Інший вид [Алла Сєрова] (fb2) читать постранично, страница - 3

господарями. Гадаю, два тижні — не задовгий термін, якщо і будуть якісь незручності, то — мінімальні. Є питання?

— Звісно, є, — Катя важко підвелася з-за столу. — Антоне Вікторовичу, як же так? Їхати бозна-куди, а з харчуванням справа не вирішена? Які товарні чеки в такій глушині, ну хоч самі подумайте?

«Твоїх запасів жиру на рік вистачить, свиня ти годована! — Пастушенко критично оглядає огрядну Катину постать. — Хто про що, а ця про кендюх».

— Я гадаю, з голоду ви там не помрете. В навколишніх селах за символічну плату вас будуть харчувати, я вас запевняю. Орест Іванович про все подбає. Ще питання?

— Коли виїжджаємо? — Мар’ян відірвався від споглядання краєвиду за вікном.

— Домовитеся з Орестом Івановичем. Я гадаю, у кожного з вас є нагальні справи, які ви хотіли б залагодити до від’їзду. Зараз прийде Орест Іванович, поговорите докладніше. А ось і він, до речі.

До аудиторії швидким кроком зайшов молодик. Дев’яносто дев’ять відсотків студенток і аспіранток хоч раз, та фантазували на тему Ореста. Високий і гінкий, з широким розумним чолом, упертим підборіддям і великими чорними очима, він був схожий на італійського мафіозі з гангстерського фільму. Через свою колоритну зовнішність Орест Страдомський вже не раз потрапляв у халепу, але вдачі він був цілком мирної, фанатично займався наукою і, поховавши себе в товстих фоліантах, нічого навкруги не бачив.

«Хоч як дивно, та всі вони одне одного варті, — декан впіймав себе на бузувірській думці і подумки розсміявся. — Їм усім буде корисно побути разом. Вони скроєні за одним зразком — усі, і Орест також. Ні, навмисно таке важко зробити. Оце компанія — в усіх наче аутизм».

— Отож, я вас залишаю, — пан професор рвучко підвівся, відчуваючи, що йому важко в такому товаристві. — Якщо будуть якісь проблеми — одразу до мене.

Хряснули двері, і знову запала тиша. Орест розгублено озирнувся. На нього ніхто не дивився. Хтось визирав у вікно, хтось розглядав написи на партах, хтось копирсався в надрах сумочок. Орест розуміє, що треба щось сказати просто зараз, а ці обличчя йому наче знайомі — цілий рік він вів на першому курсі семінарські заняття, хвилюючи уяву студенток. Якби він тільки знав, до яких краєвидів його приміряли еротичні фантазії більшості з них. Утім, Орест Страдомський не переймався таки ми дрібницями. Він приїхав до Запоріжжя зі Львова, подумки вже надівши собі на чоло терновий вінок месії, але серед «москалів» прижився, в них не виявилось нічого з тих жахів, про які ходили чутки в його рідному Львові. Звичайні собі люди, тільки говорять трохи інакше, та зрозуміти можна. Зрештою, вогонь месіанства згас, а ось потяг до науки — залишився. І який! Професор Пастушенко виділив здібного студента вже на першому курсі і взяв його під свій особистий патронат. Вісім років професор для Ореста — кращий друг і вчитель, аспірантура добігає кінця, дисертація майже готова, щоб її завершити, залишилось зібрати фактаж. А для збору фактажу потрібні студенти-пошукачі. І ось вони є. Тільки вогню в їхніх очах нема, але це другорядне. На багаття за науку ніхто вже не йде. Це, далебі, тепер немодно. Принаймні серед філологів.

— Я не хочу нав’язувати вам свою волю, — Орест обвів поглядом своїх богоданих пошукачів. — Тому вирішимо разом, коли краще виїхати. Сьогодні п’ятниця. Якщо ми виїдемо у вівторок, це вас влаштує? Якщо хоч когось не влаштує, перенесемо від’їзд.

— Я до середи прив’язана в місті, — звела голову Сабрина. — Якщо виїдемо в четвер, мене це влаштує.

— Середа краще, — Мар’ян не дивиться ні на кого. — Їхати довго, це ж коли будемо на місці, а у вихідні можемо не дістатися до того пансіонату, транспорт там — проблема.

— Але я аж ніяк не можу.

— Через тебе одну ми теж не хочемо страждати! — Катя повернулась до Сабрини всім корпусом, зрадницьки відлетів і порснув у куток ґудзик її блузки.

— Дозвольте, дозвольте! — Орест гасить сварку. — Скажіть, будь ласка, яка проблема? Можливо, якось можна зарадити?

— Ніяк, — Сабрина вперто нагнула біляву голову. — Я купила собі квартиру. І до від’їзду маю розрахуватися з комендантом гуртожитку і переїхати. Речей хоч небагато, але є. Чи це, на вашу думку, не поважна причина?

— Безперечно, причина поважна, — Орест підводиться. — А якщо я допоможу вам з речами? І домовлюся з комендантом?

— Тоді інша річ, — Сабрина оцінююче оглянула викладача. — Тільки навряд чи ви впораєтесь. Речі важкуваті, возити хоч і недалеко, та на собі.

— Чому на собі? — Ліка звела тонкі брови. — Найми вантажників.

— Я б із дорогою душею. Та якщо їхати, мені будуть потрібні гроші. А вантажники і машина — це дорого, виб’юсь із бюджету.

— Хай батьки допоможуть! Попроси.

— У мене нікого нема.

— Тобто як — нікого нема?

— Отак.

Запала мовчанка. Сабрина відчула, що на неї звернені всі погляди, і це її роздратувало. Вона не любить, коли на неї дивляться.

— Тоді зробимо так. — Ліка дістає із сумочки мобільний телефон. — Йди зараз додому, хай Орест