Спадкоємець [Марина та Сергій Дяченки] (fb2) читать постранично, страница - 136
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
Блукач відсахнувся, затуляючи очі руками. По моїх думках різонув його безгучний крик; хвиля жаху, сірого й твердого, ніби наждак. І дитяча рука в моїй долоні відразу зробилася холодною, мов лід. І шпага на підлозі забилася, начебто змія, що її душать. «І дерева спіймають у липке павутиння гілок… І земля закричить разверзнутими ротами могил…» Далекий, нестерпно моторошний звук. Затикай вуха. Двері відчинилися… Двері.
* * *
Тепер ти дорослий, сказав Фагірра. Тепер ти прийшов туди, куди я все життя мріяв дістатися. Тепер ти — мій спадкоємець; я бажав стати Брамником і чинив заради цього криваве безглуздя, але Прибулець Ззовні не стояв на ту пору біля порогу, і я програв. Але ти — ти моє продовження, ти зробив те, до чого я прагнув і за що я вмер, ти став тим, ким мені стати не довелось. Я пишаюся тобою, сину. Ти гідний могутності… Засув заскреготів і впав, звільняючи вхід. Двері гойднулися. Ніхто не любить порожнечі. Посуд мусить бути заповнений, а ти, Луаре, посуд… Не вітайся через поріг. Рипіння… цих завісів…
…Мишка, прив’язана до ніжки стільця. Луаре, Луаре, Луаре… Ви кличете мене. Я відчуваю всіх вас, але Двері — Двері вже відімкнуто. Іржавий засув не посунути назад… І Ти, що насправді я, вже робиш свій перший крок — увійти й запанувати… …запанувати в моїй душі. Ти, Що Прийшов Ззовні. Ти думаєш, що той, хто зачав мене в підземеллі, вже звив гніздо для тебе? Він чекав тебе й намагався прикликати — і в нагороду отримав смерть, а тепер вселився в мене, спадкоємця? Брамника? І тепер ви зустрінетеся нарешті, з’єднаєтеся — в мені? Ім’ям замученої мишки?! І осліплений болем і люттю, я впущу тебе в свою душу? І зречуся?!
Рипіння цих завісів. Як холодно зовні. Як холодно.
І тоді людина, що стояла на порозі, піднесла руку. Медальйон, Амулет Віщуна, золота річ… Бура, вкрита іржею пластинка. Найдорожче, що… Ні, це не таке вже й дороге. Мамо… Я хочу бути дощем і змити твої сльози. Я хочу бути травою і стелитися тобі під босі ноги, щоб ані камінчика не трапилося тобі на шляху. Егерте… Я прийду в твої сни. Я стану лампою на твоєму столі, спалю твій біль. Подивися на ґнотик довгої зимової ночі — й ти почуєш, як я кажу тобі: батьку. І ти, чиє ім’я схоже на моє власне, вивернуте навиворіт; ти, що блукаєш дорогами врятованого тобою світу. Я схиляюся, Блукачу, але не в змозі повторити твою долю. Танталь… Ні, я нічого не скажу тобі. Ти знаєш сама. …Ось я біжу весняною вулицею. (СЛУХАЙ МЕНЕ, ТОЙ, ЩО ПРИЙШОВ ЗЗОВНІ. СЛУХАЙ ОСТАННЬОГО ВІЩУНА). Мокра бруківка виблискує кожним каменем… І в кожному відшліфованому камені відбиваюсь я. (ЗНІМАЮ ЗАСУВ І ЗАМИКАЮ АМУЛЕТОМ. ЗАКРИВАЮ СОБОЮ). А ти біжиш назустріч… І кумедний старий плащ у твоїх руках сплескує пришитими сивими патлами — як прапор. А ти — ти чекаєш, смієшся й чекаєш… На твоїй шиї сузір’я родимок, і у волоссі твоєму не видно сивини. Навіть єдиної ниточки. На світі нема нікого кращого за тебе. І ти теж чекаєш. Ти, що колись підняв над вежею обложеного міста мою дитячу сорочку. Візьми Алану на руки, щоб я краще бачив її. (СТВОРЕНИЙ У СТОЛІТТЯХ І ПРОНЕСЕНИЙ КРІЗЬ СТОЛІТТЯ СКАРБЕ ВІЩУНІВ, ТВОЯ СИЛА). Ідіть до мене. Ідіть усі до мене… Дощ буде тільки ввечері, а до вечора так далеко… І весна ще довго не скінчиться… І чиста бруківка. І чисте скло. І струмок під твоїм підбором. (ЗАЧИНИТЬ НАВІКИ Й ЗБЕРЕЖЕ). І небо. Небо. (Я СТАЮ НА СТОРОЖІ ТАК САМО, ЯК ДІД МІЙ, ЛУАЯН. ІДИ Ж, ТОЙ, ЩО З’ЯВИВСЯ ЗЗОВНІ, — ТУТ БІЛЬШЕ НЕМА ДВЕРЕЙ!) Я… дуже… всіх… (ТУТ БІЛЬШЕ НЕМА ДВЕРЕЙ. ТУТ ВІЧНОЮ ВАРТОЮ СТОЇТЬ ОСТАННІЙ БРАМНИК, ОСТАННІЙ ВІЩУН…) …і твій, Егерте, син. (НАВІКИ!)
Последние комментарии
6 часов 17 минут назад
20 часов 12 минут назад
21 часов 45 минут назад
1 день 1 час назад
1 день 1 час назад
1 день 7 часов назад