат сховав би все, що можна. Про всяк випадок. Дівчина зняла під­жак і перевернула бейсболку козирком назад. Тоді вийшла через задні двері і стала на дорозі.

Пекс і Чіпс перетнули вулицю і підійшли до підо­зрілого автомобіля. Вигляд у того був підозрілий, і не лише через затемнені вікна — зараз мало не ко­жен випускник коледжу тонував вікна.

— Що думаєш? — запитав Пекс напарника.

Чіпс стиснув руки в кулаки.

— Думаю, можна не стукати.

Пекс кивнув. Саме такий план вони собі й наміти­ли. Після цього Чіпс зірвав би двері, якби з-під капо­та не з’явилася молода панночка.

— Що, хлопці, шукаєте мого батька? — спитала дівчина з бездоганною інтонацією диктора МТV.— Здається, його усі шукають, але його ніколи не буває поруч. Він такий відсутній. Тобто, в метафізичному плані.

Пекс і Чіпс заблимали в унісон. Блимання — то така універсальна мова тіла, щоб сказати: «Га?» Мало того, що сама дівчина — азійсько-кавказька суміш, так вона ще якоюсь грецькою балакає. На обличчях охоронців не було й тіні розуміння. «Метафізич­ний» — це ж цілих п’ять складів, заради бога!

— Це твій автомобіль? — перейшов у наступ Чіпс.

Дівчина поправила хвостик.

— Так, якщо можна сказати, що нам узагалі щось належить у цьому світі. Один світ, одні люди, так, хлопці? Володіння — така собі ілюзія. Може, навіть наші тіла нам не належать. Може, ми просто сон якогось вищого створіння.

Пекс зламався.

— Це твій автомобіль? — закричав він і схопив дівчину за шию.

Дівчина кивнула. В легенях не вистачило повітря, аби щось сказати.

— Так воно краще. Чи є хтось усередині?

Цього разу вона похитала головою.

Пекс трохи послабив хватку.

— Скільки ще тут твоїх родичів?

Дівчина відповіла пошепки, наскільки вистачило повітря:

— Семеро. Тато, мама, двоє дідусів і дві бабусі і ще трійнята: Бо, Мо і Джо. Пішли по суші.

Пекс повеселішав. Трійнята і бабусі з дідусями не дуже схоже на загрозу.

— Гаразд. Почекаємо. Відчиняй двері, дитино.

— Суші? — оживився Чіпс. — Це ж сира риба. Ти таке їв, друже?

Поки дівчина копирсалася із замком, Пекс про­довжував тримати її за шию.

— Так. Купував колись у супермаркеті.

— Смачно?

— Так. Кинув на десять хвилин до фритюрниці. Непогано.

Дівчина відсунула двері і залізла всередину. Пекс і Чіпс, пригнувшись, полізли за нею. На мить Пекс від­пустив дівочу шийку. І то було помилкою. Солдат, який отримав належну підготовку, ніколи не дозволить по­лоненому першому залазити в транспортний засіб.

Дівчина перечепилася і впала на коліна на кили­мок салону.

— Суші,— замріяно сказав Пекс.— Добре смакує з картоплею-фрі.

І раптом нога дівчини метнулася в повітря і уда­рила його в груди. Купа м’язів, охнувши, повалилася на підлогу.

— Ой,— покачала дівчина головою.— Випадково.

Чіпс подумав, що він уві сні, бо не може копія лялькової принцеси збити з ніг дев’яносто кілогра­мів живої ваги.

— Ти... ти...— забелькотів він.— Це неможливо! Не може бути!

— Може,— крутнулася, немов балерина, Джу­льєтта.

Нефритове кільце на волоссі розкрутилося і з усієї сили вдарило Чіпса між очима, як камінь із пращі. Чоловік качнувся назад і гепнувся на шкіряну ка­напку.

За спиною дівчини Пекс знов почав дихати. Його очі перестали обертатися і спробували сфокусувати­ся на ворогові.

— Привіт,— нахилилася над ним Джульєтта.— Знаєш що?

— Що? — спитав Пекс.

— Суші не можна смажити у фритюрниці,— від­повіла дівчина і вдарила громилу обома долонями по скронях. Той миттєво втратив свідомість.

Із туалету вийшов Мульч, на ходу застібаючи кла­пан на штанях.

— Що я пропустив? — поцікавився він.

*

Холлі летіла на висоті сто п’ятдесят футів над цен­тром Чикаго — через схожу на кільце дорогу для вантажівок місцеві називали цей район «Петлею». Піднялася вона аж сюди з двох причин. По-перше, потрібно було відсканувати Вежу Спіро, аби створи­ти ЗD план будівлі. А по-друге, вона хотіла погово­рити з Фоулі наодинці.

Вона помітила кам’яного орла на даху одного з цегляних будинків початку двадцятого століття і присіла на голову птаха. Щоправда, через кілька хвилин доведеться пересісти, бо вібрації захисту почнуть руйнувати камінь.

У навушнику почувся голос Джульєтти.

—- Капітане Шорт, почалося.

— Зрозуміло,— відповіла Холлі.— Кількість су­противників?

— Двоє. Великі та дурні.

— Підтримка потрібна?

— Ні. Із цими двома я впораюсь. Можеш переки­нутися з ними словом, коли повернешся.

— Гаразд. Буду за мить, тільки переговорю з Фоу­лі. І, Джульєтто, будь ласка, не покаліч їх.

— Зрозуміло.

Холлі посміхнулася. Джульєтта та іще штучка. Батлерова порода. Але дівчина непередбачувана. Навіть на завданні не може помовчати більш ніж десять секунд. Немає в неї братової дисципліни. Такий собі щасливий підліток. Дитина. Ця професія не для неї. Артеміс не мав залучати її до такої божевільної місії. Але було в цьому ірландському хлопцеві щось таке, що змушувало забути власні наміри. За останні шістнадцять місяців Холлі сама заради нього билася з тролем, вилікувала цілу родину, пірнула в Північ­ний Льодовитий океан, а тепер готувалася порушити наказ командира Рута.

Вона увімкнула канал зв’язку з ЛЕП.

— Фоулі. Ти слухаєш?

Кілька секунд панувала тиша, згодом у мікроко­лонках шолома пролунав голос кентавра.

— Холлі. Зачекай. Багато перешкод. Маю нала­штувати довжину хвилі. Поговори зі мною. Скажи щось.

-— Перевірка. Один, два. Один, два. Троль тримає трохи танків у тунелі.

— Так. Є. Кристально чисто. Як справи в Землі Бруду?

Холлі подивилася на місто під нею.

— Ніякого бруду. Лише скло, сталь і комп’ютери. Тобі б сподобалося.

— Е, ні. Не мені. Люди Бруду — то Люди Бруду, байдуже, що вони носять: костюми чи пов’язки на стегнах. Єдине в них, що варто уваги,— телебачення. У нас зараз самі повтори. Мені майже шкода, що суд над гоблінськими генералами скінчився. Визнали

винними за всіма звинуваченнями, що були пред’яв­лені завдяки тобі. Наступного місяця їх переведуть до в’язниці.

Холлі відчула полегшення.

— Винні. Дякувати небесам. Нарешті життя знову стане нормальним.

Фоулі хмикнув.

— Нормальним? Не ту ти роботу обрала, аби мати нормальне життя. Можеш попрощатися з ним, якщо не повернеш Артемісів гаджет.

Кентавр має рацію. Життя в неї не було нормаль­ним, відколи її перевели із загону Поліції Моралі до Рекону. Та чи хотіла вона нормального життя? Чи не тому її перевели?

— І навіщо я тобі потрібен? — запитав Фоулі.— Сумуєш за домом?

— Ні,— відповіла Холлі. І то була правда. За до­мом вона не сумувала. Ельфійський капітан майже не згадувала про Небесне місто після того, як Арте­міс утягнув її до своєї останньої інтриги.— Мені по­трібна твоя порада.

— Порада? Справді? Може, це просто спосіб по­просити допомоги? Здається, капітан Рут у такому випадку сказав би: «Маєш те, що маєш». Правила є правилами, Холлі.

Холлі зітхнула.

— Так, Фоулі. Правила є правилами. Джуліус кра­ще знає.

— Саме так. Джуліусу відомо краще,— сказав Фо­улі, але особливого переконання в голосі у нього не почулося.

— Та ти й не зможеш, мабуть, допомогти. Безпека у Спіро на найвищому рівні.

Фоулі аж захропів. А хропіння кентаврів варте того, аби його почули!

— Так, звісно. І що там у нього? Кілька бляшанок і собака? Ой, як моторошно.

— Якби ж. Будинок нашпигований таким, що я ніколи і не бачила. Хитрі штучки.

У кутку візора Холлі спалахнув маленький рідко­кристалічний екран. Фоулі увімкнув відеозв’язок з По­ліцейською Плазою. Формально він не мав цього ро­бити під час неофіційної операції. Кентавр зацікавився.

— До речі, я знаю, що ти робиш,— погрозив їй пальцем Фоулі.

— Навіть не розумію, про що ти,— невинно ска­зала Холлі.

— «Та ти й не зможеш, мабуть, допомогти. Безпе­ка у Спіро на найвищому рівні»,— повторив кентавр її слова.— Ти намагаєшся розпалити вогонь мого его. Я ж не дурний, Холлі.

— Гаразд. Може, і намагаюся. Хочеш правду?

— Ти диви! Отак просто скажеш мені правду? Ці­кава тактика для офіцеру ЛЕП.

— Вежа Спіро — справжня фортеця. Без тебе ми туди не потрапимо, в цьому навіть Артеміс зізнався.

Нам не потрібне обладнання чи ельфійська підтрим­ка. Лише порада. Може, трохи роботи з камерою. Тримай канали відкритими, ось і все, що я прошу.

Фоулі почухав підборіддя.

— Ніяк не потрапити всередину, еге ж? Навіть Артеміс зізнався?

— «Без Фоулі нам не обійтись»,— ось його слова. Кентавр ледь стримався, аби не посміхнутися. — Маєш відео?

Холлі витягла з-за паска мініатюрний комп’ютер.

— Артеміс зняв помешкання. Зараз тобі перешлю.

— Мені потрібен план будівлі.

Холлі покрутила візор праворуч і ліворуч, щоб Фоулі побачив, де вона.

— Саме тому я тут. Щоб відсканувати. Буде у тебе в системі за десять хвилин.

Холлі почула дзвінки. Сигнал комп’ютера. Елек­тронний лист уже в Поліцейській Плазі. Фоулі від­крив файл.

— Кнопки коду. Так. Камери. Не проблема. Заче­кай, я тобі зараз покажу, що я розробив для таких камер. Зараз прокручу подорож коридором. Там-та-дам-там-там. Ага, захищена кімната. На вісімдесят п’ятому. Килимовий сканер, антибіотичний кили­мок. Сенсори руху. Термочутливі лазери. Термальні камери. Розпізнавання голосу, сітківки і відбитків пальців.— Він трохи помовчав.— Вражаюче для Лю­дини Бруду.

— Це ти мені кажеш,— погодилася Холлі.— Тро­хи більше за дві бляшанки і собаку.

— Фаул має рацію. Без мене ви пропали.

— Тож ти допоможеш?

Фоулі не міг не скористатися моментом.

— Нічого не обіцяю, але...

— Так?

— Триматиму канал зв’язку відкритим для тебе. Але коли щось випливе...

— Зрозуміло.

— Жодних гарантій.

— Жодних гарантій. Винна тобі ящик моркви.

— Два ящики. І ще один із буряковим соком.

— Домовилися.

Обличчя у кентавра аж розжарилося від перед­чуття пригоди.

— Сумуватимеш за ним, Холлі? — спитав він.

Питання захопило Холлі знавецька.

— За ким сумуватиму? — перепитала вона, хоча вже знала відповідь.

— За Фаулом, звісно. Якщо все піде за планом, ми зітремо його пам’ять. Не буде більше божевільних планів і неймовірних пригод. Життя стане спокійним.

Холлі навіть очі опустила, щоб уникнути погляду Фоулі, хоча через камеру на шоломі кентавр аж ніяк не міг її побачити.

— Ні,— сказала вона.— Не сумуватиму.

Але в очах у неї була зовсім інша відповідь.

Холлі кілька разів облетіла Вежу Спіро на різній висоті, доки сканер не назбирав достатньо інформа­ції, щоб створити ЗD-модель. Вона переслала копію файла Фоулі в Поліцейську Плазу і повернулася до автомобіля.

— Я ж казала тобі не калічити їх,— зітхнула вона, нахилившись над громилами.

Джульєтта знизала плечима.

— Гей. Хіба то біда, ельфійко? Ну занесло мене трохи в розпал битви. Підлікуй їх трохи своїми бла­китними іскрами, і все буде гаразд.

Холлі провела пальцем по ідеально круглому син­цю на лобі Чіпса.

— Бачила б ти мене! — похвалилася Джульєтта.— Бумс-бумс-бумс — і всі лежать. Жодного шансу їм не лишила.

Холлі випустила із пальця єдину іскорку; та стер­ла синець, як ганчірка стирає пляму від кави.

— Можна ж було скористатися «Нейтрино» і ви­вести їх із гри.

— «Нейтрино»? В чому ж тоді прикол?

Капітан Шорт зняла шолом і подивилася на дівчинку-підлітка.

— Тут і не має бути приколів, це ж не гра. Мені здавалося, ти це розумієш, особливо після того, що сталося з Батлером.

Посмішка на обличчі Джульєтти зникла.

— Я знаю, що це не гра. Може, це в мене стиль такий.

Холлі не відвела погляду.

— Тож, може, ти обрала не той стиль.

— А може, ти занадто на своєму стилі зациклила­ся? — огризнулася Джульєтта.— Якщо вірити Батле­рові, ти колись і сама була іще тією штучкою.

Із туалету вийшов Мульч. Він наніс іще один шар сонцезахисного крему. Незважаючи на те що зараз він був на півночі, ризикувати гном не хотів. Якщо щось піде не так — і скоріше за все, таки піде,— ще до ранку доведеться тікати.

— Чому сваримося, пані? Якщо через мене, може­те вгамуватися. Я вирішив, що ніколи не зустрічати­мусь ні з ким, крім гномих.

Напруга спала, немов повітряна кулька, з якої випустили повітря.

— Помрій, волохатий карлику,— заявила Холлі.

— Ото був би жах,— додала Джульєтта.— А от я вирішила не зустрічатися з тим, хто живе в купі багнюки.

Мульч навіть і оком не змигнув.

— Звісно, ви обидві почуваєтеся ображеними. Та­кий уже вплив я маю на жінок.

— Не сумніваюся,— посміхнулася Холлі.

Капітан ЛЕП розклала розсувний столик і по­клала на нього свій шолом. Підключила камеру шо­лома до проектора і відкрила ЗD-план Вежі Спіро. Зображення крутилося в повітрі, спалахуючи неоно­во-зеленими лініями.

— Гаразд. Ось план. Команда номер один пропа­лює собі шлях через стіну вісімдесят п’ятого повер­ху. Команда номер два проникає через двері на май­данчику для гелікоптера. Ось тут.

Холлі постукала на відповідному місті на екрані мініатюрного комп’ютера. На плані в повітрі з’яви­лася помаранчева цяточка.

— Фоулі погодився допомогти, тож він буде з нами на зв’язку. Джульєтто, візьмеш цей комп’ютер. Будь-якої миті можна порадитись. Не звертай уваги на гномські літери, ми перешлемо тобі потрібний файл. Але надягни навушники, щоб не ввімкнулися колонки. Не потрібно, щоб попискування комп’ю­тера пролунало в неслушну мить. Маленька виїмка під монітором — мікрофон. Чутливий навіть до ше­поту, тож кричати не доведеться.

Джульєтта надягла на зап’ясток комп’ютер розмі­ром з кредитну картку.

— Які команди і яка мета в кожної?

Холлі зробила крок у середину ЗD-зображення. Тіло її обплели промені світла.

— Команда номер один займається системою охо­рони і кисневими каністрами в захищеній кімнаті. Команда номер два займається Кубом. Дуже просто. Працюємо в парах. Ти з Мульчем. Я з Артемісом.

— Е, ні,— похитала головою Джульєтта.— 3 Арте­місом маю бути я. Він мій начальник. Мій брат при­клеївся би до нього, як клей, тож і я так робитиму.

Холлі вийшла з голограми.

— Так не годиться. Ти не можеш літати, не мо­жеш лазити по стінах. У кожній команді має бути один ельф. Якщо тобі не подобається, обговориш з Артемісом, коли його побачиш.

Джульєтта спохмурніла. В цьому був сенс. Звісно, був. У планах Артеміса завжди був сенс. Тепер стало ясно, чому хлопець не поділився деталями в Ірландії. Він знав, що дівчині це не сподобається. Вони і так уже нарізно останні шість годин. Але найважча час­тина операції попереду, і Батлера за плечем в Артемі­са не буде.

Холлі повернулася до голограми.

— Команда номер один, ти і Мульч, збираєтеся на Вежу і пропалюєте стіну, щоб потрапити на вісімде­сят п’ятий поверх. Там ви вставите в систему відеоспостереження ось це.

Холлі передала дівчині щось схоже на дротинку.

— Завантажене оптичне волокно,— пояснила вона.— Дозволяє отримати дистанційний доступ до будь-якої відеосистеми. Тоді Фоулі зможе посилатисигнали з будь-якої камери до наших шоломів. Та­кож він зможе посилати людям такі сигнали, які нам потрібні. Іще ви заміните два кисневих циліндри на­шою особливою сумішшю.

Джульєтта поклала оптичне волокно до кишені.

— Я проникну через дах,— продовжила Холлі.— Звідти я проберуся до кімнати Артеміса. Щойно команда номер один відрапортує, що все чисто, ми ідемо до Сі-Куба.

— Коли ти розказуєш, усе здається таким про­стим,— сказала Джульєтта.

Мульч розреготався.

— У неї завжди все таким здається,— сказав він.— Але ніколи не буває.

Команда номер один, Вежа Спіро

Джульєтта Батлер вивчала кілька бойових мистецтв. Вона навчилася не звертати уваги на біль і довго триматися без сну. Вона могла витримати тортури, як фізичні, так і психологічні. Але вона виявилася зовсім не підготовленою до того, як забиратиметься до будівлі.

Вежа не мала глухих боків, на кожному фасаді життя вирувало двадцять чотири години на добу, тож довелося їм починати підйом із тротуару. Джу­льєтта підігнала фургон якомога ближче до стіни.

Вони обгорнулися Холліною камуфляжною фоль­гою і вилізли через люк. Мульч пристебнув Джульєт­ту до місячного паска у себе на талії.

Дівчина постукала по гномовому шолому:

— Ти смердиш.

І почула відповідь Мульча через циліндричний передавач у вусі:

— Для тебе, може, так воно і є. А от для якоїсь гномихи я — уособлення здорового чоловіка. Це ти смердиш, Дівчина Бруду. Для мене твій запах гірший за двомісячні скунсові шкарпетки.

У люку показалася голова Холлі.

— Замовкніть! — прошипіла вона.— Обидва! У нас обмаль часу, якщо ви забули. Джульєтто, твій шановний начальник застряг у кімнаті нагорі та чекає на мене. Вже п’ять хвилин на п’яту. Менш ніж за годину зміняться охоронці, а мені ще по­трібно замесмеризувати цих велетнів. Маємо лише п’ятдесят п’ять хвилин. Тож не будемо гаяти їх на сварки.

— Чому ти не можеш просто злетіти і підняти нас на потрібний поверх?

— Військова тактика. Якщо ми розділимося, одна команда може впоратися. Якщо працюватимемо ра­зом, тоді коли схибить хтось один, поразки зазнають усі. Розділяймося і завойовуємо.

Від цих слів Джульєтті стало іще гірше. Ельфійка має рацію, вона і сама мала це знати. Усе починаєть­ся знову — дівчина втрачає концентрацію в найваж­ливішу мить.

— Гаразд. Рушаймо. Я затримаю подих.

Мульч притулив обидві долоні до рота і висмок­тав усю вологу з пор.

— Тримайся,— сказав він, потираючи руки.— Лі­земо вгору!

Гном зігнув могутні коліна, підскочив на півтора метри і приліпився до стіни Вежі Спіро. Джульєтта м’ячиком застрибала внизу і відчула себе так, ніби її занурили під воду. Коли тебе чіпляють до місячного паска, ти не лише стаєш легшим, а ще й утрачаєш координацію, тебе починає нудити. Місячні паски створили для переноски неживих предметів, а не живих ельфів і тим більше живих людей.

Мульч не пив кілька годин, і пори в нього були вже завбільшки зі шпилькову головку. Вони голос­но прицмокували, приклеюючись до зовнішньої поверхні Вежі. Гном уникав затемнених вікон, чіп­ляючись за металеві балки, бо хоча на них і була камуфляжна фольга, руки і ноги з неї стирчали, тож хтось міг їх помітити. Фольга не робила їх аб­солютно невидимими. Тисячі мікросенсорів, упле­тених у матеріал, аналізували і відображали навко­лишнє середовище, але почнеться дощ — і всьому кінець.

Мульч швидко пересувався. Пальці з подвійними суглобами на руках і пальці на ногах чіплялися за найменший виступ. А там, де не було виступів, до гладенької поверхні присмоктувалися пори. Волосся на бороді під шоломом стояло віялом, перевіряючи фасад будинку.

Джульєтта поцікавилася:

— Твоя борода? Якась вона дивна. Що вона ро­бить? Шукає шпарини?

— Вібрації,— прогарчав Мульч.— Сенсори, стру­ми, охорону.— Він явно не хотів витрачати енергію на повні речення.— Датчики руху можуть засікти наш. І тоді нам кінець. Фольга не допоможе.

Джульєтта не ображалася, що напарник береже дихання. Попереду ще довгий шлях. Просто вгору.

Коли вони піднялися вище сусіднього будинку, здійнявся сильний вітер. Дівчина навіть ногам не могла дати раду і бовталася на шиї у гнома, як шар­фик. Нечасто вона почувалася такою безпорадною. В такій ситуації не допоможе жодне бойове мистец­тво. Її життя було цілком у руках гнома.

Поверхи миготіли склом і сталлю. Вітер хапав двох верхолазів своїми жадібними пальцями і гро­зив їх зірвати.

