Покійник «по-флотському» [Валерій і Наталя Лапікури] (fb2) читать постранично, страница - 3

автора: У розповідях Олекси Сироти діяли конкретні люди, які мали свої імена, звання та посади. Зі зрозумілих причин замість цього я вживаю псевдоніми: «Старий», «Полковник» (або «Полкан»), «Комісар», «Отой з Бугра» тощо. В даному випадку Старий — то справді немолодий уже офіцер міліціі, підполковник, колишній начальник розшуку. На момент служби Олекси Сироти його понизили до заступника начальника. Підвела відсутність вищої освіти. Нові часи, нові вимоги, нові віники. Фігурує також як «Підполковник».

Олекса Сирота:

«Оцьому дурневі з Камчатки, — каже Старий, — ще пощастило. Ну, поїсть якийсь час навстоячки, поспить на животі, не покупається в морі. Щоправда, користуватись унітазом буде важкувато. Але то вже його проблеми. Сам винен. Міг би до Одеси потерпіти. А міг би і не по дупі одержати. У мене після війни була схожа історія, по розшуку. Це я тоді тільки лейтенанта одержав. На ті роки, як хто чув від батьків, увесь Київ був одна суцільна «комуналка». Окрему квартиру давали, як Героя Радянського Союзу — навіть не кожному сотому. І от уявіть таку собі пару. Він молодий, красивий, розумний, зарплата велика, машина службова, а головне — ОКРЕМА квартира. Щоправда, на першому поверсі, але хто тоді на такі дрібниці зважав. Дружина молода, молодша за нього, бо він уже встиг і повоювати, і покомандувати, а вона після школи. Теж дуже гарна і не працює. Бо у чоловіка зарплата велика і він дружину дуже любить. І нічого, крім неї, не бачить. А на лавочці під парадним, як водиться, цілісінькі дні просиджують народні месниці. Старі, страшні, самотні, нікому й за гроші не потрібні.

І от одна із цих старих-страшних щоразу зачіпає щасливого закоханого:

— От ви усе працюєте, працюєте, а молода жінка вдома сидить. От ви перевірте, чим вона без вас займається. Мало що…

І отак щовечора: «От ви подумайте, от ви перевірте».

Інший би посміявся чи послав подалі. А наш начальник був ревнивий, як циган. Все мовчки вилицями грав. І догрався. Одного вечора підходить він до свого під'їзду, а та чорнорота вже аж підскакує від нетерпіння:

— От ви й допрацювались! Я ж вам казала — не треба жінку вдома одну залишать! Тепер дивіться.

Чоловік глянув (а вдома світло горить, фіранки прозорі — видно все) і отетерів. За столом сидить його кохана, навпроти, спиною до вікна, якийсь незнайомий чоловік, і до нього жінка щось дуже лагідне щебече. Бо мало того, що посміхається, а ще й руку погладила. У ревнивого в очах потемніло, увірвався в квартиру, схопив сокиру і рубанув по голові і дружину, і гостя. Викликав нас. Отут все і з'ясувалося: то не коханець, а жінчин брат був, котрий у Німеччині служив. Оце приїхав до єдиної сестри з швагром познайомитись. І «познайомився».

Загальний веселий настрій після розповіді Старого здимів. Промовчали добряче, а потім Підполковник додав:

— Я отій чорноротій строк таки припаяв — за підбурювання до вбивства. Вона так нічого й не зрозуміла, все тринділа і на суді, і на слідстві: «А до чого тут я?» Той ревнивий бідолаха «вишки» не заробив, бо в ті роки її тільки «ворогам народу» давали. Але, кажуть, що його з Лук'янівки прямісінько в Павлівську перевезли. А вам, хлопці, мораль, як у тій байці: ніколи, ні за яких обставин, не поспішайте вискакувати, мов голі курви з кропиви.

Це у кого там ще на всі випадки життя була «аналогічна ситуація»? У бравого вояка Швей-ка? Н-да, наша служба такі аналоги підкидає, куди твоєму Гашеку. Бо оце відсміялися ми після історії з пательнею, Старого послухали, аж тут викликає мене Полковник. До себе. А це означає, що мені нічого доброго не світить. Бо коли світить, то він до мене у кабінетик сам заходить. Начальник у нас демократ. І простий, як правда. Або Ленін з ходоками.

Заходжу, доповідаю. На столі у Полковника кримінальна справа лежить. Вже «тепліше». Біля вікна — Комісар. На Святу Софію дивиться і в носі длубає. Може, це «гаряче», а може просто замполіт до начальника у своїх справах забіг. А мені, насправді, знову довірять вигрібати те, що лягаві з райвідділу перепартачили і нам підкинули.

— Сирота, — каже мені начальник, — це ви цікавились, коли нам царя відновлять?

Усе! Доляпався! Настукали! Хто мене за язика смикав? Стояли усі разом в коридорі, курили, теревенили про політику. Тут саме в армії звання «прапорщик» відновили, я й пожартував: «А коли ж це, гаспада афіцери, нам і царя відновлять?» Поінформувала якась сволота кого треба і де треба.

Втрачати нічого, я і ляпнув:

— Гадаю, товаришу полковник, що не раніше 2013-го року, до чотирьохсотріччя дому Романових!

Начальник зареготав, Комісар смиконувся. Але Полковник його жестом зупинив:

— Без дискусій, у нас не збори! Беріть, Сирота, оцю папочку і працюйте. У мене таке враження, що надалі вам на тему прапорщиків жартувати розхочеться.

Повернувся я до себе, розкрив папочку: на першій сторінці свіженька фотографія потерпілого. Мордяка, хоч пацюки бий, а на плечах погони прапорщика! Наврочив…

Коли я вліз у саму суть справи,