Прочитал первую книгу и часть второй. Скукота, для меня ничего интересно. 90% текста - разбор интриг, написанных по детски. ГГ практически ничему не учится и непонятно, что хочет, так как вовсе не человек, а высший демон, всё что надо достаёт по "щучьему велению". Я лично вообще не понимаю, зачем высшему демону нужны люди и зачем им открывать свои тайны. Живётся ему лучше в нечеловеческом мире. С этой точки зрения весь сюжет - туповат от
подробнее ...
начала до конца, так как ГГ стремится всеми силами, что бы ему прищемили яйца и посадили в клетку. Глупостей в книге тоже выше крыши, так как писать не о чем. Например ГГ продаёт плохенький меч демонов, но который якобы лучше на порядок мечей людей, так как им можно убить демона и тут же не в первый раз покупает меч людей. Спрашивается на хрена ему нужны железки, не могущие убить демонов? Тут же рассказывается, что поисковики собирают демонический метал, так как из него можно изготовить оружие против демонов. Однако почему то самый сильный поисковый отряд вооружён простым железом, который в поединке с полудеманом не может поцарапать противника. В общем автор пишет полную чушь, лишь бы что ли бо писать, не заботясь о смысле написанного. Сплошная лапша и противоречия уже написанному.
Часть вторая продолжает «уже полюбившийся сериал» в части жизнеописания будней курсанта авиационного училища … Вдумчивого читателя (или слушателя так будет вернее в моем конкретном случае) ждут очередные «залеты бойцов», конфликты в казармах и «описание дубовости» комсостава...
Сам же ГГ (несмотря на весь свой опыт) по прежнему переодически лажает (тупит и буксует) и попадается в примитивнейшие ловушки. И хотя совершенно обратный
подробнее ...
пример (по типу магического всезнайки или суперспеца) был бы еще хуже — но все же порой так и хочется прибавить герою +100 очков к сообразительности))
В остальном же все идет без особых геройств и весьма планово (если не считать очередной интриги в финале книги, как впрочем было и в финале части первой)). Но все же помимо чисто технических нюансов службы (весьма непростой кстати...) и «ожидания экшена» (что порой весьма неоправданно) — большая часть (как я уже говорил) просто отдана простому пересказу «жита и быта» бесправного существа именуемого «курсант»))
Не знаю кому как — но мне данная книга (в формате аудио) дико «зашла»)) Так что если читать только ради чтения (т.е не спеша и не пролистывая страницы), то и Вам (я надеюсь) она так же придется «ко двору»))
печеніга.
— Послухай, князю, був один випадок. М’яв Ян у чані волов’ячу шкуру, а я за щось не по правді насварився на нього. Ян до старших слухняний, слова не мовив мені, хоч розсердився. Так розсердився, що й сам не помітив, як подер ту шкуру, ніби то був зотлілий шмат… Більше я ніколи не сварився на нього.
— Добрий молодець! Що ж, веди його до мене, слухняного.
— Чекай, приведу зараз.
Пішов старий і скоро повернувся. А з ним прийшов юний отрок, сором’язливо нітився під допитливим оком князя, рожами горіли його щоки, аж вуха рожевіли. Був широкий в раменах, кремезний, але середній на зріст, не вищий за князя, якщо порівняти — на голову нижчий від славного богатиря Іллі Муромця, який десь забарився… І огорнули князя сумніви.
— Зможеш? — запитав суворо, поки що словом хлопця випробовуючи, щоб зайва самовпевненість бідою не обернулася.
Ніяково знизав хлопець плечима, відповів щиро:
— Не знаю, ласкавий князю! Дужий печеніг, хтозна, чи мені його пересилити. От якби мені іспит зробити: візьміть здорового могутнього бика, розлютіть його розжареним на вогні залізом та й пустіть на мене. Подужаю бицюру — вийду на печеніга.
— Молодець! — похвалив Володимир-князь. — Гарне і розумне слово мовив. Так і зробимо. Бо ліпше загинути одному від бика, аніж поставити під удар багатьох.