— Від цього вітру багато вологи,— видохнув гном.— Я довго не протримаюся.

Джульєтта простягнула руку, намацала стіну. Та бу­ла вкрита дрібнісінькими краплинами роси. По фоль­зі час від часу проскакували блакитні іскри — коротке замикання в мікросенсорах. Деякі частини фольги уже відмовляли. Створювалося враження, що в ніч­ному повітрі висіло кілька мотків дроту. Навіть сама будівля гойдалася, іще трохи — і вона струсить із себе втомленого гнома і його напарницю.

Нарешті пальці гнома вчепилися в карниз вісім­десят п’ятого поверху. Мульч вдерся на вузький да­шок, спрямував свій візор усередину будівлі.

— Ця кімната не годиться,— сказав він.— Візор помітив два детектори руху і лазерний сенсор. По­трібно пройти далі.

Він вправно пробіг по дашку, немов гірський ко­зел. Урешті-решт, цим він заробляв собі на життя. Гноми не падають. Хіба хтось їх зіштовхне. Джульєт­та обережно пішла за ним. Навіть в Академії мадам Ко до такого не готували.

Нарешті Мульч знайшов вікно, яке його задо­вольнило.

— Так,— сказав він, і голос у нього був напруже­ний.— Маємо сенсор із дохлою батарейкою.

Його борода потягнулася до вікна.

— Не відчуваю ніяких вібрацій, отже там не пра­цює нічого електричного, і ніхто не розмовляє. Зда­ється, все добре.

Мульч капнув на шибку кілька краплинок гномського поліролю для скелі. Рідина одразу ж розчини­ла скло, лишивши на килимі калюжу щільної рідини. Якщо пощастить, дірку іще довго не помітять.

— Ой,— затиснула носа Джульєтта.— Смердить так само, як і ти.

Мульч навіть не звернув уваги на таку образу і за­ліз усередину.

Перевірив місяцеметр на візорі.

— Чотири двадцять. Людський час. Запізнюємо­ся. Ходімо.

Джульєтта зістрибнула в кімнату.

— Типова Людина Бруду,— пробурчав Мульч.— Спіро витрачає мільйони на систему безпеки, і все собаці під хвіст через одну-єдину непрацюючу бата­рейку.

Джульєтта витягла «Нейтрино-2000». Вона відсу­нула захисний ковпачок і натиснула кнопку живлен­ня. Вогник змінився із зеленого на червоний.

— Ми ще не дісталися цілі,— сказала вона і по­вернулася до дверей.

— Стривай! — засичав Мульч, хапаючи її за руку.— Камера!

Джульєтта завмерла. Про камеру вона зовсім забу­ла. І хвилини не минуло, як вони опинилися всереди­ні, а вона вже зробила кілька помилок. Зосередься, дівчино, зосередься!

Мульч навів візор на камеру спостереження. Іон­ний фільтр висвітлив промені камери сяючим золо­том. Повз камеру не пройти.

— Сліпої плями немає,— сказав гном,— А кабель камери прихований за коробкою.

— Можемо притиснутися якомога ближче одне до одного і обгорнутися фольгою,— запропонувала Джульєтта.

На комп’ютерному екрані на зап’ястку з’явилося зображення Фоулі.

— Можете. Але, на жаль, із приборами каму­фляжна фольга не спрацює.

— Чому?

— Камери ліпші за людське око. Ти бачила кар­тинку на телевізорі? Камера розрізняє пікселі. Якщо ви пройдете перед камерою у фользі, то матимете точнісінько такий вигляд, як дві людини за захис­ним екраном.

Джульєтта витріщилася на монітор.

— Щось іще, Фоулі? Може, підлога перетвориться на калюжу кислоти?

— Сумніваюся. Спіро розумний, але він не я.

— Хіба ти не можеш підключити відео, хлопчик-поні? — не витримала Джульєтта,— Просто увімкни на хвильку фальшивий сигнал.

Фоулі вишкірив конячі зуби.

— Ох, недооцінюють мене! Ні, я не можу органі­зувати трансляцію, якщо я не на місці. Під час блока­ди маєтку Фаулів мені довелося виїхати. Саме для цього і потрібне оте оптичне волокно.

— Ну, тоді я шарахну по ній бластером.

— Не можна. «Нейтрино», звісно, виведе камеру з ладу, але можливе утворення ланцюгової реакції. З таким же успіхом можна танцювати джиґу перед Арно Блантом.

Джульєтта в розпачі штовхнула плінтус. Вона не подолала навіть першої перешкоди. Брат знав би, що робити, але він на іншому боці Атлантичного оке­ану. Від камери їх відділяло лише шість метрів кори­дора, але так само то міг бути цілий кілометр битого скла.

Вона помітила, що Мульч розстебнув задній кла­пан на штанях.

— От дідько! Тепер цей малий на горщок зібрав­ся. Знайшов час!

— Не звертатиму на твій сарказм уваги,— сказав Мульч, лягаючи на підлогу,— бо знаю, що робить Спіро з тими, хто йому не подобається.

Джульєтта опустилася навколішки поруч із ним. Але не дуже близько.

— Сподіваюся, наступна твоя фраза — «Я маю план».

Гном прицілився задом.

— Власне...

— Ти ж не серйозно.

— Дуже серйозно. У мене тут непогана зброя.

Джульєтта не втримала посмішки. Гном припав їй до серця. Метафорично. Він адаптувався до ситу­ації саме так, як це зробила б і вона.

— Усе, що нам потрібно,— розвернути камеру на двадцять градусів, і маємо вільний шлях до кабелю.

— І ти збираєшся це зробити своєю... повітря­ною зброєю?

— Саме так.

— А шум?

Мульч підморгнув.

— Ані звуку. Невже ти забула — я ж професіонал. Тобі тільки треба за моїм наказом натиснути на мій мізинець.

Попри всі свої тренування у найвіддаленіших ку­точках світу, Джульєтта не була готова до участі в та­кій операції.

— Хіба я мушу допомагати? Здається, ти і сам упораєшся.

Мульч примружився на ціль і ще трохи посунув свою п’яту точку.

— Тут потрібна точність, отже, має бути той, хто натисне на курок, а я сконцентруюся на цілі. Для гномів рефлексологія — найточніша наука. Кожна частина стопи пов’язана з якоюсь частиною тіла. І так уже трапилося, що мій лівий мізинець пов’яза­ний з моїм...

— Гаразд,— квапливо погодилася Джульєтта.— Я зрозуміла.

— Ну тоді до діла.

Дівчина стягнула Мульчів чобіт. На шкарпетках були дірки, і п’ять волохатих пальців на гномовій нозі ворушилися так, що людям і не снилося.

— Іншого способу немає?

— Хіба що ти придумала щось краще.

Джульєтта обережно взялася за палець, і чорні волосинки розсунулися, аби забезпечити їй доступ до суглоба.

— Зараз?

— Стривай.— Гном лизнув указівний палець і підніс його вгору.— Немає вітру.

— Таки ще немає,— пробурмотіла Джульєтта.

Мульч покрутив рукою.

— Гаразд. Тисни.

Дівчина затамувала подих і натиснула. Щоб від­дати належне ситуації, потрібно описати її в упо­вільненому перебігу.

Джульєтта обхопила пальцями суглоб. Від натис­кання Мульчева нога кілька разів здригнулася. Гном чимдуж намагався триматися на цілі, незважаючи на спазми. Живіт у нього напружився, і та напруга з глухим гуркотом вирвалася через клапан на шта­нях. Єдине, із чим могла б Джульєтта порівняти це дійство,— постріл з мортири. Ракета із стиснутого повітря пролетіла через кімнату, і від неї прокотили­ся хвилі, мов від каменю, що кинули в воду.

— Дуже кручено,— застогнав Мульч.— Трохи пе­рестарався.

Повітряна куля спіраллю метнулася до стелі, від неї, мов лушпиння від цибулі, відділилося кілька шарів.

— Ну,— поквапив її гном.— Давай, давай!

Незвичайна ракета вдарилася об стіну на метр вище від цілі. На щастя, хвиля зрикошетила і потрапила в камеру, і та закрутилася, немов тарілочка в циркача. Друзі, не дихаючи, чекали, поки вона зупиниться. Че­рез десяток обертів камера нарешті завмерла.

— Ну? — спитала Джульєтта.

Мульч сів і перевірив іонові хвилі через візор шо­лома.

— Пощастило,— видихнув він.— Нам дуже по­щастило. Прохід вільний.— Він підвівся і застебнув клапан.— Давненько я вже не пускав торпед.

Джульєтта дістала з кишені шматочок оптичного волокна і помахала ним перед комп’ютером на руці, щоб Фоулі побачив.

— Тож, мені просто обкрутити цю дротинку на­вколо якогось кабелю? Так?

— Ні, Дівчино Бруду,— зітхнув Фоулі, поверта­ючись до знайомої ролі невизнаного генія.— Це склад­ний зразок нанотехнологїї, укомплектований мікрофіламентами, що виступають приймачами, передавачами і клемами. Звісно, живлення він отримує від системи Людей Бруду.

— Звісно,— кивнув Мульч, намагаючись не позі­хати.

— Ти маєш переконатися, що він міцно прикріп­лений до одного з відеокабелів. На щастя, мультісенсори не мають безпосередньо контактувати з усіма кабелями, вистачить і одного.

— А які з них відеокабелі?

— Ну... всі.

Джульєтта гмикнула:

— Тож мені просто обкрутити цю дротинку на­вколо якогось кабелю?

— Мабуть, так,— зізнався кентавр.— Але обкрути міцніше. Усі філаменти мають проникнути всере­дину.

Джульєтта потяглася, вибрала навмання один ка­бель і обкрутила оптичне волокно навколо нього.

— Так?

На мить запала пауза — то Фоулі чекав прийому. Під землею на плазмовому моніторі кентавра почали з’являтися зображення з камер.

— Ідеально. Маємо вуха й очі.

— Ну,— нетерпляче вигукнула Джульєтта,— по­чинай прокручувати запис.

Фоулі не втримався, аби не прочитати іще одну лекцію.

— Це набагато більше, ніж просто запис, юна пані. Мені потрібно повністю стерти зображення на каме­рах спостереження. Іншими словами, те, що вони по­бачать на своїх моніторах, буде майже тим самим, що і повинно бути, там не буде лише вас. Тепер не стійте стовпом, інакше вас можна буде побачити. Нехай у вас щось рухається, хай то буде і мізинець.

Джульєтта перевірила час на моніторі комп’ютера.

— Чотири тридцять. Маємо поквапитись.

— Гаразд. Центр охорони через один коридор. Підемо найкоротшим маршрутом.

Дівчина вивела в повітря план поверху.

— Цим коридором, два повороти праворуч, і ми на місці.

Мульч відсунув її та попрямував до стіни.

— Я ж сказав, найкоротшим маршрутом, Дівчино Бруду. Увімкни своє латеральне мислення.

З офісу відкривався напрочуд гарний краєвид: між сосновими полицями тяглися вгору шпилі хмарочо­сів. Мульч відсунув секцію полиць і постукав по стіні.

— Гіпсокартон,— заявив він.— Жодних проблем.

Джульєтта поправила полиці.

— Ніякого безладу, гноме. Артеміс наказав не ли­шати слідів.

— Не хвилюйся. Я їм дуже акуратно.

Мульч розкрив щелепи і роззявив рота так, що туди легко б помістився баскетбольний м’яч. Неймо­вірно, але рота він міг розкрити аж на сто сімдесят градусів. Що він і зробив. І відкусив шматок стіни. Хвилина — і кремезні зуби змолотили стіну на пил.

— Трохи суха,— поскаржився він.— Важко ков­тати.

Три укуси — і вони змогли пройти. Мульч пере­брався до наступного офісу, не впустивши ані єдиної крихти. Джульєтта пішла за ним, обережно зсунув­ши полиці на місце, щоб прикрити дірку.

Наступний офіс був не таким розкішним, така собі темна комора віце-президента. Ані фантастич­ного виду з вікна і прості металеві полиці. Джульєтті знов довелося їх пересувати, аби замаскувати щойно утворений прохід. Мульч опустився навколішки, во­лосся його бороди потяглося до підлоги.

— Якісь вібрації назовні. Мабуть, компресор. Ні­чого надзвичайного. Я би сказав, що нам нічого не загрожує.

— Можете спитати мене,— сказав Фоулі.— Я маю зображення з усіх камер у будівлі. А їх більш, ніж дві тисячі, якщо вам цікаво.

— Дякую, що просвітив. То що, ми в безпеці?

— Так. Неймовірно, але так воно і є. Нікого по­близу немає, окрім охоронця за столом у вестибюлі.

Джульєтта дістала з рюкзака дві сірі каністри.

— Так. Настала моя черга. Лишайтеся тут. Це не більше хвилини.

Дівчина відчинила двері і прокралася по коридо­ру, нечутно ступаючи гумовими підошвами. На ки­лимі світилися лінії, немов на злітній смузі. Біля пожежного виходу блимав ліхтарик. Більше світла не було.

Згідно з планом на моніторі наручного комп’ютера до офісу охорони лишалося двадцять метрів. Тоді лишалося сподіватися, що шафи з киснем не замкне­ні. Навіщо їх замикати? Навряд чи їх можна назвати об’єктами підвищеного ризику. Принаймні, її по­передять, якщо хтось сюди наближатиметься.

Джульєтта прокралася коридором, немов панте­ра, килим приглушав її кроки. Коли вона дійшла до останнього повороту, лягла на підлогу і висунула носа за ріг.

Можна було побачити підлогу офісу охорони. Саме так, як і казав Пекс під месмером, каністри з киснем охоронців спеціальної кімнати лежали на полицях навпроти пульту охорони.

Черговий був лише один, і він був зайнятий — ди­вився баскетбол на переносному телевізорі. Джу­льєтта трохи проповзла на животі й опинилася біля самісіньких каністр. Черговий сидів до неї спиною, зосередившись на грі.

— Що за чорт? — раптом вигукнув охоронець, мало не з холодильник завбільшки. Він помітив щось на моніторі.

— Рухайся! — просичав Фоулі в навушник дів­чини.

— Що?

— Рухайся! Тебе помітно на моніторах.

Джульєтта поворушила пальцем на нозі. Вона вже і забула, що потрібно рухатися. А от Батлер не забув би.

Угорі охоронець удався до старого методу швид­кого ремонту — стукнув по пластиковому корпусу монітора. Розмита фігура зникла.

— Перешкоди,— пробурмотів він.— Дурне супут­никове телебачення.

Джульєтта відчула, як по переніссю скотилася краплина поту. Молодша з роду Батлерів повільно простягла руку і поставила на полиці дві каністри з киснем. Хоча «каністри з киснем» — назва непра­вильна, бо ніякого кисню в тих каністрах не було.

Вона глянула на годинник. Може, уже запізно.

Команда номер два, над Вежею Спіро

Холлі злетіла на шість метрів над Вежею і чекала на зелений вогник. Не подобалася їй ця операція. За­надто багато змінних величин. Якби ця місія не була такою важливою для майбутнього ельфійської циві­лізації, вона б відмовилася брати в ній участь.

Час минав, і настрій у Холлі аж ніяк не поліпшу­вався. Команда номер один виявилася напрочуд не­професійною, усі поводилися як підлітки, що вирі­шили розважитись. Хоча, якщо чесно, Джульєтта ледь вийшла з підліткового віку. А от Мульч про своє дитинство і в енциклопедії вже не прочитав би.

Капітан Шорт стежила за ними через візор свого шолома і морщилася щоразу, як вони щось робили. Нарешті, незважаючи на всі негаразди, Джульєтта поставила каністри.

— Рушай,— сказав Мульч голосом справжнього вояка.— Повторюю, ситуація вимагає дій. Червона ракета.

Холлі відключила зв’язок з ним саме тоді, коли гном почав хихотіти. Якщо станеться щось серйозне, Фоулі її попередить.

Під нею, немов велетенська ракета, цілилася в небо Вежа Спіро. Біля її підніжжя збирався туман, посилюючи ілюзію. Холлі розвернула крила, обе­режно опустилася на майданчику для гелікоптера. Вона відкрила на візорі відеофайл, де Артеміс заходив у Вежу, і уповільнила на тому місці, де Спіро вводив код на дверях.

— Дякую, Спіро,— посміхнулася вона і натиснула на кнопки.

Пневматичні двері відчинилися. На сходах засві­тилися вогники. Через кожні шість метрів стояла ка­мера. Жодної сліпої плями. Для Холлі то не мало особливого значення, адже людські камери навряд чи помітять ельфа під захистом, хіба що вони зніма­ли з підвищеною частотою кадрів. Але навіть тоді, щоб побачити ельфа, кадри потрібно було роздивля­тися окремо, як картинки. Досі це вдалося лише од­ній людині. Ірландському хлопцю, якому на той час виповнилося лише дванадцять років.

Холлі злетіла вниз сходами й активувала аргоновий лазерний фільтр на візорі. Усю будівлю пронизували промені лазерів, і помітити їх було неможливо, доки не спрацювала б сигналізація. Навіть ельф під захис­том мав достатню вагу, аби завадити променю дістати­ся до свого сенсора, навіть нехай і на долю секунди. Поки що перед нею все було немов у фіолетовому ту­мані, але променів не було. Проте вона була перекона­на, що в захищеній кімнаті ситуація зовсім інша.

Холлі пролетіла до ліфту з металевими дверима.

— Артеміс на вісімдесят четвертому,— сказав Фо­улі.— Кімната на вісімдесят п’ятому. Пентхауз Спіро на сімдесят шостому, саме там, де ми зараз.

— Як стіни?

— Якщо вірити спектрометру, внутрішні перего­родки переважно з гіпсокартону і дерева. Окрім кіль­кох кімнат. їхні стіни зміцнені посиленою сталлю.

— Дай здогадаюсь: це кімната Артеміса, захищена кімната і пентхауз Спіро.

— В яблучко, капітане. Але не впадай у відчай. Я намітив найкоротший курс. Зараз перешлю на твій шолом.

Холлі почекала, і за мить у кутку візора спалахну­ла іконка пошти.

— Відкрити листа,— наказала вона в мікрофон, чітко промовляючи кожне слово. Перед нею розгор­нулася матриця із зелених ліній. Її маршрут позна­чався товстою червоною лінією.

— Іди за лазером, Холлі. Тут і дурню зрозуміло. Без образ.

— Навіть і не думала ображатися. Але якщо це не спрацює, так розсерджуся, що ти не повіриш.

Червоний лазер привів прямо до черева ліфта. Холлі залетіла в металеву коробку і спустилася на ві­сімдесят п’ятий поверх. Лазер-провідник вивів її з ліфта і повів по коридору.

Вона спробувала відчинити двері офісу ліворуч. Замкнено. Не дивно.

— Доведеться мені вимкнути захист, щоб відчи­нити замок. Ти певен, що моє зображення не з’я­виться на екранах?

— Звісно,— озвався Фоулі.

Холлі так і уявила дитячу посмішку на його губах. Вона вимкнула захист і витягла з-за пояса омнітул. Сенсор омнітула просканує чіп замка і вибере по­трібний інструмент. Навіть поверне механізм. Звіс­но, омнітул підходить лише до замків із ключами, які, незважаючи на їх ненадійність, досі використо­вують Люди Бруду.

Менш ніж за п’ять секунд двері перед нею відчи­нилися.

— П’ять секунд,— сказала Холлі.— Потрібно за­мінити батарейку.

Червона лінія на візорі побігла до центру кімнати, а потім пірнула прямо вниз через підлогу.

— Здогадуюсь. Артеміс там?

— Так. Спить. Якщо вірити зображенню іридо­камера

— Ти ж казав, що стіни його кімнати зміцнені сталлю?

— Правда. Крім тих місць, де до стіни або стелі кріпляться сенсори руху. Тож усе, що тобі потріб­но,— пропалити шлях униз.

Холлі витягла «Нейтрино-2000».

— Це і все?

Вона вибрала місце поряд із підлоговим конди­ціонером і відкинула килим. Підлога під ним була металевою.

— Жодного сліду, не забула? — нагадав Фоулі.— Це важливо.

— Пізніше про це подумаю,— відповіла Холлі, пе­ревіряючи настройки,— Зараз мені потрібно його звідти витягти. У нас мало часу.

Холлі виставила потрібну товщину променя, щоб прорізати підлогу. Над розтопленим металом здій­нявся їдкий дим, але його негайно здуло в чиказьку ніч спеціальним вентилятором на пістолеті.

— Артеміс тут не один кмітливий,— видохнула Холлі. По обличчю в неї котився піт, незважаючи на те, що шолом був обладнаний кондиціонером.

— Вентилятор не дав спрацювати пожежній сиг­налізації! Дуже добре.

— Він прокинувся? — поцікавилася Холлі, ли­шивши непрорізаним останній сантиметр по пери­метру квадрата пів на пів метра.

— Із широко розплющеними очима і вирядже­ним хвостом, як кажуть у нас, кентаврів. Якщо різа­ти стелю лазером, то ще й не так можна налякати.

— Добре,— кивнула капітан Шорт і перерізала останню секцію. Металевий квадрат повиснув на то­ненькій сталевій смужці.

— Чи не забагато шуму? — спитав Фоулі.

Холлі спостерігала, як упав шматок стелі.

— Не думаю,— знизала вона плечима.

глава 10: ПАЛЬЦІ

Камера Артеміса Фаула, Вежа Спіро

КОЛИ в стелю врізався лазер, Артеміс саме медитував. Він підвівся з пози лотоса, натягнув светра і розклав на підлозі подушки. За мить на підлогу впав металевий квадрат, і шуму від падіння завдяки подушкам майже не було. В отворі з’явилося обличчя Холлі.

Артеміс показав на подушки і сказав:

— Ти передбачила мої дії.

Капітан ЛЕП кивнула.

— Лише тринадцять, а вже такий передбачу­ваний.

— Припускаю, що ти скористалася вентилято­ром, щоб відігнати дим?

— Саме так. Здається, ми дуже добре знаємо одне одного.

Холлі зняла з пояса мотузку і опустила її в кімнату. — Зроби петлю і стрибай в неї. Я тебе підтягну. Саме так Артеміс і зробив, і через кілька секунд він уже пролазив крізь отвір.

