Ілюзія [Тетяна Винокурова-Садиченко Назар Крук] (fb2) читать постранично, страница - 33

обірваного павутиння, крутити в голові якісь свої власні відеофільми, думати про щось легке, повітряне, сонячне…

Засинаю непомітно: на подушці з повітря й сонця. Лечу на цій самій подушці. Подушка виявляється драконом - невеличким золотим драконом, що іноді вивертає довгу шию та дружньо посміхається мені. Ми минаємо сірі хмаринки (хмаринки сигаретного диму), біло-зелений туман і багряну імлу. Знизу проносяться міста й села, ріки й озера, будинки, люди, такі малесенькі чоловічки, кожен з яких вважає себе величезним, всемогутнім, значущим цабе…

Я обіймаю свого золотого дракона й думаю, що це схоже на кадри з фільму «Нескінчена історія». Я не пам’ятаю, про що йшлося у фільмі, але на драконі, такому ж милому, як мій, там також літали.

Ми летимо так високо й так швидко, що я відчуваю нестачу кисню. Мені стає важко дихати. Я задихаюся.

Намагаюся повідомити про це драконові, але не можу - кисню так мало, що я не можу говорити.

- Тримайся! - раптом вигукує він. І кудись пірнає - в інше повітря, в інший світ.

Я встигаю здивуватися, що він розмовляє, - й перед очима все пливе - кисню стає надто багато. Дракон уповільнює рух, я мружу очі й жадібно ковтаю повітря.

Воно смачне і свіже, як було колись в Ізиній хаті. Незвично смачне повітря. Відкриваю очі. Навколо все забарвлено фіолетовим. Разом з очима відкриваю й рота. Раніше я вважала, що можу собі це уявити. Раніше я вважала, що в цьому мені допоможе Фотошоп. Куди там! Це неможливо ані уявити, ані змалювати. Цим можна лише дихати…

Дракон повільно опускається.

- Куди ми? - питаю я.

- Побачиш, - загадково відповідає дракон.

У нього на диво знайомий голос. Знайомий, але давно забутий. Утім, про це я подумаю, лише коли прокинусь.

Зараз усе так і має бути, і саме цим голосом має розмовляти мій золотий дракон. Він опускається на схил однієї з гір.

- Що тепер? - питаю я.

- Тепер іди, - лагідно посміхається дракон, - я тут почекаю. І я йду. І навколо себе у чистому прозоро-фіолетовому повітрі бачу високі гори, дивні величезні яскраво-зелені рослини, білий сліпучий сніг, зовсім не холодний і м’який, неймовірне величезне Сонце, що заходить. Я зустрічаю мовчазних, спокійних, усміхнених людей, я гладжу великих білих тигрів і тримаю на руках невідомих малесеньких пташок. Я купаюсь у прозорій річці, а потім величезними ковтками п’ю її воду. Підводжуся і раптом… злітаю. І стає спокійно й хороше. І лечу поміж горами, а поруч зі мною летить мій золотий дракон і вказує мені шлях. І зупиняємося над невеличким зеленим пагорбом, а я, вже звідсіля, зверху, бачу тих, хто на цьому пагорбі сидить.

Там, біля невеличкого струмка, сидять троє - Олекса, людина у величезних чорних окулярах і мій Ізя. То он куди ти втік із могили, хитрюго, подумки всміхаюся я, підлітаючи до них. Ти вирішив не покладатися на бога, а власноруч влаштувати собі земний рай після смерті.

- Привіт, - каже мені Ізя й посміхається. Він схожий на пацюка.

- Ось це саме місце, - каже людина в окулярах.

- Я чекав на тебе, - каже Олекса й обіймає мене.

А за спиною чисто й сріблясто сміється мій золотий дракон. Так, як нещодавно сміявся мій Ізя. То ось у кого ти вкрав сміх, хитрюго, думаю я. У дракона ти вкрав його, хитрюго!

- Не вкрав, - посміхається Ізя, - просто позичив…

Я прокидаюся з усмішкою. Ніколи раніше не прокидалася з усмішкою. Неймовірне відчуття. Відчуття, що все йде правильно. Що я йду правильно. І хоч би куди я зараз пішла, це буде правильно. Така собі індульгенція заздалегідь…

Я можу кинути зелену рибу, але я не можу кинути Кішку, згадую я. А її й не треба кидати, кажу собі я, її ж можна взяти з собою! Їй це, звичайно, попервах не сподобається. Але ще більше їй не сподобається, якщо я кину її. Доведеться потерпіти, думаю я, трохи потерпіти.

Згодом вона зрозуміє мене. Їй теж сподобаються чисте повітря і кришталева вода. Вона навчиться гратися з білими тиграми й не боятися людей. Вона буде щасливою.

Доки я збираюся на роботу - мені треба написати заяву про звільнення й пошукати дорогу до Тибету, - Кішка підозріло зиркає на мене. Здається, здогадується, що в мене виникли щодо неї певні плани. Здається, це їй не подобається.

- Дурне ти кошеня, - кажу я їй, - потім іще дякувати будеш…

Кішка обережно їсть свій сніданок. Так обережно, ніби боїться, що я туди щось підсипала. Ні, кошеня, подумки звертаюся до неї я, поки що можеш не хвилюватися, сьогодні я ще нікуди не поїду. Сьогодні я завершу всі свої справи у цьому сірому світі, що вже давно і впевнено гниє.

Я виходжу на вулицю. Я усміхаюся Сонцю й перехожим. Сонце й перехожі посміхаються у відповідь. Я знаю: сьогодні я все зроблю правильно. Бо сьогодні я прокинулася з посмішкою.

Я сідаю у маршрутку. Дістаю книгу. Треба дочитати сьогодні, бо її з собою я не візьму. Із цього сірого світу я прихоплю з собою лише мою Кішку… … Маршрутка раптово гальмує. Хтось боляче штовхає мене, хтось наступає на ногу. Я підіймаю очі й бачу просто перед собою хлопчика у здоровезних навушниках. Він