Монолог самотнього мужчини [Сергій Батурин] (fb2) читать постранично, страница - 3

витрати через того Ріхарда не передбачалися – я дав згоду.

Розділ 2. Експедишен воз стартед

Якби людство не вміло шукати, воно давно би вимерло. Шукають усі. Хтось – легких хлібів (хтозна, чи є такі взагалі), інші — теплих країв або принаймні місць, котрісь – свою другу половинку.

І майже ніхто не знаходить бажаного. Один дошукується філософського каменю, а винаходить порох, другий – винюхує короткий шлях до Індії, а відкриває — Америку. Я вже не кажу про скарби Полуботка, бібліотеку Ярослава, оригінали «Іліади», «Слова о полку Ігоревім» чи «Велесової книги». Конструюють бізнес–плани західного штибу, а виходять старі, як світ, схеми «як обдурити податкову».

Пошуки врятують людство, бо у пошуках – рушійна сила життя. Талант знаходити – чи кара, з якого боку ще на те подивитись – дається одиницям за якісь тяжкі гріхи у минулих життях. Дороговкази, мапи, досвід батьків та програми ТБ на тиждень нам, по суті, ні до чого. Позбавте себе задоволення клацати пультом, гасаючи з каналу на канал, і розплануйте перегляд телевізора за допомогою дешевої газетки, придбаної у переході (нащо: до скриньки з десяток безкоштовних накидають?) – усе, край: ви – нещасна людина, і гризуть вас сумніви: а чи не пропускаю я чогось більш цікавого на інших частотах?

А якщо ви – митець, то знайти означає – вмерти.

І якби ми надибували свою пару без довгих пошуків, спроб і помилок, людство би повільно збожеволіло від нудьги під безперервний урочисто–бравурний весільний марш Крендельсона.

Найліпший алгоритм для людства, на моє скромне ІМХО, це – вигадати щось зовсім несумірне, як Індія в Америці, шукати його, вигадане, не знати де (хоч би й Індостан у Карибському морі), знайти таки щось геть зовсім інше, але врешті–решт змикитити, що твоя знахідка теж аж ніяк не зайва, і від неї можна дістати чимало користі. Як от від Латинської Америки: це вам і самба – румба – ча–ча–ча, і сомбреро з пончо, і Ерік (Ель–Терібль) Моралес плюс Антоніо Баррера, і команданте Че у береті, гаванські сигари, вулкан Попокатепетль, верхівки Мачу–Пікчу, товстун Марадона, геніальний Сікейрос, псевдофілософ Коельо, Маркес, Борхес, Кортсар, Альєнде (не Сальвадор), Ернандес, Нерво та, якщо вас цей реєстр не переконує, сам Едсон Арантес ду Насіменто, якого, мабуть, так ніхто давно не зве, і навіть онуки звертаються до нього не інакше, як дідусю Пеле!

А якби пан Кристобаль Колон натрапив таки на свою Індію у тих краях, що мало би людство у дебеті, крім купи дешевого червоного перцю, кориці та імбиру? Уявіть собі: взагалі не існує святкового Ріо з карнавалом, самбадрому, параду танцювальних шкіл, стадіону «Маракана», загадки золота інків^[1], пірамід, бразильської кави, аргентинського танго, мужніх гаучо і мачо, пустелі Наска; ніколи не народжувалися Ґаррінча та Евіта Перон? Шакіра та Джей–Ло з їхніми справжніми неповторними жіночними задками?

Та це ні в тин ні у ворота: хай пропаде він пропадом, той червоний перець, я погоджуюся на хмелі–сунелі та лавр благородний!

Пошук способів досягнення нестямної мети – от що головне.

Задача, яку поставив у заповіті барон Карл–Отто фон Пферденкруп перед небожем по сестрі та єдиним спадкоємцем, була проста й неймовірна: цей красивий документ з п’ятьма ступенями захисту (завірений, до речі, у нотаріальній конторі «Фартман і партнери»), з червоними печатками та голограмами, проголошував, що 99 відсотків рухомого та нерухомого майна барона (замок, броварня, винокурня, меблева фабрика, цінні папірен унд кошти на банківському рахунку) по смерті пана Карла–Отто перейдуть у власність пана Ріхарда Шваненвальда виключно за умови, що означений Ріхард знайде в Україні пані Марію (прізвища спадкодавець не пам’ятає), яку герр Пферденкруп покохав на усе життя, перебуваючи у названій країні під час Східної кампанії 1941–1945 рр., і передасть їй або її спадкоємцям (у разі її смерті) після того, як представниками нотаріальної контори «Фартман і партнери» буде встановлено, що це – само та особа, про яку йдеться, частки спадку розміром в 1 відсоток, що становить 1 млн. ойро.

У випадку, якщо зазначена особа померла і не залишила по собі спадкоємців, після того, як представниками нотаріальної контори «Фартманн і партнери» буде встановлено, що це – само та особа, 1 млн. ойро буде переданий громаді населеного пункту , де вона прожила останні роки свого життя, на доброчинність.

У випадку, якщо зазначена особа протягом шести місяців з моменту смерті спадкодавця не буде знайдена чи її доля достеменно не буде встановлена, сто відсотків спадку перейдуть в управління зазначеної нотаріальної контори для продажу нерухомого майна і подальшої передачі усіх коштів до благодійницьких установ.

Маразм ситуації полягав у тому, що пан барон не лише прізвища Марії не пам’ятав, але й назви населеного пункту. Лише те, що було це десь у Київській ґебіт.

До документу додавалися старовинні чорно–білі фото (молода красуня та бравий