— А містер Фоулі з нами? — спитав він.

— Сам спитай,— передала йому Холлі циліндрич­ний навушник.

Артеміс уставив це диво нанотехнології у вухо.

— Ну, Фоулі. Здивуй мене.

Під землею, в Небесному місті, кентавр радісно потер долоні. Артеміс єдиний розумів його лекції.

— Тобі сподобається, Хлопче Бруду. Я не лише стер тебе з відео, не лише прибрав падіння стелі, я створив симуляцію Артеміса.

Хлопець був заінтригований.

— Симуляція? Справжня? А як саме ти її зробив?

— Дуже просто,— скромно сказав Фоулі.— У мене у файлах сотні людських фільмів. Я позичив у Стіва Макквіна сцену з «Великої втечі», але трохи змінив одяг.

— А обличчя?

— У мене лишилося кілька цифрових зображень після твого останнього візиту в Небесне місто. Я на­клав їх на зображення — і вуаля! Наша симуляція Артеміса робитиме все, що я накажу, і коли я нака­жу. Саме зараз сим спить, але через півгодини я можу послати його до туалету.

Холлі скрутила мотузку.

— Диво сучасної науки. ЛЕП витрачає на твій від­діл мільйони, а все, що ти можеш зробити, це посла­ти Хлопця Бруду до туалету.

— Ти маєш бути до мене люб’язною, Холлі. Я роб­лю тобі велику послугу. Якщо Джуліус дізнається, що я тобі допомагаю, він дуже розсердиться.

— І саме тому ти мені допомагаєш.

Холлі тихенько підійшла до дверей і трохи їх про­чинила. В коридорі було тихо і пусто, якщо не зва­жати на камери і дзижчання флуоресцентних ламп. На одній із секцій візора Холлі з’явилося зображен­ня камери спостереження. Шестеро охоронців обхо­дили поверх.

Холлі зачинила двері.

— Ходімо. Маємо дістатися до Спіро до того, як зміняться охоронці.

Артеміс поправив килим на підлозі.

— Ти знаєш, де його апартаменти?

— Прямо над нами. Потрібно туди піднятися і відсканувати його сітківку і великий палець.

На обличчі хлопця щось промайнуло. Лише на долю секунди.

— Сканер. Так. Чим скоріше, тим краще.

Холлі ще ніколи не бачила такого виразу на об­личчі хлопчика. Провина? Таке можливо?

— Ти щось від мене приховуєш? — запитала вона.

Незвичний вираз зник, змінившись на традицій­ну відсутність будь-яких емоцій.

— Ні, капітане Шорт. Нічого. Ти справді вважа­єш, що зараз слушний час для допиту?

Холлі погрозила пальцем:

— Артемісе, якщо ти щось зіпсуєш під час опера­ції, я цього не забуду.

— Не хвилюйся,— відмахнувся Артеміс. — Я за­буду.

Апартаменти Спіро були розташовані на два по­верхи вище за камеру Артеміса. Тож був сенс ско­ристатися тим самим прийомом. На жаль, Йону Спі­ро не подобалося, коли за ним шпигували, тож у цій частині будівлі не було жодної камери.

— Так я і думав,— пробурмотів Фоулі.— Таким маніякам, стурбованим боротьбою за владу, не подо­бається, коли хтось бачить їхні брудні таємниці.

Хочеться побути з таємницями на самоті,— сказала Холлі, спрямовуючи промінь «Нейтрино» на стелю.

Секція підвісної стелі розтопилася, як крига на чайнику, відкривши шар сталі. Лазер врізався в пе­рекриття, і на килим закапав розплавлений метал. Коли отвір став достатньо великим, Холлі вимкнула пістолет і просунула в дірку шолом.

На екрані нічого не з’явилося.

— Перемикаюся на ультра-червоний.

На візорі з’явилася шафа з костюмами. Мабуть, білими.

— Гардеробна. Ми в гардеробній.

— Чудово,— озвався Фоулі.— Приспи його.

— Він спить. Зараз за десять хвилин до п’ятої ранку.

— Ну, тоді зроби так, щоб він не прокинувся.

Холлі змінила камеру. Витягла з кишені сріблясту капсулу і вставила її в паз.

Фоулі прокоментував Артемісові її дії.

— Це снодійна капсула «Сліп-діпер», якщо тобі цікаво.

— Газ?

— Ні. Хвилі, що впливають на мозок.

Артеміс був заінтригований.

— Продовжуй.

— Якщо коротко, вона сканує хвилі мозку, а по­тім відтворює їх. Усі навколо лишаються в тому ж стані, якому і були, доки капсула не розчиниться.

— Жодних слідів?

— Жодних. І ніяких післядій. Що б вони мені там не платили, все одно цього недостатньо.

Холлі відрахувала хвилину на годиннику візора.

— Гаразд. Він поза грою, якщо спав, коли капсула почала діяти. Ходімо.

Спальня у Спіро була такою ж білою, як і його костюми. Якщо не враховувати темну дірку в гарде­робній. Холлі з Артемісом влізли через цю діру на білий кошлатий килимок, оточений білими дере­в’яними шафами. Вони пройшли до кімнати, що аж блищала в темряві. Футуристичні меблі — білі, звіс­но. Білі світильники і білі штори.

Холлі на мить затрималася, аби роздивитися кар­тину на стіні.

— Ох, тримайте мене! — вигукнула вона.

Картина була написана олійними фарбами. Абсо­лютно біла. Під нею була мідна табличка. На ній було написано: «Сніжний привид».

Спіро лежав по центру величезного матрацу, за­гублений серед шовкових простирадл. Холлі відсу­нула ковдру і перекотила чоловіка на спину. Навіть уві сні його обличчя було злим, немов сни його були такими ж жалюгідними, як і думки наяву.

— Милий хлопець,— сказала Холлі і пальцем під­няла йому ліве повіко.

Камера шолома відсканувала сітківку і зберегла інформацію на чіпі. Продемонструвати файл скане­ра на вході в захищену кімнату і надурити комп’ютер охорони тепер дуже просто.

Із відбитком пальця буде складніше. Для його розпізнавання використовувався гелевий сканер, дрібнісінькі сенсори якого шукатимуть справжні бо­розенки і вигини пальця Спіро. Проекція не підійде. Зображення має бути об’ємним. Артеміс придумав, як можна скористатися меморі-латексом — стан­дартною частиною будь-якої аптечки ЛЕП. Таким латексом до його горла кріпився мікрофон. Усе, що потрібно було зробити,— обгорнути на мить палець Спіро, і вони матимуть форму. Холлі витягла латекс і відірвала стрічку сантиметрів п’ятнадцять зав­довжки.

— Не спрацює,— сказав Артеміс.

У Холлі опустилися руки. Ну от. Цього Артеміс їй не казав.

— Що не спрацює?

— Меморі-латекс. Гелевий сканер він не обду­рить.

Холлі злізла з матрацу.

— У мене немає на це часу, Артемісе. У нас немає часу. Із меморі-латексу ми зробимо ідеальну копію, точну до останньої молекули.

Хлопець опустив очі.

— Так, ідеальну копію. Але у дзеркальному відо­браженні. Як негатив світлини. Борозенки там, де мають бути виступи.

— Дарвіт! — вилаялася Холлі.

Хлопець Бруду має рацію. Сканер розпізнає ла­тексну модель як зовсім інший відбиток. Її щоки спалахнули за візором.

— Ти знав, Хлопче Бруду. Ти все знав!

Артеміс навіть не став заперечувати.

— Дивно, що більше ніхто цього не помітив.

— Навіщо ж ти брехав?

Артеміс обійшов ліжко і підняв праву руку Спіро.

— Тому що гелевий сканер обдурити не можна. Він має побачити справжній палець.

Холлі фиркнула.

— І що ж ти хочеш, аби я зробила? Відрізала па­лець і взяла його із собою?

Мовчання було красномовніше за відповідь.

— Що? Ти хочеш, аби я відрізала палець? Ти збо­жеволів?

Артеміс терпляче чекав, доки вона заспокоїться.

— Слухай, капітане. Це лише тимчасово. Палець можна приставити назад. Чи не так?

Холлі підняла долоні.

— Замовкни, Артемісе. Стули пельку. А я думала, ти змінився. Командир має рацію. Людську природу змінити не можна.

— Чотири хвилини,— не відступав Артеміс.— У нас чотири хвилини, щоб увійти до кімнати і по­вернутися. Спіро нічого не відчує.

Чотири хвилини — максимальний термін, коли можливе зцілення. Після цього немає жодних гаран­тій, що палець приросте. Шкіра затягнеться, а от м’язи і нервові закінчення можуть відторгнутися.

У Холлі немов став замалим шолом.

— Артемісе, я тебе вб’ю. Допоможи мені.

— Поміркуй, Холлі. У мене не було іншого вибо­ру, крім брехні. Ти б погодилася, якби я сказав тобі раніше?

— Ні. І зараз я теж не погоджуюся!

Обличчя Артеміса миттєво стало таким же білим, як і стіни.

— Ти мусиш погодитись. Іншого способу немає.

Холлі відмахнулася від хлопця, наче той був на­бридливою мухою, і сказала в мікрофон:

— Фоулі, ти чув це божевілля?

— Схоже на божевілля, Холлі, але якщо ти не по­вернеш наші технології, ми втратимо набагато біль­ше, ніж палець.

— Повірити не можу. На чиєму ти боці, Фоулі? Навіть не хочу слухати твої доводи.

Кентавр хмикнув.

— Доводи? Ми не в суді, капітане. Це секретна операція. Жодних записів, і ніякого дозволу. Якщо все це випливе, ми всі втратимо роботу. Одного пальця ніхто і не помітить.

Холлі переключила кондиціонер шолома так, щоб струмінь повітря дув на лоба.

— Ти певен, що у нас вийде, Артемісе?

Хлопець поміркував.

— Так. Певен. Усе одно ми більше не можемо ні­чого зробити. Лишається тільки спробувати.

Холлі підійшла до матрацу.

— Повірити не можу, що я про це думаю,— вона обережно підняла руку Спіро.

Він ніяк не відреагував, хіба щось пробурмотів уві сні. Зіниці за повіками рухалися — він був у стадії швидкого сну.

Холлі витягла зброю. Звісно, відтяти палець і за допомогою магії приростити його знову теоретично можливо. Ніякої шкоди, та ще й кілька плям на руці Спіро зникнуть. Але не в цьому суть. Магія не для цього потрібна. Артеміс маніпулює Народом заради власної вигоди, знову.

— Промінь п’ятнадцять сантиметрів,— сказав у вухо Фоулі.— Найвища частота. Нам потрібен чис­тий розріз. Коли робитимеш це, направ на нього трохи магії. Можна виграти кілька хвилин.

Артеміс чомусь помацав за вухами у Спіро.

— Гм,— сказав він.— Розумно.

— Що? — просичала Холлі.— Що іще?

Хлопець зробив крок назад.

— Нічого важливого. Продовжуй.

Червоний лазерний промінь «Нейтрино» відбив­ся у візорі Холлі.

— Одним рухом,— сказав Артеміс.— Чистий роз­різ.

Холлі зиркнула на нього.

— Мовчи, Хлопче Бруду. Ані слова. Жодної по­ради.

Артеміс відступився. Деякі битви можна виграти, вчасно відступивши.

Указівним і великим пальцями лівої руки Холлі накреслила коло на великому пальці Спіро. Вона на­правила трохи магії в руку чоловіка. Через кілька секунд шкіра стала більш пружною, зморшки зник­ли, а тонус м’язів покращився.

— Фільтр,— сказала вона в мікрофон.— Рентген.

Опустився фільтр, і раптом усе стало прозорим, включаючи руку Спіро. Під шкірою чітко були видні кістки і суглоби. Їм потрібна лише подушечка паль­ця, тож вона просто зробить розріз між фалангами. І так нелегко буде прирощувати палець під тиском, навіщо іще додавати ускладнень?

Артеміс і Холлі знову спустилися через гардероб­ну на вісімдесят п’ятий поверх. На цьому поверсі було майже півтори милі коридора, який патрулю­вали шість охоронців. їхні маршрути були спланова­ні таким чином, щоб одна пара завжди бачила двері захищеної кімнати. До цієї кімнати вів коридор у сто метрів завдовжки, і щоб подолати його, знадобилося би вісімдесят секунд. Щойно ці вісімдесят секунд за­кінчувалися, в коридор Із-поза рогу виходила нова пара охоронців. На щастя, двоє з охоронців сьогодні вранці бачитимуть події в іншому світлі.

Їм допомагав Фоулі.

— Гаразд. Наші хлопці наближаються до рогу.

— Ти певен, що це вони? Ці горили на вигляд усі однакові. Голови маленькі, шиї немає.

— Переконаний. У них позначки світяться.

Холлі позначила Пекса і Чіпса печатками, якими користуються митні й імміграційні служби, щоб ста­вити невидиму візу. Якщо дивитися на них крізь інфра-червоний фільтр, печатки світяться помаран­чевим.

Холлі виштовхнула Артеміса за двері поперед себе.

— Іди. І жодних саркастичних зауважень.

Але в такому попередженні не було потреби. На­віть Артеміс Фаул був не в саркастичному гуморі на такій небезпечній стадії операції.

Він побіг коридором прямо до велетнів-охоронців. їхні куртки сердито настовбурчилися під пахвами. Точно, пістолети. Великі, з безліччю куль.

— Ти певна, що ти їх замесмеризувала? — спитав він Холлі, яка виглядала через дірку над його голо­вою.

— Так. У їхніх головах було так пусто, що я немов крейдою на дошці писала. Але я можу влаштувати їм несподіванку, якщо хочеш.

— Ні,— квапливо відповів Артеміс.— Жодних слідів. Ми не повинні лишати слідів.

Пекс і Чіпс уже підійшли ближче. Вони обгово­рювали переваги різних вигаданих персонажів.

— Капітан Крюк кращий,— сказав Пекс.— Він набив би Барні десять раз із десяти.

Чіпс зітхнув.

— Нічого ти не зрозумів про Барні. У нього зо­всім інші цінності. Бійки не для нього.

Вони пройшли повз Артеміса, не помітивши його. І як би вони його побачили? Холлі замесмеризувала їх, щоб вони не помічали нікого незвичного на сво­єму поверсі, поки на нього не покажуть.

Перед ними був офіс зовнішньої охорони. До на­ступної пари охоронців лишалося ще сорок секунд. І вони вже будуть незамесмеризовані.

— Півхвилини, Холлі. Ти знаєш, що робити.

Холлі увімкнула термосистему костюма, щоб той набув кімнатної температури. Це надурить перепле­тіння лазерів на вході до кімнати. Тоді вона налаш­тувала крила на повільний політ. Якщо вона опус­титься, це може активувати сигналізаційні килимки під ногами. Вона пролетіла вперед, знайшла місце на стіні, де згідно з даними шолома не було жодних при­хованих сенсорів. Килимок на підлозі затремтів від струменю повітря, але його сенсори не активувалися.

За нею нетерпляче стежив Артеміс.

— Поквапся, Холлі. Двадцять секунд.

Холлі пробурмотіла щось нецензурне і підлетіла ближче до дверей.

— Відеофайл «Спіро-3»,— сказала вона, і комп’ю­тер шолома продемонстрував, як Спіро набирає код на дверях.

Вона повторила, всередині сталевих дверей клац­нули шість пістонів, і двері відсунулися вбік. Уся зо­внішня сигналізація автоматично вимкнулася. Але другі двері лишилися на місці, блимаючи трьома вогниками на панелі. Отже, лишилося три бар’єри. Гелевий сканер, перевірка сітківки і голосу.

У такій ситуації неможливо віддавати команди голосом. Комп’ютер Фоулі може неправильно зрозуміти накази, хоча кентавр наполягав, що такого бути не може. Холлі розстебнула липучку і відкрила па­нель контролю шолома, що була в неї на зап’ястку.

Спочатку вона визвала ЗD-зображення ока Спіро на висоті п’яти футів шести дюймів. Сканер обстежив віртуальне око обертовим променем. Усе пройшло гладенько, і перший замок відкрився. Червоний вог­ник перемкнувся на зелений.

Наступний крок — програти необхідний аудіо­файл, щоб пройти перевірку голосу. Обладнання було дуже складним, запис його не обдурить. Тобто, людський запис. Але цифрові мікрофони Фоулі ро­били такі записи, що їх було важко відрізнити від справжнього голосу. Навіть хробаки, чиє тіло було геть усе вкрите вухами, відгукнулися би на поклик особи протилежної статі, зроблений з допомогою об­ладнання Фоулі. Саме зараз кентавр вів переговори щодо патента з агенцією з колекціонування жуків.

Холлі програла файл через колонки шолома.

— Йон Спіро. Я бос, тож відкривайте швидше.

Вимкнулася друга сигналізація. Іще один зелений вогник.

— Вибач, капітане,— сказав Артеміс благаючим голосом.— У нас майже не лишилося часу.

Він розгорнув палець і пройшов повз Холлі до червоного килимка на підлозі. Артеміс притулив па­лець до сканера. З’явилася невеличка кількість зеле­ного гелю. Індикатор сигналізації спалахнув зеленим.

Спрацювало. Звісно, спрацювало. Палець же був справжній.

Але більше нічого не відбулося. Двері не відчини­лися.

Холлі ущипнула Артеміса за плече.

— Ну? Ми можемо увійти?

— Схоже, ні. І до речі, щипання не допомагає мені зосередитись.

Хлопець подивився на консоль. Що він пропус­тив? Думай, хлопче, думай. Змусь працювати кліти­ни свого мозку. Він нахилився до других дверей, переніс вагу на іншу ногу. Червоний килимок під но­гами пискнув.

— Звісно! — вигукнув він.

Хлопець схопив Холлі та притулив до себе.

— Це не просто розпізнавання голосу,— квапли­во пояснив він.— Килимок ще й вагу перевіряє.

І він мав рацію. Вони обоє важили майже стільки ж, скільки і Спіро. Механічний пристрій лишився задо­волений. Другі двері опустилися в слот під ногами.

Артеміс передав Холлі пальця.

— Лети,— сказав він.— У Спіро майже не лиши­лося часу. Я за тобою.

Холлі взяла палець.

— А якщо не вийде?

— Тоді переходимо до плану Б.

Холлі повільно кивнула.

— Сподіваюся, що не доведеться.

— І я сподіваюся.

Артеміс увійшов у кімнату. Він не звернув уваги на коштовне каміння і цінні папери, пройшов пря­мо до плексигласової в’язниці Сі-Куба. На шляху в нього стояли двоє величезних громили. Обоє були в кисневих масках, але обличчя в них були неприродньо нерухомі.

— Вибачте, джентльмени. Чи ніхто не заперечува­тиме, якщо я візьму Куб містера Спіро?

Чоловіки не відповіли. Це, мабуть, через пара­літичний газ у каністрах, отриманий із отрути перу­анських павуків. За хімічним складом газ був дуже схожий на мазь, яку південно-американські жителі використовували замість анестетика.

Артеміс набрав код, який йому сказав на вухо Фо­улі, і чотири боки плексигласової коробки тихо опустилися, лишивши Сі-Куб без захисту. Хлопець простягнув руку до приладу...

Спальня Спіро

Холлі через гардеробну повернулася до спальні Спі­ро. Підприємець лежав у тій самій позі, в якій вона його лишила. Його дихання було нормальним. Го­динник на візорі Холлі показував 4:57. Саме вчасно.

Холлі обережно розгорнула палець і приставила до суглоба. Ліва рука Спіро була холодною. Капітан наблизила зображення пошкодженого пальця за допомогою спеціального фільтра на візорі. Здається, краї зрізу чудово зійшлися.

— Зцілися,— сказала вона, і з кінчиків її пальців до пальця Спіро потекли магічні іскри.

Нитки синього світла зшили шкіру та епідерміс, поверх розрізу з’явилася нова шкіра і замаскувала рану. Палець почав вібрувати і пульсувати. З пор пі­шла пара, руку Спіро закрив туман. Рука затряслася, тремтіння передалося кістлявій грудній клітці. Спина магната вигнулася, і на мить Холлі здалося, що він пе­реламається надвоє, але чоловік упав на ліжко. Серце його під час усієї операції билося рівно і розмірено.

Кілька блакитних іскорок пірнули в тіло Спіро, немов камінці в ставок, і попливли за вуха, саме туди, де щось шукав Артеміс. Цікаво. Холлі відігнула одне вухо і побачила шрам у вигляді півмісяця. Під впливом магії той швидко зник. За другим вухом був такий само шрам.

Холлі збільшила зображення за допомогою шолома.

— Фоулі, що ти про це скажеш?

— Пластична хірургія,— відповів кентавр.— Може, наш друг Спіро робив підтяжку обличчя. А може...

— А може, це не Спіро,— закінчила Холлі та пе­реключилася на Артеміса.— Артемісе, це не Спіро. Це дублер. Ти мене чуєш? Відповідай,Артемісе.

Артеміс не відповів. Може, не хотів. А може, просто не міг.

Захищена кімната

Артеміс протягнув руку до приладу, і фальшива сті­на з пневматичним шипінням від’їхала вбік. За нею стояли Йон Спіро і Арно Блант. Посмішка у Спіро була такою широкою, що туди легко можна було вставити скибку кавуна.

Він заплескав у долоні, забрязкотіли браслети.

— Браво, містере Фауле. А дехто не вірив, що ви зможете.

Блант витяг із гаманця стодоларову банкноту і протягнув Спіро.

— Дякую, Арно. Сподіваюсь, це навчить тебе не битися об заклад із начальником.

Артеміс кивнув.

— У спальні. То був ваш дублер.

— Так, Коста — мій кузен. У нього голова такої ж форми. Кілька шрамів, і ми стали схожими, немов дві краплі води.

— Тож ви налаштували гелевий сканер на відби­ток його пальця.

— Лише на одну ніч. Хотів подивитися, як далеко ти зможеш зайти. Дивовижний ти хлопець, Арті. Іще ніхто не потрапляв до цієї кімнати, а ти би здивувався, дізнавшись, скільки професіоналів на­магалися це зробити. Схоже, моя система має кілька недоліків, нехай охорона з ними розбереться. Як ти увійшов? Кости ж із тобою не було.

— Секрет фірми.

