Бо війна війною... Спомини [Ярослав Овад] (fb2) читать постранично, страница - 3

полудня прибули на місце призначення. Це була Дембіца. Це вже тепер я думаю, що подорож не могла так швидко відбутися, щоб за півдня приїхати зі Львова до Дембіци біля Кракова, бо першими йшли поїзди з військом, пораненими або військовими матеріялами на схід або захід, а ми мусіли їх пропускати. Зрештою, ми не поспішали, бо були «товаром», залежним від наших опікунів. Подумки ми вже вважали себе військом в цивільному.

Після вивантаження нас повели за дроти. Нам наказали залишити свої клунки (переважно кожен мав при собі невеликий чемодан) і повели нас в лазню та на дезинфекцію. Опісля ми здали все, що мали, на склад і тільки в одягу похідною колоною пішли широкою асфальтованою дорогою під гору до призначених нам бараків. Ми перейшли один рінґ, потім другий, і нарешті попали в «наш» третій. Рінґом називалась асфальтована дорога у вигляді кола, при якій з одного чи іншого боку були дерев'яні бараки для війська, штабу, складів чи чогось іншого.

При початку нашого рінґу було (як ми вже пізніше дізналися) кіно, у великій залі якого ми святкували Святвечір, а далі по три бараки для кожної сотні. Колона була довга і її початок пішов далі, а нас затримали на горбку. Почали ділити на чоти, опісля на групи. Всі були вишикувані за ростом і вищі попали до першої чи другої чоти. Я хотів бути в одній групі з Артемом, а оскільки був вищий від нього, то пригинав коліна, потім ще з кимось помінявся місцями і кінець-кінцем ми опинилися в одній групі.

Наша третя чота отримала барак посередині. Наша кімната була прямо входу до бараку і це було дуже вигідно, бо ми перші зауважували, коли підходила якась перевірка. Нас було біля п'ятнадцяти або й більше хлопців у кімнаті. Ліжка були триповерхові, кілька стільців, стіл посередині, мабуть була піч для опалення вугіллям і якісь шафи для одягу. Знаю, що я взяв собі найвище ліжко зразу при вході. Ми мабуть були другою групою третьої чоти п'ятої сотні з уштуфом Ріхтгофеном. Чотовим був австрієць Оша, а груповим пізніше став штурман Матаушек. Інших собі не пригадую. Ґеник був у третій групі з груповим уша Бук. Забув я ще назвати одного старосамбірщанина, який був у нашій сотні — це Степан Скипакевич. Я чув, що він здезертирував в кінці війни і живе в Дітройті.

Наступного дня нас вигнали на збірку, щось пояснили і розпустили до кімнат. Ми проводили час як могли. Очевидно, що призначили денний порядок, хто мати чергувати і ходити зранку і ввечері з коновками по каву. На обід була збірка і ми всі йшли до кухні по обід. Отримавши свої порції, швидко (щоб не вистигли) повертались з ними до кімнати. Перші сідали при столі, інші сідали на ряд ліжок і так їли. Переважно давали бараболю в лушпинні, якийсь соус «тунке». Чи було якесь м'ясо, чи ні — того собі вже не пригадую. По-різному бувало. (Інколи під час обіду наші жартуни починали розповідати про деякі неапетитні речі настільки довго, що дехто біля столу не витримував і відходив в сторону. Дуже бридував такими жартами Палій і завжди залишав своє місце при столі.)

Після обіду ми з Артемом пішли на «інспекцію» до сусіднього бараку. Це був перший барак, в якому містилась зброївня, склад одягу та канцелярія сотні і там, мабуть, мешкав німецький персонал. Переходячи по коридору, я помітив на дверях напис «шрайбтубе»^[4]. З моїм ґімназійним знанням німецької мови я переклав дослівно і почав пояснювати значення цього слова. Думав собі, що культурне німецьке військо має окрему кімнату для написання листів. Щось схоже на нашу читальню. Чому маєш мучитися в кімнаті або на столі, де п'ють каву та чистять зброю. Тут маєш для цього спеціяльну кімнату. Заглянули всередину і переконались, що так і є. Стоїть письмовий стіл, крісла, і навіть є друкарська машинка. Я швиденько побіг по папір та конверти, бо зранку нам вже повідомили номер польової пошти, примостився біля стола і почав писати листа. Я ще добре й не розмахнувся, як увійшов хтось з німецьких підстаршин і давай на нас кричати, що ми тут робимо. Пояснюю, як можу, але він таки не розуміє або не хоче розуміти, чого ми сюди прийшли. Добре, що нас ще не навчили падати ниць, а то напевно змусив би нас зробити це кілька десятків разів. Зібравши наші причандалля, ми спішно втекли з кімнати. От тобі і шрайбтуба, і нова наука військової термінології.

Добровольці на вишколі в Гайделяґері

Мабуть ще кілька днів ми ходили в цивільному одязі, але далі нас вдягнули в однострої і, мушу визнати, що німці старалися, щоб вони на нас гарно лежали. Видали також черевики, пояси, нижню білизну, по три сорочки, краватку, хустинки, шлейки і інше. Головне, що дали баґнети і кріси і ми стали справжні вояки. Мали «пиріжки», чи інакше польові шапки, так звані «фельдміце», а також шоломи з наліпками СС. Торністри були з телячої шкіри, шерстю назовні. Такі я бачив ще на світлинах мого тата з австрійського війська. Видали коци, лопатки, а їдунки, ложки, вилки і ножі були разом укладені в так званий