Чотири танкісти і пес – 3 [Януш Пшимановський] (fb2) читать постранично, страница - 2

невисокий хлопець, висунув уперед босу ногу і вже подавав йому інший чобіт – зграбний, на невеличку ногу, з м'якою халявкою.

– Хай йому біс! – старшина скривився, щоб не проковтнути гвіздків, які тримав у роті. – Скільки у вас ніг?

– Дві, – спокійно відповів розвідник і додав, показуючи на чобіток. – Це Марусин. Я їй свого позичив, щоб могла піти з Янеком гуляти.

Старшина осміхнувся, а потім, грізно настовбурчивши вуса, показав на оберемок полагоджених раніше чоботиськ, що їх тримав солдат поряд з ним.

– А це? Розмножились, як таргани…

– Що це таке? – спитав Черешняк, підтягуючи коротку халяву.

– Тарган? – здивувався Саакашвілі й знизав плечима. – Як це буде по-польському… Чорний, шість ніг, швидко бігає і дуже шкідливий.

– Я знаю, – вихопився Томаш, згадавши своє партизанське минуле. – В лісі таку загадку загадували; есесівець на коні.

– Ні в якому разі! – обурився Григорій. – Навіщо створіння гидким словом ображати? Я зараз пригадаю, бо по-польському щось схоже по-нашому на пустелю… Кизил-Кум, Кара-Кум… Кара-мух?

– Люх, – поправив Черешняк. – Не мух, а люх. На стіні за його спиною глухо вдарив годинник, і Томаш одразу насупився, сердито зітхнув і знову заходився пришивати ґудзика. Саакашвілі і Чорноусов перезирнулися, глянули на нього й повернулися до своєї роботи.

Годинник бив спокійно й поважно, з великими інтервалами, в яких поступово вщухав металевий звук гонга. Затихав саме дев'ятий удар, коли крізь причинені двері долинув вигук Єленя:

– Союзники, дорогу!

Всі зацікавлено глянули на двері. Якусь мить було тихо, потім брязнула клямка, й біля одвірка з'явилася нога. Руки в Густлікаї мабуть, були зайняті, бо двері відчинив носком чобота. Нарешті він став на порозі – обличчя сяє, чуприна скуйовджена вітром, лоб виблискує від поту, – і чекав, спершись на одвірок, даючи всім змогу помилуватися його трофеєм.

Коричневе листя виноградної лози, більше від людської долоні, вирізьблене в дереві, вилося в нього по шиї, стирчало навколо пояса. Серед листя й гілок виблискували латунні римські цифри та стрілки, а трохи вище великі стулки закривали дупло, з якого щомиті могла вистрибнути весела зозуля і повідомити, котра година.

Ніхто не промовив ні слова, отже, Єлень, упевнений, що всім одібрало від захоплення мову, сам вирішив зробити необхідні пояснення.

– Музикантів у цьому Рітцені вдень з вогнем не знайдеш. Я обійшов, Томеку, п'ятдесят будинків або й більше, був у десяти крамницях – даремно. На щастя, з'явилася в мене чудова ідея: ви тільки гляньте, хлопці, на цього годинника… З музикою! Зозуля кує, і грає музика…

Черешняк устав, кинув мундира й шило на рюкзак, не турбуючись, що нитки поплутаються, але, замість рушити з простягненими руками по дарунок, похитав головою і, спершись ліктями на підвіконня, задивився на вулицю.

Єлень ступив уперед. За ним грюкнули двері.

– Чого баньки витріщив, мов на труну? – гаркнув на Саакашвілі. – Годинника не бачив?

– Ідея, любий Густліку, хороша, – відповів Гриць і, полишивши праску на дошці, підійшов до друга. – Тільки що не дуже оригінальна.

– Яка? Грузин не встиг відповісти, бо годинник лунко вибив три удари, і кімната виповнилася мелодією вальса Штрауса. Густлік підвів очі й побачив розвішані на гаках та цвяхах годинники: з маятниками, з гонгами, з коромислами, з дзвіночками й курантами, овальні та округлі, з римськими й арабськими цифрами. Всі вони цокали, махали маятниками, і кожен показував іншу годину.

– Цього приніс гвардії старшина Чорноусов, – пока зував і пояснював тоном екскурсовода Григорій. – Оті шість – його розвідники, а того зверху – я. Ніхто міг добути гармошку, тому всі…

Вальс ще не закінчився, коли з-під Густлікового підборіддя лопочучи крилами, вистрибнула дерев'яна зозуля й голосно закричала:

– Ку-ку!

– Візьми. Забери це, бо кину! – розізлився Єлень.

– Ку-ку! – висунувшись, пронизливо заверещав другий птах.

Саакашвілі вхопив годинника, повісив на цвях і хотів зупинити його хід, проте потяг не за той важіль, і птахи закували один попереду одного мов навіжені.

Саме в цю, може, не вельми зручну хвилину, в дверях з'явився цивільний з червоною пов'язкою на руці й постукав у одвірок.

– Обер-єфрейтор Кугель, – доповів, прикладаючи долоню до фетрового капелюха, – заступник коменданта міста в справах цивільного населення.

Єлень ударив долонею по дерев'яному циферблату – зозулі замовкли. Тоді він надав обличчю спокійного виразу, гідного солдата-переможця, і промовив поважноз

– Заходь! Що з трояндами?

– Троянди? – німець махнув безнадійно рукою, потім кволо посміхнувся. – Бузок цвіте біля цегельні, бо там гора, і вода не дійшла. Але є люди. Дід, дитина, жінка.

– Турбуйся про них, – наказав сілезець. – Тільки кабелів більше не кусай, бо вдруге це так тобі не минеться. – Він насварився на німця кулаком.

– Гаразд, – кивнув Кугель. – Тепер треба тільки з'єднувати кабель, ладнати, ремонтувати. В ратуші вже прибирають, незабаром годинник на вежі