Спіро спустився в кімнату.

— Байдуже. Передивлюся запис. Обов’язково знайдеться зо дві камери, до яких ти не дістався. Але я точно знаю одне: без допомоги не обійшлося. Пе­ревір, чи є в нього мікрофон, Арно.

Не пройшло і п’яти секунд, як мікрофон було зна­йдено. Арно Блант із тріумфом роздавив чоботом крихітний циліндр.

Спіро зітхнув.

— Не сумніваюся, Арно, що цей маленький елек­тронний прилад коштує набагато більше, ніж ти мо­жеш заробити за все своє життя. Не знаю, чому я й досі тебе тут тримаю. Вже давно треба було тебе позбутися.

Блант поморщився. Ці зуби у нього були плекси­гласові, наполовину наповнені блакитною олією. Знаряддя смерті.

— Мені шкода, містере Спіро.

— Ти ще й не так пошкодуєш, мій зубастий дру­же,— сказав Артеміс.— Сюди прямує Батлер.

Блант мимоволі зробив крок назад.

— Не думай, що твої вигадки мене налякають. Батлер мертвий. Я сам бачив, як він відійшов в ін­ший світ.

— Може, він і відійшов в інший світ. Та чи бачив ти, як він помер? Якщо я правильно пам’ятаю пере­біг подій, після того як ти підстрелив Батлера, він підстрелив тебе.

Блант доторкнувся до скроні.

— Просто пощастило.

— Пощастило? Батлер — непоганий снайпер. Я б не казав такого йому в очі.

Спіро напружено розсміявся.

— Хлопець тобі баки забирає, Арно. Йому лише тринадцять, а він грає на твоїх нервах, як на роялі в Карнегі-холл. Гей, візьми себе в руки, чоловіче, ти ж професіонал.

Блант спробував це зробити, але привид Батлера не йшов у нього з голови.

Спіро повернув Сі-Куб на подушечку.

— Усе це цікаво, Арті: і твої погрози, і дотепні жарти, але це нічого не означає. Я знову переміг. Для мене це просто гра. Забавка. Твоя маленька вилазка дуже зворушлива, але вона має тебе дечому навчити. Ти маєш зрозуміти, що все скінчилося. Цього разу ти лишився сам, і в мене немає часу на інші ігри.

Артеміс зітхнув, ніби визнаючи перемогу.

— Усе це був просто урок, аби показати, хто тут хазяїн?

— Саме так. Декому потрібен час, щоб чомусь на­вчитися. Чим розумніший ворог, тим більше його. Ти мав зрозуміти, що ти мені не суперник.— Спіро поклав свою кістляву руку на хлопцеве плече. Арте­міс відчув вагу браслетів.— А тепер слухай уважно, синку. Я хочу, аби ти розблокував цей Куб. Ніяких викрутасів. Я ще не зустрічав комп’ютерного генія, який би не лишив для себе лазівки. Розблокуй цю крихітку просто зараз, або мені набридне розважа­тися, і повір мені, тобі це не сподобається.

Артеміс обома руками взяв червоний Куб, по­дивився на його екран. Це делікатний етап плану. Спіро має повірити, що він знову обіграв Артеміса Фаула.

— Зроби, Арті. Зараз.

Артеміс провів рукою по сухим губам.

— Гаразд. Мені потрібна хвилинка.

Спіро поплескав його по плечу.

— Я щедра людина. Даю тобі дві,— і кивнув Блан­ту: — Не відходь далеко, Арно. Не хочу, аби наш ма­ленький друг підготував нам іще якісь сюрпризи.

Хлопець сів за металевий стіл і відкрив Куб. Він швидко зробив щось з оптичним волокном, одну во­локнинку зовсім витяг. ЛЕП-блокатор. Менш ніж за хвилину він знову закрив Куб.

У Спіро аж очі округлилися від усіх тих багатств, що постали в його уяві.

— Гарні новини, Арті. Мені потрібні лише гарні новини.

Артеміс опустив голову, немов нарешті зрозумів усю реальність, забувши про свій гонор.

— Я перезавантажив. Він працює. От тільки...

Спіро махнув рукою. Задзеленчали браслети.

— Що, тільки? Краще нехай то буде зовсім ма­леньке і неважливе.

— Нічого серйозного. Навіть і згадувати не варто було. Я повернувся до версії 1.0; версію 1.2 було за­програмовано на мій голос. 1.0 менш захищена, але більше темпераментна.

— Темпераментна! Цс ж коробочка, а не моя ба­буся!

— Я не коробочка! — сказав Фоулі, новий голос Куба, дякувати відсутньому блокатору.— Я чудо штучного інтелекту. Я живу, а значить я навчаюсь.

— Розумієте, що я мав на увазі? — ледь чутно ска­зав Артеміс.

Кентавр розбереться з Кубом, але на цьому етапі потрібно приспати підозри Спіро.

Спіро так витріщився на Куб, ніби той був його підлеглим.

— Ти будеш зі мною сперечатися?

Куб нічого не відповів.

— Потрібно звертатися до нього на ім’я,— пояс­нив Артеміс.— Інакше він відповідатиме на будь-яке питання, що почують його сенсори.

— А яке в нього ім’я?

Джульєтта би тут сказала щось на кшталт «Тю!». Сам Артеміс таких слів не вживав, але зараз воно було б дуже доречним.

— Його ім’я Куб.

— Гаразд, Кубе. Ти будеш і надалі зі мною спере­чатися?

— Я буду робити те, на що здатен мій процесор.

Спіро потер долоні з дитячою посмішкою, ко­штовності забрязкали, як камінці в морі.

— Так, крихітко, випробуємо тебе. Кубе, можеш ти сказати, чи спостерігають зараз за будівлею якісь супутники?

Фоулі якусь мить помовчав. Артеміс уявив, як він переглядає інформацію на моніторі.

— Саме зараз лише один, але судячи з кількості іонних промінів, цей будинок пронизує більше про­менів, ніж у «Міленіум Фалькон».

Спіро покосився на Артеміса.

— Якась вада у чіпі особистості,— пояснив хло­пець.— Саме тому я і змінив його. Можемо полаго­дити це в будь-який момент.

Спіро кивнув. Не дуже йому хотілось, щоб його власна технологічна новинка глузувала.

— А що з тією групою, ЛЕП, Кубе? — запитав він.— Вони моніторили мене з Лондона. Спостеріга­ють і досі?

— ЛЕП? Це система Ліванського супутникового телебачення,— сказав Фоулі, виконуючи інструкції Артеміса.— Переважно ігрові шоу. їх сигнали так далеко не сягають.

— Гаразд, забудемо про них, Кубе. Мені потрібно знати серійний номер супутника.

Фоулі подивився на екран.

— Ага... Зараз гляну. США, зареєстрований на федеральний уряд. Номер SТ1147Р.

Спіро стиснув кулаки:

— Так! Правильно. Я вже й сам отримав цю ін­формацію. Кубе, ти пройшов перевірку.

Мільярдер виконав танок навколо лабораторії, на хвильку забувши про жадобу і віддавшись дитячій радості.

— Слухай, Арті, я наче помолодшав на кілька ро­ків! Немов зараз надягну фрак і піду на шкільний ви­пускний.

— Розумію.

— Не знаю, з чого почати. Чи зняти власні гроші? Або чиїсь іще?

Артеміс вимушено посміхнувся.

— Перед вами відкритий увесь світ.

Спіро ніжно поплескав по Кубу.

— Саме так. І я скористаюся всім чим зможу.

На порозі з’явилися Пекс і Чіпс зі зброєю напе­ревіс.

Містере Спіро! — пробелькотів Пекс.— Це якісь тренування?

Спіро розреготався.

— Гей, дивіться! Ось і наша кавалерія! Трошки спізнилися. Ні, це не тренування. І мені б дуже хоті­лося знати, як малий Артеміс пройшов повз вас двох!

Дві гори м’язів витріщилися на Артеміса, немов він щойно з’явився нізвідки. Для їхнього замесмерованого мозку так воно і було.

— Не знаємо, містере Спіро. Ніколи його не бачи­ли. Хочете, виведемо його на вулицю і влаштуємо невеличкий нещасний випадок?

Спіро знову зареготав, але цього разу зловісно.

— Маю для вас нову посаду, дурні. Витратні мате­ріали. Це для вас, а не для хлопця. Йому іще зарано. Второпали? Тож стійте сумирно і зробіть загроз­ливий вигляд, а не то заміню вас двома бритими го­рилами.

Спіро подивився на екран Куба, ніби в кімнаті більше нікого не було.

— Здається, мені лишилося ще років із двадцять. А тоді нехай увесь світ котиться до біса. Родини в мене немає, нащадків також. Тож думати про май­бутнє непотрібно. Висмокчу всю планету! Із цим Ку­бом я можу робити що завгодно з ким завгодно.

— Я знаю, що б я зробив спочатку,— сказав Пекс. Очі в нього стали такими здивованими, немов слова вилітали з рота попри його бажання.

Спіро завмер. Він не звик, щоб його переривали.

— І що б ти зробив, дурню? Замовив би столик у гриль-барі?

— Ні,— відповів Пекс. — Я б розібрався з хлопця­ми з «Фонетикс». Вони вже кілька років дихають нам у потилицю.

У кімнаті немов електрикою запахло. І не тому, що Пекс висловив свою думку, а тому що ця думка була слушною.

У «Спіро заблищали очі.

— «Фонетикс». Мої найбільші конкуренти. Нена­виджу їх. Немає більшого задоволення, ніж знищити цю купку другосортних невдах. Але як?

Тепер настала черга Чіпса.

— Я чув, що вони працюють над новим секрет­ним комунікатором. Суперпотужна батарея або щось таке.

Спіро аж головою помотав. Спочатку Пекс, потім Чіпс? Може, вони і читати вміють? Але...

— Кубе,— сказав Спіро.— Хочу, аби ти увійшов до бази даних «Фонетикс». Скопіюй схеми проектів, що зараз у розробці.

— Не можу, босе. «Фонетикс» працюють у закри­тій системі. Ніякого підключення до Інтернету. Мені потрібно бути в їхньому офісі.

Уся ейфорія Спіро випарувалася. Він повернувся до Артеміса.

— Про що він говорить?

Артеміс покашляв, прочищаючи горло.

— Куб не може сканувати закриті системи, доки його омнісенсори не торкатимуться комп’ютера, чи принаймні не будуть дуже близько до нього. У «Фо­нетикс» параноїдальне ставлення до хакерів, тож їхня лабораторія абсолютно ізольована, прихована під кількома поверхами каміння. Вони навіть елек­тронної пошти не мають. Знаю, бо і сам кілька разів намагався зламати їхню базу.

— Але ж супутник Куб просканував, так?

— Супутник транслює сигнали. А якщо є тран­сляція, Куб може її відстежити.

Спіро погрався з ланцюжком на зап’ястку.

— Отже, мені потрібно йти до «Фонетикса».

— Я б цього не радив,— сказав Артеміс.— Вели­кий ризик для особистої вендети.

Блант зробив крок уперед.

— Дозвольте, містере Спіро. Я можу віднести.

Спіро закинув до рота жменю вітамінів із пля­шечки, яку дістав із кишені.

— Чудова думка, Арно. Справді чудова. Але мені не дуже хочеться, щоб контроль над Кубом перей­шов до когось іншого. Хто знає, яким спокусам мож­на піддатися? Кубе, ти можеш вивести з ладу сигна­лізацію «Фонетикс»?

— Чи може гном витерти носа об штани?

— Це що таке?

— Е-е... Нічого. Технічний термін. Ви не зрозумі­єте. Я уже вимкнув сигналізацію «Фонетикс».

— А що з охороною, Кубе? Можеш її позбутися?

— Жодних проблем. Я можу дистанційно вжити потрібних заходів.

— Які саме?

— Каністри з газом у вентиляційній системі. Сон­ний газ. До речі, в Чикаго це незаконно. Але добре працює, немає побічних дій, не можна відстежити. Через дві години можна заходити.

Спіро крякнув.

— Ото вже параноїки з «Фонетикс». Ну, Кубе, ви­руби їх.

— Добраніч,— сказав Фоулі майже зловтішно.

— Добре. Так, Кубе, усе, що відділяє нас від пла­нів «Фонетикс», міститься в комп’ютері в зашифро­ваному вигляді.

— Не смішіть мене. Іще не винайшли такий при­стрій, який би зміг точно визначити той незначний час, за який я зламаю жорсткий диск «Фонетикса».

Спіро пристебнув Куба до паска.

— А знаєш, цей хлопець починає мені подоба­тися.

Артеміс зробив останню спробу змінити ситуа­цію.

— Містере Спіро, не думаю, що це слушна думка.

— Звісно, не думаєш,— зареготав Йон Спіро, пря­муючи до дверей.— Тому я беру тебе із собою.

Науково-дослідні лабораторії «Фонетикс», Індустріальний сектор Чикаго

Спіро вибрав зі свого великого парку автомобілів «Лінкольн Таун Кар». Модель дев’яностих, з фіктив­ною реєстрацією. Він часто використовував його, коли доводилося тікати. Машина досить стара, щоб лишатися непомітною, а якщо поліція і помічала но­мер, то все одно нічого не могла дізнатися.

Бланк припаркувався навпроти головного входу до лабораторій «Фонетикс». За прозорими дверима сидів охоронець. Арно дістав із бардачка складний бінокль. Навів на охоронця.

— Спить як дитина,— заявив він.

Спіро поплескав його по плечу.

— Добре. У нас менше двох годин. Зможемо?

— Якщо Куб такий гарний, як усі кажуть, то ми за п’ятнадцять хвилин зайдемо і вийдемо.

— Це машина,— холодно відповів Артеміс.— Не один із твоїх накачаних стероїдами друзів.

Блант озирнувся через плече. Артеміс сидів на задньому сидінні, затиснутий між Пексом і Чіпсом.

— Чому це ти раптом став такий хоробрий?

Артеміс знизав плечима.

— Що мені втрачати? Врешті-решт, гірше вже не буде.

За прозорими дверима були звичайні. Куб дис­танційно відкрив замок, і вся банда зайшла до вести­бюлю. Сигналізація не спрацювала, охоронці назу­стріч їм не вискочили.

Спіро пішов коридором. Новий технологічний друг і думка про те, що зовсім скоро «Фонетикс» вилетить із бізнесу, зробили його напрочуд хоробрим. Система охорони для Куба була не серйозніша, ніж паперова огорожа для танка, і зовсім скоро Спіро з компанією спускалися на вісім поверхів вниз до лабораторій.

— Ми їдемо під землю,— хмикнув Пекс.— Туди, де лежать кістки динозаврів. А ви знали, що через мільйон мільярдів років лайно динозаврів перетво­рюється на діаманти?

Як правило, такий коментар уважався образою, але сьогодні Спіро був у чудовому гуморі.

— Ні, я не знав, Пексе. Може, платити тобі зар­платню лайном?

Пекс вирішив, що заради своїх фінансів краще тримати язика за зубами.

На вході в лабораторію стояв сканер відбитків пальців. Навіть не гелевий. Куб легко відсканував відбитки на пластині та знову спроектував їх на сен­сор. Навіть коду не було.

— Так просто,— хмикнув Спіро.— Я мав зробити це ще кілька років тому.

— Можна трохи подякувати,— не витримав Фоу­лі.— Врешті-решт, я привів нас сюди і знешкодив охорону.

Спіро підніс коробочку до обличчя.

— Я ж не розтрощив тебе, Кубе, тож уважай, що подякував.

— Нема за що,— буркнув Фоулі.

Арно Блант перевірив монітори охорони. Повсю­ди лежали непритомні охоронці, один відключився, ледь засунувши в рота бутерброд.

— Маю зізнатися, містере Спіро, що робота чис­та. «Фонетикс» навіть сам сплатить за сонний газ.

Спіро глянув на стелю. Там у напівтемряві блима­ли кілька червоних вогників камер.

— Кубе, а ти не збираєшся навідатися до відео- кімнати по дорозі назад?

— Такого не буде,— відповів Фоулі, як справжній актор,— Я стер із плівок наше зображення.

Пекс і Чіпс підхопили Артеміса під руки.

— Зрадник,— пробурмотів хлопець.— Я подару­вав тобі життя, Кубе. Я твій творець.

— Так. Може, ти зробив мене занадто схожим на тебе. «Aurum potestas est». Золото — сила. Я лише роблю те, чого ти мене навчив.

Спіро ласкаво потер Куб.

— Подобається мені цей хлопець. Немов брат, якого я ніколи не мав.

— Я думав, у вас є брат,— спантеличено сказав Чіпс.

— Гаразд,— відмахнувся Спіро.— Немов брат, який мені дуже подобається.

Сервер «Фонетикс» розташувався по центру лабо­раторії. Монолітний жорсткий диск із довгими дро­тами, що тяглися в різні боки.

Спіро відчепив свого найкращого друга від паска.

— Де ти хочеш бути, Кубе?

— Просто постав мене на кришку сервера, мої омні-сенсори зроблять усе, що потрібно.

Спіро так і зробив, і через кілька секунд на ма­ленькому екрані Сі-Куба замерехтіли схеми.

— Вони в мене! — зрадів Спіро, тріумфально роз­махуючи кулаками.— Це останній електронний лист з вигаданими цінами на акції, що я отримую від цих хлопців.

— Завантаження завершено,— відрапортував Фо­улі.— Маємо всі проекти «Фонетикса» на найближчі десять років.

Спіро притиснув Куба до грудей.

— Чудово! Я зроблю нашу версію телефону «Фо­нетикс» раніше за них, зароблю кілька мільйонів, а вже потім випущу Куб.

Арно зосередив увагу на моніторах охорони.

— Е-е, містере Спіро, здається, у нас незапланована ситуація.

— Ситуація? — гримнув Спіро.— Що це означає? Ти більше не солдат, Бланте. Говори англійською.

Новозеландець постукав пальцем по монітору, немов від цього щось змінилося б.

— Тобто, маємо проблему. Я би сказав, велику проблему.

Спіро схопив Артеміса за плече.

— Що ти накоїв, Фауле? Це якась?..

Спіро не закінчив фразу. Він щось помітив.

— Твої очі. Що з твоїми очима? Вони різного ко­льору.

Артеміс подарував йому свою найкращу вампірську посмішку.

— Це щоб краще вас бачити, Спіро.

У вестибюлі «Фонетикса» сплячий охоронець раптом прийшов до тями. Це була Джульєтта. Вона обережно визирнула з-під козирка бейсболки, щоб переконатися, що Спіро нікого не лишив у коридорі.

Після того як Спіро захопив Артеміса в захище­ній кімнаті, Холлі перенесла їх до «Фонетикса», щоб розпочати план Б.

Звісно, не було ніякого сонного газу. І охоронців було лише двоє. Один спав у кімнаті відпочинку, ін­ший обходив верхні поверхи. Проте Спіро не по­трібно було цього знати. Він побачив численну ро­дину Фоулі, які хропли по всіх кабінетах завдяки підключенню до відеосистеми «Фонетикса».

Джульєтта підняла слухавку телефону на столі й натиснула три кнопки.

9... 1... 1...

Спіро обережно потягнувся двома пальцями до ока Артеміса і витяг звідти іридокамеру. Уважно її роздивився, особливо мікросхеми на ввігнутому боці.

— Електроніка,— прошепотів він.— Дивовижно. Що це таке?

Артеміс поморгав, щоб з ока скотилася сльозинка.

— Нічого. Цього ніколи тут не було. І мене теж ні­коли тут не було.

Обличчя Спіро спотворилося від люті.

— Ти тут був, Фауле, і ніколи звідси не вийдеш.

Блант постукав свого роботодавця по плечу. Не­простима фамільярність.

— Босе, містере Спіро. Ви маєте це побачити.

*

Джульєтта зняла куртку охоронця «Фонетикс». Під нею була поліцейська форма. В лабораторіях може статися все що завгодно, і її обов’язок — простежити, щоб з Артемісом нічого не сталося. Вона сховалася за колонами у вестибюлі і стала чекати сирен.

Спіро дивився на монітори охорони. Зображення змінилося. Не було більше ніяких охоронців. Замість них на екранах Спіро зі своїми помічниками заходи­ли до «Фонетикса». Але була одна важлива відмін­ність. Артеміса на екрані не було.

— Що відбувається, Кубе? — просичав Спіро.— Ти ж казав, що всі наші сліди стерті з плівки.

— Я збрехав. Мабуть, у мене розвивається схиль­ність до злочинів.

Спіро з усієї сили кинув Куб на підлогу. Той ли­шився цілим.

— Міцний полімер,— сказав Артеміс, піднімаючи мініатюрний комп’ютер.— Розбити майже немож­ливо.

— На відміну від тебе,— зауважив Спіро.

Артеміс, немов лялька, бовтався між Пексом і Чіпсом.

— Хіба ви не розумієте? Ви всі на запису. Куб пра­цював на мене.

— Теж мені, налякав. Ну і що з того, що ми на за­пису? Усе, що потрібно зробити,— це навідатися до кімнати спостереження і забрати запис.

— Не все так просто.

Спіро й досі вірив, що можна втекти.

— Чому ж ні? Що мене зупинить? Ти, малий?

Артеміс показав на екран:

— Ні. Оті малі.

Чиказькі поліцейські привезли із собою все, що мали, ще й позичили дещо. «Фонетикс» — найбіль­ший працедавець у місті, не кажучи вже про те, що він входить до п’ятірки найщедріших спонсорів по­ліцейського фонду. Коли надійшов дзвінок на 911, черговий сержант скаламутив усе місто.

Через п’ять хвилин команда із двадцяти офіцерів уже забігала в двері «Фонетикс». Над будинком зави­сли два гелікоптери, а на дахах сусідніх будинків за­лягли вісім снайперів. Проскочити ніхто б не зміг, хіба що людина-невидимка.

Охоронець «Фонетикс» повернувся з обходу і по­мітив на моніторах чужинців. І майже відразу поба­чив, що в двері стукають поліцейські зі зброєю в ру­ках.

Він їх упустив.

— Саме збирався вам телефонувати, хлопці,— сказав він.— Тут якісь люди. Може, підкоп зробили. Повз мене вони не проходили.

