Первiнка [Остап Вишня] (fb2) читать постранично, страница - 2

class="book">— Тоді нагинай голову, і буде тобі за двадцятку. Перукар бере зеленого флакона і під регіт

дядьків, що під стінами стоять в орденах та медалях, капає холодними духами Миколці на шию.

— Може, ще й під носом?

— Але за двадцятку,— швидко відказує Миколка і вже чує під носом райський запах. Він тягне

його у себе, так що пахне аж у горлі і в серці пахне!

Тепер мерщій купувати корову та бігом додому, щоб мати понюхала, а з нею братик і сестричка, щоб знали і вони, які-то духи бувають на світі у перукарні на базарі.

Миколка прожогом вискакує з перукарні і стає: базар великий, людей багато, і де тих корів

продають — невідомо. А тут ще духи розпахтілися, і вітер повіяв — пропали духи!

Миколка витягає з кишені вузлик, розв'язує, окрайчик хліба і цибулину кладе до кишені назад, а

хустинкою міцно перев'язує шию.

Тепер уже, нарешті! Можна було б і запитати, де прода- ють корів, але як ти його будеш питати, коли ти малий і коли в тебе за пазухою двісті тисяч грошей — ще довідаються та заберуть!

Старців — на кожному кроці: і сліпих, і так покалічених, усяких ворожбитів і циган, а таких, що

нічого не продають і не купують,— роями ходять по базару, все може бути!

Миколка вщулює голову в плечі і, як горобець, впурхує поміж куфайок і шинелей, бушлатів, курток, зелених і рудих френчів, піджаків і, видихаючи з-під носа майже уже невловимий пахощ духів, сопе в базарній хвилі в сподіванні, що винесе вона його туди, куди йому треба, його жовті чуні і

мамина куфайка обляпались грязюкою по самі вуха.

Нарешті натовп порідшав, і запах духів почав змішуватись із запахом прілої соломи. Миколка

побачив корів.

Їх було небагато. Вони стояли в дальньому куті базару, де починались будівлі, і жували своє

останнє винесене на базар сіно.

— Та ось де вони! — прошепотів Миколка і зупинився:

бодай винюхати останні рештки духів, аби не пропадали. Хустинку ж на шиї він затягнув ще

тугіше і вже хотів було йти до корів, як раптом остовпів: біля крайньої корови, що стояла прив'язана

до воза, двоє дядьків їли ковбасу.

Спочатку Миколка не повірив, але коли побачив, як один із них, той, що був у брезентовому

плащі, запихає свого червоного носа у торбину і витягає з торбини ще одне кільце ковбаси,— у

Миколки потекла під щоками слина, хоча він ніколи ковбаси і не їв, він тільки чув ковбасячий запах, коли їхнім селом проходили німці, чи італійці, чи хто там проходив іще: хіба їх усіх перелічиш ?

Не стало ні духів, ні корів, ні базару від запаху того кілечка!

Боком-боком Миколка почав обходити дядьків, щоб вийти їм у спину і стати проти вітру і так

дивитися.

Дядьки ж тим часом не поспішали. Не чути було, про що вони говорили, але говорили вони

довго, і той ковбасячий дядько у брезентовому плащі висмикував із-за халяви батога, цвьохкав ним у

повітрі перед носом корови і знову їв ковбасу.

«От як виросту,— думав собі Миколка,— буду їсти ковбасу день і ніч, доки не наїмся і аж доки

ці чуні не зношу, а як і зношу, то все одно, мабуть, не наїмся... Але нічого, нічого, не сьогодні-завтра

прийде мій батько з війни, то все ще може бути, може, він прийде не з торбиною, а з повним мішком

ковбаси, і медалей у нього буде на грудях дзеленчати більше, ніж у вас двох, узятих разом із вашою

ковбасою!»

І Миколка вихопив із кишені окрайчик хліба з цибулиною, і не зводячи засльозених очей з

дядьків, з'їв свій харч як на вогні.

В цю мить увесь базар підняв голови в небо.

Навіть дядьки перестали жуватл і позадирали в небо напхаті ковбасою роти: низько над

базаром шугонула трійка «яструбків». А за нею ще одна, потім — ще! Вони летіли дуже швидко: видно, когось мали виручати, бо фронт був десь недалеко, за Синюхою.

Миколка навіть помітив у кабіні льотчика — хлопця у шоломі, Миколці начебто здалося, що

льотчик махнув йому крилом: мовляв, кому воювати, а кому... а кому корову купувати!

Миколка похолов: ось уже скільки часу він заглядає цим брезентовим дядькам у їхні ковбасячі

роти, будь вони неладні, а корова?! А ще дванадцять кілометрів вести її степом додому. А мати ж

хвора, не може злізти з печі і думає, де ж це він там на базарі і як.

Тим часом йшлося на післяобіддя, базар знелюднів, і ко- рів лишилося іще менше, ніж було.

Миколка полічив — чотири корови.

Він підійшов поближче до однієї з них і, начебто нічого й нема, почав наслухати, скільки за неї

правлять і скільки дають...

Трохи перегодя до корови підійшли якийсь чоловік із жінкою.