Астра [Олександр Михед] (fb2) читать постранично


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

Олександр Михед АСТРА

[психотрилер]

Чи знаєш ти, що таке справжній катарсис?

Якщо ти тримаєш цю книгу в руках,

то вже знаєш, що я вбив їх усіх.

Знищив святі мощі Великих мерців.

Увігнав кілок у їхні розкладені, червиві серця.

Так, я той скажений українець-маніяк,

який те все накоїв.

Але чи готовий ти пройти цей шлях до кінця?

І дізнатися, що таке справжній катарсис?

Це наша з тобою історія.  

Частина I. Per Aspera

25

Ця історія почалася за тисячі кілометрів і сотні днів від цього місця, від сьогодні. Все почалося з тієї вечірки Галі Макогон, моєї однокурсниці. Того разу святкували її переїзд у нові апартаменти на Печерську.

Лютневий мороз паралізував тіло. Сніг засипав вибоїни столичних кривих доріг. Примарні фігури городян вигулькували у сніжній віхолі. Де-не-де проглядалися фігурки дітей у дутих куртяках, що нагадували маленькі опудала з розставленими навсібіч руками.

Вечірка, як і будь-які зустрічі однокласників чи однокурсників, перетворилася на змагання статусами. За примовляннями «як-я-рада-вас-усіх-бачити» ховалося «подивіться-яка-в-мене-шуба». Дивлячись на Галю, кожен із нас міг сам переконатися, що є велика різниця між нашими статусами у фейсбуку та чотирикімнатною квартирою на бульварі Лесі Українки.

Нам представили Жору, «партнера» Галі. І партнера Жори по бізнесу — Гєну. Жора і Гєна цілком скидалися на типових анекдотичних багатіїв. Однак їхні манери і сама розмова були зовсім іншими.

Після кількох келихів «Мартіні» по 100 Галя почала матюкатися, і крізь її правильну російську пробивались «елєктричні» розряди рідної поліської говірки. І нам було якось особливо соромно перед Жорою і Гєною. Вони ж, натомість, не звертали на нас жодної уваги.

Я краєм ока намагався спостерігати за Жорою і Гєною.

— Як два голубки. Я уже начинаю ревновать, — підійшла Галя і прошепотіла на вухо.

— Тобто?

— Вот тебе и тобто. Они-то познакомились всего месяц назад. На своем этом семинаре. И Жорик совсем поменялся.

— На якому семінарі, Галю? Про що ти?

— Давай, спроси у них сам.

Вона взяла мене під руку і підвела до чоловіків.

— Жора, Гена. Это Виктор. Он у нас всегда в группе задротом был. За умного самого типа. Щас бизнес как раз свой начинает. Короче, вам будет о чем поговорить. Пока Леха бутылку не принесет.

— Георгій, для всіх Жора.

— Геннадій. І для всіх Гєна, — посміхнувся Гєна. — Віктор?

— Так. Віктор Варецький.

— Чудне поєднання. «Ер» так і ріже, — сказав Жора.

Гєна знову посміхнувся.

— Це мені часто кажуть.

— Галя каже, ви починаєте свій бізнес?

— Стоп. А це не вам вона тоді допомагала? — посмішка Жори ставала ширшою.

— Так. Усе правильно. Це я. І Галя мені дуже допомогла.

І я не завжди був убивцею живих мерців.


***
Події й деталі моєї скромної біографії, сподіваюся, можна буде відновити за публікаціями, які незабаром з’являться. Від «Газети по-українськи» до «New York Times». Гадаю, серед іншого там точно буде таке:

Віктор Варецький, одноліток чорнобильської катастрофи. Дитя, що мутувало разом із радянською системою і примарною незалежною країною.

Мати — Варецька Ніна Анатоліївна — 1955 р. народження. Бібліотекар районної бібліотеки.

Батько — Варецький Віталій (?) Вікторович (?) — рік народження не відомий. Рід діяльності — не відомий. Місце перебування — не відоме.

Але це все тоді не цікавило Жору і Гєну.

Про це вони все одно дуже скоро дізналися самі.


***
— То який бізнес ви запускаєте?

— Це приватні курси. Будемо викладати іноземні мови.

Жора посміхнувся.

— Давай, Вікторе, розкажи Гєні, як якісно запускати стартап.

Гєна здивовано глянув на Жору і на мене. І приготувався слухати.


***
Кілька років після закінчення університету промайнули в незрозумілому напрямку. Пошук новин для сайту новин, копі-паст, копі-паст, кожен день — близнюк попереднього, переклад через гугл і мінімальна редакторська правка — той професійний максимум, на який може розраховувати випускник філології зі спеціальністю «слов’янська філологія». Можливість дивитися фільми Кустуриці без перекладу ще не була запорукою прожиткового мінімуму.

Поступово приходила необхідність вибору. Або далі вигадувати карколомні заголовки тупих новин із сексуальним підтекстом, або спробувати щось нове.

Був останній місяць літа. Мама все одно лишалася в селі у дідуся. Її бібліотека знов отримала гроші від Євросоюзу на «модернізацію та можливість адаптації до нових умов». І жодні міжнародні конгреси та спільні