Охоронець у кімнаті відпочинку був здивований іще більше. Він саме закінчував читати спортивну колонку в «Геральд Трібьюн», коли до кімнати уві­рвалися двоє серйозних дядьок у бронежилетах.

— Паспорт? — гримнув один. Очевидно, часу на повні речення в нього не було.

Тремтячою рукою охоронець простягнув ламіно­вану картку.

— Лишайтеся на місці, сер,— порадив офіцер по­ліції. Двічі повторювати йому не довелося.

Джульєтта вислизнула з-поза колони і приєд­налася до поліцейських. Вона бігала і наставляла пістолет так само, як і всі інші, тому відразу ж вли­лася в групу. Але на шляху поліцейських виникла одна маленька проблемка. Потрапити в лаборато­рію можна було лише одним шляхом. Через шахту ліфта.

Два офіцери ломиками розкрили двері.

— Маємо дилему,— зітхнув один.— Якщо від­ключимо живлення, ліфт не підніметься. Якщо ви­кличемо ліфт, злочинці про нас дізнаються.

Джульєтта виступила вперед.

— Перепрошую, сер. Дозвольте мені спуститися по кабелю. Я підірву двері, а ви відключите жив­лення.

Командир навіть і думати не став.

— Ні. Надто небезпечно. Злочинці матимуть до­статньо часу, щоб іще сто разів на ліфті прокотити­ся. А ти хто така?

Джульєтта витягла з кишені маленький затис­кач, пристебнула його до кабелю ліфта і стрибнула в шахту.

— Новенька,— крикнула вона, зникаючи в тем­ряві.

Спіро і вся компанія в лабораторіях мов загіпно­тизовані спостерігали за подіями на моніторах. Фоу­лі зробив так, щоб вони бачили все, що відбувалося на верхніх поверхах.

— Група захвату,— сказав Блант.— Гелікоптери. Зброя. Як таке сталося?

Спіро стукнув себе по лобі.

— Підстава. Усе це підстава. Думаю, Мо Дігенс теж на тебе працює?

— Так. І Пекс із Чіпсом теж, хоча вони навіть не знають про це. Ви б сюди не прийшли, якби це я запропонував.

— Але як? Як ти все це робиш? Це неможливо.

Артеміс кинув погляд на монітори.

— Як бачите, можливо. Я знав, що ви чекатимете на мене в кімнаті у Вежі Спіро. Власне, мені лишило­ся скористатися вашою ненавистю до «Фонетикса», аби заманити вас туди, вивести за межі знайомої те­риторії.

— Якщо я впаду, ти полетиш зі мною.

— Неправильно. Мене тут ніколи не було. Запис це доведе.

— Але ж ти тут! — прогарчав Спіро, втрачаючи терпець. Він трусився усім тілом, із губ бризкала слина.— Твоє мертве тіло це доведе. Дай мені пісто­лета, Арно. Я його підстрелю.

Блант не зміг приховати розчарування, але зро­бив так, як йому сказали. Тремтячими руками Спіро наставив зброю на хлопця. Пекс і Чіпс квапливо від­ступили. Бос не славився влучною стріляниною.

— Ти забрав у мене все,— крикнув Спіро.— Все.

Артеміс лишався на диво спокійним.

— Ви не зрозуміли, Йоне. Я ж вам кажу, що мене тут немає.— Він зробив паузу, щоб перепочити.— І ще одне. Про моє ім’я. Так, у Греції це жіноче ім’я. Але інколи з’являється чоловік з таким хистом до по­лювання, що він заслуговує на те, щоб носити це ім’я. Я чоловік. Артеміс-мисливець. Я полював на вас.

І він зник.

Холлі летіла над Спіро і його командою від Вежі Спіро до будівлі «Фонетикса». Вона отримала дозвіл увійти до будинку раніше, коли Джульєтта заглянула у вестибюль і спитала в охоронця, чи можна якось зайти й оглянути офіси.

Найніжнішим голоском дівчина спитала:

— Гей, містере, а чи можна мені привести із со­бою свого невидимого друга?

— Так, люба,— хихикнув охоронець.— Можете навіть ковдру захопити, якщо вам так буде зручніше.

Отже, вони були всередині.

Холлі летіла під самою стелею, спостерігаючи за Артемісом. Хлопець Бруду дуже ризикував. Якщо Спіро вирішив би пристрелити його у Вежі Спіро, всьому настав би кінець.

Але ні — як хлопець і передбачав, Спіро відтягував вирішальну мить, аби зайвий раз показати себе генієм злочину. Але справжнім генієм був не він. То був Ар­теміс. Хлопець керував усією операцією від початку до кінця. Він навіть запропонував замесмеризувати Пекса і Чіпса. Необхідно було, щоб ідею вторгнення до «Фонетикса» запропонували саме вони.

Коли двері ліфта відчинилися, Холлі була вже го­това. Зброя заряджена, ціль обрана. Але потрібно чекати на сигнал.

Артеміс не квапився. Лишався мелодраматичним до самого кінця. І саме тоді, коли Холлі вже була го­това порушити наказ, він заговорив.

— Я чоловік. Артеміс-мисливець. Я полював на вас.

«Артеміс-мисливець». Сигнал.

Холлі перевела крила на ручний режим, спустила­ся, зависла за метр над землею. Причепила Артеміса мотузкою до місячного паска й опустила перед ним камуфляжну фольгу. Усім у кімнаті здалося, що хло­пець просто зник.

— Піднімаємось,— сказала вона, хоча Артеміс не міг її чути, і дала газу.

За секунду вони вже були в безпеці серед кабелів, що тяглися по стелі.

Під ними божеволів Йон Спіро.

Спіро заблимав. Хлопець зник! Просто зник! Та­кого не може бути. Він Йон Спіро! Ніхто не може перемогти Йона Спіро!

Він повернувся до Пекса і Чіпса, розмахуючи піс­толетом.

— Де він?

— Га? — спитали охоронці в унісон. Без репетицій.

— Де Артеміс Фаул? Що ви з ним зробили?

— Нічого, містере Спіро. Ми просто стояли тут і спостерігали.

— Фаул сказав, що ви на нього працюєте. Тож віддайте його мені.

У Пекса кипів мозок. Думати для нього — все одно що для кухонного комбайна мішати цемент.

— Обережно, містере Спіро, пістолет небезпеч­ний. Особливо той кінець, де дірочка.

— Це ще не кінець, Артемісе Фаул,— крикнув Спіро у стелю.— Я тебе знайду. Я ніколи не здаюся. Даю тобі слово Йона Спіро. Моє слово!

Він почав стріляти навмання, лишаючи дірки в моніторах, вентиляційних трубах і кондиціонерах. Одна куля просвистіла за метр від Артеміса.

Пекс і Чіпс не дуже розуміли, що відбувається, але вирішили приєднатися до розваги. Вони повитягу­вали зброю і почали стріляти по обладнанню.

Блант тримався осторонь. Він вирішив, що кон­тракт із працедавцем можна вважати розірваним. Тепер Спіро не викрутиться. Кожен відповідає лише за себе. Блант кинувся до металевої панелі на стіні і почав викручувати гвинти. Одна секція відпала. За нею було сантиметрів п’ять вільного місця для ка­белів, а далі починався бетон. Вони в пастці.

За спиною клацнули двері ліфта.

Джульєтта спускалася шахтою ліфта.

— Усе гаразд,— почула вона голос Холлі в навуш­нику,— Але Спіро почав стріляти по лабораторії.

Джульєтта нахмурилася. Начальник у небезпеці.

— Вируби їх «Нейтрино».

— Не можу. Якщо поліція знайде Спіро непри­томним, він скаже, що його підставили.

— Гаразд. Іду до вас.

— Ні. Чекай на поліцейських.

— Ні. Ти подбай про зброю. Усе інше залиш мені.

Мульч віддав Джульєтті пляшечку з гномським поліролем для скелі. Вона плеснула трошки на дах ліфта, і той розплавився, як жир на пательні.

Джульєтта зістрибнула в кабіну, пригнулася, на випадок, якщо Блант вирішить пальнути по ліфту.

— На рахунок три.

— Джульєтто.

— Я починаю на рахунок три.

— Гаразд.

Джульєтта потяглася до кнопки, що відкриває двері.

— Один.

Холлі дістала «Нейтрино», зафіксувала на системі прицілювання на візорі всі чотири цілі.

— Два.

Вона відключила захист для точності, адже вібра­ції могли відвести заряд. На секунду вона сховалася за фольгою Артеміса.

— Три.

Джульєтта натиснула кнопку.

Холлі зробила чотири постріли.

У Артеміса було менше хвилин, щоб зробити свій хід. Менше хвилини, поки Холлі виводила зі строю Спіро і компанію. Умови важко було назвати ідеаль­ними — крики, постріли, безлад. Утім, чи може бути кращий час, аби виконати останній пункт плану? Дуже важливий пункт.

Щойно Холлі відключила захист і почала стріля­ти, Артеміс висунув плексигласову клавіатуру з ниж­ньої частини Куба і почав набирати текст. Через кілька секунд він уже мав доступ до банківських ра­хунків Спіро — до всіх тридцяти семи, розташова­них у банках острова Мен і Кайманових островів. Тепер він мав доступ до всіх секретних фондів.

Куб швиденько підрахував загальні кошти — 2,8 мільярда доларів США, не рахуючи зміст депо­зитних сховищ, до яких не можна було дістатися по Інтернету. 2,8 мільярда доларів. Вистачить, аби від­новити спадок Фаулів і повернути їм статус однієї з п’ятьох найбагатших родин Ірландії.

Артеміс уже збирався перевести гроші, як раптом згадав батькові слова. Слова батька, якого йому по­вернули ельфи...

— Ну що, Арті? Вирушиш у подорож разом зі мною? Коли настане мить, ти скористаєшся шансом стати героєм?

Чи справді йому потрібні ті мільярди?

Звісно, потрібні. Aurum potestas est. Золото — сила.

Хіба? Чи скористаєшся ти шансом стати героєм? Чи зробиш щось важливе?

Застогнати вголос було аж ніяк не можна, тож Артеміс закотив очі та заскреготів зубами. Якщо він і стане героєм, то нехай уже таким, якому добре пла­тять. Він швидко вирахував десять відсотків своїх комісійних від 2,8 мільярда доларів, а решту перевів на рахунок Міжнародного фонду амністій. Він зро­бив так, щоб не можна було повернути гроші. На ви­падок, якщо пізніше знову виникне спокуса.

Артеміс іще не закінчив. Лишилося зробити ще одну добру справу. Успіх цієї операції залежав від того, чи уважно Фоулі дивиться шоу з «Фонетикс», аби помітити, що хлопець утрутився до його системи.

Артеміс відкрив сайт ЛЕП і вимкнув зломщик па­ролів. На кожен символ пішло десять дорогоцінних секунд, але скоро він уже зайшов на мікросайт ЛЕП. Те, що йому було потрібно, містилося в розділі «Зло­чинці». Повна історія арештів Мульча Діггумса. Звідти дуже легко було відстежити перший ордер на арешт. Артеміс поміняв дату на ордері на день пізні­ше. Це означало, що всі наступні арешти і звинува­чення анулювалися. Справний адвокат з легкістю витягне його із в’язниці.

— Ми з тобою ще не розплатилися, Мульче Діг­гумсе,— прошепотів він, вимкнув Куб і пристебнув його до паска Холлі.

Джульєтта так швидко увірвалася в двері, що її рук і ніг не можна було розгледіти. Нефритове кіль­це кружляло навколо неї, як блешня на вудочці.

Батлер би так ніколи не вчинив, і вона це прекрас­но знала. Він розробив би ідеально практичний і без­печний план — саме тому в нього була тату, а в неї ні. Ну, може, тому вона і не хотіла те тату. Може, вона просто хотіла жити так, як сама бажає.

Вона швидко розібралася в ситуації. Холлі не схи­била. Двоє громил уже дмухали на свої обпечені долоні, а Спіро повзав навколішках, як капризна ди­тина. Блант піднімався з підлоги і тягнувся до зброї.

Хоча охоронець і стояв на колінах, спираючись на руки, він усе одно перебував майже на рівні очей ді­вчини.

— Ти не дозволиш мені навіть підвестися? — спи­тав він.

— Ні,— відрізала Джульєтта і розмахнулася не­фритовим кільцем, як Давид пращею. Воно влучило в перенісся Бланта, щось хруснуло, і охоронець на кілька хвилин засліп.

Досить часу, аби поліція Чикаго спустилася шах­тою ліфта.

Блант вийшов із гри. Джульєтта очікувала відчути якесь полегшення, але її охопив сум. У жорстокості не було радощів.

Пекс із Чіпсом розуміли, що потрібно щось роби­ти. Може, коли вони знешкодять дівчину, то повер­нуть довіру містера Спіро? Вони підійшли до Джу­льєтти з різних боків з кулаками напоготові.

Дівчина поманила їх пальчиком.

— Вибачте, хлопці. Вам доведеться поспати.

Охоронці не- звертали уваги і підходили ближче.

— Спати, я сказала!

Ніякої реакції.

— Ти мусиш сказати саме ті слова, якими я їх за­месмеризувала,— сказала їй на вухо Холлі.

Джульєтта зітхнула.

— Ну, якщо вже мушу... Гаразд, панове. Барні сказав спати.

Пекс і Чіпс захропли ще до того, як попадали на підлогу.

Лишився один Спіро, а він белькотів щось таке, що годі було вважати його загрозою. Белькотів він, і коли група захвату чиказької поліції надягала на нього наручники.

— Поговоримо з тобою у відділку,— суворо ска­зав Джульєтті капітан поліції.— Ти загрожуєш не лише своїм товаришам, а й сама собі.

— Так, сер,— слухняно відповіла дівчина.— Не знаю, що на мене найшло, сер.

Вона підняла голову. Судячи з ледь помітного ме­рехтіння повітря, в напрямку шахти ліфта щось про­летіло. Начальник у безпеці.

Холлі повернула зброю в кобуру, включила за­хист.

— Час летіти, — сказала вона, приглушивши звук внутрішньої системи зв’язку до мінімума.

Холлі ретельно обгорнула Артеміса камуфляж­ною фольгою, переконавшись, що ані руки, ні ноги не стирчать назовні. Дуже важливо покинути сцену, доки ліфт порожній. Щойно почнуть збиратися пра­цівники преси, навіть ледь помітне мерехтіння мож­на буде зафіксувати на плівку.

Вони летіли через кімнату, а Спіро в цей самий час виводили з лабораторій. Він нарешті заспокоївся.

— Мене підставили,— повторював він найневиннішим голосом,— Мої адвокати вас на шматки розі­рвуть.

Артеміс не втримався і прошепотів йому на вухо, пролітаючи повз:

— Прощавай, Спіро. Ніколи не зв’язуйся з хлопчиком-генієм.

Спіро завив у стелю, немов збожеволілий вовк.

Мульч чекав на протилежному боці вулиці, натис­каючи на педаль газу, як нетерплячий пілот «Гран-прі». Він сидів за кермом на ящику з-під апельсинів, з прив’язаною до ноги планкою. Інший кінець план­ки був примотаний скотчем до акселератора.

Джульєтта нервово поглядала на цю складну сис­тему.

— Хіба ти не звільниш ногу? А як ти натискати­меш на гальма?

— Гальма? — розреготався Мульч.— Навіщо мені гальма? Я ж не іспит на права складаю.

На задньому сидінні Холлі з Артемісом одночас­но потягнулися за паском безпеки.

ГЛАВА 11: ЛЮДИНА-НЕВИДИМКА

Маєток Фаулів

ВОНИ дісталися Ірландії без особливих пригод, хіба що Мульчеві вдалося п’ятнадцять разів мало не втекти від Холлі, один раз навіть у літаку, де вона спіймала його в туалеті з парашутом і пляшкою гномського поліролю для скелі. Більше Холлі його нікуди не відпускала.

Батлер чекав на них біля головного входу до маєт­ку Фаулів.

— Прошу додому. Радий бачити, що всі живі. А тепер мені потрібно йти.

Артеміс узяв його за руку.

— Старий друже, куди ти підеш у такому стані? Але Батлер був налаштований дуже рішуче.

— Останнє завдання, Артемісе. Вибору я не маю. До того ж, я займався пілатесом, тому зараз почува­юся значно сильнішим.

— Блант?

— Так.

— Але ж він у в’язниці,— сказала Джульєтта.

— Уже ні,— похитав головою Батлер.

Артеміс зрозумів, що відмовити охоронця вони не зможуть.

— Принаймні, візьми Холлі. Вона допоможе.

Батлер підморгнув ельфійці.

— Я на це розраховував.

Чиказька поліція кинула Арно Бланта до фургона під нагляд двох офіцерів. Вони вирішили, що двох вистачить, оскільки на затриманому були наручни­ки. Свою думку вони змінили, коли фургон знайшли за шість миль від Чикаго. Тепер наручники були на офіцерах, а затриманого і слід прохолов. Ось що на­писав сержант Іггі Лебовскі у своєму рапорті: «Цей хлопець розірвав наручники, немов то був паперо­вий ланцюжок. Попер на нас, наче паровоз. Ми нічо­го не встигли вдіяти».

Але далеко Арно Блант не втік. У Вежі Спіро по­страждала його гордість. Він знав, що дуже скоро звістка про його приниження пошириться серед усіх охоронців. І пізніше на сайті Свиня Ла Ру так і напи­сав: «Арно дозволив нам’яти собі боки якомусь шмаркачеві». Блант прекрасно розумів, що прирече­ний чути хихотіння щоразу, як заходитиме до кімна­ти з крутими хлопцями,— хіба що помститься за об­разу, що її спричинив Артеміс Фаул.

Знав охоронець і те, що в нього лише кілька хви­лин до того, коли Спіро здасть поліції адресу, тож кинув у сумку кілька фальшивих щелеп і взяв таксі до міжнародного аеропорту О’Хара.

Блант був приємно здивований, коли зрозумів, що корпоративну кредитну картку Спіро ніхто не забло­кував, тож скористався нею, щоб купити собі авіа­квиток до першого класу найближчого рейсу до Лон­дона. Звідти він перебереться до Ірландії поромом.

План був не дуже складний, проте він би спрацю­вав, коли б на паспортному контролі не сидів Сід Коммонс, колишній зелений берет, що служив разом із Батлером у Монте-Карло. Щойно Блант розкрив рота, в голові Коммонса дзенькнув дзвоник. Чоло­вік, який стояв перед ним, ідеально відповідав опи­су, що йому прислав факсом Батлер. Аж до дивних зубів. Блакитна олія та вода, якщо таке взагалі буває. Коммонс натиснув на кнопку під столом, і через кілька секунд група охоронців позбавила Бланта паспорта і заарештувала.

Начальник охорони схопився за телефон, щойно за підозрюваним зачинилися двері. Він набрав між­народний номер. Через два дзвінка він почув:

— Резиденція Фаулів.

— Батлере? Це Сід Коммонс із Хітроу. До мене потрапив чоловік, яким ти цікавився. Кумедні зуби, тату на шиї, новозеландський акцент. Інспектор Джастін Барр кілька днів тому прислав його опис. Сказав, що ти можеш його впізнати.

— Він досі у вас? — запитав дворецький.

— Так. Тримаємо в камері попереднього ув’яз­нення. Його саме перевіряють.

— Скільки часу вам знадобиться?

— Щонайбільше дві години. Але якщо він той, хто ти кажеш, комп’ютерна перевірка нічого не дасть. Щоб передати його Скотланд-Ярду, нам по­трібне зізнання.

— Зустрінемося в залі прибуття під табло з роз­кладом рейсів через тридцять хвилин,— сказав Бат­лер і відключився.

Сід Коммонс витріщився на мобільний телефон. Як Батлер дістанеться сюди із Ірландії за тридцять хвилин? Та це неважливо. Це той самий Батлер, що десятки разів рятував його життя в Монте-Карло ба­гато років тому, тож зараз Сід має чудовий шанс ви­платити свій Борг.

Через тридцять дві хвилини Батлер з’явився в залі прибуття.

Друзі потиснули руки, і Сід уважно оглянув Бат­лера.

— А ти змінився. Постарішав.

— Наздогнали мене бійки,— сказав охоронець, тримаючись рукою за серце.— Час іти на пенсію.

— Чи можна спитати, як ти сюди дістався?

Батлер поправив краватку.

— Не варто. Краще тобі не знати.

— Зрозуміло.

— Де наш хлопець?

Коммонс провів його в задню частину будівлі, повз юрбу туристів і таксистів з плакатиками.

— Ходи сюди. Ти ж неозброєний? Ми друзі, але я не можу впустити сюди людину зі зброєю.

Батлер розкрив піджак:

— Можеш мені довіряти. Я знаю правила.

Вони піднялися на два поверхи на спеціальному ліфті і довго ішли по тьмяному коридору.

— Ну от,— нарешті сказав Сід, указуючи на скля­ний прямокутник.— Він тут.

Скло виявилося особливим дзеркалом. За малень­ким столиком Батлер побачив Арно Бланта, що нетерпляче вистукував пальцями по пластиковій поверхні.

— Це він? Цей чоловік підстрелив тебе у Найтсбриджі?

Батлер кивнув. Це він. Той же самий гультяйський вигляд. Ті ж самі руки, що натиснули на курок.

— Паспорт у нього чистий, і все, що ми маємо,— це твоє слово проти його. І якщо чесно, ти не дуже скидаєшся на підстреленого.

Батлер поклав руку на плече друга.

— Не думаю...

Коммонс навіть не дав йому договорити.

— Ні. Туди заходити не можна. Ніяк. Мене звіль­нять. Та якби ти і вибив із нього зізнання, до суду справа не дійде.

Батлер кивнув.

— Розумію. Не проти, коли я залишусь? Хочу по­дивитись, що воно буде.

Коммонс із полегшенням погодився, задоволе­ний, що Батлер не став на нього тиснути.

— Жодних проблем. Лишайся скільки хочеш. Але я видам тобі бейджик відвідувача.— Він вийшов у коридор і знову повернувся.

— Не заходь туди, Батлере. Якщо ти це зробиш, ми його назавжди втратимо. І до речі, тут усюди ка­мери.

Батлер посміхнувся. Таке він не часто робив.

— Не хвилюйся, Сіде. Ти не побачиш мене в тій кімнаті.

Коммонс зітхнув.

