Бухтик з тихого затону [Володимир Рутківський] (fb2) читать постранично, страница - 2
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (40) »
А в цей час Сергiйко i Оля стояли на узлiссi i не зводили очей з дороги, що вела вiд станцiї. — Електричка вже давно прибула, а мами все немає, — сказала вкрай стривожена Оля. — Мабуть, з нею щось трапилося. — Не хвилюйся, — заспокоював її Сергiйко, хоча й сам хвилювався не менше. — Що з нею може трапитися? Нiчого. — Добре тобi так казати, — заперечила Оля i раптом схлипнула. — Я ж знаю свою маму! Вона в мене така неуважна, така неуважна! З нею завжди щось трапляється. — Але й моя мама теж повинна приїхати цiєю електричкою… — Значить, щось трапилося з ними обома, — сказала Оля, i з її очей покотилися сльози. — Ну, от ще… Чого б це я плакав? — втiшав її Сергiйко. — Все буде гаразд! Ти ось що… теплiше вдягнися, i ми пiдемо їх зустрiчати. Оля витерла очi i слухняно попрямувала до спального корпусу. А через якусь хвилину за закрутом дороги затупали моторнi копитця i на узлiсся вилетiв збуджений Бухтик. Його веселi очi палали, мов два вогники, шерсть на головi розкошлатилася так, що й рiжок не було видно. — Ура-а! — вигукнув Бухтик, аж виляски пiшли узлiссям. — Отепер ви вже нiкуди не поїдете! Ви залишитеся з нами!.. — Зненацька Бухтик замовк i пильно подивився Сергiйковi в очi. — Щось трапилося, еге ж? Ти якийсь сьогоднi не такий… — Трапилося, — зiтхнув Сергiйко. — Мами нашi кудись подiлися. — Ха! — вигукнув Бухтик. — Теж знайшов чого переживати! Ми з Даванею таке втнули! — Що? — перепитав Сергiйко. — Ви з Даванею? Та як ви посмiли? Вони ж нашi мами, розумiєш ти чи нi? Бухтик знiтився. — Та я що… Це все Даваня придумав. — А хто його пiдмовив на таке. Хто, як не ти? Бухтик скоса зиркнув на Сергiйка. — Я його не пiдмовляв… Ну, хiба що зовсiм трiшечки. А вiн взяв та й сам пiдмовився. — Немає такого слова — пiдмовився. — А чому немає? — зацiкавлено запитав Бухтик. Сергiйко лише зiтхнув. Лихо з цим Бухтиком та й годi! То йому конче треба знати, як їхнiй лiкар Микола Володимирович бореться з хворобами. То розповiдай йому, як працює телевiзор, — Бухтик мрiє створити щось подiбне у себе в затонi. А тепер пояснюй, чому немає слова «пiдмовився»… — Бухтику, не крути хвостом… — А я й не кручу, — вiдказав Бухтик i озирнувся на свiй хвiст. — Звiдкiля ти взяв, що вiн крутиться? — То я просто так сказав. У людей так мовиться… — А чому саме так мовиться? А чому не iнакше? — Потiм поясню. Ти краще скажи, що ви зробили з нашими мамами? — Нiчого такого ми їм не зробили. Лише в лiс заманили та й годi. Нехай трохи поблукають в ньому, нехай налякаються як слiд — i тодi Даваня знову наверне їх до станцiї. — Навiщо ви це зробили? — Ну як же ти не розумiєш? Вони злякаються, сядуть на електричку та й поїдуть собi. А ви тут залишитеся. Ви ж хотiли цього, так? — Бухтику, вислухай мене уважно, — почав Сергiйко. — Якщо нашi мами зразу ж не знайдуть сюди дорогу — я тебе знати не хочу! Бухтик зацiпенiв. Його очi злякано вдивлялися в Сергiйкове обличчя. — Он ти який… — повiльно сказав вiн. — А як же наша дружба? — Та я просто так… — схаменувся Сергiйко. — Зачекай, я не те хотiв сказати! Але Бухтик вже повернувся до нього спиною i щез у лiсi.
Обидвi матерi промокли наскрiзь i тепер тремтiли вiд холоду. — Тiльки б зустрiти людей, — вибиваючи зубами частий дрiб, казала Олина мама. — Хоча б одну людину зустрiти! — Або вийти на iншу дорогу, — пiдтримувала її Сергiйкова мама. — Нехай вона буде найгiршою, лише б вивела кудись! — А туман, здається, почав розходитися, — зауважила через деякий час Олина мама. — Бачите, як посвiтлiшало? — Бачу, — згодилася Сергiйкова мама i раптом вигукнула: — Дивiться — дорога! I вони наввипередки подалися по нiй. Незабаром дорога вивела обох мам на широку галявину. По той бiк
- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (40) »
Последние комментарии
11 часов 8 минут назад
19 часов 8 минут назад
1 день 9 часов назад
1 день 13 часов назад
1 день 14 часов назад
1 день 14 часов назад