Гаспид і Маргарита [Галина Тимофіївна Тарасюк] (fb2) читать постранично, страница - 3

голубому тлі і прибита справа біля входу, сподобалась безнадійно безідейному Кібчику. Алкогольна душа його стрепенулась і затужила за чимось високим і патріотичним. Окрилений неждано цією світлою тугою, Кібчик переступив поріг і опинився в темнуватому холі, заставленому столами і стелажами з книгами. Через ці книги і старого, вусатого і тим дуже схожого на козака консьєржа, який перепинив йому дорогу, Кібчик зразу заповажав «Народну ідею». Суворий і неприступний козак-консьєрж, дізнавшись про причину Кібчикового візиту, пом'якшав, сказавши, що Хазяїна нема на роботі, але й не треба, бо вирішує все Хазяйка, яка сидить в кабінеті на другому поверсі, по сходах вгору.

На відміну від «Народної ідеї», її Хазяйка не дуже сподобалась Кібчику. «Відьма, як пить дать, відьма, ще й до того крепко зла», – думав, плутано пояснюючи жовтоокій, як змія, жінці невизначеного віку, чого він сюди забрів. Витягнувши, мов на допиті, з охлялого Кібчика всі зізнання про його нехитре життя-буття, жінка сказала, що бере його на роботу помічником завгоспа поки що з іспитовим строком, але жити і робити він буде на дачі. Звісно, тихо і скромно. А не дай Боже що… І так промовисто видивилась на Кібчика, що спаралізувала його своїм жовтим зміїним поглядом навіки.

Назавтра бездомного Кібчика транспортували в шикарному «BMW» і в супроводі Хазяйки в краї, про які він чув краєм вуха, але ніколи не бачив, бо туди таких, як він, не пускала охорона при шлагбаумі. Бідному Кібчикові спочатку здалося, що він спить або в рай попав: така розкіш і порядок панували в дачному містечку. Йому, змужнілому в хрущобах Борщагівки, вічно бездомному, здавалось, що рай тим-то й рай, що там усі живуть у казкових теремочках, обсаджених пишними квітами.

РАЙ

Там, куди його привезли, дачі ще не було. Її тільки будували. Дуже спішно, навіть поночі, при світлі ліхтаря, і дуже завзяті хлопці, видно, палкі патріоти, і, видно, гуцули, бо розмовляли лиш українською мовою і співали, повечерявши, таких пісень, яких російськомовний житель столичної околиці Кібчик ніколи не чув. Кілька тижнів Кібчик був у гуцулів «старшим куди пішлють», спав з ними покотом в гаражі, слухав їхні бесіди і переймався народною ідеєю. Коли ж гуцули, добудувавши дачу і порахувавши зароблені долари, від'їхали у свої гори, Кібчик був готовий служити не лиш ідеї, а й хазяям дачі. Скоро він перетворився на сторожового пса, покоївку, садівника, сантехніка, вантажника, головного спеца в справах шашличних і святого Петра, себто того, в кого ключі від брами до раю.

ХАЗЯЙКА

… Хазяйка дивилася на Кібчика, мов кібець на курча. Згори вниз. Останнім часом Кібчик її дратував. Останнім часом її пильне око в цій безсловесній покірній тварині завважило… внутрішній спротив. І то – кому?! Їй, його рятівниці. Тій, що на свій страх і ризик приютила його, дала шмат хліба і до хліба, дах над головою! Її не проведеш. Вона чітко бачила, як на її різкий окрик зігнута вутла спина наймита конвульсивно вирівнюється, як від удару, і в полохких пташиних очах зблискують вовчі вогники. І цей покидьок її ненавидить. І цей… Заздрить, певно, пиячисько, на її статки, на її становище… І підленько-тихенько втішається-насміхається над їхніми з Миколою скандалами, ще й підслуховує, черва болотна… Спостерігає за нею, вистежує… Знає її всі секрети, чекає, щоб вирватись на свободу і рознести сморід по всій Іванівській… Підлий раб…

І це ж треба, щоб вона, та, що горло рвала за демократію і свободу, на десятому році цієї демократії і свободи, нарешті зрозуміла, що все це – бридня, бо ніякої рівності не може бути, бо один народжується паном, а другий – наймитом, і не пан робить наймита наймитом, а наймит пана – паном.

БАБА АРЕХТА

«Не хочеш бути наймитом – будь паном! будь паном! будь паном!.. – Під склепінням черепа відлунює ударами батога наука баби Арехти.

У п'ятирічному віці відвезли її батьки, яким було по молодості літ не до неї, в глухе пригірське село до баби по татові і забули до повноліття. Хазяйка пам'ятала, як, побачивши вперше онуку, баба Арехта довго вдивлялась в неї жовтими недобрими очима, а далі спитала: «Кум те кяме?».

– Мамо, вона не знає ні по-волоськи, ні по-ромському, – сказав бабі тато. – Говори з нею по-людськи, як усі. А звати її – Людмила.

Коли тато з мамою поїхали у свій город, баба Арехта сказала по-людськи:

– Що за м'я таке – Людмила? На сім світі сам собі не милий, не те що людям… Проте… звися собі як хочеш, а для баби будеш Маргариткою. Є така дрібонька квіточка із золотим очком… Росте вона на циганських толоках, о-о-он на тих горбах, за селом, де колись цигани табором ставали…

Скоро Людця пізнала і золотооку біло-рожеву квіточку, і толоки, лиш до циганських таборів її баба не підпускала на гарматний постріл. Людця бабу слухала, бо дуже боялася. Боялася її крутого норову, важкої руки, відлюдькуватості. Село теж бабу боялося. Коли вони йшли вулицею, велика й маленька,