— Добре. Чудово. Просто іноді в тебе такі очі...

— Я змінився. Змужнів.

Коммонc розсміявся.

— Ото було б диво!

Він завернув за ріг, лише чути було, як він смієть­ся. Щойно він пішов, поруч із Батлером з’явилася Холлі.

— Камери? — прошепотів охоронець кутом рота.

— Я перевірила іонні промені. Тут безпечно.— Вона витягла з рюкзака камуфляжну фольгу і покла­ла її на підлогу.

Потім вона обгорнула навколо кабелю, що вів до зовнішньої стіни камери, відрізок оптичного волокна.

— Так,— сказала вона, прислухаючись до голосу Фоулі у навушнику.— Починаємо. Фоулі зітре наше зображення із запису. Зараз ми невидимі для камер і мікрофонів. Ти знаєш, що робити?

Батлер кивнув. Вони вже все обговорили, але Холлі, як справжній боєць, мала переконатися.

— Я знову вмикаю захист. Дай мені секунду, а по­тім накинь на себе фольгу і роби справу. Даю тобі дві хвилини, доки твій друг не повернеться. Після цього ти лишаєшся сам.

— Зрозуміло.

— Хай щастить,— сказала Холлі, замерехтіла і стала невидимою.

Батлер трохи зачекав і зробив два кроки ліворуч. Підняв фольгу і накинув її на голову і плечі. Для зви­чайної людини він став невидимим. Але якщо хтось наблизиться, побачить силует кремезної людини. Тож краще поквапитися. Він відчинив двері камери і ступив усередину.

Арно Блант недаремно турбувався. Це ні в які ворота не лізе. Скільки можна тримати людину за фальшиві зуби, га? Аж ніяк не довго. Може, подати в суд на британський уряд і повернутися додому до Нової Зеландії?

Двері відчинилися сантиметрів на тридцять і зно­ву зачинилися. Блант зітхнув. Поліцейські штучки. Нехай затриманий попотіє кілька годин, потім від­чинять двері, щоб він вирішив, що допомога вже близько. А коли ніхто не заходив, затриманий впа­дав у відчай. І готовий був усе розповісти.

— Арно Блант,— нізвідки пролунав голос.

Блант припинив стукати пальцями і випрямився.

— Що таке? — з підозрою запитав він.— Тут є ко­лонки? Це смішно, хлопці. Справді смішно.

— Я прийшов по тебе,— сказав голос.— Прийшов поквитатися.

Арно Блант упізнав голос. Він йому від самого Чи­каго снився. Відтоді, як ірландський хлопчисько ска­зав, що Батлер повернеться. Так, це безглуздо, при­видів не існує. Але було щось таке у погляді Артеміса Фаула, що змушувало повірити у потойбічний світ.

— Батлере? Це ти?

— Ага,— сказав голос.— Пам’ятаєш мене.

Арно глибоко вдихнув. Заспокоївся.

— Не знаю, що тут відбувається, але я на це не по­ведусь. Що? Мені плакати, як дитина, бо ви найшли когось, хто говорить, як мій... Як мій знайомий?

— Це не жарт, Арно. Я тут.

— Звісно. Якщо ти тут, чому я тебе не бачу?

— Ти переконаний, що не бачиш, Арно? Поди­вись краще.

Блант стурбовано обвів кімнату поглядом. Нікого більше не було. Нікого. Точно. Але щось там таке було у кутку... Немов скривленедзеркало.

— О, помітив мене.

— Нічого я не помітив,— тремтячим голосом від­повів Блант. — Усе, що я бачу,— як повітря тремтить від тепла. Вентиляційна шахта, чи що там таке.

— Хіба? — відкинув фольгу Батлер.

Блантові здалося, що той матеріалізувався просто з повітря. Бідолаха аж підстрибнув, відкинувши стільця до стіни.

— Господи! Хто ти такий?

Батлер трохи зігнув коліна. Готовий до дії. Тепер він став старшим, це правда. І повільнішим. Але ель­фійська магія поліпшила його реакцію, та й досвіду в нього було набагато більше, ніж у Бланта. Джу­льєтта хотіла сама все за нього зробити, але деякі речі вимагають особистого втручання.

— Я твій провідник, Арно. Прийшов, аби відвес­ти тебе додому. Там на тебе чекають багато людей.

— До-до-дому? — забелькотів Блант.— Що зна­чить додому?

Батлер зробив крок уперед.

— Ти сам знаєш, що це значить, Арно. Додому. Туди, куди ти весь час ішов. Туди, куди ти відправив багатьох. І мене теж.

Блант наставив на нього тремтячого пальця.

— Не підходь до мене. Я вбив тебе один раз, і вб’ю іще.

Батлер зареготав. І було то не дуже приємно.

— Тут ти помиляєшся, Арно. Мене не можна вби­ти іще раз. Та й смерть — невелика штука у порів­нянні з тим, що чекає після неї.

— Що чекає після неї...

— Пекло, Арно,— сказав Батлер. — Повір мені, я його бачив. І ти побачиш.

Блант повірив. Урешті-решт, Батлер з’явився просто з повітря.

— Я не знав,— схлипнув він.— Не вірив. Я б ніко­ли тебе не пристрелив, Батлере. Я просто виконував накази Спіро. Ти ж сам чув, що він наказав. Я просто металевий чоловік, і все.

Батлер поклав руку йому на плече.

— Я вірю тобі, Арно. Ти виконував наказ.

— Правильно.

— Але цього недостатньо. Ти маєш очистити своє сумління. Якщо ні, я мушу забрати тебе із собою.

Очі у Бланта почервоніли від сліз.

— Як? — заблагав він.— Як мені це зробити?

— Зізнайся у своїх гріхах. І нічого не приховуй, бо я повернуся.

Блант закивав. В’язниця набагато краща, ніж те, що йому загрожувало зараз.

— Пам’ятай, я спостерігатиму. Це твій єдиний шанс себе врятувати. Якщо ти ним не скористаєшся, я повернуся.

Блант так роззявив рота, що аж зуби вискочили і покотилися по підлозі.

— Не хвилюйша. Я жіжнаюша. Обіцяю.

Батлер підняв фольгу і знову зник.

— Тож дотримуйся своєї обіцянки, або на тебе чекає пекло.

Батлер вийшов у коридор і запхав фольгу під під­жак. Через секунду з’явився Сід Коммонс із бейджиком.

Він побачив Арно Бланта, що стояв розгублений посеред камери.

— Що ти накоїв, Батлере? — поцікавився він.

— Гей, це не я. Перевір записи. Хлопець просто скочив і почав із кимось розмовляти. Кричав, що хоче зізнатися.

— Хоче зізнатися? Так просто?

— Знаю, що звучить це дивно, але я розказую те, що бачив. На твоєму б місці, я б зателефонував Джастінові Барру у Скотланд-Ярд. У мене таке від­чуття, що зізнання Бланта допоможе закрити кілька гучних справ.

Коммонс із підозрою примружив на нього очі.

— Чому в мене таке відчуття, що ти щось прихо­вуєш?

— Обшукай мене,— знизав плечима Батлер.— Відчуття — то не доказ. А камери спостереження підтвердять, що я і кроку не зробив у кімнату.

— Ти певен, що вони саме це покажуть?

Батлер глянув на ледь помітне мерехтіння за пле­чем у Сіда Коммонса.

— Так точно,— відповів він.

ГЛАВА 12: СТИРАННЯ ПАМ’ЯТІ

Маєток Фаулів

ЧЕРЕЗ сильну турбулентність і східний вітер з боку валлійських схилів із Хітроу вони поверталися майже годину. 

Коли Холлі з Батлером нарешті приземлилися на території маєтку Фаулів, ЛЕП під при­криттям ночі вже піднімали на поверхню обладнан­ня для стирання пам’яті.

Батлер відчепився від місячного паска і приту­лився до стовбура сріблястої берези.

— З тобою все гаразд? — спитала Холлі.

— Так,— відповів охоронець, масажуючи ділянку серця.— Це кевлар. Зручно, якщо в тебе стріляти­муть із малого калібру, але дихати важко.

Холлі склала механічні крила.

— Але тепер твоє життя стане спокійнішим.

Батлер помітив пілота ЛЕП, що намагався при­паркувати транспортер у гараж, чіпляючи бампер «Бентлі».

— Спокійне життя? — пробурмотів він і пішов до гаража. — Якби ж то.

Батлер закінчив сварити пілота-піксі та пішов до кабінету. На нього вже чекали Артеміс і Джульєт­та. Дівчина так міцно обійняла брата, що мало все повітря з легень не вичавила.

— Зі мною все гаразд, мала. Ельфи мене підла­тали, тож я проживу понад сто років. Доглядатиму за тобою.

Артеміс одразу ж перейшов до справи.

— Як мої доручення, Батлере?

Дворецький відкрив сейф у стіні за кондиціоне­ром.

— Добре. Я зробив усе, що було у списку.

— Як митниця?

Батлер поставив на стіл шість маленьких пляше­чок.

— Моя людина в Лімерику виконала все згідно з інструкцією. Такого йому за все своє життя не до­водилося робити. Вони в особливому розчині, аби зупинити корозію. Шари дуже тонкі, і щойно вони вступають у контакт із повітрям, як одразу ж почи­нається окиснення, тож я пропоную до останньої миті не вставляти їх.

— Чудово. Мені здається, що я єдиний, кому це може знадобитись. Але про всяк випадок, надягнемо їх усі.

Батлер простягнув золоту монетку на шкіряному шнурочку.

— Ваш щоденник і файли стосовно ельфів я ско­піював на лазерний міні-диск, а тоді вкрив його шаром золота. Боюсь, ретельної перевірки він не витримає, але розтоплене золото знищить інформа­цію на диску.

Артеміс надягнув шнурок на шию.

— Годиться. Ти лишив хибні підказки?

— Так. Відіслав листа, якого ви маєте відкрити пізніше, і зарезервував кілька мегабайтів на одному сайті в Інтернеті. Також виявив ініціативу і закопав у лабіринті капсулу часу.

Артеміс кивнув.

— Добре. Про це я не подумав.

Батлер удав, що повірив компліменту, але сам пе­реконаний у цьому не був. Артеміс подбав про все.

Джульєтта вперше заговорила.

— Знаєш, Артемісе, а може, краще розпрощатися із цими спогадами? Нехай ельфи заспокояться.

— Ці спогади — частина мене,— відповів хлопець.

Він уважно подивився на пляшечки на столі, ви­брав дві.

— Ну, вже час. Думаю, ельфам уже кортить стер­ти нашу пам’ять.

Технічна команда Фоулі влаштувала собі робоче місце в конференц-кімнаті. Розклали на столі елек­троди і кабелі з оптичного волокна. Кожен кабель було приєднано до плазмового екрана, що конверту­вав хвилі мозку в бінарну інформацію. Якщо сказати простою мовою, Фоулі міг читати спогади людей, як книжку, і стирати те, чого в цій книзі не мало бути. Найдивовижнішим у цій процедурі було те, що люд­ський мозок міг на вільному місці створити альтер­нативні спогади.

— Можемо провести стирання пам’яті похідним обладнанням,— пояснив Фоулі, коли всі пацієнти зі­бралися.— Але це обладнання зітре все, що сталося за останні шістнадцять місяців. Це може мати серйозні наслідки для вашого емоційного розвитку, не кажучи вже про IQ. Тож краще вже скористаємося лабора­торним обладнанням і зітремо лише те, що стосується Народу. Звісно, дні, що ви провели в компанії ельфів, зітруться повністю. Тут ми не можемо ризикувати.

Артеміс, Батлер і Джульєтта сиділи навколо сто­лу. Гноми-техніки протирали їхні скроні дезінфек­тантами.

— Я тут подумав...— почав Батлер.

— Нічого не кажи,— перервав його кентавр.— Про вік, еге ж?

Батлер кивнув.

— Багато людей знають мене сорокарічним. Не можна ж їх усіх стерти.

— Ми вже подумали про це, Батлере. Попрацю­ємо над твоїм обличчям лазером, доки ти будеш не­притомний. Приберемо омертвілу шкіру. Ми навіть пластичного хірурга привезли, щоб зробити тобі кілька ін’єкцій і розгладити зморшки.

— Що колотимете?

— Жир,— пояснив кентавр.— Візьмемо з одного місця і перенесемо до іншого.

Така ідея особливого ентузіазму у Батлера не ви­кликала.

— Цей жир,— обережно запитав він,— не з мого ж заду, еге ж?

Фоулі якось невтішно фиркнув.

— Ну, він не з твого заду.

— Поясни.

— Дослідження показують, що з усіх ельфів гно­ми живуть найдовше. Існує такий собі Полл Дайн, якому вже за дві тисячі років переступило. Ти хіба ніколи не чув, як кажуть «гладенький, як дупа у гнома»?

Батлер відштовхнув техніка, який намагався при­ладнати йому до скронь електроди.

— Ти хочеш сказати, що в мою голову зроблять ін’єкцію жиру з гномської дупи?

Фоулі знизав плечима.

— Така ціна молодості. Піксі на західному узбе­режжі добряче платять за таку процедуру.

— Я не піксі,— прогарчав Батлер.

— А ще ми привезли гель, що підфарбує все во­лосся, що ти можеш виростити в майбутньому, і піг­мент, щоб приховати пошкоджені клітини на твоїх грудях,— квапливо продовжив кентавр.— Коли ти прокинешся, зовні будеш молодим, незважаючи на старі нутрощі.

— Дуже розумно,— похвалив Артеміс.— На мен­ше я і не чекав.

Увійшла Холлі з Мульчем на буксирі. На гномі були наручники, і вигляд він мав дуже жалюгідний.

— Хіба це справді необхідно,— канючив він,— після всього, що ми пережили разом?

— На карту поставлено мій значок,— відповіла Холлі.— Командир наказав або повернутися із то­бою, або не повертатися зовсім.

— І що мені робити? Віддати свій жир?

Батлер закотив очі.

— Тільки не це.

— Не хвилюйся, Доме,— хихикнула Джульєтта.— Ти нічого не пригадаєш.

— Відключить мене,— сказав Батлер.— Швидше.

— І не кажи,— підтримав його Мульч і спробував потерти свої сідниці.

Холлі зняла з нього наручники, але далеко не віді­йшла.

— Він хотів попрощатися, тож ми і прийшли.— Вона штовхнула гнома в плече.— Ну, прощайся.

Джульєтта підморгнула.

— Прощавай, смердючко!

— Бувай, невдахо!

— Не гризи більше цементні стіни.

— Не смішно,— огризнувся Мульч.

— Хто знає, може, ми ще колись побачимось.

Гном кивнув на техніків, що готували жорсткі диски.

— Якщо і побачимося, дякувати цим людям, то буде вперше.

Батлер опустився на коліно, щоб опинитися на одному рівні з гномом.

— Бережи себе, друже. Тримайся подалі від гоб­лінів.

Мульч здригнувся.

— Навіщо ти мені нагадав?

На екрані, установленому ЛЕПівськими офіцера­ми, з’явилося обличчя Рута.

— Може, ви двоє хочете одружитися? — гримнув він.— Не розумію, чому стільки емоцій. Через десять хвилин ви, люди, навіть імені цього злодія не прига­даєте!

— Командир на зв’язку,— сказав один із техніків, хоча це і так було очевидно.

Мульч повернувся до маленької камери, що крі­пилася на екрані.

— Джуліусе, будь ласка. Хіба ти не розумієш, що всі ці люди завдячують мені своїм життям? Це для них дуже емоційна мить.

Обличчя Рута почервоніло. Мабуть, через пере­шкоди.

— Мені начхати на ваші зворушливі миті. Я тут, аби переконатися, що стирання пам’яті пройшло гладенько. Якщо я добре знаю нашого друга Фаула, то він тримає кілька тузів у рукаві.

— Ваші підозри, командире,— сказав Артеміс,— пусті.

Але ірландський підліток ледь стримував посміш­ку. Усі знали, що він приховав кілька предметів, аби відновити спогади, ЛЕП лишалося їх знайти. Остан­нє завдання.

Артеміс підвівся і підійшов до Мульча Діггумса.

— Із усіх ельфів тебе мені не вистачатиме більше за всіх. Яке б майбутнє ми мали разом!

Мульч мало не просльозився.

— Твоя правда. З твоїм мозком і моїми талантами...

— Не кажучи вже про відсутність моралі,— втру­тилася Холлі.

— Жоден банк у світі не почувався би в безпеці,— закінчив гном.— Який шанс ми втратили.

Артеміс щосили намагався виглядати щирим. Це дуже важливо для наступного етапу плану.

— Мульче, я знаю, що ти ризикував життям, коли зраджував родину Антонеллі, тож я хочу тобі дещо подарувати.

У Мульчевій уяві виникли трастові фонди й офшорні рахунки.

— Немає потреби. Справді. Хоча я був неймо­вірно хоробрим, адже на мене чекала смертельна небезпека.

— Саме так,— кивнув Артеміс і зняв із шиї золо­тий медальйон.— Знаю, що це небагато, але для мене він має велике значення. Я хотів лишити його собі, але зрозумів, що за кілька хвилин він нічого для мене не значитиме. Мені б хотілося, аби він був у тебе. Ду­маю, Холлі не заперечуватиме. Маленька згадка про наші пригоди.

— Ага,— погодився Мульч, хапаючи медальйо­на.— Пів-унції золота. Чудово. Ти що, банк пограбу­вав, Артемісе?

Артеміс затримав руку гнома.

— Справа не завжди в грошах, Мульче.

Рут витягнув шию, намагаючись краще роздиви­тись.

— Що там таке? Що ти передаєш заарештова­ному?

Холлі взяла медальйон і піднесла його до камери.

— Просто золота монетка, командире. Я сама дала її Артемісу.

Фоулі покосився на круглячок.

— Власне, так ми вб’ємо двох хробаків. Медаль­йон може викликати певні спогади. Не дуже велика вірогідність, але таке цілком можливе.

— А другий хробак?

— У Мульча буде на що дивитися у в’язниці.

Рут кілька секунд подумав.

— Гаразд. Хай лишається. А тепер ведіть зааре­штованого до транспортеру і закінчимо справу. У мене зустріч з Радою через десять хвилин.

Холлі вивела Мульча, і Артеміс зрозумів, що справді шкодує, що гнома немає поруч. І більш того, шкодує, що спогади про цю дружбу можуть наза­вжди зникнути.

Техніки налетіли на них, як мухи. За кілька секунд усі люди в кімнаті мали електроди приєднаними до скронь і зап’ястків. Кожен комплект електродів тяг­нувся через нейтральний трансформатор до плазмо­вого екрана. На моніторі спалахували спогади.

їх уважно роздивлявся Фоулі.

— Ще зарано,— заявив він.— Відкалібруйте до шістнадцяти місяців тому. Власне, зробіть три роки. Не хочу, щоб Артеміс знову спланував викрадення.

— Браво, Фоулі,— сумно похвалив його Арте­міс.— Я сподівався, що ти про це забудеш.

Кентавр підморгнув:

— Це не все, про що я не забув.

На екрані губи Рута розтягнися в посмішці.

— Розкажи йому, Фоулі. Хочу побачити його об­личчя.

Фоулі переглянув файл на своєму наручному комп’ютері.

— Ми перевірили твою пошту, і знаєш що знай­шли?

— Скажи, будь ласка.

— Файл про ельфів, що чекав на відправку. Ми також пошукали в Інтернеті і дізналися, що хтось із твоєю електронною адресою орендував кілька мегабайтів. І там також повно файлів про ельфів.

Артеміс навіть і оком не змигнув.

— Я мусив спробувати. Певен, ви мене зрозумієте.

— А більше ти нічого не хочеш нам розказати?

Артеміс широко розплющив очі — сама невин­ність.

— Нічого. Ви занадто розумні для мене.

Фоулі витяг із набору лазерний диск і вставив його в комп’ютер на столі.

— Про всяк випадок я трошки пограюся з твоїм комп’ютером. Вірус не пошкодить файли, якщо там нічого не буде про Народ. І він лишиться в системі ще на шість місяців. На випадок, якщо ти нас якось перехитрив.

— І ви мені кажете усе це, бо я все одно нічого не пригадаю.

Фоулі переступив із ноги на ногу і зчепив руки. — Саме так.

У двері увійшла Холлі. Вона тягла за собою мета­леву капсулу.

— Дивіться, що я знайшла закопаним у землі,— вона відкрила кришку і висипала зміст капсули на туніський килим. Кілька комп’ютерних дисків і ко­пія щоденника Артеміса.

Фоулі оглянув диск.

— Що іще ти забув згадати?

Цього разу Артеміс мав уже не такий хоробрий вигляд. Усі ниточки, що пов’язували його з мину­лим, одна за одною обривалися.

— Вискочило з голови.

— Так я і думав. Більше нічого немає?

Артеміс повернувся на стілець, схрестив на гру­дях руки.

— Якщо я скажу, що немає, ви мені повірите?

Рут так разгреготався, що аж екран затрусився.

— Так, Артемісе. Ми тобі цілком довіряємо. Як можна тобі не вірити після всього, що сталося з На­родом через тебе? Якщо ти не проти, ми б хотіли поставити тобі кілька питань під месмером, і цього разу сонячних окулярів на тобі не буде.

Шістнадцять місяців тому хлопцеві вдалося не піддатися гіпнотичному погляду Холлі, бо він на­дягнув дзеркальні сонячні окуляри. Так він уперше перехитрив ельфа. І то було не востаннє.

— Гаразд, питайте.

— Капітане Шорт,— гаркнув Рут,— ти знаєш, що робити.

Холлі зняла шолом, потерла кінчики вух, щоб від­новити кровообіг.

— Зараз я тебе замесмеризую і поставлю кілька питань. Цю процедуру ти проходитимеш не вперше, тож знаєш, що боляче не буде. Раджу розслабитися.

Якщо спробуєш опиратися, це може привести до втрати пам’яті або навіть до пошкодження мозку.

Артеміс підвів руку.

— Зачекай хвилинку. Чи правильно я зрозумів, що коли я прокинуся, усе скінчиться?

Холлі посміхнулася.

— Так, Артемісе. Це наше останнє прощання.

Обличчя хлопця було спокійним, попри всі емо­ції, що вирували у його душі.

— Тоді я маю сказати кілька слів.

