Соляріс. Едем. [Станіслав Лем] (fb2) читать постранично, страница - 4

нахиляється, але вже в інший бік. Та це, очевидно, був оптичний обман. Пластівці слизистої піни кольору крові збиралися між хвилями. Мене замлоїло. Суворий порядок на борту «Прометея» пригадався мені як щось дороге, безповоротно втрачене.

— Послухай… — несподівано озвався Снаут. — Поки що тільки я… — Він обернувся й нервово потер руки. — Тобі доведеться задовольнятися лише моїм товариствам. Поки що. Можеш називати мене Щуром. Ти знаєш мене хіба з фотографії, але то байдуже, так мене називають усі. Тут я вже нічого не можу вдіяти. Якщо зважити на те, що мої батьки страшенно захоплювалися космосом, то Щур звучить навіть дуже по-земному…

— Де Гібарян? — уперто допитувався я.

Він закліпав очима.

— Мені дуже прикро, що я тебе так прийняв. Це… не тільки моя вина. Я зовсім забув, тут таке коїлося, що, знаєш…

— Ну що ти, все гаразд, — відповів я. — Не будемо зараз про це. То що ж усе-таки з Гібаряном? Його немає на станції? Він кудись полетів?

— Ні, — відповів Снаут, дивлячись у куток, завалений котушками з кабелем. — Нікуди він не полетів. І не полетить. Саме тому… між іншим…

— Чому? — вигукнув я. Вуха в мене ще й досі були ніби заткнуті ватою — я погано чув. — Що ти хочеш цим сказати? Де він?

— Ти ж усе знаєш, — відповів Снаут зовсім іншим тоном. І так холодно глянув мені в очі, що поза спиною в мене аж мурахи пробігли. Може, він і справді був п’яний, проте знав, що каже.

— Невже з ним щось сталося?..

— Так, сталося.

— Нещасний випадок?

Снаут кивнув головою, не спускаючи з мене свого пильного погляду, немов хотів пересвідчитись, як я на це зреагую.

— Коли?

— Сьогодні на світанку.

Дивна річ: те, що сказав Снаут, мене анітрохи не вразило, скоріше навпаки. Діловитість, з якою ми обмінялися лаконічними запитаннями і відповідями, навіть трохи заспокоїла мене. Здавалося, тепер я розумію поведінку Снаута, яка ще кілька хвилин тому так приголомшила мене.

— Як це сталося?

— Піди переодягнись, розпакуй свої речі й вертайся сюди… ну… скажімо, за годину.

Мить повагавшись, я погодився:

— Гаразд.

— Стривай, — зупинив мене Снаут, коли я вже рушив до дверей. Він дивився на мене якось незвично. Я бачив: він ніяк не може витиснути з себе те, що крутиться в нього на язиці. — Нас було троє і тепер, разом з тобою, знов стало троє. Ти знаєш Сарторіуса?

— Так само, як і тебе. Лише з фотографії.

— Він у лабораторії, нагорі, і, думаю, не вийде звідти до ночі, однак… в усякому разі, ти його впізнаєш. Якщо побачиш тут іще когось, розумієш, не мене і не Сарторіуса, розумієш, то…

— То що?

Чи не сон усе це? На тлі чорних хвиль, які криваво полискували в промінні призахідного сонця, Снаут знов сів у крісло і, як і раніше, понуривши голову, дивився в куток, на котушку змотаного кабелю.

— То… не роби нічого.

— Кого я можу побачити? Привид? — розсердився я.

— Розумію. Ти гадаєш, я схибнувся з розуму. Ні. Не схибнувся. Я не можу тобі пояснити цього інакше… поки що. Зрештою, може… нічого й не станеться. В усякому разі, запам’ятай те, що я тобі сказав. Я тебе застеріг.

— Від чого? Про що це ти?

— Тримай себе в руках, — уперто правив своє Снаут. — Поводься так, наче… Будь готовий до всього. Це неможливо, я знаю. Та ти все ж таки спробуй. Це єдиний вихід. Іншого просто нема.

— Але що? я побачу?! — майже закричав я, ледве стримуючись, щоб не схопити його за плечі й не труснути, приводячи до тями, щоб він не сидів отак, утупившись у куток, з нещасним виразом на обпаленому сонцем обличчі, насилу витискаючи з себе кожне слово.

— Не знаю. У певній мірі це залежить від тебе.

— Галюцинації?

— Ні. Це… реальність. Не… нападай. Пам’ятай.

— Що ти мелеш?! — знову спаленів я.

— Ми не на Землі.

— Політерії? Але ж вони зовсім не схожі на людей! — вигукнув я.

Я не знав, як вирвати Снаута з цього стану відчуження, а він і далі дивився просто себе в порожнечу й, здавалось, вичитував у ній щось таке безглузде, від чого а жилах холола кров.

— Саме тому це так страшно, — тихо сказав Снаут. — Пам’ятай: будь насторожі!

— Що сталося з Гібаряном?

Він не відповів.

— Що робить Сарторіус?

— Приходь через годину.

Я повернувся і вийшов. Відчиняючи двері, ще раз глянув на Снаута. Він сидів, згорбившись, затуливши обличчя руками, маленький, у брудних від реактивів штанях. Тільки тепер я побачив, що на пальцях його рук запеклася кров.

СОЛЯРИСТИ

У тунелі коридора нікого не було. Я мить постояв перед зачиненими дверима, наслухаючи. Стіни, мабуть, були досить тонкі, бо ззовні доносилося завивання вітру. На дверях трохи навскоси висів прямокутний шматок пластику, на якому було написано олівцем: «Людина». Я дивився на ті нерозбірливі карлючки, і мені раптом захотілося вернутись до Снаута, але я зрозумів, що це неможливо.

Його безглузде застереження все ще лунало мені в вухах. Я обвернувся і враз відчув, який нестерпно важкий став на мені скафандр. Навколо