А коли розлютили бика, сталося несподіване, чого ніхто й не чекав. Коли ринув бицюра на отрока, думали — вхопить він роз’ярену тварину за ноги, як це завше у таких випадках робилося, і ламатиме бичачу шию, поки не подужає і не покладе на бік. Та хлопець раптом, останньої миті, ухилився. Ухилився і вхопив бика рукою за бік. Шалено пролетів повз нього бик, заревів від болю, а хлопець лишився на місці, тримаючи в руці чималий шмат бичачої шкури з м’ясом.
Усі приголомшено мовчали. Тільки бик ревів, скалічений.
Підійшов до Яна Володимир-князь, поклав руку на плече отрока і мовив:
— Можеш боротися з печенігом!
Наступного ранку обрані з обох боків воїни виміряли рівне місце для борців-поєдинщиків. Виміряли і стали на межі збройні, одні проти одних, для безпеки своїх ратоборців, щоб не трапилося ніякого підступу.
Одразу ж вийшов печеніг з вовчим оскалом, вдарив себе в груди:
— Яман!
А коли побачив супротивника, меншого від себе і тому поряд з ним непоказного, ще страшніше вискалився.
Поволі зближалися, сторожко і хижо, ніби тримали їх в напрузі безліч неспокійних очей. Чи гриміти вояцьким мечам, чи мирно розійтися? Усе зараз вирішували ці двоє, за котрими слідкували обидва війська, бо вони були зараз тими терезами, котрі виважували війну і мир.
Хто пересилить? Що переважить? Війна чи мир?
Зійшлися поєдинщики і вмить обіруч схопилися. Затисли один одного в залізних обіймах, завмерли, ніби ногами в ґрунт вросли, закам’яніли, тужачись.
А з обох боків, де скупчилися воїни, було так тихо, ніби всі звуки пропали, ніби вітер вмер, ніби сама земля тамувала подих. І в цій тиші нараз почувся виразний, сухий хрускіт кісток.
Чиїх?!
Обважніло тіло печеніга в руках руського богатиря, згасло вирячене око, помертвіла вовча усмішка. Підняв його Ян Усмошвець над головою, крутонув і кинув собі під ноги.
Здобув мир!
…Віддалялися у степ печенізькі вози із згорнутими наметами. Курилася сірою запоною пилюка за ворожою кіннотою. Руські воїни дивилися услід, спершися на багряні щити.
На лівому березі лишилося десятків зо три вершників. А перед ними, на чолі, одвукінь непорушно сидів Варяжко. Сидів з похиленою головою, бо гнітили її важкі думи, пекучі думи, бездольні. Не повертала мала залога коней у широкий степ, стояла обличчям до руського стану.
Ось Варяжко підвів голову й ворухнув поводом. Кінь неквапом пішов до броду. Уся залога рушила за ним.
Повертався Варяжко на Русь, повертався з каяттям, віддавався на княжий суд, віддавався з надією, що повинну голову меч не січе…
Кінно височів над військом Володимир-князь, стольний князь могутньої Русі.
З коня до всіх мовив:
— Важко на війні розбити ворога у широкому полі. Ще важче — відчиняти брами його обложених фортець. А найважче на війні зруйнувати задуми ворога, примусити його без крові повернути коня. Цього ніколи не зробить безсилий. Ми — зробили! Ми — усі! Бо ми — щит і меч Русі!
Він замовк, дивлячись, як Варяжко долає брід. Як він повертається на рідну землю, закинувши печенізького щита за сипну і повісивши меча на шию, впоперек грудей, немов би власним мечем перекреслював свого минувшину.
Ще проказав Володимир-князь:
— На цьому броді закладемо місто-фортецю і наречемо її Переяслав. Закладемо незламну фортецю на честь богатиря землі Руської отрока-кожум’яки Яна Усмошвеця, щоб навіки уславилася його звитяга, бо він переяв печенізьку славу. І буде так!..
Примечания
1
Аколіта (грец.) — начальник палацової варти з невільників при візантійському імператорському дворі.
(обратно)
Последние комментарии
11 минут 42 секунд назад
12 минут 43 секунд назад
2 дней 18 часов назад
2 дней 18 часов назад
2 дней 19 часов назад
2 дней 19 часов назад