Рут мимоволі зацікавився.

— Одна хвилина, Фауле. І на добраніч.

— Добре. По-перше, хочу вам подякувати. Завдя­ки Народу поруч зі мною моя родина і друзі. Не хоті­лося б мені про це забувати.

Холлі поклала йому на плече руку.

— Так краще, Артемісе. Повір.

— А по-друге, я хочу, щоб ви всі пригадали, коли вперше мене побачили. Пам’ятаєте?

Холлі здригнулася. Вона пригадала холодну лю­дину, що накинулася на неї на магічному місці в Пів­денній Ірландії. Командир Рут ніколи не забуде, як вибухнув танкер. Фоулі вперше побачив хлопця на записі, коли той вимагав викуп за Холлі. Не дуже приємні спогади.

— Якщо ви зітрете всі спогади про Народ,— про­довжив Артеміс,— я знову можу стати тією ж люди­ною. Ви справді цього хочете?

Таке навіть на думку нікому не спало. Невже за трансформацію Артеміса відповідальні ельфи? І чи будуть вони винні, якщо він знову стане злим?

Холлі повернулася до екрана.

— Чи таке можливе? Артеміс дуже змінився. Чи маємо ми право втручатися?

— Він має слушність,— додав Фоулі.— Ніколи не думав, що скажу таке, але новий хлопець мені навіть подобається.

Рут відкрив на екрані ще одне вікно.

— Ось який рапорт прислало нам Братство пси­хологів. Вони кажуть, що шанси повернення до колишньої особистості мінімальні. Фаул отримає сильний позитивний вплив із боку своєї родини і Батлерів.

— Братство психологів? — хмикнула Холлі.— Ар­гон і його друзі? І коли це ми почали довіряти цим лікарям?

Рут відкрив рота, щоб закричати, але передумав. Не кожного дня таке трапляється.

— Холлі,— майже ніжно сказав він.— Зараз мова йде про майбутнє нашої культури. І майбутнє Арте­міса — то не наша проблема.

Холлі похмуро посміхнулася.

— Ваша правда, отже, ми такі ж погані, як і Люди Бруду.

Командир вирішив повернутися до свого звично­го стилю спілкування.

— Послухай мене, капітане,— гримнув він.— Бути командиром означає приймати складні рішення. А не бути командиром означає стулити пельку і ро­бити те, що тобі наказують. Замесмеризуй цих лю­дей, доки ми не забули, навіщо тут зібралися.

— Так, сер. Як скажете, сер.

Холлі стала навпроти Артеміса і зазирнула йому в очі.

— Прощавай, Холлі. Більше я тебе не побачу, хоча впевнений, що ти мене побачиш.

— Розслабся, Артемісе. Дихай глибше.

Коли Холлі заговорила знову, голос у неї став низьким і хриплим. Гіпнотичний месмер.

— Добре ми попрацювали у Спіро, еге ж?

Артеміс сонно посміхнувся.

— Так. Наша остання пригода. Більше шкоди людям не завдам.

— Як ти прийшов до цього плану?

Артеміс заплющив очі.

— Гадаю, природні здібності. Передаються у Фа­улів із покоління в покоління.

— Думаю, ти зробив усе можливе, аби зберегти спогади про ельфів?

— Майже.

— Що саме ти зробив?

Хлопець посміхнувся.

— Кілька трюків.

— Яких трюків? — наполягала Холлі.

— Це таємниця. Не скажу.

Холлі додала в голос месмера.

— Розкажи, Артемісе. Це лишиться нашою таєм­ницею.

На скроні хлопця запульсувала вена.

— Лишиться між нами? Не скажеш іншим ельфам?

Холлі винувато покосилася на екран. Рут махнув, щоб вона продовжувала.

— Не скажу. Усе лишиться тільки між нами.

— Батлер закопав капсулу в лабіринті.

— І?

— І я послав сам собі листа. Розраховую, що Фо­улі його знайде, і це приспить його пильність.

— Дуже розумно. А чи є щось таке, що він не зна­йде?

Артеміс гордовито посміхнувся.

— Я сховав файли на одному сайті в Інтернеті. Провайдер нагадає мені через шість місяців. Коли я отримаю інформацію, мої спогади, можливо, по­вністю відновляться.

— Щось іще?

— Ні. Цей сайт — наша остання надія. Якщо кен­тавр його знайде, світ ельфів загублений для нас на­завжди.

На екрані замерехтіло зображення Рута.

— Гаразд. Час спливає. Вирубайте їх і стирайте пам’ять. Запишіть увесь процес. Не повірю, що Ар­теміс вийшов із гри, доки сам не побачу.

— Командире, може, й іншим поставити кілька питань?

— Ні, капітане. Фаул сам сказав. Сайт, де зберігають­ся файли,— їхня остання надія. Запускайте програму.

По екрану побігли хвилі перешкод.

— Так, командире,— Холлі повернулася до команди техніків.— Ви чули. До роботи! Сонце зійде за дві години. До того часу ми маємо бути під землею.

Техніки перевірили, чи добре тримаються елек­троди, і дістали три пари окулярів для сну.

— Я це зроблю,— сказала Холлі і взяла у них маски.

Вона надягла одну на Джульєтту, поправила резинку.

— Знаєш,— сказала вона дівчині,— охорона — це бездушний бізнес. У тебе занадто велике серце, щоб цим займатися.

Джульєтта кивнула.

— Спробую це не забути.

Холлі обережно поправила окуляри.

— Я за тобою доглядатиму.

Джульєтта посміхнулася.

— Побачимося уві сні.

Холлі натиснула маленьку кнопку на масці, і че­рез п’ять секунд, завдяки гіпно-вогникам і снодійно­му газу, Джульєтта вже спала.

Наступною була черга Батлера. Технічна команда зробила йому маску більшу, аби резинка трималася на великому черепі.

— Простеж, аби Фоулі не перестарався зі стиран­ням, попросив охоронець.— Я не хочу прокинутися з діркою в голові в чотири десятиліття.

— Не хвилюйся,— заспокоїла його Холлі.— Фоулі знає що робить.

— Добре. Пам’ятай, якщо Народу знадобиться допомога, я завжди готовий.

Холлі натиснула на кнопку.

— Я запам’ятаю,— прошепотіла вона.

Останнім був Артеміс. У замесмеризованому ста­ні він здавався майже спокійним. На лобі не було жодної тривожної зморшки, і якщо не знати Артемі­са, можна було запросто прийняти його за звичай­ного тринадцятирічного людського хлопчика.

Холлі повернулася до Фоулі.

— Ти абсолютно переконаний?

Кентавр знизав плечима.

— А який у мене вибір? Наказ є наказ.

Холлі надягла на Артеміса маску і натиснула на кнопку. Через кілька секунд хлопець відкинувся на спинку стільця. Одразу ж на моніторі за його спиною почали спалахувати слова тексту гном­ського мовою. За часів Фронда гномський текст писався по спіралі. Але від читання таких історій у багатьох ельфів не лишалося нічого, окрім міг­рені.

— Починаємо видалення,— скомандував Фоулі.— Але лишіть копію. Коли матиму кілька тижнів вільного часу, покопаюся, що такого особливого у цьому хлопцеві.

Холлі дивилася на життя Артеміса, що спалахува­ло на екрані зеленими літерами.

— Якось це неправильно,— зауважила вона.— Якщо він знайшов нас один раз, знайде знову. Особ­ливо коли перетвориться на того монстра, яким був.

Фоулі щось вистукував на ергономічній клаві­атурі.

— Може. Але наступного разу ми будемо готові.

Холлі зітхнула.

— Шкода, бо ми стали майже друзями.

Кентавр гмикнув.

— Ага. Якщо можна дружити з гадюкою.

Холлі закрила візор шолома, сховавши очі.

— Звісно, ти маєш рацію. Друзями ми бути не мо­жемо. Нас штовхали одне до одного обставини, і більш нічого.

Фоулі поплескав її по плечу.

— Гарна дівчинка. Тримай вуха пістолетом. Куди це ти?

— До Тари,— відповіла Холлі.— Хочу політати. Подихати свіжим повітрям.

— Ти не отримала дозволу на політ,— заперечив Фоулі.— Рут позбавить тебе значка.

— Чому це? — Холлі надягла крила.— Мені ж не можна тут перебувати, не забув?

І вона полетіла. Зробила петлю у вестибюлі і ви­летіла за поріг, ледь не зачепивши косяк, швидко злетіла в нічне небо. Секунду можна було помилува­тися її темним силуетом на сріблястому тлі повного місяця, а потому вона зникла, переключившись на невидимі частоти захисту.

Фоулі дивився їй услід. Емоційні створіння ті без­крилі ельфи. Саме тому вони найгірші оперативники в Реконі. Усі рішення приймаються через серце. Але Рут ніколи не звільнить Холлі, тому що вона в поліції, як удома. Та й хто іще врятує Народ від Ар­теміса Фаула, коли він їх знову знайде?

Мульч сидів у транспортері та почувався дуже не­щасним. Він спробував сидіти так, щоб не торкатися сидіння, але то було не так уже й легко.

Якщо чесно, справи його були кепські. Навіть піс­ля всього, що він зробив для ЛЕП, його кинуть за ґрати принаймні на десять років. Просто за те, що вкрав золото. І не схоже, щоб йому вдалося втекти. Навколо будуть сталеві й лазерні ґрати аж доти, доки його не довезуть до Небесного міста. А тоді швидкий переїзд до Поліцейської Плази, слухання вироку — і до в’язниці, аж доки борода не посивіє. А вона на­певне посивіє, якщо доведеться хоч п’ять років про­вести без тунелів.

Але надія таки лишалася. Крихітна іскорка надії. Мульч ледь дочекався, коли техніки винесуть із транспортера своє обладнання. Потім повільно від­крив праву долоню і потер скроні вказівним і вели­ким пальцями. Але насправді він читав записку, приховану в долоні,— її передав Артеміс Фаул, коли потиснув руку.

Ми з тобою ще не закінчили,—

було там написано.

Коли повернешся, попроси свого адвоката переві­рити дату на першому ордері на арешт. Коли тебе звільнять, тримай носа подалі від темних справ ро­ків зо два. Потім поверни медальйон мені. Разом нас ніхто не зупинить.

Твій друг і помічник, Артеміс Фаул Другий.

Мульч зім’яв записку. Скрутив її в кульку і сунув до рота. Зуби швидко знищили доказ.

Мульч глибоко вдихнув. Відкорковувати найкра­ще вино з хробаків іще не час. Перегляд справи може зайняти кілька місяців, а може, навіть, і років. Але надія була.

Гном намацав медальйон Артеміса. Разом їх ніхто не зупинить.

ЕПІЛОГ

Щоденник Артеміса Фаула. Диск 1. Розшифровка.

Я вирішив вести щоденник. Власне, дивно, що таке досі не спадало мені на думку. Такий інтелект, як у мене, має лишити документальні свідчення для майбутніх поколінь Фаулів, які можуть скориста­тися моїми геніальними ідеями.

Звісно, з такими документами варто бути обе­режним. Вони можуть виявитися цінними не лише для моїх нащадків, а й для ворожих агентів, що зби­рають докази проти мене.

І навіть більш важливо тримати його в таємни­ці від батька. Він як не свій, відколи втік з Росії. Ду­має лише про благородство і героїзм. У кращому разі, про абстрактні концепції. Наскільки мені відомо, благородство і героїзм не приймають у жодному банку світу. Родинний спадок у моїх руках, і я збе­режу його так, як завжди це робив, за допомогою інтриг і геніальних планів. Більшість із цих планів нелегальні. Втім, усе найкраще є порушенням зако­ну. Справжні прибутки можна знайти в тіні, поза законом.

Однак, поважаючи цінності моїх батьків, я вирі­шив змінити критерії вибору жертв. Екологія лише виграє, якщо збанкрутує кілька корпорацій, тож я вирішив допомогти їм це зробити. Без жертв не обійтися, але сліз буде не так уже й багато. Це не означає, що я став слабким, старомодним Робіном Гудом. Зовсім ні. Я маю намір отримати непоганий прибуток.

Батько не єдиний, хто змінився. Батлер постарі­шав майже за одну ніч. Зовнішність його майже не змінилася, але він став значно повільнішим, хоча й намагається це приховати. Але я його не заміня­тиму. Він був відданим охоронцем, а його поради з безпеки просто безцінні. Може, мене супроводжува­тиме Джульєтта, коли знадобиться справжній за­хист, хоча вона і заявляє, що життя приватного охоронця не для неї. Наступного тижня вона їде до США, щоб спробувати поступити в команду з бо­ротьби. Вона вже навіть вибрала собі псевдонім — Нефритова Принцеса. Лишається сподіватися, що її не візьмуть. Хоча я сумніваюся. Врешті-решт, вона ж Батлер.

Звісно, з деякими справами я можу впоратися і без охоронця. За останні роки я розробив програму, що може перевести кошти з будь-якого банківського ра­хунку на мій. Цю програму потрібно обновляти, щоб бути попереду всіх комп’ютерних злодіїв. За шість місяців з’явиться версія 2.0. Не варто забувати і про мій талант у сфері підробки творів мистецтва. В минулому я віддавав перевагу імпресіоністам, але зараз мене чомусь тягне на фантастичні сюжети на кшталт ельфів, яких зображає Паскаль Ерве у своїй серії «Чарівний ліс». Але я маю притримати ці про­екти на деякий час, бо сьогодні я дізнався, що став жертвою змови.

День почався дивно. Щойно я прокинувся, відчув дивну слабкість. На якусь мить, доки я не розплю­щив очі, мені здалося, що я вже ніколи не захочу ду­мати про гроші. Такого раніше не було. Може, це за­лишки якогось дивного сну, а може, впливають нові позитивні батькові ідеї. Що б там не було, я маю якось подбати, аби в майбутньому такого не повто­рювалося. Тепер, коли батько облишив свої злочинні наміри, надія лише на мене. Я маю триматися обра­ного курсу. Злочин — єдиний шлях для Фаулів. Aurum potests est.

Через кілька хвилин сталося ще одне диво. Я вми­вався, і з одного ока випав мініатюрний предмет. Я ретельно оглянув його в лабораторії і зрозумів, що це напівзруйнована кольорова контактна лінза. Але не проста. Під кольоровим шаром вона має дзеркаль­ний шар. Геніально. Жодних сумнівів, що це робота справжнього професіонала. Але з якою метою її ство­рили? Дивно, але навіть якщо я не знаю, як ця лінза потрапила мені в око, у мене таке відчуття, що від­повідь маю шукати десь у своєму мозку. Вона хова­ється в тіні.

Уявіть мій подив, коли Джульєтта з Батлером також знайшли дзеркальні лінзи у своїх очах. Робо­та така витончена, що я б і сам міг їх зробити, тож нашого таємного добродія не можна недооці­нювати.

Потрібно його відстежити, але без помилок. Не можна пропустити жодної деталі. У Батлера є знайомий у Лімерику, експерт із лінз. Може, він упізнає почерк. Зараз, коли я пишу, Батлер їде до нього.

Отже, в житті Артеміса Фаула Другого почи­нається нова глава. Через кілька днів повертаєть­ся батько зі своїм новим світоглядом. Скоро мене відправлять до школи, де в мене буде зворушливий комп’ютерний центр і ще більш зворушлива лабо­раторія. Мій охоронець застарий для фізичних справ, а невідома особа лишає на мені дивні пред­мети.

Забагато труднощів, подумаєте ви. Пересічний громадянин на моєму місці зачинив би вікна і сховав­ся від світу. Але я не пересічний. Я Артеміс Фаул, останній у злочинній династії Фаулів, і ніхто не змусить мене звернути із цієї стежки. Я знайду того, хто надягнув мені лінзи, і змушу його за все відпові­сти. А коли розберуся із цією проблемою, повернуся до своїх планів. Підніму таку хвилю злочинності, якої світ іще не бачив. Ім’я Артеміса Фаула увійде в історію.

ВІДГУКИ ПРО «АРТЕМІСА ФАУЛА»

Ще ніколи злочинний розум не отримував стільки схвальних відгуків.

«Виграшна комбінація гумору, дії та оригіналь­ності». Sunday Times

«Притягує, немов електромагніт, і не відпускає до останнього слова». Independent

«Саме те, що кожна дитина схоче на Різдво». Guardian

«”Код вічності” завоює світ». Funday Times

«Йон Колфер — такий швидкий і цікавий пись­менник, що моя одинадцятирічна дитина проковтну­ла книжку за день і передала читати своїм одноклас­никам. За два тижні син отримав 34 пакети солодощів за те, що позичив книгу друзям, які не могли дочека­тись, доки батьки придбають їм власного примірни­ка». Daily Mail

«Повно шпигунських штучок, гумору і знаменитої Колферовської дотепності. “Код вічності” не розча­рує легіони фанатів Артеміса». Evening Standard

«Екшн у голлівудському стилі, комічні персонажі та підступні плани». Sunday Herald

«Швидкий перебіг подій, дивна зброя, гноми, що випускають гази, і жарти в стилі Чендлера». Evening Standard

ТРАБЛ Кельп наказав принести кілька прожекто­рів, що лишилися після зйомок, і спрямувати світло на нижній рівень порту. Яскраве світло вихоплюва­ло кожну порошинку, що танцювала в повітрі, і від цього все стало схожим на підводний світ. Командир Рут і капітан Шорт увійшли до приміщення. Візори опущені, зброя напоготові.

— Що скажете про костюм? — запитала Холлі, ав­томатично спостерігаючи за різноманітними дис­плеями з внутрішнього боку візора.

У cтажерів ЛЕП часто виникають труднощі, бо по­грібно розвивати подвійне фокусування та дивитися і на територію, і на екрани шолома. Дуже часто спра­ва закінчувалася так званою «повною вазою», тобто офіцерів ЛЕП просто нудило у власний шолом.

— Непогано,— відповів Рут.— Легенький як пі­р’їнка, і навіть здогадатися не можна, що в нього є крила. Не переказуй мої слова Фоулі, у нього і без того кирпа гнута.

Мені нічого не потрібно переказувати, коман­дире,— пролунав у навушнику голос Фоулі. Колонки були новими, геле-вібраційними, тож відчуття було таке, немов у шоломі сидів сам кентавр,— Я з вами на кожному кроці, стежу із транспортера, звісно.

— Звісно,— сухо кинув Рут.

Ельфи обережно пройшли повз лінію кабінок для перевірки документів. Фоулі запевнив, що безпосе­редньої небезпеки в цій частині терміналу немає, але кентавр уже колись помилявся. А помилка може коштувати життя.

Знімальна група вирішила, що власного пилу в терміналі не вистачає, тож сірої піни набризкали в кожному кутку. Навіть кинули на одну купу бруду голову ляльки. Стіни і ескалатор зачорнили, немов там лишилися сліди від лазерів.

— Нічого собі настріляли,— посміхнувся Рут.

— Трохи перебільшили. Сумніваюся, чи було тоді хоч із десяток пострілів.

Вони пройшли крізь зал посадки і увійшли в зону доків. Транспортер, яким користувалися гобліни для своїх контрабандних операцій, розібрали, і тепер він відпочивав осторонь. Новий транспортер пофарбу­вали блискучою чорною фарбою, щоб він здавався більш зловісним, і на ніс причепили якусь гоблін­ську прикрасу.

— Скільки іще? — сказав Рут у мікрофон.

— Пересилаю план терміналу на ваші шоломи,— відповів Фоулі.

Через секунду на візорах з’явився план. Він трош­ки збивав з пантелику, бо вони, власне, дивилися зверху на самих себе. В приміщенні було три джерела тепла. Два, розташовані майже поряд, повільно про­сувалися до виходу в шахту. Холлі і командир. Третя фігура стаціонарно перебувала на вході в тунель. За кілька метрів від третьої фігури термо-скан ви­світлював усю територію через тепло від Е37.

Вони дійшли до дверей — два метри сталі, що від­діляли вихід у тунель від решти терміналу. Над магнітними рейками колись погойдувалися транспор­тери, чекаючи на свою чергу до виходу в шахту. Двері були зачинені.

— Ти можеш їх відчинити дистанційно, Фоулі?

— Звісно, командире. Мені вдалося абсолютно ге­ніально підключити свою операційну систему до старих комп’ютерів терміналу. І то було не так легко, як здається...

— Повірю тобі на слово,— сказав командир, пе­ребиваючи Фоулі.— Просто натисни кнопку, поки я не вийшов звідси і не набив тобі пельку.

— Деякі речі ніколи не змінюються,— пробурмо­тів Фоулі, натискаючи кнопку.

*

Вхід до тунелю смердів, як бластерна гармата. Зі сте­лі звисали застиглі краплини розплавленої руди, а земля під ногами була потрісканою і ненадійною. Кожен крок лишав глибокий слід на кірці сажі. Тяг­нувся по ній іще один ланцюжок слідів, і вів він до темної постаті, що згорбилася на землі близько шахти.

— Он він,— сказав Рут.

— Побачила.— Холлі навела промінь лазерного світла на тулуб істоти.

— Тримай його,— наказав командир.— Я спуска­юсь.

Рут пішов по тунелю, намагаючись не потрапити під лінію вогню Холлі. Якщо Скален ворухнеться, Холлі доведеться стріляти. Але генерал, якщо то був він, лишався нерухомим. Його повністю прикривав плащ із каптуром.

Командир увімкнув динаміки на шоломі, щоб його можна було почути крізь завивання вітру.

— Гей, ти! Стань обличчям до стіни. Поклади руки за голову.

Фігура не ворухнулася. Холлі так і думала. Рут підступився ближче, тримаючись напоготові, на зі­гнутих колінах, готовий стрибати. Він тицьнув в пле­че істоти «Нейтрино-3000».

— Піднімайся, Скалене.

Легенького поштовху виявилося достатньо, щоб гоблін завалився. Він упав на підлогу тунелю облич­чям догори. Над ним, як сполохані кажани, здійня­лися пластівці сажі. Каптур збився набік, відкривши обличчя і, що найважливіше, очі.

— Це він,— сказав Рут.— Його замесмеризували.

Почервонілі вузькі очі генерала були порожні. Ситуація дуже серйозна, адже тепер зрозуміло, що його втечу спланував хтось інший, і Холлі з Рутом втрапили в пастку.

— Пропоную забиратися звідси,— сказала Хол­лі.— Негайно.

— Ні,— нахилився над гобліном Рут.— Коли вже ми тут, маємо забрати з собою Скалена.

Вільною рукою він схопив гобліна за комір і при­готувався ривком поставити його на ноги. Пізніше Холлі зазначить у своєму звіті, що саме від тієї миті усе пішло геть не так, як мало. Рутина — хоча і трохи дивна — раптом перетворилася на щось жахливе.

— Не чіпай мене, ельфе,— сказав голос. Сичавий гоблінський голос. Голос Скалена. Але як таке може бути? Губи у генерала не ворушилися.

Рут відсахнувся, але опанував себе.

— Що тут відбувається?

Солдатська інтуїція Холлі дзижчала в потилиці.

— Що б то не було, нам це не сподобається. Ході­мо, командире. Просто зараз.

Рут замислився.

— Голос лунає із його грудей.

— Може, операція? — припустила Холлі.— Ході­мо звідси.

Командир нахилився, відкинув плащ Скалена. До грудей генерала була прив’язана металева коробоч­ка. Тридцять на тридцять сантиметрів, з маленьким екраном по центру. На екрані світилося неясне об­личчя. Саме воно і говорило.

— Ага, Джуліусе,— сказало воно голосом Скале­на.— Я знав, що ти прийдеш. Славнозвісне его командира Рута не дозволить йому триматися осторонь. Явна пастка, і ти прийшов прямісінько до неї.

Голос був точно Скаленів, але було щось таке в побудові фраз, у модуляціях... Занадто витончене для гобліна. Витончене і дуже знайоме.

— Ти ще не здогадалася, капітане Шорт? — сказав голос. Тепер він змінився. Перейшов на вищі регіст­ри. Тон уже не був ані чоловічим, ані гоблінським.

«Це говорить жінка,— подумала Холлі.— Жінка, яку я знаю».

На екрані з’явилося обличчя. Прекрасне і зле. Очі аж світилися від ненависті. Обличчя Опал Кобой. Більша частина голови була вкрита пов’язками, але впізнати можна було.

Холлі квапливо заговорила в мікрофон шолома.

— Фоулі, у нас проблема. Опал Кобой на волі. По­вторюю: Опал Кобой на волі. Це пастка. Оточуйте територію, периметр п’ятсот метрів, везіть цілите­лів. Будуть постраждалі.

Обличчя на екрані зареготало, крихітні зуби піксі блиснули, немов перлини.

— Можеш говорити що завгодно, капітане Шорт. Фоулі тебе не чує. Мій прилад блокує передачу даних. І сонний чіп теж, і скан, який, думаю, ви за­пустили до того, як іти сюди. Втім, ваш приятель- кентавр може вас бачити. Я лишила йому його до­рогоцінні камери.

Холлі наблизила зображення Опал. Якщо Фоулі отримає картинку піксі, про все інше він здогада­ється.

Кобой знову розреготалася. Опал явно насоло­джувалася ситуацією.

— Дуже добре, капітане. Ти завжди була розум­ною. Відносно, звісно. Покажеш Фоулі моє обличчя, і він оголосить тривогу. Не хочеться тебе розчарову­вати, Холлі, але прилад зроблено з особливого спла­ву, невидимого для штучного ока. Фоулі не побачить нічого, крім легенького мерехтіння.

Секретний сплав розроблявся для космічних транспортних засобів. Він абсорбував усі хвилі відомих сигналів, людських та ельфійських, тож був вірту­ально невидимим для механічних пристроїв. Його виробництво було неймовірно дорогим. Навіть така невеличка кількість, якою було вкрито апарат Ко­бой, коштувала цілий склад золота.

Рут швидко випрямився.

— Тут усе проти нас, капітане. Виходимо звідси.

Але полегшення Холлі не відчула. Кобой так легко не відпустить. Просто так вони звідси не вийдуть. Якщо Фоулі зміг хакнути комп’ютер, то і Кобой зможе.

Сміх Опал перетворився на істеричний регіт.

— Виходити? Чудова тактика, командире. Вам по­трібно попрацювати над своїм словниковим запа­сом. Що далі? Прикриття?

Холлі відстебнула клапан на рукаві, під яким хо­валася гномська клавіатура. Вона швидко відкрила базу даних ЛЕП, знайшла файли щодо Опал Кобой.

— Опал Кобой,— сказав голос капрала Фронд. У ЛЕП завжди користувалися голосом Лілі Фрод для озвучки інформаційних відео. Вона була гламурною та елегантною, з шовковистими білявими локонами і наманікюреними нігтями дюйм завдовжки, абсо­лютно непридатними для польових умов.— Ворог ЛЕП номер один. Зараз перебуває під наглядом в клі­ніці Дж. Аргона.. Опал Кобой — сертифікований ге­ній. Результати стандартного тесту IQ — 300 балів. Підозри на манію величності і маніакальну одержи­мість. Дослідження зазначають, що Кобой може бути патологічною брехухою і страждати на легку форму шизофренії. За більш детальною інформацією зверніться, будь ласка, до центральної бібліотеки ЛЕП на другому поверсі Поліцейської Плази.

Холлі закрила файл. Одержимий геній і патоло­гічна брехуха. Саме те, що потрібно. Інформація не дуже допомогла. Вона і сама це знала. Опал на свобо­ді, хоче їх убити і виявилася досить розумною, щоб розробити план, як саме це здійснити.

Опал насолоджувалася своїм тріумфом.

— Ви навіть не знаєте, як довго я чекала на цю мить,— сказала піксі й замовкла.— Ні, знаєте. Врешті-решт, саме ви зруйнували мої плани. А тепер я впіймала вас обох.

Холлі була спантеличена. Може, Опал і має сер­йозні проблеми з психікою, але її аж ніяк не можна прийняти за дурну. До чого всі ці розмови? Від чого вона намагається їх відволікти?

Така сама думка майнула і у Рута.

— Холлі! Двері!

Холлі швидко обернулася і побачила, як почали зачинятися двері. Ще трохи, і вони будуть повністю відрізані від ЛЕП, а їхня доля цілком залежатиме від Опал Кобой.

Холлі прицілилася в магнітні ролики на верхній планці дверей, зробила один за одним кілька пострі­лів із «Нейтрино». Двері смикнулися, але не зупи­нилися. Двоє роликів вилетіли, але рушійна сила масивної плити все одно тримала їх на місці. З лихо­вісним гуркотом двері зачинилися.

— Нарешті ми одні,— сказала Опал голосом не­винної ельфійки-студентки на першому побаченні.

Рут наставив зброю на прилад, прилаштований до грудей Скалена, немов це могло хоч якось зашко­дити Кобой.

— Чого ти хочеш? — запитав він.

— Ти знаєш,чого я хочу,— відповіла Опал.— Пи­тання в тому, як мені це отримати? Який вид помсти задовольнить мене більше? Звісно, ви обидва помре­те, але цього недостатньо. Мені хочеться, аби ви страждали, як я, скомпрометовані та знехтувані. Принаймні, хтось один. Іншого принесу в жертву. Байдуже кого.

Рут відступив до бластових дверей, помахав ру­кою Холлі, щоб та підійшла.

— Варіанти? — прошепотів він, повернувшись спиною до приладу Кобой.

Холлі підняла візора, витерла з лоба піт. Шолом був обладнаний кондиціонером, але іноді піт не мав жодного відношення до температури.

— Ми повинні вибратися звідси,— відповіла вона.— Шахта — єдиний вихід.

Рут кивнув.

— Згоден. Піднімемося вгору, щоб вийти поза межі дії блокатора сигналів Кобой і викличемо ма­йора Кельпа.

— А Скален? Він замесмеризований до безтями і сам про себе не подбає. Якщо ми втечемо, Опал прибере його як свідка.

Така вже злодійська логіка. Ті, хто воліють підко­рити світ, не гидують і тим, щоб прибрати зі свого шляху собі подібних.

Рут аж загарчав.

— Мало того, що ми через гобліна вскочили в таку халепу, так тепер іще і спасати його! Беремо Скалена із собою. Стрільни кілька разів в оту коробочку у нього на грудях, і коли вона перестане дзижчати, я перекину генерала через плече, і поліземо до Е37.

— Зрозуміло,— сказала Холлі, переводячи на­стройки зброї на мінімум.

Частина заряду потрапить і до Скалена, але за­вдасть шкоди не більше, ніж пересушені на кілька хвилин зіниці.

— Не звертай уваги на піксі. Що б вона там не го­ворила, роби свою справу.

— Так, сер.

Рут кілька разів глибоко вдихнув. Холлі навіть за­спокоїлася, коли побачила, що командир хвилюєть­ся не менше за неї.

— Гаразд. Починаємо.

Обидва ельфи повернулися і швидко кинулися до непритомного гобліна.

— Ми придумали якийсь планчик? — глузливо запитала Кобой з маленького екрана.— Щось ге­ніальне, сподіваюсь. Щось таке, чого я не передба­чила?

Похмура Холлі намагалася не прислухатися до її слів, але вони все одно проникали в мозок. Щось гені­альне? Навряд чи. Просто зараз це єдиний варіант. Щось таке, що Кобой не передбачила? Сумнівно. Опал могла цілий рік до цього готуватися. Чи не станеться так, що вони робитимуть саме те, що їй потрібно?

— Сер...— почала Холлі, але Рут уже зайняв по­зицію біля Скалена.

Холлі випустила в маленький екран шість зарядів. Усі шість потрапили в піксельне зображення Кобой. Її обличчя зникло за шквалом перешкод. Між мета­левими частинами проскочили іскри, з динаміків повалив кислотний дим.

Рут затримався на мить, чекаючи, коли розподі­литься заряд, і схопив Скалена за плечі.

Нічого не сталося.

«Я помилялася,— подумала Холлі, видихнувши. Вона навіть і не усвідомлювала, що затримала подих.— Я помилялася, дякувати богам. Опал не має плану». Але це було не так, і Холлі сама тому не вірила.

Коробочка на грудях у Скалена була прикріплена окто-ланцюгами. Таку систему з восьми телескопіч­них кабелів часто використовували в ЛЕП, щоб утримувати небезпечних злочинців. Замикати і від­микати замок можна було дистанційно, і коли лан­цюги були вже замкнуті, відімкнути їх можна було або з пульта, або точильником. Щойно Рут нахилив­ся, окто-ланцюги клацнули і захлеснулися навколо командира, звільнивши Скалена. Коробочка опини­лися на грудях Рута.

На зворотному боці приладу з’явилося обличчя Кобой.

— Командире Рут,— сказала вона, аж задиха­ючись від люті,— схоже, тепер ти жертва.

— Дарвіт! — вилаявся Рут і стукнув прилад руко­яткою пістолета.

Кабелі стиснулися ще більше, і Рут уже ледь міг дихати. Холлі почула, як хруснуло кілька ребер. Ко­мандир ледь утримався на ногах. На його торсі за­танцювали магічні сині іскорки, автоматично зцілю­ючи переламані кістки.

Холлі кинулася на допомогу, але не встигла на­віть добігти до командира, як прилад гарячково за­пікав. Чим ближче вона підходила, тим голосніше він пікав.

— Не підходь,— гаркнув Рут.— Не підходь. Це спусковий механізм.

Холлі зупинилася і у відчаї ударила кулаком пові­тря. Рут має рацію. Вона вже чула про спускові ме­ханізми наближення. Гноми використовують їх у шахтах. Закладають у тунель вибухівку, активують спусковий механізм і кидають із небезпечної відста­ні камінь.

На екрані знову з’явилося обличчя Опал.

— Послухайся Джуліуса, капітане Шорт,— пора­дила піксі.— Саме зараз варто бути дуже обережни­ми. Твій командир має слушність: сигнал, який ти чуєш,— дійсно спусковий механізм. Підійдеш за­близько, і його рознесе на шматки вибуховим гелем, що міститься всередині металевої коробки.

— Припини читати лекції та скажи, що тобі по­трібно,— рикнув Рут.

— Ну ж бо, командире! Терпіння. Твоїм хвилю­ванням скоро край. Власне, вони вже скінчилися, тож чому б тобі просто не почекати, доки сплинуть твої останні секунди?

Холлі обійшла командира, намагаючись не при­скорити пікання таймера, стала спиною до шахти.

— Вихід існує, командире,— сказала вона,— Мені просто потрібно подумати. Хвилину, щоб усе обмір­кувати.

— Дозволь мені допомогти усе обміркувати,— глузливо сказала Кобой, і лють спотворила її дитяче личко.— Твої приятелі зараз намагаються пробити­ся сюди з допомогою лазерів, але, звісно, вони не встигнуть. І б’юся об заклад, що мій старий одно­кашник Фоулі прилип до відео-екрана. Що ж він там бачить? Бачить свою приятельку Холлі Шорт, яка наставила пістолета на свого командира. Навіщо вона це зробила?

— Фоулі про все здогадається,— сказав Рут.— Він уже тебе перемагав.

Опал зміцнила хватку опто-кабелів, змусивши ко­мандира впасти на коліна.

— Може, і здогадається. Якщо матиме час. Але вам не пощастило, час майже вийшов.

На Рутових грудях засвітилися цифри. Усього дві. Шість і нуль. Шістдесят секунд.

— Одна хвилина життя, командире. Як почува­єшся?

Цифри ожили.

Цокання, пікання і знущання Опал впивалися в мозок Холлі.

— Вимкни, Кобой. Вимкни або, присягаюся, я...

Опал розреготалася. Регіт луною прокотився по тунелю, немов звідти неслося скреготіння гарпій.

— А то що? Що саме ти зробиш? Помреш поруч із командиром?

Знову хруст. Іще кілька ребер зламалося. Блакитні іскорки закрутилися по тілу Рута, немов зірки в ура­гані.

— Іди,— прогарчав він,— Холлі, я наказую тобі покинути мене.

— З усією до вас повагою, командире,— не можу. Це іще не кінець.

— Сорок вісім,— радісно проспівала Опал.— Со­рок сім.

— Холлі! Іди!

— Я б послухалася на твоєму місці,— сказала Ко­бой.— На кону інші життя. Рут уже мертвий, чому б не врятувати того, кого ще можна?

Холлі застогнала. Ще одне невідоме у такому складному рівнянні.

— Кого я можу врятувати? Хто в небезпеці?

— Ніхто, хто є дійсно важливим. Так, двійко Лю­дей Бруду.

«Звісно,— подумала Холлі.— Артеміс і Батлер. Іще двоє, які перешкодили планам Кобой».

— Що ти наробила, Опал? — вигукнула Холлі, на­магаючись перекричати цокотіння спускового меха­нізму і завивання вітру.

Кобой надула губки, немов дитина, яка завинила.

— Боюся, через мене твої друзі-люди вскочили в халепу. Саме зараз вони крадуть пакуночок із «Міжнародного банку» в Мюнхені. Такий собі не­величкий подаруночок від мене. Якщо юний Фаул такий розумний, яким усі його вважають, пакунка він не відкриє, аж допоки не дістанеться до свого номера в готелі «Кронскі». Там він перевірить, чи немає ще яких пасток. І тут спрацює біо-бомба, і «бай-бай, на­докучливі люди». Можеш лишатися тут, щоб потім усе пояснити. Гадаю, за кілька годин зможеш виправдати­ся перед трибуналом. Або можеш урятувати друзів.

У Холлі голова пішла обертом. Командир, Арте­міс, Батлер. Усі от-от загинуть. Як вона може вряту­вати всіх? Виходу немає.

— Я полюватиму на тебе, Кобой. Де б ти не була, ніде на цій планеті ти не будеш у безпеці.

— Скільки отрути! А якщо я дам тобі підказку? Маленький шанс виграти?

Рут стояв навколішках, із куточка рота точилася кров. Блакитні іскорки зникли — його магія скінчи­лася.

— Це пастка,— видихнув він, морщачись від кож­ного складу.— Не дозволь надурити себе ще раз.

— Тридцять,— сказала Кобой,— Двадцять дев’ять.

Шолом раптом став затісний.

— Гаразд, гаразд, Кобой. Кажи швидко. Як можна врятувати командира?

Опал театрально повільно набрала повітря.

— На приладі. Там така мила плямочка. Два сан­тиметри діаметром. Червона точка під екраном. Якщо вдарити туди з боку спускового механізму, можна перевантажити систему. Якщо схибиш хоч на волосинку, вибухне гель. Шанс дуже малий, але й він більше, ніж той, що ти мені лишила, Холлі Шорт.

Холлі стиснула зуби.

— Ти брешеш. Навіщо тобі давати мені шанс?

— Не стріляй,— напрочуд спокійно сказав Рут.— Просто іди звідси. Врятуй Артеміса. Це останній мій наказ тобі, капітане. Навіть не думай його ігнорувати.

Але Холлі немов опинилася під товщею води. Усе навколо уповільнилося і наче розтеклося.

— Я не маю вибору, Джуліусе.

Рут спохмурнів.

— Не називай мене Джуліусом! Ти завжди так ро­биш, коли хочеш зробити по-своєму. Врятуй, Арте­міса, Холлі. Врятуй його!

Холлі примружила одне око, прицілилася. Лазер­ний приціл був не таким точним. Вона і без нього впорається.

— Артеміса я врятую потім,— сказала вона.

Потім зробила глибокий вдих, затримала повітря і натиснула на курок.

Холлі влучила в червону пляму. Вона точно це знала. Заряд розподілився по приладу, на металевій поверхні немов вогонь спалахнув.

— Я влучила,— крикнула вона зображенню Опал.— Я влучила в червону точку.

Кобой знизала плечима.

— Не знаю. Мабуть, таки на соту долю міліметра схибила. Не пощастило. Я була щирою.

— Ні! — скрикнула Холлі.

Спусковий механізм на Рутових грудях зацокав скоріше, замерехтіли цифри. Лишилося кілька се­кунд.

Командир підвівся, підняв візор шолома. Очі в нього були спокійними і безстрашними. Він з ніж­ністю посміхнувся Холлі. І в тій посмішці не було ні­якого звинувачення. У нього навіть щоки не почер­воніли.

— Будь щасливою,— сказав він, і в центрі грудей у нього спалахнуло помаранчеве полум’я.

Вибух усмоктав повітря із тунелю, вимагаючи кисню. Різнокольорові пасма вогню зметнулися вго­ру, немов пір’я птахів під час бійки. Ударною хвилею Холлі відкинуло до стіни. В костюмі полопалися во­локна, перевантажені високою температурою і тис­ком. Циліндрична камера на шоломі вискочила зі свого пазу і покотилася до Е37.

Холлі теж потягнуло в тунель, кидаючи в різні боки, немов гілочку на вітру. Щойно пролунав ви­бух, у навушниках автоматично відкрилися захисні глушники звуків. Командир зник у полум’яній кулі. Його більш нема, жодних сумнів. Навіть магія йому б не допомогла. Буває таке, чого не можна виправити.

Усе розташоване біля входу в тунель, включаючи Рута і Скалена, перетворилося на хмару шрапнелі й пилу, маленькі часточки рикошетили від стін туне­лю. Хмара посунулася в бік найменшого опору, тоб­то, слідом за Холлі. Вона ледь устигла активувати крила і піднятися на кілька метрів, як шрапнель про­била діру в стіні під нею.

Холлі зазирнула у величезний тунель. Шолом сповнився звуками її власного дихання. Командир загинув. Повірити не можна. Отак просто, через примху мстивої піксі. Чи була та точка на приладі? Чи вона дійсно схибила? Може, вона ніколи і не ді­знається. Але спостерігачі ЛЕП подумають, що то вона пристрелила свого командира.

Холлі подивилася вниз. Під нею до земної кори опускалося те, що лишилося після вибуху. Уламки наближалися до вируючої магми, спалахували від жари. Усе, що лишилося від Джуліуса Рута, було кремовано. На якусь мить мікроскопічні часточки спа­лахнули золотом і бронзою, немов зірки, що падають на землю.

Холлі повисіла так кілька хвилин, намагаючись усвідомити, що сталося. Не змогла. Надто жахливо. Тож вона заморозила біль і провину, лишивши їх на потім. Зараз вона мала виконати наказ. І вона його виконає, навіть якщо це буде останнім, що вона зро­бить, бо це останній наказ Джуліуса Рута.

Холлі збільшила потужність крил і полетіла вго­ру. Потрібно врятувати Людей Бруду.

Короткі зустрічі 3...

Батлером

Якщо чесно, Батлер мене пригнічує. Є в ньому щось таке. Важко навіть зрозуміти, що саме. Але по­тім стає ясно. Він же величезний. Говорити з ним — все одно що вийти на ринг проти професійного бор­ця. Це голова на могутніх плечах. Вона такої самої форми і кольору, що й велетенський кокосовий го­ріх. Чи чули ви, як кажуть, що на обличчі у людини відбивається все її життя? У Батлера воно відбилося буквально. Стільки ґуль та шрамів. Якось я про це йому сказав. «Якщо ти такий вправний,— сказав я,— як сталося, що тебе стільки били?» Він лише глянув на мене своїми маленькими пронизливими очима і сказав: «Нехай мене б’ють, але Артеміса навіть і пальцем не зачеплять».

Ці слова аж ніяк не можна вважати погрозою. Але чомусь у мене зникло бажання навіть по спині Арте­міса поплескати. Раптом Батлер щось не те подумає.

Оглавление

ПРОЛОГ

ГЛАВА 1: КУБ

ГЛАВА 2: ІЗОЛЯЦІЯ

ГЛАВА 3: НА КРИЗІ

ГЛАВА 4: СІМЕЙНИЙ БІЗНЕС

ГЛАВА 5: МЕТАЛЕВИЙ ЧОЛОВІК І МАВПА

ГЛАВА 6: НАПАД НА МАЄТОК ФАУЛІВ

ГЛАВА 7: НАЙКРАЩІ ПЛАНИ

ГЛАВА 8: НА ГАЧКУ

ГЛАВА 9: ПРИВИДИ В МАШИНІ

глава 10: ПАЛЬЦІ

ГЛАВА 11: ЛЮДИНА-НЕВИДИМКА

ГЛАВА 12: СТИРАННЯ ПАМ’ЯТІ

ЕПІЛОГ

ВІДГУКИ ПРО «АРТЕМІСА ФАУЛА»

Короткі зустрічі 3...